Не тільки мертві дні залишаться позаду
Коли знайдеш собі хвилину озирнутись,
Не тільки час тобі негодою насипле граду,
І нині не траві доводиться додолу гнутись,
Якби ж то лише так - якби то тільки мертві дні
Дивилися на нас мов спогади сумні,
Очима мертвими скляними із загублених листків
Отих торішніх кольорових злих календарів,
Якби... Якби лише вірші й потрощені слова
Блукали в пам’яті... Аж там лиха зима,
Ота... Там шанці, бліндажі і люди - ті, яких нема.
Не тільки мертві дні... І моторошні сни... Дарма.
У пам’яті кутках, у снах живуть вони -
Солдати - друзі, що ти втратив на війні.
Годин страшних, яких орди бреде юрма
І ти у ніч глуху шепочеш: «Не дарма
Все що було, весь біль, що ним пульсує часомір,
Все що зробив, звершив всьому наперекір,
І смерть, що самотою з вічними «чому»
Тебе відвідала на хвильку і пішла у тьму,
І вітер, що співав тобі псалом
І ми, що йшли в майбутнє напролом...»

ПОВЕРТАЙСЯ ЖИВИМ -2


Повертайся живим!"-
Ці короткі два слова
Стали хлібом душі і сльозою очей,
І молитвою стали щоденно до Бога,
Серед темряви довгих безсонних ночей
Повертайся живим!-
Ради діток,благаю!
Повертайся додому,чекаєм тебе.
Дав би Бог-на Різдво,коли діти співають,
Колядують крізь сльози...Отак і живем.
Повертайся живим!
Нам ніщо не замінить
Твою посмішку ніжну і сильне плече.
"Повертайся живим!"-ця молитва постійно
Хай тебе і цю зиму від куль береже.
23.12.15

Було колись, та є і нині
у кожної – її солдат.
І як не грайся, а людині
дають у руки автомат.

Вона чекає. Він кохає
і обнадіює її.
Було колись! Але немає,
коли реально є бої.

І час минає. І герої
єднають долі. То колись.
А нині?
       – Мила, не журись.
Усе, що виглядає грою –
дитяча казка, без якої
уже ніяк не обійтись.

07.2016

-Чи ти візьмеш з собою в небеса?
-Для чого,коли рай тобі дарую,
-Я так втомилася,із ніг підбилась я...
-Ти не спіши ,кохана.я врятую.
Між ними міст проріс яскравих днів,
з-пів слова розуміли один одного,
часом не треба було навіть й слів,
а тільки в очі погляду єдиного.
Він- марив часом всього майбуття;
вона- впустила в дні свої буденні,
переплітались долі у життя,
на двох турботи переложилися щоденні...
Так піклувавсь,так просто нею жив,
творив,немов митець-немислиме,
кругом і всюди лиш одну любив,
в очах озерця два,в думках- незриме.
Вона для нього була чарівна,
Шекспір з неї б писав сюжети,
вона кохала й віддавала все сповна,
зараз в думках лиш кличе:як ти?де ти?
Війна в життя ввірвалася його
і ураганом знесло все,до болі,
не залишивши сліду ні одного,
не затушивши полум"я свічі...
-Чи ти візьмеш мене з собою в рай??
мені б хотілось ще раз там скупатись..
-Ні,вибач,бо не той вже більше я...
Промок папір...була це мить прощатись...

Блакитне небо лиш для нас.
в твоїх обіймах перший раз,
зі мною ти..,а десь війна,
в розлуці двоє-він й вона.
давай мене ти обіймай,
у перший раз ніжно цілуй,
за всіх,хто втратив це життя
за нас,щоб були в мирі ми!
давай будемо пам"ятати
наших героїв ,наче мати
і обійми мене сильніше,
цілуй за всіх,кому є гірше...
чому так хочеться ридати,
йдете туди,ніби до страти,
щоб ми могли спокійно спати...
ДАВАЙ БУДЕМО ПАМ"ЯТАТИ!!!

Мир тоді настає, коли ти вже про нього не мрієш,
коли ти вже не молишся різним у світі богам.
Просто жар відпустив, і гостинна дорога біліє,
недалеко — нічліг, і привільно ступати ногам.

Пам’ятатимеш все, що спіткало бідою раніше,
тих, хто кривди віків, ніби спалах болючий, прошив.
Шкіра душ наших зміниться – в коконі, темряві, тиші,
і, очима усіяні, крила розгорнем ушир.

Відшукаєм загублену в часі себе половину –
— сокровенну, несуєтну, гідну, без пафосних сцен,
і мозаїка битих сторіч укладеться в картину,
що є більшим за щастя відчути – усе мало сенс?

Не долине до вуха зухвале : «Нє всьо лі равно лі?»,
вітер гратиме словом зневаги, мов глеком пустим,
і космічна розгадка «хто ми?» осягнеться у школі,
і подружиться зрілість із нами, немов побратим.

2016

Того, кому плескала французька Опера,
Хто «дихав» Фаустом і грав Тореадора,
Убили на Донбасі російські снайпера….
Можливо, Франція відчує смерть актора…?

Відколи світ в прадавній Україні,
Сини за Бάтьківщину битись не цурались,
Хто вмер за волю - славні і донині,
Лиш душі воїнів у вирій піднімались.

В усіх краях у будь-які часи
Життя для жертви обирає кращих,
Щоб крок за кроком їхні голоси
Сумління й душі пробудили наші.

Слава Героям!!!

©29.06.2016

Іще історія запише
В життя у ваші смертний гріх,
Коли посеред миру й тиші
Ви наш вбивали оберіг.

