В зіниці літа входить осінь
Така прожовкла й зовсім золота
Пшеницю пестить сонця промінь
Тихенько вітру шелест лоскота.

У туге зав'яле перевесло
дожинає вересень жита.
Чує канцелярія небесна,
що пора і їй сушити весла
поки не явилась саме та –
та, яку чекаємо ночами...

Пущами і хащами, ярами,
берегами, плесами ріки
заповзає в душі холодами
та, що переорює роки,
а на зиму засіває поле,
поки є ще роси і дощі
і останнє лебедине коло
понесе до вирію ключі.
Є у неї синьо-жовті крила,
і уже уквітчана коса,
і дорога є – у небеса…

За далекий обрій полетіла
у весни украдена краса.
Буревій приймає естафету.
Віє димом на усю планету.
Де у полі дихає війна,
не щезає хижа сарана.
Істерія застує поету.
А вона? Мандрує, як у Лету
за озиминою ярина...

А вона вітрила напинає.
А вона, мов коней, запрягає
буйні неосідлані вітри...

Осінь дує на холодну воду
і приймає на льоту погода
місію озимої пори.

                              09.2017

Мружать очки дрібнії дітки.
Дрібним діткам спати пора.
Сплять дерева, пташки і квітки.
Нічка настала – спи, дітвора!

Мружить вічка темная нічка,
Коло пічки спить світлячок.
Моя лялю, спи, моє личко,
Спи, моя чічко, ляж на бочок.

(З музичної книжечки для дітей «В лапку джміль бере смичок». – Львів:Ліга-Прес,2008)

Диво дивне - Дивина
Жовта квіточка
На подвір"ї зацвіла
Щастя зірочка,

Бджілки-Мушки гомонять,
Ніби граючись,
Джмелик Сонечко обняв
Позіхаючи.

День новий в святій росі
Умивається,
Диво дивне - Дивина
Усміхається,

Переповнює усіх
Радість Літечка...
Диво дивне - у дворі
Жовта квіточка.

31.07.2017.

В лапку джміль бере смичок,
тихо скрипка грає.
В танці муха й черв'ячок
по траві кружляє.

Каблучки - тук-тук, чав-чав!
Ритми відбивали!
Половинку калача
музиканту дали!

Потім черв'ячок навчав
танцям слимачиху.
Джміль за гарну гру дістав
шоколад з горіхом!

(З дитячої музичної книжечки "В лапку джміль бере смичок". - Львів:Ліга-Прес,2008)

В літній вечір на полянці
жабку смажили в сметанці.
Так-так ось!
Так-так ось!
Чапля в гості жде когось...

По болоту без дороги
біжить бузько довгоногий.
Так-так ось!
Так-так ось!
Бузько згамкає когось!

Не добігла тільки качка,
запізнилась - от невдачка!
Так-так ось!
Так-так ось!
Облизатись довелось...

(З дитячої музичної книжечки "В лапку джміль бере смичок". - Львів: Ліга-Прес,2008)

Заколисує Небо Зорі:
- Хай насняться вам сни прозорі.
Про Лебедика в синім морі
В легкокрилім своїм уборі.

Затужили Зірки-малята,
Мерехтять і благають тата:
- Нам би звідси, із високості,
Хоч на хвилю б на землю в гості!
Не побачим її погаснем,
І чекай тоді, тату, напасті!

У задумі сивіє Небо –
Десь на морі біліє Лебідь…

У ті ночі світлі безсонні
Радить Небо коханим доням:
- Ради втіхи і щастя ради
Ви пограйте в земні зорепади.

Покидають Зірки постелю
І спадають з небес на землю,
І сміються всю ніч на морі
З білим Лебедем білі Зорі.

(З першої поетичної збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991).

Добрий день тобі, волошко!
Посумуй зі мною трошки.
Бачиш: хмарка набіга,
Блискавиця, як дуга,
Дощик плаче по землі
За образи чималі...
Захлинаючись в одвіт,
Вітер кинувся до віт,
Грізно полем пролетів,
В куряві пробурмотів
Про свою відому силу,
Про мою волошку милу,
Що всміхнулася: «А нумо
Не дамо дороги суму.
Проженем його скоріш,
Щоб не ліз у гарний вірш».


(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

Жив на світі Жужа-жук.
Мав багато ніг і рук.
Мав дружину – Жужелину,
Чепурненьку, мов жоржину.
Мав малесеньких малят –
Сім жвавеньких жужелят.

Знали всі, що Жужа – пан:
Він вбирався у жупан,
Брав червоні чобітки
І вивчав усі кутки.

