І.
не мотоцикла а мотопомпу
я буду байкером цих боліт
сім поколінь моїх предків бились об лід
А Я НА ЛЬОДУ СВОЮ ПАРТІЮ ВЕДУ
на нових колесах на дисках титанових
у блискучих нових ковзанах
усі ах!
усіх на х…
хто не зміг подолати ляду свого льоху
хто лишився на дні той не їздить а стогне при гноєві далі
я ж веду тебе в танці моя металева крале
я танцюю я їду потроху
я помпую я тисну педалі
я глибше я далі
я бачу що боги не палять глину
не боги опалюють глину
люди
Я БОГОМ ПОСТОЮ ПОБУДУ Я ВИМИЮ ЦЮ ПАСКУДУ
Сиру Землю!

ІІ.
КАМІННЯ НЕ ЇСТІВНЕ КАЗАЛА БАБА
ну що там знала та темна жінка
в них чоботи у сім’ї були на п’ятьох вона їх взувала по п’ятницях
то був короткий день у школі
вона була баба дурна
дурна баба
вона… –

смола бурштинова тепер їстівна

це наче перша холодна страва
якщо не пропустиш зліва
коли не прокліпаєш справа
коли заклепаєш у ці болота сорок друзів своїх у гробах
з почорнілої вільхи
ти станеш тоді відчувати смак бурштину
присмак гіркий терпкий тонкість п’янку –
ЦЕ ПРЕКРАСНА ХОЛОДНА СТРАВА
хороша на поминки
і не тільки

ІІІ.
одного дня я узяв свій реманент
примітивний бензоінструмент
для брудної води
пішов туди

я похапцем йшов а повітря ставало липким
страх чіплявся до мене лоскотав за литки
але я тоді вже напевно знав – баба дурила мене
каміння їстівне!
без сумніву їстівне
ВОНО НАСИТИТЬ МЕНЕ

ІV.
вісім років
я вісім років на льоду
на тонкій крижині на шкірці ока мого Полісся
веду свою битву соло своє веду
я мию на совість –
до біса до біса до біса
ґальма
тут трійця святих – Я Бурштин та Гальбин
глибоко-глибоко помпую соки помпую спокій
я вимию кості усіх тих семи поколінь
що бились об лід наче риби не знали покою
я спокій намию і дітям й онукам своїм
вони вже не знатимуть
скільки ж він коштує
ЯК ЖЕ ЦЕ ДОРОГО –
СПОКІЙ!

як воно тяжко мати покої й не мати покою….

V.
заляжу глибоко-глибоко
в труні з сирої землі
брудна вода мене виплаче вимиє десь по весні
як крига розтане як диски титанові
зблиснуть грайливо на сонечку

лід проломився
моє фуете – невдале
визнай це друже врешті
визнай ти ж можеш ТИ КОСТІ СВОЇ ОГОЛИВ –
ЩО ТАМ ТЕПЕР СЛОВА – кажу я собі –

а баба була права
права була клята покійна баба
зустріну – скажу їй це
викричу просто в лице –
КАМІННЯ ВДАВИЛО МЕНЕ
каміння не їстівне!

VI.
останні мої слова були лайкою
а бог – він старий вже – він всяке таке не лайкає
він знав ЯК я змерз у тій воді пролежавши зиму
зненацька торкнув за плече промовив – сину
осьде тобі лопата а там ото печі
кидай собі з ранку до вечора –
зігрієшся
мерзнути більше тобі не стане
у пеклі по Цельсію плюс мінус тисяча шістсот шістдесят –
температура плавлення титану

зізнаюсь тобі – ми давно там вгорі маємо згубну звичку
ловимо на живця
А ТИ – НА ЖИВИЦЮ ПІЙМАВСЯ
тож кидай сину сумлінно
смолу ту до печі
підтримуй
температуру згоряння тліну
сім наступних твоїх поколінь житимуть на Поліссі
утопиться в копанках твоїх нащадків шість чи вісім
будуть провалюватись під лід гинути на ходу
ЦЕ ПЛАТА ТВОЯ ЗА ВХІД ДО МОГО ДОМУ НЕ З ТИХ ДВЕРЕЙ

працюй вже сину
а я піду
у мене ще гори гробів нерозібраних сину
лежать там при вході чекають своєї долі
щось настрій нині не той
по зимі прихопило спину
та й руки вже кволі –
я давній таки єврей
мені вже ого скільки тисяч літ
і я ще довбу свій проклятий лід
А ТИ ГАДАВ ЩО ВСЕ ПРОСТО…
Володарю Розсипів
сім наступних твоїх поколінь
я покладу на офіру Сирій Землі
своїми тілами вони позакривають ями
які ти нарив
СИНУ ПАЛИ ВЖЕ
БО ПЕКЛО СХОЛОНЕ
дивися –
каміння тонни
ти ж не дарма його мив
ти ж не дарма помпував не витискав гальма
у своєму розритому як кладовище Гальбині
настарчив як бачиш стачить на років зо триста –
тої смоли – кочегарити оцю грубу на всю губу –
то й пали!!

VII.
і він пішов –
і лишився рискою слід від його поли
я зостався грітися – мерзнути більше мені не стане
У ПЕКЛІ ПО ЦЕЛЬСІЮ ПЛЮС МІНУС ТИСЯЧА ШІСТСОТ ШІСТДЕСЯТ ХАЙ ВОНО ЗГОРИТЬ! –
ТЕМПЕРАТУРА ПЛАВЛЕННЯ ТИТАНУ…

20.03.2017

Горе - темна хмара очі зашторює повстю,
В землю щільно втискаюся ноги розправивши.
Розум мій на приціл концентрується повністю,
Знову палець курок натискає мов клавіші.

