Здавалось ти моя легенька втрата,
що зможу за потреби повернути
Жорстокий час й гірка мені відплата
Ти та єдина, що ніколи забути

Я йшов з забралом попід кулі, прагнув волі,
У пеклі, на Грушевського в вогні
Просив-будив я невблаганну, сплячу долю
«О дай-пошли очищення мені»

І гра моя перетворилася у грати
Вино розпусти - у гірку отруту
Ні, не готовий я тебе за так втрачати
Ось кров моя очищення й спокути.

Я йшов з забралом попід кулі, прагнув волі,
У пеклі, на Грушевського в вогні
Просив-будив я невблаганну, сплячу долю
«О дай-пошли очищення мені»

Стояли ми, освячені вогнями
Закопчені в вуаль покришкодиму
Кийками нас й тортурами вінчали
Тепер моя навік ти, Україна!

13.02.2014

дівчинка у полотняній сорочці —
ходить площею, заглядає сивій історії в очі…
мені, навіть, шкода тебе, кмітливий промовцю,
що тобі завтра скаже її вбиваючий стронцій?

те покоління, яке не вміє брести смутними рабами,
те покоління, що в кишеню за словом відвертим не лізе,
те її найзеленіше дерево між двома римованими полюсами —
бронзовим скорпіоном правди колись переріже!

з усього, що створено — це твій найкращий перформанс,
пала сльоза запланована, розвіявся видив рожевий флер,
осінь у вікна стукає дівчинці айстрами медоносними,
шепоче на вушко:
— Бог — талановитіший режисер…

а тим хлопця знову завтра іти на кляту війну,
тим чоловікам знову стояти за Небесний Схід…
і гіркне душа від найгіркішого полину,
від народжених віт до зламаних віт —
торкає уже не одну терпеливу струну…

тут і не треба уже ніякого вищого генія...
вона біля них і дорослішає, мила Єсенія,
топить народу найхолодніший лід...
Евангеліну мені золоту нагадує,
донечку, що продовжить мій древній рід!

Мир во всём мире, друг к другу милосердие.
Это возможно, если мы будем делать над собой усердие.
Это возможно, если мы будем ставить жизнь превыше всего,
Ведь, она - это дар. Храни, всегда защищай от бед, цени его.

Жизнь - это дар, милостиво подаренный нам Творцом.
И она важна, не важно, живёшь ты на улице или окружён дворцом.
И она важна не зависимо от твоего цвета кожи,
От твоей религии и других убеждений быть может.

Время проходит. Оставь после себя на этой планете след.
Сей добро вокруг себя на протяжении долгих лет.
Живи счастливо, не забывай о себе и другим помогай
И пусть будет жизнь твоя и твоим близким будто изведанный рай.

Добрыми делами мы уменьшаем горести на земле
И если будешь ты добр, честь и хвала в жизни тебе.
И если будешь ты добр, в жизни будет меньше зла.
Эта планета - наш дом. Нам и нашим наследникам она дана.

Мы в силах превратить её в ад или превратить в рай.
Обдумай всё верно и между ними ты выбирай.
Что хочешь ты видеть в мире последствием от твоих рук?
Добро или зло? И эти слова не просто пустой звук.

Живи пока живёшь и жадно воздух вдыхай
И в жизни себя ты другим всего по кусочку раздай.
Твори, мечтай, люби! Пусть яркий пламень горит!
И плавит зла холодного черствого твердый гранит!

Любимым будь! Спасай других от злого сна!
И помни: лишь один нам раз эта жизнь дана!
Храни её как дар Небес, Любви, Творца.
За всё что ты сделал спокоен будь во время конца.

Вони розділені війною.
Між ними пролягла стерня.
Зустрітись палко мріють знову!
І ладні навіть навмання

летіти, їхати, долати
цю відстань всім наперекір!
Зустріти сина хоче мати!
Щоб неушкодженим був дім!

Болюча промайнула згадка.
Донбас надірваний і Крим.
З «сусідом» теж не все в порядку.
Гіркі відносини – полинь.

А там чекають все онуки
свою бабусю, підросли!
Та тільки в неї кволі руки
та й ноги раптом підвели.

Життя марнується в чеканні.
Зв’язок тримає телефон.
Та до живого спілкування
зосталась мрія, наче сон.

20.07.2021

Як сталось так, що на Донбасі йде, пала війна?
Коли ми ворогами стали? Як прийшла вона?
За що воюємо ми в ній? За що дрижить земля?
З обох боків є втрати в ній. Ненависть скрізь гуля.

Невже у світлі наших днів не зможем знайти миру?
І будуть далі помирати люди, мавши силу.
Талановиті і прекрасні, цвіт нації, її надія...
З обох боків сини й дочки від матерів ідуть і... тліють. ..

Мов попіл... йдуть у небуття... лиш надпис-пам'ять на граніті...
За що?!... кладуть вони життя в своєму домі в цьому світі...
Я хочу крикнути до всіх з обох сторін:"та схаменіться!
Складіть ви зброю всю до ніг та разом Богу помоліться!"

Ви пожалійте всіх дітей, що вже і виросли в війні.
Війну потрібно зупиняти. Ніхто не зможе. Лиш самі.
Лише своїми ми руками війну цю зможем зупинити
І розміновувать поля щоб без металу вони квітли.

Я вас молю, ви перестаньте і ненависть змініть в любов,
Інакше буде знову й знову цю землю омивати кров.
Інакше будуть "кулі-дури" невинних знову задівати
І будуть знов батьки дітей й малих дітей своїх ховати...

Час розсекретив останки –
це поховати їх час.

З дна водосховища танки –
точно наводять на нас.

Збірні війська кісткові –
смертять маневри в лісах.

Щоб по-пластунськи по крові –
повзав мурашками жах.

Скільки ще мін не зірвалось –
скільки ще жде матерів.

Стільки же часу лишалось –
нам на спокуту гріхів.

Спільні війська кісткові –
наших героїв і ні

проти Германій, Московій –
мирно лежать на війні.

6 червня 1995 р., Київ

Вихор сплів надгробний вірш
на забутім кладови́щі
про життя, якого гірш –
тільки смерть, що в ніздрі свище.

Як поет – всі пера стер
над плитою потайною,
між останків двох сестер,
між Холерою й Війною…

Він розносив їх колись
по фронтах і по блокадах,
щоб боля́чки завелись
на ще вищих барикадах!

Ніби з пекла виринав –
і трощив людські́ знамена.
Ворогів коронував –
жер підкорені племе́на.

Та коли поганий мир
гарні війни переважив,
то крізь землю, мов упир,
провалився вихор вражий!

Й обійшовши кола злі
та пекельні всі тортури,
він сьогодні – на землі.
Знов гребе надгробні мури!

Так з труни та й на труну,
як самий Недобрий знає,
знов Холеру і Війну
вражий вихор об’єднає!

Тих, хто поруч завжди йде
по життю – і після смерті –
він і в сотий раз зведе
у пекельній круговерті!

26, 27 липня 2003 р., Богдани́

ну… добре, добре… давай не будемо про погане,
ламати собі життя, не здійснювать плани.
я можу помилятися, але не буває, щоб все по-плану—
знайомство, квіти, літні зірки і зразу в муарову ванну.

ну, добре… хтось причетний до Біблії, хтось до Корону,
хоча, богам не має діла, якому саме, ми розкриваємо карі рани.
ти говориш, що дніпровські жінки якісь невблаганні панни,
скажи— чому все життя лише в них відшукав найкращу пару?

це так банально звучить, що я степова вовчиця…
про це вже писали, співали пісні, казали казки в обличчя…
чому ж тобі так погано, сонечко, спиться без степових найсильніших у світі вовчиць?
може тому, що Маруся до гробу безтямно кохає Гриця?
може, її кохання сильніше за найжорстокіших вбивць?

що тобі зараз сниться, хлопчику з Івано- Франківська?
сонце, чи карпатський ліс, чи повістка до славного війська?
якби між нами не було шовкових шляхів і з плеча рубонутих відрізків,
я тобі прикрашала файною панною фіалковий Івано-Франківськ.

а в цей час на плечі, чи убивчий Кай, чи мій каштановий Київ…
хтось згорілу стерню спалив, а хтось журавлів запустив у вирій…
невтомно на тебе й на помаранчеві зорі вовчицею віддано вию,
бо ти прийняв мене з усіма дітьми і вітрами скіфських степів.