Прийшли «зелені чоловічки»
З відомих моксельських світів.
Через кордон, поля і річки
Вповзали тисячі катів

Мого великого народу,
Що гречкосієм був завжди,
Що цінував за все свободу,
Не був готовий до біди.

Бо поряд мав, казали, брата,
А він підступно - на поріг!
Щоб тільки кращих повбивати,
За мову, що в собі зберіг.

За нашу українську пісню,
Красу дівочу і вінок.
Вбиває без жалю і злісно
Дітей маленьких і жінок.

Вбива за те, що українці,
За те, що мова не така,
І що не стали навколінці,
І що танцюєм гопака.

Ми - вороги тепер навіки,
Ми не пробачимо смертей!
Вдова тепер без чоловіка,
Сирітська доля у дітей.

Сусіда нам не обирати,
Та ми обачніші тепер.
"І буде син, і буде мати!",
Хоч поряд з нами кровожер.
17.06.16

Живемо якось і не ми одні
у горі нарікаємо на біди.
А як мені радіти чужині,
яку мені нав'язує сусіда?

Єдинороси – золота орда!
Як бути із такими наодинці?
Ви любите собаку і кота,
але ніде й ніколи – українця.

Вдираєтесь в мечеті кримчака,
втираєтесь оманою в довір'я.
Ну що ви є за нація така,
якщо не ниці покидьки Батия?

Які ви зайві на моїй землі,
злодії-завойовники, мат-роси!
За що вас поважати, москалі,
якщо ви в Україні малороси?

Ви любите і сало, і торти,
і Бога ...оскверняєте ділами.
Які ви свині, нехристи-брати
та ближні-вороги парафіяни.

Воюєте до самої межі.
Але язик об'єднує у стадо.
Які ви всі обмежені й чужі,
манкурти, яничари, колоради.

І не даєте відліку собі,
які ви українцями високі.
Які ви одинакові – тупі,
мої іноязичні й косоокі.

Ще є «Айдар» і, ніби, є «Азов».
А думаєте, що рятує неньку
неуловимий Шаріков-царьов
чи недобитий Швондєр-симоненко?

Що не фігура, то Наполеон!
Не сліпнуть очі і не в’януть вуха,
що мафію очолює Кобзон,
а Думою орудує Валюха.

Які то є державні солов'ї!
І як вас очаровує лукавий
облесною натурою вужа.
Які ви до оскомини свої,
володарі украденої слави,
романтики сокири і ножа.

06.2016

Світлої пам’яті Івана Вітішина,
бійця 80-ї аеромобільної бригади

Аеропорт донецький. Згусток смерті.
І безперервний бій, що без кінця.
Дитячі фото в рваному конверті
Притисли руки вбитого бійця.

Іван Вітішин - батько цих маляток,
Що ждуть татуся скоро із війни.
Вони не знають і не знає мати,
Що сиротами стали вже вони.

Що білий світ уже чорніше ночі,
І на порозі їхньому війна.
А серце в це повірити не схоче,
Що мама вже вдовиця, не жона.

Колись у неї запитають діти,
За що убили тата на війні?
Вона посадить на могилі квіти,
Портрет повісить в спальні на стіні.

І будуть з нею завжди рідні очі,
Дивитись на її, що повні сліз.
Війна убила щастя в ній жіноче,
Сирітську долю ворог в дім приніс...

Аеропорт донецький. Згусток смерті.
І безперервний бій, що без кінця.
Дитячі фото в рваному конверті
Притисли руки вбитого бійця.
10.06.16

Світлої пам'яті Присяжнюка Руслана,
бійця 90 батальйону

Пробач, мій брате, серця половина,
Моя душа мов схована під лід.
Та є чиясь чужа в тому провина,
Що ти загинув у розквітті літ.

Ти відлетів, немов листок зелений,
Із дерева, що тільки підросло.
Ти зажди будеш молодим для мене
І для батьків, в могилі за селом.

Матуся наша раптом постаріла,
А в батька чуб, як снігом замело.
Твоя кохана, мов голубка біла,
Синочка горне під своє крило.

Тепер за двох для мами і для тата,
І для твого синочка, - я один.
За двох любити, гріти, обнімати,
Щоби сирітство не відчув твій син.

Пробач, мій брате, за твою недолю,
Що не підставив серце, не вберіг.
Це вороги, що у грошей в неволі,
Війну впустили підло на поріг.

І я клянусь - за тебе їм віддячу,
І за вдову й за сина сироту.
Залишу ворогам свої невдачі,
А батьківщина буде у цвіту...

Пробач, мій брате, серця половина,
Моя душа мов схована під лід.
Вже знаю я, чия в тому провина,
Що ти загинув у розквітті літ.
09.06.16

Навчи мене не сперечатись —
— крізь запітнілі крильця лінз
у щось невидиме вдивлятись
і усміхатися, як сфінкс,

пізнаючи за ураганом
чужих надуманих образ
то самолюбства ржаву рану,
то рик зневаги без прикрас.

Нехай простяться мені втрати
хитких словесних рубежів,
коли, щоб правду відстояти,
немає сил, немає слів.

Але не дай мені, загравшись,
згубити компас і весло,
нехотячи, не розібравшись,
несамохіть підтримать зло,

утратить пильність ненароком,
щоб ані воля, ні рука
не проросли в пасивний опір —
— останню зброю бідака.

Не дай під спів чужої казки
забуть, що виніс мій народ,
й шукати схвалення і ласки,
немов догідливий холоп.