Раз сімейство Жужаків
Повилазило з кутків,
Пообідало нівроку
І гуляло аж півроку.
Посідало на кущі,
Дуже змокло на дощі,
А маленькі жужелята
Застудили ноженята.
Позлітались свояки –
Жу́же-Жу́жо-Жужаки,
Довго думали, гадали,
Жужеляток наставляли:
«Не лякайтесь, жужелята,
Грійте в травці ноженята,
З квіточок беріть нектар,
І нектар погасить жар».

Днів за три, а то й за п’ять,
Ніжки більше не болять,
Жужелята жужелять,
Тата й маму веселять.
Чуєте: жужу-жужу!
Підійдете – покажу:
Ось листок, немов перина,
Тут вся Жужина родина
Цілу зиму буде спати…

Цить-бо, годі жужеляти!


(З першої збірки "Дзеркала". - Львів: Каменяр,1991)

Коли вирветься втома,
як ноша мені непосильна,
коли хтось із знайомих
на мене скептично зиркне́,
я буденність покину
і в казку вернуся, наївна…
- О рятуй, побратиме,
рятуй, П е р е л е с н и к, мене.

І від злих язиків,
і від того скептичного ока
я у гущі лісів заховаюсь,
ніхто й не знайде.
Тільки мій П е р е л е с н и к
злетить над лісами високо
і озветься з берези:
- О де ти, о де ти, о де!..

Коли вирветься втома,
а вона ще чорніша від ночі,
і пітьма півпритомна
долоні безсонь простягне,
спалахне у мені,
заіскриться в мені,
затріпоче
твій високий вогонь:
- О рятуй, П е р е л е с н и к, мене!

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

ОЗЕРО НЕЧІМНЕ*

Спить озеро. Не розбуди словами
Його спокійну, древню сивину.
Дивися, як м'якими рукавами
Хвилюють верби тихий берег сну.
Про що мовчать? Невимовлений докір
У хвилях, що цілують береги,
І піниться минулого неспокій,
Що серцю, наче п і с н я, дорогий.
О,що те дно хова від зору ока?
Можливо, пестощі весняного тепла…

Любов -- як тайна вічна і глибока,
З якої вірність М а в к и проросла.

ТОЙ, ЩО В СКАЛІ СИДИТЬ

...І знов щемить, і знов у серце стука
Дух темряви – Т о й, щ о в с к а л і сидить.
Змовкає день і час. Холонуть руки.
Зникай, маро́, була це тільки мить!
Яке ж то забуття, коли є пам’ ять:
Великий смуток, радощі малі.
Вони живі. Захочуть і поранять
Руїнами і Того, що в скалі.


«АЛЕ МИНАЙ ЛЮДСЬКІ СТЕЖКИ, ДИТИНО…»

Тривожу вдруге я те озеро Нечі́мне,
А поруч мій Л у к а ш байдуже розмовля,
Як вітер весняни́й, мінливий, непостійний,
Не зна, куди майнуть, війнути звідкіля.
А озеро мене у відповідь басами
І кумканням, і скреготом, і шелестом віта.
Голосить – не щадить і теплиться сльозами,
Що ось, мовляв, живе забута "Пісня" та!..
Той лісовий мотив, як дідуган прадавній,
Мудрує стільки літ, лунає відколи.
О дядьку Л і с о в и к, розрадь моє кохання.
Тут поруч – мій Лукаш! Зціли його, зціли…
Живучим дихом слів, що я сказать не вмію,
Пробудження весни нам плесо прорече.
І вітер жартівник обпалює плече,
Дарує ще одну, лишень одну… н а д і ю.

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

Слава тобі, Хапі-Ніле, що з Підземного Світу виходиш,
а приходиш сюди, аби Світ Людей оживити.
Спонукаєш до цвіту майстерню освітлену Птаха,
риб володар, вожатий пернатих, о Хапі творящий,
що ячмінь сотворив ти, еммер дарував смертним людям,
що без тебе сумніють на видах і гинуть, пропащі.

Зеленій же, о Хапі, наповнюй пустелю водою,
Ти – улюбленець Сонця, веселій же благою ходою.
Хай тварини ситніють травою, а поле розродиться в зерня.
Зеленій же, о Ніле, о Хапі, хай повниться зерням оселя.
Як підніметься Непрі, прийми сонцеглавий сувій.

Зеленій же, о Ніле, о Хапі,
Зеленій! Зеленій! Зеленій!

