Першоквітнева заметіль
Москву засипала й некрополь –
Оце тобі, Кремлю, за Крим,
За кораблі і Севастополь!

Дев'ятибальний неба знак,
Шкода, що тільки - завірюхи:
Оце тобі і Крим - «за так»,
І «референдум», «заварухи».

Москву заклали в давнині
У жерлі древнього вулкану,
У центрі кратера - і дні
Її в Господній Божій длані.

Росія ж марить про війну:
Гуркочуть чорні гвинтокрили,
А у Москві – та чули, ну! –
Квітневим снігом все укрило…


01.04.2014

Вже сорок днів лікує втрати час.
Вже пісня "Лине кача" одзвучала.
Молитва тиха, тризна і свіча...
І сотня воїнами Світла стала.

Тамуєм сльози, ревний біль і крик
За тими, хто за небокрай полинув.
На місці страти - тисячі гвоздик...
Сум і весна... Майдан гірчить полинно.

Ті, що в безсмерті, нам дають наказ:
Хай не панують чужаки-заброди!
Живіть, боріться і не зрадьте нас!
Здобудьте волю для свого народу!

31.03.2014 р.

Мерехтіння, чорте… Ні, здається -
достобіса мертвих кольорів!
Приласкавши притчу во язицях,
виглядаєш, ніби й не здурів…
Потороча, вмієш торочити
кожну свитку радісних небес.
Хто ж забрав у тебе око сите,
що неситим, як Великий Пес,*
землю всю ковтнув би і невгодних
на смертельнім ложі розпростер?
Нахилився рилом до безодні
й по-російськи нам речеш тепер
про свої замурзані простори,
де без крові нидіє врожай…
Крок іще…
Тебе клястиме й морок
і покриє посмішку іржа.

*Сузір’я

ох заклякла земля
ох зіщулилась –
наче жменька здаля
не знечулення
ій потрібні тепло
і любов людей
стільки душ присягло
війнам-голоду
стільки вір і голів
стято зопалу
глянь - у жменці малій
повно попелу

В часи тотального-таризму,
Як за стіною, жив мурашник,
І лідер мав таку харизму,
Що був на ти із ним калашник.

А стіни вписані графіті,
От колір тільки кров’яний,
Цей маляр-псих у екс-столітті,
Намалював нам шлях тяжкий.

А ще, таланів не ховав він –
Він і художник, і казкар,
Його прийняв за віру сталін,
І розпочав період чвар.

Ураз мурашки сліпі стали –
Кротом зручніше жити в такт.
Лиш одиниці в серці знали,
Що відцвіте радянський мак.

І він прогнив, пропали стіни,
Ми відмивали їх від крові.
Молитись варто на колінах,
От боронитись – зріст в основі.

І міф з кротами ляже спати,
Змететься сам електорат,
І хлопці десь з-під барикади
Розженуть тухлий ригоблат…

2014

♥ ♥ ♥
Де те перо, що здатне описати
Чуття, що не вміщаються в слова?
Для галочки емоцій в нас багато
( Як вже запізно ): ба ... Невже?! Овва!
Всі правдолюби, та не задля неї
Спокуса стадо на гріхи жене.
І ми – ніде: між небом і землею.
Ще віримо у диво неземне.
Мовчати легше, ніж боротись, справді.
Тож нам блаженство – тихе, тепле дно.
Ораторам красивих слів ми раді,
Бо рабство удержавлене давно.
Чи тре’ чекати ще Страшного Суду?!
Чи так і не відродяться права?
В пошані знову – лицарі абсурду,
І штучний посміх, і чужі слова.
І знову світом правлять божевільні.
І їх назвуть великими колись.
Звикаємо до катастроф і бійні,
Міняєм просто кашкети і лик.
Марнуєм час: відсотки чи проценти?
Чи справді демократія – ідеал?
Злидар простяг коробочку на центи.
Та що нам він?! Злидар - то не загал!
(@ Любов СЕРДУНИЧ, 2007).

Що ж, дивуєш каптаном,
капканом
щодня
і пілоточку-путінку
міряєш чемно,
Не поклонишся Богу.
Червона матня –
лиш вона з пантронтажем
на марші доземно.

Загребущому крихтою -
навіть Едем,
войовничому світлом –
зотлілі останки.
Нагодуєш війну –
нагодує й тебе,
що й десерту не влізти
в розбухлу горлянку…

2014р.

Худ. Я Саландяк .

Слепоглухие правители*,
на всю Россию кричу:
наши покиньте обители,
с вами войны не хочу!

Знаю, с болгарскими генами
русскоязычная мать:
нет здесь фашистов за стенами,
не за что нас убивать.

Чтобы не плакали матери,
двадцать два года назад
не превращаться в карателей
наших просила солдат.**

Стали они все героями
начатой вами войны,
коль безоружными, строгими
шли под огонь без вины.***

Предвосхитив провокатора,
мир заслонили собой!
Завтра ошибка диктатора
стала б войной мировой…

4 марта 2014

*не признающие своих солдат в Крыму

**http://www.stihi.ru/2012/05/06/9467

***http://www.youtube.com/watch?v=x0iuOgVLgcY&feature=share

Імперська манія. У шизи – два крила.
Обидва повертають у минуле,
де Каїна печать, земна візитка зла,
і «одобрямс» зомбовано-поснулих.

