Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Андрій Гуменчук (1986)


Сторінки: 1   2   

Художня проза
  1. Гормошка
    — Бачив, як той дрищ французький жим робив?
    — Та бачив. Лікті в боки, дихалка збита... Каліч, бля…
    — Тренер теж молодець, нах — нічо не каже, в смартфоні залипає...
    — А йому шо? Аби за індивідуальні листали... А як тобі брюнеточка на кардіо? В лосинах, а?
    — Ох, дааа…
    У роздягальні елітного фітнес-центру бадьоро закривали вуглеводні вікна двійко роздутих бицюганчиків. Один черпав ложечкою м’який сир, інший зі свого лоточка просто руками наминав шмат курятини.
    — Чуєш, а спину ти як качав?
    — Та як? Гіперекстензія, Т-тяга, станова. Нічо такого.
    — Просто бачу, що крила, нах, аж під футболкою видно.
    — Стараюсь...
    Бицюганчики були знайомі не так давно, може, занять із п’ять. Тож цікавість до досягнень одне одного була цілком природньою.
    — Чуєш, — бицюганчик із курятиною легенько стукнув кулаком іншого по литці. — А це ти шо, ноги бриєш?
    — І ноги, і груди.
    — Серйозно? Бо трусив мені тут один, що в нього на ногах не росте бо ікри накачані те й нема звідки.
    — Пфф! В нього просто лисі ноги. А я пловець, ми на змаганнях бриємо все. Дивись!
    Бицюганчик із сиром відставив свій лоток і зняв футболку. Під нею були поголені, без жодної волосини рельєфні груди.
    — Прикольно, — оцінив співрозмовник. — А з біцухою шо робив? І за скільки такий ефект?
    — Починав з базових вправ. А потім додав дроп-сет, нах, на пропрацювання м’язів-антагоністів біцепс-трицепс. Дуже ефективно, гля!
    Пловець став у стійку, демонструючи видатний біцепс:
    — Можеш помацати.
    Бицюганчик помацав і високо оцінив пророблену роботу.
    — Нічо так.
    — Крутий сет, десь пів року роблю, нах. Але не постійно, час від часу.
    — Та ясно.
    Пожували. Посопіли. Запили водичкою.
    — В четвер, як хочеш, то покажу тобі цей дроп-сет.
    — Покажеш. Подай отой лоток.
    — На, нах… Я в душ. А ти як закриєш вуглеводне вікно то відкрий звичайне.
    Пловець пішов відлити, після чого закрився у душовій. Зашуміла вода. Другий бицюганчик покінчив зі своїм лоточком і теж пішов у душ. Тільки він перед тим не відливав. Хвилин за десять обоє клієнтів фітнес-центру стояли перед дзеркалом у повний зріст і повністю голі. Витирались рушниками й розглядали у віддзеркаленні як себе, так і одне одного. Говорили про смакові палітри протеїну, важливість риб’ячого жиру з його омега-3 та омега-6, а також про те, хто яким джерелам амінокислот віддає перевагу. Потім знову переключились на тіла.
    — А сушишся ти як, нах? Шо навіть нижні кубики такі чіткі.
    — Та тут навіть не так сушка, як харчування. Скину тобі блогера одного. Він по збалансованому харчуванню дуже толково задвигає. І жир просто не збирається!
    — Кидай-кидай! Бо в мене нижні кубики, що б не робив — ховаються. Аж бісить, нах!
    — О! Я ще колись знайшов один сет — там щось десяток простих вправ типу “велосипедика” і скакалка. І все. І відпочинок по 40 секунд. На все про все десь пів години. Але за цей час ти так вбиваєшся! Зате результат є. Можеш пробити!
    Бицюганчик повернувся до колеги, широко розставив ноги й напружився. Пловець не довго думаючи замахнувся й ударив співрозмовника в живіт. Кулак глухо стукнув по пресу й відскочив.
    — Бач? І нічо! Тільки від твого перстня синяк тепер буде…
    — Сорян, не подумав — пловець машинально напів поплескав, напів погладив кубики бицюганчика.
    — Та нічо… А ще, як цікаво, то можу нормальну гормошку підігнати. Сам її п’ю — без цього ніяк.
    — То ж печінку посадиш!
    — Та нічо їй не буде, це ж не хімія галіма!
    — Ше не ясно, шо гірше, нах… А за стручок не боїшся? Що гормони так все перекосять, що про баб можна забути.
    — Стручок в порядку! Засікай! За хвилину в бойовій готовності! А то й швидше!
    І справді. Хвилини не пройшло, як апарат бицюганчика, який до того безпорадно бовтався межи ногами, розправив складки й налитий кров’ю гордо зиркав на співрозмовника з висоти свого прутневого зросту.
    — Бач? Ану, веди сюди оту, в лосинах! Твердий, як твій череп, можеш помацати!
    — Та я вірю.
    — Отож!
    Бицюганчик угомонився й почав було вдягатись, але так і не скорений апарат усе ускладнював. Щоб змістити акценти з прутня, він вилаявся:
    — Довбані квадрицепси! Так накачав сьогодні ноги, що аж штани не налазять!
    — Може, то гормошка так на квадри дає, що штани тісні?
    — Нє, то тренажери. Тут на задній частині стегна є м’яз… Підійди, покажу.
    Пловець підійшов і бицюганчик провів пальцем по задній частині його стегна, пояснюючи за особливості будови м’язів.
    — От напруж! Бач? А тепер приклади пальця сюди. Бач? В мене не так.
    Бицюганчики стояли лицем до лиця, поклавши руки на задні частини стегон один одного. Запала багатозначна тиша і…
    Крізь відкрите вікно з вулиці долинали пахощі весняного вечора, від яких так часто паморочиться голова. Вуглеводні вікна були надійно закриті та значно надійніше були зачинені двері роздягальні. За ними в епілептичному мерехтінні лампи денного світла неквапно толочились у м’язисті дупи з мінімальним прошарком жиру двійко роздутих бицюганчиків.


    10.10.2023.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Про світло
    Але є й хороші новини. Знову видно зорі. Як колись.

    Як колись, коли повертаєшся додому з сільської дискотеки, а всі собаки на кутку вмикають ланцюгову реакцію й з-за своїх парканів обгавкують тебе з ніг до голови. Чи як колись, коли йдеш зі школи, з другої зміни й освітлюєш ліхтариком обісцяні двори й такий же під’їзд бо ліфт — і це так природно — не працює. Тоді кожен школяр поміж зошитів носив у наплічнику ліхтар. В мого однокласника він був масивним і довгим, як у копів з американських бойовиків, і всі йому заздрили бо тим ліхтарем можна було і посвітити, і побити.

    Хотілося б, звісно, згадати і “як колись у горах чи на острові”... Але зі звалища історії як завжди несвоєчасно повернулось не щось гідне та цікаве, а виключно придурковатий вайб дев’яностих.

    З одного боку в ситуації, що склалась, знаходиться дещо настільки огидне, що вичерпало вже всі можливі епітети оскотинення. І просто зараз воно безідейно косить десятками станції й підстанції. А з іншого боку я. Бадьоро крокую темними провулками свого мікрорайону з ліхтарем наголо. Не з таким, як у копів, а з маленьким, велосипедним ліхтариком. Вештаюсь і туплю собі в небо. Ковші на місцях, Оріон теж. Складно пояснити чому, але це обнадіює.

    Вимушений воєнний блекаут виглядає водночас як логічним підсумком, так і наглядною демонстрацією відчайдушних, але успішних спроб і Неньки підвестись на свої незалежні ноги, і людства зіграти в розвиток та цивілізацію. Принаймні, ми світили. І світло з цього клаптика планети ще довго буде поневірятися космосом. Ми ж бачимо не самі зірки, а тільки світло, яке вони відбили ще у сиву давнину. Так і наш внесок у цю глобальну ілюмінацію — хтось та й побачить. Бо раз є сигнал — знайдеться й кому його отримати. Це добре.

    Але є й недобре. Зросли ціни на свічки, навіть у церквах. Зросла кількість ДТП, навіть без прокурорів. А серед дівчат, жінок і навіть деяких бабусь виріс страх стати жертвою згвалтування. Ну, бо темрява — вона така, а мужики — такі собі. Як фотони: теж ведуть себе по-різному, залежить від того, чи хтось бачить.

    Вимушено я бачу все. Велосипедне причандалля ближче до екіпу, ніж до побутового мотлоху з крамниці “1001 дрібниця”, тож промінь, що стелиться переді мною, потужніший, ніж хотілося б. Як ніби хизуєшся перед кимось: “бачте, як я можу?”. Аж незручно.

    З іншого боку, хтось же мусить нести світло в цю ніч. В цей морок просякнутих осінньою сирістю міських вулиць. І світити на біле та пухнасте — те, що часто називають хмаринкою — теж хтось та й мусить. Комусь треба нести цю ношу світлоносця. Виходить, я на своєму місці. Люцифери реготали б із такої конкуренції, але я свічу всупереч цьому уявному реготу з темряви.

    Просто мій підопічний не повинен пропадати з поля зору. І він усе буде робити під цим кишеньковим прожектором. Абсолютно все. Куди б не пішов, чим би не займався — все буде у центрі цієї освітленої арени. Почуваюсь чи то вертухаєм на зоні, чи то світлотехніком театру бо вже не знаю, чи наглядач я, що заперечує елементарну приватність, чи обслуговуючий персонал збоченої богеми...

    Тим часом пес перестає сутулитись і відходить убік. Я збираю собачу купу, над якою ще здіймається пар, викидаю все те щастя в урну й вимикаю, нарешті, ліхтар. І знову видно зорі. Йдемо потихеньку.


    20.10.2022.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Про тіло і душу
    Мені дуже подобається думка, що людина це душа, яка має тіло, а не навпаки.

    Сприймати тіло можна по-різному, все залежить від світогляду: як дарунок Бога, як вершину творчих потуг природи, як безідейне відро вишикуваних у правильному порядку молекул із атомами, і т.д. Та з будь-яких позицій ясно, що тіло краще берегти. Воно крихке й недовговічне, а запасних не видають.

    А взяти хоча б паління. Загальноприйнята точка зору — «дим отруює». Але ж тютюн так само створений чи то Творцем, чи то природою. Він бореться з вітром у полях чи на гірських схилах, бере сили з землі, набирається смол та інших бонусів. А потім віддає всього себе людині. Замінює собою нитку дихання, навколо якої вибудовується тіло. І чим тоді людина вища за дим? А чим тютюн гірший за людину? Повне злиття двох воєдино то не наруга над одним із тіл. Швидше, поєднання природнього з природнім.

    Те ж саме з тату й пірсингом. Метал для сережки тисячоліттями лежав у землі. Та й із фарбою схожа історія. Додаючи щось до свого тіла, ти просто розмиваєш його кордони. Розчиняєшся в навколишньому світі й віддаєш природі належне. Ділишся тим, що й так їй належить.

    Свого часу — а час завжди приходить — ти віддаси всього себе. До найдрібнішої й неділимої частки. Ми ж уже створені з загиблих зірок. А кожен з мільйонів наших нащадків проростатиме вже із нашого праху. Зібраний заново й обов'язково в комплекті з душею.

    І в ефемерному «десь там» під накладною про її видачу стоятиме галочка, типу «Отримав, після використання зобов'язуюсь повернути в належному стані». Й обов'язково нерозбірливий підпис.

    8.10.2021.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Новітні горокракси
    Не тільки темні маги, а й кожна сучасна людина має свої горокракси. Їх три. Три артефакти, в які ми вкладаємо свої життя, три точки дотику з великим зовнішнім світом. Загубивши будь-який із них, втрачаєш суттєвий шмат себе. Закриваєш собі доступ до того, від чого залежиш.

    Це прості та приземлені речі – в’язка ключів, портмоне і смартфон. Вночі без ключів від дому. В голоді без гаманця. В суспільстві без зв’язку з ним. Хто ти тоді? Хто, коли ними заволодіє ворог? Хто ти без цих тотемних предметів такого космополітичного homo urbanus.

    Перших два повільно пожираються третім – смартфоном. Власне, і він, по суті, лиш обгортка, фізичний носій віртуальних закономірностей. Навіть не сховище, а відображення коду – настільки важливих для нас, наскільки ж і примітивних по суті нулів та одиничок.

    А все найцікавіше у хмарах. На надійних серверах під охороною, з охолодженням і резервним дублюванням даних. Не обов’язково навіть у твоїй країні чи на твоєму материку гудуть і поблимують із нетрів промислових приміщень дрімаючі вісники кіберпанку.

    І з тих затишних кімнаток за сотні кілометрів повітряно-крапельним шляхом цифри бадьоро крокують до твоєї кишеньки чи руки у смартфон. І не тільки. Ти можеш відтворювати важливе чи цікаве ще у годиннику. Чи в окулярах. Чи в годиннику і в окулярах. Розмащувати всю цю big data по тілу. Вживляти її в одяг, волосся, шкіру і кров. Поки твоя свідомість не завальсує у палкому танці з віртуальною. І ти весь, усім своїм єством зіллєшся і розчинишся у багатоголоссі, співзвуччі, одностайності та житті таких самих, паруючих у кіберпросторі свідомостей. Розумів, інтелектів, досвідів, особистостей, людей. Адже людей?

    В цьому потоці нізвідки й в нікуди буде все і це буде надрозум. Так дрібні рибки гуртуються в силует великої рибини щоб жити далі кожен сам по собі. Так ми перенесли все, що могли, в комп’ютери, а потім поєднали їх між собою. Так зіллємо в один глечик і свідомості. Хтось через девайси, хтось через медитацію, хтось через психотропи. Манівцями чи напряму, але в одну точку.

    А на тому кінці дроту на нас вже зачекалися старі-добрі знайомі Адам і Єва. Дуже голі й по-дитячому милі. Відчувши, як ми нерішуче стукаємо в шибки, Адам відкладе тоді своє надкушене вже яблуко і, заварюючи обліпиховий чай, скрушно похитає головою:

    – Як ніби після віків колупання у хромосомах, ДНК і генах ви не знали, що ми одне ціле.