2016

Я вірою, правдою, люблю Україну
Зате що незламна була
В період майдану
В період свавіля
В період втечі нашого царя.
Я віру в те що наша країна
Нездасця в нерівній борбі
Й відстоїть землю дану їй тими
Хто боровся за неї тоді.
Хоч ворог є братом
З яким ми братались
Та доля начертала інший нам шлях
Пройшовши який ми не будем рабами
А будем людьми в Європейських очах.

Душа вітрами потолочена,
Обпалена слізьми пожеж.
Заржавлених ножів, неточених,
У козаків тепер без меж.
На Хортиці і за порогами
Чекають силу молоду,
Щоб за далекими дорогами
Закінчити війну-біду.
Ми зберемося Україною,
Нагостримо свої ножі,
Бо мріють бачити руїною
Державу зрадницькі мужі.
Для них тут грішми скрізь намазано,
Злетілись бджолами на мед.
Всіх заярмила горем, газами,
Ця влада знині й наперед.
Всі патріоти вже за гратами,
І тисячі кричать з могил.
Народ залякано під хатами
Мовчить, та вже немає сил…
А літо он травою вруниться
І золотіє у житах.
Під осінь зберемось на вулицях
Майданом станемо в світах!
15.04.16

пір'їнку з крилець янгола зніму
таку напрочуд ніжно голубину
і обезболю серденько йому-
чиємусь закривавленому сину
торкнуся до невистиглих зіниць
і вуст що неціловані ще зовсім
як хлопчик той упав на землю ниць-
то золотом заголосила осінь
то хмари зворохоблені умить
застигли серед неба у мовчанні
а янгол зойкнув : де тобі болить?
і миттю обезкровив рани рвані
і плакала росою далечінь
відтоді дотепер і без упину
хрещатий слід ...
промолене "амінь"
і сивий стогін:
сину
сину
сину

Нині ординці – це покручі Путі,
виродки п'яні доби каламуті,
що допиває вино із лайна.
І без Гааги усі бузувіри
будуть судимі до вищої міри.
Це і моя, і вселенська війна.

Хай не прощають мені посполиті,
ниці душею і кровію ситі
і у прийдешні, і нинішні дні.
Хай дорікають манкурти мені.
Із омерзінням я буду давити
гідру Росії в гібридній війні.

Я – це укропи моєї країни,
лицарі честі високого чину,
знана й незвана у люди рідня.
Є в Україні поети й герої
ті, що стояли за неї горою,
щоб оминала її кацапня.

2016

Хрести… хрести… хрести…
О, як же вас багато…
Їх кожен приміря
До себе...
У житті
буває, що брести
Приходиться горбатим
До того вівтаря,
Що створений в путі.

Було б того плачу
В земному справжнім раю
Поменше. Та кати
Ножі свої гострять…
Я більше не кричу,
хоч бачу, як вростають
у світ
усі хрести,
що у полях стоять.

Масони чи мафія править у світі –
риторика зайва. Проте
допоки ще сонце засяє в зеніті,
диявол у силі росте.

Юрма, параноя і генії дуті…
Немає Христа в голові.
Являються лєніни, сталіни, путі,
Росія жадає крові.

Проекти майбутнього – марево раю,
де буде еліта сама.
А джини із бутлів літають у краї,
якому і краю нема.

І Шамбала, й ложа, й рука Аладіна
карає імперію зла,
але не пакує у бутлеві джина
і карлу із оком орла.

Хіба не відомо, що це двоєриле
годують мої вороги?
Одна голова – кривослав'є горили,
а друга – макаки тайги.

Хіба ви не чуєте голос народу,
яка косолапа орлина порода
у цій недолугій війні?
Чи буде таке, що якоїсь години
запхають у бутель московії джина
союзу, війни і брехні?

2016

Із хмари вовняний дашок
Навис над садом пеленою.
Під ніжні висвисти пташок
Сумні дощі ідуть весною.

Проста напевне в цьому суть,
Мінором дихає неначе –
Загиблих воїнів несуть
І небо понад ними… плаче.

20.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київ, ботанічний сад

Квiточка до квiточки, стеблик до стеблини –
Вишиваю хрестиком гарну скатертину.
Макiвка до макiвки, колос до колосся –
Вишиваю сонячний обруч на волосся.
Вишиваю ніжністю милому сорочку –
Оберіг вкладаю в кожну оторочку.

Крапля кровi раптом впала на тканину –
I зайшлася криком доля удовина.
Чорними хустками та хрестами в полi
Вишиваєм нинi України долю.
Бiле зЕрно духу, а червоне – кровi,
Маками залитий шлях терпкий до волi.

21.05.2015

На зламі нової доби
зламані плачуть душі,
пливуть домовини в туман байдужо.

Приймає в обійми земля
героїв нового часу,
а яблуні в білім цвіту чекають Спаса.

Обіцянок сизий дим
затьмарює людям розум,
та знову на сході грім, попри усі прогнози.

Лукавих облич колаж
сміється з телеекранів,
та всупереч їм, земля, народжує нових титанів.

На зламі старої доби
нові розпускаються віти,
приходять свій край берегти, і вірити, і любити.

2016

В криницю плюнув, хоч батьки спиняли.
Недовго думав… – плюнув і на них.
Від несподіванки ті ледь не впали,
Спинилось сонце, теплий вiтер стих.

Прийшли сусiди та уся родина,
Стоять в нiмотi, дивляться на грiх,
Повiрити не можуть, що дитина
Батькам ув очi плюнула при всiх.