Кричали очумілі: «Хайль!» або «Ура!»
і ждала перемоги ниць убога.
У паралелях днів блукає бліц-весна –
у мандрах тих є лиш одна дорога:

в клоаку осуду, де «карликів» відстій,
де кожен лиходій вже має кару:
за муки і за біль на цій землі святій
пройти усі пекельні кола аду.

16/03/2014

О горячих Сердцах, о горящем Майдане,
Очень трудно писать по горячим следам.
На горячем песке все, конечно, стояли,
На горячем снегу - с нас никто не стоял…

Они были юнЫ, и почти еще дети.
И не знали войны и законов её.
С чистотою сердец и открытым забралом,
Шли, чтоб солнечный свет был доступен для всех...

Было страшно порой, впереди неизвестность.
Там их ждали щиты и звериный оскал!
Снайпер всё рассчитал, превращая миг в вечность!
Затаивши дыханье - спокойно стрелял!

Разрывались сердца, и рвались в небо души!
Возвращаясь слезами-дождём матерей!
Сын стоял за отца, уговоров не слушал...
Никогда не видал он свинцовых дождей.

Взмыла вверх над Майданом Небесная Сотня!
Искупив своей кровью все наши грехи!..
Но не всем нам понятна и Жертва Христова!
От дальнейшего Зла нас Господь сохрани!
24.02.2014 Ю.В.

Двісті років пам’яті Шевченка
і чекає цілих сорок сім,
поки приурочує ще ненька
кожну дату споминам своїм.

Двісті літ історії руїни,
долі, і таланту, й талану,
і німого крику України,
поки через пройдене долине
час у неосяжну далину.

Двісті літ у нас немає часу
вивчити останній заповіт –
двісті літ осанни по Тарасу.
Є чому радіти, хто ні разу
не читав Шевченка з юних літ.

Двісті літ було про що згадати
на вузьких Тарасових шляхах.
І маленькі, і великі дати
вічно будуть жити у серцях.

Є кому послухати Пророка:
що не буде волі у тюрмі,
що не буде перемоги, поки
панівні верхи, напнувши щоки,
воювати йдуть себе самі.

Поки не знайдеться Вашингтона,
що звільняє душі від проказ,
поки дишлом писані закони
з барикади самооборони
прямо не покажуть на «Кавказ».

Поки не повстанемо за волю,
як писалось кров’ю звідтіля,
де горить за горами земля,
не помстились за дівочу долю,
за русалку і гнучку тополю,
за покритку блазня-москаля.

Не впізнали долі України
в образах поетових творінь –
жінки, дочки, матері, дитини,
не дізнались про шляхи з руїни
на стезях останніх поколінь.

Не дивились, чим живились круки
навсібіч орлиної глави,
забували, що на вістрі злуки
ненаситні загребущі руки
завше виростають із Москви.

І ятрило кожне хворе місце,
що Шевченко діагностував.
І тодішня сутність шовініста,
і майбутня місія чекіста,
що несамовитих обуяв.
.............................................
І яка подяка «кріпакові»?
Може приєднаємо Арал?
Ми слов’янофіли!
               Мало крові
на багнетах братньої любові
і бракує маршів за Байкал.

« Грає море, гомонять діброви,
сивий смушок мріє в далині...»
Це Тарас...
                              Душа сумує знову.
Гайдамаки...
                              Спогади одні...
І не меркне Кобзареве слово.

Двісті років щирої розмови...
Не стихають
двісті літ
пісні.

                              2014

«Що істина? Навіщо ці слова
Кидаєш в порожнечу божевілля
Юрби? Що тямиш ти – жебрак?
А істина проста: весь твій народ –
Раби. Існує Рим у величі свавілля
Існує меч, закон, орел і легіон.
Цього не зрозумієте, однак!
Бо ви – пилюка на шляхах війни,
Збіговисько юродивих пророків,
Фанатиків, що плісняві слова
Плетуть нитками у нудні молитви.
За філософію свою повиснеш на хресті,
А цей народ віддам мечу й вогню,
Таки зруйную храм твоєї мрії
І подарую вам шматок надії –
Блукайте і тиняйтесь по світам!»

«Той, сущий каже: «Аз воздам!»
Ваш світ – жорстокість, Рим камінний
Сліпе страховисько, що суне в небуття
Ми ж істину шукаємо в словах
Одвічних. І століттями блукаємо в імлі,
Йдемо пустелями до світла й доброти.
Закон і право ваші – то звірячий Колізей,
Розпуста і вино, не мудрість – словоблудство,
На ваші оргії мільйонами очей
Зневажливо й без страху дивляться народи.
Хай поневолені і кельт, і галл, і грек
Та іудей, сармат, і мавр та іллірієць –
Настане день – впаде бундючний Вавилон,
Впаде розпусти ненависний трон,
Свобода
Прийде в світ, та істини закон
Засяє для людей, не для царів,
Впадуть імперії вина та сибаритів,
І на руїнах Риму ненависних
Новий збудують люди світ і храм –
Новий Єршалаїм! Я чую: «Аз воздам!»

Домовчались-дослухались
До самого краю...
Чого люди чекаєте?
Що вас не впізнають,
Що сховаєте обличчя
Від сорому тихо
І в кімнаті вже без нету
Відсидите лихо?

Не чекайте: не вийде!
Чужа воля в хаті
Нам розкаже чи сидіти,
Чи стіни ламати!

08.03.2014

Я бачив маску «праведного» гніву.
Вона кричала яро: - Розіпни!
Під лють юрби, немов на гільйотину,
вели когось уже у наші дні.