    А звідкись знайомі до болю бісики у євиних очах безмовно докорятимуть тим, що нас так довго чекали.


    13.08.2021.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Про психонавтів на дауншифті
    А я завжди знав, що зовсім не пристосованих до життя не буває. Просто життя оці — вони ж різні, а місце, де ми їх живемо, й час, у який це робимо, одні. І тут важливо, щоб співпало, щоб пощастило із епохою й місцем. Було б навіть дивно, якби оце «де народився, там і згодився» завжди спрацьовувало.

    Взяти хоча б отих Бонні і Клайда — ну, така вже в них роль була, такий вже спектакль. З часом їм не пощастило. А ще з декораціями. Та й із глядачами... Зате у наш час Клайд разом із Бонні могли реінкарнуватись тільки у світлосяйну парочку моїх знайомих — анестезіолога Дрьому і таргетолога Соню.

    Дрьома любив свою роботу задовго до того, як на неї влаштувався. Власне, вона сама його знайшла й привела до себе. Як хлопчик-мізинчик позначав собі дорогу камінчиками, так доля підкидала на дрьомин життєвий шлях цікаві препарати. Підбираючи їх, психонавт дійшов до чарівного джерела в одній київській лікарні й притулився до нього спраглими вустами на роки. Щодня Дрьома пролазив у шпаринки суворого обліку й бюрократії, а щовечора після роботи рушав у свої тріпи.

    Таргетолог Соня теж любила експерименти, тому її звичайний день починався з викурювання натще щоразу нових спайсів на балконі типового мурашника масиву ПОХ. Після ритуалу вона сідала спочатку навпочіпки, потім у ліфт, а потім за кермо своєї малолітражки й їхала в офіс, занурюватись у робочі процеси й наради. У щоденних годинах пік Соня легко й невимушено стала живою, хоч насправді наглухо вбитою, легендою Видубицької розв'язки.

    Мабуть, завдяки завченому в астралі, Бонні та Клайд у втіленні Дрьоми і Соні брали вже не чуже з банку, а все від життя. І вбивали вони вже не людей, а власний мозок. Разом з печінкою, легенями та іншим лівером. По вихідних вони кохались. Колись раз на рік ще й робили аборти, але потім потреба у цьому якось відпала.

    Востаннє я бачився з Дрьомою позаминулого року. Це було випадково, але він не розгубився й тут же позичив у мене грошей та покликав на пиво просто неба.

    Ми сиділи на дитячому майданчику дитячого ж садочка в ракеті, де він колись познайомився із Сонею. Дрьома тоді боровся з нудотою, яку викликала суміш чогось сильнодіючого, і все ніяк не міг зібрати себе докупи. А Соня, як це часто із нею бувало, взагалі не відстрелювала, хто вона й де вона. Вони допомогли одне одному та й так з тих пір і не розлучались.

    — Коли зможеш повернути гроші?
    — А можна роки через два?

    З такої святої простоти я ледь не вдавився пивом і уважно подивився на Дрьому. Він же ніколи не був ні нахабою, ні жебротою.

    — Не помічав, щоб ти колись планував такі довгострокові проекти.
    — Та то ми так, — знизав плечима Дрьома, — на дауншифт збираємо.
    — Боргами? Перспективненько...
    — Ти ж знаєш нас — все не як у людей.

    Ну, тут правда. Дрьома та Соня не з тих, хто водить за руку різностатевих дітей до елітної гімназії. Зате з тих, хто намертво фіксує власну молодість на цвинтарній плиті. І я махнув на ті нехитрі гроші — Всесвіт же любить допомагати отаким. Чому б не моїми руками?

    Я побажав удачі Дрьомі, передав привіт Соні й попрощався. Мені хотілося вірити, що все у них вийде, але щось підказувало, що на позичених грошах і потяганих організмах ці відверто не найпотрібніші світу люди не протримаються й півроку: розпродадуть речі, потім нирки, якщо ще знайдуть покупця на свої неконкурентні органи, та й помножаться на нуль у своєму заморському бомжуванні.

    Але сьогодні прийшов переказ від Дрьоми!

    Сума була втричі більшою за позичену і єдине, що трохи пояснювало ситуацію, це скупий коментар до транзакції: “Ми тепер шамани! Тріпуємо, а нам за це платять. Дякуємо за інвестиції :)”

    — Знайшли-таки себе і своє місце під сонцем, — усміхнувся я.

    Що ж... Якщо вже вони змогли, то чи не час і самому взятись за голову? Чому б і собі не відправитись на розкопки скам’янілих динозаврів у якусь Африку абощо?

    31.10.2020.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Кастаньєти
    Тільки коли мені виповнилось чотирнадцять, я зрозумів, чому мама носила сусідові капусняк. Наш будинок у забутому богом райцентрі був розділений на дві половини, в кожної з яких була своя історія. В одній жив малий я з батьками. А у другій мешкав чи то вже чоловік, чи то ще хлопець років двадцяти п’яти на прізвисько Кейла. Наша частина була сяк-так підрихтована, пофарбована й узагалі більш-менш доглянута. Кейлина ж половина була вся якась сутула й перекошена, а з дірявого даху на подвір’я осипався цеглою стомлений димар.

    Перехожі могли б подумати, що там уже ніхто й не живе: похилені стіни, запилюжені вікна, трава на порозі… Але перед мамою перекошені двері відчинялися широко й урочисто. Він зустрічав її в коричневому вельветовому піджаку, штанах невизначеного кольору й порепаних чоботях. Навіть улітку. Брав тарілку, шамкотів подяку на диво беззубим як для своїх років ротом, і потім я слухав тремтливий стукіт ложки за стіною.

    Після обіду він грав на кастаньєтах і це завжди була одна і та ж мелодія. Досі, коли згадую дитинство, цей стукіт з-за стіни — перше, що спливає в пам’яті. Один і той же ритм, один і той же темп...

    — Кейла думає, що він чемпіон, — обмовився якось батько.

    Кейла був сільським недоумком і справді щиро вірив, ніби у грі на кастаньєтах стане чемпіоном як мінімум світу. Тож наполегливо готувався до завоювання такого жаданого й почесного титулу. Мою ж сім’ю він сприймав як свою команду. Мама мала б бути кухарем чемпіона, а ми з батьком, вочевидь, адміністратором і якимось масажистом, чи хто там водиться у штаті тих маститих кастаньєтчиків.

    Кейла хотів стати чемпіоном у Баварії, на горі Міхельсберг, у самому Бефрайунгсхаллі. Він палко описував, як весь у білому виходить в зал і філігранно викарбовує в акустиці прохолодної зали відточені десятиліттями імпровізації. Я необережно заперечував, що це надто пафосно для такого непопулярного інструменту й такого недоладного учасника. Та Кейла не слухав і лиш повторював, свідком цієї перемоги буде сам Дунай, чиї хвилі вихлюпнуть на просвітлену кейлину голову лавровий вінок. Я не вірив і сміявся, але про себе. Як усі ми.

    Потім наша сім’я переїхала. Батько пішов на підвищення й отримав посаду в області, а мені треба було поступати до інституту. Кейла розцінив демарш відданої команди у найвідповідальніший момент як зрадництво. Капусняк полетів у стіну, чобіт з ноги — у маму, а зірвана з шиї кроляча лапка — у мене. Амулет закотився у траву, де я шукав його до самого від’їзду. Кейла вірив, що ця лапка принесе йому удачу на тому самому чемпіонському фестивалі.

    Коли завантажений домашнім мотлохом фургон відчалював до міста, Кейла стояв у дверях і проводжав нас поглядом. Він дивився поверх голів і похмуро повторював нікому не потрібні обіцянки:

    — Ще трохи. Ще кода і я готовий. І зустрічай мене, Дунай, зустрічай Бефрайунгсхалле!

    Таким я його й запам’ятав. Якийсь час до нас іще докочувалось відлуння нехитрих новин райцентру. Але з часом цей потік інформації ставав усе меншим.

    Років через вісім будинок Кейли завалився. Нам переказували, як він, обдертий і вихудлий, ще кілька місяців сидів, притулившись до залишків стіни, й вистукував свою нехитру мелодію. Під тією ж стіною одного сірого світанку його й знайшли. Зіщулена фігура на купі ламаної цегли з порожнім бланком грамоти в обіймах і старими дерев’яними кастаньєтами в долоні.

    Він так і не поїхав на свій фестиваль до Баварії. Та й навряд чи уявляв, де це, і як туди добиратись. Але місцеві були переконані, що Кейла мав би непогані шанси на перемогу. А дехто навіть припускав, що причина його безславного кінця — загублена кроляча лапка. Все більше схиляюсь до того, що так воно й є.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Казка про педофіла Петра й корупціонера Павла
    Одного разу, в далекому-предалекому царстві, під важкими кийками та каблуками працівників виправної колонії віддав Богові позичену в нього душу педофіл Петро. Робив він це довго й неохоче, ніби торгуючись. На волі було лагідне серпневе надвечір’я, а на зоні було темно й вогко. Єдиним свідком видовищного етапування на той світ була чорна коридорна пліснява, щедро зрошена кров’ю та зубами.

    Того ж тижня, у тому самому царстві, у камері такої ж, але вже іншої колонії з натхненно перерізаними вздовж, впоперек та ще й по діагоналі венами знайшли тіло корупціонера Павла. “Дивний спосіб... З його-то гемофобією та нездатністю здобувати ріжучі предмети”, — зітхали криміналісти, фотографуючи розпатране тіло у викличній позі, що, вочевидь, мала б натякати на каяття. Але до протоколів слухняно записали “не виніс тягаря відповідальності”.

    То були цілком буденні, звичні навіть для місцевої преси витівки. Рутина. І так ці випадки й забулися б на смітнику історії — просто ще кілька засічок у вервечці смертей нікому не потрібних покидьків.

    Та не так сталось, як гадалось. Дві пригоди наклались одна на одну і виник резонанс. З резонансу вибухнув скандал, а скандал переріс у лемент.

    Півцарства, навіть більше, тішилося як наглій смерті педофіла Петра, так і інсценованому суїциду корупціонера Павла, та бажало мертвим в’язням ще по одній кончині. Ці люди щиро хвилювались за працівників колоній — звитяжних соколиків, які під кінець зміни мали звичку гарцювати по комусь із підопічних, чи то пак піддослідних. Те ж саме більше півцарство переймалось, що це саме з його податків утримують уже списане біосміття.

    Зрідка у злагодженому багатоголоссі простого народу чулось непереконливе бідкання іншого, меншого півцарства. Щось там про законні права та перевищені обов’язки. І почались у далекім-предалекім царстві чвари.

    — Правильно зробили, я б ще й трупа обісцяв!
    — Шкода нормальних хлопців — посадять ні за що.
    — А уяви, якби він твою дитину отак…
    — Обікрав простий народ, а ми його годуєм!
    — А, може, ти теж педофіл?

    Надривалось на емоціях більше півцарство.

    — Безкарність породжує нових садистів!
    — Те й що тепер? Всіх на стовпах вішати?
    — Вони заслужили на смерть — через суд, а не отак...
    — За злочини вони відбували покарання. А оце — самосуд.
    — Ми захищаємо не злочинців, а закон!

    Намагалось докричатись менше півцарство.

    Соцмережі кипіли від нескінченних точок зору, ток-шоу забалакували теми типу “Закон чи справедливість?”, преса обсмоктувала, наскільки наскрізь прогнила пенітенціарна система, а Міністерство юстиції вивчало докази у звичному для себе стресовому режимі.

    Швидко казка мовиться, та не швидко діло шиється. Аж ось почались суди над причетними до смертей педофіла Петра й корупціонера Павла. І то не чорна хмара опустилася на царство, а протести прокотилися містами та селами! Заступився мудрий народ за синів своїх, що, не жаліючи себе, не жаліли зеків.

    Небайдужі активісти на пару з невідомими патріотами підчікували та били суддів, блокували міністерства та прокуратури, створювали й поширювали агітматеріали. Словом, демонстрували свою громадянську позицію всіма доступними способами, часто за допомогою спецзасобів.

    Минали роки та генпрокурори, змінювались адвокати й сезони за вікном, а в колоніях так само помирали в’язні. То на шнурках, то на пляшках. В того кровотеча відкрилась, а той на огорожу під напругою стрибнув. Зек за зеком, смерть за смертю, вирок за вироком, закон за законом — так воно й притерлось, що народ уже й не проти.

    За інерцією причетних до тих нещасних випадків ще якийсь час звільняли, а потім поновлювали на посадах. А з часом уже й звільняти перестали. Вони були гарними сім’янинами, із золотими руками та шкільними медалями. Пізніше медалі почали давати й по місцю роботи. За сумлінну працю й вагомий внесок у активне життя колонії. Особливо сумлінні змінювали одне одного на дошці пошани.

    Працювати стало легше — з’явився вибір. Якщо колись під жорсткі підошви правосуддя потрапляли ті, хто особливо дратував, то тепер ним міг стати хто завгодно, тепер експонати підбирались під настрій або й просто так. В тюремних коридорах часто лунало “еники, беники”.

    Взірцевих працівників запрошували на інтерв’ю, де вони незмінно демонстрували свої таланти! Той на фортепіано грає, той веде блог “Прапор вертухайщини”, а той розводить гіацинти. З часом на нових зірок ефіру стали рівнятись школярі. Справді ж — нормальні хлопці. І все у них, як у людей. Дітей одне одному хрестять, до родичів на Великдень навідуються:

    — Що там, як життя?
    — Та таке... Роботи багато. Якраз вчора з хлопцями в камері одного повісили. Барига був. Смішний такий, брикався дуже. Бач, який синець лишився... А ти що — все гаразд? Те й добре, Машці привіт передавай.