і хто там ще зараз скаже, що Україна в нас не дуже єдина?
коли вічно доймають з війни останні вбивчі новини і мальви наших душ малюються в жовто-синє,
не те, що тобою марю, а миттю втрачаю сни і снігом січневим стигну…
ці стигми— такі болючі, неначе дикун від матері відіймає дитину.

там— у Полтаві— Волині теж не дурні по вулицях ходять люди,
вони нізащо під нас не підкладатимуть ляльку лютневу вудду…
хай там не як… а я тебе завжди чекати буду
пір’їнкою на плечі твоїх втомлених тополів.

може, тому, що Маруся до гробу безтямно кохає Гриця?
може, її святе кохання сильніше за найжорстокіших вбивць?
може, тому, що батько- Київ співа «Океаном Єльзи»:
—Обйми мене… обійми мене... обійми…
бо усім не потрібно болю, бо усі не варті війни!
бо Кий і Либідь... і всі ми...

десь на лівому березі, де кінчається білий світ,
отой другий на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу,
німіли фіранки і напружувалися клітини планетних орбіт,
як він видавав їй тягучу, наче асфальтна смола, нагороду.

—Ти так уміло, люба, відкриваєш пошепки чорний рот,
під тиском твоєї ваги рудіє, навіть, зелена трава…
Тобі—калаша у руки… Тобі, моя мила, на східний фронт!
але вона нікому не говорила про сумні падолисти свого рукава…

переціджуючи страх на сито, відчувала деформації чужих тіл,
як рвала бинти зубами, намотувала на солдатські рани рожеві світанки...
плакала сойкою у подушку, запозичивши у Бога, хоч маленьких сил,
і врізалася в новий день, щоби білий стяг із червоним хрестом вивішувати над ґанокоми .

хоча, це ніколи не допомагало…і вона дітей-вовченят витягувала із підвалів,
а там були різні люди: старі діди, притрушені попелом, баби, що звикли до диму,
жінки, що нервово палили дешевий Strong і сприймали тишу, як дорогоцінні медалі.
той солдат у смішних окулярах, який на небесних хмарах писав їй рими.

вона тому і пішла за ним, знаючи, що гелікоптери— літають низько…
що оцинковані гроби— підривають рідні будинки зойками випадково…
бо там, де "прочісують зеленку" свідомі смертники— чужинські блискавки.
...а вона хотіла, щоб він просто жив!...хоча дуже страхалася квітів крові...

це життя їй пахне його потом із нотами сандалу,
подарованими коштовними кульчиками з аквамарином
і могильною плитою над якою, немов блаженна співла,
про досвід без нього добутий, про вже дорослу дитину:

—Спи, сонце, засни…я до тебе скоро прийду,
місячне сяйво лишає нам пелюсткові знаки…
я зірву, коханий, для тебе із неба зірочку голубу,
я принесу на твої долоні червоне проміння маків.
Спи, сонце, спи, вже скоро нам до весни…
Спи, сонце, спи…

десь на лівому березі, де кінчається білий світ,
отой другий на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу,
німіли фіранки і напружувалися клітини планетних орбіт,
як він видавав тягучу, наче асфальтна смола, нагороду.

—Ти так уміло, люба, відкриваєш пошепки чорний рот,
під тиском твоєї ваги рудіє, навіть, зелена трава…
Тобі— калаша у руки, тобі, моя мила, на східний фронт!
а звідки ж цьому дурню знати, що вона уже там була…

Ущухли розриви мінні.
У вирвах димить земля.
І полиски на камінні
засяяли віддаля.
І тихо вітри голосять
над степом, де в’ється дим…
А ластівки глину носять
з окопу де ми сидим.

Тривожні буяють мислі,
та, краще, про це мовчи.
Тріпочуть бинти обвислі
на зраненому плечі.
І відблиски очі сліплять,
мов кулі об скелю – кресь!..
А ластівки гнізда ліплять
за звітреним яром десь.

Був обстріл й така запарка,
що й досі іще пече.
І в роті гірчить цигарка,
і щемно кровить плече.
І вітру немає спину,
і виблиски в очі б’ють…
А ластівки носять глину
і десь свої гнізда в’ють.

07.04.21

Туман густий крадеться бісом,
з долини сунеться на кряж,
де на узгір’ї понад лісом
сирі окопи і бліндаж.
А там – в дозорі – на околі
боєць у сховку крейдянім.
І чорний ворон на тополі
нахабно каркає над ним.

Годинник цокає вагадлом*,
рахує час за миттю мить.
І полинялим простирадлом
імла на вітрі мерехтить.
І в сизій тій імлі вологій
тріпоче простір навкруги.
І яр завітрений пологий
стікає в хащі шелюги.

А за тим яром – мінне поле,
біда і смерть, і вороги.
А в нас – багнище захололе,
ступни – не витягнеш ноги.
Уже і тіло задубіло,
бери – відзразу на поміст…
Аж тут – щось ніби зачорніло
і виріс ворог в повний зріст.

Розрив. І черга кулеметна.
І блиск. І зойк. І посвист куль.
І скрився ворон десь шляхетно.
І ворог рухнув, наче куль**.
Обабіч – схлипи автоматні
і чути окрики бійців…
А ворон, склавши крила ратні,
уже шмигляє між мерців.

*вагадло заст. – маятник
**куль – обмолочений сніп жита або пшениці

17–18.03.21

Бачте, сьогодні – війна.
Клята!
Мала б мене вона
мати.
Але я загинув
ще в сорок п’ятому.
Майже в Берліні,
на Ад./Гітлерові розіп’я́тому.
І сьогодні, внуче,
накручуй онучі,
у чоботи встромляйся,
обороняйся!
Шеренги
потрібні не для зрівнялівщини –
для єдності духу,
чуття плеча,
розуміння спадщини!
Модним стане воювати?
А гинути?
Хочеш завтра мати?
То захисти Україну ти!

22 червня 2004 р., Київ

Палата.
Ліжко.
М’ята постіль.
Руді розводи кров’яні…
Який вже тиждень
ходить поспіль
вона за мури
кам’яні.

Тут зі шпитальних
сірих вікон,
немов з якогось потойбіччя,
глядять суворі –
різні віком –
чиїсь бліді
сумні обличчя.

Глядять на сад
і склеп похмурий,
і на безвихідь,
і на мрії,
на зубцюваті
в снігу
мури,
на блякле сонце,
що ледь гріє…

Вона спішить.
Там син нездужий –
один –
мов згусток больовий.
Уже безсилий
і байдужий,
та все ж живий…
Іще – живий…

Згасають мрії,
як примари,
в які чуття не обрядись.
Он промайнули
санітари
з пустими ношами
кудись.

Шкребе у горлі від карболки.
Від горя –
сльози потекли.
В хустинці – ті
страшні осколки,
що сину тіло
посікли.

О, ця війна...
Війна!..
Війна! –
Кінця і краю їй не видко…
На скронях – снігом –
сивина:
– Синочку мій!
Живи! Я швидко…

Ось і палата.
Лікар тут.
І хтось іще.
І санітари.
А на підлозі –
бинт і джгут,
і син, укладений на ма́ри*.

Як осягти той жах думками?
І де та –
з болями – скрижаль?..
А лікар
лиш розвів руками:
– Ми не спасли його,
на жаль.

Це відгукнулося, як постріл,
як – отой вибух на війні…
Пуста палата,
м’ята постіль,
руді розводи кров’яні…

ма́ри – ноші для перенесення мерців

14–16.01.21

Завечоріло…
Вдалині
згасало сонце.
І пломеніли кров’яні
калини ґронця.
І вітер вихори крутив
довкруг пилюжні.
І звідкілясь лунав мотив
про дні сутужні.

А ми у затінку в саду
котру годину
вели розмови про біду
і про рутину.
І про життя,
і про війну,
про смерть і долю…
І він дививсь у далину
й крививсь від болю.

Мовляв,
очухаюсь від ран
і знов – до бою,
й осколок цей,
як талісман,
візьму з собою.
Там на війні – війна! –
й тому
не так вже й нудно…
А я завидував йому
в душі
підспудно…

І він туди поїхав знов –
в останню битву.
Прощався весело,
немов
читав молитву.
І вітер чорні хмари гнав,
і дощ нахлинув…
А вже учора я узнав,
що він загинув…

12.01.21

1.
Свинец да цинк –
ничЕго лично
когда привык
стрелять цинично…
2.
Война и цирк
и все прилично:
колеблют мир
и врут публично.
3.
Весь материк
качает право,
кризис возник –
решайте здраво.
4.
Вселенной – миг,
живущим – вечность,
кто смысл постиг –
забудь безпечность.
5.
Хоть стань и вой
на быстротечность –
грядет война
на человечность…

13.04.2021г. Чернигов

Віддавна в світі повелось,
Якщо ти лицар, а не лось,
Якщо не земляний хробак -
Чини ось так, а не інак.
Вирішуй, хто ти - троль, чи гном,
І на чиєму боці?
Добро залишиться добром,
Лайно залишиться лайном
У будь-якій обгортці.
Якщо і досі невтямки,
То запасися лупою -
Не світять справжні козаки
Оголеною дупою.
І не міняють козаки
Козацьку честь на мідяки.