(Зі збірки,що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)

(ритуальний вірш-гімн увійшов у драму "Горизонт Хуфу", надруковану у авторському циклі "Міфологія Стародавнього Світу". - Львів:Логос,2013)

http://irynavovk.blog.net.ua

Ну що, старенька липонько, цвітеш?
Духмяним цвітом щедро медоносиш…
Нікого не благаєш, ні не просиш –
корінням в душу зранену вростеш,
у буревіях рани просмоливши,
гірке вино із надр землі відпивши –
о чудо боже, ти іще живеш!

Іще твій пульс, твоє невольне рвіння
до висоти пташиної, до хмар,
до світлих, небом посланих примар,
до дружнього з людьми порозуміння –
немов би ти на себе переймеш
гріхи людські (і блискавиці теж!)—
ось сенс життя старого деревиння…

Чи в тому сенс, щоб втримати удар,
могутньої, як зло, лихої долі,
і вижити у ланцюгах неволі
байдужості сліпих земних створінь,
бо втрата зору – кара поколінь
за примхи, а хоча би й мимоволі…
Удар як втрата! Втрата як удар!

А, може, це і є небесний дар
терпіння, звільнення і, зрештою, прозріння
з самотніх гнізд пташиного квиління,
де струменить на вітрі теплий пар –
до осені тьмяного овдовіння…
Природа – грізний часу волода́р!

Ой липко, я боюся не старіння –
а підлості людських дрібних почвар,
боюся душ дрібного зубожіння,
що в сліпоті своїй, в німій покорі –
готові й нас ударити під корінь!


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

                        І
Малюю картину. Палітру згущу.
Яка від людей допомога?
Очікую манну. У небо кричу.
Та де місяцями немає дощу,
немає ніякого Бога.

Мене випробовує сам сатана.
Який же це промисел Божий?
Краса у луги подалася одна.
За хатою – вата, у хаті – війна
і доля знущається, схоже.

Не хочу я видіти пику, і тин,
і як заглядає у двір сучий син,
хоча я людина не горда.

Мої забобони гіркі як полин.
Допоки ще я виживаю один,
мене виживає природа.

                        ІІ
Не дивина, що і дощу немає,
і вітер тучі в тартари несе,
і двоєликих Бог недочуває,
коли одне теля двох маток ссе.

В моїм краю одна існує мова
яка лунає ще споконвіків.
Не чує небо язика катів,
ані молитви, ні чужого слова.

Не відає лукавих і лихих,
паяца і заїку, і нічого
із того, що обчовгує пороги
у мачухи. Не чуючи німих,
не знає небо і минає тих,
що моляться і сатані, і Богу.


                        ІІІ
Мені щебече соловейко –
усім куняти не дає.
Не дихаю і за Бутейко
треную житіє своє.

А я і грому не почую,
хоча і насуває ніч.
І поки вдома не ночую,
на мене не чатує сич.

І поки квакають моралі,
готую вила й рогачі.
По радіо наобіцяли
метеорологи дощі.

А Бозя не кує й не меле.
Очима блимає Зевес.
Чекає житіє веселе,
немає манни із небес.

Напевне небеса почули,
що обіцяли нам орли,
як неоперені були
і як обіцяне забули.

Позачергово обманули
і учергове підвели.


                              06.2017

Лишіть мене з Богами наодинці,
У цьому сокровенному саду.
Нехай між колихливих тих пагінців
Я душу на Природі одведу.

Її я на Природі заспокою,
У хвилі поринаючи трави.
Хай вітерець тремтливою рукою
Куйовдить сиві пасма голови.

Хай Велес поведе пером незримо
Щоб світ оцей красою напоїть.
І задзвенить розкуто, легко рима,
Як музика сяйливих верховіть.

Як пестощі коханої в минулім,
З якого у майбутнє знов іти…
Крізь віти раптом ніжно посміхнулись –
Чи сонечко чарівно так чи ти?!

24.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Не плюй в колодязь цей пречистий,
І не замулюй нам джерел.
Бо вдарю, як Перун, вогнисто,
Як в змія вцілює орел!

13.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ніщо так не тішить весною
як пізня пора дощова
і рання, на сонці, трава,
умита дрібною росою.

Люблю молоду мураву,
якої у лузі найбільше
і, може, для того й живу,
аби описати у вірші.

У поле стежина біжить,
минає зелені отави
і ось вона, жа́дана мить –
упасти у скошені трави.

Старенні Зміїні вали
ведуть у глибокі провалля.
Чумацькі вози і воли
кочують все далі і далі.

А я на високій горі
шукаю на щастя підкову.
Жену череду́ на парі,
де стеляться трави шовкові.

Росте високосна трава.
П'яніє моя голова.
Парують лани пелехаті.

