- Що Вам сниться,
оката совісте?
Що ж Ви мечетесь
в довгім сні?
І. Буцяк.


Очі совісті надто великі,
щоб ховатись від них уночі.
Може й сниться щось моїй совісті,
Але ж більше насниться
мені!
Вечоріє, йду на побачення
з совістю –
знов загляну в очі сумні:
чого більше в них
втоми чи докору? –
більше схожі вони на мої.

Чужий біль стає власним,
коли навіть погляд в минулому.
Ти все відчуваєш Собою.
Коливається простір,
яскраво миготять хвилини –
живеш без координат,
огорнута втомою,
та все ще відкрита
до всього…
Все в світі мені
лише сниться…
…Насниться…
І… - збудеться!
Зустрінеться сон, як завжди,
з очами, що прагнуть Любові.
Цей погляд в минулому.
Я все відчуваю Собою.

27.02.2006.

«…Тобі не треба виходити з дому. Залишайся за своїм столом і слухай. Навіть не чекай, просто мовчи у самотності. Всесвіт сам почне напрошуватися на викриття, він не може інакше, він буде захоплено корчитися перед тобою…»

«Одна з самих дієвих спокус зла – заклик до боротьби…»

Франц Кафка

…В цьому місті у мене є двоє знайомих,
З якими я знаюсь давно…
Ми разом завжди, на роботі і вдома,
Ми – актори живого кіно…
І першого з них звати Генрі Макгрегор,
А іншого – Орест Змія…
І у першого з них є своє власне «Его»,
А в другого є своє «я»…

…Я дивлюся на них і, повірте, не знаю,
Як вони коло мене живуть…
Нерви тіло моє, ніби ржа, роз’їдають,
Душу думи-стервятники рвуть…
Бо, коли за вікном розгоряється ранок,
Орест каже до мене: «Вставай…»
Але Генрі, що спить коло мене, як п’яний,
Шепче: «Спи.. Ну, давай… Ну, давай…»

…І обидва вони моїм духом керують,
І навхрест розривають нутро…
Я, як можу, чиню супротив, протестую,
Але дух мій, як ржаве відро…
В чому ж сила і суть цих моїх філософій? –
Я вдивляюсь ув білу стіну…
Моє «его» і «я» - два рубці у цих строфах,
Хто ж з вас кличе мене на війну?...

…Будда каже, що час, це політ сили мислі,
А молитва – це згусток Буття…
Моє «Его» їсть вишні, солодкі та кислі,
Моє «я» споглядає життя…
І, латаючи словом молитви егрегор,
У люстро дня вдивляюся я…
А за мною дві птиці: Змія і Макгрегор,
А між крил їхніх – Доля моя…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 04-05.11.08р.

Ти приходиш до мене в снах

твої доторки несміливі та відверті
як у дитини що вперше пізнає своє тіло;
твої жінки проходять крізь мене
торкаючись гладкими стегнами-рибинами
вони пахнуть дощем над морем
і йдуть на площу;
твої чоловіки залишають по собі
запах вітру і крові убитих ними риб
вони білозубі і небагатослівні як юні канібали
і вони йдуть на площу;
твоє вишукане смарагдове виноградне листя
так пасує до білого мармуру сходів
які ведуть на площу;
твоє сонце рикошетить у вітражі вузьких вікон
що виходять на площу
де палає багаття
тавруючи обличчя твоїх жінок і чоловіків
клеймом споглядання
відриваючи від себе лахміття іскор
яке здіймається вгору
аж до дверей у мій сон
в який приходиш ти

місто в якому я ніколи не була
в цьому житті.

2010

Се "бувай!" ніби лезо, слабне,
де тонкішає вітру край.
Де ті кулі для часу страдні?
Ґнотові проступають садна.
Світе Ясний, де ти? Палай!

Прагне дотику й ласки шкіра,
а під нею любові схов.
Я забув – як вдихати щиро,
ся задишка – найвища міра,
а вже потім – холоне кров.

Та мій дух, мов співуча мекка,
а молитва – книжковий пил.
Се "бувай!" як політ лелеки –
пантоміма луною стеки
і волання в собі – терпи!