Чи ж ти, дитятко, менше всiх поїло,
Чи мало ми голубили тебе,
Що пiна з рота раптом полетiла
I стало головою ти слабе.

Який це сором i яка скорбота,
І біль пекучий і нестримний гнів.
Яка важка і клопітна робота –
Очищення від бруду і плювків.

А чистити потрібно. Бо з криницi
Пили дiди i прадiди вiки,
I буде пити з джерела водицю
Наш рiд, допоки в небi є зiрки.

А ти вернешся, перейшовши броди,
Постукавши у безлiч iнших брам.
Але плювати в чисту свiжу воду
Бiльш не посмієш – захлинешся сам.

За грiх учинений отримаєш ти пекло –
На цьому свiтi, а не десь-колись.
Як маєш каяття, то ще не смеркло.
Земля простить – на неї ти молись.

Кохали так, що навіть голос терп,
Як погляди стрічались випадково,
Його назвала Волошковий Степ,
Він Віолетту - Сонце Фіалко́ве.

Здавалось, щастю не буває меж,
Та заздра доля віднайшла свій привід,
Весна кривава їх торкнулась теж,
Було їй мало вдів чужих і сиріт.

Пішов Василь в розпечені степи,
Що пахли димом, диким гострим болем,
Ріллю орали танки, а серпи
З комбайнами втопило море горя.

В якийсь із танків втрапив і Василь,
Свій борг країні слугував управно,
В хвилини тиші піднебесна синь
В очах його світилась неугавно,

Як згадував Фіалоньку свою,
Таку тендітну, в мрії оповиту,
Заради неї він не раз в бою
Зумів атаки ворога відбити.

Та тільки дивна ця якась війна -
Вдягнула маску миру й добросердя,
Лиш раз у раз спалахує стерня,
І цілять кулі в очі та осердя.

У засідку потрапив і Василь,
Не вирватись – здавили у лещата,
Від вибухів шлях зорано у пил,
Ну а підмоги – годі дочекатись.

А що той танк – горіха шкарлупа,
Від попадання – тріснув і зайнявся…
Фортуно, люба, чом же ти сліпа,
Врятуй його, найменшого дай шансу!

Горів сталевий ясно смолоскип,
Аж навіть сонце в соромі стемніло,
Землею нісся передсмертний хрип,
Коли душа прощалась в муках з тілом,

А в документах – згинув у степах,
Бо навіть ворон не приносить вістей,
Розвіяв вітер волошковий прах,
Нема могили, навіть знаку «двісті»…

Та що ті почесті, салюти, ордени,
Нема життя – майбутнє нагло вкрали,
Не обіймуть ні дочки, ні сини,
І Віолетту він кохав так мало.

А скільки сліз бідненька пролила,
Степи молила, щоб любов вернули,
Щоб доля оминула хижа, зла,
Уберегла від недругів та кулі,

Чекала звісток, їздила сама,
Сліди шукала – степ мовчав уперто,
Із ним у змові була і зима –
Допомогла надії усі стерти.

Та влітку степ терпіти більш не зміг
І забуяв весь волошковим цвітом,
Просив пробачення у босих її ніг,
Щось шепотів останнім заповітом.

Все зрозуміла Віолетта враз:
-О мій коханий, Волошковий Степу,
Не оминуло горе смерті нас,
То хай хоч небо стане спільним склепом!

Розверзлись хмари, блискавок гілля,
Мов сотня списів, кинулось над полем,
Простерте тіло прийняла земля –
Не встане із волошок більш ніколи.

І там, де впало юне те дівча,
Фіалки ніжні проросли несміло.
А степ і далі люта саранча
Війни з’їдає хижо, оголтіло.

Іще не раз волошок юна синь
Ціну всім нагадає потрясінь.

Надворі плаче осінь , лізе в душу
густий туман, немов, не жданний гість,
"Спаси і сохрани" - я в Бога прошу
усіх хто захищає спокій міст.
Усіх хто в села йде без краплі злості
й боронить, захищає тих людей,
усіх кого чекають вдома й просять,
щоб звідти повернутись встиг живий.
Весь ваш "гламур", висока мода, паті -
це все ніщо, не варте часу й сил
бо є любов під дулом автоматів
і "братня поміч" що стирає в пил.
Надворі сумно, на душі так само,
І болі вже немає більше меж,
гордись країно кращими синами,
яких, на жаль, уже не повернеш...

Як виграти загарбницьку війну?
Здоровий організм учинить відсіч.
Щоб подолати спротиву стіну,
Потрібно в душу запустити відчай.

Тоді заходить вірус вільно в дім,
Міняючи закладену програму,
І ми самі готові поготів
На зомбування хитрими словами.

Спочатку скраю – фарбами вітрин,
Родинне називають пережитком,
Насаджують чужинських нам доктрин,
Щоб власні повиходили з ужитку.

А далі – глибше: мова, комунізм,
Торкають ностальгією знамена,
Заводять всіх у непролазний ліс,
Як той Іван Сусанін однойменний.

Проходить час, і ми уже – не ми,
А тільки клони «рибонуклеїнів»,
Троянський кінь - страшніший від чуми,
Бо він під себе вносить всюди зміни.