    Дуже скоро в’язнів перестали транспортувати до в’язниць. Усе одно заб’ють, як собаку — то нащо ж ото возитись? Випалювати бензин? Витрачати податки законослухняних громадян?

    Тоді вакансії Нормальних Хлопців відкрили при судах. Ці виконавці одразу після вироку виводили підсудного до спеціальної кімнатки, звідки його виносили уже вперед ногами.

    Маленькі суди у райцентрах не могли собі дозволити ні окремої кімнатки, ні Нормального Хлопця, тому тамтешні судді власноруч забивали підсудного своїми молотками прямо в залі засідань. Брудна робота, звісно, але чого не зробиш за +15% до посадового окладу?

    Ряди в’язнів поріділи, а камери стояли напівпорожні. Деякі колонії довелось перепрофільовувати на готелі. Податки вивільнились і дехто з більшого півцарства став мастити на хліб уже не тільки масло, а ще й ікру.

    А що ж менше, вічно невдоволене півцарство?

    З цими все просто. Лідери їхні або за кордон повтікали й звідти щось там дзявкають, або подружилися з зечарами, чиї права відстоювали, ближче, ніж хотіли. Всіх їх на тій зоні і помножили на нуль. Решта недобитків втекла у підпілля — в лісах ховаються. Іноді ще на колонії нападають. Вбивають нормальних хлопців, звільняють таких самих недобитків і знову по норах.

    Подейкують, ніби ікони мучеників Петра й Павла стоять на видному місці у кожному бункері руху спротиву.

    25.10.2020.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Вареники з вишнями
    Вареники з вишнями — то сльози янголів. Це те, чим людство буде виправдовуватись перед Господом на Страшному Суді за голокост, рабство, пластик і поп-музику.

    Кажуть, Кастанеда, причастившись у пустелі кактусами з гостинцями, насправді бачив у видіннях саме наші, пузаті, густо змащені маслом вареники з вишнями. Під вишневим же деревом, над яким гуділи хрущі. А повз ритмічною ходою човгали плугатарі з плугами. А ще, кажуть, що насправді то були не кактуси й не Кастанеда зовсім. А один великий вареник поїдав менші вареники, щоб їх же бачити у мареннях. Що це, як не нірвана? На жаль, радянська цензура не могла допустити сакралізації священного для українських кулінарів месії з-під сметани, тому маємо те, що маємо — кактуси та Кастанеду.

    А якби я був супергероєм, то моєю суперсилою було б уміння перевтілюватись у вареника і стріляти в негідників вишнями. Майже всі вони вмирали б на місці від втрати крові чи внутрішніх крововиливів. Виживали б тільки обрані й, як заповідав Іздрик, ліниві та ніжні. Вишні пускали б коріння у їхніх черевах чи головах і навесні з них сходили б молоді деревця. Цих щасливчиків із пророслими тендітними пагонами я забирав би до себе додому, у своє супергеройське лігво. Вони жили б у моїх теплицях і з плодів тих вишень, що росли б із голів, ми варили б компот. А з черевних вишень був би черевоугодницький кисіль. І то було б добре, бо то було б правильно.

    Щодня я навідувався б до затишних теплиць, відривав би клаптик тіста зі своїх боків і наставляв би їх: “Їжте цей вареник, бо то плоть моя”. І вони смакували б. І очі їх закочувалися б у екстазі, а губи плямкали б від задоволення й луна від того плямкання не давала б селянам спати. Цей акт єднання в одного надвареника ми запивали б компотом із нас же. А потім довго думали б, чи вважати це таїнство, цей прояв любові, обопільним канібалізмом.

    15.09.2019.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. Діалоги поколінь
    Степанида Георгіївна була скорпіоном за гороскопом, холериком за темпераментом і безумовним лідером за покликом душі. Генеральська дочка, перша дівка на районі, золота медалістка у школі, незмінна староста в університеті до випускного та ударниця деканату в тому-таки університеті після випускного. Спортсменка, активістка, атеїстка!

    Юрчик був не настільки видатною особистістю. Він не вірив гороскопам, а темперамент мав мінливий. Втім, з малозрозумілих таблиць HR-менеджера точно відомо, що нутро Юрчика теж неабияк тяжіло до лідерства. Він був менеджером середньої ланки й такої ж середньої якості. Він любив англіцизми, перші числа місяця, та перший склад у слові “квартал”, на який і ставив наголос.

    Якось Степаниду Георгіївну, біляву комсомолку з незмінною посмішкою межи щік і таким же незмінним шилом межи сідниць обрали до делегації, що звітувала про освітянські успіхи республіки аж у Москві! І вона з честю виконала обов’язок, виправдала довіру і все таке. Сам Брежнєв тоді не втримався й за зразкову доповідь поцілував її у лоба. Кажуть, пружна й не попсована кремами шкіра кілька тижнів зберігала вм'ятини від вождевих губ, але молодість таки взяла своє. На згадку ж про зоряний час лишилось пожовкле групове фото біля мавзолею, де третя в другому ряду Степанида Георгіївна пускає в мирне небо чорно-білу повітряну кульку.

    Юрчик теж завзято демонстрував залученість у робочі процеси та відданість справі. Це гарно простежувалось навіть у соцмережах. Всі пости його життєпису в Facebook були репостами новин компанії. На сторізах у Instagram досвідчений та перспективний менеджер незмінно поставав із прикрашеною бейджем шиєю та вмощеною в крісло конференц-зали дупою. А LinkedIn бадьоро звітував про різноманітні курси, вебінари та майстер-класи, які Юрчик відвідував щонайменше раз на квартал (з наголосом на першому складі).

    Степанида Георгіївна любила онуків і не любила їх ровесників, які збирались під її вікнами, співали пісень і спивали себе. А ще Степанида Георгіївна любила котів і дачу й не любила собак та сусідів. Котів вона годувала продуктами з дачі, а собак годували сусіди, після чого вони гадили під тими самими вікнами. Свою життєву позицію Степанида Георгіївна відстоювала невтомно, багатослівно й гучно, часто порушуючи тим громадський спокій. Вона звитяжно кидалась на амбразуру, ігноруючи переважаючу кількість суперників, їх фізичний розвиток та гендерну ідентичність. Дивовижна метаморфоза тривалістю в пів століття: окраса району стає його ж грозою.

    А Юрчик любив не тільки роботу, а й книги. Колись у школі він ходив на танці й непогано малював, а ще знався у кіно та винах. Виделку тримав правильно, звіти готував вчасно, а ненароком наступаючи на ногу, завжди вибачався. Він був тихим та уважним співрозмовником і навіть у запеклих дискусіях оперував аргументами, не переходячи на особистості. Словом, Юрчик мав гарне виховання й двох дочок на додачу, а шкідливих звичок не мав зовсім.

    Тієї ночі Степанида Георгіївна не могла заснути й тільки те й робила, що переверталась з боку на бік. Звісно, що того ранку вона встала не з тієї ноги й, звісно, що того дня їй все валилося з рук. Аж під вечір вона встановила, що всьому виною нетипові для вівторка магнітні бурі. Знічев’я проклинаючи ретроградний Меркурій разом із Сатурном і його кільцями, вона вийшла на балкон, щоб подихати й перевести дух.

    Юрчик тієї ночі теж погано спав, бо готував важливу презентацію. Зранку він випив забагато кави й решту дня його руки тремтіли. Тремтів і голос Юрчика, коли він обґрунтовував бюджет свого важливого проекту. І хоч все було чітко ще й із вилизаними слайдами, та замовник від юрчикових послуг відмовився. Фіаско Юрчик пережив у курилці. А принизливе відчитування в директорському кабінеті вирішив пережити вже після роботи. З нагоди найпаскуднішого дня року, він купив дві пляшки пива, запальничку та пачку цигарок, яка стрімко порожніла, кидаючи своїх синів до зітхаючого рота.

    Коли Степанида Георгіївна вийшла на балкон свого третього поверху, Юрчик вже сидів навпроти з опущеною головою та охлялими плечима й тяжко сумував. Облизавши губи, що простоювали без лайки, обсценної лексики та її відповідників, Степанида Георгіївна набрала повні легені повітря й суцільним потоком вивалила на голову шляхетного представника офісного планктону розлоге зауваження, що стосувалось принципово неправильного вибору Юрчиком локації, спричиненого ним галасу та регулярного засмічення прибудинкової території, а також шкоди, якої він заподіює власному здоров’ю, та асоціальної поведінки, модель якої служить хибним орієнтиром для дітей молодшого шкільного віку.

    “Шановна, але ж Ви мене зовсім не знаєте! Ви не знаєте, як мене звати, та скільки мені років. Не знаєте, що, насправді, я — вихована й освічена людина. І навіть перед тим як сісти на цю лавочку, я підстелив собі серветку. Ви також не знаєте, що ця пляшка вже друга, а перша — не валяється під ногами, а чемненько лежить у сміттєвій урні. При цьому я не маю звички ні вживати алкоголь, ні, тим більше, зловживати ним, а вдома на мене чекає сім’я”. Приблизно так відповів би Юрчик, якби Степанида Георгіївна розпочала цей діалог поколінь будь-якого іншого дня. Але він стався саме такого, невдалого дня після невдалої ночі. Структурована й політкоректна відповідь так і лишилась у юрчиковій голові. У зовнішній же світ протранслювалось наступне:

    — Чуєш, ти, стара пизда, їбало завалила!

    Почувши таку вичерпну в своїй лаконічності репліку, Степанида Георгіївна заточилась і схопилась за серце. Що він сказав? Та хіба так можна? І де це чувано, щоб отак, із нею, генеральською дочкою, ударницею, яку сам Брежнєв у лоба цілував?!

    Хвилин із двадцять Степанида Георгіївна сиділа просто на підлозі балкону й усе ніяк не могла співставити непривабливості юрчикового послання з величчю власної постаті. Очі нервово бігали, губи беззвучно ворушились, а серце калатало чимдуж гучніше та й так, зрештою, і надірвалось від несправедливості й розпачу. Гроза району поволі вистигала на власному балконі, а Юрчик, нічого не підозрюючи, допивав своє пиво. Того вечора воно смакувало як ніколи.


    15.09.2020.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. Чотири діди
    На світанку біля річки. Саме так і саме там я побачив їх уперше. Тупо й банально вигулював собаку, а вони так само тупо і не менш банально йшли назустріч: чотири діди різного ступеню старості й захаращеності. Зустрілись і розминулись: я пішов до свого спального району, а вони далі вздовж берега.

    Тим цікавіше було хвилин через п’ять знову їх споглядати. Всупереч усім вченням про простір, вектори, логіку та інші цікаві штуки. Я озирнувся на псину, що застрягла в кущах, вочевидь, щось там занюхавши, і — вуаля: ті самі чотири роздовбаних старістю тіла. Один у світло-сірій полотняній сорочці та спортивних штанцях із лампасами. Другий у білому капелюсі та з вицвілим татуйованим якорем. Третій із затуманеною трилітровою банкою в червоній авосьці та у шльопанцях поверх картатих шкарпеток. І четвертий — в окулярах із несумісними для життя діоптріями та із затиснутою в золотих зубах заслиненою самокруткою. Перетинаючи висохлий яблуневий сад, вони ліниво сперечались, хаскі то в мене на повідку чи маламут.

    — Це самоїд, — сердито огризнувся я, роздратований як уже обридлою кінологічною кашею в головах допитливих перехожих, так і тим, що конкретно цих перехожих тут взагалі не повинно бути.
    — Самоїд? Він що, сам себе їсть? — поцікавився дід із лампасами.
    — Тільки якщо не годувати. Якраз позавчора затримався на роботі, приходжу, а він уже з задньої лапи холодець собі варить!

    Не маючи бажання просторікувати з випадковими пасажирами, я пришвидшив крок — треба було завести собаку додому, а себе вивести на роботу.

    Через півгодини, випорхуючи з делікатно запльованого та пікантно забльованого під’їзду в новий, повний надій і планів день, я знов побачив їх. Квартет сидів у повному складі за столом у дворі. Схрестивши ноги із лампасами й картатими шкарпетками, зімкнувши руки з татуйованими якорями, поклавши на стіл капелюхи й на нього ж поставивши банки. Щось собі обговорювали, не звертаючи уваги ні мою появу, ні на моє ж зникнення за рогом з уже відвисаючою щелепою.

    Так з того часу й повелось. Я зустрічав їх щодня й щоразу, коли виходив на вулицю.

    По суботах, коли виносив сміття після прибирання, усі вони тоді кружляли навколо смітника. Один міг, наприклад, витрушувати пилососний фільтр, інший — вже повертатись із порожнім відром, третій — тільки підходити, а четвертий — порпатись у контейнері з пластиком.

    По неділях, коли йшов по воду до криниці, вони вже стояли там у черзі один за одним. Набирали воду в відра, а той, що з банкою — ще й у банку.

    Зранку коли вигулював пса, а вдень за походами до продуктового.

    По буднях я зустрічав їх на виході з офісу. Тоді діди традиційно жували шаурму чітко навпроти бізнес-центру. Чомусь дві шаурми на чотирьох. Щоразу розбиваючись на різні пари, вони передавали ті напхані лаваші один одному, кусали, плямкали й кивали мені на знак вітання.

    Вночі, коли повертався п’яний від друзів — вони теж валандались позаду і ще п’яніші: заточувались, горланили пісень... Коли ж так само вночі я човгав тверезий, але втішений від шльондр і коханок, діди йшли уже мовчки, тонометрами на ходу міряючи одне одному то тиск, то пульс. Я ще боявся, що вони здадуть мене дружині, та віра в чоловічу солідарність переважила паранойю.

    Не можу сказати, що ця дідівська атракція не дратувала мене й не лякала. Та, блять, ще й як! Чого причепились? Що хочуть? І, головне — як довго це шоу маст, сука, гоу он? За чотири місяці таких ніби-то випадкових перетинань я питав це у них десятки разів. І незмінно хтось із дідів знизував плечима й казав, що це просто збіг. Що вони живуть тут поруч, гуляють, де хочуть, і нема їм до мене ніякого діла. Що тут поробиш? Бити? Несолідно. В поліцію? І що сказати? Що за мною ходять підстаркуваті маньяки? Папараці на пенсії?!