Кулі - трасири, пунктиром окреслюють межу,
Вампір появився мов тінь на розбитій стіні.
Сутеніє, знов совою за ворогом стежу,
А ворог бє градом, мурашки ідуть по спині.

Осколки жалять, не спасуть ані чин ані ранги,
Хіба що земля прихистить у розірвані груди.
Нарешті в прицілі. Відсилаю смерть бумерангом,
Осиновим колом. Вампіру спасіння не буде.

Правда за мною, і війна ця зовсім не лажа,
Спалені села, до щенту розбомблені хати.
Про все нащадкам історія потім розкаже,
Сьогодні є правда. Ворог прийшов нас вбивати.

Рана у спину, ми того зовсім не чекали,
Слово вороже не варте копійки ні цента.
Ворог навпроти з явним монгольським оскалом,
Ворог навпроти з явним московським акцентом.

Не можна втрачати сьогодні ні віру ні пильність,
І не вірю що Путін нарешті дійшов розпуття.
Нам вже не потрібна від ворога лютого милість,
Війною цією лже братні розірвані пута.

Втискаюся в землю, в окопі холодно й гірко,
На все в цьому світі своя відміряна мірка.
Куля за кулею, ворог червона ганчірка,
Куля за кулею, йде на війні перестрілка.

2016р.

Ми усі помремо. Хтось в бою на Донбасі,
Ну, а хто за столом, конструюючи вірш.
Косорука прийде, як завжди, не на часі
По руків'я вжене невблаганності ніж.

Ми усі помремо. Уві сні, чи у муках,
Віддаючи своє немовляті життя.
Не чекай, що з небес, під божественні звуки,
Ти устигнеш зректи щирих слів каяття.

Ми усі помремо. Хтось в молитві до Бога
У братів бойових на тремтячих руках,
І пекуча сльоза у кінці епілога
Діамантом сяйне на солдатських щоках.

Ми усі помремо. Хтось в достатку й любові,
У пишнотах бучних - марнославства сестер.
А когось проведуть вояки та удови,
Це якщо у катів невідомим не вмер.

Ми усі помремо. В забутті, на чужині,
Чи на праці тяжкій у ворожім краю.
Я ж бо, душу свою заповів Україні,
Перш ніж впасти на ній у нерівнім бою.

Ми усі помремо. Смерть зрівняє рахунки,
Вибирати не нам як зі світу піти.
Але вірність і честь - дорогі обладунки -
Мусим ми за життя в чистоті берегти.

січень 2017

На війні біди, горе, жорстокість,
Гинуть мрії і зоряні сни.
Шкода, мало кого це тривожить,
Бо почали звикать... до війни!

***
Вертайся, солдате, тебе розвели...
насправді в країні немає війни...
насправді й країни немає давно...
Росія, Європа,
вже всім все одно...

Вертайся, солдате, вони вже брати...
вони вже спілкуются знову на ти...
вони вже не мають ні сили, ні злості...
вже знов одне одного кличуть у гості...

Вже більше не має за кого вмирати
Вертайтесь солдати...
Вертайтесь солдати...

Вертайтеся, вас розвели генерали!!!
Насправді вони їм ті землі продали!!!
Вертайтесь, солдати, вертайтесь хороші!!!
Це ж дуже безглуздо вмирати за гроші...
М. Філдман

Тихо матінка ридає,
До іконки на стіні.
Все синочка виглядає,
Син воює на війні.

Сумно дивиться в віконце,
А думки немов рої.
Не згасай ніколи сонце,
У віконечку її.

Там, на тому полі битви,
Серце матінки із ним.
Хай спасуть його молитви,
Хай повернеться живим.

2015р.

Він готується йти. Зашнуровує матові берці...
Не сумуйте, батьки. До весни буде мир. Буде мир?
Важко ноги ідуть і шершавиться туга на серці.
Там суцільний туман і спотворений кулями тир.

Не цвіте первоцвіт і дощами затоплені сквери.
Там опалова ніч, березневі розмови німі.
Там зривають замки і розхитують нерви і двері.
Попеліють думки і палають бурштинові дні.

Він готується йти. Обіймає матусю ласкаву.
Повертайся живим у наповнений вірою вир.
Крізь голодну пітьму і янтарну, як спалах, заграву.
Буде мир. Ти повір, неодмінно колись буде мир.
1.03.2017

Місяць в ніченьку гожу,
По землі неозорій.
Наче вісточку Божу,
Стелить стежкою зорі.

Тільки стежка не гріє,
Хоч стає золотою.
І плекає надії,
Смерть за стежкою тою.

Над холодним окопом,
Злючі кулі літають.
Зорі кинуті скопом,
Поки ще догорають.

Нічка тягнеться клята,
Зір згорає багаття.
Лиш спасає солдата,
Біля серця розп’яття.

Де окопи, де ями,
Зорі гаснуть поволі.
Понад них мотилями,
Людські душі і долі.

Місяць в ніченьку гожу,
По землі неозорій.
наче вісточку Божу,
стелить стежкою зорі.

2016р.

Кваплюсь. Скоро листя облетить,
Наче краплі, відліта за миттю мить.
Зазирає рання осінь до вікна,
Заглядає, та душа немає дна.

День минулий, ліг у тесану труну,
У майбутній темним шляхом поверну.
Як би можна час спинити на руці,
Залишити золоті деньки оці.

Не зблудити і не збитися з путі,
І не бути розіп’ятим на хресті.
Залишився. Тільки радості нема,
Знов на сході заявилася чума.

Там на сході кров стікає на пісок,
Куля трісне і обірве волосок.
Гримнуть гради і розіб’ють укриття,
Там на сході обривається життя.

А по небу світлі хмари попливуть,
Чиюсь душу заберуть в останню путь.
Тай понесуть чиюсь душу на алтар,
Наче свічку, чи запалений ліхтар.

2015р.

А юнь погибає у розквіті сил,
а старість сумує і молить у Бога
не бачити ситі пащеки могил –
сльозами просякла остання дорога.

Життя алогічне порочне і зле.
Інакше у мрії би виросли крила
і кожне натхнення, велике й мале,
напнуло б до щастя рожеві вітрила.

А юнь помирає у грізні часи.
Раніше і нині… коли колотнеча.
Цей світ не рятує офіра краси
і навіть любові розп’ятий предтеча.

Життя, наче шокер у тисячі вольт,
вражає майбутнє, покинувши тіло,
а поруч стенання згорьованих доль,
а поруч невтішне, яке посивіло.

А юнь полягає на чорних полях
безмірного, наче терпець, лихоліття
і сниться їй небо в земних журавлях
й осіннього саду оголене віття…

26.02.2017

Ми знаєм, що нині стоїть на кону,
І що відбувається нині.
Хто нам нав’язав цю криваву війну,
Та ми стоїмо до загину.

Не страшно під кулями впасти в бою,
Не біймось пролитої крові,
Та страшно утратити мову свою,
Красу українського слова.
Співучим і вільним його пронести,
І внукам і дітям його зберегти
Навіки!

Розлізся світом «русскій мір»,
Здавалось, більшого немає,
Нова Орда росла ушир,
Та здулася, немов пухир,
І помаленьку загниває.

Згубив потугу «русскій мір» –
Зайняти світ немає сили,
«Кітайскій мір», «японскій мір»
Візьмуть Примор’я і Курили.

Здиха помалу «русскій мір».
Самі собі не будуть раді,
Коли озветься «прусскій мір»
В якомусь там Калінінграді.

І пожинатимуть плоди
Захланності і безголов’я,
Коли зостануться з орди
Лише Тамбов і Підмосков’я.

***
Які не є гарячі дні
і буйні ночі у вогні,
а сон перемагає.
І я радію уві сні,
що невеселому мені
ще весело буває.

***
Ще сяє сонце у зеніті.
Багато є чому радіти.
АТО і НАТО. Йде весна.
Але чому душа сумна?
Кому я пишу заповіти?
І чи закінчиться війна,
коли сконає сатана?

***
Марно мирно уповати
на салюти і ура.
Захищатися пора,
а не евакуювати
Україну до Дніпра.

***
Не нарікай ні на людей,
ані на біса, ні на Бога,
що не веде до перемоги
у світі вигаслих ідей
тобою обрана дорога.

***
Уже не радує і літо,
що заглядає у вікно.
На ярину посію жито.
Але кому? Збирає мито
війна. Осиплеться зерно.

***
Заслуги наші немалі.
Отримаємо на ужинок
і бідняки, і королі
за кожний недолугий вчинок,
а за труди на цій землі –
великий, довгий відпочинок.

                              2017

Немає миру, там де нема світла.
І день у день гримлять ці небеса.
Я, як чекають діти, жду на літо.
Але куди поділась вся краса?

В огнях наш Схід не празникує люди.
Надворі дітвора найменша зна.
А от Петро невтомно б'є у груди.
І Україна вештає сама.

Говорять і висміюють про різне:
Бандерівці для руських у рогах.
А я за честь віддатися вітчизні,
Бандерівець - це гордо, бо не лях.

Горить країна: вулиці, міста.
Тремтять листки за повоєнним вітром,
Яка війни ніхто не зна мета.
І сіють, як тоді, на полі жито.

Коли скінчиться цей страшенний сон.
Народ лиш мріє як заплющить очі.
Це все не сон, усіх в один загон.
Це правда, коли навіть ти не хочеш..

19.10.16

Сльоза упала на холодний сніг,
Що під солдатом розтає від крові…
Його матуся вийшла на поріг,
До серця руки в молитовнім слові.

Повзе юнак, стікаючи життям,
В руці граната, щоб не знать полону…
А мати дума – о, якби знаття,
Чи син живий, тримає оборону?

Земля гуде, та поряд побратим
Бійця виносить на собі із бою…
А піч курить і виїдає дим
Слова молитви. - Сину, я з тобою!..
17.02.17

Прощання

А сонце виміряє оком
церковний купол і сумні
ремінісценції бароко
на сволоках та на стіні,
притуленій до гір, до горя.
Триперехресними хрести,
бо як інакше до покори
гуцульське лихо привести,
що з голосами дзвону вільно,
де «Плине кача*…». Боже мій,
життя без обручів – надійне,
якщо пусте воно, в пітьмі,
але осонценим і в леті –
назустріч кулі. Зблиском тут,
а в засвіті… бійців намети
посеред раю і покут…
Найважче мірку з гореплину
знімати сонцеві, відей**,
коли волає мати: сину,
на кого ж ти мене… Збудись!!!
По колу сльози, біль – по колу
давно заблудлої війни.
Святі барокові – додолу,
хоча ні кроку зі стіни…

2017р.

*Пісня, з якою проводжають у засвіт українських героїв;
*мабуть.

Пливe кача, пливe кача,
Та в небо злетіла,
Заплакала стара мати
Біля сина тіла.

Захиталась дружинонька:
Потемніло наче,
Бо ховає чоловіка,
Він зовсім юначий.

Лиш малятко белькотіло-
Дитинка не знала,
Що село туга накрила,
Бо тата ховали...

Пливуть качі, пливуть качі,
Та крила здіймають,
Зграї кач над Україною
Вже в небі кружляють...

Тяжкі часи,багато що змінилось,
А Україна помирає у вогні,
Скільки невинної крові пролилось,
А материнський голос сліз не спить ще,ні.

Молюся я до Тебе, склавши руки,
Прошу Тебе помічі у війні,
Зроби, щоб закінчились дні розлуки,
І українці все ж перемогли.

Пошли яскраву долю для солдатів,
І пам'ятю згадай померлих тих,
Що знають, як землю оберігати,
В яких стукіт серденька давно стих.

Тим матерям, що ждуть свого синочка,
Не дай в сльозах й в чеканні тяжко гинуть,
Щоб хлопець не згубив життя платочка,
І зміг додому скоро вже прилинуть.

Раніше з книги про війну ми знали,
Не розуміли повністю це слово,
Країну, звичаї не шанували,
А зараз дорогая, навіть мова.

Пошли нам миру, Отче наш єдиний,
Щоб перепоною не був і камінь,
І не роби тяжкими ці години,
Дай долю для Вкраїноньки,Амінь.

Спить солдат,
поволі догоряє свічка,
лиш дрижать метеликами вії
Золота коса
і жовто-синя стрічка.
А на дворі вітер снігом віє.

Все пройшла -
і заборону військкомату,
всупереч сльозам в очах родини.
Як змогла
вона у руки зброю взяти -
дівчинка, недавно ще дитина ?

Спить дівча,
сирий бушлат і чорні берці,
камуфляж в зелених візерунках.
Зазвичай
їй біле плаття би до серця,
туфлі на високих закаблуках...

Що вона
юнацьким серцем відчувала,
як в заграві бойового пекла,
на плечах
посеред вогняного шквалу
рятувала хлопця з небезпеки?

Не з добра
надворі злий донецький вітер
дівчині співає про Поділля.
Про той край,
жаданий, мирний, добрий, світлий,
про садочок з вишнями на гіллях...

Може в снах
прийде закоханий хлопчина
і насмілиться її поцілувати,
як весна -
запалить очі-намистини,
через кров, вогонь, болючі втрати!

По війні
іде дівчина крок за кроком,
затаївши страх, забувши втому.
Хай у сні
примариться їй мирний спокій
в маминих долонях біля дому.

Біль і гнів,
переплавляючи у силу,
піднялась вона над божевіллям...
...На війні,
поки що, спить дівчина мила,
дівчинка з далекого Поділля!

Два осколки в серці, наче близнюки –
посланці від смерті, чорної ріки.

Без кровинки, біле – юності чоло.
Причитання сиве: Сину мій, за що!?

Два оболи – плата. Два осколки – ні.
Полежи ще трохи в трунному човні.

Поховають завтра в рідному селі.
На колінах люди… і Харон у млі.

Два осколки – плата. Іншої нема
Опустіла хата. У душі - зима…

04.02.2017

Ввійти в астрал? Згубитись у нірвані?
Не бачити, не чути, заніміти,
перетворитись в незворушний камінь,
посеред ненажерливих термітів?

І так стояти з ери мезозою,
пообіч – і потопи, і вулкани?
Так, над усе – лишатися собою,
бо всі ми камінці у кладці Храму…

І кожен з нас – бруківка із Майдану,
розколота, обвуглена цеглина
на блокпосту рубіжного кургану…
Такий накал, що і німе каміння

заворушилося і сотенноголосо
волає: «Схаменіться, браття-люде!
Допоки крові?… і причинні-босі?..
і сироти?... і посмішки Іуди

з білбордів, із листівок, із екранів?
З-за пазухи у жменю прохачеві
допоки замість паляниці камінь
і темінь в душах, мов у риби в чреві?!..»

Новітня ера наднових героїв –
каменярів народної держави –
солдатів, волонтерів – одностроєм
ідуть! Йдемо! І не спинити лави!...

ой жовнірики мої
зелен-свити
море квітів море їх
ран у світу

море спалених доріг
не злічити
ой жовнірики мої
де ви діти

стихло серце у боях
тиша мліє
лине в пісні солов'я
душу гріє

на пагонах спить зоря
сніг на віях
храми у свічах горять
дзвони сіють

дзвони сіють імена
незабутні
проростає глибина
в Божій студні

скільки тої глибини
світу треба
від війни і до війни
клаптик неба

ой жовнірики мої
кожен воїн
що за правдою стоїть
серце гоїть

де надії по краї
болю вилив
ой жовнірики мої
де ви милі

4 Березня, 2016

***
БИТА ДОРОГА ЛЯГАЄ ПІДКОВОЮ
ТІНЯМИ МАНТІЇ ГРИВИ ЗИМОВОЇ
У НЕОСІДЛАНОГО КОНЯ
БУЙНОГО ВІТРУ І МАГІЇ ЧОРНОЇ
У ЗАМЕТІЛІ УБРАНІЙ ПОПОНОЮ
МИРНОГО ДІЯМИ ОБРІЮ ДНЯ
І СИЛУЕТОМ ЗОРІ ВЕЧОРОВОЇ
НЕОПАЛИМОЇ В БІЛОМУ ПОЛУМ'Ї
………………………………..
поки зі сходу не йде кацапня

***
ЛЮБО І ДОРОГО
ДИХАТИ ПОРОХОМ
ДИМУ ВІТЧИЗНИ КОЛИ ЗАМЕТУТЬ
СИВІ МЕТЕЛИЦІ
ВІЙНИ-ХУРДЕЛИЦІ
……………………………..
поки зі сходу кацапи підуть.

***
БУДЕ СІЯ́ТИ І НАМ ПОМАГАТИ
ЗОЛОТО НЕБА І ТЛО ГОЛУБЕ
ВІТЕР ЗАВІЄ ЗИМА ЗАГРЕБЕ
І ДВОГОЛОВИЙ НЕ БУДЕ ЛІТАТИ
Є КОМУ ВИМЕСТИ ЖОВТУ ПАЛАТУ
…………………………….
тільки-но путя удавить себе.

***
ВИЮТЬ СНАРЯДИ
ЛІТАЮТЬ РАКЕТИ
ТРУПІВ УЖЕ НЕ РАХУЄ ВІЙНА
ЦИВІЛІЗАЦІЯ! ПІВНІ ПЛАНЕТИ
ЛИСІ ЧУБАТІ ПАКУЮТЬ ГАЛЕТИ
…………………………….
поки на раші зимує весна.

               02.2017

Заморожена ярість. В чорних вирвах зима.
За туманами поле і просвіту нема.
І життя не блефує – тихий день в стороні,
зі світанку й до рання не вщухають огні.
Чорна стужа липуча. Чи то кров, чи мороз,
але надто їдуче, але дуже всерйоз.
З того боку безумці і дилема одна:
мир заради омани чи ілюзій війна.
Навпіл долі і люди. На межі двох епох –
не віки сивочолі, а убивчий молох…

- Хай гаразди ведуться усякчас в кожен дім!
Ідол миру сміється: хай поб’є усе грім!
Всепогодні умови – шаленіє війна,
і копає могили уже третя зима…

03.02.2017

Оця біда, війни криваве лихо,
а чи звитягу принесе у дім?
Лиш дзвони б'ють: набатом, рівно, тихо
у ріднім краї, може, і в чужім…
Не розумію марення людського –
шукати долю дикої орди
і плюндрувати єдності дорогу,
щоб повернути, дідько зна куди…
В минувшину, ілюзію, оману?
У сите стійло з куснем ковбаси?
Чи спокусились за чужим парканом
на сучі брехи, луди голоси?
Тепер війна із Богом і собою
за Руський мир, в якому суть живих –
це вічний зов над лютою юрбою
ділити світ на наших і чужих…

02.02.2017

Люди б’ються за міфи, ідеї, фантоми,
за портрет у піску на краю океану,
за уроки пори початкової школи,
за ведучу, від штучного пафосу п’яну,
за слова мерехтливі – «велика», «культура»,
що забилися в пам’ять твердіш «отченашу»,
так, що пружиться зверхності мускулатура,
і душа поривається в бій рукопашний.

Люди йдуть убивати за гордості рану,
за навіяну пам’ять уявної слави,
за напій одурманливий самообману,
маячливий делірій сліпої розправи,
за відлуння книжок, недочитаних змалку
(а дочитані – з пам’яті стерті, забуті),
і за те, щоб віддати себе до останку
добровільно незрячій, розбурханій люті.

Люди прірви розхитують в древніх глибинах,
давні струпи зривають, горять в лихоманці,
у чужих – власну хитрість ховають – провинах
і втрачають себе в макабричному танці.

2017

Вбивають кращих на війні і в тюрмах,
Дорогу стелють злодіям згори.
За вбитими синами сурмлять сурми,
І ангели злітають крізь вітри.

Заплаче небо гірко через хмари,
Засипле снігом кров чужа зима,
Поповняться їх зорями стожари.
А їх не буде, їх уже нема...

Хоч райдуги розквітне перевесло,
Коли настане сонячна весна.
Сини уже ніколи не воскреснуть...
То ще скількох їх забере війна?!
31.01.17

У небеса пішло сьогодні сім
Синів найкращих рідної держави.
Не маючи ні орденів, ні слави,
Пішли у вічність, не минули зим.

У душах владних, вдягнених в льоди,
Не защемлять серця. А де жалоба?
Вони самі не перехрестять лоба
І не приїдуть з Києва сюди.

Бо знають чітко - тут нема АТО,
А є війна, де убивають кулі,
І не поможуть у кишені дулі.
Тому на фронт не їде з них ніхто.
30.01.17

Пам'яті Андрія Кизило з Умані,
позивний «Орел»


І скільки вбитих упаде в безодню
Ніким неоголошених страждань?
Три роки від учора й досьогодні
Кривавляться сніги удень і в рань.

Літає "град" над кожним нашим сином,
Над батьком ще малесеньких дітей.
Тут захищають серцем Батьківщину,
Не думають про захист від смертей.

І звідусюди лиш одні загрози,
Нема хвилинки думати про сни.
А тут іще стоять такі морози,
Що навіть кров застигла від війни.

Та падають під кулями безвусі,
Не знані поцілунків юнаки.
І моляться за них батьки, матусі,
Горять по хатах зорями свічки...

Нема віійні кінця, не видно краю,
Де перемога стане на поріг?
Небесний Вседержителю, благаю,
Щоб мій народ найшвидше переміг!
30.01.17

Історія навчає, як багато
за брата цвіту нації лягло.
Та як і де узяти того ката,
аби такого брата не було?

Історія не бреше, а голосить
Полтавою, з Батурина і Крут,
як прилучали нас великороси
вогнем і кров’ю до союзних пут.

Історія рече, аби мовчали,
і слухалися голосу вождів.
Побачили. Самі себе чіпляли
на чорні дошки сіл і хуторів.

Історія сльозою камінь точить
на тій путі, де залишали слід
мої діди, яких обдертих, босих
етапом гнали на Сибірський хліб.

Училися, як порівну ділити
копалини і надра у землі.
Усе, що нами найдене й відкрите,
присвоїли злодії у кремлі.

Історія наочно показала
і пряники ідей, і батоги,
і як за шкіру заливали сала
«передові» сусіди-вороги.

Не новина, що фобії колишні
і нині називають – селяві.
Не дивина. І фарисеї – ближні,
аби умити руки у крові.

Історія яріє в казематі,
де почиває наша булава.
Подейкують, що ми були багаті?
Не пам’ятає «оного» Москва.

Існує байка, – ми такі похожі
у вірі, у любові до Русі,
але – голодували люди Божі,
а нелюди давилися усі.

І наша дружба – це одвічне путо,
в якому більший меншого карав.
А нині Каїн забуває Крути,
де Авеля на вила підіймав.

Та – буде суд! І Боже слово віще
у іншу віру ще наверне нас,
аби усе, що діяли раніше,
не повторити, як трагічний фарс.

Ми поділили золоту руїну
і розвелись у небі на віки.
Історія
               робила
                              помилки.

Та хай ім’я дівоче – Україна
леліє доля, як матуся сина.
Помиряться
                    ачей
                          зведенюки?

.................................................
Надія є, що мрія все поборе,
і каркає історія стара,
що сестрами
                  єднатися
                                 пора...

Які ще не освоєні простори!
Роздайся, Україна-Чорне море,
на крейсері
                    з ракетою –
                                   сестра.

               2008,2014,2017

Привіт мій мужній, любий друже!
Ти знай, що серце моє там...
З тобою, і сміється, й тужить,
дарує мрії небесам!
Тебе ж зігріє в час негоди
і під прицілом ворогів,
воно не прагне нагороди,
а молиться, щоб тiльки жив!
Я все віддам, що схоче небо,
за мить з тобою милий мій,
а більшого мені не треба...
Та сумувати ти не смiй!
Нехай гримить війна громами,
хай цілий світ услід кричить,
та той вогонь, що є між нами,
нікому, чуєш, не згасить.
Ти глянь на небо - мої очі,
а сонця променi - вуста.
Послухай вітер - я шепочу,
Бо там де ти - моя душа!

автор:
Мельничук Орися
2014р

Нам повістки не йшли з військкомату,
не за славою, не за грошІ.
Ми поповнювали добробати
за велінням своєї душі.

Ще чекали чогось генерали,
поглядаючи скоса на схід.
Добровольці ряди шикували,
патріотів збираючи цвіт.

Перевірені ми на Майдані
у вогні від палаючих шин,
гартувалася гідність повстанням,
як свободи народу зачин.

Ми згадаєм загиблих героїв
і, у праведній вірі тверді,
піднімаємо зброю до бою,
коли наша країна в біді.

Без наказу ми рили окопи
від навали надійним щитом
між ордою і світом Европи -
"Правий сектор", "Донбас" і "Азов".

І, пройшовши воєнні дороги,
ми наблизимо день перемог -
мирний день, без війни і тривоги.
З нами віра, народ, з нами Бог !

Пахнуть порохом ще твої руки,
І у снах ще кричиш ти: «Вогонь!..»
Я в собі убивала розлуку
Теплим спомином рідних долонь.

Я так довго на тебе чекала,
Проклинала ту суку-війну.
І думками щодня розганяла
Над тобою смертельну біду.

Ти прийшов із війни не жорстоким,
Свою ніжність в боях не спалив.
Лиш поважчали трішечки кроки,
Ну, а скроні дощ з куль посріблив.

Перемога дається непросто…
Честь-хвала нагородам твоїм!
А для мене одна найдорожча –
Та, що ти залишився живим.

Світлої пам'яті "кіборга" Ігоря Брановицького


Отак і жив до самого останку
Рятуючи других. Його життя
У ворога в полоні, у кайданках,
Для "кіборга" не стало каяттям.


Назвався кулеметником для того,
Щоб друзів рятувати від біди.
Якби прийшла в аеропорт підмога!..
Та помочі загублено сліди


В совкових кабінетних генералів,
У неучів і зрадників-синків,
Які у влади не були в опалі,
І на яких в народу здавна гнів.


Іде війна три роки... Все минає...
Для матері спинився часоплин.
Її синочка у живих немає,
Та в серці мами невмирущий син.
22.01.17

Восени коханий обійми
прохолодним вітром ,
жовтим листям тихо промайни ,
дощем рясним
на мої вуста самотні злийся !!
************
Розкажи що в тебе на душі ,
поцілуй як вперше при дорозі ,
краплі на обличчі залиши,
щоб не бачити гіркі сльози !
************
А зимою милий пригорни ,
припорош студеним сніговієм ,
сонячним промінням навесні ,
посміхнись мені і я зрадію
************
Уявлю що не було війни ,
не твоя на цвинтарі могила,
що здійснились найсолодші сни ,
що проти кохання смерть безсила .
************ Т
Теплим літом ніжно пробуди ,
зранку звесели пташиним співом ,
поряд біля мене будь завжди .
бо ж лише з тобою я щаслива .
************
Бо ж лише на згадку про любов ,
про розлуку смутком оповиту ,
червоніють мов пролита кров ,
пелюстки троянди на граніті .

Олександр Квітень 24 вересня 2016 року

Во власти духовных скрепов ,
В медалях и орденах ,
Летели шуты в Алеппо.
Плясать на чужих костях.

***************
Со зрелищами и хлебом ,
В плену у стандартов и штампов ,
Летели солисты в Алеппо ,
Петь на чужих останках

***************
А рядом сидели обманщики ,
Вершители новостей ,
Пророки распятых мальчиков ,
И сьеденных снегирей .

***************
А гений кровавых релизов !???
А главный духовный скреп !???
Да вот же она-доктор ЛИЗА ,
Готов сатанинский вертеп .

***************
Оставлю излишний пафос
Не буду смущать народ .
О том как пилоты Руссваффе ,
Всю свору в последний полет ,
Вели на ржавом корыте ,
Сославшись как все на авось ,
Как цвет « Музыкальной элиты» ,
Вкушал черноморский лосось.
О том что теперь у Нептуна
Уже есть свой личный ансамбль!
О том что в колодец «РАЗ ПЛЮНУТЬ»
А пить из него будеш сам !

***************
И что на крови не построить
Вам мир на Российской земле
Сейчас Русский мир –это Троя ,
Но конь ваш троянский в Кремле !

Олександр Квітень
м. Мукачево
19.01.2017 року

Ми зачекалися героя,
а може правого царя.
Стоїть у часі древня Троя,
і кров тече із вівтаря.

А ми лягаємо сп'янілі,
щоб прокидатись у хмелЮ.
Навколо свята - заметілі,
шепоче лихо: я люблю,

коли криваве у ажурі
і полем дикої орди
ідуть із Мордору похмурі
пекельних кар земні ряди.

У янтарі заклякле сонце
ховає промінь у пітьму.
В окопі шпаркою віконце -
очима в стужу і війну.

Комусь ще жити і кохати,
комусь упасти на сніги
і захололе слово *мамо*
нести на зоряні круги.

Та є надія, що не марно...
І крізь погибель і вогонь
настане світ, де мир і ладно,
не свищуть кулі біля скронь.

Ще ходять юди між героїв,
шукають ірода-царя,
а нам своє б… життя ізгоїв
навік прогнати за моря.

Щоб не верталися омани,
і сум елегій оминав,
а щасний день злікує рани
і змиє біль червоних трав.

17.01.2017

Давали знак народу небеса,
Щоб зрозуміли, хто прийшов до влади.
Солдат упав! – то впала міць, краса,
Держави, що кров’янилась від зради.

Упав солдат, коли цей президент
Прийшов до влади, став на перші сходи…
З вінком у нас колись був прецедент,
Де Бог означив зрадника народу.

Що втік з країни, де стріляв людей,
Де в засвіти пішла Небесна сотня…
Немає миру, тисячі смертей,
Війна і бідність вчора і сьогодні.

Глава держави, обраний ураз
Народом, що в обіцянки повірив,
У щирість так очікуваних фраз,
Що приведуть до перемоги, миру.

У нас три роки вже іде війна,
Сини убиті, сироти і вдови…
І бреше влада, обкрада вона,
Вдягла народу бідності окови.

В своїй державі люд, як емігрант,
З країни влада створює руїну.
Упав солдат… Впаде і окупант.
Та не впаде ніколи Україна!
16.01.17

Від кривавої мавпи до огняного півня
вже рукою подати – червоній і гори,
наше вічне, як зорі, лиховісне терпіння,
що упало на плечі, як покара згори.
Хай козацькому роду та й нема переводу,
але й правди немає без їдкої брехні.
На різдвяні колядки віє гаром зі сходу,
то життя погибає на АТОшній війні.
Не чекайте утіхи ані вчора, ні нині
за свою неозору, поховальну журбу,
бо у кожній сльозині потопають невинні
і ніхто не спиняє цю безумну пальбу.
Від немудрої мавпи до горлатого півня
не минає печалі і так мало надій,
що розтягнута в часі навіжена катівня
остаточно програє окаянний свій бій.

16.01.2017

Водою швидкою розмиті сліди
Дощами весінніми співом струмки
Твоїми словами , моїми слізьми
Удвох проводжали кохання казки

Там парою в небі із двох половин
Там променем сонця у золоті злив
Навколо у сяйві суцвіття перлин
Хвилина де з відчаю ти все простив

Тобою живу , як прийдеться пливу
Як дні проминають плету в сивину
Де в бога , де в долі Ю прошу і молю
Ой ви не тривожте цю тугу мою.
2017р.

Жив і творив український поет
сорок п’ять років на дикому сході:
мало про те лиш рядків із газет –
треба життя пережити, та й годі.

Зліва і справа – лише вороги;
не особисті, але України...
Без Низового не стало снаги
нам, і тому ми дійшли до руїни.

Знайте, кати, що недовгий вам час
на придінцевій землі панувати –
наші війська, як дістануть наказ,
вмить рознесуть помосковщену «вату».

Словом палким поведе Низовий
мужніх бійців – щоб озвалось у серці...
Стане навіки порядок новий
після звитяги в запеклому герці.




31.12.2016

Пам'яті воїна Леоніда Проводенка

Після смертей дістаємо до істин,
За втраченим не помага сльоза.
І щоби не казали моралісти,
З колоди карт украдено туза.

І ні до чого всі тепер гадання,
Що відбулося, як і де, коли.
Зупинено життя, його кохання.
Маленька куля шурхотом стріли

Вп'ялася в серце, у велику душу,
Щоб ніч посіла, зупинивши день…
У владі нині молодий чинуша
Не доторкнувся до війни, стремен.

Купив собі життя за наші гроші,
Набив кишені краденим, грішми...
А серед поля, посеред пороші,
Убитий воїн закрива грудьми

Кохану і дітей, і Україну.
І не поможе юнакові світ…
Ще скільки душ поляже за країну,
Де море сліз і горя стільки літ?
02.01.17

-Повертайся скорій!
-Знову снився наш дім...

-Так втомилась чекати...
-Знаю,мила.Як там хлоп'ята?

-Підросли вже.Сумують за татом.
-Як то я хочу вас обійняти!

-Завжди за тебе молюся!
-Дякую ,люба!Скоро вернуся!

-На добраніч!Цілую!Бережи себе ,рідний!
-Буде все добре!Треба лиш вірить...

Пізня розмова.Діточки сплять .
Спить вже в окопі і тато-солдат.
Мамі не спиться,серце болить.
Скоро вернеться...Вернеться!!?? Коли???

Тихо в молитві кричала щосили,
За чоловіка благала ,просила.
Вранці ще більший тягар на душі...
Бога молила:"Спаси!Збережи!"

Світлодарська дуга.Промоклі від крові,
Ангели й смерть у запеклім двобої.
"Повертайся!Живи!!!"І сталося диво:
Смерть осоромлена геть відступила.

"Повертайся!Живи!!!Ще не час в Небо з нами,
За тебе молились дружина і мама.
Повертайся !Живи!!!"Сніг від крові багряний...
Опритомнів...Брати перев'язують рани.
27.12.16.

Війна без жалю б’є обличчя,
І біль вичавлює сльозу.
На грані нового сторіччя,
Не оминули ми грозу.

А світові авторитети?
Для них війна то тільки гра.
Бери перо своє поете,
На поле ратне вже пора.

Уже пора тобі до бою,
За всенародний інтерес.
Поклич поетів за собою,
І небайдужих поетес.

Ти не помреш у тому герці
За Україну, за своє.
Бо пісню ту що є у серці
І слово, куля не уб’є.

2016р.

Куля серце перетяла,
Крапля крові в землю впала.
Дика куля з автомата,
в серце ранила солдата.

Надлетіли лебедята,
Зупинилися крилята.
Взяли душу в перевесла,
Попід хмарами понесли.

Залишили тіло спати,
Залишили спочивати.
Спить у полі кволе тіло,
Там де маківки зацвіли.

Почав дощик накрапати,
Став солдатик оживати.
Поверніться лебедята,
Поки дощик ллє
ще надія є.

2015р.

Яке Різдво, коли у нашу хату
Непрохана прийшла раптова смерть,
Яка забрала в діток батька, тата,
Наповнила бідою дім ущерть.

Комусь Різдво, бабусі - голосіння,
І дикий крик матусі з-за стола.
Втекла надія наша на спасіння…
А на порозі нашім - півсела.

Коли устигли все оце почути?
Бо це ж матуся перша новину,
До телефону звечора прикута,
Узнала, подзвонивши на війну…

І на родину в цей різдвяний вечір
Наклала смерть своє страшне тавро.
Лягла війною на худенькі плечі,
І принесла біду, взяла добро.

І враз пустою стала наша хата,
Хоча тепер заповнена людьми.
Залишила війна мене і брата
Без тата. Але як чекали ми,

Його дзвінка у цей різдвяний вечір,
Почути щоб вітання з далини.
А замість цього в хаті товкотнеча,
З-під хустки в мами пасмо сивизни.

І на очах людей застигли сльози,
На цілий світ лунає мамин плач…
Святковий вечір втік у верболози…
Нажаль, у смерті не бува невдач.
24.12.16

БулО раніше небо сине,
І всі раділи навкруги.
В той час своє гніздо осине,
ПлЕли в Донбасі вороги.

І що тепер? – Одні руїни,
І на полях росте ковил.
А по рідненькій Україні,
Сто тисяч виритих могил.

На сході тліє поле голе,
Там канонади і бої,
Підступні москалі - монголи.
Ще й доморощені свої…

І знову думка мов екзема,
Десь із середини шкребе.
Самі ж себе перегриземо,
Самі й звоюємо себе.

2016р.

Степ – обсмалений чорним порохом,
Степ – нині начинений залізом.
А ти – один на один з ворогом,
Що озброєний до зубів лізе.

Скільки вистоїш, рік, місяць, добу.
Втрачена міра, лишилось слово.
Ворог вже втратив людську подобу,
За прицілами лиш людолови.

Вороже – смерте, що ти накоїв,
Вороже – смерте, не схаменешся.
Час зупинився. Разом з Москвою,
Кровю святою вже захлинешся.

2015р.

І знов думка скаче до божевільного сходу.
Аж туди, де в очі прискіпливо дивиться смерть.
Назустріч вистріл, так, без попередження, з ходу,
І вже серце розбите на друзки, і майже вщерть.

Згинаю голову, волосся обпалене,
Хтось сивобородий глядить за мною з вище.
Колотиться серце в грудях наче шалене,
А понад головою і рветься і свище.

Втискаюся нижче. Чекаю слушного часу,
Все одно осколок впинається у надбровю.
Болі не чую. Підставляю долоні чашу,
Пю, напиваюся своєю власною кров’ю.

Знаю, що тут вмирають незалежно від сану,
Так же незалежно від роду і від походжень.
Ще згадую дітей, Наталю, Таню, Оксану,
Внуків, вже народжених і ще ненароджених.

І тут як ніде близька дорога до істини,
Тут вже як ніколи гірко пахне свободою.
Задихаюсь без кисню оглянутий з відстані,
Дуже дивною постаттю сивобородою.

Знов ціляють одне в одного людські юрмища,
Глохну і молюся, та за всі гріхи каюся.
Там той, сивобородий, чекає над урвищем,
Ні, я ще не хочу, і раптом просипаюся.

2015р.

З очей сльоза лишає слід,
Яка сьогодні журна осінь.
На сході хлопці гинуть досі.
У грудях серце наче лід.

За що такий страшний оброк.
Минає ніч і знову жертви,
Аж шість одразу хлопців мертвих.
Зійшли до неба, до зірок.

Проклятий час, холодний час.
У ці холодні листопади,
Ще скільки хлопців тут упаде.
За злий, зачумлений Донбас.

В Мойсея тупиковий путь.
Немає миру – лиш примара,
Немов ота холодна хмара.
Мойсея люди проклянуть.

2015р.