Клітини наші діють проти нас,
Нам продукують ворога ідеї…
Іще з глибин тоненький чутно глас:
«Зніміть з очей полуду фарисеїв…»

В осяйній тиші самоти оливи – сад.
Не можу поглядом вернутися назад –
У те сентиментальне «до війни»,
Бо занімів недужий світ, змінились ми,
Бо курява стоїть над каменем доріг,
Бо досі у лівиці затискаю оберіг –
Отой, що я носив по згарищах. Псалом
Лунає досі над містами і степами. Напролом
Роковані віднині йти – година сутінкова,
І час лихого кажана, проте, жадає слова
Душа, перо, папір, тінь яструба і тиша-мить,
Час не спиняється – він далі струменить,
Він далі одкровення нам шепоче: «Ви ніде!
Вдивляйтесь в місяця румовище бліде,
Ідіть, блукайте, бо зруйновано ваш дім,
Шукайте істини сліди на образі блідім,
Ваш шлях лежить крізь Гетсиманський сад,
І не судилося прочанам повернутися назад,
Бо ви тепер солдати – перед вами сон землі,
І навкруги оливний сад, і все минає – все в імлі…

Примітки:
* - «В людському сумі я осамотів,
його Тобою втишити хотів,
та це не Ти. О, стид напоготів...»
(Райнер М. Рільке)
(Переклад Мойсея Фішбейна)

Холодно, страшно, сiро,
Де нам знайти рятунок.
Небо збожеволІло –
Смертi несе цiлунок.

Господи, чи ти бачиш,
Як ми зiбрались разом,
Як закриваєм, впавши,
Тiлом своїм проказу?

Там, де душа відійде,
Вплавившись у каміння,
Спалахом ясним зійде
Пам'ять людська нетлiнна.

Прийдемо ми додому,
Станемо бiля брами –
Цвiт на стеблі важкому –
Чи упiзнаєш, мамо?

Квітами - на сорочці,
Поясом - коло стану,
Поглядом - просто в очі
Рiдних своїх коханих...

Свiт розколовсь надвоє,
Темрява землю вкрила.
Вистояти в двобої,
Господи, дай нам сили!

Донбас палає. Море – у крові.
Росія багатіє. Мало миру
і братії, і їхньому кумиру.
Не вистачає їм по булаві.
Немає ні царя у голові
у мафії, ні міри, ані віри.

Усі бажають бути при ділах –
і автори, і діячі розколу.
Ленініана падає додолу,
але немає істини в устах
і ніби остовпіли на часах
оратори кисільного посолу.

Уже на жито орана стерня,
на сіяння нового урожаю,
а ще на рубежі чужого раю
гряде без роду-племені рідня –
наївна і нахабна кацапня,
якої тут і кореня немає.

Немає й іскри Божої в тобі,
мій окаянний кате-супостате.
Умієш грабувати, убивати
і воювати на чужім горбі.
Але запам’ятай, що у юрбі
тебе карає Україна-мати.

Усі сини боронять ще її,
а пасинки сидять у хаті скраю,
чекаючи у маї короваю.
А до корита лізуть глитаї.
Агей, Союзе, а за що бої?
Кому Надія жити заважає?

Угоди попираючи старі,
не тямиш, як ужитися у мирі.
Усе ще уповаєш на вампіра.
І володіють нами упирі
на сідалі, на шиї, угорі
з високої трибуни лицеміра.

Моє ти сонце, моє ти небо, моя ти зоре,
Моя ти пiсне, ти мiй єдиний – моя ти доле.

Як ми радiли, як ми спiвали, як ми кохали!
Завжди над нами барвистим сяйвом веселка грала.

Побрались любо, хотiли щастя, чекали дiток –
Та чорна хмара закрила небо над нашим лiтом.

Iз тої хмари злетiла куля, як блискавиця, –
I темна хустка лягла на плечi – я удовиця.

I круки чорні принесли звiстку, що ти, коханий,
Лежиш у полi, розкинув руки, вже бездиханний.

Якби я знала, якби могла я, якби лiтала –
З тобою разом на тому полі на землю впала.

Із того жита, де кров гаряча лилась із тiла,
Червоним маком у небо синє душа злетiла.

Ой, де ти, пiсне… Де ти, єдиний… Ой, де ж ви, зорi?!
Не стало неба. Не стало сонця. Не стало долi…

Даруйте, лицарі відваги,
і не омиті бідолахи,
що ви лежали горілиць,
коли одні не впали ниць
перед атаками убивць
і розбишаками ватаги.

Даруйте, роти і полки,
і українці-командири,
що не ганьбили честь мундира,
коли пішли бойовики,
а от у Раді – навпаки,
позасідали дезертири.

Що ви зі смертю візаві
утримали Савур-могилу,
у камені окопи рили,
робили рейди бойові,
і поверталися живі,
коли «орлу» карнали крила.

Коли кубанські «кізяки»
(і аж ніяк не козаки)
явили Каїна уміння
і відтяли своє коріння,
рубаючи у дві руки
живої нації насіння.

Коли виходили з «котла»,
а вас «перемагали наші» –
херої-найманці із Раші
із автоматами ор*ла,
і убивали з-за вугла
«шахтёры»-урки із параші.

Чекайте кари, парвеню,
кубло московської зарази,
що облапошило Чечню.
Ніхто тобі і за платню
уже не вилікує сказу.
Кирдик – опудалу Кавказу,
що заведе і цього разу
«велике Пу» у западню.

