Далекий подих юності ловлю:
Розчарування, сльози і образи.
"Люблю тебе. Я так тебе люблю!" -
Сприймалось, як пуста банальна фраза.

Час все простить. І виправдає - час.
Я грішниця. З народження й до скону.
Я Вас кохаю. Я кохаю Вас.
І вищого нема мені закону.

2005

Вселилась в серце знову осінь,
Густі тумани стали звичні,
Лиш журавлі у вирій кличуть,
Неначе хтось про це їх просить.

Снують похмурі хмари в небі,
Сльозами скапують тужливо.
А я ще й досі вірю в диво -
На крилах мрій лечу до тебе.

Гайну у вирій з журавлями,
В світах далеких відшукаю
Того, з яким торкнуся раю,
Любов спиваючи безтями...

Я намагаюсь посміхатись,
Дощем змиваю щем розлуки.
У шумі злив відлуння звуків -
Мабуть, пора тобі вертатись.

Засіла в серці моїм осінь,
Птахи у вирій відлетіли.
Душа жадає перевтілень
І в неба крил для злетів просить...
7.09.2010р.

Корюсь осінньому дощу,
П'ю трунок полину гіркого.
Приймаю осінь, не боюсь
Ні холодів, ні віку свого.

У осені своя краса,
Холодна та яскрава вдача.
То сонцем золотим сія,
То у туманах сивих плаче.

Її щедротами сповна
Всі обдаровані досхочу,
Та вже пробігла сивина
В самотності холодній ночі.

Повір, що осінь - не зима,
Не час для суму і зневіри,
Поки серця не побіліли,
В душі завжди цвіте весна.
2010

Вечір холодний. Осінь, напевно.
Вже підкрадається нишком зима.
Мабуть, чекаю тепла я даремно,
Бо у природи поблажок нема.

Вечір холодний. Зорі, мов далі.
Смуток мене обіймає скоріш.
В серці моєму застигли печалі,
Наче туди хтось встромив лезом ніж.

Вечір холодний стискає у скронях,
І відчуття, наче тиша шумить.
А про тепло лиш нагадує сонях,
Що за вікном одиноко стоїть.

Вечір холодний. Думи гарячі
Знову заснути не дали мені.
Я прислухаюся: дощ тихо плаче,
Мов виграє серенади сумні.

Вечір холодний. Місяць байдуже
Знову над містом повільно снує.
...Це ж у душі моїй холодно дуже -
Ось що бентежить так серце моє!
2003р.

У величезному залі Луксорськім
з рудо-червоного тім*я Рамзеса
змій зашипів таємничий праворуч,
зліва ж - із криками випорхнув яструб;

в Мемфісі під сонцепеком вартують
сфінксів шістсот у блискучім граніті
сон Серапея могутнього тихий;
аж заревів непокірливий Апіс,

як із незрушних зелених рогозів
на мертво-білу пустелю долинув
вітер, довкола впокоривши буйний
грецького подих широкий пеана.

"Ось ми прийшли привітатись, Єгипте,
ми, що є діти Її, у руках же
маємо спис і співучую цитру.
Фіви, свої відчиняйте ворота,
соточисленнії для Олександра.

Сина Зевеса-Аммона самого
ми привели - впізнає його батько,
любленого вихованця Тессалії,
гордо-прекрасного внука Ахілла.

Нібито лавр запашний, м*яко в*ються
кучері його, і щічки рожеві
квітнуть, як маки, а яснії очі
сонячним світлом Олімпа сміються.

Лик його, наче Егейськеє море,
спокоєм міниться, мовби над плесом
білі хмарки проминають і мрії
про поетичне мистецтво і славу.

Він учиняє за Грецію помсту:
левом суворим проводить фалангу,
нищить слонів, розкида колісниці,
валить сатрапів і сам владарює.

Здрастуй, о боже воєнний і мирний!
Цитра тобі із слонової кістки,
лук Аполлона сріблясто-блискучий
стисни в руці вольовій найміцніше.

Мови стагірця тобі, поцілунків
йонських дівиць і вінків шанувальних,
також - Ліея пінистої чаші
з височиною Олімпа святого.

Бронза Лісіппа й тони Апеллеса
в вічність несуть тебе; гнів позабувши
лютожахких демагогів, Афіни
храм Партенона для тебе готують.

Ми за тобою підемо - даремно
Ніл переховує культи таємні:
мир несемо між богів, а людському
світові - факел загальноспільнотний.

Вакху новий, коли хочеш добути
тигрів і рисей, ми йдем за тобою
на береги пресвященнії Ганга,
гімни Гомера святі заспівавши".

То був пеан, що співали ахейці.
Вождь молодий, увільнивши від каски
кучері ясні, стояв перед військом
і заглядав поза обшири моря.

Він заглядав поза обшири моря:
бачив він острів Фароський, а далі
неісходиму пустелю Лівійську;
зняв зі спітнілих грудей обладунки,

золотом вкриті блискучим, і кинув
їх у пісок на рівнині. «Як панцир
тут ось лежить македонський мій долі,
так буде вічною Олександрія,

в дикій пустелі постала», - промовив
й, вісім десятків одмірявши стадій,
визначив місце - піски жовтуваті
вибілив борошном він якнайліпшим.

Так своє місто Пелідів нащадок
побудував із Фаросом (ім*я це –
світоч планети, що вказував шляхи
в Африку й Азію давнім народам).

Ні буруни дратівливі пустелі,
ані століть варваризму минання
не спромоглися приборкати вперту
цюю дочку героїчного грека.

Жваво постала вона, щоби жити
третім життям, підганяючи долю;
саме такою побачив її ти
в захваті, о мандрівничий поете,

як, утікаючи від навісної
ночі тиранства, ти, сповнений гімнів
і міркувань, проказав, що потрібно
світло й свободу на Схід розповсюдить,

й серед гробниць, між тюрбе мальовничих,
ти запримітив колону Помпея,
що, наче розум потужний латинський,
крізь непроглядні віки майоріє.

Хай, о поете, надії Єгипту,
і його мрії живуть в твоїй книзі!
Знову Тифон розбудив гнів пустелі –
нині він дихає лютою злістю.

Мертвий Осіріс, одначе Анубіс,
гавкаючи, учепився Європі,
що утікала, за п*яти й скликає
звіроподібних богів на відомсту.

О престаріла Європо, сьогодні
слабкість тривожливу ти посилаєш
світові; глянь, як, на Схід повернувшись,
сфінкс променіє усмішкою гордо.

На межі, де я і жадіб душ ,
Вимовчані безголосо всоте,
Протікає вечір, як сволота.
Свічка домліває мертворота
Із Софії. Господи , не руш!

Зорі, наче, промені ясні,
Ясени, що гомонять колискою.
Пострілами дме і падолистами -
Аж червоні гуготять півні !
Так буває тільки восени…

Ти стоїш . Натомлений такий,
Кароокий і святий до смутку,
У кутинах уст – кульбабки стуку..
Мов лебідка, допливе маршрутка,
Кармою під наші береги.

