Пий життя маленькими ковтками,
кожну мить смакуй, немов вино.
Не жалкуй за булими роками
і тримай упевнено стерно!

Насолоджуйся усім, що маєш,
упивайся краплею роси.
Не лети за часом і не згаєш
ні секунди марева яси…

Будь собою, будь завжди собою,
не женись за щастя тиражем,
поринай у нині з головою,
не спіши за завтра міражем!

Вона вийшла з таксі, залишивши керманичу
лише шлейф стійкого приємного запаху.
Йшла навпомацки назустріч новому місту
з його прокопченістю та в’їдливими шлаками.
Йшла пішки, не знаючи ні адреси, ні зупинки,
обмірковуючи дорогою
свої невдачі та подекуди незрозумілі вчинки.
Дихала прискорено, синхронно з її підборами,
Залишаючи позаду минуле з його постійними заторами.
Для неї новизна не говорила і не означала абсолютно нічого,
вона починала життя своє…
тільки шкода, що без нього.

Якщо тобі, моя царівно,
Служити Богом присягав,
То залишуся слову вірним,
Аби продовжувався яв.
Бо лиш твоя розквітла врода
Мене приваблює щомить
І серцю дарить насолоду -
Творити, вірити й любить.
05.04.24

Абрикос – оранжевое чудо, ценный и полезный плод!
Богат он витаминами, исцеляет, продлевает жизнь !
Расцветает первым он в саду, восхищение, краса!
История об абрикосе загадочна, тысячелетия прошла.
Косточка абрикоса – природный антибиотик, оксидант.
Он изображен на почтовой марке Армении
Считается национальным символом этой страны .
4.04.24 Швец Тамара.
Фото цветущего абрикоса во дворе.
Абрикос – помаранчеве диво, цінний та корисний плід!
Багатий він на вітаміни, зцілює, продовжує життя!
Розквітає першим він у саду, захоплення, краса!
Історія про абрикос загадкова, тисячоліття пройшла.
Кісточка абрикоса – природний антибіотик, оксидант.
Він зображений на поштовій марці Вірменії
Вважається національним символом цієї країни.
4.04.24 Швець Тамара.
Фото квітучої абрикоси у дворі.

Зрадіє сонце, зникнуть чорні хмари,
Всміхнеться на болоті очерет.
Забудемо усі безглузді чвари,
Без сумніву ми підемо вперед!

Розквітне по-новому вся природа:
Кульбабки - в червні, айстри - восени.
І радості напишемо ми оду,
І буде звук гітарної струни!

Від спраги рятуватиме криниця...
І туга зникне, і відступить біль.
І, закохавшись в квітку полуниці,
Тут буде про добро дзижчати джміль.

Ми шансів не дамо підступній скруті!
Заграють промінці! І здохне путін!

Упав навзнак.
О ні, зігнувся нині
п'янкий нарцис
з бузковим суголоссям.
Що свідок війн...
Тримайсь, прошу! Здалося:
то я - ріка!
Бурхлива і дитинна.

Війна - крива...
Де світ?! Убережися!
Пекельний камінь -
згубний лай заліза.
І ні кінця ні краю,
лізе й лізе...
А я - струмок! Мілію...
Де ж криниця!?

А я стікаю
в закуток з молитв.
Розквітну колом-виром
навесні...
Ох, будь же
заговореним на дні!
Нехай нарцис,
не ти, мені болить.
2024

