нам рости і рости із мізерії в зоряне більше
із римованих слів та із ниці буденних думок
із вдоволено-ситих напудрених жалістю віршів
до тих щирих вершин де відлунює вічності крок

де життя – боротьба і не правий повік переможець
на біду і на зло надруковано стільки грошей
що втомився дохід рахувати в калитку торговець
і бракує журби на розвіяних лихом людей

хтось бідує в нужді а комусь усе мало і мало
захлинається статком порожніх від істин чеснот
бездоріжжя душі як воно уже глумом дістало
тих терплячих рабів що заховані в слово народ

нам рости і рости тільки в хащах лукавого слова
неубита мара – сподівання на добрих царів
то засіяна в ніч віковічної мрії полова
а зерно перемог розікрала безкарність псарів

страх торкає серця і стискає гармонію правди
до амебних клітин до простого як зло ремесла –
жити в хаті своїй хай товчуться палацами зайди
хай горить все навкруг і згоряє до чорного тла

є герої-борці і є просто німа середина
як загал глядачів на хижацькі здобутки змагань
не рулетки зеро а відрізана в кров пуповина
що єднає життя у безсмертя земних сподівань

нам рости і рости знемагаючи в труднощах росту
нам би справжній талан не обскубану птаху надій
та смиряти гріхи не чекаючи Божого посту
бути просто людьми а не кметами царських повій

12.07.2013 р.

Вибухає —
Коли тиск
на текст
цензурною стрілкою вже зашкалює.
А закон ставлять вище свободи слова,
і він безцеремонно обриває чиюсь розмову,
нахабою — чіпляється до всіх
і втручається в усе.
Коли гроші олігархів на території твоєї країни —
виявляються її окупантами.
А спустошення моральне — то, не від бомбардувань руїни,
а після пограбування власними чиновниками.
Полеміка заворушення розпочинається з тління невдоволення,
і з їдкого диму обурення.
Коли політики стають занадто схожими на пройдисвітів.
А на місце творчої еліти пропихаються гламурні дурисвіти.
Бунти ідей назрівають —
коли глобалізація
нав’язує всім свою цивілізацію,
а незгідних під корінь зрізають.
Коли держава хоче бути над народом,
а не з народом.
Тоді, багряним заревом спалахує бунт тексту.
В час його буревію —
гострі прописи букв
нагадують сокири та коси селянських повстань
безкомпромісними словами
як революційними загонами
штурмують речення бунтівні
засади панівної брехні…
Бунти текстів —
руйнували — колоніальних імперій устої,
від них зазнавали поразок найсильніші армії в історії,
найжорстокіші диктатори боялись цього бунту —
більше будь-яких битв.
І Шевченкові вірші —
не що інше як бунт.
Україна є країною бунтівних текстів,
вони — спротив тоталітарності літератури і країни,
в них виверження антидругорядної словоукраїни,
прорив блокади з бюрократичності,
визволення творчої зоряності —
красою, добром, всеможливою силою слова.
Текстобунт —
ударною хвилею здригає інтернет
і увесь світ,
ураганом зриває тверді палітурки
і з пусто-порожніх книг.
Атакує незручними запитаннями,
і перемагає несподіваними відповідями…
Наступ тексту це свобода мови,
і на його сторінках,
у своїх промовах, —
описуймо ідеали розмаїття
в гармонії Всесвіття…
Вільні твори як космічні світобудови душі —
скинуть вицвівші догми із панівної ніші.
Бурі текстів —
мов грози із хмар темно-синіх поетичних світів,
що написані нами,
напоють словами —
світогляди,
для буяння, для розквіту, для всецвітіння,
без них неможлива прийдешня
убрана в обнову поезії й прози, принадна
бунту світлого, — літературна весна.

Люблю я шумные компаньи
Плеск вин и кальвадоса вкус
Люблю похмелье утром ранним
Когда не надо дуть мне в ус…
Люблю друзей, что меня любят
(Врагов?... не очень я люблю)
Ну в общем так, кто меня любит
Того, конечно, я люблю…
Казалось бы, так в чем проблема?
Все пазлы точно встали в строй,
Но все ж замучила дилемма…
Врать или не врать, хотя б порой…
Притворство моё, ( наше)
Уже бывает и гнетет…
И ноль реакции мы кажим,
Коль палку кто не перегнет…
Терпимые уже мы стали…
Интелегентней и умней
Но вот когда взаймы давали
Никто не вспомнит, хоть убей…
Вот так мои друзья, коллеги,
Не стану никого учить.
И коль в душе вы не калеки…
Давайте жить…и не грешить!!!

13.07.2010 Ю.В.
сори если что...

Система? Так. Але не лиш вона
Вбивала Стуса -
А й суспільство навіть,
Яке сьогодні тінь поета славить,
Іще не усвідомивши сповна
Поета в плоті та живій кровІ...
Карається само? Когось карає
За злочин цей, що виміру не знає?
Чи ожили для каяття живі?
Система працювала. Люди в ній
Розподілялись на катів і жертви,
Всі інші, що боялися померти,
Текли, куди поверне плин подій.
Вмивали руки "генії доби"
Й "співці епохи"... Нині при мандатах
Себе посміли числити в солдатах
Чужої - не своєї боротьби.
Мовчали б краще! З їхньої руки,
З їх мовчазної згоди вбили Стуса...
Прославитись - яка ж бо то спокуса
Для вас, мерзенні ви медведчуки!
Не скоро ще з нас витече олжа
Іржею крові - справа Василева
Випереджає нас,
І кроні древа
Поезії його
Ще заважа
Вкраїнське небо:
Штучно до землі
Придавлене воно;
Нема ще Бога
В тім небі;
Наша праведна дорога
Ще топчеться в багні брехні,
В імлі!
А Стус - давно за обрієм.
За ним
Встигатимуть хіба що наші внуки.

Тож каймося. Не умиваймо руки.
Не спекулюймо образом святим.


