Знайомі, друзі та чужі,
Буває, скупчившись у стаю,
Волають дружно: Крім душі,
У віршах іншого немає!..
Напевно, є якісь гріхи,
Раз не освоїв ще науки
Навчати слухати глухих
Не в грудях шум, а серця стукіт.
Вивчаю правило святе
Про критиканів безпринципних, –
Сліпі обмацують оте,
Що лиш до їхніх рук прилипне.
Одягши цінні кунтуші,
Сліпі й глухі одно волають:
На жаль, нічого, крім душі,
В твоїх поезіях немає…
15.04.24

Скільки часу ще залишилось?
Яка весна мене руйнує поспіль?
І знов по колу все повторюється,
Гукає мене безлика постать
Поглянути в минуле, щоб стало боляче.

Одягаю маску, ховаю шрами й невиспані очі.
Імітую нову версію, в тіні й на сонці,
Згодом тлію від теплих слів щоночі.
Годуй обіцянками, хоч їсти не хочеться.

Друга весна трохи інакша,
Вже не так дихають вулиці.
Перевір чи не ховають погасле
Міста зруйновані околиці.

Знайди нас серед однакових людей,
Що біжать не оглядаючись.
Згадай відтінок кольору очей,
Що не можуть минуле розбачити.

Лячно мені і тужно
чути такі слова:
"Треба всім разом, дружно!
Кроком руш: раз-два…"
Хочеться запитати:
"Куди ж ви зібралися йти?"
У відповідь: "Йдемо спати!"
або ж "… обідати!"
Це зветься – дисципліна,
це зветься – порядок дня…
Це море по коліна
для тих, хто чоботи зняв.
Усі ми отак ходили.
Та іноді й досі йдемо.
В казарменої сили
бездумність – надійне кермо.
Лячно мені і тужно
чути такі слова:
"Треба всім разом, дружно –
вечеряти – раз-два!.."

24 березня 1989 р., Київ

Сидим з кумом. Саме вірус по світу лютує.
Усі в масках… А навколо усе вже квітує.
Порадіти б. Телевізор не дає спокою,
Щогодини всіх лякає хворобою тою.
Щоб не надто перейматись із тим усім лихом,
Сядем собі на лавочці та й сидимо тихо.
Про щось, бува, розмовляєм. Кум же знав багато
Та і вміє дуже гарно про все розказати.
Бачу, кум пригрівсь на сонці, потроху дрімає,
Щоб, як дурень не сидіти, я його й питаю:
- А скажи-но мені, куме, як воно так сталось:
То москалі раз по разу за сокири брались,
Коли щось у діях влади було не до смаку.
А тепер язик, як кажуть, засунули в сраку.
Не кажу про Пугачова, Разіна, бувало
У самій Москві «людішки» часто бунтували.
Пам’ятаю ще зі школи Соляний бунт, Мідний…
Були й інші, не відомі мені, очевидно.
- Бунтувати бунтували…коли напивались
Та коли москальська влада «м’якою» здавалась.
Тоді вила чи сокири вони в руки брали
Та на комусь найслабшому злість свою зганяли.
Поб’ють людей, покалічать та пів міста спалять,
А тоді все на горілку й зачинщиків валять.
Похапає буйних влада, зачне їх карати,
Ті ж хто вбивав, палив, різав прийдуть споглядати.
Втихомиряться з похмілля, натерпляться страху,
Що то не їм довелося піднятись на плаху.
Десь, як люди бунтували, то чогось хотіли,
Не дарма ж бо витрачали свої час і сили.
Москалям же бунтувати… Варто лиш напитись
І, як кажуть, як дурному із гори котитись.
Ти згадав Соляний, Мідний бунти. Та, крім того
У Москві ще б слід згадати також і Чумного.
- Про такого і не чув я. А коли він стався?
І чому Чумним, скажи-но, той бунт називався?
- Було то, щоб не збрехати, в часи Катерини.
Тоді вела Московія на всі боки війни.
То зі шведами зчепилась, з пруссаками б’ється,
А найбільше – то татарам й туркам дістається.
До цих пір москалі славлять дідів перемоги -
Ларга і Кагул відкрили до моря дорогу.
Потоптали вони турок із татар ордою,
Показали усім силу москальської зброї.
Та чомусь при тім забули вони пригадати,
Що чуму із тих походів привезли солдати.
Нахапалися бубонів й рознесли, роздали
Так, що люди в Московії помирати стали.
Восени в Москві з’явилось морове повітря.
Та нікому не хотілось про те говорити.
Першим кинувся Шафонський ( сам із України,
З Чернігівщини): - Чума в місті!- клич лікарям кинув.
Лікарів тоді в країні було зовсім мало
Та і ті із-за кордону всі поприбували:
Німці, шведи чи англійці, італійці всякі.
Москаликів поміж ними не було ніяких.
Ото хіба українці. Тож клич лікар кинув.
Та для лікарів московських – як горох об стіну.
- То не чума, то пролежні! – гундосити стали.
А тим часом усе більше людей помирало.
А на весну та на літо чума розгулялась.
Тепер тільки зрозуміли всі, як помилялись.
Хати пустками стояли, мерло стільки люду –
Помираючі та мертві лежали повсюди.
А що влада? Як з тим влада боротись збиралась?
А ніяк! Хто мав маєтки – хутенько зібрались
Й дременули зі столиці з сім’ями своїми.
Нема кому перейматись проблемами тими.
Утік з міста губернатор, обер-поліцмейстер,
Хоч цариця наказала карантина ввести.
Та хто ж буде його вводить, як немає влади.
Ти, мабуть, про Салтикова і не знаєш, правда?
А чому? Фельдмаршал цілий, здобув перемогу
У війні у Семилітній. Всі ж мовчать про нього.
Он Суворов чи Румянцев з язика не сходять.
А про цього щось у книгах дізнатися годі.
Бо солдатським трупом землю вмів він устеляти.
А від чуми з Москви драла довелося дати.
Розсердилась Катерина на нього за теє,
То й «забули» фельдмаршала саме через неї.
Хоча й сама Катерина в Москву не спішила.
«Я б приїхала, - писала, - та багато діла,
Відірватися не можу, бо зайнята надто».
А тим часом в Москві люди мусять помирати.
Нема в місті начальників, повтікала влада.
Народ сам собі шукає, як би дати раду.
Пішли чутки про ікону, що народ врятує.
Той ніяк не захворіє, хто її цілує.
Потяглися юрби містян до ікони тої.
А що може бути гірше ідеї дурної?
Був тоді архієпископ у Москві Амвросій.
Теж, як москалі казали, родом з малоросів.
Із Чернігівщини родом. Розумна людина.
На відміну від начальства, Москву не покинув.
Як чутки дійшли до нього, що сходяться люди
Цілувати ту ікону, зрозумів, що буде.
Чумі тільки того й треба, щоб люди збирались.
У юрбі вона б ще більше тоді розгулялась.
Тож велів він ту ікону подалі забрати.
Але стали дурні чутки по місту гуляти,
Що, мовляв, архієпископ ікону ховає,
Хоче, клятий – нехай Москва хоч вся вимирає.
І уже у дзвін набатний хтось зрання ударив.
Похапали дрюччя люди, збіглись, як почвари.
«Богородицю грабують!» - рознеслося містом.
Збіглись п’яні і тверезі «рятувати», звісно.
Чудів монастир кремлівський в той день грабували.
Били черниць із ченцями, пощади не мали.
А на другий ранок вісті ще більш розійшлися.
Іще більше люду в місті за дубці взялися.
Тут уже палили й били, хто кого захоче –
Грабували всі будинки, що впадали в очі.
А частина юрби злої подалась шукати
Амвросія, аби його як слід покарати.
В монастир Донський ввірвались. Не довго шукали.
На хорах в одному храмі бідного спіткали.
Витягли аж на подвір’я, допрос учинили,
Шарпали на усі боки та дрючками били.
Доки й вбили. Юрба люта на шматки роздерла.
Ну, а далі грабувати монастир поперла.
Розібравшись з Амвросієм, стали вже шукати,
Кого б ще за чуму тую треба покарати.
Хтось чутки пустив, що в тому лікарі всі винні.
Тож вони і відповісти за таке повинні.
Озвіріла юрба темна кинулась ловити
Лікарів по місту й, звісно, смертним боєм бити.
Дісталося й ще одному між них малоросу
Самойловичу Данилу – вижити вдалося
Тільки тому, що поклявся, що не лікар, наче,
Помічник лиш. А то б світу більше й не побачив.
Хоча саме він без страху боровся з чумою,
Рятував людей. Сам, навіть, підхопив такої.
Але вижив. Та юрбі тій спробуй пояснити.
Як у неї очі кров’ю та страхом налиті.
Дурні хохли рятували москалів від смерті,
А за те їх москалі ті віддали у жертву.
Хоч знайшлися в Москві люди, хай і не багато,
Які знали, як з юрбою треба розмовляти.
Був такий Петро Єропкін, з князівського роду,
Від князів смоленських, кажуть, його рід походив.
Він єдиний із начальства, хто в Москві зостався,
«Говорити» із народом, як потрібно, взявся.
Зібрав солдат небагато, узяв дві гармати
Та й подався із народом тоді «розмовляти».
- Розійдіться! – сказав людям. Ті слухать не стали.
Із дрючками на те військо пхатися почали.
Тоді вдарили гармати, рушниці озвались.
Дарма в юрбі ядра й кулі ті не витрачались.
Бо ж густа була і смерті було що вхопити,
І червону площу кров’ю довелось залити.
Як почула юрба слова добре зрозумілі,
То розбіглася миттєво. Правда, залишила
Сотню вбитих, поранених дві сотні із гаком.
Хоч на другий день зібрались знову зарізяки
Та побачили гармати, до бою готові
Й розбіглися. От що значить – знайти вірне слово.
Тут уже і Катерина взялася до справи,
Надумала в Москву військо послать на розправу.
На чолі – кого не жалко поставила, звісно.
Граф Орлов – колишній хахаль те очолив військо.
Той не надто розбирався – хто втрапив у руки,
Того зразу й відправили на смерть і на муки.
Трьох повісили, десятки батогами били,
Ніздрі вирвали. А люди стояли й гляділи,
Як карають тих, хто з ними разом колотився.
Той попався й прийма муку, а цей залишився
І радіє, що не втрапив під гарячу руку.
Нехай хтось бере на себе його смертну муку.
Коли винних і невинних скінчили карати,
То тоді вже нагороди взялись роздавати.
Кому ордени, медалі, і землі та гроші,
А кому в казармах далі годувати вошей.
Хтось боровся із чумою – ні з чим залишився.
А хтось прийшов на готове та й озолотився.
Так на тому й закінчилось кривава бравада –
Бунт москальський, як то кажуть – безглуздий, нещадний.

