ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2020.05.29 09:28
Блиснуло і гримнуло зненацька,
Різко і протяжливо притьмом, -
І дощу таночок чудернацький
Зашумів відрадно за вікном.
Плюскотів і нісся на всі боки,
Вправність демонструючи і спіх, -
Навіть хтось уважний та стоокий
Не злічив би виконавців всіх.

Сергій Губерначук
2020.05.29 08:43
У деяких містах лежать мої листи.
У декількох листах тісняться вірші.
Є в двох чи трьох рядках, звертаючись на ти,
моє колишнє… почуття поспішне.

Як промінь попереджує зорю –
так сонце понароджує проміння.
Що першим є, коли в тобі горю, –

Микола Соболь
2020.05.29 06:21
На болоті жаба ква та ква
Витирає сопляки зелені:
«Порятуй нас, матінко Москва,
Від бандер спаси, великий Ленін!
Мову відбери нам, хай язик
Чоботи сатрапові оближе,
Бо для мене Україна – пшик,
Мокшинська братва до серця ближче…»

Ігор Деркач
2020.05.28 21:33
Світає... і світиться світ
у сяєві іншого світу.
Коли не минає політ,
життю не пиши заповіту.

Не знає ніхто і ніде,
кудою надія літає.
За обрії сонце зайде,

Євген Федчук
2020.05.28 19:19
У широкім степу понад шляхом
Одинока береза стоїть.
Чорна смуга, що схожа на рану,
Білий стовбур берези ятрить.
Пам’ятає береза багато,
Бо вже років і років пройшло,
Як колись на узбіччі дороги
Гомонілося людне село.

Олександр Панін
2020.05.28 16:02
Привиддя тяжкі
Мені душу гнітили…

Л. Українка

***

Вітались

Галина Сливка
2020.05.28 15:15
І як воно? Здійнятися в політ,
Коли усе змаліле, мов полова,
Летить за вітром і хурделить світ...
А ти - навпроти... Ти - на крилах слова...
Тобі - піском солоним в очі, в рот.
Тобі іржавий свист вражає вуха
Так, що не годна вже знайти чеснот
В ска

Шон Маклех
2020.05.28 12:28
Сурма босоногого ангела
Зроблена з синього повітря:
Густого – наче сльози старої берези
Пораненої диким лісовим привидом,
Що блукає одвіку стежками,
Якими ніхто не ходить –
Ніхто, навіть олені з очима-тінями,
Навіть тупоноги голкоспинні.

Тетяна Левицька
2020.05.28 12:10
Листопад зривав іржаве листя з дерев, шматував і кидав на мокру бруківку під ноги перехожим. Обважніле небо торкалося верхівок пірамідальних тополь, ніби хотіло на них спочити. Різко похолодало, погода була глибоко осінньою, та я маиже кожного дня забирал

Дума Козак
2020.05.28 11:12
У ревній повені думок
втопає смуток мій.
Над нею стелиться димок
із нездійсненних мрій
і тане в озері зі снів,
без берега і дна,
поміж затоплених човнів
і присмаку багна…

Алла Даниленко
2020.05.28 11:03
Ви мною не хворієте. Нехай.
І радісно, що хвора я не вами.
І що ніколи куля ця - Земля -
Не пропливе під нашими ногами.
Подобається те, що я смішна
Розкута і не граюся словами.
І червоніти не дано мені
Злегка стискнувшись з вами рукавами.

Іван Потьомкін
2020.05.28 09:27
Уперше жабенята
Побачили вола на лузі
І пострибали батькові сказати
Про диво дивне в їх окрузі.
«Ти не стрічав такого звіра -
З рогами і хвостом гора!..»
«Які ви, дітки, ще наївні,
Щоб отаке казати про вола.

Сергій Губерначук
2020.05.28 09:06
Тривога. День. Народження царя.
Сурмлять ґазети про блокаду міста.
Переворот. У вас на шиї – я,
моя пречиста діво орґаніста.

Біжіть, біжіть, біжіть негайно в двір –
там з літаків порозкидали святці.
Дізнайтеся, хто ще спустився з гір –

Микола Соболь
2020.05.28 06:43
Не вір своїм очам і власним вухам.
Нарід купити легко на «Свати».
Коли здається близько до мети,
Йому «Слугу народу» деспот втюхав.

З екрана ми отримали екстаз.
На лісапеті їде президент…
Та є у цьому ще один момент –

Віктор Кучерук
2020.05.28 06:13
Яке це щастя - прагнути і вміти
Слова ласкаві сіяти тобі
І від смеркання до самого світу
Вустами пестить очі голубі.
Яка то радість - бачити і знати,
Що ти мені себе всю віддаєш
І безсоромно просиш більше свята
Кохання, без умовностей і меж.

Олександр Панін
2020.05.28 01:14
Сем - ковбой
скандал отримав
від дружини-злюки:
"Нащо ти привів
у гості
негідника - друга?
Більше бачити
не хочу

Шон Маклех
2020.05.28 01:08
Очерет озера моїх снів
Шепоче мені про спокій:
Спокій води, що не знає дна,
Спокій дверей, що ведуть в порожнечу,
Спокій очей, що не бачили світла,
Спокій хмари, що несе буревій.

Чапля озера моїх снів

Серго Сокольник
2020.05.27 22:28
О Боже!... Нарешті літо!
Очікуване, воно
Надходить... Його відпити,
Ми, ніби п"янке вино,
Жадаємо... Бо весною,
Долучені до "утіх"
Обіймів чуми з війною,
Лишились утіх своїх...

Олександр Сушко
2020.05.27 20:45
Марш до хати і сиди опеньком,
Чи гнилим уклякни штурпаком.
Дихай через хусточку, легенько,
Хай ланцюг позичить пес Рябко.

Спи, козаче, доки прийде осінь
Як нема і крихточки ума.
Вийдеш з карантину голий-босий,

Євген Федчук
2020.05.27 19:30
Він повернувся у батьківський світ,
Туди, де море із землею гралось,
В якім не був він уже сотню літ,
Принаймі, так йому тепер здавалось.
Його зустріла рідная земля,
Хоч виглядала, начебто, чужою.
Хіба такою бачив звіддаля:
Якоюсь непривітною, сухо

Олександр Панін
2020.05.27 16:20
На рівні інтуїції

***

Ми не знайомі,
але я завжди впізнаю її будь-де,
будь-коли,
у будь-якому натовпі.

Олександр Сушко
2020.05.27 15:15
Як таку не обцілуєш мавку?
Це ж - богиня! Оберіг краси!
Компліментів доста набалакав,
В рай пірнаю з меду-бірюзи.

Гріють руки видолинок страсті,
Шепчуть губи приворот-ману.
Геть до біса гудзик у запасці!

Ніна Виноградська
2020.05.27 11:50
Помолимося за померлих, друзі,

За наших рідних, вбитих у боях.

За тих, що у безмірнім вічнім прузі

В степах упали, на чужих полях.

Олександр Сушко
2020.05.27 11:38
Снилися море, пасати,
В небо по райдузі лізу...
З мороку - залпи гармати,
Смороди пекла, заліза.

Серцю нема супокою:
"В ціль? А чи родич промаже?"
Стелеться чорною млою

Дума Козак
2020.05.27 10:36
Білявка на крутім авто
в старому замку паркувалась,
а місця вільного в шато
надвечір мало залишалось.

Скакала ніби на пружині,
ледь не звалилася в канал,
крило зім’яла «Ламборджині»

Сергій Губерначук
2020.05.27 08:14
Гірський
Гіркий.
Густий.
День
Міський.
Діркий.
Пустий.

Микола Соболь
2020.05.27 06:56
Сьогодні усе, як сто років тому.
Одвічна ця трійця: рак, лебідь і щука
Шматують Державу. Нехитра наука.
А ми споглядаєм цю сцену німу.
Уже міражами постали руїни,
За ними не буде тебе, Україно…
Останнє питання: «Земельки кому?»
Забули про вислів: «

Віктор Кучерук
2020.05.27 06:53
Уже змовкає лементом бряжчання
В дворах людей буденна метушня,
І в німоті понурого смеркання
Складається у смужку світло дня.
Склепіння неба важчає і висне
На пружних спинах мандрівних вітрів,
Які мій сон розгойдують навмисно
І гонять думи на роздо

Олександр Панін
2020.05.26 23:01
Миниатюры


"Наколка"

У бродяги,
у Серого Волка,
Криминальная где-то

Олександр Сушко
2020.05.26 21:23
На 74-му році життя помер український письменник і перекладач, член Українського ПЕН та Національної спілки письменників України Мойсей Фішбейн. Джерело: Facebook-сторінка голови спілки письменників України Михайла Сидоржевського Пряма мова Сидоржев

Євген Федчук
2020.05.26 20:05
Проводжає парубок дівчину додому.
Йдуть повільно стежкою. Літо, а, проте,
Їй, напевно, холодно в платтячку легкому,
Тож до нього тулиться, а він аж цвіте.
Соловей старається пісні їм співати.
Зорі з неба дивляться, блимають здаля.
І вже геть забулос

Ігор Деркач
2020.05.26 18:13
           І
Всі, кому я винен – у Союзі.
Не вертаю на свої круги,
та і досі віддаю борги...
У минуле еміґрують друзі,
що не хочу, маю по заслузі,
що бажаю, додає снаги.

Марія Дем'янюк
2020.05.26 16:35
Сонце ходить в піднебессі
В жовтих черевичках,
Опустило рудий промінь
Марічці на щічки.
Усміхалася привітно,
В небеса гляділа,
Доки хмара не сховала
Сонечка вудила.

Дума Козак
2020.05.26 16:13
В ресторані Ян до танку дівку запросив
і мов кицю ту коханку на руках носив.
Пишногруду, струнконогу, у очах огонь,
не пускав і до порогу зі своїх долонь!

Почало згасати світло, грає марш оркестр –
оплатив козак рахунок і її реєстр.
Тачку визвав і

Маріанна Алетея
2020.05.26 14:57
Троянди пелюстки і сойки спів
І мрії знову ляжуть на пороги
Веселки арки, джерела розлив
Усі скарби покинуто під ноги

Солодкий сон і відгомін зірок
Не здатне серце бачити заграву
Цвітіння пишнота і тихий крок

Тетяна Левицька
2020.05.26 12:23
І Прокинувшись Тамара почула, що на вулиці стугонить осінній дощ. Величезні, шумні краплі торохкотіли, ляскали по піддашку лоджії, тарабанили дробом. Не хотілося розплющувати очі. Вона любила дощ. Цілий день лежала б і слухала б мелодію дощу безкінечно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Олександр Ку
2020.05.20

Андрій Пелепець
2020.03.29

Степан Вишиватін
2020.03.27

Богдан Бойко
2020.03.22

Людмила Бурлаченко
2020.03.19

Анна Дудник
2020.03.15

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Олександр Панін - [ 2020.05.20 01:37 ]
    Бартер

    Оженився Чорт Сарат,
    а через хвилинку
    Зрозумів,
    що взяв за себе
    Гірше чорта жінку.

    Він до кума поскакав
    темними стежками,
    "Гей, кумпане, а давай
    махнемось жінками!" --

    Ти, Сарате, звар'ював?
    Жартівник рогатий!
    Ти же знаєш, куме, я
    Зовсім не жонатий!

    Друг, кумпане, виручай:
    Моя жінка гарна,
    Тож дружиночку мою
    Забирай задарма!"