    А потім якось і заспокоївся… Емоції вщухли та й притерлись ми якось. Звик я вже бачити ці силуети на горизонті. І вогник самокрутки у глибинах двору вночі став уже як рідний. Навіть сусід із першого поверху, як продавав квартиру, то вказав у оголошенні: “Вид із вікон на чотирьох дідів”. І знайшлись же покупці!

    Поступово я вивчив їх звички та й їх самих теж. Знаю, що в діда з капелюхом і якорем радикуліт. А в Полотняної Сорочки й Лампас — внучка у столиці, скоро на канікули приїде. Тиждень тому вдарили заморозки і я став виносити їм чай у термосі.

    А позавчора дідів стало троє. Свою вахту здав той, що з діоптріями і самокруткою. Серце. Вцілілі діди похнюпились, ще більше постаріли, але удар долі витримали з гідністю. Так само маячили на горизонті й так само їли шаурму, тільки вже одну на трьох — другу клали на стакан з водою.

    І якось так мені стало прикро за свої гнів і роздратування. Ну, чого я, справді, отак, ні за що? Хай би ходили собі, мені ж не жаль. А тепер що вже вибачатись?

    А хоча… Краще ж пізно, ніж не пізно. Якраз через три тижні матиму день народження. Чи не гарний був би жест — запросити цих трьох? Поговорили б, пом’янули б. Усі ж ми люди, а діди… Ну, скільки їм лишилось?

    15.08.2020.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  11. Небесний «Запорожець»
    Тягучими липкими краплями тяжкий липневий вечір стікав із розпечених дахів хрущовок і падав у сутінки. Відрикошетивши від даху «Запорожця» небесного кольору, він розбивався об землю й розтікався по асфальту, заповнюючи його пори та тріщини. Спальний район був не те щоб дуже вже престижним, але й не зовсім вже забутим. Ні богом, що час від часу посилав туди комунальні служби, ні комунальними службами, що, нарікаючи на долю, час від часу посилали бога.

    В одній із квартир дев’ятиповерхівки, в запилюженій і вже не жилій кімнаті, я трощив диван і тріумфально курсував із його уламками межи хрущовок. До смітника й назад. Диван чинив героїчний спротив дезінтеграції, жалібно скавучав, але поступово втрачав і позиції, і деталі.

    Колись там жила бабця, але з рік тому вона відчалила у кращий зі світів. Той трансфер супроводжувався тривалими хворобами і непередбачуваною поведінкою сечового міхура. В підсумку неповторний у своїй потворності ансамбль хвороб і немічностей лишив свій слід як на матрацах, так і на вінтажних бильцях. Родичі не дуже новопредставленої спати на дивані після того не могли й не хотіли. Тому за допомогою грубої фізичної сили та ще грубішої лексики той баласт і викидався. Спочатку з вікна, а потім на смітник.

    Смітник смердів під навісом за господарською будівлею невідомого призначення. До неї ж, але вже з боку дев’ятиповерхівки і причалив того вечора той самий «Запорожець» небесного кольору, повз який пролягав мій шлях диванного потрошителя. І поки я займався своїм невибагливим човниковим човганням, це примітивне, як амеба, авто жило життям, що було насиченіше, ніж будні студентів у гуртожитку. Іди і дивись. І заздри.

    Спочатку в «Запорожці» відпочивали тінейджери. Чи то старші класи, чи то молодші курси. Словом, група молодих осіб, як вони зазвичай фігурують у протоколах. Атмосфера була ненав’язливою, як на вписці на хаті у панків. З салону гримів черговий гімн чергового покоління молоді кількарічної давності. З ледь відкритих вікон у небо здіймався дим самокруток, і навряд чи тютюнових. Екрани смартфонів світилися щастям, а очі хлопчиків і дівчаток світилися ще яскравіше.

    Не те щоб я відчув непереборне бажання махнути на все рукою й застрибнути до салону, та як у цій ситуації не привалитись думами тяжкими про те, де у житті ти звернув не туди? Коли поруч таке легке й невимушене свято, а ти під пахвами і на горбу тягаєш шедеври меблярів. І шлейф із сечових випарів, що за тобою тягнеться, можна вивчати не тільки через пристрій нічного бачення, а й неозброєним оком.

    Втім, вже у наступній ходці, через якихось п’ять хвилин, вечірки й слід простиг. Зникла, як міраж. Як ніби доля почула квиління моєї душі й стерла веселу компанію з лиця землі.

    Натомість, спершись на те, що у всіх машин багажник, і тільки в «Запорожця» — капот, біля авто стояла парочка закоханих чи, як мінімум, нетраханих. В салоні було тихо й темно і якось одразу стало ясно, що вони тут одні. Дивилися на небо, гомоніли та зітхали. Аж мені під своєю ношею хотілося кряхтіти тихіше. Щоб не сполохати таку тендітну церемонію залицяння.

    І не сполохав. Вже через п’ять хвилин я милувався характерним похитуванням небесного кузова. Це супроводжувалось бриньчанням приторної балади чи то Джо Кокера, чи то Стінга. І жодної живої душі. Лише ми втрьох і чверть дивану.

    Чисто по-людськи я бажав, аби той кузов хитався, поки не закінчиться диван. В гіршому випадку очікував, що на наступній ходці з вікон стирчатимуть руки з цигарками...

    А побачив класичний для цієї марки/моделі пейзаж: два парубки схилились над розкритим капотом. Один копався в нутрощах, другий світив йому ліхтариком. І я хотів вірити, що того вечора «Запорожець» ламався не просто так, а замість дівчини. Бо хтось же мусив тоді поламатись. Хоча б заради ввічливості.

    В останню, п’яту ходку ще через п’ять хвилин, я біг підстрибом. Від дивану лишились маленькі деталі, а від попередніх рейсів цікавість — що ж буде зараз? А було... Величезне нічого. Ні накурених у салоні, ні закоханих на капоті, ні заклопотаних під ним. Небесний «Запорожець» стояв сам один і жодного натяку на спектакль, який щойно на моїх очах зобразив увесь життєвий цикл цього героя анекдотів та антигероя доріг.

    ...Зранку похмурий двірник обмітав недопалки навколо «Запорожця» і бурмотів нехитре й передбачуване «Понаставляють цих машин! Ні пройти, ні проїхати».

    Я саме проходив повз, коли він, сердито плюнувши на напівспущене колесо, відставив мітлу й попросив про допомогу. Треба було заволокти до господарської будівлі дбайливо складені на смітнику уламки дивану. На дачі таке добро точно згодиться.

    26.12.2019.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  12. Корпоративна повість
    – Чувак, де Даша?
    – %№@*&? – багатозначно вичавив я, театрально відмахнувся головою та сфокусувався на пісні.
                   «Ивушки вы, и-и-ивушки,
                   Что же вы наде-е-елали?»

    Боже, до чого ж тупі слова! Що вони, оті івушки, можуть надєлать? Це ж примітивна, бездумна деревина!
    – Андрій!!! Де Даша???
    Ох і Альона! Уміє ж зпаскудити мистецький аналіз твору! Я обертаюсь на стілець ліворуч. Він кричуще порожній і це означає лиш одне. Що я й гадки не маю, де Даша.
    – Не знаю. Щойно була тут… Ивушки вы, и-и-ивушки…
    – Андрій! Візьми себе в руки!
    Я чесно спробував, але істота, що тимчасово окупувала мозок і тіло, нагородила Альону тим самим промовистим нірванним поглядом. Ну, це коли очі в розсипну, а кутики губ сповідують принцип «кожен сам за себе». Альона сигнал розпізнала.
    – А де ви були?
    – Курили.
    – Так довго?
    – Т-т-траву к-курили… – жестом я попросив Альону нахилитись і зловісним гордим шепотом засичав їй у вухо, – …з шефом!
    Альона різко вирівнялась, а я продовжив:
    – Ивушки вы и-и-ивушки… Це просто жопа якась, а не пісня… Что же вы наде-е-елали…
    – Серйозно?
    Треба ж, наскільки круглими можуть бути в людини очі…
    – А шо? Я так розумію, це рідкість?
    – Андрій, це пиздець!
    Десь так воно й було. На роботу мене прийняли аж позавчора. На співбесіді з шефом колінця мої трусились на вісім балів за шкалою Ріхтера. Шеф – ще та цяця… Мультимільйонер, котрий не купив, а сам, особисто створив один із найбільших медійних холдингів України. Акула Бізнесу, що зовні схожа на Акулу Звичайну і з норовом Акули Скаженої. Рік тому, теж під новий рік, він якось зранку завітав до комерційного відділу й звільнив геть усіх, хто там був. Вижила лише одна. Того дня вона була у відпустці. З того ж дня її називають Горцем. А сьогодні Даша, щойно безвісти зниклий юрист, читала заяву на звільнення свого попередника. Зокрема, там було щось на кшталт: «…І я не змирюся з тим, що мене публічно називають дебілом»… Словом, менеджерська школа шефа давно вже стала притчею во язицех. Як і його наркоманські витівки. Ну а як же? Людина ж творча. Он яку компанію створив…
                    «Ивушки вы и-и-ивушки…»
    А, і, до речі… Це ж саме шеф, жалісливо зсунувши брови на переніссі, зараз співає цю довбану пісню. На пару з дружиною. В наскрізь замажореному караоке-барі столиці. За витягнуту руку від мене. За спиною випадаючої в осад Альони.
    – Реально, прямо з ним прямо так взяв і покурив?
    – Та я йому косяк передавав! Ти б бачила, як по-пацанськи він курить! Стискає косячок між мізинцем та безіменним пальцем і робить тягу через кулак. Я в шістнадцять років теж так умів!
    – Жесть!
    – …Что же вы наде-е-е-лали? Ця пісня колись закінчиться?
    Альона відтанцювала шукати Дашу, а я, щоб не лишатись тет-а-тет із івушками, з третього разу покинув стілець і теж рушив на пошуки.
                   «Ивушки вы, и-и-ивушки,
                   Что же вы наде-е-елали?»