Чекаємо усі на перемогу,
На день отой, що є в житті один,
Коли з війни далекої дороги
Повернуться додому батько й син.

І перестануть падати ракети
На голови людей і на міста.
Затихне світ, радітиме планета,
Де зникне втрат безмірна гіркота.

І на порозі наша стане мати
Та звернеться до мирних вже небес.
Подякує, повернеться до хати,
Поставить свічку тому, хто воскрес.

І всім синам і донькам України,
Які життя за мир цей віддали.
За вдів і сиріт, що уже віднині
Котитимуться шляхом ковили.

Не стихне болю ціле покоління,
Відродяться усі мої краї.
Та оживе поранене коріння
І ріки попливуть по течії.

І буде мир! Настане в Україні
Добра й любові благодатний час.
Де вороги з учора і донині
Втечуть до себе і забудуть нас.
14.04.24

Люба, важливо, аби біля тебе був поряд хтось,
Хто розкаже тобі про мовчання голодної риби
В твоїй кімнаті фрески старих епох
Із жовтим фоном зійшли на червоний. Дивно,
А може й не дивно, що тільки з віком своїм
Штукатурка осипається долу на прах історії
Наповнивши серце, скажуть не бери до голови
Високих ідей, не підносься бо ще збожеволієш.
Гаряча лава твердіє, а камінь зійде на пил.
Колись ти однаково, хочеш того чи не хочеш,
Відбувши у стінах кімнати свою любов,
Відчуєш — було, все було, але точно чогось
Не вистачало, забракло. Можливо розмов,
Про мовчання голодної риби, чогось головного
Хтось любив тебе, ніжив, ненавидів — теж було,
Раював у тобі набиваючи власного бога
На шкірі. І сонце весняне, і мармур холодний — все так,
І музеї, міста, відкинуті геть партитури,
Все що буде й було і надалі в твоїх руках
Та чогось не було. Незавершено. Далі буде...