    2020 рік






    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Коментарі: (2)


  2. Євген Федчук - [ 2020.05.19 18:42 ]
    Легенда про горобину
    У купця Миколи була дочка гарна,
    Але сподівався він на неї марно.
    Думав, як надума на рушник ставати ,
    Він для неї знайде жениха з багатих.
    Вже й придане гарне зготував для неї,
    Для тієї дочки любої своєї.
    Вже і придивлявся до сімей купецьких,
    Де знайдеться гарний жених молодецький.
    Думав: от як скоро поберуться діти,
    Буде він онуків в старості глядіти…
    Але його мрії обірвались рано:
    Прийшла донька, каже: «Я люблю Івана!»
    Отого Івана, що й двору не має,
    Ходить по сусідах, на хлыб заробляє.
    Став її вмовляти: «Що ж ти, доню, робиш?
    Ти ж красу загубиш і життя угробиш!
    Де ж ти будеш жити? Де дітей ростити?
    Він кутка ж не має у цілому світі.
    А вона всміхнулась на те, відпові́ла:
    «Рай, говорять, тату і в курені із милим».
    Розізлився батько, став доньку лякати:
    «Від мене й копійки ти не будеш мати!»
    Спробуєш пожити, як живе голота,
    Прибіжиш, як мила до мойого плоту!
    Будеш ще просити, будеш ще благати,
    Щоб пустив тебе я до своєї хати!»
    А вона уперлась – батькова дитина:
    «Вийду лиш за нього! Буду з ним єдиним!»
    Розізливсь ще дужче від тих слів Микола:
    «Хочеш бути бідна і ходити гола?
    А як всі на мене дивитися будуть?
    Стануть полоскати моє ім’я люди!
    Ні, не бути тому! От, закрию в хаті
    І знайду для тебе жениха з багатих.
    Посиди, подумай, може, зрозумієш!
    Проти мого слова піти не посмієш!»
    Зачинив у хаті, сльози її душать,
    Все одно затялась не продати душу.
    Коли чує: батько матері говорить,
    Що піде до відьми, хай поможе в горі.
    Хлопцеві поробить чи зведе зі світу,
    Щоб його донькою він не смів крутити.
    Як вона почула, страшно її стало
    За парубка того, якого кохала.
    Як би їй до нього побігти, сказати,
    Бо ж в селі всі знали, яка відьма клята.
    А уже надвечір, сонечко сідає.
    Десь уже й миленький її виглядає.
    Стоїть над рікою попід осокори,
    Про біду не знає, яка прийде скоро.
    Витягла віконце, вилізла із хати,
    Як би так скоріше до річки дістати.
    Аж бачить: вже батько з відьмою ступає
    Туди, де миленький її вже чекає.
    Біжить дівчинонька, біжить, ледь не плаче.
    А річка далеко, не встигає - бачить.
    Але хлопець відьму з батьком теж помітив,
    Злякавсь, що кохану ті зведуть зі світу.
    Тож помчав вздовж річки, відманити хоче.
    З берега крутого стрімко в воду скочив.
    Як вона добігла, на березі стала,
    Бачить, що Іванко вже проплив чимало,
    Вже й на берег сходить. Врятувався, значить.
    Але добре хлопця й стара відьма бачить.
    Щось прошепотіла, потім прокричала.
    Блискавка зненацька із небес упала.
    І застиг на місці хлопець, зупинився.
    І на дуб високий вмить перетворився.
    Та були такими сильними ті чари,
    Що й на дівчиноньку діяти поча́ли.
    Стан зробивсь тоненький, руки стали віттям
    І перетворилась в горобину миттю.
    І стоять із того часу над рікою
    Тягнуть руки-віття один до другої.
    Дивиться на нього, вітами хитає.
    «Чи кохаєш, милий?»- начебто питає.
    Навесні вдягає плаття біле нове,
    Наче до весілля готується знову.
    Восени ж червоні сльози проливає,
    Бо ніяк із дубом доля не з’єднає.
    «Ніяк горобині дуба не дістатись,
    Видно, сиротині вік одній хитатись».


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  3. Ігор Герасименко - [ 2020.05.19 17:19 ]
    Оспівування півників
    Пандемія, криза, карантин –
    цей коктейль ковід наколотив.
    І нехай вакцини ще не виникли,
    двірники прогнали холоди
    піками та віниками
    півників.

    Не побіг у даль на жаль ковід,
    та помітно затремтів,
    бо світ
    від сумної хворої весни
    в літечко чудове довге вирушив
    з ірисами-стягами: вони –
    смутку супротивники
    і вірусу.

    05.2020


    Рейтинги: Народний -- (5.47) | "Майстерень" -- (5.39)
    Коментарі: (1)


  4. Ігор Шоха - [ 2020.05.19 16:53 ]
    Мені подобається
    Я вірую, що є у мене ти
    і знаю, що і я ще є у тебе,
    що ми не боїмося висоти,
    коли пливе земля на сьоме небо,
    що я буваю іноді смішним,
    і не умію гратися словами,
    і червонію, і п’янію в дим,
    торкаючись з тобою рукавами.

    Та ніколи журитися мені,
    що я тебе ніколи не ревную
    і не горю в пекельному вогні,
    що не тебе я уві сні цілую,
    що наші імена о цій порі
    ніхто ніде не поминає всує
    і, що у небі, і на вівтарі
    не чується над нами, – алілуя!.

    Я дякую живій твоїй душі,
    яка не знає, що була моєю,
    за спокій мій, за наші міражі
    під нашою вечірньою зорею.
    І за мою під місяцем печаль,
    за сонечко твоє над головою,
    за те, що ти не вінчана, на жаль,
    а я, на жаль, не буду із тобою…
    ……………………………....................
    що ти не мною хворієш, на жаль,
    а я, на жаль, не хворію тобою.

    2012-2020






    Рейтинги: Народний 6 (5.52) | "Майстерень" 6 (5.67)
    Коментарі: (2)


  5. Серго Сокольник - [ 2020.05.19 15:32 ]
    Позабули
    Світла ліхтарного дороговказ
    Тінню відтінить затінення вулиць.
    Наші Боги позабули про нас.
    З ними і ми непомітно забулись
    Привидами лабіринтів нічних,
    Де закружлялися вальси безсонні
    Споминами нас минулих... Отих,
    У дисонансі... Колись унісон... Ні!..
    Ти є та я... І губами щоки,
    Люба, торкайся тендітноволого...
    Ми як розсипались пилом віків,
    До двоєднання забувши дорогу,
    Мічену мапу нейронами зрад,
    Нібито кроплену краплями крові
    Саду шипів випадкових троянд...
    ...ніч розгорнула над нами шатро і
    Ти прошепочеш слова дорогі -
    « Я повернулась! Минуле минуло!
    Підемо... хочеш?» ...і наші Боги
    Знову забудуть, що нас позабули.


    © Copyright: Серго Сокольник, 2020
    Св. №120051905852


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Прокоментувати:


  6. Ігор Деркач - [ 2020.05.19 11:23 ]
    Деякі правила для аматора ПМ
    ***
    Оцінюй не прозоре, а ясне
    як не уміють павичі і сови
    та Сидорові кози Казанови,
    сонця, мєсіри... пам'ятай одне,
    що голосне – за обріями мови.

    ***
    Не оминай ні хащі, ні кущі,
    коли зелена борода, буває,
    навіює салати і борщі...
    як є у пущі мощі і дощі,
    то і зело поезії буяє.

    ***
    Нагадуй, що аматор – не поет,
    але нікому не пиши догани,
    інакше головний авторитет
    запише на віки у графомани.

    ***
    Себе обтесуй. Уникай майстрів
    і їхнього урізаного слова,
    яке сія усім споконвіків
    і прикраша поези школярів...
    Архаїка – поезії основа,
    що сяяла іще за кобзарів.

    ***
    Умієш – не умієш, повсякчас
    ти на суді лиш у одного Бога.
    Тулися непомітно серед мас
    і... лайкайте собі одне одного.

    ***
    Не поспішай усюди і бігом,
    хоча і сексу не було ніколи.
    І пам'ятай, відверте – то Содом,
    а от сучасне має бути голе.

    ***
    Не публікуй багато. Головне
    оберігай. Навіщо ті анонси,
    коли і потороча омине
    твоє ім’я кусючого барбоса?

    ***
    Є правило, хоча й не золоте,
    але воно на паузі тримає,
    коли важливо не робити те,
    у чому необхідності немає.

    ***
    Змагайся, та вперед не вилізай,
    бо юрмище зоїлів за тобою.
    Якщо тебе учують, так і знай,
    ні спокою не буде, ні покою,

    ***
    Рівняємось усі – епатюки
    і те, що фею поминає всує...
    Із точністю, буває, навпаки
    Редакція оцінює, таки,
    хоч – у тилу, але дисциплінує.

    ***
    Ніхто тебе ніде не обійде,
    якщо, бодай, помітили піїти.
    Та не питай уїдливо еліту, –
    вовки то цілі, але вівці – де?

    05/20


    Рейтинги: Народний -- (5.48) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (2)


  7. Сергій Губерначук - [ 2020.05.19 09:11 ]
    Свіфту
    Сьогодні на світі – світ.
    А на папері – діло.
    Ким був би сьогодні Свіфт –
    вождем чи дебілом?
    Щоб ще не пройшло сто літ,
    ось відповідь на питання:
    якщо ти вождистий Свіфт –
    то в тебе дебільна манія.
    Виповзли б очі з орбіт
    твоєму Гуліверу,
    якби він пірнув у світ
    списаного паперу.

    28 лютого – 1 березня 1990 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Учорашнє", стор. 35"


  8. Неоніла Ковальська Гуменюк - [ 2020.05.19 08:26 ]
    Вишиванки долі
    Вишивала доля чорним і червоним,
    Блакитні й рожеві мали кольори
    Дні, котрі наповнювались радістю й любов"ю,
    А сумні гірчили, наче той полин.

    Ниточка до нитки, стібок до стібочка
    Полотном життєвим пролягли вони.
    І такі узори, що жоден художник
    Підібрать не зможе, як і кольори.

    Вишиванки долі.Знає про них кожен,
    Вона ж вготувала потроху всього,
    Радістю та смутком, жартами і болем
    Вишила життєве наше полотно.

    2020 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.17) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  9. Микола Соболь - [ 2020.05.19 07:33 ]
    Пташа
    Під стріхою цвірінькає пташа.
    Беззахисне. Шукає маму й тата,
    Не вміє голопуцьок ще літати.
    А може це хатиночки душа?
    У пам’яті спливає дивосвіт,
    Тут прожили дідусь й бабуся в мирі
    Та душі їх зібралися у вирій.
    Не зупинити вічності політ.
    І ось тепер щороку навесні
    Мале пташа витьохкує щосили,
    Коли йдемо провідати могили.
    Та інше відкривається мені.
    15.05.20р.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  10. Віктор Кучерук - [ 2020.05.19 05:37 ]
    * * *
    Захлинулась дощами земля
    І занурилась нишком у воду, –
    Якби мав, то спустив корабля
    На небачене плесо городу.
    Плещуть хвилі брудні об хребти
    Уцілілих кущів бараболі, –
    Можна зараз між ними плисти
    На якійсь плоскодонній гондолі.
    Топлять води врожайну ріллю,
    Коли ллються дощі безупинно, –
    Ось тому я, селюк, не люблю,
    Біля хати водойми глибинні.
    17.05.20


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  11. Віктор Кучерук - [ 2020.05.18 20:38 ]
    * * *
    Коли немає що втрачати,
    Якщо вже згублено усе, -
    Непогамовний біль утрати,
    Неначе п'явка, душу ссе.
    І ти, піддатливий, як гумка
    Без первозданності ознак, -
    Позбутися не можеш думки:
    Ну, як же так? Ну, як же так?..
    16.05.20


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.8)
    Прокоментувати:


  12. Євген Федчук - [ 2020.05.18 19:23 ]
    Легенда про береста
    Одинокий старий берест стоїть над рікою.
    Пролітають мимо нього стомлені літа.
    Він, бува, про щось тихенько вітру запита.
    Та й стоїть собі в задумі, повному спокої.
    Вже прожив на світі берест кілька сотень літ,
    Вже кілець собі наміряв, не всякому да́но.
    Та, все рівно, відчуває – помирати рано,
    Бо ж іще не бачив світу й досі він, як слід.
    Стоїть один над рікою поміж болотами,
    Лише зда́леку і бачить сестер і братів.
    Як же він погомоніти з ними би хотів.
    Та сюди далекий шелест їх не долітає.
    Занесла примхлива доля вітром його сім’я,
    Зачепився за сухеньке місце в болотах.
    І стоїть та лише вітру, може щось спита,
    Через нього – непосиду поговорить з ними.
    Що він бачив за життя? Та, вважай, нічого.
    Всі торовані шляхи не повз нього йдуть.
    Правда, поряд понад річку люди теж живуть
    Та навідуються зрідка в болота́ до нього.
    Воно й краще, бо ж братів всіх його під боком
    Порубали, що й пеньків нині вже нема.
    А його на цьому світі доля, бач, трима,
    Мабуть, справді, смерть його ще десь гуляє поки.
    Та і він ще о-го-го як, чого ж помирати.
    Бува, вітер чимось злий часом налетить.
    Він, як дід старий, покрекче, гіллям поскрипить
    Та і буде собі далі в задумі стояти.
    Так минуло, може, триста, може й більше літ,
    Як уперше він на світі отут появився,
    Все, що можна, вже почув, на все надивився,
    Почали вже й усихати деякі із віт.
    Промина його життя, скоро звалить вітер.
    Що, окрім пенька лишить? Що такого встиг?
    Навіть, діточок навкруг розсадить не зміг.
    Залишився сам-один на цілому світі.
    Але якось в один день все нараз змінилось.
    Заскрипіло, загуло все, знявся гамір й крик.
    Він ніколи ще не бачив стільки чоловік,
    Скільки їх на тому полі звідкілясь з’явилось.
    Зі своєї висоти все він гарно бачив,
    Як копалися вони, щось гребли, тягли.
    А надвечір так багато багать розвели,
    Як збиралися спалити усі ліси, наче.
    А на другий день прийшло ще так само люду,
    Стали ці навпроти тих, ближче до боліт.
    Тож для береста відкрився зовсім інший світ.
    Шепотів залітний вітер: «Скоро битись будуть».
    По обіді й почалося… Ревіло, гриміло,
    Димом все заволокло там, пилюга знялась.
    Видно, добра колотнеча поміж них взялась.
    Тільки от, заради чого – то не зрозуміло.
    У тім поросі й диму, гуркоті і криках,
    Потонули звуки всі, до яких він звик.
    Навіть, вітер та і той десь зненацька зник,
    В очеретах заховався, що навкруг без ліку.
    Раптом з гамору того вирвались юрбою,
    Повз болота пронеслись, зникли в далині.
    Ще й якісь такі незвичні, в одязі чуднім.
    Тільки куряву лишили слідом за собою.
    Гуркіт, мовби, став сильніш, наближався, наче.
    Вже й до нього, мов джмелі стали долітать.
    Стали з нього то кору́, то листя збивать,
    А то й гілля відчикрижить, що аж він заплаче.
    Лиш надвечір стихло все. Ті, що ближче стали,
    Вже й до нього відійшли, щось всю ніч товклись.
    А на ранок круг болота пагорби звелись,
    Які оті людські юрми трохи роз’єднали.
    Сонце встало й понеслись знов смертельні вітри,
    Люди бились, кров лилась, грім не затихав,
    Мов якиїсь звір страшний хижо землю рвав,
    Знов калічив його тіло, ламаючи віти.
    Дні минали та ніщо з ними не мінялось.
    Колотнеча день у день, їй кінця нема.
    Його, правда, з тих, що поряд, ніхто не займав,
    Хіба гілля підбирали, що на землю впало.
    Але якось уночі поряд кроки чує.
    Із сокирою один став, перехрестивсь,
    Та на стовбур його кріпкий мовчки подививсь
    І звернувся: «Друже берест, у тебе прошу я
    Не тримати на нас зла, що прийшли зрубати.
    Бо без тебе нам ніяк звідси не піти.
    А для того нам болото треба загатить,
    Ми і так усе, що маєм, мусимо кидати.
    Як не вийдем, то тоді всі ми отут поляжем
    І не буде кому край наш рідний захистить.
    Ми готові свою землю кровію скропить,
    Аби тільки не здолала її сила вража.
    Та без помочі твоєї нам того не вдасться.
    Дай можливість нам болото на той бік пройти,
    Дозволь міцним твоїм тілом гаті загатить,
    Щоб на ворога зненацька, наче коршун впасти.
    І старий могутній берест, наче зрозумів,
    Його листя і без вітру щось зашурхотіло,
    Наче висловити згоду тим словам хотіло.
    Він востаннє свої віття гордо вгору звів.
    Як сокири рвали тіло, він не скрипнув, навіть,
    Лиш зітхнув і з глухим тріском похилився й впав,
    Своїм тілом крізь болото людям шлях проклав.
    І своє життя додавши у народну справу.
    Скільки він порятував, то ніхто не знає,
    Та врятовані змогли стати знов на бій,
    Від сил вражих врятували край нещасний свій.
    Тож давайте , як героя, береста згадаєм.
    Як і сотні тисяч тих , безіменних, кажуть,
    Що загинули в борні за свій рідний край.
    Україно, хай що буде - їх не забувай,
    Тоді точно «наша слава не вмре, не поляже».


