Дощечка 4Б
Боги Русі не беруть жертви людські, ані животини…
… єдине плоди, овочі, квіти і зерна, і суру питну…
і мед, і молоко…

… ніколи живу птицю, ані рибу.

І це варяги єланські богам дають жертву іншу і страшну чоловічу. А ми того не маємо діяти, бо маємо краснії вінки віри нашої і не маємо крячати за інших стопами чужими.
(За дощечками «Велес-книги»)


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Варяги єланські – племена древньої Скандінавії, які
осідали в Греції, переходили «з варяг» «у греки».
Красний – гарний, або ж огненний.
Крячати – рачкувати.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Божі ідоли Русі
брали жертви не усі:
брали в русів тільки квіти,
і любили суру пити,
брали овочі з городу,
брали з дерева по плоду,
і ніколи животини,
ні тварини, ні людини…

Крові дуже не любили
і за те варягів били,
що варяги нам чужі,
кров’ю лили на ножі.
Не крячати нам за ними
за стопами за чужими,
бо ми власні маєм стяги,
бо ми руси, не варяги!


(З "ДОЩЕЧКОВОЇ читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги".Рік написання 1990).

Дощечка2Б
І потяглися ми до полудневого з е л е н о т р а в' я…

Дощечка 4Г
… до низин т р а в' я н и с т и х, де були ті злаками многими, там оселились… С у р о ж і бо святою бути над нами.

Дощечка 5А
… с у р а на дев'ятисилі і щавлі удяна і на сонці ставлена три дні, потім крізь вовну ціджена, і та буде жертва богам правим, які суть наші праотці…

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Сур’є – сонце.
Сураж – зеленотрав’я.
Сура – ритуальний напій, настояний на сонці з 9-ти зел.
Удяний – настояний


СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Сонце – бог і голова,
сонця божий знак – трава.
Та трава дев’ятисила
повертала русам силу,
і вбивала сили вражі
питна сура із суражі.
Де ростуть зелені трави,
ми коней своїх направим,
і на ранок на осонні
будуть грітись наші коні.
Буде сила вража злитись,
буде сура з чаші питись,
і ніхто не переможе
руса з сурою з сурожі.

(З "ДОЩЕЧКОВОЇ читанки" за сторінками "Велес-книги" - у рукописі. Рік написання 1990)

Дощечка 2А
Зела бо знали і творити сосуди печені в огнищах, а були гончарі добрі…

Дощечка 1Б
… і із гончарних горшків споживані просини з бараниною…

Дощечка 3А
… зайняли ми землю нашу і орали… а торгували, міняючи скот,
шкури і товщі на срібні кола і питва поживні в шкурах.
І життя наше в тій порі було багате і мирне.


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Зело – зілля, трава.
Скот – худібка.
Товща – тлущ (сало), тому «товстий».


СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА:


То як в давнину праотці наші жили?
Купалися у молоці – не тужили.
Бо знали отці наші зела свячені,
і вміли творити сосуди печені.
Сосуди печені творили у печах,
і глиняні брили носили на плечах,
і брили дробили, і глину місили,
і тяжко робили, і стало в них сили,
аж сонце огненне сідало за обрій,
а були із них гончарі дуже добрі.
А з горщиків глиняних, просто з-під носа,
вони споживали баранину з просом,
І в божої сили про гоже просили,
отак в давнину праотці наші жили.
А тільки но сонце на обрій вставало,
вставали і руси, і землю орали.
Міняли худібку, і шкури, і товщі
на їжу, питво та на срібнії гроші…

Так жили бо руси у часі безмірнім,
І було життя їх багатим і мирним.

(З "Дощечкової читанки" (у рукописі). Рік написання - 1990.
Рік підготовки до видання - 1993 - і по сьогодні).

Дощечка 9
«У той час був Богумир, муж слави, і мав три дочки і два сини. Тії бо повели скуфів до степів, і там живучи у травах, Почті навчалися і Бояні, богам послушні, і розумом бистрі, і так ото. А тут мати їх, що звалася Славуні, і каже якось до Богумира: «Чи то цими днями я маю дочок своїх оддати і внуків побачити?»
-- Так, -- каже Богумир, і воза запрягає, І їде кудись собі. І приїздить до дуба, стоячого в полі, і стає на ніч біля вогнища свого. І бачить увечері мужі три на конях до нього прямуючі.

Сказали тії: «Здоров будь, а й що шукаєш?»

Повернувся Богумир на степи свої і привів три мужі дочкам. Звідси три роди вийшли і славні стали. З того бо походять древляни, кривичі і поляни, бо перва дочка Богумира імено мала Древа, а друга Скріва і третя Полева. Синове ж Богумира мали
свої імена Сіва і молодший Рус. Звідти і походять сіверяни і руси.
Три бо мужі були три вісники: ранку, полудня і вечора.
Утворились роди тії на Семи Ріках, де проживали ми за морем у Краї Зеленім, і де скотину розводили давніш нашого ісходу до Карпатських гір.»
(За дощечками "Велес-книги")

"СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК"

Почта – «почесть»-пошанування стародавніх вірувань, звичаїв та обрядів.
Боянь -- пісні та молитви, складені співцем Бояном.
Древляни, кривичі, поляни, сіверяни, руси – назви давніх слов’янських племен.

"СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА"*

За мужа слави – Богумира
богів усі любили щиро,
були розумні і слухняні,
і вчились Почті і Бояні.

І час минав, як божа міра –
росли сини у Богумира.
Що перший син – то диво сиве,
тому його назвали Сівом.
Що другий син – то диво русе,
тому його назвали Русом.

І час летів, як буйні коні –
росли у Богумира доні.
Що першу доню звали Древа,
А інших – Скріва і Полева.

Прийшла пора на зелен-квіти –
прийшла пора синів женити.
Прийшла пора на злоті шати –
прийшла пора дочок віддати.

І потекли у повні ріки –
слов'янські племена великі.
І поки сонця в небі стане –
Наш рід рости не перестане!

Від Древи – виросли древляни,
в Полеви –виросли поляни.
Від Сіва –вийшли сіверяни,
Від Скріви – кривичі-слов’яни.
А від русявого, від Руса –
пішло слов'янське плем’я русів.

Рік написання 1990.
"Дощечкова читанка: Єсьми русичі, Дажбові внуки" (у рукописі).

За всі сніги, за всі дощі й морози,
За віхолу і за липневу спеку,
Моя душа, мої думки і сльози,
Завдячують землі, що недалеко.

Що дорога мені своїм народом -
Бабусі, що доїти йде корову,
І дядька Василя, що за городом
У кузні для коня кує підкову.

Для отого, що мирно їсть травичку,
І карооко дивиться навколо…
Леваду за городом, луг і річку,
Сади вишневі, клуб і рідну школу.

За все оце, за сливу і раїну,
Я дякую батькам, своєму роду.
Що я дочка моєї України
І кров моя – великого народу.
16.02.17

(Втомлені, наче після спекотливого жнивного дня, Гаремні Троянди опускаються на пагорби Гаремного Саду – відпочивають.
Погідним надвечір'ям котиться переливами пісня "Обжинкового Вінця". З рук в руки котиться над головами Троянд і сам Вінець, звитий зі стиглої пшениці, прикрашений калиновим гіллям, перев'язаний вишиваною "Долею". Котиться... до Обжинкової Княгині, що наче молода на посаді, чекає тріумфу своєї вроди. Ось вона – притаїлась у глибині Саду – Постать у Білій Льолі, коса її розплетена).

ХОР Гаремних Троянд
(співає):

– "Вже сонце заходить...
Вже сонце заходить – а місяченько сходить.

Котився вінок додому...
Котився вінок додому – просився женців до столу.

Відкрий, панотче, ворота...
Відкрий, панотче, ворота – а наш віночок з золо́та.

Відкрий, панотче, нам брами...
Відкрий, панотче, нам брами – а наш віночок з перла́ми.

Відкрий, панотче, кватирку...
Відкрий, панотче, кватирку – а наш віночок, як зірка.

Відкрий, панотче, віконце...
Відкрий, панотче, віконце – а наш віночок, як сонце".

(доспівавши пісню "Обжинкового Вінця", Гаремні Троянди вдягають його на голову Жінки в Білому").

ГОЛОС Жінки в Білому
(в минулому Білої Троянди Щастя):

– ...Мені Кисмет як нитка повелась...
Я зріла плодом – значить я збулась.

Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ:

– Щаслива Настя...
– О... щаслива Настя!..

ХОР Гаремних Троянд:

– Не дармо ж ти була Троянда Щастя!

БАГАТОГОЛОССЯ:

– ...А раптом, Насте... лихо навернулось...
– ...А, мо', когось те щастя й не торкнулось...

ГОЛОС Жінки в Білому:

– О... щастя мить – торкне й летить – але
нікому щастя не було мале!
Так мислив Бог: од віка і до віка
суть щастя жінки – ласка чоловіка...
В найвищу темінь... в найскрутніший час –
як ми любили!.. як любили нас!..

ХОР Гаремних Троянд:

– Прийміте ж нас!.. Ми близькі і далекі...
Ми Гюль-хасекі і Хуррем-хасекі...
У плавнях Часу молимо з пітьми
за вас – людей – бо теж були людьми...
Тримаймося, як лелі*127, на плаві –
ми – Ц в і т в Оселі Б о ж і й, ми – живі...

(Гаремним Садом під мелодійні передзвони похідних дзвіночків лине дівоча щедрівка)

"В панськім городі росла лелія.
Хто ї' посадив – панна Марія.
Як садила говорила...
Як садила говорила –
рости, лелія!.. рости, лелія!

Прийшла до неї матінка її:
– Урви, Маріє, тої лелії...
– Не урву я ні листочка,
бо то моя лелійочка –
рости, леліє!.. рости, леліє!

Прийшов до неї миленький її:
– Урви, Маріє, тої лелії...
– Урву, урву, лелійочку –
бо то мому коханочку –
урву лелію... урву лелію!"

ГОЛОС Жінки в Темному Пурпурі:

– ...Ми відбулись...

ГОЛОС Жінки в Жовто-Гарячому:

– ...Ми відійшли в минуле...

ГОЛОС Жінки в Білому:

– ...У нашім лоні - пуп'янки малі...

ГОЛОС Рожевої Троянди Замрії:

– ...Ми наливались...

ГОЛОС Троянди з Фонтану Сліз:

– ...Ми цвіли...

ХОР Гаремних Троянд:

– ...Заснули –
З і в' я л и м и Т р о я н д а м и З е м л і.

(Гаремним Садом раз-по-раз проноситься холодний осінній вітер. Від його доторку Троянди засинають тривалим сном Перемлілої Природи, повільно похиляючись до землі.
...Кольорові пелюстки, наче райдужний казковий снігопад облягають Гаремний Сад... рожеві... кремові, пурпурні і білі... з шурхотом опадають долу...
...Блаженна мить падінь... Блаженний Сон...)

***
(...Коли сутінки надвечір'я поглибшають, Гаремний Сад знову навідають його невпізнані вартові... На цей раз Жінка в Чорному і Жінка з Лелечими Крилами триматимуть сіті кольору Темної Ночі, усіяні кольоровими зорями. До них вони збиратимуть пелюстки Зів'ялих Троянд).

ГОЛОС Жінки в Чорному:

– Пресвята Покрово-Богородице,
прославлятиму Ім'я Твоє в усякому роді і роді.

Всяк народжений на землі нехай радіє,
просвічений Духом...

...Нехай святкує Природа Безтілесних Духів, що поважає Тебе...
...Твою священну радість Богоматері,
і нехай співає...
...Радуйся, благодатна Богородице, пречиста Вседіво...
...Чашу спасіння прийму й Ім'я Господнє призову. Алилуя!..

(Жінка з Лелечими Крилами виводить співом богонатхненне "Алилуя!")

(По якімсь часі зір губить таємничі Постаті Жінок, а над Гаремним Садом зависають лишень оті бездонні Сіті... кольору Темної Ночі, густо засіяні зорями, а поміж ними – ...опалі пелюстки Зів'ялих Троянд).

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:
(співає з-над хмар, незримо тримаючи Сіті):

– "А-а, а-а... котки два,
шарі-бурі обидва...
Один пішов на миші,
другий люлю колише...

А ти, коте, бурий,
пряди срібні шнури...
А ти, коте чорний,
сідай в срібний човен...
Сідай в срібний човен,
лови рибки повен..."

З а в і с а


(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (драма). - Львів: Сполом,2014)

(Троянди бавляться в "Женчика").

ХОР Гаремних Троянд
(співаючи, імітує):

– "Женчичок-бренчичок вилітає,
високо ніженьку підіймає...
Якби то – набито,
ніженьку пробито –
в зеленім лугу бери собі другу!
Ой до схід сонечка женчик схопивсь,
росою чистою женчик умивсь...
Якби то – набито,
ніженьку пробито –
в зеленім лугу бери собі другу!
Зелене житечко в полі він жав,
зранку до вечора не спочивав...
Якби то – набито,
ніженьку пробито –
в зеленім лугу бери собі другу!"

(Над Гаремним Садом панує настрій "обжинок". Одна забава замінює іншу...)

"Попід хазяйські лози
скакали дикі кози:
то в гору, то в долину,
то в рожу, то в калину...
А за ними козенята
поламали ноженята..."

(Дівчата скачуть змійкою, імітуючи "диких кіз". Окрема пара пропускає їх крізь "ворота" своїх рук. На останніх словах руки опускаються і в "сильце" потрапляє чергова "кізонька".
...Обжинковою "Кізонькою" в умовному "сильці" трояндових стебел-рук опиняється Троянда з Фонтану Сліз, її Льолю окрасила осінь двома фарбами – жовтою і багряною!)

ГОЛОС Троянди з Фонтану Сліз:

– Прийміть мене у гурт... Я – не тутешня.

Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ:

– Ти, наче, осінь... краса...
– ...Ох, сердешня!..

ГОЛОС Троянди з Фонтану Сліз:

– Мене сюди, мов тать, вітрець приніс...
Низький уклін вам від Фонтану Сліз*121.

(Кланяється навзаєм)

Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ
(довкола Троянди у Красій Льолі):

– А де ж твій грунт?..
– і де... земний твій рай?..

ГОЛОС Троянди з Фонтану Сліз:

– ...Аж ген в Криму стоїть Бахчисарай...
Ген там і Сад, і Замок, і Альтанка...

ГОЛОС Гаремної Троянди:

– А хто твій рід?..

ГОЛОС Троянди з Фонтану Сліз:

– Я – галицька шляхтанка...
Ми в льолях поруч бігали малі
стежками Королівської Землі,
і сяла нам з небес Ясна Лелія...

(на правах обжинкової "Кізоньки")

...Дай, Біг, овес!..

(Осипає Гаремних Троянд зерном з обжинків)

...Потоцька я... Марія...

ХОР Гаремних Троянд
(під зливою з обжинкового зерна):

– ...Дай, Біг, овес! – на стежки наших втеч...

ГОЛОС Гаремної Троянди:

– А як ти звалась тут?..

ГОЛОС Троянди з Фонтану Сліз:

– ...Діляр'-Бікеч...
Мене привів до царственних алей
татарський хан... мій пан – Керім-Гірей*122 –
і я при нім розвилась і розцвила...
Аллах Акбар!.. бо я його любила!

ГОЛОС Гаремної Троянди:

– Блаженна... обійшла тебе наруга!..

ГОЛОС Троянди з Фонтану Сліз:

– Блаженна?.. Ні... Мене убила друга...*123

А що в кохання серце не слабе –
Керім-Гірей звелів звести дюрбе*124
у тишині квітучій свого раю –
... і стала я Сльозою Хан-Сараю...*125

Моя вода проймає, наче біль...
Прийди... Відпий... Я – келих Сенсебіль*126.

ХОР Гаремних Троянд:

– Прийди... Відпий... і стань як перволіс –
корінням із Душі Фонтану Сліз...

ГОЛОС Троянди з Фонтану Сліз:

– ...Відпий свій біль – і спрагу упразни –
я Сенсебіль... з Червіні й Жовтизни.


(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (драма). - Львів:Сполом,2014)

(Падишах Сулейман Пишний прощається з коханою дружиною Россою-Місафір, низько похилившись до колін її. Вона ж цілує Падишаха в його мудре високе чоло).

ГОЛОС Сулеймана Пишного:

"Не в мені вина – не спали мене.
Знай, життя сумне – не спали мене.
Проклену тебе – нас не обмине
чорних шат пітьма – не спали мене.

Плачу, мов свіча– б'є розлуки птах,
темна ніч в очах – не спали мене.
Несть числа сльозам, зорям-несть числа,
сонця світлина – не спали мене.

У твоїм вікні сліз моїх свіча
ранок поміча – не спали мене.
Я без тебе – прах! Ти мій цвіт... і плід...
Мій життя просвіт – не спали мене!"

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

– ...Ядріє тіло... і цвіте душа!..

ГОЛОС Сулеймана Пишного:

– О... так колись ридав Ахмед-паша!
Супроти нього дехто... "Мухиббі"*116 –
простий муслєм...*117 і смертний, далебі...
Однак нетлінна поміж вишніх зір
його дружина – Росса-Місафір...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:
– Допоки небо в зорях – я твоя!

Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ
(розхвилено):

– Твоя...
– ...твоя...
– ...і я...
– і я...
– і я...

ХОР Гаремних Троянд:

– Пливе ріка, як Часу течія...

Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ
(розхвилено):

– ...і я пливу...
– ...і я...
– ...і я...
– ...і я...

ХОР Гаремних Троянд:

– Химерна жінко, як твоє ім'я?!

Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ
(розхвилено):

– Тепер лиш квітка я...
– ...і я...
– ...і я...

(розхвилена повінь з пелюсток Гаремних Троянд з головою покриває постать султана Сулеймана Пишного.
Гаремні Троянди – тепер вже ряди повноводних хвиль, їх стебла – руки потужньо розгойдують повітря, імітуючи припливи і відпливи.
...Кожна хвиля припливу вдаряється фрескою пам'яті об берег Рідного Краю.
...Кожна хвиля відпливу – руйнує цю фреску, болюче вражає осколками іншого... докінця непізнаного... але й невідворотного, як Кисмет, буття).

ХОР Гаремних Троянд
(у хвилі припливу, співаючи в унісон):

– "А-а, люлі-люлі,
налетіли гулі,
та й сіли на люлі
в сивенькій кошулі,
в красих поясочках
сіла на тиночках,
в червоних чоботях
сіли на воротях.
Воротонька рип-рип...
Колисонька скрип-скрип...
В колисонці донця,
як ружа на сонці..."

А-а... а-а... а-а... а...

(мотив колискової перехоплює мотив гаївки. Гаремні Троянди забавляються в "потічок").

– "Вербовая дощечка, дощечка, дощечка –
по ній ходить Насточка, Насточка, Насточка...
А де Настя ступала, ступала, ступала.
Там діброва палала, палала, палала...
Цебром воду носила, носила, носила.
Дібровоньку гасила, гасила, гасила...
Кілько в цебрі водиці, водиці, водиці,
стільки в дівки правдиці, правдиці..."

(на останніх словах гаївки з воріт "поточка" випливає Жінка в Темному Пурпурі, босоніж, коса її розпущена ...без жодних ознак соціальної приналежності).

ГОЛОС Жінки в Темному Пурпурі
(в минулому Пурпурової Троянди Втіхи):

– Роса упала...

Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ:

– А чого ж ти... боса?..

(луною "боса... боса...")

ГОЛОС Жінки в Темному Пурпурі:

– Бо я була колись..."Троянда Ро́сса!.."

(луною "Росса!.. Росса!..")

Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ:

– ...Ходила певне, боса по росі,
між квітами, в розпущеній косі...
– ...Чого ж тепер стоїш серед руїни,
Трояндо Россо... Насте... з України...
– ...Чи ж ти тепер в здоров'ї, чи в веселлі,
чи хтось тобі наспівує газелі...

ГОЛОС Жінки в Темному Пурпурі:

– ...О... Ночі Тьма нікого не мине!..
Хтось тут мене волає... хтось – клене...

ХОР Гаремних Троянд
(грізно, імітуючи інтонацію "прокляття"):

– Улюбленка газельної строфи,
Троянда Росса – вбивця Мустафи!

ГОЛОС Жінки в Темному Пурпурі:

– ...Я чую там... у просвітку тропи – ...

ГОЛОС незримого Сулеймана Пишного
(з далекого просвітку Піднебесся):

– ...Не опали мене!.. не потопи!..

ГОЛОС Жінки в Темному Пурпурі
(витаючи поглядом в піднебесному просторі):

– "...Не опали мене!.. не потопи!.."
...Біжить струмок... і б'ється з-під стопи...

(хоровод Гаремних Троянд замикає в коло Жінку в Темному Пурпурі. Нова хвиля припливу несе з собою мотив "Подоляночки").

ХОР Гаремних Троянд
(у хвилі припливу, співаючи в унісон):

– "Десь тут була Подоляночка,
десь тут була молодесенька...
Тут вона впала,
до землі припала -
личка не вмивала,
бо води не мала.
Ой устань, устань Подоляночко,
умий личко, як ту скляночку.
Візьмися за бочки,
покажи нам скочки,
підскочи до раю,
бери дівча скраю".

("Подоляночка" – Жінка в Темному Пурпурі обирає собі заміну – Жінку в Жовто-Гарячій Льолі. В колі з нею Гаремні Троянди забавляються в "Царівну").

