Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Вже кілька літ удома не бував.
Ще у війну на фронт його забрали.
Куди його лиш доля не кидала?!
Аж доки й на Балтійський флот попав.
То воював за батечку-царя,
Тоді за Тимчасових воювали.
А потім восени Зимовий брали.
Здавалось, сходить вже нова зоря
Над світом. Бо ж кінчається війна.
Додому скоро, ниви засівати.
Більшовики ж взялися обіцяти
Селянам землю дати, а вона
Така манлива. У надії тій
Михайло мріяв, як поставить хату,
Одружиться, почне порядкувати…
Та не збулась найбільша із надій.
Полізли з усіх боків вороги:
І біляки, й Антанта, німці, ляхи,
Росія склала голову на плаху,
Їй вижити було не до снаги.
Він воював, бо ж сподівавсь на те,
Що уже скоро ворогів здолають,
А там його в селі земля чекає,
На якій поки лиш бур’ян росте.
Він воював і вірив – буде так,
Як то більшовики пообіцяли.
Хоча чутки усякі долинали,
Він не хотів їм вірити ніяк.
І ось розбили ляхів, а затим
І Врангеля із Таврії прогнали.
Війна скінчилась. Всі уже чекали,
Коли додому повертатись їм.
Та вже зима, а віз і нині там.
Сидять в Кронштадті та чогось чекають.
А тут чутки всілякі долітають…
Але чи ж можна вірити чуткам?!
В країні голод? Знають по собі,
Бо ж пайку таки врізали. Ще чути:
Тамбов бунтує і бунтує люто.
Антонов підніма селян на бій.
Чи ж тільки там?! Як вірити чуткам…
(А у газетах про таке не пишуть),
Життя, здається, стало іще гірше.
Чи ж вірити тепер більшовикам?
Тут нещодавно поголос пішов,
Що й в Петрограді вже народ бунтує.
А це ж під боком. Влада чи не чує?
Тоді за віщо проливали кров?
А як на Україні справи йдуть?
Як там батьки? Чи гарні урожаї?
Повернеться Андрій, він все узнає.
Сьогодні вже повернеться, мабуть.
Частину відпустили моряків
В відпустку, поміж ними і Андрія.
Тож зустріч з другом трохи душу гріє.
Той привезе новини – чи гіркі,
Чи радісні. Скоріше би останні.
Не він один повернення чека.
Тут половина, мабуть в моряках
Із України – теж у сподіванні…
Тут раптом тупіт, крики голосні.
Затупотіли каблуки по сходах.
Щось трапилося, як в таку негоду
Народ полишив кубрики тісні.
Михайло теж усидіти не зміг,
Хоча команди не було збиратись.
Бушлат накинув, взявся підніматись
По сходах і, заледве вийти встиг,
Як натовп вздрів на палубі. Туди
Збігались моряки. Поміж юрбою,
Що хвилювалась бурею морською,
Михайло Петриченка углядів.
Степана він уже давненько знав.
Той був із Олександрівська, бувало
У шанцях разом ворога стрічали.
Той на весь голос у юрбу кричав:
- За що, скажіть, ми проливали кров?
Поки ми з ворогами воювали,
Більшовики народ геть обібрали.
Андрій з відпустки тільки-но прийшов,
Говорить, що нема життя в селі.
Скрізь продзагони шастають прокляті,
Взялися все до цурки відбирати.
Дали селянам панської землі,
А весь врожай, що виростив мужик,
З гвинтівками приходять, відбирають.
Там люди вже від голоду вмирають…
Поміж юрбою прокотився крик:
- Геть комуняк! Повернем владу Рад!
Геть комісарів! Відстоїм свободу!
Знущатись не дозволимо з народу!
Геть диктатуру й комуняцький лад!..
На другий день на Якірний майдан
Зібрались тисячі з усього міста.
Доволі швидко рознеслися вісті,
Яка в країні чиниться біда.
Над площею постійний гул стояв.
Хоча й мороз та хто на те зважає.
А люд все прибуває й прибуває.
З Москви Калінін в поспіху примчав,
Напевно, заспокоїти збирався.
Зліз на трибуну, щось заговорив
Та свист піднявся, що не чути слів,
Тож він даремно тільки намагався
До совісті звертатись моряків,
Мовляв, ви ж гордість більшовицька, слава.
Герої. Але враження не справив.
Кому потрібні ці слова палкі?
Ви ж за народ – селян, робітників?
Чому ж тоді країна голодує?
Чому держава так селян грабує?
Неслись питання із усіх боків.
Під свист його з майдану й провели.
Не зачіпали, хай вертає з Богом,
Більшовики почують хай від нього,
Чому повстання люди підняли.
Відчувши силу в єдності своїй,
Обрали комітет для керівництва.
І Петриченка головою, звісно.
Готові за свободу були в бій.
І, справді, сила – тільки гарнізон
За двадцять тисяч. І форти, і стіни.
Лінкори бойові – хто їх зупинить,
Відкриють миттю по тому вогонь.
Та ще ж за правду всі вони стоять,
А це їм силу додає й надію,
Що вороги нічого їм не вдіють.
Хтось прокричав: –На Пітер наступать!
Та Петриченко відповів на то,
Що як же їм з братами воювати.
Там такі ж самі моряки й солдати.
Йому не заперечував ніхто.
Всі сподівались, що більшовики –
Не дур́ні все ж і мусять відступитись.
Навіщо тоді крові братній литись?
Чекати будем – був наказ такий.
Щоб їх вимоги знати всі могли,
Їх у ефір взялись передавати.
Хай знають – не прихильники Антанти
Вони, не провокатори були.
На глузд здоровий сподівались всі
Більшовиків. Даремно сподівались.
Ті говорити з ними не збирались.
Ті, мов розумних і не чули слів.
Нахрапом звикли, підлістю робить.
І тут так само зразу заходились.
Як делегати з Котліна з’явились –
То під арешт їх узяли умить.
У тих, хто тим повстанням керував,
Всіх родичів в заручники забрали.
Самі ж хутенько військо готували,
Ним Тухачевський керувати мав.
В Кронштадті ще чекали… Навзамін
Переговорам мали ультиматум:
Як зброю не збираються складати,
То знищені всі будуть, як один…
Було в Михайла сумно на душі.
Азарт минув, чекання убивало,
Бо ж відчував, що всіх їх тут чекало -
Його і всіх його товаришів.
Ніхто до них на поміч не прийшов,
А видно, як на березі збирались
Ті, хто прийти вбивати сподівались
Та «братню» їхню проливати кров.
Була ще в них союзниця – весна.
Якби прийшла, лід швидко розтопила,
Більшовики б їх взяти не зуміли.
Але ж не скоро ще прийде вона.
А вже на восьме березня якраз,
Як говорили усю ніч гармати,
Більшовики рішили розпочати,
Війська на лід вступили в ранній час.
Ішли відкрито, падали на лід,
Коли навстріч їм кулі полетіли.
З Кронштадту їх поближче підпустили
Й тоді перевернувся раптом світ.
Усі гармати вдарили з фортів.
Вони не стільки ворога вбивали,
Як лід товстий ще попід ним ламали.
З води нема рятунку, хто б хотів.
Михайло з форту цілився, стріляв
І бачив: ворог раптом завагався.
Хоч хтось в атаку гнати намагався
Та лід солдат до смерті налякав.
Бо ж поміж них багато молодих,
Курсанти ще безвусі, хочуть жити.
Одне спасіння бачать: відступити.
І вже ніщо не зупинило їх.
Радів Кронштадт – таки перемогли,
Хоч розуміли – то все не на довго.
Нічого у Москви нема святого,
Хай би й усі під кулями лягли,
Ще приженуть і кинуть всіх у бій.
Така жорстокість комунякам звична.
Бо правити вони зібрались вічно
Лихі в отій затятості своїй.
І, справді, тиждень, мабуть, проминув.
Хоч кожен день і бухали гармати,
Лінкори мали їм відповідати.
Та то такий перепочинок був.
Зігнали війська тисяч сімдесят
Більшовики – по чотирьох на брата.
Зі з’їзду їх примчали делегати,
Щоб у атаку підганять солдат
А уночі у маскхалатах всі
Ті вороги підкрались непомітно.
Форти проспали, щоби їх зустріти.
А ворог з двох боків аж напосів.
Один за одним узяли форти.
Хто захищався, хто на милість здався.
І ворог усе ближче наближався
Аби в фортецю врешті-решт зайти.
Бій цілий день ішов і цілу ніч.
На другий день в фортецю увірвались,
Бої на тісних вулицях почались.
Гуляла смерть, раділа, звісна річ.
Адже ніхто нікого не жалів.
Одні, бо знали – милості не буде.
А для других повсталі – то не люди.
Жорстокий бій на вулицях гримів.
Дісталися, нарешті й кораблів.
Тут літаки зненацька налетіли
І на лінкори бомби полетіли
І берег весь свинцем заговорив.
Михайло із Андрієм кудись біг.
Відстрілювались, у багнети брали.
Навколо них товариші вмирали.
Вони самі не чули уже ніг.
Хтось закричав : - Збираємось усі
Та до чухонців будем прориватись!
Адже інакше нам не врятуватись!
Андрій зненацька повернувся й сів.
Схопивсь за груди, очі закотив.
Михайло кинувсь: - Що з тобою, брате?
- Прийшов мій час. Прийдеться помирати.-
З останніх сил Андрій прошепотів.
І стих навіки. Що йому робить?
Все ближче й ближче вороги стріляють.
Товариші удалині зникають.
Померти тут чи залишитись жить?
Щоб відомстити, має буть живим.
Тож підхопився, ще раз озирнувся.
Шум бою голосний все ближче чувся.
Відчув, що смерть уже іде за ним.
Не став чекати, по льоду побіг
Своїх догнати. Сніг легенький сіяв.
Позаду залишалася Росія,
Чию свободу так і не зберіг.
Десь там далеко залишився дім,
Де народився, рідна Україна.
Відчув, нарешті, як, насправді винен,
Бо по життю пішов шляхом не тим.
Не тим, кому повинен, помагав.
Не захистив в бою свого народу.
На розтерзання дав його свободу
Підступним і безжальним ворогам.

Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.

Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Гойдалося плісе ромашкових спідничок.

А ось і став у захисті вербовім,
Води прозорої блищало плесо вранці,
Лиш дикі гуси ґелґотіли щось казкове,
З "Івасика- Телесика", мабуть, послАнці.

І світ здавався добрим і цнотливим,
Така краса у душах тихо проростала.
Міцніли з кожним роком юні крила.
На жаль, дитинства мого казка нетривала.

Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріхи таємничою сповіддю.
В полоні темряви моя душа перебуває
І в цей момент чую голос дивний,
То хтось тихенько шепоче мені:
Ти не намагалася говорити із своєю Душею?
Зі Своєю душею, можливо маленькою,
А можливо великою...
Хочеш Дізнатися, що думає вона про тебе,
Як поведе себе при розлуці з тобою,
Та коли настане цей день та година.
Як їй жилося в єдності з тобою,
Чи Пробачить вона розуму і тілу мої гріхи,
Я попрохаю відпущення гріхів своїх,
І які поглинає таємниця сповіді,
Щоб сповідь могла очистити мої гріхи,
про які я дізналася на таємниці сповіді
Я Сподіваюсь, що пробачить вона мені... Амінь!
Бо Очищена ж від гріхів душа представляє собою
Нареченою Божою,
Спадкоємицею раю,
Співрозмовницею Ангелів.
І Нехай це буде під знаком Рози,
Під її квітами...

Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.

Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Це - справедливий закон!

Харківські сльози - це бєлгород клятий,
Заздрісний, п'яний сусід.
Той, що гамселить по людях з гармати,
Знищує славний наш рід.

Будемо все пам'ятати з тобою -
Сум та запеклі бої.
Сльози сміливого Міста-Героя...
Сльози твої і мої.

І як позбутися цих спогадів тобі
у ті дні, коли ще дати всі пам’ятаєш,
коли той напис на спітнілому вікні
ти кожним краєм серця відчуваєш.
Коли його запах чуєш на перехожих,
коли його голос знаходиш у чужих розмовах,
на нього все до крику й до болю схоже,
він з тобою повсюди, в різних умовах.
Він там, де немає ніякого сенсу і виходу,
там, де ноги людські ще землі не торкалися,
там, де серце шукає якогось прихистку,
там, де мрія не раз ідучи спотикалася.
І так буде завжди, поки земля обертається,
поки серце й поезія сходяться і римуються,
бо кохання – знахідка, яка не кожному трапляється,
бо кохання – дарунок, який не кожному дарується.