До самого обрію путь,
а люди все косять і жнуть
даровані їм сіножаті.

                              05.2017

Здрастуй мила, травневая весно,
Буйноцвіт заяснів ув очах.
Загойдалась на вітрі чудесно
Сонцелюбна каштану свіча.

О, трави шовковистая звабо,
Потонути б у хвилях твоїх!..
Поміж крон верховіть величавих
Чути птаства розгонистий спів.

Фіолетові грона, мов тучі
З оксамитом єдвабним сплелись…
То бузок і черемха пахучі
Захмелили вчаровану вись.

Тінь Богині прадавньої Майї*
Огортає розквітлі гаї.
Їй осанну врочисто співають,
Щастям плачуть немов – солов`ї!

2.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Простелилася днина ясна,
Пригорнула гаї світлоруко.
Чарівлива красуня весна
Забуяла розкішно на луках.

І розвіялась ночі імла,
Має зачіска густоволоса.
Смарагдові* стрічки заплела
У розкішні усміхнені коси.

Рідну землю торкнула крильми,
Провела рукавом променисто,
І трави запашний оксамит
Все укрив, наче груди – намисто.

Чути – ллється з гілля залюбки
Звуків радісних сонячна злива…
Обціловують співом пташки
Постать юну і вічно вродливу.

24.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Прийшов у турфірму Слон,
Хочу, мовляв, на Цейлон,
А прегарна Слонянка,
З турфірми панянка,
- Не Цейлон, - виправляє, - Шрі-Ланка!

- Вибачте, пані, але
І на Цейлоні не зле,
Боже дай тій Шрі-Ланці,
І милій Слонянці
Прокидатись щасливими вранці!

- Вибачте, пане, квиток -
То не магічний місток,
Не буває оказій
На острів фантазій,
Де вирують фонтани мальвазій!

Так із панянкою Слон
Довго триндів про Цейлон,
Що прегарній Слонянці
Освідчився вранці,
І побрались вони на Шрі-Ланці!

2017

У бразильца речного каймана
Не украсть портмоне из кармана:
Он таится на дне,
Да и нет портмоне
И кармана на теле каймана.

Африканка ленивица львица
Не спеша догнала бы ленивца,
Без труда! - но на практике
Он не водится в Африке,
Как бы быстро ни бегала львица.

Слон размером едва ли не равен с луной,
Но и слон поступается кобре тропой,
Потому что она
Почти невидна,
Но плюется в глаза совсем не слюной.

Австралийка малютка коала
Не встречает нигде каракала,
Да и сам каракал
Не встречает коал -
Нет коалы в меню каракала.

Грозный лев уступил бабуину
Буйволятину, даже слонину -
Стадный зверь бабуин
Не приходит один,
Где один - стаду быть бабуинну.

Черепах был ценителем панциря,
В гости рака зазвал он из Франции,
Но убит Черепах:
Ослепительно наг,
Новый друг заявился без панциря!

У жирафы в далекой Танзании
Непростое довольно задание:
Головой из облак
Дотянуться до благ
Щедрой почвы далекой Танзании!

2017

Як хороше, хоч в розпалі зима
Й мороз хапає кігтями за щоки.
І сніг лежить, подекуди глибокий
І ожеледь в напрузі нас трима.

Та є краса у тінях кучугур,
Що землю гріють, до грудей припавши…
І як стрибає радісно снігур…
На небеса рожеві схожий, пташе.

А на мосту – ріка вогненна фар
Подібна магмі вогників ця зграя.
Її небесний засвітив мольфар.
Вона у море вічності впадає!

15.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

М. Київ, ботанічний сад ім. Г.Гришка.

Річко Сниводо, річко Сниводо,
Чом узимку не спиш?
Поміж берегами ген сивими
Тихий дзюркіт чуть лиш.

Ген до Бугу ти, ген до Бугу ти
Води свої несеш.
Вийду на берег я послухати –
Де зупинишся, де ж?!

Ти не спинишся, ти не спинишся,
Всміхнена ти краса.
Очицями синіми, синіми
Дивишся у небеса…


2.01. 7524 р. (Від Трипілля) (2017)

С. Іванів, Калинівський район, Вінниччина

Зимовий сад, зимовий сад
Принишк, завмер на мить без вітру.
І знову шелест… і не в лад
Співає пісеньку нехитру.

І вторить десь йому пташа,
Ледь чутно й ніби напівсонно.
Згасати день не поспіша,
Привітно підніма долоні.

І усміхається немов
Голубооке піднебесся
Листок на гілці хоч схолов –
Як пташка пурхає й сміється!