– "Десь тут була Царівна, Царівна, Царівна,
десь тут була ц а р і в н а, царівна м о л о д а.
Царівно, бійся відьми злої, відьми злої, відьми злої",
Царівно, бійся відьми злої, відьми злої.
Аж тут прийшла та відьма зла, відьма зла,
Вона Царівну приспала, приспала.
"Засни, Царівно, на сто літ, на сто літ, на сто літ,
засни, Царівно, на сто літ, на сто літ".
І все заснуло вічним сном, вічним сном, вічним сном,
і все заснуло вічним сном, вічним сном.
Та ось прийшов царевич, царевич, царевич,
та ось прийшов царевич, царевич молодий.
І поцілунком розбудив, розбудив, розбудив,
і поцілунком розбудив Царівну молоду
І всі кричали: "Слава, слава, слава..."
І всі кричали "слава!" цій парі молодій".

ГОЛОС Жінки в Жовто-Гарячому
(в минулому Жовтої Троянди Розлуки):

– ...За вас молюся... Богу слава!.. слава!

Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ:

– То, певне, ти... Маруся...
– З Богуслава...

ГОЛОС Жінки в Жовто-Гарячому:

– О, Квіти Раю, простягніте руки...
До вас взиває Жовта Тінь Розлуки,
котру чужі приспали вітровії –
я вам несу... Свічу Ая-Софії!
...Чи бачите гарячий сей вогонь? –
Прийміть його к собі... з моїх долонь.

(Жінка в Жовто-Гарячій Льолі простягає перед себе запалену храмову свічку. Гаремні Троянди звертають до неї свої стебла-руки, аби перейняти к собі Священний Вогонь. Незабаром нова хвиля припливу підійме ці руки з палаючими свічечками і знову сплете їх в "купальському" хороводі).

ХОР Гаремних Троянд
(у хвилі припливу, співаючи в унісон):

– "Коло Мариноньки ходили дівоньки,
стороною дощик іде...
Стороною – та й на мою руженьку
червоную...
Ой на морі хвиля, при долині – роса,
стороною дощик іде...
Стороною – та й на мій барвіночок
зелененький...

Сьогодні Івана, а завтра Купала...
Рано-вранці сонце зійде...
Стороною – та й на мою руженьку
червоную..."

(З купальського хороводу вирізняється Троянда в Рожевому – одна з численних посестер–квіток Гаремного Саду).

ГОЛОС Рожевої Троянди Мрії:

– Ой, рано-рано сонечко зійде –
і на мою голівку упаде
роса небесна...

ГОЛОС Гаремної Троянди:

– Хто це там зоріє?

ГОЛОС Рожевої Троянди Мрії:

– Сестра... Троянда Кольору Замрії.

ХОР Гаремних Троянд:

– Це, Мріє, ти – як невигойна рана –
дала османам Третього Османа?!*118

ГОЛОС Рожевої Троянди Мрії:

– Так, сестри, я... Така кисмет моя...
І мужа Мустафу*119 – любила я!
І він мене плекав, як Божий Цвіт –
чекав на мене сім невольних літ...*120

Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ:

– О, так... о, так... В гаремі так ведеться...
– ...Сім літ – і край... і Доля обернеться.

ХОР Гаремних Троянд:

– Сім літ і край... і Доля обернеться –
як ти заслужиш – так і поведеться...

Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ:

– О, Мріє, воля!..
– ...Там зоріє воля!!!

ГОЛОС Рожевої Троянди Замрії:

– ...Мене з корінням вирвали із поля...
Сім літ і край...

ХОР Гаремних Троянд:

– І що дали сім літ?

ГОЛОС Рожевої Троянди Замрії:

– ...Незнаний брід... І хміль... і мід...
...І цвіт... і плід...

(Постать Рожевої Троянди Замрії губиться в гурті Гаремних Троянд... ).


(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (драма). - Львів:Сполом,2014.

ЗОЙК Гаремних Троянд:

– О К е р в а н Й о л і... Ч о р н а я Д у ш а...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(ствердно, про своє):

– ...Ахмед-паша... та Ібрагім-паша*108...
Впіймає вас Феджер у свій капкан...
(...і я таки вступлю в кривавий тан!)

...Усі царі жорстокі і практичні,
бо точать їх інтриги політичні...

ГОЛОС Гаремної Троянди в подобі Русалки
(що ховалась невпізнаною в гурті Бранок-Троянд):

– ...Та дужче точать серце ріки кровні –
то ласкощі... інтриги полюбовні...

ЗОЙК Гаремних Троянд
(у розхвиленому стинанні за втраченими коханими):

– ...Джігад іде!.. Іде по Керван-Йолі...
Веде Кисмет Дорогою Недолі...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(різко уриваючи інтонацій голосіння – до Троянди в подобі Русалки):

– Ти хто така?.. Що робиш у гаремі...

ГОЛОС Троянди в подобі Русалки
(у мертвій тиші):

– Я – твоя зміна в полюбовній дремі*109.

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(полишаючи мужа, ідучи на ви):

– Як смієш ти! Я... я – Зоря Світання...

ГОЛОС Троянди в подобі Русалки:

– Між вишніх зір не перша, й не остання...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

– Не перша, що ж... Я друга – і остання...
В моїх руках є чара від кохання!

(Показує чару з якої надпив Сулейман).

У ній і запорука мого злету...

ГОЛОС Троянди в подобі Русалки
(з викликом)

– ...В отруйній чарі сонного щербету?!
Приймай двобій!

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

– Ти ж – чару переймай!..

ГОЛОС Троянди в подобі Русалки:

– У мене є своя... Піймай! Піймай!

(Рус-Хуррем, Пурпурова Троянда Втіхи нараз опиняється у замкненому колі рук Гаремних Троянд з легкими накидами на обличчях. Троянда в подобі Русалки, змагаючись словами з Рус-Хуррем, – то вибігає, то вбігає в коло через підняті "ворота" рук. Роксолана намагається впіймати її, та даремно. Невпізнана постать Троянди-Русалки постійно вислизає з кола).

ГОЛОС Троянди в подобі Русалки
(імітуючи голос Пурпурової Троянди Втіхи):

– "...І скільки важить золото ото..."

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

– Зухвалице, ти хто?..

Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ
(луною):

– ...ти хто?..
– ...ти хто?..

ГОЛОС Троянди в подобі Русалки:

– В тобі живе причина моїх ран...
Я – Месниця... я – Тінь Махідерван*110.


ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(на мить зупиняючись у погоні):

– Ба! Той дурман?! Чи ж тут тобі цвісти?..
Черкешенко, це ти?..*111

Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ
(луною):

– ...це ти...
– ...це ти...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

– Ти – матір Мустафи... Відкинь платок!

(кидається навсебіч у колі Гаремних Троянд, зриває накидки з обличь).

ГОЛОСИ Гаремних Троянд
(перелякано)

– Не я...
– Ні-ні...
– ..Царице Квітів...
– Йок!

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(у шаленому приступі ревнощів):

– А-а-а-а... Серця окривавлений сувій!

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(крізь сон):

– ...Я п'ю... Я п'ю... Я твій... навіки твій...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

– Упийся мною... Впийся... Як уп'єш –
вбий Мустафу... і тим Її уб'єш!

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(на крилах сновидіння):

– ...Тебе до краплі, Втіхо, відіп'ю!..

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(наполегливо про своє):

– ...Вбий сина Мустафу... Уб'єш?

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(крізь сон):

– ...Уб'ю*112.

ХОР Гаремних Троянд
(застерігаюче трагічно):

– Трояндо Втіхи... Пурпурова кров!..
Не змити кров із власних підошов!..

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(у муках сновидіння):

– ...Моя дитино... Мустафо-пашо...

ГОЛОС незримого Мустафи
(привидом сновидіння):

– Пощо мене убили ви, пощо?..
Я порох ваших ніг... Подайте руку...*113

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(крізь сон, простягаючи руку на голос)

– О, як мені перенести сю муку...

ГОЛОС незримого Мустафи:

– ...Чи ви оглухли на мої волання!!

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:
(терзаючись докорами сумління, сахаючись привида)

– ...Ти сіяв зраду... мислив злодіяння...
...А з персами... коли прихильний час був,*114
ти ладив мир... ти помагав Тагмаспу...

ГОЛОС незримого Мустафи
(супроти Рус-Хуррем):

– ...Неправда!.. Лож!.. Як уст бліда непевність...
Причиною – жіноча ваша ревність
за долю одинокого престолу...
Що ж, тіштеся... Гукніть гостей до столу,
нехай піднімуть чари за Селіма...

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(крізь сон):

– ...Кисмет... Кисмет... Яка ж ти невмолима!..

(до Рус-Хуррем):

– ...Се правда, Місафір?.. У тім причина?..

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:
(закриваючи обличчя руками):

– Невинна я!..

ХОР Гаремних Троянд
(луною)

– ...Невинна-а-а... бо причинна-а-а...

ГОЛОС незримого Мустафи:

– Я вірним був... Я, батьку, вас любив...

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(в муках сновидіння):

– Ти вірним був... а я тебе... убив!!!

ГОЛОС незримого Мустафи:

– Не Ви... вона... жіноча ревність біла...

(супроти Рус-Хуррем)

-Чого мовчиш!.. Чи з люті заніміла...

ХОР Гаремних Троянд
(луною)

– Мовчить... Чи вмліла, а чи заніміла!..

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(безсило):

– У б и л а... так!.. Убила, як уміла...

ХОР Гаремних Троянд
(глибоко, значимо):

– Зійде Феджер... Засяє як Джігад...
Зайде криваво – згубить шаріат!

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

– Я вам на присуд тільки й відповім –
не я погублю! згубить син... Селім*115.

(до Сулеймана з попередньою інтонацією ласки)

...Прокинься, ладо... Вже зійшла Джігад.

ГОЛОС Сулеймана Пишного:
(полишаючи тягар сновидінь):

– Трояндо Втіхи... спокій мій... і лад...
Пора... Джігад зове... священний бій!..

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

– Іди й вертай... і дужий, і легкий!

ХОР Гаремних Троянд:
(луною)

– Іди й вертай... і дужий, і легкий!

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

– Я дякую Кисмет, що ти – такий!


(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (драма). - Львів:Сполом,2014)

(Знеможений чи то ласкою коханої дружини, чи то "приворот"-зіллям зачарованого щербету, а чи безсонною ніччю над державними справами, Сулейман Пишний прихиляється на відпочинок на оксамитові простирадла Гаремного Саду, в прохолодній тіні Троянди Темного Пурпуру. Росса-Місафір ревно оберігає спокій свого мужа. Її руки-стебла нечутно обивають його голову.
За німим знаком Рус-Хуррем до того завмерлі Троянди Гаремного Саду починають повільний танок у супроводі задумливої східної мелодії).

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(пестячи слух, навіваючи сон):

– Царю мій, Повелителю... "Султанул беррайн
ве хаканул-баграйн, хадімул гаремайн еш шеріфайн,
шам джемет мешам, міср надіретул іср,
Галєбеш-шегба, Дарул-Джігад, Дарул-селам!*98

БАГАТОГОЛОССЯ Гаремних Троянд:
(луною на голос Рус-Хуррем):

– Царю двох частин світа і Володарю двох морів....
– Стороже двох святих міст – і Мекки, і Медини...
– Пане трьох престольних городів – Константинополя,
Андріянополя і Брусси...
– ...і Каіра могутнього...
– ...і Дамаску, як рай, прекрасного...
– ...і Білгороду-дому святої війни....
– ...і Багдаду – дому спасення й побіди...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(луною на квіткове багатоголосся):

– ...Благословенне хай буде ім'я Твоє,
"Твердий" і "Великий"!..

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(мислячи про майбутнє):

– Коли Кисмет над нами зазоріє
поставлю я мечеть "Сулейманіє"...*99

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

– Аллах тебе схвалить у щедрім дарі...
Постав мечеть сю... на Авретбазарі!..
...На честь Роси ,*100 що сяла серед муру...

Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ
(луною на голос Рус-Хуррем):

– На честь Троянди Кольору Пурпуру!

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(поринаючи в сон):

– ...Зоря Кисмет... Зійде зоря Кисмет...

ГОЛОСИ Гаремних Троянд
(в танку перед сонним Сулейманом):

– О чари... чари... Цар відпив щербет...


ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(співуче над сонним Сулейманом):

– Мій Владарю... чи смакував щербет?..

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(крізь сон):

– ...Іще ніхто не поборов кисмет!

(Після тривалого мовчання в поклоні шани знову набирає звучання голос Мудрого Улема. Троянди-Бранки Гаремного Саду завмирають у вигадливих фігурах рослинного танцю).

ГОЛОС Мудрого Улема:

–"Предсказано, що з початком кожного століття родиться великий муж, який обхопить те століття як бика за роги... і поборе його. А султан Сулейман уродився в першім році десятого століття Геджри. Отож, він десятий із черги султанів. А число 10 – се найбільш досконале число! Бо воно кінчить і завершує перший круг чисел... То й маємо десять частин святої книги Корану і десять способів читання її, маємо десять учнів Пророка і десять заповідей, і десять частей неба, і десять геніїв над ними, і з десятків складається все військо Падишаха.
Десятий султан тяжко поб'є ворогів ісламу, бо Султан – любимець Аллаха і свята різка в руці його..."

ХОР Гаремних Троянд
(побожно на голос Мудрого Улема):

– Хвала будь, Аллаху Єдиному!
Крім Нього нема Бога. Він живучий
і вічно живий. І нема нічого
йому рівного, ні на землі, ні на небі.
Він створив небо та землю...
упорядкував світло й темряву...
Хвала і слава йому, що своїх вірних
провадить до святої святині!

ГОЛОС Мудрого Улема:

"...Як кожна людина, так і кожне плем'я має свій кисмет – твердий і невмолимий, котрого не об'їде ні конем на землі, ні судном на морі... Коли доповниться круг віків на повіках вічних очей Аллаха, тоді нарід Османів поверне відки прийшов, сповнивши по наказу Божім своє призначення на безбожних нессараг."*101

(Мудрий Улем, оповістивши предсказання, з поклоном прощання відходить).

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(над сонним Сулейманом, розкидаючи сіті пестощів):

– О спи, мій Пане... ще дрімає враг...

ХОР Гаремних Троянд
(півголосом):

– Про кого Ти...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(уриваючи):

– Про тих же... нессараг...

(до Сулеймана):

– ... А станеш в силі... будеш вельми рад –
покличе в путь тебе з о р я "Д ж і г а д"*102
Зоря війни... кривавого походу...

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(крізь сон):

– ...Як я люблю, Трояндо, твою вроду...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(шепотом до Сулеймана):

– ...Мечем Твердим прочиниш "Браму Фетви"...*103

ХОР Гаремних Троянд
(півголосом):

– Кисмет Османів потребує жертви!..
"Феджер-молитва" розкидає сіті?..

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(умовно розкидаючи над Сулейманом "сіті інтриг")

– ...Щоб вівці цілі, щоб і вовки ситі...
...Значить Аллах і рук моїх умільство –
тверда п о с т а в а – то таке й п о с п і л ь с т в о...
Не дармо вбрала я черлені шати...

(до Сулеймана):

...Мені звістити... а тобі – карати!

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(крізь видиво сновидіння):

– "Коли Джігад займається на землі,
тоді по небі ходить заграва пожарна...
Тоді гуде плач жінок і дітей християнських,
як шум у градовій хмарі.
Бо жах великий несе з собою Джігад!"

(Наче слуховою ілюстрацією до сновидіння султана Сулеймана звучить приглушений зойк – то протяжно голосять Троянди, спогадавши про Чорні Шляхи... "Керван-Йолі своєї Неволі")*104.

ГОЛОС Гаремних Троянд:
(у стинанні оточивши сонного Сулеймана):

– О Керван-Йолі, знай, Джігад іде...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:
(твердою волею Цариці)

– За уграми і Мухач упаде*105,
де Керван-Йолі оре перелоги...
Хіба що Відень вийде з-під облоги...*106
...Чорніє шлях... Цвіте гірка полинь...
Марніє Лях, Підляшшя і Волинь...
Повзе Джігад, пожадний як мана...

(мимоволі здригається)

А там... а там... моя Г а л и ч и н а!*107


(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (драма). - Львів:Сполом,2014)

(На голос своєї коханої жінки "Росси-Міссафір" в тій же миті озивається голос Падишаха Сулеймана Пишного.)

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(луною):

– «...Срібнолиця моя, сладоуста моя, о ж а с м и н о в а,
ти промов, не мовчи, чи в здоров'ї, Хурем, а чи в радості...» *92

Його грізно-велична постать зависає над Гаремним Садом. Бранки-Троянди в покорі припадають до землі. Прихиляє голову в глибокій пошані і старець Мудрий Улем).

ГОЛОС Сулеймана Пишного:

– Моє ім'я із уст твоїх злетіло...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

– Бентежать душу і шматують тіло
чужі думки... мов гострі ятагани –
ті нашепи, підозри і догани...

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(лагідно):

– ...А я в тобі не бачу ні пилинки...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

– Не зрозумілі, бачте, мої вчинки...

ГОЛОС Сулеймана Пишного:

– ...Все, що Цариця зволить, що звелить...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(обриваючи, про своє):

– ...Як терпне тіло!.. Як душа болить!..

ГОЛОС Сулеймана Пишного:

– Вгамуй свій біль... і викинь страх із лона,
бо поруч – муж... опора й оборона!

Моя якші, Трояндо Пурпурова,
скажи мені мерщій, об чім розмова?

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

– Мій Владарю, розмова – про пурпур,
що раз зацвивши, вийшов понад мур,
понад світи, віки, понад будучність...

ГОЛОС Сулеймана Пишного:

– Яка ж тобі у тому є незручність?

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(несміливо вичікуючи):

– ...Що цілий світ пізнав моє лице...

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(з полегшенням):

– Хуррем-хасекі, люба, ти про це...
О, на пурпур у нашім краї зарі!

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(солодко співуче):

– Його доволі на Авретбазарі!
Преситна манна з неба...

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(граючи словами):

– ...Чи мана...
Проте у цих Порогах ти – одна!!

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:
(лукаво)

– ...Ще не співали, Царю, півні треті...

ГОЛОС Сулеймана Пишного:
(граючи словами, в настрої):

– ...А заспівають – станеш на портреті!

В парчі і в з л о т і, тканім д і а м а н т о м,
прошита сонцем, мов своїм талантом...

ГОЛОС Гаремної Троянди
(шепотом до Бранок-Троянд):

– Цариця Квітів опустила вії...

ГОЛОС Сулеймана Пишного:

– Засяєш... як смарагд з Александрії...*93

...У чарі злота – зору ніжний лотос.
Ціна йому – здобутий острів Родос*94.

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(вдоволено сміючись):

– ...І скільки важить золото ото?..

ГОЛОС Сулеймана Пишного:

– В дукатах Слави... мабуть, тисяч сто...*95
В "грошах заслони", себто "пашмакліка",
ціна в обмін: дукат за чоловіка*96.

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(гордо):

– Важка ціна... Яка ж у тім причина?

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(м'яко):

– Мені Хасекі народила сина...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:
(з потаємним змістом)

– Чи ж варто так пишатися у злоті,
наш син Селім не перший в твоїм роді...*97

ГОЛОС Сулеймана Пишного:

– ...Не перший, та щасливий буде в зорях...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:
(з потаємним змістом)

– ...Не вольні зорі у чертах і долях...
Аллах могутній світло з них пряде.
Іде Кисмет!

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(в пориві любові):

– ...Моя Кисмет іде!
Хуррем-хасекі... Перша поміж зір!..

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(відповідаючи на порив):

– ...Твоя Кисмет... чужинка-Місафір...

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(в обіймах пристрасті):

– То ж будь, якші Хуррем, легка і дужа -
прийняти тілом ношу свого мужа,
бо царська ноша – то могуча сила...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(мліючи в обіймах):

– Чи ж я тобі казала, що безсила?..

ГОЛОС Сулеймана Пишного:

– ...Щодо портрета – в нім якраз і влучність:
твоє лице – то голос у будучність.
Царям пристало думати про вічність –
в твоїй поставі є й моя величність.

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:
(втишена ласкою):

– Ти розтопив образ колючий лед...

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(розкутий ласкою):

– Трояндо Втіхи, принеси щербет...

(Роксолана-Хуррем подає Сулейману золоту чару з щербетом.
Сулейман ненаситним поглядом пристрасті проймає свою дружину).

-"...Ти, красо весни, ружо вишняя, зоре в хладості...
О печаль солов'я - чи в здоров'ї ти, а чи в радості...

Поцілуй мене... дай пригубити лиш губи-сладості,
дай поглянути в очі твої - чи в здоров'ї ти, а чи в радості"...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(заворожуючи на любов):

– Мій Сулеймане... Пий, султане, пий...

ГОЛОС Сулеймана Пишного
(заворожено):

– Я п'ю... Я п'ю... Я твій... Навіки твій...


(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (драма). - Львів:Сполом,2014)

(...З першим променем ранкового сонця оживає голосами Гаремний Сад. О, який він пахучий і свіжий! Як міниться і виблискує роса на оксамовитових лицях-пелюстках Троянд-Бранок Султана. Доброго ранку, якші*70, Царівни Квітів, тендітні подруги Блискучих Царських Палат! Доброго ранку, – в бадьорому щебеті птаства... Доброго ранку, "Аллах Акбар"!*71
...Ранок для Рус-Хуррем, Пурпурової Троянди Втіхи – це завше втілена Надія. Чи не тому вона така жвава та радісна змагається з птаством у мистецтві співу... Її викликали на одверту жіночу розмову. Що ж вона? – ...сміється... (сміється – бо Троянда Втіхи)... сміється і співає...
...Ох же й лукава!!!)

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(через сміх):

– ...Питаєте мене про зілля чар?..
Я відповім: султан відпив... узвар!

БАГАТОГОЛОССЯ Гаремних Троянд
(перепитуючи луною):

– Який узвар, Аллаха зірка рання?