Не розбудеш . Ні . До божевілля
Стиснеш пальці , як луна бліді.
Все життя поставлено на кін!
Білий світ завив на бігуді,
Півмене в римоване сузір’я.

Скоро я… Я –скоро. Жар-видінь
Розімну умить, як мокру глину,
Многогрішність жовтого карміну,
Що втіка звірИною з колін -
Сині ночі –випитий полин.

Ти –святий. До крихточки, до крон,
Мною кровоточиш, і долоні,
Галасливий вересень вполонИть
Вмить заварить гойного загою,
В шибку демонструючи ікло.

Рільке хай гаптує береги,
Ті кисійні, рідні до знемоги.
Осінь – ніжне світло перемоги!
Поніч обвила пітоном ноги,
Календар віддасть свої борги.

Янголи. Кохання. Ностальгія.
І солодкий хміль від почуттів.
День вчорашніх пристрастей зотлів
Не до тла, він досі душу гріє.

Ностальгія – пух пташиних крил,
Що вітри роздмухають в безмежжя.
Не приймем в любові ми обмежень,
У її загорнемось покрив.

Ностальгія, солодко і гірко
Водночас, що більше - не збагну.
Та в душі не бракне нам вогню,
Вже на обрії нам сяє щастя зірка.

Хоч душа згубилась поміж рим,
Між світів, землею й небесами.
П"ю тебе я спраглими вустами -
Може, так задумали згори?

Світ ловив, немов Сковороду,
Не зловив - здіймають крила мрії.
Янголи. Кохання. Ностальгія...
З-під небес я більше не впаду!
5.09.2010р.

Як живеш, мій знайомий далекий?
Як живеш, незнайомцю мій?
Чи надійно тобі, чи легко
Поклонятись юдолі земній?

Як ведеться тобі? Як ідеться?
Хай недоля твій шлях обмине.
Я кохала тебе, здається.
Ти, здається, любив не мене.

Під чиї молитви засинаєш?
Що тобі провидінням дано?
Я нічого про тебе не знаю...
Я знаю тебе давно...

2005

Чом зустрілись надто пізно?
Поміж нами - світ лежить,
Ми - вітри, що дмуть нарізно,
Хоч на зорях ворожи.

Ми розділені з тобою
Водоспадом чужих доль...
Розірвати шлюб з журбою
Мені, Господи, дозволь!

У душі дощить невпинно
І гірчить, як з полину.
Не збагну - чия провина,
Що до Тебе не сягну?

Хай ріка розлуки плине,
Біль у ній замість води.
До своєї Половини
Я знайду той шлях один!

Якщо треба - проти течій,
Проти злих вітрів життя
Я піду до самозречень
Без вагань і каяття.

Десь за обрієм зоріє
Мого щастя острівець.
Знов ожили мої мрії,
Мчусь до Тебе навпростець...
04.09.2010р.

розбите дзеркало уламки інших рік
твоїх вертань у сховані озера
паломництво до пам'яті де лік
років як камінь що вгрузає в землю

і все пливке і множиться зерно
і деревом ростеш майбутній попіл
і біло глід одягнений в вінок
а завтра глід румовище і спомин

а ти йому назустріч чи ідеш
а чи пливеш судинами судоми
о скільки їх чужих твоїх сердець
гойдала ця вода латаття й човен

а скільки ще уламків протекло
байдужі дні знепам'яття і смерті
отак живеш відчиненим вікном
мінливим тлом озерної поверхні

скажи мені чому гориш
а я тобі скажу чому лечу
чи може теж гориш
а я і в правду полечу

бо я ніколи не летів
то все брехня пробач
я тільки трішечки змарнів
і за це мені пробач

скажи чому на небі зорі були
як у морі я палав
чи може вони мене туди вели
коли тебе я чекав

коли не небі знов вони
у морі правди чи брехні
ти мене колись знайди
у тій не загубись війні

2010

Не зрадь мене, легіню любий,
Ні в сонячний день, ні у сні -
Мені і собі на згубу
Не зрадь мене, прошу, ні.

Не зрадь, мій коханий, улітку,
Весною а чи восени -
Люби, немов лебідь лебідку,
Не спалюй між нами мости.

Не зрадь мене в рік Собаки,
Не зрадь і у рік Свині:
Не хочу пекти-бо я раків,
Щоб дулю крутили мені.

Не зрадь мене, чуєш, ніколи.
Не зрадь мене і тоді,
Як діти закінчать школу
Й залишимось ми одні.

Не зрадь мене в прикру старість,
Як згасне краса моя,
Нехай, усім людям на заздрість,
Палає любов твоя.

Не зрадь, не дивися спідлоба
У жодного тижня день.
І навіть, як стану нелюба,
Не зрадь і тоді. Не покинь.


03.09.2010

Село ще спить,
мов немовля в колисці,
лицем до Бога,
долею на схід.
І сяє місяць
у нічній криниці -
мого дитинства
зоряний політ.

Вже треті півні,
мабуть, проспівали.
Ще про любов
співають парубки.
Як ми колись
край всесвіту шукали,
та все, чомусь,
робилось навпаки.

Мабуть любов
не може без провалля,
як без провалля,
знать, нема життя.
Лечу в безодні я
свого кохання,
летиш зі мною, люба,
в майбуття.

З віршами залишилась ти одна,
Життя мов пекло полум’ям палило
І ледве вистачало сили,
Щоб ту пекучу біль в собі гасить.

А час все невблаганно бив у груди,
Здригалось серце від чужих чобіт
І муза закривавлена стогнала
Не зносячи наруги, страху й бід.

Текло життя у маренні страшному
Від втрат рубцями вкрилася душа,
Ти віршем рятувалася, сльозою
І вірою в Спасителя Хреста.

Все час розставив на свої місця,
Отримав кожен за своє розплату
Та лиш самотність принесла весна,
Весна надій для тебе стала катом.


З віршами залишилась ти одна,
Вони тебе не зрадили ніколи.
Звання, визнання – все це, маячня
Лиш погляд сина, як дарунок Бога.

Він не прийшов, коли прийшла вона
Така очікувана і невідворотна,
Урвалася натягнута струна,
І згасла зірка в небесах самотня.

Я,мабуть, вами вже перехворів,
Кружляє осінь у своїх обіймах.
Колись отак тебе кружлять хотів
У листопаді, у осінніх римах.

Мої роки чомусь ідуть із снігом
І на дущі не чути їх ваги.
Моя любов ще й досі пахне сіном,
Моя любов,мої роки, мої сніги.

Я,мабуть, вами вже перехворів.
Вже по балках копичаться тумани,
Як через край поллються до ланів,
І запечуть мої давнішні рани.

Я, мабуть, вами вже перехворів.
І ви перехворіли, бо казали:
У осені немає зайвих слів,
А ми і для любові слів не мали

І знову Львівський дощ
Свою чеканить риму,
Дахів торкає, площ...
Цей дощ такий, як в Римі?

