Ми звикли до подвійності єства,
Бо наділив нас Бог єдиним тілом,
Одною плоттю з "я" у ній двома
Йдем по життю, вагаючись несміло.
Так буде, є, і було іздавна.

Той з совістю усе життя прожив,
Тих пов"язали хамство і нахабство,
Того он ангел щастям оповив,
Оті жадобі вже продались в рабство,
А решта страх здолати бракне сил.

А іноді трапляється і так,
Що вдень собі живеш одним мірилом,
А уночі, неначе хресний знак,
Щось незбагненне і незрозуміле
Вривається, як марево у снах.


---------------------------


Коли на обрій ніч накине сак,
Обніме враз злощаво, без просвіту,
Зіжме зірки і місяць у кулак
Йде темрява, у чорну шаль одіта -
Тоді приходить в гості вовкулак.

Скувйовджена, розхристана, сумна,
Таврована безсмертями потвора
Товчеться по свідомості у снах
Самотня, одинока і прозора,
Утомлена, остання і лиха.

Не стукає, не визнає дзвінка,
Бо знає, що прихід передбачаю
І не боюсь, що нить життя тонка,
Що фаталіст, та все ж надію маю
На долю, що віщить мені рука.

Виходжу сам до лави у садку,
Сідаємо і сидимо пів ночі
Під яблуневим листям в холодку
І мовчимо, втупивши в темінь очі.
Ворушим брили спогадів в кутку.

Пригадуємо явне в світі цім
І те, про що лиш мріяли й чекали
А тайни в скронях відбивають дзвін,
Бо стільки їх у мізки наскладали -
Що й лік згубивсь в гробницях поколінь.

Ці тайни недоступні і важкі,
А може перейдуть по смерті в спадок.
Вони, як ми, в подвійності багні,
Й ніхто не зна ключів до них, розгадок,
Та й вовкулак не скаже їх мені.

В них, як і в нас, довільно суєти,
Безглуздості, і сенсу, і надії,
Вони, як ми, жреці від самоти.
Її позбутись, захвостати мрію
Як, вовкулаче, не підкажеш ти?

Ти знаєш все, ти вже старий, як світ
І пам"ятаєш навіть моїх предків,
Ти їх вбивав. Пройшло немало літ.
Тоді ти був молодшим, може й смертним -
За те й платиш безсмертям цим отвіт.

І ти мені тепер, мов оберіг,
Останній стовп і прощі, і покути.
Я не прощаю, та й не мщусь за гріх,
А співчуттчм горять пробиті груди.
Чому ж мене обрав посеред всіх?

Відчувши, що то був не кращий день
І щоб вночі не мучився в примарах,
Приходиш і сидиш отут, як пень,
Мов хочеш зло, що зачаїлось в хмарах,
З добром змішати у гіркий коктейль.

Зі мною граєш у цікаву гру.
Для чого? Поки й сам того не знаю,
Можливо суть її не розберу,
Та задуми, що в закутках ховаєш -
Холодним змієм лазять по нутру.

Останній подих хочеш мій узріть
І провести у вічність шанобливо,
Щоби учуть восковий запах свіч,
Кончини мить, останній імпульс сили,
В обличчя смерті глянуть з моїх віч.

То ж будем жить, і будемо чекать
В сузір"ях вдвох тобі відому дату,
Мені її поки не відгадать.
Оберігай! Бо часу цю витрату
У нездійснене вже не переграть.

Він зір на схід з хитринкою повів
І сивину поправив над бровами,
Зловивши тінь ще заспаних лісів,
Крізь павутиння до світанку брами -
Враз розчинився у вселеньській млі.

Й нема його. А півні у дворі
Віщують світу, що життя триває
І морок розчиняється в зорі,
Лиш темінь ще собак буцім лякає,
Та то ж бійці! Відважні й молоді.


2011р.

* * *
Я крестился впотьмах — ни поэт ни монах.
Плоть свою усмирял я веригой,
и великим постом. И молитвой в стихах
над своей недописанной книгой.
Душно в келье душе! Чадно в теле душе
без любви и без веры в спасенье.
Я, ничтоже сумнящеся, чаял уже
благоденствия в роще весенней.
Я, сокрытый от многих соблазнов и глаз,
возгордившийся даром счастливым,
шёл стопами стиха по ступеням террас
и цветущие трогал оливы.
Время капало в море бесценною мздой
из надрезов на кедрах — живицей -
благородной, прозрачной, душистой, густой.
Не поклёванной жадною птицей.
Ах, я червь, недостойный ничьей похвалы,
не признавший пожизненной схимы.
Не состригший власы со своей головы.
Ни толпой, ни тобой не любимый...
Как ещё совершенствуют души? Скажи?
Как ещё достигают предела?..
Ты — спасенье моей изнемогшей души.
Ты — спасение бренного тела...
За окном за решёткою тает звезда.
Брезжит утро и гаснет лампада.
Кто же, кто мне открыл для молитвы уста?
Ввёл под сень Гефсиманского сада.

13ноября 1987 г

Із Володимира Висоцького

По мені кохана відсумує чесно,
після мене друзі роздадуть борги,
замість мене іншим явір прошелесне,
і за мене, може, вип’ють вороги.

Я не маю сонця, та бодай би - хвищі,
і моя гітара - без струни.
І не можна нижче, і не можна вище,
і зірок не можна, і далечини.

Вільно мандрувати - відібрали право,
є лише два кроки до стіни.
І не можна вліво, і не можна вправо,
тільки й залишили - клапоть неба й сни.

Сни про те, як вийду, як відчинять брами,
як мені гітару віддадуть...
Хто мене зустріне, чи усе - те саме,
й що за спів розвіє в серці каламуть?

(2009)

ЛІРИЧНА

Тут лапи в смерічок здригаються скрізь,
тут птаство щебече лякливо.
Оселя твоя – зачарований ліс,
з тих хащів піти неможливо.
Хай бузок облітає на кшталт завірюх,
хай черемуха сиплеться з гілки –
все одно я тебе звідсіля заберу
до палацу, де грають сопілки.
Твій світ чародії на тисячі літ
сховали від світу й від мене,
і маєш ти цей зачарований світ
за всесвіт увесь нескінченний.
Хай за хмарами місяць, хай вранці в бору
ні росинки на листі немає –
все одно я тебе звідсіля заберу
до світлиці з балконом на море.
Який буде день і година яка, –
ти вийдеш з пітьми несміливо, –
коли я тебе віднесу на руках
туди, де знайти неможливо?
Украду, як цей вчинок пробачиш мені, –
я ж розвідав усі там пролази.
Та погоджуйся хоч би на рай в курені,
раз вже зайнято кимось палаци.

2010

Дощу краплини — тихі сльози неба —
Мене у давні спогади ведуть.
Застиглі миті на вікні,
Ти в них являєшся мені.
Благаю, пам’ятай мою любов.

І знову навкруги осінні барви
Нагадують про часу вічний плин.
Холодний вітер ось пробіг,
І жовтий лист упав до ніг.
Благаю, пам’ятай мою любов.

В пам’яті — день той весняний,
Дотики ніжні твої.
Ти пригадай золоті поля —
кохання, кохання.

Коли зимовий холод підступає,
Тебе зігріє пломеня тепло.
У ньому — пам’яті чертог,
І жар його для нас обох.
Благаю, пам’ятай мою любов.