14
- «По руках! Якщо зумієш
взріти, може і прозрієш:
три світи є на землі,
і в тобі, і у мені, -
світлий можна звати раєм,
темний – пеклом, чорнокраєм,
а між ними – ізолятор,
що разом – акумулятор.

Все енергія. Тож миру
більше на кінцях, а виру -
посередині, де ти
просто в лоні суєти,
і тому у кожнім з вас
стільки різного нараз.

Ви й посвячені умінню
бійки зі своєю тінню,
ви - сторожа на межі,
ізолятори-мужі,
тож, як тягне до дозвіль,
зразу вам і цвіль, і міль!

15
Та як слуги Провидіння
й виконавці повеління,
хочеш, укладемо пакт
про взаємний контрафакт?»
- «Трясця, оповив журбою!
Що ж, хай пакт! І чорт з тобою!
Але скільки ворогам,
стільки помочі і нам!

В Молі, Дідьку, ти на службі,
з нами ж будеш вірний дружбі!
Бачиш на мені браслет?
Це мисливський амулет.
ми тепер з тобою більше,
ніж вертеп й анахорет!»

- «Кинь, Миколо, свої жарти,
ти серйозно? Ми ж не в карти…»
- «То й підписуй дружній пакт
чи пірнай в мій артефакт!
Будеш там, як в пляшці джин,
гарантовано один.»

16
- «Це ж, Миколо, хто з нас диявол?
Ти ж усіх порушник правил!»
- «Ти б мою бабуню знав,
тож її дарунок. Став
і печатку от сюди,
повертай мене, і йди.

А війни мине бодяга,
втратить силу ця бумага,
та вже нині із мішка
випущу твого дружка.»
Дідько криво усміхнувся,
час ожив, туман зметнувся,
і світанок у ту ж мить
пробудив природи хіть.

Літня ніч минає скоро,
Миколай глядить бадьоро
на угоду, на печать:
«Чорт не мед, але й не тать!»
Обстановка хай тривожна,
але дихати вже можна.

17
А у штабі далі рейвах,
всі на цирлах, і на нервах.
Головний дивертисмент:
що нагрянув президент,
щонайвищий командир,
з голочки новий мундир -
як не глянь, аби нівроку,
непозбутній елемент.

І немов по протоколу,
потрапляє на Миколу,
що аж руки вверх підняв -
от попав, та не пропав!
Звісно, зразу ж опустив,
честь віддав і тихо б зрив.

Та Верховний ловить мить!
Генералів підкузьмить
це улюблена зі справ,
і тепер він їх дістав!
Каже: «Як, солдате, тут?
Чим служивий дише люд?»

18
Миколай ж по повній формі
доповів, що все у нормі,
та вже до своїх пора,
а у штабі он жара.
І глядить на президента,
як слідак на резидента,
що сховався за душком
мирри вкупі з коньяком.

- «Поспішаєш ти, Миколо,
а ворожих сил навколо,
наче хто їм дав ключі,
тут бої ж були вночі?!
Тільки правду, без лапші,
винен хто в цім шабаші?»

- «А не ви дали ключа їм?
Пригрозили, чи навзаєм?
Вже була така близька
перемога, та війська
перетворені в дозори -
бо у нас переговори!

А стояв я в ближнім колі
в караулі, он у полі,
аж раптово звідкілясь
«де-ер-ге» ота й взялась.
Як проникли, де й коли -
може біси й провели.»

19
Президент: – «Говориш біси?
Хоч одного б до валізи
і на перемови з ним,
це було б! Та менше з тим…»
Слушна думка про Фацета! -
тре Микола амулета:
- «Дідьку, підсоби цьому
не програти вмить війну.»

Дідько ж тут як тут: -«Я мушу
за контрактом його душу
відробляти лиш грішми,
хай поладили й не ми.
І не здатен цей гравець
глорії вдягти вінець,

Та йому відкрию очі
на війну, і в дні урочі
може вдасться провести
цвіль і міль, але і ти
зайве не чіпай мене,
я ж не сотворяв земне!»

20
Дідько зник, а в Президенті
щось змінилося - в моменті
проявилося таке
в зорі наче і людське:
- «Я відчув твій біль, солдате,
та сусідство наше кляте!
Ядерний удар в той час
мав відбутися по нас!

Ззовні жодної підтримки,
і в скарбниці ні скоринки!
Ми спинилися за мить
до фіаско, тому «цить»,
бо то бісова мара -
на одному йти «ура»!

Глянь тверезо – ми не в змозі
наступати голі й босі.
Та вклоняюсь вам - у нас
не забрали весь Донбас!
Хлопцям так і передай,
що скінчу в тилах роздрай!»

21
Добровольцю добре всюди!
В штабі ж крик на повні груди,
мир здійнявся на диби -
як ти міг! А щоб..! Аби..!
Зупинилися на страті -
у своєму добробаті,
і відправили назад,
як форель у водоспад.

І нарешті! Майже вдома,
де все та ж війни судома.
Слава Богу, всі живі
побратими бойові.
І дружина пише, в них
теж порядок, як у всіх.

-"Чула, стали добробати,
припинили наступати,
що війська міняють вас -
тож додому в самий раз,
ти ж там не якесь цабе?»
Й вічне: - «Бережи себе.»

22
Звична фронтова дорога:
кожен день дарунок Бога,
кожна ніч - на рубежі,
на краєчку, на межі.
Літо відстрілялось. Осінь.
Та ворожа суне гусінь
збоку, знизу, звідусіль.
Тягне цвіль кремлівська міль.

Згуртувалась Україна,
та все та ж важка година,
мовби хто прокляття шле
на здорове і живе,
наче навіть чортівня
тому лиху не рівня!

Дідько теж казав Миколі,
що не вибрик це недолі -
гонять міль і цвіль сюди
невідомі з Пустоти,
владогниди всіх країн
сотні років служать їм.

Й те, що робиться, – початок,
смертний на живе податок.
Хочуть пошесті, війну,
і за будь-яку ціну.
І, що дивно, пеклу теж,
сей загрожує безмеж!

23
Здивував Миколу дідько,
ніби і поважний дядько,
а таку пургу несе!
«Невідомі»?! - Знає все!
Хоч і дане держить слово,
он як з пактом - сутінково,
та тримає на плаву
нашу мляву булаву.

А як діяти – не каже,
от же сотворіння враже!
І світи - всі три – мовчать.
Та іще незборна рать!
Що ж поставлено на кон,
раз такий армагедон?

Надто вже складні питання.
На війні ж не до вагання!
Просто знаєш - здатен ти
за країну полягти,
й вищої нема снаги!
Стережіться вороги!

25
Запах смерті. Залпи. Втома.
Сниться, щось майструє вдома.
Та горить аеропорт.
Фонтанує кров з аорт.
Сниться подорож додому,
Битому, проте живому
пара тижнів, як розмай!
Сниться Миколаю Рай.

Білосніжний, мов на хмарах,
а всередині у чарах,
не земний - ясніший світ,
у безмежності політ!
Та хтось рідний каже: – «Ні,
ви найкращі, бо земні!
Все тримається на вас,
ви на тверді в самий раз!»

Миколай: - «З цього закону
бійня там тепер до скону?»
«- Та згасає вже війна,
лине вічність осяйна,
сходять Сонце і Земля
у світанні Новодня!

26
Розтулились многі очі!
Тане зло в туману клоччі.
Прокидається живе -
розумом загати рве!
Так буває - до світання
в сни влітає тінь страждання,
а прокинешся, авжеж,
серцем радісно сяйнеш!

Будь собою - злетом Світла,
тим, чия душа не зблідла.
Ви ж бо не такі й малі,
ще й на промені Землі!
Міль зачахне, всохне цвіль,
і утрат умовкне біль.