Людину не міняють часоплини.
Як і тоді, багато літ назад,
на крові слова плинуть домовини,
а осторонь стоїть «святий» Пілат.

Це сон душі чи бісова утіха
штовхає ум на «Розіпни! Убий!» –
іще одна смертельна чорна віха,
іще один зомбований живий…

06/03/2014

На наших українських сторінках
історія писалась густо кров'ю,
і попелом калатала в серцях,
і утішалась владною любов'ю.

Історія тулилась до журби,
до генетичних витоків печалі
і не цуралась чорної ганьби,
народженої з рабської моралі.

Та кожний раз, в критичний час доби,
коли марніло сонце України,
її сини, незборені сини,
вставали із духовної руїни.

Із тих синів найпершим є Тарас,
наш геній слова, волі та свободи.
З минулого звертаючись до нас,
він знову кличе: уставай, народе!

Той клич палкий лунає з давнини.
В нім осуд страху і настава мужнім:
- Боріте кривду, доньки і сини,
а не живіте віком непробудним.
Вставай, народе. Час вже сіячам
засіяти своє, духовне й рідне,
щоб не жилося вільно бур'янам,
а коренилось українство гідне.
Вставай, народе. Годі крайніх хат.
Збирай героїв під свої знамена.
Хай згинуть пута, що тягли назад,
а вільний дух постане на теренах.

-Пророче наш, вже досить сивих літ,
як ти спочив у Канівській могилі,
як повернувся в наш стражденний рід
під синє небо в Україні милій.
Тарасе, спи. Ми чуємо твій біль.
Його відлуння аж до Бога лине.
Хай зачерствіє хліб і згіркне сіль,
якщо колись в безпам'ятстві він згине.
Тарасе, спи. Надій твоїх жага,
пройшовши часу неозорі далі,
засіялась на вдобрені поля
і вродиться світанком без печалі.
Тарасе, спи. Ми справами життя
розвіємо у часі рабську долю
і на підмурках нового буття
твою завітну вознесемо ВОЛЮ.

Із архіву

Коли війна постукає у двері
і ввійде смерть до сталості буття,
згадай минуле: велич всіх імперій
залита кров’ю волі і життя.
Та кров убитих проростає в пам'ять
і вибухає у серцях живих –
уламки болю тиранію ранять
і та вмира… Росія не з таких?

03/03/2014

Історія…Вона прийшла в мій дім,
жонглюючи весною і ...сльозою.
Не через двері - до передпокою
запхалася із мотлохом чужим.

Їй не пручались грізні перуни.
За нею шлейф пропущених уроків.
Ритмічна строгість обважнілих кроків
й камінний страх берлінської стіни.

Історія…Вона прийшла в мій дім.
В суботній вечір. На вкраїнський берег.
За перемогу недопитий келих.
засвідчив, що цей світ не став своїм.

Кому кричати? І до кого йти?
Тут раціо безсиле й прозаїчне.
Війна – поняття вельми не обтічне,
У межах болю смрад і блокпости.

Н е б е с н а сотня біля барикад…
До сорок днів в нас є ще трохи часу.
Історія як мунківська гримаса
етапом йде з Московії в Бєлград.



Юлія Курташ - Карп
01.03.14

Була злість, нéнависть і сміх панічний, глухий.
Було нестерпно гірко боротися із тим, кого поборено давно.
А ти не смій стояти, ти ганебно мене бий!
Чому такі заклики роблю? Та мені вже просто все одно!!

Нема різниці в який спосіб підсипиш яду у наповнений бокал,
Не важливо і те, скільки рук тобі допомагати буде.
Мені давно вже начхати на вселюдський загáл,
Який тільки й мріє коли спасіння про мене забуде.

На стотисячні зазіхання соколиної зграї
Відповідь зможу дати зовсім просту:
Тут сила фізична зовсім ролі не грає,
Вона повік не заповнить в душі пустоту!

Там, де пустиня віками лежала суха -
Не стане болото ніколи, повір,
Ти серце втішай, що не буде гріха,
Бо єси лиш людині подобним - як звір.

Вся сила людська в дусі та витримці тій,
Що як сталь гартували роками нечисті!
Зазіхати на волю і славу не смій,
Бо то є закони життя мої пломенисті!!!

А як раптом спокуса прийде до тебе вночі
І кривавих ідей зміїний завиток підступить до горла -
Знай, що в мені пломенить ще вогонь святої свічі,
Що вірою звуть, а не “законами змора”!!!


28.02.2014

Хитнеться свобода,
долонею серце затулить.
І світ одсахнеться,
відчувши розпуку без меж.

За що стільки болю -
оцій найшляхетнішій з вулиць*?
А знаєш, Кобзарю,
у тебе тут цілились теж.
Беззахисна мрія...
і снайпер... і кров... і жахіття...
За пострілом постріл -
зривалися душі увись.

...Це ще Україна.
Це вже двадцять перше століття.
Шевченкові очі...

Ти сильний, Тарасе.
Дивись!

26.02.2014

Богомільного четверга
тесть Мирось богу сонця молиться:
у чотири глухі кути
закотила фортуна колесо.
Теща Мотря ріже коржі –
поглядає на бурі ружі –
і кляне когось, кинувши ніж,
і цитує зі псальми по нужді.

Це ж подався Івась на майдан,
полишивши і доню, і долю,
і одержав у скроню з нагана,
і в посадці сконав на Подолі.
Як збирався Івась, у рюкзак
взяв шмат сала і прапор державний,
вже такий був славезний козак –
вдяг про захист казан поіржавілий.