2024

Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?

Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Влітку з виглядом зимовим?

Все залежить - казна хто
Задля - «щоб»… не вірте, зможе…
- А чому віконне шкло
Часом з долею так схоже?

Не залежно хто куди…
Уточняю, ради чого…
Все залежить - які сни…
Чи хто вимовить: - Ну, з Богом.
2024.

Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален Делон…
Саме сьогодні пан Ерік-Емманюель зустрічає свій день народження. Тож побажаємо йому творчого довголіття!



Ерік-Емманюель Шмітт -
це не просто п‘єса чи роль,
а потужний міст,
своєрідний пароль,
що виважено й повсякчас,
не покладаючи натруджених рук,
зводить поміж грішних нас
чаклун-драматург.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Поговори зі мною чи то тихо, чи то неспокійно,
Просто, відкривши рота, звуки видавай,
хочу живу розмову, не через мобільний,
поговори зі мною, щось розповідай.

Поговори про те, що десь тривожить душу,
про те, що болем розриває на шматки -
я вислухаю все, я хочу й мушу
тебе почути, бо пройшли віки.

Кажи усе, що можна говорити,
давай, погнали, виливай слова,
твій голос просто неможливо не любити,
він – «Спазмалгон», якого потребує голова.

Поговори про що завгодно, навіть про погоду,
хоча я знаю, що дощі ідуть,
ти підібрала всі мої паролі й коди,
твої слова завжди мене знайдуть.


2020

Між тими стінами колосся проросло,
Зерно, посаджене колись, - вродило.
Інакше просто й бути не могло.
Де пір’я – мають бути крила.

Де сонце сходить досі без вагань,
Де землю дощ, хоч рідко, та вмиває…
Де відповідь небажаних питань
Своєї черги не чекає.

Слова не мають значень та ваги,
Залізними не можуть бути нерви,
Знання отримується без жаги,
Усі чекають на перерву.


2024

Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.

Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
Із них сповзла, і зародки охоче
Відкрили прийми цвіту непорочні,
І звісилась сережок бахрома.

В м'ясистому безпристрасному гіллі,
Що викували дужі ковалі
Із чавуну, по жилах зціпенілих
Від коренів снага заструменіла,
Підтягуючи соки від землі.

І зрітимуть плоди, на юність схожі,
Що набухає жагою життя,
Яку щодня цікавить і тривожить:
- А завтра як? А вже сьогодні, може?
О, як бажання ті палахкотять!
Та прийде час, в долоні ляже кожен.
04.2023.

Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Злива заохотила ще й град
Долучитись також до негоди, –
Сиплеться і ллється невпопад
І воді немає перешкоди.
Град і дощ густішають щомить,
Мов гроза не відає про змору, –
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко надворі…
28.03.24

Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого раю…
Так пахло ще до нас ще до вбраня,
Коли ми лиш задумали про втечу…
На гілочці гойдалось пташення
Згадав, було, - відмовчувався вечір…
Не будемо тут більше про сумне…
Хіти - воно, здебільшого, веселе.
І вечір з роздоріжжя промайне…
І ніченька відстале перемеле…
2024.

На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для цього скоростріли…
Ми відтепер з’являтимося скрізь
Не сплутати ніде ні з ким у світі
Дай Боже нашим правнукам - без сліз!
І рідше засинати у страхітті…
3.03.2023.

У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.

А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Кохання променилось, мов яса.

Цілунки ніжні, ніби розсип самоцвітів.
Волосся - водоспадом, стан гнучкий.
І пахло квітами вишневе юне віття,
Метелик щастя прилетів меткий.

Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.

Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Лежить на голих тополиних списах,
Обкутує на їх поставах лисих
Із омели зеленої руно.

Але кизил при степовій дорозі,
Як новорічна іграшка горить
Поміж сусідів сіро- голомозих,
Й хоча зраннЯ на нього дощ моросить,
То ніби сонце блиснуло на мить.
04.2023.

Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на благе.
Минуле не поміститься в рядочках,
В яких не раз закреслював навскіс
Про те, як хлипав жалісно в куточку,
Або на людях реготав до сліз.
Продовжують громадитись, як скелі,
Хоч серце їм утратило вже лік, –
Мелодії журливі та веселі,
Збережені свідомістю навік.
27.03.24

Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.

Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в шаровари,
А як чули мову - казали: "село!"

Так любимо світло, коли ми в темниці!
Нам так було нудно! Шукали пригод!
Ось спалює ворог гектари пшениці,
А ось він ґвалтує увесь наш народ.

А ми, толерантні, всі йшли на приманку,
А ворог радів, коли бачив, як ми
Зняли й розтоптали свої вишиванки...
Ми дзвінко сміялись лише до зими.

А потім - війна... Ось такі результати
Смішних анекдотів, незграбних кліше.
Коли навчимося своє шанувати?
Своє цінувати! Своє! Не чуже!

Незламна, кохана моя Україно!
Свята ворогине диявольських справ!
Пробач мене, рідна! Я став на коліна,
Хоча вишиванку свою не знімав.

А хто познімав - ну то хай так і буде!
Бо їм все одно: що з душею, що без.
Нещирі, невдячні та заздрісні люди!
Навіщо вам сонце від наших небес?

Чого тепер варті дрібні забаганки,
Коли Перемога - мета головна!
Чи треба вдягнути усім вишиванки -
Тепер пояснила ця клята війна.

Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…

Не світяться очі змарнілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
ще рвуться за вітром в політ...

Маріє, втонули в затоні...
із юністю врода і стать.
Промчались літа, ніби коні,
лишились невтомні уста…

Ведуть перемови з вітрами,
які дістають до небес.
І чується голос з-за брами –
Василю, кохаю тебе!.

Маріє! Голубко Маріє,
нам рано іти на перон.
Згадаймо літа молодії,
успіємо ще у вагон!

Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
вертепів син і водевілів модних.
У повну залу завітав Шекспір,
вминаючи свій бутерброд з беконом.
Хай на підмостках часу виє Лір,
проте трагізм не може бути повним.
На хлібі, на воді сидить актор,
міняє бороди і лики, мов злочинець,
а це суспільство, цей балет і хор,
готує драматургові гостинець –
новий терор, старий забутий ор,
красиву й неприємну травіату,
голодомор і прапор-триколор
на кожний день, на кожну Божу хату.
Помри по-справжньому, звали цю груду слів
на совість тих, кого застерігаєш.
Не вберегти від стадності ослів,
якщо вже з ними спільну мову маєш.
Ховайся в спинах наших поколінь,
посмійся куцо в Урочистих Зборах,
побав їх баєчкою про роботу й лінь,
зостанься, брате, в масах і в акторах…
Але Театр – без форми, без нужди,
без дріб'язковостей надуманих сюжетів –
не піде звідси, бо не йде сюди,
де тхне стоїчним потом від естетів.
Зніку́ди йде вніку́ди мимо нас
своїх прекрасних п’єс бібліотека.
Ти – не актор, бо не померти час.
Натхнення – поклоніння, а не Мекка.

26 жовтня 1996 р., Київ

Принципы, характер полируются годами.
Рисуют образ и портрет.
Искренность, честность, совесть,
Надежность – создают поступки.
Ценить, уважать, беречь, поддерживать, кто рядом,
Истинное благородство, воспитанность -
Принципов формальных не допустят. 26.03.24

Принципи, характер поліруються роками. Малюють образ та портрет. Щирість, чесність, совість, надійність – створюють вчинки. Цінувати, поважати, берегти, підтримувати, хто поруч,
справжнє благородство, вихованість - принципів формальних не допустять. 26.03.24

Знаєш, я колись тебе любив,
Був готовий все віддати.
Знаєш, адже я лише хотів,
Твої сльози всі забрати.



А наразі я пустий,
Тут життя прекрасне.
Я оновлений, простий,
Через тебе, власне.


Це послання розчинилось в темноті,
Сподіваюсь, не побачиш.
Я колись тебе любив,
І ти знову плачеш.


2024

Весна вже дихає на повні груди,
Хоча зі смутком у сплетінні дні.
Проміння сонячне танцює румбу,
Немов шепоче: горю, лиху - ні.

Гілки вербові у пухнастих сукнях
Гойдає вітер теплий ніжно їх.
І ніби виганяє ноти суму,
Садок в чеканні розквіту притих.

У білому цвітінні абрикоса
І стукає гілля її в вікно.
Крокує скрізь весна зеленокоса.
Нехай засіє лиш добра зерно.

Так вияснилось небо, ніби погляд
Твоїх очей, відкритих і живих.
Ти бачиш зараз, хто з тобою поряд
На довгій-довгій вулиці притих

У розпачі. Це горе непоправне.
Підставив друг тобі своє плече,
Та не рука твоя на ньому, рану
Стирає брус. І серце біль пече.

Три дні підряд зливало сльози небо.
І ось пливеш над сотнями голів.
Палає сонце на останній требі,
Як ти для всіх в житті своїм горів.

Закохався Ряст біленький
У Медунку солоденьку,
Зізнававсь в коханні.
Їй подобався Барвінок,
Його очі ті блакитні
Великі і гарні.

А Барвіночок Фіалку
Ніжно так любив і палко,
Вірним був їй дуже.
Й між лбюдей таке буває,
Кого любиш - не кохає,
Хто тебе - байдуже.

2024 р.

Жага наживи – гірше за ганьбу,
яку уже і кров’ю не відмити!
Добра і зла одвічну боротьбу
нащадкам доведеться ще узріти…

Вона згубила не одне життя,
ламала мрії, імена і долі,
стирала найпалкіші почуття,
калічила і завдавала болю…

Жага наживи – то жадоби друг,
товаришка зажерлива мамони.
Та пандемія нищить все навкруг
і будоражить хтивості гормони…

Ця моровиця – пошесті сестра,
супутниця моральної облуди
і небуття липкий, суцільний страх…
Вона веде завжди лише в нікуди!

Всю ніч вовтузився й притих
Причаєно в долині, -
Немов продовжує нічліг
У світлу вже годину.
Уздрівши тільки звіддалі
Світання жар на сході, -
Припав лякливо до землі,
Затамувавши подих.
Бо за якусь миттєвість-дві
Він зникне, як полуда,
І на просохнутій траві
Його й сліду не буде.
26.03.24

Лава вулкана


Побачив сьогодні в «Актуальному» одразу сім (!) віршів Олени Студникової:
«вулкан почуттів», «думка лавою», «промені слів» тощо…


Приголомшена читацька публіка -
в «Актуальному» - тільки Студникова!
Загубилися Леся й Світлана -
суцільна «лава вулкана»…

Автор: Юрко Дар
2024 рік

Я бачив сильних і не зламних
Я бачив тонких і гнучких
Багатих бідних і розумних
Тупеньких мудрих і дурних
Я знав червоних, навіть білих
А помаранчевим сам був
Тепер блакитна зелень сірих
На демократію табу
Наклала, як в кутку собака
І ходить радісно в лайні
А той хто ржав, уже поплакав
Бо втратив ноги на війні.
Ось так живемо від Майдану
І до Майдану… номер три.
Чи ж знов порвемо ми кайдани
Чи все ж присплять нас у труні???

любов тасьмами ніжності натягнута між мною і тобою
весь цей шалений сплав ласки і пристрасті,
відокремленості і близькості,
несхожості і сумісності
і робить її такою
такою прекрасною, дивною, всепроникною,
крилатою та міцною,
такою дорослою, такою іскристою,
невдаваною,
живою.
між нами
дзвенять урагани
танцюють борвії
із хмар випадають бажання і мрії
між нами суцільно-незаймана тиша
взаємоналежність крізь неї густіша.
без тебе й з тобою
в мені не зі мною
з’єднались в одне, залишаємось двоє
між душами ніжність мандрує мостами
любов п’є тіла,
бенкетуючи нами

24-25.03.24

Ти почуєш мене, я прийду незабаром.
Твоя люлька порожня, я насиплю тобі.
Наші очі дивилися різні кошмари,
наші душі літають як вітер в трубі.