02.04.2024

дихай!
чорт забирай, дихай!
в кліщах судоми, між лезами крику,
давлячись болем, втопаючи в ньому,
дихай!
борися!
до дідька утому, розпач, безсилля, зневіру, тривогу,
докори й скарги долі і богу,
к бісу покірність й смиренне чекання,
дихай!
ця битва – іще не остання!
не найскладніша,
будь і важчі,
значно жорстокіші
напризволяще
не залишай своє дихання
дихай!
до ембріонів майбутнього сміху,
тих, що колись заворушаться в грудях,
визріють, змножаться, радість розбудять
будуть часи – її стане без ліку
поки що дихай
поки що дихай
хрипко, натужно, судомно, поволі
хай твої вдихи надломлені й кволі
хай це зусилля є надвеликим
все одно дихай!
все одно дихай!

22.09.23

Ти маскування королева,
твої сарсами – маска, блеф!
Вершина мрії – місто Лева,
укутане в ілюзій шлейф…

Ти своєрідна Мата Харі,
ти жінка-мрія, жінка-вамп!
Гориш у сласності пожарі,
у світлі сотень, тисяч рамп!

Не граю на фортепіяно,
не до душі мені гобой…
Я не герой твого роману
і, взагалі, я не ковбой!

Фестини у столиці. День кота,
Салют, парад, гопак, хава нагіла.
А ув окопі братчиків чота
Опруху смерті порівну ділила.

Ідуть шеренги люду в чорторий,
Хто має душу - став гарматним м'ясом.
Тут, за Дінцем,- прострілля, смертний бій,
Утік Спаситель, тільки я зостався.

Підложжя в ямі - запашний полин,
В атаку скоро, вже підвезли труни.
Шваргон у пекло, з труп'я равелін,
В югу стрибає пакоренок юний.

А порох пахне чисто бульденеж,
Пристрільна черга - віртуозне соло.
Підстережем вражину на тотеж
І мстою в серце шпигонемо сполом.

Ординець перший вистрілив! Ти ба!
І прямо в серце! Навіть мойра зблідла.
Хитнулась твердь, розтанула гнівба,
Летить душа, очищена, до світла...

Думки важкі, в рядки, немов у скали,
Складаються базальтові слова...
Птах до гнізда вернувся, і співа
Вже кольору рожевого набрали

Бруньки у яблунь - пелюсткИ тендітні
На волю хочуть, запахом сп'янить,
І суму тінь розвіється на мить,
А в скалах дум важких сади заквітнуть.

Від квіту того буде ждати осінь
Плодів духмяних в сонячних боках.
До сонця піднімають на гілках
Своє цвітіння ранні абрикоси.

Бо йде весна, не йти вона не може,
Насіння з рук земля прогріта жде,
Обпалена, розбомблена - цвіте,
Й шепоче вітер - поможи нам Боже ...
04.2022.

Поета безсмертна основа
Безслідно не згине в труні, -
Душа, помістившись у слові,
Вітатиме завтрашні дні.
Вона, як зоря вечорова,
Діждавшись своєї пори, -
Яскраво засяє ізнову,
Але, на жаль, тільки згори.
14.04.24

Ціловані росою босі ноги
шукають поміж вишень солов’я,
не слухалася мамки застороги…
але ж для юні вертиться земля.
Візьми нове життя у своє лоно,
хіба важливо проти хто чи ні?
І небеса не ставлять заборони
супроти волі жінки на землі.
14.04.24р.

Наче, сам собі могилу вирив
У відлунні нецікавих справ.
Без авторитетів, без кумирів
Дивний світ собі побудував.

Забуваю бити я поклони...
Може, справді я - такий дивак?..
Так! Позаду - заздрість та прокльони.
Але поглядом - вперед, до мрії!
Я так швидко знищив перепони,
Створені бездумно, казна-як
Мовчазним натхненням лиходіїв...

Де кумири? Де авторитети?
Назавжди пішли у небуття.
Справжні та нескорені поети -
Мов константа, а серця - без змін.

Без жалю, без сліз, без каяття
Зник шаблон, оспіваний кларнетом...
Пережив його старий камін.

Довга путь поета кличе далі.
Звуки персонального роялю
Об'єднались в гаму неповторну,
З переходом в музику мінорну
Візерунком у калейдоскопі!..

Тільки несподівана синкопа
Допоможе віднайти мене.
А зі мною - все, що є: сумне
І веселе. Вальсом та галопом.

Без дешевих од і без памфлетів...
Вічний спокій! Вічний буревій!
Я таким і буду - хоч убий!
Без кумирів, без авторитетів
Я живу. Та як я ще живий?

Человек –рождается для счастливой жизни на Земле,
Единой, необъятной, от Севера, Юга, Запада, Востока.
Линия жизни, судьба у каждого своя, похожых нет…
Отношение к жизни, труду, характер – от матери, отца, семьи.
Ведут дорожки человека по миру, странам, городам и селам…
Естественный, биологический процесс развития с рождения
Каждая национальность имеет свою историю, традиции, законы и язык.
13.04.24 Швец Тамара


Людина – народжується для щасливого життя на Землі,
Єдиною, неосяжної, від Півночі, Півдня, Заходу, Сходу.
Лінія життя, доля у кожного своя, схожих немає.
Ставлення до життя, праці, характер – від матері, батька, сім'ї.
Ведуть доріжки людину світом, країнами, містами та селами…
Природний, біологічний процес розвитку від народження...
Кожна національність має свою історію, традиції, закони та мову.
13.04.24 Швець Тамара

Квітень взяв у руки пензлик:
Нумо малювати!
Одягнув у білу сукню
Вишень деревцята.

Барва жовта у нарцизів,
А також в кульбабки,
І тюльпанові шеренги
Окрасою грядки.

Крокуси, мов намистинки,
Сині, світлі серединки.
Гіацинт рожевий, білий
Джмеликам і бджілкам милий.

До такої одежини
Треба й пахощів краплини:
Черемха рясно квітує,
Своїм запахом чарує!

Ювілейний Мусі-пусі


Сьогодні прочитав сатиричний вірш «Мусі-пусі»:

 Є вуйко. Пише мливо натщесерце,
Від заздрощів погавкує на світ.
А я сатирик. Полюбляю з перцем
Жувати його твори на обід.

Аж казиться, аж піниться поетик!
Потуги творчі марні! Хоч убий.
Та графоман у квецянні упертий
З Пегаса день і нічку топить лій.

До крові лошакові стер підковки,
Зігнув хребта скотині у дугу...
Сьогодня, як і вчора - настрій ловкий,
Регочуть музи. Я ж бо - ні гу-гу.

Щоправда, зранку був «дядя Юра». А після обіду - вже «вуйко». Але так, звичайно, поетичніше.
Безперечно, такий сатиричний шедевр не може не викликати цілком природних заздрощів. Отже, спробував і сам скласти щось у такому дусі…
І зверніть увагу - у мене тут жодного прізвища!