27.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Замерзле озеро не тане,
Суха пороша навкруги
В кущах потріскує гортанно,
Вертає холод на луги.

І тільки тінь бліду лишає
Від звикло-теплої зими.
Міцний мороз іде до гаю,
Змахнув на обрії крильми.

І знову кров у жилах стигне,
Тепло поволі умира.
Короткочасної відлиги
Уже минулася пора.

Чом сумувати? Тільки грудень…
Ще сонце кригу не лама.
Нехай дзвінка, іскриста буде
Надворі справжня ця зима.

11.12. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Цей  вітер   розхитує  гілля,
Примхливо  вплітає   намисто.
Розчулено   сніжить  довкілля,
Мережить,  гаптує  сріблисто.

Кружляють,  леліють   сніжинки,
Квапливо  забілюють  простір.
Немов  самотіють   стежинки,
Очікують  сутінки  в  гості.

Притрушує  жменями,  леле !
Дерева - ошатні  красуні.
Між  тим,  споночіло.  Хурделить,
Дрімотно.  Що ж -  спати,   спатуні....

04.12.2016

Все затихло, завмерло десь між верховіть
І пташина ущухла розмова.
І гілки не тривожить бадьоре: «Віть-віть!»
Огорнула все сплячка зимова.


І сніги навалились на сонне гілля
І озера льодами закуті…
Колір білий цей - погляд мені звеселя,
Наче явище Божої суті.

Ніби чорного, глянеш, навколо нема –
Пекло й горе снігами накриті.
Так немов би на мить забілила зима
Все погане на білому світі.

3.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Повітря бадьорить легенько,
Хоч день несонячний тепер.
Ледь уловиме і маленьке –
Legato* хвиль в імлі озер.

Дихне вітрець на mezzo piano**
І зарябіла вод гладінь.
Creshchendo*** срібла бездоганне
У межах Дани**** володінь.

Аж засвітліло, зарябіло,
По наростаючій пішло.
І барву тьмяну, чорно-білу
Поволокло, розмивши тло.

Природи ця предивна сила
У мене раптом увійшла,
Журбу в душі моїй розмила,
Хлюпнувши пригорщу тепла.


27.11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Люблю тихенький цей куток,
Цей пляж і восени і взимку –
Відчути хвиль ясну підтримку,
Щоб погляд мій на хвильку змок

І увібрав снагу озерну,
Як Водсворт з Кольриджем колись
Поезії збирали зерна,
Що їх порозсипала вись

На лоні тихому, німому
Ледь потьмянілої краси
Мого молитвеного дому…
Й натхнення Велеса просить.

Дивитися, як вечоріє,
Схилившись ніжно до сосни.
Як зорі – недосяжні мрії –
Леліють загадкові сни.

І мати втіху превелику,
І дякувати геть за все,
Що ці душевні, Божі ліки
Природа-матінка несе.

19.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Знову у пущу далеку
линуть крізь ночі і дні
парами – білі лелеки,
і чорногузи – одні.

Ночі і дні – епізоди.
А у еліти – літа.
Перелітає за воду
осінь її золота.

Птахи високого лету
знають, що небо дає.
Барди, паяци, поети
чають уміти своє.

Сіре вибілює чорне
зранку до заходу дня.
Ночами білу ворону
чорне клює вороння.

Масті козирної мало
мають бубнові низи.
Мало що з неба упало,
поки тасують тузи.

Дами себе поважають,
мітять своє королі,
ну, а валети ламають
піки за них на землі.

Фауна інде міняє
і болота, і гаї
на осіянні краї.
І як лелека, шукає
вирію. Та не чекає
інша порода її.

10.2016

І
У полі віє хугою-пургою.
Посивіли дерева і трава.
Але цією ранньою зимою
ще диригує осінь дощова.
І на її пюпітрі щогодини
і що-не-день – новий репертуар:
то об’являє фуги хуртовини,
інде опереджає роковини,
а то назад гортає календар.
Не виплакані арії із опер
цієї симфонічної пори,
і, чинячи зимі шалений опір,
жовтогарячі, та бліді і мокрі
ще майорять осінні прапори.
І чуються нечувані мотиви.
То соло сюр, то шоу увертюр.
То буревій, розпелехавши гриви,
як огир б'є копитами алюр.
Що не чекай, а пізно або рано
і морозенко запряже у сани
булану, і гніду, і ворону,
а далі черга віхоли настане,
яка огорне мрякою тумани
і одягне у білу пелену
пейзажі й декорації казкові...
Почуємо рапсодію зимову,
її поліфонію затяжну
і на волинці місячну сонату...
І завітає гостею у хату
снігуронька, і занесе дари
улюбленець всієї дітвори –
із палицею – дідо пелехатий.
І, може, подарують меценати
забуті новорічні вечори.