5 Січня 2010

…В ці вечори безмежний Всесвіт пахне ладаном…
Горять свічки і всі живі померлих згадують…
До ранку на столі дванадцять страв,
Во славу Того, хто докупи нас зібрав…

…В ці вечори понад Землею пахне ладаном…
Мов білі Янголи, з Небес сніжинки падають…
Дванадцять страв заснуть до ранку на столах:
Це – для тих душ, пора життя яких пройшла…

…Вони сьогодні, безтілесні, знову з нами,
Скидають ложки і ножі, керують снами…
У них тепер ключі від миру та війни,
Ріка Буття несе їх води до весни…

…Спочатку встанемо, помолимось, а мати,
Дасть скуштувати нам усім святий оплаток:
Шматочок тіла Суса-Господа, з руки…
Кутя, вареники, капуста, огірки…

…Спочатку ми, живі, згадаємо померлих –
Канонам всупереч, ми вип’ємо за них…
Минуле їх у нашій пам’яті не стерло,
В ці вечори вони гостять у нас, живих…

…А далі ми, живі, про душі тих згадаєм,
Які, немов стіна, навколо нас…
Вони, невидимі, Дажбожий Знак чекають,
Аби прийти до нас у визначений час…

…В ці вечори в усій Украйні пахне ладаном…
Поля застелить білий сніг – у грудні, в січні…
У нас – життя, як мить, і тільки в Бога – Вічність,
Що снігом першим нам під ноги буде падати…

…У вечорах цих, Слава Прави, що не в’яне…
Хто б ти не був, чи рідновір, чи християнин,
Католик, протестант чи мусульманин –
Є правда Роду, у якій нема омани…

…І ми упевнені: вона у тій Зорі,
Яка встає на Небі в цій святій порі…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький – с. Іванківці, 24.12.08р.

Дні роздати до крупини,
ніч гойдати, мов дитину,
біль тамуючи в грамемах,
серцю звіритись твоєму
і міліти в гирлі миті.
Голосом небес омитий,
хвилюватиму – застигну,
понад гирлом світло вигну
у веселку, у підкову,
в кольори гарячі слова.
Я розважений, у точці.
Кожен хрестик на сорочці
чужиною тихо витлів.
Залишаюся при світлі
перелитий сріблом ночі.
Дощ в мені, на дні хлюпоче.
Течія по голотечі,
та нема де діти втечу.
Ані дати ані взяти –
виливайся мово святом,
вимивай із мене рими,
зазвучи неповторимо.

28 Грудня 2009

Пощо творúш поклони, грішне тіло?
Вони не варті навіть копійчини.
О, як же звично ти згинаєш спину!
І впевнено шепочеш: «Не грішило…»

Твоя неправда: безхребетність – гріх!
Бо кожен, хто сильніший – вже кумир.
І зло – підступний, спритний хижий звір –
йшло по тобі, аби топтати всіх.

Навколішки плазуєш перед Ликом,
мов, до людей ти з вірою й добром.
Чому ж негоди сіються цебром,
і з відчаю душа волає дико?

Дивись мені у очі, плоть нещира.
Тяжкий твій гріх чекає на спокуту:
ти молитви шепочеш чорно й люто,
слова ж камінням падають у діри.

Душа – брудна, молитва її – всує,
адже той бруд обтяжить її крила.
Волай, кричи аби вона злетіла.
Та хто тебе, крім мене, ще почує?

Від мене захищаються хрестами.
То я беру платню за всі гріхи.
Святі, з долонь виймаючи цвяхи,
ідуть повз мене до святої брами.

Тяжкі провини, наче прив’язь пса,
до мене припинають твою душу.
І я твою платню приймати мушу
під скрип повільний часу колеса.

Тож, про гріхи. Вірніше – про довіру.
Це божий дар – з коханням нарівні.
Їх не жбурляють бісером свинí,
Й не розсипають мізером по миру.

Тобою ж геть знецінено довіру,
у порох перетворено, у бруд.
Кохання так спотворюють у блуд
за потягом мандруючи без міри.


І не Йому, а то мені офіра :
коли не вміють злу казати «ні»,
довірою торують шлях брехні,
і добре слово – іграшка Сатира.

Твоя душа – у мене під п’ятою,
засліплене собою нице тіло.
Ти визнати гріхи свої не вміло,
тому їй залишатися брудною.

На скільки – то вирішує спокута,
якщо осилиш ти її нести.
Святі завжди несуть свої хрести,
а грішники відхрещуються люто.

д-з-и-н-ь днесь. Денно дрімоче
ніч, і хлюпоче вітром увесь
сонячний край — жити хоче,
д-з-и-н-ь. Днесь.

Вірячи, йде сонце, планета-
Геліос; Лету я пропливу.
Буду шукати весну.

д-з-и-н-ь днесь.
Десь.
ВУ.

