До

Неначе сонце шлях стелило,
яким думки гіркі повзли.
І клен з долонями в щілинах,
і ми були на небо злі.

Пересихали Псел і Ворскла,
було зело ледь-ледь живим.
А клен ховав долоні в зморшках
і роздратовано шумів.

Після

Неначе добрий дощ украв шлях,
яким неспинно сумнів плив,
і зрозумів я: ти - найкраща,
і задзвенів твій срібний спів!

Неначе добрий дощ украв шлях,
яким до нас текла печаль...
А клен сушив долоні в краплях
і задоволено мовчав.

22-28.06.2015

Очерет - один у полі воїн,
а гроза накинеться за мить
на редути, де їх тільки двоє:
він і річка, що під ним тремтить.

Їм три дні протриматись, три ночі...
Хоч і кличе: "Списи, уперед!"
Злякано травичкою тріпоче
чотирьохметровий очерет.

25.05 - 15.06.2016

І червень вже у височінь злетів!
І прагнуть - плодики, іще у травні квіти.
Та скільки необхідно кислих днів,
щоб у раю серпневому доспіти?!

В "червонобоке" зразу не стрибнеш,
в "доросле" за хвилину не долізти.
І яблучко, зелене і дрібне,
сором`язливо тулиться до листя...

11-17.06.2015

Злітає літо, зацвітає липа
і рейтинги пахучості очолює:
така велика, як жага Філіпа
Кіркорова до Алли Пугачової!

02.06.2016

***
Малює літо диво-міражі
на цілині квітуючого поля,
і деревій, і маки на межі,
і на стезі живучі спориші,
і синьо-жовті братки – нашу долю.

***
Як незабудку у косинці
її помітить наодинці
і забуває цілий рік
неідеальний чоловік.
Але якої молодиці
зі смаком спілої суниці
не переплутає повік?

***
Ко́шу отави. А квіти жалію.
То залюбуюся, то порадію.
І дорогі над усе
дві конюшини, утяті косою,
кольору крові червоної, тої,
що й золотий еспарцет.

***
Яка нев'януча краса
оці волошки у колоссі.
А уявляється і досі,
що то у неї – і коса,
і очі, у яких роса,
і небеса, і синя осінь.

***
Чари забуті і квіти пом'януті,
та не міняю одну на букет,
що у гербарій збирає поет,
бо не зів'яне ніколи у пам'яті
їх аромат і її силует.

***
Бути чи не бути, гоїть чи не гоїть –
а пелюстки білі опаду́ть усі.
У саду лілея лілії ворожить.
І яка юначе серце успокоїть
знає лише ружа у її косі.

2016

Ці прохолодно-хмарні вечори…
І довгий день у довгих тінях тане.
О соловейку, співом говори
Про те, як любиш ти свою кохану.

У почутті – вже розчинився весь –
Гаї сумні навколо звеселяєш.
І трелі дивовижні в її честь
Летять, здається, аж до небокраю.

До серця йдуть пташині ті слова
І щастям дивовижним душу надять…
Я б теж отак для милої співав
До ранку чарівливі серенади.

Я б стишив навіть буйний вітровій,
Розлив навколо музики багато
Щоб співом вознестись, як соловій
І світ увесь любов`ю обійняти.

9.06.7524 р. (2016)

Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

Щоб написати щось ліричне,
чи іронічне, чи вогнисте
прийшли ми до своєї річки,
на наше озеро Кохнівське.
що нам красивіше за Світязь.
Всі фарби на палітру вижму...
Скоріше: хоче подивитись,
як пишемо, з вербою пижмо.

І почали природу тішить
словами, барвами легкими.
У світлій, у священній тиші
година, друга пролетіли...
Давно вже сонце не в зеніті,
давно вже з вірша вийшла пісня...
Скоріше: хоче оцінити
живопис із вербою пижмо.

