ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2020.05.29 09:28
Блиснуло і гримнуло зненацька,
Різко і протяжливо притьмом, -
І дощу таночок чудернацький
Зашумів відрадно за вікном.
Плюскотів і нісся на всі боки,
Вправність демонструючи і спіх, -
Навіть хтось уважний та стоокий
Не злічив би виконавців всіх.

Сергій Губерначук
2020.05.29 08:43
У деяких містах лежать мої листи.
У декількох листах тісняться вірші.
Є в двох чи трьох рядках, звертаючись на ти,
моє колишнє… почуття поспішне.

Як промінь попереджує зорю –
так сонце понароджує проміння.
Що першим є, коли в тобі горю, –

Микола Соболь
2020.05.29 06:21
На болоті жаба ква та ква
Витирає сопляки зелені:
«Порятуй нас, матінко Москва,
Від бандер спаси, великий Ленін!
Мову відбери нам, хай язик
Чоботи сатрапові оближе,
Бо для мене Україна – пшик,
Мокшинська братва до серця ближче…»

Ігор Деркач
2020.05.28 21:33
Світає... і світиться світ
у сяєві іншого світу.
Коли не минає політ,
життю не пиши заповіту.

Не знає ніхто і ніде,
кудою надія літає.
За обрії сонце зайде,

Євген Федчук
2020.05.28 19:19
У широкім степу понад шляхом
Одинока береза стоїть.
Чорна смуга, що схожа на рану,
Білий стовбур берези ятрить.
Пам’ятає береза багато,
Бо вже років і років пройшло,
Як колись на узбіччі дороги
Гомонілося людне село.

Олександр Панін
2020.05.28 16:02
Привиддя тяжкі
Мені душу гнітили…

Л. Українка

***

Вітались

Галина Сливка
2020.05.28 15:15
І як воно? Здійнятися в політ,
Коли усе змаліле, мов полова,
Летить за вітром і хурделить світ...
А ти - навпроти... Ти - на крилах слова...
Тобі - піском солоним в очі, в рот.
Тобі іржавий свист вражає вуха
Так, що не годна вже знайти чеснот
В ска

Шон Маклех
2020.05.28 12:28
Сурма босоногого ангела
Зроблена з синього повітря:
Густого – наче сльози старої берези
Пораненої диким лісовим привидом,
Що блукає одвіку стежками,
Якими ніхто не ходить –
Ніхто, навіть олені з очима-тінями,
Навіть тупоноги голкоспинні.

Тетяна Левицька
2020.05.28 12:10
Листопад зривав іржаве листя з дерев, шматував і кидав на мокру бруківку під ноги перехожим. Обважніле небо торкалося верхівок пірамідальних тополь, ніби хотіло на них спочити. Різко похолодало, погода була глибоко осінньою, та я маиже кожного дня забирал

Дума Козак
2020.05.28 11:12
У ревній повені думок
втопає смуток мій.
Над нею стелиться димок
із нездійсненних мрій
і тане в озері зі снів,
без берега і дна,
поміж затоплених човнів
і присмаку багна…

Алла Даниленко
2020.05.28 11:03
Ви мною не хворієте. Нехай.
І радісно, що хвора я не вами.
І що ніколи куля ця - Земля -
Не пропливе під нашими ногами.
Подобається те, що я смішна
Розкута і не граюся словами.
І червоніти не дано мені
Злегка стискнувшись з вами рукавами.

Іван Потьомкін
2020.05.28 09:27
Уперше жабенята
Побачили вола на лузі
І пострибали батькові сказати
Про диво дивне в їх окрузі.
«Ти не стрічав такого звіра -
З рогами і хвостом гора!..»
«Які ви, дітки, ще наївні,
Щоб отаке казати про вола.

Сергій Губерначук
2020.05.28 09:06
Тривога. День. Народження царя.
Сурмлять ґазети про блокаду міста.
Переворот. У вас на шиї – я,
моя пречиста діво орґаніста.

Біжіть, біжіть, біжіть негайно в двір –
там з літаків порозкидали святці.
Дізнайтеся, хто ще спустився з гір –

Микола Соболь
2020.05.28 06:43
Не вір своїм очам і власним вухам.
Нарід купити легко на «Свати».
Коли здається близько до мети,
Йому «Слугу народу» деспот втюхав.

З екрана ми отримали екстаз.
На лісапеті їде президент…
Та є у цьому ще один момент –

Віктор Кучерук
2020.05.28 06:13
Яке це щастя - прагнути і вміти
Слова ласкаві сіяти тобі
І від смеркання до самого світу
Вустами пестить очі голубі.
Яка то радість - бачити і знати,
Що ти мені себе всю віддаєш
І безсоромно просиш більше свята
Кохання, без умовностей і меж.

Олександр Панін
2020.05.28 01:14
Сем - ковбой
скандал отримав
від дружини-злюки:
"Нащо ти привів
у гості
негідника - друга?
Більше бачити
не хочу

Шон Маклех
2020.05.28 01:08
Очерет озера моїх снів
Шепоче мені про спокій:
Спокій води, що не знає дна,
Спокій дверей, що ведуть в порожнечу,
Спокій очей, що не бачили світла,
Спокій хмари, що несе буревій.

Чапля озера моїх снів

Серго Сокольник
2020.05.27 22:28
О Боже!... Нарешті літо!
Очікуване, воно
Надходить... Його відпити,
Ми, ніби п"янке вино,
Жадаємо... Бо весною,
Долучені до "утіх"
Обіймів чуми з війною,
Лишились утіх своїх...

Олександр Сушко
2020.05.27 20:45
Марш до хати і сиди опеньком,
Чи гнилим уклякни штурпаком.
Дихай через хусточку, легенько,
Хай ланцюг позичить пес Рябко.

Спи, козаче, доки прийде осінь
Як нема і крихточки ума.
Вийдеш з карантину голий-босий,

Євген Федчук
2020.05.27 19:30
Він повернувся у батьківський світ,
Туди, де море із землею гралось,
В якім не був він уже сотню літ,
Принаймі, так йому тепер здавалось.
Його зустріла рідная земля,
Хоч виглядала, начебто, чужою.
Хіба такою бачив звіддаля:
Якоюсь непривітною, сухо

Олександр Панін
2020.05.27 16:20
На рівні інтуїції

***

Ми не знайомі,
але я завжди впізнаю її будь-де,
будь-коли,
у будь-якому натовпі.

Олександр Сушко
2020.05.27 15:15
Як таку не обцілуєш мавку?
Це ж - богиня! Оберіг краси!
Компліментів доста набалакав,
В рай пірнаю з меду-бірюзи.

Гріють руки видолинок страсті,
Шепчуть губи приворот-ману.
Геть до біса гудзик у запасці!

Ніна Виноградська
2020.05.27 11:50
Помолимося за померлих, друзі,

За наших рідних, вбитих у боях.

За тих, що у безмірнім вічнім прузі

В степах упали, на чужих полях.

Олександр Сушко
2020.05.27 11:38
Снилися море, пасати,
В небо по райдузі лізу...
З мороку - залпи гармати,
Смороди пекла, заліза.

Серцю нема супокою:
"В ціль? А чи родич промаже?"
Стелеться чорною млою

Дума Козак
2020.05.27 10:36
Білявка на крутім авто
в старому замку паркувалась,
а місця вільного в шато
надвечір мало залишалось.

Скакала ніби на пружині,
ледь не звалилася в канал,
крило зім’яла «Ламборджині»

Сергій Губерначук
2020.05.27 08:14
Гірський
Гіркий.
Густий.
День
Міський.
Діркий.
Пустий.

Микола Соболь
2020.05.27 06:56
Сьогодні усе, як сто років тому.
Одвічна ця трійця: рак, лебідь і щука
Шматують Державу. Нехитра наука.
А ми споглядаєм цю сцену німу.
Уже міражами постали руїни,
За ними не буде тебе, Україно…
Останнє питання: «Земельки кому?»
Забули про вислів: «

Віктор Кучерук
2020.05.27 06:53
Уже змовкає лементом бряжчання
В дворах людей буденна метушня,
І в німоті понурого смеркання
Складається у смужку світло дня.
Склепіння неба важчає і висне
На пружних спинах мандрівних вітрів,
Які мій сон розгойдують навмисно
І гонять думи на роздо

Олександр Панін
2020.05.26 23:01
Миниатюры


"Наколка"

У бродяги,
у Серого Волка,
Криминальная где-то

Олександр Сушко
2020.05.26 21:23
На 74-му році життя помер український письменник і перекладач, член Українського ПЕН та Національної спілки письменників України Мойсей Фішбейн. Джерело: Facebook-сторінка голови спілки письменників України Михайла Сидоржевського Пряма мова Сидоржев

Євген Федчук
2020.05.26 20:05
Проводжає парубок дівчину додому.
Йдуть повільно стежкою. Літо, а, проте,
Їй, напевно, холодно в платтячку легкому,
Тож до нього тулиться, а він аж цвіте.
Соловей старається пісні їм співати.
Зорі з неба дивляться, блимають здаля.
І вже геть забулос

Ігор Деркач
2020.05.26 18:13
           І
Всі, кому я винен – у Союзі.
Не вертаю на свої круги,
та і досі віддаю борги...
У минуле еміґрують друзі,
що не хочу, маю по заслузі,
що бажаю, додає снаги.

Марія Дем'янюк
2020.05.26 16:35
Сонце ходить в піднебессі
В жовтих черевичках,
Опустило рудий промінь
Марічці на щічки.
Усміхалася привітно,
В небеса гляділа,
Доки хмара не сховала
Сонечка вудила.

Дума Козак
2020.05.26 16:13
В ресторані Ян до танку дівку запросив
і мов кицю ту коханку на руках носив.
Пишногруду, струнконогу, у очах огонь,
не пускав і до порогу зі своїх долонь!