(Пізнай свій народ і себе у ньому…
Григорій Сковорода)

...Перший сніг, ніби цнота,
Незайманий, свіжий і чистий…
Перший сніг – заметіль,
Дивний танець зими угорі…
Так, як в казці, стоять
У химерних вогнях ліхтарі,
А золочене срібло
Блищить оксамитом-намистом…

…Він у грудні прийде,
Той, кому ти навіки судилась…
Щоб набратися сил,
Він поспить, але тільки три дні!...
І народиться знов,
Розбудивши колядки-вогні,
Білий кінь, що дрижить,
Закусивши залізні вудила…

…Коло нього Симаргл,
Коло нього Мокоша і Велес…
Коло нього Сварог,
А навколо – Дванадцять Стовпів,
Що зімкнуться ув Храм,
У якому Молитва, як спів…
Хороводять Боги,
Хороводять, і тужать, йой, леле…

…А у Небі – мете,
Сніг встеляє дороги, мов зілля…
Коле щоки мороз,
Як в кожусі овечому ворс…
Засинає Дажбог,
Далебі, просинається Хорс…
Наречена і Князь…
Сонце й Місяць…
Природа…
Весілля…

Кумпала Вір,
10-11.12.09 р. м. Хмельницький

(Вірш-мантра)

…В чисту воду не плюй, бо засохне вода у криниці…
В чисту воду не плюй, бо зламаєш у вирі весло…
В чисту воду не плюй, бо у неї – життя таємниця…
В чисту воду не плюй, бо вона пам’ятає про зло…

…Напийся чистої води, як горло сушить…
Напийся чистої води, п’янить, як брага…
Напийся чистої води, очистиш душу…
Напийся чистої води, втамуєш спрагу…

…В чисту душу не плюй, бо засохне вода у криниці…
В чисту душу не плюй, бо не битиме ключ з джерела…
В чисту душу не плюй, бо у неї – Буття таємниця…
В чисту душу не плюй, бо вона, як дитинка мала…

…Не бійся чистої душі, душа – це Світло…
Не бійся чистої душі, душа – не тінь…
Не бійся чистої душі, душа – це Квітка…
Не бійся чистої душі, душа не тлінь…

…Чиста джерельна вода в сяйві Сонця іскриться…
Чиста джерельна вода – джерела срібний дзвін…
Чиста і світла душа мчить у вічність, як Птиця…
Чиста і світла душа –
Ти?...
Вона?...
Може, він?...

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 2007-2009 р.

...Я – був… Не князем… Я не був царем…
Я був то козаком, то кобзарем…
І скільки знаю я себе – завжди співав…
І в мирний час, і в час, коли я воював…

Я жив тоді, коли, натягуючи струни,
Свої мелодії між люди відпускав…
У моїх думах Святослав, як барс, скакав,
А дід Сварог кресав на скелях перші руни…

Комусь був любий меч, мені ж бо – кобза!..
Я розчинявсь поміж «бунтів» і «співаниць»…
Калина… Біла хата… Сонця образ…
Єдиний Бог, перед яким я падав ниць…

І я хотів завжди лише одного – ЖИТИ,
Щоб бути там, де ти, народе мій!...
А прагну я єдиного – СЛУЖИТИ,
Тобі, народе мій, захований у міф…

Тепер у мене, як ви бачите, гітара…
Послухайте мій блюз і не судіть…
Пісень, віршів, у мене є, ціла отара –
Прийміть їх серцем, полюбіть, і з миром йдіть…

Тут: «бунти» - басові струни кобзи чи бандури;
«співаниці» - відповідно, нижні струни.

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 2008-2009р.

Мерехтіння талої любові
Вкрило вулиці публічно снігом
Навесні прикрашені обоє
Не розпалюють багаття хмизом
Зазвичай палаючи у серці
Гладіолуси спокійних тижнів
Закривають зламані реберця
Пелюстків
Крихких
Блакитних
Ніжних
10.09

не-бути-смерті-воскресінню,
як не буває дня у ночі,
стікають сльози, наче очі,
такі пекучі і осінні.

заради Бога, киньте в прірву
і йдіть до сонця рано-вранці,
коли кохаються коханці,
з грудей останнє серце вирву.

Для чого думаєш похмуро і скажено?
Співає літо голосами луки…
Росте малина, Божа наречена.
А пощо муки?

…Істинне у мені прагне до спокою.
Неприродне у мені прагне до величі.

Шрі Чінмой

…Я – сліпий, я – невіглас… Повір, я не знаю нічого…
Десять тисяч віків у тумані омани мій шлях…
Десять тисяч віків я шукаю Дорогу до Бога…
Бредучи крізь туман, де змикаються Небо й Земля…

…І у кожному тілі своєму я заново вчуся…
Але от парадокс: все одно помираю дурним…
Пізнаю Пустоту, та над самим простим марно б’юся,
Бо донині не звідав Закону пророслих зернин…

…Я – сліпий, я – невіглас… Повір, я не знаю нічого…
Але Зірка горить і в туман за собою веде…
Що чекає мене за залишеним мною порогом,
Може, спалене Пекло, а може, розквітлий Едем?...

…А життя, ніби мить: Птах-Душа, ніби в’язень, по колу,
Бо на вагах, на жаль, сите тіло, заплутане в зло…
Переважить воно, бо добро, як зажди, босе і голе…
А у Бога - весна… Знову в полі зерно проросло…

..Десять тисяч віків, а прозрію лише від одного:
Як у полі знайду борозною позначений шлях…
І тоді я піду вслід за Долею-Сонцем, до Бога,
Через синій туман, де цілуються Небо й Земля…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 20.11. - 08.12..09р.