Я сатирик Мусі-пусі,
ось такі пишу писюсі.
Враз хребта зігну в дугу!
Всі замовкли? Ні гу-гу…

Автор: Юрко Дар
2024 рік

Є вуйко. Пише мливо натщесерце,
Від заздрощів погавкує на світ.
А я сатирик. Полюбляю з перцем
Жувати його твори на обід.

Аж казиться, аж піниться поетик!
Потуги творчі марні! Хоч убий.
Та графоман у квецянні упертий
З Пегаса день і нічку топить лій.

До крові лошакові стер підковки,
Зігнув хребта скотині у дугу...
Сьогодні, як і вчора - настрій ловкий,
Регочуть музи. Я ж бо - ні гу-гу.

11.04.2024р

Веселий Пальячі,
кумедний Пальячі
сплітає просте макраме.
З повітряних кульок,
з азартом дитячим,
закручує іграшку-пуделя, наче
з останнім вузлом оживе.

Рудому Пальячі радіють усюди —
нарозхрист відкрита душа.
Ні зернятка суму,
ні крапельки бруду.
"На біс!" аплодують розчулені люди
та знов по домівках спішать.

В маленькій гримерці
сповзають білила
з обличчя брудним молоком.
Обмахує протяг
пилючним вітрилом
фіранки. Так душно, що пляшка спітніла.
За звичкою, вип'є ковтком.

Знов потяг додому.
На дріб'язок решти
купує самотній квиток.
Здригаються плечі беззвучно — так легше.
Ніхто ж не помітить,
якщо обережно
звільнитися від думок?

Веселий Пальячі,
кумедний Пальячі
сплітає просте макраме.
Стеблинками джуту,
з азартом дитячим,
Нитками звиває мотузку, неначе
з останнім вузлом все мине.

Тут ритм масний від копоті свічок
пустився в танець розтіччю ударів.
стилети-пальці шкіру барабана
простукують, як паперовий лист,
написаний тобі крапками Брайля.
На недотлілім звитку фотознімка
леститься полум'я до конденсату щік.
Червоне світло прагне зупинити
містичний стук по клавішах енігми,
спростити таїнства первісний шик
до елеганту рівної шифровки.
А тиша п'ється з кислотою брюта.
В горнилі горла комом, чи то корком
прогоркне слово, під вагою музик.
І безнадійний несміливий спротив.
Цілує звук у впадину хребта
із пристрасною міцністю гароти.

Переповнення полум'ям, попелом,
повінню плину. В пекло? В липке павутиння погляду, змазані рухи рук.
Захватом, болем, словом. До найвищої ейфорії,
неминучої пост-агонії.
Кволою тінню хитаюсь на вітрі
Весни... сонна синь виносить на СВІТ-
ЛОви за лапку, не за крило.
Доки тріпоче хистка оболонка
така непотрібна тепер тобі.

Вилитись ніжністю в жорна,
в жорсткість паростків на щоці
надмірно м'якою жінкою.
Якщо й існує істинне щастя,
воно — в мені.
І в парі крапель, пролитих
між строф цієї листівки.

Коли вони підуть,
залишишся сам на сам.
Між полюсами
блукатиме кровоколом
ящірка струму,
шукаючи хід назовні.

Гієни вмирають поруч
одне із одним,
а на вустах
виснуть усмішок
жовті зіпери.
Слина в куточку рота
Злиплася бігунком.
Врешті спиниться
слововиверження
висушеним ковтком.

Зішкрібаю чесне із-під повік,
соляні сталактити з
глибин позаочних гротів.
Кришталики першородної
щирості.

Сиплю нітритну сіль
у підтікаючі рани,
щоб не проростали квітами,
пагонами ліани
з почервонілого ґрунту ший.
Стримати сморід, гній
з мертвих голів
і наскрізь протухлих душ —
важче за неможливе.

Регіт луною котиться,
хто усміхнеться останнім?
Струм витікає з пальців.

У розімкнені кільця
між п'ялець ребер
вливається
чистий
фільтрований
кисень.

У храмі твоєму морок.
Там учитель дає урок,
говорить уривками,
ропче на кислість вин
і наївність тіл,
сплетених попід стелею
в невинній містерії вальсу
судомоподібного.
А судитиме хто?
Ті, що злетілись до вівтаря,
пилом впали додолу,
обпікши пилючні крильця.
Бо те, що яскраво світиться,
не всякого гріє, а тільки тих,
що з миром і помислом
чистим словом,
не з горя, а з радості.
Ділити надвóє ціле —
злочинно і безпорадно.
Вчитель тихо зітхає
у відповідь на людські слабкості,
підливаючи в келих
багряні струмочки милості.

Немовлям покрикував у колисці,
Тільки писни —
збіжаться фарбовані писки,
поцілують в пупок: "спи, пупсику".
Ось пустушка — закрий-но рота і не відчиняй чужим, як постукають в двері, в лоба.

В тісноті хрущовки,
цеглі її утроби,
сховай голос, обличчя
і що тобі до вподоби.
Колискову булькають стічні труби,
а назовні — трупів уже по груди.

Спи, маля, затуляй повіки,
там дорослі грають у вбивчі ігри.
За стіною миші шкребуться (миші ж?)
і щури сховались в панельних нішах.

Ти пішак, маля, знаєш місце своє з колиски,
не біси, помовч і не лізь голіруч на вістря.
Із грудним молоком всотуй
стриманість, як востаннє,
з материнського (чи радянського) виховання.

Без сигналу тривоги навскіс накренився світ.
За хвилину сюжет розітнеться на дві частини.
Потяг повагом лине, минаючи місто вбрід,
у ліхтарному німбі перони стають святими.

Несміливий стібок у щоку намистину вколов —
із вечірньої мли в ніс озоново рине злива.
Дощ, як вправний кравець, прострочує мокрий шов
між тобою і мною, зшиваючи у єдине.

2024

Вже вкотре яблуня цвіте, і знову подив -
Сплелася тінь з одних лиш пелюстОк,
Зайду до неї, затамую подих,
І щоб не розтоптать - притишу крок.

Збиралась довго, й от розквітла зранку ,
Запінила безлисті ще гілки.
Стою, як в казці, у її серпанку.
Пелюстка тихо впала до руки -

Дмухну на неї, й полетить до тебе
Дніпром мого привіту тепла мить
З процідженим через пелЮстки небом.
Підстав свої долоні, щоб зловить!
05.2022.