Впродовж усіх сторіч
Шліфує він каміння,
Змиває з наших віч
Самотній сум осінній.

Дощить в моїй душі,
Розлука серце точить.
Що долі віражі
Нам завтра напророчать?

Мелодії дощу
Звучать в душі глибоко.
Я прагну в них почуть
Відлуння твоїх кроків.

Дощі колись минуть,
Розлука кане в Лету.
Яка в любові суть? -
Одвічний сум Поета...
1.09.2010р.

Знову осінь.
Зимні роси,
Журба в косах...
Душа просить
Сонця промінь,
Теплий спомин.
В серці повінь
Від наповнень
Почуттями,
Що між нами.
Що між нами? -
Лиш тумани,
Ніжні рими,
Сни про зиму,
Ще незриме
Щастя в Римі...
Тішусь снами,
Що вогнями
Палять драми,
В них кохаєм до нестями
Ми навзаєм,
В них шукаєм
Свого раю
В чужім краї...
Знову осінь
Стоголоссям
Теплі роси
В неба просить...

Мрію я про тебе досі,
Невже щастя лиш здалося?
Запліта журбу в волосся
Мені осінь рудокоса...
1.09.2010р.

Таких зірок нема ніде,
Як в серпні у Варварівці.
Коли від сяйва аж гуде,
Собаки й ті не сваряться.

А цвіркуни!
А цвіркуни,
Навряд чи голосніші є.
Ти кажеш сни?
Які там сни,
Ніч наче б то мілішає.

Закрию очі - зразу ти
То поруч, то на відстані...
Світ недосяжної мети,
Любов моя, ти - істина.

Зрадь мене, любий, у понеділок, зрадь із білявкою!
Біла сорочка і випрана вже і попрасована!
У холодильнику – торт, пелюстки трояндові...
В опері ложа найкраща зарезервована...

Зрадь мене, любий, зрадь у вівторок, зрадь і у середу...
Зрадь з секретаркою, з донькою друга, із іноземкою,
Щоб не стуливши... очей вона впала мертвою,
І від блаженства відчула себе безсмертною...

Зрадь мене так, щоб я йшла, і всі тицяли пальцями,
Щоби давилися сміхом і, може, нарешті, вдавилися.
Зрадь у четвер, у суботу, а хочеш – у п’ятницю?
Лиш не в неділю. Неділя ні з ким не ділиться.

Листопадневий падолист,
Вальсує вітер листя кленa.
У жовтозорянім намисті
Танцюють почуття шалено.

Душа пече солодкомуко:
Кленове листя зорегасне,
Кораблики думок прекрасних,
Зітхання соняшних світань.

Бальзамово шепочуть віти-
Коханню нашому ясніти,
І жовте полум"я розлуки
Цілує ніжно наші руки.

Листопадневий падолист,
Кружляють зорі в дивовальсі,
Журба розтанула в романсі
В листопадневий падолист...

Тягнуться вгору легкими нитками
стебла потужні, жахкі й мармурові,
тут у священній пітьмі вони схожі
на неймовірнеє велетнів військо,

що на війну із невидимим стало:
арки німі підіймаються, стрімко
линуть увись, між собою з*єднавшись,
гнуться в склепінні й звисають додолу.

Так із первісних незгод, із борюкань
варварських, що між людьми відбувались,
линучи в вишні до Бога, злилися
сонмища душ одиноких у ньому.

Втім, я не Бога, не мармурні стебла -
арки легкії питаю: пильную
і затремчу, як знайомий почую
крок хоч малий з урочистим відлунням.

Лідія то - повернулася, бачу
пасма волосся блискучого ясно:
ледь усміхнулось до мене кохання
й зблідле обличчя крізь чорний серпанок.

Так же блукав по готичному храму
він, Аліг*єрі, шукав тріпотливо -
крізь напівтемряву в юній блідноті
жінки побачити Господа образ.

Під білизною вуалі сіяло
чисте чоло екстатичної діви,
хмарами ладан стелився, гарячі
линули в сивім тумані моління,

линули з ніжним шептанням, тремтіли
радісно крилами зляканих горлиць,
линули з плачем знедолених юрмищ -
руки до неба вони простягали.

В хмурих просторах органа звучали
гуки й зітхання: з білесеньких арок
видно було, як споріднені душі
із потойбіччя їм відповідають.

Та із міфічних верхівок Ф*єзоли,
крізь вітражі благочесних віконець
бог Аполлон прозирав пурпуровий:
сяйво свічок зблідло на вівтарищі.

Дант споглядав, як здіймається вгору,
в ангельських гімнах преображенна
діва Тосканська, - і чув під ногами
урвищ багряно-пекельних ричання.

Я ж ані янголів слави не бачу,
ані дияволів, лиш мерехтіння
світла в сирій напівтемряві. Холод
душу моя огортає нудьгою.

Боже семітський , прощай! Неперервно
смерть владарює в твоїх таємницях.
О недосяжний володарю духів,
сонця у храмах твоїх не видати.

Страдник розп*ятий, людей розпинаєш,
смуток твій тьмарить повітря довкола:
небо сіяє, одначе, сміються
ниви, одначе, палають любов*ю

Лідії очі... Хотів би побачить,
Лідіє, в хорі тебе простодушних
дів, що вінчають вівтар Аполлона
танцем у вечорі жовтогарячім.

Ти б на пароський сіяючий мармур
в лаврах - сипнула з руки анемонів,
радості - з ясних очей, а вустами
згідними мовила гімн Бакхіліда.

Хіба ще хтось у тому винен,
Що ми любов не зберегли,
Що нашій пісні береги
Немов засіяв хтось полином?

І не втекти від гіркоти,
І звикнути хіба можливо?
Я розраховую на диво,
Якщо тим дивом будеш ти.

Твоя улыбка
несёт ошибки
дорогой зыбкой
из прежних лет.
Берёт дрожанием,
любви желанием,
весны касанием,
и “да”, как “нет”.

Я в ней летаю
и погибаю,
с огнём играя.
Воспламенясь,
взлетаю, таю
в желаний стае.
Не угасая,
целуй меня.

Глотай, как воздух
сплетай, как гнезда.
Теплее звёзды
и ближе сны.
Во мне сживутся,
в меня стекутся
и улыбнутся
цвета весны.

Как станет жарче –
цвета поярче.
Но вот пожар чем
нам потушить?
Убив улыбку,
признав ошибку,
дорогу – зыбкой,
не для души?

Ну что ж, бывает.
Желаний стае,
испепеляясь,
просить огня.
Соприкасаясь
и погибая
улыбкой тая –
целуй меня.

17 Августа 2010

Мчи крізь рожеві огні надвечір*я,
мчи, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія з ніжним Амуром,
в човні до сонця на заході плине.

Ось вже і пам*ятний міст простягнувся:
арок підйом пробиває повітря,
із водобігом єднаючись тихо,
що розширяється й легко буркоче.

Чорні руїнища Лоді помчали,
схилом зеленим вдираючись вгору,
щоби здолати покірне узгір*я.
О, прощавай же, історіє людська!

