Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.

Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
З реальністю зіллється залюбки!

Почути звук щасливої кантати,
А поряд подих теплий відчувати -
То не для всіх написаний статут.

Я - зламаний, але ще досі гордий!
Майбутньому - жоржинові акорди!
Минулому - каштановий салют!..

Психолог – в душе каждый человек.
Сердце чувствует, согревает, интуиция – подсказка.
Интерес к жизни – главное сохранить.
Хорошим манерам и привычкам научиться.
Откроются таланты, мастерство придет и опыт.
Любимым делом заниматься – радость, позитив и счастье.
Открывать новые знания, единомышленниками окружить.
Гармонией, любовью, оптимизмом – наполнить внутренний кувшин.
23.04.24 Швец Тамара.


Психолог – у душі кожна людина.
Серце відчуває, зігріває, інтуїція – підказка.
Інтерес до життя головне зберегти.
Хорошим манерам та звичкам навчитися.
Відкриються таланти, майстерність прийде та досвід.
Улюбленою справою займатися – радість, позитив та щастя.
Відкривати нові знання, однодумцями оточити.
Гармонією, любов'ю, оптимізмом – наповнити внутрішній глечик.
23.04.24 Швець Тамара.

Із І.В.Царьова (1955-2013)

Самі́ зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.

А потрясіння беріз пісенних!
А небо – миром немовби маже...
Недурно жив тут поет Єсенін.
Шкода́, що сам я не був тут майже.

Бувало, мимо котився «скорим»,
з вікна дивився в поля строкаті...
Зате під Старим гуляв Осколом,
на річці Убля (шукай на карті).

Отам – і простір, сливе без краю,
й, мов у Рязані, земля красива...
Й хоча життя там – не як у раю,
земна у назвах помітна сила!

...Коли читаю, що ми – загрублі,
в газетах Дубліна та Гренобля,
плекаю думку про річку Убля
й родзинку нашу на ймення Вобля.

(2024)

Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує буйно поміж нас.

І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Про те, що, розходяться, долі,
Не тому, що, не можуть, прижитись,
А про те, що, по суті, самотні,
І не хочемо, в цьому, признатись, ми.
Нам, потрібні, простори, межі,
Де міста, галасливі, й парки,
Щоб, дивитись, із власної, вежі,
Щоб, не бачити, й відволікатись.
Щоб, торкатися, неба, лиш, подумки,
Безголосим, глухим, молінням,
І ковтати, слова, наче, полум’я,
Обпікаючи, все, піднебіння.
Говорити, торкаючись, вічного,
Що, любов, не знаходить, витоки,
Що, єдиним, її, засвідченням,
Буде, риба, яку, не виловити.

21.04.2024

Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, радше настрій-блюз.

Куди від тебе дітись? У самого
У себе йшов – одначе заблукав.
Хтось скаже – тут потрібно якомога
Рішучіше, а не ловити гав…
Але ж любов настільки полохлива!
Нахрапом в душу - невластиве їй.
Хтось бачить зовні істеричні зливи,
А я – співзвучний серцю блюз стихій.

Дорослий вже, щоб слухати поради -
Сам можу вчити хоч би і дідів.
Колись я від любові хтів вмирати,
Та зараз нею жити захотів.
Тому і в голові така ось каша,
Як в казані ще тої глибини.
Завчасна старість, хтось, напевно, скаже.
Для мене це є блюзом восени.

А кінь такий, що ніч не зіпсує він.
Можливо, фору дасть молодику.
Дар слова є, щоб слух збудити Євін.
І палкість, аби згадка про таку
Зривала з букв крапки та циркумфлекси
Під віщу ностальжі Urge Overkill.
Хтось скаже – пощастило з класним сексом.
Для мене це є блюзом наших тіл.

Що на столі, що в мріях: творчий безлад.
Впорядкувати щось не в силі я.
Немов життя – ріка, де крига скресла.
Несе до водоспадів течія.
Але що благородніше за ризик?
Мистецтво! Взяти лірику ось ту ж.
Хтось скаже, що дублюю твої риси.
Для мене все це блюз співзвучних душ.

Хай водять хороводи грудні й травні.
Скрізь наче твої копії бліді.
Дівчата гарні, господині вправні…
Одначе в них мелодії не ті.
Від тебе трішки, мабуть, втратив розум.
І в цьому я відверто зізнаюсь.
Хтось скаже - ти звичайна жінка-проза.
Для мене відтепер ти леді-Блюз.

Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
23.04.24

Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.

У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Осквернили й образили ми.

Та я вірю, що вистоїм, зможемо
Влаштувати їй зустріч, як слід,
Бо не пізно розбитим і зболеним
Нам радіти воскреслій весні.


22.04.2024р.

Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацька серце одгукнулось болем:
«Ти опинився, друже, на межі:
Усе для тебе тут таке ще рідне ,
Та ти для нього, мабуть, вже чужий».
Ну. що на це я відповісти мушу?
Не в змозі поділити Богом дану душу,
Я вдовольнюсь засіяним у неї словом,
Бо ж не завжди взаємність є в любові.

Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав

Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Себе відбиваючи в сотні дзеркал.

Тут небо стрічки голубі заплітає
Між віття, зав'язує банти із хмар,
Проміння смарагдово - золотаве
Висвічує обриси мавок - примар

У кроні розлогій, величній, високій
Старої подруги за крок до води.
Під стовбур могутній по силу, по спокій
Мені б і щоранку до ставу ходить.

Там просяться трави достиглі в покоси
На рівному лузі обабіч боліт.
Хитаються вітром розпущені коси
Верби, що заплутала літо в гіллі.

- З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.

- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – багато їх.

- Даремно! Хай 10 тих колін – вони з двома не впоралися, як ти бачиш, досі. Чому? Бо волі Божої нема.

- Єрусалим тримається в облозі, це правда!