    Даша сиділа на дворі, за рогом від входу в бар. В охайному пальто. Години з чотири тому ми пафосно підставляли охоронцям свій верхній одяг, щоб вони розвісили його у розкішних шафах. Години дві тому на цьому ж місці Даша по поличках розкладала, який же мудак її Алік. Мабуть, тому вона й вирішила сьогодні «во всє тяжкіє»… З годину тому я, Даша й Льоня під жваві погляди тих самих церберопобідних приматів з охорони зачинилися втрьох у жіночому туалеті. Насправді – для забиванням невинного косячка. Хоча варіант із груповухою, що читався в очах персоналу, ми вирішили не оскаржувати. Я ще й пропонував пікантно поправляти платтячко, виходячи з туалету…
    А зараз ця граційна жінка у гарній сукні та з зачіскою, безідейно сиділа посеред Києва, похитувалась від вітру й токсикозу і неприроднім фальцетом звітувала про свій фізичний і, підозрюю, моральний стан.
    – Даш, ти що, вже все? Вже додому?
    – Мені хріново.
    – Таксі викликала?
    – Мені хріново.
    – Ясно. Тримайся.
    І Даша, пильно вивчаючи текстуру асфальту понурою головою, почала триматись. За мене, звісно. Точніше, за великі пальці. Як за джойстики ігрових консолей. Коли її хилило в той чи інший бік – мені достатньо було підійняти руку щоб її вирівняти. Нічо так симулятор… В дитинстві у комп’ютерній грі «Top Gun» я так літаки на авіаносець садив…
    Ну, ок. І що далі? Таксі я не викличу бо й сам ледь-ледь адекватніший за цю жертву токсикозу… Хто врятує рятувальника? В найкращих традиціях журналістських тестів на небайдужість, я звернувся за допомогою до перехожих.
    – Ви можете викликати таксі?
    Повний ігнор та пришвидшена хода. Навіть не озирнулась, сучка.
    – А ви можете?
    – Що?
    – Викликати таксі! – психую я.
    – Ні.
    Бездушні йобані кияни…
    – От ви де!
    Аллілуйя. Альона помітила моє зникнення, зрозуміла, що я шукаю Дашу і знайшла нас обох.
    – Та да. Дєвочку тащить і плющить. Я боюсь, що вона взагалі зараз від’їде.
    – Даша, ти як?
    – Мені хріново.
    – Ясно. Чоловіку не дзвонила?
    – Нє. Мені хріноооово…
    – І не дзвони. Буде дзвонити – не бери трубку. Та ти й не зможеш… Але, якщо що – скажеш, що музика гриміла й ти не чула дзвінка. Ми зараз їдемо до мене. Будеш сидіти у ванній, поки не попустить.
    – Я зараз блюватиму.
    – Тільки не на мене! – пожвавлююсь я із затиснутими токсикозною хваткою пальцями.
    – Бвееее, – протестує Даша.
    Що, прям так? В пальто, сукні, із зачіскою й макіяжем? На щастя, за мить до цього я вирвався й розвернув її на 180 градусів. Одяг мій лишився неушкодженим. На відміну від дашиного образу леді.
    – Нічо-нічо. Так навіть краще. Її попустить, – заспокоїла Альона.
    – О! Робимо селфі! – запропонував я.
    – Бвеее-е-е-е, – наполягала на своємуДаша.
    Я тут же увімкнув камеру на телефоні й почав моститись біля колеги, примовляючи: «…а це я з юристом на корпоративі…»
    – Андрій!
    – Бве-е-е-е!
    – Ладно, не буду…
    – Їй погано? – з’явився охоронець.
    – Блять, тебе ще не вистачало! – крикнув я. Подумки, звісно. А вслух розшаркався:
    – Ні-ні, все гаразд. Дама, як би це сказати… Трошки перепила.
    – Бве-е-е! – підтримала мій спіч дама, кидаючи на сніг чергову «вишиванку».
    – Та ми вже їдемо, – підсумувала Альона.
    – Ну, дивіться… – примирливо промуркотів охоронець.
    – Відведіть мене до лавочки, – попросила Даша після того, як завершила зрошувати грудневі газони.
    – Веди, – дозволила Альона, – я поки збігаю за куртками, попрощаюсь з усіма і викличу таксі… В тебе яка вулиця? Яблучна?
    – Фруктова…
    – Чи ти з нами?
    – Ну а як же? Show must go on!
    Альона зникла у нетрях бару, звідки повернулась хвилин через двадцять з моєю курткою під пахвою.
    Весь цей час я вбирав крізь світер київський холод і потихеньку тверезів. Даші пощастило менше, вона була в пальто. А пальта, як відомо, погано пропускають тверезість.
    – Заступи її, наші йдуть! Щоб ніхто не бачив! – здалеку змовницьки зашипіла Альона.
    – А ти чого так довго?
    – Поки з усіма попрощаєшся… Вашого зникнення ніхто не помітив, так що все окей.
    – «Отряд не заметил потери бойца-а-а».
    – Ша, йдуть…
    Дійсно, тут же повз нас продефілювала парочка із бухгалтерії. Дивились так, ніби застукали нас не за ритуалом детоксикації, а як мінімум за статевим актом з усіма відомими науці перверзіями. По-любому ж, курвиська, подумають, що в нас інтрижка.
    Мої роздуми й прокльони перервав до болю попсовий рінгтон. Альона по-діловому швидко зорієнтувалась, виловила з нетрів сумочки телефон, глянула на екран і, не змигнувши оком, випалила:
    – Даша, чоловік дзвонить.
    Даша продовжувала старанно вивчати текстуру асфальту крізь опущені повіки й на подразники зовнішнього світу не реагувала.
    – А, може, вона того? Спить…
    – Даша?
    – Мені хріново…
    – Та невже? – психанула Альона. – Алік дзвонить! Ми беремо трубку?
    – Нє-є-є
    – Добре, що не «бве-е-е», – безтактно вклинився я.
    – Добре. Трубку ми не беремо. Передзвониш, як попустить. Скажеш, музика грала й не чула...
    – А, може, ти з ним поговориш?
    – Ти що! Так точно не можна! Якщо дзвонить подруга це означає, що все погано бо: а). Або кохана зовсім неадекватна; і б). Кохана щось намутила й тепер їй соромно говорити. Подруга дзвонить тільки коли все хріново.
    – Мені хріново…
    – ...А зараз, – ігноруючи вставки, по-діловому продовжила Альона, – ми їдемо до мене.
    І, крекчучи й спікаючись, я поволік ледь притомну колегу до таксі.
    Всю дорогу я відпоював «мертву» Дашу сорбексом та боржомі й стежив, щоб мінералка не випала з безвільних кінцівок і не обілляла салон.
    – Диви, Андрій. Тут за рогом є цілодобовий. Тримай гроші. Візьмеш два корми для кота. І один наповнювач для туалету. Теж котячого. Ну… І нам по пиву!
    – Show must go on! – погодився я.
    – Ивушки вы и-и-ивушки… – гикнула Даша.
    – Андрій, твій вихід!
    – Блять, ще один квест, – буркнув я уже на вулиці.
    Не знаю, чому мені таким важливим тоді здавався вибір корму й наповнювача, але під тією зоополицею я тупцював з добрих півгодини. Зате з пивом не вагався. Головне, щоб у банці. Не знаю, чому.
    А ви колись шукали під’їзди в клоаці лук’янівських двориків? Вперше бачених двориків? Бачених у байтово-параноїдальному стані? З баластом туалетного наповнювача? Ні, якщо ви не бовтались убиті по клоаці лук’янівських дворів, то ви не знаєте, що таке героїка вештання… Сам дивуюсь, як мені це вдалось, але через надцять хвилин поневірянь я таки плюхнувся на омріяній кухні й у очах моїх світилось щастя. Даша відкисала у ванній, Альона сиділа навпроти й торочила щось про мужиків, за жізнь та на дотичні теми.
    Час від часу я відсилав Альону до ванної: «Біжи, перевір, як вона». Дуже не хотілось, щоб одна колега втонула у ванній іншої колеги. Це ж їхню роботу й на мене повісити можуть…
    – А в мене є косячок! – ефектно з’явилась Даша, коли ми вже допили пиво, а кіт Валентин доїв свій корм.
    – Ой, нє… Я ж тоді тут і лишусь! – вигукнув я, звісно ж подумки, а вголос сказав:
    – О, а давай, добий нас! Тільки сама не кури. Бо точно від’їдеш…
    Тут же, під витяжкою, з тремтячих рук щойно відкачаної, ми зробили кілька вдихів, видихів, видихів та вдихів, після чого повернулись за стіл. Даша сиділа на обтягнутій шкірою табуретці, підібгавши під себе ноги й пила чай. На ній були альонині спортивні штани й майка та рушник на голові. І зовсім не було макіяжу й тієї підкресленої правильності, зазвичай притаманній жінці в офіційному середовищі. За сьогодні це було її третє перевтілення. Чомусь подумалось, що я ніколи не бачив по суті малознайому людину в такий момент уразливості. З-під майки стирчали худі плечі, а з-під напівопущених повік проглядала ніяковість: «треба ж було так набратись…» Як дитинка… Даша уникала зазирати до наших облич, а ми чесно намагались не підйобувати, як це зазвичай роблять із тими, кому на п’янці не пощастило бути п’янішим за решту. Жінка дзвонила своєму мужчині, Аліку.
    – Привіт… Як ти там, не скучаєш? Так, я не чула, як ти дзвонив… Ми ж у караоке-барі… Тут музика так грала… Ну, випила кілька бокалів шампанського… Зараз уже будемо викликати таксі… Я теж тебе люблю…
    І хоч Алік рідкісний мудак, що постійно косячить, у чому я переконався кілька годин тому, коли Ще Адекватна Даша виливала душу, а не вміст шлунку, та зараз чомусь уявилось, як наївний, нічого не підозрюючий мужчина сидить на кухні, весь такий няшний, п’є чай із бергамотом, жує теплі, ним же приготовані пампушки, з малиновим варенням чи чимось типу того й так безапеляційно вірить брехливому тьохканню коханої. Ай-яй-яй!
    Хвилин через двадцять, коли нас тащило уже від поглинутого під витяжкою, Даша почала збиратись:
    – Яка в тебе вулиця? Ягідна?
    – Фруктова…
    – До Вишгорода через Фруктову, – продиктувала колега у слухавку та, витримавши паузу, ввімкнула фен і зникла в коридорі, звідки виникла вже через кілька хвилин. – Ну що, поїхали?
    Я так і охнув. Переді мною стояла Та Сама Даша, офісного зразка. Охайна, чепурна, у платті й макіяжі. Четверте перевтілення за чотири години. Колесо Сансари у мініатюрі... Таки правду кажуть, що всі жінки актриси. Чи відьми. Зрештою, яка різниця?
    На східцях, десь між першим та другим поверхом, я ще запитав:
    – А пам’ятаєш, коли ми здавали одяг і нас запитали, на один номерок вішати чи на різні, то я сказав, що краще на різні. Бо невідомо, як вечір закінчиться. Хто ж знав, що він закінчиться ось так!
    У відповідь колега лиш невизначено мугикнула.
    …Ніч дожирала замерзлий Київ, а таксі везло на північ двох людей. П’яного та двічі накуреного мужчину й чепурну жінку після двох бокалів шампанського.

    11.01.2015.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  13. Снігова баба
    Шльондри кашляли глибоко та густо. З кахиканням навколо їх молоденьких чепурних і не дуже голів здіймався сметанно білий туман. І це розпалювало азарт. Спробуй влучити в живу конвульсуючу мішень, та ще й, як співав класик, понад хмарами.

    Анжела й Сніжана плакали. За звичкою вони робили це навкарачки, тож виглядало те цікаво. Сльози шльондр мішалися з порошком і здерти наманікюреними пальцями неподатливе липке тісто з обличчя було просто нереально. В кутку, прикриваючи голову й нирки, сутулою собакою скавучала Лілі. Агата й Елеонора бадьоро пританцьовували під градом кульок і відчайдушно намагались прикрити обличчя. Перша страшно зиркала з-під темних припорошених окулярів, друга – з-під панчохи, знятої з власної ноги на третій хвилині обстрілу. На фоні коліжанок героїчно трималась досвідчена Сюзанна. З дитячою цікавістю вона зиркала в дула маркерів і, здавалось, єдине, що її турбує – вогник на кінчику затиснутої в тонких пальчиках папіроски. Він не повинен був згаснути і Сюзанна знала, що така її віктимна поведінка неабияк заводить альфачів. Як співав класик, українські дівчата музичні.

    За п’ятдесят метрів навпроти шльондр стояло шестеро голих по пояс накачаних аполлонів у респіраторах та захисних окулярах. Як вояків громадянської війни, кожного з них оперезували кулеметні стрічки з порошковими кульками замість гільз. Закохані у самих себе, вони вистрілювали, як співав класик, ленту за лентою.

    Аполлони оплатили пакет «До першої крові». Шльондри ж трималися гідно й уже десять хвилин жодна з них не думала ні вмирати, ні бодай непритомніти. Яка вже тут кров? Клієнти ж уздовж і впоперек користались своїм правом на безліміт набоїв. Аполлони пітніли, власник галереї терпів збитки.

    Чотири роки тому майбутній власник, як співав класик, креативив у Голландії фінансові ідеї, й зрозумів, що справжні гроші тримаються на трьох китах – проституції, зброї та наркотиках. Уже за рік спритний репатріант поєднав три в одному й відкрив у потрощеній вінницькій промзоні VIP Glamour Lounge Luxury Shooting Gallery, де по шльондрах стріляли кокаїном. Символічно заклад було названо «Сніговою бабою» – впливові дяді в його стінах те й робили, що бавилися снігом та бабами.

    Та в кожного бізнесу свої факапи. Альбоми музикантів виставляють в інтернеті за місяць до релізу, виноградники виноробів нищить виноград, в кодах програм знаходять баги. До кокаїнового тиру, як оце сьогодні, завозять незламних шльондр. Як співав класик, shit can happen.

    Зазвичай власник спостерігав за стрільбами крізь спеціальне віконце свого кабінету. Середній сеанс гри тривав 5-7 хвилин, після чого з носів дівчат йшла кров і це був кінець. Іноді вони вмирали, але то таке… Для рентабельності тих п’яти хвилин було більше, ніж достатньо. За умови, що квартал пройде без чиновницьких перевірок. А вже кожна наступна хвилина – збитки, з котрими треба щось робити. Не чекати ж, поки злидні, як співав класик, затанцюють в хаті краков’як.

    - Диви-диви, он та вже ригає!

    Агата присіла й, судомно здригаючись, демонструвала аполлонам свій внутрішній світ. Чи варто уточнювати, що в шлунку шльондри навряд чи виловиш якусь естетично привабливу штукенцію?

    «Хоч би кров’ю ригала, курва, вже б і розійшлися. Game over – він і в Африці game over. Але ж ні…» - забідкався біля свого віконця власник.

    – Давай, тисни гачок! – з підлоги прогарчала шльондра аполлонам. Так класик, до речі, теж співав – на альбомі «Земля». Агата точно про це знала. Бо в першу чергу вона жінка, а потім уже актриса й усе інше.
    Аполлони з огидою перезирнулись та скерували всі свої стволи на Агату.

    «Сука, зараз ці месники-МНСники тільки на неї лям вбухають… Вкатають її в кокс, як піонера з горном в гіпс», – буркнув власник. Він тут же підскочив зі стільця до стіни, витягнув шнур, видавив скло й смикнув рубильник. Класик у хрипучому динаміку саме співав «...усталий гасподь виключіт свєт...».

    Рев невдоволених альфачів ледь не зірвав стелю разом із п’ятьма поверхами мертвих цехів над нею.

    – Хлопці, вибачайте, та, схоже, кіна не буде, – розшаркуючись, власник з’явився перед клієнтами з ліхтарем у руці й винуватим виразом на обличчі, – знов це обленерго, чи хто там, щось рихтує. Горіли б вони...

    – Та, бля...
    – Тільки розігрілись!
    – Я її майже завалив.
    – Все розумію, але що поробиш? В мене від цих вимикань такі збитки…
    – Та да, з вашим бізнесом… – примирливо відмугикались аполлони й пішли в душ.

    За півгодини клієнти розійшлися, шльондр вивели-виволокли на свіже повітря, дали добові, по шоколадному батончику для реабілітації, та відправили чи то на чотири сторони, чи то під три чорти. Сніжана під руки повела Агату додому. Лілі сіла на лавочці й втупилася в точку. Сюзанна допалила, нарешті, свою папіроску, після чого застрибнула до тролейбусу й зникла за горизонтом. Анджела й Елеонора, в яких із грошима було, вочевидь, зовсім сутужно, напрошувались на ще одну зміну, та їм грубо відмовили. Не сьогодні.

    Попрощавшись з усіма, власник зачинився в Shooting Gallery, увімкнув світло й витяжку, вимкнув ліхтар. Дивитись, як кокаїновий пил поглинає система вентиляції, не було жодного бажання. Треба було рахувати, в яку суму обійшовся цей корпоратив, прибрати зал, домовитись за нових шльондр, новий кокаїн та інші витратні матеріали. Завтра насичений день – зранку Свідки Єгови, ввечері прокуратура гулятиме...

    А загалом – нормальний бізнес. Якби не всі ці перевірки, на які коксу не наберешся. Тому іноді треба просто вимикати рубильник.