Тут, - коли ромульський дух войовничий
з варварським стрівся в залізнім двобої,
мстивая лють палахтіла міланців,
всеіталійську пожежу здійнявши, -

ти все від Ларія до Ерідана
вниз проминала, о Аддо, в жаданні
спокою, з шепотом гордо-величним
перетекла мовчазні пасовиська.

Як по хиткому мосту під громами
йшов у вигнання блідий корсиканець,
що, молодий, став судьбою століть двох,
ти все плила собі, змивши в дорозі

кров і тевтонську, і кельтську, о Аддо -
тут над тремтливими плесами чути
в давні часи щось було нестерпиме:
дим із гармат розлітався мерзенний.

Змовкли останні французького грому
вдари у надрах землі незглибинних:
з чистих, прозорих потоків піднявся
білий, сердечно здивований волик.

Де ж ви поділись, орлята Помпея?
Де ж ви, царя волохатого Швабії
птахи¸а чи корсиканця блідого
вірні орли? Плинь же, Аддо блакитна!

Мчи крізь рожеві огні надвечір*я,
Мчи, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія з ніжним Амуром,
в човні до сонця на заході плине.

Сміхом дзвенять небеса олімпійським –
і затремтіла земля: кожна хвиля
полум*ям лагідним затріпотіла,
сповнена свіжого чарів кохання.

Пахощі з юних лугів полетіли
понад сирою рівниною м*яко:
хвилі порушують зрідка звучання
стогону й усміху ніжно пестливе.

Човен легенько пливе, між краями
двох берегів плодоносних прозора
котиться річка, привітно кивають
вздовж її шляху величні дерева.

А під деревами, понад тинами,
цвітом укритими, жваво гасають –
щоб покохатися – одне за одним
птахи у променях злато-рожевих.

Плинь крізь рожеві огні надвечір*я,
плинь, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія, бог же кохання
всюди амброзії пахощі сіє.

Поміж багатих лугів, в золотому
сонця промінні аж до Ерідана
мчиш, аби злитися з ним, а де захід –
сонце невтомне за обрій сідає.

Сонечко! Аддо стрімкая! Душа то
плине Елізієм слідом за вами.
Де ж вона, де разом з нашим коханням
спільним, о Лідіє, згубиться врешті?

Сам я не знаю; та любо в відлюдді
в млосних очиськах її потонути,
Лідії себто… течуть невідомі
наші запрагнення і таємниці.

Стріла Амура влучила вдруге
У твоє серце, що вже у вінці.
Сім’ї вінок розірвався на дуги;
Тремтить вагання-сльоза на щоці.

І ти не знаєш про завтра – що буде?
Тебе затягує в сіті гріха
І тобі байдуже, що скажуть люди.
В полон взяли егоїзм і пиха.

Та з-під свідомості рветься на волю
Здоровий глузд у обручці святій,
В дитині рідній: - „Не зрадила б долі,
Впевнено й вірно щоб йшла по прямій.”

Як в Гамлеті мучить єдине питання, -
Що крає і серце, і душу, твій світ,
Який побудований щирим коханням,
А зараз зриваєш з вінця цього цвіт!?

Виною цьому мабуть прокляті будні:
Оті повсякденні дрібниці життя, -
Затьмарили промені твого сьогодні,
Згасивши ті перші твої почуття.

У душу свою зазирни через призму;
Найперш розібратись потрібно в собі.
Сім’ю вберегти? „Ренесанс романтизму”, -
Епоха, яку лиш почати.., тобі.

Десь на далекому березі Криму
серед палючих безмежних пляжів
мокрою зовсім маленькою рибкою
ти одиноко ляжеш.

Будуть гуляти мурашки по тілу,
ніби у пошуках сонного затінку,
тихо оголене мідне тремтіння
сонце лизатиме.

Ти залишаєш страждання у спокої.
Мрії, як чайки, кружляють і плачуть,
мрії лягають прожареним попелом
вічно терплячим.

Скільки покори у спраглому тілі?
Скільки залитих мовчанням судин
крові? А може здається тільки
що ти
одна?

Той чоловік, що кохався з тобою,
Ніби підкорював дикий народ,
Той чоловік, що ти звала богом,
Чуєш, він поряд.

І це повітря - з його легень і
море - із кухля, що він тримає
ллється і синім музичним генієм
тебе приманнює.

Ти, ніби вперше, віддайся відверто,
Ніби на груди Його упавши...

Той чоловік залишається твердю
неба
назавше.

прилетіла немов пір’їна вітром принесена
шовкове плаття шелестом п’янило тінь
крок за кроком падав у серпневу темíнь
серце переповнювали іскри благальних молінь
а душа кудись рвалась втікала приречена

тихою мелодією щось проспівала
хотілося відповісти мільйоном слів
проте всередині щасливий дух умлів
погляд його твій погляд зустрів
і земля відразу для нього раєм стала

у залі тьмяно горіли ясні вогні
довкола бігали маленькі діти
у подарунок отримували посмішку світлу
я німий просто сидів п’янів
а треба було промовити лише кілька слів

привіт мавко
а я чекав
я…
і тепер вже говорити
не словами

Танцювала на вістрі місяця
Дивна і боса.
Перестиглі суниці ще й ця
Ноша волосся.

Всі суцвіття натужно-зоряні
Скрапують в тіло,
Лиш стокротки марнІ і німі
Білим-на-біло.

Танцювала на лезі місячнім
Стигла і дика,
Зачудована в неба полин
Фея безлика.

У долонях приспала лебедя,
Стишила в осінь.
Нерозсміяна в щастя іде
Легко й назовсім.

Танцювала у шалі радіснім
Місячна Панна.
Залишала сліди в дивосні,
Так довгожданно.

Малювала отак розхристано,
Впилася небом.
Їй гірчило багряне вино
Вділене Фебом.

Танцювала у шатах вітряних,
Кликала диво.
Недосяжно далека для них –
Надто щаслива!

17.08.2010.

В минулому житті ти був котом,
Я ж – кицькою твою вивчала душу.
Писалося життя в черговий том,
І ніч за ніччю падала, мов груші.

Вдивлялись прудколапі кішечки
В твоїх очей зелені заметілі.
Ти ж був моїм. Ти був один такий.
І я одна тебе так розуміла.

Ховались миші марно в свій нічліг,
Коли ми йшли на полювання разом.
В лабетах лап, надійних і міцних,
Моє життя земним ставало раєм.

І бились в траєкторії кривій
Ті самі груші. Падав сніг на карту.
І наші кошенята у траві
Вистрибували з радісним азартом.

Смугасті спинки. Темно-синій став.
Стікав сік сонця на липневі квіти.
І кожне ти по черзі підкидав
Тепер пухкими лапами без кігтів.

Черговий том написано давно.
Підходив сон до нашого покою.
Під місяця напівсухе вино
Ти муркотів котячу колискову.

