Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Любов Бенедишин (1964)

Інфо
* Народний рейтинг 5.159 / 5.69
* Рейтинг "Майстерень": 5.239 / 5.81
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Коефіцієнт прозорості: 0.759
Переглядів сторінки автора: 312585
Дата реєстрації: 2010-08-25 15:50:57
Звідки: Львівська обл., м.Сокаль
Школа та стилі: Класика
У кого навчаюсь: Ліна Костенко, Василь Симоненко, Ірина Жиленко, Ганна Чубач та інші адепти Високої Поезії
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2021.08.13 08:22
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора
Народилась 20 березня 1964 року. Закінчила Львівський політехнічний інститут. Пізніше, заочно, здобула професію бухгалтера. Вірші почала писати в зрілому віці. Від 1997 року друкуюся в періодиці. Від 2001 року заступник головного редактора альманаху "Соколиний край". Від 1997-го відповідальний секретар, а від 2017 року - голова Сокальського районного літературно-мистецького об'єднання "Колос".
Автор поетичних збірок "Феєрія весни" (2000), "Крізь роки і сузір'я" (2002), "Вік Ангела" (2004), "По той кінець веселки" (2006), "...віще, неповторне, головне" (2010), "НотаБене. З нестримних нотаток" (2013), "Зачаття неба" (2016), "Літа проминальна літургія" (2017), "Шлях до Воскресіння" (2019), "Дарунок Сізіфа" (2020). А також 2006 року в Санкт-Петербурзі побачила світ збірочка віршів у перекладах російською мовою "Как это было".
Друкувалась у всеукраїнських та міжнародних журналах, альманахах. У 2016 році представляла Україну як одна з українських авторів (серед понад 60 авторів з 23 країн світу)в антології європейської поезії "Зеленіє дерево миру" (Польща, Зелена Гора), де надруковано мій вірш "Розгойдали небо" мовою оригіналу, а також переклад англійською та польською мовами. 2017-го у видавництві "Каменяр" вийшла друком збірка поезій "У часу питаю..." (в серії "25 улюблених віршів").
Член Національної спілки письменників України (від 2006 року). Лауреат конкурсу "Золотий тризуб" (2011 р.), переможець 1-го Міжнародного поетичного конкурсу до 200-ліття Т.Г.Шевченка "Чатує в століттях Чернеча гора" (2014), дипломант Всеукраїнського літературного конкурсу ім.В.Дроцика (2015), лауреат Всеукраїнської літературної премії ім.Михайла Чабанівського (2015), лауреат Всеукраїнського літературного конкурсу ім.Леся Мартовича (2016), лауреат Всеукраїнської літературної премії ім.Івана Низового (2016), лауреат Всеукраїнської літературної премії "Благовіст" (2020).


"Любов Бенедишин – одна з тих тихих галицьких поетес, які утримують високе небо української поезії. Без ремства, претензій, без особливої надії на ширше визнання, зі святою жіночою покорою і вірою. Служіння слову – її свята офіра і, може, єдине і справжнє щастя. Її поезія суспільно заангажована (без цього важко уявити собі корінну галичанку) і сповідально-інтимна, вона віддає данину пейзажній ліриці й історичній тематиці, охоче апробовує найрізноманітніші ліричні жанри – від катрена до балади, від ліричної мініатюри до більшого за обсягом вірша. Але найцікавіше в неї, як на мене, це робота зі словом, услухання в нього, намагання вилущити з його прихованих тайників приховані смисли, якусь нову якість і свіже звучання".

Петро СОРОКА
(журнал «Дзвін», №4, 2018)


Найновіший твір
З Едуарда Асадова "Ввійшла, аж сива від засмути..."
Ввійшла, аж сива від засмути,
Зітхнула й мовила: "Прости,
Мені довіку не збагнути
За що мене так мучиш ти.
Я ж маю молодість і вроду,
Любити хочу кожну мить.
А ти мене приборкав гордо
І б'єш до крові (як болить!)
Мовчи! - речеш. - (Терплю безсило.)
Мовляв, любов - не головне.
Не можу більше, я втомилась.
За що караєш ти мене?
Ти ж любиш, любиш! Чи ж не чудо?
Свята в любові іпостась.
Нема їй осуду й огуди.
Облиш свої "не можна" й "зась".
Відкинь замки і заборони,
Хоча б жартуючи, згріши:
Поринь у марево безсонне,
Здурій, поезію пиши.
Це почуття назви любов'ю,
А не відважишся, - нехай.
Ти відпусти мене на волю.
Але, благаю, не вбивай".
І жінка, журячись без краю,
В задумі твердячи одне,
Схилила голову: "Не знаю,
За що ти мучиш так мене?"
Він занімів. У звичне коло
Ввірвався буревій образ.
Спитав, свій не впізнавши голос:
"Пробачте, я не знаю Вас.
Не я надів на Вас окови.
І мук страшних завдав не я.
Яке наймення Ваше? Хто Ви?"
Відповіла: "Душа твоя".

16.04.2021

переклад Л. Бенедишин

Оригінал:
Эдуард Асадов

Она вошла совсем седая...

Она вошла, совсем седая,
Устало села у огня,
И вдруг сказала «Я не знаю,
За что ты мучаешь меня.
Ведь я же молода, красива,
И жить хочу, хочу любить.
А ты меня смиряешь силой
И избиваешь до крови.
Велишь молчать? И я молчу,
Велишь мне жить, любовь гоня?
Я больше не могу, устала.
За что ты мучаешь меня?
Ведь ты же любишь, любишь, любишь,
Любовью сердце занозя,
Нельзя судить, любовь не судят.
Нельзя? Оставь свои «нельзя».
Отбрось своих запретов кучу,
Cейчас, хоть в шутку согреши:
Себя бессонницей не мучай,
Сходи с ума, стихи пиши.
Или в любви признайся, что ли,
А если чувство не в чести,
Ты отпусти меня на волю,
Не убивай, а отпусти».
И женщина, почти рыдая,
Седые пряди уроня, твердила:
«Я не знаю, за что ты мучаешь меня?».
Он онемел.
В привычный сумрак
Вдруг эта буря ворвалась.
Врасплох, и некогда подумать:
«Простите, я не знаю Вас.
Не я надел на Вас оковы»
И вдруг спросил едва дыша:
«Как Вас зовут? Скажите, кто Вы?»
Она в ответ: «Твоя Душа».