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

– Мій Сулейман відпив узвар кохання...
...настояний на привороті-зіллі –
мене ж купив "калимом"*72 на весіллі.

БАГАТОГОЛОССЯ Гаремних Троянд
(зачудовано зітхаючи):

– Калим же був розкішний, мов Едем...
– Із перлів...
– ...і корон...
– ...і діадем...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(з тінню миттєвого смутку):

– ...Та діадема з каменю опалу
мені тоді кроваво в серце впала –
в колючім терні камінь був Неволі.
То був "кисмет" Осман... Посланець Долі...*73

БАГАТОГОЛОССЯ Гаремних Троянд:

– ...Доволі, пташко Рус-Хуррем, доволі...
– ...Калим же був не тільки у речах...
– ...Цариці ноша в тебе на плечах!..

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:
(широко з гіркотою):

– О як мені далася тая ноша!

БАГАТОГОЛОССЯ Гаремних Троянд:

– ...Не хмур чоло, о квітко прехороша!..
– Бо твій калим у терні злої долі
звільнив ясир із лютої неволі...*74
– ...Вертав твій люд до рідного їм краю...

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:
(в задумі про своє):

– ...Вертав мій люд до втраченого раю...

ГОЛОС Гаремної Троянди:

– ...О не точи кроваві серця рани...

ХОР Гаремних Троянд:

– Тоді й зродилось ймення Роксолани!

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:
(лукаво усміхаючись):

– Виною в тім – опалу діадема...

ХОР Гаремних Троянд:

– ...Чи віще слово Мудрого Улема...*75

(На всі закутки Гаремного Саду розлягається голос Мудрого Улема. Зачувши його, Троянди-Бранки Султана мерщій відвертають голови, ховаючи за фередже своє обличчя. Так велить закон Адату*76).

ГОЛОС Мудрого Улема*77:

"Все, що призначене, єсть і предсказане.
Найлюбіша жінка Десятого Султана буде чужинка – Місафір*78. Зійде як ясна феджер*79 у серці Падишаха, а зайде кріваво над царством його. Зробить багато добра і багато лиха в усіх землях Халіфа від тихого Дунаю до Базри і Багдаду – і до кам'яних могил фараонів! Навіть в царстві мовчання, у страшній пустині, де вік віків чорніє Мекам-Ібрагім*80, серед жари засвітить чистий ключ водиці за стопою її. Бо дасть їй Аллах з високого неба велику ласку свою і розум великий. Але шайтан засіє в її серденько велику гордість..."

БАГАТОГОЛОССЯ Гаремних Троянд
(розхвильоване предсказанням Улема):

– ...Кисмет Цариці...
– ...Неба світлий дар...
– Аллах Акбар!.. Аллах Акбар!.. Аллах Акбар!
– Але й посіє гордість їй шайтан...
– Та все ж її не зрадить Сулейман...*81
–Заступить щастя Квітки зорям лік...
– Нова зоря освітить гаремлік*82.
– На те й зоря – що жар у ній і лед...
– ...І чари зна: узвар!.. чи пак, щербет...*83
– Яким химерним видався талант –
в щербет упав опальний діамант!

ХОР Гаремних Троянд
(доходячи таємниці Роксолани):

– ...В щербет упав опальний діамант!
Щербет із пилу Квітнучих Троянд...

ГОЛОС Гаремної Троянди:

– ...отих, що тут зросли посеред муру...

ХОР Гаремних Троянд:
(вагомо притишено, з ключем таємниці на устах):

– Нектар із пилу Темного Пурпуру!*84

ГОЛОС Мудрого Улема
(продовжує предсказання):

"...Довго і завзято – постом і молитвою – буде боротися Велика Султанка – Місафір зі своїм гріхом, поки не піддасться силі шайтана у святу ніч Рамазану...*85 І затермосить вихор брамами сераю і вікнами гарему, а в серці султанки зійде гріх гордости. І засміється шайтан у садах султанських і в мармурових палатах Падишаха..."

БАГАТОГОЛОССЯ Гаремних Троянд:
(з тривогою на почуте):

– Межа є, видко, в Долі на талан...
– Веде Аллах, а зводить все – шайтан...
– "Молитва рання" серед вічних зір –
нектар кохання... Росса – Місафір...
– Її до дна відпиє Володар!

ХОР Гаремних Троянд:

– Аллах Акбар! Аллах Акбар! Аллах Акбар!

БАГАТОГОЛОССЯ Гаремних Троянд:

– ..."Феджер-молитва" прийме дар освят...
– Щербет Зорі освятить шаріат...*86
– ...Не дармо нам Аллах дає весло –
одвічне право: на добро і зло...
– ...Звіздо Аллаха, вибери мене!..
– ...І злет, і спад – нікого не мине...
– Та зоре-слава жар веде... і град...
– ...Зайде криваво – згубить шаріат!

ГОЛОС Мудрого Улема
(продовжує предсказання):

"...І почнеться небувалий нелад у державі Османів. Мішками зав'яжуть собі шиї аги*87 і вельможі, і настане страшне панування Капу-Кулів-невольників Порти, яничар і військових сіпаг. Арпалік – "гріш на ячмінь" і пашмалік – "гріш заслони" на султанських жінок й одалісок знищать велику скарбницю султанів, а перекупства і злочини як черви розточать силу законів десятого й найбільшого Султана Османів".

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

– Ха-ха-ха-ха! Невже це все про мене?
Чи винен плід, що в нім – вино черлене!*88
У ваших мовах стільки протиріч...

ГОЛОС Мудрого Улема:

– ..."Адат" велить: не відкривай обличь!
Накази вічні... в часі невблаганні,
про це звістять і знаки у корані!

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

– ...О мудросте свята самого Неба!
Чи в тім наказі нагла є потреба?
Поглянь, як квіти пнуться горілиць,
аби проміння їх діткнуло лиць –
вони цвістимуть так в садах Аллаха...

ГОЛОС Мудрого Улєма
(у супроводі квіткового багатоголосся):

– О так, Феджер... Молитво Падишаха!

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

– Навіщо ж барви квітам дав Аллах!
Чи ж барвам личить жити у потьмах? –
Могутність божа в їх красі, адже
тоді й вони б носили фередже...
Чи ж міг Його не зрозуміть Пророк?

ГОЛОС Мудрого Улема
(у супроводі багатоголосся квітів):

– ...Запевне, ні, Царице Квітів... Йок...*89
Нехай хранить тебе Аллах у злеті!

ГОЛОС Мудрого Улема
(канонічно тверезо):

– ...І все ж твоє обличчя – на портреті!*90
Чи ж право Зірки, Першої між зір,
Хуррем-хасекі*91 Росси-Місафір,
з легкої волі, просто, без причин
проймати світлом погляди мужчин?..

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи
(у царській поставі):

– Шах Роксолані – то й султану – шах!..
Нехай же нас розсудить Падишах!


(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (драма). - Львів: Сполом.2014)

(Пауза. Музична тема "Пливе човен".

...Поволі з суцільної темряви виступає постать Гюль-Хуррем, Білої Троянди Щастя. Дух феєрії панує над нею: вона ступає назустріч Невідомому в чорному козацькому жупані... Це смертельно хворий гетьман Петро Сагайдачний. Він іде до Гюль-Хуррем... Троянди... Цариці Квітів, аби вирвати її з пітьми Гаремного Саду і з'єднати з нею свою Долю*65. Їх постаті зближаються, вражаються одна на одну – і вступають в трагічне магічне коло).

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

– Трагічне коло звужує пітьма...

ГОЛОС Петра Сагайдачного:

– Небесна нить між нами обома...
Небесне Око дивиться глибоко
і Долями веде – Небесне Око...
Я відмолив свій гріх розлуки в Бога –
тобі назустріч йде моя Дорога...
Блажен, хто вірить... Сльози котять з віч –
моя Дорога... та тобі навстріч!

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

– Навіщо, Петре, рухати минуле?..
Воно вже мертве... в темряві заснуле...
І я – не та... твоя колишня Настя...
У мене вже збулось жіноче щастя,
лагідне Щастя всіх жінок...

ГОЛОС гетьмана Петра:

–...Але
воно, либонь, для тебе замале!..
Тебе зломили, змусили, скорили,
тебе, як квітку... з келиха відпили...
Чи ти сама під ноги пролилася,
чи ти з кохання, може, віддалася...
То хто ж ти – суть?.. Чи ж ти козачка Настя?!

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

– Я – Гюль-Хуррем... Цариця свого Щастя!..
Цариця Квітів – не раба остання! –
мені Осман під ноги лив кохання,
беріг мене, як найціннішу квітку,
а ти... приготував мені намітку...
Мені й у фередже було не зле...
...Я – не в образі, що воно – мале!

ГОЛОС гетьмана Петра:

– ...Коштовна перла у чужій оправі
зазнала щастя Жінки... у неславі!

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

– ...Твоє намисто – теж чужа оправа...*66
Що слава жінці – козаку неслава.
Мене гнітить твоє серцебиття –
ні, Петре, ти... ні рід мій – не суддя,
чи Бога я дитина, чи Аллаха! –
"хасекі" я... дружина падишаха...
До Квітки Щастя не пристане мул...
Мені до ніг схилявся весь Стамбул...

ГОЛОС гетьмана Петра:

– ...Я не про це... Пробач... Тепер ми квити!
У мене теж в палаці знались квіти...

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

– ...Я бачу, Петре, тіла твого трем...

ГОЛОС гетьмана Петра:

– ...В палаці в мене, Настю, був... гарем:
туркині темні... і свої холопки...

ГОЛОС Білої Троянди Щастя

– ...Скарби непевні... лживої обробки...
Чи ж хоч одна із квіток прийнялась?

ГОЛОС гетьмана Петра:

– ...До ложа – так... до мого серця – зась!
Мені ж твоє намарилось лице!..
Яку мені даш відповідь на це...

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

– Чи чуєш, Петре: дзвони б'ють клечальні...
Над нами дар Небес – вінки вінчальні...
Та де мені знайти знахарське зілля,
аби забути те моє весілля...
Похід галер... салюти величальні...
...і замок з цукру...*67 і весільні пальми...*68
Ці диво-пальми – символ материнства –
в мені змінили участь до чужинства.
Те, що було ворожим і огидним,
поволі стало стерпним... навіть рідним...
...У сій хвилині... як знаття отсе:
утрачу мужа й сина – втрачу все!!!

(Розірвавши магічне коло феєричного спілкування, постать Білої Троянди Щастя віддаляється від постаті гетьмана Петра в чорному жупані. Гетьман Петро проводить свою кохану довгим прощальним поглядом. Ця зустріч була останньою. Попереду гетьмана – Чорна Дорога Смерті. Вона вже кличе його.
Натомість Дорога Гюль-Хуррем обнадіює ранковим просвітком...
Тьмяні химерії Гаремних Троянд посилають навздогін Білої Троянди Щастя свої рослинні поцілунки).

Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ:

– Цілунки-вильця шле тобі гарем...
– ...квітучій Жінці... кревній Гюль-Хуррем...
– ...Ось духів-зілля*69 прикладай до ран...
– ...до тебе йтиме з ночі твій Осман...

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:
(в дорозі до ранкового просвітку):

– Омана це... найважча із оман...
Небесним даром був мені Осман!
Я так за ним в розлуці затужила...

Поодинокий ГОЛОС Квітки:

– ...А може, ти його приворожила?..

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

– Троянда Щастя в чарах безталанна.
Про зілля чар вам скаже... Роксолана.

(Постать Білої Троянди Щастя зникає у всеогортаючому тумані Ранку).


(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (драма). - Львів:Сполом.2014)

Княгинин, Заболоття. Станіслав.
Історія – звитяги, устремління...
…Колись Каменяреві час настав
сколоти душу об його каміння.

Тут двічі появлялася любов:
у цім краю передкарпатських Бистриць
кохав, губив, закохувався знов
в анфаси й профілі шляхетних вилиць.

Тих почуттів юнацький шал-вогонь
розсипав іскри на холодні мури!
В прозорих вимірах недоспаних безсонь
неначе й досі по бруківці вулиць

Франкова тінь і парубоцький крок,
уривки фраз, замріяності рими…
Століття вже душа поміж зірок…
Живе кохання у найменні зриме!

(Майдан Сліз - невольничий ринок у Каффі. Наче ключі перелітних лелек, пійманих за горло мисливською рукою, посуваються майданом довгою низкою раби-невольники. Ідуть понуро-мовчазно ходою безнадії - оголені по пояс, тавровані по чолах і щоках, прикуті за шию як остання безвольна худобина.
А довкола - снується вулик: джмелино гудуть можновладці, прицінюючись на товар; осино жалять невольниче тіло захланні пальці купців-чужинців; барвистий рій цікавих зівак в тюрбанах, халатах і простих завивалах напосідливо мерехтить перед очима, морочачи голову. Час від часу по всіх закутках Майдану розноситься гук торговця-оцінщика: "Нові раби!!! Ще не зіпсовані… не хитрі… допіро привезені з землі Королівської, а не тої брехливої – Московської*45.
… Так і ведуть їх з ринку низками, проданих на "каторги"-кораблі, аби зазнали козацькії руки каторжних весел, а дужії плечі сирої сириці та "червоної таволги", червоної -- з людської крови.
Ведуть вольну кров християнську у невірну неволю!!!
… Чуєте: як тужно лелеки виводять "курли"… "к-у-р-л-и-и-и!"… - то серце козацьке взиває до Неба і просить підмоги…)

ХОР козаків-невольників
(взиваючи Думою):

"Ой то далася бідним невольникам
цяя тяжкая неволя добре знати:
кайдани ноги поз'їдали,
сира сириця білоє тіло, козацьке молодецьке,
коло жовтої кості об'їдала.

Ой як бідні невольники на руках
кров христіянську увидали,
то про віру христіянську ізгадали,
ой то землю турецьку,
віру бусурменську проклинали.

- Ти, земле турецька, віро бусурменська,
ти єсть наповнена:
сріблом-златом,
дорогими напитками,
тільки в тобі бідні невольники
на світі невольно пробувають,
що празника Різдва, а чи того Великодня і не знають,
а все у каторзі турецькій на Чорному морю пребувають,
землю турецьку, віру бусурменську проклинають.

- Ти, земле турецька, віро бусурменська,
ти, розлуко христіянська,
бо ти вже не одного розлучила
за сім год войною,
мужа з жоною,
брата з сестрою,
малих діток з отцем, із матінкою".

(На тлі важкого пісенного супроводу постає Майдан Сліз у всій своїй ницій дорогоцінності: раз по раз піднімаються над людські голови ноші, несучи олійні тіла найкращих українських бранок, убраних у прозорі серпанки, аби ласі очі праведних мусульман упились їхньою звабою, наче стиглою хурмою з садів Аллаха. О… ці плоди надто коштовні!.. Надто!..
І дзвенить золото46, спадаючи водограєм на розлогі таці, виповнюючи блаженним вмістом найглибші колодязі та найвищі скрині… Міняється тіло - на золото… золото - в тіло. Продається чужа врода ґяурська, кохання і цнота. Купується вірність, плодючість і рабська покора. Каффа Насті Лісовської, Насті Повчанської та… Марусі Богуславки…
Ось вона - Жовта Троянда Розлуки між закутих сімсот козаків і ключами від волі. Та не рабська покора веде її в льохи і дремні темниці! Спогадала Маруся про землю свою, про дідизну, що мовляв, на землі християнській сьогодні Великдень, і про батька-священика… місто своє ізгадала… А містечко те - слава Христу, себто Богові слава…*47)

ГОЛОС Марусі Богуславки - Жовтої Троянди Розлуки
(озиваючись думою на Думу):

"- Ой козаки, ви біднії невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте!
Тільки прошу я вас, одного города Богуслава не минайте,
Мойому батьку й матері знати давайте,
Та нехай мій батько добре дбає,
Гуртів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збирає,
Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
З неволі не викупає,
Бо вже я потурчилась, побусурманилась
Для розкоші турецької,
Для лакомства нещасного!"*48

ХОР козаків-невольників
(завершаючи Думу):

"- То ж, визволь, Боже, усіх бідних невольників,
із тяжкої неволі турецької,
із каторги бусурменської
на яснії зорі,
на тихії води,
на святоруський берег,
у край веселий,
між народ хрещений,
у городи христіянські!

- Гей, та даруй, Господи, войську запорожському -
на многії літа і до кінця віку…
Гей!.."*49

(Наче маревом Великодня відгукуються на Думу козаків-невольників церковні дзвони і хор теж відгукує "Многая літа-а-а…"
Козаки-невольники, прислухаючись до нестямного поклику серця, творять молитву до Божого Сина…)

Невольниче БАГАТОГОЛОССЯ:

- Ми грішнії Тебе, Бога, просим -
услиши нас, Господи...

- Ми грішнії Тебе, Бога, молим -
прости нам, Господи...

- Ми грішнії Тебе, Бога, благаєм -
помилуй нас, Господи...

ХОР козаків-невольників:
(під супровід уявних дзвонів і співу)

- Умилосердися над нами, Господи!
Да будет милосердіє Твоє,
якоже ми уповаєм на тя.
На тя, Господи, уповаєм,
да не постидимся во віки.
Амінь.

ГОЛОС Жовтої Троянди Розлуки:

- Молитва каже "да не постидімся!",
в неволі лютій Господу молімося…
І я Маруся, Богу теж молюся,
зозулею в Украйні озовуся
в оселі Божій… Богу слава, слава! -
славить Тебе попівна з Богуслава -
за нас єси розп'ят, Ісусе Христе,
за нас пече чоло Твоє тернисте…
… І я тебе розп'яла… ненавмисне…

ХОР козаків-невольників
(брязкаючи кайданами, поволі вивільняючись від них):

- Марусю-любко, ти зреклася віри?!
Тебе таки купили бузувіри?!

ГОЛОС Жовтої Троянди Розлуки:

- … Ціною тіла… власної офіри
уклала в той вінець свою тернину -
в мечеть - не в храм - я привела дитину…
Моє маля!..

ХОР козаків-невольників
(по-чоловічому - різко):

- … Молитва тут нездужа -
зміняти віру - на цілунки мужа…
Чи ж так тебе навчала рідна мати?..

ГОЛОС Жовтої Троянди Розлуки:

- … У цих краях жінкам велять мовчати…

Та ще вкраїнка з роду не вродилась,
щоб просто так взяла і покорилась…
Моя покора і моя неволя -
не так собі… хабаз з живого поля
жіночих доль країни гінекеїв
між лож… і ґрат… і євнухів-лакеїв*50 -
моя "кисмет" - не тяжість каяття,
моя "кисмет" - це воля до життя!

ХОР козаків-невольників:

- І вмерти – воля… і не вмерти – воля…
Життя - ціна, коли життя - неволя!

Уклін тобі, що відчинила браму…

ГОЛОС Жовтої Троянди Розлуки:

- … Коли ж душа не має свого Храму,
чи ж їй не душно в злоті, чи не нудно -
умерти - раз, та й вже, а жити – трудно…
і потихеньку будувати Храм…


ГОЛОСИ козаків-невольників
(нервово прислухаючись):

- … Гуде мечеть, неначе на байрам…*51
- … чи то "золоторогий"*52 вітер віє…
- … це біль гуде…
- … чи гнів Ая́-Софії…*53

ГОЛОС Жовтої Троянди Розлуки:

- Софіє-Мати, де твої посвяти…
О, дай мені Надію – переждати…
О, дай мені Надію – перебути…
Вернути Віру і Любов вернути!

ХОР козаків-невольників:

- … Надію - край свій рідний не забути,
сьорбаючи гріха отруйний мед…

ГОЛОС Жовтої Троянди Розлуки:

- Софію теж осквернив Мехеммед!*54

… То був отверглий хмарами вівторок*55 -
на Царгород упав великий Морок
і наказав Войовнику: "Веди…
супроти Сонця посланців орди!"

Того вівторка, того травня-дня
султан увів у храм свого коня
і в тиші смерті, страху й супокою,
де тепла кров струмилася рікою,
де лиця божі заніміли з жаху,
звістив султан свою любов… Аллаху…

ХОР козаків-невольників
(у гніві):

- О, громе бий! О, сонце, меркни з жаху!*56
Святу Софію віддали… Аллаху!

ГОЛОС Жовтої Троянди Розлуки:

- Не вдарив грім… не зупинив бенкет -
молився на престолі Мехеммед,
в ріці метвенній умочив правицю*57,
в нужді і скверні потопив Царицю…*58
"Тепер лаштунки у палатах царських
пряде павук… А почесті музичні
приймає пугач"…*59

ХОР козаків-невольників
(здивовано):
- Пугач?..

ГОЛОС Жовтої Троянди Розлуки
(імітуючи птаха):

- "Пу́гу! Пу́гу!"

ХОР козаків-невольників:

- Так воздай же, Боже, туркам
за тяжку наругу…

ГОЛОС Жовтої Троянди Розлуки:

– Три дні й три ночі трупів не збирали...
Мочили стіни, храми обдирали,
жінок хрещених на святих престолах
безчестили... Хлоп'яток босих-голих
ганьбили теж...*60 О, сонце, меркни з жаху!

ХОР козаків-невольників:

– Чи ж хіть і глум є сладосні Аллаху?!

ГОЛОС Жовтої Троянди Розлуки:

– Дозволені і сладосні... Мій Боже!..
Ні крик... ні жах у тім не допоможе –
Аллах глухий до жаху і до крику –
звелів ганьбить Софію сонцелику...
Отерпла з болю... Стямилась – мов криця –
стоїть мечеть... і стогне блідолиця...
...А правовірні у вині розпусти
спивають мід красунь сахароустих,
мов на причасті та святі дари –
"котру захоче тіло, ту й бери!"
...І тягне в ложе першу дівку-бранку
і юнаків на хтиву забаганку –
і все це бачить ізгори Аллах –
і кожен турок в домі – падишах!