- А чому ж ті не змогли - вдесятерьох на двох! –вас подолати? Дивися глибше, далі, у тили! Що бачиш, окрім кривди або зла, ти?

- Що бачу? Та нічого – тільки дим… До дідька ж нанесли Ваалу жертов!

- Ось перший пунктик – нехтують святим.

- Так, бачу… На словах брати, а зжерти не проти Іссахара Нафталі, Дан залюбки покуштував би Гада.

- Дивись уважно! Що там, в цій землі?

- Та наволочі надто вже багато в священицькому начебто вбранні. Кумедно – повдягались, наче мавпи! А рила... Чи левіти це? Чи ні? Не зрозумію ще того.

- А мав би! Уважним будь, щоб не ловити гав! Це ж саме ті позавчорашні круки, що ними оточив себе Ахав, коли протяг свої спітнілі руки до Навуфея та його майна. Донощики, кати і людолови!

- Пристроїлися добре! Що ж, дарма часу не гають! Гидко, чесне слово! Потвора двоголова: Дан-Вефіль присвячені оздобленому бидлу.

- А придивись!

- Так, позолота й цвіль. Але волають, що лайно – повидло; що все воно насправди навпаки, бо чорне – біле, а гірке – солодке. Ну що ж… Немає друзів на смаки; ще й збочені такі, нехай би глотки собі понадривали. Дивний рід!

- Дивись, дивись! Що роблять навіжені?

- Вдів з хат женуть. А скільки вже сиріт! Ті голодують, хтось набив кишені … Але я не второпав: чом вони це терплять - і Єфрем, і Манасія?

- Сягай очима аж до глибини думок холопських! На питання всі є там відповіді.

- Ну і сміхота! Лякають їх – що ассирійці хижі! А оборона лиш одна – це та, що відбирає все в них,окрім їжі, щоб зовсім не здихали, в найми шли. Або ж і на забій, як треба бранців. Чи ассирійці гіршими б були? Там в кожного, вважай, по самобранці – хто заздрити повинен і чому? Тим висівкам холопським? Чи помиям? Ой, маячня! Та як в таку пітьму занурили їх, щось не розумію?

- Ти наскрізь подивись! Даю таку можливість надлюдську я!

- Неписьменні! Все зрозуміло! Кожен в закутку сидить-радіє жалюгідній жмені запліснявілих крихт, що їм пани, можливо, трусонуть зі скатертини. Тому й бояться дурощів вони. Неначе не здихати попід тином. Або ж це легше, як пани – свої!

- Так, Єшаягу! Недолугі – осьде всьому причина!

- Ну тепер її збагнув я! Отакі незвані гості: не знають навіть, що є Декалог, але волають – Ти на їхнім боці.

- Як бачиш, у невдач всіх тих облог причини є: брехня на кожнім кроці. Всі з усіма живуть, немов скоти. І кругозір – не далі за сараї з базаром.

- Отже… Щоб перемогти паскудну, хоч би і численну зграю…

- Ти вірно зрозумів! Лише одне потрібно: не наслідувати вади цього народу. І тоді мине облога - починайте святкувати. Нехай таран підсунуть до воріт: залізо зверху, аж під ним труха є. Бо зрадив Мій Закон нечистий рід. Обожнює панів та вертухаїв. Хто проти Бога сильний?

- Та ніхто…

- Тож напад і не може бути вдалим. Начхать, чи 10 там колін, чи 100 – хто підійме з колін, як рачки стали? Шовки зносились – нині час верет. Єфрем хай підганяє Манасію – запізно. Крок назад чи крок вперед – вже винесено вирок Мій. Розсію. Хоч скільки колесниць або колон – що з того, якщо ідолам пошана? Хотіли полонити – то полон самих чекає. Хай дубець з Башана міцним здається… Нн зважай на те. Ось чуєш? буревій реве, не свище! Чим вищий дуб – тим прикріше впаде. Трава пригнеться – виросте ще вище. Побачив? То запам’ятовуй все. Не будьте недолугими чи злими - і, наче порох, цвіль ту віднесе Господь від чистоти Єрусалима.

2024

Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.

Клекоче й булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
Стрімкі й холодні ручаї –
Кипучої набуток, –
Стають частиною її
Густої каламуті.
А їх, породжених дощем,
Не можу я злічити,
Як і зростаючий об’єм
Калюжі габариту.
Від ранку ллє, як із відра,
І ляпає так лунко,
Що відчайдушна дітвора
Про двір прогнала думку.
22.04.24

МАГІСТРАЛ

Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?

Мелодія, пригнічена журбою
Перетворилась раптом на туман.
Застиглою та змерзлою сльозою
Умився ранок, благородний пан.

Затерте гасло: "вірити і жити!"
Покрилося відтінками сурми.
Мінорний спомин, сумом оповитий

Блукає між байдужими людьми.
Та впали на крихкі яскраві квіти
Уламки почорнілої зими.

1
Бездонна ніч своєю глибиною
І чорно-синім кольором небес
Неначе пише: "Я тепер з тобою!
Забудь казки про принців та принцес!

Змирися вже з реальністю такою,
В якій лунає звук безжальних мес!"
А сніг, який ще вчора був водою,
Безрадісний танцює полонез.

Виходить, що ілюзій забагато
Було колись. Зазнав поразки план.
Зимова ніч, мов пострілом з гармати

Розвіяла порожній спів осан.
Відмовившись давно когось чекати,
Створила непохитний нотний стан.

2
Створила непохитний нотний стан
Рапсодія без доброї надії.
Настирливості неживих паван
Зневірившись, ніяк не протидію.

Несталий, ненадійний той талан,
Що розбиває вщент забуту мрію,
Під натиском гучних моїх доган,
Знесилений, мені опустить вії.

Я вже не той довірливий дивак,
Прикрасивший мажорною струною
Свій щирий спів. І всіх питав: "Ну як?"