Щоб кожен у талант повірив.
Один мазок і твір готовий!
Усі у захваті у щирім!
А ще рослинам до вподоби
безпосередність і порядність.
Надходять сутінки неспішно...
Скоріше: хочеться погратись
у піжмурки з вербою пижму.

28.05.2016

Буяє юністю зело
уже до осені зігріте.
І домальовує стило
на схилі дня початок літа.

Прозоро дихають ліси,
до неймовірного зелені,
і пряні запахи роси
перенасичують легені.

Окрилені п'янкі вітри
причісують цілющі трави.
І сонечко із-за гори
цілує пломені заграви.

У надвечір'ї навмання
зоря веселку заплітає,
і вечір у карафку дня
іще чорнила доливає.

Але, як мовиться, – привіт,
мої сонети і сонати,
і рути–м'яти аромати...

Заходить за куліси світ.
І як мені на схилі літ
усю журу домалювати?

06.2016

Сплативши борг сповна Ремарку,
хай іншим фабули плете,
пішли удвох: друг на рибалку,
я прогулятися. Проте,

товариш берегом блукає,
шукає місце, де клює,
я з будь-якого заглядаю
в глибоке річки декольте.

Від сорому не запалати:
в чарівній глибині, на дні
царівни озера палаци,
які належать і мені.

Чи галеони, де дукати,
і відчувати: все моє!
Це веселіше, ніж блукати,
шукати місце, де клює.

Принади - і на водній гладі,
де віддзерлкалюється вись,
хмарки тендітні та огрядні,
але всі гарні. Ще дививсь

на хвильок сонячне намисто,
чи діамантове кольє.
А приятель блукав невтішно,
шукав те місце, де клює.

14.05.2016

Ловили золотими капелюхами,
але воно слова жаги не слухало.
Хоч сонечко тепер цілує палко,
кульбабки, у сріблястих ви кубанках!

05.2016

На вітах соловій дивак
Палким дивує співом тую.
Усе прицмокуючи в такт,
Співає так, немов цілує.

Чи то наслухавшись казок
Про нерозділене кохання,
Сплакнув дощинами бузок,
Сповитий тугою востаннє.

Щемливі запахи оці
Веселі ткали нотки суму.
І чарівливий гіацинт
Схилив голівку у задумі.

Поет ходив, шукав слова…
Пелюстки слались на долівку.
А він черемху цілував,
Біляву пестячи голівку.

11.05.7524 р. (2016)

Київ, ботсад, у центрі.

Трава пробилась крізь торішнє листя,
Смарагди сіє навкруги свої.
І прохолоду вечора імлисту
Оздоблюють мажорно солов`ї.

Розгонисто на вітах «тьох» цей лине.
А знизу мов змагається із ним –
Неначе регіт – кумкання жабине,
Як черги кулеметної екстрим.

Перегуки тривоги і розчулень
Контрастно тчуть химерію свою.
І філософськи кукає зозуля,
Немов суддя третейський у гаю.

3.05.7524 р. (2016) Київщина,
Конча Озерна, півострів Печалі.

Іде весна у маєві журби
і у буянні розового безу.
Перукарем у довгої доби
рудавий ліс вичісує чуби
у дуба, і косиці – у берези.

Борги у ночі забирає день
і видає добі її аванси
за блюзи ненаписані, і станси,
і арії, і оргії пісень
пташиного балету і романсу.

У лузі чути соло солов’я,
басолі деркача і бугая,
і акафісти білої ворони.

І се усе дарується мені,
бо я умію бачити сумні
фіалки і веселі анемони.

04.2016

Яріє лютий, і погода каже, –
посіємо на ярину зело.
А сонце блисне – тільки смуга ляже
на дачу, на городи, у село.
А там таке роздолля біля хати.
Уранці – дощик, ночами – туман.
Не треба ще полоти і сапати
ані зело, ані сухий бур'ян.
Вирує неосвячена водиця,
вокабулами радує синиця
і оперою вулики гудуть.
Підсніжник он киває головою
і проліски, синіючи сльозою,
іще себе у руки не дають.