Навтішав він у ридмах жону:
повернуся! – ще й син народиться,
тільки й рушив на мирну війну –
полетіла на діл Богородиця.
Ревно їхав у стольний град
із такими, як сам івасями,
та зустрів їх набоїв град
під державними прапорами.

Що й довгенько Івася несли,
бо надіялись: може ще виживе..
Не судилось.. Покрили прапором,
як дитя покривають крижмою.
І лежить наш Івась вище звізд,
та за кров`ю і шинним смогом
не розгледіть ні жінчиних сліз,
ні посадки, ні сонця бога.

Стріл! – за щитом благеньким долі
Упав хлопчина молодий -
Запрагнув кращої він долі,
В нерівний втрутившись двобій…

Та не собі, а Україні
(Яку ґвалтують вороги) -
Аби у ній були всі рівні...
А сам - загинув. Неживий…

Як жити далі в цьому світі -
У мирний час, як на війні?!.
Криваві плями – й квіти, квіти…
Стрілець - утік?.. Ні, кате, ні!

Ти не залишишся безкарним,
Хоч і в броні непробивній!
Життя зберіг своє?.. Та марно:
Згориш в пекельному вогні!..

Наздоженуть тебе прокльони
Вмить посивілих матерів,
Зірки стемніють на погонах -
Наздожене Господній гнів!


24.02.2014

Тут вам не Росія. Бо тут – Україна!
Народного гніву нестримна лавина:
за "каменепадом" реве ревом "ленінопад"!
І можна дивитись на теплім дивані,
як гинуть за тебе на справжнім майдані
та тільки лиш час не повернеш ніколи назад…

Небесної сотні архангельські крила
з Волині до Січі – могили, могили…
Дрогобич, Тернопіль, Дунаєве, Львів, Кременчук…
Брати: білоруси, вірмени, грузини,
вкраїнці… Сини… Гордість й біль України…
Довіку їх кров не відмити катюгам із рук.

- Вендета?
- Молитва! За сина і брата,
за діда, онука, за нѐбожа, тата,
коханого, серденько… Боже! Спаси й сохрани!..
Плече до плеча: матері і дружини,
онучки і доні… Пливуть домовини…
Пливуть-відпливають кохані в небесні світи…

А з неба, з-за тої таємної грані,
вертають невидимо і на Майдані
стоять поміж нас камертонами правди й чеснот.
І фальш не пройде, і фальстарт не поможе
томý, хто шанує суєтне, не Боже…
Бо вийде один* і промовить за цілий народ!

23.02.2014

Ранок…Київ…Небеса багряні
І тривожно в храмі вдарив дзвін.
В мить не стало брата на майдані,
Тільки в травні одружився він.

Як сказати мамі і коханій,
Що на мить здригнулася земля.
Його батько вижив у Афгані,
Спить під серцем в милої маля.

Він поліг за нього і за мене
І за тебе він загинув теж.
У душі не мав нічого злого,
Як нема в сльози печалі меж.

Двадцять років… Майже ще дитина…
Двадцять років…Він мені, як син.
Два смертельних постріли у спину!
...Збережи всіх, Боженьку, спаси!

Біль у серці, наче в ньому рана.
Як же крикнуть: с н а й п е р е, НЕ СМІЙ!
…Мого брата вбито на майдані,
Він мені не рідний, але – мій!

2014

Небесна сотня – і уся земля
у дні жалоби наче посивіла.
І падав дощ, і плакала свіча,
і плакала, і … тугою горіла.

Рушає сотня з нашого життя,
обпалена вогнями і димами,
із виру днів, де люта « беркутня»,
і снайпери, і смерть під прапорами;
де кожну мить викочувався гнів
із іскри болю в полум’я відплати,
де море сліз і не ставало слів
для прощення, зупинки і розради;
де кожен час із тисячі живих
до лави мертвих гуртувалась черга,
бо гідність, честь – це ореол для тих,
чия наснага волі не померла.

Рушає сотня в сині небеса,
які їй стануть тим утішним домом,
в якому кожна зронена сльоза
залишиться у пам’ятті і з Богом.
Потрібні сотні, тисячі звитяг,
яким мерзота не прострелить горло
у тих святих погибельних боях
за майбуття, свободу, вільне слово.

Рушає сотня і болить одне –
чи ми, живі, за спинами героїв
надію не зведемо на пусте,
вертаючи з Майдану до покоїв;
чи ті вожді, що звали уперед,
не повернуть у лігво обіцянок,
не перервуть відродження і злет,
і не змарнують зоряний світанок…

Рушає сотня, залишає біль.
У світі з болем не звикати жити.
У тому світі, де людина – ціль,
яку так легко снайперу убити…

24/02/2014

Обмежений простір. Спресований час.
День гніву. День болю. День смутку.
Майдан як ріка… В неї входим щораз,
опісля сумнівних здобутків.


Кривавить слідами невпинна ріка.
Вбивали без шансу нам б у т и .
У голову, в серце… Небесна рука
тримала згорілі редути.


Шалена енергія тисячі воль!
Молитва і сльози мільйонів.
Беззбройні, з високим шопеновим ,,соль’’-
супроти новітніх неронів.


На клавішах голуб сховався від куль.
Ніхто не побіг… В о р і ж е н ь к о,
неначе скажений бійцівський підбуль,
терзав нашу Ноєву жменьку.


Старенький фортеп’ян зчорнів від жалю.
Хтось вістку послав Геродоту –
Зі скіфських могил встали й предки на прю
в сформовані сотні і чоти.