Прокидайся ж, Миколаю,
ген, твій дім на виднокраю!
Кращого собі не чай,
і від бісів не приймай,
бо, коли пішло на те,
жінка в тебе вміє все…»

27
От наснилося в дорозі…

А вже доня на порозі!
«- Татку!» - І біжить навстріч.
Син неспішний, ясна річ.
А кохана біля сина,
наче визріла малина!

І такі тремкі в крові
дальні залпи бойові! -
наче в мирній тишині
мовлять у Височині
від замовклих на Землі
безперервні журавлі!..

-

В добровольця Миколая
в серці те, що не вмирає,
в подих зібрані один:
батько, мати, доня, син,
жінка, рідна і кохана,
і земля, що Богом дана -
все, що люблячи, беріг,
що обрати в долю зміг.

Зупиніться ось тут…
Подивіться: йому – дев’ятнадцять,
а його вже нема,
і зима побілила портрет…
Скільки їх тут лежить
під зірками
ще юних "афганців"–
Їм би жить!
Хто їм дав кулемет?!

Не поступиться ніч
перед сяйвом фанерної зірки.
Не відсунеться сніг
від могили сирої землі…
Розстріляти б ту ніч
до кінця,
до останньої дірки,
що убила тебе!
й не дала народитись мені…

7 грудня 1988 р., Київ

Вони з війни не повернулись...
Вже сьома видалась зима,
Вони задивлені в минуле.
Для них прийдешнього нема.

Живих пече. Живим нестерпно,
Живих терзає і болить.
А їм судилося померти...
Фатальна мить.

А ворог лютий і підступний
І далі шкіриться в злобі́,
Передрікаючи майбутнє
У боротьбі.

Допоки в головах руїна
І безголі́в’я чужини,
Не подолає Україна
Облоги злиднів і війни.

У протитанковому рові під
Молочанськом покоїться
прах 1413 жертв фашизму.

І

Понад шляхом гранітна брила
Сиротливо собі стоїть,
Своїм виглядом посірілим
Наче каже: «Спинись на мить!
Не спіши! Плин життя короткий.
І не треба ніяких слів,
Бо не знаєш – чи дні, чи роки
Ще ходитиме по землі.
І подумай: чи добрим словом
Хтось колись тебе пригада?
Чи вдостоїшся слова злого?
Чи підеш, не лишиш сліда?
Тут, на місці цьому святому
Саме місце і саме час.
І заплакати тут нікому
З нас не соромно хоч би раз.
Хай життя навкруги гуркоче,
Ти постій хоч хвильку одну.
Скільки сот тут зімкнуло очі
В сорок першім в осінь страшну?
Сподівались теж довго жити,
Не одну ще весну зустріть.
Та лягли і дорослі, й діти
У могилу одну умить.
Пригадаєш та станеш, може,
На шляху світового зла.
Так вчинити повинен кожен,
Щоб біда знову не прийшла».

ІІ

Вони тікали від війни.
Комусь здавалось – кочували
Все літо. Але восени
Вона їх врешті наздогнала.
І не хрестаті літаки.
Вже табор звик і вмить ховався,
Коли шулікою який
З – за хмар зненацька накидався.
А то гриміло навкруги
Земля тремтіла і стогнала.
І де свої, де вороги
Вони, нажахані, не знали.
Металися туди – сюди,
По балках, по ярах таїлись,
Та чорне марево біди
Уже на табор опустилось.
І пополудні у ярку,
Де прихисток надійний здався.
Пізнали істину гірку:
Ніхто від долі не сховався.
Як виросли на схилах тих
Солдати в мишачих мундирах,
Час на якуюсь мить застиг,
Пізнавши лик страшного звіра.
Під роєм куль, під свист і крик
Метались між кибиток люди
То у один, то в інший бік.
Та смерть страшна чекала всюди.
Аж поки збились усі
Урешті до одної купи.
Над яром смертний крик висів,
Здавалось, мить – і смерть наступить.
Та німці вигнали усіх,
Кибитки у яру спалили
І по шляху погнали їх
Кудись…Куди – не говорили….

ІІІ

По місту було видано наказ
Нової влади. Всі євреї мають
Прийти з речами на такий – то час
До жандармерії. І, наче, відправляють
У Мелітополь на роботи їх.
Так говорилось у тому наказі.
А за непослух – розстріл. Сотні ніг
У день, який указано в бумазі,
Здійняли пил на вулицях міських.
Дорослі, діти із нехитрим скарбом
І відчаєм гірким в очах сумних,
Що ліг й на серце невигойним карбом.
Зійшлись туди, куди наказ велів,
Ще кожен з них на краще сподівався,
Втішав себе, дітей своїх жалів
Та на солдат похмуро оглядався,
Що оточили площу півкільцем
І поліцаїв, що вились навколо
І зачіпали то лихим слівцем,
А то й прикладом. Дати би їм волю,
Здавалось, тут же б кинулися враз
На люд беззбройний. Та, мабуть, не бу́ло
Іще наказу. Не настав ще час,
Хоч вже смертельним холодом подуло.
Рознісся стогін по юрбі людській,
Жінки і діти враз заголосили,
Як поліцаї кинулись мерщій
Людей докупи заганять щосили.
А далі оточили й повели
На Молочанськ в неві́дому дорогу.
І люди йшли і у серцях несли
Надію більше схожу на тривогу…

IV

В безладді відступу, у паніці війни
Лишився в місті госпіталь військовий
З пораненими. Кинуті, вони
Безпомічні питали знову й знову
Сестричок, що лишились, лікарів:
Чи на поталу німцям їх не лишать?
А що казати? Кожен, як умів,
Так й рятувався. І про себе лише
В страшну годину думати і міг.
Кому вони безпомічні потрібні?
Скривавлені від ран, без рук, без ніг.
Хіба що рідним. Але де ті рідні?
А ледве гуркіт бою вдалині
Затих, з’явились німці й поліцаї.
Це, кажуть: на війні, як на війні.
Та між людей хіба таке буває7
Взялись зганять поранених бійців,
Хто був не в змозі-тут же добивали
І виливали свій безмежний гнів
На тих, що вже один раз помирали
Тріщали черги, стогін, плач стояв,
Неслись прокльони, лайки і благання
І кожен слід кривавий залишав.
Хто лив свою, а хто-чужу. Останні,
Хто був у змозі, вийшли за поріг
В бинтах кривавих, з милицями, блі́ді.
Орава сіра тих, хто уже встиг
Напитись крові, вискочила слідом
І, штурхаючи немічних людей,
Заціпенілим містом десь погнали.
Навіщо гнали бідних їх і де
Нещасні ті тоді іще не знали…

V

Дороги їхні пролягли
До протитанкового рову
Під Молочанськом. Де знайшли
Кінець поранені й здорові.
Чоловіки, жінки, малі,
Старі-без винятку й розбору
Прийшли до матінки-землі,
Яка зрівняла їх у горі.

VI

Війна…війна… та дітворі,
Якій по сім по вісім років
Цікаво. Осінь на дворі
І падолисту саме строки.
Десь фронт до сходу покотивсь,
Вже гуркоту й не чути звідси.
І прапор чудернацький звився
У небі над притихлим містом.
Дорослі все тримались хат,
А дітвору хіба зупиниш?
Туди-сюди, вперед-назад
І тільки й чуть: «Куди ти сину?»
Притихли, як на кілька днів
Знов стрілянина залунала
І чувся куль шалений спів
Від протитанкового валу
Із ровом, що його жінки
Супроти німців влітку рили,
Та скоро стихла. Малюки
Знов розхрабрились, осміліли.
А хто ж, цікаво, там стріляв?
А може й гільз би назбирали?
Хоч страх у очі заглядав,
Батьки лозинами лякали
Та все ж зібралися й пішли
Ватагою до того рову.
Дороги стоптані були,
Чим далі-усе більше крові.
А там. Де рів раніше був
Земля насипана свіженька.
Найсміливіший зазирнув
Туди, до рову, та швиденько,
Поблідлий, відсахнувся звідтіль
І пальцем тика: - Там… там… мамо!
А у очах бентежність, біль…
Другі заглянули так само,
А там земля немов жива
Ворушиться і стогін чути.
І чи то плач, чи то трава
На вітрі шелестить. Як бути?!
Від жаху заніміли всі,
Цікавість їхня де й поділась.
По грудках, гільзах, по росі
Помчали і не огляділись
Від місця страшного того
Додому, чимскоріш, до мами.
З тих пір обходили його,
Той рів, подалі, сторонами.
Лиш бачили вночі, бува,
Як рів у темряві світився
І зразу спогад оживав
І страх під серцем ворушився.
Пізніше, вже після війни,
Коли дорослішими стали,
Тоді дізналися вони,
Що німці в рові розстріляли
Циган, євреїв. Кілька днів
Їх катували і вбивали.
А от поранених бійців
Живими в землю закопали.
Чи то вони іще живі,
Чи матінка-земля від того,
Що стільки пролилось крові,
Зверталась з стогоном до Бога,
Щоб нелюдів тих покарав,
Які злодійство це вчинили.
Ті, хто стріляв, чи споглядав
Спокійно на краю могили,
Отримали за все сповна.
Щоб кров невинна не забулась.
Рів-рана на землі страшна
Повіки щоб не затягнулась.

