І
Інший хай горне собі рудого золота копи,
Хай має хоч тисячі югерів орних земель,
Хай в бойовому труді грозить йому ворог сусідній,
Марсовий оклик сурми сон хай од нього жене.
Я ж – убогість обрав, життя дозвільного стежку,
Лиш би ясніло всякчас вогнище дому мого.
Впору садитиму сам тонку лозу виноградну,
Руку дбайливу мою чутиме яблуні плід.
Тільки б Надія не підвела й у кошах не маліло
Овочу, в чанах – вино щоб шумувало нове.
Я ж бо шаную вінком чи камінь на роздоріжжі,
А чи той пень, що в полях самотиною стоїть.
Щойно дозріють плоди – із них я щонайсвіжіші
З обігом року до ніг богу сільському кладу.
У переддвер’ї храму твого, русява Цереро,
З нивок моїх по жнивах хай золотиться вінок.
А на городі серед плодів поставлю Пріапа,
Хай відганяє птахів, сторож червоний, серпом.
Маєте й ви, охоронці колись багатого поля,
Нині дрібного, свої, Ларам належні, дари.
В жертву телиця тоді за стадо йшла незліченне,
Нині ж овечка для вас, дяка за кусник землі,
В жертву впаде – й гукне вколо неї молодь селянська:
“Жнив добірних, Іó! Й доброго дайте вина!”
Так-ото, так-от жити б мені у скромному статку
І на дороги курні вже б не ступати повік!
А як розжевриться Пес – під тінню дерева лігши,
Слухати, як жебонить, наче до сну, потічок.
Хоч і мотики іноді теж не варто цуратись
Чи гостряка – підганять надто повільних волів,
Чи заблукалий дріб, ягня або кізку, додому
В пазусі, поки малі, до матерів однести.
Ви ж, і злодії, й вовки, пощадіть убогу черідку –
Здобич хапайте собі з-поміж багатих отар.
Тут, лиш весна, свого пастуха я звик очищати
Жертвою і молоко лагідній лити Палес.
Не відступайте ж, боги; дарами скромного столу,
З глеків чистих питтям не погордуйте, молю.
Вперше глека зліпив селянин із глини легкої,
Вперше колись давно взявши, податну, до рук.
Я ж ні багатства батьків, ні жнива собі не бажаю,
Що у минулі часи предок ощадливий мав.
Нивки достатньо мені, якщо на звичній постелі
Будь-коли втому свою можу полегшити сном.
Як же приємно бува, наслухаючи, як там надворі
Виють шалені вітри, милу до себе горнуть!
Чи коли Австр узимі льодяну накочує хвилю,
В затишку, при коминку, лагідні бачити сни.
Ось чого зичу собі. По праву хай багатіє
Моря потугу сліпу й хмурі хто зносить дощі.
Що ті скарби, коли б мала бодай сльозину зронити
Дівчина через мої дальні дороги-шляхи?
Личать, Мессало, тобі морські та піші походи
Й віднята у ворогів зброя у домі твоїм.
Я – на прив’язі тут: мене – красуня тримає
Сторожем біля своїх немилосердних дверей.
Слави не треба мені, моя Деліє, хай мене мають
За боягуза, сплюха, тільки б я був при тобі,
Тільки б в останню годину свою на тебе дивився
І, омліваючи вже, все ще голубив тебе.
Плакатимеш при моїм, що йде у полум’я, ложі,
Сльози й цілунки водно ти в цю годину зіллєш.
Плакатимеш: не криця ж у тебе довкола серця,
Й каменя в ньому нема – чуле ж воно і м’яке.
Від похоронного стосу ніхто, ніхто не відступить,
Дівчина це чи юнак, щоб не зронити сльози.
Манів однак моїх не тривож, не зранюй обличчя,
З туги волосся свого, Деліє мила, не рви.
А поки доля змогу дає – любімось обоє,
Вже ж підступає Смерть, млою вповивши чоло.
Крадеться вік понурий до нас – чи в ньому кохатись?
Чи, коли сивінь війне, ніжні шептати слова?
Нині слугуймо Венері легкій, ще поки не сором
Двері ламати й п’янка є ще охота до звад.
Ось де вояка я добрий і вождь! Ви, сурми й знамена, –
Гетьте! Захланним мужам рани наносьте в бою,
Їм – і статки несіть. А я зі стіжка свого зверхньо
Гляну на багатія, гляну й на голод худий.

Сум, Лікорідо, бере через пустоти твої.

Цезарю, долі своїй лиш тоді буду рад, коли станеш
Часткою римських діянь щонайзначнішою – ти,
І як читатиму: храми богів, відколи ти вернувся,
Стали багатшими: скрізь – пишні трофеї твої.