Послухай, недужий, що́ медики кажуть:
як палиш – вдихаєш отруту та сажу;
легені псуєш, тож помреш...
Паління – це треш!

Послухай, козаче! Не пий забагато,
пияцтво – не тільки добробуту втрата:
печінку псуєш, тож помреш...
Пияцтво – це треш.

Народе, послухай! Таке ніби диво:
триндіти російською – звичка шкідлива,
потомство псуєш, тож помреш...
Російська – це треш!

(2024)
ааааа

Тче павучок небесне макраме
у лабіринтах бабиного літа,
любов’ю сонця осінь ще зігріта,
хоч скоро вітер з півночі задме
і полетять холодні пелюстки,
так відцвітають вишні вертограду,
Гомер допише вічну Іліаду,
яка до нас долине крізь віки
залистопадить все довкола чи
забагровіє неба зоряниця,
мені ж не спиться, а мені не спиться…
ти вір у диво, павучок, і тчи.
13.04.24р.

Ніч закінчила свій відлік.
Темінь сточила іржа.
Небо привітно поблідло.
Обрій синіє, мов жар.
Гаснуть зірниці останні.
Звуків збудилася гра.
Здрастуй, жадане світання!
Здрастуй, просвітла пора!
13.04.24

Сьогодні побувала на природі —
Така красива в березня весна!
Туман розвіявся на небозводі,
Дурманила ялина запашна.

Там білка пробігала по травиці —
Свіженькій і тремтячій після сну.
Несло стрімке дзюрчання до водиці
В пташиних трелях пісню чарівну.

У березня свої є таємниці:
Весна калини грона прийняла,
Cріблястих котиків, гілки ялиці
Удома я в букеті зберегла.

Душа співала в унісон природі
І струни серця високо зняла,
Там вітер поколисувався в згоді
З передчуттям прийдешнього тепла!

Я бачив сон, в якому я - поет.
Де слово має безперечну владу.
Де від життя я вислухав пораду
І витончений написав сонет.

Натхненні плани кликали вперед,
Знешкоджуючи хибні протиріччя.
Там світлом сяяло моє обличчя...
Пробудження - у скроню пістолет...

Я з марень у реальність, як за ґрати!
Був сон. Я в ньому міг щось написати.
І не було питання: так чи ні?

Нехай здаватись буде та омана
Реальністю без крапельки туману...
То був Талант! Хай навіть уві сні...

“Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови”.
“Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться”.
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

Космическая даль, Вселенной дверь…
Окно в таинственный Звезд и Галактик мир…
Солнца, Ветра, Облаков Владение…
Мир загадочный, неизведанный, прекрасный!
Очаровывает полет птиц в голубому небе…
Свет солнечных лучей – теплый подарок для Земли!
12.04.24 Швец Тамара

Космічна далечінь, Всесвіту двері…
Вікно у таємничих Зірок та Галактик світ…
Сонця, Вітру, Хмар Володіння…
Світ загадковий, незвіданий, чудовий!
Чарує політ птахів у синьому небі...
Світло сонячного проміння – теплий подарунок для Землі!
12.04.24 Швець Тамара

Интуиция – таинственное, подсознательное чувство.
Незримо, касается сердца и души.
Тихо направляет мысли, меняет настроение и действия.
Удивительные эмоции, идеи и мечты.
Интуиция – подсказка со Вселенной…
Ценить учит драгоценное время жизни.
Интуиция – луч просветления сознания.
Яркий свет, источник гармонии и позитива.
12.04.24 Швец Тамара


Інтуїція - таємниче, підсвідоме почуття.
Незримо, торкається серця та душі.
Тихо спрямовує думки, змінює настрій та дії.
Дивовижні емоції, ідеї та мрії.
Інтуїція – підказка із Всесвіту…
Цінувати вчить дорогоцінний час життя.
Інтуїція - промінь просвітлення свідомості.
Яскраве світло, джерело гармонії та позитива.
12.04.24 Швець Тамара

Власноруч відтяпав шмат…
Проковтнув. І задихнувся.
Лиш почув вдогін він мат,
Взяв й в супрОтиві проснувся…
Зась, нікого… сам на сам
А вікно чомусь зашторив.
З того бо… виднівся Храм,
А за Ним виднілись гори…
То таке… То назавжди!
Ти дивись, застрягло в горлі…
Задихався — і ожив.
Вибачайте вже… аmsorі.
12.04.2024.

Розмовляв з лелеками учора
Постраждалі, змучені усі…
З ними в нас одне сьогодні горе…
Вибачивсь за все, передусім
Запросив до двору, як годиться
Саме раз… як добре що обід —
І спіймав себе… ні-ні, не сниться…
Захисти нас, Боженько, від бід…
Дай до крил — небесного простору!
Приземли украдені життя!
Зменши в половинну спільне горе—
Жаль, думки озвучував не я…
І хоча вони були лелечі,
І хоча, по-правді, уві сні…
І рука чиясь лягла на плечі —
Тільки щось невесело мені…
12.04.2024.

Позичили очей в Сірка,
Про гідність, честь не чули зроду.
І кинули свої війська
У пащу дикому народу.

Щоби підтримав і кричав
Про їхню вічну перемогу.
І двоголове їх курча
Порушило усі чертоги

Країни іншої. Тепер,
Свої зібравши дикі сили,
Оцей воєнний вояжер
Копає тут свої могили.

Очей позичили в Сірка
Й пішли сусідів убивати.
І не здригнулася рука,
Коли горіли люди, хати.

Та ненадовго виклик цей,
Бо прийде їм страшенна кара.
Спотворить програш їм лице,
І здохне, врешті, той нездара.

Що хтів перевернути світ,
Собі загарбати країну,
Оту, що тисячі вже літ
Козацьку має Україну.

Її уберегли волхви,
Землі святої світлі діти,
Щоб ми могли через рови
Життю спокійному радіти.

І берегти народ від бід
І ненажерливих сусідів.
Тисячолітній родовід
Не перерветься вже завсіди.
12.04.24

Квітень стелить покривало
Із кульбабиних пишнот.
Сонце , ніби з неба впало,
У повітрі звуки нот.

Співи пта́хів голосисті,
І кружляння навесні.
Квіти жовто-золотисті
Цьогоріч в росі рясній.

Бабка, гу́менце, купава,
Пустодуй та молочай.
В назвах декому забава,
А з кульбабки - мед і чай.

