Гучні слова: любов, відвертість, докір,
Слова зашерхлі: кров, вино, вуста.
Заледве слухаю про що вона говорить.
Які у тишу кидає слова?!
І чую, щось достоту: мандри, треба,
Кудись, тягнути, далі, до кінця.
Гучні слова: фатальність, воля, небо.
Слова зашерхлі: правда, тінь, душа.
Дека її, стегно, рука на лоні,
Весняна ніч, блакить на спині, тиш.
І на сідниці зарево долоні;
Загублена, знетямлена мовчиш.
Птахи мандрують тінями фіранки.
І дотик мій удаваність тепла
Торкається розкритої лопатки
Немов до образу відтятого крила.
Слова зашерхлі: птах, банальність, крила.
Слова порожні: вічність, дотик, ніч.
Усю себе мені ти не відкрила,
Слова залишила і дописала вірш.
Ще тільки поглядом ковзну смичком по струнах
Розладнаних, а звук в тобі глухий.
Слова просипались: любов, весна, відлуння —
Гучні слова у погляд мій пустий.

08.04.2024

До півонії лащиться вітер. Узявся нізвідки.
Мить назад порозборсував хмари порожні, і зверху,
Певно, вглядів це диво яскраве - незайману квітку,
Яку тільки-но ранок згубив із рожевого глеку,
Що висів у зорі на тонкого проміння позлітку.

І всотавши у себе пахтіння тягучо-медове,
Підхватився в бузки, відгорілі іще позавчора,
Та здивовано глянув на цвіту іржаві остови,
Фиркнув в них неохоче, пробіг в ковилі сивочолі,
Козирнути трофеєм - хвостом запашної обнови.

Вже давно він покинув медунку, забув про фіалку,
Присоромив магнолію, скромне гілля колихнувши.
О, а як маргариткову ніжність випещував змалку!
Як довірливій примулі сипав обіцянки в душу!
А сьогодні півонії ваби зціловує палко.

У бою на Харківському напрямку поліг доброволець, грузин
Серго Горнакашвілі.
Він виступав за український футбольний клуб «Колос».
У нього залишилося троє дітей…

Він покинув свою родину,
хоч у серці забрав Грузію…
Та для себе відкрив Україну,
тут знайшов собі вірних друзів.

Ось його омріяна доля -
український футбольний «Колос»,
в білих смугах зелене поле,
сльози щастя від забитого голу…

Та як поле стало червоним,
він пішов боронити волю…
Чуєте, б‘ють по ньому дзвони!
Він сам обрав свою долю.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Парки, скверы, клумбы – украшают села, города,страны…
Аллеи из деревьев, кустарников и цветов – гармония, позитив…
Радуют взгляд, сердце, душу взрослых и детей…
Красота в природе, в людях - жизнь прекрасна…
24.05.24 Швец Тамара

Парки, сквери, клумби – прикрашають села, міста, країни…
Алеї з дерев, чагарників та квітів – гармонія, позитив…
Радують погляд, серце, душу дорослих та дітей…
Краса в природі, в людях – життя прекрасне...
24.05.24 Швець Тамара

Не туман улігся, а в очах туманно
Від гірких краплинок безупинних сліз, –
Може ти не правду, а лише брехання,
Сам його злякавшись, поспіхом приніс?
Бо відводиш погляд і мовчиш уперто,
Ніби я затичку всунув у твій рот, –
Може захотів хтось налякати смертю,
Склавши на дозвіллі тужний анекдот?
Вірити несила в те, що ти промовив,
Та закляк одразу від нестачі слів, –
Щось мої коліна гнуться загадково,
Хоч стійким здаватись я хотів і вмів…
24.05.24

Великий синій ліс
На заході від міста
Колись подарував
Надію променисту.
Запрошував на "біс",
Дивився зверху вниз
На витівки дитинства.

Великий синій сон
Від березня до травня -
Історія проста,
Але вже дуже давня...
А зараз - не сезон!
Життя змінило тон,
Забуло рухи плавні.

Великий синій сум -
Реальності завіса.
Обличчя та душі
Загострюються риси.
Повітря, наче глум,
Набридливий парфум
Поганої актриси.

Великий синій птах
Образився на зміни,
Далеко полетів.
Немає горобини
На лісових стежках.
Згорів надійний дах.
А під ногами - міни.

Знов через м'ясоробку чорних днів
Повзуть рядки – як фарш таких емоцій,
Що слів немає втілити цей гнів.
Ні стікерів, ні ще яких емодзі.
Бо все, що залишилося від нас –
Це урни, повні попелу ілюзій.
Так, не втрачати людяності в час
Такий – до карми, певно, жирний плюсик.
Час сіє бомби – пожина журбу.
Харчується людськими кров'ю-болем.
Колючій дріт іржавий по степу
Знов покотився перекотиполем.
За ним лише спаплюженість руїн,
Численнії могили безіменні.
Вампіри грають курсами кровин:
По лікоть кров – валюти повні жмені.
Ну що ж, співіснувати й Авраам
Мав із Содомом (так по Берешиту).
Дай Боже, читачу шановний, нам
Це лихоліття врешті пережити.

Так, войовнича навіть і бджола,
Де проти напівтрутень, напівшершень.
Та кажуть, хоч би лицарська була
Природа – ризик є, дракона зжерши,
Драконом стати. Осьде «хепі-енд»!
Як важко не піддатися цій зміні!
Непросто башти зла розбити вщент.
Не легше добре зводити з каміння.
Не мури таборів-політв'язниць.
І не якісь іще казенні хати,
Де злодії – то судді тих, хто ниць
Не падав перед тим олігархатом,
Що на весь світ імперію добра
Поширив би – точніше, ринки збуту.
Під голосні зомбовані «ура»
З добра виходить зло напівзабуте.
Та й хто згада? Єгипетська пітьма.
Все нею крито, всім роти зашито.
Якщо у правил виключень нема,
Дай Боже нам до цього не дожити.