ХОР козаків-невольників:

– Османське диво! Так стоїть Іслам –
і плоть, і кров – усе наперелам.

ГОЛОС Жовтої Троянди Розлуки:

– Між тої крові... з муки і розпуки
зродилась квітка Кольору Розлуки...
До Жовтизни і я собі горнуся,
бо теж в розлуці з рідними Маруся...
Погляньте-но в саду на квіти кволі –
потурчилась не з власної я волі,
а те, що віру вражу перейняла,
то тим Христа нехотячи розп'яла,
а тим, що розділила враже ложе,
навіки засмутила Матір Божу...
Моліть за мене прощення у Неба...

ХОР козаків-невольників:

– Свята Софія молиться за тебе!

ГОЛОС Жовтої Троянди Розлуки:

– Та може статись: час мине не дремля,
верне тоді в Стамбул і "русе плем'я"*61
верне тоді войовникам їх стріли –
і тіло Жовте знову стане Біле...
Тоді безсилий буде і Аллах
змінити те, що зволить патріарх,
собі здобувши світлу патерицю*62 –
окропить він Софію блідолицю...


ХОР козаків-невольників:

– Рушаймо в путь... Лишаймо тут сестрицю...
У мир хрещений – наш дороговказ...

ГОЛОС Жовтої Троянди Розлуки:

– Ая́-Софія молиться за вас!

БАГАТОГОЛОССЯ козаків-невольників
(оберненних до сонця в молитві):

– Пом'янем ім'я Твоє в усякому роді
і роді!
Прибігаємо до Тебе, Царице наша,
і ревно Тя просимо –
заступи нас Своїм омофором,
як заступила ти наших гетьманів,
що їхняя слава ввесь світ наповни́ла...

– ...як берегла Ти козацькії чайки
на Чорному морі, що плили визволяти
братів своїх кревних із злої неволі...

– ...влий і в наші серця
Ти надію великої радости...

– ...І причини сили нашим змаганням,
і покрий нас від всякого зла...

– ...да устоїм перед ворогом
отчої віри і всего народу...

– ...і двигни наш на́рід з неволі
до колишньої слави...

ХОР козаків-невольників:

– Ти, о Царице наша,
що на Січі могутньо пануєш
і запалюєш лицарським духом
славних синів України.
наверни і нас в сторону Твойого Сина,
посели у серцях наших єдність і віру,
щоб і ми зажили хороброї слави героїв,
як і в цьому житті, так і в вічності...*63

(Вечірні сутінки огортають Жовту Троянду Розлуки, себто дівку-бранку Марусю Богуславку, що стоїть одна-однісінька біля відчиненої брами темниці... А козаки-невольники... перетворилися нараз у бігучі тіні: у шурхіт, шелест та шепіт буйного зеленотрав'я та хлюпіт гомінливої хвилі).

ГОЛОС Жовтої Троянди Розлуки:

– Храни вас, Боже... Знову я сама...
Оскалом хижим дихає тюрма.
Мовчить гарем, неначе невидющий,
а він же всюдисущий... всюдисущий...
...Та тільки слово тут не в пошанівку –
мовчи та слухай... стіни та долівку...
Кипить гарем в таємній переміні –
тут плачуть – тіні і радіють-тіні –
тут ні для кого радника нема...

Стоїть гарем – стоїть моя... тюрма.
...І я безсила також, бо сама...

(у шурхоті, шелесті та шепоті вечірнього Гаремного Саду вчуваються голоси інших Бранок -Троянд).

ГОЛОСИ Гаремних Троянд:

– ...і я – сама...
– ...і я – сама...
– ...і я... я...са...*64
– са...ма-ма-мо-о-о!..
– не...ма...
– сама-а-а...
– піть-ма-а-а...
– ...і тьма-а – тюр-ма-а-а...
– ...там...о!.. ма-мо-о-о!
– нема-а-а...
– тюрма-а-а...
– ...і тьма-а-а...
– ...ма-а-а...
– ...а-а-а... а-а-а...

(Вечірня феєрія вихоплює раз-по-раз на світло різнобарвні постаті Бранок -Троянд. Потім Гаремний Сад огортає суцільна темінь).

(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (драма). - Львів: Сполом,2014)

(Над омертвілою гладдю води, ламаючи крила в надривному леті, кружляє стеряна Птаха)*40.

ГОЛОС Гюль-Хуррем, Білої Троянди Щастя:

- … Благословенний пта́хи вольний лет…

ГОЛОС Назлі-ханум, родички падишаха
(вповзаючи гадиною):

- Чи Гюль-Хуррем зітхає на кисмет?

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- Ні, Гюль-Хуррем блукає серед дум…
А ви таки прийшли, Назлі-ханум.

Кисмет… Кисмет… Мій боже, хто я, де я!..

ГОЛОС Назлі-ханум:

- Бездомний цвіт у стінах гінекея,
блідий і кволий, як і інші квіти…

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- Чому ж мені не можна відлетіти?

ГОЛОС Назлі-ханум:

- Бо ти ланцюг, припнятий до Османа.

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- Кисмет до мене, й справді, невблаганна!
Тримаєте мене як птаху в клітці…

ГОЛОС Назлі-ханум:

- Так, як годиться гінекейській квітці…
Чи ти б хотіла тліти десь за рогом?

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- Однаково, що тут, що за Порогом*41.
Дарма про мене, що поріг Блискучий*41,
а все ж під сонцем квітці жити лучче!
Воно б і тут нітрохи не маліло,
якби довкіл зміїно не шипіло,
якби чиясь не корчилась утроба,
бо ж ви на мене дивитесь з-під лоба!

ГОЛОС Назлі-ханум
(виказуючи жало):

- Не зажадай з чужої хати раю…

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- Я найпишніший цвіт Біюк-Сараю*42,
Османів меч хранить мечеть Еюба…*43

ГОЛОС Назлі-ханум:

- Ах, інш алла…*44 Ми в Божій ласці, люба.

(отруйно):

Яка зухвала мова у ґяурки!

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- Мене шанують всі татари й турки,
усі малі й великі володіння,
а тут,за мною,ходять шамотіння…
Чи то не ви ота змія прелюта?..
Я чую,як стікає з вас отрута,
що цвітне тіло струпом увивала…
А я,мов ібіс,вам жало урвала!

ГОЛОС Назлі-ханум:

- То це ти ібісом себе назвала нині?
Достойне шани ймення… для рабині!

(атакуючи)

Якщо ти ібіс - знай своє болото!!!

ГОЛОС Білої Троянди Щастя
(незворушно):

- Зате я знаю, що то важить злото!


(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (драма). - Львів:Сполом,2014)

(Які незбагненно-мінливі інтонації стихії!..
Від глупої темряви гнівних туч - до сліпучих блискавиць знервованого неба,від всепожираючого рику повсталої води - до знесиленого шумхотіння розтраченої хвилі,від п'яного реготу морської безодні - до жалібного квиління розпластаної поверхні моря, що, наче живе дзеркало, відбиває самотню постать птаха, в якого буря украла найдорожче - його товариство.
Над усім тим збором інтонацій стихії, страшної у своїй власті над людським тілом і безсилої, водночас, над її пісенною Душею, розтікається мислію Дума, така ж далековидна, як серце сліпого Кобзаря).

ГОЛОС Кобзаря:
(співає)

"Гей, на Чорному морю на камені біленькім,
Там сидить сокіл ясненький,
Жалібненько квилить-проквиляє
І на Чорне море спильна поглядає,
Що на Чорному морю щось недобре починає.
Злосопротивна хвилечка - хвиля вставає,
Судна козацькі-молодецькі на три части розбиває:
Перву часть ухопило - у білоарапську землю забило,
Другу часть ухопило - у Дунай у гирло забило,
А третя часть тут ся має -
Посеред Чорного моря у бистрій хвилі,
На лихій хуртовині потопає".

ГОЛОС козака
(з морського дна):

- Гей, ти, дівко-чорнобривко,
подай білу руку!..

ГОЛОСИ Русалок:

- Лови, мене на наживку -
"ку-ку", милий, "ку-ку"!

- Як не зловиш мою руку,
пущу рибу-щуку…
А я тобі, козаченьку,
віщую розлуку!

- Утопив єсь головоньку
та й на чужиноньку,
пращай своїх отця-неньку,
пращай дівчиноньку!

ГОЛОС козака
(з морського дна):

- Ще не піяв красий півень
третє "кукуріку",
щоб я дівці заподіяв
та й журбу довіку…
Ще при боці щабля гарна,
чим вона не панна?
Гей, ти, шабелько-серденько,
поцілуй любенько…

ГОЛОС Русалки:

- З бусурманом зустрівалась,
тричі цілувалась,
із коханим козаченьком
спатоньки вкладалась.

ГОЛОС козака
(з морського дна):

- Гей, ти, шабле-шабелино,
тонкая стеблино,
прощавайте, отець-мати,
прощавай, дівчино!

ГОЛОС Русалки:

- Десь у тебе, козаченьку,
заблудила мила,
а що тобі, мій миленький,
фортуна зблудила.

ГОЛОС козака
(з морського дна):

- Ой чи мила, чи не мила,
не втечеш від долі…
Визволь мене, Божа сило,
із сії неволі…

ГОЛОС Русалки:

- Ловись, ловись, козаченьку,
неводом шовковим,
а я тебе залоскочу
пилом пелюстковим.

ХОР козаків
(з морського дна):

- Прийми, Боже, наші душі
у свої палати…
Краще - в морі, ніж на суші
волі не видати!..

(… Ще деякий час над морем стоїть холодна біла Мряка. Наче у сувій цупкого простирадла загортає вона від людських очей чайку гетьмана Петра Сагайдачного.)


(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (драма). - Львів:Сполом,2014)

(Чи то від гнівного тону козацьких розмов, чи то під жаркими стрілами південного полудневого сонця - море займається черленими барвами, а окреслений берег видається здаля яскравою, жовто-гарячою смугою.
Спекотливе сонце і ритмічне веслування накликають на козаків легку дрімоту. Мліють груди і в гетьмана Петра… Кольори небесні і жовто-багряні розтікаються перед очима спочатку в безладді, а потім формуючи дивовижні живописні картини.
Між тих барв і звуків, і незвичних картин постає перед гетьманом Петром образ його нареченої Насті…)

ГОЛОС Насті Повчанської
(по дії Білої Троянди Щастя):

- Це ти… Я знаю, ти прийшов по мене…
Не все вино ще випито черлене…
Не вся ще кров пролита в білий світ -
паліє пеклом, Петре, білий цвіт!
… Он хмари-тучі марять променисто -
такі ж пекучі, як твоє намисто…

ГОЛОС гетьмана Петра:

- Вогню… Вогню… Настуню, не щезай!..

ГОЛОС Насті Повчанської:

- Не дорізай мене… не дорізай…

ГОЛОС гетьмана Петра:

- Хіба ж то я невіра-бусурман!
Вже й Чорне море корчиться від ран…

ГОЛОС Насті Повчанської:

-… Пече мене сльоза з Майдану Сліз…

ГОЛОС гетьмана Петра:

- А я тобі твоє шиття привіз…
А я б тебе на той бік перевіз…

ГОЛОС Насті Повчанської
(широко):

- В мені кричить сльоза з Майдану Сліз...

ГОЛОС гетьмана Петра:

- Ще крикне Каффа, крякне і Хотин…
Іще Осман залишиться один --
ще меч його впаде во лжі і злі…*37

ГОЛОС Насті Повчанської:

- Зникай, бо йде стара ханум*38-Назлі́…*39
Шипить змія. Назлі-ханум іде…

ГОЛОС гетьмана Петра:

- … А що коли нас доля не зведе?..
Спалю тоді я рай цей у злобі!!!

ГОЛОС Насті Повчанської:

- Цей гнів як смерч… Не личить він тобі!
Вертайся, Петре… Я тебе молю…

ГОЛОС гетьмана Петра:

- Та ж я тебе…Та ж я тебе люблю…
В обіймах смерті ти мені далась!

ГОЛОС Насті Повчанської:

- Завчасно, Петре… Я ще не збулась!

ГОЛОС гетьмана Петра:

- Ти не збулась… Бо ти ще молода,
мої ж літа несе у вир вода.
Допоки сонця, Настонько, горім!!!

ГОЛОС Насті Повчанської
(віддихом видива):

- Надходить буря, Петре. Буде грім.

(Важке небесне склепіння погрозливо зависає над морем. Море скипає в розпуці, багряні барви його темніють, наче рани, що запеклися. Велетенські хвилі невимовного страждання здіймаються дибом, могутніми валами котяться одна супроти другої, терзаються чорно, стають одчайдушно на прю, - і вергнуть навзаєм себе з диким риком.
Регоче п'яно Русалка. Справляє кривавий бенкет. Чує близьку поживу. Козацький дух лоскоче їй ніздрі. Наче хтива одаліска, вона збурунює хвилі відьомським хвостом і вкупі з посестрами чатує на чоловічу плоть, аби в ненаситних ласкощах залоскотати.
… Між гримавим небом і здибленим морем гуляє розбуджений Демон).

ХОР козаків
(зазираючи в душу стихії):

- Гей, Чорне море, чом ти розгнівилось?
Чи ти ще рік кров'яних не напилось,
чи демон помсти дух твій поборов,
чи то в тобі гуляє чорна кров.

Чи гнів тебе взиває, а чи докір,
що поціляє мітко ясен сокіл,
що споглядає косу та намітку -
сподобав сокіл білую лебідку!

(Лунає феєричне багатоголосся. Неприкаяні Душі Русалок з голосами Гаремних Троянд ронять на дно моря коштовні сльози-перли).

ХОР Русалок з голосами Гаремних Троянд:

- Ой крикнула лебедонька
над морем летючи…

ГОЛОС Русалки в подобі Білої Троянди Щастя:

- Чого квилиш, хвиле?
Чого виснеш, туче?

ХОР Русалок з голосами Гаремних Троянд:

- Ой крикнула лебедонька
та й море узрівши…

Заплакали козаченьки,
весла погубивши…

Ой крикнула лебедонька
на синьому морі…

Заплакали козаченьки
та й об своїм горі…

ХОР козаків
(захлинаючись в обіймах стихії):

- Летить сокіл понад морем,
та й пісні співає -
озирнувся…

ГОЛОС гетьмана Петра:

- Де ви, браття?..

ХОР Русалок
(з мінливими інтонаціями голосу):

- … А братів немає!


(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (драма). - Львів:Сполом,2014)

Феєричне ВІДГОЛОССЯ
(як втор до нічних Русалій):

"Пливе човен, води повен,
та накритий лубом.
Не хвалися, козаченько,
кучерявим чубом.
Бо прийдеться-доведеться
чуба підбривати,
Молодого козаченька
у Січ віддавати."

(Розчісує коси Русалка, ритмічно здіймаючи гребінь…
Хвилюється море широкими рівними хвилями…
Десь далеко - ген-ген - піднімається сиза завіса і випускає з обіймів низку козацьких човнів, що пливуть граціозно, мов чайки. Попереду чайка гетьмана Петра…)

ХОР козаків у човнах:

- Ой повійте, вітри да й низóвії!
Гей, на паруси да й шовкóвії!

ГОЛОСИ козаків:

- Ой сидить козак да й на демені…
- Гей, він деменом повертає…
- Гей, він демоном поглядає…

ХОР козаків:

- Ой пливе судно да й одним одно…
Сидить турчин сам із туркинею,
сидить турчин сам із лебідкою,
а вона трима голку з ниткою…

ГОЛОСИ козаків:

- Вишиває собі вишиваночку…
- … да й миленькому…
- … да й коханочку…

ХОР козаків:

- Ой кому, кому се шиття буде?

ГОЛОСИ козаків:

- Ой чи турчину?..
- чи татарину?..

ХОР козаків:

- Чи козàченьку…
ще й отàману!..

(співає):

"Ой літа над морем сивий соколонько
да й по своїх висях-високостях…
- Чого сь похилила, сива головонько,
да й по своїх мислях-молодостях?.."

ГЕТЬМАН Петро (відспівує):

"Що ті молодості
повні палу й млості
за косою, за красою,
що не має дому…
На серденьку - туга,
що не має друга…
Чи вам, браття,
на то знàття,
чи мені одному?..

ХОР козаків
(відповідає співом):

"Сагайдо-соколе!..
Гей, життя - не поле!
Не журися… Озовися,
хто там люльку курить!
Жура серце коле…
Козацькая доле -
та, що коник не об'їде
й дівка не обдурить!"

ГЕТЬМАН Петро:

- Не годиться нам водиться
з красними дівками…
Краще з лиха похмелиться
межи козаками…
Гей, ви, хлопці молодії,
маєм коні воронії,
маєм сідла дорогії,
узди золотії!..

ГОЛОС козака-нетяги:

-…Раз нетяга похвалився
золотим жупаном…
Поголився, похмелився -
і став… отаманом!..

(натяк на гетьмана Петра. Сміх).

ГЕТЬМАН Петро:

- Я не був з дитинства паном -
і тепер не стану…
Коник сивий, ум кмітливий
личать отаману…
Мо' і справді,пане-брате,
був я необачним,
що проміняв жінку… хату… -
звуся Сагайдачним…

(наспівує):

"Мені з жінкою не возиться..."

ХОР козаків
(підхоплює):

"Мені з жінкою возиться..."

ГЕТЬМАН Петро
(на повен голос):

"А тютюн та люлька
козаку в поході
знадобиться!"

ХОР козаків
(широко, на всі груди, так, що співає небо… і море…):

"А тютюн та люлька
козаку в поході
знадобиться!"

(Якийсь час простір дзвенить розлогим козацьким багатоголоссям… Пауза).

ГЕТЬМАН Петро
(бадьоро):

- А по сьому, други-брати,
нумо веслувати.
Будем турка воювати,
землі здобувати.
Здобудемо степи й луги
помежи лиманом…

ХОР козаків
(беручись за весла):

- Пошли, Боже, нам потуги
гетьмана з Османом…

ГЕТЬМАН Петро
(з поглядом перед себе):

- Гей, вбереться синьо-злато
козацька голота,
як двигнуться від гармати
Стамбульські ворота.

ХОР козаків
(веслуючи):

- Гей Османе, вражий пане…
Нумо, хлопці, гея-я-я!
Оце тобі приношане
від Сагайдак-бея!

ГЕТЬМАН Петро:
(гнівно)

- Оце тобі приношана
тятива печена…
Оце тобі, тàтю*36, шана -
моя наречена!

(За виданням "Епоха В'янучих Троянд". - Львів:Сполом,2014)

(Осуд Далеких Голосів спадає на Білу Троянду болючим градом. Її тендітна постать никне все нижче і нижче, голова похиляється в німому стражданні…
Наче на крилах лелеки злітає над горизонтом і пірнає у світанкове небо пісня її дівоцтва…)

ГОЛОСИ українських дівчат:
(співають)
"З вечора тривожного аж до ранку
вишивала дівчина вишиванку.
Вишивала дівчина… вишивала –
у сорочку білую душу вклала.

Та чорная ниточка - розставання,
а червона ниточка - то кохання.
Та чорная ниточка часто рвалась,
а червона ниточка легко слалась.

Піду я в неділеньку на гулянку,
подарую милому вишиванку…
Сердься, мій соколику, чи не сердься -
будеш ти носить її коло серця!"

ГОЛОС Білої Троянди Щастя
(притомніючи):

- Болить мені і досі та співанка…

ХОР далеких голосів:

- Бо то судьба твоя - не вишиванка!..

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- Межи своїх була я рукоділя…
… Аж на Петра, коли прийшла неділя,
приїхав гетьман, щойно із походу, -
мені намисто дарував на вроду -
а я… молилась Богу на світанку
і на дорогу слала вишиванку:
"Ой дорого-доріженько,
на пороги-воріженьки
ти стелись, сорочко біла,
та все милому до тіла,
аби шабля не рубала,
аби куля не займала,

аби стужа і пожежа
кості не ламала.
Ой стелися,вишиванко,
стелися,не гайся!
Доки стане… та й до ґанку,
додому вертайся!"

Далекий ГОЛОС:

- То й що, Настуню, легко нитка слалась?

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- Поїхав гетьман… Ну, а я… зосталась…

Далекі ГОЛОСИ:

- Бо ти, Настуню, тяжко согрішила…
- В святу неділю, на Петрівку – шила…
- Ще й на дорогу слала вишиванку…

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- … На крилах ібіс виніс бусурманку…

ХОР далеких голосів:

- Лелеча доле, де твоя співанка?..

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- На Чорне море впала вишиванка!

ХОР Далеких голосів:

- Як Чорне море стала вишиванка!

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- Бо й справді, вишивала бусурманка…

ХОР далеких голосів:

- Ой море, море - як недоля, чорне…
Душа лелеча, хто тебе пригорне?
Ой море, море - як кривава рана…
Душа лелеча - вічна роксолана!
Ой море, море - сиве, як той ранок…
Лелеча доля - доля бусурманок!

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- Лелеча доля - то тяжка розплата…
Лелеко-ібіс, де твій край? Де хата?

ХОР далеких голосів
(танучи в небі):

- … На згарище йому не вороття…

ГОЛОС Білої Троянди Щастя
(навздогін):

- … Осман і син - тепер моє життя!..

ХОР далеких голосів
(напівчутно, з висоти піднебесся):

- … Ти ради них покинеш Україну!..


ГОЛОС Білої Троянди Щастя
(силуючись злетіти навздогін):

-… А що для жінки вище за дитину!!!