Як не добивайся тої волі,
а за неї треба воювати,
спекатися юди на престолі –
осліпити очі окупанта.

Іч, яка комедія? І досі
ситі комуняки – ревізори,
а свої у дошку прокурори
є те саме, що і мафіозі.

Ну яке у біса перемир’я
із ордою, що не знає Бога?
Вискубаємо орляче пір’я,
отоді і буде перемога.

Ну які угоди із чортами?
І яка Європа нам поможе,
поки на чолі із єрмаками
в офісі – агенція ворожа?

Нафіґ ці лукаві людолови,
ці куми диявола по вірі,
палачі ідеї, волі, мови,
хижі звірі у овечій шкірі?

Та у влади інші є ізгої.
У її прицілі: «майдануті»,
волонтери, укри,
            ...звіробої!

Та – нічого...
             Якось має бути,
поки незахищені герої
захищають           світові
                   редути.
09.2020

Останні їхні погляди на світ,
На день серпневий, сонечко і друзів…
Минуло стільки непривітних літ,
Які тримають всіх нас у напрузі.

І моляться услід їх матері,
Батьки схиляють голови донизу.
Сини не прийдуть вранці, на зорі,
Коли світанок ще не сушить ризу.

Не прийдуть і вечірньої пори,
Де стомлені батьки ідуть до хати.
Дощем заплачуть тихі явори,
Бо знають, що загинули солдати.

Під Іловайськом спалені ущент,
Лежать прикриті лише соняхами…
У хаті пахне звареним борщем,
І серце б’ється злякано у мами…

Лежать сини, що вчора всі жили,
Не розпізнати, ніби невідомі.
Від бетееру пригорща золи,
І не потрібна вже нікому поміч…

На цій світлині хлопці всі живі,
Всі молоді і люблять Україну.
Але сміливій молодій братві
У долі є - боротись до загину…

Серпневий день. У яблуках сади,
І косяться вже на лугах отави.
У хаті горе скупчило сліди…
Під Іловайськом відростають трави.
01.07.20

І пройдячи́ ці тридцять два сліди,
огромні, злі, помножені на чудо,
я розкажу, що всі ми є жиди,
жлоби, хохли, кацапи та іуди!

Ми поцілуймося під тридцять два сліди,
яких зробили ще не наші ноги.
А ми, хохли чи ляхи, чи жиди
розклали вогнище на Бухенвальді вбогім.

Хай нас так звуть, хай зекономлять гроб,
розвіють попелом над чорним Бундесратом.
Але ж єврейська дівчинка і "жлоб"
були у газовій, однак, сестрою й братом.

28 березня 2004 р., Київ

Синочки наші... Навкруги - війна!
Вже котрий рік від неї потерпати
Їм, стомленим, тому не дивина,
Що падають безсило. Спати, спати...

Під гуркоти не грому, а гармат,
Зайшовши у землянку після бою,
Спить молодий, безвусий ще содат,
І бачить маму в снах перед собою.

Позаду залишився Іловайськ,
Який вони вважали уже «нашим».
Мовчали, бо що значили слова,
Коли надію, ту, жадану втратиш.
Хто ж думав, що устромить «старший брат»
Кривавого ножа тобі у спину.
І саме це – одна з найбільших втрат,
Хоча, всі розуміли, не єдина.
Гадаючи, що це останній бій,
Що іще трохи і кільце замкнеться.
І «сєпарам» крізь переможний стрій
Беззбройними пройтися доведеться.
А воно вийшло зовсім навпаки.
Самим прийдеться крізь ворожі строї
Пройти, хоча зі зброєю-таки.
Та чи пропустять їх вони без бою?
Хтось заявив: домовились вони
І можна йти, ніхто не обстріляє.
Та не відомо слову їх ціни
Та й чи було воно – ніхто не знає.
Отож ішли з надією усі,
Що, як відомо, помира остання.
Пил з-під коліс здіймався і висів,
Колону супроводжував із рання.
Серпневе сонце з висоти пекло
І села, наче вимерлі, стояли.
Але не до розглядин їм було,
Бо пострілів у кожну мить чекали.
Він їхав, як то кажуть, на броні,
Стискаючи трудягу-автомата.
Постійний гуркіт у вухах дзвенів.
Та намагавсь уваги не звертати.
Весь час туди, на захід поглядав,
Де має закінчитися дорога.
І пострілів, як усі інші, ждав,
Хоч і не вірив, а звертавсь до Бога,
Аби його від кулі захистив.
В бою воно якось інакше бу́ло.
Там драйв від того всього та інстинкт,
Хоча роями аж дзижчали кулі.
А тут спокійно, начебто, але
Оця непевність серце спопеляє.
І на душі від того зовсім зле,
Бо ж спокою в тім спокої немає.
Та усе ближче Кальміус. За ним,
Говорять, «наші». Там уже спасіння.
Десь там його батьківський рідний дім,
І сад, який він полишав весіннім,
Увесь в цвіту. Вже яблука, мабуть,
Висять на гі́ллі там червонобокі.
Якщо вони за Кальміус пройдуть,
Додому з’їздить, на лиман широкий
Скупатись піде, як раніш було.
Чи ж молодому хочеться вмирати?
Проїхали іще одне село.
Он видно під посадкою гармати.
Стріляти будуть чи отак стоять,
Щоб під контролем шлях тримати їхній?
Що ж, вже не довго лишилось чекать…
І тут гармати вдарили на лихо
І почалося пекло на землі.
Вся техніка, як свічки запалала.
І дощ свинцевий із небес полив.
Хто встиг, то від дороги відповзали,
Шукали сховку, хоч горбок який,
Якуюсь ямку, здатну прихистити.
А навкруги ревів вогненний змій,
Який жадав усіх їх спопелити,
На порох стерти, на шматки порвать,
Убити все, що навкруги живого.
Даремно було милості чекать
Від змія пожираючого того.
І хлопець повз, важкий тяг автомат,
Аби подалі з пекла опинитись.
Та озирався кожен раз назад,
Чи не могло йому таке наснитись.
Та чорний дим здіймався до небес,
Снаряди рвали навколишнє поле.
Життя, здавалось, залишилось десь,
А тут лиш смерть збирала свою долю.
Йому лишалось трохи проповзти
І там, здається, вибухів немає…
Відчув останнє, як уже летить
І темрява зненацька огортає…
Минула мить чи вічність – він не знав,
Прийшов до тями серед того ж поля.
Лицем до неба у траві лежав,
Не відчував ні тіла, а ні болю.
Чорніло димом небо в вишині,
Десь недалеко вибухи лунали.
Гармати не змовкали в далині
І далі простір навколишній рвали.
А він якиїсь аромат вловив,
Такий далекий і такий знайомий.
Колись давно, тому років і днів
Він знав його, мабуть, іще із дому.
Ледь голову управо повернув:
«Так це ж чабрець! Так от аж де зустрілись.
Йому лише здавалось, що забув,
А тут побачив і душа відкрилась.
Трава дитинства. Аромат п’янкий.
Вони чабрець із мамою збирали»...
І запах той прийшов через роки.
І мама, наче, біля нього стала.
Дивилась довго поглядом сумним,
Не говорила, сльози витирала.
І сонечко проглянуло крізь дим,
На полі тихо неймовірно стало.
Здавалося, закінчилось усе.
А він живий і буде далі жити.
Чабрець зірве і мамі понесе,
Хай і не квітне, бо ж на сконі літо.
Він: «Мамо!» - чутно ледь прошепотів
І посміхнувся: «Значить, жити будем!»
На ноги підхопитися хотів,
Та раптом біллю розірвало груди.
Завмер. І біль потроху затихав.
«Нічого, рани красять чоловіка.
Хай смерть поки ще почека лиха,
Йому лиш двадцять, що того там віку».
До чабреця рукою дотягнув,
Зірвав і знов вдихнув на повні груди.
«Як довго дома він уже не був.
В них, в Приазов’ї чабреця повсюди.
І вони знов із мамою піду́ть,
Нарвуть його, щоб дома насушити».
І знов згадались яблука в саду.
І так до щему захотілось жити.
Замріявся, що, навіть не почув,
Як підійшли й спинились поряд двоє.
До тями чиїсь голос повернув:
«По-моєму, он сдохнет сам собою!»
«Да нет, по мне, так лучше пристрелить,
Не дай Бог, оклемаєтся, паскуда!»
Відкрив він очі у останню мить,
Як черга розірвала йому груди.
Так і зостався з чабрецем в руці
Він сам-один серед отого поля,
Де душами уже давно мерці
Прийшли аби вершити чужі долі.