Сидять діди на лавочці під крислатим дубом.
Саме весна у розпалі, кругом сади квітнуть.
Аромати з того цвіту! Так дихати любо.
Та і сонечко із неба так приємно світить.
Сидять діди та радіють, згадують про роки,
Коли були молодії, мали стать і силу.
Та не думали про тишу, безтурботність, спокій.
Тоді, звісно, так на лавці вони не сиділи.
Розморило старих дідів, сидять та куняють.
Коли тут десь із-за тину донеслось: - Миколо!
Де тебе чортяки носять, собаки ганяють?!
Дід Микола підхопився та й подибав кволо
Понад тином до Секлети, що його гукала.
Один дід із «молоденьких» засміявся було:
-Чим це так Миколу жінка його налякала,
Що його одразу з лавки, наче вітром здуло?
Одізвався дід Гаврило, кум того Миколи:
- Ти закрий свого ротяку та не чіпай кума!
Тобі отакої жінки не мати ніколи!
Бач, над кумом моїм рідним насміхатись здумав!
- А чого ж він отак скоро із лавки схопився?
Тільки жінка закричала, він бігом й подався.
- Ти б з Секлетою, не дай Бог, якби зачепився,
Усе б життя жалів потім, все б життя картався.
Бо ж то баба бойовая. Що там чоловіка?!
Вона в молодості, кажуть, двох татар рішила.
- Чи ж то правда? – здивувався той молодший віком.
- Звісно ж, правда, сама ж мені якось розповіла.
- Розкажи і нам, - одразу діди напосілись.
- А, чому б не розказати? Правда, по секрету.
Діди ближче до Гаврила на лавці підсіли,
Щоб почути, чим же знана була та Секлета.
- Було то давно вже, років із півста, напевно.
І не тут. Села отого вже, мабуть, немає.
Село було невелике, більшість люду – кревні.
Одна хата притулилась аж за селом скраю.
Жила в хаті тій вдовиця, малу доньку мала.
Чи то відьма була, може, чи хто його знає.
Та місцеві її хату зовсім оминали,
Говорили, що та жінка дивну силу має.
Донька теж жила відлюдно, із дітьми не грала.
Поралися вдвох у хаті. А прийшла година,
Мати якось лягла спати та уже й не встала.
Залишилась самотою у хаті дівчина.
Хоч і гарна, й роботяща – парубків не знала.
Оминали їх хату і сватів не слали.
Так би, може і довіку вона дівувала…
Якось на село татари раптово напали.
Ну, не так уже й раптово. Дізналися люди,
Що ординці сунуть, речі, дітей похапали
Та й у ліс. В густому лісі біду перебудуть.
А от дівчині страшну ту вість не передали.
Вона порається в хаті, обід собі варить.
Коли вскочили татари у село й взялися,
По хатах, по всіх оселях за здобиччю шарить.
Двоє із них до оселі на край подалися.
Один кинувся у хату, другий коло хати
Взявся нишпорити, може щось собі прихопить.
От, заходить той до хати, а там аромати,
Так, що з голоду у нього от-от живіт вхопить.
Бачить дівку коло печі, борщ собі готує.
А у нього враз від того й слина покотилась.
Дума собі, спершу, мабуть, борщика скуштую,
Щоби дівчинонька гарна на друге лишилась.
А та тільки повернулась – татарина вздріла
Й обімліла. Стоїть бідна, не зна що робити.
Бо ж проскочити повз нього навряд чи б зуміла.
А той щось їх по-татарськи белькоче сердито
І показує на пічку. Зрозуміла скоро -
Їсти хоче: - Добре, добре, можу пригостити.
Узяла горнець із печі та й несе до столу,
Ніби в миску наливати. Підійшла близенько,
Хитро зиркнула на двері, той і одвернувся.
А вона горнець з окропом одягла хутенько
На «макітру». Той окропом умить захлинувся.
Не встиг й крикнути. А дівка кинулася з хати.
Страшно було, може кругом татар тих до біса.
Перехоплять і не вийде до лісу втікати.
А отой другий татарин нікуди ж не дівся.
Ходив-ходив кругом хати, шукав цінні речі.
Діжку вздрів, яка на призьбі з водою стояла.
Всунув голову у діжку аж по самі плечі.
Дума, може у тій діжці щось цінне сховали.
Отак його дівка й вздріла. Не стала тікати.
Підскочила та за ноги і в діжку упхала.
Став він борсатись, ногами кривими брикати.
Та вона тримала міцно і не відпускала.
Доки клятий і втопився. Тоді озирнулась,
Чи татар близько немає та і в ліс помчала.
А тут козаки з-за річки у село метнулись
І татар тих на капусту усіх порубали.
По селу кругом промчали, чи де не сховались.
Не могли і крайню хату, звісно, пропустити.
Вздріли двох татар убитих, довго дивувались:
Хто ж це зміг тих бусурманів отак порішити?
Як вернулися селяни на свої обійстя,
Було й радості, і плачу. Як розговорились,
То й про дівчину вдовину пригадали, звісно.
А вже скоро й вона з лісу втомлена з’явилась.
Критись перед козаками дівчина не стала.
Розказала все, як було, як татар побила.
Слухали то односельці, роти роззявляли.
Козаки ж її вітали та дуже хвалили.
Був між тими козаками і мій кум Микола.
І запала йому в око красуня Секлета.
Заслав сватів. З того часу й поєднались долі…
Тільки ж я вам розповів це, хлопці по секрету.