Почало згасати світло, грає марш оркестр –
оплатив козак рахунок і її реєстр.
Тачку визвав і

Маріанна Алетея
2020.05.26 14:57
Троянди пелюстки і сойки спів
І мрії знову ляжуть на пороги
Веселки арки, джерела розлив
Усі скарби покинуто під ноги

Солодкий сон і відгомін зірок
Не здатне серце бачити заграву
Цвітіння пишнота і тихий крок

Тетяна Левицька
2020.05.26 12:23
І Прокинувшись Тамара почула, що на вулиці стугонить осінній дощ. Величезні, шумні краплі торохкотіли, ляскали по піддашку лоджії, тарабанили дробом. Не хотілося розплющувати очі. Вона любила дощ. Цілий день лежала б і слухала б мелодію дощу безкінечно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Олександр Ку
2020.05.20

Андрій Пелепець
2020.03.29

Степан Вишиватін
2020.03.27

Богдан Бойко
2020.03.22

Людмила Бурлаченко
2020.03.19

Анна Дудник
2020.03.15

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Євген Федчук - [ 2020.05.14 18:27 ]
    Легенда про перестріч
    Біда прийшла на нашу Україну,
    Коли султан послав до Чигирина
    Свого візира Кара-Мустафу.
    Щоб краще оборудка та вдалася,
    Ішов не сам, узяв собі Юрася
    Хмельницького. Зловив, немов дрофу,
    Що лише біга степом – не літає,
    Як батько. Той колись іще спитає,
    Коли на світі стрінуться тому.
    Поки ж тулився у турецьких лавах,
    Стискав султаном видану була́ву,
    Хоч було, може, й соромно йому.
    Але куди було тепер подітись.
    Без турка краєм як заволодіти?
    А тут же сила он яка іде!
    Дістанеться всім недругам козачим
    І Самойлович бісів ще поплаче,
    Коли він врешті підлого знайде.
    Орда ж змією сунула помалу,
    Лиш смерть і попіл по собі лишала,
    Та то дрібниці, думав, наросте.
    Вже гетьманом себе утретє бачив.
    Все пам’ятав, нікому не пробачив
    І думав: все до гроша віддасте!
    Татари ж війську були, наче крила,
    Вони довкола землю толочили,
    Хапаючи, як плату, всіх живих.
    І все, що ціну хоч якуюсь мало,
    Лиш тільки їм на очі потрапляло,
    Зникало, мов не бу́ло, серед них.
    Яко́сь чамбул набрів село у балці.
    Не да́ли, навіть, гавкнути собаці,
    Одразу подалися по хатах.
    Кого рубали, а кого в’язали,
    Усіх докупи на майдан зганяли,
    Ніхто нікого згоди не питав.
    Старих в живих нікого не лишили,
    Усіх, хто боронився, порішили,
    Зостались молоді та дітвора,
    За кого можна гроші гарні взяти,
    У яничари чи гарем продати.
    Набрали також всякого добра.
    Між інших і Марію пов’язали.
    Вона лише шістнадцять років мала,
    Та бу́ла найгарніша серед всіх.
    Тепер ішла із усіма поволі,
    І по стерні колола ноги голі,
    Хоч ран болючих і не чула тих.
    Спекотним степом їх на південь гнали,
    У балках, у ярах відпочивали,
    Вже зовсім вибивалися із сил.
    Загін турецький по дорозі стріли.
    Про щось татари з ними говорили,
    А потім розділилися навпі́л.
    Одні з ясиром далі подалися
    І яничари з ними узялися.
    Другі ж звернули знов на Чигирин.
    Мабуть, наказ отримали від хана,
    Його орду полишили зарано,
    Тож повелів їм повертатись він.
    Ішли татари по шляху до Криму,
    І яничари слідом йшли за ними.
    Напевно, так візир їм повелів.
    Один все на Марію озирався,
    А то підходив ближче, озивався.
    На рідній мові з нею говорив.
    Вона на нього також поглядала.
    Ще гарного такого не стрічала,
    Щось ворушилось у грудя́х, немов.
    І забувалась: де вона, що з нею,
    Мов сонна йшла дорогою тією,
    Збивала босі ноги свої в кров.
    Він якось їсти передав тихенько
    І, нахилившись до лиця близенько,
    Прошепотів: «Вночі утечемо!
    Я оцю службу ненависну кину,
    Повернемось з тобою в Україну.
    А там вже якось вдвох проживемо».
    Вона лише у відповідь кивнула.
    Ішла і під собою ніг не чула.
    Та ночі не могла ніяк діждать.
    Татари знов у балці зупинились.
    Вже поряд Крим, отож і не таїлись,
    Потомлені, всі повлягались спать.
    Як темрява усе навкруг сховала,
    Усі поснули. Та вона не спала.
    Уже і дишло повертає Віз.
    Як він підповз, вона і не почула.
    Та яничарську одіж одягнула,
    Яку він їй загорнуту приніс.
    Із балки ледве вибратися встигли,
    На ноги підхопилися й побігли
    Аби до ранку далі відійти.
    І, поки зірка вранішня підня́лась,
    Вони у балці, у кущах сховались
    Аби татари не могли знайти.
    Утомлені, незчулись, як поснули,
    Обнявшись. Зранку холодом війнуло.
    Прокинулись – вже сонечко гай-гай!
    До темряви рішили відсидітись.
    Розговорились. Що ж іще робити?
    Вона згадала про свій рідний край.
    Розповіла про маму і про тата.
    І про село та де стояла хата.
    Він раптом щось, неначе, пригадав.
    «А чи висока груша там стояла
    Понад дорогу?» Її здивувало.
    «Ти що, в селі у нашому бував?»
    А він про кузню у дворі питає
    І чи гніздо лелече хата має.
    І чи стоїть криниця за селом.
    «Скажи, а звідки можеш ти це знати?»
    «Бо я твоїм є викраденим братом.
    Тебе тоді й на світі не було,
    Коли татари ще малого вкрали
    І в яничари, в край чужий прода́ли.
    Хто би подумав, що бува таке.
    Що так зведе з сестрою мене доля,
    В чужім краю, посеред чиста поля».
    А у самого відчуття гірке.
    Знайшов сестру та втратив наречену.
    А серце аж заходиться від щему.
    Так посміялась доленька над ним.
    Отак, дивись, уперше закохався
    І в пастку долі чергову попався.
    І щастя все розвіялось, як дим.
    Вона також раділа і ридала,
    Бо ж усім серцем хлопця покохала,
    Кляла оту нена́висну орду.
    Себе жаліла і жаліла брата,
    Хоч не могла про нього досі знати,
    А стріла і на радість, й на біду.
    Аж тут зі степу тупіт долинає.
    Що там? Чи балку просто хтось минає?
    Чи то погоню відрядив мурза?
    Поглянули: татари йдуть по сліду
    І саме втікачів шукають, видно.
    Вже не кохання – смерть на терезах.
    Прошепотіла: «Я жива не дамся!
    Щоб наді мною нехристь познущався?!
    Вже мене краще, братику, убий!»
    А він: «Я теж не дамся їм без бою.
    У мене вірна шабля із собою.
    А ти ножа мого візьми собі.
    Коли вже зовсім безнадійно буде,
    Встроми собі ножа того у груди,
    Бо в мене не підніметься рука!»
    Татари ж близько, вже коней спинили,
    І балку ту півколом оточили.
    Тож він нічого далі не чекав.
    Устав і шаблю у руках стискає,
    Немов орду до бою закликає.
    Татари вже помітили, біжать.
    Вона стоїть у нього за спиною
    Теж ладна вмить покінчити з собою,
    В руках стискає гострого ножа.
    Що вже було там далі – зрозуміло,
    Хоча нерівні надто були сили,
    Ординці їх живими не взяли.
    Лежали, як два брата-яничара.
    Татари їх лишили і помчали,
    Бо ж мертві не потрібні їм були.
    А з часом там, де кров їх пролилася,
    Триколірна десь квітка узялася.
    Як тільки літня настає пора,
    Вона в гаях, дібровах розцвітає.
    Перестріч її люди називають
    Або говорять ще «брат-і-сестра».


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  2. Олександр Панін - [ 2020.05.14 15:05 ]
    Тінь Розлуки

    Танго-Сонет


    За мотивами:
    Polish Tango:
    Przytul, uściśnij, pocałuj –
    Warsaw, 1935

    ***

    Вечір
    нас огорнув у нашім парку,
    Пора прощатись
    І зустрічатись
    Не будем знов!

    Наша
    привітна затишна алея…

    Час розставання:
    під плач Кохання
    іде Любов!


    Згляньтесь, Любов і Кохання,
    Доленько - Доле, зажди –
    Давня, ласкава Алея
    Нас розведе назавжди!
    Долі цілуємо ніжки:
    Хай Чорна Мить промине,
    В парку по нашій алеї
    Зробимо Коло Нове!

    Зробимо інші доріжки,
    Потяг без нас
    Хай Іде!

    Сховай
    Будь ласка, затишна Алея,
    Нас Ізнов!

    Геть розставання,
    Не йди, Кохання,
    Не йди – Любов!
    .


    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  3. Неоніла Ковальська Гуменюк - [ 2020.05.14 08:30 ]
    Не вернути літа молодії
    Ой, літа ви, літа молодії,
    Утекли ви від мене кудись.
    Чи птахами удаль відлетіли,
    А чи з кониками подались

    Вороними далеко-далеко,
    Не вернути мені уже вас.
    На душі стає щемно і тепло,
    Як згадаю далекий той час,

    Як трояндами ви розквітали,
    Рахували зірки усю ніч
    Та від щастя серденько співало.
    Ой, нема уже тих юних літ.

    Їхнє місце заповнили зрілі
    Та досвідчені мудрі літа,
    До діток подались молодії,
    А до внуків вже юнії мчать.

    2020 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.17) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  4. Сергій Губерначук - [ 2020.05.14 08:23 ]
    Рим
    Де той Рим був?
    У ті ще часи!
    Варварами стоптаний.
    Нам, українцям і німцям не потрібний.
    А імена! А силуети!
    Звідки ми є собою?
    Рим нам рідний!
    Він тут –
    у самих наших карих очах –
    адріатична норма!
    Рим тут – перемога Константинополя!
    Рим тут – остаточний жах!
    Як "наша" американська картопля!
    І тепер спитаємо, куди дійде релігія?
    Невже в іслам?
    Але нам (допишу і не сховаюсь)
    так необхідна своя висвячена,
    мощами вкладена височина́!
    Перемога православ’я у Римі!
    Бо Рим вирвав християнське вим’я!
    Бо Рим став – і стоїть!
    А Константинополь – завойований.
    І тільки Київ його бере.