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  13. Олена Малєєва - [ 2020.05.18 19:15 ]
    Пан-барон
    Батько мій - геніальний митець:
    Він володар і душ, і сердець.
    Ну а мати звичайна богиня
    В своїй справі вона господиня.

    Мій дідусь надзвичайна людина
    Він радіє зі мной як дитина.
    Моя бабця мій янгол-хранитель,
    І смачненьким вона спокуситель.

    Я ж у світі володар і цар
    Пан-барон, що вигадує гав,
    Тільки буде і з мене людина,
    Бо у мене чудова родина!






    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  14. Вікторія Лимарівна - [ 2020.05.18 19:03 ]
    Вітряна влада
    Cильний вітер – чутно скрежет!
    Гойдалка на всі боки!
    Лиш дзвінкий пташиний щебет
    перевагу взяв таки!

    Невгамовний вітрюгане,
    на гальмо свій апетит!
    Та розлюченому пану
    не шкода своїх «копит»!

    Вітряна, тривала влада…
    Може статись буревій.
    Треба скликати нараду,
    щоб навести лад мерщій!

    Не здавайтесь на поталу
    неспроможним діячам,
    котрі розуму не мають,
    вірять зовнішнім речам.

    Хибний шлях веде в безодню.
    Там злиденності страхи.
    Тож згуртуємось сьогодні,
    щоб вагань не було жодних.
    Відійдуть часи лихі:
    в рідний дім летять птахи…

    14.05.2020


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.43)
    Прокоментувати:


  15. Нінель Новікова - [ 2020.05.18 18:24 ]
    Ніколи... Олександр Блок Переклад з рос.
    Ніколи ти моя і нічия не будеш.
    От що манило так крізь літ печальних лет,
    Крізь прірву марних днів, тягар яких не збудеш,
    І ось чому я твій – прихильник і поет!

    Тут є страшна печать знедоленості жінки.
    За чарами – її збагнуть не стане сил,
    Там дикий сплав світів, де Всесвіту частинка
    Ридає і творить гармонію світил.

    Ось захват мій і страх у тій вечірній залі.
    Ось, бідна ти, чому в душі за тебе щем!
    І очі ось чиї так дивно проводжали,
    Не знаючи мене, не люблячи іще!

    Сама собі закон – ти летиш, летиш ти мимо,
    Десь до чужих сузірь, не знаючи орбіт,
    А світ оцей тобі – лиш бура хмарка диму,
    Де щось пече, болить, співає і горить!

    І у заграві цій – твоя шалена жвавість…
    Все – музика: ні зрад, ні щастя, ні імен…
    В мелодії одній звучать і сум, і радість,
    Та я люблю тебе: я сам такий, Кармен.

    30.04.2020



    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.45)
    Коментарі: (2)


  16. Олександр Панін - [ 2020.05.18 15:35 ]
    Пиріжки 1

    Тінь

    Ширяє тінь між хмарочосів,
    Між вікон жовтих і антен -
    Літає Карлсон на моторі,
    В який умонтував глушник.

    ***

    Їжак

    Їжак ретельно поголився,
    Смаколик він для хижаків,
    Та був Їжак ще той проноза:
    Тримав у лапці револьвер!

    ***
    Барильця

    Барильця повні валер'янки
    Котисько у льоху сховав,
    Він трунку не вживав ні краплі,
    На продаж все, все для "людей"!

    ***
    Браконьєр

    Цигарку палить Зайченятко,
    Підкрався ззаду браконьєр,
    Але негіднику Зайчисько
    У хиже око впер "бичок"!






    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  17. Неоніла Ковальська Гуменюк - [ 2020.05.18 08:04 ]
    Кличу спогади-птахи
    Легенько і тихо ступаю
    По росяних тих споришах,
    Що килимом рясно вкривають
    Подвір"я.Радіє душа,

    Що знову покликати можна
    Спогади, наче птахи,
    Сідають вони на порожні
    Обійстя й старенькі дахи

    Хатинок, де ми проживали
    І гойдалки - досі скриплять,
    Дитинство вони колихали
    Отак з пів століття назад.

    А ще поспіша пригостити
    Смачними плодами мене
    Груша, котра ще родити
    З роками не перестає.

    2020 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.17) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  18. Сергій Губерначук - [ 2020.05.18 07:46 ]
    Постукайте тихо у двері мої…
    Постукайте тихо у двері мої.
    Не будьте такі навіжені.
    Тут риби поезії мліють на дні
    і бавляться барви блажені.

    Тут пнеться в окутанні ніч молода,
    от-от – і ранко́ві пологи.
    Я знаю, як стукає справжня біда
    у замкнені скроні тривоги.

    Я знаю, що сталось уже напере́д.
    Я чую ваш дух занепалий.
    Від грішного анґела новий секрет
    сховали ви в ніжні овали.

    Я вам не відмовлю, лиш чемно ввійдіть,
    поставши в оцій мікросфері,
    де знищу дотла́ невдоволену хіть…
    Постукайте тихо у двері.

    23 жовтня 1995 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 116–117"


  19. Микола Соболь - [ 2020.05.18 05:30 ]
    Час іде по колу
    Дощиком дрібненьким здивувала осінь,
    Вранішнім туманом, жовтим листям клена,
    Шовком павутинки, що тремтить між сосен,
    Вишитим у річці лісу гобеленом.

    Зимонька вдягала ніжно-білі шати
    І покрила річку та озе́ра льодом.
    Саме час підходить рік новий стрічати,
    Славно щедрувати, освятити воду.

    У купелі першій покупайся, весно,
    Зігрівай, Ярило, до сівби опілля
    Хай розквітне поле і земля воскресне,
    Урожаї вродять доні на весілля.

    Червоніє літо вишнями рясними,
    І дощу радіє в небі громовиця,
    Як мала дитина я радію з ними.
    Та невдовзі осінь чарівна насниться…
    14.05.20р.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  20. Ярослав Чорногуз - [ 2020.05.18 00:58 ]
    Сонливе
    Мінорні сутінки лягають
    На сад, на поле, на луги…
    І вечір лагідний у гаю
    Все огортає навкруги.

    Ледь вітерець ворушить крони
    Ліниво. Трішечки. Здаля.
    І навіває настрій сонний
    Мов позіхаючи, земля.

    Стуляє втомлено повіки…
    І оглянувшись вусібіч,
    Ковтає тиша сміх і крики…
    Котом згорнулась тепла ніч.

    17 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)


    Рейтинги: Народний -- (5.73) | "Майстерень" -- (5.94)
    Коментарі: (4)


  21. Дума Козак - [ 2020.05.17 21:00 ]
    Хай живе книга!

    Баладу про лицаря честі Айвенго
    ми чули не раз і не два…
    Від гомону про незнайомця із Менга
    вже кругом іде голова.

    У башті чекає красуня-принцеса,
    в дорогу спішить Ланцелот.
    В руці ще димить пістолет у Дантеса
    і скаче вперед Дон Кіхот…

    Герої дитинства з новел і романів
    живуть у дорослих серцях,
    а вірному братству читців-книгоманів –
    нехай не настане кінця!


    Рейтинги: Народний -- (5.39) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  22. Серго Сокольник - [ 2020.05.17 21:35 ]
    Карантинне кохання
    Ллється розмірено світла небесна блакить
    Снів весняних, що, мандруючи в просторі й часі
    Світу прочанами сутність свою прихилить,
    Прихисток знайдуть зі звіданим іменем Щастя,
    Попри припони морової язви чуми,
    Що зупинила гінця від Джульєтти Ромео,
    Нас поєднали в раю позачасному. Ми
    Світообмежено тілопоєднані є... О
    Світ відчуттів!.. Ніжних дотиків тіла весня-
    ного, до ніг укладаючи знічене тіло,
    Що догорить у жертовнім арійськім вогня-
    нім мироочищенні, де ми допалахкотіли,
    Як відлетілі в осінні зірниці птахи,
    Що повернулися світооновленням часу
    Чумного стилю, де тільки відлюднена хіть
    Нам надсилає надію на втрачене щастя...


    © Copyright: Серго Сокольник, 2020
    Св. №120051708785


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Прокоментувати:


  23. Олександр Панін - [ 2020.05.17 20:24 ]
    Половина на Половину

    Сталкерські мотиви

    Справжня подруга сталкера -
    Тільки дівчина-сталкер…

    (Перевірено в польових умовах)

    ***

    «Зайшов у кут глухий -
    для втечі шлях назад
    не перекрили грати…
    Здається,
    Ти, чомусь, не рад,
    але не хочеться,
    Герою,
    відступати!
    Готуйся в «чіт-не чіт»
    Кістлявій не програти.

    Ось барельєф потворний
    на стіні –
    Або живеш, або зазнаєш згуби:
    Чи шпичаки
    тебе простромлять
    кістяні.
    Чи поцілуєш ти дівочі губи…

    Половина на Половину,
    Що судилось, не знаю сама:
    Чи цілунок
    фатально
    веде до загину,
    Чи тобі,
    навзаєм,
    подарує цілунок
    Весна…»

    Останній крок,
    і тиша,
    мов набат,
    І шепіт:
    «Любий.
    Повертай назад!»

    Зневажає хтось
    діаманти,
    Цінує дешеві стрази…
    А хтось цілує
    потвору
    і не демонструє
    відрази…

    Сталкери
    червоної масті
    проблеми вирішують
    грубо,
    У відповідь – подих Щастя
    і солодкі дівочі губи…

    Шлях відкрився
    до Сонця,
    Зникла Потвора-Покруч,
    Реальність,
    Ніякий не сон це,
    Дівчина в латах –
    Поруч:
    «З Темряви
    Хижий Череп
    розжарює очі
    бідою,
    Ти витяг щасливий
    Жереб:
    Ми разом
    навіки
    З Тобою!»