(про себе наспівуючи):

- А-а, а-а… котки два,
шарі-бурі обидва…
Один пішов на миші,
другий люлю колише…
А ти, коте бурий,
пряди срібні шнури…
А ти, коте чорний,
сідай в срібний човен…
Сідай в срібний човен,
лови рибки повен…

(Біла Троянда Щастя поринає в глибоку задуму. Камертоном до напотаємніших дум Гюль-Хуррем озивається пісня з нічної феєрії. Це та ж Неприкаяна Русалка, що вернувши на дно, розгойдує гребенем хвилі…
Хвилюється море… гойдається берег… нуртує Гаремний Сад…).

(За виданням "Епоха В'янучих Троянд". - Львів:Сполом,2014)

(Пісні-плачі Гаремних Троянд викликають з пам'яті Насті Повчанської - Гуль-Хуррем щемливі образи краєвидів рідного хутора: байрак… предковічний ліс… ось і дуб, побитий громом, і три тополі, де зійшлися чумацькі шляхи… а ось і озерце, де застигли на поверхні білі квіти латаття…
Білі квіти латаття - символи Діви Марії… Непорочності та Чистоти…)

ГОЛОС Гюль-Хуррем (Білої Троянди Щастя):

… Оце й усе, що виплило з озерця…
Латаття біле… смуток біля серця…
На дні - мій човен, а душа - Русалка,
що в невід заманив чужий рибалка -
султан Осман… Він молодий і дужий…

ХОР Гаремних Троянд:

- А твій Петро в походах занедужав…*25

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- Все в Божій власті…
Все в руках Аллаха…

ХОР Гаремних Троянд:

- … То хто ж ти, Насте?

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- Жінка падишаха…
Володарка морів і суходолів…
… Ой, доленько!.. Ой, доленько!.. Ой, доле!..

Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ:
(стинання)

- Ой, доленько!.. Ой, доленько!.. Ой, доле!..
- Неволенько!.. Неволенько!.. Неволе!..
- Мій боленьку!.. Мій боленьку!.. Мій болю!..
- Не нарікай на волі... на неволю!..
- Поволі йде... втіка життя поволі!..
- По волі Бога в'янем у неволі!..
- Немає волі, то й немає долі!..

ХОР Гаремних Троянд:

- Ой, доленько!.. Володарка - в неволі!..

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- Намарний крик - стинання ці далекі.
Мене Стамбул нарік "султан-хасекі"…*26

ХОР Гаремних Троянд:

- Не обійшло тебе жало́ осине…

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- У нас з Османом син… Ликуй, о сіне!

ХОР Гаремних Троянд
(ликуючи у своїй рідній, православній вірі, возносить гімн до Богородиці)*27:

- Царице Неба, Божа Мати,
Пречиста, Пресвята!
О, як Тебе не обожати,
Родителько Христа?
Ти світла небесам леліє,
Пренепорочная Маріє,
хвала Тобі, хвала!

(в найвищу мить осанни Богородиці з мінарета озивається муедзин*28. Він проспівує слова азану*29: «лла ілла іль алла, Магомет регуль алла…»*30.
Душі Гаремних Троянд у сум'ятті…)

Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ:

- Азан співають… Час настав молитись…
- Аллаху себто треба поклонитись…
- Ще мить - і зійде сонця ясен лик…
- Стеліть мерщій під ноги намаз лик…*31
- Бо то не жарт! Муфті*32 готує плаху
усім, хто не поклониться Аллаху…
- Ось Гюль-Хуррем - і та невольна птаха,
хоч і султана… жінка падишаха!*33

(Гаремні Троянди, серед них і Гюль-Хуррем, припадають до землі обличчям до схід сонця, і завмирають в глибокому поклоні, простеливши під ноги ритуальні килимки).

ГОЛОС Білої Троянди Щастя
(знічений після скоєного святотатства):

- Душа, мов ібіс*34, блудить спозаранку…
Лелечий світ осудить бусурманку…

(За плечима Гюль-Хуррем виникає постать Жінки з Лелечими Крилами. Наче Ангел-Хоронитель над Прірвою оберігає вона Білу Троянду Щастя у нападних хвилинах душевної тривоги. Дивиться крізь неї довго… проникливо…
Розтривожений голос Гюль-Хуррем викликає супроти себе докірливе багатоголосся).

ГОЛОСИ
(далекі, наче з вирію):

- Ти бусурманка?..
- Молишся Аллаху?..

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- Я християнка… вірна падишаху!

Далекий ГОЛОС:

- Султан-хасекі?.. А у нас ти -- Настя!..

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- Я Гюль-Хуррем… Троянда… Біла… Щастя…

Далекі ГОЛОСИ:

- Троянда Щастя… у садах Османа!
- То ти дружина того бусурмана…

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- В султана мого - личка чорноброві!

ХОР далеких голосів(широко):

- … А присягала гетьману Петрові!..

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- Султан-хасекі - українська бранка!

Далекі ГОЛОСИ:

- … На тобі що: ізар*35 чи вишиванка?..
- … Яка ти біла… як сама сметанка…

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

- Султан-хасекі - не раба-коханка!..

ХОР далеких голосів:

- Султан-хасекі - не раба-коханка?!
Хасекі - значить!..

ГОЛОС Білої Троянди Щастя
(усвідомлюючи свою поразку):

- … Значить… бу-сур-ман-ка!!!


(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (драма). - Львів:Сполом,2014).

"Пливе човен, води повен,
та все хлюп, хлюп, хлюп, хлюп…
Іде козак до дівчини,
та все туп, туп, туп, туп…

Пливе човен, води повен,
та накритий листом.
Не хвалися, дівчинонько,
червоним намистом.

Бо прийдеться-доведеться
намисто збувати,
Молодому козакові
тютюн купувати…"

(Місячне світло вирізняє з-поміж танцюючих Русалок-Троянд постать у Білій льолі, з коштовним турецьким намистом кольору гарячої крові. Це - Душа Насті Повчанської, нареченої гетьмана Сагайдачного. Вона веде танок, ніжно тулячи до грудей білі квіти латаття).

ГОЛОС Гюль-Хуррем
(Білої Троянди Щастя)*12

Я теж … я теж хвалилася намистом …
У нас вже й ліс прощається із листом …
А тут - зелені хвилі кипарису,
а тут тобі ні поля, ані лісу -
гаремний сад … сераль …*13 та мінарет …*14

Жіноча доля … Доленька … Кисмет!..*15

(на голос Гюль-Хуррем, Білої Троянди, озивається тужно сопілка -- "кавал", а за нею семиструнний саз *16, дербук та кімане *17, гуде в кілька дуд тулуб-зурна *18. У ніч лине легка, як серпанок фередже *19, і задумлива, як настрій Білої Троянди, східна мелодія…
Вона змушує Русалок-Троянд змінити свою подобу. Тепер вони, наче Гурії *20, виконують деякі фігури з танцю одалісок*21, при цьому зітхаючи на свою підневільну жіночу долю).

ЗІТХАННЯ Гурій-Троянд:

- Жіноча доля… Доленька… Кисмет…
Не вирватися нам з її тенет…

(Гурії-Троянди простягають Гюль-Хуррем плоди дерева гільйюн*22, що нагадують Білій Троянді покинутий сад коло рідної хати на Україні…)

ГОЛОС Білої Троянди Щастя:

… Один лиш сум стернею серце коле,
як намалює пам'ять Дике Поле,
наш сад уповні… хатку… батька й неньку,-
озерце… човник… і мене маленьку…
В руках весельце… і латаття біле…

Ті дні,як сивий дим,відлебеділи…

(співає)
"Візьму коновоньки, та й піду по воду,
а там хлопці-риболовці,
козацького роду.

Хлопці-риболовці, козацького роду,
візьміть мене на той човен,
перевезіть через воду"…

… Зажура впала поміж берегами,
вже й Дике Поле вимело снігами,
жалі-дощі… та ревний смуток-вітер
на згарищі прощальні сльози витер.
Немає більше двору… ані хати…
Не виглядають доню батько й мати,
не наповняють мед-вином барильця,
і не бажають щастя повні вінця…
Та й на пречисте свято Покрови
мені вже не покриють голови…

(уява Гюль-Хуррем малює християнський храм на свято Покрови. Українські дівчата-відданиці вклякають у молитві, похиливши голови перед образом Матері Божої):

- Покровонько, Покровонько,
покрий мені головоньку!
Щоб була я молодицев -
чорнобровов, білолицев,
з чоловіком молоденьким
і з дитяточком маленьким…

(Божий храм відлунює дівочим співом):

- Пресвятая Богородице,
спаси нас!

ГОЛОС Насті Повчанської
(по дії Білої Троянди Щастя)
у супроводі хору "Ой хто з вас терпить!"*23:

- Радости моє серце ісполни, Діво,
світа Твоєго зорями просвіти,
всіх скорбящих радосте,
і обидимих заступнице,
і странствующих утішеніє…
О пресвітлий облаче, Мати Божія!
Нас побіждающия - побіди,
обидимих заступи,
странствующих посіти,
і гріхи розгріши,
єлика бо хочеши,
можеши…

(відлунює спів):

- Пресвятая Богородице,
спаси нас!


ХОР українських дівчат:

- Богородице-Діво, радуйся!
Радуйся, вірних спасеніє!
Радуйся, сліз утішеніє,
вселенная похвало…
Гріховну печаль потребляющи,
воістину Тя ісповідуєм,
в надії на Тя не погибнем, но
да ізбавимся, грішні, от бід…
Заступнице рода христ'янського,
не презри молєнія нашего,
милосердія двери отверзи нам,
і прибіжище же,
і покров…

(відлунює спів):

- Пресвятая Богородице,
спаси нас!

(Слова молитви і церковний спів напливають на Гурій-Троянд холодною хвилею. Вони наче прокидаються з глибокого сну, що гнітив їхню пам'ять і волю…
Сильний порив вітру зриває з них серпанкову машкару і оголені Душі Троянд опиняються сам-на-сам зі своїми думками, повними розпачу і жалю).

Квіткове БАГАТОГОЛОССЯ:

- Покровонька, Покровонька…
Болить моя головонька…
Гей, байраче,
за мнов плаче
рідна сторононька!

- Гей, у полі
три тополі
морозом прибиті…
Мої коси,
як покоси
столочені в житі…

- Покотися, мій віночку,
по зеленім дуб'ю…
Віддай мене, Покровочко,
за кого я люблю…

- …За ким нічки не доспала
з вечора до ранку…
Задля кого вишивала
шлюбну вишиванку…

Голос Білої Троянди Щастя:

- В кого очки, як терночки,
личка чорноброві…
Віддай мене, Покровочко…
гетьману Петрові…*24

- Покотися, мій віночку,
бочком по дубочку…
Пошли мені, Покровочко,
за рік колисочку!

- Ой повішу на дубочку
тую колисочку…
Пошли мені, Покровочко,
синочка, ще й дочку…

- Ой котися, мій віночку,
та не падай в воду…
Не питайся, моя дочко,
якого ти роду…

- Ой котився мій віночок,
та й пірнув в озерце…
Мій синочок, як дубочок, -
Але… плаче серце…

(За виданням "Епоха В'янучих троянд" (драма). - Львів:Сполом,2014).

Любіть Україну,
Як матір єдину,
Як рідну дитину любіть
За мову співучу,
Калину квітучу...
За синєє небо - Любіть!

Любіть і старайтесь
Для неї створити
Добробут і щедрі столи,
Щоб діти й онуки
Онуків правнуки
Щасливо до звершень ішли.

Від прадіда-діда
Тужливо-журливих
Пісень залишилося нам
Щось треба міняти,
Щоби не віддати
У спадок їх нашим синам.

29.05.2014.

(У мелодійні передзвони погідної ночі по Великодню тривожно вривається тупіт кінських копит. Спочатку приглушений, тупіт все наростає і ближчає. Тривога підповзає, мов гадина... Погідну темінь ночі враз освітлює полум'я заграви. Незабаром шалений тупіт поглине мелодію сміховиння, і в блисках заграви вирвуться з пітьми зловіщі тіні Чорних Вершників з диким оскалом і монотонним свистом. Їх криві шаблі та отруйні стріли змітатимуть все на своєму шляху).

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

- … Я бачу сон … Страшний, тривожний сон -
летить, летить ворон з чужих сторон.
Лискучим змієм злизує блакить,
а під землею туром тупотить …

(лунає феєричне багатоголосся в дусі великодньої перебранки).

Феєричне БАГАТОГОЛОССЯ:

- Гуп-гуп, гуп-гуп,
чи я тобі люб… люб…?

- Поза тини, за городи -
ой чи старий, чи молодий…?

- Гуп-гуп …
- люб … люб …

- гу-у-па-а́ …- лю-ба́ …
- лю-ю-ю-ба-а-а …
- згу-у-у-ба-а-а …

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

- Гуде земля … і сліпнуть небеса…
Лискучий змій за тини заповза…
А позад нього – пустка… ні трави…
Дзвіниці-вдови… Спалені церкви…
В лелечих гніздах - зграя гайворон…

Наїхав Чорний люд з чужих сторон!

Подався тур до роксолан - у брід!
Кровавий слід з-під турових копит…
А роги в тура - шабля в татарви…
Лежить козацький труп… без голови…

А онде в землю врите немовля,
до неба слово "мати" промовля…
Вона ж дзьобатим кинута, як сир, -
на втіху, на розплату, у ясир… *11

ГОЛОС української молодиці
(по дії Безіменної Троянди):

- Косо ж моя пещеная,
на кого ти поручена?
При сонечку - хрещеная,
при місяці – потурчена…

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

- На наші стріхи - чорне вороння.
Крячить - і сонця схід наздоганя …
Нагнало край гостинця, та й обсіло,
та в колисонці сонце погасило …

(співає):
"А-а, люлі-люлі,
налетіли гулі,
та й сіли на люлі
в сивенькій кошулі,
в красих поясочках
сіли на тиночках,
в червоних чоботях
сіли на воротях.

Воротонька - рип-рип …
Колисонька - скрип-скрип …
В колисонці донця,
як ружа на сонці …

А-а, люлі-люлі
налетіли гулі,
гулі - срібнопери
гублять дрібні перли …

А-а … а-а … а-а … а …"

… Прокинулася - згарище – пітьма …
І я сама - о, боже мій! – сама …

(Голос Пурпурової Троянди раптово уривається. "Рус-Хуррем" -- Троянда Втіхи стоїть заклякла від жаху. Місячне світло довкола неї гасне. Натомість на її голос озиваються інші Троянди Гаремного Саду. Тремтячі голоси квітів нагадують пориви вітру, що грається морською хвилею).

ГОЛОСИ Гаремних Троянд

- … і я – сама …
- … і я – сама …
- … і я … я-са …
- са … ма … ма-мо-о-о …
- не … ма …
- сама-а-а …
- … ма-а-а …
- … … а-а-а … а-а-а …

(наче зірвані пелюстки троянд, спадають обривки слів. Вони то перегукуються між собою, то накладаються один на одного. Згодом окремі звуки зливаються в один протяжний звук, з якого поступово виростає мелодія пісні.
Мелодія виринає з хвилі і повертається в неї як Душа Русалки, що затужила за своїм минулим життям і вийшла на берег, аби при Місяці нагадати забутий танок кохання. Неприкаяні Душі Гаремних Троянд справляють Русалії).


(За виданням "Епоха В'янучих троянд" (драма). - Львів:Сполом,2014).

(Місяць уповні оглядає Сад своїм холодним блискучим Оком. Його луч облюбовує голівку Троянди кольору Темного Пурпуру).

ГОЛОС Рус-Хуррем, Роксолани
(Пурпурової Троянди Втіхи)

- … Втіка ріка. Біжить, тече вода …
Ох, я була весела молода!
Бувало, тільки сонечко - на тин,
а я вже сміхом буджу Рогатин:

(співає)
"Розлилися води на чотири броди.
Ой дівчата, весно-красна,
зілля зелененьке!

А в одному броду зозуля кувала,
зозуля кувала - літечко казала …

А в другому броду щука-риба грає,
щука-риба грає - кригу розбиває …

А в третьому броду соловей щебече,
соловей щебече - злоті трави кличе.

А в четвертім броду дівчинонька плаче,
дівчинонька плаче - за нелюбом йдучи …

Дала мати доньку в чужу сторононьку …
Гей,гей, мати - лихо знати,
за нелюбом жити!"

… Скресає лід на Липі … Ані лиха!
Весна уже в дорозі - юна, тиха …
Її чекають з миром на гостинці -
паски у церкві святять рогатинці …

На День Великий дзвони в небі грають.
Господарі свячену "долю" крають.
На рік погідний, днину ясну, гожу,
мій батько рідний править службу Божу …

(голосу набирає церковний спів
"Христос воскрес!", на тлі якого
виразно проступає Голос Батька,
що зупинився для благословення
в утворі "царських" воріт.)

ГОЛОС Батька Роксолани - Насті Лісовської:

- Дай, Боже, громаді
на той рік діждати,
та теє свячене
на Світле Воскресеннє
у щасті, здоров'ї
та при своїй хаті
споживати …

Христос воскрес!

Великоднє БАГАТОГОЛОССЯ:

- Воістину воскрес!

ГОЛОС Насті Лісовської - Роксолани
(по дії Пурпурової Троянди Втіхи):

- Мужі статечні, жіночки-лебідки …
Вінки … квітки … хустини та намітки …

Хрещаються брат з братом, батько з сином …

Великоднє БАГАТОГОЛОССЯ:

- Христос воскрес!
- Воскресне Україна!

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

- А кругом церкви, тут же, на леваді
дівчата з парубками - в парі, в ладі -
"шуму́ють", "вороба́ють", "просо сіють" -
якої знають і якої вміють -
"ламають вражі мо́сти", "гатять пру́ди",
та налітають в жарт, як "тури-люди".

(Дівчата та парубки стають супроти у два ряди. Співаючи, ряди то наближаються, то віддаляються один від одного. Врешті парубочий ряд згинається в коло, "полонячи" руками дівочий гурт. Дівчата "лякаються", кидаються врозтіч. Парубки -"тури" поволі випускають їх з кола, "замикаючи" в середині облюбовану дівчину."Бранка" намагається втекти, вирватися "на волю" - та даремно…)

БАГАТОГОЛОССЯ великодньої перебранки:

- Наїхали тури-люди, матко наша!
Наїхали тури-люди, чи ти наша!

- Чого ж вони наїхали, - я ще ваша …

- Чи підеш ти за турина, матко наша!
- Ой чи старий, чи молодий? Я ще ваша …

- Старесенький, сивесенький, матко наша!
- Я сторожу, та й не можу. Я ще ваша …

- Молоденький, гарнесенький, матко наша!
- Я - по рожу, тепер можу. Я - не ваша …

(Дівчина - "бранка" обирає собі "турина" з кола, дарує йому квітку "на викуп". "Ланцюг" рук відкривається - і пара покидає коло).

- А нумо, гуртом до Гнилої Липи!

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

- Смішки та співи … Мелодійні скрипи -
до серця – серце … руки - до руки -
то хлопці влаштували "гойданки" …

Бо кажуть люди: в гойданці – спасення …

Отож, на свято світле - Воскресення -
від злого духа, хворості, біди
ми гойдалку сплели біля води...

Парубоче БАГАТОГОЛОССЯ:

- Гой-да, гой-да -
висить Юда!

Дівоче БАГАТОГОЛОССЯ:

- Гой-да-да, гой-да-да -
а нам горе - не біда!

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

- На дуду дме музика - гей, гуляночка!
В таночку личко миє "подоляночка",
а поруч неї плава "білодан" -
Остап, Івась, Микитка, чи Богдан …

І мліють груди - хто?.. по кім зітхає?..
Там видно буде - хто кого кохає -
чия голівка змаяна в барвінку,
і чий качурик в гороховім вінку …

(дівчата "плетуть" коло хороводу, підіймаючи руки вгору, а "качурик" в "гороховім" вінку проходить між руками, наче крізь ворота)

ДІВОЧЕ БАГАТОГОЛОССЯ хороводу (у співі):

- Ой не ходи, качуроньку, в горохо́вім ві́нку,
вибирай си, качуроньку, щонайкращу дівку.

- Не казала мені мати кралі вибирати,
а казала мені мати сиротоньку взяти …

- Теши, сину, ясенину - буде добре клиння,
бери, сину, сиротину - буде господиня …

- І та файна, і та файна, і та непогана,
межи ними Марусенька - як намальова́на!

ГОЛОС Пурпурової Троянди Втіхи:

- … Заходить сонце за рогатим тином,
прощається надвечір з Рогатином,
а місяць з високості - на поріг,
заходить в гості, наставляє ріг …

Курні хати втомились, не димлять.
Щось димарі про зорі гомонять.
Пихтить від жару піч, байки скрегоче,
допіру розговілась - вже й не хоче!

Вляглися зручно спати на печі
миски та глеки, "вуса"-рогачі …
На ганку двері хрипло не риплять -
всебожа згода … мир … і благодать …

Ані шелесь тобі, ні "кукуріку" -
не чути ані лайки, ані крику …
Гульвіса-вітер зважує на тин …

… Ба, навіть в сні сміється Рогатин.

(В повітрі до пізньої ночі у супроводі дівочого та парубочого сміховиння дзвенить великодня гагілка... голосом Жінки з Лелечими Крилами):

"Кроковеє колесо,
кроковеє колесо
на гостинці стояло,
много дива казало…"

(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (драма). - Львів:Сполом,2014)

КРАЇНА ГІНЕКЕЇВ

(Квіткове сновидіння з часів Османської імперії)

ДРАМАТИЧНА ФЕЄРІЯ У ІІІ ВІДМІНАХ


З'ЯВИ СНОВИДІНЬ І ГОЛОСИ З ГАРЕМНОГО САДУ:

Пурпурова Троянда Втіхи, Роксолана-Місафір, Рус-Хуррем, дружина Сулеймана Пишного - у хрещеному мирі Настя Лісовська

Біла Троянда Щастя, Гюль-Хуррем-хасекі, дружина Османа ІІ - у хрещеному мирі Настя Повчанська, наречена гетьмана Петра Сагайдачного

Жовта Троянда Розлуки - у хрещеному мирі Маруся Богуславка, героїня ліричного епосу 17 ст.