    25 квітня 2004 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 4–5"


  5. Тетяна Левицька - [ 2020.05.14 02:17 ]
    Серцем для серця
    Не шукала у мріях до щастя блаженства дороги,
    хоч серпанкове літо за диво-водою спливло.
    Не копала могил для успішних, не заздрила вбогим,
    лиш тому, що в житті не достатньо усього було.

    Не питайте мене, як живу і ким дихаю зараз,
    чи хіба таїна, що на площі барвінком цвіте?
    На яких полюсах моя згуба, солодка покара,
    божевільна омана, спокуса, жадання святе.

    Коліжанок втрачала, без віри дружити нелегко,
    і підніжки не раз підставляли мені вороги.
    В небеса полечу де гніздечко звив білий лелека,
    де любов пробачає усім сіромахам борги.

    І так затишно, мило в обіймах чутливого птаха.
    Змах крила і у небі, де осуду, зради нема.
    Ніжність стелить пухові перини і зоряні плахти,
    і леліють шовкові голівки вуста крадькома.

    Хай на віях моїх сльози радощів висохнуть зранку,
    без повітря любові в долоні свічею згорю.
    Мені байдуже хто я - цнотлива, блудниця, коханка,
    поки серцем для серця ліричні сонети творю.
    12.05.2020р.


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.88)
    Прокоментувати:


  6. Серго Сокольник - [ 2020.05.13 21:04 ]
    Збагненне
    Що хова у собі
    Вальпургієве ночі відлуння,
    Солов"їних дібров
    Пісневилив на місяця блиск?..
    Я ці ночі любив,
    Як і ти... Екзальтацію юні...
    ...від Адама ребро
    Догодилось до пари колись,
    Хоч до того, апок-
    рифу згідно, вже ти існувала
    З глини ліплена, як
    Я самий, плоть від плоті землі,
    Мій порушивши спо-
    кій... Неспинно мене хвилювало
    Незвичайне ім"я,
    Що так ніжно звучало... Ліліт...
    Розійшлися шляхи
    У незвіданих нами дібровах,
    Плоть від плоті інак-
    шу отримав од світла і хиб...
    ...місяць верне на схил,
    Уночі зустрічаються знову
    Юність і сивина,
    Першорідні забуті гріхи,
    Що краплинами до-
    щику серце тендітно омили
    Снів минулих... Чи ні-
    Снів прийдешніх омріяних днів...
    ...наближаюся до
    Пізнання Першорідної Сили,
    Де відлуннями ніч
    Солов"їно дзвенить у мені.


    © Copyright: Серго Сокольник, 2020
    Св. №120051308645


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (2)


  7. Євген Федчук - [ 2020.05.13 19:56 ]
    Легенда про каштан
    Сидять попід каштаном молодята.
    Їм соловейко пісеньки співа.
    І ніч своє вже скоро дожива,
    А їм же, мабуть, рано уставати,
    Але вони не можуть розійтись,
    Бо ж знову аж до вечора чекати,
    Щомиті на годинник позирати.
    А день же, наче, гумовий якийсь.
    І тягнеться, і тягнеться повільно.
    Отож, розлуку трішки скоротять.
    Ще трохи під каштаном посидять,
    Подихають цим ароматом спільно.
    І слів не треба, зрозуміло й так,
    Усе, що тільки хочеться сказати.
    Лише один одно́го обійняти
    Й серця обоє битимуться в такт.
    Аж тут він щось, неначе, пригадав
    Від аромату і кохання п’яний:
    - Ти чула, моя мила, про каштани,
    Чому їх цвіт так дивно вигляда?
    - Не чула, милий, розкажи мені.
    - Було це кажуть у віках далеких,
    Які ще пам’ятали древні греки,
    Десь в тій,в далекій їхній стороні.
    Амур, говорять, по ночах літав
    Зі своїм луком й стрілами кохання.
    І полював до самого світання.
    Як кого бачив, то стрілу пускав.
    А в темряві хіба що розбере.
    Бува, у серце зовсім інше влучить
    Й кохання буде молодяток мучить,
    Так, що й життя, бувало, відбере.
    Тож радості від того не було
    Ні самому Амуру, а ні людям.
    Кохання нерозділене у грудях
    У багатьох з тих помилок жило.
    І з того розбивалися серця
    І ранили осколками Амура.
    Тож він літав понад землею хмурий,
    Пропав рум’янець із його лиця.
    Якось Венера стрілася йому –
    Матуся рідна: - Як діла? – питає
    І головою скрушно так хитає,-
    Погано виглядаєш ти… Чому?
    Ну, він матусі все і розповів
    Про нічку темну, стріли не по цілі,
    Про тих, хто один одному не милі,
    А він стрілою їх докупи звів.
    Чи розлучив закоханих навіки.
    Венера аж поплакала із ним.
    І каже: - Поможу тобі я з тим,
    Я ж знаю різних способів без ліку.
    І, справді, десь горішків узяла,
    Що на людські сердечка дуже схожі
    (Де узяла – то все секрети божі)
    Та по землі, по світу рознесла.
    І виросли дерева гарні з них,
    Високі та розложисті каштани.
    І кожен раз, коли весна настане,
    Листки незвичні на деревах тих,
    Тримають канделябри на долонях,
    Із білим цвітом. Відступає ніч.
    Перед отими тисячами свіч.
    Амур вже не помилиться сьогодні,
    А влучить точно в ціль, куди хотів
    Аби людей щасливими зробити…
    До світу милувались вони цвітом
    Каштану, мов уперше у житті.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  8. Ігор Шоха - [ 2020.05.13 18:25 ]
    Мій край
    У краю червоної калини
    по траві й росі
    йду я до моєї України,
    плаями Русі.
    Поки розвиднялись дні за днями
    в кожному вікні,
    бачив я , що десь понад шляхами
    світить і мені.
    Матінка мене благословила
    витерши сльозу,
    щоб оберігала Божа сила
    в стужу і в грозу.
    Де мене по світу не носило
    по чужій землі,
    та не узяли мене на крила
    білі журавлі.
    Все, що є, і те, що мало бути,
    доля віддала.
    Залишилось тільки не забути
    стежку до села,
    де, не «скацапівши» під ордою,
    я одне зумів –
    чути голос пісні за рікою
    мовою батьків.
    Поки є міцне коріння роду
    по усіх краях,
    не завіє віхола негоди
    мій життєвий шлях.

    1990-2020


    Рейтинги: Народний -- (5.52) | "Майстерень" -- (5.67)
    Прокоментувати:


  9. Олександр Козинець - [ 2020.05.13 18:49 ]
    ***
    А скільки ще осені нам подарують зим,
    Скільки у нас ювілеїв славетних буде?
    Спілкуюся з небом, щедро лікуюся ним,
    Несу його іншим поміж рядками в люди.

    Скільки ще буде озвучено тихих молитв
    З надією на любов, милосердя Всевишнього?
    Рідко хто пише про душу та як їй болить,
    Як міліє вода й зростають червиві вишні.

    Мабуть, не всі дочитають цей вірш до кінця,
    Мотивуючи вибір недосконалими римами.
    Скільки нам весен – залежить від Сина й Творця.
    Та нашого серця, готового йти за ними.


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  10. Олександр Панін - [ 2020.05.13 17:45 ]
    Маленькі замальовки

    Вмій у іскрі з багаття
    Побачити вогні Всесвіту…
    О. Мотика

    ***

    1.

    Вечір

    Присмерк, безлюддя,
    подих дощу…
    пивна пляшка
    впевнено балансує
    на вузенькій огорожі…

    «Стійкий олов’яний солдатик?»

    2.

    Русалка


    «Дівчино,
    почекай, красуня!
    Гей, не ховайся, не ображу!
    Я тебе бачу, не втечеш!
    Смієшся, насміхаєшся, у піжмурки
    граєш!?
    Все одно – наздожену, спіймаю,
    І будеш ти моя!» -

    «Спіймаєш, звісно,
    Здобудеш…
    Та тільки - не я твоя,
    А ти
    Мій будеш!»

    3.

    Котик (майже філософське)

    «Котик, не нявкай!
    Котик, будь ласка, не нявкай!
    Котику, не кричи,
    не горлай з ранку до ранку!
    Котику, якби ти не кричав,
    ми б тебе на руках
    носили!» -

    «Якби я не кричав,
    ви б не оцінили
    належним чином
    Моє Мовчання!»


    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  11. Тетяна Левицька - [ 2020.05.13 11:49 ]
    Я така
    Я така, як я є,
    бачиш, щастя твоє,
    золотить на зорі
    у росі ноги босі.
    Часто з примхами я,
    мов шипуча змія,
    і отруту кохання
    уприсну. Ще й досі
    ядовита і зла,
    та з тобою була б ,
    заклинателю кобр,
    мій палкий, змієлове -
    зачарована лань,
    лиш сопілку дістань,
    із душі, моя пісне,
    квітуча любове!



    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.88)
    Коментарі: (2)


  12. Ігор Деркач - [ 2020.05.13 10:04 ]
    Смутна пора
    Забуяли зеленню ліси.
    Віє яблунева завірюха.
    Пелюстки оазою краси
    ойкумену оповили пухом.

    Це уже нагадує фінал
    опери... а, може, й оперети...
    «Лебедине озеро» і «Бал»
    зашуміли піною у Лету.

    І за течією уві сні
    чую ліру і далеку лютню...
    Та бадьорі арії не чутні...

    Кличе Мойра у минулі дні.
    Віщі сни навіюють мені
    не веселе, а сумне майбутнє.