(2011)
……

Remember

The summer rain like teardrops on my window
Reminds me of a time so long ago
And through each drop of rain I see
Within my heart you’ll always be
I pray you will remember me with love

The golden shades of autumn all around us
They tell me nothing ever stays the same
And as the leaves all turn to brown
I watch them floating to the ground
I pray you will remember me with love

As I look back on the springtime
There is one day I recall
Blankets of gold in the fields of love
Remember, remember

The coldest days of winter draw so close now
You’ll light the fire to keep away the chills
And in the embers you might see
A flame that burns for you and me
I pray you will remember me with love

Живи, будь счастлив и не бойся испытаний!
Люби...любовь свою храни и не играй словами!
Захочешь плакать плачь, но при других будь сильным!
И даже через горы неудач живи красиво!
Чтоб через десять, двадцать, тридцать лет
Ты вспомнил как любил когда-то...
Как в такт биенью трепетных сердец
Тонули в глубине небес закаты...
...А если больно будет, ты терпи,
А если одиноко стань поэтом...
Ведь только одиночество внутри
Мне помогло тебе сказать все это...

Кожного літа на озері нашім,
В тихій затоці з’являлось немало
Млосних лілей, що за формою кращі,
Ніж порцелянові білі піали.
Після купання за мить допливали
В місце знайоме, але небезпечне,
Стебла пручались, а ми їх зривали,
Сплутавши ряску і листя приречене.
Білі лілеї духмяніли, звали
Ніжним, на рідкість тонким ароматом,
Запах букета, як біль відчували
Й кожен чомусь замовкав винувато.
Швидко зів’ялі, у повнім безсиллі,
Біля води, де пісочок притих,
Сумно лежали лілеї красиві,
Згадка недовга живим про живих.

©1991 переклад Забазанової Г.

ЛИЛИИ


Каждое лето на озере нашем

в заводи тихой росли в изобилии,

формой подобны фарфоровым чашам

крупные хрупкие белые лилии.

после купания к ним подплывали,

к месту заветному не без опаски,

скользкие стебли поспешно ломали,

путаясь в листьях широких и ряске.

Белые лилии благоухали

тонким, на редкость своим ароматом,

мы над букетом склоняясь, вдыхали

запах, и каждый молчал виновато.

Быстро увядшие, в полном бессилии

возле воды на песке золотом

скорбно бледнели забытые лилии -

напоминаньем живым о живом.
19 сентября 1986 г.

Тепла душа замерзла хоче,
Я у тумані, мов у сні,
Шукаю відблиск, мить пророчу
І білу постать у вікні.
Минули промине поблажно,
Недовгі мандри серед снів,
А памя’ть – ноша. І яка ж-бо!...
Та дорога вона мені..
Йду уночі назустріч плачу.
Як дивно плаче сивий сич.
Позву розкрилену навдачу6
Сича, відлуння, може ніч,
Червневу, що аквамарином
Світання ладна прикрашать…
Ти, як у всесвіті, єдина,
стоїш в вікні, і ллється шаль…
А інше все пішло за димом.
1987 г.
©1991 переклад Забазанової Г.

Розумом бідним моїм володій,
серце моє божевільне, мов рана,
тільки щоб знав я: коханий я твій,
тільки щоб знав : ти єдина кохана.
Пристрасна ніч цей жаданий четвер!
Ніжні тортури до сліз, до нестями.
Навзнак на ліжку тебе розпростер.
Звабив, в вуста твої вп’явшись вустами.
Мов у пустелі, я із джерела
спрагу вгамовую радісно й довго.
Цей поцілунок просякне до дна
серця мого, як повернення боргу.
Губи твої в лихоманці брехні –
перепочинку благають зі стоном,
але самі на моєму стегні
вже розквітають гарячим піоном
жадібно, нишком. й нема висоти
більше, ніж ця швидкоплинна відстрочка –
цьої звабливої вщент наготи,
що визирає з-під краю сорочки.
Пальці сковзають уверх по нозі –
падаю в прірву й стократ промовляю,
мов у сомнамбулі, мов у ві сні:
- Падаю в царство Аїда із раю!
- Падаю в пекло, і в пеклі згораю!
1987 г.

… Так що ж було у сновидінні тім? Ах, так!
Розбите скло, а може, і намисто
розсипане. Навала книг. Тахта
в кутку похмурої крамниці букініста.
У вікна світло надвечірнє, наче дим,
текло на квіти, на застиглі, мов імпрезо.
Хто тут зай’мався ікебаною один
й листа залишив без зворотної адреси?..
Я довго з хрустом рвав папір, в цей довгий хруст
безвихідь вклавши всю. Безвихідь і сумління.
Ще на вустах моїх був присмак інших вуст –
з гірким солодкий хризантеми сновидіння.
Ще не пробив годинник півночі прихід
на старовинній кам’яній і круглій башті.
На таці яблука лежать. Хтось надкусив зелений плід.
Летять метелики на лампу, бідолашні.

25 сентября 2010 г.

ОБРАЗ

...Так что же было в сновиденье том? Ах, да!
Град битого стекла,а может быть, монисто
рассыпанное, свалка книг, тахта
в углу угрюмой лавки букиниста.
Как дым, вползал в окно вечерний
скудный свет,
высвечивал цветов размытый абрис.
Кто занимался икебаной и в букет
вложил письмо, не надписав обратный адрес.
Я с хрустом рвал бумагу, в этот хруст
вложив всю безысходность и смятенье...
Ещё уста хранили привкус сладких губ
и - горький белой хризантемы сновиденья.
Ещё не возвестили полночи приход
куранты на старинной круглой башне...
в тарелке яблоки лежат. Один надкушен плод,
над лампой в абажуре бьётся бражник...
Неповторимый образ из обрывков сна
пытаюсь воссоздать в порыве нежном,
но заливает образ твой голубизна,
как талая вода.
Всё - безуспешно.
2 сентября 1987 г

Я не побачу знамениту «Федру»,
У старовиннім яруснім театрі,
З прокопченої наскрізь галереї,
При світлі опливаючих свічок.
В байдужості до суєти акторів,
Які збирають оплесків жнива,
Обернений до рампи, не почую
Оперений в подвійну риму вірш:

– Мене ці покривала полонили*…

Театр Расіна! Надміцна завіса
Від світу іншого нас відділяє;
І зморшками глибокими хвилює,
Між ним і нами, мов заслін, лежить.
І падають з плечей класичні шалі,
Міцніє зм’яклий у стражданні голос,
Скорботного вже досягає гарту
Розпечений обуреннями склад…

На свято я спізнився до Расіна…

Знов шурхотять сухі, мов тлін, афіші,
Ледь чутний запах шкірки апельсину,
І, наче з вікової летаргії,
Сусід, до тями повернувшись, каже:
– Утомлений шаленством Мельпомени,
У цім житті жадаю тільки миру;
Ходімо, доки глядачі-шакали
На розтерзання Музи не прийшли!

Коли би грек побачив наші ігри…

2010

Ти просиш любові, мов хліба, мов вранці пиття
на просторі синім, на зримім вітрові буття,
на святі людей та зимового сонцестояння.
Та падає, падає тихо так сніг подаяння
в долоню, підставлену небу, і тане на ній.
Що участі просиш, тепла та подовження днів
для плоті нікчемній в соромній жебрачій одежі,
ти, подорожанин, закляклий на полі безбрежнім -
на білій землі? А не просиш тепла для душі?
Продати хотів лицемірам талант за гроші
і бути для свідчення їх, як вони, в лжепророках,
і славу стягати в оздоблених сріблом дорогах -
по темним презирливим хатам – помешканням зла.
Та совість постала твоя проти лжеремесла -
благати глухих красотою натхненного слова.
Тобі обіцяли почесне звання Щуролова,
щоб вів за собою ошуканних флейтой щурів,
сліпих і покірних, і з урвища кидав їх в рів.
Лихе товариство твою геть розбестило вдачу.
В імлі побувавший, пройшовши крізь гроно боляче,
ти вийшов на світло, та знову блукаеш в імлі -
бредеш у нікуди по мерзлій, по сизій землі.
Що прощення просиш, а в серці не є покаяння?..
В торбину порожню лиш падає сміх подаяння.