Мир вам і пир у прірві, вампіри, виплодки дна цифрової доби!
Сонце в надирі — час для офіри: йдуть на вівтар кон'юнктури раби.
Жертвами падають ритми та рими від викрутасів нових Жаданів.
Гухання й шурхіт на храму руїнах — чи то від сов, а чи то кажанів.

Авторитети топлять таланти, як поталанить — пруть на таран.
Не закривати ж їм фоліанти серед промови для парафіян.
Каже вчергове своє «прощавайте» недопатрицій-переплебей...
Що там цитати — вам не звикати до плагіату цілих ідей.

Нам — маніфести, вам — «money-фести», нам — гідні тексти, вам — текстоліт.
Я не бажаю ніц вам довести в битві безглуздій за «суч-укр-літ».
Ви — не герої нових антологій, я — не пророк, але знаю таке:
Ваша публічність, без демагогій, схожа на гейшу під літром саке.

Бо ексгібіскус, що квітне донині, не приховати, як темінь мине,
Тож діогенам і діогенкиням можу порадити тільки одне:
Навіть якщо зі свого барила бачиш довкола суцільний Кабул,
Вчись надавати виразам крила краще за найміцніший Редбул.

//08.02.2024

Коли днина оця настає
І святково крокує по світу, –
Я привабне волосся твоє
Прикрашаю завжди первоцвітом.
Духовитий віночок плету
З фіолетово-темних фіалок,
Аби ти молоділа в цвіту
І красою мене утішала.
Повивають яркі пелюстки
Ледь посріблене віком волосся, –
І відразу зникають думки
Про ніколи непрохану осінь.
12.04.24

І

Вогнем пекельним спротив наростає
Війна уже московію жере.
Горять автомобілі ще й трамваї,
І серед біженців - мале, старе...

Великі нафтосховища палають,
Сирени потрапляють в ноту "ре",
Повстанці душать ту, провладну зграю,
Коли Пуйлатий ноги задере?

Ніхто любові нелюда не учить...
Якби він став безхатьком хоч на мить --
Побитий, гнаний звідусіль, смердючий,

Зі смітників поїв серед зими --
Кохання, людяності став би учень?! --
Буває, сперечаємося ми.

ІІ

Буває, сперечаємося ми --
Життя було б інакше нецікаве,
Щось іноді під серцем защемить,
Згадається жорстокий хтось, лукавий...

Як розлучити хочуть нас самих,
Інтригами за чашечкою кави.
Лунає ніби дружелюбний сміх,
Обійми тиснуть лагідні ласкаві...

Копаєш глибше, раптом чуєш - ні!
Позаочі систематично хають,
Так, мовби ходиш босий по стерні.

Велике почуття - предмет їх лайок,
Ще й захищаємо падлюк, дурні,
В емоціях доходим до одчаю.

ІІІ

В емоціях доходим до одчаю --
СваркИ із бур у скляночці води --
Чого на світі дивнім не буває?
Дрібничок марнославства це плоди.

Чи випить заспокійливого чаю?
Пройтися, походить туди-сюди?
Поети аж за хмарами витають
Аби подалі бути від біди.

А ми -- списи ламаєм, недалекі,
Травмуємо, дурні, себе самих.
Візьми-но валер'яночку з аптеки

І ласку заспокійливу прийми,
Несуть життю й любові небезпеку,
Словесні роздирають нас громи.

ІV

Словесні роздирають нас громи,
Буває мить захмарення лихого --
Втрапляємо в лукавого ямИ,
Засліплені, відходимо від Бога.

Небесна синь спалахує, димить,
Бо ллємо у порожнє із пустого...
Коли уже просвітлені уми
Нарешті вкажуть правильну дорогу?

Дає розрядку часто гумор нам,
Веселе кепкування виручає,
Раптово тепла радість весняна

З'являється, як поблиски ручайні...
Та поки що затьмарює мана,
Щось поміж двох чорнюще виростає.

V

Щось поміж двох чорнюще виростає,
Пригадую, як гріх мене здолав.
Хоч ти була в далекому Дубаї,
Відчула, що поменшало тепла.

Немов заколисала доля злая,
Спокусою привабила імла.
Незгодою Боги обох карають --
Ножем спокута душу пройняла.

Поважно запитаю: о Яриле,
То просвіти чи руки заломи:
Це ж ви людей такими сотворили?!

Чом нас лише шматуєш пазурми?
Де справедливість? Скільки я та й мила
Не раз уже і грюкали дверми.

VІ

Не раз уже і грюкали дверми,
Емоції терзали божевільно --
Мов гуси ті, лопочучи крильми,
Слонів із мух робили швидко, вільно!

Про це колись би написать томи --
Вітриська зіштовхнулися свавільні --
Шалено перед пекла ворітьми,
Рвучи на клапті кораблі вітрильні.

Як з часової глянуть висоти,
Нас регіт гомеричний розбирає --
Забули гострі оминать кути!

Неначе напилися самограю!
Куди там бідні нерви берегти...
Ревнуючи, доходили до краю.

VІІ

Ревнуючи, доходили до краю --
То Чорнобог випробування шле,
Перевіряє, скажемо: прощаю,
Чи поведе нас за собою зле.

Світила віщі в небі-зореграї
Раптово склалися, мов амулет,
Від ницих підступів нас захищають,
І пророкують щастя, творчий злет.

Хоча нечистий також досить сильний --
Володар хижий темряви й тюрми.
На все піти готовий дух свавільний...

Щоб наробили помилок самі!
Ми -- у вогні кохання непохитні,
Зомбовані підступністю пітьми.

VІІІ

Зомбовані підступністю пітьми
Не раз в її тенета потрапляли.
О небо, чорноту гидку здійми,
Січи надвоє темряву кинджалом.

Ізнов усе закінчиться слізьми,
Невже до цього їх було замало?
Цю слабкість навпіл ти переломи,
Твердішим стань бетону чи металу.

Тоді, можливо, світло задзвенить,
Зародиться із крапель невагомо,
Протягне золотаво-срібну нить,

І пошматує темінь блиском грому.
Кохання повернулось, пломенить!
Та промінь сонця ллється у свідомість.

ІХ

Та промінь сонця ллється у свідомість,
Весна сягає розквіту свого.
Бо сварками набили вже оскому,
Нас огортає пристрасті вогонь.

Зело тонке на дереві старому --
Відродження любові йде кругом...
І знову ми купаємося в ньому,
Упившись насолодами його.

Аби лише було здоров'я трохи --
Милуюся -- розкішний пеньюар,
Окраса ніжок - чарівні панчохи.

Кохання - торта найсолодший шар,
Найкращий дар життя, жаги епоха --
Розвіює щонайтемнішу з хмар.