15.05.2003

Я не знаю, як жити далі,
З дому жінка не випуска.
Люди їздять на фестивалі,
Ділі –ділі там, тралі – валі…
Ой ти, доле моя гірка.

Хоч купила мені сандалі,
Сигареточок і пивка, -
Не пускає на фестивалі,
Лячно їй що, вродливі кралі
Заберуть в неї мужика.

- На дивані лежи й надалі,
Схочеш їсточки, - погукай,
Всухом’ятку на фестивалі
Станеш дохлим ти і зів’ялим,
І з поставою пса Сірка.

Почитала мені моралі.
О, - до цього вона шпарка!
Дійсно, що там на фестивалі
Я не бачив?.. Та й не гукали,
На свій форум вони селюка…


07.06.13

Я служив на посаді Коня,
При дворі короля Лиховида.
Пер я плуга важкого щодня,
Проте вдосталь - щодня - не обідав.
Та тягнув і на те не зважав,
Думав, так воно, мабуть, і треба.
Перевтомлений, стиха іржав,
Як боліли розгойдані ребра.
Не для мене парадні ряди
По-конячому випнутих вилиць -
Тільки обраних брали туди
Жеребців та елітних кобилиць.
Інші коні трудились, як я
І в роботі стирали копита.
Куштували не раз нагая -
Челядь царська любила нас бити.
Був Лошак серед нас молодий,
Що за норов не вибивсь в еліту.
Він понуро дворищем бродив -
Снив принадами вільного світу.
Раз наважився той відчайдух -
Зніс вориння і зник за парканом.
Марно челядь втрачала свій дух,
Повернувшись з порожнім арканом.
Вчинок той нам наснаги додав -
Збунтувалося плем'я гривасте.
Довго вітер уламки гойдав
Від загону, що мусив упасти.
І я теж з табуном поскакав
Попри стайні, в степи ковилові.
Я від долі тяжкої втікав,
Бо добряче охляв на полові.
І в конячій моїй голові
Щось прокинулось давнє, тарпанне.
Я стелився в шовковій траві,
Мною гнало чуття нездоланне.
Страх покари мене не гнітив,
Серце сіпало зболеним стуком.
За свій страх я сповна заплатив
Перевитим нагайками крупом.
Довго так я світ за очі мчав,
Пам'ятаючи зло і сваволю.
День новий я на волі стрічав -
Вперше сам я творив свою долю!
1999р.

Це життя, як зболена судьба.
Знову пересічні на узбіччі.
Крутуватих уперед юрба
мчить у двадцять першому сторіччі.

Грязь летить в обличчя з-під копит,
вибачайте, з-під коліс машини –
авангард із челяді і свит
навкіл вінценосної людини.

Маячня, убогість і мара:
що вони – державники країни
і квітує «величі» пора
у добу чергової Руїни.

Недолуга храмова хода,
калинОві під ногами віти.
Рік котрий, мов дикунів орда,
розпинають неньку її «діти».

Конав тиран в калюжі сечі,
В безсильній злобі і страху.
Серед людей, і в порожнечі,
Конав без сповіді гріху!

Здихав у засцяних кальсонах,
«Отєц», диктатор і тиран.
Від болі корчився в прокльонах,
Вночі скотившись під диван.

Ні сліду величі і влади,
Ні друзів поруч, ні рідні…
Він так боявся змов і зради…
Тож сам конав на вихідні…

Мільйони знищені режимом
На це дивилися з небес.
Вся велич, влада щезли димом,
Здихав тиран неначе пес.

А владу віддані васали
Вже рвали із ослаблих рук.
На падаль бігли, як шакали,
Допоки був ще теплий труп.

Трусились руки з переляку,
А нумо візьме – оживе!
Тоді усіх візьме за сраку,
Чергових змовників назве…

Здихав тиран, а з ним епоха
Людських трагедій і страждань.
Кінчалась табірна задуха,
Сморід мільйонних поховань!

Ці замордовані і вбиті,
Померлі з голоду, знущань
Ще скажуть дякую Микиті
За спробу владних покаянь.

Здригнеться світ від долі правди,
Нелюдських, звірських злодіянь!
Невже закінчилась назавжди
Епоха цих страшних діянь!?

Мабуть, що ні, якщо сьогодні
Режимні, табірні щурі
Вождя готові мокрі сподні
Сушити знову на вітрі.

Трясуть портретами, медалі,
Бряжчать за знищення людей!
В своїй безкарності зухвалі,
Ці зомбі сталінських ідей.

Одна нога вже у могилі,
А ще снують колючий дріт!
Якщо це, Боже, в твоїй силі
Очисть від скверни білий світ!

23.05. 2013 р.


ID: 426932
Рубрика: Вірші, Громадянська лірика

Наша глиняна хата солом’яностріха
Смертю Сталіна не переймалась нітрохи
На краєчку села, на закрайчику лиха,
Відокремлено від світової епохи.

В сніговій кучугурі, при теплій картоплі
Нарождалась буденно незвідана ера,
І не сльози утрати, а радості соплі
Обпікали вуста дітвака-піонера.

Завтра буду шкільну випускати газету
Із прощальним портретом печальної драми
Й кумачем – веселіше хай буде портрету –
Облямую портрет замість чорної рами.

То нічого, що згодом директорські руки
Обриватимуть вуха мені в нагороду
За червоний цей «жарт» – не такі іще муки
Я готов був стерпіти за батька народу!


2006

Get up, my country, feel your strengh,
enjoy your freedom whole,
be & remain yourself at length
in gaiety & dole.

We suffer from our own old sins -
from a small Russian plague.
I'll tell you what it strictly means,
It not at all is vague!

That illness catches you in sun,
as well as in moonlight,
it gets your daughter & your son -
though functions out of sight.

When you don't use your native tongue,
when you forgot your kin,
when you believe a Moscow monk
to absolve each your sin.

When you don't know exactly who
fought for your country free,
at least search Google or Yahoo
your conscience to agree

with the essential facts & trends,
& to think over again -
for what a Nationalist stands
& why he is a Man.