От мені, врешті, Музи таких пісень наспівали,
Що не вагаюсь: вони – гідні, кохана, тебе.
А якщо так – то чи мав би боятись на ваш непідкупний
Суд те писання моє, Віску й Катоне, віддать?

....................................... тірійська ...


Uno tellures dividit amne duas*.
Так-от одна ріка – двом кладе землям межу.

*
tristia nequit[ia ...]a, Lycori, tua.

Fata mihi, Caesar, tum erunt mea dulcia, quom tu
maxima Romanae pars eris historiae,
postque tuum reditum multorum templa deorum
fixa legam spolieis deivitiora tueis.

].....tandem fecerunt c[ar]mina Musae
quae possem domina deicere digna mea.
] . atur idem tibi, non ego, Visce,
]........l . Kato, iudice te vereor.

...................................................Tyria**


* Про походження цього фрагмента див. коментар с. 509 ("Римська елегія" Андрій Садомора, в-во "Літопис" 2009)
(фрагменти елегій Ґалла подаємо також в оригіналі).
** Цей фрагмент елегії ґалла, знайдений 1978 р., подано за публікацією: Anderson R. D., Parsons P. J., Nisbet R. G. M. Elegiacs by Gallus from Qasr Ibrim // Journal of Roman Studies. – vol. 69. – 1979. – S. 125–155.
5

Щасливе серце скаче, як дитя,
Згорьоване, млином гуде ночами,
Ворочає важкими валунами,
Вимелюючи гіркоту життя.

А не годинник серце, навіть гоже:
Зупиниться - і вже не заведу,
Нові секунди вибити не зможе,
Де смерть впинятиме мою ходу.

Та на ремонт, як випаде потреба,
Його не дам і кращим я майстрам.
Як річ оту, ще цінну, не продам
У дні нестач і бід за кусень хліба.

О з ним достоту - до останніх нот
Звучати неупинно я готовий,
Доки не скінчиться його бузковий,
На весь мій шлях дарований, завод.


2009

Прощай, обуджена у серці, все минає.
Чому ж так гірко, і немає забуття,
Шкода зорі мені, що в небі догорає
На сході любого колись розмаю дня.

Чи ти забула перше боязке зізнання?..
Над нами жайвором дзвенів і плакав май.
А завтра тільки мла байдужого вітання
Очей твоїх і розпач мій за небокрай.

Пішла ти, люба, в жовте сосен суголосся,
Пішла, безмовна, у хвилястий жита шум,
Туди, де хилиться в невистигле колосся
На роздоріжжі нашім одинокий сум.

Пішла у далечінь, у мовчазні простори
Світання зіркою, що гасне в далині.
Душі палаючої скривджені докори
Сльозою стиглою срібляться у траві.

Пішла, залишивши світанки і тумани,
Полинну тугу опечалених доріг,
Аби я біль і гіркоту цієї рани
Роками в серці втамувати вже не міг.

Пішла, й ніколи вже не вернешся, Олесе,
Бувай, смагляве моє щастя, прощавай!
Стою на бу́лих розстанях, а з піднебесся
Самотньо жайвором дзвенить і плаче май.

Бувай, розбуджена у серці. Все минає.
Твій ясен образ я нестиму по житті.
На сході дня мого зірниця догорає,
Як пізній вечір у провіснім багреці.


2009

Люблю?, не знаю, може бути ні,
Любов приходить в різному вбрані,
А я тобі одне сказати можу
Ти скрізь, вві сні, в вогні, в негожі,
В мовчанні, в шумі, в радості, крізь біль,
В віршах, в надії, в зірці будь-якій,
Завжди! У всьому! Скрізь і Звідусіль!
На пам'ять серцем мОїм завчений давно
Й нічого вже забути не дано.
Ти розумієш? Я тебе боюся,
Та прагну марно порятунку, втечі,
Адже ти сон, повітря, божий знак...
Бажаю прихилитися на плечі
Люблю?, не знаю, більш нема ознак!

Тіло, пригадай не тільки, як ти люблене було,
не тільки ложа, що для тебе застилались,
але і ті бажання, що для тебе
палали в широко розплющених очах,
які тремтіли в голосі – і будь-яка
раптова перепона їх могла спинити.
Тепер, коли це все уже в минулім,
здається, наче знов оцим бажанням
ти піддалось – о, як вони палали, пригадай,
в очах отих, які дивилися на тебе,
і як тремтіли в голосі несказані слова, о тіло, пригадай.

Переклав з новогрецької Назарій Назаров

Θυμήσου, Σώμα...