І хочеться, і можеться не дуже.
Вологою напоєні калюжі,
позиркують очима висоти.
Немає апетиту до роботи.
Робота є, але нема охоти,
коли отак м'яукають коти,
щось поливати і кудись іти,
оспівуючи одою рядочки,
або, як півень, арії для квочки.
То краще подивитися здаля,
як оду випаровує земля.

Корону крони одягла калина.
Березами освітлені гаї.
На дуба задивилася ліщина,
погойдуючи китиці свої.
На гору виповзає лісосмуга
із долу у поля поза ліси.
Рум'яно-білі котики лози
вербової заманюють до лугу
із ними у піжмурки погуляти,
сороку білобоку доганяти,
побачити, почути, що вона
вороні чорній цілий день стрекоче.
Але ворона слухати не хоче,
що рано починається весна.

02.2016

Той місяць ізбоку ішов невідступно,
ставав, коли я зупинялась,
і був він плямистий, негарний, некруглий--
поважність йому не вдавалась.

Я з ним не дружила до цього ніколи
про нього книжок не читала,
та в ніч весняної веселої змови
товариша в нім упізнала.

Самотнім він був і сміявся до мене
лицем своїм недосконалим,
і я би побачення наше таємне
не антропоморфізувала,

якби веселун не дражнився так ясно,
грайливо схилившись додолу,
якби з астрономії вчителя вчасно
РОНО нам направило в школу.

Брак знань помагає фантазії квітнуть,
природа з такими відверта,
невігласи мають безграмотну втіху,
яка недоступна експертам.

І тим, хто не відає фактів отрутних
про небо, орбіти і зорі,
всміхається місяць (планета? супутник?)
у темнім житейському морі.

2015

Коли слоненятко лягає спати,
То сниться йому пісня мами і тата,
І лагідно-ніжне слово син,
Солодке й духм'яне, немов апельсин.
Ще сниться йому знайома папужка,
Та пальма зелена, жирафа-подружка,
І як граціозно ступає фламінго,
І як завиває засмучений дінго.
Як стадом пробігли великі бізони,
І всі африканські легенди й закони,
І як задивилося сонце у Ніл,
А сяйво його упіймав крокодил...
А потім на ранок, розплющивши очі,
Мале слоненятко благає ще ночі:
Там клітки немає...і слова, де арка,
Страшного й пекучого - Вхід зоопарку...

Зима із вкрапленнями снігу,
Який лишився по садах.
У замерзаючу відлигу
Все небо – як з туману дах.

Десь на алеї тихнуть кроки -
Чиясь замріяна хода.
І вітерець рожевощокий
Опале листя підкида.

Ще романтичний дух витає,
Хоч тьмяне вже його лице.
Гуляє осінь золотая
Під руку тихо з морозцем.

4.12.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад.

Сіяє сонце угорі.
У затінку сараю
гребеться курка у дворі
і ла́коме шукає.

Кугути й півні, де не є,
збігаються до тину.
Найбільший – ла́коме клює,
а то і їй підкине.

Гуляють півні босяка,
пришпорюються шпори,
коли яка така-сяка
вискакує на гору.

А там і сідало, й гніздо.
Якщо кугут не проти,
то сокорять із рана до...
колоратурні ноти.

А півень гоголем іде,
скуба́є пір’ячко руде
і... іншу доганяє.
І поки ще до ночі – день,
нема ідилії ніде,
а в курнику – буває.

2015

Коли гуляєш сонячної днини
Узліссям або степом,
Можеш ти помітити тварину,
Хоч побачити її не зовсім легко.

Двадцять сантиметрів завдовжки вона,
Кольору брунатного й зеленого.
Лежить і гріється на камені,
Бо звикла до режиму повсякденного.

А як хто її злякає -
Дуже швидко у траву тікає.
Та коли і попадеться в руки,
Щоб уникнути тяжкої муки,

То тікаючи, в руках хвоста лишає.
І зовуть її повсюди
Ящіркою прудкою люди.