рука, не простягнута в небо…
очима шукає пів звука,
і в небі — самотності мука,
у небі — хрести і валети,
холодна печатка розлуки,
і я, емальований ребус.

чекай і почуєш, як дехто
шукає і тіло, і пам'ять,
шукає червону пеалу,
і чашу шукає з-під серця,
щоб стати ще кимось із дехто.

холодна зима серед літа,
химери у небі, мов зорі,
(ви бачили чайку на морі?),
на острові, там, де маорі…
та чайка нічим не покрита…

подайте руку — падати втомився.
холодна ніч і мармуровий злет.
коли не стало сонця, присмак змився
альдебаранів, вогників, планет.

ламання днів, німі порізи серця,
немовби вени, зрізані вогнем,
холодна кров дала мільйони герців,
але від них лишився тільки щем.

залізна брама, коло, соловейко,
зима без сну і сніг без пірамід.
титани йдуть, а з ними й наш ілейко,
туди-сюди, й відтоді, й просто від…

рука межів’я, речі, сни, фонеми,
ніщо не може вичавити біль.
в такому разі буду поліфемом,
яким в печері поростає цвіль…

коли усі посипалися ноти,
і в небесах оркестри — без музик,
нехай ідуть у безвість фланги, роти,
я одинак. мій дім — це кагарлик.

Як марне все ,коли заходить сонце,
І чорний вечір гонить голубів.
А може зовсім і не сон це?
Осінній лист надію загубив
Як відірвавшись падав він до низу.
Хвилюють душу інші почуття
Вона палає, тож піддайте хмизу
Бо темна ніч...
падіння...
забуття...
Чи бачив ти як плакала роса?
Можливо так вмирають небеса.

1996

6
Ты так мечтал, да вот не смог…
и в башне из слоновой кости
нет места легкокрылой гостье,
лишь белым слогом плачет Бог.

7
Чёрными по чёрным,
клеточки – игра,
не тебе любовница,
не тебе жена,
не тобой расплетена
чёрная коса,
не тобой занежены
ночи до утра.

8
Одежды белы,
как гора,
смеяться сметь
успел вчера,
сегодня –
след от топора:
«Ты кто?»
«Я – Смерть.
И нам пора».

6
мудрец! протест наивный твой –
как лазанье по скользкой крыше,
не убежать – в затылок дышит
ноябрь, как пес сторожевой.

лишь белым слогом плачет Бог,
перебирая четки вишен,
он стал сегодня не всевышен,
присев на твой пустой порог...

____________
Начало тут
http://maysterni.com/publication.php?id=35594
http://maysterni.com/publication.php?id=35994

Вже своє відгуляв листопад, -
Тлінню стали осінні обнови,
Лиш дерева у час вечоровий,
Мов оголені нерви, стримлять.

Крон густих розгалужена сіть
Все тонкіша – куди павутинню…
Аж здається: незриме пагіння
Нескінченно пронизує світ –

Гомін вулиць, горожі лиття,
У церковці потріскані зводи.
І, просякнутий нервом природи,
Я – єдиний із нею, буттям…

Вже і сам ніби задеревів.
Вже мене оминають прохожі…
І байдуже, що далі негожі
Дні – всю вічність отак би й провів,

Споглядаючи велич заграв –
Перламутр і багрянець вечірній
Та світанок, сповитий ув іній.
Час би пам’ять поволі стирав…

Раптом скинувся, – топиться сніг!
Вся земля розвивається, квітне…
Потім глядь – аж птахи перелітні
Гнізда в’ють на долонях моїх!..

Казалось бы тихий вечер...
И это небо слоеное
Свежей капустой лежит
Умиротворенное.
В нем циркулируют взгляды и чувства.

Но если посмотреть на пару слоев глубже.
Без наряда.
Это небо Аустерлица и Ватерло!
Небо блокадного Ленинграда!
Не унылого штиля!
Не готового шницеля!
А фитиля Бедфордова
В порох амбициям.

Мы все его бедные дети.
И почему-то совсем не стыдно
Рассказать ему синему, синему,
Что наши цитадели-города
Считают - душат чувства. В позолоте
Холеный, сытый, статный Вашингтон
Читает модные стихи Европе,
Как отгремел XX век под этим небом.
Довольно смелый. Быстрый и стальной.
И как невнятно шепчет XXIый.
И разжирев будет молчать XXIIой.

Но небо нас прощает пеной облаков,
А ночью светлым звездным водопадом...
Небо Курской дуги! Небо честных стихов!
Небо блокадного Ленинграда!