Ти була, ніби ніжний подих раю
У найхолоднішу зимову ніч,
Що довгі пролетів часи сторіч,
Щоб нагадати щастя того краю.

А я, мов грішний Каїн зусібіч
Старався удостоїтись розмаю,
Що тамо, за парканами, безкрайо
Повів свою спокійно-чудну річ.

Та я лиш грішник – де мені красоти,
Загублені в струмках медових рік
Ще як гірські творилися висоти?

О ні, один віщун колись прорік:
Людина вкусить сі сладкії соти,
Коли шляхетно проживе свій вік.

Скунс роботу знає на ура,
смрад стоїть, аж виїдає очі,
страхопуду це дикунство гра –
завше тхір до збочення охочий.
Поетичний дивиться бомонд,
як Пегасик ті́пається в муках,
от скажена кляча, кинь цей понт,
це ж душок поета, твого друга.
Він у нас на витівки мастак,
писанина, хоч пісна та плідна,
жунашлюшка, щур, бундючний хряк…
краще б "майстер" виправ своє спіднє.
23.05.24р.

Зірки не знають про війну.
А, може, знають та мовчать.
І загадкове мерехтіння
Зустріне літо і весну.
Крізь зими, крізь дощі осінні
Я вкотре відлік розпочну
І, простягнувши руки вгору,
Кричу: "Почуйте про війну!
Спиніть суцільного мінору
Цей вбивчий божевільний струм!
На гнів змінивши тихий сум,
Карайте заздрісну потвору!
Вбивайте цю ворожу зграю,
Якій нема кінця та краю!"

Колись була блакить небесна,
Тепер густа і тиха синь.
Зірки! Ваш вирок буде чесним:
За сірі та залізні весни,
Розстріляні та чорні зими,
За те, що замість сонця - тінь,
А замість слів - криваві рими -
Смерть кровожерливій тварині!

Зірки, що сяють в глибині
Над братом, матір'ю, вдовою,
Над жінкою і над сестрою
Заради світлої весни
За праведну взялися зброю.

За жовте поле, білі крила,
За світло вільної дороги
Зірки, засяявши, створили
Сузір'я світле "ПЕРЕМОГА".

не вірю я,
що така казкова на дотик мрія.
нарешті опинився наяву
в своїх заборонених снах.
ніжно припадаючи до тебе,
запашною солодко тобою полонений...
ти - моя довгоочікувана весна

2013

Скрипнуть двері, дзенькне шибка,
Чи раптово гавкне пес, -
Я виходжу з хати швидко,
Хоч уже не жду чудес.
Все сумую за тобою
Та печаль, як брагу, п'ю,
Бо ніяк не заспокою
Душу страдницьку свою.
23.05.24

Гаряче та живе, воно вистрибує зі скронь
Таким ніхто не бачив
його розчулений вогонь
І навіть серафімові долоні не втримають тієї вдачі
З усіх речей найбожевільніша - Любов.
І окрім неї серцю
нічого і не треба наче...

2008

Що ж, дівчинко… Твій головний екзамен.
Бо це – найделікатніша з наук.
Яка вивчає, далебі, те саме
У порівнянні з чим все інше - звук
Пустий і беззмістовний… То й природа
Твоя наполягала – ну ж бо, вчись!
Є речі – від часу та від народу
Залежать мало, будь-яке дівчись-
ко відчуває це… Тепер наосліп
Не треба йти – в століття соцмереж.
Там все про те, як грають у дорослі
Ці ігри. До уваги ти береш
Увесь той віковий жіночий досвід.
Хоча і відчуваєш - головне
Приховано, бо все ж цілком ніхто свій
Фірмовий арсенал тобі в Інет
Не здасть. А ти не перша, не остання.
Чоловіки не дуже і страшні.
Доволі однотипні там бажання.
Футболи, пиво. Щось від дітлашні.
Ти розберешся щодо тих теорій,
Бо практика насправді геть проста.
Твоя жіночна ніжність апріорі
На будь-яку нестриманість узда.
Ця практика гаряча та волога.
Несамовита – і приємна теж…
Сама комусь писатимеш у блоги
Підказки, але це коли складеш,
Здається, свій найголовніший залік.
З предмету, що в пригоді в курені
Не менше стане, ніж десь у Версалі.
Приймати – честь довірено мені.
Ось і пишу ліричності по шкірі.
Вдихають неземне мої вуста.
Приборкував безжалісних валькірій.
І жрицям еротичності устав
Давав я за життя не раз, не двічі.
Але чомусь перехопило дух,
Як вперше. Мов на зрілість чоловічу
Я нині сам екзамен… чи складу?
Тобі, розкритій серденьком і лоном…
Складу, як буду ніжним і п'янким.
І залишуся справжнім еталоном
Та спогадом найкращим на роки…

2024

Я вибравсь із тенетів "вебу",
Бо пробива́ мене на вірш.
Чи написать його для тебе? -
Так ти мене за нього з'їш.

Чи написати про кохання? -
Так Муз поб'ється із десяток.
Я не знаходжу це гуманним.
А втім, де маю їх ховати?..