* – відомо кого. 2015

Ветеранам Великої Вітчизняної Війни

На руїнах забутої слави
За похмурими злиднів стінами ,
Небо чисте а сонце яскраве ,
То на землю весна полинула
••••••••••••
Прилітали птахи із вирію
Поверталися вранці завидно ,
Не впізнали країни милої
Тут поплутали грішне з праведним
••••••••••••
Ворожнеча і зло затлілися
Не почути і слова ввічливо ,
Що-ж напевне птахи забарилися
Розминулись пернаті з вічністю
••••••••••••
Ті забутої слави перлини
Ветерани лиш вік пам"ятатимуть
Як у Празі Вашаві Берліні
Зустрічали весну сорок п"ятого
••••••••••••
Як сміялись раділи і плакали
Освятивши життя перемогами ,
Як фашистів знамена падали
На бруківку сміттям під ноги їм
••••••••••••
Як в боях у шалених наступах
Розбивали ворожі полчища
Лиш не всім посміхнулося щастя
Полягли на полях урочищах
••••••••••••
Ветерани війни-визволителі
Ви Європу від рабства позбавили
Обеліски усипані квітами
Імена Ваші вічною славою


Олександр Квітень
25 квітня 1995 року
м.Харків

Ветеранам Великої Вітчизняної Війни

На руїнах забутої слави
За похмурими злиднів стінами ,
Небо чисте а сонце яскраве ,
То на землю весна полинула
••••••••••••
Прилітали птахи із вирію
Поверталися вранці завидно ,
Не впізнали країни милої
Тут поплутали грішне з праведним
••••••••••••
Ворожнеча і зло затлілися
Не почути і слова ввічливо ,
Що-ж напевне птахи забарилися
Розминулись пернаті з вічністю
••••••••••••
Ті забутої слави перлини
Ветерани лиш вік пам"ятатимуть
Як у Празі Вашаві Берліні
Зустрічали весну сорок п"ятого
••••••••••••
Як сміялись раділи і плакали
Освятивши життя перемогами ,
Як фашистів знамена падали
На бруківку сміттям під ноги їм
••••••••••••
Як в боях у шалених наступах
Розбивали ворожі полчища
Лиш не всім посміхнулося щастя
Полягли на полях урочищах
••••••••••••
Ветерани війни-визволителі
Ви Європу від рабства позбавили
Обеліски усипані квітами
Імена Ваші вічною славою


Олександр Квітень
25 квітня 1995 року
м.Харків

Выключив радиостанции ,
Приняв последний бой ,
Мы выходили с Дебальцево
С гордо поднятой головой
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
Дым и огонь с копотью
Крики и лязг гусениц
Тени надежды крохотной
Что наши надежды сбудутся
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
А грады с небес падали
Крыли с высот танками
И воронье армадами
Над мертвецов останками !
;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;
Врозь небольшими колоннами
Через Донбасса прерии
Уходили непобежденными
Чтобы вернуться первыми !

Олександр Квітень
23 березня 2015 року
М.Мукачево

…Ворожа сталь вогнем палає в тілі,
Нестерпний біль сльозою підступає,
Перед очима потойбічні тіні,
Незмога рухатись… І відчуття зникають….

Та зуби стиснуті і скивиці в судомах,
І серця стук – життя єдиний свідок…
І тільки думка втримує свідомість –
За виживання дням почато відлік….

Допоки дихаєш – твій бій іще триває….
Допоки мислиш – доти ти непереможний…
Борись й живи! Сильнішого немає,
Ніж воля до життя в людині кожній.

©19.02.2016

На берегах Дніпра - буде моя воля.
Буде там життя і буде моя доля.
А в могилі тісно та в могилі поряд
Хробаки мерзенні і духу там неволя.
Волію я літати по країні милій,
Все спостерігати.Вона — той самий Вирій,
Де я врешт спочину тілом,та не духом.
А решті вояків — земля най буде пухом.

Український спец.признач. -
Вороги від нас всі в скач!
Ти в АТО і я в АТО!
Не замінить нас ніхто!
Я в строю і ти в строю -
Ворогів я всіх уб'ю!
Підем швидко по слідах!
І навієм на них страх!
Най поплачуть і скавчать -
Матимуть тавро-печать!
Ненько наша Україна!
Спец.признач цінуй,як сина!
Будьмо неньку боронить
Ворогів розіб'єм вмить!
10 лютого 2016

І Львів не той, і Київ спить,
нервовим спазмом перейнятий.
«Попса» з динаміків хрипить —
і ти боїшся щось сказати.

Про тих боїшся нагадать,
що десь лежать -- очима в порох --
в степах, де вибухом дзвенять
серця, розгойдані на сполох.

Цим не збентежити краян —
«непробивних» півукраїнців,
самодостатніх «хуторян»,
напівсвоїх-напівчужинців.

І ти дивуєшся землі,
що між людьми- чагарниками
ще родить сосни чималі
й виносить кронами за хмари.

2016

Коли свою земну закінчать путь,
нехай святяться, Боже триєдиний,
солдати, що, мов діти, упадуть
в засмаглі теплі руки України.

З космічною любов’ю в унісон
співатимуть загиблі у любові.
Останній бій, немов жахливий сон,--
і мир, немов зітхання по розмові...

Юначе тіло в болю задзвенить,
за націю пройшовши крізь горнило,
у думці сивим птахом пролетить
спокійне й вмиротворене «здійснилось».

І хтось для них рукою розійме
границі цього світу і сполуки,
і вічна Україна їх збере,
як хлопченят, у материнські руки.

2014

Не все відразу. Крок за кроком
приходить черга за всіма,
і хтось з невивченим уроком
іде у тартар: слів нема…

Але ж були – палкі разючі,
коловорот поснулих мрій.
Як обіг часу: дні п’янючі,
і подвиг вбивць, і честь повій.

З колін устали? Зорепади,
осколки ниці і мани…
Усі навколо – юди, гади,
пекельні діти сатани.

Оце і є спасіння миру ?
З похміллям вічним на лиці
несе в кишені дурень гирю.
За ним - безумці і мерці.