Зніяковівши перед далиною,
Побачив сон. То був недобрий знак!
А сивий сніг спостерігав за мною.

3
А сивий сніг спостерігав за мною,
Дивився пильно крізь віконне скло,
Тримаючи холодною рукою
Вмираюче останнє те число.

Він тихо так кружляв над головою,
Понищив сподівання на тепло.
Вночі зникало разом із зимою
Моє минуле, все, що там було.

Заплакала на небі мила зірка,
Пригадуючи парк, весну, баян.
Земні статути мають запах сірки.

Здається, шлях пройшов, мов Магелан.
Посеред січня - болісно та гірко.
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?

4
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Великий сумнів. Вічне протиріччя.
Січневий день, жорстокий, злий тиран
Потужно бив у серце та обличчя.

Земля уранці схожа на екран.
На ньому - таємниці потойбіччя,
Такі чужі для скривджених землян,
Заручників безбарвного сторіччя.

Хтось ніби каже: "Навіть не проси!
Події йтимуть звичною ходою!"
Тверда константа в будь-які часи

Сокирою махає чи косою.
У темряві заглушить голоси
Мелодія, пригнічена журбою.

5
Мелодія, пригнічена журбою -
Це те, чим закінчилися пісні.
Вона усе заповнила собою:
Холодні ночі, білосніжні дні.

Палітрою барвистою, рясною
Дитинство посміхалося мені.
Колись хотів зустрітися з весною,
Вечірніх вікон бачити вогні.

Спізнілі сльози! Ви такі невчасні!
Свідомість покриває злий дурман,
Вбиваючи фантазії прекрасні.

Я - в чорному. Прийняв від долі сан.
Скарбниця почуттів моїх незгасних
Перетворилась раптом на туман.

6
Перетворилась раптом на туман
Крилата рима. Все тепер у прозі.
Під струмом обнадійливих оман
Сприймати цю реальність був невзмозі.

Не ніжний дотик - руйнівний стусан!
Не можу ще оговтатися й досі!
Мовчить зрадливо кам'яний паркан
Про те, що втратив я на тій дорозі.

Зима зламала мій слабкий камін!
Він зігрівав надією простою,
Одвічний ворог всіх болючих змін.

І зовсім не прозорою росою
Для мене став світанків тихий плин -
Застиглою та змерзлою сльозою.

7
Застиглою та змерзлою сльозою
Оплакувала ніч мої слова.
Свого мовчання чорною стіною
Навчила забувати про дива.

Лишивши все позаду, за горою
Я знову озирнувся. Раз чи два.
Не схожий був на сильного героя,
Який ще досі має всі права.

Страшна розлука - те, що я побачив.
Тут квіти не ростуть. Лише бур'ян.
Руїни. Ось така трагічна вдача!

Так висловився січень-інтриган.
І зорями ранковими ледаче
Умився ранок, благородний пан.

8
Умився ранок, благородний пан
Беззвучністю та залишками болю.
Розрада вмерла і свистить буран,
Як прийде вечір - зовсім збожеволю!

Днів мовчазних крокує караван...
Так холодно зажуреній тополі!
Хотілося знешкодити капкан,
Прибрати маски та не грати ролі.

Але життя диктує свій закон:
Голодному дає поради ситий,
Вигадуючи власний свій канон.

Самотністю та смутком оповите,
Малюнком відіб'ється крізь балкон
Затерте гасло: "Вірити і жити!"

9
Затерте гасло: "Вірити і жити"
Не гріє душу й серце вже давно.
Хоча колись красою оксамиту
Всю дійсність маскувало під кіно.

Мій погляд був відвертим та відкритим,
День весняний, мов запашне вино.
Але сховалось щастя за гранітом,
На ньому - тільки фраза "не дано".

Не виправити вади тьмяним словом!
Самотнє "я" не буде добрим "ми"
Під сніжним недолюбленим покровом.

Просив людину рідну: "Обійми!"
Життя не стало різнокольоровим -
Покрилося відтінками сурми.

10
Покрилося відтінками сурми
Холодне небо. А остання нота
Завершила прочитані томи,
І календар скінчився у суботу.

Так шила доля з чорної тасьми
Невідворотну та страшну скорботу.
В безмежності глибокої пітьми
Таємні відчинилися ворота.

Хоча б краплинку світла віднайти,
Щоб потім цілий світ собі створити,
Не відчувати більше гіркоти!

Ми сплачуємо пожиттєве мито,
Лишаючи відлуння самоти,
Мінорний спомин, сумом оповитий.

11
Мінорний спомин, сумом оповитий
Зробив з мого майбутнього архів.
Не дихають рядочки заповіту,
Коли немає тих, хто їх створив.

У срібнім персні - чорні фіаніти.
Це - пам'яті одвічної курсив.
Сонет журливий, мною пережитий -
Увесь доробок, надбаний актив.

Я пам'ятаю спалах той червоний,
Хоча й не зарікався від суми,
В якій були плітки та заборони.

Поламане крило під чобітьми.
А вірш палкий, що скоро охолоне
Блукає між байдужими людьми.

12
Блукає між байдужими людьми
Жалоби персональної соната.
Вже грудень. Він могутніми грудьми
Не захистив від чергової втрати.

Отруйна сила злої сулеми
Мене вбивала стрімко та завзято.
Від зламаних вітрил і до корми
Мій корабель став мовчки сумувати.

Відлуння тихе срібної струни
В душі моїй нема куди подіти.
Воно змогло дожити до весни.

Не відігрілись руки. Що робити?
Зимові сльози окропили сни
Та впали на крихкі яскраві квіти.

13
Та впали на крихкі яскраві квіти
Несказані слова. Важкий тягар.
Мене завжди жорстоко буде бити
Сімнадцятого року календар.

Як холодно! Нічого не змінити!
Похмурий бенефіс небесних хмар
Затьмарив світлі рятівні софіти,
Та не приносить звісточку поштар.