    05/20


    Рейтинги: Народний -- (5.48) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  13. Сергій Губерначук - [ 2020.05.13 09:08 ]
    Інтоксикація
    На Бога надійся – і сам не гріши.
    Не плач і не смійся –
    не псуй, не бреши.
    Вершини найвищі
    в глибинах душі
    пришвидши, пришвидши,
    пришвидши мерщій!
    Токсичність
    довкіл поприйдешня й чужа,
    лише візерунок,
    дражлива межа!
    Тебе обездолив не Бог і не цар!
    Твій інтоксикатор – твій псевдовівтар!
    Ти віриш, ти знаєш,
    ти – все, так, як є…
    Але вириваєш волосся своє…
    Біжиш понад прірвою безліч років,
    лиш гніваєш Бога і мрії батьків…
    Занадто все просто,
    бо й простір один.
    Та в час голокосту
    ти є просто син.
    І чим ти токсичний,
    коли стільки зла?
    Ну, дещо критичний,
    ну, десь без житла…
    І зрештою – я розумію тебе.
    Минуле майнуло в майбутнє, цабе.
    І ти, мій розумнику,
    ціла формація,
    де вся інформація –
    інтоксикація.

    14 січня 2016 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Знахідки""


  14. Неоніла Ковальська Гуменюк - [ 2020.05.13 09:04 ]
    Грай веселої, скрипалю
    Зойкнула і заридала скрипка,
    Мов чиясь згорьована душа
    У руках маестро.І так близько
    Виливала тугу, біль і жаль.

    Згодом вже ліричної заграла,
    Про кохання пісня полилась
    Й спомини приємні викликала
    Про далекий молодості час.

    А як вшкварила нарешті жартівливу
    Про куму і кума в бузині,
    То до танцю ноги запросились
    І забулись всі думки сумні.

    Грай же, грай веселої, скрипалю
    Та потіш ти серденько моє,
    Заливайся-тьохкай солов"єм,
    Щоби все погане обминало.

    2020 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.17) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  15. Олена Музичук - [ 2020.05.13 07:30 ]
    Самоосвіта
    Вірус надихає на реформи.
    Хочеться податися за тин
    і не повертатися додому,
    поки на подвір’ї карантин.

    Не чекаю у городі дядька,
    де уже буяє бузина.
    Я й сама перекопаю грядку,
    бо сама не оре борона.

    А душею лину до поезій.
    Муза щось нашіптує щодня.
    Серце завмирає у бентезі,
    а в хліві кувікає свиня.

    Не до оди і не до сонету,
    поки добре й вічне – мій оброк.
    Чоловік чекає на котлету,
    а мене очікує урок.

    На чуже не вистачає серця
    і не уповаю на своє –
    добре дуже дорого дається,
    вічне капіталу не дає.



    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  16. Микола Соболь - [ 2020.05.13 04:24 ]
    У селі
    Любив Адама я і Єву*
    І цей Едем, що за селом…
    Колись було у ніч серпневу
    До неба припаду чолом,
    Вишукуючи зорепади.
    У місті не побачиш, ні.
    Цвіркун співає серенаду,
    А я сиджу собі на пні.
    Роса вмиває голі плечі
    І зуб на зуб не попада.
    Спустіли гнізда вже лелечі,
    Пішла на ферму череда…
    Зібрали сіно у копиці –
    В селі багатство світове.
    І манить неба таємниця,
    Аж поки тітка не позве.
    08.05.20р.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  17. Ярослав Чорногуз - [ 2020.05.13 01:52 ]
    Вітрисько
    Знову хмари сильний вітер
    З виляском погнав у даль.
    На хитливих темних вітах –
    Насурмонена печаль.

    І бузок цвіте навколо –
    Розгойдався вусібіч.
    Гнеться в боки і додолу,
    Аж торкається до пліч.

    Ніби просить захистити
    І зігріти просить він.
    Фіолетовому цвіту
    Не дожити до сивин.

    Відчуває смерть неначе
    Проминуща ця краса.
    Тихо кетягами плаче
    В спохмурнілі небеса.

    12 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)


    Рейтинги: Народний -- (5.73) | "Майстерень" -- (5.94)
    Коментарі: (3)


  18. Олександр Панін - [ 2020.05.12 22:22 ]
    Досконалісь

    Її слова ллються,
    мов гірський
    струмок
    у спекотний день -

    Не слухай!

    Очі її
    звуть,
    обіцяють,
    зваблюють -

    Не піддавайся!

    Посмішка її
    заворожує
    і підкорює -

    Не зачаровуйся!

    Втім -
    насолоджуйся
    музикою її мови,
    Йди
    на поклик її очей,
    Упивайся
    чарівністю
    досконалого
    образу,

    Але -
    не вір!

    Це - Головне!

    Вона -
    Прекрасна,
    Втілена

    Омана!




    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  19. Ігор Шоха - [ 2020.05.12 20:29 ]
    Глобальні прогнози
    У полоні не чути пісень,
    а на волі немає свободи –
    у минулий ховатися день
    і чекати у морі погоди.

    Океани вбиває жара.
    Віє вітер – вода охолоне.
    Не минає воєнна пора
    аж до самого армагеддону.

    Гея-мати змітає усе,
    що Землі заважає родити.
    Ні Месія людей не спасе,
    ні ціловані дереворити.

    Не поможуть попи-глитаї
    і украдені мощі й ікони.
    Божий суд не міняє закони:
    на Росії ще будуть бої,
    Русь козацька родила її,
    Україна її й похоронить.

    05/20


    Рейтинги: Народний -- (5.52) | "Майстерень" -- (5.67)
    Коментарі: (2)


  20. Євген Федчук - [ 2020.05.12 18:17 ]
    Легенда про гвоздики
    Сидить старий Михайло у садку
    На лавочці в тіньочку спочиває.
    Вже зовсім сивий, тому виглядає,
    Мов зріла вже кульбаба в квітнику.
    Бо навкруги, і справді, квітів тих
    Насіяно й насаджено багато.
    Хтось, мабуть, любить квіти доглядати,
    Возитися в садочку коло них.
    Сидить Михайло та собі куня.
    А чому б ні? Він має таке право.
    На зятя переклав всі свої справи,
    Хай він щоранку лавку відчиня
    І возиться з товаром, покупцями.
    А він, Михайло, одробив своє.
    На що прожити старість в нього є.
    Та й, слава Богу, зять його при тямі.
    Тож він спокійний. І куня собі,
    Поки іще онуки не набігли.
    Коли вони їх викохати встигли?
    Мабуть, занадто в лавці він робив,
    Що пропустив в житті багато чого.
    Не бачив, як онуків наросло.
    Та й одруживсь, за сорок вже було.
    Тепер малі онуки у старого.
    - Агов,сусіде, як життя-буття? -
    Озвавсь новий сусіда з-за паркану.
    Михайло зацікавлено поглянув:
    - Заходь, заходь, сусіде! До пуття,
    Хоч, може, познайомимось, нарешті!
    Той підійшов, на лавці поряд сів.
    Не молодий, вже добре посивів.
    Погомоніли: хто ти, що ти, де ж ти?
    Коли ж питання дід усі задав,
    Тут вже сусіда черга наступила.
    - Хотів спитати, втриматись не сила:
    Що це за квіти? Де ти їх узяв?
    Дід подививсь навколо, усміхнувсь:
    - То це гвоздика, рідка в нашім краї.
    Бач, як червоним полум’ям палає?!
    А де узяв? Ще досі не забувсь,
    Тож розкажу історію кумедну.
    Нікому тільки щоб не говорив,
    Як навкруг пальця хтось мене обвів,
    Бо то єдиний ви́падок у мене.
    Було то років двадцять з чимось тому.
    Уже я лавку й досвід гарний мав,
    Уже й помічника для себе взяв,
    Аби хоча б вправлятись біля дому.
    Уже й маленька донечка росла.
    Дружину ж я ще при пологах втратив.
    А часу на усе де ж було взяти?
    Та донечка для мене всім була…
    Якось надвечір гість прийшов у дім.
    Сказав, що кума мого добре знає.
    Свирид, мій кум, в Черкасах проживає.
    Отож, до ночі засиділись з ним.
    Про те та про друге погомоніли.
    І він мені, між іншим, розповів,
    Що кілька літ у Франції провів.
    Ти пам’ятаєш, був час, говорили,
    Що їх король найняв був козакі́в,
    Аби іспанців помогли прогнати.
    Тоді туди їх подалось багато.
    Богдан Хмельницький,кажуть, їх водив.
    Чи так, чи ні, того, на жаль, не знаю.
    Так от, той гість мені і розповів,
    Що теж з Богданом в той похід ходив,
    Повоював у тім чужому краї.
    Якийсь там Дюнкерх облягли вони.
    От уже назва, язика зламаєш…
    Тут хто з нас далі Києва буває?
    А так далеко?! Скільки дивини,
    Казав мені той гість нічний, побачив.
    Урешті-решт фортецю ту взяли.
    Місцеві перелякані були.
    Лиш шаровари хто уздрів козачі,
    Ховалися по ямах, погребах.
    Іспанці ж дружно у полон здавались,
    Життя порятувати сподівались.
    Тож козаки пройшлись по їх торбах.
    В одній і гість мішечок був знайшов.
    Легенький зовсім. Звісно, що не злато.
    Але ж непотріб хто буде тягати?
    То ж кинув собі в торбу та й пішов.
    А потім вже, як добре роздивися,
    То там насіння виявив якесь.
    Хотів спочатку викинути десь.
    А там з якимсь купцем розговорився
    І той сказав: насіння не просте.
    Це ж та гвоздика, що зі Сходу возять.
    Вона ціною вироста в дорозі,
    А до Європи так ціна зросте,
    Що за мішечок можна все купити.
    Купець узяти сам пропонував
    І ціну гарну, як на те, давав.
    Але козак боявсь продешевити.
    Тож не продав. А з часом і забув.
    Війна ж, воно як водиться, тривоги.
    Тут вижив у бою і слава Богу.
    А вже як в Україну повернув,
    То і згадав про той мішечок в торбі.
    А це до мого кума зазирнув,
    А той йому, між іншим, натякнув,
    Що я би дав за нього гроші добрі.
    І він мішечок, справді, дістає.
    Принюхавсь я до нього, придивився.
    Гвоздика, правда… Ну, я і купився.
    От, думаю, де щастячко моє.
    Рішив в садочку диво розвести.
    Та й зможу ним у лавці торгувати.
    Уже і уявляв собі лопату,
    Якою буду грошики гребти.
    Посіяв навесні, але зійшло
    Зовсім не те, на що я сподівався.
    Хоча я іще довго придивлявся,
    А раптом?! Та дарма усе було.
    Злий, що себе дав легко провести,
    Рішив косу́ узяти і скосити…
    Аж донечка: - Ой, тату, які квіти!
    Такі гарненькі ти в саду зростив!
    Я вийшов, глянув… в мене відлягло.
    І, справді, гарно. Гроші наживнії.
    Як донечка від квітів тих радіє,
    Чому́ я маю хмурити чоло?
    Так і зостались квіти ці чудні.
    Тепер дочка́ за ними доглядає.
    А я погляну часом та й згадаю…
    Хоч не жалію. Віриш? Зовсім ні.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  21. Тетяна Левицька - [ 2020.05.12 11:53 ]
    Батьківське обійстя
    Батьківське обійстя вбране у бузок,
    чутно віддалік, як пахне м'ятно.
    Стежку застелив лапатий моріжок
    від воріт аж до порога хати.

    У пустій домівці вивітрився  дух,
    стихли звуки спогадів минулих.
    Від глухонімої тиші дім оглух,
    точить шафи міль, як шашіль вулик.

    Тут ніхто не дасть напитися води,
    зі слізьми до хвіртки не проводить.
    Біля тину безпритульний кіт рудий
    гріє смуток на старій колоді.

    Облетіли квіти на моїм віку,
    ждуть на кладовищі батько й ненька,
    а я все шукаю щастя у бузку -
    п'ять махрових пелюсток синеньких.

    12.05.2020р.



    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.88)
    Коментарі: (2)


  22. Неоніла Ковальська Гуменюк - [ 2020.05.12 09:10 ]
    Зачарую-заворожу
    Зачарую, заворожу
    І засиплю пелюстками
    Скільки схочу, скільки зможу,
    Килим встелю під ногами.

    Заворожу, зачарую,
    Підкорю серця я ваші,
    Бо творить красу люблю я
    І подарувати щастя.

    Все я вмію, все я зможу,
    Щоб нести всім радість світлу.
    Я - весна, чаклунка, звісно,
    Зачарую, заворожу.

    2020 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.17) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  23. Сергій Губерначук - [ 2020.05.12 08:33 ]
    Проклинаючи некомпетентність слідчих…
    Проклинаючи некомпетентність слідчих
    у питаннях справи не своєї,
    я вже впевнений – мене охопить відчай,
    як якогось урку в мавзолеї.

    Я вже бачу відстані тюремні
    поміж мною і тобою, слідчий.
    Гомоню премудрості даремні
    і впадаю в віршів вічний звичай.

    На колоді перед нас калюжа,
    чорна-чорна, як печаль зимою.
    Скільки ж ти калік перепаплюжив!
    Краще познущайся наді мною.

    Не докрапав віск свічок небесних.
    З них ліплю я віршів обеліски.
    Скоро зашумить – і крига скресне –
    вип’єш кров, як добру юшку з миски.

    На вівтар біди поклав ти камінь,
    щоб забили ним невинну душу.
    Як ікона, у віконній рамі –
    тінь забута…
    Я згадати мушу.

    8 лютого 2004 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 72"


  24. Олександр Панін - [ 2020.05.11 22:24 ]
    Кохання і Вірність

    Підступна Пристрасть
    сповнена Стражданням,
    Вона штовхає
    до пекельних Врат
    І прирікає Вірність
    на заклання,
    І краплі крові
    на шляху горять,

    Тримають міцно
    Щелепи Жадання,
    Та Зов Кохання
    очищає кров,
    Стають слабкими
    підступи, страждання
    І залишається лиш
    Пристрасна Любов!

    Даруй Коханій Віру
    в Майбуття,
    Не викликай
    у Милої докору,
    На кожний порух,
    на бажання зваж,
    Нехай
    світанок буде світлим
    ваш,
    Зі злом не може бути
    договору...

    Кохання, Вірність -
    символи Життя!








    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  25. Тетяна Левицька - [ 2020.05.11 21:01 ]
    Радість
    Знов тішуться вишні прийдешньому травню,
    ген, сонячний зайчик  стрибає в гіллях.
    В блаватному небі  назустріч коханню,
    розправивши крила, летить білий птах.

    Каштанові світочі пахнуть ваніллю,
    парфумів таких ти не знайдеш ніде.
    Кружляє за обрієм вітер свавілля
    над вежами світу стрімке  па-де-де.

    Земля благодатній погоді радіє,
    кульбабові зіроньки світять в траві.
    В душі оживає квітуча надія,
    цитринові роси - перлини живі.

    І стукає серце відрадно і лунко,
    просвітлено,  чуйно, цілющим дощем.
    Від дотику щастя цукровим цілунком
    я тану в любові, мій радісний щем.

    05.05.2020р.










    Рейтинги: Народний 5.75 (5.76) | "Майстерень" 6 (5.88)
    Коментарі: (6)


  26. Євген Федчук - [ 2020.05.11 19:40 ]
    Легенда про нічну фіалку
    Було за царських, кажуть, ще часів,
    Коли селян за кріпаків тримали,
    Сікли до смерті, а чи продавали,
    Чи то міняли на коней та псів.
    Жив тоді, кажуть, поміщи́к один,
    В Черкащині чи то в Полтавськім краї.
    Як його звали, то ніхто не знає.
    Але був «прогресивним», кажуть, він,
    Бо у «Європах» побував колись,
    Усякого нового надивився,
    Жорстоко із селянами не вівся,
    Над книгами ученими трудивсь.
    З сім’ї у нього лиш дочка́ була
    (Померла жінка, наче, при пологах).
    Землі не так багато бу́ло в нього,
    Всього чотири, начебто, села.
    Він мав маєток, у якому й жив,
    Великий парк із садом біля нього.
    Для дочки, кажуть, не жалів нічого,
    Хоча наукам різним сам учив.
    Така красуня батькова росла!
    Вже й молоді сусіди задивлялись,
    Підтоптані теж часом прицінялись,
    Бо ж і в столиці б між красунь була.
    Забув сказати, батько побував,
    Поїздив свого часу білим світом,
    Багато чого перейнявши звідти,
    Свою доньку Віолою назвав.
    Бо, кажуть, модно так було в Парижах,
    Чи то в Міланах, чи в других краях.
    Та ж «прогресивний» - говорив же я,
    Неда́рма ж звідти понавозив кни́жок.
    Щоправда, нянька, що вже простота,
    Язик свій, як то кажуть, не ламала,
    Фіалкою дитину називала,
    Так у селі казала – хто питав.
    І жінка доньку так, як слід гляділа.
    І бавила дитя те, як своє,
    І порошинці впасти не дає.
    Своїх не мала, то ж чуже любила.
    І виросла та батькова краса
    Висока, горда, всім навкруг на диво,
    Вдягалась не багато та красиво.
    А що вже руса довгая коса!
    В маєтку не любила довго буть.
    Щоранку конюх запряга бідарку
    І вона їде – холодно чи жарко
    Аби повітря вільного вдихнуть.
    Та якось з нею трапилась біда:
    Десь у багнюці колесо застрягло.
    А бідна конячина тягне-тягне,
    Але бідарка все сильніш «сіда».
    Що їй робити? Тут іде якраз
    Якиїсь перехожий по дорозі.
    «Що,пані, мабуть, вибратись не в змозі?
    Давайте, перше винесу я вас».
    Ступив в болото і на руки взяв,
    Поніс легенько, як пушинку, наче.
    А вона в очі оглянула юначі
    І, мовби, світ її ураз пропав.
    В його блакиті потонула вмить,
    Забула взагалі, чого хотіла.
    Отак би на руках його сиділа,
    Щоб міг її усе життя носить.
    Він на сухе її вже опустив,
    А вона все ще мріями літає.
    Юнак знов до багнюки повертає,
    Руками ту бідарку підхопив
    І вйокнув. Кінь рвонувся і за мить
    Уже стоїть бідарка на сухому.
    Вона і каже юнаку отому:
    «Кому спасибі маю говорить?»
    Юнак всміхнувся: «Я коваль в селі.
    Миколою батьки мене прозвали».
    Та усмішка її зачарувала
    Та й чуб же кучерявий на чолі.
    «Приходь до парку як зоря зійде,
    Обов’язково. Я чекати буду».
    «Та ж парк великий! Де шукати? Всюди?»
    «Та не хвилюйся. Ти мене знайде́ш
    По аромату. Чуєш, який сильний.
    Це мені тато з Франції привіз!
    Отож, усі надії на твій ніс».
    Всміхнулася: «До вечора ти вільний».
    Коли зоря на небесах зійшла,
    Микола вже стояв побіля парку.
    Із дня іще в повітрі було парко,
    Доносивсь ледве гамір від села.
    Юнак пройшов доріжкою і враз
    Відчув уже знайомі аромати.
    Недовго довелось її шукати.
    Вона його побачила, знялась,
    Неначе птаха, миттю підлетіла:
    «Я так чекала! Ти прийшов-таки!»
    І голосочком ніжним та м’яким
    Ще щось до нього тихо шепотіла.
    А він до їх слів не дослухавсь,
    Лише узяв долоні в свої руки.
    Так і стояли. Лише серце стука,
    Як то бува, коли хтось закохавсь.
    Вони стрічались ледь не кожну ніч,
    Про щось собі тихенько гомоніли,
    А більш на зорі в небесах гляділи,
    Що сяяли, немов мільйони свіч.
    Й щасливими від того лиш були,
    Що серця стукіт поряд відчували…
    Та злії люди якось про те взнали
    І панові негайно донесли.
    Той розізлився: як кріпак посмів
    До його доньки, підлий, залицятись?!
    Сусідам, не дай Бог, про те дізнатись.
    Віолу у кімнаті зачинив.
    Миколу ж слугам повелів схопити
    Та до маєтку силою вести,
    А тут серед подвір’я роздягти
    І батогами, як худобу, бити.
    А потім хлопця в рекрути віддав
    Аби в селі і сліду не лишилось.
    Віола і просила, і молилась,
    Аби лиш батько хлопця не чіпав.
    Усе дарма. Пан батька переміг.
    Вона ще довго плакала по тому.
    А він не випускав її із дому,
    Не дав ступити, навіть, за поріг.
    А якось заміж йти їй повелів
    За геть старого зовсім генерала.
    Вона йому нічого не сказала,
    Хоч він чекав від неї гнівних слів.
    Вночі ж з вікна спустилася була,
    Пішла на річку й кинулася в воду.
    Не захотіла дарувати вроду
    Тому, кого кохати б не змогла.
    І поховали дівчину в парку́.
    Хоч батько плакав та що міг змінити,
    Доньки́ своєї вже не оживити,
    То хоч могилку матиме близьку.
    Микола ж у солдатчину попав.
    Якраз війна із гірцями велася.
    Вона цареві зразу не вдалася:
    То наступав, то скоро відступав.
    В однім бою Микола у полон
    Потрапив до місцевого абрека.
    Його у гори завели далеко,
    Там ноги закайданено було.
    Йому, щоб хліб лише дарма не їв,
    Важкі веліли камені носити,
    Щоб схили неприступніші робити.
    Й він від зорі і до зорі робив.
    А у абрека теж дочка́ була.
    Побачила у хлопця очі сині,
    Глибокі, мов два озера в долині
    І серця свого стримать не змогла.
    Приходила, приносила щось їсти,
    Щоб батько лише не уздрів того.
    Лишала і ховалася бігом,
    Хоча здалеку й поглядала, звісно.
    Дізнався батько, хтось йому сказав.
    Спитав: «Що в ньому ти знайшла такого?»
    «Поглянь, які блакитні очі в нього…»
    Привести хлопця батько наказав
    І, доки міцно юнака тримали,
    Ножем він очі вийняв голубі
    Та кинув доньці: «Забери собі,
    Коли так сильно до душі припали».
    А юнака прогнати геть велів.
    Нехай іде, десь у горах загине.
    Та доля пожаліла його, видно,
    Загін солдат він незабаром стрів…
    З сліпого, звісно, ну, який солдат,
    Отож його із війська відпустили.
    Й пішов він світом в Україну милу.
    Вертався із москальщини назад.
    Та про Віолу думав увесь час,
    Хоч розумів: такий він їй не треба.
    Але думки погані гнав від себе…
    І десь перед Купалою якраз
    Прийшов, нарешті, до своєї хати.
    Ступив на рідний стомлено поріг.
    І серед хати, мов чужий, застиг.
    Чужий…Бо ледь впізнала, навіть, мати.
    Як сльози мама виплакала вже
    І сина заходилась доглядати:
    Вдягла у чисте, стала годувати,
    Все цокотіла. А його ж ножем
    Питання в серце штрикало постійно.
    Аж ось уже не стримався, спитав:
    «Як там дочка́ у пана? Все літа?»
    «Ні, не літа, синочку. Вже покійна».
    І синові усе розповіла
    Про ті чутки, що між людей ходили.
    «Але, матусю, де ж її могила?»
    «В парку, говорять люди із села».
    І він схопився миттю, щоб іти.
    «Куди ж ти сину, ніч уже надворі».
    Та чи слова зупинять в його горі?
    Сліпому, звісно, спробуй-но знайти.
    Але дійшов, доріжкою іде
    І раптом чує: аромат знайомий.
    І щось таке прокинулося в ньому,
    Немов його за руку хтось веде.
    Сів у траву біля могилки він,
    Провів рукою: квіти якісь, наче,
    І аромат від них, аж серце плаче.
    І видається, що тут не один.
    Вона, Фіалка, поряд біля нього.
    І сльози по обличчю потекли…
    Ті квіти, що над нею проросли,
    Фіалкою назвали після того.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  27. Дума Козак - [ 2020.05.11 18:51 ]
    Вірус корони
    Відірваний рукав чи комірець,
    дірки на шта́нях, спере́ду й сідницях,
    останнім часом – майже що взірець!
    Дебільні жести, рухи, руки, лиця…