Ми всього лише діти панельного раю,
ми чекали на пісню, завила війна.
Наш старенький Поскот, він без нас не вмирає,
але я пам'ятаю, де наша стіна.

Ти побачиш мене в саме тій обстановці,
де картини і бруд, де ніщо не летить.
Будуть знову кохання, вино та майорці.
Але очі назавжди вже будуть не ті.

Ще тільки березень, а вже
Погожим надвечір’ям, –
Сусідка в гарнім негліже
Завмерла на подвір’ї.
Бентежна й ніжна, як весна
Ця молода і рання, –
Теплом втішається вона
Й своїм прозорим вбранням.
Я відвести не можу віч,
Поводячись несміло, –
Від рук, оголених до пліч,
І від колінок білих.
Не обертом йде голова
І не осліп я також, –
Дарує березень дива
Та годить усіляко...
25.03.24

Я - не жебрак! Я - біженець, панове!
Приїхав я сюди не від нудьги.
Будинок мій на вулиці Чудовій
Вже місяць, як розбили вороги.

А доля, та жорстока господиня,
Мені розбила вщент віконне скло.
Не кидайте мені монети в скриню!
Я - не жебрак! У мене все було!

Повірте, що нікому я не зичу
Життя міняти на єдину мить.
Я не ховаю душу та обличчя!
Я - чистий, і від мене не смердить.

Сусід одразу за кордон поїхав,
У нього там - неписаний закон.
Цей дядько шкаралупками з горіхів
Вже засмітив тамтешній весь район.

Сусідка теж втекла, бо має гроші.
Було у неї декілька квартир.
У неї все гаразд. Вона у Польщі
Сидить і вперто славить рускій мир.

Я - не жебрак. Я хочу працювати!
Не хочу, сидячи, казати "пас!"
Хіба я винен, що мене гармати
Примусили приїхати до вас?

Ніхто мені нічого тут не винен.
Я не прошу. Хоча б куток знайти!
Ціна за місяць - тридцять тисяч гривень.
Грошей нема? Котись під три чорти!

І покотився. Безпритульний. Знову.
Такі, як я, - небажане сміття.
Приїхав я на вулицю Чудову...
Руїни мрій. Розтрощене життя.

Хіба мені багато було треба?
Хіба я не дотримувався меж?
У нас - одне велике синє небо
І перемога спільна буде теж.

"Допомогти не треба зневажати"
Де ставити важливу кому тут?
Хто знає, як нас буде зустрічати
Великий, справедливий Божий Суд?

Ми ще пізнаємо уповні
зачаєне комічне зло,
що вивертається назовні
як явне ще одне пуйло.
Є паралелі історичні,
але реакції нема...
рішає, нібито, величний
і не відповідає, звично,
за скоєне біля керма.
Чому немає перемоги?
А, може, не туди веде
оманське чучело двоноге?
Чому немає допомоги?
Тому... що офіс украде?
А на московії ще видно:
її лакея єрмака,
колаборацію совка...
і ошкіряється огидне
чудовище вурдулака,
тому що пізно, очевидно,
його утнути до пенька.
Але за кого... ні, не дуже
іспанський сором опече,
коли почуємо іще,
чому Америці байдуже
як тій калоші у калюжі,
що протікає і... тече.

03/24

Загубив чоловік воли.
Задрімав десь на хвильку, може,
А воли ті пішли й пішли,
Завернули до лісу, схоже.
Він по лісі пішов шукать,
Доки й зовсім уже стемніло.
Тож уклався під дубом спать,
Бо ходити не мав вже й сили.
А було то в купальську ніч,
Саме папороть зацвітала.
Спалахнула десятком свіч
І у чобіт йому упала.
Вранці кинувся чоловік,
Бачить, де воли заблукали.
Подивився у другий бік –
А там скарб колись закопали.
Чує, як сорока кричить:
«Обережно, чужий у лісі!».
Зайченят своїх заєць вчить,
Щоб з усіх боків стереглися.
Йде волів забирати він
І дивується: що ж то значить?
Звідки знає мову тварин
І скарби під землею бачить?
Коли раптом назустріч жид
Іде босий, збиває ноги
Та кривавий лишає слід.
Привітав чоловіка того
Та й питається: - Чи б не зміг
Мені чоботи ти продати,
Бо зовсім вже не чую ніг?
Золотих можу десять дати.
Чи то блиск золота пройняв,
Чи жида пожалів, одначе,
Миттю чоботи свої зняв…
Й тільки того жида і бачив.
Залишився він без чобіт,
Золоті камінцями стали
І скарбів вмить закрився світ.
І тварини не розмовляли.
А, крім того, умить забув,
Де волів йому йти, шукати.
Бо ж не жид то – чортяка був,
Щоб цвіт папороті забрати.
А він так і не зрозумів,
Що йому ті знання давало.
Та й пішов шукати волів,
Які в лісі десь заблукали.

Яким було небо легким на пустім стадіоні тоді,
Півпрозора блакить, пам’ятаєш якою здавалась?!
Немов би навмисно подібний намарила тон
До плаття твого, наче колір його вбирала.
Стільки простору, зелені... Хвилі голодних птахів
Здіймалися вгору від тупоту легкоатлетки,
Що бігала вперто довкола порожніх воріт,
Збиваючись в зграю, мов букви в моїх чернетках.
Те сонце було апельсиновим соком тоді;
І липа шуміла над лавою сонно та щемно,
Я ж марив про зливу, щоб ми повернулись туди
Де міг розстібнути блакитне, присонне небо.

24.03.2024

Із Зеева Дашевського (Ізраїль)

На днях забрів до мене сват, –
такий метикуватий!
Мовляв, невдовзі – Тубішват;
як будем святкувати?..

Я ледь не вистрибнув з холош:
– Мою рятуєш мрію!
Бо я – немов Ахашверош⁷
без Тубішвата скнію...

Хто вткнув у січень Тубішват⁸ –
був явно напідпитку;
але – я вчений: апарат
підготував ще влітку.

Тож ми сушні ужили збір, –
ми спритники та хвати!
Мигдаль, чорнослив та інжир
змогли застосувати;

використовували ми
то лантухи коринки,
то тюк сушеної хурми,
то різних барв родзинки;

то фініки, то курагу, –
ти пам’ятаєш, свате?..
А він, що дивно, – ні гу-гу.
А я – не винуватий!