Σώμα, θυμήσου όχι μόνο το πόσο αγαπήθηκες,
όχι μονάχα τα κρεββάτια όπου πλάγιασες,
αλλά κ’ εκείνες τες επιθυμίες που για σένα
γυάλιζαν μες στα μάτια φανερά,
κ’ ετρέμανε μες στην φωνή — και κάποιο
τυχαίον εμπόδιο τες ματαίωσε.
Τώρα που είναι όλα πια μέσα στο παρελθόν,
μοιάζει σχεδόν και στες επιθυμίες
εκείνες σαν να δόθηκες — πώς γυάλιζαν,
θυμήσου, μες στα μάτια που σε κύτταζαν·
πώς έτρεμαν μες στην φωνή, για σε, θυμήσου, σώμα.

Декамерониться епоха
і Гельдерліном віддає,
ми живемо сяк-так потроху,
і не рятують сльози Броха,
швидкий для всього присуд є.
Тріщать імперії великі –
ущент розносимо, і сад
вишневий, – та шпирхають ліки
поживні – у тендітний зад.
Отой займенник без імення,
від «я» до «ми», і врешті – «я»,
з печаткою кровозмішення,
свіжопоголена «свиня».
Воно тавро, воно таврує,
ось-ось – і хлюпне через край,
у морі бовтається буєм,
нікчема, все йому «нехай».
Мені ж бо все болить –
я бачу ті обличчя,
і очі й руки, і тепло тих слів –
у пам’яті моїй… дивись, весніє вмить,
дивись, весь світ – весна оклична,
спить суходіл в обіймах островів.

Зустрілись ми за юних днів -

він впав мені в обійми;

Промовив: "Брате, серед снів,

знайдемо смерть чи славу спільну!"



Зустрілись ми із плином часу,

Зустрілися на ринку;

В обійми впав й сказав одразу:

"Ходім, друже, до шинку!"

Сторінку і вогонь, і жорна, і млива́, *
сокири лезо, і утятий нею волос -
Бог береже усе; а над усе – слова
любові і прощень, неначе власний голос.

В них б’ється рваний пульс і чути кості хруст,
і заступ будить їх; - прямі і глухуваті,
о, де життя одне, вони зі смертних уст
виразніше звучать за Ті, у Горній ваті.

Величності душі через моря чолом -
за те, що Їх знайшла, - тобі і тій, тілесній,
що в ріднім краю спить, де за твоїм пером
давався мови дар безмовності Вселенській.

БІЛОРУСЬ

Земля Білорусі! Бори та діброви,
Поля золотисті, трава і моріг.
Мов грона червоні, цей захід багровий,
Мов клекіт лелечий - струмків перемови
І в шумних деревах стрічки всіх доріг.
Земля Білорусі! У висі прозорі
Ти дивишся радо очима озер.
Ночами, мов яблука, падають зорі,
Зникають у водах. у чорних розорах,
У травах, що росами сяють тепер.
Билини прадавні, легенд сивих тайни
Пливуть, як під сонцем щедротним човни,
По краю зеленім, просторах бескрайніх
Від Німна до Сожа, від Буга до Гайни,
По хвилях Дніпра й широчіні Двіни.

КОЛІР СНІГУ

Нічого барвистішого,
Ніж завихрений сніг,
Я не знаю.

Який він був синій,
Коли замерзав я
У холодній хаті
Чи самотній на вулиці!

Який був рожевий,
Коли я струшував його з плечей
Тієї, що принесла щастя!

Який він був чорний,
Коли замітав
Слід прощання
З батьківщиною!
Який був багряний
На брустверах наших окопів!

Який був іскристий і світлий,
Коли діти,
Приносили його в подарунок!

Ось чому я не знаю,
Якого кольору сніг
Насправді.

ДЕНЬ ДОБРИЙ...

Я впізнавав тут кожне плесо,
Душа торкалася до віт.
- День добрий! - я шептав березам.
- День добрий! - чулося в одвіт.
І серце билось так незвично,
Немов у дні юнацьких літ.
- День добрий! - привітав я річку.
- День добрий! - чулося в одвіт.
Ішов туди, де міг напиться,
Від спраги був не милий світ.
- День добрий! - я казав криниці.
- День добрий! - чулося в одвіт.
Шукав я, вдячний, добре слово,
Землі вклоняючись за квіт:
- День добрий вам, гаї, діброви!
- День добрий! - чулося в одвіт.

І скучно, і сумно, і нікому дати руки
У хвилю душевної скрути...
Жадання?!.. Примарні і вічно даються взнаки!
А кращі йдуть роки - і їх не вернути.

Любити... кого?.. Тимчасово – марнота потуг,
А вічно любити незмога.
Заглянути в себе? – минулого втрачений дух:
І радість і муки - що дійсність убога...

А пристрасті? – рано чи пізно солодкий недуг
Од розсуду никне без лишку.
І навіть життя, як поглянути пильно округ,
Нагадує тільки нікчемну насмішку.

Нас мало – юних, білокрилих,
ще не загублених у млі,
іще закоханих несміло
в дитячу усмішку землі.

Ми тільки відсвіт у загравах,
ми лиш птахи, ми живемо
в зачаруванні плям яскравих,
у чергуванні «і» та «о».

Ми тільки тьмяний цвіт мигдальний,
ми тільки першопутній сніг,
тонкий відтінок, відзвук дальній,-
та ми прийшли в зловісний вік.

Нависнув, хижий, як безодня,
та що нам грім його тривог?
Ми так незаймано бездомні,
І з нами зорі, вітер, Бог.

вересень 2009

Хмарки небесні – одвічні літавиці!
Даллю лазурною, линню перлинною
схожі зі мною мчитеся вигнанниці
з півночі милої путтю південною.

Вас бо хто гонить: недолі призначення?
Заздрість таємна? Чи злість неприхована?
Може гнітить яке недоброді́яння?
Чи побратимів обмова отруйлива?

Видно втомились од краю безплідного...
Ви, що над пристрастями і стражданнями,
Вічно холодні, і звичаю вільного, -
Дому нема вам і бід із вигна́ннями.

Біліє парус одинокий
У далі моря голубій...
Що він шукає в млі далекій?
Що губить в стороні своїй?..

І хвилі. Й вітер віє віще,
І гнеться щогла, і скрипить...
О, щастя, певно, й там не ближче
І не од щастя він біжить.

Під ним - прозоріше лазурі,
над ним - проміння злотий рій...
А він бунтує - просить бурі,
неначе в бурях супокій!


2009

Хто не діє зла, хто з життям у згоді -
Нащо лук йому чи списи маврійські,
Нащо той сайдак, що од стріл отруйних,
            Фуску, роздувся?

Хоч би шлях верстав крізь пекучі Сирти,
Хоч би мав зійти на Кавказ ворожий,
Хоч би й в ті краї, де Гідасп казковий
            Хвилею грає.

Так було й мене, як у ліс сабінський
Я заглибивсь ген (величав Лялягу),
Вовк не ткнув - утік, хоч тоді, безпечний
            Зброї не мав я,

А хижак же був! Таких див не плодить
Давна грізний край, де бори дрімучі,
Ні земля палка, що лівійських левів,
            Спрагла, годує.

Кинь, мене туди, де над мертвим полем
Не війне теплом, деревцю на втіху,
На край світу той, де Юпітер землю
            Хмарами тисне,

Кинь під небо те, де так близько сонце,
Що й життя нема, - а Лелягу й там я
За солодкий сміх, за солодкий голос
            Буду любити.


[* Арістій Фуск - поет і граматик, друг Горація.]

[** Гідасп - ріка в Пенджабі, притока Інду (тепер Джелам).

94

Хто має владу і не чинить зла,
Страшний у гніві, а не дасть і стусня,
Мов скеля сам, всіх зрушить спроквола,
Холодний і не схильний до спокуси,-
Той має спадок - благодать небес,
І скарбами природи володіє,
Господар і владар душі чудес,
А інші лиш прислужувати вміють.
Дарує квітка пахощі п'янкі,
Допоки незабаром не зів'яне,
Та заведуться в ній десь хробаки,
І вже миліший цей бур'ян рахманний.
Лілеї ж гірші навіть бур'янів,
Якщо до себе манять хробаків.

Без жалости
Холодный серый дождь
Из памяти все смоет
Как с афиши
Из боли выйду
В мир пустой одна
Как исповедь души своей
Услышу,
Как в мире этом
Стонет
Тишина.
Твое лицо,
Касанье губ и рук
Останутся
У прошлого
В тумане.
Душа пуста,
Лиш нелюбови звук,
И я, одна
В своем
Самообмане.
(Из Нины Виноградской)

Ось і літо втекло,
Наче і не бувало.
Ще жаріє тепло,
Тільки цього замало.

Все, що збутись могло,
Як листок п’ятипалий,
Просто в руки лягло,
Тільки цього замало.

Задарма ані зло,
Ні добро не пропало,
Все вогнями цвіло,
Тільки цього замало.

І життя під крилом
Берегло й рятувало,
І щастило було,
Тільки цього замало.

Листя не обпекло,
Віття не обламало,
День – як вимите скло,
Тільки цього замало.

ОРИГІНАЛ

Арсеній Тарковський

***
Вот и лето прошло,
Словно и не бывало.
На пригреве тепло.
Только этого мало.

Всё, что сбыться могло,
Мне, как лист пятипалый,
Прямо в руки легло.
Только этого мало.

Понапрасну ни зло,
Ни добро не пропало,
Всё горело светло.
Только этого мало.

Жизнь брала под крыло,
Берегла и спасала.
Мне и вправду везло.
Только этого мало.

Листьев не обожгло,
Веток не обломало...
День промыт, как стекло.
Только этого мало.

1967

Двадцять першого ніч. Понеділок.
Ледь помітно столицю в імлі.
І здалося ж комусь у безділлі,
Що буває любов на землі.

І з нудьги або просто від ліні
Вірять всі і живуть, як у сні:
Там розлуки й побачення тіні,
Там коханню співають пісні.

Та інакшим відкриється слово,
тиші хлине на них течія,
І, на це наштовхнувшись раптово,
З того часу мов хвора і я.

ОРИГІНАЛ

Анна Ахматова

Двадцать первое. Ночь. Понедельник.
Очертанья столицы во мгле.
Сочинил же какой-то бездельник,
Что бывает любовь на земле.

И от лености или со скуки
Все поверили, так и живут:
Ждут свиданий, боятся разлуки
И любовные песни поют.

Но иным открывается тайна,
И почиет на них тишина...
Я на это наткнулась случайно
И с тех пор все как будто больна.

Январь 1917, Петербург

За Анною Ахматовою

Стисла руки тонкі під вуаллю.
– Що з тобою? Ти зблідла чогось?
– До сп’яніння терпкою печаллю
Я сама напоїла його.

Як забуду? Він вийшов, хитнувся,
Рот скривився в стражданні німім,
Збігла – навіть перил не торкнулась,
До воріт я добіга за ним.

Задихаючись, крикнула: «Згину,
Як підеш через жарти пусті!»
Посміхнувся спокійно і дивно
І промовив: «На вітрі не стій».

За Анною Ахматовою

Двадцять перше. Вже ніч. Понеділок.
Ледве видно столицю в імлі.
І придумав же хтось від безділля,
Що буває любов на землі.

І отак через лінь чи з недбальства
В це повірили майже усі,
Ждуть побачень, розлуки бояться
І любовні співають пісні.

А на тих – сумовито-безмовних –
Одкровення у тиші зійшло…
Це пізнала і я випадково,
З того часу хворію чи що…

***

Навіщо знову ти мене ятриш, о, спогад?
Осінній день зберіг своє сумне мовчання
І ворон мчав у даль, і росяна волога
Лягала в лісі в жовте листя як питання.

Ми з нею йшли удвох, нас полонили сни
І розпліталося волосся від сльоти
І голосом дзвінким небесної цноти
Вона спитала: "Чи був коли щасливий ти?"

На голос ніжний, ледь у погляді – тривожний
Я усміхався обережно й переможно,
І руку білу їй безмовно цілував.

- О перші квіти, як ви пречудово пахли!
О голос ангельський, як ніжно ти звучав,
Коли вуста її освідчення шептали!


ФЕДОР СОЛОГУБ

ПОЛЬ ВЕРЛЕН
NEVERMORE

Зачем ты вновь меня томишь, воспоминанье?
Осенний день хранил печальное молчанье,
И ворон несся вдаль, и бледное сияние
Ложилось на леса в их желтом одеянье.

Мы с нею шли вдвоем. Пленили нас мечты.
И были волоса у милой развиты, -
И звонким голосом небесной чистоты
Она спросила вдруг: "Когда был счастлив ты?"

На голос сладостный и взор ее тревожный
Я молча отвечал улыбкой осторожной,
И руку белую смиренно целовал.

- О первые цветы, как вы благоухали!
О голос ангельский, как нежно ты звучал,
Когда уста ее признанье лепетали!

(За Самуїлом Маршаком)
Мельник собі
Мандрував
На ослі,
Хлопчик
За мельником
Плівся
Услід.

– Гляньте! –
Народ вже
Довкола
Гуде, –
Дід собі
Їде,
А хлопчик
Іде!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Дід собі
Їде,
А хлопчик
Іде!

Дід,
Це почувши,
Злізає
З сідла,
Внука свого
Садовить
На осла.

Хтоcь
Невдоволено
Крикнув
На те:
– Їде
Малий,
А старий
Ледь іде!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Їде
Малий,
А старий
Ледь іде!

Думали,
Як догодити
Усім?
Сіли
І їдуть
Удвох
На ослі.

– Фу! –
Перехожий
Озвався
На це –
Як їх
Витримує
Бідний
Осел!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Двох
Ледве
Витримав
Бідний
Осел!

Пішки
Хлопчина
Іде
З дідусем.
Верхи
На дідові
Їде
Осел.

Люди
Сміються:
– Диви!
Ледь
Повзе!
Старший
Осел
Молодого
Везе!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Старший
Осел
Молодого
Везе!

Нічка летка,
ніжна, легка.
І лежить на долоні у мене
ваша досі незнана рука.
Змеркла блакить,
і місто спить.
Я на тиху мелодію вальсу
зазирнув і спинився на мить.

Ми такі незнайомі, і дім
мій у далечі дальній, - утім
відчуття наче знову
біля рідного дому...
Після бур і тривог
ми танцюємо вдвох,
о скажіть хоча б слово,
хоч одне на обох.

Прошу, кружіть!
Вірно дружіть!
А що я танцювать розучився,
то мене ви шляхетно простіть.
Сонцю услід
завтра - в похід.
Покидаючи ваше містечко,
я пройду біля ваших воріт.

Ми такі незнайомі, і дім
мій у далечі дальній, - утім
відчуття наче знову
біля рідного дому...
Після бур і тривог
ми танцюємо вдвох,
о скажіть хоча б слово
на обох, за обох.

З Анни Ахматової
Скорилася тобі? О ні, дарма!
Покірна я лише Господній волі.
Не хочу я ні трепету, ні болю,
Бо чоловік - це кат, а дім - тюрма.

Але - як бачиш! Я прийшла сама.
Почався грудень, вітер вив у полі,
Було так світло у твоїй неволі,
За вікнами нас темінь стерегла.

Так лине пташка у мороз до скла,
І б'ється, проситься у передпокій,
А кров стікає з білого крила...

Тепер в мені і затишок, і спокій.
Мій милий,прощавай! Повік не зможу
Забути, що впустив ти перехожу.
26.06.2009

З Анни Ахматової
* * *
У Києві, в храмі Премудрості Бога
Перед образами тобі поклялась,
Що буде моєю твоя дорога,
Куди б відтепер вона не повилась.

Те янголи чули вгорі легкокрилі,
У білому гробі те чув Ярослав.
Немов голуби, ті слова злетіли,
І нині вони біля сонячних глав.

Коли мені тяжко, то сниться ікона
І сходинок дев’ять я бачу на ній,
У голосі грізнім софійського дзвона
Вчувається голос стривожений твій.
25.06.2009р.

Анна Ахматова


1935 — 1940

У чужій захищеній господі
Не ховалась від страшних негод, —
А була я із моїм народом,
Де, на лихо, був тоді народ.
1961

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

У страшні роки єжовщини сімнадцять місяців я провела в тюремних чергах. Одного разу там хтось “розпізнав” мене. Тоді жінка з посинілими вустами, що стояла за мною, і, звісно, ніколи не чула мого імені, отямилася від властивого нам усім заціпеніння й спитала мене на вухо (там усі говорили пошепки):
— А це ви можете описати?
І я сказала:
— Можу.
Тоді щось подібне на усмішку ковзнуло по тому, що колись було її обличчям.
1 квітня 1957
Ленінград


ПРИСВЯТА

Горе, від якого гнуться гори,
І ріка велика не тече.
Засуви міцні. Глухі затвори.
Безпросвітні “каторжанські нори”.
Туга і смертельний щем.
До когось ласкавий вітер лине,
Для когось вечірній світ притих,
Ну а ми кожнісіньку хвилину
Чуєм тільки скрип замків обридлий
Та залізні кроки вартових.
Прокидались рано на світанні,
По столичних вулицях брели,
Там стрічались, наче бездиханні,
Сонце нижче, і Нева туманніш,
І надії голос з далини.
Вирок... І одразу сльози хлинуть —
Від усіх віддалена вона,
Мов життя із болем з серця виймуть,
Наче раптом навзнак грубо кинуть,
Але йде... Хитається... Одна...
Де тепер подруги мимовільні
Двох моїх осатанілих літ?
Де виття сибірської завії,
Міражі в пустелі мертво-білій...
Їм я шлю прощальний мій привіт.

ВСТУП

А було це, коли усміхався
Тільки мертвий, спочинкові рад.
Як непотріб якийсь теліпався
Біля тюрем своїх Ленінград.
І коли, божевільні від муки,
Йшли засуджених довгі полки,
І уривчасту пісню розлуки
Паровозні співали гудки,
Зорі смерті стояли, як варта,
І безвинно покарана Русь
Задихалась під чоботом ката
І під шинами чорних марусь.

1
Забирали тебе, як на плаху,
Попрощатись — і то не дали.
Діти плакали в хаті від страху,
Віск зі свічки струмочком поплив.