,,О, Нація, дужа і вічна як Бог!”
З твоїх поетичних вібрацій
історія світу верстає пролог
глобально стрімких трансформацій.

Майдан 2014р.

Вдарили дзвони! Бентежно, нервово, розлого!
Вдарили дзвони у болісно-лютий набат.
Відзвук сполоханим птахом полинув до Бога,
Криком тривожним наповнивши душі стократ.

Дзвони все били, і били на білій дзвіниці.
Глух паламар, та видзвонював гучно, як міг.
Годі! Отямтеся! Кров - то не просто водиця!
Дзвони, немов заклинанням, благали усіх.

... В тата безсило котилися сльози рікою,
В грудях у матері бився розпачливий крик:
"Сину мій, сину! Синочку єдиний! Герою!
Ти для Вітчизни і матері був захисник..."

Дзвони дзвеніли, шаліли від крику і болю.
"Отче Правдивий Святий, що на небі єси,
Хай буде воля Твоя, - пронеслось над юрбою, -
Боже, почуй! Збережи нас, помилуй, спаси!"

22ю02ю2014 р.

Спочатку побили – натхненно, уміло
і душу надії, і змучене тіло.
Лупили, бо знали, нічого не буде,
а може і буде – медалька на груди.
Кийком по макітрі, ногою по нирці.
Якщо не скорився, то знову по пиці.
А потім в додачу ще порцію «мата» –
за пайку, за батю, нашивку і брата.
Ну просто герої – на дошку пошани
і зірочки срібні у повні стакани.
А тих, кого били – за що і навіщо?
Із вибитим оком - Бандера!? Так смішно…
За те, що ходили, за вільне повітря.
За те, що хотіли до правди, до світла.
За те, що у стрічці означено вибір.
За те, що сваволі не мовив: - Спасибі!
За те, що людина – це гідно і гордо.
За те, що обличчя – не пика, не морда.
За те… можна довго, та все без причини.
З пихатої висі – оскал мертвеччини.
А потім до суду, побитих і крайніх,
і всіх під копірку, і перших й останніх:
як бидло до стайні – у камери тюрем
і страшили лячно: - Надовго засудим!
Так довго тягнули – і час, і волинку,
і плакали слізно, згадавши ялинку.
Тепер скаженіють і Бога не знають,
в прямому етері стріляють, вбивають…
Мільйон терористів – супроти закону?
Одне лиш питання: закону якому?!
Отому, щоб жити рабами смиренно,
та силу зневаги терпіти щоденно?
Не знаю, що стане – війна, перемир’я
і плід перемоги чи знов межигір’я?
Та знаю єдине: ніхто не забуде
відірвані руки, прострелені груди.
І прощення звіру ніколи не буде,
бо нащо у хлопців… прострелені груди…

19/02/2014

крові рідної квіти червоні
душі болем безмовно п"ють
плаче мати у регіоні
батько сльози втира в краю
сатана сміючись тронне крісло
укріпляє усім напоказ
і нема ні месій ні місій
щоб зламати його каркас
брат на брата іде вороже
зло кладе ультиматум добру
простягни свою руку о Боже
зупини цю абсурдну гру

20.02.14.

Розпука і біль...
Що ж ви, нелюди, робите?
Під небом,
безлюдним як степ,
ви душі людські,
наче хліб святий, дробите
в коритища власних потреб.
Ви долі людські,
як насіння лузаєте.
Лушпинням обмов плюєтесь.
І давитесь Правди зернятком...
А знаєте?
Й на вас меч розплати є десь.
Гадаєте, він обмине вас?
Побачимо.
Все має логічний кінець.
Я вірю, народу моєму терплячому
колись та й урветься терпець.

2003

Складаються пазли волі
У долю Вкраїни. Кров’ю
Вмиваються руки влади.

Ладнаючи власні справи
Справляють нужду велику –
Потребу усе забрати
Безбожні кати народу.

Герої стоять на варті,
Воюють брати з братами,
А бидло тікає звідси
В Європу, яку таврує
При кожній малій нагоді
На всіх Інтернет порталах,
У пресі і на каналах,
Що брешуть щодня красиво.

Машини горять й намети,
Вмирають надії й люди,
Бійці молоді і сильні
Вбирають у груди кулі.

Метро не працює. Світло
Погасло довкола серця.
Та дальній кінець тунелю
Тримає тендітну свічку
І полум’я розгортає
Червоно і чорно прапор
Нової країни. Завтра
Поставить до стінки зраду
Продажних повій партійних,
Що вічно міняють шапки…

Ми мали учора право
Собі вибирати вбивцю…

18-19.02.14

Знову стріляють в прямому етері.
Вибухи, гази, бруківка і біль
стукають в серце, у душу, у двері
в рану заюшену сипати сіль.
А чи поступиться влада поганська?
Стільки украли – куди їм іти?...
Хвиля народна і повінь повстанська
змиють в клоаку злочинні сліди!

18.02.2014

Моя земля і мій народ зі мною,
Моя земля і мій народ в мені.
Я жити хочу не на полі бою,
Померти хочу не на чужині.

Забудь мене, бо я уже зникаю,
Не вчи мене, як вірити словам.
Немає Бога і немає раю,
Де кров*ю кроплять навіть Божий храм.

Тут ультиматум називають «воля»,
На поступки без поступок ідуть.
Де, мій народе, твоя мирна зброя?
Беззбройних тут не чують, тільки б*ють.