ІІ
Зима іде із півночі і сходу.
Не помагають західні вітри,
і явно остогиділо народу,
що не утихомирює погоду
хороша міна на лиці у морди
і не така її манера гри.
Принесене чумою моровою
те саме, що украдене зимою
у осені – даремна суєта.
Але Кощій із торбою-сумою
існує. І не осінь золота,
а насуває золота орда,
на іншій території якої
одна яса і темрява густа.
У пам'яті малюємо ще казку
із контурами довоєнних мап,
і приказку, і лиховісну ласку
тісних обіймів і медвежих лап.
Десь вибухають карлики-гіганти
і на землі з'являються мутанти,
яких немає навіть у Перро.
І Лоухі* Ягою заглядає
за Калевалу*, де ще сонце сяє,
а Сампо* перемелює добро,
за сині води моря і Дунаю,
за Гоголевий, а не наш, Дніпро,
який і досі юний і широкий
у їхнє море чайок не жене.
Мотаються сороки білобокі,
сова, буває, крилами майне,
або ворона на вербі високій
очікує скоромне і смачне.
А іншого нічого не буває,
хіба що засумують упирі
на Лисій маргаритиній горі.
І очамріла пам'ять умирає
зимовою луною попурі...

ІІІ
Але зима лишається зимою.
Учора обіцяли снігопад,
а там і рік Новий не за горою...
Аби не кулі… І якби – не град.
Нехай і не поезія, а проза:
у синій іній заснують морози
узори віт і білі килими,
і на вікні мальовані мімози
засяють силуетами зими.
Її візаж, її мініатюри –
на дзеркалі хрещеної води.
І на новій зимовій партитурі
рефренами ударять холоди –
форте і п'яно на клавіатурі
голодної куті і коляди.
А на багату – обіцяють візи,
а не фермати і нові репризи
з діезами – а ля і – о-ла-ла,
а декому і оперні круїзи
аби у серці Муза ожила,
аби були герої й героїні,
достойні поетичного пера.
І молодий гуцул у полонині
заграє, наче вітер на соснині,
мелодію любові і добра;
почуємо, – ой, вівці та отари,
узріємо, навіяну у сни,
наяду, і уявимо до пари
її, як дивину старовини.
І хай би полонила амазонка
гусара-гусляра не на війні,
але, таки, на білому коні,
або яка русалка з ополонки,
та хай би і знайома незнайомка
покликала поета уві сні.
Тоді якоюсь іншою порою,
нараяне погодою ясною,
прокинеться торішнє і земне
і так повіє ранньою весною,
що і зима такого не утне.

11.11.2016

І знову мряка вийшла на луги,
І тисне сум захолоднілу далеч.
І розгулявся вітер навкруги,
Тепло втікає, світла – мало-мало.

Короткий день зіщулився, поблід,
За обрій утікає він крізь віти.
І вечір – темряви густої – плід,
Усе навколо хоче оповити.

Імла-нудьга оточує мене,
Протягуючи щупальця далекі.
Гілки, дерева злиті ув одне,
Дня молоко мов допили із глека.

12.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Осінній день, осінній день,
Сміється – вже ріденьке – листя.
Немов замріяних пісень
Сяйнули блискітки вогнисті.

Озерна рінь, озерна рінь
Несе своє текуче срібло,
Вібрує чарами… Вгорі
Аж небо усміхом розквітло.

Сумна печаль, сумна печаль -
Очеретиння шепче стиха –
Од мого берега відчаль
І відчай забери і лихо.

Усе мина, усе мина,
Зникає осінь з небокраю…
Лише поезії весна -
Цвіте у серці й не минає!

10.11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Осколки недонищених гаїв…
І хмарний дим над ними попелястий,
Де помисли високі всі мої
І залишки романтики і щастя.

Знаходжу втіху тут собі просту
У цих просторах, присмерку імлистім.
Заповнює сердечну пустоту
Приємне шурхотіння падолисту.

І душу закривавлену мою
Лікує аура ясна свободи.
Всі прикрощі нікчемними стають,
Дрібніють перед величчю Природи.

5. 11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна, Стрибогів гай

А серце радістю: тень-тень!
І перестало враз боліти.
Благословився Божий день,
Неначе усміх цього світу.

І цей безлистий листопад
З його дощистою нудьгою
Засяяв, як весняний сад,
В якому рани серця гою.