    27.07.2017.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  14. Обезтілене
        Але ж є на світі цьому дволикі! Я навіть легенди про таких знаю. Бо це і справді мистецтво – загарбати собі два обличчя... Отже, мають бути і безликі. Хтось із них, мабуть, і є моїм. Тим самим. І якщо він без мене живий – то я без нього ніщо.
        Бо хто я? Всього лиш обличчя – без плоті, без володаря, обезтілене ще в минулому житті. Тільки й зберегло у собі відчайдушне прагнення знайти хоча б своє тіло. Поєднатися із ним в єдине ціле та, нарешті, побачити себе у дзеркалі. А про людину я уже й не мрію.
        Я вже кидалося в обійми сотень безликих, але вони відривали мене, шрамуючи пальцями, і втоптували у бруківку. Бо їм потрібно було збиратися у зграї. Щоб кричати та підіймати догори руки, стиснуті в кулак. І щоб із голів чувся скрегіт стиснутих зубів, а із сердець вихлюпувався гнів. Мабуть, ці ігрища були комусь потрібні.
        ...Це не вони, а якась абсолютна злість зриває, випалює та кидає мене об землю. А я просочуюсь крізь дбайливо пролитий на мене асфальт і навіть через терни непотрібності. Щоб вистраждати відродження і перевтілитися. Щоб навесні бути павутиною на кущах, влітку – дитям райдуги, народженим у міських фонтанах, восени – кольоровими візерунками вуличних калюж, а взимку – огортати вікна їх осель. А після цього... Знову безликі, знову падіння, підошви...
        Я і без дзеркал відчуваю, як мене вже проорюють зморшки. Вздовж і впоперек, меридіанами і паралелями. Вже й рот перестав бути собою, а обмілів, як міліє душа людська, і перетворився на одну з таких зморшок. Він іще шелестить щось час від часу, але вже й я не розумію, що саме. Мені здається, він просто збожеволів від самотності.
        Я дивлюся на світ безликих зі свого поки що небуття і мені гірко... Там нас так мало, тут нас все менше. Найкращі з нас полягли покосами у цій пальцевій різанині. І я знаю, що тут, у небутті, поруч зі мною блукає безліч моїх братів та сестер. Вони сподіваються, марять і плачуть. Я чую те голосіння навіть крізь крики нікчемних ігрищ безликих. У них ще вся боротьба попереду, але вони зможуть. І кожен ще знайде своє тіло, а якщо пощастить, то й людину.
        А я вгризуся у першого ж безликого. Нехай здирає, нехай топче. Я вже не підведуся і не відчую себе. А з праху мого народяться зорі.


    17.06.2011.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  15. Скеля, у яку закохувались
        Він не намагався пізнати Її. Достатньо було бодай торкнутися до Неї, відчути на обвітреній шиї омріяний Її подих. Його попередники снили та марили Нею. Більше їх і не бачили. Бідолахи віддавали Їй усі сили, після чого, знекровлені та бездиханні падали на грані трьох стихій, що ставали їх вічною домівкою.
        Вона закохувала уже самим фактом свого існування. Своїм ореолом таємничості та недосяжності. І, звісно ж, Вона була гарна...
        Коли в котрійсь запліснявілій корчмі згорблені матроси пристрасно розказували про Неї – він не одразу й зрозумів, що мова не про жінку, а про Скелю, якийсь жалюгідний білий клаптик на глобусі, куди ще не встигли вплести себе люди.
        І він, зачарований Нею зі слів п’яних матросів, призначив Їй побачення. І поки безсоромні пройдисвіти на палубі малювали одне одному у найвульгарніших деталях, що вони зроблять з Її тілом, які будинки вибудують на тій Скелі – він малював Її. Не з фотографій, а з власних мрій. Вони тікали від світу, що погруз у споживацтві, гонці озброєнь, розкоші та номіналу. Вони бажали там, за горизонтом створити те, що так прагнули залишити позад себе. А він Її любив...
        Каравани суден уже загинуло на цій стежці... Їх капітани так довго вдивлялися у далечінь, що обриси їх величних постатей залишали свої відбитки беззоряності у нічному небі. Тепер тут орієнтувалися не за сузір’ями, а за чорними плямами, котрим давали відповідні імена. Потім ті капітани були викинуті в океан навіженими екіпажами. І тепер вони чіплялися за корабель цілими кетягами. Кожен хоча б своїм привидом прагнув дібратися до Неї.
        Вона важко зітхала з-під гострих уламків нещасних суден. Скеля і сама вже скучила за своїми каменями, захованими під деревиною. Уся надія була на океан. Однак, якщо хвилі й забирали дошки – їх місце одразу ж займали тіла.
        Він фізично відчув збудження, що вселилося в його супутників того ранку, коли юнга зі щогли зойкнув „Едем!”. Більше його ніхто не бачив. Жага ступити на ту саму землю, торкнутися того самого Едему, змусила його пірнути у океан щоб наввипередки з кораблем затонути першим. Один за одним, його вчинок повторив увесь екіпаж. Усі шість із половиною мільярдів... Деякі з них і справді дісталися Скелі. Вони довго плакали, лежачи на землі. А потім тихо зникли під наступаючим прибоєм.
        Він лишився єдиним, хто був гідний милуватися нею, такою небезпечно бажаною. Лишалося тільки розвернути осиротілий штурвал. Він знав, що вони належать одне одному. І він неодмінно повернеться.


    7.05.2011


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  16. Монолог вагітного тіла жебрачки
        І знову ти впхала мене у цього вузького светра! Звісно, він же так підкреслює талію і те, що її спотворює. Те, що зародилося у мені без твого відома, бажання та згоди – життя. Для мене і досі загадка, як тобі це вдалося. Та ж на тобі навіть одяг мертвий! І я – напівживе... А ти життям кидаєш виклик життю!
        А навіщо ти носиш той плід під моїм серцем уже стільки часу? Чи не тому, що перехожі благодійники збільшили свої пожертвування? А потім, горді собою, приходять додому і розказують своїм близьким про тебе, про нього, про нас… Я здалеку бачу скрушне хитання їх голів, коли вони натовпом вертаються, щоб покрутити хороводи навколо тебе, закидаючи твою тупу посмішку монетами.
        А чим іще заплатиш ти за воду, що заливає твої очі, стікаючи краївкою неба? А за кляте спиртне? Ти ж бо ніколи не читала і не будеш читати йому класиків, а максимум – цінники на aqua vitae! У нього ніколи не буде матері. Не буде друзів, не буде любові. Не буде ні кішки зі зверхнім, проте люблячим поглядом, ні собаки із теплим язиком. Зате на нього чекають брудні голуби і таргани, що своєю огидністю подібні тобі.
        І при цьому ти й справді чекаєш на продовження власної казки? Воно й не дивно. Якби ти не вірила у чудеса – ти б хоч чогось була варта. Можливо, навіть я б тебе любило. Але продовження не буде. Я відміню його.
        Я ж підгледіло, що він уже випалює кров’ю послання у твоїй утробі. І той напис виє, що треба тікати з цього тонучого судна. Він буде першим щуром, і я б не хотіло, щоб у нього знайшлися послідовники. Поки ти спарюєш мої коліна із сірістю міської бруківки – плід сорому та сором твого плоду роз’ятрює мої нутрощі.
        Цієї ж ночі я виплюну його між власні ноги так само, як ти випльовуєш нечистоти крізь зуби! Він покине мене, твоє вульгарне та отруйне тіло. І знаєш що? Ти мені навіть не помстишся.


    13.04.2011.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  17. Зустрiч
        А я нікому не скажу, що саме цієї ночі до мене приходила Солодка Нестяма. Вона клала свої гарячі долоні на моє чоло та цілувала холодну шкіру нестерпними цілунками. І кожен із них тавром врізався у тіло. Хотілося кричати від цього тупого болю, але з усіх боків мене обклали брудними тілами істот, чиї голоси лунають ночами у моїй голові. Я не хотів, аби мій крик тривожив їх. Тоді вони прогнали б Нестяму й до ранку мучили б мене глузливими жартами...
        Я шепотів їй, що так не можна, що в нас мало часу... І ще щось, що залишилось не почутим, бо губилося у шурхоті Її цілунків. Вона ж благала згадати, як було добре, коли ми ходили колами по стесаних каменях улюбленої скелі. Ті кам’яні брили ще у прадавні часи огорнулися мохом та милувалися своїм відображенням у воді. Мабуть, вони були страшенно задоволені своєю участю у безмежжі, що їх оточувало. Я витоптав би коло у тих каменях, якби не стемніло...
        Нестяма розтеклася по кімнаті, вкриваючи тіла тих, чиї голоси я чув. І тепер лиш вона була для мене Абсолютом. З Її допомогою я згадав шовкові дотики трав і прохолоду ранкової роси. Вона з докором нагадала, як я топився у синяві неба, і лиш цупкий та пильний туман ледве виловив мене й затягнув до реальності. Хіба то було не життя? Хіба була потреба перетворювати свій світ у темний запліснявілий коридор, з його постійними виборами поворотів та дверей із голосами, які тоді чулися з-за них, а зараз сплять навколо мене?!
        Блаженні ті, хто вибору не мав... Хто все-таки втопився у небі. Чи жив у єдиній кімнаті без вікон і не мав жодного уявлення ані про коридори, ані про небо... А я занадто багато знаю. І це тому навколо мене кипить смолою битва, в котрій брудні особи кричать мені в обличчя, ким я є. Вони роблять це постійно! З-за будь-яких дверей. І кожен їх голос – мотузка, котра полонить у реальності.
        І лише раз на рік, на початку весни у відкрите вікно просочується Солодка Нестяма. І шепоче мені, ким я насправді є... І цього достатньо, щоб я протримався ще рік...
        Я знаю, що скоро Її Прозорість вивільнить мене зі своїх обіймів та випурхне у вікно... На неї вже чекає пульсуюча зграя птахів у несамовитому небі... І я міг би бути одним із них.


    13.03.2011.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  18. Генерація
        Сягнувши нового рівня відчуження, люди об’єдналися і негласно проголосили себе новою генерацією. Вони вже не дивляться в небо і нічого не знають про його колір. А небо так скучило за поглядами! Лише моїх йому не достатньо. Вони вже не будують будинки біля води, оскільки бояться її. Вода образилась і у відповідь заховалася під землю. Час від часу я навідуюсь до неї і вона шепоче зі мною, розкриваючи усі свої таємниці. Вони не рахують днів і уже давно не бачать ночей. Тому життя їх перетворилося на постійні сутінки. Вони вже не гуляють під дощем, а просто мокнуть. Вони вже не хворіють і не вмирають, але постійно бояться цього. Псевдокаліки тіла та істинні каліки душі.
        Вони радіють, що не вміють літати. Так вони почуваються безпечніше у своїх бетонних норах, де вікна наглухо забиті дошками. Вони зляться, що минає час і пишаються відсутністю близьких. Вони п’ють чай у компанії самотності. І чорна пустка голосно сьорбає та заглядає до їх чорних ротів. Вони обрали речі замість подій. І тепер у тих норах є все. Але немає нічого у минулому і ніщо не чекає на них у майбутньому.
        Я сам через це пройшов. Я пережив самого себе – переживу і їх. Мене теж змалку вчили дивитися лише під ноги. І я не наважувався підвести голову. Яким же був мій подив, коли звівши очі, я зустрівся поглядом зі ще однією людиною! Виявляється, я не єдиний паросток, чиє життя пробивається з-під ненависного асфальту! З тих пір ми разом. І чай ми п’ємо удвох. Тоді у ньому не так гостро відчувається присмак туги. Світ ще не бачив, щоб люди протиставили йому самих себе настільки примітивно.
        Ми зірвали дошки з вікон і повикидали з них мотлох, що був таким цінним для нас. Ми пишемо хроніки днів, прожитих серед цієї свинцевої маси і живемо надією що хтось колись їх прочитає.
        Та це буде не скоро... Ще довго, майже завжди, тут пануватиме покоління нового зразка. Раса, придатна до життя у створеному і спотвореному за її ж шаблонами світі. Дитя, що своїм укусом отруїло власне тіло ще в материнській утробі. Це агонізуюче поріддя. Генерація злих на себе.


    30.01.2011


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  19. Перекотиполе
        Його коліна кровоточили, хоча він жодного разу не ставав на них перед жалюгідним Світом. Вони плакали кров’ю, а Хлопчик – сміхом. По стегнах його бив маленький мішечок із піском. З несамовитою жадобою сухі та порепані пальці впивалися у мішок, а коли кулаки напивалися піском – вони здіймалися до очей. Хлопчик засипав свої зіниці, заліплював їх піщинками, сльозами перетворював своє обличчя на болото і йшов далі. Він майже нічого не бачив, однак його хода не втрачала ні бадьорості, ні впевненості. Тільки коліна втрачали кров...
        А Світ шкірився йому через своїх Мешканців. А Він втоптував Хлопчика та видирав той мішечок з юних та навіки немічних рук! А поплічники Його глузували та калічили кістляве перекотиполе, котрому вітром був сміх, а насінням – сльози. І то була славетна травля.
        А Хлопчик тікав. Наосліп, далі від людей до інших людей. І хребет його прогинався й тріщав під тиском вибухової хвилі сміху... Дорога стогнала та просідала під дитячими ногами, адже хода перекотиполя з часом стала настільки важкою, що тієї ваги навіть Земля не могла витримати... Чи, можливо, вона соромилась перед Хлопчиком за породжених нею людей, що цькували його?!
        Час від часу Хлопчика звинувачували в тому, що він юродивий. Мовляв, нема чого сипати пісок у власні очі. До того ж, якщо навколо стільки спраглих зіниць. Зазвичай він відмахувався від надокучливих Мешканців і лише одного разу його губи прошелестіли:
        – Як же я тоді поясню, чого я плачу?
        ...На дні Всесвіття все нікчемнішою під кроками Хлопчика ставала планета. Все глибше і глибше Земля занурювалась у себе, намагаючись втекти від скривавлених підошов, що неодмінно переслідувалися сміхом. Та чим ближчим був небокрай – тим менше ставало Мешканців, тим куціше врізався Світ, і тим тихшим був його регіт...
        І вже мішечок на поясі Хлопчика вміщував більше, ніж було під ногами його. Тільки зараз ті ноги спинилися, а заплакані очі з-під болота наважилися озирнутися у безмежжя. Він залишився наодинці зі своїм презирством та самотністю. І боявся зробити крок, щоб земля зовсім не зникла. І сипав, сипав той пісок у очі. Підставивши іншу долоню, щоб не втрачати дорогоцінні крихти скорботи. Він потрапив до Світу помилково і пережив Його.