Аж прожогом для діда вождя замінив поводир
Півстоліття тому, як життя перетнуло екватор.
Вже і правнук доріс, щоб «приносити склянку води»,
Бо старіє дідусь і ходити йому важкувато.

Все одно він ніколи на жоден парад не ходив.
Між стрічок і гвоздик не блищали дідівські медалі,
Не тягнуло туди, де злилися в єдиний мотив
П’ять мільйонів пісень, що з роками все далі і далі.

Не бентежили пам’яті тіні тієї доби,
Не бентежило й світло, бо дід і його вже не бачив –
Він погані думки як цвяхи, що стирчали, забив.
Він старечо радів, бо в житті усе склалося, наче.

Ювілей Перемоги. Провідують батька сини.
Патетичні слова, а до слів раритетні дарунки.
І розчулений дід обережно торкається них –
Карболітова лампа… У діда здригнулися руки.

Війни останній день,
здається звір кривавий,
Скінчилася війна -
іще горять заграви...

Останній день війни,
та шаленіє зброя,
Надія на життя -
спокуса для героїв.

Цей мирний договір,
мов нетривка абстракція,
Для звіра, як багнет,
лиха капітуляція.

Ну як же так: вже мир -
війни живе отрута,
Смерть хижо мерехтить,
на серці туга-скрута.

Вже на папері мир,
та рищуть хижі зграї,
Хоч скінчено війну,
бої іще тривають!

«Русский мир» відригує війною,
Суть його зловісна і проста –
Ця орда лишає за собою
Вилюднені села і міста.

Не твори з диктатора кумира,
Бо впадеш замоченим в сортир,
Бо немає спину бузувіру.
Путін – це війна.
Але не мир.

*
Моя весна ніколи не настане,
Ніколи не зацвітуть сади.
Душа боліть не перестане,
Бо нам не оминуть біди.
**
А я впаду знесилена додолу,
До рідної землі схилюся,
Кайдани не сила терпіти знову,
За Україну помолюся....
***
Дніпро криваве розільється -
Таки розтане останній сніг,
Дитина більше не засміється,
"Прощай" сказати козак не встиг.
****
І мати гірко заридає,
І припаде до рідної землі,
Вона ще вірить - вона чекає,
Бо син так матері звелів.
*****
Вона ще вірить і чекає,
Та сліз давно уже нема....
Горить країна - в огні палає,
Бо в Україні братська війна...

Ще є надія
На перемир’я–
Ще є надія –
Жити в мирі!!!
Чи просто нездійсненна мрія.
Але гори моя надія…
Невже не буде більше крові,
Знайдем вагоме слово Вові,
Його слову не повірять,
І продовжать люди гинуть,
Наші соколи-солдати,
За Вкраїну неньку-мати,
Невже даремно, а може ні?!
А на війні, як на війні,
Не жаліють своїх житів,
Зривають, б’ють, як ти хотів,
Не бути цьому перемирю,
Бо не хоче Путін миру,
Фашист російської держави,
Бажає цілим світом править,
Людське життя ніщо не варте,
І не важливі йому втрати,
Наші покидьки найомні,
Готові вбити за мільйони –
Брат на брата –
Йде стріляти,
Де ми ніхто і навіть мати.
Де «Руский мир» як ціль вбивати,
Україна вище за життя –
Готові бити до кінця,
Немає мирного слівця….
Виродок 21 століття –
Де життя – ніщо….. сміття…
Оланд, Меркель, як собачки –
На задніх лапках знову скачуть…
Перед Путіним, як Богом,
Гинуть люди знову-знову…
Гинуть мирні українці –
Просим миру, як колись в німців….
Ніщо не може зупинити –
Бо Путін хоче захопити.
Наш край він хоче розірвати –
Люба ціна – людей ховати…
Ми Крим так просто відпустили, -
А за Донбас й кров пролили.
Де українці ніщо – як раб,
Без прав –
Як бидло, тільки волю мав,
За неї свій труп під танк поклав…
Згоріла надія, -
На перемир’я,
Міни, «Гради» й рікою кров –
Почалося все спочатку знов –
І знову зброя задзвеніла,
Все Росія, як ти хотіла…

Тужливо дзвони линуть стоголоссям,
Прощаються з героями навік,
Їм голови покласти довелося.
У когось – донька, в когось – чоловік.

Щодня зі Сходу чуєм свіжі вісті,
Що знову втрати є в нас чималі,
Поповнюється список назви «ДВІСТІ»,
Він повниться і в місті, і в селі.

Душа болить, суцільная розпука,
Бо дзвонить дзвін, що знов когось нема.
Везуть додому сина чи онука…
Біда прийшла до нас, ой, не сама.

Нема давно ні радості, ні втіхи,
Вже сьомий рік є кровопролиття.
Й цьогоріч не бурульки впали з стріхи –
Герої впали, канули з життя.

19.03.2020 р.

Ще повітря не марить весною.
Запах пороху і багна.
Під ногами земля моквою.
Трохи вище іде війна…

Перемир’я – смертельна штука.
Лиш учора убито трьох.
Не стріляти – наказ… от сука!
Кожен перший, виходить, лох.
Кожен другий в літах(за сорок)
бачив світ і чогось досяг,
а навпроти уже не ворог
синьо-жовтий зриває стяг…
Кожен третій гендлює писком,
приторговує на кровІ
(в сіру зону повзе за зиском
по холодній, як сніг, траві)…
Кожний мертвий… за що загинув?
І полинув у чорні сни?
В незворотну сліпу годину
злим відреченням від жаги…

Ще повітря не марить весною.
В ямах-вирвах поля і дні.
Біль міжчасся тече рікою,
берегами бредуть вогні…

14.02.2020

Війна скінчиться, вбивце, у полон
здасися, не радій що снайпер схибив.
У кожного є свій армагеддон,
здеруть і шкіру, як луску із риби.

Розплата, супостате, б'є в набат,
настане черга скинути забрало.
На цвинтарі - прокляття, сльози втрат ,
для домовин нових погостів мало.

Бог не прощає смертної вини,
вже гільйотину буревій полоще.
Твій прийде час знімати ордени,
ковтати хлипи каяття на площі.

Кривавої душі, страховище війни
не вдасться оправдати  в потойбіччі.
За Україну ти воістину
горітимеш в геєні пекла вічно.
Бог не прощає смертної вини!

18.02.2020р.

Мовчить вгодована Європа,
Лишень подекуди бурчить,
Тимчасом Раша-Азіопа
Не оминає жодну мить
Аби урвати якнайбільше
З пожару вкрадений покров.
Про це колись напишуть вірші,
Але сьогодні ллється кров.

Він вижив. Серед попелу й руїн,
Посеред болі, стогону і крику
Лише один стояв і плакав він,
Кленучи ту Священну і Велику,
Яка йому залишила життя,
Забравши все , що те життя давало.
Хіба таким він бачив вороття
Із пекла, де одне його тримало
Бажання своїх рідних захистить,
Свою домівку рідну врятувати?
Він вижив, і тепер один стоїть
На місці, де могила замість хати.

залишайся на ніч
залишайся на скільки хочеш
залишайся, я обіцяю мовчати
обіцяю, сидітиму тихо, як пес під порогом
обіцяю любити, прощати, чекати

залишайся, я стану тобі подушкою,
лежатиму поруч, і ні про що не питатиму
залишайся, будь як удома,
сиди на балконі й пий чай
з видом на Ярославів Вал

залишайся, пиши дивні вірші,
ходи до Дніпра - я тебе не спинятиму
залишайся, в нас все буде добре
я тебе, до кінця своїх днів, любитиму

залишайся, не бійся,
я стерегтиму кожен твій крок,
залишайся, нехай всі позаздрять нашому щастю
залишайся, стань моєю відвертістю
"будь зі мною" - я тобі щодня промовлятиму

До подій осені 1943 р. на Волині.

Вони ввійшли в село посеред днини
Не криючись, бо на своїй землі.
Їм сторожко дивилися у спини
З півтемряви дорослі і малі.
Наказ єдиний: ляхів не жаліти,
Щоб в їхніх душах поселився жах.
Хто виживе, ще й їхніх внуків діти
Навік забули в Україну шлях.
Вони « поляки » із Польщі своєї
Злетілись на Вкраїну, як на мед,
Їм кращі землі, різні привілеї
А українцям – на стіну портрет
Їх Юзека. Старшини так учили,
Та і самі ж бо не тупі були,
Замирення тридцятого ще жило
У пам’яті. І ось вони прийшли.
Німецькі автомати й карабіни
Їх правда і вагомий аргумент,
Щоб вичистити зовсім з України
Цих клятих ляхів у один момент.
Як смолоскипи, запалали хати,
Жінки заголосили. А дядьки
У руки вила почали хапати
Аби від куль заснути на віки.
Від лементу і тріску автоматів,
Від гоготіння жаркого вогню,
Йому аж подих стало забивати,
Ще зовсім молодому легіню.
Він ляхів ненавидів … Бо так треба,
Так його завше вчила старшина,
Але до вбивства не було потреби,
Бо лях для нього – це ще не вина.
Він жив в селі, де поряд ляхи жили
І з Яцеком сусідським скрізь ходив.
І поряд на кладовищі могили
Знаходилися їх обох батьків
І тітка Ванда, наче рідна мати.
Їх не ділила на чуже й своє:
І нагодує, і відлупцювати
Могла. Хоч часто плаче коли б’є.
Зайшов рішуче у чиєсь подвір’я,
Зборов, здавалось, сумніви в собі,
Згадавши: « Україна в тебе вірить!»
І « Сумнівам не місце в боротьбі! »
Щосили стиснув автомата свого,
Поради в нього, начебто, питав,
Сердито в двері грюкнув із порога:
Чому, мовляв, ніхто не зустрічав?
Його це іще більше розпалило.
Не зустрічають. Ну, ото, я їм !
Сховатися від мене захотіли?
Так вилізете, як запалає дім!
Та двері раптом скрипнули ледь чутно,
Старенька жінка стала на поріг.
Хотів нагримать, в груди штурхнути,
Але себе перебороть не зміг.
Свинцем неначе руки налилися:
Хоча і ляшка, але жінка все ж.
« Дозволь, синочку, трохи помолитись.
Ти ж в Бога, синку, мабуть, віриш теж?»
« Молися!» - грубо спробував сказати
Та вийшло якось жалісливо все.
Враз чомусь розхотілося вбивати.
Як він тягар в серці донесе?
« Кінчай скоріше!» - кинув хтось з дороги,
Та він дивився і не поспішав.
Чи справді так усе потрібно Богу
Аби обов’язково хтось вмирав?
Він Яцека згадав і тітку Ванду.
Десь їх, можливо, також хтось вбива.
Хіба від смерті комусь легше стане?
« Тікайте, тітко, доки ще жива!
Я відвернусь, а ви хутчіш до лісу
Городами. Не хочу брать гріха!»
Хто видумав оце? Якого біса?
Кого спостигла думка ця лиха?
Та тітка чомусь не зійшла із місця
« Куди я, синку? Тут усе моє.
Пали, стріляй. Та в очі не дивися,
Бо буду сниться все життя твоє.
У цім селі діди мої ще жили,
Я у цій хаті виросла сама,
Тут чоловіка свого схоронила,
А більш нікого в мене і нема.
Куди ж я, синку? Де? Чого шукати?
Все, що мені відміряно було
Від Бога, прожила. І помирати
Я хочу тут. Бо це моє село.»
Стоїть хлопчина, автомат стискає
Та не стріля. Не бачить ворогів.
Чим все тоді закінчилось - не знаю:
Чи вбив він тоді жінку, чи не вбив.
Та знаю точно, як живий лишився
То все життя і мучивсь, і каравсь.
І хай не вбив, а все життя, як вбивця
Хоча б тому, що він за зброю взявсь.
А ті, хто змусив два народи наші
Кривавим трупом уселяти шлях,
Я проклинаю вас і душі ваші,
Мені все рівно – чи хохол, чи лях!

Звела їх доля на мосту однім.
Через роки зустрілися два брата.
Один з наказом міст той підірвати,
Щоб москалі не скористались ним.
Другий з наказом міст уберегти,
Утримати аж до підходу «наших».
Схопились, стрівшись, але, упізнавши,
Один та й другий зброю опустив.
Та очі аж викрешують огонь.
- Ну, що,
москальський прихвосню, зустрілись?!
Ще срібляки москальські не скінчились?
- Та то у тебе, брате, самого,
Мабуть, німецькі срібляки в кишені!
- Я Україні тільки-но служу!
- Сказав би : німцям підошви лижу!
Як там, до речі, Гітлер навіжений?
- А Сталін твій не навіжений, га?
Ти геть забувся з тими москалями,
Що вони підлі тата розстріляли.
А ти у ката татова слуга?!
- А хто матусю, брате, нашу вбив?
Чи не твоя то німчура проклята?
А ти мені тут колеш очі татом.
Чому ти маму був не захистив?
- Далеко був… Та й німцям не служу.
У мене з ними є рахунки власні.
А ти… - Що, брате! Ми і так нещасні!
Давай не переходити межу.
Не стачило ще каїнами стать,
Комусь в угоду рідну кров пролити!
- А що ж нам, брате, із оцим робити?
- Якби ж то знать?!
Якби ж то, брате, знать?!

Jedynie serce matki uczuciem zawsze tchnie
Jedynie serce matki o wszystkim dobrze wie…

Stare polskie tango: `Serce matki`

Лише материнське серце завжди сповнене співчуття
Лише материнське серце все знає і все розуміє…

Старе польське танго “Серце матері”.


***



Виряджають

до війська сина,

Гартує біда родину:

- Молодший син,

Ти не один,

Ми любимо, ми любимо тебе!


А материнське серце

Сумує і щемить…

Невтомно, безупинно

Додому кличе сина,

І щоб від лиха

захистить,

Вночі і вдень

Не спить…


Війни скреготливі жорна

Все мелють на порох чорний…

- Молодший син,

Ти не один,

Чекаємо, чекаємо тебе!


А материнське серце

Сумує і щемить…

Невтомно, безупинно

Додому кличе сина,

І щоб від лиха

захистить,

Вночі і вдень

Не спить…


Хай згине війна проклята!

Хай виживуть всі хлоп’ята!

- Молодший син,

Ти не один,

Ми молимось за юних вояків!


А материнське серце

Сумує і щемить…

Невтомно, безупинно

Додому кличе сина,

І щоб від лиха

захистить,

Вночі і вдень

Не спить!


2018 рік

Полягли під Крутами в бою,
В нерівній битві хлопці молодії.
До цього всі були вони в строю,
І в мить одну зосталися німії.

Кривава сутичка відбулася тоді,
Коли орда погана наступила...
Судилось, мабуть, бути цій біді...
Чотиритисячний загін - це була сила.

Студентів проти них лиш горстка там була,
Більшовики усіх їх розстріляли.
Життя п'ятигодинна битва забрала,
Та наступ ворога герої зупиняли.

Нерівний бій, нерівні були сили...
Склали голови під Крутами вони,
Та хоронити їх тіла заборонили,
Лише у березні зробити це змогли.

Їх прийняла АСКОЛЬДОВА МОГИЛА,
Вшановуєм сьогодні всі ми їх.
Студентів молодих та паскудь тоді вбила,
Їх кров'ю гаптувався білий сніг.

29.01.2020 р.

Героям-Кіборгам присвячується

***

Війна в Аеропорту
це – головний стан життя.
Війна триває 24 години на добу.
Якщо ворог не атакує,
діють снайпери, тривають обстріли…

Сергій Лойко.
Відео інтерв’ю

***


Не Марс і не Місяць,

Хоч грунт – неживий,

Це – рідна, печальна Земля,

Калічить сталевий її «градобій»,

Пекельний вогонь спопеля…


Аеропорт…

Оминають його літаки,

Аеропорт…

Марсіанський у нього ландшафт,

Аеропорт…

Бойовики - вороги

П’ють із Смертю на брудершафт,

Кружляють blutigschaft.*


Аеропорт

смертельно застуджений,

Багаторазово

Розбитий, контужений…


А чи може бути

Контуженим

Той, хто вбитий,

Чи може він,

хоч трішечки,

Жити?


Може, мабуть,

Якщо

На плечах тримає

Його

Еліта!


Реальна Еліта,

Не в брендових шатах,

Кравцями пошитих,

Справжня Еліта –

Сіль Землі:

Батьки і діти,

Літні, малі…


Від згару, пилюки -

Чорні руки,

Чорне лице…

Довкола -

Катів-людожерів

Кільце.


Професійні убивці, Зла коловерть:

Порожні зіниці, подих – смерть!


Злива снарядів,

Вогонь потойбіччя -

Аеропорт

Непоборний

Навічно!


Клацають іклами вороги:

Кіборги!

Кіборги!

Кі –

бор –

ги!


Кіборги – хто такі? -

Мозок людини,

Броньоване тіло…

Зневажають вони

Буревій вогняний,

І що б там іще

До них

Прилетіло…


Наші Герої –

Хлопці звичайні,

Живі, гарячі тіла,

Воля – Сталева.

Душі – Козачі,

Тремтить перед ними

Імла!


Душі полеглих

У Вись не злітають,

Із Живими

Утворюють

Мужності Форт.

І вдень і вночі

Вони захищають

Нескорений Аеропорт!


……….

Кривавий брудершафт


2019 рік

Навколíшки хлопчак
Протирає портрети Героїв,
Час минулий ще ран не загоїв
Пам'ятає ще битву брущак.

Тут хтось рідний тобі?
-Ні. Тут рідних нікого не маю,
Просто хусткою сніг відгортаю.
Щоб дивились на небо в журбі.

Враз я погляд відвів,
Щоб не бачив юнак мої сльози.
І застиг в ті найперші морози
Теплий шепіт молитвенних слів.

За гіркі мої сльози оці
Ви пробачте, Небесні Герої,
Що скупими словами вдостоїв,
Лиш добавив на серці рубці.
26.01.2020

«Я пацифіст! Насиллю –ні! Нам не потрібне військо!» -
отак позицію свою декларував Онисько.
Мовляв, як б’ють нас по щоці – то підставляймо другу.
Тут нагло трапилась із ним страшна біда-наруга:
сусіда капцями уліз у клумбу пацифіста…
Онисько винного місив, неначе в діжі тісто.
Усі побачили, куди пішли слова про щоки,
коли сусіду пацифіст волосся дер нівроку.
Дісталось навіть глядачам, бо стали надто близько:
щоб не заліз ногою хтось у квітничок Ониська.
Стояв Онисько за своє, немов казковий витязь…
А от країна… не своя? Не варт за неї битись?
Мовляв, занадто не близька до тіла сорочина?
За чином ненька занизька, не гідна мати сина?
«Та я – ого! Та я – цабе! Та я – людина світу…» -
Твердить Онисько, за слова ховаючи копита.
***************************************
Коли твою країну ворог силкується загризти -
лиш потенційний зрадник назветься пацифістом.

В рай до Бога полетіли наші соколята
Віддали життя жертовно, щоб позбутись ката
Та й питаються у Бога:"Скажи Святий Отче,
За що війна, смерть і сльози тим, хто миру хоче?
Споконвічно землероби свій хліб споживали,
На чужі сусідні землі ми не засіхали.
Чому здавна чужі зайди над нами панують?
Та ще й нам же дорікають, що не так шануєм.
Не всі стали на коліна! Частина гордує!
Того, хто в раби не хоче, не впав на коліна
Чужий зайда "обендерить" стравить батька й сина.
Між братами кине розбрат:"Нехай повоюють,
Розберуться, хто більш винний." А зайда - грабує!
Там, де розбрат між братами, ворог - переможе
Ті, що стоять на колінах йому допоможуть.
І поки нам всім бракує до свого пошани,
Будем в злиднях доживати під чужинцем - паном,
Для чужинців свою землю будем засівати
Чужу "правду", чужу владу будем шанувати?
Піднімайся з колін, брате, бо ти є - людина!
І лиш тільки перед Богом ставай на коліна.
Заживемо ми достойно тільки тоді, брате,
Коли ми свого Моісея зможемо обрати.

29.06.2015 рік киянка Світлана

Вклоняюсь низенько сміливим героям За ваші звитяги, хоробрі серця
Й любов до країни - вона в нас єдина, Як рідная ненька у сина одна.
Хай Бог береже вас за ваше терпіння, Козацький характер і єдність в бою
За те що живою стіною закрили Від ворога лютого землю свою.
Нелегкі часи для країни настали Чи здатні ми ворога перебороть?
Народ наш єдиний здолає навалу І нам допоможе у цьому Господь.
Ви наші рідненькі лишайтесь живими Бо серце за вами так сильно болить!
Земля України полита вже кров'ю! Що зможе жорстоку війну зупинить?
Лиш наше братерство і серце гаряче. На подив всім друзям і всім ворогам
Майдан і війна об'єднали країну Тепер до снаги все здолати вже нам.
На серці і гордість і біль одночасно. Молюся: "Господь захисти й збережи
Всіх українських героїв відважних Й на захист вітчизни благослови."
Дай нам перемогу, свободу від "брата", Що ладен в обіймах нас задушить
Для наших дітей ми оновим країну, Щоб вільно і радісно стало в ній жить.

Січень 2015 рік киянка Світлана

тягне якір, тисне стигма
ми вмуровані у стіни
злих під’їздів
будем грати ми
усіх антагоністів
і за ґратами
нас місто стисне
і розчавить як комах
я живу тут як монах
та не по своїй волі
це місто прагне крові
в моїм горлі гинуть рими
ненародженими й злими
прагне крові моє місто
чому ж ми антагоністи?

місто розтерзане лежало і гнило
в битому склі відбивався світанок
мозок помер але рухалось тіло
воно бажало чогось наостанок
м’яса та крові, хліба та поту
хочу нажертись аж до нудоти
гасла, ідеї, про життя міркування
в мене єдиний інстинкт – споживання
я місту потрібна як серцю тромби
кожен день мені – стіни в’язниці
замість мене на роботу вийшов зомбі
та ніхто не помітив різниці

листопад, 2018

Не стрималась.

Розходилась, написала гори слів
«ми --- один народ!»* зомбованим хористам,
буйнотрав’ю із неораних полів,
лицемірним чи наївним «пацифістам».
Потім голову затиснула між рук:
скільки слів подібних вимовлено всує!
Ними можна загатити і ріку,
та потік усе змиває і руйнує.
І надія із бідою пополам
у пінливих псевдоістинах зникають,
де – ні вірності забитим землякам,
ні ненависті за те, що їх вбивають.
О, свинцева неухильність течії!
Не зрівняються й надсаджені гармати
із могутністю інерції – її,
як не пружся, неможливо подолати.
І пливе народ затято крізь життя
в битім дзеркалі себе не упізнавши,
без державницького спільного чуття,
так сьогодні, як учора і як завше.

*Мається на увазі "один народ" із агресором.

2019

Він почув антифони, якісь неземні голоси.
Та фальшивили ті, що були біля лівого вуха,
І якби його воля, то він би, напевно, не слухав,
Лежачи у траві, що за літо ніхто не скосив.

І немов навперейми ті хори співали й гули,
Чи сварилися, чи торгувались не знано за віщо,
А тоді відступили, здіймаючись вище і вище,
Лиш деінде лунали уривки хвали і хули.

Забриніла вона – невимовно напружена тиша.
Наче хто саркофаг приволік і усесвіт накрив.
І, здавалося, тиша ставала дедалі густіша.
Та водночас, здавалось, вона голосніша за крик.

Дві доби без води, причащаючись голого ґрунту,
Він смиренно лежав мимоволі дотичний до тих,
Хто так само, за друга підставивши пострілу груди
У такому же віці, але вже наві́ки, затих.

А затим він почув, як селяни врожаю раділи,
Як потому котились кудись безкінечні вози,
А услід одинокі – і гупало тіло об тіло,
І чомусь цей затишений гул був страшніший в рази.

Він лежав долілиць, поглинаючи пам’яттю звуки,
Проживаючи кожну хвилину, годину і рік,
І здавалось йому, що у світі не є тої муки,
На яку би хтось владний цей змучений край не прирік.

А тоді він розчув голоси, що за нього просили,
Це були антифони та вже із дідівських могил,
І пітьма відступила, у тіло вернулися сили,
Бо зірвались торги – не згорнувся його небосхил.