І де Аман та Мордехай –
на щиру радість курям
хтось інший впізнає́ нехай...
Ну, все: нарешті – Пурім!

Манячий лабіринт любові.
Він такий чарівний,
Він такий небезпечний.
Там спалахнуть твої та мої почуття,
Та нехай наші почуття нерозділені,
Але ж вони не згаснуть.
На кожному повороті дня
У лабіринті любові вони
то палять тебе та мене,
То ніжно гріють.
А ми намагаємося зрозуміти,
що відчуваємо один до одного
Ось знову поворот крутий
Що криється за ним, не знаємо,
але знайдемо у лабіринті любові, те що шукаємо

Ти, подивися, подивися,
ми в дзеркальних стінах.
Ти вгадай де ти, де я.
Ми дивимося у дзеркала,
і бачимо горить наш вогонь кохання
Не втекти, не втекти нам
Від того, що бачимо у дзеркалах.
З своїм відображенням не розійтися, не розійтися
в різні боки не зможемо в лабіринт дзеркал.

Манячий лабіринт дзеркал
Ми давно блукаємо в ньому, але тільки
Манячий лабіринт дзеркал
Не відпустить нас,
Бо ми продовжує блукати в ньому

Так манить лабіринт любові до тебе і до себе
І ми в нього ступаємо обережно
І відчуваємо, як це можнливо
Душою її відтінки на собі

На просторах Інтернету
Скаче Галя, мов кобила.
Звідки в неї тая сила,
Дошкуляти всім поетам?

Норовиста і скажена,
Загордилась критиканка.
Їй би чвари, навіженій,
Бо смакує, ніби манну.

Зранку скаче і до ночі:
То алюром, то галопом.
Бережися, - можеш лопнуть!
Жаба давить, сліпнуть очі,

Бо в поетів є сонети,
Акровірші, тавтограми,
А у Галі - "вінегрети",
Наче з дуба впала "дама".

Доскакалась на порталах,
Видаляють язикату,
Заборонені їй батли.
Іподром чекає Галю.

І

Едем уяви родить соловій --
Як щастя зберегти, не зруйнувати?
Візьми себе й на вірність перевір --
За прикладом співочого пташати!

Витьохкує, тоді шука в траві
Гілки дрібні -- гніздечко будувати.
Подрузі - до останнього, повір --
Так віддане створіннячко крилате.

То тільки лев, той волохатий цар --
Султан звірячий, прайд* узяв для себе,
Бо сильному, мабуть замало пар...

У мене серце, всі пісні -- про тебе.
Любові п'ємо золотий нектар...
Кохана, ти зі мною, що ще треба?!
_______________________________
*Прайд - свого роду лев'ячий гарем, куди входить кілька левиць.

ІІ

Кохана, ти зі мною, що ще треба?!
Тікає геть розпука і жура...
Приходить радість, як вода до стебел,
Проміниться, мов сонячний Бог Ра.

Ясніє весь життя мого перебіг,
Неначе золота прийшла пора --
Вже труться шийками лебідка й лебідь,
То починається любовна гра.

Із темряви чигають чорні круки,
Підстерігають змії у норі,
Або розбійники-башибузуки...

Не діжде чорт, щоб руки тут нагрів!
Вербові котики так пестять руки --
Утілилась моя найкраща з мрій...


ІІІ

Утілилась моя найкраща з мрій...
Це -- щастя неймовірне у коханні --
Всю дарувати насолоду їй...
Взаємні мати ніжності неждані.

Мов огортає вітер-ласковій,
Шле пахощі пестливі чарування...
Ти відчуттям навіки тим здобрій...
Зігріє хай миттєвості останні.

Дай сили, доле, уникать спокус --
Є найдорожче зберегти потреба.
Щоранку вищим силам помолюсь --

За цю красуню, наче юну Гебу --
Усе милуюся, не надивлюсь --
Я вдячний Вам, Боги мої, о небо!..

ІV

Я вдячний Вам, Боги мої, о небо
За всі роки кохання золоті,
Даруй же витримку -- на плечі -- кебу*,
Стосунки найдорожчі зберегти.

Хай ніжно-трепетний пташиний щебіт
Звучить, як райська музика в житті,
Щоб вишукані звуки лютні Феба**
Будили знову почуття святі.

А щастя десь у нетрях заблукало --
Навколо дикі урвища й рови.
Сичить з-під каменя зміїне жало...

Яриле, висвітли шлях польовий,
Яви небачений любові спалах,
Ці узи доленосні не порви!
__________________________
*Кебу - голову.
Феб - у римськиій міфології -- синонім грецького Аполлона.

V

Ці узи доленосні не порви --
Вони вузлом Гордієвим сплелися.
Супроти гостряка важких провин
Волокна подолають вістря списа.

Обурений той погляд з-під брови --
Хай кане в Лету, краще усміхнися,
Кохана, спалах ніжності яви,
Благословляє нас Ярило з висі.

Наваляться ще прояви хандри,
Сховатися від неї краще де би?
Втекти із середовища Мари...

Я злості позбуваюсь і ганеби,
Прийди, любове, світ новий створи,
Бо стану бранцем темного Ереба*,
____________________________
*Ереб - Підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд (гр.)

VІ

Бо стану бранцем темного Ереба* --
Він у тенета майже був затяг.
Аїде, ось тобі новий служебник,
Тож піднімай, кістлява, чорний стяг.

З коханою сваритись випав жереб,
Від горя потихеньку їхав дах.
Життя усе тоді пішло шкерЕберть,
Страждаючи, ридав, потроху чах.

Допомогло уникнуть небо лиха --
Всесильна ця любов -- при булаві --
Який би гріх в потилицю не дихав,

Ярило завше світлим шляхом вів...
Коли буття залишить миті-крихти --
Впаду на квіти щастя неживі...
____________________________
*Ереб - Підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд (гр.)



VІІ

Впаду на квіти щастя неживі --
Який це біль, словами не сказати --
Стікає кровію сонетний вірш,
Згасає світ, як мрево сірувате --

Тьмянішають видіння зорові,
Стискають безнадійності лещата,
Неначе хто весь кисень перекрив,
І тіло починає відмирати...