І сонце радісне мені
Хлюпнуло пригорщами сили,
Хмарища темні і сумні
Посунуло із небосхилу.

4.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Тільки всупереч, не завдяки,
Поміж кураїв і сухостою,
Крізь намиті бонзами піски
Проросла ти справжньою красою.

Задивлюся я на віти ті,
На струнку поставу гордовиту…
Ніби вперше бачу у житті
І від щастя хочу пломеніти.

Має пишна сукня золота,
Всі вітри схилились, наче лорди.
Велич королівська, простота –
Символ незнищенності Природи.

1.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Доспівує день пісеньку свою –
Усміхнено-багряно-ясночоло…
Як затишно в осінньому гаю,
Аби не вітер цей, аби не холод!

Удвох аж навалилися вони
На віти і тендітні верболози.
Посилюється подих крижаний –
Вітання мов од Дідуся Мороза.

І жалить, жалить холод, як оса…
Вечірнього де взяти Прометея?!
Осіння вся зіщулилась краса
І зблідла, наче небо понад нею.

23.10.7524 р. (2016)

Конча Озерна, Стрибогів гай

Зимовий холод сковує гаї…
Біля дубів, де затишно і тепло –
Послаблює він щупальця свої,
І відступає враз холодне пекло.

Дзюркоче тут живинкою струмок,
Ховається під крилами у дуба…
Аж вітер впав у воду – хоч і змок,
Але відчув, як добре тут і любо.

І я у цю низинку упірнув –
Мов під омофор велетня старого.
Неначе скинув холоду ману,
Зігрітий диханням самого Бога.

21.10.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Конча Озерна, Стрибогів гай – дача.

Озвався Бог живим серцебиттям
дерев, які щовечора минаю.
Збентежена, уперше споглядаю
за пристрасно заломленим гіллям
цих стовбурів, що світяться вночі,
неначе артистичні стильні руки.
...Хто біг отут, німіючи з розпуки?
Стужавів хто, на поміч зовучи?
Я чуюсь роду спільного з одним,
хто звик мене опівночі стрічати.
Яка — Овідій міг би розказати —
фатальна зміна скоїлась із ним,
що я, глуха й незряча до пори,
спорідненість відчувши, як основу,
в годину цю магічну, вечорову,
пливу руками до його кори?

2016

Одягла берізка
Сукню золотисту,
Юний дуб шаріється багрянцем,
Сипле осінь щедро
Ніжним падолистом
І кружляє вихористим танцем.

Крилами змахнуло
Стоголосе літо,
Узяло у вирій теплі грози,
Хризантеми терпким,
Сніжно-білим цвітом,
Зустрічають завтрашні морози.

Туман гаєм бродить,
Стелиться полями,
Полонив зажурену тополю,
Сонячна берізка
Золотим листочком
Тихо зігріває мою долю.

25.10.2015.

Ну здрастуй, осене печальна…
Хоч ти удень – мов літо ще –
Спекота тисне так навально,
Увечорі лиш – холод, щем.

Стискаєш світло, множиш темінь,
І жовтий лист усе частіш
Нам уклоняється доземно,
Залишивши обридлу виш.

Та повінь слив і яблук нині –
Дозріли у саду плоди.
Розкішні кавуни і дині…
У скибці – місяць молодий.

Зоря вечірня в хмарі тоне,
Укрила сутінь береги.
Як добре – дощик монотонний
Нудьгу не сіє навкруги.

3.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

1.
Смолистий ворон, дивлячись у очі,
Приносить попередження пророчі
На шлейфі чорнім оксамиту крил -
Сумні новини з персональним почтом…

2.
І лебеді в січневих сизих хмарах,
Неначе хворобливості примара,
Летять на північ в зиму зимувати!?!
Омана то чи витівки туману?...

3.
Синиця прилітає на гостину,
Шукає крихти чи смачну зернину,
Напевне нащебече в долі змін.
Чи звеселить засмучену годину?….

4.
Незнана птаха горда, чепурна
Два тижні гоїла натомлені крила,
Відпочивала…Танцем попрощалась!
І полетіла в Божий світ одна….

5.
А чайка з вороном, кружляючи по колу,
Ділили голуба при Папському престолі,
Ледь вирвався із дзьобів знавіснілих…
Молився Рим за українську долю….

6.
Тут чорний крук з розкошланим крилом
Враз озирнеться - вмить скує морозом,
Наче сказав би, мови Бог не дав,
Страшні слова, що гіркнуть полином….