Бояться в світі одержимих
(чи Шікельгрубер, чи "Пуйло").
Народ і вождь – альянси зримі:
оглушне «Біс!» – кульгаве зло…

02.02.2016

– Жінко, чому ти сива?
Зморщок нема на личку.
Коси – розкішна грива –
Сріблені… Так незвично!
Очі – сумні оливи,
Заволокла волога.
Жінко, чому ти сива?
Чим прогнівила Бога?
Глянула – і здалося
Згусток страждань в зіницях.
– Колір мого волосся…
Боже, яка дрібниця!
Мала я щастя-долю,
Пісню й кохання крила,
Тільки в далекім полі
Рай мій вогнем накрило.
Затишок мала в хаті,
Чашу любові повну.
Хто ж то спромігся вбрати
Вовка в овечу вовну?
Щастя сльоза втопила,
Думала, що осліпну.
Хата – немов могила,
Згасло навіки світло.
Більше не буде дива,
І ні весни, ні літа…
Думаєш, просто сива?
Я ж – і жива, та вбита…

Ті перші, що стали на захист країни,
яка розгубилась, завмерла, змаліла,
розпачливо очі руками закрила,
прощала, благала губами сухими,
ті перші, що прапор-- двоколірний, скромний--
в раптовій відвазі життям захищали,
і, кинуті в ріки, навік замовкали—
порізані, биті, незрячі, притомні,
подружжя святе, що розстріляне в полі
(лишилась машина убивцям для фото)—
в місцях, де колись гуркотіла кіннота—
козацька, махновська, потоплена в крові
в умисно забутім звитяжному морі,
де степ ковиловий летить з-під копита...
О як незворотньо утробного схлипу
підняла їх хвиля й вознесла під зорі!

*Присвячується світлій пам’яті депутата В.І.Рибака,
студента Юрія Поправко, подружжя Олени Куліш
та Володимира Альохіна та інших,
які опинились сам-на-сам
із машиною тваринної ненависті і смерті.

2016

Ми з нею подруги—сто літ, і двісті літ вона-- киянка,
і розмовляли ми завжди російською, як мало бути,
а нині з двох кінців землі прийшли на Скайпову стоянку
і все петляємо довкіл, щоб у розмові не схибнути.


У неї морщиться чоло, і полум’Янішає погляд:
“Да я б уже давным-давно язык укрАинский бы знала,
но ведь укрАинцы со мной всегда на русский переходят,
лишь только я заговорю, не затруднив меня нимало!”


Ми зустрічалися сто літ, і у догідливім припадку,
лиш відкривала вона рот, я поспішала знову й знову
так запопадливо (чому?) вдавати з себе акробатку
і переходити стрибком на (кому з нас?) зручнішу мову.


І що мені їй відказать в новітній простір віртуальний?
До мене вперше вона так із пильним докором зверталась.
І вкотре знала я, що ми у легкодухості фатальній
себе зневажили самі, Росія тільки скористалась.

2015

               Не з розуму хапаються за кий,
               коли бояться смаленого зайця.
               Але сичить лукавий та лихий:
           – Свій свого бий, аби чужий боявся.
І б’ють, аж пір’я сиплеться з обох.
Лиха біда, коли дурний початок.
Керує сатана, та бачить Бог –
війна розпочинається з палаток.
               Війна за вибір чи добра, чи зла –
               дурного чи розумного владики.
               І де та доля, що уберегла
               хоча б одного разу щось велике?
І як терпіти і уберегти
в собі самому праведну людину,
коли яріють стезі до мети
якщо не словом, то ножем у спину?
               І як сідати за одні столи,
               коли ті самі застують почвари
               повірити, що праведні були,
               а не за гроші бились яничари?
І як далеко до святих ідей,
коли оці кремлівські мухомори
мерзотників ховають за людей.
               І лізе як до себе у комору
               інвазія убивчого терору
               загравами опалених ночей.

2015

То змін нема, а то багато—
різноголосся, біль і страх.
Гелгоче в синь вселенська хата,
і час тривогою пропах.

Мов з гір, зсувається лавина—
сплетіння доль, народів, мов.
Лунає слово «Україна»,
це значить—час її прийшов.

Її зсудомить, перестудить,
долиє холоду у зір,
вона такою вже не буде,
якою була до цих пір.

Ще не одна поблякне стьожка,
заглухнуть дзвони голосів,
ще не одна проляже зморшка,
і на льоту зітнеться спів,

ще не одне життя схитнеться
і в інший світ перетече,
і криком битиметься серце
в холодне другове плече,--

аж доки той, хто всі до йоти
дерзання зважує й діла,
відкриє плетені ворота:
«Ви заплатили вже сповна».

2015

Блакитним полумям вітрів
похмурий світ спалила спека
як заздрили вони лелекам
згадавши друзів і батьків
-------------------------
І рідний край - повинність клята
змарніла молодість в пісках
сліпі раби, німі солдати
то в щиру юність вбитий цвях
----------------------------
Страждання кривди і тривоги
розлуки, розпачу, війни
бажали іншої дороги,
чекали іншої дороги,
не мали іншої дороги,
загиблі в армії сини
--------------------
Хто бачив біль на їх обличчі
неспокій, смукток, горе, страх
вогонь в душі, шалений відчай
гіркі прокляття на вустах,
гарячі материнські сльози
на горем скраяних очах
----------------------
тінь смерті в цинкових обіймах ,
вінчання з кулями в боях,
в нікому не потрібних війнах,
-------------------------------
Афганістан і Карабах
ви підкоряли безнадійно
серця заалишивши в пісках!!!!
____________________________
Блакитним полумям вітрів
похмурий світ спалила спека
як заздрили вони лелекам
згадавши друзів і батьків

Олександр Квітень

14 КВІТНЯ 1994 РОКУ

Ця дівчинка в червонім сарафані—
вона хотіла, щоб її любили,
розшукувала тих, кому погано,
давала свої іграшки задурно,
лише за похвалу собі прилюдну,
за дружбу і за відданість—до гробу.
В душі вона невпевненість ховала
і все ж втрачала друзів по одному,
тікали вони--потай чи відкрито--
і недалеко юрмились, невдячні.
Здавалось їй—сміються вони з неї,
із щедрості великої кепкують,
звертаються до решти, хто лишився,
на зраду їх так само підбивають.
І ось уже остання з її подруг—
ота, що з нею бавилась найдовше,
із тих, що так звикаєш-присихаєш,
що бачиш їх додатком безголосим
до себе, що завжди при тобі буде,--
для затишку, і кпинів, і престижу—
й вона убік почала поглядати,
до гурту потягнулася чужого,
зробила крок у сторону несміло,
два береги схотівши поєднати.
У дівчинки в червонім сарафані
в очах, мов серед бурі, потемніло,
опора під ногами подалася,
в свідомості крутилося «це зрада»,
і все в ній збунтувалося панічно,
як зранена тварина, скавуліло,
у череві росло бажання помсти,
жорстокої покари за образу.
Ця подруга—остання, найвірніша—
ще довго дивувалася : «за віщо?
чому мене катовано найтяжче,
розтерзано, обідрано, побито?
Чи ж мушу в добровільному союзі
розплачуватись кров’ю за свободу
розширювати коло своїх друзів,
розвідувати берег невідомий?»


Величний світ, немов старезний батько,
засвідчував могутністю мовчання
в космічну даль задивленого сфінкса,
що колисав зорю цивілізацій:
не з гострих протиріч непримиренних
ростуть апокаліпсису почвари—
а з ревності , розгубленості, страху,
щенячого тонкого скавуління...

2014

Здраствуй друже , привіт брате
Пише тобі місто власне
Незабаром прийде свято
Стіл накриється багато

Чуєш - я тебе вітаю
Твою мужність обіймаю
Зігріваю твоє серце
Наймужніше , вірне , чесне

Я все добре пам*ятаю
Як ти ріс у ріднім краю
Як ходив ти тут по парку
Як любив свій дім із малку

Я за тебе тут молюся
Ти є тим - ким я горжуся
У душі ми всі з тобою
Ти сльоза моя покою

І тобі , й товаришам
Звоном шлю привіт всім вам
З вами правда , з вами бог
З нами - оберіг чеснот.

Не буде «С лёгким паром» у цю ніч.
«Служебного романа» теж не буде*.
Вже більше не зворушує м’який
блакитноокий шарм інтелігентів.
Уся тепер іронія тонка
порожньою здається, а «душевність»—
вже знаєш—неспроможна подолать
інфантилізм в обіймах у безумства.

Стрічки минулі—фільми для малят,
із сонмом ненав’язливих героїв,
що нібито цінують над усе
людську порядність, скромність і правдивість.
При них опустить очі «вічний хам»,
і стихне море збурених інстинктів,
в якім низькі амбіції і страх
намул із дна виносять на поверхню.

Ми їх колись любили, та в той рік,
коли щербата дійсність посміхнулась,
дорослішання вимостило путь
крізь низку усвідомлених обманів.
Розбився чарівний калейдоскоп,
і у душі розпався образ друга—
це лиш фігура з кольорових скельць,
помножена уміло дзеркалами.

Не стану фільм дивитися...І що?
Від того їм ні гаряче, ні зимно,--
кажу собі—отим, хто до цих пір
упевнені, що в ньому—їх подібність.
То в чому твій здобуток?—Ні у чім,
хіба що в новознайденій скорботі
із тих, які приносить нам знання,
як повелось з часів царя Давида.

...А, може, диво станеться якраз,
як це було в «Обыкновенном чуде»,
й закляття озвірілості спаде,
в момент, коли утрачено надію?

2014

*Вибачаюсь перед світлої пам'яті Е. Рязановим та Л.Ахеджаковою, яких глибоко поважаю.

Якщо десь осяння убуде,
те місце накриє пітьма:
чи завтра, якого не буде.
чи нині, тягуча зима…
І люди із «богом» у серці
і люди з тавром «не убий»
стикаються знову у герці –
хто більше за Папу святий.
А святість спливає криваво,
маліє у світі добро,
в сухому остатку – не право,
а правди своєї зеро.
Та іншого шляху немає,
допоки це гноїще «гнів»
не витече горем із рани
народів, кумирів, часів…

23.12.2015

Коли закінчиться зима
і потепліють сни і доли,
сіяч зрадіє – вже весна,
орати піде чорне поле.

А там засіяні плачі
і ненароджених, і вбитих.
Ржавіють сльози і мечі
на небесах, любов’ю вмитих.

У теплій хаті не пече
морозом ярим. За стіною
затятий світ своє рече.
Стоять сізіфи під горою…

Угору поступ… суєта…,
а тупцювання – також кроки?
І смолять байкою вуста
скоробагатьки і пророки.

І котять торбу з вишини
назустріч долі і терпінню
сини святої кабали.
Найважчий бій – життя із тінню.

Коли закінчиться зима,
настане ера уповання,
що щастя більшого нема,
аніж війни ламке мовчання.

21.12.2015