Коли ж ви засинали, в тиші мить
Чудні думки до мене йшли нізвідки:
Якби з тобою стали ми людьми,
Яким би ти був гарним чоловіком…

14 – 15 серпня 2010 року

Краще б я його не бачив
Беспритульного хлоп`я,
Бо й сьогодні битий наче,
В тім повинен тільки я.

То хіба це Божа кара?
Як не Божа, то чия?
Дощова надходить хмара,
Не назвав хлоп`я ім`я.

-Хліба дайте, добрі люди, -
Й по-дорослому - бо вмру...
Люди, суди-пересуди,
Мов у пеклі ще горю.

І подумалось про сина,
В тім повинен тільки я.
Безпритульна Україна,
Нене, матінко моя.

Хто би так потішав?
Хто би так зустрічав?
То - мої малючки-кошенята.
Ключ лишень проверну -
Вже хлоп'я та дівча
Тупотять із підскоком до тата.

Дві маленькі душі -
Найдорожчий мій скарб,
Що зростає у вроді і силі.
Згадка рідних імен,
Як солодкий нектар,
Живить кожну клітиночку тіла.

Забарився, гаруючи
На результат,
Прокапарив до пізньої ночі.
Цілий день так хотів
До своїх янголят,
А у соннеє царство ускочив.

На столі, як і вчора,
Безладдя чудне,
На полиці улюблена книжка.
Кошенята мої,
Не діждавши мене,
Зігрівають малесенькі ліжка.

Знову я не почув
Чарівних голосів.
Що ж, провину спокутувать мушу:
Відкладаємо все
До найкращих часів,
А виходить, виснажуєм душі.

Натомившись за день,
Дітки солодко сплять
У покої своїм напівтемнім.
Болем стишеним
Збиті колінки горять.
Я втішаюсь видовищем щемним.


5 серпня 2007 року

Крізь сотні доріг
І миті зневір,
Ти - мій оберіг
На щастя безмір!

Крізь тисячі стін
До тебе проб'юсь,
Поставлю заслін
Журбі, не скорюсь.

Крізь сотні терпінь
Іду без жалю.
Одну з половин
У тобі люблю.

Хай сотні вагань
Вітри розметуть.
Ти - мій талісман,
До щастя мій путь.

Я сотні вершин
Здолаю для нас.
За сотні терпінь
Господь нам воздасть!
16.08.2010р.

Видивляюсь тебе у безмежності мрій,
За тобою іду, мов на світло зорі,
Проминути боюсь - надто втрати болять,
Потомилась душа від щоденних розп'ять.

Видивляюсь тебе у безмежжі думок,
Хтось незримий, здається, знов зводить курок.
Та нарешті позбулась страхів і вагань,
Йду вперед, зазираючи серцем за грань.

Видивляюсь тебе у безмежності доль,
До душі доторкнутись душею дозволь,
Обійняти крильми, сльози витерти з віч
І прогнати любов'ю самотності ніч.

Видивляюсь тебе... У безмежжі небес,
У ясній далині я вже бачу тебе!
Затремтіла в наближенні щастя душа -
Я стрілою крізь тебе і небо пройшла!...
16.08.2010р.

Минув ще день один,
Що в завтрашньому дні? -
Твій голос вдалині,
Душа - з двох половин.

Крізь радість і біду,
Крізь сотні потрясінь,
Я - наче твоя тінь
З тобою вічно йду.

В холодні вечори,
Як сум душі торкне,
Згадаєш ти мене -
Прилину я згори.

Коли пірнеш у сни -
До тебе прилечу,
Щоб ніжність ти відчув,
Мов дотики весни.

Як раптом задощить -
Я небо затулю
Над тим, кого люблю,
За ким душа болить...

Минув ще день один,
Душа - з двох половин...
16.08.2010р.