Жінка в Чорному,Невольнича Душа України - супроводжує з'яви квіткових сновидінь, дає голос сюжетним ремаркам

Жінка з Лелечими Крилами, Волелюбна Душа України - діє мовою знаків у сюжетних ремарках, а голос подає на противагу Жінки в Чорному, інколи їх голоси зливаються

Русалка - з'ява сновидіння, діє мовою знаків у сюжетних ремарках, інколи одягає чужі види і набуває чужих голосів

Ханум-назлі - стара родичка Османа ІІ, що подає голос на противагу Гюль-Хуррем, Білої Троянди Щастя

Гетьман Петро Сагайдачний - статечний чоловік у погідному віці, спочатку у квіті життя, а потім в тенетах смерті

Сулейман Пишний, десятий і знаменний султан Османів, знаменний обширом і могуттю своїх володінь і любов'ю до дружини Роксолани-Місафір

Голос незримого Мустафи, первородного сина Сулеймана Пишного, престолонаслідника

Голос Мудрого Улєма

Голос Кобзаря

Голос Батька Роксолани

Голос Троянди з Фонтану Сліз

Голос Рожевої Троянди Мрії, дружини султана Мустафи ІІ

Багатоголосся і хори Троянд Гаремного Саду, козаків-невольників, що діють у з'явах сновидінь то вольними в Ріднім Краю, то бранцями Чорного Люду

Чорний Люд
***



" - Косо ж моя дівочая,
за кого ти заручена?

- За козаком - засватана,
за турчином - потурчена..."
(З пісні)

ВІДМІНА І

(У царському городі Стамбулі заходить сонце. В мечеті Ая-Софія давно відмовили правовірні останній п'ятий азан. Затихло все довкола … притаїлося … спить ?.. Люди, рослини … навіть каміння - приготувалися до дивовижної таємниці Ночі та її солодких Сновидінь. У солодких Сновидіннях Ночі спочиває і Царський Палац Султана, і Гаремний Сад поруч нього.
… Від старого високого муру, що сторожить Гаремний Сад, мало-помалу відокремлюються дві загадкові постаті. Це - ЖІНКА В ЧОРНОМУ і ЖІНКА З ЛЕЛЕЧИМИ КРИЛАМИ. Наче невпізнані вартові, вони обходять Гаремний Сад, пильно вдивляючись у сонні обличчя Троянд-Бранок Султана. Котру покроплять водою з кришталевого дзбану, котрій заспівають колискову її рідною мовою, котру приголублять м'яким пташиним крилом …)

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- У затінку гаремної стіни ростуть собі …

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами
(підхоплює голос попередньої):

- … цвітуть собі вони …

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- Ростуть у валунах і по алеях …

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:

- Цвітуть по кулуарах, в гінекеях - …

ДВОХГОЛОССЯ Жінки в Чорному та Жінки з Лелечими Крилами:

- … невольні квіти хтивого султана …

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- Котра, як мід солодка…

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:

- … друга – пряна …

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- … котра - з шипами …

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:

- … а котра – відкрита …


ГОЛОС Жінки в Чорному:

- … котра пожадна і несамовита
жадає… ні, не ласки, тільки крові - …

ДВОХГОЛОССЯ Жінки в Чорному та Жінки з Лелечими Крилами:

- … троянди білі, темно-пурпурові,
троянди жовті, кольору розлуки - …

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- … стоять смутні, заламуючи руки…

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:

- … і моляться до сонця, як до Бога…

ДВОХГОЛОССЯ Жінки в Чорному та Жінки з Лелечими Крилами:

- … і кожна з них по-своєму убога!

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- Бо кожна з них - сама в коштовній клітці,
дарма, що та в чадрі, а та - в намітці,
та їм удвох здригатися від трему
при таємничих шорохах гарему…

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:

- … бо кожна з них, як невигойна рана
на тілі Мустафи, чи Сулеймана…

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- … бо кожна з них до пестощів охоча…

ДВОХГОЛОССЯ Жінки в Чорному та Жінки з Лелечими Крилами:

- … така вже, бачте, доленька жіноча!

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- Та не на те їм Доля вроду дала,
щоб кожна до схід сонця опадала…

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:

- Та не на те земля їх породила,
щоб ласка Божа ними погордила…

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- Та не на те їх виплекала мати,
щоби по них і рясту не топтати…

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:

- Топчу, топчу ряст… ряст…
Бог здоров'я дасть… дасть…
Дай, Біг, діждати -
і на той рік топтати!

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- … Заходить сонце в городі Стамбулі.
Заснув гарем. Троянди теж - поснулі.
Із моря місяць стишено виходить -
одна троянда голову підводить …

ГОЛОС ТРОЯНДИ ПУРПУРОВОЇ
(яка згодом назоветься більш окреслено):

- В Рогатині на зарінку
там татари вкрали дівку.

Вкрали дівку молоденьку -
карооку, чорнявеньку *1.

Повезли ї' в Туреччину,
султанові до гарему.

У Стамбулі люди злії,
а в Настусі серце мліє.

Там Настуся руки зносить,
у султана смерті просить.

Не плач, дівча, - це негоже! -
султан тобі допоможе …

"Ой султане, султаноньку,
пожалій мя молоденьку …"

У султана буде жінка
з Рогатина - українка!" *2

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- Цвіт України в затінку осман.
Султанша Росса, перша з роксолан.
На ложі царськім випестить гарем
"Троянду Втіхи", пишну "Рус-Хуррем". *3
"Хуррем-султан" - від Пешту аж до Нілу …

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:

- А що з собою забереш в могилу?
(Життя біжить … Піастри *4 з бодні - теж)…

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- Пуста казна у "Замку на Сім веж" *5.
Розбрат і смута в череві осман.
Помре у стін Сиготу Сулейман *6.
Чужої віри вітроногий птах -
твоя єдина доня Мигр-у-Маг *7,
що в клітку упіймав Рустем-паша *8,
(слов'янське сім'я … продана душа …)

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:

- Розплати меч зависне, наче грім,
в палатах сяде п'яний син Селім *9 -
і світ чужий зиркне на тебе скоса …

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- мовляв, була в султана жінка-росса …

ДВОХГОЛОССЯ Жінки в Чорному та Жінки з Лелечими Крилами:

- лукава жінка з племенів гяурів!.. *10

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- Троянди в'януть, сохнуть серед мурів.
Лиш хвиля тіло каменю лоскоче,
і може щось сказати - і не хоче.

(Постаті Жінок несподівано тануть у місячному рельєфі Гаремного Саду).


(За виданням: Ірина Вовк."Епоха В'янучих троянд" (драма). - Львів:Сполом,2014)

Із яблуневих пишних рожевіть
озвалась опромінена луною…
Із татарви опалених століть
упала в ґрунт – і стала КУПИНОЮ.

Де куп’я потоптала татарва,
де в купі гною корчилась отрута –
на попелищах бралася трава
і пломеніла там ЧЕРВОНА РУТА.

Де потопали вої в болотах,
ізвівши за собою вражу душу –
злітав у небо чорно-білий птах,
червінню серця окропивши сушу.

Скипала ніч. Змертвлялася пітьма.
У сказах таврувалась твар ворожа.
Здавалося – уже й землі нема…
Аж тут – НЕОПАЛИМА МАТІР БОЖА
ЧЕРВОНОРУТНЕ ЗІЛЛЯ засіва –
(запала в небі тиша урочиста:
ну хто б подумав, що вона – ж и в а,
і хто б подумав, що вона – П р е ч и с т а!)

В трясовині, в багні, на купині
вознісся божий дар ЧЕРВОНОРУТИ:
не п о г о р і т и більше у вогні
і у воді болотній не в т о н у т и.

… Усіх поглине ця трясовина!.. -
(висока Доле, Доле невмолима!) –
ЦЯ КУПИНА – всього лиш… купина,
лиш Купина – і все ж…
НЕОПАЛИМА – а – а!!

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Усіх поглине ця трясовина,
і поростуть на куп’ях очерети,
і лиш Неопалима Купина
тебе опалить виміром четвертим.
І там, на дні, у цій трясовині,
де морок, твань і вічна малярія,
душа твоя космічна не змаліє,
молись Неопалимій Купині!
Молись не за зірки, а за сузір’я,
земне тяжіння і небесну вись,
і навіть за брудне своє ганчір’я,
за гаддя в кублах – все одно молись.
Бо ти людина в цій трясовині,
бо у вогні твоє нутро солоне…

Ти вір Неопалимій Купині,
не погорить вона і не потоне!

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

… І днесь заб’є цілюще джерело –
очистися, утвердися, о муже!
Подужай час і простір цей подужай.
На тебе схожих досі не було.
Могутній рух вселяється у м’яз
не руйнівною – злучною жагою,
нутро землі наснажиться тобою
над відстань цю, над простір цей, над час.

Живи! Люби! Будь вірним сином Волі,
Дитям Природи, речником Добра…
Так після смерчу плісняви й сваволі
здоровий плід дається на-гора.

(В такт звучання калаталки темрява відступає.
Розвиднюється).

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Четвертий рік у селах і в містах
Всі цвинтарі у паперових квітах.
І поїдає нас (чи по лімітах?)
Голодний вічно смерті чорний птах.

Той заздрісник, йому оця земля
Застрягла в злому горлі жирним шматом.
Тому й під ніж нас, в тому винуватих,
Що розрослося родове гілля.

Що після нас колосяться поля,
Сади квітують білопінним цвітом.
Що ми іздавна гречкосіїв діти
І чорноземна вся у нас рілля.

І спротив наш і наш прадавній гнів,
На ворога і злодія зостався,
Того, хто нашим просто скористався,
І нас до ями смертної привів.

- О земле вкраїнська…
Розкішная земле вольготно козацької слави.
Тебе осіяло від сходу до заходу сонце премудре стоглаве,
Тебе ізорали волами, засіяли диво-словами…
То ж чим проростеш?

- Синами-орлами… дівками-зірками...
всебожих нащадків малими ногами -
від меж і до меж…

- О земле плодюча - розвийся, налийся,
Шевченковим словом святочно умийся…
Що, ниво весела, на мирнії села у дар понесеш?

- Зароджу копами… рясними хлібами…
у церкві козацькій майну хоругвами
в убранстві одеж…

Всебожії діти, чи вольно вам жити, чи Доля блага?
Чи мати навчила: де правда – там сила,
де зброя – снага!

Чи є вас багато – щоб копи збирати,
танок свій зухвалий досвітку гуляти,
мечі перед ворогом з піхов виймати,
світе-воленько, гей!

- Багато нас, Мати…
Вели починати - мечі освятити, малих научати,
на нивах окроплених жнива збирати –
і миром відпити єлей!

О земле вкраїнська, що кров’ю дідів наших рясно полита,
Де сонце, мов фенікс, старим догорає і зранку преюним стає,
Ми тут народились з правіку, щоб волею жити,
Ми ті, котрі були і будем, ми – ті, котрі є!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,20130

Україна дочекалася Спасів та Пречистих: І Спас - Маковій.
З Першим Спасом в Україну приходили жнива і народні обряди, пов'язані з ними. На Маковея в Україні святили букети-маковійки і мед, бо це і Медовий Спас, і Спас на Воді, бо ще сьогодні освячують криниці та водойми. Пропоную читачам Поетичних Майстерень етнографічні замальовки староукраїнського Обжинкового весілля і ті легенди та міфи, що його супроводжували.

З АРХІВУ ЛЬВІВСЬКОГО РАДІО

запис у студії Львівського радіо, автор сценарію і ведуча Ірина Вовк,
редакція музичних програм, ред. М. Кінасевич*


Сидить Ведмідь на копі, дивується "бороді":

-Ой диво мені
Об тій бороді!

Ой чия ж то борода красним шовком увита,
Сріблом-злотом улита?

-Іванова борода...

Як тільки поверне Велика Ведмедиця старого Воза у свій «зоряний барліг» -
у центральне сузір'я Пасіки, де смокче у сні медову лапу її Мала донечка, прокряче над Землею небесний Ворон і накаже людям «завивати бороду» Цапу...
Як тільки промине у старожитньому календарі найдовший день року, - літне сонцестояння - знай: Купайло Іван вже пильнує перший покіс, клепає косу і навчає її мелодії косовиці:

«Вийшли в поле косарі
Косить ранком на зорі...
Приспів:
Гей, нуте косарі,
Бо не рано почали,
Хоч не рано почали,
Так багато утяли.

До обіда покосили,
Гострі коси потупили...
Приспів.

По обіді спочивали,
Гострі коси поклепали...
Приспів.

Увечері холодком
Йшли додому всі рядком...
Приспів.

А в стоги як поскладаєм,
То добряче погуляєм!
Приспів».

Так приглядаючись до ранкового і вечірнього Неба, взиваючи до мерехтливих богів Зодіаку (Ведмедиці, Ворона, Цапа чи Кози) справляв слов'янський люд магічний жнивний обряд - свято Овсяни Великої:

«На Овсяни-овсяниці
вийшли жаги в поле жниці».

Жали жниці зернисте поле і низько кланялися Годувальниці Світу, Землі – Берегині та богині Ладі, а косарі косили соковиту траву і вдячно схиляли голову перед єдиним «трудовим богом» слов'янського пантеону, богу землеробів та скотарів – Велесом.
«Се тобі, о Волосе, боже наш, офіруєм і кланяємось, що беріг нас через літо у здоров'ї та достатку, та рятував від вогню, води, мору та усіх ворогів».

Пам'ятка епохи Велеса - «Велес книга» розповідає:
«Влесо научив землю орати прадідів... і зерно сіяти... і збирати. Так, бо шукали тії прадіди огнищанами стати і бути землетрудичами».

Велес, або Волос, жив на Світлому Ранковому Небі. На Україні небо називали «Жаром». А Небо бога Вола – «Волосожаром». Бога Жаркого, Промінного Неба народна уява малювала у вигляді вола, чи бика-тура, тому Волоса, по-простому, називали Туром.
У космоміфології древніх слов'ян Волосожар-Тур був богом Ранкового Неба і, водночас, богом Сонця. В період, коли слов'янський світ пізнав сузір'я Тельця, себто Тура, у цьому сузір'ї підіймалося Сонце Весняного Рівнодення. Сонце сузір'я Тельця-Волоса-Тура на той час (IV—III тис. до Р. X.) вважалося наймогутнішим з усіх Зодіакальних Сонць, а саме сузір'я Волосожару -владикою Зодіаку.
Найпочеснішим іменем старожитнього Сонця було ім'я «Яр-Тур» -«Сонце-Бик»:

«то бо сонце наше, що світить на доми наші, - вимальовує «Велескнига» свого улюбленого бога, - і перед його лицем блідне лице огнищ домашніх...
І речемо йому ім'я огнебоже і йдемо трудитися, як Влесо велів усякому мужу, що чинен є, трудитися на хліб свій».

На честь Сонячного Бика в однойменному сузір'ї Зодіаку справляли наші пращурі свято Овсяни Малої:

Як на Яра-бокогрія
Тур овес у землю риє...

Неважко здогадатися, що на Ярів день, день Яр-Тура, приймала Земля разом із ласкою весняного Сонця і перше зерно - посів майбутнього врожаю.
Отак чекали русичі - орачі - землетрудичі на свята двох Овсян: перше -весною, а друге - восени. Одне при Плузі та Бороні, друге - при Косі та Серпі. І обидва під знаком Неба бога Вола.
Проте давні землетрудичі помічали, що «Сонячний Бик» закликає їх на поле, а «Місяцеріг» та «зоряна «Ключниця» завертають назад додому. Ранкове Небо знаменує початок роботи, а Вечірнє - кінець...

«А вже сонце заходить,
А місяченько сходить.
Женці вже дожинають,
Стигле жито кінчають.
Котився вінок з лану
Попід самую браму».

У народі кажуть: «кінець - ділу вінець». Отож ішли женці та косарі додому не з порожніми руками, а з обжинковими вінками - символами Сонця, а у співах зверталися вже до бога Вечірнього Неба - владики Місяця: «засвіти, місяченьку із рога, щоби нам була видна дорога...».

«Ой Місяцю, місяченьку!
Освіти нам доріженьку,
жеби ми сьмо не зблудили,
вінойка не згубили.
Бо наш вінойко красний,
мов теє сонце ясне,
іще вищий від плота,
іще дорожчий від злота,
іще вищий від горі,
ще ясніший від зорі».

Владика Місяць мав на небі побратима, бога Перуна, що керував Блискавками та Громом, усіма вогнями Темряви.
У війні за корону Неба - Зодіака, сузір'я Перуна-Стрільця озброїлось проти Велеса-Тельця...

«А хто ції ключі знайде
той собі на престол зійде.
А Перунько ключі знайшов –
та й собі на престол зійшов».

Під покровительством Місяця метнув Перун-Стрілець у Волоса вогненну стрілу.

«Зачорніла Чорная гора
Що не зродила жито, пшеницю,
Але зродила жемчужну траву,
Жемчужну траву, золоту росу...».

** *
«А ви, косарі, косіте,
Коня у траві знайдіте, -
Чи то коня вороного,
Чи молодця молодого...».

***
"Коню ж мій сивий,
будь ми щасливий.
Поїдемо ж ми у чистеє поле,
В чистеє поле, під темний лісочок
За Чорним Туром, за грубим звіром...

Та як надибав Чорного Тура,
Чорного Тура, грубого звіра:
У сніпок Стріла не долітає,
І тугий Лучок не достріляє,
Ясна шабелька не дорубає,
Та й сивий коник із ніг спадає.

Гордий молодець зі страху вмліває,
А Чорний Турець до него промовляє:
Гордий молодче, не бійся мене!
Не бійся мене, заб'єш ти мене,
Поїдеш ж ти в неділю раненько,
Тогди ж ти мене та постріляєш,
Яснов шабельков та й порубаєш,
А за славоньку Панну дістанеш»!

Поцілить Стріла Перуна у Чорного Тура - і поєдинок завершиться Зливою на щастя, на статок та плодючість Землі:

«Ой, дощику-поливайчику, поливай, поливай,
та нашої сторононьки не минай, не минай.
Скриплять наші воріточка на мороз, на мороз.
Горять наші білі личка:буде дощ, буде дощ.

- Чи не вийшла темна хмара з-за темного лісу?
- Ой не вийшла темна хмара з-за темного лісу,
тільки вислала дрібен дощику та й буйного вітру.

Повійте вітри, по чистому полю Рано, рано!
Несіте вісті пану-господарю,
що його жниці жито пожали,
жито пожали, у копи склали.

Ой часті, часті на небі зорі,
а ще частіші на полі копи.
Широкий, високий на небі місяць,
ой ширші, вищі на тону скирти».

Щойно зійде Перун на небесний престол у володіннях Місяця-князя, як Велес загубить корону «бога Сонця» і тікатиме з Неба на Землю, гнаний Блискавкою та Громом.

«У нас нині війна була:
усі поля звоювали
і все жито у полі зжали
в полі зжали та в копи зібрали...».

У народі подейкують, що, втікаючи, хитрий та спритний Велес поцупив з Неба для жителів Землі зелену траву, зерно та худібку, а ще вогонь для їхніх осель. Тому то вдячний слов'янський світ щоранку благав доброго бога:

«Молимо Влеса - отця нашого,
хай потягне в небі ко многості
суражів» - себто зелених трав та їстивних зел.

Благав - хоч і знав, що прирікає Велеса на трагічну кончину. За свою прихильність до людей поплатиться Велес власним добробутом та безпекою. Блискавка Перуна зажене його під Землю, а день Овсяни Великої стане прощальним «Велес-днем».
«Як ішов бог дорогою,
а за ним господар іде,
в руках шапочку смиче,
до себе бога кличе:

- Та ж до мене, боже, до мене,
та з густими снопами,
та з частими копами.
У мене точки великі,
переплетини високі,
є де снопи ставити,
є де скирти класти...».

Магічним закляттям перетворить Перун Велеса на Змія. Зате верткий Змій заховає під Землею від всюдисущого ока Перуна безцінний скарб - живородну Писанку. Писанка дісталася богові в обмін на жону Громовержця - Веселку, яку Велес завбачливо теж потягнув за собою...

«Що то в полі шумить-гримить?
Веселий посол іде,
веселі вісті несе
для славного для господаря…».

…Що в тій Писанці зелена трава, наче парость нового життя, і приплід худібки, і зерно майбутнього врожаю:
є де богові сидіти,
своє добро глядіти:
перше - житнє,
друге - яре,
а третє - пшеничне!
Тут, у підземному Сході терпеливо чекатиме Велес-Змій на весну, а тоді покине він царство Темряви, вийде на білий Світ - і винесе людям коштовну Писанку. А то ще по добрій волі перетвориться собі на Вола і покірно волочитиме Плуга і ритиме Рогом весняну Землю. Тоді люди навздогін йому скажуть:
«не зламай ріг
об весняний пиріг»...

А поки що, погляньмо на поле:

«А наш Волох сіно косить,
а Волошка їсти носить:
ой дай, Боже, докосити,
щоб їсти не носити».

* * *
«Ой не коси, бузьку, сіна,
бо росиця по коліна...
нехай тая чайка косить,
що великий дзьобик носить».