З'явився дивний підпис на картині:
"Якщо не поборов - тоді прийми!"
Горять останні залишки гордині.

Зловісним візерунком бахроми
Розкидані по всій моїй стежині
Уламки почорнілої зими.

14
Уламки почорнілої зими...
Вони - де тільки можна. Скрізь і всюди.
Тепер готовий я лягти кістьми
За те, чого ніколи вже не буде.

Наказ від сьогодення: "Плащ зніми!
Стезя минулого веде в нікуди!"
Та досі йду крізь білі килими...
Геть байдуже, що скажуть сірі люди.

Від січня аж до грудня - темний час,
Пронизаний оманливою грою
Про себе нагадає ще не раз.

Минуле світить зіркою ясною.
Мені сказала правду без прикрас
Бездонна ніч своєю глибиною.

Квітні, травні, липні, червні…
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…

Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
Попит тільки на гроби…

І скорочене дозвілля…
І дискусій майже нуль…
Зникло з обігу похмілля…
Що вже скажеш про зозуль?

Їх не видно і не чути…
Хто їх, Господи, пойме —
Все сьогодні призабуте.
Ой злощасне… ой не-не…

Квітні, травні, липні, червні…
Як же нам і вам зійтись
За вечерею в майстернях
Ну, хоча би, як колись?..
19.04.2024.

Ти була всім, чим я дихав і дихаю.
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.

Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сірими.
Тим, у що вірити міг без підстав.

Спекою липня, відлигою березня.
Виключенням. Еталонним взірцем.
Опієм: спробував - вічно тепер із ним
Або в раю, або в пеклі живцем.

Ти була пристрастю, болем і відчаєм.
Ритмами серця й мобільних гудків.
І гіркотою сльози чоловічої,
Де сконцентрована туга років.

Тим, що мовчиться у Білик і Скрябіна.
Тим, що лунає з пісень Соловій.
Болем у серці, екстазом в подряпинах.
Ангельским танцем на кінчиках вій.

Пристрастю жінки, цнотливістю дівчини.
Місцем, де збіглись життєві путі.
Душу мою від Полісся до Львівщини
Ти розіп’яла, немов на хресті.

Ти була мукою, радістю, втіхою.
Чимось з розряду повітря й води.

Ти будеш більше ніж тою, ким дихаю.
Тільки б нарешті тебе віднайти.

2024

Творчество – сокровище, дар небес!
Вдохновение - мастерства друг!
Окно Вселенной, новые горизонты открывает!
Радует сердце, душу!
Человека поддерживает, исцеляет!
Единый верный путь счастливым быть.
Создает гармонию, позитив, тепло.
Талант рождает, шлифует навыки и опыт.
Вселяет уверенность быть самим собой.
Основа новых знаний, дружбы и общения.
21.04.24 Швец Тамара

Творчість – скарб, дар небес!
Натхнення – майстерності друг!
Вікно Всесвіту, нові горизонти відчиняє!
Тішить серце, душу!
Людину підтримує, зцілює!
Єдиний вірний шлях бути щасливим.
Створює гармонію, позитив, тепло.
Талант народжує, шліфує уміння та досвід.
Вселяє впевненість бути самим собою.
Основа нових знань, дружби та спілкування.
21.04.24 Швець Тамара

Стояв травневий ясний, свіжий ранок.
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднялось.
Микула став на ганок, потягнувся,
Аж кості затріщали. Поглядів
На віз, що ген по вулиці тягнувся.
Під ноги глянув й знову очі звів.
Щось в візнику здавалося знайомим.
Та ж то Яким – Микулин рідний брат.
Багато літ подався він із дому
У Торчеськ. Чи тепер верта назад?
Чи в гості їде? Віз до двору в’їхав.
- Здоров був, брате! Не чекав, мабуть?!
- Ну, що ти, брате? То для мене втіха!
Спустився. Обнялися. – Легка путь
Була у Київ? – Та легка доволі.
Ніде в дорозі татей не зустрів.
Отож, живий-здоровий, дяка Долі.
Я на годинку лише! – пояснив.
- Та що ти, брате. Стільки літ не бачив.
Побув би, може і зо кілька днів.
- Та я би, брате, з радістю, одначе,
Жону ж одну удома залишив.
А нині час, сам знаєш, неспокійний.
То ворохоба княжа, то війна
Із половцями – пхаються постійно.
- Та і у тім князівська є вина.
Бо ж просять в поміч. Тим того і треба.
Бо ж не самі прийшли, князь попрохав.
І все, що бачать – все гребуть під себе.
- Так, час непевний на Русі настав.
Чув, Ізяслав князів в похід збирає,
Зі столу хоче Юрія прогнать.
Це літо теж спекотним бути має.
А що у вас у Києві чувать?
- Багато чого… Що ж ми серед двору?!
Агей, Малушо, стіл нам накривай!
Заметушилась та і уже скоро
Стояло вже і м’ясо, й коровай,
Корчага меду, взята із підкліті.
Поснідали та меду попили.
Розчервонілі з медовухи, ситі
Розмови поміж себе завели.
- Тож Ізяслав князів навкруг збирає
На Київ проти Юрія піти?!
А Київ що? Чи Юрій вплив тут має?
- Який там вплив? Про що говориш ти?
Прийшов з Залісся, на столі усівся,
Натяг своїх, повсюдно посадив.
Як тать якийсь із Києвом повівся.
Ряд не уклав, хоч кожен князь робив.
Ми ж вільний люд і князю служим вірно,
Князь, відповідно вірно служить нам.
Порушив ряд, не хоче править мирно –
Збираєм віче й хай іде к чортам.
Усі князі із нами ряд складали,
А цей прийшов до нас з боліт своїх,
Веде себе, мов ми холопи стали.
Залити сала вже за шкуру встиг.
Хто ж за такого князя тепер встане?
- А який він? Напевно, богатир,
Бо ж Довгорукий не даремно дано
Йому ім’я?! - Ти тим чуткам не вір!
Там того князя. Отаке миршаве.
Все ходить тільки вовком погляда.
За нього Шимонович військом править,
Бо ж на коня князь зовсім не сіда.
Як кудись їде, то на віз сідає.
А, як іде, то згорбиться, як дід.
Хоча ж, він літ уже чимало має,
Напевно, скоро і покине світ.
Чутки пішли, що п’є він безпробудно.
П’ять днів тому в Петрила загуляв.
Напився так, аж стало його нудить.
Чи перепив, чи хто отрути дав?!
- А, що, могли? – Та ж всі вони з болота.
Отруту дати – запросто у них.
Хай вріже дубе – ми того й не проти,
Ще Ізяслав допоки не прибіг.
А то візьмуться битися за Київ.
Попалять вщент. Їм що –князі вони!..
А нам біда страшна з тії затії.
Помре, то обійдеться без війни.
- А чому він прозвався Довгорукий?
Земель, мабуть, чимало захопив?
- То брехні все! Нікого ти не слухай.
Якби ж його побачив – зрозумів.
Миршавий і пузатий ще й горбатий.
Іде, а руки нижче аж колін.
То як його інакше називати?
Та ще й бабій, ласун, нероба він.
А його лик? Якби ти лиш побачив.
У нього ж мати з половців була.
То ж пика, чисто половець, неначе.
А, коли б знав ти, скільки в ньому зла?
Не в батька син. Напевно, Мономаха
На тому світі сором аж пече.
Пустили діти всю державу прахом.
Онуки ж будуть гірші ще, ачей…
Тут крик якийсь на вулиці піднявся.
Схопивсь Микула: - Що там? Посиди!
Сам за ворота у ту ж мить подався
Дізнатись, чи не скоїлось біди.
- Що там таке? – у когось став питати.
- А ти не чув? Та ж князь вночі помер!
Йдемо його хороми грабувати
І злиднів тих, що він сюди припер.
Ходімо з нами! Всім добра там стачить!
- А Ізяслав? – Він скоро буде знать.
Десь посланці до нього уже скачуть.
Не треба буде Київ воювать!
Поки ж немає князя – погуляєм!
Та заодно помстимся зайдам тим.
Добро своє у них повідбираєм.
Нехай в болоті знов сидять своїм!
Вернувсь Микула: - Ти зі мною, брате?
- Чому б і ні? – сокиру з воза взяв, -
Коли вже так – гуляти так гуляти!..
Дим на Горі здійматися почав.