2010

Неосяжна повнота очей твоїх, серця, жестів твоєї душі
Що й на кутику вуст підносилась лиха погорда
Дратівливої жінки, яка цитькала олівцю
Мого погляду,
Що описував зустріч немов би складав молитву.
Сумно, сумно, як сумно
Дивилися інші на постаті двох у кафе,
Не знаючи звідки між ними така напруга,
Що пара навпроти рахунок сплатила аби
Поспішно покинути заклад і втекти
Від незручності.
Там висіла картина, на світлій стіні, за нею
Яку роздивлявся, все знаючи наперед,
Потопаючи в межах обрамлених часом у вічність,
І вічність її розглядала, здається, мене.
А я задивлявся у відповідь... Про океан... Так,
Ти тоді говорила про хвилі його, про мандри,
Про те, що ти скоро поїдеш кудись на пляж...
А ти б увійшла он в оту, що над нами картину? —
Запитав зачаровано й так недоречно я.
І ти розсміялась, і знову зацитькала погляд.
Тоді розплатилися, вийшли. Побачимось. Па.
Я дивився, як ти вигинаєш крутими стегнами
І бачив гігантську хвилю, що підняв океан.

24.03.2024

Слава, Слава Україні й Народу Слава,
Ми народ від Роду вільний і вільна держава.
Синьо-Жовті наші стяги і Тризуб від Бога,
Наша єдність непорушна й з нами перемога.

Приспів
Здобували перемоги за нашу свободу,
Горді й вільні ми нащадки козацького роду.
Ми крокуємо життям Слави і нам Сонце сяє,
З нами Віра, з нами Правда і Воля святая.

Слава, Слава Україні й Героям Слава,
В боротьбі в завзятій праці ти міцніша стала.
Ми на стражі, Україно, щоб у мирі жити,
Землю-Матір шанувати і добро творити..
Приспів

Слава, Слава Україні й українській мові,
Силу має непоборну в святому слові.
Від Карпат до моря й Дону мова наша лийся
Гомонить вона піснями, весь світ пробудився.
Приспів

Пісню разом заспіваємо Слави-Перемоги,
Вороги до нас забудуть путі й дороги.
Розквітай моя, Вкраїно, вільно будем жити,
Сад вишневий і калиновий та жита ростити.

Душу й тіло ми поклали за нашу свободу,
Горді й вільні ми нащадки козацького роду.
Ми крокуємо життям Слави і нам Сонце сяє,
З нами Віра, з нами Правда і Воля святая.
Червень 2020

Нас нічого біда не навчила…
Все співаємо «Ще не вмерла…»,
А в тумані чорніє нова вже могила –
Рукотворна Говерла.

Грабарі вже лаштують лопати,
А багнети – давно готові
Українські серця протинати, щоб взнати
Колір нашої крові.

Лечу до тебе з літнім вітерцем
Над бірюзовими очима моря.
Топазне сонце загляда в лице,
Давно-давно я з ним в таємній змові.

Щодня тебе ласкає вітражем,
Адже ти відчуваєш світле диво.
Тепло його маніжки береже,
І щастям мерехтить в думках пестливо.

Ти зустрічай на березі добра
Мене, якщо кохаєш палко досі.
Моя любов - не вінт, не бакара,
Єдиний ти в життєвому хаосі.

Немов ті гулі-пагорби,
Що навесні кульбабами і маками
Освітлюють нам лиця,-
Такими всі ви бачитесь мені,
Вагітні різномовні молодиці.
Нехай чоловіки гримкочуть день при дні,
Лякають війнами в словесному двобої,
Інші громи вчуваються мені:
То діти, наче квіти, пориваються на волю.
Гриміть частіш, майбутнього громи,
Квітчайте землю безтурботним сміхом,
Робіть нас, як велів Господь, людьми
Для праці мирної та для земної втіхи.
Носіть же з гордістю, любі жінки,
Життям налиті перші чи й десяті гулі,
Щоб ми вслухались не в прогноз гіркий,
А в наймилішу в світі пісню: «Люлі-люлі!»

Воскресла плюшка – всім радіти!
Сьогодні благодатний день:
Квітчаються деревні віти,
Птахи співають нам пісень
І сонце радощі дарує;
Покинь хутчіш ридати всує,
Бо булка ожила для нас:
Попрала пекарів пекарством,
І митарів пере митарством –
Хутчіш пускаємося в пляс!

Вона не підлягає тлінню,
Вертається та ожива,
Тож протиставте голосінню
Веселу пісню та слова
Усім кажіть привітні й щирі,
Живімо всі у вічнім мирі,
Бо плюшку не бере Аїд,
Сам Бог її благословляє,
Вона пожертвувала раєм,
Щоб нам віддати свій привіт!

Бо як Аїд побачив мертву,
Блиснули сльози на очах,
І не прийняв таку він жертву.
«Тобі би буть на небесах –
Промовив їй монарх підземний –
Для Смерті подарунок щемний;
Славетна будь межи богів!
Тебе я радо відпускаю,
А заберу до Мертвокраю
Твоїх натомість ворогів!»

І булочка, немов на крилах,
Покинула скорботний край
В усіх Престолах, Тронах Силах,
В обіймах лебединих зграй;
Її узяв сам Бог в десницю,
Поклав у золоту хлібницю,
Щоб жоден чорт не зачіпав;
Приставив слуги та почети,
Сказав святим узять кларнети
Та янголів звільнив од справ.

Всім раєм гопака вдаряли!
Сивуха, мандрики, кисіль, …
Співали оди, мадригали,
Музики грали звідусіль –
Три дні ні сну, ні просихання,
А все веселі святкування.
Воно й не дивно: плюшка тут –
Велика, свіжа та цукрова,
Духмяна і не паперова –
Немає, значить, більше скрут.

Та булці сумно на бенкеті,
Її не тішить спів святих,
Вона ж бо бачить: на планеті
Дитячий сміх давно затих;
Не світить сонце, гине птаство,
Посохлі квіти, мов монаство,
А люди скиглять, гомонять...
О ні, живим життя не раде,
Живим ніякої услади,
І плач лише з усіх занять.

Здійняла мужній голос: «Боже!
(Аж протверезів Адонай)
Мені на небі буть не гоже;
Живим потрібна – так і знай!
Мене витягуй із хлібниці
Та дай живильної водиці,
Бо світ людський – то є мій дім,
Без мене там одні турботи,
Не схильні люди до роботи,
Як не поїли перед тим!»

Та й нічого робить – пустили,
Дали в дорогу мідяка,
Позичили летючий килим
І їздового віслюка.
В один стрибок злетіла з неба,
Мов Афродіта чи ж бо Геба,
В красі дівочій молодій,
І повернулась в мертве тіло –
Усе засяяло, зацвіло,
Навколо все зраділо їй.

І так вернулася надія,
Вернулись віра та любов,
І та величная подія
Повчає людство знов і знов,
Що світло переможе темінь,
Що доброта, неначе кремінь,
Вогні запалює життя,
Що плюшка нас не полишає!
Тож будьмо радісним звичаєм
Її вславляти вороття!

Московська плюшко! (Пам’ятаю:
Колись ми звали так тебе),
Шматочку втраченого раю,
Перлино всього АТБ!
Померла ти раптово, люба,
І для усіх тяжка ця згуба,
Бо плачуть навіть вороги,
Що за москальство проклинали –
Язичні воїни й вандали, –
Гіркі всім стали пироги…

Усі боролися за назви,
Забувши про солодку суть,
І гоїли московські язви,
Поки роки її беруть.
Та перед булкою мертвою
Уже не тягне нас до бою,
Бо плюшку добру кожен їв,
Хоча б «московська» чи «паризька»,
«Міланська» та, чи навіть «ризька»;
І їли ми її без слів.

Та й бог з усякими містами!
Начхав на них з дитячих літ!
Та не досипати цукрами
І менше тіста всипать – ніт!
Таке не можна пробачати,
І мало винуватцям страти!
У пеклі зачиніть козлів,
Най біси їх товчуть киями,
До смоляної кинуть ями
І не жаліють хай котлів.

Як було, що я плюшку гамав,
Читаючи книжки в тіні;
Як обкрадав батьківський гаман
Аби змакнути у вині
Наступну плюшку після школи!
Та більше плюшок я ніколи
Таких не спробую смачних!
І вам таких не куштувати,
Хоч віддали би всі палати
І всі скарби земні за них.

А все тому, що чорт паскудний
Свою копійку поберіг:
Дав кухарям рецепт облудний,
А ті, вклонившися до ніг,
Пішли пекти погані плюшки;
І не тремтять у них же душки
Робити булочки малі,
Без цукру, на дешевім тісті
Та продавати їх у місті
За ту ж ціну, що і незлі!

Підступні! генії насилля!
Такий потворний глум чинить!
Нема душі, ні богомілля!
Вам зникнути б у ту же мить!
Та ви все робите злочинства,
Позбавили дітей дитинства
І плюшку нашу передчас
Згубили певно й безсумлінно...
Її! невинну, злотоцінну
Землі віддали – й світ загас!

І разом з тим народ убили,
Його на відчай обрекли;
Підняли бідних нас на вили,
Всадили задом на коли!
Бо плюшка – запорука щастя!
Так; не Наталка і не Настя –
Солодка плюшка та вино!
І хто би з нас, як обирати
Між булочкою та дівчати,
Дівчат не кинув би в вікно?

Та смерть найкращих забирає,
Й узяла зрештою її
У Царство Божеє безкрає
На вічні мири й спокої!
Вона ж у пам’яті навіки,
Хоч не розплющить вже повіки...
Та, смерте ця, не будь пуста:
Веди людей, повчай нащадків,
Онукам будь найтяжчим спадком,
Що їм не усладить уста.

Розмаїття в природі представлено Флорою і Фауною...
Основу всього живого,природного створено Всевишнім...
Зерна проростають, народжуюсться люди, всі живі істоти...
Моря, океани, річки,озера,ставки наповнює водний світ...
Атмосферою земною керують Небеса, Сонце, Вітер, Вода ,живі істоти...
Їжу кожний добуває сам, вирощує,використовує Дари природи...
Те, що населяє Землю, проростає, не перерахувати...
Таке розмаїття Біологія вивчає, кожний відкриває світ...
Яке чудове життя, гармонію в природі, життя слід берегти...

22.05.24 Швець Тамара

Ти співала для народу,
Дарувала пісні вроду
    Про Марію-діву.
І я слухав кожне слово,
Що із вуст твоїх виходить,
    Дивувався співу.

О Маріє, мати божа,
Чи краса такая може
   Бути на цім світі?
Чи така скорбота звуку
Не дарує тільки муку,
    А і щастя миті?

Діво, що передо мною,
Ти говориш слово болю
    Про мого месію –
Тож чому я не про небо
І не про благословенне,
   А про тебе мрію?

Я би слухав вічність цілу
Ті зітхання в твоїм співі
    За парканом раю.
Нащо всі плоди та зорі
В тім святім чарівнім хорі
    Як тебе немає?

Нащо райські всі принади,
Де живе безмірна зваба
    Божої співиці?
Чи не в тому все спасіння
Та пророків тих прозріння –
    Чути молодицю?

А коли це лиш примара,
Що мене випробувала
    На жаркім багатті –
Що скажу судді страшному,
Голос чий подібний грому,
    В час похвал і страти?

Я сказав би: «Боже милий,
Судде праведний, помилуй,
    Як мені ти вчитель,
Не позбав надії чути
Навіть у вогненних путах
    Слова сеї діви.

Ти повчав серед народу
Возлюбить людську породу,
    Як самого себе;
Я ж любив єдину тільки,
Та без себе та без мірки,
    Навіть більше тебе».

І господь би мні дозволив
У смертельнім пекла болю
    Чути голос щастя,
Бо він знає своє слово,
Пам’ятає ту домову,
    Що подарував нам;

І сидів би вічно в залі
Я між голосів і марів,
    Любих і тужливих,
Що мене би чарували
Навіть без райових далей,
    Без вагань у мріях.

Кінець осені,
А далі – невідоме,
Але ні страху,
Ні надії немає,
Тільки – печаль і туга.

Була би істина, та де її узяти,
    Коли тут кожен сам про себе гомонить?
    Он сидить сонетяр і хвалиться щомить.
Хто не вклонивсь до ніг, нехай будуть прокляті!

    А там професор наш, до слави має хіть.
Він критикам дурним розумні зичить мати;
Скажіть най щось йому – закине всіх за ґрати.
    Аби ж авторитет! Бо правда – тьма та гидь.

Не згоден я з таким! Є дійсне щось у світі.
    Покиньмо пустощі та разом працювать,
А суперечки нам – лиш Аріадни ниті.

    «Яка наївність – гах! Закрить в одній з палат;
Його сорочкою ви руки пов’яжіте.
    Такий нам утопіст ні трішечки не брат».

М. Д…
Зручно влаштувавшись за столом на кухні,
Перед тим, як далі бесіду вести,
Наповняю пивом череп’яні кухлі,
Бо міцніш напою не бажаєш ти.
Я також не хочу вводити в оману
Ні тебе, мій друже, ні себе в цю мить, –
І від склянки пива теж буваю п’яний,
А від двох ще тиждень голова болить.
Ось як ми змінились – маєм сили інші,
І серця частенько б'ють щосил в набат, –
Молодієм тільки у мрійливих віршах
Та коли стрічаєм чепурних дівчат.
Не журися сильно від думок гнітючих
І почутих щойно невеселих слів, –
Подивися краще, що, як ми, сліпучо
Кущ бузку старенький також побілів.
Бач, як на осонні він радіє цвіту
І кружінню вітру, і гудінню бджіл, –
Пелюстки шурхочуть, наче звуки літер,
Іскрами сяйними сіючись навкіл.
Дзенькаючи тихо, чокаємось знову
За усе, що маєм у старіння час, –
Ми не відчуваєм втоми від розмови,
А сміємось гучно від зворотів фраз.
22.05.24

Нічний гадючник: музика, вино,
у караоке хтось волає Лепса
і на пілоні крутиться – воно…
не зрозуміло принц то чи принцеса.

У нас 200-тим їде тракторист,
а комбайнеру відірвало руки.
В столиці не почути міни свист,
мажори нанівець звелись зі скуки.

За столиком «напудрені» носи,
в бікіні сунуть дівчині купюри.
Хто з них броню під обстрілом носив?
Чи воду пив після дощу з баюри?

Та нам тримати, брате, треба стрій.
Не віддамо дідівської земельки!
Коли впаде останній гречкосій,
що будете тягнути в свої пельки?

Шукаєш правди? Краще не шукай.
Війна для бідних, можновладцям – рай.
22.05.24р.

Мені заснути не дають
Чиїсь обличчя у тумані.
Веде крізь сни в часи жадані
Незрозуміла біла путь,

Де весни сліз гірких не ллють
На дні солодкої омани.
Мені заснути не дають
Чиїсь обличчя у тумані.

Минулих днів отруйна ртуть
Мене тримає у капкані.
Обличчя милі та кохані,
В яких життя мого вся суть,
Мені заснути не дають.

Не дивуйся, що я дуже різний та непростий.
Наче троє живуть в мені. Схожі, немов брати.
Але досить відмінні характерами вони.
Перший – той не злякається чорта або труни.
Добивається, хоч бич чого та кого хотів.
Навіть танк не посунув би з обраних ним путів.
Від природи невтомний. Незламний. У всім боєць.
Якщо має мету – напролом піде навпростець.
Хто стоїть на дорозі – хоч людям, хоч чортівні –
Буде зле… Адже спротив йому – як горох стіні.
Не пом'якшив би мир, не позбавила б сил війна.
Адже шкіра у нього товстіша, ніж у слона.
А п'ята – наче скеля. Змія ж – голова крихка.
Не дай Бог їй підлізти – розчавить як хробака.

Ну а другий – то майстер веселощів і розваг.
Це пустун, фантазер. Від природи поет, співак.
Кілько склав ну хоча б розпіарений Соломон?
За душею цією мелодій, мабуть, мільйон.
Він не може прожити без пустощів і пісень.
Якщо не римував, то даремно прогаяв день.
Він – спокуса для жінки. Відчув ерогенність вух -
Все, запестить хоча б і вибагливий в неї слух.
Хто там встоїть, нехай не Мел Гібсон, не Річард Гір.
Змій – це сміх. Він приспить його піснею, мов факір.
І тоді візьме теплим-беззахисним голіруч.
Щоб вкусив – та скоріше каміння спливло б із круч.

Ну а третій – такий мовчазний і непоказний.
Отже порозумітися дуже нелегко з ним.
Таємнича натура з наївністю хлопчака.
Сам худий і блідий. А хвороба його така -
Не існує для неї, на жаль, терафлю чи ринз.
Наче так і не виріс у ньому Маленький принц.
То й шукає свою серед тисяч чужих троянд.
Якщо є в ньому щось – він приховує той талант.
Протаких не горланять тіктоки, не пишуть ЗМІ.
Що робитиме він, якщо з'явиться поруч змій -
Я не знаю… А з'явиться. Точно. А от коли?
То дай Боже, щоб ті двоє встежили-вберегли.

2024

Боги Богів...і тих Богів - Боги,
і той, хто над Богами й над собою,
скажіть нам, людям, де ті береги,
де хвилі духу б'ються до прибою -
й радіють грою.

Де врозсип розлітаються зірки,
а згустки душ - насилених на нитку -
з веління усетворчої руки,
у взір кладуться, щоби Вишній виткав
в бездонні квітку.

Де світ не знає суму голосів,
де не буває воєн і розрухи,
де б чоловік не з горя посивів,
а посріблів од часового дмуху -
мудріння пухом.

Боги Богів, нічого не кажіть -
хай казка залишається казкова,
хай таємниця манить, наче спит -
високий спит на звільнення з оковів -
ціною крові .

Там, за скрипучим всесвіту кермом,
Творець затій - невидимих на око -
таранить духом простір, мов свердлом,
розширюючи вічну одинокість
уяви кроком.

А тепер забери у мови усю її кров,
Щоб кожен рядок став глухою стіною розпачу,
Щоб сонце здавалося болем старих розмов
А слово — веслом, що постійно гребе до острова.
До острова, подібних якому цілий архіпелаг
У морі самотнього вітру порожніх роздумів,
На теплім піску приємно гортати в руках
Книгу шумливої хвилі ставши апостолом
Земної поверхні, лякаючись на глибині
Зустрітися з холодом, поглядом риби і тьмою,
Натомість втішати: усе те наснилось тобі,
Це гра, де глибінь лиш метафора для любові.

14.04.2024

СО-СУ-КУР

Вітаємо із створенням літературного блоку СО-СУ-КУР (Соболь-Сушко-Курдіновський)!


Блок СО-СУ-КУР -
свято культур,
група поетів,
кузня сонетів,
вир транспорантів,
подзвін курантів,
рими-ракети,
строфи-букети,
в грудях птахи,
люті жахи…
Агов, малороси!
Йой, кровососи!
Насоси…
Проноси…
Засоси…

( У цьому вірші наводяться образи і рими членів цієї літературної групи)

Автор: Юрко Дар
2024 рік

Вертить римами поет,
Віршики ладнає.
То ронделик, то сонет -
Він війни не знає.

Знову зрада і любов,
Пристрасні сюжети...
Що там жертви, що там кров,
Дрони та ракети.

Кажуть, десь війна іде
В морі і на суші.
Хтось життя своє кладе.
Хтось марудить душу.

Мрії збуваються.

https://m.youtube.com/watch?v=WmxjyMRUCJE&si=9IyrcA6yGrlEhr8k

Яка морська краса! Ось "Ланжерон",
Відомий дельфінарій "Немо".
Небесний усміхається капрон,
Яскрава сонця хризантема.

А Чорне море в синьому вбранні,
Хоч від плактону зеленіє,
І хвилями підморгує мені,
І в*ється зверху біла піна.

Пірнути б у прозорість теплих вод,
Чи під фонтанами скупатись.
Одеса - незабутній то клейнод,
Я ж повертаюсь до пенатів.

Сколихнувши гілку,
Забриніла бджілка
І смоктати стала з квіточки нектар, –
Видно в пелюстинках
Лиш комахи спинку
Золотисто-сіру, як погаслий жар.
До нектару ласа,
Робить вихиляси
Тілом та натужно голосно гуде, –
Бджілку владно кличе
Запах таємничий
Цвіту, що буяє навесні будь-де.
Знову забриніли
Комашині крила
І затихли швидко в гущині цвітінь, –
День не вгомониться
Бджілка-трудівниця,
Бо не знає втоми й проганяє лінь.
21.05.24

Неначе блискавка у квітні,
Розколе тишу тріолет.
Нове замінить на новітнє,
Неначе блискавка у квітні.

Коли бажання заповітні
Прикрасить римами поет,
Неначе блискавка у квітні,
Розколе тишу тріолет.

Ні, «любов» - заслабке те слівце, як на мене.
Я тобою живу, а не просто люблю.
Чоловік – то чисельник, а жінка – знаменник
Апріорі ніколи не рівний нулю.

Та обов’язок цей - хоч чогось бути вартим -
Із тобою приємність, але не тягар.
Жили рвуть, аби влізти у дуті мільярди.
Душу рвав – обійшов будь-який авангард.

Зло й добро пізнаються на практиці швидко.
Гілка дерева - я, а зміючка – це ти.
Чоловік – то є ротор, а жінка – обвитка.
Генератор ідей так працює завжди.

Чоловік – то є толок, а жінка є пара.
Енергетика спільна тебе і мене
Поєднала – то не ідеальна ми пара.
Та й не пара ми зовсім, а ціле. Одне.

Шторм з війною безсилі навпІл розламати.
Не виходить це навіть у штилів-рутин.
Чоловік – це снаряд, ну а жінка - гармата.
Порох ніби сухий. І калібр наш один.

То нехай це кохання мов танці на лезі.
Сірий спокій – нудьга; нам - яскравий екстрим,
Небеса в діамантах шалених поезій
Та поля з полунично-спокусливих рим.

Що ті золотоусти та інші продроми?
Та без тебе про що взагалі б я писав?.
Чоловік – то літак… жінку з аеродромом
Порівняв би, але…
Ти - мої небеса.