Нике

Когда дядюшка Гершвин в обнимку с тётушкой Эмми зайдут к тебе на чай: «нам с мятой, не надо премий», он будет сидеть в углу, незаметный, как тень от спицы, но внезапно окажется многотел, многорук, многолиц, и
ты вдруг захочешь приговорить его к высшей мере, он вздохнёт устало: «Ты опять за своё? Не буди зверя», уронит тебе на рёбра свои ангельские ладони, а тебе будет сниться долго, что ты тонешь… тонешь,

что в тебе прорастают водоросли /через руки и ноги босы/, на которых хоть вешайся, хоть плети из них косы, что тобою гуляют рыбы, рачки, черепахи даже, и все говорят тебе что-то, но это уже не важно. он прикоснётся к груди, животу, подержит за локоть крепко, в тебе качнётся трава-мурава: good bye, детка! посидит на сливовой ветке укуренной синей птицей.

так и кончится твой ноябрь,
такой небылицей.

24.11.09

Я
Вже
Не та.
У руках – малахітові камінці.
Крап-крап - свічковий віск на руку.
Ми ж сильні. Що нам та три(3)клята відстань?
Ти ж мене точно любиш, бо якщо ні, то я опускаю руки.
А скільки коштує нині на базарі щастя?
Кажеш, щастя не продається? Продається. Тільки в супермаркеті.
Купила тобі кохання. Дешево – був розпродаж.
Ще й на зекономлені гроші – собі черевики.
Ти ж все одно не приїдеш на мій день народження.
Я навіть торт не купуватиму.
Якби приїхав – купила б. А так - я на дієті.
Обіцяєш зорі в кишенях привезти? Ні, не треба. Краще сам приїжджай.
Орися велика-велика стала. Каже, що чекає на ведмедика, якого ти привезеш.
Вона вже не чекає на ведмедика. І на тебе теж.
Захворіла. Орися навчилася готувати, бо я не могла встати.
Кажеш, розлюбив? Ну що ж…
Я ще досі чекаю. Може, хоч на весілля приїдеш до доньки?
Не приїхав… Вже не плачу. Беззмістовно.
Крап-крап – свічковий віск на руку.
У руках - малахітові камінці.
Не я
Вже
Та.

…Цей потяг везе нас до Львова,
Із осені в зиму…
Від жовтого листя
До справжніх різдвяних снігів…
На білих полях, під наметами
Пріють озимі,
Змикається круг,
Один з безкінечних кругів…

…Природа кружляє,
Збагни: де кінець, де початок…
За скельцем вагонним,
То міст, то людина, то кінь…
У когось народяться хлопці,
А в когось – дівчата…
Зникають в тумані сліди
Все нових поколінь…

…А потяг везе нас,
Немов провидіння чи доля…
Вже й Орест втомився
Писати
І риску підвів:
«Зустрінемось знову?..»
«Аякже… На все ж – Божа Воля…»
Наступна зупинка –
Покритий Покровою Львів…


Кумпала Вір,
м. Хмельницький - м. Львів, 15.10.09р.

Багряний відблиск,
небокрай,
горить багаття,
зачекай,
один лиш подих пережди,
тоді рушай.
Далеко йди,
щоб вже ніхто не оповів,
про дивний край степів й лісів
і сонця сонця чорного.
Чекай
Не згадуй більше, не співай
про шум дібров
і темний гай, про сонця лід
про ті світи, в яких ти жив колись...
Іди.
Ніщо не згадуй, все забудь,
життя проходить не вернуть,
колишніх радості і страху,
Життя проходить,
з ним іти ?
Чи зупинитись і в світи,
пухмурі й темні, без вогню,
жбурнути іскру
саме ту,
єдину блискітку вогню
Що залишилась від багаття того,
Вже дивного, страшенно древнього й святого...

Я придумав себе
В цьому надто уявному світі,
У ілюзію тіла
Всі свої відчуття помістив.
І сяйнули в очах
Ілюзорні розливи блакиті,
Сповістивши про час,
Що на обрії духу наплив.

Я знайшов не себе,
Не собі свою дійсність наврочив
Поміж двох берегів,
Що йменують буттям й забуттям.
Бо що бачили дні,
Те ніколи не бачили ночі,
Тому сутність свою,
Я присвячую звабливим дням.

Може з ними знайду
Ту просту, золоту середину,
Про яку каже міф,
Не римуючи тайні рядки.
Не почавши скінчу
Ту намислену працю рутинну,
Не приставши на фальш
І відкинувши згубні плітки.

Хай вселенська рілля
Родить зір золоті міріади,
Що до того мені,
Моя дійсність не більша як сон.
І цій правді гіркій
Не існує у світі розради,
Окрім серця, в якім
Вічних Істин підноситься трон.