    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  24. Євген Федчук - [ 2020.05.17 20:34 ]
    Легенда про черемшину
    «Всюди буйно квітне черемшина,
    Мов до шлюбу вбралася калина»…
    Скільки раз доводилося чуть.
    Та питанням я не задавався:
    Звідки ж черемшина та взялася.
    Хтось же про то відає, мабуть?!
    І спитав якось старого діда,
    Що дрімав на лавці по обіді.
    Він поглянув – хто ж його збудив.
    Та впізнав мене і усміхнувся
    У свої вже зовсім сиві вуса,
    Мене поряд себе посадив.
    - Хочеш знати, звідки черемшина?
    Чув про те я, коли був дитина.
    Якщо хочеш, слухай, розповім.
    Жив колись юнак в селі одному,
    Дівчина подобалася йо́му,
    Що жила – аж попід лісом дім.
    А була дівчина чорноока
    Смугла і гарннька вже, нівроку.
    І волосся, наче білий льон.
    Він до серця теж припав дівчині,
    Покохала його очі сині,
    Посмішку юнацьку «на мільйон».
    Їх кохання напоїло зіллям,
    Уже справа йде і до весілля.
    Він до неї вже й сватів заслав.
    Та якось вона у ліс ходила,
    Відьмака там чорного зустріла,
    Той її побачив і пропав.
    Став навколо неї він кружляти,
    Голову дурманом забивати,
    Щоб до себе серце привернуть.
    Та вона не дивиться, одначе,
    І лише своє кохання бачить
    Та нічого більш не хоче й чуть.
    Тут уже прийшов і день весілля.
    А відьмак зібрав всі чорні сили,
    Теж приперся був до молодих.
    Як ту гарну пару він побачив,
    З розуму ураз зійшов, неначе,
    Кинув зле прокляття з уст своїх.
    Наречений у ту ж мить змінився,
    В гарного джмеля перетворився,
    Став навколо дівчини кружлять.
    А вона, як тільки то уздріла,
    Матінку-Природу попросила:
    - Поможи кохання врятувать!
    Поверни коханого до мене!
    Зашуміли тут берези, клени.
    Сірі хмари небом пронеслись.
    Блиснуло і грім із неба вдарив.
    Але… не розвіялися чари.
    Джміль на хлопця знову не змінивсь.
    І сказала Матінка-Природа:
    - Сил не маю чари ті збороти.
    А дівчина в відчаї кричить:
    - Поможи нам, Матінко-Природа.
    Порятуй нас! Я на усе згодна
    Не дай із коханим розлучить!
    - Коли так!.. – І чари нові впали,
    Там, де тільки дівчина стояла
    В білому весільному вбранні,
    Став розкішний кущ, від цвіту білий,
    Аромат аж на округу цілу.
    Весь народ умить заціпенів.
    Джміль же, як почув ті аромати,
    На́вколо куща почав кружляти,
    Цілувати квіточки усі.
    Люди ж кущ назвали черемшина,
    Бо ж була смуглявою дівчина.
    Та із того часу навесні.
    Тільки білим цвітом розцвітає,
    То джмелі з усіх усюд злітають
    Цілувати квіти ті рясні.
    А відьмак до того розлютився,
    Що на старий пень перетворився…
    Ось таке дід розповів мені.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  25. Ігор Шоха - [ 2020.05.17 19:57 ]
    Обранці долі
    Героя обирає не юрма,
    а час і, може, неосяжне небо...
    Його зорю запалює пітьма,
    якщо це на землі, буває, треба.

    І падає комета Жанни Д’арк,
    згорає астероїд Галілея,
    сузір’ями цвіте червоний мак
    у сяйві слави вічної алеї.

    Не забуває воїна народ
    і пам'ятає ще небесну сотню...
    Хоча і не цінується сьогодні
    Майдан і неубитий патріот.

    Сакральну жертву, обрану навічно,
    ні куля не бере, ані кинджал.

    Показує з екрану кінозал
    не той, що треба, образ історичний...

    катований морально і фізично
    із ешафоту йде на п'єдестал.

    05.20


    Рейтинги: Народний -- (5.52) | "Майстерень" -- (5.67)
    Коментарі: (1)


  26. Тетяна Левицька - [ 2020.05.17 17:16 ]
    Дорога до раю
    Як брат із сестрою,
    чи батько з дочкою
    по різних кімнатах,
    лиш спільне майно.
    Пливу крижаною,
    мов риба рікою,
    до синього моря
    надії давно.

    Смерть кидає снасті,
    піймати не вдасться,
    слизькою плотвою
    з гачка обірвусь.
    В кайданах зап'ястя,
    чим далі від щастя
    тим ближче до Бога
    і неба чомусь.

    За світлом горюю,
    де сили беру я,
    щоб сіяти зерна
    з небесних вершин?
    Де янгол віщує
    хвалу алілуя,
    сортує молитви
    душі - Божий Син.

    Колись відшукаю,
    дорогу до раю,
    відрадно, на серці
    троянди цвітуть.
    А зорі згорають,
    в совочок збираю
    перлини життя, як
    розсипану ртуть.
    16.05.2020р


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.88)
    Коментарі: (4)


  27. Матвій Смірнов - [ 2020.05.17 12:54 ]
    Померти у Львові
    Років зо тридцять уже як не діти,
    Ще не старі, переважно здорові,
    Певною мірою космополіти,
    Але померти волієм у Львові.
    Довгою довгою літньою дниною,
    В час, коли сонце тріпоче в калюжах,
    Сісти, на стіну спертися спиною,
    Очі заплюшити або примружити -
    Хай кам'яниця собі випромінює
    Хвилі ласкаві інфрачервоні -
    Ми піддамось передбаченим змінам
    Щоби колись померти у Львові.
    Зайнято всі мавзолеї Личакова -
    Можна й по вулицях попіл розсипати,
    Байдуже де, паралельно, однаково,
    Он на Грушевського добре, під липами,
    Під виноградом, що зазеленів
    Під біофаком університету.
    А у кінці, хоч на декілька днів,
    Як у дитинстві - станем поетами.
    Хай ми не знались на ритмах і римах,
    І не складали віршованих творів,
    Жили по Віднях Парижах Лондинах,
    Але помремо тільки у Львові.
    Ми емігранти, номади, туристи,
    Мудрі, досвідчені, биті і навчені,
    Але насправді знайшли свою істину
    На Цитаделі або на Підзамчі,
    Ми розуміємо мову птахів -
    Тих голубів, що сидять, непомічені,
    На підвіконнях, карнизах дахів
    Над Привокзальною, Академічною,
    Ми розумієм бажання дерев,
    Сни барельєфів на кожному домі...
    Бачиш - бетонний усміхнений лев
    Має секрети, й вони нам відомі.
    Де ми тепер? Ураган чи гроза,
    І на які реєструємось рейси ми -
    Це не важливо - дорога назад
    Довга, і не облаштована рейками.
    Але - складеться - приїдем сюди,
    (Звідки - немає ніякого значення)
    Перша адреса - вона назавжди
    Місце повернення. Місце призначення.


    Рейтинги: Народний -- (5.55) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати:


  28. Ігор Деркач - [ 2020.05.17 10:00 ]
    Парадокси негоди
    У тілі є біологічні гени.
    Наука розшифровує геном.
    І це уже стає не по кишені,
    бо треба мати свій аеродром.

    Масони явно може і не винні,
    що паніка гуляє по землі.
    Дурні учені випустили джина,
    аби боялись голі королі.

    А поки-що лякає пандемія,
    яку не зупинили на межі,
    бо панацея – це не фармація,
    що гріє руки на біді чужій.

    Усе живе бажає їсти-жерти...
    Народе неприкаяний, затям, –
    рятує не наука, а вігвам..

    Але фіг вам оклигати до смерті.
    Людині нині є коли померти,
    нема куди звернутись за життям.

    05/20


    Рейтинги: Народний -- (5.48) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  29. Сергій Губерначук - [ 2020.05.17 09:01 ]
    Дияволу
    Ти – знавісні́ле вогнище вгоріле,
    покинуте розбійниками в лісі!
    Ти – дика рись, розідрана в двобою
    з Архангелом, Якому вічно жити.
    Ти – хворий хід пустелі на долину,
    яка цвіте на знак твого безпліддя!
    Ти – чортів ріг, загублений в Різдво
    в околицях монастиря мого.
    Ти блимаєш смолою й скаженієш,
    коли тобою нехтують герої.
    Ти – на добро лише іржава клямка
    і зух сухих озлоблених очиць.
    Ти – грець спустошення й невиліковна тризна
    на власному могильнику щодень.
    Ти – тільки тут, де суєта і блуд.
    А на́с гріхи ведуть на Божий Суд.

    25 серпня 2000 р., Богдани́



    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 164"


  30. Неоніла Ковальська Гуменюк - [ 2020.05.17 09:08 ]
    Казочка про Вітер
    Осоці Очерет
    Розповів один секрет,
    Що Вітрисько тут літав,
    Вербі гілочку зламав.

    Плаче бідная Вербичка,
    Аж запухло в неї личко.
    І Берізка білокора
    Має теж велике горе,
    Вітер коси їй розтріпав,
    А зелений бант великий,
    Подарований Весною
    Десь поніс він із собою.

    Вітре, Вітре, вгомонись,
    Більше шкоди не роби
    Ні Вербичці, ні Берізці,
    Щоб не плакали вже більше.
    Краще ти їм заспівай,
    Усміхаються нехай.

    2020 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.17) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  31. Євген Федчук - [ 2020.05.16 18:43 ]
    Легенда про березу
    Їхали із дядьком до села на возі,
    Дивлюся, береза стоїть при дорозі.
    Стоїть зажурилась, віти похилила,
    Чорні плями вкрили її стовбур білий.
    Подививсь та й далі собі мовчки їду,
    Що мені цікаво, не подаю виду.
    Та ж сільського дядька важко одурити.
    Хоч сидить спиною, але бачить й звідти.
    - Що,- говорить, гарно, к бісу, виглядає?
    А з’явилась звідки, то, мабуть, не знаєш?
    - Звідки ж мені знати? – Коли маєш вуха,
    То стару легенду про березу слухай.
    Було то, говорять, у часи старезні.
    Дім стояв на схилі, де ото береза.
    І жила у ньому вдова молоденька.
    Жила одна, кажуть, без тата і неньки.
    Чоловік подався із крамом по світу
    Та й не повернувся вже до неї звідти.
    А достаток добрий залишив по со́бі,
    Тож, живе не бідно, нічого не робить.
    Тільки п’є-гуляє. Господарство має,
    Але для роботи наймитів тримає.
    Жадібна страшенно була удовичка.
    Йде хто мимо двору, запита водички.
    А вона і каже: - Іди хутко звідти!
    Ще не вистачало босоту поїти.
    Піди он до річки та й пий скільки хочеш.
    Ніж порядним людям голову морочиш.
    А уже жорстока вона така бу́ла,
    Коли у борг брали та не повернули,
    То, бува, роздягне боржника до нитки,
    Щоб грішми набити бездонну калитку.
    Наймичка зробила щось не так, бувало,
    Так вона за коси по двору тягала.
    Вирве жмут та й каже: - Роби все, як треба,
    Бо усе волосся видеру із тебе.
    Взимку йде сердешний хтось побіля двору
    Та погрітись просить у морозну пору.
    Так собак, бувало, спустить, не жаліє.
    - Он собаки, - каже,- краще всіх зігріють.
    Так і обростала славою дурною,
    Обходили люди двір той стороною.
    Якось дід старенький у ворота стука.
    Вона відчинила, стала – в боки руки:
    - Чого тобі треба? – Водички попити.
    - Іди геть, бо можу і собак спустити!
    А сама сердита, очі вогонь крешуть.
    - Значить, усе вірно і люди не брешуть.-
    Каже той спокійно. – Ну, то знай, небого,
    Що про тебе чутки вже дійшли до Бога.
    І за те, що злого робиш ти по світу,
    Я тебе повинен в щось перетворити,
    Щоб життя ти досить довге проживала
    І гріхи нажиті всі спокутувала.
    За те, що жаліла ти води попити,
    Будуть сік із тебе щовесни цідити.
    Що могла до нитки людей роздягати,
    Будуть з тебе, жінко, люди лико драти.
    А за те волосся, що ти виривала,
    Щоб із твого гілля віники ладнали.
    Ну, й за те, що взимку не дала зігрітись,
    Буде твоє тіло у пічках горіти.
    І, доки не зможеш зло все одробити,
    Деревом ти будеш на цім світі жити!
    Лиш оте промовив , так і зник без сліду,
    І весь двір і хата зникли вслід за дідом.
    Вона тої ж миті деревом зробилась
    І донизу віття її похилилось.
    Стоїть чи сумує, чи така сердита,
    Жде, коли гріхи всі зможе відробити.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  32. Петро Скоропис - [ 2020.05.16 16:16 ]
    З Іосіфа Бродського. Присвячується Ялті
    Події, за які піде розмова,
    правдиві. Як не жаль, у наші дні,
    не тільки лжа, але і чиста правда
    залежна від ґрунтовности підтверджень
    та доказів. І чи не є це знак,
    що ми ступили за поріг нового,
    сумного гейби, світу? Себто, правда
    і є упорядкованим либонь
    тих доказів загалом. Бо тепер
    не кажуть “вірю”, кажуть “я погоджусь”.

    В атомний вік людей хвилють більше
    не речі, а складові й лад речей.
    І, мов дитя, що випатрало ляльку
    і скиглить, копирсаючи труху,
    так у зумовах байдуже яких
    подій і ми готові убачати
    саму подію скорше. В цьому є
    спокуса неабияка, оскільки
    мотиви, середовище і штиб
    стосунків – то і є життя. А ним
    орудувати вчили нас хіба
    як гожим умовиводів об’єктом.

    І видається інколи, що досить
    переплести взаємини, мотиви,
    проблеми, середовище – і вже
    щось відбувається; скажімо – злочин.
    Ба, ні. За вікнами – звичайний день,
    накрапує дощ і снують машини,
    і телефонний апарат (клубок
    катодів, спайок, опорів, клем тощо)
    німіє переконливо. Подій
    не трапилось. І дякувати Богу.