Х

Розвіює щонайтемнішу з хмар,
Те світло в наших душах дивовижне --
Кохання кров, котрою каламар
Наповнений поета, сяйво ніжне.

Бо ним пастух сонетових отар
Напоював свої писання книжні --
Творець великий -- не простий віршар --
Петрарка - полум'я любові стрижень.

У нього -- невзаємне почуття --
На щастя, а чи жаль - нам невідомо.
Але воно -- духовне опертя!

Вогонь той ошляхетнює свідомий.
Це -- лікувальна благодать життя,
Зникають нервів збурених судоми...

ХІ

Зникають нервів збурених судоми...
Вогонь той палить воду, сушить дно,
Й оаза вже -- на сподові морському...
За спокоєм - шал насолоди знов.

Нуртує вибухами космодрому,
Жадає полум'я жаги -- вино --
Планети мало -- всесвіту огрому --
Запрагло осягнути так воно.

Аж простір плющиться од цих ротацій!
Бува смертельний пекла чути гар.
Коли занадто - сплеск іде негацій.

Все в міру корисне - дізнавсь Ікар...
Остудить запал у медовій праці
Кохання, як музичний знак бекар.

ХІІ

Кохання, як музичний знак бекар,
Звільняє від бемолів та дієзів.
Дива дарує, ніби той казкар --
І чистить душу в трепетній бентезі.

Воно живе між геніїв, бездар,
У музиці, малярстві, снах поезій,
Захоплює безхатьків-нечупар
Частіше навіть, ніж багатих Крезів.

Не знаю, чи спроможний Дон Жуан,
Зазнати почуття, всім нам знайоме?
Любові похітливий шарлатан...

Він удає захоплення натомість.
То справжність має щастя океан --
Все відміняє, мов чарівний пломінь.

ХІІІ

Все відміняє, мов чарівний пломінь,
Сотворює окремий світ із двох...
Не буде там, їй-Богу, місця злому,
Так може це - кохання для епох?!

Бо й Гуллівер, бува, зростає з гнома,
Якщо аристократ... Нерідко лох
Фальшиві цінності багну низькому
Вигадує, неначе скоморох?!

Вершина тьми -- то купол в позолоті.
Хоч має дно колоти між почвар.
Життя перевернулось -- цирк на дроті,

Царями править блазень-дуремар...
І праведники у війні - двохсоті*.
Імла водою заливає жар.
______________________
*Двохсоті - мовою сучасної війни - загиблі.

ХІV

Імла водою заливає жар --
Мов селевий потік, брудний, огидний,
Пожежна піна - плюх на тротуар...
За нею навіть попелу не видно.

Таке жахне сплетіння Божих кар --
Армагеддон - краса небесна блідне,
Де Сатана - гігантський бетоняр --
Все заливає з реготом єхидним.

Але, бува, займаються моря --
Мости могутні падають, згоряють,
Із вод раптово полум'я вдаря.

Отак любов незгасним світлограєм
Встає над світом темним, як зоря,
Вогнем пекельним спротив наростає.

МАГІСТРАЛ

Вогнем пекельним спротив наростає.
Буває, сперечаємося ми --
В емоціях доходим до одчаю,
Словесні роздирають нас громи.

Щось поміж двох чорнюще виростає,
Не раз уже і грюкали дверми,
Ревнуючи, доходили до краю --
Зомбовані підступністю пітьми.

Та промінь сонця ллється у свідомість,
Розвіює щонайтемнішу з хмар,
Зникають нервів збурених судоми...

Кохання, як музичний знак бекар,
Все відміняє -- чарівливий пломінь --
Імла водою заливає жар.

24.03.- 10.04. 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

"Мені б побачити суботу!" -
Щоп'ятниці такі думки.
Ні, не війну! Не тінь скорботи -
Мені б побачити суботу!

Людина є. Та є істота,
В якої людське - навпаки.
"Мені б побачити суботу!" -
Щоп'ятниці такі думки.

Детство счастливое время, любовь, забота близких и родных.
Естественное развитие характера, взглядов, навыков..
Творческие способности рождаются, таланты
Семейные традиции, отношения - яркий пример,
Темперамента, благородства, воспитания ребенка.
Время игр, фантазий, приключений и мечты.
Основа, фундамент и дорожка в юность, взрослую жизнь.
11.04.24 Швец Тамара.
Дитинство щасливий час, любов, турбота близьких та рідних.
Природний розвиток характеру, поглядів, звичок.
Творчі здібності народжуються, таланти.
Сімейні традиції, стосунки - яскравий приклад,
Темпераменту, шляхетності, виховання дитини.
Час ігор, фантазій, пригод та мрії.
Основа, фундамент та доріжка в юність, доросле життя.
11.04.24 Швець Тамара.

Терміново і вкрай необхідно…
Підприємство взаємності поруч.
Апетиту, можливостей згідно,
Задивляємось з дозволу вгору…
Дні найкращі для цього квітневі.
Я не знаю як ви, я провірив
А підтвердив провірене Девід…
Увімкніть Юрай Хіп, лицеміри!
10.04.2024.

Мов Сфінкс лежить блаженна, скам’яніла
Покірна сонця променям, немов
В його пісок втопила голе тіло
А у хиткі піски її любов
Впустила серце. Щоки загорілись,
І теплий дотик наче легіт був,
І поцілунком він її збентежив,
І в океан цілунків загорнув.