Краплі поту смертельного витер
І, цілуючи образ, закляк...
Як стрілецькі жінки, буду вити,
Щоб здригнулися мури Кремля.
1935. Осінь. Москва

2
Ллється тихо Дон-ріка.
Місяць входить в дім. А там
Тінь похилена німа —
Більше ні душі нема.
Син в неволі, у тюрмі,
Чоловік в сирій землі.
А за мене уночі
Помоліться, помовчіть.

3
Ні, це не я, то хтось інший страждає,
Я так не змогла б, а все те, що сталось,
Нехай чорні сукна покриють
І хай заберуть ліхтарі...
Ніч.

4
Показати б тобі, насмішниці
І улюблениці усіх,
Царськосельській веселій грішниці,
Як забудеш колись про сміх,
Як трохсота із передачею
Під Хрестами в морозній млі
Ти своєю сльозою гарячою
Новорічний пропалиш лід,
Як тюремна тополя хитається,
І ні звуку, а скільки там безневинних
З життям прощаються.
1938

5
Сімнадцять місяців день-ніч
Не йдеш під рідний дах.
Я кату кидалась до ніг.
Ти син і ти мій жах.
Не розберу: де звір презлий,
А де людина тут?
Кого, за віщо і коли
На страту поведуть.
І тільки пишні квіти, дим,
І дзвін кадильний, і сліди
Туди — в нікуди десь.
Зоря погибельна зійшла,
І показала смертний шлях,
І кличе, і веде.
1939

6
Тижні так летять, синочку,
Не збагну сама, чому.
Як до тебе у тюрму
Заглядали білі ночі.
Як вони із-під небес
Оком стежать яструбиним
І про смерть говорять, сину,
І про твій високий хрест.
1939. Весна

7
ВИРОК
Слово кам’яне на груди впало,
Щось там ще здригнулося живе.
Я до цього довго готувалась —
Світ не поміняється увесь.

Треба нині, хоч би й не хотіла,
Вбити пам’ять, звикнути до втрат,
Треба, щоб душа закам’яніла,
Існувати зможу тільки так.

Але ж сонце празниково світить,
Стільки сяйва у вікні моїм.
Я давно передчувала літо,
Світлий день і спорожнілий дім.
1939. Літо
Фонтанний Дім

8
ДО СМЕРТІ
Ти все одно прийдеш — прийди тепер.
Мені нестерпно важко в цю хвилину.
Я двері відчинила, жду тебе
У темряві таку просту і дивну.
У будь-якій подобі появись.
Влети отруєним снарядом,
Досвідченим бандитом підкрадись
Чи задуши тифозним чадом.
Чи схожою на казочку побудь,
Якої вже наслухалися вдосталь, —
Побачу шапку, зверху голубу,
І сковану холодним страхом постать.
Мені вже все одно. Клубочить Єнісей.
На півночі Полярна зірка сяє.
І синій блиск улюблених очей
Останній жах від мене застилає.
19 серпня 1939
Фонтанний Дім

9
Той безум, що накрив крилом
Душі моєї половину,
Вогненним споює вином
І манить у страшну долину.

Назад вернутись не дає —
Йому належить перемога.
І навіть марення моє
Подібне більше до чужого.

І не дозволить він мені
Нічого із собою взяти.
(Проситиму його, чи ні —
Дарма молити і благати).

Ні очі синові страшні
В закам’янілому стражданні,
Ні те побачення в тюрмі,
Ні ту грозу у день фатальний.

Ні прохолоду милих рук,
Ні шум розгойданого саду,
Ані легкий, ледь чутний звук —
Слова останньої розради.
4 травня 1940

10
РОЗП’ЯТТЯ

“Не ридай Мене,Мати,
во гробі сущу”
І
Хор ангелів прославив ту годину,
Забагряніли небеса вогнем.
Отцю сказав: “Чому Мене покинув?”,
А Матері: “О, не ридай Мене...”

ІІ
Магдалина билась і ридала,
Учень же улюблений збілів.
На скорботну Матір, що мовчала,
Так ніхто поглянути й не смів.

ЕПІЛОГ

І
Дізналася, як опадають лиця,
Виказується позирками страх,
Коли печать страждання впізнається
На посинілих стиснених вустах.
І кучері із чорних та русявих
На срібні перетворюються вмить,
І усмішка чиясь покірно в’яне,
І переляк у голосі тремтить.
Я не одна була у тому пеклі.
За всіх молюся, хто стояв зі мною,
В лютневий холод і в липневу спеку
У чергах під червоною стіною.