Жнивує Волох, витирає піт з чола і дослухає, як то «Ворон скрекоче, коли їсти захоче», полуднує з ним у серпневу спеку, дорікає небесному «Жарові» і прикликає до себе перунові «горобині ночі з дощами громавими та буревіями жвавими» - такими, що і птахам спати не дають:

-...а наша журавка малейка
піймала того горобейка, вечерю варила
у бога просила:

-Пошли, боже, Веселку
од полудня до вечерку
на веселу на справоньку,
тобі, боже, на славоньку.

* * *
Запрягаймо воли,
їдьмо до діброви
сосну витинати,
копу підпирати.

Там зозулька кує,
копойки рахує -не злічить!
Гей, милий боже,
хто їй допоможе? Не злічить!

А в лісі ожиночки,
а у нас обжиночки,
обжали-сьмо зараня —
заріжте нам барана!

А баран рогатий –
а наш пан багатий...

Дожинаючи ниву, женці, надоумлені Волохом, залишали на полі охапку стебел з колосками -«Цапові на бороду!»
Бо за повір'ям, той Цап (чи то Баран, а чи Коза) - не що інше, як душа ниви, котру переслідують завзяті женці, а вона втікає від них, шукаючи останнього притулку.

«Ой чиє ж то Козеня,
що задрало хвостеня,
по полю біжить,
аж земля дрижить».

Отож, первісно, в епоху старожитності «завивали бороду» Цапові, щоб і на той рік вродила нива, щоб не перевівся на ній польовий дух: виплітали з колосся китицю, прикрашали її квітами, та пригинали низько до землі. Траву навколо «бороди» пололи. А саму «бороду» виминали і зерном з неї трусили по ниві.

«Бороду пололи, ручки покололи –
потрясіте мучки на колені ручки».

До Цапиної «бороди» промовляли:

- Роди, Боже, на всякого долю,
лише не роди у житі куколю!

Парубки пролазили через ту «бороду», аби бути багатими, а молодиці ворожили «при бороді» на врожай, кидаючи назад себе серпа: як серп падаючи, вдариться гострим кінцем - поведеться зерно у господі, а як тупим, або держаком, то тоді прощайся з Цапом.
Любили древні слов'яни цю божу тварину, оточували її священними ритуалами, а Цапові роги вважали символом святості. Себе ж наші предки називали «пастушим» народом, позаяк кожен огнищанин тримав у своєму дворі цапа, барана чи козу. А в кожній господі «у божому» куті через зиму спочивав останній вижатий сніп жита, де покоївся Дух польового Діда - Дідух.

«А в снопі у Дідуху
спить Коза у кожуху» -

передавали з уст в уста, з покоління в покоління, від старого до малого таємничу легенду про те, що священна Коза вигодувала грізного бога Вечірнього Неба - Перуна, від якого нібито походять скіфи.
Перун - Вогонь Темряви неодмінно супроводжував Місяця - верховного Світила, Предка Духа українського народу. Отож, житній Дідух став постійним атрибутом Місяця.
Народна уява поєднала Місяця з Дідухом за ознакою «козиного рога»... Погляньте: на покуті - «Дідух», а Дідуха випинається Козиний Ріг, а з Рога Кози піднімається Місяцеріг.
До речі, пригляньмося до серпа, без якого і жнець - не жнець (а хай йому грець!), то ж справжнісінький Місяць-Молодик, що зійшов з Неба, аби і Дідові Онуки «пізнали тої науки»:

«А ми жито ізжали,
щоб на той рік діждали:
скільки на небі зірочок,
стільки на полі копичок».

Онуки «Духа Діда» пам'ятали з якого вони племені-роду. Українці з давніх давен світили свічу проти Місяця: «Це - предок Дідух, а зірки - то рідня його»,«Онде Цап на полі басує з цапенятами».
Онде... он... ген - там, на окраїні поля збиралася купно вся Дідухова родина, парувалися Цап з Козою. Женці ставили біля «бороди» сніп - осталець і поминали предків окрайцем хліба, дрібкою солі і ковтком води:

«Оце тобі «борода» -
хліб, сіль і вода!»

* * *

- Ой чия ж то борода
мочулами увита,
а смолою улита?..

Василева борода!

Україна поминала свого Божого Пращура на ім'я Василь. Україна вимовляла звучні імена священного пантеону: Купайло... Іван, а Місяць... Василь, значить «Той, що найвище!»,«Той, що в силі!».
Україна величала свого Бога «Ясен Княжичем» і вінчала жнивним вінцем його з Княгинею - Ясною Зорею. Україна, осяяна шлюбною злукою небесних світил, справляла обжинкове весілля.

«Завийся, наш вінче, завийся,
а ти, Молод-Дівче, відкрийся...

Було тобі жита хутенько не жати,
було тобі з літа ще рік дівувати,
а ти не пождала -все жито пожала,
мов зіронька ясна -
Княгинею стала!»
* * *

С Ц Е Н А Р І Й
"Обжинкового В Е С І Л Л Я"

(Обжинкова громада вибирала з-поміж косарів і жниць найкращих, найвродливіших, молодих, ще й закоханих!Так народжувалась КНЯЖА Пара):

«- Вибираймо Дозорця,
що косив ще за сонця,
а тепер не косити,
тільки Діда носити.

-Наш Дозорець складненький,
наче місяць ясненький»!

(Обжинкова громада з КНЯЖОЮ Парою, що тримає обжинковий вінок, перед ворітьми Господарів співають обжинкової):

«-Відкрий, панотче, ворота,
а наш віночок з золота.
Відкрий, панотче, нам брами,
а мані віночка з перлами.
Відкрий, панотче, кватирку,
А наш віночок,як зірка!
Відкрий, панотче, віконце,
а наш віночок як сонце!»


-Ой одчини, наш паночку, новий двір
несем тобі віночка на розвід
Не з золота вінок витий,
а з густого жита
ще із колосистого,
ще із ядренистого...

- Принеси ми полон
ізо всіх сторон:
і з гір, і з підгір'я
на господарське подвір'я».

-Дав Пан Біг пожати, нового врожаю надбати...

-Дай, Боже, повозити
з поля до обори,
з обори до стодоли,
з стодоли до комори,
з комори на ниву
у щасливу годину!

(КНЯЗЬ з Дідухом у руках):

-Як ти мене, Господарю, збережеш,
то на той рік ізбереш,
із кожного мого колосочка,
виросте житечка повна бочка.

(КНЯЖА Пара віншує ГОСПОДАРІВ іменем Купала - бога жнив і достатку):


-Ходив Бог по полю, загубив корону.
А женички-жали, корону підібрали.
Судив Бог пожати –
суди поживати,
в користі і в радості
в доброму здоров'ї!

-Дай же вам, Боже,
на току стогами,
а в діжі - підходом,
а у печі - ростом,
а за столом ситтю!

-Суди, Боже, осені діждати,
дочок віддавати,
синів оженити,
пива наварити -
і нам погуляти!

-Нате ж вам вінець
А нам дайте на танець...

(ГОСПОДАРІ супроти КНЯЖОЇ Пари):

-Ой ясно, де ясне сонце сходить,
а ще ясніше, де наша пані ходить,
а ще там ясніш, де наш господар ходить,

в правій рученці золотий кубок носить,
своїх женчиків на медівойку просить:
Наливай-но, господине, золотую чару,
Повінчай-но, господине, молодую пару!

(Дар ГОСПОДИНІ - «ясної пані»):

-Я вас віншую зерном яблочним –
чистим коханням, ще й пожиточним,
щоб з того зерня древа зростали,
щоб ваші яблуні яблука мали.

(Дар ГОСПОДАРЯ - «ясного пана»:)

-Я вас віншую зерном пшениці,
щоб ви діждали з нього сториці,
пшеничне зерня - окраса поля,
най з нього зійде статок і воля.

(Дар за дар! Голос КНЯЖОЇ Пари):

-Майся, мов злото, добра господо,
Хліба і солі вашому роду!

(Голос ГОСПОДАРІВ):

-На доброму слові гуляйте здорові,
аби у достатку зростали і до шлюбного віна дістали.

(КНЯЖА Пара з ГОСПОДАРЯМИ, тримаючи обжинковий вінок заводить
«вінчальний» танок):

«Зеленеє жито, зелене -
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито женці жнуть.
хорошії гості в хату йдуть.
Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито за селом,
хорошії гості за столом.
Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито при межі,
хорошії гості від душі.
Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито ще й овес,
тут зібрався рід наш увесь»!

(ГОСПОДАРІ з КНЯЖОЮ Парою супроти челяді):

-А чи повна наша горіхова чаша,
хмільним питвом наливана?
-А так повна, не проллється, не сколишеться!

-А чи повно д'долу,
зерна - у стодолу
воловозом понавезено?
-А так повно, не пройдеться,
не об'їдеться!

(ГОСПОДИНЯ до челяді):

- То прошу громаду із Дідом у хату!
В мене - двори метені,
а столи - застелені,
а кубки - наповнені,
пирогів напечено,
і медів насичено,
і каші наварено...

(ГОСПОДАР до челяді):

-Садіть Діда на покуті - на покуті та й на злоті,
лишіть Діда при барильці - при солодкій, при медівці
будем Діда частувати та медівку попивати...

(ГОСПОДИНЯ до челяді):
-Пийте, женчики, пийте, лиш мені чарочок не побийте!

Частуватиме господиня Діда, а разом з ним і всю обжинкову челядоньку ліпленими пирогами - обрядовою стравою наших предків. Пиріг в українців -символ Божого Пращура Місяця-Дідуха, а йому наш народ зобов'язаний своїм хлібом насущним. Начинкою до пирогів служитиме картопля і сир, квасоля й горох, капуста й морква, м'ясо і риба, вишні й слива, яблука й груші... А чи вгадає хто, який найдавніший пиріг виліпила Господиня-Україна на свято Овсяни Великої?.. Мабуть, що вівсяний, адже овес дав назву обжинковому святу: «ой, овсень!» - і цей дикорослий хлібний злак із солом'яним стеблом та бронею замість колосся слугував старожитнім землеробам-орачам ще задовго до пшениці. За народним повір'ям, з вівса виродився овсець, який живив українців від роду до роду, тому і назвали овсець - житом. А пшениця - «ця, що дає пшоно», «колосяна цариця» до наших днів символізує Місяць умовні, і разом з тим - небесну Праматір, що дарує людям вогонь і воду. Паляниця з часником (зубчики частину - то фази Місяця) - жертовна подяка веселого люду щедрій Матері Неба.

«З жита та пшениці - гарні паляниці,
Всіх ми почастуєм, ще і затанцюєм.
Їжте молодці з медом паляниці,
Хлопцям та дівчатам – пиріжечки з маком.
А старій Тетяні ще й млинці в сметані,
-Весело гуляйте, нас не забувайте»!

Та і як забути веселу вдачу українського народу, який споживав млинці та вареники, пампушки та галушки, а в цей час піднімав очі до Неба і молився:
«Місяцю, наш Боже, а хто ж нам допоможе, хто нам буде богувати, коли Тебе не видати».

Звісно хто... Від Овсяни Великої до Різдва Світу, від обжинок до коляди стоятиме на покуті Житній Дідо, споживатиме з усім родом кашу - древню, як і він сам, і зоряними вечорами шепотітиме онукам про побореного могутнім Перуном свого божественного Родича, доброго Вчителя рільників - Велеса:
«... зайняли ми землю нашу і орали...»

«Бачиш, золото-огонь,
скаче в небі злат-комонь...
На комоні тім Велесо
переплив небесне плесо
і приніс до нас з небес
жито, просо та овес.
І сказав Велесо внуку:
- Щоби мати дужу руку,
вчися труду бо дано
люду сіяти зерно.
Сій зерно, і будеш з татком
мати хатку у достатку.
Той достаток - дар небес:
жито, просо та овес".

Прислухаються онуки до голосу Житнього Діда, а там, незчуються, як навесні випускатимуть Польового Духа на Ниву:
«А ми просо сіяли, сіяли,
ой Дід, Ладо, сіяли, сіяли...»
А потім ласуватимуть з Дідом як у старі добрі часи - просянкою, вівсянкою, гречанкою - що кому до вподоби, і звична усім каша стане свідком епохи «Велес книги» та русинів-орачів:

«... зела бо знали і творили сосуди печені в огнищах, а були гончарі добрі... І з гончарних горшків споживані просини з бараниною... А торгували, міняючи скот, шкури і товщі на срібні кола і питва поживні в шкурах...
І життя наше в тій порі було багате і мирне».

... Заходить сонце над «втраченим раєм», над старожитньою і новою Україною, заходить зморене Осіннє Сонце - Світовид - беззбройний старець, що став мудрим мудрістю сонцеликих «братів» своїх і привласнив собі обличчя Велеса, Перуна, Лади, а ще жіночого божества плодючості на імення Мокош з рогом достатку у руці.
А на Зоряне Небо виходить, як на велетенське пасовище сузір'я Волопаса. Паси, о Воле, своє мерехтливе «стадо», пильнуй заповітних Козу і Барана, оберігай душі предків наших, що світять нам зорями з вирію.
Ми влаштуємо тобі учту, найпишнішу з усіх жертовних учт - у хаті Господарів, поруч з Князем і Княгинею на святому посаді сядуть укупі Волопас з Боговицею*, яка «зібгає своєму небесному повелителю офірний коровай на ознаку свого пристрасного, самозреченого кохання. І буде коровай уподібнений до сонця, і пишатиметься, як молода на весіллі, і буде хліб коровайний барвитись черленим вином, як тіло і кров найближчої спільноти, родини, що злилася воєдине.

О Б Р Я Д вшанування К О Р О В А Ю та Д І Ж І

(ГОСПОДИНЯ перед Короваєм):

- Ой,Раю ж ти мій, Раю –
Пшеничний короваю:
З семи криниць водиця,
З семи снопів пшениця.

(ГОСПОДАР з Короваєм у руках):

-Несемо тебе, короваю,
як сонце високе над гаєм.
Щоб вився по небокраю,
як душа по небеснім раю!
Щоб плив, як те сонце по водиці,
Щоб ніс нам радість до світлиці!

(«Коровай на Посаді» -на віці від діжі -
ГОСПОДАРІ та КНЯЖА Пара, тримаючись за рушник, ходять довкола діжі):

-Рости, короваю,
Ще вище від гаю,
як душа до раю,
Як рибонька по Дунаю.

(«Коровай на Престолі» - ГОСПОДАРІ підносять віко з Короваєм над головами,а КНЯЖА Пара проходить через «коровайні» «Престольні Ворота»):

-Щоб наш коровай ясен бив,
Щоби рід наш весь весел жив.

(КНЯГИНЯ до КНЯЗЯ в «Воротах»):

-Був єси наречений,
а став тепер сужений!

(Обжинкова челядь, прощаючись з хатою ГОСПОДАРІВ
частується короваєм):

-Пий, наш Споришу, вино черлене,
Боже, сій споро на той рік і в мене.
Дай, Боже, споро росту діждати,
Росту діждати - жито пожати,
Совоньку нагнати...

А нам совоньки не треба,
А нам треба дитятко,
Щоб частенько плакало,
Матір накликало,
А ми його колисали —
Свій вік вікували...

*У програмі Львівського радіо «Музичне коло»,1991.Архів Львівського Радіо.

За виданням" Ірина Вовк."За нашим звичаєм Бога величаєм: Осінь". - Львів:Сполом,2015.

Я - чаклун молодий, гарячий,
Виростав посеред орди.
Ще не дяк. Але вже піддячий.
Ще не скло, а шматок слюди.

Вчуся вік ворожити Словом,
Шити кріпко - до знаку - знак.
На столі оберіг-підкова,
Передав назавжди відьмак.

Він могутній мольфар, відомий,
Кожне слово - тяжка печать.
Терпеливо навчає мови,
Підбирає для зміни рать.

Розвелося потвор чимало
Прозомбованих до кісток.
Знають слово єдине - "сало",
Роззявляють ушир роток.

Випікати чіпку заразу
Навіть Майстру не стачить сил.
Буде січа, війна, образи,
Накопають нових могил.

У перевертня виє паща -
Щит надійний не задрижав:
Захищає мене найкраще
Рідна мова - жива душа.

Кацапня у тумані човга,
Поламала хиткі тини.
Йди на захист своєї мови!
Бий потвору! Чави! Жени!

Зустрічаю зі школи сина,
Він щасливий. Мені співа
"Ще не вмерла моя Вкраїна!"
Отже, мова іще жива.

9.08.2017р.

О, Музо… О, Мадонно… О, богине…
Останній промінь сонця стигне… гине
чиясь душа у мряці колотнеч,
у пошуках провидців і предтеч…
Безсило скрипка скрип свій посилає –
а серце так невтолено волає…
До неба ж – годі, бо – тягар землі,
бо ми – такі малі, такі малі,
і мало в нас величного, святого…
А ти світи… Бо що зорі до того,
що хтось волів сягнути – та не зміг,
і чийсь безсилий клич у землю ліг.

...Коли замовкне скрипка, зрине спів.
Про що той спів і хто його співає?
Чи жінка, чи богиня – світ не знає,
не знає небо, люди – й поготів.
У співі тім немає ложних слів.
Лишень тонка печаль крадеться нишком.
Мадонна… чи Меланка, чи Оришка,
а в верболозі – тріо солов’їв.
Богине… Музо… Ти – зоря чи туча?
Верни до себе світ отой дрімучий,
Співучий і плакучий – як коли…
До чого люди скрипку довели!

… А ти світи… Тобі видніше з неба,
яка офіра, віра і потреба
почути соло сонцесяйних німф –
(нехай це буде сон, легенда, міф) –
торкнути скрипку вмілою рукою,
щоб аж луна дзвеніла над рікою, -
зажити раю… Зоре, освяти…

… А ти світи… світи… і освіти
у німбі образ Жінки-Берегині,
чи Музи, чи Мадонни, чи богині…

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Летять ключі над містом,
Летять ключі лелек.
Кружляють урочисто,
Курличуть звіддалек.
Їх путь – «з варяг у греки» -
Відкриті ворота́…
Вертайтеся, лелеки,
До рідного гнізда.

Пташаточко чубате
По стрісі дзьобом б’є.
Лелечка біля хати
Студену воду п’є…
Чи холод, а чи спека –
Тут питна є вода.
Вертайтеся, лелеки,
До рідного гнізда.

Із зоряного глека
Розливсь Чумацький Шлях…
Летять, летять лелеки
Із ласкою в очах.
Їх путь – «з варяг у греки» -
Де ясна є звізда.
Вертайтеся, лелеки,
До рідного гнізда.

Летять ключі над містом,
Летять ключі лелек.
Кружляють урочисто,
Курличуть звіддалек.
Чи холод, а чи спека –
Колосяться жита…
Вертайтеся, лелеки,
До рідного гнізда.

*Невикористаний мотив пісні м.Буська у авторських матеріалах ювілейного шоу 900-ліття міста Буська, 1997.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

На болотах праруської землі,
де князь Давид ходив колись на лови,
вродивсь лелека – птахом світанковим –
наш білий бусел з черню на крилі.

Із темних ям, руїн і спориша,
із чорних зерен стовченого хліба,
із крові й поту пращура-дуліба
злетіла в небо буслова душа.

На схили круч, на гребінь висоти –
благословенна путь твоя неблизька.
Неси на крилах юності колиску,
лети, лелеко… Та не відлети!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Віками нас „брати“ гнітили,
все мордували, розпинали,
та віру в майбуття не вбили –
лише сильнішими ми стали.

Стинали голови нам, крила,
у небо душі відлітали,
і голодом народ морили,
та лиш сильнішими ми стали!

Нас у лихий мороз і вітер,
етапом до Сибіру гнали,
дали нам букви замість літер,
та лиш сильнішими ми стали!

Ми не ламалися, не нили,
боротися не покидали,
в кулак свої збирали сили
й насіння наше не пропало!

Любіте Неньку-Україну,
не залишайте на поталу.
Від злості вороги загинуть
і стане щастя до Уралу!

Обличчя ближні, знані відколи ще,
промовлені слова щонаймиліші,
розтулені уста в пізнанні чуда,
розчулення з чутливості дитяти --
усе, що нам вдалося відібрати
у фрески пам'яті, фрагменти мозаїчні,
миттєвостей блискітки блискавичні --
усе приготувалося до лету,
усе затамувало дих в чеканні ...

Ми -- на землі -- не перші й не останні,
ми -- проміжні ... і все ж НЕПЕРЕСІЧНІ,
і кожен з нас вже сам по собі диво,
коли в душі доладно і вродливо
від повноти прекрасних почуттів,
немовби ми із безлічі життів,
в минулім і в майбутнім пережитих,
історією вписаних у нас --
у відповідний обрис, простір, час,
немовби ми на цій землі ОДВІЧНІ --
ми все відчули, все пережили,
і безліч раз за обрій відбули ...

... туди, де Ніл водою голубою
тече ушир промінною габою
і лики вимальовує богів
погаслих сонць, для людства недосяжних --
в ту еру гімнів, еру для поважних
гробниць усопших, храмів, молитов ...

... і кожен з нас цей відлік поборов --
від початків Історії до склону --
і ми були на ріках Вавілону,
і знали, як загинув Вавілон ...
(У часі Час -- страшний хамелеон!) ...

... шумів Шумер -- і ось нема Шумеру,
що нам навіяв героїчну еру
боголюдей, поборників добра.
А людству там відкрилася Гора --
Бескид, ворота в Царство Бога ...
(Така пряма, така крута дорога,
що людство всліпло, сплутало сліди --
і, як завжди, вернуло до води) ...

... на побережжя Тігра і Євфрату,
де рід людський приречений на страту
жертовним скриком, волею богів,
що поганяє воду з берегів
на судний знак "всесвітнього потопу" ...