7.
То голуб увірветься у світлину,
Крилом змахне зі столу скатертину,
Засунеться в далекий тихий кут,
Піди знайди непрошену пташину…

8.
Птахи, як концентрація повітря,
Крилами в піднебессі ловлять вітер
І трансформують нам енергію ефіру...
Що це - прикмети?... Чи старі повір’я?...


©10.09.2016

Неначе жменьку хвильок сонних
Вітрець по озеру жене.
Мов присипляє тихий подих
Ласкаве видиво ясне.

Зоря вечірня ледь жевріє,
Здається, згасне вже от-от.
Про сон леліє плесо мрію
І позіхає на весь рот.

25.08.7524 р. (2016) (Від Трипілля)

Літечко надворі -
Радість у душі
Щирі солов"їні
У гаю пісні.
Сонечко сміється,
Мушки гомонять,
Ластівки у сінях
Пестять ластів"ят.
Листячко тріпоче -
Дощик капотить
Понад бузиною
Сяйвом миготить
Зоряний метелик -
Чарівна краса
Крильця невагомі
Сів, ніби роса
На пелюстку мальви
Він перепочить
Квіточка радіє...
Сонечко на мить
Заглянуло в шпарку -
Равлик там заснув
Вітерець легенько
Хмарами війнув.
І шепочуть трави:
Осяйна пора
Засіває душу
Зернами добра.

19.07.2015.

У веселій і юній весні
абрикоси печалились чорними,
і здавались дерева мені
каравелами з голими щоглами.

Віднесли у дорослу весну
під вітрилами біло-рожевими,
і отримав надію міцну,
і розквітла душа. Ой, невжЕ вони!

Відцвіли, щоб на хвилях тепла
пелюстками опалими жалити.
Й затопила зелена імла,
та росли у ній зоряні зародки.

Ледь помітні, такі ще малі...
Першим другом і першим учителем
довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі очікував.

Запалали у червні мені...
Поспішав до них як до святилища,
довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі світилися.

В липні згасли. Та втілення мрій
не забуду я в серпні щокатому.
Довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі шукатиму.

Довго-довго в холодній імлі
помаранчеві зорі чекатиму...

11.07. - 22.08.2016

Шматочок лісу або гаю
Я пам`ятаю, тут зустрів.
Це озеро мов зберігає
Таємну схованку вітрів.

І нагудівшись, насвистівшись,
Гілки ламаючи, мов тать,
В гущавини затишній ніші
Вони потомлені лежать.

Сьогодні прохолодно стало
Напевне днів отак на три…
З дощем разом попрацювали
Опришки гайові – вітри.

12.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Санаторій «Жовтень», біля озера.

Страшна жара природу добива,
сокира спеки ще і ще гостриться...
І вже, на жах, середньодобова
температура досягла плюс тридцять!

Сміється з нас колись ласкава вись,
вночі регоче молодик дворогий...
І раптом з неба цівки полились
безцінної, цілющої вологи.

Здавалось: кропу висохле стебло
запалиться свічою поминальною...
Та на тепло смертельне потекло
це диво із машини поливальної.

Страшна жара природу не доб`є:
її врятує і людське, і Боже...
Горобчик із калюжки воду п`є.
І п`є, і п`є: напитися не може...

08.07.2015

У любові ми були блаженні:
почуття красиві, та не сильні,
наче квіти білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Вдалині вогні уже й не жевріли:
погасили схили нас осінні...
Світять квіти білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Назавжди погаснемо невже ми?!
Але нам світили не в півсили
квіти-вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Не вб`ємо, що розцвіло у червні!..
І в глибини серця помістили
світлі вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

І любов, я знаю, збережемо
і осилимо осінні схили:
сяють вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

26.06.2016

Мряка сіяла сумно і м`яко,
плакав дощ і зі мною балакав
про Марокко, а може, Монако,
де розплескано море блакиті,
про тепло говорив і про квіти,
про незвичні, свої не помітив.

Сутінки наближались липневі,
ми з дощем підійшли до лілеї,
марокканської барви, і в неї
кожна квітка - маленьке Монако...
Дощ балакав зі мною і плакав,
мряка сіяла світло і м`яко.

07.2015

Дивлюся на доспілу я шовковицю
не тільки з апетитом - із цікавістю
і черевом, і розумом полізу я,
порівнюючи дерево й поезію:

чим гілка вище, тим принади більші,
чим задум вище, тим сильніші вірші,
і яскравіші... Ягоди поїв
і найгарніші, і най, най... Бо їм
своє життя продовжити в мені.
Але про них написані пісні,

чим далі я відходив, тим сумнішали:
що не поласував я найсмачнішими!

18.06.2016