Життя ще не зачинено на засув

Є вихід із тюрми тісного часу

Немов мисливець буду навзаводи

Блукати полем в пошуках свободи

Йди до пекла!
Клята мара!
Демоне нечестивий
Прiч од серця мого!Прiч од духа
Не стискай,вже нассався
Моїх проклять i слiз
На ковадлi,пальцi мої
Розплющував i тiшився
Що не заплаче бiльш пiд ними
Клавiсин
Ламав кiстки i навiть
Води не пiдносив
Всихала вiд спраги i заздрощiв
Що своєю вродою все ще
Кохаєшся
Вуста облизуючи
Клеєм намащуючи
Моє волосся i повiки
Розтiкалась чорною смолою
По вогкiй стелi,спiтнiлiй
Вiд наших стогонiв
Невже болить!?
Клятий змiє,коли прибивають
Хвоста гарячими
Цвяхами
Сивина твоя-твоє князiвство
Її пестиш,їй шепочеш
Плач Нiобеї,аби лише не йшла
Не кидала врода
Твоє розбещене тiло
Душа зрадлива!
Гекатою зацiлована
Снится менi i
Ятрить живота
Змушує затискати у ротi
Бджiл чорних
Вiд млостi тремчу
Просити страшуся
Аби пустив...
Ниций кате!
Не души намистом
Гармонiї
Не сила менi з ним
На край лiжка тiкати
Вiд твоїх сновидiнь
Хтива чума!
Тобi жона!
Моя неволя i злiсть
Ось твоя вотчина
Будьмо!
Пий мiй бiль
Гаде болотний
Пий!Не гидуй
Все ж таки одного серця
Господарi
Пий,заливайся
Моєй любов'ю
Аспиде гiркокрилий...

и позолота листьев – та же медь
инфляции природы и морали…
всё чаще слышится: а не пора ли
на поворотах экстремальных ралли
проверить тормоза, чтобы успеть

запомнить, как идет из неба снег
и накрывает землю марлей рваной,
а кто-то назовет это нирваной,
и Анна снова станет Донной Анной
и ступит не на берег, а на брег,

и снова, удаляясь от подруг,
друзей, иных – любимых и желанных,
поняв намек теней и звуков странных,
и языков неслыханно гортанных,
упасть на снег, не размыкая круг…

P.S. Передо мною, как Вселенский Спас,
серьезный взгляд твоих зеленых глаз…

Between the sacred silence and sleep

Іллюзії на вибір, по черзі неспокої...
Твої колеса два товстіші за тонкі пальці мої
Колись я грав на піаніно і вмів плакати і був дитиною
Колись я був старим і покинув тебе назавжди

Більше за вічність полюбив я тіло і запах
І тіло любило мене і запах нам був за дух
Колись я співав тобі і грів твої змерзлі пальці
Колись я став старим і гадав, що це назавжди

Знов вглядаюсь у холод
Галоген, сонце і матері
Знову чую я голод, мов вигнанець
Дежа босим усі ці шляхи
Галоген і сонце і однаково втомлені сни.
Оббиваю, обмиваю, пам"ятаю
Мабуть пам"ятаю

Коли мене розбудили
Я голим сидів на снігу
Коли мене розбудили
Я голим сидів на снігу

За 9 рокiв проживання
в своїй кiмнатi
я тiльки зараз помiтила
що в мене за вiкном росте ВИШНЯ
звичайно це не Шевченкова
вишня
але теж мабуть казкова..
На смак її куштувати-
ризиковано,
все ж таки при дорозi стоїть..
але чомусь так хочеться
зривати самими губами
тi ягiдки i кривитися..
i плакати i будуть тi сльози-
кислотними...
можливо хмарки
теж жують такi вишеньки?
I тому в нас дивнi дощi..
здається варто повернутися
спиною
до дерева,як тобi в спину
влупиться
червоне,стигле ядро
пройде мiж грудей
або не пройде
або залишиться битися
замicть серця
вiчним двигуном,калататися
калатати I збивати кров
у рожеву пiну
яка бризкатиме з вуст
наводячи на скорботнi думки
породжуючи плiтки
I збоченiсть у пiдростаючого
Поколiння
А навкруги усе так
Зелено
I молодо
Що не продихнути вiд тої свiжостi
(i та вишня!!!)
Я-ка-на-че-то-бi НАЗЛО
Клекоче барвами
А ти сидиш
I дивишся на ту кляту вишню
Або не кляту
Або святу
На яку треба молитися
I вирiзати вишневi вiнки
I чiпляти на стару
Вербу
Якiй теж хочеться трохи молодостi
А де ж її взяти?
Хiба ж ми антихристи
Аби мрiяти про вiчне життя
Нам треба виносити смiття
Слiдкувати за порядком
В хатi
Аби усього було вдостатку
А молодiсть…
Та нехай вона горить
У жеврах чиїхось рук
Якi вiдмiряють
кому I скiльки
Тiєї молодостi вiдкусити…