- Скажи-но, куме, чому Орбан так
Тепер вчепився в Закарпаття наше?
Я розумію – помагає Раші,
Відволікає сили в нас, однак,
Яка йому до Закарпаття діло?
Що він там втратив? І угорці з ним?
Я довго думав над питанням цим.
От, поясни-но куме зрозуміло.
- Щоб зрозуміти, куме, треба би
На сотню літ та й більше повернути
В минуле. Як війна скінчилась люта
І світ у мир найперший крок робив.
Антанта, яка виграла війну,
Тепер свої умови диктувала.
Німеччина, яка війну програла,
Спокутувати мусила вину.
Союзникам її дісталось теж:
Одна Австро-Угорщина розпалась,
Шматків від неї декілька зосталось,
Які своїх не визначили меж
Та до сусідів зирили весь час,
Як би у них собі щось прихопити.
Те українцям не вдалось зробити
І досі доля розділяла нас
Між москалів і ляхів. Ще землі
Румуни були трохи прихопили.
А Закарпаття до розвалу жи́ло
Під скіпетром угорських королів.
Так само, як Словаччина. Одначе,
Розпалася імперія у ось
Його забрати чехам удалось.
Чого їм угри не змогли пробачить.
Як упустили угри ласий шмат?
Та ж в москалів проклятих научились:
Там довго комуняки колотились,
Поки Європа навела в них лад.
У тому й чехи участь прийняли,
Тож Закарпаття, врешті і забрали.
І двадцять років майже обіцяли,
Що б, навіть, автономію дали
Народам, що в державі проживають.
Та все якісь причини заважають.
Тож так нічого дати й не змогли.
Тим часом Гітлер канцлером зробивсь
В Німеччині. Теж москалів робота:
Війни їм, бачте, нової охота,
Щоб у Європі кожен з кожним бивсь.
А, як уже знесиляться усі,
То Сталін усіх прийде «визволяти».
Тож Гітлер довго не збиравсь чекати.
Під гул німецьких схвальних голосів,
Французів вигнав з Рейну. Далі взявсь
Вже Австрію до себе доєднати.
Судетських німців спробував підняти,
Їх там відсоток чималий набравсь -
Мільйонів п’ять. Тож Гітлер зажадав,
Щоб Чехія Судети ті віддала.
То Чехія, звичайно, не бажала.
Та Гітлер з нею панькатись не став.
І заявив: Судети не дадуть,
То він війною проти чехів піде.
Погано мати отаких сусідів,
Які нахабно так себе ведуть.
Щоб це питання вирішити так,
Аби воно законно виглядало,
То арбітраж у Мюнхені зібрали.
Були там Гітлер та не сам, однак,
А з Муссоліні (ще тиран один).
Був Чемберлен від Англії. Четвертим
Став Даладье – француз. Скажу відверто –
І той, і той, напевно – сучий син.
Їм оті чехи без нужди були.
Їм тихо й мирно досидіть хотілось.
Як Гітлеру Судетів закортіло –
Нехай бере. Що ми, мовляв, могли?
І це оті союзнички, які
Із Чехією договори мали
Про спільний захист. Так от захищали!
Забрав Судети Гітлер. А меткі
До нього угри й ляхи доєднались.
Сілезький Тешин ляхи зайняли,
А угри у Словаччину зайшли
І Закарпаття. Їм тоді дістались
І Ужгород, й Мукачево. Не весь
Їм край дістався – лише та частина,
Де угрів була ледь не половина.
А в них же на всю землю інтерес.
А Чехія, позбавившись землі,
Де були і укріплення, й заводи,
Ослабилась, що й боронитись годі.
А навкруги одні сусіди злі.
Ті «миротворці», що її здали,
Не надто довго в мирі спочивали.
П’ять місяців від мюнхена промчали
І німці нові ігри почали:
Мовляв, як хочуть чехи далі жить,
То мають здатись Гітлеру на милість.
Інакше він їх зовсім скоро виїсть.
А що зосталось чехам ще робить?
Союзничкам вже годі довірять.
Вони об палець пальцем не ударять.
Хіба тим пальцем Гітлера посварять.
І хто ж захоче з чехів помирать?
Коли питання вже до того йшло:
Чи то боротись, чи країну здати.
Надумалися чехи, врешті дати
(Хоч воно, звісно, й пізно вже було),
Хоча би автономію якусь.
І українці узялись за діло.
Обрали владу, армію створили.
Щоправда, уряд перебрався в Хуст,
Бо ж Ужгород вже угри зайняли.
Та й армія – лише дрібні загони,
Беззбройні, хоча віддані до скону
Ідеї незалежності були.
Отож, лише п’ять місяців пройшло
І Гітлер ставить чехам ультиматум:
Під нашим живете протекторатом,
Або… Оте або й перемогло.
Здалися чехи. А словакам він
Велів: чи незалежними ставати,
Чи може їх Угорщині віддати.
І Тісо – був там прихвостень один
Німецький, «незалежність» і обрав.
Теж, звісно, під німецьким патронатом.
А Закарпаттю з чого обирати?
Про те ні слова Гітлер не сказав.
Можливо, теж би незалежність дав
Та Сталіна боявся турбувати.
Ще і угорцям обіцяв віддати.
А час все швидше й швидше упливав.
Тож, не діждавшись рішень ніяких,
Рішили українці не чекати,
Про незалежність власну заявляти.
Бо ж угри уже пхають на поріг.
Проголосили. Заявили з тим,
Що їхня незалежність – лиш початок.
Всю Україну мають доєднати,
Щоб вільно жити у краю своїм.
Для Сталіна недобра новина.
Почухав він потилицю і мовить.
(Не можу повторити слово в слово):
Мовляв, комашка доєдна слона.
Недовго незалежність та була.
Лиш кілька днів, бо не було ще сили,
Яка би військо угрів зупинила.
А їх же сила величезна йшла –
По десять вояків на одного.
А в українців й зброї було мало,
Ото лиш те, що в чехів відібрали.
Та й звідки взяти досвіду того,
Щоб воювати? Бились, як могли.
Кого побили угри, кого взя́ли
В полон і тут же скоро й розстріляли.
А ще ж і ляхи з півночі пішли
У поміч уграм. Уряд не всиді́в.
Волошин у Румунію подався.
(Він першим президентом обирався).
Хоч дехто бився ще багато днів.
Найкращі помирали у борні,
Свободу кров’ю власною кропили,
Дивилися у очі смерті сміло.
Та що вони могли змінить одні?
І кожен з них із вірою вмирав,
За що й життя був ладен положити,
Що ще остання попереду битва.
Ще час для перемоги не настав.

Небо тьмяне піском, що прийшов із Сахари,
Заростають травою шрами, і свіжість весни
Розправляє бутони, що пахнуть солодким нектаром
У черепі з темними хмарами й громом війни.
Повітря затягує в море квіткового цвіту,
Вкриває пилюкою лиця, і глиною сни
Нам записано богом було загорнутися в світло
І білою вишнею міцності прорости.
Тепер тут весна дві тисячі двадцять четвертого,
Вплітає в канву драматичність, трагедію, сплін,
Хто знає, можливо з чиїхось рядків недописаних
В коротких штанцятах забігає наший «крін-крін»
І напише нове, щось прекрасне, а щось перепише
І можливо це будуть новітні записки ссавця,
Постмодерн перейде у захопливу музику тиші,
І продовжить майбутнім пів стерті піском імена.

31.03.2024

Щирим словом світанковим,
Як росою із небес,
Я омию серце знову
І зніму душевний стрес.

А як вірш, мов янголятко
По паперу шурхоне,
Долі вимріяне свято
Знов навідає мене.

Та й читач не зловить ґаву
Між рядками в той момент,
Він отримає по праву
Кільканадцять рим в презент.

Упаде зажура ницьма,
Від катренів диво - гри.
Те, що й треба віршописцю, -
В землю дар свій не зарив!

Тож віддаймо для читання
Світлі очі, добрий час,
Бо у віршах, мов світання,
Рідна мова зайнялась.

Ужасть-2!


Ось читаю зовсім недавній вірш Олександра Сушка «Ужасть!»:

 Напацьорю вам борщика з правди
І наставлю на праведну путь:
Поетичний оргазм - це не жарти!
Графомани без нього помруть.

Читачі! Подаруйте нам "Ахи!",
Крики "Браво!" , а не у-лю-лю!
А сатирики - підлі невдахи!
Ані совісті в них, ні жалю!..

Бо від критики в геніїв - спазми!
А талант загибається, мре!
Після неї ( ох, прикро!) оргазму
Поетичного ждати не тре.

Отже, захотілося й самому скласти щось подібне. Оскільки практично всі твори Олександра Сушка потрапляють до Вибраного, гадаю, й цей мій вірш має всі шанси там бути. Чи, як казав Гамлет, не бути…


Ужасть-2!

Напацьорю вам віршика з правди
І наставлю на праведну путь:
Поетичний оргазм - це не жарти!
Графомани без нього помруть.

Бляхи-мухи і охи та ахи!
О-ля-ля, бла-бла-бла, у-лю-лю!
Це не люди, а хижі комахи -
Ані совісті в них, ні жалю!

Лише спазми, міазми, маразми!
А талант загибається, мре!
Знов оргазми, оргазми, оргазми -
Поетичного ждати не тре!

Автор: Юрко Дар
2024 рік

У вірші давно не просилося слово,
Завмерло під гулом сирен знахабнілих,
Встромилося ціпко в колючку тернову.
Та гомін пташиний розплескався, й знову
Подумала - ось воно, слово казкове!
Аж ні. Заніміло.

Бо в ньому відчулися присмаки чаду,
Оселі згорілі, дороги без краю.
А чи повернулась там пташка до саду,
Де кицька забута гнізду буде рада,
Де будуть незірвані яблука падать?
То слово - "не знаю"

Самотньо зависло, зронило трикрапку.
Пташине ураз обірвало сюрчання
Хрипким звукорядом, що ворон накаркав,
Повідавши чуте від тітки-пліткарки
Про те, як колись тут недоля-митарка
Гуляла востаннє.

Та знову руїни за садом розквітлим,
Розорює гнізда покинута кішка,
І котяться, котяться долі по світу.
Спориш застелився на залишку сліду,
Й до хати без вікон заледве помітна
Плететься доріжка.

То промінь по ній пробіжиться, то повів,
То Мурка голодна, що пташку учула.
І загубиться сумом окутане слово
Про райдугу, квіти, про пломінь любові,
Про щастя і радість. Та я його знову
Шукаю в минулім.

Весна запилена - Сахара сипле...
Чомусь у згустку пил піднявся,
Нависло сірохмар'я, і невпинно
Вітрище дме, - то сила явна.
І свого пилу вистачає, спека.
Мандрує африканське диво.
І не заціпить хтось лиху пащеку,
А пил, як дим кружляє сивий.
Кватирки зачиняйте, не виходьте,
Повітря впереміжку з пилом,
Закутані та заспані "висотки"...
...Сахара скрізь пилила і млоїла.

У склепі кремлівських стін
зростають криваві тирани.
Чи хоче росія змін?
Чи хочеться змін росіянам?
А час прозріння страшний,
за це кров’ю заплатить кожний.
Заповідь Божа: «Не вбий!» –
стала звуком для нас порожнім.
04.04.24р.

Тиша, густа мов пісок і як розпач сипуча,
втягує в себе сердець ненастроєний стук.
Всмоктує й всотує, глушить собою жагуче.
Ти щось сказав?
Ти ще тут?
Ти існуєш?

До-звук –
щось попри непромовляння почуте,
щось, що звучить на належній душі частоті,
те, що так хочеться, так необхідно відчути
задля пробудження справжніх своїх відчуттів.