    Описане тут відбулось у Ялті.
    Природно, коли я піду назустріч
    наведеному нарису уявлень
    про правду – себто патратиму сам
    цю лялечку. Й нехай звиня мене
    читач прихильний, щойно де-не-де
    додам до правди елемент мистецтва,
    яке, урешті-решт, і є
    основа всіх подій (хоча мистецтво
    письменника є не життя мистецтвом,
    а лиш його зображень). Запис свідчень
    причетних зберігає послідовність,
    в якій вони збирались. Як взірець
    потреби радше правди у мистецтві,
    а не митецьких вправ – у голій правді.

    1
    “Той вечір він мене оповістив
    стосовно стрічі. А була домова
    ще у вівторок, що в суботу він
    навідається. Саме так, в вівторок.
    Я зідзвонився з ним і запросив
    його зайти, і він сказав: “В суботу”.
    Чому в суботу? Ми із ним давно
    збиралися засісти й розібрати
    один дебют Чигоріна. І все.
    Другої, як ви кажете, мети,
    у цьому не вбачалося. Йдучи
    з тих міркувань, звичайно, що бажання
    побачити приємну вам людину
    метою не назвеш. Утім, це вам
    видніш… ба прикро, що в той вечір
    він, подзвонивши, зустріч скасував.
    Шкода! я так чекав його візиту.

    Як ви спитали: хвилювався? Ні.
    Він розмовляв спокійно, як і завше.
    Звичайно, телефон є телефон;
    та, знаєте, не бачачи обличчя,
    пильніше вислуховується голос.
    Не чув я хвилювання в нім. Хіба що
    він якось дивно підбирав слова.
    Давалась узнаки тривалість пауз,
    завжди нервових дещицю. Бо ми
    мовчанку співрозмовника здебільше
    сприймати схильні як напругу думки.
    А це було чистісіньке мовчання.
    Ви тишу відчували як свою
    залежність від тривалости її,
    це часто дратувало неабияк.
    Так, сам я знав, причиною була
    контузія. Так-так, я певен в цьому.
    А чим ви ще поясните це. Як?
    Так, дійсно, він не хвилювався. Втім,
    суджу лише за голосом. Наразі
    додам, про всяк випадок, від себе:
    у той вівторок, і в суботу згодом
    чув звичні інтонації. Гадаю,
    коли за весь цей час що і стряслось,
    то не в суботу. Він же сповістив!
    Схвильовані ніколи так не чинять!
    Скажімо, я, коли хвилююсь… Що?
    Як почалась розмова? Ба, будь-ласка.
    Я, тільки-но почув дзвінок, негайно
    зняв слухавку. “Добридень вам, це я.
    Шкода, що мушу вас перепросити.
    Так сталось, і навідатись до вас
    я не зумію”. Правда? Що ж, шкода.
    А в середу? Мені вас турбувати?
    Даруйте, ну звичайно, без образ!
    До середи? І він: “Тоді добраніч”.
    Так, ця розмова трапилась о восьмій.
    А я після розмови вимив посуд
    і вийняв дошку. Він, в минулій грі,
    порадив мені хід ферзем – Е-8.
    То був чудний, ні – чудернацький хід.
    Чи божевільний. Геть не у манері
    Чигоріна. Так, зовсім божевільний,
    без очевидних змін, але при цьому
    він зводив нанівець і сенс етюду.
    У всякій грі суттєвий результат:
    поразка, перемога, хай нічийний –
    одначе – результат. Але цей хід –
    він ніби спонукав усі фігури
    до сумнівів у власнім існуванні.
    Я міркував над ними допізна.
    Цілком можливо, саме так колись
    і гратимуть, але стосовно мене….

    Даруйте, не збагну вас: чи не каже
    мені про щось це прізвище? Еге ж.
    П’ять років, як ми з нею розлучились.
    Все вірно, ми не брали з нею шлюбу.
    Він знав про це? Хто-зна. Гадаю, ні.
    Який їй сенс про це розповідати?
    Що? Ця світлина? Дійсно, я її
    завжди ховав перед його візитом.
    Ні, що ви, вам не варто вибачатись.
    Запитання цілком доречне, я ….
    Як я дізнався про саме убивство?
    Вона дзвонила до мене в ту ніч.
    От у кого збентеженим був голос!

    2
    “Ми бачилися цього року рідко,
    та бачились. У мене він бував
    зо двічі в місяць. Інколи ще рідше.
    А в жовтні не з’являвся взагалі.
    Так, він попереджав мене дзвінком
    напередодні. Деколи за тиждень.
    Щоб виключити плутанину. Я,
    ви знаєте, працюю у театрі.
    Там завше несподіванки. То хтось
    захворює раптово, чи втікає
    на кінозйомки – треба підмінити.
    Це, зрештою, відомо. І до того ж –
    він добре знав, що у мене тепер….
    Так, вірно. Отже, вам і це відомо?
    Утім, пардон, це ваше амплуа.
    Але оте, що є тепер, це досить
    серйозно все. І я вас запевняю,
    що це… Так, не зважаючи на це,
    ми зустрічались. Як вам пояснити!
    Він, бачите-но, був доволі дивним
    і мало схожим з будь-ким. Але всі,
    всі люди між собою мало схожі.
    А він несхожим був на инших всіх.
    Так, саме це приваблювало в нім.
    Коли ми йшли разом, довкола все
    переставало існувати. Тобто,
    продовжувало рухатись, вертітись –
    світ жив: і він його не затуляв.
    Я не кохання маю на увазі!
    Світ жив. Та на поверхні всіх речей –
    що рухаються, зовні нерухомих –
    раптово виникала ніби плівка,
    вірніше – той серпанок, під яким
    світ повен беззмістовної подоби.
    Так, знаєте, в лікарнях в білий колір
    фарбують завжди ліжка, стелі, стіни.
    Ось уявіть собі мою кімнату,
    засипану снігами. Правда, дивно?
    І, менше з тим, чи не здається вам,
    що меблі неодмінно б вигравали
    з подібних перевтілень. Ні? Шкода.
    А я гадала, що оця подоба
    і є справдешня зовня мого світу.
    І я жила цим дивним відчуттям.

    Так, саме через це стосунків з ним
    і досі не порвала. А заради
    чого, даруйте, слід було мені
    з ним розлучатись? Задля капітана?
    А я так не вважаю. Він, авжеж,
    серйозний чоловік, хоч офіцер.
    Але те відчуття дало мені
    безмірно більше! Він один спромігся
    його створити. Боже. Я лишень
    тепер і починаю розуміти,
    яким же дорогим мені було
    те відчуття! О, так, і це є дивно…
    Що саме? А оте, що я сама
    віднині стану часткою огрому,
    і що мене обволоче прошарок
    отої патоки. А я вважати буду,
    що я не схожа з іншими! І доки
    усі свою плекатимуть осібність,
    нічого не збагнуть. Який це жах…

    Даруйте, я наллю ковток вина.
    Ви також? З задоволенням. Ну що ви,
    Я так про вас не думаю! Коли
    і де ми познайомились? Чекайте.
    Гадаю, десь на пляжі. Дійсно, там:
    в Лівадії, на санаторськім пляжі.
    А де іще стрічатись із людьми
    у нашій глухомані. Як, однак,
    ви освідомлені про все! Зате
    вам навіть не вгадати змісту слів,
    з яких розпочиналось це знайомство.
    А він сказав: “Я розумію, як
    я вам обрид, але…”, а все, що далі,
    не так важливо. Правда, в цьому – щось?
    Як жінка, щиро раджу залучити
    цю фразу в особистий арсенал.
    Чи знаю щось я про його сім’ю?
    Нічого майже, власне. Тільки те,
    що син у нього є – от тільки де?
    Утім, я помилилася: дитина
    у капітана… Так, хлопчак, школяр.
    Похмурий, майже викапаний батько.
    Ні, більше за сім’ю і не скажу.
    І про знайомих також. Він мене
    увесь цей час ні з ким і не знайомив.
    Даруйте, але я – краплину ще.
    Я згодна з вами: рідкісна задуха.

    Ні, я не знаю, хто його убив.
    Як ви сказали? Що ви! Це – ганчірка.
    Втрачає глузд від ферзевих гамбітів
    його найближчий приятель. Чого
    і досі не збагну, так тої дружби.
    Там, в цьому клубі, вони так димлять,
    що димом тхне увесь Південний Берег.
    Ні, капітан прийшов тоді в театр.
    В цивільному, авжеж. Я не виношу
    цю форму. Так, вже відти ми разом
    пішли до мене. А його знайшли
    в моїм параднім. Він лежав в дверях.
    Скидалося на те, що то п’яниця.
    У нас, в під’їзді, знаєте, пітьма.
    Але я за плащем його впізнала:
    на нім був білий плащ, увесь в багні;
    так, він не пив. Я певна щодо цього;
    так, думаю, він повз. І довго повз.
    Опісля? Ми внесли його до мене
    і сповістили в відділок. Хто? Я?
    Ні, капітан. Я почувалась зле.
    І взагалі – це все було жахіттям.
    Ви теж так уважаєте? Як дивно.
    Утім, це ваша служба. Ви праві:
    так, звикнути до цього, дійсно, важко.
    І ви також людина… О, даруйте!
    Я незугарно висловилась… Так,
    будь-ласка, а мені не наливайте.
    Так, з мене досить, я погано сплю,
    а ранком – репетиція. Хіба що
    як засіб від безсоння. Ви у цім
    упевнені? Тоді – один ковток.
    Я з вами згодна, – дуже, дуже душно.
    Нестерпно так. І важко. І немає
    чим дихати. Все заважа. Ядуха.
    Я задихаюсь, так. А ви? А ви?
    Ви також, так? А ви? А ви? Я більше –
    я більше нічогісінько не знаю.
    Чого від мене ще вам треба? Що вам…
    Чого ти хочеш? Га? Чого? Чого?

    3
    “Давати вам пояснення? Гаразд,
    не стану сперечатись. Але зважте:
    не надто сподівайтесь, бо мені
    про це відомо має бути менше,
    ніж вам. Та осягнути навіть це
    достатньо ризиковано для глузду.
    Гадаю, ви цього не боїтесь,
    оскільки ви… О, так, тут ви праві:
    суб’єктові цьому добра не зичив.
    Підстави вам, гадаю, зрозумілі.
    Коли і ні – вдаватись до пояснень
    немає сенсу. Згодьтеся, що вас,
    насамперед, цікавитимуть факти.
    Так от: я й не приховую – було.
    Ми не були знайомі з ним. Та я –
    я знав давно, що в неї хтось буває.
    Ні, я не знав, хто саме. А вона,
    природно, про таке не говорила.
    Та я ж бо – знав! І без розумувань
    якого Шерлка Холмса, ні, – цілком
    було достатньо трішечки уваги.
    Тим паче… Так, осліплення можливе.
    Але ж ви геть не знаєте її!
    Якщо вона мені і не казала
    за цього типа, то не для того,
    щоб приховати щось! Їй не хотілось
    завдати мені клопоту. Таїти,
    по суті, було нічого. Вона
    сама зізналась – я її притиснув
    до стінки – незабаром буде рік,
    як поміж нами… Я не зрозумів –
    чи я повірив їй? Авжеж, повірив.
    Чи стало мені легше – инша справа.