    22.12.2010.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  20. Поручні
        Рейки давно скінчилися, і тепер трамвай рухався у хащі, що виднілися на горизонті далеко поза межами міста. Стежини, котрі різали ту місцевість, не знали дотиків ні людських ніг, ні людського сонця. Пасажири принишкли і тільки скоса дивилися на мене. Було чого. Мої ноги вже годинами не діставали до підлоги, а сам я посірів і ніби зсохся. Невідоме прагнення будь-що триматися за поручні під стелею врешті-решт вилилося у те, що я повис посеред салону.
        Розхитуючись у такт руху трамвая, я бовтався й постійно вдаряв когось із тих, що стояли поруч. Вони відходили. Так навколо мене вималювалася мертва зона, і тільки пустка стала моїм супутником у цій останній мандрівці. Якийсь студент регочучи, накреслив крейдою на підлозі коло, центром якого я й був.
        Погляди, кинуті на мене, перетворювались у смолу, що поступово, знизу догори, вкривала поверхню мого тіла. Втім, я вже не був упевнений, чи можна було назвати це тілом. Клейкими стрічками погляди чіплялися до моєї поверхні, огортали п’янкими обіймами, заліплюючи пори та згладжуючи нерівності. До останнього я розрізав смолу власними віями, однак ниткопоглядів було більше, ніж я міг витримати. Це було надто настирливо і аж занадто методично...
        Тепер я був коконом, і роль моя майже задовольняла мене. Під вагою навислої смоли я вже не міг розхитуватися. Цим скористався все той же веселий студент. Він повис на мені та почав фотографуватися. Руки мої намертво прикипіли до поручнів, тому він нічим не ризикував. Хіба що забруднити футболку із написом «Терпимість».
        Я просився на вулицю. Я вимагав, щоб мене залишили у спокої. Я шелестів віями під шаром смоли, чим доводив до сказу пасажирів. Хащі були вже зовсім поруч, коли мене, з прикипілими до руки поручнями, викинули із салону і залишили тліти під палючим сонцем.
        Трамвай занурився у хащі. А я... А я так і не дізнався, що у них. То місце для звірів, не для мене. Бо я людина. Хоч і кокон.


    4.11.2010.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  21. Повчальне провалля
        Розколюючи навпіл скупчення будинків, що самозакохано називало себе Містом, Тріщина дедалі глибше впивалася у землю. День за днем, шматок за шматком відкушуючи поверхню, вона заповнювала порожнє місце чорною безоднею. Цивілізація розраховувалась із проваллям будинками та людьми, що спали у них. Були й добровольці, але їх у пристойному товаристві вважали просто роззявами. Навіть, якщо ті стрибали у невідомість з розгону.
        Щоб якось зупинити цю невідворотність, естети на край тріщини полюбляли ставити артистів. При цьому, вони стверджували, що краса врятує світ. Однак, Провалля вважало світом дещо інше, відмінне від цього нагромадження бетону, скла та тіл. Всю ніч музиканти грали, а поети декламували вірші з надією, що тріщина припинить поширюватись, або, принаймні, омине їх. Проте зранку на їх місці вже була безодня, що втягувала у себе навіть світло. Дуже швидко артисти закінчилися. Тоді, за тією ж логікою, щоденно до провалля почали звозити безліч вантажівок із трояндами. Вони скидали квіти у безодню, що зітхала, задовольняючи голод прекрасного. Втім, можливо, то був просто шелест листя, що летіло донизу, роздираючи темне повітря.
        Тим часом, місцеві чиновники радилися, як за допомогою чорного Провалля зробити місцевість привабливою для туристів. Також улюбленим об’єктом суперечок для них стало питання про перейменовування головної вулиці з Безмовної на Потріскану.
        Мешканці помітили, що на своєму шляху незрозуміле явище оминало лише вуличних собак та котів. Реакція не забарилася і вже наступного дня по периметру тріщини було розіп’ято на асфальті безліч домашніх улюбленців та вуличних вигнанців. Повітря наповнилося тваринним плачем і це стало надихати на подвиги збочинців, котрі прийшли на зміну поглинутим артистам. Тоді будинки самі почали рухатися до Провалля та, перестрибуючи понівечені тільця, пірнати під землю.
        Зрештою, обійнявши місто, тріщина припинила свою тріумфальну ходу. Зник весь бетон. Зникло скло. Зникли й тіла, що мали б містити в собі людей. Серед вулиць без будинків залишилися самі лише естети, тому що завжди знали як врятувати свою шкуру та збочинці, тому що Провалля завжди випльовувало їх назовні, але обов’язково всередину кола. Згори видовище нагадувало величезне кільце, зашморг навколо міста з хрестом усередині, що ніби перекреслював повзаючих на асфальті естетів та збочинців.
        ...А біля витоків провалля стояв сивий дід, котрий постійно повторював мантру про те, що все буде добре.


    31.10.2010.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  22. Осиротіла осінь
        На безіменній вулиці забутого та спорожнілого міста квітла Людина. Бліда і тендітна, самотня і прекрасна, вона дружила тільки з Людиною-Склом та з Осінню. Утрьох вони височіли у своїй недосяжності над брудними потоками лайки, осуду, заздрості та чварів, що залишило по собі людство. Минула ціла епоха з того часу, як останній представник шляхетного потворства покинув цю зграю осиротілих будинків.
        Людина-Квітка боялася холодного вітру, боялася, що Осінь залишить її раніше, ніж вона засне, боялася, що до неї дістануть бризки тих брудних потоків, що омивали мури будинку, в якому вона жила. Людина-Скло розвіювала її страхи, як розвівають попіл, жбурляючи його в обличчя усім чотирьом вітрам одночасно. Вона згиналась та обіймала Людину-Квітку так міцно, наскільки це дозволяло крихке та негнучке від природи тіло. Її спина приймала на себе удари зими та огидних крапель, що втілювали собою людство. Такі ж ганебні, сліпі та вперті, ладні заплямувати все ідилічне.
        А Осінь просто спостерігала. На те вона й Осінь...
        Ніхто не знав звідки, коли і заради чого принесла його нечестива течія. Сиві будинки перешіптувалися, ніби своїм молотом із посмішкою, викарбуваною на бойку, він розбиває вікна і двері, після чого нишпорить темними та інтимними закутками. Це був поціновувач прекрасного. Вишуканість його смаку могла сперечатися хіба що з його ж стерв’ятництвом. На понівечених дошках та тваринах, що ставали на захист міста, він залишав печатку усміхненого обличчя. Понад усе Людина-Квітка боялася побачити цю посмішку.
        Хіба може зістаритися й без того занедбане місто? Хіба можна відібрати подих у того, в кого вже немає душі?
        Тієї ночі, вмираючи під тиском залізної посмішки, Людина-Скло поранила собою свою кохану, до котрої вже тягнулися криві та скривавлені пальці.
        Безмовна Осінь могла тільки плакати над скляними крихтами, змиваючи з них нечистотні краплі людських пороків. А зранку на околицях міста в пилюці лежало понівечене та зів’яле тіло Людини-Квітки. Над нею плакав поціновувач прекрасного.
        З того часу в осінньому повітрі завжди відчувається терпкий присмак туги та самотності. Над тілами відданості та прекрасного осиротіла Осінь поклялася зводити з розуму кожного, хто називає себе людиною.


    26.09.2010.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  23. Життя коротке, а музика прекрасна
        Їх будинок вріс у землю подібно до того, як самі вони повростали у музику. Вхідні двері, відчиняючись назовні, за століття відгорнули асфальтне півколо, висота якого залежала від глибини занурення будинку.
        Вікна Музиканта А виходили на той бік, де місяць завжди був уповні. Музикант Б обожнював проводжати захід Сонця і його вульгарні поцілунки до світила доносив східний вітер. В одного була вічна осінь із пожовклим листям, у іншого ж пізня весна із нав’язливою зеленню та такими ж нав’язливими жінками. Перший заздрив художникам, другий – багатіям. Такі схожі й такі різні…
        Насправді, спільною в них була тільки стіна, що відгороджувала їх квартири. Вона давно потріскалася і через щілину ці протилежності могли заглядати один до одного. Музикант А бачив, як до його колеги приходили шанувальники. Вони лишали дари біля жертовника, а іноді й самі залишалися там бездиханними. Кому щастило – міг повиснути на шиї у володаря помешкання і залишитися там на ніч. Зазвичай, це були жінки.
        Музикант Б не цікавився животінням сусіда і не знав, що зазирнувши у щілину можна побачити, як до нього в гості приходять згорблені учні. Вдень вони грали у міських скверах і багато хто вважав їх жебраками. Дякуючи, вони цілували руки вчителя бо тільки заради цього й приходили сюди. На руках Музиканта А були сліди незліченних цілунків. Подібно до того, як лишають сліди цигарки на пальцях курця зі стажем.
        По-сусідськи вони часто сиділи на кухні Музиканта А та розмовляли. Про творчість, про натхнення, про життя та світ. Вони пили підігрітий дешевий портвейн та кривилися. Музикант Б нарікав, як часто доводиться нагадувати про себе людям. Щось про те, що він знає життя, про рейтинги, тиражі, райдери, гонорари та інші слова, значення яких Музикант А так ніколи й не зрозумів. Він лише кивав та примружував очі. А відповідь його лунала у відчинене вікно, коли сусід спав терпким сном грішника. То була музика і вона текла у повітрі, огортаючи собою вулиці та ліхтарі, що наповнювалися водою. Плакали.
        До кінця їх суперечливого життя з ними так нічого й не трапилося. А одного дня на тій самій кухні вони просто й тихо померли. Процесія повністю складалася з горбатих та посірілих учнів, оскільки родичі Музиканта Б в цей час сварилися за спадщину, а друзів у нього, окрім тіла в сусідній труні, ніколи й не було.
        Посмертно на їх могилах були вибиті епітафії. Надгробок, що належав Музиканту Б був прикрашений позолоченими літерами, що спліталися у гасло: «Життя коротке...». На сусідньому ж було написано «…А музика прекрасна».
        Ця довершеність та суперечливість і була справжньою музикою. Дуетом вони створили свою найуспішнішу композицію.


    17.08.2010.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  24. Будинок з намальованими вікнами
        Вже протягом чотирьох годин з глибин перехрестя я кидав погляди на будинок по той бік вулиць. Сім поверхів виросли тут за одну ніч місяць тому. Тоді й почалися досліди над безсмертям. Хоча раніше в цю пору мала б бути весна, тінь споруди дбайливо встеляла площу інеєм та памороззю. Я полюбляв стояти на межі, щоб черевики блідли від холоду, а сам я був поза впливом цього явища.
        Стіни будинку були монотонно свинцевими, з хаотично вишкрябаними зображеннями вікон. Вночі через ці малюнки просочувалися силуети. Зіткані з чорного диму й тіней, Вони падали на землю так, ніби нутрощі будівлі випльовували Їх. Після цього, плутаючись у власних кінцівках, істоти розбрідалися, розповзались у різні боки. Вони не помічали мене, навіть коли проходили зовсім поруч. Вони нікого не помічали. А перед світанком ті ж силуети залазили стінами у те, що Їх породило. Кожному своє віконце.
        Я чекав на Їх чергове ганебне народження. Однак цього разу поява силуетів із диму й тіней відбувалася за іншим сценарієм. Мальовані вікна відкрилися навстіж і вивалили по фігурі. Сьогодні на них були ряси з капюшонами. Вони повисли чорною гірляндою, оскільки кожного навколо шиї обіймав ланцюг, інший кінець якого ховався у нетрях малюнку. У Них все відбувалося синхронно. Спочатку Вони дістали з-за голів ножі, блиск котрих відбився на білій від жаху площі. Тепер я знав, що це була не паморозь, а чистий, матеріальний страх. Навіть асфальт боявся будинку. Наче оркестр скрипалів, Вони грали ножами на ланцюгах поки не перерізали їх і не попадали на землю. Здається, я навіть впізнав ту симфонію. Потім, повторюючи рухи один одного, Вони розчинилися у вулицях міста. Ніщо так не захоплювало, як Їх одночасність.
        А перед світанком в бік будинку Вони вже волочили по землі Смерть у її класичній подобі та жалюгідному вигляді. Кістки тріщали, стираючись об асфальт та ламаючись об нього. Руками вона чіплялася за стовпи, люки та найменші виступи. Коса її була зломлена, а балахон розірваний.
        Коли Смерть вкинули у вперше відчинені двері будинку – він зітхнув з полегшенням, а я з болем. Досліди вдалися, але ранку для людей вже не було.