Basil Bucolic

My soul's inquiet -
I feel a riot,
rising in our hearts.
A big movement starts
to break new chains
on arms & brains,
to found a State
at any rate -
but without blood
& white-blue mud!

Бідні , бідні українці!
Скільки нам іще мовчать?
Візьмеш томик український,
То без сліз не прочитать...
Катерину москаль кинув,
Роксолану взяв султан.
Ми до «старшого», за тином,
Захисти, царем будь нам...
Нас дістали уже ляхи,
І татари і жиди...
А ми ходим сіромахи,
Як німії, як кроти...
Розповзлись всі по підтинню
Хто на захід, хто на схід...
Козаки в одній свитині...
Та й давно пропав їх слід...

Побираючись все ходим
Зрозуміти просим нас...
А щоб взяти шаблю з ножен?
Та й запроданців по рожі.?!!...
Вже пора! Настав той час!

2012

Носились по желтому полю во ржи,
Не зная преград, ни межи – козаки…

Малиновый стяг и хоругви в степях
И лошади быстры, блеск сабель в руках…

Есть сила и слава родной стороны…
И стрелы ордынцев еще не видны…

Мелькали века, и менялись вожди.
Вот век перемен, и покоя не жди!

Опять революций кровавый террор…
И правят страною бандиты и вор!

Трехцветный накрылся кровавым рядном
Мелькнул синежелтый забытый давно.

Тонуло в крови всё, всплывало во лжи!
И молча брели все к провалу во ржи…

И вновь поворот –разворот и путь вспять,
И новый «Максим» продолжает стрелять!

Майданы окрасились в радуги цвет,
И каждый гетманчик глаголит ответ…

Флаг белый, оранжевый…сдали в утиль…
Страна голубых марширует в пути…

Всегда леденцов не хватало на всех…
Осталось народу топор…или смех…

Ю.В. 2012

Замерзают коты на улицах!
Замерзают собаки в будках!
Безразличье у всех на лицах,
Отморожены все как будто!
Парадокс не в зиме, не в стуже,
Ведь и в зной замерзают души.
А маразм всё крепчал и туже
Закрывал всем глаза и уши.
Стало модным – сердца из стали!
Стало брендом – сваровски в душах!
Милосердье давно распяли,
А котов, как и раньше душат…

2013

Знов насувається зима.
Не синьо-біла,
Та – від помаранчу
Вся згоріла…
Якого кольору тепер
Чекати всім нам від природи?
Кому співати будуть оди?
Що обіцятимуть в четвер,
Після дощу?
А сніг впаде…і знову все накриє,
І знову все покриє!
І ми лиш згодом, на весні
Побачим знову ті ж граблі…
І разом ми на них наступим…
І потовчемо воду в ступі…
Та й заспокоємось…дурні.

2011

На кожному каналі шоу час.
Хто найчесніший є у нас?
Як риби свіжість є одна.
Так правда- є, або нема…

***
Я вірив, вірив – вже нема
Ні віри, а ні сподівання.
Прийшли коти, в меду вуста…
Не діждем ми їх сповідання.

2013

...І на майдан всіх привели,
На прапор Віру підняли.
І страшно їм було та зимно.
Їх зігрівав вогонь сердець.
Простих сердець. Тепер їм дивно…
Тепер нехай їх вхопить грець,
За зраду, за такий кінець.
За те, за що боролись…
А що тим людям віддали!...
Хай би самі та й накололись!

Гальмуються реформи. І нема
Чим змазати ресори і колеса.
Блукає межи соснами трьома
Народ наш при бубнових інтересах.

А козирі – в чиїх вони руках,
Помічені чиїм таємним крапом,
І хто моменту слушного чека,
Щоб виграти в цій партії нахрапом?

Втомилась дама пікова – її
Валети й королі гуртом обклали,
І тішаться шестірки-холуї:
Ще доклюєм, чого не доклювали!


2006

Моя усопша Україно,
Новопреставлена раба.
Червоні ягоди калини
Склювала воронів юрба.

Дітьми посаджена на палю
Гострошпичастого Кремля.
Хай вас, іуди, сором палить
І рідна проклина земля!

…Ми в чужинецьке підворіття
Втрьох матір пом’януть прийшли.
Прости, що не усі тут діти.
Ті сім – хохли… Ті – продали…

25 березня 1991 року

Бридко і гидко. Гонору шал.
Vip-технологія. Зради портал.
Совість – примара. Правда – брехня.
Ходять незрячі в пошуках дня.
Світло софітів. Пафос промов.
Черга до тіла. Піниться кров.
Свято для п'явок. Чистий четвер.
Хто в цій країні ще не помер?
Рідна безбожність – сила чужа.
Діти покори. Плаче душа.
Де ти, людино!? Тихне луна.
Скоро світає. Скоро війна…

На рівні генетичної пам’яті –
незрушені долею камені,
мов зашморг невільницьких днів
на шиї у вільних часів...

Брудна рука раба стискає слово.
Воно тріпоче, наче птаха в клітці.
Солодкий гнів, мов муркотіння киці,
згорнувся десь калачиком на дні
дозволених свободою емоцій.

Чуття, як пси, терзають здобич тіла,
та терпить він, бо що йому за діло
до тих затятих, що ішли вперед,
а час свавілля їм ламав хребет.

Він – частка „не”, приєднана до волі,
він – тихий сон у виріях життя.
Не бунтівник – приблудний пес недолі,
що серце відлучив від каяття.

Усе під Богом – воля і неволя.
Вітає рівно радість і печаль.
Він - як окраса замкненого кола,
і тих, що поза ним, йому не жаль.

Даремно ви ховаєтесь у шанці.
Не устоїть кремлівський Вавилон.
Ми – вільні люди, ви – системи бранці.
Виходьте, вже настав Армагеддон!

Не бійтеся, не нам катів карати.
Будь проклят, хто гадючу кров проллє!
Вам перед Богом відповідь тримати.
Крім Нюрнберзького, Суд Господній є.