наче хрест це повітря важке
захлеснутися ним як зомліти
у легені втискатися блінтом
ведучи діафрагму в піке

набрякає у скрипи паркет
наближаючи вікна до тіла
тим легеням так мало хотілось
розчинити в нічному гірке

той уїдливий виливок прі
той зашкалений присудок товчі
ніби нерви вкриваються жовчю
ніби шашіль в тілесній корі

але скільки оману не грій
а вона наче цяця дитині
розкриваю себе по-клітині
по-живому проходиться крій

п`ю життя до самісіньких риз
аж дзвенять в жерлах вух перепони
тіснота крізь артерію сонну
скоро серце натрапить на спис

10 Листопада 2009

Есть надо вместе

Как раздражает пережевывание пищи
когда ты голоден

Ненависть голодного

Как раздражает пережевывание пищи
когда ты сыт

Ненависть сытого

Есть надо вместе

Солнце сменяет Луну
Солнце сменяет Луна
Одно Солнце
Одна Луна
Чистая случайность
только задержавшая развитие
человеческого воображения

В пустелі, що розкинулась у грудях, -
дощі, тремтіння пагонів.
                                            Кістяк
обвугленого праху клейко
пронизують грайливі корінці
чуття -
так лоскотно, коли щось проростає.

І дивно, звідки узялася злива -
змінився клімат у пустелі чи
слова, які вуста
напружували спраглим шепотінням,
нарешті долетіли?

І брижі-дні вигойдують майбутнє.
І віриться - то животворні води,
і ті, дрібонькі барвоньки тендітні -
провісники дібров, а не боліт...

Якщо з пустелі робиться болото.

Якщо зволоження у вигорілім віці
не тільки спідніх варте оправдання -
“і ти живий, не дивлячись на все…”,
а світла мить, - як завше те бувало,
невдала для напружування мозку
„що тільки гострий скальпель у руці,
і чи не він усе отут і нищив?”...

Не вістря розсуду,
не іронічний глум,
а відчуття лоскотного зростання
живого у собі –
ця випадковість,
що зернятко відсіяне, найменше,
яке вважав непотребом – зійшло.

Росте собі,
і сльози із очей
течуть і тануть у дощі
раптовім.


2005

Я заглянул к себе ночью в окно

И увидел
что меня там нет

И понял
что меня может не быть

Возможно
мир изначально
был черно-белый

и глухонемая природа
при помощи цвета
подавала нам какие-то знаки

А мы
смешали азбуку красок
окрасили землю
небо
воды

Тайна останется нераскрытой

Я захотел заглянуть в пасть зверю

а увидел
маленькие домики под красной черепицей
высунувшихся из окон старушек
детей идущих в кирху на концерт Баха
желтые кусты форзиций бледно-розовые соцветия очиток
кружку пива стоящую на тротуаре
рядом с мастером укладывающим плиты

Он подмигнул мне
и весело крикнул:
- Рус сдавайся!

Так и не смог доесть
золотую буханку дня

Посмотрел на часы
половина семидесятого

надо ложиться спать
гасить свет
в глазах

Руки можно поднять
чтобы капитулировать

чтобы взлететь

Зачем обнимать
если нельзя задушить

зачем целовать
если нельзя съесть

зачем брать
если нельзя взять навсегда
с собой
туда
в райский сад

Время чтения стихов
это время их написания

прикосновение
стокрылого ангела
книги

разговор рыб
ставший слышимый
птицам

оно где-то
между подушкой
и утром

Стихи мои!

Будут пытать
не выдам
сожгут все списки
не вспомню

Время чтения стихов

Спешите!

Оно никогда не наступит

«Життя –тільки щілина слабкого світла
Між двома ідеально чорними вічностями…

Володимир Набоков

…Сила розуму
Так обмежена –
Навіть важко уявити…
Сила серця безмежна –
В будь-якому сенсі…

Шрі Чінмой


…Тілу потрібно жити,
Душа ж хоче просто «бути»…

…Розум, у пута забитий,
Не хоче про серце чути…

…Паяц, що до волі прагне,
Досліджує тіла майю,

Що свого хреста все тягне…
Виходить, волі немає?...

…Та раптом, здригаються струни,
І Сонце за вікнами сходить…

І спогади – рани чи руни,
Як дар чи як кара, приходять…

І голос, в якому спокута,
Розбуджує серце, як квітку…

В цю мить розмикаються пута:
- Тож воля все ж є?...

- Так…

Суть Світло…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 04.11.09 р.

II

Коли над вільхами засвітиться
Вечірній місяць – і на березі
Запахне водяною м'ятою,
І стане тихо на млині;

Коли замовкне в місті музика,
І над вершинами дубовими
Шумне дрімлюга, блискавицею
Ламаючи свавільний лет, –

Тоді з долин, зарослих тернами,
Із лісових яруг, де урвища
Спредвіку тяжко захаращені
Уламками камінних брил,

Виходять звірі, дивні постаттю,
Нахмурені і настовбурчені,
І походою величавою
До берега поволі йдуть,

І там на скелях розлягаються,
І, перед себе лапи витягши,
Кладуть на них гривасті голови
І чола, повні темних дум.