    Можливо, ви і праві. Вам видніш.
    Але коли людина щось вам каже,
    то, мабуть, не затим, аби ви їй
    не довіряли – навіть рухи губ
    суттєвіші, ніж правда чи неправда:
    в їх порухах життя буває більше,
    ніж в тім, що саме губи промовляють.
    От я сказав вам, що повірив; ні!
    Тут сталось дещо поза тим. Я просто
    побачив – що вона мені говорить.
    (Завважте, не почув, але побачив!)
    Збагніть урешті – це була людина,
    що розмовляла, дихала, тремтіла.
    Я не хотів вважати це брехнею,
    та і не зміг би… Вас дивує, як
    з таким підходом до людини, сам я
    отримав на погони по чотири
    зірки? Ба, це – маленькі зірочки.
    Я починав инакше дещо. Ті,
    з ким починав я, – вже давненько мають
    зірки великі. Дехто і по дві.
    (Розвиньте свою версію, що я
    невдаха ще – це, вочевидь, повинно
    посилити її правдоподібність.)
    Повторююсь, я починав инакше.
    Я, як і ви, підступности чекав.
    Так, і знаходив, дійсно. Бо солдати –
    такий народ – постійно норовлять
    охмурити начальство. Але якось,
    в сорок четвертім, в Кошіце, збагнув,
    яка це глупота. Поперед мене
    лежало двадцять вісім чоловік,
    котрим не довіряв, – в снігу, солдати.
    Що? Що? Ага, чи варто про оте,
    що не прояснить жодним чином справи?
    Утім, я вам лише відповідав.
    Так, я вдівець. Уже чотири роки.
    Так, діти є. Одна дитина, син.
    Де був тоді увечері в суботу?
    В театрі. А опісля проводжав
    її додому. Він лежав в параднім.
    Що? Як зреагував я? А ніяк.
    Звичайно, я впізнав його. Колись
    я бачив їх разом в універмазі.
    Вони там купували щось. Отам,
    тоді я все й збагнув. Річ в тім, що ми
    з ним зустрічались инколи на пляжі.
    Нас вабило одне те саме місце,
    біля самої сітки. І завжди
    я бачив вколо шиї в нього плями,
    ті самі, розумієте. Ну от.
    А якось я обмовився про щось
    на кшталт погоди – отоді він рвучко
    схилився і сказав – кудись повз мене:
    “У мене з вами жодного бажання”,
    і тільки через декілька секунд
    додавши: “розмовляти”, і при цьому
    дивився незворушно горівіч.
    Отої б миті, присягаюсь, міг би
    і вбити. І в очах моїх стемніло,
    я відчував, як заливає мозок
    гаряча хвиля, і у певну мить
    мені здалось, що сам я знепритомнів.
    Допоки я себе переборов,
    він вже лежав на попереднім місці,
    з обличчям під газетою, й на шиї
    темніли ті, відомі вам синці.
    Так, я не знав тоді, що це є він.
    На щастя, я тоді її не знав ще.
    А потім? Потім він, здається, щез;
    я вже не зустрічався з ним на пляжі.
    А згодом – вечір в Домі офіцерів,
    ми з нею познайомилися. Якось
    невдовзі стрів їх там, в універмазі…
    У ту суботню ніч отам його
    одразу і впізнав. Казати щиро,
    зізнаюсь, мимхіть, але зрадів.
    Инакше це могло тривати вічно,
    і пораз опісля його візитів
    вона бувала дещо не в собі.
    Тепер, гадаю, все складеться краще.
    Їй доведеться спершу важкувато,
    але, мені відомо, – з часом і
    убитих забувають. І, урешті,
    ми виїдемо відсіля. Вже маю
    і виклик з Академії. Так, в Київ.
    Її давно запрошують в театр.
    Гадаю, з сином ладитимуть. Згодом,
    цілком можлива і своя дитина.
    Я – хе-хе-хе – погодьтесь, ще того…
    Еге ж, і зброю маю. Особисту.
    Еге ж, і зброю маю. Особисту.
    Ні, це не “стечкін” – від часів війни
    є у мене трофейний парабелум.
    Що? В нього? Так. То – огнестрільна рана.

    4
    Той вечір батько рушив у театр,
    а я лишився з бабцею удома.
    Ага, удвох дивились телевізор.
    Уроки? Але то була субота!
    Егеж-бо, телевізор. Що там йшло?
    Уже не пам’ятаю. Не про Зорге?
    Ага, про Зорге! Тільки до кінця
    я не дивився – бачив вже раніше.
    У нас була екскурсія в кіно.
    Ну от. З якого місця я пішов?
    Ну, це отам, де Клаузен і німці.
    Вірніш – японці, знаєте, вони там
    здовж берега пливуть ще на човні.
    Так, це було приблизно о дев’ятій.
    Напевно. А тому, що гастроном
    в суботу зачиняють о десятій,
    а я хотів морозива. Та ні,
    я визирнув з вікна – а він навпроти.
    Так, отоді і вирішив пройтись.
    Бабусі не казав про це. Чому?
    Вона б тоді бурчала – ну, пальто
    там, рукавиці, шапка – й всяке інше.
    Ага, у куртці був. Та ні, не в цій,
    а в тій, що з капюшоном. Так, вона
    на блискавці. Так, він лежав в кишені.
    Та ні, я знав, де він тримає ключ…
    Звичайно, просто так! Не для того,
    аби похизуватись перед кимось!
    Так, було пізно, темно взагалі.
    Про що я думав? Ні про що не думав.
    По-моєму, я просто йшов і йшов.
    Що-що? Як опинився нагорі?
    Не знаю – ну, мабуть, тому, що зверху
    спускаєшся коли, постійно бачиш
    всю гавань унизу. Вогні в порту.
    Там справді завжди хочеш уявити,
    що знизу відбувається. Й коли
    додому йти – приємніше спускатись.
    Так, було тихо. Місяць? Місяць – був.
    І взагалі – краса була шикарна.
    Назустріч? Ні, ніхто не попадався.
    Ні, точно не згадаю. Але “Пушкін”
    відходить о дванадцятій в суботу,
    а він стояв – у нього на кормі
    салон розваг, шибки де кольорові,
    і зверху він нагадує смарагд.
    Ага, саме тоді… Чого? Та ні ж бо!
    Її будинок далі, а його
    я перестрів на виході із парку.
    Чого? а, взагалі, які у нас
    стосунки з нею? Ну які – вона
    красива. І бабуся так вважає.
    І, взагалі – нічо, не лізе в душу.
    Мені-то що, – мені усе одно.
    Вирішувати батьку….
    Так, при вході.
    Ага, палив. Ну, так, я попросив,
    а він мені не дав, і взагалі він
    мені сказав: “Ану, котися відси”,
    і трохи згодом, я вже відійшов
    на кроків десять майже, може більше –
    впівголосу додав услід – “негідник”.
    Довкола була тиша, я почув.
    Я не второпав, що зі мною сталось!
    Ага, немов мене вперіщив хтось.
    Мені немов залляло чимось вічі,
    і я вже не збагну, як обернувся
    і вистрілив в його! Але не вцілив:
    він залишився там, де і стояв,
    здається, і палив. І я… і я…
    Я закричав і кинувся тікати.
    А він – стояв. А так ніхто зі мною
    не розмовляв ніколи ще! А що?
    що я зробив такого? Попросив.
    Еге ж, цигарку. Ну, нехай цигарку!
    Я знаю, це погано. Та у нас
    всі майже палять. Та і не хотілось
    палити навіть! Я б і не палив,
    я б тільки потримав. Та ні ж бо, ні…
    Я виглядати не хотів дорослим!
    Я б дійсно не палив! А там, в порту –
    суціль вогні і світлячки на рейді…
    Я тут би також… Ні, я не зумів
    це все як слід… Але, прошу вас дуже,
    прошу вас: не кажіте цього батьку!
    Бо він приб’є… Так, я поклав на місце
    і ліг до ліжка! Батьку не кажіть!
    Бо геть заб’є! Я ж і не влучив! Га?
    Егеж-бо, промахнувся!? Правда? Правда?

    5
    Такий-то і такий-то. Стать і вік.
    П’ята графа. Сім’я та діти – пропуск.
    Де народився. Штамп прописки. Де,
    коли і ким був найдений вже мертвим.
    Підозрюваних прізвища: їх троє.
    Отож, серед підозрюваних – троє.
    Можливість запідозрити кількох
    людей в убивстві тільки однієї
    доволі красномовна. Так, звичайно,
    і тріїця людей здійснити в змозі
    одне і те ж. Курча, скажімо, з’їсти.
    А тут – убивство. І самий вже факт,
    що під підозру підпадають троє,
    є запорука визнання, що кожен
    спроможний вбити. Це лишає сенсу
    всі пошуки – оскільки в результаті
    розслідування тільки й дізнаєшся,
    хто саме; але зовсім не про те, що
    всі інші не могли… Ну що ви! Ні.
    Мороз по шкірі? Дзузьки! Але в сумі
    раптовий намір одного здійснити
    убивство, з хистом іншої людини
    розплутати його – попри увесь
    зв’язок їх очевидний – безперечно
    не рівнозначні зовсім. Мабуть, це
    є наслідок їх близости. О, так,
    усе це прикро.
    Як? Як ви сказали?!
    Що навіть вже зазначене число
    осіб, на котрих падає підозра,
    об’єднує їх мовби і слугує
    якимось чином алібі? Що нам
    не вдасться трьох наситити єдиним
    курчам? Так, безперечно. Отже, вбивця
    у цей ніяк не вписується окіл,
    а десь за його межами. І він
    серед отих, кого не запідозриш?!
    Міркуючи инакше, вбивця – той,
    у кого і підстав катма для вбивства?!
    Так, цього разу так воно й було.
    Так, ви праві. Однак, усе це… все це…
    Це просто – апологія абсурду!
    Апофеоз безсенсовости! Мара!
    Виходить, що тоді воно – логічне.
    Чекайте! Поясніть мені тоді,
    в чім сенс життя? Невже ж таки у тім,
    що, вийшовши з кущів, хлопчисько в куртці
    стріляти розпочне у вас? Якщо,
    якщо це так, тоді скажіть – чому
    це дійство нами назване злочинним?
    І ми його розслідуємо! Жах.
    Це значить, ми весь час ждемо убивства,
    і наслідок – очікуваного форма,
    і що злочинець зовсім не злочинець,
    і що…
    Даруйте, так, мені недобре.
    Піднімемось на палубу; тут душно…
    Еге ж, це Ялта. Бачите – он там –
    там цей будинок. Ні, ще вище, біля
    Меморіалу. Гляньте – скільки світла!
    Краса, авжеж?.. Ні, я не знаю, скільки
    дадуть йому. Так-так, усе це вже
    не наша справа. Це вже – суд. І мабуть,
    йому дадуть… Звиняйте, я тепер
    волів би не торкатись теми кари.
    Мені щось душно. Але це мине.
    Так, в морі, безперечно, буде легше.
    Лівадія? Вона он там. Так-так,
    юрба тих ліхтарів. Егеж, шикарно?
    Так, хоч і ніч. Як-як? Я не почув?
    Так, слава Богу. Пливемо нарешті.
    _______

    “Колхіда” здійняла бурун, і Ялта –
    з її квітками, пальмами, вогнями,
    відпускниками – в чергах до дверей
    закритих закладів, як оті мухи
    довкіл сліпучих ламп, – заледь гойднулась
    і почала повільно розвертатись. Ніч
    над морем відрізняється від ночі
    над сушею приблизно в той же штиб,
    як дзеркалом відбитий власний погляд –
    від погляду зустрічної людини.
    “Колхіда” вийшла в море. Від корми
    увсебіч розбігався темний слід,
    і сам півострів поступово танув
    в нічній пітьмі. Вірніше, повертався
    до контурів отих, про котрі нам
    нагадує географічна мапа.



    ------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  33. Галина Сливка - [ 2020.05.16 15:36 ]
    Засинали зорі
    Засинали зорі на світанні.
    Ранок їх колиску колихав.
    Сном роїлось коників сюрчання
    У пахтінні викошених трав.

    Снили зорі зеленню і світлом,
    Помахом пташиного крила.
    Їм хотілось, як маленьким дітям,
    Щоб на цвіт спускалася бджола.

    Снився їм духмяний кусень хліба,
    Щойно з печі, вкраяний на двох,
    І росини в золотистих німбах,
    Наче щойно їх вінчав сам Бог.

    Їм жадалось шепоту і вітру,
    Слів огнистих і умілих рук,
    Щоб зіграли музику нехитру,
    Бо вона - наука із наук.

    І у тому переливі звуків
    Знов постане щире і просте
    Слово "бути", з радості і муки,
    Що любов'ю з вічності росте.


    Рейтинги: Народний -- (5.6) | "Майстерень" -- (5.65)
    Прокоментувати:


  34. Олександр Панін - [ 2020.05.16 15:34 ]
    Заклик з минулого
    За мотивами «Волшебник Изумрудного города»

    В большом закопчённом котле
    злая волшебница Гингема
    варила волшебное зелье.
    – Разразись, ураган! Лети по свету!
    – Круши, рви, ломай! – дико вопила колдунья.
    – Уничтожай, ураган, людей, животных, птиц!
    И вихрь завывал всё сильней и сильней,
    сверкали молнии, оглушительно гремел гром.
    Гингема в диком восторге кружилась на месте
    и ветер развевал полы её длинной чёрной мантии…

    А. Волков «Волшебник Изумрудного города»

    ***


    Прокляття, лайка, та отруйні
    заклинання,
    Лють власна вже випалює нутро,
    Туманом чорним очі заливає –
    Таке у відьми збочене єство.

    І Змій-Кажан
    (з перетинками крила)
    На людожері-дереві сидить.
    Ця пара зіграна
    багато зла вчинила,
    Примножує його у кожну
    мить…

    Враз дівчинка мала прийшла
    нізвідки:
    «Що робиш ти, потворо,
    схаменись!
    Скажи – невже тобі самій
    не гидко?
    Була ж ти мною сто віків тому,
    колись.

    З дитинства я прийшла
    до тебе,
    То ж припини страшний ганебний
    чин.
    Вже скоро, дуже скоро –
    Кара Неба,
    Спинись, від зла, благаю,
    відпочинь!» -

    «До пекла все – дитинство,
    світлу мрію,
    Не знайдеться того, хто б мене
    надурив…»

    Вогнем смердючим Змій-Кажан повіяв –
    Спалив дитину - й тим
    Чаклунку вбив,
    І сам загинув, аватар чаклунки,
    У безвісті урвався
    Зла політ...


    А лицарі десь чистять обладунки,
    Не поспішають захищати Світ.



    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  35. Іван Потьомкін - [ 2020.05.16 11:48 ]
    ...Шукать не мову і не расу...
    Лиця українські у юдеїв...
    Юдейські лиця в українців...
    Неважко тут і заблудиться,
    Часом питаєш: «З ким і де я?»
    Не заблуджусь. Дороговказом
    Узяв собі одне-єдине:
    Шукать не мову і не расу,
    А звичайнісіньку людину.