Генсеки, юди, леніни, пилати,
Душителі свободи у Литві,
Готуючи народу каземати,
Рятуєтесь в тюрмі від нього ви!

Ви нам вбивали в душах Україну,
На наші мізки тиснули згори,
Розпростуючи звивини людини
У грані п’ятикутної зорі.

...Нема тобі іще, народе, прощі.
Ти всіх тиранів заслужив сповна.
Допоки будуть Ленінові мощі
У Мавзолеї, доти і вина

Не зніметься... Вставайте, озвіжденні,
Чий розум ще в пелюшках кумача!
Хай ляже в землю злий кривавий геній,
Щоб одержимі духом Ілліча

Очистились, щоб спала з віч полуда.
Страшний не людський, а Господній Гнів.
...Скажені леніністи йдуть! О люди!
Не доторкайтесь до більшовиків!

Кріпімося, щоб нас не спокусили.
Я вірю в те, що вистачить нам сил,
Якщо, почувши “Господи, помилуй!”,
Душа озветься: “Господи, помил...”

18 лютого 1991 року

На Кремлівський амвон він виходить такий непорочний,
І налобна Камчатка коричневим німбом горить,
І коричнево сяють червоні знамена ув очі,
Збронзовілий дух Леніна в залі могутньо стоїть.

Возсідає президія – мудрих апостолів рада.
Не ув’язнений ще Вельзевула нащадок – Борис.
І підступно, як Юда, Єгор вибудовує зраду,
Щоби “праведне сонце” вдягнути у консерватизм.

Михаїл осіняє усіх Іллічевим знаменням.
Йдуть до нього на прощу, цілуючи молот і серп.
Відпускає компартії він помилки й прогрішення,
І вже Сталін в собі чисту душу дитини несе.

До державної чаші йдуть сестри, тремтячи від щастя.
І республіка кожна побожна уста відкрива.
Лиш одна із сестер не достойна святого причастя –
Екстремістська, проклята, ворожа, небратня Литва!

Перекрити їй газ! Ех, повітря б іще перекрити!
На без хліб’ї невдячна нехай же тепер посидить.
Може, буде їй менше отої свободи кортіти,
Буде знати, як брата московського треба любить...

...Самодержцю всія!.. Вже імперії ти не вборониш.
О Литво! Із тобою республік усіх холуї!
Хай, наш царю, тебе не тривожать Союзу кордони –
Вони будуть з Камчатку на лисому лобі твоїм.

26 квітня 1990 року

Діти мої внуки мої, тяжка ваша доля,
Я дивлюсь на Україну, вона мов не моя.
Страшна, чорна, ще й обдерта, атомом побита,
Її довго руйнувала вся московська свита.
В стольнім граді важко стати повести розмову,
Бо й новітні яничари крадуть рідну мову.
Тягнуть злодії прокляті крихти із комори,
Олігархи скоро й землю вивезуть в офшори.
Повставайте діти мої – кайдани порвіте
І чужинців кровопивців із Дніпра женіте.
Починати треба знову усе будувати,
Жити в мирі і любові, братство згуртувати.
2013

Наснилась країна Утопія,
а збоку від марення-сну
вже інша держава, – Болотія,
у мареннях йшла на війну.

Колони із тухлої темряви
на світлі проспекти чеснот
повзли кровожерними чернями
і смерки несли у народ.

І правду рівняли з оманою,
в достатки возносили лесть,
цнотУ називали путаною,
топтали сплюндровану честь.

І канула в безвість Утопія,
земля зачарованих снів.
Всесильна країна Болотія
постала в реаліях днів.

„Лупайте сю скалу...” Давно б уже злупили,
була би міць в руках та трохи більше сили.
А то спекотний жар і нестерпимий холод,
і надто вже важкий Каменяревий молот.
Минуло стільки літ, а з дикої долини
не вийшов нарід наш, не вийшов і донині.
З безмірності пустот не визволив він душу,
зате не раз губив надії ніжну ружу.

„Лупайте сю скалу...” Давно б уже злупили,
якби не біль віків та не понурі спини.
Якби покірність днів ярмо не прославляла
та яничарське зло до влади не наймала.
Аморфний стан життя: лукаве лицемірство,
спотворена мораль і щире лицедійство...
Найбільша мрія всіх – піднятись над рабами
і стати, перш за все, самим погоничами.

„Лупайте сю скалу...” Давно б уже злупили,
якби поводирі та й горщики не били.
Якби не пекло мрій, не чорна твердь спокуси,
не розбрат наших дій ще з Київської РУси.
Дивлюся навкруги – міцні стовбичать скелі,
немає лиш ніде Мойсея та пустелі.
Немає у богів для нас земного щастя -
то живемо собі, як трафить, себто вдасться.

* * *
На вустах кислий смак радіації.
Зупинилось життя. Час прострації.
На зубах не пісок – скрегіт атомів,
А з екранів луна: вжито заходів!
Ми достойні сини медитації,
Тож боятись чогось нема рації.

* * *
Ніч спотворених реалій,
долі атомний розпад
у квітневі теплі далі
повертають зорепад.

Сивий порох, чорний попіл
над землею в ніч гріхів
понесе по світу сокіл
із чорнобильських лісів.

Понесе їх вітер часу,
всемогутній смертовій.
Задоволену гримасу
ізотопний скривить Вій:

- Підніміть мені повіки,
хай побачу чорний рай.
Додасть сили, додасть віку
цей колишній сад-розмай.

Над болотом морок ночі
відганяє світло дня.
В хащах млистих хтось регоче,
колом ходить чортівня.

Спалахнула та й не згасла
клітей атомних зоря,
розкидала чорні пасма
за поля і за моря...

* * *
Ще димить у пам'яті Чорнобиль,
дичавіють пусткою поля.
Ще чатують крУки мертву здобич,
променіє вражена земля.

На життєвих перехрестях долі,
наче пір'я з чорного крила,
осипає стільки літ поволі
ситий біль листки календаря.