Головне – дожити до вересня, дотягнути,
Не розучитися дихати, не збожеволіти.
Ходити нічними містами, наче заблукані душі, переходити
З однієї порожньої вулиці на іншу – це наче розглядати
Старі фотографії, де поруч тебе померлі друзі,
Кидати недопалки у воду, раптом змерзнути, підняти голову й
Зрозуміти, що насправді дивишся вниз, що там так само
Ходять ті, кого ти колись втратив, так само мерзнуть, так само
Нервово курять, і така порожнеча між вами, і таке холодне повітря;

Головне – дожити до осені, дихати,
Іноді плакати, бути як завжди сильним,
бути душею компаній, приязно всім вітатися, лише
іноді плакати, кусаючи губи, головне –
дожити до осені, не пов’язати мотузку в самотній кімнаті, не
збожеволіти, дихати, головне - не піти під воду, не відчути,
як тепла омана крові стікає шкірою;

Гоовне – пережити ці ночі, можна:
Курити, читати, розбивати щось, різати, кричати, іноді
Плакати, лежати у теплому ліжку й знову плакати,
Знаєш,, без тебе: вони приходять вночі, говорять зі мною,
Сміються, я їх не бачу, знаєш, я чую музику, стогони,
Знаєш, без тебе все навколо – фільм, і він чорно-білий;

Головне – дожити до осені, чимось займатися,
Читати хороші вірші, кохатися з кимось, крім тебе –
Це лише втомлюватися, головне – дочекатися осені,
Жовтого листя, спокою, щоб можна було знаходити на землі
Яблука, теплі і втомлені, як улюблена жінка,
Кохатися з кимось, швидко дихати, уявляючи постійно тебе –
Це найкраще, що в мене є.

Біла, аж біла блакить!
Ранок — такий, що не можу
Думати: "щось болить"…
Житиму! — знай, перехожий!

Краплі нічної роси
Листя трави охопили.
Сонце ранкове вкуси
Ти, моє небо на крилах!

Випий сліпий еліксир!
Світло зробило мікстуру.
Житиму я, — повір!
Жити я буду здуру!

Ком сніговий аж німий!
Сонце зелене сміється.
Ніч у фотонах змий!
Змійкою день несеться.}

Біла, аж біла блакить!
Ранок — такий, що не можу
Думать про біль. Мить
Я поживу ще, може…

Коли ми всі залізем в Інтернет,
що, очевидно, вже не за горами,
останній гомінід зачинить браму,
даруйте, сайт, найкращої з планет.

Добраніч, світе, і солодких снів!
В «три дабі крапка», віртуальній хаті –
труди тисячоліть, ума палати,
і вікна, вікна – до глухих кутів…

Тут всі часи говорять про своє –
одномоментно! Поруч – Фройд з Нероном...
Всі яблука спокус, всі заборони,
тут є про смерть, і про безсмертя є.

Плітки, пророцтва (що кому болить)
вигулькують з комп’ютерного лона.
З Печерських гір шмига до Вашингтона
сіренька мишка за коротку мить.

Гасає пройда, відкрива світи:
філософи, гурмани, педофіли…
Усе, чого б душа не восхотіла,
гайда у бравзер і обрящеш, ти:

«а з ъ
б у к и
в є д і. . .
к а к о
л ю д і. . .
ч є р в ь» –
рече, створіння боже чи потвора,
що виповзає з мозкових печер,
і суне електронним коридором.

Вже й панотці, покинувши догмат,
за паствою гайнули у тенета,
церковну мишу ловлять в Інтернеті,
задерши ряси: хто, кому тут брат?

Я й сам, хвалю прогрес! Не ретроград,
не б’ю поклони до свічі із воску.
І я, в чарунку Інтернет-авоськи
споживачем навідуюсь стократ.