1993 г.
авторизованный перевод

Єдність літа і зими неможлива і у вірші,
в них подібності немає ні у звичках, ні з лиця.
На землі не випадково дві дороги – ця та інша,
ця натруджує нам ноги, інша я́трить нам серця.

Он та жінка у вікні (плечі їй цілує тиша),
думку має, що в розлуці сліз не висушить і сон,
це від того, що у неї дві дороги – ця та інша,
ця прекрасна, але марна , інша має свій резон.

Хоч розбийся, хоч помри – але сенсу якнайбільше
в тім, що де б ми не блукали у своїх бажань імлі,
та попереду незмінно дві дороги – ця та інша,
і без них нам неможливо, як без неба і землі.

Свiтлою пам'яттю
----------------
Рими хвилюються, строфи кричать:
"Світлою пам'яттю – радість тобі!"
А посміхається сонце з меча –
янголу ясно і усно трубі.

Мідність розсипана. Тільки не я –
джунглі юрби проковтнуть втікачів.
Чуйність і вірш, як зап'ястя і цвях.
Іній клітинний. Лягає – мовчи.

Час накопичуй, повітря і жди –
хай поласує думками твій жах.
Небо під лезом – мені би туди,
де за душею злітає олжа,

світла бракує, прогалин в собі,
чим відсікати, з якого плеча...
Янголу ясно і усно трубі –
посмішка сонця втікає з меча.

Светлая память
--------------
Строчки волнуются, строфы кричат:
"Светлая память, отрада, тебе!"
Мне улыбается солнце с меча,
ангела губы прижаты к трубе.

Медные звуки бросаются врозь,
в джунглях толпы не найти беглецов.
Чувства и стих, как запястье и гвоздь.
В клеточный иней одето лицо.

Время накапливать воздух и ждать –
пусть наслаждается мыслями дрожь.
Небо под лезвием – мне бы туда,
где за душой осыпается ложь,

нечем восполнить жизни пробел,
не по чему рубануть сгоряча.
Ангела губы прижаты к трубе,
солнце сбежало улыбкой с меча.

My joyful chord
---------------
Lines of worry, stanzas’ cry,
"Rest in peace, my joyful chord!"
Angels licked their lips and piped,
rays reflected in the sword.

Brassy sounds were wind-exhaled,
jungle crowds had swallowed them.
Sense to verse as wrist to nail…
Cells are dressed in rime. I am

hoarding air and show supine
weakness in a trembled mind.
Skies beneath the blade are mine.
Over there the lies shall grind,

nothing seals the gap of life,
nothing stands behind a word.
Angels licked their lips and piped,
for the rays slid down the sword.

1/2/2011

Ти, хлопчино безтурботний, із усмішкою, мов промінь,
Не просив би щастя того, що отруює світи,
Бо тобі розчарування ще достоту невідомі,
Чарівне прокляття скрипки - ще його не звідав ти.

Затуманюється погляд, гасне серце недолуго
У того, хто тіло скрипки взяв хоч раз до владних рук.
Йде услід за скрипалями привид вовка-волоцюги.
Духів пекла зазиває чарівної скрипки звук.

Мусять вічно катуватись ці дзвінкі, співучі струни
Під вітрами та снігами, і смичком, що втратив глузд,
Божевільно обвивати бурунів біляві руни.
І ніхто не порятує від оцих довічних уз.

А коли скує утома, сили грати більш не буде,
І смичок на мить єдину ти опустиш, друже мій,
Ікла сірих кровожерів розірвуть безжально груди,
Лапи сірих кровожерів спів придушать чарівний.

Зрозумієш: пісня люба узяла тебе на кпини.
Зазирне у вічі острах - найпекельніша з наруг.
І тужливо смертний морок обів'є серпанком зимним,
Наречена заридає і задумається друг.

Тільки бачу, що сміються променисті очі сині.
Чарівну одержуй скрипку! Пізнавай жахи й жалі.
І помри страшною смертю, задихнувшись на вершині,
Зазирнувши у безодню, - як і гинуть скрипалі.


2011

Милий хлопчику веселий, усмішка твоя сяйлива,
Не проси такого щастя, що отруює світи,
Ти не знаєш, ти не знаєш, скрипка ця – химерне диво,
Що таїть в собі жахіття, від якого не втекти!

Хто її хоч раз увізьме у свої владарні руки,
Для того навіки щезне безтурботне світло днів,
Духи пекла полюбляють чути царствені ці звуки,
І вовки скажені бродять по дорозі скрипалів.

Цим дзвінким, безжальним струнам треба плакати й співати,
Вічно має битись, витись збожеволілий смичок,
В завірюху та під сонцем; під бурýном білуватим,
І коли палає захід, і коли на сході бог.

Втомишся і гру сповільниш, і на мить утихнуть співи,
Ані подихом, ні криком не продовжиш свою путь,
І вовки скажені миттю кровожерно пустять слину,
В горло вчепляться зубами, груди хижо роздеруть.

Зрозумієш ти, як злобно насміялось, що любило,
В очі гляне запізнілий, але владний острах-крук,
І тужливий смертний холод обів’є, мов саван, тіло,
Наречена заридає і задумається друг.

Хлопче, далі! Тут не знайдеш ти безпеки рятівної,
Та я бачу – ти смієшся, очі сяють звіддаля.
На, тепер і ти володар тої скрипки чарівної,
Славу віднайди у смерті, лютій смерті скрипаля!

Віват вину, залюбленому в нас,
І хлібові, що нам у піч сідає,
І жінці, розчарованій не раз,
Що все-таки жертовно нас кохає.

Та є іще світанки, мов пісні,
Схололий обрій - для зорі підсвічник,
Безсмертні вірші та пророчі сни.
Що нам робити з неземним і вічним?

Цього ні з'їсти, ані пригубить.
Виламуємо руки, та не грати.
Нестримно час біжить: за миттю - мить.
Ми ж істину приречені минати.

Немов хлоп'я, в дитинства на межі,
Пірнає в чар дівочого купання,
Тілесні втіхи ще йому чужі,
Та манить вир таємного бажання.

Колись отак страждала у хвощах
Слизька тварина від чуттів навали,
Коли з'явились на її плечах
Два пуп'янки, що крилами ставали.

Для благ людських скеровує Господь
Тонкі різці мистецтва і природи.
Волає дух і знемагає плоть:
Чуття в останнє - шосте - коло входить.

2011

Прекрасне в нас закохане вино,
І добрий хліб, що в піч для нас сідає,
І жінка та, з якою нам данó
Пізнати пекло й насолоду раю.

Та що робити з кольором зорі
Над холодіючими небесами,
Де тишина та спокій неземні,
Що вдіяти з безсмертними віршами?

Ні животу, ні горлу, ні губам –
Миттєвість лине далі невловимо,
Заламуємо руки, але нам
Накреслено іти все мимо, мимо.

Як хлопчик, ігри кинувши свої,
Дівоче споглядаючи купання,
Любовні ще не звідавши бої,
Все ж мучиться невтоленим бажанням.

Як в первісних незайманих хвощах
Ревіла з розуміння, що безсила,
Слизька тварина, несучи в плечах
Іще дрімотні, не розкриті крила.

Так, вік за віком – доки є Господь –
Під скальпелем мистецтва і природи,
Кричить наш дух і знемагає плоть,
Для шостого чуття відходять води.

2010

Я гуляв якось раз по столиці - і
Хуліганам двом здачі так дав,
Що потрапив за це у міліцію,
Де побачив її - і пропав.

Що вона там робила, білявочка,
Мо', за паспортом мусила йти -
Закохався у неї я палко так...
Й захотів чим скоріш віднайти.

Йшов за нею – під’їзд запримітив і
Що сказати мав? - я ж - хуліган...
Все ж красуню покликав я, випивши,
В привокзальний один ресторан.

Ну, а їй посміхались на вулиці -
Ревнував я, ледь матом не гнув, -
Одному навіть врізав по вилиці
Лиш за те, що він їй підморгнув.

Я ікрою млинці їй намащував
І було досхочу на столі, -
Я ж піснями її навіть влещував!
Хіт замовив тоді - «Журавлі».

Обіцяв їй до ранку до самого
І повторював знову і знов:
"Та ж не крав цілих п'ять днів ні в кого я,
О, моя незабутня любов!"

Говорив, що життя все – загублене…
І не знав, чи повірить сльозам, -
"Зрозуміла я, - стиха вона мені, -
Що ж, себе вам дешевше віддам".

Навідліг вдарив я в біле личенько, -
Закипіла розбурхана кров:
Ось чому у міліцію кликали
Мою першу гарячу любов...


19.01.2011

Місто це ледь ковзне − знову змінює назви,
Цю адресу давно хтось ретельно затер,
І нема тої вулиці, й дому, де, власне,
Цілу ніч править бал Абсолютний Вахтер.

Він відлитий у кригу нейтральної форми,
Він − напнута пружина. Суворий. Німий.
Генеральний господар тотального шторму
Турить пил у фарватер − багрянь килимів.

Він вкарбовує кроки, як цінні монети.
Він чатує усюди свій архіпелаг.
Сурми з гіпсу − луна з порожнеч−кабінетів
І папери завмерлі хвилюються − страх!

Спалах-факел − мотивом у білій темниці −
Він несе крізь убогу гармонію стін.
Він витягує звуки, мов гумовим шприцом,
Із колючого дроту наших судин.

Гімн − ознака обов'язку, марші − порядку.
Вовк той − звір механічний на сцені ясній
Танцюрист-віртуоз на плацах Магадану,
Бухенвальдських печей диск-жокей вартовий.

Мов лакований спрут, він масний і привітний,
Бал сьогодні у вашу він честь влаштував.
Пристарий патефон, у сумир'ї звелінню
Вальс такий ностальгічний у голку вбира.

Бал на віки віків! Ах, як сентиментально...
Хрест іржавий − павук − в спалі зір марить сон
І мелодія вальсу так документальна,
Як звичайний арешт, як банальний донос.

Як даровані танці в кожнісінький допит
Як татарин оружний на вежі тепер.
Абсолютний Вахтер − не Адольф і не Йосип,
Дюсельдорфський м"ясник і псковський живодер.

Щось ритмічно-смугасте синкопою в пропуску.
Блюзи газових камер і свінги облав.
Сльози ляльки товстої, розбитої в обшуку,
Нескінченне зніміння у висмалі глав.

Ті жорстокі романси патрульних канонів
І канцонів концтабірних нар звукоряд.
Б'ються в вальсі акорди під хрускіт суглобів
І струною чавунною грати дзвенять.

Рев гобоїв ДБ в саксофонах гестапо
І незмінний калібр тих же нот на листах.
Долі лінія − низка скорботних етапів
На незримих, до жаху примарних фронтах.

Абсолютний Вахтер − це стерильне, мов схема.
Бойовий механізм, крайня ланка-конвой.
Безлад сонячних днів ніч зведе до системи
Що їй назва... та втім, а чи не все одно?

Бо це місто ковзне − й знову змінює назви,
Цю адресу давно хтось ретельно затер,
І нема тої вулиці, й дому, де, власне,
Цілу ніч править бал Абсолютний Вахтер.

Не надо класть мне руку на плечо.
Уместно это разве только в танце.
Доверие – зверь пуганый, причём
Он больше любит изморозь дистанций.

Он любит время, плеск его речей.
Он странный зверь, он любит даже муку.
Он любит расстоянье и разлуку,
Но вот руки не любит на плече.

И в тех садах, в сонатах соловьев,
Он различает поступь браконьера.
Ловушки ждет от взгляда и от слов,
И сей спектакль ему уж не премьера.

Души людской таёжное вино!
Отличный зверь, с ним хорошо живется.
Но звать его не нужно всё равно.
Он сам придет, и всё – не отшатнется.

В той вечір не співав, не пив -
Лише на неї я дививсь.
Так можуть діти, так можуть діти.
Та той, котрий із нею був,
Сказав, щоб я її забув,
Сказав, щоб я її забув, -
Мені не світить.

Той, хто раніше з нею був, -
Про гальма взагалі забув,
Я пам'ятаю - я був не п'яний.
Коли ж я вирішив іти,
Вона спитала: «Ти куди?»
Вона сказала: "Не іди,
Ще надто рано!"

Й той, хто раніше з нею був,
Мене, як видно, не забув, -
І якось в осінь, доволі пізню -
Я з другом йду, дивлюсь - стоять, -
Вони стояли мовчки в ряд,
Вони стояли мовчки в ряд -
Їх було вісім.

Зі мною - ніж, подумав: все ж
Мене так просто не візьмеш, -
Тримайтесь, гади! Тримайтесь, гади!
Життя за так вам не віддам,
Ударю спершу вас я сам,
Ударю спершу вас я сам -
І дам вам ради.

Й той, хто раніше з нею був, -
Цю справу круто завернув,
Цілком серйозно і надто грізно.
На карку хтось мені завис, -
Валюха крикнув: «Бережись!»
Валюха крикнув: «Бережись!» -
Та було пізно.

Я відповів за все вперед.
Є й у в'язниці лазарет, -
Я там валявся, я там валявся.
Хірург всього мене латав,
«Тримайся, брат!» - мені казав,
«Тримайся, брат!» - мені казав, -
І я тримався.

Розлука миттю пронеслась,
Вона мене не діждалась,
Та я прощаю, її - прощаю.
І, хоч всі пристрасті вляглись,
Того, хто з нею був колись,
Того, хто з нею був колись, -
Не вибачаю.

І, хоч всі пристрасті вляглись,
Йому, хто з нею був колись,
Йому, хто з нею був колись, -
Я пригадаю!


14.01.2011

Як добре, що вам болістю не я,
Як добре, що недужаю не вами,
І що ніколи втяжена земля
Не відпливе під нашими ногами.
І до вподоби у сназі смішній,
Розпущеній, не гратися словами,
І не палати в хвилі мовчазній
Заледве доторкнувшись рукавами.

Подобається й те, що при мені
Берете іншу ви в обіймів збрую,
Що не пекельні мечете огні
За те ж, п'янке, що я не вас цілую.
І ласку імені мого, мій ніжний, не
Пригадуєте днем і ніччю всує...
Що у церковній тиші над земне
не зазвучить над нами: алілуя!

Спасибі вам од серця і руки
За те, що ви мене о так - без тями! -
Кохаєте: за ночі без жаги,
За самоту вечірніми часами,
За наші не-гуляння до рання́,
За сонце, не у нас над головами, -
За те, що смутком вам, о там, не я,
За те, що в смуті я, о там, не з вами!

Прощавай же ти, мій любий край,
мій любий край, прощай!
Їду я в чужу сторононьку,
мій любий край, прощай!
І тому бадьорим є мій спів,
Для прощань не вистачає слів.
мій любий край, прощай!

Як смієшся синім небом ти,
мій любий край, прощай!
Як вітаєш лугом й полем ти,
мій любий край, прощай!
Знає Бог, у серці вічно ти,
На чужину мушу все ж іти,
мій любий край, прощай!

Супроводжуй мене річенько,
мій любий край, прощай!
Від’їжджаю, тобі сумненько,
мій любий край, прощай!
На узліссі, біля каменя
попрощаюсь там востаннє я
мій любий край, прощай!


Nun ade, du mein lieb Heimatland

Deutsches Volkslied

Nun ade, du mein lieb Heimatland,
lieb Heimatland, ade!
Es geht nun fort zum fremden Strand,
lieb Heimatland, ade!
Und so sing ich denn mit frohem Mut,
wie man singet, wenn man wandern tut,
lieb Heimatland, ade!

Wie du lachst mit deines Himmels Blau,
lieb Heimatland, ade!
Wie du grüßest mich mit Feld und Au,
lieb Heimatland, ade!
Gott weiß, zu dir steht stets mein Sinn,
doch jetzt zur Ferne zieht's mich hin;
lieb Heimatland, ade!

Begleitest mich, du lieber Fluß,
lieb Heimatland, ade!
Bist traurig, daß ich wandern muß,
lieb Heimatland, ade!
Vom moos’gen Stein am wald’gen Tal,
da grüß ich dich zum letzten Mal:
lieb Heimatland, ade!

На скелях похмурих у сірих напливах кальциту
Водою омитих, грозою і слізьми роси
В розломах гранітних, лишайником й мохом повитих,
Тремтять пелюстки – кам’яних бригантин паруси.

Земля до Ісуса – базальтова лава віками
Затоптана людом – черствим і пісним, як граніт.
Він повінню йде, на вершинах зросте ломикамінь,
З ним розточаться вразі, з ним прийде кохання у світ.

І плодючі, як дощ, враз затепляться ангельські хори,
Благодаттю струмків зашепоче духмяний полин,
Покриється лава буянням первісної флори,
Що захопить в полон простір Богом забутих долин.

До Спасителя світ у віки кам’яні догорьовував днину,
Де повзе льодовик, де тіней маячіння пусте.
Народився Ісус – духу первісток, утла стеблина,
Чеканним врожаєм палючих, безплідних пустель.

Кам’яницями йти – ідеальної волі й терпіння,
В жилах жертвенна кров з днем ненависним стала на герць,
Й переможно зростуть, як накреслило те провидіння
Любові троянди, лілеї відкритих сердець.

Розкотиться грім над безмежжям безрадісним тверді,
Універсуму грішному милості з неба проси.
І на землю впаде за вогнем і мечем милосердя
Загубиться в прірвах, як крапля жадана роси.

Ісус ся рождає! – слізьми щастя омиються гори,
Де на схилах лоза, де квітує так буйно усе,
Де омита сльозами навіки нової Аврори
Винограднеє гроно для неба у дар принесе.

На захід сонця міді глибочінь
Віск на стеблі і багряніє лист
Та проблиск сонця ще не зве: «Спочинь..»
Зір наче звір – радіє й будить хист,
Талан співати золотавих риз
Красу. І мерехтливих зір віки,
Де шафрановий бриз
Зрива росу і скручує в вінки.

На луках мед бурштинових копиць
В них в’язне пломінь, в них бджолиний сон.
Від хмари тінь лягає долілиць
В квітковий лет, гречаний горизонт.
Вкриває ніч село туманом зір,
Пливе й змовка цикад невгавний хор.
У вересні за шпилі синіх гір
Твоє ландо втікає, Мессідор.

I see trees of green, red roses too
I see them bloom for me and you
And I think to myself what a wonderful world.

I see skies of blue and clouds of white
The bright blessed day, the dark sacred night
And I think to myself what a wonderful world.

The colors of the rainbow so pretty in the sky
Are also on the faces of people going by
I see friends shaking hands saying how do you do
They're really saying I love you.

I hear babies cry, I watch them grow
They'll learn much more than I've ever know
And I think to myself what a wonderful world
Yes I think to myself what a wonderful world.
Oh yeah!

Світ чудовий який

Бачу зелень дерев і троянди в огні.
Бачу – квіти цвітуть і тобі, і мені.
І я мислю собі - світ чудовий який.

Бачу неба я синь і хмарин білизну,
День яскравий такий, і ніч темну святу.
І я мислю собі - світ чудовий який.

Веселки палітру – небесну красу -
Закоханих очі як відблиск несуть.
Потиск дружній руки мовить ніби: Привіт!
Я кохаю тебе – каже ж він на весь світ.

Чую плач діточок, бачу я ріст синів.
Їм пізнати дано,
значно більш ніж мені.
І я мислю собі - світ чудовий який.
Так ось мислю собі - світ чудовий який.
О так!

26.12.2010

Wenn alle Brünnlein fließen

Wenn alle Brünnlein fließen,
So muss man trinken.
Wenn ich meinen Schatz nicht rufen darf,
Tu ich ihm winken.

Ja winken mit den Äugelein
Und treten auf den Fuß.
‘s ist eine in der Stube drin
Die meine werden muss.

Warum soll sie ‘s nicht werden,
ich hab sie ja so gern.
Sie hat zwei blaue Äugelein
Die leuchten wie zwei Stern’.

Sie hat zwei rote Wängelein
Sind röter als der Wein.
Ein solches Madel findste nicht
Wohl unterm Sonnenschein.


Як плине із джерел вода

Як плине із джерел вода,
нап’юся досхочу.
Не можу милої гукнуть,
то я їй підморгну.

Так, підморгну я віченьком,
На ніжку наступлю,
Бо є в кімнаті цій одна,
Моєю мусить буть.

Чому б моєю їй не стать,
Кохаю я її.
У неї очі голубі
Горять, як дві зорі

А щічки в неї рум’яні,
Червоні, як вино.
У цілім світі дівчину
Таку шукав давно.

Heinrich Heine
LORELEY

Ich weiß nicht, was soll es bedeuten,
Daß ich so traurig bin;
Ein Märchen aus alten Zeiten,
Das kommt mir nicht aus dem Sinn.
Die Luft ist kühl und es dunkelt,
Und ruhig fließt der Rhein;
Der Gipfel des Berges funkelt
Im Abendsonnenschein.
Die schönste Jungfrau sitzet
Dort oben wunderbar,
Ihr goldnes Geschmeide blitzet,
Sie kämmt ihr goldenes Haar.
Sie kämmt es mit goldenem Kamme
Und singt ein Lied dabei;
Das hat eine wundersame,
Gewaltige Melodei.
Den Schiffer im kleinen Schiffe
Ergreift es mit wildem Weh;
Er schaut nicht die Felsenriffe,
Er schaut nur hinauf, in die Höh.
Ich glaube, die Wellen verschlingen
Am Ende Schiffer und Kahn;
Und das hat mit ihrem Singen
Die Loreley getan.

Генріх Гейне
ЛОРЕЛЕЯ

Не знаю, що ж сталося знову,
Чому все так сумно мені,
Чом казка прадавня, чудова
Приходить до мене і в сні.

Вже холодом вечір повіяв,
Тихесенько Рейн біжить;
Вершина гори пломеніє
В вечірнього сонця мить.

Сидить молода, прекрасна
Дівчина на тій горі.
Блищать золоті прикраси
Волосся злотом горить.

Своїм золотим гребінцем
Розчісує косу вона
І пісню при цьому співає -
Предивна вона і гучна.

На човнику серце юначе
Пронизує болем страшним;
Порогів вже очі не бачать,
Вершина лиш в погляді тім.

Напевно поглинуть їх хвилі -
і човен, і юнака.
Усе Лорелея вчинила,
бо сила у пісні така.

В очах бурлак звучить безсило:
„Нема того, за чим тужили”.
А інших вдома дивувало,
що все солодке десь пропало.

Все любе в пам’яті на денці,
куди лиш спогадам дібратись,
подалі від черви в мистецтві
і пальців надто панібратських.

Пливу в зеленому полоні
через моря, ропа солона
збагатить кожну жилку.

Також настати може днина,
коли до інших губ приплину
- і там знайду домівку.

* * *
Хто зна, в стражданнях може є і сенс, і зміст
Як плуг знімає шар старий над цілиною,
Так біль як благо. Маревом чи новиною
Останньою, що над минулими збудує міст.

Страждань безодні. Чи було без сліз,
Без потрясінь буття легкого болю?
Але чия мені найближча доля?
Чи не того, хто за три дні воскрес?

2010

Ніхто я тут, і жодної омани,
а тільки поклоніння,
на світовому дереві багряний
листок осінній.

Зимове світло ніжно осяває
дерева голі зранку,
наснаги свято в радості триває
безперестанку.

Усе живе не стишиться до скону,
граніт гуде тремтливо,
танцюють ліс, ріка, як електрони,
лунають співи.

Живого всесвіту не зупинити
стрімких потоку й лету,
засвідчують у віршах долю світу
його поети.

Коли вслухаюсь мовчки у стихію,
безкраю, безупинну,
коли мій гамір внутрішній німіє
хоч на хвилину,

зникають далі й часу перепони,
ось дерево зелене та осіннє,
я не один – братів навкіл мільйони
колись і нині.

Подарую тобі в Новий рік
Я смарагди весняного лугу,
Де берізка, тремтлива від туги,
Березневих чекатиме рік.

Подарую тобі в Новий рік
Я рубінове сонце у хаті -
Від моєї чудової статі
І від погляду із-під повік.

Подарую тобі в Новий рік
Я багрянець осіннього листя,
І сама - калиновим намистом -
Червоніючи звабою щік.

Подарую тепер (не колись)
Срібло зим, заметіль, хуртовини,
Що вдягають у хутро ялини
І сніжинки – в наметовий блиск.

Подарую тобі в Новий рік
Жар-тепло від гарячого тіла -
Хай душа твоя, геть розімліла,
Аж тоді замуркоче, мов кіт...


17.12.2010

Не зупиняйтесь, друзі, на дорозі,
яка вела до віршів цих терпляче,
не зупиняйтесь. Ґвалт погрозний

здіймається в столицях, по-хробачи
у день новий вилазимо ми звично.
Хто вияснить, чи віршам сили стачить,

як сімені, життя зачати вічне,
стезю нову культурі вторувати?
Хто скаже щось, похвальне чи критичне,

про книгу цю і зможе розгадати
цей поступ у майбутнє загадкове,
і зруйнувати вщент обридлі ґрати?

Так, щоб іти і зважувати слово,
над буднями нудними піднімайтесь.
Судіть і дійте знову й знову;

якщо не згідні, все ж не зупиняйтесь.

Це не для нас, цей спокій не для нас,
Він сконденсований в тяжку й тягучу мить
Де світла ніч шепоче нам: «Silence*…»
Де голос твій у небутті бринить.

Одягне в креп, у лазуровий газ
О, зглянься, Смерте! Серед ясних зір
Хлюпоче сміх, він ще не згас, не згас,
Я знову бачу профіль Ваш, Мессір!

Це не для нас, не прочинить для нас
Каплички, де чека спочинку тлін.
Там під склепінням молитовний Спас
Лунає, плаче, не встає з колін.

Блідніє, як дверей слонова кість,
Та глухне осінь, глухне до псалмів
Я тільки гість, я - чуєш? - вкляклий гість…
Свічу лампаду із надій і снів.

Аж поки спів, цимбал небесних спів
Далеких кроків донесе нам звук.
З ладанок срібних, із молитви слів
Просвітлить дух і відповість нам Друг.

Затопить сяйвом храму височінь.
To bе? – полином й миррою, – To bе!
Й пливе в тремтливім вогнику свічі
Твоя усмішка й очі голубі.

Як мандрівні птахи, я жити хочу,
шукаючи пригод над морем синім;
буденний шлях хай не бентежить очі,
коли на інший берег я полину.

І вільно падати в обійми ночі
крізь бурштинове сяйво швидкоплинне,
протистояти шквалам до загину,
бо крила сильні і страшливі очі.

П’яніти від блакиті неба й моря
і правити безмежжям цих просторів,
забувши про людей та їх турботи.

А коли серце стомиться у смуті,
померти тихо на скалі забутій
із крилами, готовими до зльоту.

Що я скажу їй?.. Бо ж я є убогий;
Регент атласів преясних добуде,
Швидко гнідими конями прибуде
І оповість, які в нього є стоги
Та баранів і овець повні купи!
Як у Бердичеві завтра на ятках
З перлів підляських намиста він купить
І одягне її; мов янголятко,
Буде між сестрами сяять своїми
Зорями вкрита, ясна, золотими.
Що ж я скажу?.. Студент… жак у школі.
Що принесу?.. Чи волошку, що в полі?
Білий нарцис? – Тут усе влаштування:
Меблів і срібних підків!.. Оксамити..
Іноді треба зробить частування…
Аби місцеві пліткарки-кобіти
Не посікли язиком, як косою…
Знаєш, моя удовиченька мати…
В нас лиш корова стоїть біля хати…
Й та не дає молока… А красою
Нашого дому є бусол із даху,
Замість у блясі з гербом хоругівки…
В мами моєї прядуть бідні дівки,
А полотно продаєм… Так, мій Стаху,
Стражника зятем не буду – солдатом.
(Станіслав)
Знаю, князівським не звешся ти братом...

Спокійний будь і чистий серцем
Коли навколо всі живуть в страстях
Будь впевнений у собі і при цьому
Почуй як скаже правду - хоч би й враг

Чекать умій упевнено і твердо,
До наклепів уваги не звертай
На гнів ніякого не дай одвіту
Словечок надто гарних уникай

Помріявши не стань рабом фантазій,
У думах памятай: не мисль - мета.
У перемозі і в поразці
Сумирний будь - вони є суєта

Витримуй те, як сказане тобою
Буде покручено немудрим на біду,
Чи як усе що за життя ти коїв
Зруйнується, ти ж знову все будуй.

Збери всі виграші свої у кучу
І ризикуй в житті задля мети
Програй, і починай все од початку
Не смій згадать за програш свій

Примушуй серце, мязи, нерви, жили
Служить коли, здавалось, вже не є
Ні крови, ні любові ані сили,
Крім Духу що наказує - Вперед!

Із натовпом ти розмовляй в чеснотах
Як з рівним говори до королів
І ні на кого не тримай образи
Шануйсь але не створюй ворогів

Наповнюй змістом кожну мить життя
А ту, що не пробачать - поготів.
Що там казать, це й так твоя земля
Ти ж сину, будь Людиною на ній!
2010

Оригінал

If by Rudyard Kipling

IF you can keep your head when all about you
Are losing theirs and blaming it on you,
If you can trust yourself when all men doubt you,
But make allowance for their doubting too;
If you can wait and not be tired by waiting,
Or being lied about, don't deal in lies,
Or being hated, don't give way to hating,
And yet don't look too good, nor talk too wise:
If you can dream - and not make dreams your master;
If you can think - and not make thoughts your aim;
If you can meet with Triumph and Disaster
And treat those two impostors just the same;
If you can bear to hear the truth you've spoken
Twisted by knaves to make a trap for fools,
Or watch the things you gave your life to, broken,
And stoop and build 'em up with worn-out tools:

If you can make one heap of all your winnings
And risk it on one turn of pitch-and-toss,
And lose, and start again at your beginnings
And never breathe a word about your loss;
If you can force your heart and nerve and sinew
To serve your turn long after they are gone,
And so hold on when there is nothing in you
Except the Will which says to them: 'Hold on!'

If you can talk with crowds and keep your virtue,
' Or walk with Kings - nor lose the common touch,
if neither foes nor loving friends can hurt you,
If all men count with you, but none too much;
If you can fill the unforgiving minute
With sixty seconds' worth of distance run,
Yours is the Earth and everything that's in it,
And - which is more - you'll be a Man, my son!
1910

А з тобою п’яним весело –
Грузнеш у словес болоті.
Прапорці чіпляє вересень,
У траву жбурляє злото.

Йшли в оману пілігримами.
Ось дійшли – і гірко каємось.
Ну навіщо так безсило ми,
Так дивочно посміхаємось?

Про жалючі муки марили -
Леготу діждали втішного...
Не лишу тебе під хмарами -
Шалапутного і ніжного.


листопад 2010


-----------------------------------


***

Мне с тобою пьяным весело -
Смысла нет в твоих рассказах.
Осень ранняя развесила
Флаги желтые на вязах.

Оба мы в страну обманную
Забрели и горько каемся,
Но зачем улыбкой странною
И застывшей улыбаемся?

Мы хотели муки жалящей
Вместо счастья безмятежного...
Не покину я товарища
И беспутного и нежного.

Як і вчора, у вікна їдальні
Б’ються віхоли скалки дрібні.
І сама не нова я, звичайна,
А приходив у дім чоловік.

Я питала: «Чого ти жадаєш?» –
Він шепнув: «Згоди жити в аду».
Я сміялась: «Біду накликаєш,
Нам обом – незглибиму біду».

Та піднявши руку, мужчина
Думно гладив колюче стебло.
«Розкажи, як до милого линеш,
Як цілуєшся... Як це було? ”.

Затуманеним поглядом в”язнув
У обручку, у гірку золи.
Мимовільно не сіпались м’язи,
Півпрозорим, злостивим був лик.

О, втішання його – лезво срібне.
Він жагуче, напружено знав,
Що нічого йому не потрібно,
Що уникне й відмов, і заграв.


листопад 2010

------------------------------

Анна Ахматова


Гость

Всё, как раньше: в окна столовой
Бьётся мелкий метельный снег.
И сама я не стала новой,
А ко мне приходил человек.

Я спросила:"Чего ты хочешь?"
Он сказал:"Быть с тобой в аду".
Я смеялась:"Ах, напророчишь
Нам обоим, пожалуй, беду!"

Но поднявши руку сухую,
Он слегка потрогал цветы.
"Расскажи, как тебя целуют,
Расскажи, как целуешь ты."

И глаза, глядевшие тускло,
Не сводил с моего кольца.
Ни один не двинулся мускул
Просветлённо-злого лица.

О, я знаю: его отрада
Напряжённо, и страстно знать,
Что ему ничего не надо,
Что мне не в чем ему отказать.

І вирушив Лот за посланником Бога -
Величний і світлий - по чорній горі.
Дружину громами вмовляла тривога:
Не пізно, ще можеш минуле узріть.
Кинь погляд на башти черлені Содому,
На площу, на двір у затінні олив,
На вікна спустілі високого дому,
Де діток родила, де щасні були.


Поглянула – й біль пронизав тогосвітній.
Враз очі оскліли, зробились, як лід.
Прозорою сіллю постала між віттям,
А ноги стрімливі - навіки в землі.

Хто жінку камінну оплакувать буде?
Є й більші утрати в ряду забуття?
Її моє серце повік не забуде –
Спроможну за погляд віддати життя.



листопад 2010


-------------------------------

Анна Ахматова

Лотова жена

И праведник шел за посланником Бога,
Огромный и светлый, по черной горе.
Но громко жене говорила тревога:
Не поздно, ты можешь еще посмотреть
На красные башни родного Содома,
На площадь, где пела, на двор, где пряла,
На окна пустые высокого дома,
Где милому мужу детей родила.
Взглянула - и, скованы смертною болью,
Глаза ее больше смотреть не могли;
И сделалось тело прозрачною солью,
И быстрые ноги к земле приросли.

Кто женщину эту оплакивать будет?
Не меньшей ли мнится она из утрат?
Лишь сердце мое никогда не забудет
Отдавшую жизнь за единственный взгляд.

1924

Я зачитався. Я читав давно.
Коли осінній дощ постукав у вікно.
Занурившись у вигаданий світ,
не чув як дощ оповідає міт.

Як зморшки ті рядки я споглядав
задумано, годинами підряд
час зупинився чи пішов назад.
І раптом бачу: захід фарбами заграв
Карміном оксамит малює із-за ґрат.

Як нитки намистин порвалися слова
і літер на підлогу листопад.
Я знаю, сонце кидаючи сад
крізь огорожу, що загравою пала
повинно озирнутися назад.

І ось неначе ніч – пітьма як знак.
Дерева гуртом поставали шляхом,
і люди, що громадяться під дахом
і тихо розмовляють, слово часом
дорожче золота цінуючи однак.

Якщо я зараз зазирну в вікно,
Мій погляд не зустріне там чужого -
околицю охоплювало слово,
а, значить, простору позбавлене воно.
Але піду я в ніч, і одкровення знову
дарує величі понять свободу
зажурена незайманість народу –
себе переросте натруджена земля
і стануть в ряд за краєм небосхилу
остання хата і моя зоря.

2010

Цареві причинному грає юнак,
І ніч нещадима конає.
Він голосно кличе зірницю, відтак
Примари-жахіття вбиває.
Вже цар промовляє у келих долонь:
«В тобі пломеніє чудовний вогонь.
Радій – за ці ліки прекрасні
Дарую і доню, і царство...».

Царівна – півпогляду лиш на співця.
Не треба їй пісні, не треба вінця.
В душі її туск і обида,
Та хоче Мелхола – Давида.
Мертвотно-бліда, лиш вуста палахтять.
В зелених очах – вільга скруха,
Леліє сукенка, грайливо дзвенять
Браслети, сповільнені рухи.
Немов таїна, мов праматір Ліліт!
Проказує млосно під шерехи віт:
«З отрутою, певно, пила я нектар,
Потьмарився звільна мій дух.
Ганьба, соромота - іду на олтар.
Мандрьоха! Розбійник! Пастух!
Та жоден вельможа зі свити
Не схожий чомусь на Давида!
І сонця проміння... й зірок безгоміння...
І зимні обійми планиди...».


2010
-----------------------------------
Анна Ахматова

Мелхола

Но Давида полюбила дочь Саула, Мелхола.
Саул думал:отдам её за него, и она будет ему сетью.
Книга Царств

И отрок играет безумцу царю,
И ночь беспощадную рушит,
И громко победную кличет зарю,
И призраки ужаса душит.
И царь благосклонно ему говорит:
"Огонь в тебе, юноша, дивный горит,
И я за такое лекарство
Отдам тебе дочку и царство".
А царская дочка глядит на певца,
Ей песен не нужно, не нужно венца,
В душе ее скорбь и обида,
Но хочет Мелхола - Давида.
Бледнее, чем мертвая, рот ее сжат,
В зеленых глазах исступленье,
Сияют одежды, и стройно звенят
Запястья при каждом движеньи.
Как тайна, как сон, как праматерь Лилит!
Не волей своею она говорит:
"Наверно, с отравой мне дали питье,
И мой помрачается дух,
Бесстыдство мое - униженье мое,
Бродяга, разбойник, пастух!
Зачем же никто из придворных вельмож,
Увы, на него не похож!..
А солнца лучи... а звезды в ночи...
А эта холодная дрожь..."

Як соломкою, п’єш мою душу.
Знаю, смак і хмільний, і гіркавий.
Ні, благанням тортур не порушу.
Буде спокій потому тривалий.

Як доп’єш, то скажи. Не печально,
Що душі не існує на світі.
Я піду по стежі мимо сальвій -
Споглядати, як граються діти.

Квітне аґрус у вільгім безмов”ї.
І везуть за парканом цеглини.
Ти коханець чи брат однокровний?
Я забула, та це й неважливо.

Як безхатньо, сяйливо, лунасто.
Спочиває замучене тіло.
Перехожі зітхають нечасті:
Певно, вчора лише овдовіла.


2010


***

Как соломинкой, пьешь мою душу.
Знаю, вкус ее горек и хмелен.
Но я пытку мольбой не нарушу.
О, покой мой многонеделен.

Когда кончишь, скажи. Не печально,
Что души моей нет на свете.
Я пойду дорогой недальней
Посмотреть, как играют дети.

На кустах зацветает крыжовник,
И везут кирпичи за оградой.
Кто ты: брат мой или любовник,
Я не помню, и помнить не надо.

Как светло здесь и как бесприютно,
Отдыхает усталое тело...
А прохожие думают смутно:
Верно, только вчера овдовела.

Бриніла музика в саду
Гірким неперебутним горем.
І зимно, й гостро пахли морем
З тарелі устриці в льоду.

Він проказав:" Я вірний друг!"
Торкнувся сукні - злегка, рвійно.
Та як не схожі на обійми
Ці дотикання звабних рук.

Так гладять кішку чи орля,
Так споглядають вольтижерку...
Лиш усміх ув очах примерклих,
Лиш вій рудава перія.

Тужливих скрипок голоси
Течуть за пасмами туману:
"Безхмар"я в неба попроси -
Уперше ти сама з коханим."


2010

-------------------------------------------------





Вечером

Звенела музыка в саду
Таким невыразимым горем.
Свежо и остро пахли морем
На блюде устрицы во льду.

Он мне сказал: "Я верный друг!"
И моего коснулся платья.
Как не похожи на объятья
Прикосновенья этих рук.

Так гладят кошек или птиц,
Так на наездниц смотрят стройных…
Лишь смех в глазах его спокойных
Под легким золотом ресниц.

А скорбных скрипок голоса
Поют за стелющимся дымом:
"Благослови же небеса -
Ты первый раз одна с любимым".

Він був ревнивцем – тривожним і ніжним,
Як сонечко Боже, мене любив.
А щоб не співала вона про тодішнє,
Він білу пташину мою убив.

Ще й наказав у півтемній оселі
«Смійся, віршуй!.. Це - любові пора».
І я закопала ту птаху веселу
Побіля криниці, де вільхи кора.

Не литиму сліз - ні сама, ні прилюдно.
Камінним зробилося серце усе,
Здається мені, що завжди і повсюдно
Відлуння той голос відрадний несе.


2010

-----------------------------------


***

Был он ревнивым, тревожным и нежным,
Как Божие солнце, меня любил,
А чтобы она не запела о прежнем,
Он белую птицу мою убил.

Промолвил, войдя на закате в светлицу:
"Люби меня, смейся, пиши стихи!"
И я закопала веселую птицу
За круглым колодцем у старой ольхи.

Ему обещала, что плакать не буду,
Но каменным сделалось сердце мое,
И кажется мне, что всегда и повсюду
Услышу я сладостный голос ее.

Моя провина лишиться мені,
прикмета часу, лишиться вона –
взір батьківський в дочасній сивині –
вона тобі гукнеться, сивина...

І буде день, гаптований “ніщо”,
і ніч самозаглиблена. Стривай,
чекай-но, мить, бо нас вже тіні, що
без нутрощів, відстежують за край.

Утворюючи хрест, лягли вони
на серце, і на руки, й на чоло.
Та безлад той мені не затулив
далеке і близьке небесне тло.

В садах дощем зіпсуто всі плоди,
Безбарвні очі втуплені внікуди.
Вкляк вечір у німотної води,
в путівнику зоря, немов полуда.

Лишень подумаю, що то все назавжди,
що флейта я – крізь мене дощ вирує,
немає сенсу залишать сліди,
та з’яву їхню серцем пророкую.

Зустрів любов під зорями
Далеко від очей чужих
П'ять років бачились ми так
Любов моя, ця ніч і я

І до зорі блукали ми
За міста мурами, за стінами
В деревах хащ і чагарів
Там наша квітка розцвіла

Любов ця є не сказана
Небачена і незнана
Не смію я назвать імя
Любові скарб коштовний знак

Її долоні у своїх
Ховаю я від того дня
Вуаль цнотливості на ній
І не старіє світ в очах

Для нас людей іти разом
Любов'ю є у світі цім
Прямуємо ми у житті
Туди де є любов для всіх

І я
Міг би легко впасти з небес
Інший став би на місце моє
Щоб отримати шанс перед Твоїм бути лицем

І життя,
Мої дні як пісок що тече
Із Твоїх відкритих долонь
І його кудись вітер несе
Сказано багато але слів вже нема
Тим хто знав добро і не бажає зла
Читаю між рядків поміж сердець що ідуть
До Тебе ведуть

І все про що благаю
Вкажи мені як за Тобою іти
Покірним як бути в шляху до мети
Покажи мені світло, дозволь стати світлом

Час іде,
Поки сонце до неба пливе
Поки ніч ще панує над днем
Вчиться літати орел

І життя,
Як пісок, летять мої дні
Із Твоїх відкритих долонь
І зникають не сягнувши землі

Сказано багато але слів вже нема
Тим хто знав добро і не бажає зла
Читаю між рядків поміж тих знаків йду
Що до Тебе ведуть
Вкажи мені як за Тобою іти
Покірним як бути в шляху до мети
Покажи мені світло, дозволь стати світлом

І так,
Без розмов і без прощавань
Тіні зійдуть з ранкових небес
І знову злетить орел

Якби мені від неба шати вшиті,
Оздобами од місяця та сонця,
У світлі, в тіні й напівтіні
Світанку і вечірньої зорі

Ті шати я б стелив тобі під ноги
Та бувши бідним, маю тільки мрії
До ніг твоїх кладу свої плекання
Ходою легкою іди, по моїм мріям