На листках тих – імена і дати,
поміж дат – та пам'ятна весна.
Час нотує передчасні втрати
і карбує нові імена.

* * *
Жевріє пам'ять. Стихлий біль
судомою ще тліє.
Розносить вітер чорний хміль,
над попелищем віє.

Наїлись слави, а ганьби
лишили на солодке.
Зі смертю перейшли на „ти”,
однак життя коротке.

Кидали в пащу всіх підряд
без остраху й вагання.
І ненароджених малят
для їх же врятування.

Один по одному вожді
німіли в засторогах,
а люди падали в рови
обабіч від дороги.

І їх, слухняних та сліпих,
в герої охрестили
і плакав час, своїх святих
ховаючи в могили.

* * *
На небі іскрилися зорі ясні.
Вже ранок намріявся десь вдалині.
Вже ночі кінчався призначений строк.
Під кнопкою „ПУСК” затаївся курок.
Замкнулись контакти і хвиля вогню
ударила в серце квітневу весну.
Мов пекло зітхнуло і чорні дими,
зірвавши дахівку, над світом зійшли.

Пожежна частина. Тривоги гудок:
- Чергові на виїзд! Пришвидшити крок!
Туди, де скелетом горбатиться блок
з розверзнутим дахом, туди марш-кидок.
Туди, де сторука у тисячі рад
невидима смерть всіх вражає підряд.

Обов'язок мужніх – змагатись в бою
і поки сил, залишатись в строю.

Війна є війною і вже над плечем
загроза нависла вогненним мечем.
Вже чорная повінь торкнулась плеча,
у полум'ї дикім згасала свіча.
Ось перший спіткнувся та ледве не впав,
і другий зігнувся, навколішки став.
Незрима примара за горло стиска,
впивається в мозок і бліднуть вуста.
Скипає у венах іонами кров
і серце з надривом розносить ту кров.

- Товаришу, брате, за що нам таке...
Гримасою болю скривилось лице.

Із ряду тих мужніх відважних бійців,
із ряду тих перших ніхто не вцілів.
Лежать у могилах в обіймах весни
твої, Україно, жертовні сини.
Таке вже жорстоке це вічне життя –
рятуючи інших, ідеш в небуття.

В квітнево-ярій зелені садів
іще Великдень майорів стодзвонно,
сліпучо-білий цвіт, як пух, летів,
кружляв над повоєнним Закерзонням.

В історію відходила війна,
земля тяжкі загоювала рани,
буяла в сорок сьомому весна,
сназі життя співаючи осанну.

Чекали рук мозолистих поля,
як ласки рук жаданого — дівчѝна.
Для хлібороба, знає і маля,
Земля одвіку — житниця єдина..

Здавалося — ідилію весни
уже не перекреслити нікому:
як вартові, надсянські ясени
стояли на сторожі свого дому,

пускала в небо запашний димок
вівчарська ватра десь на полонині,
граційно витанцьовував смичок
в руці у скрипаля із Лемківщѝни.

Прадавні мури княжого Холма,
безмовні свідки подвигів Данила,
іще не уявляли, що весна
вже нап’яла страшні свої вітрила.

Праотча земле! Ти своє тепло
віками українцям дарувала
та з року в рік і місто, і село
по-материнськи щедро годувала.

Чому ж тоді — за розчерком пера
кати-вкраїножери многогрішні
із тебе поглумились, як орда,
і захистить не міг тебе Всевишній?!

Чому дітей твоїх - без каяття -
на сиріт водночас перетворили:
від тебе, рідна матінко моя,
в чужі краї зняли насильно крила?!

Немовби в оправданіє гріха
злочинну акцію, що над людьми нависла
(у чому завинила тут ріка?),
назвали «Операцією «Вісла»!

Вандали тисяч українських доль!
Серпа і молота лакеї осоружні!
Я вірю: за свою жахливу роль
останній день до вас явився судним!

А пам’ять, краю мій, не має меж:
умитий ностальгійною сльозою,
в серцях переселенців ти живеш
неопалимою у часі купиною!

2007 (24.04.2013)

Больше правым, нежли виноватым,
За людей, которым нет числа,
Комиссар лишается мандата,
В пять минут сбывается до тла.

Дед Морозом нёс свои гостинцы
Миру, но запыхался, не смог.
О большом и смелом якобинце
Нынче погорюет вечный Бог.

Как он жил - и веря, и рискуя,
Поминая горьковскую мать.
В сущности, он тоже "аллилуйя"
Пел Тому, Кого ходил свергать.

Кто там на него ещё там злится
Из надёжно собранных систем?
Он разносит солнце Аустерлица,
Чтоб оно одно досталось всем.

Пара баб поплачет о пропаже,
Отвезут его за две версты.
Через ровно век очкарик скажет,
Что, при всей попытке доброты,

Стало больше зла и больше гари
В мире. Мир давно лишился чувств.
Маленький укус на комиссаре -
Лёгкий, но заслуженный укус.

2013

Чому, мій друже, так смердить у хаті,
чом лицемірства плодиться печать,
чому ми бідні, а вони багаті,
ота хижацька загребуща рать?

Чому ми вільно та й не вільні жити?
Потвора днів зливається в роки.
Де той дракон, якого треба вбити,
щоб відродились совісті боги?

Невже свобода – це бурхливе море,
де білий парус тоне в далині,
а сонце мрій ховається за гори,
що виросли із втрат у наші дні?

Багно грошей: духовна маргінальність,
придворна челядь, ідоли краси,
мажору торжествуюча тональність
і вічне тло – народні голоси...

Привели якось в хлів роботягу Вола.
Ну а він, як на те, на весь світ заволав:
«Хоч я Віл-трудівник, не боюся ярма –
Та в неволі сидіть не волію й дарма».