Де, мій народе, твоя домовина?
Ще зовсім трішки – он її несуть.
До стінки ставлять і стріляють в спину.
Це вже було… Примарилось, мабуть.

Усе було: морили, убивали –
Не дай нам, Боже, рухатись назад.
Вже й, наче, вільні, незалежні стали,
А пут на шиї більше у сто крат.

16.02.2014р.

Тут Керзон, там «кирзак» одкраяли наживо
цілушки запашної вкраїнської душі…
Спокійно-гордий Сян і Дон величний плинуть
і відгомоном слави шепочуть комиші…

…Тужив червоно Сян, гуділи в небо стріхи,
як є – вставай і йди, а не ідеш – вмирай!...
Підвода, шкапа, сніг, дрібноти повні міхи –
аби усі живі! Тоді і пекло – рай…

…Аби лише живі… Зігріємось на сонці:
хай тільки вороги позгинуть, як роса…
Нарешті, запанýєм?! - самі в своїй сторонці…
Піднімемось у Славні до Дону і по Сян!..

19.01.2014

Чорних димів знавіснілі кадила...
Наче із пекла хтось виніс вогонь...

- Нащо, дитино, туди ти ходила, -
Царство моє не від світу цього.
- Доки живеться на білому світі,
Хочеться правди, - сказало дитя.
- Досить тобі одного, - зрозуміти:
Я є дорога і правда, й життя.
- Так, але хочеться кращого стану,
Людських стандартів, свободи і прав...
- Що ж, хай так буде, перечить не стану
Тому, що ти цю дорогу обрав.
Буде звитяга і буде поразка,
Зміниться спокій на пору тривог,
Лиш пам"ятай, мій синочку, будь ласка,
Скороминущість земного.

Твій Бог.

У колі недотичних величин,
попри усе, торкаюсь і не каюсь,
поміж уявних і живих причин
я у ярмо покори не впрягаюсь.
Куди веде дорога без мети,
уздовж якої – розкіш і нестатки,
а ще олжі осяяні хрести
і на життя уставлені податки?
І час, як пес, винюхує сліди,
наздоганяє і гарчить у спину -
із пащі слина капає біди
на золоту надійну середину.
Не заховати віру в сіре тло,
хіба що тлу молитися до скону.
На роздоріжжі, де добро і зло,
шикуються знедолені в колону.

12.02.2014

Стихає і спалахує війна,
а мир стоїть на розі сподівання –
впаде колосу глиняна стіна
чи кров’ю захлинеться ніч повстання.

Ми умістились в часі перемін –
уся країна, сита і убога.
Душа плекає і воліє змін,
та десь блукає суща перемога.

Дволика мрія розмиває путь.
Бруківка у руці, як пошук Бога,
і кожен вбитий молить: не забудь,
ще не уся розібрана дорога…

2014

Ну що, Вітьок, злітав у Сочі?
Крута тусовочка, еге ж?
Та біля тебе щось не хоче
Сидіти навіть Бангладеш...

Цураються, немов прокази,
Ніхто руки не подає.
Володька холодністю вразив,
В тарілці - тільки олів'є...

Ні слова Вовка про кредити -
Оце тобі і дружба вся!
А раптом схоче хтось убити?
Ет, охорони мало взяв!

Для папараці - невидимка,
Надумав прапором махнуть...
Сидів би краще вдома взимку,
Ох, здійнялася каламуть!

Три кола над аеродромом -
Сідати чи втікати геть?
Але ж Межигірські хороми?
Без них життя - неначе смерть.

І що б тим клятим екстремістам
Не розійтися по домах?
Тепер з води не вийти чистим
І не здолати дикий страх...

ТИ – мова
Моєї
Прадавньої
Нації.
Тобі вже
Співали
Багато.

Он дехто
Тобою
Стриже
Асиґнації,
А дехто –
Розламує
Ґрати .

Розводили
Юди
Пусті
Баляндраси,
На котрих
І ницості
Слизько…

В тобі
Гартувалося
Слово
Тараса
І шабля
Богдана
Хмельницького.

В тобі, моя мово,
Задимлені
Шанці,
Шляхетна
Статура
Герба.
В тобі – чорний прапор
Махновських
Повстанців
І вічна
Звитяга
УПА.

В тобі – материнська
Знедолена лють,
І батька
Криваві
Тортури,
В тобі – тихий стогін зими
Після Крут
І горда
Постава
Петлюри.

О мово! Очами
Малого хлопчини
Шукала ти
Вірних
Перлин…

Та врізались в тебе
Розгнуздані кпини,
Коли тебе
Зрадив
Син.

Той син є усюди:
В душі крамаря,
Що хтиво
Видудлює
Чарку,
В душі науковця
І плугатаря,
І навіть
Малого
Школярика.

Отак, моя мово.
Допоки той син
Твого укорочує віку,
Не стане яса
Українських
Сивин
З руїни
Усяких
“язиков”.