09.04.2024

Прибігла мала зі школи, горять оченята.
Похвалилася одразу і мамі, і тату:
- А ми нині на уроці про пташок вивчали
І багато цікавого від вчителя взнали.
- А яких пташок вивчали? – запитує тато.
- Соловейка і зозулю…та й других багато.
А ви знаєте, зозуля гнізда не звиває.
Свої яйця в чужі гнізда вона підкладає.
А зозуленя візьметься із гнізда чужого
Яйця пташок викидати усі до одного.
Одне сидить та тішиться у гнізді отому,
Бо ж пташки приносять їжу лиш йому одному…
Тільки я не розумію, як могло так стати,
Що зозуля собі гнізда не хоче звивати?
Думала про те спитати на уроці. Але
Пролунав дзвінок. Не встигла і не запитала.
- Так я скажу, - мовить мати, - від бабусі чула.
То давно уже, не знати, коли й саме, було.
Кажуть люди, як розп’яли Христа злії люди,
За ним брати-християни плакали усюди.
Поки їм благую вістку не прислало небо,
Що воскрес Христос, по ньому плакати не треба.
Тож відтоді день той люди святкувати стали,
Благовіщення від того його й називали.
У той день ніхто на світі не мав працювати,
Навіть, пташки не бралися гнізд собі звивати.
Ото одна лиш зозуля слухати не стала
І у свято гніздо вила. За що й покарали.
Сказав Господь: раз для неї такий день не свято,
То їй гнізда вже ніколи в житті не звивати.
Тож відтоді і не може звити гнізда свого,
Мусить яйця відкладати до гнізда чужого.
Тато то усе послухав й каже: - Може бути.
Та мені зовсім інакше доводилось чути.
Дідусь мені ще малому про таке повідав,
А він казав, що почув то ще від свого діда.
Отож, було - колись люди гріхів безліч мали,
Що аж Господу від того за них сором стало.
Раз по заповідях люди не бажають жити,
Рішив їх усіх потопом страшним потопити.
Лише праведному Ною про те повідомив,
Щоб з сім’єю врятуватись можна було йому.
Ще й тварин порятувати чистих і нечистих.
Всіх по парі відібрати до ковчега, звісно.
Як усе було готове, з неба полилося.
Сорок днів безперестанку. Де й води взялося?
Вкрила вода усю землю по гірські вершини.
Рід людський у тім потопі майже весь загинув.
Лиш ковчег по воді плавав, шукав, де пристати.
Але скрізь вода навколо. Знайшли Арарата
І пристали. Та ж землі там для усіх замало.
Та й насіння від вологи вже попроростало.
А вода все не спадає, хвилюється морем.
Уже з голоду загине усе живе скоро.
Нема куди воді дітись, всі пори закриті.
Нема, окрім Арарату, більш суші на світі.
Тут зозуля і згадала: як гніздечко вила,
То здорову в землі дірку тим гніздом накрила.
Полетіла пошукати, гніздо знайшла скоро.
Гілочки порозкидала і вода в ту нору
Стала бігом утікати. Скоро світ звільнила,
Лише моря, океани й озера лишила.
Усі дякують зозулі, що світ врятувала.
Аж Господа своїм вчинком вона схвилювала.
За таке її усердя, за рятунок світу,
Стала вона за ключами вирію глядіти.
Дав Бог ключі золотії, довірився птасі,
Щоб вона ще влітку перша у вирій неслася.
Відчиняла туди браму. Як пташки прибудуть,
Вони вже спокійно в вирій залітати будуть.
Відпочинуть вони зиму, на весну зберуться
Та і знов до свого краю усі подадуться.
А зозуля зачекає, як злетять останні,
То тоді вже вона й браму зачиняти стане.
Поки то вона зачинить, в свій край повертає,
Уже всі пташки у гніздах яйця відкладають.
Коли їй гніздо те вити? Нема часу того.
Отож, яйця й відкладає до гнізда чужого.
Самій треба ж сил набратись, скоро знов злітати,
Бо ж у вирії їй браму першій відчиняти.
Тож, не від своєї ліні чи натури злої
Відкладає в чужі гнізда вона яйця свої.
Поки другі пташеняток годують, навчають,
Вона також свого часу дарма не втрачає.
Летить туди, де багато шкідників у лісі.
За годину може й сотню гусіні поїсти.
Цілий день вона літає, поживу шукає,
А, як знайде, то трудиться, поки не здолає.
Поїдає і велику гусінь волохату,
Яку інші пташки в лісі бояться чіпати.
Бо ж вона отруйна, може наробити шкоди.
Та отрутою зозулю зупинити годі.
Як комах не вистачає та й гусіні мало,
То зозуля й черв’ячків би, й слимаків збирала.
Набереться вона сили, Петрівка минає
І зозуля знову в вирій, браму відчиняє.

* * *

Кілька строф у перерві між вибухом та відбоєм.
Кілька строф, у яких ти сумуєш, кричиш від болю;
кілька речень про те, що приреченим пощастить.
Почастішали випадки вдалого пуску дронів
по ворожих портах, час від часу – й аеродромах;
по складах із запасами зброї або мастил.

Дочекатись… Не знати кого: чи Отця, чи Сина.
Дивні тези церковників,звісно, фільтруй крізь сито
(от наприклад, що грішний з народження кожен з нас).
Дочекатись того, що цинізму останній прояв
буде унеможливлений Богом або героєм,
щоб сльозами ніхто не стікав, а тим паче кров’ю,
щоб спокійно весь світ
просинався
і засинав.

І міркує білоцвіт:
"А чи є в кульбаби дід?
Чи онуки-кульбенятка
Роблять вранішню зарядку?
І чому такі жовтенькі
Та усміхнені й раденькі
Всі кульбабки у долині,
Й весело сміються нині?"
- Бо ж питає білоцвіт:
"Де росте кульбабодід?"

Знову чисте Бахове «Повітря»
піднімає душу догори…
Розтікається по жилах віра
в Того, хто все це для нас створив.

Розтікається по жилах віра
попри божевільний регіт бомб…
Знову чисте Бахове «Повітря»
повертає нам надію на любов.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

- Як можна викинути найдорожче?
- Та якось можна, викидається усе:
уважність, щирість, добросердя, тощо.
А час несе. Кудись весь час несе.

- Куди ж несе?
- У особисту пустку,
яка жере з середини живцем,
уключно з блиском, над чолом загуслим.
Бо світлоносне викинуто все.

7.04.24

***
Все минає, але хай живе
те, що угамовує досаду
і чому іще даємо раду,
поки відображення криве
поміняє погляди на владу.

***
Як соловеї дальньої діброви
готуємося у свої краї,
а зграя, очуміла від любові
і відданості материнській мові,
ще ігнорує правила її.

***
Якби любили мову малороси
та мали чисті душі і серця
із вірою, що карою Отця
є нині їхні клоуни і боси,
війна б уже добігла до кінця.

***
Поезія веде людей у далеч,
а генію пасує маячня:
стерніє поле... политься стерня...
неповторимі рими б’є параліч.
Поети є... для позіхання наніч
і для пародій більшає щодня.

***
Якщо нема традиції культури,
то не переінакшити її...
на суржику виховується дурник,
а де панує поетичний суржик,
поезія – одні молочаї.

***
У кожного одна своя дорога
і доля у єдиному краю.
Не всі поети волею Святого
явилися пророками до того,
як визначили місію свою –
іти і вести до одного Бога.

Кореляція
Не любіть поезію мою,
бо вона гіркіша молочаю
і до перемог не надихає...
це ж бо не про пекло у бою
і не про ідилію в раю,
а про те, що націю єднає.

04.2024