Дощ потріскує і жебонить,
І печаль насувається рання,
Мов чиясь обривається нить –
Це - природи сумне умирання.

І здригання розпачливе віт,
Наче рідних – німотне ридання.
Пише осінь немов заповіт,
Свою волю диктує останню:

Залишу для красуньок-беріз
Бурштину мерехтливі сережки.
Хай одягне хиткий верболіз
Із дощин мої срібні мережки.

Хай зігріє, мов ковдра пухка,
Рідну землю це листя зів`яле.
А для дуба – накидка легка
З бахромою пожухлих опалів.

Жовтизну в голубі небеса
Поцілунком пошліть з вітровієм.
Хай верба у журбі нависа
І повіки печальні закриє.

І несуть хай ключі журавлів
Той мій настрій щемливий у леті
А надгробне це золото слів
Я прошу, залишіть для поетів.

14.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

Рідіє чуб засмучених гаїв,
І дощ висріблює листки опалі.
І виливає прикрощі свої
На золотому килимі печалі.

В німій скорботі схилена вона,
Останню шану віддає цій вроді.
Немов заснула осінь чарівна
В величній усипальниці природи.



8.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став-дача

Небесне поле всіяне зірками,
як росами на трав'яних полях,
а поміж ними височить над нами
віками битий чумаками шлях.

Його із Воза посипали сіллю.
І досі є Малий, Великий Віз
обабіч онімілого довкілля
у кронах білих, наче сіль, беріз.

Блукають хмари чорними ночами,
а у ясні – солоні роси п'ють,
политі потом тими чумаками,
що битою дорогою ідуть.

А на зорі, упоєне озоном,
іде по небу сонце навпрошки
і на ходу вилизує червоне,
де між полями їдуть козаки.

               09.2015

Співчувала раз сусідка пташині колібрі:
- Як живеш ти з чоловіком при малім калібрі?
- Що малий - то правда, - каже птаха та сусідці,
Та зате він за секунду робить двісті фрикцій!

2015

А за вікном рахує місяць на дереві каштани,
Й малює в небі свій каштан зірок:
Молочний шлях і сяйва полум"яні,
Зіркові грона, мов каштановий листок.

Каштанчики, наче малі планети,
Можливо там зародиться життя,
І промайне у небі на кометі,
Той, зто наспівує мелодію буття.

Упав каштанчик:покотився в трави,
І з неба зірка полетіла вмить,
І милувався місяць як в отаві,
Поруч з каштаном зіронька блищить...

Неначе літа і немає,
а нібито і є.
Ще соловеєчко співає.
Зозуля не кує.

Пече її мабуть печайка
за розданих дітей.
Кигиче край дороги чайка
обиду на людей.

Наївна горлиця туркоче
неви́мовн жалі,
та інде одуд проти ночі
заквилить у дуплі.

Залітна іволга сумує
у келії чужій
і то́му, хто її почує
не світло на душі.

Опе́рюються пташенята,
стаю́чи на крило.
Але обіцяного свята
неначе й не було.

І тільки небо сяє синьо,
втираючи сльозу,
і тихий вітер у соснині
очікує грозу.

                              11.06.2015

Зелений гай ще одягає шати.
І ярі, і озимі у полях
пливуть за обрій. Вітер пелехатий
весну вітає. На її очах
цілують квіти ошалілі бджоли.
Малює день небесну пектораль.
І у зеніті, описавши коло,
володарює сонце ясночоле,
навіюючи радісну печаль.

Весняний день годує й напуває,
зело врожаю соком наливає.

Але яріє світла далина.
І наче у надії оживає,
і нібито зачаєно чекає...

Перемагає радісна весна.

                              04.2015

Старий , дрімучий парк місцевий
Як я люблю з тобою буть
Черпать , вдихати твою силу
Історію твою почуть

Ти величавий , і могутній
Живе в тобі таємна суть
Та мудрість вічна - загадкова
Тут змушує людей збагнуть...