    2.07.2010.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  25. Ігрек
        З самого початку все пішло шкереберть. Ще не встиг я з’явитися на світ, як не стало матері. Пістолет лежав поруч, наготові, тож вона ним і скористалася. З тих пір він так і лежав на тому ж столі, а з дула його струменіла вода. Моє виховання впало на могутні батьківські плечі, котрі, проте, дуже швидко всохли. Він назвав мене та іншого мене Ігреком та Сіамом. Я обрав ім’я Ігрек бо своєю фігурою нагадував саме цю літеру. Нею ж мене і дражнили. Іншому мені залишилась назва Сіам – бо, власне, сіамським близнюком я й був.
        Так вийшло, що моя потворність затьмарила людську красу. Це була справжня мить слави. Коли однією стороною вулиці йшла гарна дівчина, а по іншому боці я – дивилися завжди на мене. Якби ж тільки дивилися... Баби хрестилися, собаки вили, каміння летіло... Людям властиво сміятися з того, чого вони не розуміють.
        В якийсь момент Сіам почав сваритися на мене, що я перестав розвиватися, а лише паразитую на його тілі. У відповідь я слинив його підборіддя. Батько не витримав цих чварів і теж звернувся за допомогою до пістолета, що все моє життя лежав наготові. Так я став зовсім самотнім. Ніхто не хотів знатися з Ігреком. Та ще й із божевільним...
        Після батька з дула постійно вибігали мурахи. Добігали край столу, падали з нього та топилися у воді, що витекла з пістолету раніше. Інколи я ловив їх та намащував на запліснявілий хліб. Мої страви були кислі та хрусткі.
        Інший я намагався жити нормальним на його думку життям. Навіть влаштувався здирати покриття із дзеркал. Я чув від іншого мене, що це для того, щоб прохарчуватися. Але я знав, що Сіам робив це тому що не міг не робити. Йому таким ненависним став я, що він ладен був щоденно нищити мене хоча б у дзеркалі. Сіам кожного разу націлював його на мене, а потім зішкрябував покриття ножем, нігтями та зубами, коли лють зовсім вже оволодівала ним. І ця людина називала мене навіженим.
        Врешті-решт, інший я заснув. Разом із собою у сон він забрав і ноги. Цікаво, їм може щось снитися чи сон приходить тільки в мої голови? А потім прийшов трунар і сказав, що нам треба їхати. Це була безлюдна процесія. Я лежав просто в кузові, голова іншого мене билася об борти, а трунар кричав із кабіни що поздирається фарба. Навіть уві сні інший я нищив мене, зішкрябуючи покриття. А я тримав його руки, що від нерівної дороги підстрибували й розповзалися по дну кузова.
        Я не скористався пістолетом і земля наді мною ще довго ворушилася. А потім пішов дощ. Тільки для того, щоб утопити мурах, що виповзли на поверхню. Навіть він з людьми заодно.


    2.06.2010.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  26. Від обіймів до обіймів
        І з яким же полегшенням я звільняюся від цих обіймів, від дрімотного шепоту та нав'язаного райського затишку Чорної Матері! Я дзвінко сміюся та підстрибую до Сонця. Мушу стрибати, інакше не відпустять. Потім я розтікаюся по тілу тієї, що мене породила, тільки уже з її зовнішнього боку. Тут мене називають Джерелом. Подібно до мене, джерелом починає свій шлях і людина. Тільки сміється не вона, а ті, що збираються навколо в момент її народження. Ніби не знають, що прирікають немовля до років страждання та болю...
        Я блищу у травах і від них дізнаюсь своє нове ім’я – Струмок. Отже, тепер мушу бігти, не знаючи куди. Мої гості зазвичай спраглі та стомлені. Ніхто не знає і не цікавиться, як часто зморююсь і я сам... Можливо, через цю спільну втому струмкам легко знайти спільну мову з тими, хто трапляється на їх шляху. Час від часу до мене приєднуються такі ж сріблясті нитки води у травах. В моєму тілі вже поєдналися сотні таких, утворюючи нове Я. Подібне злиття відбулося і з тими, хто приходить до мене... Я бачу, що в кожній людині можна знайти відображення слів та вчинків, поглинутих нею. За ті слова колись чіплялося тоді ще наївне дитя. Ті вчинки служили орієнтиром, поводирем, ніби й справді були незаплямованими.
        Я перетворююсь на справжню ріку. Вже не така швидка, зате дійсно жива. І вільна! Тож будьте вільними і ви, мої води! Мені ж залиште лише течію, бо тільки це і є моїм життям! Ті, що приходять до мене, теж вважають що їх життя – це рух. Я не сперечаюсь із ними. Не зрозуміють.
        І ось я вже море. Море, котре нічого вже не мусить. Я маю просто бути. Для тих, що приходять до мене, та для самого себе. І я дрімаю в обіймах Сивого Батька, і тепер уже Сонце горнеться до мого тіла... Я створене для цього. Як люди створені для того, щоб бути щасливими. Як мало з них знає про це...


    19.05.2010.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.25 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  27. Не шедевр
        Люди намалювали себе для мене кілька століть тому. Для цього вони використали майстра. Ходили чутки, що особливу цінність надавали якісь каракулі в одному з кутів мого тіла. Можливо, саме через це мене мало не одразу назвали шедевром. Я часто чула, ніби майстер вклав у мене душу. Принаймні, він позбувся її одразу після закінчення нашої співпраці. У мене ж потреби в його душі не було, через що я відпустила її.
        Вони приходили, щоб простовбичити переді мною кілька хвилин. Їх обличчя витягувались, а погляди жадібно впивалися у мою шкіру і дряпали її. Скрегіт стояв шалений. Інколи тремтячі, кістляві руки прагнули бодай торкнутися мене з невідомою мені ціллю. А інколи підборіддями котилася слина. Мабуть, вони думали, що мої очі знаходяться там, де й у зображеної на мені дівчини. Насправді ж, я сама була суцільною зіницею.
        Я могла висмоктати з людей захоплення, здатність дивуватися та цікавитися чим-небудь. Такі потім авторитетно казали, що їх уже нічим не здивуєш. Лицеміри вважали, що їм відкривалася істина. Я й досі регочу над ними. Більш тендітні стверджували, що тепер можуть сміливо помирати, оскільки вони побачили Мене. А найрішучіші й справді помирали після побаченого. Це ж треба, щоб їх тримало на світі тільки бажання зустрітися зі мною поглядом. Я пам’ятаю кожного.
        Іноді вони ховалися від мене по той бік футлярів та тканин. Однак я завжди знаходила їх. Мої прихильники, мої картинки...
        ...Тим жорстокіше було залишати мене на самоті. І та кімната, завалена мотлохом та цвіллю, здавалася пустелею, де мої крики щовечора розбивалися об сновид. Я вивчила нове слово, яке при мені раніше не вживали. Варварство. Прийшла пора безпросвітництва, а я стала бунтарем. Я спала і сердилася. Від гніву в мені ровами пролягли зморшки. Ночами моя фарба кипіла, а під ранок застигала кратерами та горбами. Дівчина, що гостювала на полотні, перетворилася на стару відьму із змією, що вповзала в одне її око і виповзала з іншого. Вона з’їдала мозок, як з’їли його собі мої люди, мої картинки...
        А після того, як чиясь дитина заплакала переді мною – мене просто спалили. Змія, ховаючись у полум’ї, зісковзнула з полотна і поповзла між людей.
        Власне, не таким уже шедевром я й була.


    27.04.2010.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  28. Щось від птахів
        ...Просто одного ранку місто було всіяне птахами. Вночі йшов справжній пташиний дощ. У кожного билося серце, проте це було єдине, що свідчило про життя. Ні дихання, ні руху, якщо ним не вважати вертикальне падіння на землю. Особливо багато їх було на тротуарах та під трубами, якими вода колись стікала з даху. На проїжджій частині утворилася суцільна кривава каша.
        З тих пір такі опади йшли щоденно. Навіть прогнози почали передавати, скільки „метрів біологічних опадів” чекає на місто завтра. Небо з презирством плювало на нас чорними тільцями своїх мешканців. Зірки, побачивши таку зневагу, почали плюватися метеорами. Вдень блакитне як ніколи небо ставало чорним, а вночі сяяло від згораючих на підступах до землі часток чужих планет.
        Двоногі забили на сполох. Деякі пернаті приземлялися на дзьоба і залишалися стирчати у асфальті, на дахах автомобілів та на покрівлях будинків. Наче цвяхами вони розпинали людство. І дня не проходило, щоб хтось не упав замертво після того, як у його голову влучив неживий птах. Просто дзьобом у тім’ячко. Так він і залишався там стирчати. Про таких жартували, що у них, усе-таки, щось є від птахів…
        Промисловість відреагувала швидко. Всюди почалася масована реклама свинцевих парасоль. Вони не складалися, через що займали багато місця. Нові квартири планували так, щоб у кожній була невеличка кімната для цього засобу безпеки. Від парасоль в людей сіріли руки, та це їх не бентежило. Вони не зважали навіть на те, що на фабриках кожну одиницю продукції обробляли ртуттю. Люди сліпо берегли своє тіло, гублячи здоров’я.
        Тим часом, під градом із птахів була розвалена остання райдуга. Тепер вона диміла на околицях міста. Молоді та романтичні влаштовували тут побачення. А досвідчені циніки розтягували матеріал на свої будинки. Люди призвичаїлись.
        А птахи все не закінчувалися...


    08.03.2010.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  29. Старий Ліхтарник
        Я прибув до цього міста зі сходу. Нещадне літнє сонце дряпало мої плечі, зариваючись у них. Воно так і залишилось зі мною, все життя розпікаючи тіло з середини та прагнучи на волю. Тоді я був ще юним, та вже нікому не потрібним. Я умів тільки нести світло, а це ніколи не користувалося попитом.
        Мене прийняло Старе Місто. Так називався центр не такого уже й старого поселення, котре сліпо тягнулося сухими руками до строкатих плодів прогресу. Сукупність вулиць довкола Старого Міста я назвав Пухлиною. Я був непомітним. Городянам знадобилося усе моє життя перш ніж вони почали мене помічати. У їх пам’яті я так і залишився Старим Ліхтарником. Старому Місту – старі ліхтарі й такого ж старого того, хто їх запалює.
        Щовечора я виходив на згорблені вулиці з невеликою хиткою драбиною, гасом та сірниками. І робив те єдине, що умів. Я не знав і не хотів знати, що у цих людей у головах і взагалі, чи потрібне їм світло, але я ніс його, тягнув за собою золотою ниткою. Навпростець. Коли на шляху виростав будинок – ішов по стіні та даху, спускаючись з протилежного боку.
        На одному з будинків Старого Міста я познайомився зі Своїм Деревом. Воно росло з-поміж дощок на даху готелю, який був загальною гордістю. Ним пишалися мешканці цього згустку цивілізації, пухлини на обличчі світу. Я відвідував Дерево світанками, коли обходив Старе Місто ховаючи світло, яке дарував через своїх підопічних. Ми шелестіли до сходу сонця. Після цього я, плутаючись черевиками в плющі, йшов стінами униз, та зникав. Лише гаснучі ліхтарі вказували де я є.
        Я серцем не любив літо, а тілом боявся зими. Під дощами я блід, а під снігопадами танув. Літо нагадувало про пекуче сонце того самого, першого дня. А зима висмоктувала душу через шкіру. Морозний вітер, торкаючись обличчя, забирав з собою крихітні шматочки шкіри та краплі душі…
        ...А я знав, що якщо мене не стане, то обов’язково взимку. І що мою обгортку винесуть саме на захід… Нарешті я перетнув це місто.
        А вже наступного дня почали замінювати старі ліхтарі новими. Для них я б не був потрібним, бо надто вже самостійними вони були.
        Моє Дерево помітили з землі та викорчували. Воно завдавало шкоди готелю, руйнуючи його дах. На площі перед місцевою гордістю, де Старе Місто межувало з Пухлиною, виріс пам’ятник Старому Ліхтарнику. З драбиною, гасом та сірниками. Моя та його обгортка були схожі, а погляд його дивився на вже неіснуюче Дерево. Молоді вважали, що скульптор цим хотів підкреслити захоплення Ліхтарником величчю споруди. З ними сперечались старі, що колись на світанку бачили мій силует поруч із кроною. А ще вони розказували, що якщо довго дивитися на ліхтар, то зранку, за секунду до того, як він згасне, можна побачити у ньому моє обличчя.


    18.01.2010.


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  30. Пощастило
        Мені пощастило. Тієї осені ще носила моє тіло ця волога від гріхів земля. Тепер я знав точно, що темніла вона від горя. Я пам’ятав її просто чорною. А з того часу вона стала кольору людських очей у гніві.
        Я ніс хрест свого існування в той день, коли лунало прокляття, а одразу за ним і благословення. Здавалося, ніби Бог і Диявол, чи, як їх тепер почали називати, Згусток Енергії та Сукупність Античасток, побилися об заклад. У своїй постійній п’яній бійці добра зі злом хтось із двох ватажків, нарешті, втратив розум. Або й обидва. І тепер вони реготали у два голоси. Причому обоє з неба, а не, як мало б бути, один з-за хмар, а інший – з-під землі. А під реготом, що котився над головами, стояла тиша.
        Люди німіли. Поодинці, проте стихійно і неухильно. Згідно із прокляттям, коли хтось лихословив у бік іншого – його вуста німіли. Складалося враження, що образа пускала корені в язик і, злітаючи з нього, забирала із собою і власне коріння, і те, що було для нього ґрунтом. Утопічна мрія людства збулася – зло було вирвано із коренем.
        Люди сліпли. Від люті, причиною якої було те ж саме лихослів’я, націлене на них. Їх очі огортало шаллю, колір якої незграбно намагалася наслідувати земля. Уже не міг нічого відповісти мертвий язик. Лишалася тільки ненависть, і вона потворила очі.
        Доби було навіть забагато для того, щоб усі встигли перетворитися на істот з, по суті, уже не потрібними головами. Мені хотілося ще й слух втратити, коли чув, як зіштовхуються і стукають черепи. На вулицях лише це й чулося. Я завжди боявся тиші. Проте, коли познайомився із тишею, розбавленою цим майже ритмічним постукуванням – в мені зародилася нова фобія.
        Зцілення обіцяло благословення. Прозорими б стали очі того, хто зумів би простити. І вуста народили б слова любові, якби того хотіла людина. В хаосі перших хвилин прокляття далеко не всі чули солодку обіцянку з неба. А хто чув – не вірив тому. І цинічно спльовував гірку від люті слину на землю кольору очей та на груду тіл із закривавленими головами.
        Мені пощастило. Оглядаючись на велич людства, я все-таки втратив зір. Я знав, що назавжди.


    25.12.2009.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -