ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Шоха
2021.01.20 14:25
Є такі періоди життя,
що здаються й досі головними
від Еллади до епохи Риму,
у які немає вороття,
поки не замінимо новими.

І втішає, і лякає нас
наша зміна – діти та онуки...

Серго Сокольник
2021.01.20 12:58
Ти по воду ішла.
Спрага змучила тіло.
І знайшла. І пила.
Бо хотіла... Хотіла...
Я тебе напував,
Мов колодязь оази.
Пил пустелі, my love...
Я тоді перифразом

Тетяна Левицька
2021.01.20 12:46
Небо трусить сніг лапатий,
розсипає чисту вату
на дерева і дороги -
час подякувати Богу.
Я іду защедрувати
до кумів, близенько хата.
Зорі - казкою містерій.
Лунко стукаю у двері.

Володимир Бойко
2021.01.20 11:11
Ой, отримав юний слон
У презент крутий айфон.

Ох і важко слоненяті
У айфоні розібратись.

Все кудись чомусь тікає,
Зависає і зникає.

Сергій Гупало
2021.01.20 09:36
Птиці мерзнуть он там, у задвірку,
Ніби пси без господаря долі.
Це ж бо Всесвіту випала дірка
На район цей – сіренький і кволий

Боже, дай-но натхнення, цидулку,
Щоби гідно цей світ оцінити,
Не відчути: для декого мулько,

Іван Потьомкін
2021.01.20 08:56
«Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий.
А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать

Сергій Губерначук
2021.01.20 08:02
Море і мрія.
Зима і мороз.
Сльози на віях.
Розлука й серйоз.

З кров’ю на лезах
долають глибінь
кілька поезій

Микола Соболь
2021.01.20 04:41
О, Боже!
Даруй нам не понти, а розум
свою гординю побороти.
Дай возлюбити, хто напроти
й життєві пережити грози…
Бездушність нас зростила в світі.
Ми байстрюки соціалізму
через його криваву призму

Олена Малєєва
2021.01.19 20:51
Я питаю ввесь час
Який сенс у твого життя,
Вередую, гупаю ногами,
Аби не чути правдиву відповідь про те,
Що єдиний твій сенс це я.

Я слухаю ночами, як стукотить вода у крані
Я думаю, що в цьому є щось символічне:

Ігор Деркач
2021.01.19 20:09
Які хороші канули часи
до епідемій, і до карантину....
Якщо Ти, справді, Господи, єси,
скупай усіх у купелі роси
і відведи каральну гільйотину.

***
Воюємо. Я знаю, що залізно

Олена Музичук
2021.01.19 20:00
І за цикли, й за сонети
не чекай, – віват!
Неоцінені акценти...
приморожені поети...
осовілий сайт...

***
Караюся, але не каюсь

Олена Лоза
2021.01.19 19:38
Якось бігла по сніжку
Мишка-сіроспинка,
В полотняному мішку
Несла під ялинку
Десять макових зернят
І шматочок сала,
Для маленьких мишенят
Матінка поклала.

Олена Лоза
2021.01.19 19:05
Віддавна в світі повелось,
Якщо ти лицар, а не лось,
Якщо не земляний хробак -
Чини ось так, а не інак.
Вирішуй, хто ти - троль, чи гном,
І на чиєму боці?
Добро залишиться добром,
Лайно залишиться лайном

Ніна Виноградська
2021.01.19 18:28
Втекли хвилини із мого життя,
Зібрались в купу, стали з них години.
В минуле відійшли, у забуття,
Не вернуться, накрила час лавина.

Оте, чим я усі роки жила,
Сплило кудись, втекло у різні боки…
А почалось давно з мого села,

Ніна Виноградська
2021.01.19 18:25
Цю втрату душ розпочали не ми,
А ті, хто підло вліз у владні кола.
Топтали нашу мову чобітьми
Кремлівські зайди, правнуки монгола.

Щоб розділити вже навіки нас,
І віру в правду між людей убити,
Вони зробили все, аби Донбас

Ніна Виноградська
2021.01.19 18:21
Нарешті сніг за синіми вітрами
Засипав землю, впав у ручаї.
І звідусіль ці хуртовинні гами
Об вікна б’ються і летять в гаї.

На вулицях великі кучугури,
І діти вже давно чекають їх.
А небо над землею висне хмуро,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Іван Іванченко
2021.01.05

Марина Олексіївна
2020.12.03

Зозулько Зузулько
2020.10.11

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Тарас Баш
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02

Олег Прусак
2020.06.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Андрій Гуменчук (1986) / Проза

 Небесний «Запорожець»
Тягучими липкими краплями тяжкий липневий вечір стікав із розпечених дахів хрущовок і падав у сутінки. Відрикошетивши від даху «Запорожця» небесного кольору, він розбивався об землю й розтікався по асфальту, заповнюючи його пори та тріщини. Спальний район був не те щоб дуже вже престижним, але й не зовсім вже забутим. Ні богом, що час від часу посилав туди комунальні служби, ні комунальними службами, що, нарікаючи на долю, час від часу посилали бога.

В одній із квартир дев’ятиповерхівки, в запилюженій і вже не жилій кімнаті, я трощив диван і тріумфально курсував із його уламками межи хрущовок. До смітника й назад. Диван чинив героїчний спротив дезінтеграції, жалібно скавучав, але поступово втрачав і позиції, і деталі.

Колись там жила бабця, але з рік тому вона відчалила у кращий зі світів. Той трансфер супроводжувався тривалими хворобами і непередбачуваною поведінкою сечового міхура. В підсумку неповторний у своїй потворності ансамбль хвороб і немічностей лишив свій слід як на матрацах, так і на вінтажних бильцях. Родичі не дуже новопредставленої спати на дивані після того не могли й не хотіли. Тому за допомогою грубої фізичної сили та ще грубішої лексики той баласт і викидався. Спочатку з вікна, а потім на смітник.

Смітник смердів під навісом за господарською будівлею невідомого призначення. До неї ж, але вже з боку дев’ятиповерхівки і причалив того вечора той самий «Запорожець» небесного кольору, повз який пролягав мій шлях диванного потрошителя. І поки я займався своїм невибагливим човниковим човганням, це примітивне, як амеба, авто жило життям, що було насиченіше, ніж будні студентів у гуртожитку. Іди і дивись. І заздри.

Спочатку в «Запорожці» відпочивали тінейджери. Чи то старші класи, чи то молодші курси. Словом, група молодих осіб, як вони зазвичай фігурують у протоколах. Атмосфера була ненав’язливою, як на вписці на хаті у панків. З салону гримів черговий гімн чергового покоління молоді кількарічної давності. З ледь відкритих вікон у небо здіймався дим самокруток, і навряд чи тютюнових. Екрани смартфонів світилися щастям, а очі хлопчиків і дівчаток світилися ще яскравіше.

Не те щоб я відчув непереборне бажання махнути на все рукою й застрибнути до салону, та як у цій ситуації не привалитись думами тяжкими про те, де у житті ти звернув не туди? Коли поруч таке легке й невимушене свято, а ти під пахвами і на горбу тягаєш шедеври меблярів. І шлейф із сечових випарів, що за тобою тягнеться, можна вивчати не тільки через пристрій нічного бачення, а й неозброєним оком.

Втім, вже у наступній ходці, через якихось п’ять хвилин, вечірки й слід простиг. Зникла, як міраж. Як ніби доля почула квиління моєї душі й стерла веселу компанію з лиця землі.

Натомість, спершись на те, що у всіх машин багажник, і тільки в «Запорожця» — капот, біля авто стояла парочка закоханих чи, як мінімум, нетраханих. В салоні було тихо й темно і якось одразу стало ясно, що вони тут одні. Дивилися на небо, гомоніли та зітхали. Аж мені під своєю ношею хотілося кряхтіти тихіше. Щоб не сполохати таку тендітну церемонію залицяння.

І не сполохав. Вже через п’ять хвилин я милувався характерним похитуванням небесного кузова. Це супроводжувалось бриньчанням приторної балади чи то Джо Кокера, чи то Стінга. І жодної живої душі. Лише ми втрьох і чверть дивану.

Чисто по-людськи я бажав, аби той кузов хитався, поки не закінчиться диван. В гіршому випадку очікував, що на наступній ходці з вікон стирчатимуть руки з цигарками...

А побачив класичний для цієї марки/моделі пейзаж: два парубки схилились над розкритим капотом. Один копався в нутрощах, другий світив йому ліхтариком. І я хотів вірити, що того вечора «Запорожець» ламався не просто так, а замість дівчини. Бо хтось же мусив тоді поламатись. Хоча б заради ввічливості.

В останню, п’яту ходку ще через п’ять хвилин, я біг підстрибом. Від дивану лишились маленькі деталі, а від попередніх рейсів цікавість — що ж буде зараз? А було... Величезне нічого. Ні накурених у салоні, ні закоханих на капоті, ні заклопотаних під ним. Небесний «Запорожець» стояв сам один і жодного натяку на спектакль, який щойно на моїх очах зобразив увесь життєвий цикл цього героя анекдотів та антигероя доріг.

...Зранку похмурий двірник обмітав недопалки навколо «Запорожця» і бурмотів нехитре й передбачуване «Понаставляють цих машин! Ні пройти, ні проїхати».

Я саме проходив повз, коли він, сердито плюнувши на напівспущене колесо, відставив мітлу й попросив про допомогу. Треба було заволокти до господарської будівлі дбайливо складені на смітнику уламки дивану. На дачі таке добро точно згодиться.

26.12.2019.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2019-12-26 09:48:27
Переглядів сторінки твору 99
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.477 / 5.34)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (3.788 / 5.13)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.747
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2020.11.22 10:41
Автор у цю хвилину відсутній