Тріщать , скриплять твої підлеглі
У кронах пташка гілку гне
З під дуба - діда у затінку
Струмочок з під коріння б'є

Яка прекрасна твоя осінь
Немов пожежа золота
Проводжу тут безсонні ночі
В обіймах полум'я - листка

Я розумію твою участь
Ми пара схожа - близнюки
Я так як ти люблю самотність
Так слухати - вітрів байки.
2008р.

Цвірінчить , щебече і виводить
Свої мотиви голосна весна
Дощ пронизує , громами бродить
Теплотою вабить березня пора

Огортає промінь сонця - бруньку
Зеленіють крона говіркі
Ліс шумить , скидає білу шубу
Задзюрчали юрливі струмки

Загулявся вітер між околиць
Забарився , хоче встигнуть скрізь
Все любується , всьому усюди мовить
Що він перший хто побачив цвіт

Хором співи - грандіозність свята
Так вітає нас земля свята
Ми всі свідки цього дійства - дива
Будьмо вдячні - за дари життя.
2015

Як у диму, весняний сад
І небо ледь блідаво-синє.
Рожевий відблиск погаса –
Вже день стомився. І посивів.

Лише повітря бадьорить,
Тече, напоєне снагою.
Свинцева змучена блакить
Висить, мов туга за тобою.


21.03.7523 р. (2015)

А час летить зі швидкістю трембіти,
ломає всі мої стереотипи,
пригнічує колишній ідеальний стан
і зводить результати всі в капкан.

Залишивши мою позицію в минулом,
бере початок від душі мого відлуння
і втягує у свої нереальні плани...
Летить, летить зі швидкістю земної гамми.

Встигаєш ти чи не встигаєш - не його біда!
Він тихо йде собі, поки живе душа
Оцей незвіданий промінчик часу, який рахує небуття.
А лиш зупиниться на мить - і зникне все, чого і так в тебе нема!

26.03.2015

Повітря, ти впило природи соки,
Твій погляд став мені нестерпно гострий,
Вже не тебе на два – ділюся сам на сотні,
Тепер для тебе є я вільний простір.

2013

Ти придивись на чисту воду...
Яка прозора кров - життя
Наповнює усе довкола
Із джерела отця - творця

Поглянь як краплями покрита
Земля що родить нам - хліба
Як ніжно гладить соковита
Гроза вологою - поля

Дощі , тумани , роси , іній
Серце природи - рік , озер
Моря , безмежні океани
Над полюсами нею твердь

Цінуймо подане в дарунок...
Бо й камінь мертвий як сухий
Згадаймо , хто ми є - творіння
Яких основа все - вода...
2007р.

01-02-2015

Корони крон дерев оголених лісів
у то́зі сивини, і розпустили коси,
зачесані аби́як розою вітрів,
берези – у чеканні на морози.

Зима таки іде, а осінь ще стоїть,
вдивляється у дальні горизонти.
Побілена трава деі́нде майорить.
Неначе – осінь, а зима не проти.

Але її вітри – і снігом не корми,
а дай зайти у нетрища холодні.
І біла заметіль, і посланці зими
несуть дарунки із її долоні.

Діброви шелестять і одубілий лист
тримається, як воша за кожуха.

І поки ще не вщухла завірюха,
у небесах імла і морок обнялись.

Отак би нині й нам, як це було колись,
зайти у білу ніч
                       і слухати...                                                                                                 Послухай...

                              24.11.2014

Ви скажете ніби таке не буває,
щоб білі ворони збиралися в зграї.
На сайт поетичний зайдіть.
Від душі
поети там каркають власні вірші.