Сон зачепився десь за вчора,
Не квапився до мене йти,
Повільно місяць сунув вгору -
Спадаючий і геть худий.

Старечу спину гнув уліво,
З-за хмар деінде виринав,
Та позирав на мерехтливе
Багаття зоряних заграв.

І огортала таїною
Все суще ніч у цій весні,
Та сперечалася зі мною,
Впіймає сон мене, чи ні?

Той не спішив мене ловити,
Усе по закутках ходив.
Хоч відбуяли перші квіти,
Та одягнули цвіт сади.

Їх аромат у вікна линув,
І заспокоював разом.
Думки своїм лінивим плином
Вже підпускали хтивий сон.

Неспокій у минуле канув,
Ніч досягнула глибини.
А, потім, сновидінь омана
Накрила легкими крильми.

І
Життя таке, що їде дах,
та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де
Європа грає на роялі,
а в Києві Земля гуде.

ІІ
Дорога кожного – до ями.
тому у деяких людей
макітра ходором іде.
Неошелешені думками,
дорослі є... немає тями,
що неук націю веде
до фінішу вперед ногами,
де сяйво виїдає тьма,
а заодно, само собою,
і мотивацію до бою,
тому її уже нема
там, де панує безголов’я,
а Єрихон, що за стіною,
не чує як гуде сурма.

ІІІ
Лише надія виживає
у цьому світі і тому
добродії ідуть до раю,
а лиходії – у пітьму.
Але видумуємо... Лету.
Харон осмолює човни,
бо є іще живі сини.
Освоюємо ті планети,
де уникаємо тюрми...
....................................
Пророки темної юрми
очолять релігійні секти
і будуть ідоли вендети
обожнюватися людьми,
а далі буде.....................
...........................пієтети
і до, і нині – це не ми,
богема списує сюжети,
а перехвалені поети
про себе видають томи.

04.2024

Гілкою жасмину розцвіло кохання.
Малювала пензлем сонячна рука.
Цвіт у молоці. Очі - чорна кава.
Небеса завмерли в мовчазнім чеканні.

Серце заспівало, як відлуння мушлі.
Настрій пишноцвіттям розливавсь навкруг.
Цілував кохану той весняний дух.
Вітерець торкався лагідно до вушок.

Гілкою жасмину розцвіло кохання,
Білий день зі смаком кави з молоком.
Обіймались з сонцем ніжно під вікном.
Вірили обоє: ця любов - остання.

Струмок лоскоче босі ноги
І холодить помалу їх, –
Бере приємністю в облогу
Мене води грайливий біг.
Вона все тіло освіжає,
Дзюрчанням душу веселить, –
Якби не мілко – батерфляєм
Услід стрімкій понісся б вмить.
А так лиш свіжістю втішаюсь
І в ній безбоязно тону, –
І щиро дякую ручаю
За те, що сили повернув.
21.04.24

Довкілля – все що нас оточує,природне...
Очима бачимо, чуємо і дихаємо...
Всевишній подарував життя, всі земні блага...
Картину малюють хмари в небесах, цвітуть сади і квіти...
Ідилія природної гармонії – цінити, берегти...
Любити все природне, натуральне і живе...
Ліки природні допоможуть зберегти здоров»я...
Який чарівний світ....дякувати за все що маємо...живемо...
20.04.24 Швець Тамара

Її було названо на честь героїні Паризької Комуни.
Тож вона гідно несла це волелюбне ім‘я.
У 16 років - активна учасниця київського підпілля.
Потім, після Київського університету імені Тараса Шевченка, все життя - на передовому рубежі української науки. Доктор хімічних наук. Професор. Наставник цілої плеяди вітчизняних науковців.
Переконаний, і сьогодні Лора Дмитрівна була б на передньому краї нашої священної війни за свободу.
Адже таке ім‘я просто зобов‘язує…


Лора - це коли гідність тече у жилах,
це неприпустимість свавілля,
це до зірок аж духовна сила…
Лора означає: вільна!