... чи наші душі вибрали б Європу,
свобідних укрів злачні береги!
Знаття коріння -- це знаття тяги
душі за чимось зовсім підсвідомим --
за отчим краєм і за отчим домом --
скорботних ритмів співаний єлей ...
Праруський Ор, як віщий прометей,
відміряв нам нехитрії талани:
міцні тіла, гнучкі античні стани
й не менш гнучкий, до січі спритний ум,
що не дається ворогам на глум,
а хоч би й набува смертельні рани,
бо душі наші -- ВІЧНІ РОКСОЛАНИ,
зав'язані в життя могутнім в'язом ...

Ми вкотре народилися на світ --
із тих мільярдів, з тих мільйонів літ,
вступаємо в свої каріатиди,
щоб згаснути ... і знову пломеніти!
Горім до тла -- і линьмо УСІ РАЗОМ
над простором і часом,
над простором і часом ...

(Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Україно, рідна Ненько, ти в душі навіки!
І твої лани безкраї, й повноводні ріки.
І луги, гаї, діброви, ріки, верболози,
чисте небо, синь безмежна, блискавиці, грози.

Тут пшениця зріє в полі, колоситься жито…
Сядеш тихо під тополю – краще не прожити.
Соловʻї щебечуть дзвінко, дзюркотить струмочок
і пливуть-пливуть хмаринки лиш піднімеш очі.

Я люблю лани безмежні і травневі роси,
зʻїсти кусень сала з хлібом десь на сінокосі.
Заблукати у лісочку там, поміж дубами,
та іти-іти за обрій стиглими хлібами.

Бризнув дощик, сонце сходить, журавлі курличуть
ніби знову за собою у мандрівку кличуть.
Ллється пісня стоголоса мов ріка степами,
я збиваю чисті роси босими ногами…

Ластівки летять як стріли аж до небокраю.
В сині жайвір зависає і веселка грає.
Сміх дитячий лине лунко і рілля парує.
Рідна нива як дарунком хлібом нас частує.

Лист зелений, ягід жменька і трава духмяна…
Україно, рідна Ненько – ти моя кохана!
Люди добрі і привітні, не безлика лава.
Щире серце, щедрі душі і козацька слава!

Сонечко уже за обрій тихо ген сідає.
Як на мене, то країни кращої немає!
Вітерець калини гілку лагідно колише.
Народився тут і виріс, тут навік залишусь…

жовтень 2015

... Тут потрібно високої ноти -- без неї не можна!
Тут оспівана кожна сльозинка, сторіночка кожна:
тут Сміливий Гаральд у звитяжному юності леті
серед княжих палат -- яко вой і поет --
на любов присягав 'Лисаветі.

'Лисавето, розквітлая руже із літніх садів Ярослава,
що бажала без царства Гаральда за мужа!.. Гучная хвала-піснеслава
о красу твою юну, незайману, вольно по світу несеться --
біля київських при́ступів кінь половецький пасеться.

... А у вікінгів серце -- на ласку жіночу нечуле...
... А у вікінгів в серці -- лиш море бурунне ночує...
... А у вікінгів в серці -- дороги круті і скелясті...
... А у вікінгів серце з заліза -- крицевої сивої масті...

... А ханенко у свіжих покосах попиває кумис з кобилиці,
а ханенкові очі - розкосі, види́ -- блідолиці.
Він наврочує руському люду Косовицю* з жаркою ходою --
горезвісну Обиду** й Облуду*** руський люд називає "ордою"...

... Мій Сміливий Гаральде, хутчіше з походу вертайся.
Не питайся у моря погоди, про вроду у зір не питайся.
Мій Гаральде Сміливий, вертайся звитяжцем з походу:
порятуй і престол свій, на меч уразливий,
і дівочу неторкану вроду...

... Хай надовго пустіє бенкетная заля Валґалли ...****
... Хай русалка по морю розвіє предивні корали ...

Нагородою стане безцінна -- як витвір поета --
надкоштовна перлина -- єдина княжна 'Лисавета.

... Історія Єлисавети Ярославни і Гаральда Сміливого повертає у світ романтичної казки про велике кохання: руська князівна приглянула собі вікінга з непривітних берегів скелястої Норвегії. Ким він був напочатку? -- лицарем-пройдисвітом, спадкоємцем без столу, і ще трохи -- лютнярем, тямив лад до історичної саги ... А що князівна запала глибоко в його неприборкану душу, то тим палкіше тягло Гаральда на лицарські пригоди, походи морями і суходолами, -- і між тим на пісенні тексти, як і лічить мандрівному закоханому піїті.
... Вернув до неї змужнілим воєм, на карбу мав багато звитяг, а серед них найбільшу -- відвойований престіл свого батька -- Оляфа, короля Норвегії. Повержений був і смутянин -- король Кнут Великий, і половецький ханенко, що й собі забажав 'Лисавети. Розбиті страшні сарацини, і транди, й дротґейми...
Такий зять став Ярославові до смаку -- і він благословив закохану пару.
Такого бучного весілля, як шлюб Єлисавети і Гаральда Сміливого, сивобороді київські гуслярі ще не пригадували. От і складали про них славословія, а про їхнє кохання -- легенди ...

... Десь там лютня сумує Гаральдова.
Порохом струни припали ...
То був час вигнання і безпуття,
гнітючої Долі -- Опали.
Вдармо струни ... Хай піснь розбиває
терпіння зважнілі тенета,
як на свого Гаральда -- крізь віки і каміння --
чекає княжна 'Лисавета.

(Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

... Ото вам Святослав. А то -- Куря.
(Курне курчаве печенізьке сім`я!)
Спритніший, бач, від грецького царя --
він уподобав, вражець, княже тім`я.
Велике діло -- людська голова:
от череп та мізкú, та трохи шкіри --
а що вона ще й русинської віри,
то це, завваж, порожнії слова,
коли вона уже не на раменах,
коли завмер звитяжний напіврик,
і княжа кров на зім`ятих знаменах...

... А ти -- Куря -- пів звір, пів чоловік,
тобі за смак з убитого покпити,
так зажадав із черепа відпити
чи то вино -- як кров, чи, може, кров, як сік!

... "Чужого забажаєш, втратиш кревне", --
коштовна фраза, перли на льоту...
Куря тримає чару золоту --
золотоносний Київ плаче ревно:
сьорбнула трéби* божая душа,
як буйний тур на острію ножа --
допіру ось смиряла гордо грека,
та враз розбила нетривкого глека --
і нагло так змаліла на віку...

... Куриться дим на руськім жальнику.*
Повнúться череп в золотій оправі --
двосічний меч по князю Святославі.

(Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

... Знав Орлеан відьмівну Жанну д'Арк:
уп'ється в карк, не діва – а тигриця.
Спалили Жанну. Крівця – не водиця.
На попелищі ізростили парк ...

Навіщо нам історія чужа! –
ми, руси, теж під лезвієм ножа –
он в Крилосі укрилася криниця –
(утопла відьма, спалена відьмиця...).

Навіщо нам дівиця Жанна д'Арк
між Настоньок, Даринок, чи Одарк!..

... А хто води з криниченьки нап'ється,
тому Чагрівни постать відіб'ється –
немов відьомська пара на воді,
в летючій шалі, в надлегкій ході –
незрячого завіє на горище,
на Тік, на Золотий, на попелище ...

... Там золотаві родять пшениці́,
там тужавіє золотом колосся,
там князь торкає золоте волосся –
золоторунні пасма-баранці ...

"... Там овечки окотились,
там ягнята народились ..." –
там родить Настя княжеє дитя,
і сходить Чагрів терем хлібом-сіллю...

... Черлене сонце сходить по весіллю ...

... Встеляє попіл золоте шиття ...

– Олеже, оберегова скарбнице!
– Настусенько, чом личко блідолице?
Скуштуй, дівице-красице, рум'ян !..
(Буян отерп ... Збуянився Буян.*)

... Сліпа юрба полінця підкладає –
химерні сильця М а р и ц я** пряде!

... Там Осмомисл десь сі́дельце ладнає ...

... Чагрівна у танку перед веде ...


-----------------------------------------
* Б у я н – за уявленнями древніх слов`ян – Острів Останнього Вечора по т у с т о р о н у світового океану, царство Місяця, Сонця та Зорі. Оселя богів язичницького пантеону та душ померлих родичів – предків, де панує тепло, буйноцвіття і благодать божа.

** М а р и ц я (похідне від М а р и н и, М о р е н и) – язичницька богиня Смерті.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Олег Чагренко – Ольжин Володимир.
Два леза у меча. Озіріс – Сет.
Один – із пилу, другий – із гордині.
Два паростки. Два грона. З трунком – мед.
Один супроти другого… Княженки…
Один – сирітський, другий – стольний син.
Безпутній Володимир і Чагренко –
два жмутки болю… Втрати дві сльози…
Двобій між ними! Батько – поміж ними…
Зросли чужими – і умруть чужими.
І Ольжин трунок, і Настусин мід –
Розталий лід… Всіма забутий слід…

Олеже! Володимире! Агов-же!
(Я риси ваші виловлю з пітьми).
Відомо, хто в цім герці переможе –
удар-но, Боже, з горя в два громи!
Удар, Перуне! Протверези душі:
ця віковічна звідниця – юрма!
В безоднях неба, в морі і на суші –
н е м а рятунку ! П р а в д о н ь к и нема !

Чагровичу… Чагро… Оле́же… Ольже…
Престольна чара випаде із рук.
Відомо, хто в цім герці переможе –
Не благородна г а л к а … Звісно… К р у к.

(З видання "Галицька елегія"/історична поема. - Львів:Сполом,2013)

Вузенькою стежкою – в Галича теплих лісах –
у прихистках Кри́лоса, Лі́мниці, у первозданній Діброві…
Навіює Вишень олюднені сни кольорові.
І притча Любові – на княжих статечних устах.
Над Галичем – хмариться… В сутінь біжить олениця.
Шумує у кубках вино – не таке молоде!
Я відаю, княже, що в мислях твоїх – молодиця…
В пожадливих пломенях міниться личко бліде.
Твій вчинок – свавільний. Ті лови для тебе останні.
Над Галичем – буря… і смерчі… і зблиски заграв…
Безноса вже поруч. Завмерла коса у чеканні:
ось той Осмомисл, що Чагрівну без тями кохав!
Волай – не волай, рівно в хащах ніхто не почує
в сідлі уколисаних ревних князівських зізнань…
Хто крівлю покинув, хто в бурю у лісі ночує,
на того вартує підступна, як твань, лихомань.
Життя пережите. В нім згірклого меду доволі.
У чолах, у княжих, безсилля над міру пече!
Подітись куди від боярської злої сваволі?
Хіба прихилитись на вірне жіноче плече…
Вже й плечі – примари, і ймення нашіптує листя,
вже й очі не людські, а диких тобі олениць…
Наблизитись годі. Хіба що націлити вістря,
в пориві захланнім здобути цю тінь силоміць!

… Хисткі серпантини непевної княжої слави…
Над Галичем – злива. Запущений пруг тятиви.
То – хвиля зрадлива, то чорна стріла, Ярославе,
діткнулася нагло до княжої буй-голови.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Я повернулася:в Галичі квітне чебрець.
Чебрецева пора – чень, надовго... надовго – на вічність.
На приволлі ловлю віщий поклик зухвалих сердець,
що волають о щастя, уклінно так: “ваша Величність”...

А “Величність” – наруга, то серцю позірна подруга,
що убоге пожнив’я в осіб можновладного круга,
що пошлюблення їхнє – завжди обоюдний тягар,
а потому лиш дим... лиш мертвенний їдучий угар...

Ти спогадуєш, Галичу, – вихря зійшло, відшуміло:
у землицю лягло, в деревину пішло... оніміло,
та й не рухає пам’яті, лиш красномовно мовчить!
Лиш перо у руці літопомній, мов птаха, ячить.

Помовчімо і ми на погарищі, та й помовчім...
Ми ж бо в часі прибулі, до тіней старих ніпричім.
Але ж стрілися тут-таки, в Галичі, в вир’ї стрімких роздорож,
а на чолах у нас опочив і Стрибог*, і Дай-Бож,**
і не в силі ми милі, хоч прикрі, вернути навспак –
то на карбі правнуків пекучий, погрозливий знак!

Лики пращурів наших, що квітнуть тепер чебрецем –
увійдіть в нашу бутність, а хоч би навпотай, тихцем...
Увійдіть в нашу бутність! Та й купно усі помовчім!!
...Чебрецеве усластя... То – щастя?!

У чім... і по чім...

(Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008.

Вірші про Галич увійшли в розділ ІІ "Галич.Повернення" історичної поеми "Галицька елегія". - Львів:Сполом,2013.

... А татари, вражі гості,
гарцювали на помості:

-- Три Мстислави,
три Мстислави,
всі зазнали тої слави --
буйні голови схилили,
меч булатний пощербили ...
А свої прелюбі кості
полишали на підмості --
красно гостей частували,
дрібно кісточки збивали ...

... Ніхто тоді й не знався на татарах --
були степи, та хани кочові:
на кутригу́рах знались, на аварах** ...
Аж тут азійські варвари нові!
Той варваризм не римської породи:
щілини вік ... а у щілинах -- лють ...
(Тваринний витвір матінки -- природи:
сидять на костях, свіжу крівцю п`ють!)
І не смакують тушею конини,
і не ламають гречно спис о спис --
хрещене тіло божої людини
звисає з сідел головою вниз ...
Допавсь до нього бусурмен-татарин
захланно так руками обома:
йому солодша над усі нектари
узята шквалом людська бастурма!

... "Три Мстислави,
три Мстислави --
очі галки поклювали ...

Три Мстислави,
три Мстислави --
десять тисяч поховали ..."

... Напилася, наїлась річка Калка
калених стріл із вражих колчанів.
Здригнулась Русь: то помста, а не валка --
тавро лжеслави на хребтах синів!
(Уже ж було: в похід збирався Ігор ...
В ріці Каялі змочено рукав.)
Де йде різня, там, певно, не до ігор --
між трьох Мстиславів вирізнивсь Мстислав!

... На княжих трупах зведено помости --
на них всю ніч гуляла татарва.
Пильнуйте, люде, ви ж бо р а д о г о с т и!
Овва, Мстиславе з Галича, овва ...

... Над Калкою -- ні мулко, ані грузько --
"єси за шеломями, земле руська" ...
... "Баба́*** ... ага́"**** -- баби-агинський дух:
тут зела -- пера, а земля -- як пух.
... "Баба́ ... яга́"***** -- жаха дитину мати.
Було шолом о Калку не каляти!


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008).

... Був собі вождь на ймення Темучин.
Пізнала Русь епоху Чингісхана.
Прадідизна́, етнічна "р о к с о л а н а"
здригалася при дерзновеннім "ч и н..." ...

А що вже степ наслухався копит.
А що вже трав під копита́ми збито.
А що людей вкраїнських перебито
у кучугурах полум`яних літ...
Воістину, пекельний чоловік!
Та що там чоловік -- скоріше, демон ...
Чи то душа -- непроходима темінь,
чи, може, в лоні матері хто врік?!
Щоби вести свій нарід по кістках,
щоб напувати коней в людській крові,
і м`яса з`ївши, на гортанній мові
"ш а й т а н" взивати швидше, ніж "А л л а х"!

... "Т е м у"... -- бо "т ь м а".
То ймення нечестиве.
А все ж "Ч и н г і с" -- "В е л и к и й" для своїх.
Чи ж матір почувалася щасливо,
припавши на Блискучий твій Поріг* ?..
Про що тоді вона просила духів,
(нехай уже собі -- у Духів Тьми),
які магічні скреслювала рухи,
б`ючись об землю стегнами, грудьми...
Вона -- така слаба, безмовна жінка,
чи ж їй під силу с о н ц е в о р о т т я?
Одне скажу: хоча вона й ординка,
та понад с л а в у зважує ж и т т я!

Не зчуєшся, як обрій запалає
зо всіх світів невтоленим вогнем.
Прислухайся, із тьми віків волає
непогасиме "с и н у ... с и н у... Т - е - м..." ...

... Історія, тяжка на перехрестях,
утопче в грунт ще не один курган.
Та відблиском підступності й безчестя
є на Русі наймення Ч и н г і с х а н!

Росте трава... Могили наших пращурів.
Обпалені облачення святих.
Червона Русь, не раз іще заплачеш ти
від отприсків о р д и н ц і в "золотих" ...
"Т е м у..." - бо "т ь м а". То племя нечестиве.
Такий вже рід... "О с м а н и" -- бо "о с а"!
Кусюче вкрай і вкрай немилостиве...

... Був собі вождь на ймення К у р е м с а...


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Князь Лев на старість теж монахував.
Душа сум`ятна прагла одкровення.
В молитвах ревних чарою спасення
сотала с в і т л о сива голова.

Христа розп`ято ... Ідоли падуть ...
Криниці задихаються змілілі.
Життя як ватра: в кожнім божім ділі
твій Дух, мов іскру, ангели несуть.
Оступишся на п`ядь -- провалля, хащі,
вся гадь земна рамена обів`є ...
Коли у серці Бог -- ми не пропащі,
і брат з лукавства ближнього не вб`є,
на міжусобну бойню не прикличе
родів слов`янських княжих отрочат ...
Є правий Суд і є всевишнє Віче,
і є Петро з ключами біля чат ...

... Вартує лев у княжім передмісті ...
(Вдаряє пам`ять, наче сталь дзвінка!)
Гінці несуть у двір від Бели вісті ...
Констанції пошлюблена рука ...
А далі -- вир: все татарва, ятв`яги,
пожежа в Холмі, тиха смерть Шварна́ ...
Данилова спонука до відваги,
до лицарства, до честі знамена ...
Та на вазі -- супроти злої січі,
де Куремса стоїть і Бурундай,
Данило й Лев у ризі Будівничій --
на хліб і сіль, на спільний коровай!

... У Лаврові вечірню віддзвонили.
Наповнені потири золоті:
в путі несповідимій до могили
нас мироносять ангели святі.
Кончина тіла -- не бліда константа
недосконалих пошуків земних ...
Осяяння могучого таланту,
звитяжних здравниць, тембрів голосних ...

Суть воїна і мужа, і привідці --
се отчий дім, зелена отча твердь,
глибінь прозора отчої криниці,

тоді -- в и с о к а, благородна смерть!

... Констанціє ... (Останні поривання.
Остання при житті відкрита суть.
Останній спалах с в і т л о г о кохання ...)

... Твій Дух, мов іскру, ангели несуть.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Ти, Адельгейдо,* втомлена життям,
чарівна жінко з тонким почуттям,
безмовна тінь постриженки-черниці
із поглядом колишньої цариці, --
чого ти зажадала від склепінь
обітниці Христової -- спокою?
примирення душі із тілом?.. ба ...
Така вже суть: толочаться хліба,
бо коні йдуть крізь них до водопою!

... Невпізнана звогніла тінь -- умреш,
розтанеш між склепіннями німими ...
Єдине в радість: тут, проміж своїми,
обітовану землю віднайдеш.

... Спітнілі коні. Сплутані путі:
неслись, бувало, сани золоті
в чужі світи -- на свити і корони --
туди, де угри, німці і саксони --
маркграфових наїлись нагаїв
і тих, що Генріх згодом недоїв ...
О ненаситне м`ясоїдне чрево!

... Росте собі тисячолітнє древо --
в соборних мурах кронами шумить --
а що життя: магічний проблиск, мить,
та й то не в злоті, а таки в червіні --
і ми у нім трагічні диво-тіні,
дарма, що з імператорським вінцем,
коли зблудила Доля манівцем.

Собор Успіння ... Втишишся, заснеш
під молитов вкраїнських переспіви,
і образ Непорочної Вседіви
у синьо-жовтім відсвіті одеж
тебе прийме, і поведе на луки --
як матір після довгої розлуки
пригорне д`серцю зблукане дівча,
немов пташина змерзле лелеча --
тебе блакитним вкриє омофором,
і виплете вінок із хризантем ...

... це -- Україна, доню,
твій Едем.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

…то сон страшний: весілля в темно-синьому
і зоряний вінець із хризантем.
Споглянься, друже, де ж він, той едем –
в пахучих ружах, в хутрі соболиному,
в серпанку, що стікає на плече!..
Чогось нестерпно серденько пече,
бо ось вона – Євпраксія – ще юнка,
у Генріха благає поцілунка,
а він – при обладунках і з мечем –
чваніє тілом як пожадним стервом,
і в жінку заповзає, наче змій,
єством лукавим… Сли́ною гидкою
знеживлює цвітінь тремку красу –
звивається розпещено в косу,
до стегон, перс торкається рукою
в пориві хтивім, в нехоті, в блювоті,
в улесливій величності – дрімоті,
між оргій п’яних і нечистих мес,
поміж свячених страв: “Христос воскрес!” –
зацвилий плід зухвалого поріддя,
іржавий цвях з-під зайшлих підошов –
кубло насилля, королівська кров,
прокля́та Богом на сумне безпліддя –
що й руку підняла супроти Риму,
але й зате і скарана була
до рівня босих ніг і мішковиння,
до рівня подорожнього осла…

…А що ж тобі, Євпраксіє, царице,
зневажена чужинцем молодице,
чи сниться, пробі, вольний кінь в степах?
Чи сад розквітлий там, на Україні,
чи, може, ніжні трелі солов’їні
у юнака на трепетних устах?..

Або зі снів дитинства – чеберяйчик –
в високих стеблах сміхотливий зайчик,
а, може, шмат ще теплої ріллі,
де княжі ніжки бігали малі
укупочці із отроком русявим –
і де котилась відсміхом луна…

…Коли ж у божім часі підростали,
той шмат землі до серця прикладали,
змовляючи божественне: “жона”…

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)