Раптово світло сяє із небес --
Бог-лікар застосовує плацебо*,
Несе з Олімпу добру вість Гермес** --

Мов сльози радості прорвали греблю --
Мене кохає мила -- я воскрес!
Дай вижить, доле, пригорни до себе.
______________________________
*Плацебо -- лікування методом навіювання.
**Гермес - Бог, посланець олімпійських Богів у грецькій міфології.

VІІІ

Дай вижить, доле, пригорни до себе,
Хоч трішки щастя ти мені хлюпни.
Тікати в Краків чи Аддіс-Абебу
Не довелося щоби від війни.

Хтось інший вирушає за поребрик,
Мене -- до рідної землі припни.
Безбатченки, безхатьки сухоребрі
Блукають, наче привиди вони.

Я хочу разом зі своїм народом
Полум'яніть од визвольних змагань,
Пронести прапор України гордо...

Веди, любове, у сяйливу рань
Мій шляху, сповнись величчю акордів,
Хай небезпеками випробувань.
_____________________________________
*ВипробувАнь - авторський поетичний наголос, значно кращий, ніж словниковий нелогічний наголос.

ІХ

Хай небезпеками випробувань*
Насичена, здається, кожна днина,
Та витончену душу не порань
Об гострого цинізму шабелину.

Отруєною може бути грань,
Коли проникне в серце на хвилину.
Тоді раптово дихать перестань,
І виштовхни нечисте, бо загинеш.

У досконале, дивовижне вір,
Згадай мелодію красиву наю,
Кохання, що дарує щастя, мир!

Тим янголом-захисником витає...
Хоч іноді, немов лавина з гір, --
Життя, бува, виводить нас із раю,
_______________________________
*ВипробувАнь - авторський поетичний наголос, значно кращий, ніж словниковий нелогічний наголос.


Х

Життя, бува, виводить нас із раю,
Зло вимальовує принадний гріх,
Розбещений комфортом, потрапляєш
У пекло вседозволених утіх.

Крадеш чужих жінок од Менелаїв*,
Їм роги наставляєш, як на сміх,
Ще й коньяку цистерну випиваєш,
О де та міра крайнощів твоїх?!

А потім боже маєш покарання --
Митарства по лікарнях, буйна "п'янь",
Втрачаєш друзів і своє кохання...

Хоч зеком, самовбивцею не стань --
Оце тобі межа буття остання --
В дугу згина його могутня длань.
____________________________
*Троянський царевич Паріс викрав у спартанського царя Менелая його дружину прекрасну Єлену, через що почалася Троянська війна, що призвела до загибелі Трої, про це розповідає нам "Іліада" Гомера.

ХІ

В дугу згина його могутня длань,
Життя застерігає: будь обачним,
Живемо раз, отож собі шамань,
Аби не уподібнитися мачо

Заради пустоцвітних раювань...
Як долю ти знайшов свою, козаче,
Єднай лише із нею Інь і Янь --
Нехай вона від щастя тільки плаче.

Ще буде провокацій ого-го,
За вірним всі жінки "поумирають" --
Щоб силу чару спробувать свого...

Ставай стійким, дотримуйся звичаю.
Буття тобі спокуси шле кругом,
Але дарує витримку безкраю.

ХІІ

Але дарує витримку безкраю,
Нарешті, на владику схожим став --
Той, хто собою володіє, знає --
Країни тим скоряються, міста...

Їм доля випадає незвичайна --
Простелиться дорога золота,
В палацах, замках жити випадає,
Ще й королівські цілувать вуста.

Усе те, звісно, жде свойого часу --
Напої пить провінції Шампань,
До чого так аристократи ласі --

Не будуть, бо прийде крамарська рвань*,
Хай сила волі ці напасті гасить
І міць, коли стискає біль страждань.
_______________________________________
*Крамарська рвань - мається на увазі французька революція 1793-го року, коли до влади прийшли Робесп'єри, Марати -- крамарі, швондери, буржуа, які повалили клас аристократів.

ХІІІ

І міць, коли стискає біль страждань,
Здригається земля від канонади...
Так хочеться весни благоухань,
Відчути щастя пестощі й принади.

Отих кохання пристрасних торкань --
Як уві сні -- од любої наяди.
Ну зовсім протилежних почувань,
Полегкості шляхетної розради.

Життя контрасти -- без одноманіть --
Неначе торт родзинками вкривають --
Або в пустелі -- рай земний зустріть --

Вустами спраги -- струмінь водограю.
А потім знов -- ненависть кожну мить --
Вогнем пекельним спротив наростає.

ХІV

Вогнем пекельним спротив наростає,
Як стоголовий змій -- московський гад,
Від Дону до прекрасного Дунаю --
Рубають шиї вістря канонад.

І скільки не стинай - все відростають
Ці мамби, кобри, ефи - змієград,
Дістануться гірського навіть плаю
Цинічні орди орківських солдат.

Та наші перемелюють невпинно --
Безстрашні гайдамаки гайові --
Знаходять в найтаємніших шпаринах...

Любов'ю світлі душі онови,
Яриле, хай пощезне слід вужиний,
Едем уяви родить соловій.


МАГІСТРАЛ

Едем уяви родить соловій
Кохана, ти зі мною, що ще треба?!
Утілилась моя найкраща з мрій...
Я вдячний Вам, Боги мої, о небо

Ці узи доленосні не порви --
Бо стану бранцем темного Ереба*,
Впаду на квіти щастя неживі...
Дай вижить, доле, пригорни до себе.

Хай небезпеками випробувань**
Життя, бува, виводить нас із раю,
В дугу згина його могутня длань,

Але дарує витримку безкраю,
І міць, коли стискає біль страждань,
Вогнем пекельним спротив наростає.
______________________________
*Ереб - Підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд (гр.)
**ВипробувАнь - авторський поетичний наголос, значно кращий, ніж словниковий нелогічний наголос.


23 березня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Небо, чиє ти? Диявола? Бога?
Місто під ранок не спить.
У гучномовці лунає тривога.
Нервів натягнута нить.
Чуєш, як виють вовками ракети
у передсвітній імлі?
Це московити воліють нас стерти
з прадідівської землі.
У росіянтів наразі дилема
та хай розіб’є їх сказ.
Щоб не робили вони – все даремно,
не знищити виродкам нас!
24.03.24р.