І цілу ніч лежать, зітхаючи,
На дальнє місто видивляючись,
І на хребтах їм, проти місяця,
Вилискує зловісно шерсть.

1933

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

1932
Із збірки "Медобір"

Ви дивились колись на світ
крізь розчепірені пальці?

У неї на обох руках
нема мізинків –
по чотири пальці.

Якщо розчепірити їх,
то між ними –
тільки три
відтинки
простору,
менше
на один,
ніж у всіх.

Коли на вас впадуть
чотири промені,
її торкнуться
тільки три.

Та коли між ваших пальців
оселяться
чотири пустоти,
у неї буде
на одну порожнечу
менше,
ніж у всіх.

2008, весна

Будь-яка дівчина може бути чарівною. Все, що для цього потрібно — стояти спокійно і виглядати дурепою.
Хеді Ламмар

погані новини, Хеді, -
тут як не стій -
на стегні рука
чи не на стегні,
закоти рукав,
а чи ні -
ти у колі, паленому вогні,
очі голі, вистояні в брехні,
ретранслюють вибрану передачу:
забагато бачу.
і окремо, кожному Змію:
я розумію.

і хоч ти насправді дурепа,
та ще яка,
голова твоя стигло репає
від холодного каблука.

від червивих слів, поставлених напоказ,
чергових послів, які тобі не указ,
чергової пози, що єсмь єдиний аз,
чергових прикрас.

дай же яблука, щоб осліпнути, як охоч.
чи прозріти, що блискавки в очі крешуть.
вже би вірила, їй-же-Богу, ну кому-хоч,
але як же бездарно брешуть.

Хоч вір, хоч живи без віри -
У зради свої канони.
Усі ми мішені в тирі
Для неї. Її корона
Над світом з часів Адама.
А ти перетнешся з нею,
Чи станеш її руками.
І ляже вона межею…
Не вір – і тебе не зрадять?
Яка ж легковірна мрія.
Бо зрадять, до того ж радо
того, хто надію гріє
в житті оминути чашу
гіркого цього напою.
І стане не тільки страшно
узріти Іуди зброю,
і буде не тільки гірко
від бруду людського світу,
а зміняться разом мірки
життя. Тільки міць самшиту
врятує у цій пустелі.
Жорстка і дереться вгору
зелена ліана хмелю.
Того, хто забився в нору,
отруйним ядучим димом
під постріл женуть мисливці.
Життя зостається з тими,
хто віру зберіг. Щасливці
із попелу встануть знову.
Стійкому у цьому світі
на щастя дано підкову,
даровано світлі миті.
Боїшся змії в долоні,
отримати ніж у спину
і очі прикрити сонні?
То бійся! Не вір нікому!
Заради розмови навіть
володар пустого слова
Іудину справу славить.
У слові всіх зрад основа.
Та все ж… Навіть той, хто першим
гріх зради впустив до раю,
безгрішність у порох стерши, -
довіру до Бога має.

…Вона його завжди з війни чекала:
Чекала ніч, чекала день, чекала вік…
Не спала, плакала, кричала, проклинала –
Чи зморшкам, чи літам губила лік…
От-от надію й розум не втрачала!...
І все чекала, все чекала, все чекала:
В удачу вірила, як в світлі віщі сни…
Вона чекала чоловіка із війни…

…Вона його, як Сонце, виглядала:
Здригалася від шелесту досвіт…
Ой, як же ніченьки було тієї мало!
Як серденько у неї калатало:
«Чи все сказала? Ой, чи все вона сказала?!...» -
Як рвалося воно за ним услід…

Летіло, як відлуння, по землі…
Летіло, як відлуння, по землі…

…Вона за ним підлогу не змітала:
Вдивлялась кожен день за горизонт…
Вона до нього на плече вві сні сідала…
Вона ходила разом з ним в борню на фронт…
Вона його від чаду смерті вберігала…
Вона молилась замість нього до ікон…

…Завжди було так: і тоді – колись, і зараз –
Вона його чекає із війни…
Вона, як та лелека, що без пари,
Кидається на грунт з височини,
І гине від жорстокого удару!...
Вона й із Того Світу йменням його марить:
Вона воює Божим Духом разом з ним –
Вона чекає чоловіка із війни…

Кумпала Вір,
17.05.06р. – 12.10.09р.,
м. Хмельницький

Так, я погодилась на півгодини разом
Не помічати хворого блиску сліз
Привиди лагідно стеляться білим газом
На твоє моє серце з-під кволих ніг
Я не зворушена, любий, моє обличчя
Так натреноване втратами, що пора
Ніжити катів на темнім вогкім горищі
Твої долоні теплі, а я німа…
2010

згадай чи давно ти дивився на небо
тепер воно марить твоїми думками
земля під протектором хрумкає сажею
тріщать нейрони битими кластерами
тіло як митар
знімає податки з любові
16-ти сантиметрова броня у пахвині
лише цяцька для айсбергів кохання
діло не в ній
просто не в брову а в око поцілив Амур
сидиш без Венери як боров в сьомому жовтому домі

Я філософ в просторі і часі,
А мої резервуари дій пусті.
Я п\"ятого виміру зачаток.
Я син Вогню, Повітря й Сонця.
Не бачив я нічого рідного
На цій Землі і в цьому тілі
І точно не побачу вже ніколи,
Я його зрікаюсь!
Я - енциклопедія почуттів,
Які кружляють навколо мого ореолу,
Я їхнє джерело, я їхня безкінечність.
Я вічний, я незгасний, я Вогонь.
Я сон дитини, перший і кошмарний.
Я радість першої весни і останньої осені.
Я блакить - блакить Небес і блакить Вогню.
Я межиріччя Буття і Небуття.
Я вічна прірва, я Ніщо!

примарний спокій
порухом думок
змиває день

у сонячнім сплетінні
вже проростає сутінків
тремтіння

і між корінням збурене сумління
не жевріння і не прозріння
і не благання

просто відчуття,
як десь крізь тебе
йде життя...

пісок крізь пальці
очі крізь думки
на п*яльцях часу
вишиті роки

і руки сколоті
і душі у скорботі

та ні, не кляп у тебе в роті

а просто німота стиска
слова розтерзані бажанням
жагою вічного зізнання

в гріхах не скоєних, хіба?
твоя журба, чи боротьба
чи ба.. ганьба,

ганьба стократ!!!
нехай не ворог і не брат
аби не брати до душі

так легше вижити... мершій!
всі на розпродаж

байдужості
і поглядів у небо
(тобі не скажуть, чи так треба?)

You're so alone..
шепочуть стіни

ти не стомився
просто вмер...


Your time is out!
Ось і все...



Р.S.
Ти світла не лякайся у кінці...
Не суд страшний -
страшний новий світанок
й примарний спокій
у твоїй душі

Услід за білістю дня,
за отим, що сонце сказало,
як спинилось на білому камені муру,
потонулого в бур’янах.

Заспокоїтись і жити мовчки.
У сухості літа дивитися,
як повітря бринить.

Непомітний рибалка край малого містечка,
прозорі щілини в очеретах, срібна риба,
солодка тиша боліт,
у якій немає спасіння.

Немає. Але в глибині живого
давня обіцянка зазоріє:
інші озера на небесах,
червоні рибини в сонячних отворах.

2006

Повітряне місто-над містом
земним.Там спливають зірки
до того нічного намиста,
зіркового.В чащі стрімких

прозорих поверхніх відбитків,
без снів наших скутих і злих,
є виблиски хмар чистих,
не схожі на шлях ледь живих

істот замилено-оких,
тінями мраку підкресленних.
Хмари застигнуть у спогадах,
щоб в серці хоч щось не щезло.

Я прошу – затуляйте вуха,
Надто голосно вітер віє
Відголосками хмар осінніх,
Розхриставши легкі сукенки.
Я боюсь, що зваблений ними,
Посилаючи їм цілунки, забажаєте
Полетіти по хвилястому морю – небі.
Замість ніг – кульгаві копита, замість
Рук – темно-сірі змії. Але очі тамують
Спрагу золотавим чуттєвим блиском
Приголомшливого металу, переносячи від
Колиски до колиски дитину – зірку. Зберігаючи
Ніч в полоні, закривають крила і тихо переспівуються
На мові , що померла сторіччя тому. Надто втомлені –
Розгадати і віддячити теплим словом подорожньому
За дарунки, відривають душу від тіла. Залишаючи в грудях
Спокій. Вії на самшитовому обличчі виряджаються
Для люстерка, одягаючи синій колір. Лазурит і крихка
Піала з чорноокого серця в’язня навівають сумні обійми
На прощальному фоні квітів. О, морські наспівані мрії!
Скелі важко зітхають, постіль не розстелена і забуті
Білі сукні на жовтих стрічках. Не просохнути присягнути
За останні чотири роки, бути вірним, служачи моді на
Вузькі панчохи і губи – зачаровані у бордовий.
Я заснула у хащі – пащі, і занесена снігом – димом,
Доки дерево не розквітне і дорогу люди не знайдуть.
Не співайте більше осінніх, заблукалих казок нащадкам,
Я похована в ситій рибі і прокинусь в темряві світу.
Першим подихом пролунає зойк музичної арфи музи
Де розбите важке корито і прозорі, як сни медузи
Розтають в передсмертнім сяйві величавого сонця, коси
Розплітають русалки досі, не одягнуті й неохайні.
21-23.08.09