    Корону носить підле і пусте,
    у пазусі цеглина, навіть бита…
    Коронавірус – може саме те,
    щоб цей нахабний ша́баш зупинити?!


    Рейтинги: Народний -- (5.39) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  28. Надія Тарасюк - [ 2020.05.11 12:49 ]
    * * *
    І
    Океаном вертких дощів
    розперезаний травень впору.
    Вчора крильно бузок розцвів —
    той білявий і світлочолий.
    ІІ
    Вишнім небом дарунок мій
    обцілований — мить повтору...
    «Закохайся... постій... мерщій...» —
    біло-білий бузок говорить.
    ІІІ
    Ну, а може, це галас мрів
    у висотах каштанолисту,
    де шпаки заправляли спів
    у галантну світання іскру?
    ІV
    Ясноокість — густий напій,
    і музи́ки весни троїсті.
    ...Віднедавна ти — шепіт мрій,
    а неначе вже років... з двісті.
    V
    Океаном вертких дощів
    розперезаний травень впору.
    «Закохайся... постій... мерщій...» —
    біло-білим бузок знадвору.

    2020


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.48)
    Коментарі: (4)


  29. Ігор Герасименко - [ 2020.05.11 11:05 ]
    Каштан весну порятував
    Птахами, піснями повстань
    рішуче і пристрасно, травню!
    Розкішно розквітне каштан.
    Прекрасну рослину прославлю,
    що втілює ніжність і міць,
    і скоро повсюди запалить
    нескорене полум’я свіч
    ворожі шоломи й жупани.

    Каштан над садами цвіте,
    а я над словами працюю.
    Він місто смішне і смутне
    і юну тендітну красуню
    від вірусу порятував −
    огниста, весела, барвиста!
    Каштан – кошовий отаман
    весняного славного війська!

    03.05.2020


    Рейтинги: Народний -- (5.47) | "Майстерень" -- (5.39)
    Прокоментувати:


  30. Іван Потьомкін - [ 2020.05.11 09:37 ]
    З голосу Езопа
    Жили собі в дружбі хазяям на втіху
    Півень та віслюк. Не відали лиха.
    Та якось сорока принесла їм звістку:
    «Лев з’явивсь неждано у сусіднім лісі
    І товстих шукає, щоб було що їсти».
    «Не жить мені, півнику!- віслюк заревів.-
    З’їсть мене найпершого проклятущий звір».
    «Не журися, друже! Я злечу на дах.
    Як побачу лева, тобі знак подам».
    Тільки сів на бовдур одчайдуха-півень,
    Як з лісу вже чути лев’яче ревіння.
    «Ку-ку-рі-ку!»- долинає з даху.
    Віслюк з переляку преться у курятник.
    «Ку-ку-рі-ку!- лине вже зі сміхом.-
    Вилізай з криївки! Лев верта до лісу!»
    Не відав ні півень, ні віслюк тим паче,
    Що від «кукуріку» звір назад поскаче.
    Цим би і скінчилась вся оця пригода,
    Якби не запало віслюкові в голову,
    Що як лев тікає, значить він безсилий,
    І за страх є змога йому відомстити.
    Зопалу зірвався...Вже от-от укусить...
    Тут лев обернувся, посміхнувсь у вуса:
    «Одхекайся трохи, знахідко неждана,
    Та обідом царським мені нині станеш!»

    P.S.
    Де надмірна певність, там чекай біди.


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.72)
    Коментарі: (1)


  31. Неоніла Ковальська Гуменюк - [ 2020.05.11 09:25 ]
    Диво-пісня солов"їна
    Соловеєчку-пташино,
    Ти співаєш на калині,
    Розсипаєш свої трелі
    І журливі, і веселі.

    Душу заворожиш ними,
    Соловеєчку-пташино.
    Вранці я вікно відчиню,
    Щоби слухать твою пісню.

    Та увечері витьохкуй,
    Серце знайде тоді спокій.
    Хай не змовкне в Україні
    Диво-пісня солов"їна.

    2020 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.17) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  32. Сергій Губерначук - [ 2020.05.11 08:37 ]
    Будують і гризуть вітри…
    Будують і гризуть вітри
    чужою кров’ю вмиті ґрати.
    А ти, хламидище, помри!
    Яке ти право мав карати?!

    Смерть – жах, спотворення святе,
    здивоване зачаття роду.
    Нехай її проклянете́,
    але вона тримає моду!

    За те й помри. Лишайся тим,
    чиї повицвілі очата
    за тим серйозом золотим
    побачать смерть, зустрівши ката.

    25 квітня 2004 р., Київ;
    14 вересня 2004 р., Богдани́


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 21–22"