Часи такі – ведуть сліпців безумці,
а шлях лежить крізь лихо і пітьму.
Іде війна, одне лише на думці –
Чекає що юрбу глухоніму?

Сумні часи негадано настали,
ми розучились думати самі
і віддали майбутнє на поталу…
Невже воно розтане у пітьмі?.

Але іще не вмерла Україна,
з води черпає сили і роси…
Дітей спасати треба і країну,
аби здолати ці сумні часи!

Виплакала мати
Свої ясні очі,
Пішов захищати
Вкраїну синочок.
Та й від зайд проклятих,
Які зазіхають
На її простори,
На її багатства.

День у день матуся
Молиться за сина,
Щоб його ворожа
Куля не скосила,
Щоб живий-здоровий
Був її рідненький
Й повернувся скоро
До сім"ї й до неньки.

Захищає сина
Від усіх напастей
Мамина молитва -
Оберіг найкращий.

2015 р.

Березневої днини
Озираюсь кругом, –
Ген ключі журавлині
Поміж хмар над Дніпром.
Як вогні світанкові,
Появились з імли
Ці птахи й празниково
Зазвучало: Курли!..
Наче радості викид,
Після довгих шляхів, –
Линуть співи і крики
Голосних журавлів.
Їхній спів довгожданий
Не стихає весь день, –
І душі більш весняно
Від утішних пісень.
24.03.24

Полущилось небо хмарами,
І важко чадИть туман.
У передранкове марево
Розлився світанку жбан.

Зірки, що недавно блимали,
Згубилися між лушпин.
Зарожевіло за спинами
Засмучених тополин.

Дорога до сходу котиться,
Не стихла й на мить за ніч.
І променів перші дотики
Фарбують вершки обіч.

Як хвилями, поле скибами,
Малює розмітку тінь.
І котиться гравій з вибоїн
Облущеної путі.

В гіллЯ, як у коси чесані
Накинула чад журба.
І третьою сходить вЕсною
Червоного сонця жбан.

А пісня пташина гулові
Почулася лиш на мить,
Про те, як селом обвугленим
Із півдня весна спішить.

Подякувати хочу… «дякунам».
О, як ви, «любі друзі» вже задрали...
Zеухилянт генштаб розніс у «хлам»!
А що ж мовчать самі ті генерали?

У них сталева воля, мізки є,
і досвіду атож не позичати.
Ні пари з вуст, а ви все за своє!
І так п’ять років – лиш би посичати…

Поляки десь розсипали зерно,
своїх бариг там також вистачає,
і знову – ґвалт, бо їм не все одно!
Мовчить лише зерна того хазяїн!.

А зрушень – нуль, а толку – ні на грам!
Упевнено країна суне в прірву…
Фейсбучні патріоти, стид і страм,
уста закрив, а чи язик хто б вирвав!.

І доки ще кивати на народ,
на ті відсотки, що до урн дістались?
Чому козла пустили у город,
ви зрозуміти якось намагались?

І основне – учора не вернуть,
а жити треба зараз і сьогодні,
до конструктиву варто повернуть.
Очуняйте, ми – на краю безодні!

23 березня, вже понад десять років тому, не стало моєї мами - Світлани Вікторівни Єрмакової.
Вона закінчила Київську консерваторію ім. П. Чайковського (клас славетної професорки Марії Едуардівни Донець-Тессейр) і протягом усього творчого життя викладала мистецтво бельканто. Серед її учнів - лауреати конкурсів, у тому числі соліст Львівського театру опери та балету ім. С. Крушельницької Василь Дудар.
Була однокурсницею і подругою легендарної Євгенії Мірошниченко. Інколи розповідала, як вони «із Женькою за кермом» на шаленій швидкості гасали київськими вечірніми вулицями…
У мами був чарівний голос, чимось схожий на тембр Монсеррат Кабальє. Пригадую концерт у київському Будинку вчителя: перше відділення - моя мама, друге - народний артист України, директор Національної опери ім. Т. Шевченка Анатолій Мокренко. Коли мама виконувала «Аве Марія» Баха - Гуно, дехто у залі не міг стримати сліз. Як й я зараз, коли пишу ці рядки…



Мати - весь світ пізнати.
Це - сонце, мов світлий човен!
Коли відпускаєш мати,
сонце стає чорним…

Нехай неозоре небо
твою колисає душу!
Житиму і за тебе -
мушу.

Хоч кров‘ю стікає небо,
червоними зорі стали,
рухатися стійко треба
далі…

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

Світ чорнішає від туги
І спинились раптом дні, –
Поховав учора друга,
А убивць його – ще ні.
Бронетанкові колони
На полях і між дворів, –
Влаштували перегони,
Наче зграї хижаків.
Заплямованих смертями
На дорогах клятих війн, –
Друг знешкодити мав намір
І до рук взяв карабін.
Але прокляті ординці,
Без вагань та каяття, –
Відібрали в українця
Повне сил і мрій життя.
Присягнув я на могилі
Кару праведну здійснить
Над отими, що убили
Друга кращого умить.
Доки буде оку видно
Їх на рідній нам землі, –
Буду бити непохибно
Кровожерних москалів.
23.03.24

Запахне ліс після дощу грибами,
туман впаде на крутосхил ярів
і лісовик відкриє древню браму,
приховану у затінку дубів.
Ми не стрічались, певно, триста років.
Чи пам’ятає глиця ще мій слід?
А я лечу, не стишуючи кроки,
мене чекає цей кремезний дід.
Присядемо за столиком на ґанку
змішаємо старезне доміно…
і гомоніти будемо до ранку
та наливати ягідне вино.
23.04.24р.

Весна... Блакить...
Трави зітхання чисте.
Пташиний світ цівкоче догори.
Війна... Болить...
Хоч свято, хоч пречисто.
Жалі, жалі - хоронять знай двори.
Небесний сонм -
Герої прудкокрилі...
Туркочуть хмар зсивілі голуби.
Цей жах мине.
І тьма, що сонце вкрила.
Яка ж велика жертва, Господи!..

2024