Тиша вкриває оманним покровом покою.
Затишно в ній як у склепі, лягай і лежи.
Стигне повітря огорнутих глушшю покоїв.
Ти чогось прагнув?
Ти діяв?
Ти жив?

03.04.24

Сьогодні чітко розумію
І добре бачу наяву,
Що не живу в рожевих мріях,
А в темній дійсності живу.
Підступно приспаний терпінням,
Я і подумати не міг,
Що час життя – це мить горіння
Усіх очікувань й утіх.
Химерна доля не залежить
Від сяйних спалахів бажань,
Якщо нероба ти чи лежень,
Чи випинає з тебе чвань.
Нема кого винить, крім себе,
І в чімсь шукати забуття
Про накопичені потреби,
Про нерозгадане життя.
Не стало дійсністю уявне
І шквал надій на чар затих, –
У снах лишились вірші славні
Та вдячні відгуки про них.
04.04.24

Ти до мене, щоб так аж…
Я до того грамів сто…
Свій у кожного кураж,
Ну а ще те саме «вйо»…

Ти до мене вся навспак
Я до тебе краще б - «ні»
Не второпаєм ніяк -
Сіять краще по весні…

Ти до мене наскріь вглиб...
Я до тебе - ким я був…
Відтепер у школі хиб
Кожен знає, що він втнув
4.04.2024.

Прифронтове село геть зникло…
Було ще вчора, вже нема.
Поміж своїх з чужим не звикне -
Запам’ятай - нема села…
Сільських тих вуличок дібрових,
Сільради теж, і кілька шкіл.
Зворушеь родичів фірмових…
І сотні вуликів, і бджіл…
Нема і сліду, тільки запах
Тих згарищ з тінню вздовж ріки…
І мілійонний неба сплах,
А ще брати... чоловіки…
Нема села - ніщо не вродить,
Хіба відлуння … ну, хіба…
Йому ніхто вже не зашкодить…
Але дадуть ім’я - Біда.
3.04.2024.

Наснись мені, кохана мамо,
Хоча б словечком обізвись…
Уже лелеки за морями
Полинули в холодну вись.

Погомони зі мною, рідна,
І розкажи, як далі жить,
І що тобі із неба видно,
Як тисне серце мимохіть?..

ПРИСПІВ.

Погомони, матусю мила,
Мені здається, тільки ти
Підтримала б і зрозуміла…
Закрила б світ від гіркоти.

Усе минає, й час розмаю
Минув, одколи ти пішла.
Не вірю, що тебе немає,
Твоєї посмішки й тепла.

Осінні хмари – мокрі рядна -
Розпукою накрили світ.
Душа зболіла й безпорадна
Ридає птахою із віт.

Погомони, матусю мила,
Мені здається, тільки ти
Підтримала б і зрозуміла…
Закрила б світ від гіркоти.

28 вересня 7527 р. - 8 березня 7532 рр. (Від Трипілля) (2019 - 2024)

Смерті не треба нікому бажати!
Краще молись за омріяний мир!
Зламана доля, розтрощена хата -
Все це доволі відносно, повір!

Всі "за" і "проти" досліджуй уважно
І поміркуй, як міркує глядач.
Жінку твою зґвалтували? Не страшно!
Ти посміхнись! Або просто пробач.

Злість у душі... Як же це небезпечно!
Вбили дитину? Ну що ж! Це - війна!
Не переймайся. Тут буде доречно
Фікус полити, що біля вікна.

Смерті нікому бажати не треба -
Ворогу, другу, противнику теж.
Ти подивися на радісне небо!
В серці добро хай не знатиме меж!

Треба домовитись! Досить стріляти
Там, на полях, де запеклі бої.
Треба усі ці бої скасувати!
І заспівають про мир солов'ї.

Смертю за смерть - це жорстокі потреби!
В пеклі страшному вигадуй свій рай.
Вбивці, що вже розвернувся до тебе,
Ти посміхнись! Не стріляй! Не стріляй!

Вразі третій світо-світової…
Хто на кого харкнув, чи напав,
Буду огризатися як воїн -
В тему від народження запав…
То щось дід підсипле про німкеню…
То ще батько слізно всколихне…
То зі школи винесеш з-пів жмені,
То із книг у душу прослизне…
І залило розум без відбору,
Не життя - окопи, бліндажі...
Ніколи підняти очі вгору
Заново потрібні лікарі…

Боже Боже вилікуй планету
Від насильства, вбивць увесь наш люд!!!
Що сказати бідному поету…
І ніяких відповідей тут…
3.04.2024.

Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тінню,
Аби і в помислах, і в пошуках, бува, не заблудивсь,
Завжди їх вивіряв польотом і корінням.

Таке ім’я запам’ятати - не турбота,
повторювати тут на біс не треба:
одразу чую кожне слово, кожну ноту,
що Вам даються Тим, хто ближче неба…

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Як приємно проснутись собою
і душею уже не кривить,
упірнути у день з головою,
смакувати комфорт кожну мить!.

Як приємно умовності кинуть,
не тримати нудний етикет,
розпрямити заморену спину
і ступити на крок уперед!.

Як приємно собі не брехати,
маску зняти, усмішку одіть
і розкуто життям мандрувати,
ніби все обірветься за мить!.

З прохолодою, ніби скривджена,
Хмурить брови весна над обрієм.
Усміхнулося сонце трішки нам,
Й знову трави дощами пОпрані.

Молоді, від роси згинаються,
Вітром ранішнім закуйовджені,
І кульбабки стулили нАміцно
Перший погляд свого народження.

Прохолодою розповзається,
Обпорошує дрібним дощиком,
Чи то скривджена, чи то кається,
І кидає сльозу на щоки нам.
04.2023.

Не розлюбила нас стрімка весна,
І радує небес свічадо,
І цвітом білосніжним враз зрина,
І ваблять очі ці принади.

Не розлюбила нас дзвінка весна,
І сонця дотиком ласкає.
Бринить душі тендітная струна
В квітневому теплі розмаю.

Не розлюбила нас палка весна,
Охоплює в обіймах рідних.
Садів пахучих грає білизна,
І сподіваємось на плідність.

"Сеньйорито акаціє, доброго вечора!" -
зупинився хлопчина, задивився, закляк.
І світало кохання, що в ніч, у приречення,
і німіло безмірне, як схлип на вустах.
Сеньйорито акаціє... Віршами, віршами...
Перегорнутий томик в руках - як в очах.
Мабуть, лавка стара щось згадала - погрішні ми...
А довкола акації. Пахнуть-кричать.
Сеньйорито акаціє, що ж ви, не скучили?
Попідтиння - не спокій: кротовин краї.
Вінграновський. І думи, по вуха засмучені,
бо в суцвіттях акацій колючки живі.
***
Сеньйорито акаціє, доброго вечора!
Пам'ятаєте: ми попивали чаї?
Ви були все такі ж - запальні, наче спеції...
І згубили мене у цвітінні своїм.
2024

Співзвуччя рим і слів звучання,
І рівномірний ритм рядків, –
Скривають працю безнастанну,
Котру осилити зумів.
Її, нечутну та незриму
Для зашкарублих в буднях душ, –
В потайнику я не утримав
І ось озвучую чимдуж.
Слова дзюрчать, немов струмочки,
І зачаровують людей
Утішним слухові ладочком
Думок, процесу та ідей…
03.04.24

Життя дається лише раз,
На друге не надійся.
І не марнуй свій цінний час,
Над долею не смійся.

Живи, мандруй, твори та мрій,
Коханням упивайся,
Ніколи не втрачай надій,
Без бою не здавайся.

Подумай, перш ніж щось сказати,
Подумай ліпше двічі,
Навчись емоції тримати,
Хоча вони так кличуть.

Вдихай усе, що день дає,
Бери усе й від ночі,
Життя твоє! Лише твоє!
Живи його як схочеш.

Детская книга – сказки, буквари, учебники.
Единственный и важный источник знаний.
Теория , путеводитель в жизни.
Советчиками рядом идут близкие, друзья, учителя.
Каждая книга – особый мир.
Автор свои мысли, знания, талант вкладывает.
Яркая обложка привлекает, но содержание важней.


Книга должна учить, разъяснять.
Новые знания нести.
Источником быть вдохновения.
Гармонию создавать
Автору это доступно.
2.04.24

Дитяча книга – казки, букварі, підручники.
Єдине та важливе джерело знань.
Теорія, путівник у житті.
Порадниками поряд йдуть близькі, друзі, вчителі.
Кожна книга – особливий світ.
Автор свої думки, знання, талант вкладає.
Яскрава обкладинка приваблює, але зміст важливіший.


Книга має вчити, роз'яснювати.
Нові знання нести.
Джерелом бути натхнення.
Гармонію створювати
Автору доступно це .
2.04.24

Усупереч життю навколо
Є слово. Вільне та просте.
Невпевнено співав я соло,
Та впевненість моя росте.

Не зрадивши переконанням,
Не приховавши побажання,
Розпалюватиму камін,
На кисень змінюючи тлін.

Закон всесвітнього тяжіння
Здолати хоче небеса.
У думки вільної - краса
Дорогоцінного каміння.

Нехай народиться сонет
Без сподівання на дует!

Дворик як дворик…
Квітневого дня
Наче учора...
Сьогодні війна
Всілось і скигле
Страшенна на смак
Сонечко миле
Впіймає не всяк…
Заново в дворик
Квітневого дня
Кілька історій
І в кожній війна...
Вітер повіяв
І дворик спустів
Більше не смію…
А квітень все цвів…
2.04.2024.