18-19 квітня 2013 року

Холодні й голодні, як правило – босі,
Ми йшли по багнюці й кричали «Ура!»
Коли ж це було?!
Пам’ятається й досі
Та давня, глуха, ірреальна пора.
Всім сиротам – сироти.
Сталінські діти,
По суті ж, майбутні сільські кріпаки,
Ми мусили ревно й цинічно радіти
Тому, що загинули справжні батьки.

Несли ми, недоноски, пишні портрети,
З яких посміхались бундючні вожді,
І дріб вибивали зубів кастаньєти
У кожного з нас, несвідомих тоді.

Тепер ми свідомі! Та нас небагато
Зосталось на білому світі, на жаль,
Й сьогоднішнє наше,
Вже справдішнє
Свято
Підмішує в радість мінорну печаль.

Епоха московських і штепівських Берій
Ганебно сконала в бутті-забутті.
Та відгомін тих істеричних містерій
Псує мені настрій в сучаснім житті.
Я син цього краю. Гаряча кровина
Великого роду, козак з низових
Стійких запорожців. Чия ж це провина,
Що я байдикую по межах чужих?!
Спасибі селу за гостинні прийоми,
За всі частування й жадання добра,
І рідній Сулі, що вмира від утоми,
А все ж, мов сльоза, дотіка до Дніпра!
Тече до Ромна, до Лубен без упину
Джерельна вода із-під марківських верб,
Голубить вона колискову країну
Й колише на прапорі древній наш герб.
Умиюся вранці водою святою
Престольного свята у ріднім селі
Й полегко зітхну: я не був сиротою
На цій предковічній священній землі.


2005

Немочі пальці кістляві
несила зібрати в кулак.
Думи холодні та мляві,
серце – підстрелений птах.

Якому молилась ти Богу
у вечір зимового дня,
коли, не осиливши втому,
померла душа твоя?

Маленьке та висохле тіло.
У синіх студенцях вікно.
Стражденне життя не зігріло
його заморожене скло.

Так де ж ти, прихована правда?
Тремтять і згасають вогні.
Багряного щастя слава
голодні затьмарила дні.

У сивих, як сон, лабіринтах
ще довго блукатиме біль.
Шукатиме в зоряних ситах
безпам'ятства нашого хміль.

Ми пам’ятаємо, все пам’ятаємо.
Свічка не згасла на вістрі віків.
Тугу сердечну, журу коливаємо
з тих нещадимих тридцятих років.

Скільки їх страчено, голодом зморено...
Часу не стане злічити тих втрат!
Душу безсмертну усе ж не поборено.
Встань із колін, мій обдурений брат.

Тихше, мовчіть, трубадури минулого.
Вашої правди не гріють вогні.
Вийшли з гіпнозу, зі стану поснулого
наші святі та неправедні дні.

Псевдополітики, вождики нації,
чи вам болить закатованих плач?
Ваших промов відшліфовані грації
править доцільності ситий калач.

Червона ніч. Блукають тіні
поміж хатинами в селі.
Із тридцять третього й понині
вони все ходять по землі.

Вони все ходять очманілі
в своїх зруйнованих світах.
І роботящі, і умілі,
лиш присмерк голоду в очах.

І тепла запашна хлібина
до вузлуватих сильних рук
уже не ляже. Вся родина
не винесла голодних мук.

Пішли за батьком поодинці
в червону ніч, де ситий день
убили нелюди-злочинці
під марші пафосних пісень.

Наїлась смерть людської плоті
та, обважнівши, чорним сном
у наспіх вириті могили
лягла спочити за селом.

Лежить і досі правда віку
на нашій пам'яті кістьми,
а душі мертвих просять хліба
і тягнуть руки із пітьми.

Голод! Голод! Голод!
Б'є наковальню молот.
Іде перековка душі
по всій українській землі.

Експропріації лупає ціп.
Тіп-тіп! Тіп-тіп!
Забрали останній сніп.
Державі потрібен хліб!

Голод – це дотик холодної ночі,
це божевілля невидячі очі,
це тепла хлібина у сні,
це раю „совєцкого” дні.

Хміліє застілля. Гудять голоси.
Вечеряють в хаті чиїсь байстрюки.

- А нюх у Миколи, неначе у пса.
Як вправно знайшов він той лантух вівса!

- А та Марусина як вхопить ціпка,
та й мало не вбила за свого мішка.

- Навіщо їй того гнилого зерна?
Ні курки, ні гуски, от баба дурна.
Ха-ха, ха-ха...

Золоте зерно України
попливло у інші країни.
Нехай колосяться лани.
Ми - не раби, раби - не ми.

Якщо ворог не здається,
його знищують!

Так. Саме так.
Стережися сільський кріпак.

- Не хочеш віддати своє?
Кажеш, краще нехай згниє?
Ах ти, мать твою так і так...
Ну ти й гад, чєловєчєскій брак...

Тиша. Мертва тиша навколо.
Безвиході замкнуте коло.
І села на чорних дошках –
видали план на прах. Жах!

- Діду, діду, ти ще живий?
Он їде Онисько кривий.
Сідай на його підводу,
відвезе тебе додому.

- Додому не треба... Вези до могили...
Жити не хочу... Немає вже сили...

Ідеологія щастя вагітна на смерть.
Закрутилась страшна круговерть.
З'їли лушпиння і дерть.
Смерть! Смерть. Смерть...

- Який там голод? Ви про що?
Здивована зморшка кривить чоло.
- Ви бачили фільм „Кубанські козаки”?
Ось правда про згадані вами роки.
А голод – то вигадка й брех ворогів,
фальшиве відлуння тих славних років.

Ліс рубають – тріски летять...

Тріски померли, тріски мовчать.
Катам й посіпакам така благодать.
Вгодовані, ситі сини комуналки
дожили свій вік на хлібах „персоналки”.

А ті, що мільйонами в землю лягли?
У чому в житті провинились вони?
Їх муки, їх сльози – приглушений дзвін.
Десь тихо у пам'яті стелиться він.

Голод! Голод! Голод!
Змучився бити молот.
Позаду змордовані дні.
Чи прийдуть досвітні вогні?...