Та нам повідав вічності Творець,
через Христа: «В людині – Царство Боже»,
а в Царстві сонм світів для житла гожих.
То хто ти, «дня суботнього» – вінець!?

Ти сам, невіртуальний Інтернет,
якщо ретельно дослідить Писання!
Душа – не для земного копирсання,
задля Божественного «тет-а-Тет».

«Не плачте, дітки, – чується згори –
даю вам іграшку порозуміння,
бо час настав громадити каміння,
скінчився час смертельної ігри!»

…Складає в скрині все «добро» і «зло»
останній витвір пана Інтелекту.
Від «Альфи» до «Омеги» путь далеку
зашморгує вкінці мирським вузлом.

Готово! Далі – палець на вуста:
новий щабель, нове буття планети,
чи всеземна мережа Інтернету
вінець терновий Господа Христа?



1995 - 2008

Чорна птаха на біле рамено
суверена присіла — і в небо,
і за хмари, у білу пустелю,
і за скелі крізь обрійні двері
пронеслась, і, у вись зазирнувши,
повернулась надвечір, забувши
про свободу і волю неситу,
тихо всілась в могилу розриту
на плечі у свого суверена,
позабувши вогненні знамена,
і, безсила, щоб знову злетіти,
птаха всілась. І знітились квіти.

А володар сидів непорушно,
наче вежа, незручно, незрушно;
і, навіки отримавши владу,
він хапавсь за пюпітра усладно,
і у білім плащі, мов алхімік,
споглядав за природою, схимник,
бо самотності випив уволю,
і лишився один, але волю
не віддав, і, забувши про вічність,
він сховав цілий світ і калічність
не показував; очі небесні
лиш його видавали чудесність.

Він — це птаха, яка залетіла
із підніжжі вселенського Ніла,
і засів навіки в білім троні,
сам зробивши із себе ікону;
та немає прислуги і почту,
тільки рани ятрять кровосочні,
там, де руки зростаються з духом,
там, де тіло розчинено рухом;
(що ж ви так зловтішаєтесь рано,
чи Христові не бачили рани? —
він питає; та слово це марне,
бо навколо лиш він і примари).

І сидів він так вічність, і другу,
нерухомий, без світла, без друга,
тільки птаха із чорного неба
прилітала — а інших не треба,
та, як сонце зайшло вже за хмару,
він піднявся і здúмів, мов пара,
залишивши накидку білясту,
і скарби, і князівські прикраси,
і корону, і трон, і пюпітра,
і стару ренесансну палітру,
лиш себе не залúшив на диво
у німóті одвічної зливи.

Не розповім тобі про це ніколи.
Як журно витікають крізь долоні
нехитрі теплі мудрощі дитинства.
І хвилею накочуються справи.
І борсаєшся в них, і потерпаєш.
А потім добуваєшся поверхні,
і тверді, де суха жага, і втома,
і загрубілі почуття. І мариш
дощами, паволоками, імлою.
І з тим усім вмерзаєш у дорогу,
якою брів, куди і невідомо.
І в твої очі, наче в небо зорі,
сідають з піруетами сніжинки -
спочатку холодно, а потім тепло
вишукують приховане дитинство
у найтемніших із твоїх куточків.
І ти упевнений - зазеленіє
довкола знову, бо колись було це.
А потім ти уже пливеш туди,
куди майнули спогади дитячі,
на човнику хиткому, наче з міри
твоєї віри зліпленому щойно
долонями невмілої дитини,
що так боялася пітьми нічної.
І прикро, що такий маленький човник,
що линутиме він безмежно довго,
невидимий у сині над тобою...
Що перший виявився і останнім.


2006

треба поспати поки ще можу,
поки ще небо тримає світила.
в цієї вершини - два серця, і кожне
слізьми стікає по згорблених схилах.

треба байдужість зіпхнути додолу,
треба самотність змінити на сталість.
сон перестав бути грішним. я молюсь.
але ж потреба поспати зосталась...

світ, поза тим, не впадає у відчай.
сльози, між иншим, на нього не діють...
він доживає останнє сторіччя:
ява "три шістки". остання дія.

небесна вершина (благо!)- над світом.
з неї (благо!) людей не видно.
має залишитись (виключно!) світло, -
вершина небесна ридає (ридма!)...