03.01.14

біла муза мовчала…
й скрипіла зубами
чорна - метала
блискавиці
біла нараз заридала -
далі – плакала безупинно
друга муза сказала:
не плач сестрице -
є рада і на зло
і махнула чорним крилом…
над Україну
лютий 2014

Україна – не Руїна. Україна – ненька.
Має доню-берегиню, сина-козаченька.
Не холопи-посіпаки – роботящі люди,
тільки лихо, чорне лихо, розтинає груди.
З того розтину кровиці витікає сила
і чорніє на кургані Кобзаря могила.
« Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…»,
та приходять лицеміри, несуть мертві квіти.
Посивіли, постаріли заповітні думи,
зажурилися, затихли доленосні сурми.
Зневажає сите панство сіру біомасу,
тільки гонор їх і пиха до пори, до часу,
бо «…не вмерла України ні слава, ні воля» –
берегині й козаченьки дбають іншу долю:
- Ні царі, ні царедворці, ані грязь підніжжя,
не торкайте синє небо й позолоту збіжжя!
Вам до слави як до неба, до святого Бога.
Ваша воля – людські муки і крива дорога.

Україна – не Руїна і народ – не бидло.
Плюньте лиху межи очі, а йому не стидно…

01.02.2014

Чому цей світ такий непримиренний
і Каїнів достатньо поміж нас?
Невже життя – то вірус патогенний,
в якому «Я» перемагає глас –
надії глас на вічне, невмируще,
божественне, небесне і святе;
надії глас на суще і грядуще,
на судний день, що кожного сягне.
Навіщо тоді розум? Убивати
і хитромудро плутати сліди?
Поміж нужденних сито панувати,
не знаючи для чого і куди?
Приходить час, людські нормує біди
у послух, у сумир’я, в дрімоту,
будує глинобитні піраміди,
але тепер вже на свою біду.
Бо інший час підпалює протести,
неначе повінь, розмиває мур
і падають корони, трони, жезли…
і холуї, і пані Помпадур.
Відплати юшка заливає очі
і лютощам немає перешкод.
Вже й Каїна убити є охочі…
А може то не Каїн, а наш код –
код божевілля, вільного від Бога,
благословення на земні гріхи.
Поглянь назад: кровить людська дорога,
усі її принади і віки.
В одному серці – жертва і убивця,
лже-проповідник, юда і герой,
їх лицедійні і натхнені лиця,
і дух любові, поки що ізгой.

31/01/2014

День гніву росте щодня,
харчується каплями крові.
У завтрашній рік Коня –
із тезою антилюбові.
Ховали у очі зло,
у посміх і рук вітання,
ховали у сіре тло
для хижого панування.

Але дістали усіх,
але згадали, що… люди.
На білий невинний сніг –
калинові грона всюди.
А вічна жага життя
дістала убивчу наснагу –
дивитись у майбуття
на мушці рушниць спецназу.

День гніву росте щодня.
На силу виходить сила.
Сідлає герой коня,
а то… ворона кобила.
Вона цокотить по склу
одвічного сподівання,
героя несе в імлу
на подвиги і страждання.

30.01.2014

Під Крутами юга віє
холодним, колючим снігом
і кулі гарячі носить
над чистим юнацьким віком.

Зло бехкають пси-гармати...
- Тримаймося, друже, брате!
Щоб жила Україна-мати,
потрібно нам тут стояти!

Як легко героєм бути
далеко від поля бою,
як мало прийшло під Крути
устати на бій з ордою.

- Каму здєсь хахляндію нада?
Криваво налиті очі.
- Спасіть мене, мамо, тато,
я жити, ще жити хочу.

Під Крутами юга віє...
Зів'яли принесені квіти.
У пам'яті часу мерзнуть
розстріляні в січні діти.

Із архіву

Село понад гаєм. Вологе горіння світанку.
Ріка на пороги стікає. Бриніння роси.
І хтось – молодий ще – закутий в свою вишиванку
Виходить із хати – за тин, у пахучі ліси.

На ґанку він слухав ранкове сумне голосіння
І мріяв про волю невидимих буйних заплав…
Із передпокою озвалась, як тихе сумління,
І вибігла мати, вхопила його за рукав.

Той хтось уже хтів посміхнутись і вирватись хутко…
Без болю й зітхань, і без довгих важких перемов.
А мати – нагострену бартку, загорнуту в хустку –
Поклала в долоню зі схлипом – і в хату ізнов.

І син той відправивсь…
Неначе могутнє багаття,
Вогнем благородним, що вихором в небо злетів,
Палало-горіло у вирі борні Закарпаття,
І ймення опришків наводило жах на катів.

Криваві від помсти, дістали й начистили ґвери,
В рясній полонині озброєні стали у рій
Налякані зайди, магнати, сліпі ненажери –
І тихо прокрались у табір на скелі крутій.

Був бій. Була спека. У голови цілили кріси,
І шанці наллялися трупом народних борців.
А пні – ті зелені волхви предковічного лісу –
Втирали коріннями сльози на древнім лиці.

Надовго все змовкло. А потім, в осінню годину,
До скелі прийшла… Чи не привид?.. Старенька прийшла…
Дивились на неї ті скелі чолом її сина,
Високі ті скелі… Узвишшя ясного чола.

Навколо – змарніла пустеля. І в серці – як пустка.
І ліс у такому мовчанні, немов задубів.
Побачила раптом ту хустку, ту вишиту хустку
У листячку жовтім… У листі опалих дубів.