    Persons are Ukrainian in Jew..
    Jewish of person for Ukrainians..
    Undifficult here and get lost.
    Sometimes does ask: "With
    whom and where I"?
    Not get lost. By a pointer
    Took to itself one-only:
    Look for not language and not race,
    And the most ordinary man.



    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.72)
    Прокоментувати:


  36. Неоніла Ковальська Гуменюк - [ 2020.05.16 09:27 ]
    Стікали краплі...
    Стікали краплі по листках зелених,
    Спрагу вгамовували матері-землі.
    Це дощ її благання вчув, напевне
    Й рясний-рясний пустився по ріллі.

    Повеселіли в полі всі посіви
    І квітоньки водиці напились
    Та й трави щиро дощику раділи,
    А краплі усе падали униз.

    І миттю їх земля вбирала в себе,
    Волога життєдайна рятівна
    В дарунок була послана їй Небом,
    Щоб квітла й плодоносила вона.

    2020 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.17) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  37. Ярослав Чорногуз - [ 2020.05.15 21:01 ]
    Зелена борода
    А сад навколо зеленню заллятий,
    Трава густа зросла, неначе ліс.
    Немов нема кому вже доглядати,
    І він увесь неголений заріс.

    Зелена борода укрила щоки,
    Ступає по м`яких щоках нога.
    Ввійду у ту гущавину високу,
    По пояс де-не-де вона сяга.

    І хочеться зариться з головою,
    І поглядом пірнути в небеса…
    Коханая, чому ти не зі мною?!
    Ми б тішились удвох… Яка краса!

    Поглянь у тім саду бузкові очі,
    Волосся із черемхи кличе в схов.
    Усе навкруг буя, кохання хоче,
    Цвіте і пахне ніжністю любов.

    15 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)


    Рейтинги: Народний -- (5.73) | "Майстерень" -- (5.94)
    Коментарі: (2)


  38. Серго Сокольник - [ 2020.05.15 20:47 ]
    Еротичне
    Я п"янію, твій чуючи стогін,
    В тіла пластику входячи тілом.
    В наших схрещеннях ВСЕ і НІЧОГО.
    Ми зірками у небо злетіли
    І упали на вранішні роси,
    Мов вуглини з каміну на килим...
    ...це весна, перелита у осінь
    Несподівано, поки скінчили
    Евтаназію грані можливос-
    ті, немов розчинились обоє
    У екстазі, що справді є диво з
    Див, коли володію тобою...
    ...і палили тілами, палили...
    ...і палали вогнями, палали...
    Як кохання виснажує сили!..
    Їх нарівно багато і мало,
    Мов незвіданим слоганом пишеш,
    Суть якому п”яніючий розум
    Осягне в неосяжному вірші...
    ...і потому писатиме прозу.


    © Copyright: Серго Сокольник, 2020
    Св.№120051506708


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Прокоментувати:


  39. Микола Соболь - [ 2020.05.15 18:19 ]
    Суходіл
    Порожнеча висотує душу.
    Килимами у полі підбіл.
    Та біду нині визнати мушу:
    Україна стає – суходіл.
    Висихають і пісня, і мова,
    Солов’ї покидають гаї,
    А за спиною з ворогом змова
    Танки траками мнуть врожаї.
    Виринають зросійщені юди,
    Засівають отруйне зерно.
    Українці, не вже ми не люди?
    Приміряємо знову ярмо.
    12.05.20р.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  40. Євген Федчук - [ 2020.05.15 17:18 ]
    Легенда про дуб
    «На луці моря дуб зелений,
    Ланцюг на ньому золотий…»
    І постає він перед мене,
    Той дуб зелений, як живий.
    Й бере цікавість: звідки взявся?
    Хто дуб на луці посадив?
    Я багатьох людей питався,
    Ніхто мені не відповів.
    Аж поки стрів одного діда.
    Цікавенький дідусь такий:
    Вже сивий-сивий зовсім з виду
    Та, на великий подив мій,
    Багато чо́го пам’ятає,
    Та ще багато чо́го зна.
    Отож, його я і питаю,
    Мовляв – є причіпка одна
    Про дуба того, що на луці.
    Про нього Пушкін ще писав.
    А він мені не по науці,
    А все, як бу́ло розказав.
    - Було то у часи прадавні,
    Не знати у які роки.
    Жили тоді іще слов’яни
    Над морем та біля ріки,
    Що Віслою сьогодні зветься.
    Жили, не знаючи біди,
    Аж поки горе – де й візьметься,
    З-за моря припливло сюди.
    Прийшли оттони й всякі готи,
    І принесли з собою зло.
    А сил цю зграю побороти
    У наших предків не було.
    Тож край свій мусили лишити
    Й податися у білий світ.
    Не одну зиму йшли і літо
    Лісами на південний схід.
    В дорозі люду погубили,
    Але пробитися змогли
    І шлях свій довгий зупинили,
    Коли аж до Дніпра прийшли.
    Отут і вирішили жити.
    Землі неміряно, трави.
    Тож сій пшеницю або жито,
    Розводь худобу і живи.
    І, наче, добре все складалось.
    Земля, ріка… Чого іще?
    І злая сила не ховалась
    За кожним деревом й кущем.
    Так їм здалося… Але доля
    Й тут неприхильною була:
    Прийшла чужинська сила з поля,
    Що лиш грабунком і жила.
    А предкам де узяти сили
    Аби тих ворогів прогнать?
    В Перу́на захист попросили,
    Бо ж тільки він його міг дать.
    Перун – бог блискавки і грому
    У них був головний тоді.
    Тож принесли пожертви йо́му,
    Пожа́лілись в своїй біді.
    Перун почув дітей із неба
    І мовив голосом гучним:
    - Я допомо́жу, коли треба,
    Пришлю вам захисток усім.
    Той богатир зоветься Дубом,
    Він здатен ворогів прогнать.
    Та, пам’ятайте, діти любі:
    Його слід щедро годувать,
    Бо ж йому треба сили мати
    Аби здолати ворогів,
    Та й час не має витрачати,
    Шукати: що би він поїв.
    А предки згідливо кивали:
    - Нагодувати – то просте,
    Лиш вороги би не напали,
    А ми вже згодні і на те.
    І богатир прийшов могутній,
    У Сте́пу на дорозі став.
    Увесь в броню міцну закутий.
    Всіх ворогів мечем прогнав.
    Ходив туди-сюди по полю,
    Земля дрижала навкруги.
    І, боячись за свою долю,
    Порозбігались вороги.
    А предки мирно працювали,
    Ростили хліб, жили собі
    Та Дуба в полі годували.
    А більше всього він любив
    Вепрятину смачну поїсти.
    Тож предки і несли-таки,
    Уполювавши вепра в лісі,
    Найкращі Дубові шматки.
    Та час ішов, літа минали,
    Їх край обходила війна.
    Потроху предки забували,
    Хто спокій їм охороня.
    Отож до Дуба йшли все рідше,
    Все менше страв йому несли.
    «Самі з’їмо,- казали, - ліпше».
    Бо ж самовпевнені були.
    Та Дуб, хоч його мучив голод,
    Своєї справи не лишав.
    Ходив по сте́пу в спеку й холод
    І край надійно захищав.
    Для ворогів настала скрута,
    Бо ж ніде здобичі узять.
    Не знають, як їм далі бути,
    Самі ж не хочуть працювать.
    Пішли гуртом до свого бога
    Питатися, що ж їм робить.
    Й почули відповідь від нього:
    - От як я раджу вам вчинить.
    Знайдіть ви сон-траву у полі,
    Настій із неї заваріть.
    Та їжі наготуйте вволю
    І Дубові тому несіть.
    Як він поп’є настою того,
    То його скоро зморить сон,
    Не матиме ходити змоги.
    То ви хапайтеся бігом,
    Кілки у землю забивайте,
    Мотузками міцніш в’яжіть.
    Із місця зрушити не дайте,
    Надійно здобич стережіть.
    Ті злодії так і зробили.
    Прикинулись, мовляв, свої,
    Нагодували, напоїли.
    Коли ж заснув, вдалося їм
    За ноги міцно прив’язати
    Його до матінки-землі.
    Прокинувсь він, але не здатен,
    Зробити кроки, хоч малі.
    Взялися вороги тим часом
    Слов’янські землі плюндрувать.
    Бо поглядали довго ласо
    Та ж Дуба не могли здолать.
    А Дуб, щоб з голоду не вмерти,
    Приріс до матінки-землі,
    Тримався за життя уперто,
    Наперекір всій силі злій.
    Стояв великий і могутній
    В своєму панцирі-корі.
    Хотів вепрятини здобути,
    То кидав жолуді – беріть.
    Поки міг рухати він гіллям,
    Бувало, веприка хапав,
    Поповнював тим часом сили,
    Аж доки й деревом не став.
    А що слов’яни, предки наші?
    Допоки не було біди,
    Поки не спили горя чашу,
    Ніхто до Дуба й не ходив.
    Гадали: так воно і буде,
    Хтось захистить від ворогів.
    Та і не злі то, може, люди,
    Бо і часи ж уже другі.
    І дочекалися, як горе
    До них у хату знов прийшло.
    Про Дуб згадали в луці моря.
    Хоч стільки часу вже пройшло,
    Гуртом зібралися до нього,
    Щоб від біди їх захистив.
    Прийшли, аж Дуб понад дорогу
    Уже і корені пустив.
    Та все одно взялись, благають,
    Дарунки щедрі принесли.
    А він лиш вітами хитає:
    «Занадто пізно ви прийшли.
    Тепер уже самі беріться,
    Із рал робіть собі мечі,
    За волю з ворогом боріться,
    Не ждіть підмоги на печі».
    І узялись вони всім родом,
    Прогнали ворога в степи.
    Нарешті в землях їх і водах,
    Мир довгожданий наступив.
    Та, хоча ворога здолали,
    І захистить себе змогли,
    Про Дуб уже не забували
    І кожен раз до нього йшли,
    Несли йому дарунки щедрі.
    Щоб вгамувати його гнів,
    Приносили у жертву вепрів,
    Яких колись він так любив.
    Хто зна: усяке може бути,
    Настане раптом така мить -
    Дуб стане витязем могутнім,
    Щоб край свій рідний захистить.
    Та, поки він не може стати
    І захистити їхній рід,
    Самі учились меч тримати,
    Щоб ворога зустріть, як слід.

    «На луці моря дуб зелений,
    Ланцюг на ньому золотий…»
    Хоч сто разів то чув, напевно,
    Відкрилась істина для мене
    У цій історії простій:
    З надією не слід чекати,
    Що хтось нас прийде захищать.
    Самому треба зброю брати.
    Тоді прокляті супостати
    Лиш скоса будуть позирать.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  41. Пиріжкарня Асорті - [ 2020.05.15 17:22 ]
    посткарантин
    творіння восьмий день зійшов
    куранти вибили надвечір
    розфокусований об’єкт
    прокинувся й почухав п’яти



    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (51)


  42. Олександр Панін - [ 2020.05.15 15:30 ]
    Дивна Гра

    Засторога

    З циклу «Химери сновидінь»

    Є сни-віщі,
    Э сни-застороги,
    Є сни безпечні,
    Є сни-вбивці…

    ***

    Хащі сновидінь –
    дивовижні…
    Гори, ліс
    і халупа якась,
    Зрозуміти – годі,
    облиште!
    Підійти поближче –
    зась!

    Жінка в Чорному,
    висока, худа,
    Перед хатою виставляє
    пастки…
    Дерев’яних кліток
    рядки.
    Для
    Кого
    Клітки?

    Звірі, звірі –
    ведмеде-вовки,
    Пробігають усі
    на чфораках*,

    Як один, –чоловіки,
    На руках і ногах
    пробігають,
    Не на лапах…

    Ікласті, кошлаті істоти,
    заповнюють пастки.
    Місяці проповзають,
    роки…
    Скаженіють
    чоловіки,
    Ідять баланду якусь,
    І виють усі
    Невтямки…

    А потім
    бранців своїх
    відпускає.
    Тікають,
    по одному…
    Кожен пісню гарчить
    сумну,
    Вони не збиваються
    в зграї…


    Спалює Жінка пастки,
    У згарище забиває
    кілки…

    Нові пастки
    Чекають
    На нову
    чоловічу
    роздрібнену
    Зграю…

    Химерна гра,
    Прокидатись пора!
    ………………

    *Лазять рачки


    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  43. Ігор Деркач - [ 2020.05.15 12:33 ]
    Бідобісіє
    ***
    Перо позичу у гуся
    і заримую порося,
    яке юрмою управляє,
    але усюди заважає,
    бо хоче виділятися.

    ***
    Україна має три нещастя:
    слуги, пандемія і війна.
    Всякі біди однієї масті.
    Є і на Московії одна –
    «раше-путіноїдна страна»,
    від якої лиш одні напасті.

    ***
    А ми обрали на біду
    зеленокриле какаду,
    яке літає в Емірати
    еміра обіграти в карти.
    У нього місія така –
    валяти всюди дурака.