світло на подих південніш від мене. -
на внесення точности трачу півночі.
на світлофорах світло зелене, -
для надвершини цей колір неточний.

карого кольору ясність очей твоїх.
позбувшись своїх мозкових амальгам,
добачуюсь думки на диво третьої,
світло - есенція філігранна.

І
О смутку днів моїх, Богине Кішок!
Народжена на плесах Амазонки
Володарка премудростей і ніжок
безпечної красуні-куртизанки -
чи вижив хто по зустрічі з тобою,
невинною зачарувавшись грою ?..

Тобою милувався, неземною,
іще коли дитя навчали ельфи,
і далі, як зростала із отою
вологістю, природною для сельви.
О, ті століття у мені не вмерли,
вони в піщинах, тих, що нині перли.

За тим безсмертні вчили в Ханаані
вже іншому, але також успішно.
"Успішно" - саме те, у що ми вбрані
були давно колись... Колись, аж смішно,
все видавалося таким досяжним, -
вважався б тільки богом і - звитяжним.

ІІ
Ти одягалась, як жила, в смугасте,
а ось в подобі звіра найчіткіше
пантерою запам’яталась, власне,
плямистою, - це личило точніше
грайливості жіночій, що приймала
і любощі місцин, де полювала.

А далі світ змінився, пожвавішав,
нам перестали вірити. Міста,
царі, володарі, герої… Більше
боги їх не цікавили - проста
історія, що тягнеться донині,
і пишеться по цяточці-людині…

ІІІ
З ким ти приплинула, Formosa mea,
до Остії - він в тебе вірив, правда?
Любив, як я колись? Олександрія
наскучила божественній, чи туга
за красенями з війська Ганібала
тепер за правнуками Сципіона?

Тут нині стільки суден, і не дивно,
що не помітив я тебе, - а в Римі
хіба знайти богиню? особливо,
коли вона того не хоче, втім і
стосунки наші, як полин гіркі,
мов сутінки часів - неговіркі.

І хто у тім повинен?..

ІV
                                    Нещодавно,
дні три тому, відчув тебе я поруч,
очима проводив тоді надмірно
бучну процесію, в якій, праворуч
од “Бахуса-Діоніса” ступала
ти, мстива кішка, зріла, дужа, спрагла.

Дались тобі ті нездорові типи.
І що тобі до оргій їхніх, крові?
Зведеш оці пекельні смолоскипи,
то інші заяріють, гонорові.
Та як би не було – кінець “герою”,
що пам’ять Вакха покривав ганьбою.

V
І сталось так, я думаю, - на ранок
він, звикло вже п'яніючи від влади
над містом уночі, поміж вакханок,
вина і ґвалту, захотів пізнати,
що бачить ця розкішна кішка в снах -
і миттю став одним із нас, невдах.

Ураз ожили консули, трибуни.
Лише і мови – рятувати Рим!
Вчинилася різня, немов за стіни
проникли варвари, і вже давно, утім,
суди карали винних - тільки винних
убили тисяч сім в трудах невпинних.

VІ
Що бачиш ти, о незрівнянна, в снах? -
я теж необережно їх, о небо,
торкнувся із любов’ю на устах,
і знаю, що єдиний, хто “щасливо”
вернутися зумів, пізнавши долю.
Тепер я тінь, загублена тобою.

Узяли найцінніше. О, від інших
життя, а в мене тільки серце.
І маю тішитися - з наймудріших
сьогодні я, але, повір мені, це
печаль, якій не можу дати ради.
Бо хто я нині? Й ким я міг би стати?

Що бачиш ти, о незрівнянна, в снах -
де Час, ревнивий муж твій, править дати?


2004

І Вона:
Мої левади соковиті,
покої тихі і убрані,
причаль човна у сонні миті
мого світанку - в ніжні трави,
росою вкриті, квіти ранні
тебе провадять до стежини.
Вона кружляє, правда, краще
йти навпростець, кущі ожини
розступляться, і пильні пави
не закричать, - їм, гордим, важче,
як і мені, прощання зріти, -
тоді кричать, а я співаю
так сумно-сумно, наче діти,
що не навчилися радіти...

Ти ж не підеш од мене? Знаю,
наш ранок тишею дзвінкою
огорне поступ, крок за кроком,
у мармур сходів під ногою,
дверей дихання, у тремтіння,
що невблаганності потоком
палац наповнить нетерпінням, -
твоєю, милий мій, жагою,
моїм солодким павутинням.