Вона дивиться на неї як на гримучу змію,
Що гримить мовчанням його. Червоний
Висолоплений, тонкий її язичок
Дратує більше, за ті безкінечні розмови
Про мистецтво. «Принаймні тоді, — думає вона, —
Він зі мною хоча б говорить, а зараз просто
Віддалився від мене, і від усього у чому я
Знаходжу відраду.
Нехай би читав мене,
Цей порух спідниці, кімнату зі світла та тіней
В якій таємничо перешіптуються шрифти,
Нехай би дивився на пружні мої коліна,
Вдивлявся у вікна, де сад, що колишеться мов,
Стегна мої витанцьовують мову любові
Усередині побуту, дому, його симфонії.
Щоб він прочитав волосся на голих плечах,
Окрилену музику спинки, неначе ноти
Що мов на пюпітрі хребта розкрито лежать
Щоб він прочитав ніжнотканну мелодію
З родимок.
Говорив би мені про колекцію складених крил,
Що у шафі лежать на полиці цупкі мов пергамент
Стелив би на ліжку, немов розгортав сторінки
Історію, ще не написану та накрохмалену.
Набиваючи пір’ям мов хмарами снів подушки
Розмовляв би зі мною мовчанням з яким читає,
Торкався вустами, цілунками чи говорив
Як спрагло і жадібно тіло моє кохає.
Що я його книга з блакитними жилками слів
Щоб знову мені говорив яка ж бо я ніжна,
І далі писав на колінах, уклінно писав
Розгорнувши для себе мов книгу моє міжніжжя.
Щоб слово його піднімалося стеблами ввись
Напуваючи пуп’янки мови і білі троянди
Йому лоскотали пелюстками груди і низ
Живота, і ніжним бузком розцвітали
Солодко-нектарною в’яззю спашілих читань
В голові.
А тоді — забирав до колекції крила мої.
Розглядаючи складки залишені на простирадлі
Вбираючи спокій мов давні, старі письмена
Сідаючи в крісло навпроти квітучого саду.

24.03.2024

В купе затишно, штори на вікні,
І чай з лимоном, ложечка в стакані.
Вогні осель привітних вдалині.
І ми з тобою від свободи п'яні.

Торкаю рук, глибин твоїх очей,
І близкість цю нам втримати несила.
Хилюсь в надії на твоє плече,
Що захистиш від болю, друже милий.

Неспішна річ і ніжний погляд твій,
І наш політ в світи якісь незнані.
Скотились сльози радості з під вій.
- Навік удвох? - скажи мені, коханий.

До нашої домівки входить ніч,
За нею прийде сонячний світанок.
А зараз ми з тобою пліч о пліч.
Я вранці вчую: "Люба, добрий ранок!"
29.06.00

Сміятись, плакать чи радіти
Від щастя вдень, або вночі.
Але, мов райдуги крізь літо,
Сльозами знов ідуть дощі.

Розквітла присмерковим цвітом
Гірка печаль в моїй душі.
Та, наче райдуги крізь літо,
Крізь серце знов ідуть дощі.

Вже листя стало золотіти,
Летять до вирію ключі.
І, наче райдуги крізь літо,
Крізь осінь знов ідуть дощі.

З тобою поряд зорі світять
І тануть болі у душі.
Проходять райдуги крізь літо,
Стають снігами всі дощі.
Осінь 1999р

Ату! Ату! З рушницею в руці
Нас гонить влада до смертей, до прірви.
Розставили червоні прапорці,
Минаючи поля, дороги, вирви.

Усе для них! Народу біг стрімкий
З країни утікаючи, із дому,
Їх не спиняє, бо робітники
Вже не потрібні, вигнані свідомо.

Чим менше нас, тим більше їм землі,
Для їх нащадків - золотом чорнозем.
Закрили пісню, слово в шпиталі,
Тарифами вбивають у морози.

І гонять нас офшорницькі вовки,
Що визначають тут життя і ціни.
Обклали прапорцями вік, ставки,
Щоб не прийшли нарешті переміни.

Нам треба цих мисливців зупинить,
Не дати панувати, бо ізроду
Народ цінує землю, кожну мить,
Бо кров’ю він виборює свободу.

Ату! Ату! Офшорницькі вовки,
Уже скінчився ваш політ стрімкий.

...І вчасно погляд одвести
Від тої, що відкрита всьому світу,
Що, наче брунька навесні,
Готова вибухнуть рожево-білим квітом.
Сховати захват і зажмуритись на мить,
Щоб не осліпнуть в сяйві з’яви.
Домалювать в уяві дозрілу вроду,
Молитовно скласти руки перед Ним
За дивний дар краси,
Яким Він увінчав Природу.

Сьогодні моя колега пані Ліана, завжди молода і дуже красива жінка, зустрічає свій День народження.
Коли почалася війна, її чоловік узяв до рук зброю і пішов боронити нашу землю.
Коли почалася війна, її син узяв до рук зброю і пішов боронити нашу землю.
Знаю твердо, що вони повернуться - живими і здоровими.
І покладуть до її ніг - перемогу…


За тернистим кермом долі -
як за кермом автівки.
Ніхто не бачить сліз від болю -
лиш посмішка втіхи!

Їй не дасте більше, ніж тридцять:
харизматична, жадана…
І грізна тигриця, і ніжна киця -
Ліана!

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Як можна жити без добра?
Звичайно, можна, а чи варто?
Нам всім задуматись пора:
Життя – не гра у карти.

Хтось скаже, що не ті часи,
Коли добро перемагає,
А от повненький гаманець
Велику силу має.

Нахабство, жо́рсткість, борзота -
от які риси актуальні.
Кому потрібна доброта?
Подумайте реально!

Хто має силу, той живе
І править світом величаво,
А доброта кудись пливе
До незнайомої держави.

Та на мені стоїть тавро,
Яке не зможу десь подіти.
В душі моїй живе добро.
По-іншому не можу жити.

Я люблю?
А може, я веснію?
Чи з медунки
мед-чарунок п'ю?
Переброджу,
перевіршу мрію;
посаджу
в земельку ніжне "лю".
Це зерня
зростатиме добірно
і в красу
ловитиме посил...
Чи не буде
хто йому невірним?
Чи даремним?
Чи падким із жил?
Я люблю...
А значить - зорі сію.
Чи таки
зростуть із них слова?
"Лю" в людей,
в любові, і в надії,
що росте у душах...
Як трава?
Ні, мов ряст!
Топтатимемо сміло,
бо весніє
соком і зелом...
Переброджу,
перевіршу мрію -
і у Всесвіт!
Той, де Бог - Любов!
2024

Дуже хочеться мені
Нині розказати
Про забавні та смішні
Незвичайні свята.
Щоб всміхнувся світ ураз
Восени уранці, -
Відзначають День гримас
Кожен рік британці.
Щоб тримався довше сміх,
І не йшла нудота, -
Сери й леді з усіх ніг
Пруться до болота.
Їх приваблює багно,
А в голландців стимул
Проявився вже давно -
Шастають рудими.
В Таїланді "Банкет мавп", -
В Індії - корову
Поважають, наче штамп
Древній установи.
У Японії моржі
Взимку йдуть пірнати,
А іспанці, як вужі,
Бавляться в томатах.
В нас є свято дерунів
І, звичайно, сала, -
Веселимся безліч днів,
А здається - мало...
02.04.24

Квітень сипле цвітом світла
І цікаво, що без травм…
Обійшовши десь з-пів світу -
Квітень з фокусом, як трамп…

То в обійми пре до травня…
То ще з березнем на "ти"
Слідом стелить… наче справно
І дощить, і холодить…

Наче сходить… наче квітне…
Хмурить з неба всіх підряд
Збоку - щире… звеоху - бідне
Комусь з медом… комусь - яд
1.04.2024.

Ти за мене там стоїш, солдате,
учепивсь у землю, наче вріс.
Як же хочу я тебе обняти
і рости, до неба - як парість.
Там, де смерть. Звивається шалено
і пильнує хижо з-під поли.
Ти стоїш - кривавиться знамено...
Якби крону-руки до пори!
Бо тебе так хочу обійняти...
Може, так зумію вберегти.
Одягає сонце сині шати,
На лани гаптує волошки.
Ти за мене там стоїш, солдате.
І за дім, за волю, за життя.
Чом же я не вмію обійняти?
Лише скімлю, як дрібне дитя.
2024

***
Шостий постріл (! ) тільки за хвилину…
Не найкращі нині із новин…
Збережи нам, Боже, Україну
І почни зі Сходу на почин…
Поки ці складалися рядочки
Поміч зажадали остальні
Із Дніпра спливли в сльозах віночки
Жаль, що не побачить їх Далі…

Може й змалював би… може… може
Шостий, п’ятий - дріб’язки новин
Міні задоволень, Святий Боже…
Спомини… і злочини провин
Корчиться від болю телепростір
Що не день, у засвіти душа
І віночки сплетені ті поспіль -
Сльози… сльози… мороку жура…

Як на все Ти, Боже, споглядаєш?
Ворухни мізинцем… досить вже -
Вбивча, ненаситна вовча зграя,
На шляху своєму діток жре…
ТВІЙ, хіба, таким був творчий задум
Величі людської між тварин?
Вибач, Боже, нудить від бедламу
І його прибацених старшин…

Я тут, справді… виповзли всі нерви
Краще вже сиділи б у норі…
Вибачай, звернуся знову в червень…
Тільки щоб дочасно не здурів…

Видихнув, полегшало… дай Боже
Харківчанин виправив контраст…
Буду при собі тримати гоже…
І почну з одного - was ist das?
1.04.2024.

Бабушка, бабуся, самі найкращі в мене спогади про тебе,світла пам»ять в Небесах
Аріна,Орися, Йосипівна, так лагідно всі звали тебе
Біленька вишита хустинка завжди голівку мудру покривала
Уміла ти гостинно родичів зустріти, тихенько розмовляла, смачно готувала
Серденько добре, щира, відверта розмова, вихованість і доброзичливість
Яскраві промінчики характеру і порядності вражали, завжди прикладом були 9.11.22 Швець Тамара.
(1958 рік, мені років 5, з двома косичками, на колінах у бабусі)

Цвіти, вербО! Пручайся, кожна брунько!
Тягни до сонця листя і квітки!
Весняним святом відзивайся лунко:
Ось Він іде під пальмові гілки!

"Осанна!"- з уст дитячих похвалою,
А з кліток вилітають голуби,
Бо Отчий храм, забруднений хулою,
То місце покаяння і мольби.

Хвала Тобі, Премилосердний, любо
Пробуджений Тобою зріти день!
Поклони б'ємо - захисти від згуби
Розгублених, слабких Твоїх дітей.
04.2023.

У роковини нападу на хлів
ватаг зібрав юрбу овець до купи.
Він не цурався вишуканих слів
і сльози лив прямісінько на трупи…

То надривався, навіть завивав,
апелював лукаво до отари,
ховаючи шмат сала у рукав,
поцуплений із «рідної» кошари…

Подекуди скавчав і голосив,
щоразу озираючись до гаю,
де все лунали вовчі голоси –
збиралася там знову хижа зграя!.

Над лісом тихо віяв вітерець
і сонечко котилось вельми низько.
Напевне завтра вже своїх овець
він поведе туди на пасовисько…

Замислився старенький дід Панас
Над думкою, що душу крає:
Летять роки, минає швидко час,
А в нього й досі транспорту немає.

Кричить до бабки: - Ганько, діставай
зі скрині гроші всі, готуй карету
і чоловіка в місто споряджай,
бо їдемо купляти лісапета!

-Чи ти здурів? – аж скрикнула стара, -
Тобі в цім році дев’яносто буде!
Ти ледь вилазиш з нірки, мов ховрах,
І ноги ледь пересуваєш чудом.

-На себе в дзеркало сама поглянь!
Така собі троянда, орхідея!
В самої шкіра теж, без нарікань,
Поморщилася, як в шарпея.

-Та годі компліментами вражать!
Тобі ж не догодив ніхто довіку !
-І що ти цим хотіла вже сказать?
Та кращого не знайдеш чоловіка!

Зібрали гроші, на базар прийшли,
Тягає дід дружину між рядами…
Шукали довго, та таки знайшли
Покупку, яка снилася ночами.

Стоїть той красень, очі натира,
Блищать на сонці нікелеві крила…
Стоїть, Панасу душу роздира,
Мурашками біжить йому по шкірі.

Вагався довго, думав та гадав,
Та згодом мовить бабі: - Ганцю,
Давай, скоріше гроші діставай,
Купуємо і їдьмо до Єланця!

А лісапет – ну просто ідеал:
Сідло широке і багажник має,
Великий руль, на нім ще і сигнал
Такий, що всіх собак перелякає…

Закинув ногу дід, мов на коня,
Немов хлопчина вискочив на нього,
А ззаду баба з криком доганя
І лається проклята на старого.

Вчепилась швидко, діда не спиня,
Летять додому, ніби на ракеті,
Лиш вітер в спину старців підганя…
Радіє дід новому лісапету.

Усе, здавалось, добре, як в кіно,
Та тільки камінь, хай би його, клятий
Попав під колесо і понесло
Той лісапет, що не здогнати.

Панас кричить: - Ганусю, летимо!
Вирівнюй крила, вмикай аварійку!
А баба: - Дурню, влетимо
З тобою в немалу копійку!

Розвіялось…
Вдивляється Панас…
Перед собою бачить деревину:
По праву руку – баба, мов пегас
Скажено скаче й лається без спину,

По ліву – техніка лежить,
Яка не підляга ремонту,
Позаду залишилась мить
І мрія змилась під дощем без зонту.

Мораль цієї повісті така:
« Усьому є свій час і свої роки.
Коли на старості захочеш «гопака»,
Роби це поступово крок за кроком!»

У Кремлі цинічно запевняють, що завдають високоточних ракетних ударів…


Високоточні удари…
На когось чекає дитсадок чи робота…
Високоточні вандали
плюють на Бога.

Високоточні удари…
У вогні палає будинок пологовий…
Високоточні вандали
плюють на Бога.

Високоточні удари…
Голос з-під завалів кличе на допомогу…
Високоточні вандали
плюють на Бога.

Високоточні удари…
Хтось вкотре втрачає чи руку, чи ногу…
Високоточні вандали
плюють на Бога.

Високоточні удари…
До самого дна випито чашу скорботи…
Високоточні вандали
плюють на Бога.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Припекла твоя красномовність мовчання,
Як гаряче тавро на душі.
У коктейлі змішали холодну печаль
І весняні палкі лемеші.

Щоб почуть глибину словесну з безодні,
В закапелках - стерти "не можна"
І забути спільні найтяжчі незгоди,
Забриніли б серця тотожно.

Зарубцьовані дні лиш в надійних руках.
Перекреслим вагання нічні.
Не тримаймо слова у незримих думках
І відчуєм любові вогні.

Далеких днів щасливі миті
Не забуваються мені,
Бо не було країв блакиті
Й теплом наповнювались дні.
Світи привабливо ясніли,
Віщуючи легке життя, –
І вишень цвіт рожево-білий
П’янив до самозабуття.
Мені ніхто не слав погрози,
Бо не було для них підстав,
Але приходив швидко розум
І світ жорстокішим ставав.
Я жив матусі молитвами
У дивовижному раю,
Тому й життя здавалось снами,
Що в серці гуком віддають…
01.04.24