а її вуста холодні холодні стулені сині
труп не може нічого крім лежати рівно
і повільно крізь неї по ній проростає
мокра трава, висихає на вітрові в сіно
перетворюється в музику вітру мокра трава
а вона лежить нерухома й неправа
у своїй передчасній смерті, у смороді
непритомності тіла вуста її хо-
роші холодні гарні сині
у ній сконцентровані дуги мостів
вогнів життів риб гуркоту потягів
реву автомашин зойків алколюдей
диякон топив у ній чоботи
маньяк - ідеї та геїв і чоботи
лихвар - іудею й нові штіблети
поети топилися самостійно
розпластавши руки віялом чи склавши їх на пузі
кожному по вірі його по заслузі
але їй байдуже, мертвим все-рівно
до чужого життя до власної смерті вона -
холодний труп не царівна вона потопельниця
янгол міста незрячих з красивим жіночим ім'ям
Устина. Устя.
Рівне

Листопад роздягає березу.
Гомонить ошелешений сад.
А вона усміхається Крезу,
тільки ліктики гілок тремтять.

Ой берізко моя полохлива,
у яку ти попала біду?
Он, дивись, похилилася гива,
а не зломиш її молоду.

Жовті китиці, віти зелені,
до землі розпустила косу,
і ніхто не киває на неї
за її одчайдушну красу.

У намисті горить горобина.
У вінках «омеліє» верба.
А спокутує їхню провину
білокора осіння журба.

Може тіло її надто біле?
Певно талія дуже тонка?
І безтямно її оголила
буревію шалена рука.

Сивий ясен на неї дивився.
Шелестіли столітні дуби, –
ой, якби-то, якби-то, якби…

Тільки явір один зажурився,
і за неї усе ще молився,
що готовий і на поруби.

                              2012

Квіти

Ми просто квіти, зрошені росою,
І наше щастя всім вам прислужитись.
Не зачепи ногою нас босою,
Чи взутою- ми просто, просто квіти...

Нам прикро, як для смутку нас купують.
Роса стіка, як сльози по загиблим...
Як на останню зустріч, ми сумуєм,
Зірвати нас вважають за потрібне...

Ми горді, як нас дарять юбіляру-
Його життєвий шлях ми прикрашаєм...
Політ шалений гордості пізнаєм,
Коли артистів нами закидають...

Для цього ми ростем, це наша доля,
Нічого проти цього ми не маєм,
Але найбільше любим мимоволі,
Коли коханці нас друг другу дарять...

І як же наші стебла затріпочуть,
І як бутони наші розійдуться,
Як ми побачим, що блищать кохані очі...
Як ми побачим, що тіла зіллються...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473152
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 17.01.2014
автор: Сокольник

Больная птичка

Птичка печальная у тротуара...
Птичка больная... Здоровым не пара...
Птичку несчастную детки согрели.
Взяли на ручки, в шапчонку одели...
Птичке все это помочь не могло...
Смерти озноб, перебито крыло...
Помним ли мы, как легко прерываем
Шаткий мосток между Адом и Раем,
Тот, что людьми называется "жизнь"?..
Жизнь коротка. На добро не скупись.
Птичка в шапчонке тихонько споет
Песню последнюю и отойдет
В край, где без боли и горя мир светел...
Верьте в добро! Будьте добрыми, дети!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516234
рубрика: Лирика
дата поступления 08.08.2014
автор: Сокольник

Одна Гієна- "Круть і верть",
Підліш трусливого шакала,
"Свята та божа", ніби смерть,
Над тілом Лева завивала-

О горе, горе! Як болить!-
Не прислухАлись! Я ж казала-
Не можна спротиву чинить-
От бачите, що з Левом стало?

Сидів би тихо у кущах-
Не огризався на мисливців,
Все б тамував у серці страх-
Не згинув би. Живим лишився.

У зоопарку б тихо жив,
Поміж гієн й бридких шакалів.
Всім посміховиськом служив,
І пальці в нього всі б тикАли!..

З бридкої пащі линув гній,
Коли Гієна завивала.
Заслухалась на власний вий...
І тіло Лева розтерзала.
... ... ... ...
Коли країна у вогні-
Не слухай підлих "пацифістів".
Борись на смерть. Скажи їм- НІ!!!
Не слухай іх продажну пісню.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485551
рубрика: Байка
дата поступления 13.03.2014
автор: Сокольник

Колись давно, як ми були удвох,
Жили дуби у лісі темнолиці.
А поміж них дідусь на ймення Ох
Збирав у козуб ягоди-сумниці.