Та будь уважніший - принади
відразу не зминай вагою -
чудовисько не спить ніколи.
Чудовиську не до покою, -
воно чатує.
                    Звуки мови
хай увійдуть у моє серце -
о, говори мені про лови,
що ти мисливець, що в люстерце
глядить прекрасна здобич, мов би
у лісове якесь озерце,
а ти боїшся сполохати
її тремтливу, гарну, щоби
не втратити, не погубити...
Мій страх - єдине, звідки взнає
чудовисько про нас...
                                       Стискати
не поспішай обійми, милий, -
не поспішай, о спершу має
пророцтво збутися чи доля,

я би довірилась останній,
бо перше - гірше, ніж неволя.
Ти віриш у пророцтва? Кажуть,
їх можна оминати? Дивні
стаються, втім, і з нами речі,
коли тілесно муж полюбить -
це змінює дівчатам очі,
волосся, тіло, я боюся,
а цей мій страх тебе погубить...

ІІ
Він
Мій човен бурями поранений. Як риби
на берег кинуті здихати над водою
супутники мої і слуги. Скелі-глиби
сторожею зійшлися зусібіч - замкнули
нас у тіснині між прибоєм і жагою.

О котрий день кидає погляд око сонця
через пороги круч лише заради того,
аби перевести ходу непевну серця
зі сновидінь у марення, і з тим одплисти,
переконавшись у мізерності живого.

І я також, напевно розуму позбувшись,
броджу, блукаю невідомими садами,
лунають крики пав, куди би не поткнувшись
до тої самої виходжу знову стежки,
немов чаклує хто. О Боже! будь-бо з нами!

Напевно, відьма насилає ці жадання -
зачарувала, і до скель приворожила.
Достоту жінка! Наче то саме кохання
невпинно кличе: “о прийди до мене, милий!”
І сил нема не йти, несуть злих чарів крила…

ІІІ
Чудовисько
Спочатку обрій проковтнули води.
І я лишився сам на сам зі світом.

Внизу глибінь, а на поверхні хвилі.
І тільки світло тішило й давало
уяві простір для дерзань бентежних,
часи нічні печалі залишивши.

Навчився з променів ліпити форми.
Свою самотність в них переносити.
І щось у глечиках ростити тих.

І гіркоту моїх утрат минулих
я пережив, і твердь створив плавучу,
і відгомін краси на ній, а потім
Її, прекраснішу з жінок, для чогось…
Для себе, видимо…
                                       Я помилився -
живе належати тобі не може.
А я вважав, що нас єднає доля.
Що ми пливемо в напрямку одному,
що, входячи до снів її, як муж,
і в день залишусь в ній, хоча б у згадці.

Серед людей вона б жила щасливо,
і між онуків любих одцвіла б.
А я подарував їй лик безсмертя.
Взамін жіночої земної миті.
І скільки вмерло вже в її руках
відважних моряків - за буйством плоті
відразу наступала мить розплати...

І я цей горщик маю берегти.

Взамін жури самотнього життя
отримав я химеру насолоди.

Я помилявся - обрій змили води.
Але для мене ще існує небо.

ІV
Він
О хвилі буревійні! о глибини неба!
Слухняна іграшка у круговерті долі -
я порятований! І ні одна потреба
мене не зможе більше звабити до мандрів!
Достатньо болі й крові на мені! Доволі!

А ці жінки! Усі чаклунки! Досить! Досить!
Хто міг очікувати, що тендітне тіло
у найсолодшу мить злиття мене примусить
прощатися з життям! слизькі зміїні кільця
я пам’ятатиму, як сильно б не кортіло!

Коли би не потвора, що змію зманила
на себе кинутися, був би нині мертвий!
Як люто й пристрасно змія її обвила!
І як ненависно кусала. Я вбивав їх,
а їй і байдуже - не припиняла жерти!

Удвох зібралися поласувати мною?!
Не поділили тільки здобичі легкої!
Не знали з ким лише узялися до бою!
Але чому в останні миті стільки втіхи
було у них, і тої єдності палкої?!

2005

Віддати, не отримавши від тебе,
чи не найкращий результат?
Бо клятий листопад -
"ich liebe"
не мовити без туги і тривоги -
і саме це тебе хвилює, так?