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Про Павлика Морозова


Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик,
а коли щось помічав,
«Гей, сюди!» - усім кричав.
Багатьох зігнув в дугу,
та про себе ні гу-гу…
Ті лишились непоміченими,
Павлик наш однак - навічно!

…Жив колись Морозов Павлик.
Причаївся, наче равлик.
Тишком-нишком сам-на-сам
щось писав, писав, писав…

Автор: Юрко Дар
2024 рік

Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним маренням
Ковтком живої мови.
Де світ був справжнім та глевким, мов сон
Де яблуня під сонцем тим розквітла,
І замість цвіту падали платки
І ти ловив під простором блакитним
Вдихаючи барвистий аромат —
Так пахнуть шелестом повиті сторінки,
Тієї зустрічі, так пахнуть білі квіти.

Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації розіграної драми.
І сон постане дійсністю тоді,
Із усіма добутими платками.

12.04.2024

Обіймаю і… благаю
Не носи до вітру сліз
Він і сам цього не знає,
Що розсіє сльози скрізь…
Хто їх годен позбирати?
Хто посмілиться, скажи?
Ну хіба якщо вже мати…
Це відомо всім — ази
Раз - родила, два - гляділа!
Три, ще й замуж віддала…
І зітхала… і раділа —
Підсумуємо, хвала!!!
І до чого є ці сльози?
Радість… сонечко… тепло…
А бувають ще морози…
Ще, важливіше, кермо…
17.04.2024.

Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
Які ж ми в біса Божі діти,
якщо оголені ножі?
Я це не в силі зрозуміти.
І це далеко ще не ШІ*.
20.04.24р.

Безсилі всі чутки та балачки!
Наскільки є поганою вночі ти,
Вони б переказали залюбки…

Замало тут фантазію включити, я б злі ті язиченьки застеріг. Але хай брешуть, щоб їм було пусто! В них там грішки – а в нас реальний гріх. В них дитсадок – а в нас уже розпуста! Моє бажання – той ще буревій, білизну б обірвав, як з липки – листя. Ой, провокують погляди з-під вій! А що ж ховають очі ці імлисті? Довідаємось потім – вже пора тебе покуштувати…

Поцілунок!

Так не цілують мати чи сестра! Ми як лисичкин хвіст і вовчий шлунок. Як пляшечка Masseto і пияк. Ой, начувайся - спровокуєш, панно-спокусо нездоланна ти моя! Наводь оману, згущуй свій серпанок. Вже б тілу диких танців уночі, щоб в унісон їм застогнали душі.

Врятуй мене – тендітно відсмокчи отрутою геть всю мою байдужість. Та як тобі віддячити тепер?

А ти солодким лихом небувалим вже загнуздала! З місця – та й в кар'єр! Помчала – ще й яким шаленим чвалом! Так панночка у Гоголя, мабуть, гарцює-поганяє того Брута. Чи ми вже летимо? Де наша путь? Та чи важливо це, коли так круто?! Ох, вершниця-лихачка видає – ми з нею наче з ланцюга зірвались. І вже не розумію, що це є: кохання чи мій тест на витривалість. Знов у галоп, бо нам не личить клус! Начхати, що там з пульсами і з тиском. Давно вже загубивсь здоровий глузд.

Яка ж в тобі розкрилася артистка! Ролей у неї… точно не одна! Осьде царює владна Клеопатра. Ось раптом янголятко-дичина – я чортом всю білизну вже обпатрав. Ось бісеня – і начебто смола від пристрасті моєї гучно хлюпа.

Хоча б душа гулявою була – з тобою гріх не стати однолюбом. То ніжність в серці - як мале дитя всю ніч би пестив; то молю у Бога, щоб вистачило сил, бо відчуття – що виснажила ти, маленька погань, мене вже зовсім, остаточно, вщент! Але шепочеш ти мені: «Не квапся!». І хочеться подовжувати ще це божевілля. Ех, якби слова б всі не розгубив я (де там ті слова – під час таких шалених перегонів?!) - ой зараз би тобі я заспівав од-мадригалів… Після цих агоній і воскресінь, і райських відчуттів - я вже й не знаю, на якому світі. Це краще, ніж я мріяв і хотів. Ні, не в сорочці – мабуть, точно в свиті я народився, раз зустрів таку. Хоча з тобою весь цей одяг – зайве. Навіщо він у райському садку? Немає поволок вже – ніжне сяйво в очах твоїх. Хвилини чи віки пройшли повз нас – не хочу навіть знати.

Одне я знаю – будь-які чутки не відають, наскільки чарівна ти.

Хмарки струмують понад дахом,
Немов сріблясто-біла ртуть,
І, пил здіймаючи над шляхом,
Корови з випасу ідуть.
Звисають яблука та груші,
З донизу зігнутих гілок,
І, мов його хтось міцно душить,
Кричить на Лиску пастушок:
Куди в чужі ворота лізеш, -
Невже дороги мало меж?
Як всиплю зараз кілька різок,
То тужно мекати почнеш.
Шуруй скоріш у хлівчик дряхлий,
Де стійло маєш ти своє,
Бо кулішом на світ весь пахне,
Що бабця з печі дістає.
Ген і матуся біля двору
Мені всміхається здаля, -
На небі сходять перші зорі
І землю вкутує імла...
20.04.24

Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.

Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Як смерчем через край прокотиться війна.

Земля –бескрайний удивительный простор…
Единство природы - гор, лесов, полей, озер, рек, морей, океанов…
Мир в изобилии, гармонии создан Творцом для всех живущих на Земле…
Лучшее, что может сделать Человек на Земле - сеять добро, любовь…
Яркое Солнышко, Всевышний поддержит и согреет Землю…
19.04.24 Швец Тамара


Земля – безкрайній дивовижний простір.
Єдність природи - гір, лісів, полів, озер, річок, морів, океанів...
Світ досконалий, в гармонії створений Творцем для всіх, хто живе на Землі.
Найкраще, що може зробити Людина на Землі - сіяти добро, любов…
Яскраве Сонечко, Всевишній підтримає і зігріє Землю...
19.04.24 Швець Тамара

Земля –бескрайний удивительный простор…
Единство природы - гор, лесов, полей, озер, рек, морей, океанов…
Мир в изобилии, гармонии создан Творцом для всех живущих на Земле…
Лучшее, что может сделать Человек на Земле - сеять добро, любовь…
Яркое Солнышко, Всевышний поддержит и согреет Землю…
19.04.24 Швец Тамара


Земля – безкрайній дивовижний простір.
Єдність природи - гір, лісів, полів, озер, річок, морів, океанів...
Світ досконалий, в гармонії створений Творцем для всіх, хто живе на Землі.
Найкраще, що може зробити Людина на Землі - сіяти добро, любов…
Яскраве Сонечко, Всевишній підтримає і зігріє Землю...
19.04.24 Швець Тамара

Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"

І тих, хто в спідницях, і тих, хто в штанах,
начальство усіх посилає їх на х...

2024

За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Із поколінь до поколінь
У глиб землі від світу…
Одних і згадувати лінь,
А іншим цвіт до цвіту…
То может вдумались пора
Й переписати розклад
Пройтись від двору до двора,
Можливо зникне розбрат?
17.04.2024.

Наче туга все затьмарила.
Вкрало сон кохання-злодій…
Хто вона? Дівчатко з марева?
Чи лишень туман во плоті?

То змерзаю, то як в сауні.
Обіцяє (може, бреше)
Часом вічність в білім савані,
Часом ніч як сіть з мережив.

Так русалки топлять заживо:
Наче тягне в вир мелодій,
Може, дівчина з адажіо,
Може, музика во плоті.

Зве могилою глибокою -
За живе в душі тримає.
І немає в серці спокою,
І забути сил немає.

Може, ще зустріну десь її,
Може, мрія це – та й годі…
Жінка, створена з поезії
Або ж лірика во плоті.

2024

А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.

І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Торкалася розмова суті.

Кохав...Тепер лише про це дізналась.
Зустріти б золотий світанок.
І вже ожини пруття не тримало.
Слова, немов вода із дзбанку.

Цілунки щастя в переливах сяйва,
Яке слав місяць безоплатно.
Кохання, що вважалось недосяжним,
Цвіло, мов квітка на лататті.

Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.

То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
А небо без зорі - таке бліде,
Й без осені не золотіє листя,
І без чекання завмирає день.

Залишишся? Візьму тебе у сни я,
Рука в руці, і разом у казки,
Де в жодній не існує дум жаских,
Де не лякає ява чорториєм,
Де віршами сплітаються рядки.

Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
Своє життя приніс в офіру
під час надкривавого бою.
Ти все зробив заради миру.
Слава навіки Герою!
19.04.24р.

Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Мрійністю тривкою душі школярів, –
Почуттів незнаних
Вирізьбились грані
І відкрились брами непізнанних днів.
Квіточки вогнисті,
Запашні й барвисті,
Цій порі прекрасній додають краси, –
Мрійно-таємничі
Хлопчаків обличчя
І напрочуд звабні юнок голоси.
19.04.24

Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..

А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?

Буяла злива. Ісабель, це фарт –
Не заридати ще не відвернувшись.
Його сльотавий погляд – чужина.

Подумай і суди, чого ми варті,
Коли падіння притаманне тілу?
І тільки думка, думка, Ісабель!..

Я не знаю, вагаюся, хто ти?
І навіщо з’явилась мені?
Як нокдаун вже погляд – а дотик
Це нокаут. Ти відьма? О ні!
Ти скоріш як купальськії квіти.
І лише тільки раз у житті
Може так пощастити – зустріти.
Інші навіть квітучі – не ті.
Хто ти? Посмішка – наче Джоконди.
Поцілуночок – Емануель.
Хай жиронди підмінюють фронди.
Місс чи фройлян, чи мадмуазель –
Я довіку в солодкім полоні.
Хай хоч хто зазіхне на твоє –
Ні! Моє! Груди, стегна, долоні –
Наче током від них мене б’є.
От вже серце працює відтоді -
Відчайдушно, на знос, на розрив!
І волав би, напевно, я «Годі!»,
Але в тілі своєму відкрив
Енне дихання… Грюкає в скроні -
А приборкує твоя рука.
Наче сік у вакхічному гроні –
В тобі пристрасть убивчо п'янка.
Губи в серці лишають видбиток.
Віднайшов би за ним і сліпцем.
І бажання у серці - якби то
Міг в тобі розчинитись живцем.
Знаєш… нерви до того не звикли,
Щоб так цілодобово хотів.
Глянеш зверхньо – жіночності виклик.
А покірно – тоді й поготів
Заклик бути твоїм несвідомо.
Як метелик кохатись з вогнем.
То і тіло не відає втоми.
Для емоцій замало фонем.
Ти богиня кохання і вроди?
Чи секс-бомба с кільцем від Cartier?
Знань нема… відчуття лише - хто ти.
Просто щастя тендітне моє.