Бо стільки їх вродило, скільки сліз.
А скільки сліз - то стільки й дум осінніх.
Птахи багряні падали на ліс.
Руді біси рубали голоси їх.

Та квітнув день усупереч біді,
І пахнув димом дикий кущик м"яти.
Старому уклонились ми тоді:
" Дозвольте й нам сумниць покуштувати".

Нагримав дід: "Немудрі дітваки!
Ідіть собі, вишукуйте опеньки.
Сумниць не дам, - то ягоди гіркі.
А ви іще занадто молоденькі".

Сказав отак - і зник у хащі Ох,
Ласкавий погляд кинувши на мене.
Руді біси витоптували мох,
Та миготів кашкет його зелений.

Дубові дзвони стишено гули.
Біси руді місили жовту глину.
Ми так і не збагнули, хто й коли
На стежці нашій кошик перекинув...

2014

художнику почуй мене поклич
я твій товариш - справжній і єдиний
хоч маю душу не як у людини
та не фальшивлю з масками облич...
тебе я зрозуміти прагну так
коли мовчиш кричиш коли голосиш
коли не помічаєш і не просиш
коли біжиш розхристаний навспак
коли малюєш хмари океан
морську безодню чи похмурі тіні
я заглядаю в дні твої осінні
я щирий я не здатен на обман...
я лащусь до усіх твоїх жінок
відчути хочу душу що почує
твою печаль і не зневажить всує
ні подих твій ні погляд ані крок...
багато хто із них такі лукаві
повір мені руденькому повір
що заведуть у твань земних зневір
бо мріють покупатися у славі....
художнику мені твоя журба
така чомусь близька і зрозуміла
якби тваринка говорити вміла
то стало б легше нам обом... та ба...
сумуємо в майстерні при свічах
невидимого світла на картинах
бо я - твій Кіт а ти - моя Людина
із неземною тугою в очах...
промуркочу нечутний монолог
засну в твоїх обіймах до світанку
замолимо густу пекучу ранку
вона ж одна на двох... одна на двох...
цей світ не для художників ачей
вони у нім розп`яті непочуті
я твій товариш у сумній спокуті
в безсонні та у сірості ночей
а ти усе спішиш кудись спішиш
збагнути хочеш те що незбагненне
малюєш білим це життя буденне
я ж муркочу тобі цей теплий вірш
ТИ СПИШ???

Сонце ніжило всіх без упину,
Умлівало цілісіньку днину -
Мов на мить спалахнуло кохання
Й усміхнулося літо - востаннє!

29.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Скрадаються сутінки. Наміри їхні темніють.
Обачні felini лишають сліди на воді.
Та ближче до півночі гусне вода, як олія,
І кігті фелінів од неї - брунатно-руді.

Сміється Діана. Вклякає навколішки Туллій.
Стріла орхідеї свої пустоцвіти рече.
І пахне повітря сльозами німої косулі,
І пахне мускатом безбожно красиве плече.

Призахідний промінь у кучері озера Гарди
Востаннє занурив обличчя своє осяйне...
О, вечоре дикий, приборканий мій леопарде,
Лиш сонце сховається, знаю, ти зрадиш мене.

2014

спить Центральна і Західна, вже й позіхає Схід
сплять вояки, цивільні, колодязь та самокат
спала б я собі також, та горе – не спить мій кіт
він стрибає як слон по мені уперед-назад

ці коти, я скажу вам, потвори вони з потвор
і не треба зважати на мімімішність облудну
бо створіння котиське - насправді дряпучий Тор
і воює із людством створіння це препаскудно
умикає перпертум мобільний мявкучий мотор
коли спати вляглися усі культурні люди

спить Гавана, диван, спить москаль й маленький москіт
навіть мишка комп'ютерна й та задрімала наче
та не спить мій страшний, ненормальний тварюко-кіт
він немов дурнуватий стрибає собі і скаче

я клянуся - в той день чи в ту ніч як терпцю капець
як урветься терпець і буде мені до сраки
що котів нам із космосу поприсилав отець
для нірвани. - Я плюну й куплю таки собаку!