Вивчає падолист мої дороги,
ти ж, бранка шурхоту і сліз,
втамовуєш каприз
знемоги
і прагнеш анемії вільних,
мандруючих тебе кудись
коліс.

О листопад у царстві божевільних,
жнива потопів і пожеж,
пости не оминеш
осінніх
останніх збирачів плодів од серця -
данина винна,
весняна́,
авжеж.

Данина винна,
винна феєрія
пори бродіння і плачу, -
в нестямі закричу
"ти - мрія?"
і в звичному згасанні кроків
утішуся відлунням досхочу.

Відлунням листопаду, чарівнице,
жовто-багряному суду
пояснення знайду,
утім це -
до вибору здобутку, ніби
поставленого за мету -

до заметілі першої. Від діви.
Не маючи... Печальний шлях.
Але у сніговію днях
бурхливі
метаморфози тіла,
                                   дум,
                                               манер
я дочитаю на твоїх устах,

крізь острахи набутого безумства,
і кпини у крові химер -
ти інша відтепер,
без ремства
і стиду, баядерка - перелюбства
безстрашно відкоркованих озер

відбитку неба, царства божевільних -
в танку-спокуси, угорі
обіймів-хвиль, у грі свавільних
жадань,
в які, збуваючись, струмують
солодкі грона здобуття мої.

Солодкі грона, полонені долі,
приречені на смак вина...
Що амфора земна
без волі,
якої тут нема -
чаклунка осінь?
Чаклунка осінь,
випита
до дна.


2003

І
Нескінчений зимовий вечір
із похмурим обличчям свідка,
ох, літа мої молодечі -
краще поруч була б сусідка.

Підливаю у кухоль чаю,
скоса пресу дивлюся - гидко!
Може віршика про "кохаю"
написати вам, серцеїдко?

Вечір цим не пройняти - темінь,
бродить страхом у жбані маски.
Я вглядаюсь у далеч: вилинь
осяйний силует любаски.

Тільки місяця чахлі груди.
Хмари, наче сліди затяжки.
О красуня з вінцем облуди,
не діждуся від тебе ласки.

Не здобуду кохання - стану
чорним вмістом лякати риму.
О сусідко!… Медузо… З п'яну
зупинився я тут на зиму…

ІІ
Зупинились ми тут на зиму,
хтось повідав - "казкова суша",
та в лиху, вочевидь, годину
ми послухали злого мужа.

Гарний берег, округ діброви,
б'ють джерела, вода цілюща,
ми й забули про настанови,
не розвідали, що за пуща.

Повернули до сонця днищем
биті бурями бистрі чайки,
запалили багаття, й ті ще
урочисті вдягли китайки.

Певно нас вколисали хвилі,
зворухобила твердь – бо красні
вийшли з лісу красуні: зрілі,
вбрані легко, жаданням ясні.

Що ми з ними не виробляли!..
Дні, як стріли, влітали в ночі, -
що, поцілені, не минали,
багряніли в небеснім клоччі…

І помітили якось - гарно,
з кожним разом спокусниць більше!
що кохались колись попарно,
нині ж так, аби вдвох, все рідше.

І хтось мовив: по наші душі
прилітає ночами Молох,
та за радощі невмирущі
хіба бити годиться сполох?..

Отруїли серця нам чари.
І пропали би ми навіки.
Але раптом зійшлися хмари
і полилися з неба ріки.

Пригадали тоді про чайки.
Оглянулись. Прийшли до тями -
здичавілі, з одежі - крайки,
поруч жодної відьми (дами).

На світанку пішли до лісу
і готові на все - карати,
мстити, душу закласти бісу,
а спричинення розгадати.

І блукали недовго - гори
перед нами відкрились, наче
огнеликі скрижалі Тори,
наче зори воскреслих значень.

Все відкрилося, і забракло
нам водночас повітря й сили,
а прислужники - рай і пекло -
розпечатували могили…

Мало хто повернув додому,
відшукавши своє склепіння,
здивувавшись хіба що тому,
скільки нас тут од сотворіння…

ІІІ
О сусідко моя, між нами
відстань рівна любистку тіла,
що, змагаючись із віками,
на своєму стоїть - хотіла!

О сусідко, відчуй, як множить
пульс напруження молодечі
і відносить, кудись відносить
крові поклик зимовий вечір.


2005