    ***
    Веде майбутнє у пустелю,
    та «оклімаємось» раніше.
    Бідою вдаримо об землю
    тай будемо чекати іншу.

    ***
    Немає віри у митця,
    то й у біди немає міри,
    але опалюють сонця,
    які відлунюють месіри,
    аби добитися вінця.

    ***
    Не буду говорити знову,
    у кого місія така –
    на лихо мати язика...
    Знущаються поети з мови,
    то що хотіти від совка?

    05/20


    Рейтинги: Народний -- (5.48) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  44. Олександр Олехо - [ 2020.05.15 10:34 ]
    * * *
    О, моветон… убавте тон.
    Життя за планом чи без «плану»?
    Ось Віра грає в бадмінтон,
    Любові винесли догану.

    І лиш Надія, квочка мрій,
    збирає спогади докупи.
    Її у п'яти жалить Змій…
    бо не доріс іще до дупи.

    Рахує доля ворогів –
    усі свої колишні люди.
    Сьогодні час «в мішку котів»,
    а там такі поважні юди,

    що сміх бере, а страх ні-ні.
    У ніч тверезого похмілля
    душа ховається на дні
    коронавірусного зілля…

    2020


    Рейтинги: Народний -- (5.51) | "Майстерень" -- (5.61)
    Прокоментувати:


  45. Іван Потьомкін - [ 2020.05.15 10:33 ]
    У царині, що зветься Деревами

    Якби мені дано було від Бога
    Мать справу з фарбами – не зі словами,
    Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
    У царині, що зветься Деревами.
    Я б показав на полотні німому,
    Як поспліталися вони в екстазі,
    Як посхилялися на тиху перемову,
    Часом вчуваються окремі їхні фрази.
    У пристрастях своїх вони такі ж наївні, як і ми,
    Такі ж у них і ревність, і тривога.
    Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
    Шкода – порозумітися незмога.
    Та коли бачу, як корчують їх
    Чи стовбур написом калічать,
    Готовий захищать, немов синів своїх,
    Бо що ж ми без дерев?
    І немічні, й не вічні.



    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.72)
    Прокоментувати:


  46. Неоніла Ковальська Гуменюк - [ 2020.05.15 09:45 ]
    Вона - героїня
    Вона ще така молода і вродлива,
    До пояса в неї русява коса.
    Ця жінка в житті неймовірно щаслива,
    Бо сімко дітей їй дали Небеса.

    Їй було нелегко усіх піднімати:
    І ночі недоспані, в клопотах дні,
    Але вона мужня та сильна, бо Мати,
    Усе багатство - то доньки й сини.

    У когось із них заболить навіть пальчик
    І крається серце, в тривозі воно,
    Як вісточку втішну хтось зможе прислати,
    То радість розгладжує в зморшках чоло.

    Навчала ще змалечку своїх кровинок
    Любити людей, мати чуйні серця
    І дружніми буть, шанувати родину,
    Вітчизні служить у житті до кінця.

    Хоч доля бувало так била нещадно -
    І вітер в обличчя, і лиха крило,
    Та пережила вона всі негаразди,
    Аби діточкам її добре було.

    Для них вона прикладом скрізь слугувала,
    Як важко було - могла все подолать
    І мудрі поради усім їм давала,
    Життя щоб кермо вміли міцно тримать.

    Відважна вона, бо вона - героїня,
    Ти подвиг її материнський шануй
    Та працьовиті руки цілуй
    І дякуй цій жінці завжди уклінно.

    2018 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.17) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  47. Наталя Чепурко - [ 2020.05.15 08:22 ]
    Прозріння.
    Ой, цілюща водиця,
    забери з мене втому та відчай:
    Моє серце, як криця
    всі останні хвилини півріччя...

    Я душею волію
    за поламану часом споруду.
    Протидія свавіллю
    не позбавить духовного бруду.

    Все менеться поволі,
    пристосовно до нової міри.
    Зашепочуть тополі
    про прозріння у залишках віри...



    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  48. Сергій Губерначук - [ 2020.05.15 08:35 ]
    Запали мені вогник…
    Запали мені вогник!
    Я в ньому згорю,
    бо маленький, як гномик,
    велике впорю.
    Упорю – і впорю в ту пору,
    коли йтимеш угору і в гору.
    Я так хочу, щоб знов ти з’явилась
    з цього світла і мною ж умилась.
    Воцарилась, як рання зоря,
    од печери не чорно, не зря,
    не мале́нько, а так достеменно –
    сонно ні́чно і свято денно!

    29 березня 2004 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове…", стор. 231–232"


  49. Тата Рівна - [ 2020.05.14 23:36 ]
    Хлопчику із роками чоловіка
    Носом торкаючись стиснених кулаків
    Думу свою простягуєш ніби ноги
    Кожна дорога що призначалася Богу
    Врешті заводить тебе до нових чортів

    Сорту якого — лютого чи простак?
    Біб, авокадо, моркви вогнена піка?
    Сам проростаєш запросто просто так
    Чи потребуєш жінки та чоловіка
    Що прирекли себе полю навіки в дар
    Тісно сплелися тілом думками ляком
    Битими бути ніби чужий собака
    Не породивши авелів на вівтар?

    Хто тобі пише книгу твою пророчу?
    Хто тобі душу викручує ніби жили
    Чуєш, ти народився людиною, хлопче?
    Чи із розсади - сіяли, пересадили? —
    Трохи поливу, сонця тепло крізь плівку
    Добрив лопата, попелу жмені зо три
    Плюнув господар на лоба, а ти розітри
    Врешті, хіба не для цього твоя голівка
    Ізмалечку призначалася та росла
    В голову перетворюючись гарбузову
    Гола корова телятко своє вела
    Вовк їх загриз — і теля, і дурну корову

    Бо не було пастуха, а сама ж— не та
    Звикла чекати захисту і опори
    Понад дві тисячі років нема Христа
    Але про нього ще й досі усі говорять

    Сином він був, чоловіком він був, ходив
    Не за коровою голою а по воді
    Носом торкаючись стиснених кулаків
    Визначся, хлопчику! —
    Жити почнеш
    тоді...


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.39)
    Коментарі: (3)


  50. Євген Федчук - [ 2020.05.14 18:27 ]
    Легенда про перестріч
    Біда прийшла на нашу Україну,
    Коли султан послав до Чигирина
    Свого візира Кара-Мустафу.
    Щоб краще оборудка та вдалася,
    Ішов не сам, узяв собі Юрася
    Хмельницького. Зловив, немов дрофу,
    Що лише біга степом – не літає,
    Як батько. Той колись іще спитає,
    Коли на світі стрінуться тому.
    Поки ж тулився у турецьких лавах,
    Стискав султаном видану була́ву,
    Хоч було, може, й соромно йому.
    Але куди було тепер подітись.
    Без турка краєм як заволодіти?
    А тут же сила он яка іде!
    Дістанеться всім недругам козачим
    І Самойлович бісів ще поплаче,
    Коли він врешті підлого знайде.
    Орда ж змією сунула помалу,
    Лиш смерть і попіл по собі лишала,
    Та то дрібниці, думав, наросте.
    Вже гетьманом себе утретє бачив.
    Все пам’ятав, нікому не пробачив
    І думав: все до гроша віддасте!
    Татари ж війську були, наче крила,
    Вони довкола землю толочили,
    Хапаючи, як плату, всіх живих.
    І все, що ціну хоч якуюсь мало,
    Лиш тільки їм на очі потрапляло,
    Зникало, мов не бу́ло, серед них.
    Яко́сь чамбул набрів село у балці.
    Не да́ли, навіть, гавкнути собаці,
    Одразу подалися по хатах.
    Кого рубали, а кого в’язали,
    Усіх докупи на майдан зганяли,
    Ніхто нікого згоди не питав.
    Старих в живих нікого не лишили,
    Усіх, хто боронився, порішили,
    Зостались молоді та дітвора,
    За кого можна гроші гарні взяти,
    У яничари чи гарем продати.
    Набрали також всякого добра.
    Між інших і Марію пов’язали.
    Вона лише шістнадцять років мала,
    Та бу́ла найгарніша серед всіх.
    Тепер ішла із усіма поволі,
    І по стерні колола ноги голі,
    Хоч ран болючих і не чула тих.
    Спекотним степом їх на південь гнали,
    У балках, у ярах відпочивали,
    Вже зовсім вибивалися із сил.
    Загін турецький по дорозі стріли.
    Про щось татари з ними говорили,
    А потім розділилися навпі́л.
    Одні з ясиром далі подалися
    І яничари з ними узялися.
    Другі ж звернули знов на Чигирин.
    Мабуть, наказ отримали від хана,
    Його орду полишили зарано,
    Тож повелів їм повертатись він.
    Ішли татари по шляху до Криму,
    І яничари слідом йшли за ними.
    Напевно, так візир їм повелів.
    Один все на Марію озирався,
    А то підходив ближче, озивався.
    На рідній мові з нею говорив.
    Вона на нього також поглядала.
    Ще гарного такого не стрічала,
    Щось ворушилось у грудя́х, немов.
    І забувалась: де вона, що з нею,
    Мов сонна йшла дорогою тією,
    Збивала босі ноги свої в кров.
    Він якось їсти передав тихенько
    І, нахилившись до лиця близенько,
    Прошепотів: «Вночі утечемо!
    Я оцю службу ненависну кину,
    Повернемось з тобою в Україну.
    А там вже якось вдвох проживемо».
    Вона лише у відповідь кивнула.
    Ішла і під собою ніг не чула.
    Та ночі не могла ніяк діждать.
    Татари знов у балці зупинились.
    Вже поряд Крим, отож і не таїлись,
    Потомлені, всі повлягались спать.
    Як темрява усе навкруг сховала,
    Усі поснули. Та вона не спала.
    Уже і дишло повертає Віз.
    Як він підповз, вона і не почула.
    Та яничарську одіж одягнула,
    Яку він їй загорнуту приніс.
    Із балки ледве вибратися встигли,
    На ноги підхопилися й побігли
    Аби до ранку далі відійти.
    І, поки зірка вранішня підня́лась,
    Вони у балці, у кущах сховались
    Аби татари не могли знайти.
    Утомлені, незчулись, як поснули,
    Обнявшись. Зранку холодом війнуло.
    Прокинулись – вже сонечко гай-гай!
    До темряви рішили відсидітись.
    Розговорились. Що ж іще робити?
    Вона згадала про свій рідний край.
    Розповіла про маму і про тата.
    І про село та де стояла хата.
    Він раптом щось, неначе, пригадав.
    «А чи висока груша там стояла
    Понад дорогу?» Її здивувало.
    «Ти що, в селі у нашому бував?»
    А він про кузню у дворі питає
    І чи гніздо лелече хата має.
    І чи стоїть криниця за селом.
    «Скажи, а звідки можеш ти це знати?»
    «Бо я твоїм є викраденим братом.
    Тебе тоді й на світі не було,
    Коли татари ще малого вкрали
    І в яничари, в край чужий прода́ли.
    Хто би подумав, що бува таке.
    Що так зведе з сестрою мене доля,
    В чужім краю, посеред чиста поля».
    А у самого відчуття гірке.
    Знайшов сестру та втратив наречену.
    А серце аж заходиться від щему.
    Так посміялась доленька над ним.
    Отак, дивись, уперше закохався
    І в пастку долі чергову попався.
    І щастя все розвіялось, як дим.
    Вона також раділа і ридала,
    Бо ж усім серцем хлопця покохала,
    Кляла оту нена́висну орду.
    Себе жаліла і жаліла брата,
    Хоч не могла про нього досі знати,
    А стріла і на радість, й на біду.
    Аж тут зі степу тупіт долинає.
    Що там? Чи балку просто хтось минає?
    Чи то погоню відрядив мурза?
    Поглянули: татари йдуть по сліду
    І саме втікачів шукають, видно.
    Вже не кохання – смерть на терезах.
    Прошепотіла: «Я жива не дамся!
    Щоб наді мною нехристь познущався?!
    Вже мене краще, братику, убий!»
    А він: «Я теж не дамся їм без бою.
    У мене вірна шабля із собою.
    А ти ножа мого візьми собі.
    Коли вже зовсім безнадійно буде,
    Встроми собі ножа того у груди,
    Бо в мене не підніметься рука!»
    Татари ж близько, вже коней спинили,
    І балку ту півколом оточили.
    Тож він нічого далі не чекав.
    Устав і шаблю у руках стискає,
    Немов орду до бою закликає.
    Татари вже помітили, біжать.
    Вона стоїть у нього за спиною
    Теж ладна вмить покінчити з собою,
    В руках стискає гострого ножа.
    Що вже було там далі – зрозуміло,
    Хоча нерівні надто були сили,
    Ординці їх живими не взяли.
    Лежали, як два брата-яничара.
    Татари їх лишили і помчали,
    Бо ж мертві не потрібні їм були.
    А з часом там, де кров їх пролилася,
    Триколірна десь квітка узялася.
    Як тільки літня настає пора,
    Вона в гаях, дібровах розцвітає.
    Перестріч її люди називають
    Або говорять ще «брат-і-сестра».


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   6   7   ...   1545