28.01.14

І знову падав сніг. А ще мороз тріщав. І майоріли лозунги , знамена. І нахилився Ангел до плеча, зашепотів схвильовано до мене. Мовляв, якась чудна війна оця, всі небожителі уже у справжнім шоці...Летять гранати, падають до ніг. У когось справжнє місиво у оці...Студенти. Барикади. Чорний дим. Навпроти "беркут" і злостиві крики. Свій став чужим... Чужий не став своїм... Ніхто з великих ще не став великим...
Несе бабуся теплі пиріжки...Водою патріота обливають...Майбутній архітектор - без руки...Побиті люди гордо Гімн співають...
Не вмерла ще...не вмерла ще...не вме...Хіба та смерть - нав`язлива ідея?..А з півночі не вітром - матом дме...І я не знаю - хто я...як я...де я...
Хтось каже : жий на західний манер. Витає привид - матінка-Європа...Народ надіється, що він іще не вмер...Політикам - своя важніша "...опа".
Отак жиєм, воюєм день за днем...Найважче- це проти себе самої...
Кров на снігу...
Зруйнований едем...
І прямо в душу вцілені набої...

25.01 2014. Київ.

На часі час очиститись від бруду,
від лихоліття в нашому житті,
від сороміцтва, яничар і блуду
та рідний дім тримати в чистоті.

На часі час очиститись від скверни,
від гонору всевладдя, від ганьби.
Минулі помилки – колючі терни,
що не дадуть приспати ці роки.

На часі час відбутися народом
і кожен день краплинами життя
творити світ по імені „свобода”,
щоб не пішла країна в забуття.

Був на відстані слова з народом
І за нього на попіл згорів.
Не писав жодним партіям оди
І не славив тиранів-царів.

Він пороги не бив в кабінетах
Не лизав різним зайдам чобіт.
Україна – маленька планета,
Україна для нього – це світ.

Не було, навіть, в помислах зради
І поліг, мов листок по дощах.
Не любив він чини, ні посади,
Мав на серці рубці й на руках.

Він не прагнув чинів, ні посади,
Друзі звали його диваком.
Україною жив і заради,
Ради неї і впав він листком…

…Був на відстані серця з народом,
Не кричав, завжди, в груди б’ючись.
А народна любов – нагорода
За жертовність, за мужність, за честь!

Кипить цей холодний, не ніжний до серця час.
Божки не розп’яті по всіх континентах скачуть.
Реальність сильніша за мрію.
Ніщо не лякає нас.
А те, що дивує,
Нічого в житті не значить.

І вітер так виє, мов смішно йому чомусь.
А в ньому вчувається предків немита мова.
З планетного серця, як нафта,
Виблискує Київська Русь,
Щоб стати по-людськи над "родіной" вашою знову.

Над сірим безчассям, над скурвленим днем і дном,
В смертельних забавах забувши про гріх і долар.
Зосталося серце тим самим стареньким сліпим селом,
Хоча звир'ювала і круто змінилась доля.

Звикала до себе.
Шукала себе у світах.
Тим часом ньюйоркці уже купували Місяць.
Як гнізда могильні, апостольський біль, свята,
Чи глина, яку у всевишші для когось місять.

А потім відкусять одну з пуповин – і все:
Життя почалося...
В крові золотіє осінь.
Чим більше відкрито, тим менший у тому сенс.
Чим більш не забуто, тим менше болить волосся.

Князі і бояре, дружина, і смерд, і звір...
На круги своя повертаються вічні кола.

Від стукоту серця лавини злітають із гір
Разом із орлами
Й рекламою "Кока-кола"...

2000 рік

Агов! Ти ще жива, Вітчизно?
Чи вже одна суцільна тризна?
Для вбивць тепер така спокуса –
Поцілити у лик Ісуса.
Цей хлопець – вірменин від роду,
Став сином нашого народу.
Та на синів іде відстріл
Крізь барикадний переділ.
Юнак – словами, Кобзарем,
Його пророчим рядками
Здійняв в незрілих душах рев,
Не чутний з касок, за щитами.
А то б він, може, відхиливсь,
А то б він, може, захищався.
На нього дощ із куль проливсь –
Ісусів лик увись здійнявся.
А інший брат – той білорус,
Отам тепер, де й наш Ісус.
Ще скільки – ріднокровних нам,
Але чужих – своїм катам,
Лягли, бо до кінця стояли,
Бо спільну правду воювали.
Кати? Ой, хлопчики незрілі:
Слабка душа у дужім тілі!
Як вами затулилась влада,
Не здатна правди, честі й ладу!
Хрещатик – чорна стрічка болю,
Іще тримає прапор волі.
Та ж тільки прапор вже горить –
Ще день, година чи лиш мить?..
Скільки стоятиме держава?
Не та, зросійщена й лукава!
А та, Соборна і Єдина –
Що має назву Україна.
Не малороси, не манкурти,
А ті, що не бояться БУТИ,
Що прапор високо несуть
Цим осявають іншим путь.
Скільки ще житиме в державі
На правду наше спільне право?
Чи Україна упаде,
Щоб не залишитись ніде,
Крім – у кишені у магната
Під пильним оком сина-ката?
Стріляйте матерям у груди!
Та Україна таки буде!
Стріляйте в прапор, у народ!
Якщо вас спокушає чорт.
Але якщо вас Бог веде –
З очей полуда опаде.
Себе убити вас послали
«Державотворці» і вандали.
Тепер усі ми на межі,
А нею кров людська біжить.
І не зупиниться, поки
Народ ділитимуть ділки.
І червонітиме, й скипиться…
Ой! Діти Божі, схаменіться!

22 січня 2014 року

І немає таких віків,
де би зло не рожало опір.
А згадайте старих богів,
що за око займали очі.

А тут стільки уже очей
і ненависть у кожнім оці,
а тут стільки сліпих ночей
і стріляють на кожнім кроці.

Поціляють і ярий біль
проливає не кров, а зерна,
із яких виростає хміль –
напувати людей і терни.

24/01/2014