  33. Євген Федчук - [ 2020.05.10 18:40 ]
    Балада про чабрець
    Позаду залишився Іловайськ,
    Який вони вважали уже «нашим».
    Мовчали, бо що значили слова,
    Коли надію, ту, жадану втратиш.
    Хто ж думав, що устромить «старший брат»
    Кривавого ножа тобі у спину.
    І саме це – одна з найбільших втрат,
    Хоча, всі розуміли, не єдина.
    Гадаючи, що це останній бій,
    Що іще трохи і кільце замкнеться.
    І «сєпарам» крізь переможний стрій
    Беззбройними пройтися доведеться.
    А воно вийшло зовсім навпаки.
    Самим прийдеться крізь ворожі строї
    Пройти, хоча зі зброєю-таки.
    Та чи пропустять їх вони без бою?
    Хтось заявив: домовились вони
    І можна йти, ніхто не обстріляє.
    Та не відомо слову їх ціни
    Та й чи було воно – ніхто не знає.
    Отож ішли з надією усі,
    Що, як відомо, помира остання.
    Пил з-під коліс здіймався і висів,
    Колону супроводжував із рання.
    Серпневе сонце з висоти пекло
    І села, наче вимерлі, стояли.
    Але не до розглядин їм було,
    Бо пострілів у кожну мить чекали.
    Він їхав, як то кажуть, на броні,
    Стискаючи трудягу-автомата.
    Постійний гуркіт у вухах дзвенів.
    Та намагавсь уваги не звертати.
    Весь час туди, на захід поглядав,
    Де має закінчитися дорога.
    І пострілів, як усі інші, ждав,
    Хоч і не вірив, а звертавсь до Бога,
    Аби його від кулі захистив.
    В бою воно якось інакше бу́ло.
    Там драйв від того всього та інстинкт,
    Хоча роями аж дзижчали кулі.
    А тут спокійно, начебто, але
    Оця непевність серце спопеляє.
    І на душі від того зовсім зле,
    Бо ж спокою в тім спокої немає.
    Та усе ближче Кальміус. За ним,
    Говорять, «наші». Там уже спасіння.
    Десь там його батьківський рідний дім,
    І сад, який він полишав весіннім,
    Увесь в цвіту. Вже яблука, мабуть,
    Висять на гі́ллі там червонобокі.
    Якщо вони за Кальміус пройдуть,
    Додому з’їздить, на лиман широкий
    Скупатись піде, як раніш було.
    Чи ж молодому хочеться вмирати?
    Проїхали іще одне село.
    Он видно під посадкою гармати.
    Стріляти будуть чи отак стоять,
    Щоб під контролем шлях тримати їхній?
    Що ж, вже не довго лишилось чекать…
    І тут гармати вдарили на лихо
    І почалося пекло на землі.
    Вся техніка, як свічки запалала.
    І дощ свинцевий із небес полив.
    Хто встиг, то від дороги відповзали,
    Шукали сховку, хоч горбок який,
    Якуюсь ямку, здатну прихистити.
    А навкруги ревів вогненний змій,
    Який жадав усіх їх спопелити,
    На порох стерти, на шматки порвать,
    Убити все, що навкруги живого.
    Даремно було милості чекать
    Від змія пожираючого того.
    І хлопець повз, важкий тяг автомат,
    Аби подалі з пекла опинитись.
    Та озирався кожен раз назад,
    Чи не могло йому таке наснитись.
    Та чорний дим здіймався до небес,
    Снаряди рвали навколишнє поле.
    Життя, здавалось, залишилось десь,
    А тут лиш смерть збирала свою долю.
    Йому лишалось трохи проповзти
    І там, здається, вибухів немає…
    Відчув останнє, як уже летить
    І темрява зненацька огортає…
    Минула мить чи вічність – він не знав,
    Прийшов до тями серед того ж поля.
    Лицем до неба у траві лежав,
    Не відчував ні тіла, а ні болю.
    Чорніло димом небо в вишині,
    Десь недалеко вибухи лунали.
    Гармати не змовкали в далині
    І далі простір навколишній рвали.
    А він якиїсь аромат вловив,
    Такий далекий і такий знайомий.
    Колись давно, тому років і днів
    Він знав його, мабуть, іще із дому.
    Ледь голову управо повернув:
    «Так це ж чабрець! Так от аж де зустрілись.
    Йому лише здавалось, що забув,
    А тут побачив і душа відкрилась.
    Трава дитинства. Аромат п’янкий.
    Вони чабрець із мамою збирали»...
    І запах той прийшов через роки.
    І мама, наче, біля нього стала.
    Дивилась довго поглядом сумним,
    Не говорила, сльози витирала.
    І сонечко проглянуло крізь дим,
    На полі тихо неймовірно стало.
    Здавалося, закінчилось усе.
    А він живий і буде далі жити.
    Чабрець зірве і мамі понесе,
    Хай і не квітне, бо ж на сконі літо.
    Він: «Мамо!» - чутно ледь прошепотів
    І посміхнувся: «Значить, жити будем!»
    На ноги підхопитися хотів,
    Та раптом біллю розірвало груди.
    Завмер. І біль потроху затихав.
    «Нічого, рани красять чоловіка.
    Хай смерть поки ще почека лиха,
    Йому лиш двадцять, що того там віку».
    До чабреця рукою дотягнув,
    Зірвав і знов вдихнув на повні груди.
    «Як довго дома він уже не був.
    В них, в Приазов’ї чабреця повсюди.
    І вони знов із мамою піду́ть,
    Нарвуть його, щоб дома насушити».
    І знов згадались яблука в саду.
    І так до щему захотілось жити.
    Замріявся, що, навіть не почув,
    Як підійшли й спинились поряд двоє.
    До тями чиїсь голос повернув:
    «По-моєму, он сдохнет сам собою!»
    «Да нет, по мне, так лучше пристрелить,
    Не дай Бог, оклемаєтся, паскуда!»
    Відкрив він очі у останню мить,
    Як черга розірвала йому груди.
    Так і зостався з чабрецем в руці
    Він сам-один серед отого поля,
    Де душами уже давно мерці
    Прийшли аби вершити чужі долі.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  34. Олександр Панін - [ 2020.05.10 14:37 ]
    Анубіс та юна грішниця

    Мініатюра


    Ти така молода, ти зробила з дитинства
    лише півкроку …
    Із твоїх зіниць бездонних
    вихоплюються
    спалахи жаху…
    Шепочеш: «Не вбивай, будь ласка,
    не вбивай!»

    Ти неймовірно жити хочеш, то скажи
    чому
    життя нівечиш власними руками,
    розвіюєш
    за вітром самознищення,
    за суховієм
    руйнації?
    Просиш не забирати життя,
    яке сама
    мордуєш по-звірячому…

    Ледь зробила з дитинства
    півкроку, а вже заціпеніла твоя
    душа
    більше,
    ніж мумії пошерхлих пірамід?

    Ти жити прагнеш, щоб життя своє
    катувати страшніше
    за муки пекельні…

    Чому?


    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  35. Тетяна Левицька - [ 2020.05.10 11:10 ]
    Проста ромашка
    Проста Ромашка,
    Нарцис - пихатий,
    стріла Амура -
    біль під ребро.
    Чужа домівка -
    нерідна хата,
    на передпліччі -
    ганьби тавро.

    Нічим не гірша,
    за інших жінка,
    усмішка щира
    і сум в очах.
    Картата доля,
    душа - пір'їнка,
    блакитна мрія -
    у небі птах.

    Багато зливи,
    та мало сонця.
    На довгій ниві -
    будяк, пирій.
    Святого хліба
    черства окрайця,
    з добром і дідьком,
    не рівний бій.

    Нудна платівка -
    нестерпна осінь,
    чорнична суміш
    хмар дощових.
    Сліпе безсоння
    і крах відносин,
    сльоза на згадку,
    удар під дих.

    Причастя, сповідь, 
    завіт в конверті,
    у шафі крижма,
    тюль на труну.
    Просила в Бога
    легкої смерті,
    а Він зненацька
    послав - весну.
    09.05.2020р.




    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.88)
    Прокоментувати:


  36. Ігор Деркач - [ 2020.05.10 11:04 ]
    Історія писаної торби
                   І
    Історії заварює війна,
    а нам усе, – ой любо, братці, любо!
    Одні лягають, бо усім, – хана,
    а інші мають показати зуби.

                   ІІ
    Табу не угамовує братву –
    ані еліту, ані пієтети,
    ані політикана чи поета...

    Скипає зайва піна наяву,
    якщо лихе видумує сонети,
    а немічне хапає булаву.

                   ІІІ
    Буває, що й аматори застою
    ідуть у люди з легкої руки,
    і носяться із торбою такою
    як із передмовою, – на віки.

    На деякі труди немає ради,
    але у тебе місія така –
    лихому показати кулака,
    а чуйному у всьому помагати.

    І думаєш, – навіщо це тобі, –
    коли на слово щирої поради
    як подолати непомітні вади,
    лише готуєш ворога собі.

    Оцінка цій опінії – зеро.
    Якщо за неї ми «печемо раки»,
    то краще уникати небораки.

    У кожного лише своє тавро.
    Пасує мові голосне перо.
    Глухоніме лишається ніяке.


    05/20


    Рейтинги: Народний -- (5.48) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  37. Неоніла Ковальська Гуменюк - [ 2020.05.10 09:01 ]
    До Дня Матері
    Бабусеньки усі та матері
    Сьогодні своє свято відзначають.
    Хай проживають в злагоді й добрі
    І горя та біди вони не знають.

    Торкнемося губами їхніх рук
    Ніжних і теплих, трішки шорсткуватих.
    Не відати вам, ріднії розлук,
    А діток та онуків зустрічати.

    Хай люблять і шанують вони вас
    Та поспішать приїхати скоріше,
    Щоб невблаганний та нестримний час
    Гірку сльозу утрати не залишив.

    2020 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.17) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  38. Сергій Губерначук - [ 2020.05.10 07:29 ]
    І погас вогник…
    І погас вогник.
    То й що?
    Якщо свічку палиш кожен раз?
    Сплатити вірою не можна.
    Я тільки хочу зрозуміти,
    навіщо нам вогонь…
    А в склепах,
    де пообгризено кістя́
    (людське!
    Людьми!!!)
    невже не вогник був?..
    Увечері
    і по вече́рі
    як свято, любі друзі, сидите!
    Ви не голодні?
    Ні?

    неділя, 25 квітня 2004 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 27–28"


  39. Марго Гейко - [ 2020.05.09 22:29 ]
    До Дня Перемоги
    Аж прожогом для діда вождя замінив поводир
    Півстоліття тому, як життя перетнуло екватор.
    Вже і правнук доріс, щоб «приносити склянку води»,
    Бо старіє дідусь і ходити йому важкувато.

    Все одно він ніколи на жоден парад не ходив.
    Між стрічок і гвоздик не блищали дідівські медалі,
    Не тягнуло туди, де злилися в єдиний мотив
    П’ять мільйонів пісень, що з роками все далі і далі.

    Не бентежили пам’яті тіні тієї доби,
    Не бентежило й світло, бо дід і його вже не бачив –
    Він погані думки як цвяхи, що стирчали, забив.
    Він старечо радів, бо в житті усе склалося, наче.

    Ювілей Перемоги. Провідують батька сини.
    Патетичні слова, а до слів раритетні дарунки.
    І розчулений дід обережно торкається них –
    Карболітова лампа… У діда здригнулися руки.


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (1)


  40. Микола Соболь - [ 2020.05.09 15:19 ]
    Один із…
    Через лінію фронту він пройшов до своїх,
    Полихала війна і було не до жартів.
    Та надшвидко з’явився провісник із тих,
    Хто команду дає: «Взяти, суку, під варту!» –

    Через тиждень зізнався, що німецький шпигун,
    Що літак приземлив і не був він підбитий.
    Не горів у лазурі літаковий двигун,
    А товариша «здав» і купив право жити…

    Довести як катюзі, що насправді не так.
    Через фронт перейшов і без бою і з боєм.
    Це у травні було, коли цвів буйно мак.
    Та його розстріляли на зорі перед строєм.
    09.05.20р.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  41. Олександр Панін - [ 2020.05.09 12:53 ]
    Останній День Війни



    Війни останній день,
    здається звір кривавий,
    Скінчилася війна -
    іще горять заграви...