2024

Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
А молодших вкриєш матом,
Змусиш дарма працювати.
Озирнутися не вспів,
Вже і орден заслужив.
Кому слава, кому горе…
Розкажу я вам про море,
Що Гаркушиним зовуть.
Не доводилося чуть?
Було то в п’ятидесятих.
Полігон побудувати
Повеліли генералу,
Щоби там солдат навчали,
Як потрібно воювати.
Перемоги здобувати.
Генерал чекать не став,
Щоб все хтось прорахував,
Сам узявся малювати,
Який вигляд буде мати.
Хто робити буде то́го?
Ціла ж армія у нього.
З тої сили дармової
Можна стати і Героєм.
Та і техніки доволі.
Є чим рити шанці в полі.
Та Гаркуша далі мітить,
Хоче річку городити,
Щоб училися солдати
Перешкоду ту долати.
Правда, в річковій долині,
Кілька сіл стоять ще нині.
Та кому то все цікаво?
Полігон – державна справа.
Всіх селян із сіл зігнали,
Навіть, згоди не питали.
І робота закипіла.
Армія гранітні брили
У кар’єрі добувала,
Майже у ручну тягала,
Щоби річку городити.
Та чого солдат жаліти.
Скоро річку загатили,
Купу брил там навалили.
Ніде дітися воді.
Стала повнитись тоді
Річкова долина, поки
Розтеклась на усі боки,
Аж по греблю піднялася
Та й по брилах подалася
Униз далі водоспадом.
Генерал страшенно радий,
Рапорти хвалебні пише
Та майбутнім себе тішить.
Геть забув про тих селян,
Чия втоплена земля.
Про солдат, що там лягли,
Непідйомне ж бо тягли.
Водоспад той Вчелька звуть.
Одні кажуть, що, мабуть,
В честь якогось там солдата,
Що загинув в тім «стройбаті».
Другі кажуть – в честь села,
Що вода там залила.
Ще й граніт той слід згадати,
Що уклали в ту загату.
Бо ж граніт то не простий,
З нього клали у Москві
МГУ їх знамените.
Генерал же ті граніти
Просто в греблю угатив.
Гроші чималі пустив
Тим на вітер. Генерала
Смерть уже давно забрала.
А те «море» є і досі,
Воду Гнилоп’яті зносить
Водоспадом з брил гранітних.
Приїжджайте поглядіти
На той пам’ятник «совкові».
Краєвиди ж там чудові.

Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…


Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в очах Коцюбинського.

Син бачить розірвану мати.
Мати з-за хмари за сином тужить.
А на валу бастіонні гармати
відповідь готують потужну…

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді оглядає тебе наче подумки вбирає мантію,
Прикурює тонку цигарку скликаючи хмари чорнильні, диявольські,
І потім сідлає мітлу, як тільки вони з’являються;
Аби роздряпати хмари, і ти міг досхочу набавитись
І писати
Про те, що світ — це жінка на міському балконі
Дому якогось, що носить прізвище поета чи композитора,
І щоразу коли ти закохуєшся, вона повертається знову,
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора.

14.04.2024

Историй разных множество, личных, семейных, стран и городов…
Страницы историй – действительность, вымыслы, фантазии…
Творцом истории может стать каждый, желание иметь…
Основа истории – мастерство, талант автора…
Реальные, жизненные истории – достоверность фактов…
Искажение истории, фактов - вред ,негатив - время вскроет..
Являются истории опытом для грядущих поколений…
18.04.24 Швец Тамара

Історій різних безліч, особистих, сімейних, країн та міст…
Сторінки історій – дійсність, вигадки, фантазії…
Творцем історії може стати кожен, бажання мати…
Основа історії – майстерність, талант автора.
Реальні, життєві історії – правдивість фактів.
Спотворення історії, фактів - шкода, негатив - час розкриє.
Є історії досвідом для майбутніх поколінь.
18.04.24 Швець Тамара

Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.

Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
Ніколи свою не змінити їй долю.

Спинити ж війну – небагато охочих.
Хто може сприяти – байдужі їх очі.
Яка б не була в українців відвага,
та кількісна в ворога є перевага.

До того ж оснащення в небі й на морі.
Численна орда, що повзе суходолом.
Ви що там задумали, в ложах розкішних?
Забули, що є бумеранг щодо грішних?

Повинні негайно війну зупинити!
Для вас території цінні чи діти???
Збирайтеся хутко, крокуйте до миру,
бо станете тáкож мішенями в тирі.
***
В кривавому тирі не дійдете згоди,
словесну та мирну шукайте нагоду
про щось домовлятись, позбавтесь пихú
та розум включайте в години лихі.

…НІКОЛИ, ще жодна війна – не на благо…
В жалобі втрачає й земля рівновагу.
Не може утримати стільки могил…
О Боже, зумій запровадити мир.

17.04.2024 23.05 – 18.04.2024 00.30

Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
ідуть пропагандонівські жнива!.

В цім хаосі втелепати попробуй,
полову відділивши од зерна!
Критична, як ніколи, всяка спроба –
помилки не дарує ця війна!
Куди податись митарю-народу,
коли відповідальність – аж за край?!
За збіглим молоком студити воду
і ризиком утратити свободу –
лякає і оракул, і шахрай?!.

Астрологи, тарологи, мольфари
розповідають за кінець війни
і подають її, як божу кару
чи віроломні чари Сатани…
Але чому ж усі, святі і грішні,
не думали тоді про цю війну?
А де, на бога, був отой Всевишній,
і претендент, майбутній чи колишній,
коли на трон садили Сатану?!.

Одначе нині маємо, що маєм,
і переважна більшість – у баґні…
Не наведем ладу у ріднокраї,
утратимо лани свої безкраї,
держава доконає у війні!

Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Чи то пірнеш в прийдешній гам,
Чи то як випнуть на поталу,
Спішиш до них як в Божий Храм
І божеволієш помалу…

Люблю какао з молоком!
16.04.2024.