В Комуні її називали – Монашка,
Бо вічно ходила у чорнім вбранні,
Така собі страдниця і горопашка
На ораній горем землі, в стороні,
Засіяній лихом, политій сльозою
Гіркою-горючою… Син-одинак
З фронтів не вернувся – у вогнищі бою
Згорів і здимів без якихось ознак.

Знущальної пенсійки бабі Монашці
Стачало хіба що на мило і сіль,
Тож люди приносили їй, горопашці,
То пляшку меляси (присмачити біль),
То жменьку пшона, то пучечок цибулі,
То хліба окрайчик, чорніший землі,
Аби на столі у бабулі-горбулі
Були хоч у свЯта достатки малі.

Згорбатили бабцю літа і страждання,
Монашкою ж люди за те нарекли,
Що, ставши вдовою, єдине кохання
Не зрадила, хоч женихання й були.

До світу байдужа, стара і недужа
З одного століття в другЕ перейшла,
Зосталась у першім без сокола-мужа,
А в другім столітті – без сина-орла.

Дружила з моєю бабусею… Вкупі
Були до останніх монашчиних днів,
Товкли свою муку на борошно в ступі
Й весь час поминали синів Іванів.

Бувало, й співали: «Така її доля,
О, Боже, мій милий, прости сироту…».
Від пісні тієї над обширом поля
Зривались на землю птахи на льоту,
І падали зорі, і купчились тучі,
І небо ридало, і град випадав,
І хвилі ходили в ставку кругойдучі,
Й до сАмого дна вирувала вода…

«Така її доля…». Та іншої долі
Господь їй не дав – прийнялась і така,
Вродивши могилами в Дикому Полі
Й безслідно пропавши в густих будяках.


2009

Геть зловісну статую Свободи –
Безпардонний буржуазний фарс.
Їдьте в Рівне, гноблені народи!
Вулиця Свободи є у нас.

Хоч вона й коротка – йди сміливо!
Вільні всі в Союзі ССР...
Посміхнись! Тебе вітає зліва
Венерологічний диспансер.

Не дивись, що тут хатки негарні,
Тьмяно – пережитки давнини.
Та в ідейнім плані – все нормально:
Витримані в кольорі однім.

Це велике право – крокувати
Вулицею, що уверх веде...
А в кінці тобі засяють ґрати
Сірого будинку УВД...

Люди різних націй, рас і рангів!
Світ ваш до анархії іде.
В нас свобода – планова, у рамках:
З диспансеру і до УВД.


25 лютого 1990 року

Суєта доріг...
Тисячі людей,..
В місті завше біг...
Шум чужих ідей...

В місті метушня,
Гамір кожен день,
Всі кудись летять,
Закликом грошей...

Всі кудись ідуть,-
Хоч спинився б хтось,
В місті не живуть!
В місті "роблять щось"...

Кожен десь іде
В гаморі проблем,
Страх усіх веде,
День отам за днем...

Хоч прокинься ти!!!
Серед цих людей,
Залишай там сни,
Щоб не спати в день!

Щоб собі знайти,-
Рідний Власний Шлях,
Дай Душі весни, -
Твоє тут життя.

Дай їй полетіть,-
До своїх надій,
Хай вона в цю мить, -
Вчує голос твій.

В голосі слова:
"Я з тобов іду!
Ти лиш заспівай!
Я тебе знайду!"

18.09.2012р. Дякую :)

А владарі чи не з народу ті?
Не знати, що і мають на меті.
Сорочку рвуть на собі за народ -
Ледь дихає народ од їх щедрот...


15.03.2013

В наших глазах - их звери со всех сторон,
В наших часах сбывается Вавилон,
Их города на нашем лежат пути.
Время вброд перейти.

Даже в улыбке нашей стоит лишь та
Тёмная, непонятливая вражда.
Вой Хаммурапи,
Въедливый взгляд Иштар.
В звёздах ковёр сатрапий...

Радости здесь грешны, душны,
Бродят годами в раковинах ушных -
Лишь к утру разойдутся.
Клинописи забыты, но вбитый клин
Так и торчит по локоть меж гнутых спин,
Так и достанет яблочком до седин
Через блюдце.

Между серпом и молотом, между рек
Был человек, а выдался чебурек.
Тканью снов отзовётся.
Нескольких слов, кому-нибудь на беду,
Чтоб описать по совести не найду
Мятый, недавно вылепленный в аду,
Лунный клёцик.


2013

Як же можна так жити, дівчата і хлопці?
Від вчорашнього ранку стою я у пробці,
До нитки замерз, телефон розрядився,
Давно тої фури й роботи б лишився...

На дворі - мінус десять, замело, хуртовина,
Але дома чекають милі - дружина й дитина
Про яких мушу дбати, адже це моє щастя,
Моя втіха єдина... а тут, бачте, напастя...

Навіть думав з країни збирати манатки
Та дитина маленька, а я вчасно податки
Сплачую у держ.казначейство,
Як і моє велике, родинне сімейство…

Так чому ж ті дороги влада не прибирає,
Чи точніше, чому гроші не виділяє
На ту техніку, що стоїть у запасі,
Що? На гроші державні самі добре ласі?!

Занепад духовності і меркантильність,
А в звичайних людей – злоба та агресивність,
Недолугість чиновників – здоров’я ціна,
Де ж та спільна команда? Де ж єдність одна?..

Рушив транспорт спереду, рушаю і я…
Усе буде добре, чекає сім’я…
Доїв останню холодну консерву
І вже їду додому заспокоїти нерви.
16.03.2013

Ну ось. Нарешті.

Зупинився час.

Чужа війна, і ти, і те дівчатко…

Усе перевернулось,

Бій почавсь

(о, як би пережити все спочатку).

Ця вбивча нерухомість, це дитя.

І той ведмедик в неї в рученятах…

Вона тобі пробачила – затям,

Бо діти ще не вміють не прощати.

В твоєму серці чітко клацнув зум.

Технічно, без емоцій і надривів.