2024

Тишина в природе многолика, в человеке – взгляд, молчание…
Истину , правду доказывать, спорить с ближним - чаще смысла нет…
Школа жизни у каждого человека своя, судьба…
Ищет каждый человек свою дорожку, шаг за шагом …
Нелегкий путь предстоит пройти, чтобы найти, познать себя…
Активную жизнь днем , отдых , тишина – силы восстановят…
20.05.24 Швец Тамара

Тиша в природі багатолика, у людині – погляд, мовчання…
Істину, правду доводити, сперечатися з ближнім - частіше немає сенсу…
Школа життя в кожної людини своя, доля...
Шукає кожна людина свою доріжку, крок за кроком.
Нелегкий шлях доведеться пройти, щоб знайти, пізнати себе.
Активне життя вдень, відпочинок, тиша – сили відновлять…
20.05.24 Швець Тамара

Прозорий метелик засинає на осонні її плеча
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче дотики лиш, наче сни закосичені, наче
Промайнули кудись, розмаїлися і розплелись,
Залишаючи шрами, мов спогади без означень.

20.04.2024

Прозорий метелик засинає на осонні її плеча
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче дотики лиш, наче сни закосичені, наче
Промайнули кудись, розмаїлися і розплелись,
Залишаючи шрами, мов спогади без означень.

20.04.2024

А що тобі? Порожнє слово.
Ти спиш спокійно вдалині
І зневажаєш, мов полову,
Мої замучені пісні.

Та я таки не сплю ночами,
Все думаю: як то було,
Чи ти змінилася з роками,
Чому в сей трапив я полон?

Ми були друзі віки-вічні
Чи тільки місяць або мить -
Чому ж ти голосом безличним
Сьогодні стала говорить?

Чи аж такі мої провини,
Що тільки погляд крижаний,
Що навіть не береш на кпини,
Що ти забула де я й чий?

Мені огидні милі фрази,
Ліричні відступи, надмір,
Тож правду мовлю й цього разу:
Я мру в скорботі, ніби звір.

Якби ж вернути те минуле
Або сьогоднішнє змінить,
Та твоє серце вже нечуле
І парка врізала ту нить.

Неспішний поступ вулицею міста.
Ось зацілована промінням квітка.
Метелик на хмаринці примостивсь, як мітка,
Родима пляма - від весни до падолиста.

Пекучо-тягнуча тривога вою.
І хилиться від поштовху повітря квітка.
Хмарина набубнявілась - дощинка.
Чекаєш, мрієш, тужиш до відбою...

05.04.2024

Знищ мене!
Прошу, будь ласка!
Що? Не хочеш?
Нате ласка!
Що за вибрики,
Що за стенання?
Що, не вимолвиш
Останнього благання?

Чи ти думав, що, зустрівши,
Зможеш швидко стерти
Себе з мого разуму, одначе,
Та не вистачило вдачі,
Бо тепер ти заблукав далеко
В сходинках, порогах
Мого пекла.

Ти боявся, що не зможеш
Більш покинути на призволяще.
Ха, чи ти подумав: "Боже,
Як же мені витерпіти
Усю ту від неї вдачу?"

Ти забув, коли дивився мені в очі.
Ти забув, коли обійми були довші.
Ти забув, що попри виходки твоєй родини,
Я єдина серед нас обох була людина.

Господи, пробач вже мою душу,
Вже тепер забути все те мушу!
Відпусти мене з моєй в'язниці,
Дай мені напитись із криниці!
Відпусти мене, благаю, в порятунок,
Звільни мене від спогадів,
Віддай їх на гатунок.
Я вже терпіти ніц не можу.
Не можу спати, їсти, наче на ножу
На кінчику його сиджу,
Неначе Ді, що скоро вже побачить
Не пекло, рай, де його вже не стачить.

08/05/2024

Вплетись у пам'ять чорною стрічкою.
Чи на землі нам щастя ще буде?
Січень ув очі жбурляє січкою,
але не милішим був і грудень.
Ми повизбируєм снігу перлини,
платтячко буде доні на свято,
час відрахує останні години,
їх лишається геть небагато.
Місяць укутує зорі у гало,
дерева стоять снігами скуті…
Наче учора. Та ми ще не знали,
наскільки кривавим випаде лютий.
20.05.24р.

В моєму лобі кублиться печаль,
Обарвлена у перегар поезій.
Сатира в гузно заганя меча,
Аж крапле кров із геть тупого леза.

А я ж чекав не вави, а "Ура!",
Щоб оплески мого вмивали писка!
Але Сушко - упир-сисун, мара,
З мого натхнення жмут таланту вискуб!

А я ж його один лиш раз вкусив
І...обкалявся! Отака халепа!
А він, спроквола, зняв мої труси
Й кавалками, що в них, мене одгепав.

Утік Пегас, у музи мартопляс,
Заціпило знесилене натхнення.
Писати годі! Я, однині, "пас",
А ви пишіть. Хай береже вас неня.

Святині зруйновані житимуть в наших серцях,
Неторкано-чистими лишаться розум і віра.
Лиш праведний гнів не засліплює око борця,
Лиш ненависть щира несхибно приборкує звіра.

Настала хвилина, коли не вбачається гріх
У тім, щоб у Бога просити для ворога кари.
Допоки гартується воля і біль не затих,
Не мають найменшого шансу химерні почвари.

Хай сумніви зміями все ж закрадаються в душу,
Хай темінь іще нависає й поширює жах,
Та світло куватиме зброю з найменших окрушин,

Бо правду не може завжди заступати олжа.
І Всесвіт, що нам видавався сліпим і байдужим,
Породжує постать, що впевнено гострить ножа.

2023

Над соколом небо безкрає,
Під крилами - море Чорне,
Міць люту і непокорну
У погляді й ніч не сховає:

- Мій волею сповнений простір -
Безмежністю створений храм.
Свободою споєний вдосталь,
Я небо своє не віддам!…