    Останній день війни,
    та шаленіє зброя,
    Надія на життя -
    спокуса для героїв.

    Цей мирний договір,
    мов нетривка абстракція,
    Для звіра, як багнет,
    лиха капітуляція.

    Ну як же так: вже мир -
    війни живе отрута,
    Смерть хижо мерехтить,
    на серці туга-скрута.

    Вже на папері мир,
    та рищуть хижі зграї,
    Хоч скінчено війну,
    бої іще тривають!






































































    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  42. Дума Козак - [ 2020.05.09 11:10 ]
    Шлях до миру
    Йдемо дорогами війни
    яку вже сотню довгих років,
    втрачаєм доньок і синів,
    стікаєм кров’ю крок за кроком…

    Не відпускає нас вона
    і пам’ять не дає спокою.
    Війна… Триклята ця війна!
    Як розпрощатися з тобою?

    Як не утрапити у вир?
    Де вірна в майбуття дорога?
    Запам’ятаймо: справжній мир –
    дає лиш справжня перемога!


    Рейтинги: Народний -- (5.39) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  43. Неоніла Ковальська Гуменюк - [ 2020.05.09 10:50 ]
    Герої не вмирають
    Тих, хто кував у 45-м Перемогу
    Залишилося дуже-дуже мало.
    Але живі вони в серцях нащадків
    І пам"яті свіча не гасне, слава Богу.

    Хай мир панує й нині в ріднім краї,
    Поля засіяні не мінами, а хлібом.
    А ми пишаємось онуком, батьком, дідом,
    Герої ж бо ніколи не вмирають.

    2020 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.17) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  44. Олександр Сушко - [ 2020.05.09 09:05 ]
    Таліон
    Лаштує підлість гешефти з казусів,
    А профіцит із гучного галасу...
    Заснув сусіда в жіночій пазусі
    І мостить в заполочі щур гніздо.

    Сьогодні тризна. В сяйного сонечка
    Не усміх приязний, а чорна посмішка,
    Дорога істини в тéрнах, ох важка,
    Кричать еринії: “ Спинися! Стоп!

    Живи спокійно!”. Та колють парості
    Сумління, честі, відповідальності...
    З очей останню краплину радості
    Зронив, як брилу, важку й тверду.

    Зостались трута і стріли лютості,
    Бажаю помсти! Вогню — не мудрості!
    Душа задубла в льоду нечулості,-
    Чекайте, біси. Я вже іду.

    Холопи кланяються ординцеві,
    А я віддячу за смерть сторицею
    Чортяк святитиму в пеклі крицею,
    З-за рогу в спину вжену кинджал.

    Немає прощення (воздасться кожному)
    Й пощади племені зловорожому:
    За око — око, усе по Божому,
    Все інше - слабість, нещир, олжа...

    09.05.2020р.

    таліон — рівна міра покарання, застосовувалася в законах Єгови, Хаммурапі тощо.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.49)
    Коментарі: (2)


  45. Сергій Губерначук - [ 2020.05.09 08:57 ]
    Ти життя в пеленý збирала…
    Ти життя в пеленý збирала:
    роси, сльози, німби, фібри.
    Лантух тепер ущерть.
    І не лякає смерть?
    І не лякає смерть.

    Чому ж я, леле-бабусю,
    смерті твоєї боюся?
    Я з пелени твоєї
    ноги спустив на землю,
    я із руки твоєї
    спрагу мою гамував.
    Не перекриє й гребля
    поту моїх предків –
    кожен твій день казав.
    Мову моїх предків
    Бог мені не подав…
    переказала бабуся,
    переспівала бабуся.
    І от я тепер став.
    І от я тепер став?

    Леле, прошу, не треба
    очима мріяти небо.
    Ти зашепчи мені ляк.
    Дай з пелени – роси.
    Дай з пелени – сльози.

    Бо як тоді, як?
    Бо як же тоді, як?

    11 січня 1992 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Учорашнє", стор. 54"


  46. Іван Потьомкін - [ 2020.05.09 08:27 ]
    На відстані війни

    На брамі малеча,
    Озброєна до зубів,
    Хоч і беззуба подекуди.
    «Дядьку, проходьте швидше!»
    ...Неквапом, неквапом...
    «Дядьку, швидше! Стріляти будемо!»
    ...Неквапом, неквапом...
    «Дядьку, стійте! Ви вбиті!»
    ...Неквапом, неквапом...
    ...Давно вже вбитий...

    P.S.
    Живемо на відстані війни.
    Так хочеться,
    Щоб відстань та була позаду.
    Якомога далі.
    Десь на межі історії та міфів.


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.72)
    Коментарі: (2)


  47. Микола Соболь - [ 2020.05.09 06:31 ]
    * * *
    Ремінісценція життя
    Туманами густими вкрита,
    Звертаюся до часу я:
    «Скажи но, друже, чи ми квиті?» –
    Лунає відголос – тік-так
    І розумій оте як хочеш.
    Можливо це творити знак,
    А може сам собі наврочиш.
    Ще рано думати про те,
    Що завтра сорок восьме літо
    Яке так швидко відцвіте,
    Як золоте у полі жито.
    04.05.20р.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  48. Ігор Деркач - [ 2020.05.08 20:56 ]
    Парад у тупик
    На Раші не міняється нічого.
    Агонізує азія-ордло.
    Вода у Крим вартує дорогого.
    Конає до коронування свого
    у бункері «обнулене пуйло».

    Усе завоювали яничари
    і то, – «одній Росії завдяки».
    Героям захотілося на нари.
    Охляли печеніги і хазари –
    неумирущі бойові полки.

    Усіх собою заміняє бацька
    у ролі всесоюзного царя...
    та заважає нація козацька,
    якій пасує «шапка мономаська»
    на голові паяца-упиря.

    Парафія очікує параду...
    цар попереду а народ позаду.

    Добилися оказії сябри –
    позбутися азійської мари.

    Але юрма воліє до упаду
    піарити червоні прапори.

    08/05/20


    Рейтинги: Народний -- (5.48) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (2)


  49. Євген Федчук - [ 2020.05.08 19:38 ]
    Легенда про цибулю
    Легенда зовсім коротенька
    Оце згадалася мені.
    Жила дівчина молоденька
    В селі звичайному однім.
    Росла з дитинства сиротою,
    Батьків Господь давно забрав.
    А була ж гарною такою,
    Що кожен хлопець позирав.
    Про щастя мріяла небога,
    Нелегко бу́ло їй одній.
    Все виглядала на дорогу,
    Чи принц не їде на коні.
    Принц не приїхав…Замість нього
    Татари вскочили в село.
    Не врятував Господь нікого,
    Села, неначе й не було.
    Взяли в сирицю і дівчи́ну,
    Погнали шляхом Чорним в Крим.
    Татарський спис штовхає в спину,
    Все далі й далі рідний дім..
    Іде нещасна, гірко плаче
    Над молодим життям своїм,
    За щастям, що вже не побачить,
    Бо розминулася із ним.
    І сльози рясно землю кроплять
    По її босому сліду,
    А сльози горе її топлять,
    Не відвертаючи біду.
    А через рік там, де сльозина
    Гірка упала(диво з див),
    Зросла у полі цибулина.
    Мабуть, Господь так повелів,
    Щоб ми й тепер не забували
    Про тяжку долю тих усіх,
    Що гіркі сльози проливали,
    Коли татари гнали їх.
    Бува, розріжеш й сльози котять.
    А ми й не знаєм до пуття:
    Ті сльози є слізьми скорботи
    За їх змарнованим життям.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  50. Іван Потьомкін - [ 2020.05.08 10:15 ]
    Місце для Храму

    Не спалось Шломо тої ночі.
    Начебто хтось дорікав йому:
    «Ось уже чотири роки,
    Відколи сидиш на троні,
    А Дому Всевишнього немає й досі.
    Давид, покійний батько твій,
    Якби дозволив йому Бог,
    Одразу ж взявся б за цю справу.
    Та Бог сказав йому:
    «Син твій, якого замість тебе
    На престол посадовлю,
    Він побудує Дім для імені Мого».
    «Все є, щоб збудувати Храм.
    Постарався батько. Та й друг його Хірам,
    Цар Цорський, хоч і сьогодні
    Готовий прийти на поміч.
    Все є, та місця для Храму не знаходжу...»,-
    Подумки виправдовувався Шломо.-
    Вийшов якось з палацу цар і без охорони
    Помандрував нічним Єрусалимом.
    Недовго так ішов у безгомінні,
    Як раптом бачить: два чоловіки
    Ідуть навстріч один одному.
    І кожен трима важчезний сніп.
    «Куди це ви, добродії, пори такої?-
    Питає Шломо, дивуючись зустрічним.
    Знітились чоловіки перед царем,
    А як оговтались, розповіли таке:
    Брати були вони. Разом обробляли землю,
    Залишену у спадок батьком,
    Вирощене домовились ділити пополам.
    От і цього року ячмінь, хвалити Бога,
    Видався на славу. Знесли уже в стодоли.
    Радіти б треба, та якось не по собі молодшому:
    «Я поки що один, а в брата ж чимале сімейство...
    Віднесу йому з десяток снопиків!»
    Тої ж ночі і старшому не спалось:
    «Недовго, мабуть, брат парубкуватиме.
    Потрібні гроші на весілля, на нову господу...
    Якраз і знадобиться з десяток снопиків йому».
    Отак тихцем ходили брати тої ночі
    Один до одного, доки не стрілися з царем.
    Слухав Шломо таку незвичну оповідь
    І думав про свою родину:
    Амнон згвалтував сестру Тамар...
    Авшалом помстивсь і став супроти батька...
    Адонайя проголосив себе царем...
    Та й сам він не такий уже безгрішний...
    А всьому виною – трон. Один на всіх...
    Кожному так хочеться владарювати.
    Ні, не може буть братерства біля трону...
    ...Цар Шломо поцілував братів і порішив:
    «На цьому місці буде Дім Господній!»


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.72)
    Прокоментувати:



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   6   7   8   ...   1545