І витер ненароджену сльозу,

Загублену в іржавій горла ринві.

І все так швидко.

Цівочкою кров.

Стіна.

Дівчатко.

Постріл.

Порожнеча…

Не допоможуть тисячі церков,

Не допоможе у майбутнє втеча.

Ти ще тоді не каялась, мабуть,

Ще серце не вважала за пророка,

Бо чим тоді і як тоді збагнуть,

Що ця світлина - "краще фото року"?

2013

Патріарх гомінкої церкви джмелів
Такий же самотній як чорний лелека,
Що прилітає щороку до мого села
Мовчазного і тихого, як сухий колодязь.
У кожному селі білі як сніг лелеки
Плетуть століттями з вербового хмизу
Свої псалми кучерявих гнізд
Тільки в моєму селі – чорні
Прилітають гніздитися
І то не на стріхах,
А на холодних коминах, димарях дідизни.
Може тому, що бджоли
Єдині хто править службу
Під куполом кинутої церкви,
Що волає зламаними хрестами
До посліплого неба.
Чи може тому, що на цвинтар
Давно ніхто не приходить
І не зазирає в обличчя сумних квітів
Крім сови та прочанина одуда.
А може просто тому,
Що в моєму селі
Давно всі померли:
Бо синьоокі зайди -
Вовкулаки вдягнені в шкіру
Яничари з червоним знаком
Відібрали в людей хліб…

У всі часи бажали жити,
Плекати чад, ростити жито,
Та панував у різні доби
Свій ексклюзивний інквізитор.

Його свята прерогатива
Була у побудові дива,
А за основу людські кості
Тоді годились особливо.

Тепер, в епоху технологій,
Зразки тілесні надто вбогі,
Отож мучитель адекватні
Обрав для мет своїх дороги.

В інформаційній колотнечі
Впливати легше безперечно
На люд за поміччю ефіру,
Дозуючи потрібні речі.

Якщо пригледітися зблизька
На новочасного катиська, -
Він ошуканством благодушно
Переповняє телемиски.

Губити душі – миле діло!
А щоби їстоньки кортіло:
Розпусти перчик, хміль мамони, -
І ти уже його! Всеціло!

12.02.13

«25 Як битимеш нерозважного, то помудріє й немудрий, а будеш розумного остерігати, то він зрозуміє поуку.» Приповiстi 19

КИЇ

Ой,киї,мої киї.
Киї добрі.
Ой ,киї,мої киї.
Киї дубові.
Ви ходіть,мої киї,
По спинах панських.
Та по головах лихих бусурманських.
Научайте панів поваги
До вдови й сиротини.
Бороніть від бусурмана Неньку Україну.
Як припинять зло чинити пан і харцизяка-
Буде вам від Бога слава,
А від людей подяка.

12 квітня 2002 р.

Пам'яті Івана Низового

Народи, нації і класи
Історії творці чи безпорадні маси,
Рушійна сила соціальних змін
Чи джерело традицій та духовних сил.
Була у нас козацька Україна
І Київська могутня Русь,
Та з часом залишалася руїна,
Бо ворожнеча роз'їдала нас чомусь.
Все українське ревно в нас душили,
Але не вимирав наш волелюбний дух
І ми весь час його в собі носили
Та він і досі не потух.
Ти робітник Донецька, чи селяни
Волині, Рівного, Карпат,
Єдиної країни громадяни,
Чому між вами знов такий розбрат.
Напевно, нам історія не вчитель,
Коли не розуміє брата брат,
То спритний ваш хазяїн і гнобитель
Все багатіє, розквітає у стократ.
А розум нації, її перлина -
Одних нещадно винищили,
Інших вже купили,
А треті з розпачу поглибились в собі,
Та кличе вас стражденна Батьківщина -
Не полишайте матір у біді.
Доволі захищати їхні інтереси,
Не попаде тобі із панського стола,
Злочині ці криваві меси
Вже не осяють хижого чола.
А сила наша в єдності така,
Коли виходять і ідуть мільйони,
То не встоїть ні зграя їхня зла,
Ні їх брехня, ні їх лихі закони.
Будуймо разом наше майбуття,
Щоб для людей, для творчості і злету
І хай любов'ю повниться життя
І всім, що мріялось Поету.

2013 рік

Скриня життя наповнена паперами
І стосами партійних архаїзмів,
Народжених під золотими перами
У дефіцитних мріях комунізму.

А потім секондом гатунку вищого,
Космічного металу перснями
І орденами за плебейське знищення.
Зітлілі цінності під головершнями…

Сьогодні холодно, сьогодні совісно
І крутить душу ревматизмами,
Важкими жорнами історій-повістей
Блукає привид безвітчизняно.

Моя свіча свій строк недовгий догоріла,
проте нехай не гасне в пам’яті свіча,
щоб кожен раз, коли в повітрі пахне хлібом,
ти шанобливо запах той до краплі відчував.

Знесеться вчора колосками й болем,
образою й безсилими сльозами.
На вулиці перед очима раптом стане поле,
і людство – сіро-чорні в ньому плями.

Статистика тому найліпша проза,
цифри - кращий дріб в рушниці ката.
Серед буденного зблисне секунда злості,
запалена холодним ходом фактів.

Моя свіча недовгий строк горіла,
маленьке слово довше прогорить, я сподіваюсь,
щоб жовтий хліб солодким золотом лежав на скатертині білій,
і лиця на старих світлинах усміхались.

Нікому ще фортуною не стало
Владарювання хтиве ремесло.
Правителів у світі є чимало,
А скільки вже у вічність відбуло!

Чи місто візьмемо, а чи село, -
Ніхто сьогодні вже не є васалом,
Але турбує всяку душу зло,
Що з владного олімпу поспадало.

Усе ж мені утішливий вердикт,
Від Бога даний - вірний і твердий,
Що лиш Господнє царство справедливе,

А це - земне не явить крихти дива,
Хіба що лицемірної води
Наллє у серце підло і красиво.

22.11.12