2014

В кімнаті розливає запах м`ята,
Не килим на долівці – очерет,
На стінах осока ще не прим`ята,
Вже хата вся – зелена, мов намет.

Дажбоже мій, ти чарівник, естет,
Уявою душа твоя багата.
Зеленого вогню створив бо злет,
Оцю красу земну – зелені свята.

Здається, в день цей тріскає асфальт,
І упирі ховаються по норах,
Природа лік дає слабким і хворим,
Звучить її глибокий, чистий альт.

Здається, що увесь народ співає,
Його здоровий, вільний дух літає.

7504 р. (Від Трипілля) (1996)

Манять запахом скошені трави -
То земного волосся пахощі,
Важко дихати й бути нейтральним,
Як у грудях пташина юрба харчить.

Вкрилось поле зеленим бушлатом,
Застебнулось на гудзики квітів.
Весно, березні всі обійшла ти
І у травень ввійшла діловито.

Прядки зела укрили ріллю,
Наче крила лебідки підкошені,
В них тривоги свої переллю,
Пересиплю я сум в їхні кошелі.

Сіно в'яжеться, ген, у снопи,
Мріють в полі солом'яні големи.
Був без тебе я, весно, сліпим,
А з тобою став серцем оголений.

Прийшла, прокинулась, повстала!
Тече водою талий сніг,
Мрійливим сонцем запалала,
А рештки льоду валять з ніг.

Весна, очікувана й мила,
Після зими ти, наче Бог,
Всіх обійнявши справжнім дивом,
Морозу пишеш епілог.

Під руку з Березнем заходиш
У кожні двері, в кожен дім,
З крихких бурульок царство зводиш,
Палкий привіт ти шлеш усім.

Малюєш фарбами натхнення,
Цілуєш зорями з небес,
Прийшла, чарівна і буремна,
І віднесла всіх в край чудес.

А чудеса так серцю милі,
І душам хочеться тепла.
Ти задарма даруєш крила,
Ти – чарівниця! Ти – Весна!

(Катерина Лук'яненко)

15.04.2012р.

Він з'явився зненацька, - світанок, -
Усміхнувся, мов сонне маля,
Він озвався до мене птахами,
І здригнулася сонна рілля.

За вікном його погляд голубив
Неба чистого свіжий кришталь,
Одинокі хмаринки, мов губи,
Цілували замріяну даль,

Грало тепле проміння у листі -
То світанку радів день новий,
І усмішки його пломенисті
Ніжно вітром торкалися вій.

"Здрастуй, сонце!" - зраділи дерева,
Мов дитина, я з ними радів,
І гаї, - жовті сонячні леви, -
Ніби восьме, найкраще із див.

Я душу ніжну зрадою поранену
Лікую рано лагідною втіхою,
З якою сад у полум’ї багряному
Прихід зими сріблястої очікує.

О, щастя їм: *морозами загояться,
Буранами поранення і опіки.
Черешні, абрикоси і шовковиці,
За літом тугу в заметілі втопите.

Хоч снігом сипатиме, а не сонцем вулиця,
І стануть дні безжалісно-короткими.
Печально. Та чомусь асоціюється
У них зимові місяці з курортами.

Як важко дереву служити вчителем
Дивакуватим плодикам і листячку.
Нестерпно. Хоч у зиму відпочити їм.
На це у них часу-наснаги вистачить.

Забули, певно, в золотому полум’ї,
Що для дерев зима, на жаль, не здравниця.
До того ж вийдуть до зими оголені.
О, горе їм: *морозами роздавляться!

2012

* збіг логічний