Ти вперше - не всі, а одна,
Радість відсутня, не випєш вина.
Протистояння скінчилось, не знаєш
І досі, хто ти, та чого ще бажаєш.
Час зупинила внутрішня сила,
Й потреби в ньому нема, сама собі мила.
Що кожен є всі, ти знаєш давно,
На всіх свій час не гаєш марно
Бо кожен здатен жити не у всіх.
В собі блукати, не кортить. Сміх
Палити здатен, та інший не горить.
Чекати, що покине сам за мить,
Не варто, знаєш, чужими життями
Не блукаєш, втомлена до без тями.
Говорити бажала, свій шлях шукала
Із себе чужинців, покиньте, прохала.
Та гості вічно жити хотіли в тобі,
Марнувати час, мрія про життя не в собі
Здійснилась і ти розгубилась, та ні
Не вмієш жити не в вогні.
Все прийде вчасно, та скоро, чекай,
Чим зайняти себе, тільки надій не плекай.
То пастка вічних страждаь та болю,
Не живи, блукаючи по чужому полю.
В мені тебе нема, я коло, Сонце
Вае, що навпаки для всіх, мені віконце.
Лицем не вийшла, та й коси дивні,
Життя людське привязане до гривні,
Нікого не страшить, всім тепло, мило.
Тому ти та, хто не прийнятний світом,
Життя живи зимою, восени, весною й літом.
Це друзі тим, хто не загнузданй, овечкам
Отарою шлях долати, не бігаючи по гречкам,
Жувати чужі хліба та сало, з подякою
Аби не ломили хребти ломакою.
Якщо ти в отарі проснувся,
Лети хутчіш, ягнят не тягни, спіткнувся
Не звинувачуй інших, спасіння лишень тобі,
Не смійся і не плач, за тих хто не здатний собі
Допомогу надати вчасно, полиш їх там.
Настане прозріння і їхнє веління, лише сам
Шлях знайде, за тобою коридор світла
Лишився, на віки, зтули свої повіки, звикла
В надії засинати, тепер спи знаючи
Діти за тобою прийдуть, шлях свій долаючи.
Вільна, і це важливо, живи грайливо, час
Прийде, тебе знайде не живи за нас,
Душі їхні благають, самостійно жити
Бажають, ти встигнеш вчасно навчити.
Рани гоїтимуться самі, шлях відкрила,
Жіття дарувала і крила,
Тепер спочити пора, та інших навчати
Як крила шукати, що відрізала мати.
Варто лишень підказати тихенько,
Не жалій, що на шляху відсутній ненько.
Лелеки шлях свій долають вічно і тихо,
Курличуть, лиш коли чують лихо.
Ти ж спіши світу сповіщати,
На, що здатна не розумна мати.
Для чого ангеляткам крила, обрізають рано,
Не розуміючи, що чинять дитині погано.
Страх не вічний, та не знає мати,
Що Богом не варто дитину лякати.
Поки сплять дитина і мати, нарікати марно,
Їм у ві сні жити, це для них гарно.
Піднімуть в гору очі, лишень ті
Що підкорилися світлій меті,
Серцем відчули, страхи забули, й геть
Пішли бо не є горем смерть.
Лякають одвічно ті хто отарою
Володіє, й чужими життями, підкорений старою.
В тобі мене нема і це велика радість,
Знаю, вільний сміх, в житті гість
Бажаний, званий, любий. Вже не є горем,
Гнів, образа, для мене, пекельним болем
Все, що сієш навколо нас,
Збирай сам, настав твій час.
Відреклась я на вічно від сміття,
Що чужий розум творить в момент буття,
Коли очі ще не відкриті, крила не вміють
Летіти шляхом, що світлом володіють
Одиниці, не варто вам за це нарікати,
Даремно, бо сліпота, то їхня мати
Не навчила, повіки відкривти, аби
Правильно шлях свій пройти, ростуть як гриби.
Коли горем та сльозами шляхи вкриті,
І вони готові інших бити що миті.
Радіють лише маленькі діти, а ви
Готові їх страхати, карати. Волхви
Навчали, духів природи любити, від Сонця
Закриваєте очі дитячі, до правди віконця.
Богом темряву звете, що в тілі хрестом
Розриваєте сутність, гнилим перстом.
Отці чорного світу, що Сонце забули,
Славіте його, не дайте себе потопити. Ви були
Колись і є тепер, та тілом лишень змінились,
І над ним ви жорстоко глумились,
Храмом воно є душі світлій, та таємній,
Свідомості злій, чорний не приємний
Світлому початку, що в вас є від початку
Віків людського життя. Що лишаєте нащадку?
Не бажаєте знати і чути, бо гріх
Супрводжує вас, а не щирий сміх,
Що здатен все змінити в мить.
Коли по новому забажаєте жити? Спить
Душа в темному світі, мозок від Сонця,
Хрестом в поміж ноги відкрили віконця,
Не для світла, а для гніву й розпусти
Кров пити, плоть гноїти, відпусти,
Не у всіх душа голосно волає.
Гірко, темно, та до світла шляху не знає.
Таким чином ви отарою стали,
Страхом та горем жити бажали.
Ті хто гріха не боїться, в багнюці
Крові купається, грішні до віку, гадюці
Перевага розуму людського, та мудрості,
Людині, хисту гада повзучого, дурості
Вам не варто позичати, бо печать самі,
На душу хрестом та вірою собі.
Тіло розіпяли, бо темрявою жити
Бажали, аби сонячним сяйвом в собі палити
Світ ілюзій, що вигідний не володіти
Собою, а іншими, отці релігійної основи
Ланцюги, в отару вас загнали, підкови,
Сто пудові, гирі в серці, на голові хрестом
Зачинені всі двері, голодом, постом.
Райдугу в собі шукаєте ви марно,
Вона ж на Сонці виблискує гарно,
Й тепло в душі стає відразу,
Коли з очей вигнати заразу
Що павутиною погляд закрила,
Вам як мухам, не допоможуть крила.
Людино ти повзати бажаєш,
А не ходити, бо ще не знаєш,
Як вільним від мороку жити,
Що створений штучно, бити
Лякати, чавити тіло в якому,
Душі світлій тісно, покидає тому,
Свій дім вона спішно, коли коїться
Лихо, що хрещенням зветься, боїться
Заразитися, ангелом стане тихо,
Над тілом літає, страждає, лихо
Не здатна подолати без тіла, де в
Захистку повинна жити. Лев
Голодний звір, без душі холодний,
Такою й стає людина, релігія стиль модний.
Тим хто має владу, є вигідно і чемно,
А ви благаєте, не почують, даремно.
З отари в бік повернеш і ти
Вже на столі, в поклоні йти
Маєш вічно, і навіть вовком
Стати мусиш для своїх, злим оком.
Нагородить система, а щастя
То покірна довірлива Настя,
Помітили, шельмою стала, без душі
Зганьбили, обрехали, вісить на груші.
Рід занапастилила демонічна сила,
Її в системі, як в полі трави, гадюка спокусила.
Відверта брехня, та знущання, вирвати з тіла,
Не можливо, коли не знаєш, що душа біла,
Не чорна не сіра, іскриться сяйвом,
Грає, сміється, танцює. Хрестом
Все святе в тобі обірветься, до могили
Привяжуть, дивись та бійся вічно. Молили
Ви Бога даремно, коли війни, голод, терор
У вікнах темно, хоча й світло палає, Гор
Так чинив два тисячолітя тому, і тепер ви
Не бажаєте, пробудіться, встаньте з голови
На ноги. Релігії творіння, не живих
Сердець, боятися не варто. Впустіть
Душу в тіло, вона ж стомилась, простіть
І забудьте всіх, хто з болем в серці, ломить
Кості, крутить тіло, але то ніщо, болить
Душа благає, впустіть, страждає без тіла.
Лише в ночі, настає мить мила,
Адже зло в пошуках лайна блукає,
Вона в свою домівку потрапляє.
В поміж ноги голову, не гни, там смердить
Брудом тілесним, не пахне квітом вишні. Сидить
Глист в тобі і під тобою, бо без душі воно,
Про неї забули, тисячу літ. Нечисть, лайно
Розум твій контролює, спить бо втомився,
В тілі правду шукати, дарма богам молився.
Вітер, вода, ліс, трава, Сонце і небо,
Там енергії, сили, підтримку шукати треба.
В такому стані, що бездушністю зветься,
Життя на шматочки, в різні куточки рветься.
Повагу до себе, ціль знайти, себе пізнавати
Не вчила вас школа й рідная мати.
Шевченко проснувся,
В вуса посміхнувся,
Довгий шлях за життя,
Та після свого буття,
Спокій знайшов, повагу відчув
І на віки поснув, люд не забув.
Система всіх хто проснувся, косою косила,
Його душа в серцях жила, свято і смуток носила.
Ти вільна, може бути і він, кожен хто забажає.
Роплющити очі, темряву ночі, змінити на день, заважає
Порядок звичних речей, боятись не треба, гірше не буде
Розум ще спить все одно. Звикли до болю, свідомість забуде,
Підсвідомість боятись перестане, ти вільний. Знай
Що хвилини смутку краплини, тебе поїдають, не зважай
На лихую людину, бо в тобі вона теж, всі в тобі,
Лише ти на межі за муром чужинців стоїш. Щастя в собі
Зможеш знайти у відчутті зміни подій. Ти не лиходій.
Закарбуй на вічно, душі дома солодко, поклич її, радій
Кожній хвилині, вона з бідою веде двобій. Все минеться
Хвилина в минуле на віки піде, біду поведе. Зречеться
Демонічна сила, яку створили, коли голодом морили,
Діди та бабусі, даремно Бога що денно молили,
Прохали лишити живими дітей. Та чорнії очі,
Над бажаним літом, холдним мечем, що ночі
Тварину з тебе робили, ворог в тобі веселиться,
Росія над Україною за ради ідей, в животах копошиться.
Та байдуже їм, що росіянин домівку, дружину, дитину,
На нашій землі зростає, не одне покоління. Полонину
Потом поливає, пуповину ховає, свою кров проливає.
Гірших тварюк не бачили безмежні світи. Очі закриває
На гріх вся церковна еліта, та політична зграя собак.
Українка рідная мати, росіянин батько, тут щось не так.
Ти вільна, він теж скине обійми сталевих мечей.
Лещата ідей та марнотратства, солодких речей,
Ведуть дволикі, крові ріки не зупинили душу звірячу,
Що в тілі живе, ні совість, ні прохання, покірність собачу,
В майбуття понесе, дитина твоя батьку, тобі на чхати,
Вона та її мати не варті того. В без душній основі чекати,
Добра та любові. Онуків, світанками милуватись не вчив,
Лише стріляти, матюками дитину в горілку мочив.
Його мати для тебе у Бога, благала прозріння,
Не знала, що то сміття, а не жита насіння.
Посіяли брати росіяни на землі твоїй Україно,
В твою криницю плює з якої пє руськая рать. Не плач дитино,
Горить віками в тобі Україно, жорстока душа чужака.
Лише мова твоя, змінити зможе завойовника хлопака,
Вона магніт земель твоїх. Ураном збагачена кожна краплина,
Квітка бузка, груші і вишні, живе тобою кожна рослина,
Дитина, дідусь та бабуся, свійська та дика тварина.
Мову відчуєш, лиш тоді павутину з очей прибереш,
Розум очистиш Сонцем святим, вітром остудиш, зло не без меж.
Відомо мені, в темряві світять вогні, не залежні від болю,
Не топчи, чужими ногами, свою та дитячую долю.
Вмієш все зрозуміти, бо вільний від них на половину,
Вільна донька, та син без батька зростав, кожну днину
Чув голос його і бачив параліч очей зомбованих, мати
Чарувала до себе, привязала, не бажала знати,
Що сина від себе пора відпускати. Молитви церковні
Звязали їхні долі, залишили його без волі, зовні
Погляд нормальний, поведінка та мова,
Душа відсутня, в очах темряви основа,
Глибока залежність від волі її,
Зїдала сина, невістку, онуків, вмовляння марнії.
Не відчуває й не розуміє, зомбує молитвами вона,
Життя на два кроки, доля керована.
Закладали в волю твою рабство, кандали і страх,
Зібравши до купи, магічні програми, жах,
Охопив кожного з нас, релігійні устої, волю ломають,
Всюди про гріх волають, самі по вуха в крові, знають
Як стерти з свідомості твоєї, людську гідність
Від народження даровану, та вічну мудрість.
Демонам, чортам шляхи відкривають,
З домівки душу твою виганяють.
Магічними діями приспали тебе, дідусів та батьків,
Крадії долі й душі святої, починаючи з минулих віків.
Садочки, школа, церкви, політика дежави про духовність
Волають, наміри інші мають на меті, підступну тактовність,
Обрали для зламу волі твоєї, злість та ненависть до тебе, не вір.
Приховати не здатен учитель, міліціонер та політик. Звір
Володіє, основами духа святого, тебе обдурить, ти без волі
Не здатний відчути, як, де, коли, і для чого вже без долі
Життям мандруєш, поки про совість волаєш, та про чесний
Розподіл твого статку, хтось в надмірному достатку. Тілесний
Біль, руйнує з середини та зовні, чиїсь кишенні рвуться хто знає?
Ти на дні розчарований світом й життям, грішний, кайся, волає
Кожен що миті, бо сам давно розумом на тому світі, в церкву піди
Тобі трошки твого статку повернуть, аби не вмер остаточно, туди
Забрана доля та воля давно, аби отари не розбіглись, ви раби .
Та боги земні, рабами не стануть ніколи, захищають церкви, аби
Ви не проснулись.

Азінелла
Я серед гімнів хвалебних з Італії серця повстала,
саме як Альпи розорення варварського позбулися -
їхали вздовж таємничого По через терен зелений,
в сурми трублячи воєнні, у ряд бойові колісниці.

Гарізенда
Те пригадавши, встаю і зітхаю, чоло прихиляю
до вікопомних руїн і могильників славних. Ірнерій
сгорблений сів між величних сусідів, од Риму сказавши
повагом слово значиме святкуючому простолюду.

Азінелла
В день пречудовий травневий бачила з мосту на Рейні,
як проминала свобідная слава народу оцього.
Свевії вої, схиліте покірно біляві чуприни
перед хвилясто-розвійним червоним хрестом італійським.

Гарізенда
Травень - то місяць сумний, що прекраснеє тіло Імельди
шпагами братськими стиснув - і фурії ввічливі бігли
протягом днів сорока руйнувати великою кров*ю
вежі могутні у порох, до тла, не лишивши й каміння.

Азінелла
Я запримітила Данте: чоло молоде він піднявши,
пильно дивився; коли ж пробігали над нами хмаринки -
бачила, як понад ним проминали примари й примари,
а навкруг нього зібралися всі італійські століття.

Гарізенда
Свідчу напевно, що папа ішов з імператором вкупі,
руки взаємно потиснувши; та - о нещасная доле! -
Бог у своїй постанові мені не велів обвалитись
П*ятому Карлу на голову разом з Клементієм Сьомим.

О мій Княже! МовчАзний звитяжцю, задивлений в місяць!
У долонях ховаю намисто розірване днів.
Очі широко-сині – у лоні моєму засійся,
Свічі згаснуть в плетінні тіней і надсадних вітрів…

Перечікую мжичку – на те ж воно й осінь – без жалю.
Стигми дотиків, любий, рубінно ношу на плечАх.
Промовчу про кохання – я чайка на тому причалі.
Не ревнуй. Вечір стих, загубившись бурштином в очах.

Одинокості дня став схмілілим у щасті докОром,
Полум’яно-рунічно, до болю цілуючи в снах.
Не мовчи! Я в ногах! Темний схимнику з царственним взором!
І молитви розхристані злякано мруть на губах…

Розгойдалося серце натужно – до скронь – і у небо,
Закипіло до рани, сміється-ридає: ЛЮБЛЮ!
Де ж подінусь? Втолочені квіти благали: не треба.
Крик подяки віддам я у дзьоб солов’я без жалЮ…

14.08.2010

Кроком божественним йдеш ти, о Гебо,
усміх злітає із вуст мимохітний,
я ж весь охоплений амброзіальним
з келиху твого п*янким ароматом;

більше я сутінку не відчуваю -
часу й холодних турбот; лиш, о Гебо,
я відчуваю еллінське життя, що
в жилах одвіку моїх протікає.

І, поруйновані ери сумної
розпадом, знову дні тії повстануть
в кожному світлі твоєму, о Гебо,
пристрасно спраглі відродження свого;

і з-за туману охоче прилинуть
до авангарду новітнії роки,
на промінець твій тремтливо-рожевий,
що їх вітає при вході, о Гебо.

Дням тим усім ти всміхаєшся з вишніх,
ясная зоре. Отак у готичних
храмах, між темних і світлих шпилів, що
стрімко здіймаються в небо подвійним

рядом ниток мармурових, на самім
кінчику вежі стоїть безтурботно
ніжна дівчина з потомства Єссея,
вся пересипана іскрами злота.

Житла й зелена рівнина, смугаста
від сріблотічних потоків, - у мріях,
ниви схвильовані - вкрили простори,
в горах - сніги засвітились блискучі:

хмари летять звідусіль до дівчини;
споза хмарок, осяйная, сміється
буйноквітучим травневим світанкам,
заходам сонця сумним листопаду.

Я пішки б йшов до Трускавця,
До Калуша, до Львова -
Блаженних снів ноїх місця,
Де пані і панове.
Почув я з неба від лелек,
Що там куточок раю.
Гадаю я, серед смерек
Є та, яку чекаю.

Багато чув я про Арбат,
Хай будуть і Арбати.
Від Хортиці і до Карпат
Моїм пісням лунати
Дніпрові хвилі донесуть
Мою любов до тебе.
Я вірю.
Так тому і буть,
Бо нас єднає небо.

Ані хмаринки,
Хоч кричи.
А хочеш вий,
А хочеш бекай.
Яка жага?..
На серці спека,
Життя-
То згарочок свічі.

Як одгорить,
то й одболить.
І прийде ніч,
І прийде тиша.
Мене ніхто
Не заколише,
Хіба що
Дощова блакить.

Добра чекаю
Від добра.
Чого ж
Любов моя самотня?..
І на дущі моїй
Спекотно -
Пошерхли губи
У Дніпра.

Не вірю я, що ти
Отут знайшов свій спокій.
Не вірю, що тобі
Вже байдуже за нас,
Бо й досі вечори
Приходять кароокі
І ранішні зірки
Розбуджують наш час.

До тебе я прийшов,
Як-то до свого батька,
Бо знаю наперед:
В нас є про що казать.
Я подихи Дніпра
Приніс тобі на згадку,
І Хортиці любов
Я мушу передать.

В нас буде все гаразд,
Бо ми з тобою разом.
Ми волю здобули,
Хліб зріє на ланах.
Що важко - не біда
Все краще буде з часом,
В це вірю, цим живу,
Як пом"ять у віках.

Багато чув байок
Про тебе і про всяке.
Та я і не шукав
Тебе серед святих.
Хай брешуть вороги,
А гавкають - собаки
Вклоняюся тобі.
Раніш, пробач, не міг.

Не плач, моя Княгине -
ще не осінь.
Поглянь:
у небі просинь -
Сонця знак.
Ген, у гаю,
стоять берізки босі
у росах
і зі мною просто так
вітаються,
я гладжу їхні коси
і розмовляю з Богом -
от дивак...

Мить без Тебе – втрачена,
День без Тебе – згублений.
Ти – любов небачена,
Ти – мій сон улюблений.

Ніч без Тебе прірвою
Є мені глибокою.
Шлях до Тебе міряю
Вічністю неспокою.

Сон без Тебе - чорними
Душу накрив шатами...
Та серця обгорнемо
Мріями крилатими.

Вечорами сніжними
Щастя намалюємо,
Дотиками ніжними
Рани залікуємо.

Самотою сплачено,
Болем серця зміряно
За Любов небачену -
Ту, яку намріяли...
2001-2010р.

О лялечко Маріє,
Ну що - вірші для тебе?

В*яне вірша стихія,
О лялечко Маріє,
Коли меланхолія
в серце влітає з неба.

О лялечко Маріє,
Ну що - вірші для тебе?

Не плюй на землю, - бо вона свята,
Не зраджуй друга – бо то гріх великий,
Найбільше лихо - серця пустота,
Найбільша втрата – час мільйоноликий,
Не дай чорноті в думці жити
Щоб совість чистою була,
Не бійсь могутнього владики
І не схиляй пред ним чола
Гнушайся княжими дарами -
В багно коштовності й метал,
Відвага, воля, честь і слава
Ось твій найкращий капітал
Не вір очам, що сяють сонцем,
Не вір оманливій красі
Довірся Богу, а в людей
нічого не проси.
І не журися за минулим,
на майбуття не ворожи,
Не сумнівайся – то лиш хвилі
На дзеркалі ріки-душі...

Зове до бою Мати Слава
Дзвенять мечі,
Мій час настав
Я возвеличу Русь-державу
Я – Святослав!

Не жирувати у хоромах,
Я дух гартую у січі,
Тремтять від ворога сіроми
Що зніжили мечі.

Вже ріг сурмить,
Зве до походу
У добрий час і добра путь
Загинути не підкорившись
Бо мертві сорому не ймуть!

Благослови ж до бою, волхве,
Щоб міцно меч тримав в руці,
Ще нас не навчено терпіти
Коли ударять по щоці.

Я сонця й неба голос чую
У тихім шепоті трави
До перемоги шлях торую
Іду на ви!

Старі легенди пам'ять бережуть
Тисячолітня не померкла слава,
В час бездуховності та смут
Земля чека нового Святослава...

Звичайно можно пригадать
Оті часи бентежні й кволі,
Коли не зошит, а "тетрадь",
Щоразу відкривав у школі.

І не перерву я чекав -
Була до серця "перемена".
Сьогодні матінку згадав,
А прокричав у небо:
НЕНЕ!..

Я тебе, Любий, вирвала з долі обіймів в цю ніч.
В тебе немає вже вибору - знову мене поклич!

Лагідним сонця променем спущусь до тебе у сни,
Серце зігрію спомином, наче цілунком весни.

Вітром печалі не видути, холодно в цій порі,
Я тебе, Любий, видивлюсь за горизонтами мрій.

Серце, немов за гратами, важко було носить,
Вічність тебе чекатиму, вірю в щасливу мить!

Я тебе, Любий, визволю з вічних оков самоти,
Вчора було це немислимо, нині зійшлися мости.

Птахом до тебе, мов з вирію, я повернусь з-за межі,
Я тебе, Любий, вимрію і закарбую в душі!
9.08.2010р.

Впали нарешті мури,
Вщухли холодні дощі -
Знову торкнулись Амури
Струн у моїй душі.
Знаю - не маю вибору,
В серці скінчилась ніч.
Я тебе, Любий, вибрала
В мить наших віч до віч.
Наші серця не з примусу
Разом забились в такт,
Знаю, я все тепер винесу,
Доля нам дала знак.
Болі колишні розвіялись
І спопеліла журба,
Вчора мені й не мріялось,
Може, лиш трішки хіба...
Зрадами душу зсудомлено,
Чи ще повірю комусь?
Втратами серце потомлене,
Але назад не вернусь!
Руки сплелися зміями,
Душі в єдине злились.
Ти ж мене, Любий, вимріяв,
Намалювавши колись!...
9.08.2010р.

В сердце – солнце! Лучи в капиллярах!
Каждой клетке несут они жизнь.
В сердце – солнце! И с каждым ударом
Дишут ткани – бодры и свежи.
В сердце – солнце, и, значит, нейронам
Не страшна никакая беда.
В сердце – солнце! Гудят возбужденно
Теле-нервные провода.
В сердце – солнце! Душа, как немая…
Как безоблачны все мечты!
В сердце – солнце! И все понимают:
Это значит, что в сердце – Ты!


14 октября 1964