ІІ
І бачу, і чую усіх, як одну,
Я вас пам’ятаю, я вас пом’яну.
І ту, що від горя гіркого німа,
І ту, що давно її з нами нема,
І ту, що дивилась на власні сліди
Й казала: “Іду, як додому, сюди!”.
Хотіла б назвати усіх імена,
Але ж відібрали той список у нас,
І тільки слова, що звучали тоді,
Мене віднайдуть і в новішій біді,
Забути не зможу невтішні плачі,
Які не стихали ні вдень, ні вночі.
Коли б затулили мій змучений рот
І раптом притих стомільйонний народ,
Нехай поминають так само мене,
Як час мій настане — життя промине.
А може, задумано буде колись,
Аби мені пам’ятник люди звели,
Я згоду даю на таке торжество.
Єдина умова: не ставте його
Ні там, де я вперше побачила світ,
Де хвиля у море забрала мій слід,
Ні там, де вже тіней сумних не знайду,
Де пень заповітний у царськім саду,
А тут, де зазнала я болю і кривд,
І засув для мене ніхто не відкрив.
Тому що і в смерті блаженній боюсь
Спочити від гуркоту чорних марусь,
Забути, як двері гримлять раз у раз
І страшно, як звір, жінка виє стара.
Як сльози, нехай з нерухомих повік
Стікає струминками талими сніг,
І голуб тюремний щоб голос подав,
І все кораблі відпливали б удаль.
1940,березень
Фонтанний Дім

Я п’ю за вигорілий дім,
За зле моє життя,
За самоту удвох, а з тим
П’ю і за тебе я -
За лжу і зраду твоїх губ,
За лід очей - окрас,
За те, що світ огруб од згуб,
За те, що Бог не спас.

І не кращою з-поміж інших
є ти краплею в морі вулиць.
Перейде чорний кіт дорогу
і сусіди тікають з околиць.

Й невеликою іскрою світла
є у вуличних ти багаттях,
та без тебе назавжди б зникло
це життя із буденності й свята.

Тут багато ще можна сказати,
пасувало б, але для чого?
Люди й кури йдуть собі спати,
тільки Гаврусь крадеться довкола.

Гаврусеві ж бо більше можна
любить він садівничого доньку
й закривають усі люди очі
на його завивання в садочку

Гаврусь має зелені папери,
що дістались йому від війська,
як додому тікав з револьвером
й біля Плоцька впіймали хлопчиська

Але Гаврусь насправді хороший,
на коханій своїй має бзіка,
як в мунднир убереться військовий
усю ніч потім виє на місяць.

Та говорять, проте, на Садовій
із ученістю та гіркотою,
що кружляє вже смерть нашим полем
й забере когось знов із собою.

Jesteś kroplą i iskrą...

Jesteś kroplą w morzu ulic
I nie zawsze aż taka piękna
Czarny kot tu nagle przebiegnie
Aż sąsiadka z lękiem się żegna

Zaledwie iskrą w ognisku ulic
Jesteś - i nie taka znów wielka
Lecz bez ciebie nie można żyć
ani na co dzień ani od święta

Tu wiele jeszcze nie wypada
Choć niby można - ale po co
Tu ludzie chodzą spać z kurami
Gabryś tylko przemknie się nocą

Bo Gabrysiowi więcej wolno
W córce ogrodnika się zakochał
I patrzą na niego przez palce
Nawet gdy wyje po nocach

Gabryś zielone ma papiery
Dostał je jeszcze z wojska
Kiedyś uciekł z bronią w ręku
Złapali go chyba koło Płocka

Gabryś właściwie jest niegroźny
Na punkcie córki ogrodnika ma bzika
Czasem wskoczy w mundur wojskowy
I wtedy wyje do księżyca

Wówczas mówią na Ogrodowej
A mówią niezbyt uczenie
Że śmierć krąży po okolicy
I że wnet znów kogoś zabierze
Adam Ziemianin

За Анною Ахматовою

За дім, спустошений ущент,
За безталання знак,
За самоту удвох і ще
За тебе п’ю до дна, –
П’ю за лукавство губ і віч,
За холод поміж нас,
За грубий і жорстокий світ,
За те, що Бог не спас.

Кохання все тобі пробачить
і перетворить сум у сміх
тож набуває інших значень
для нього зрада й навіть гріх

Коли б тебе й прокляв з розпачу
назвав бездушною і злою
кохання все тобі пробачить
бо те кохання і є мною

А коли покохаєш як я,
так чутливо, і знаєш, так міцно
до межі божевілля, до дна,
тоді зраджуй усім що є грішно!

бо кохання все тобі пробачить...


Miłość ci wszystko wybaczy

Miłość ci wszystko wybaczy
smutek zamieni ci w śmiech
miłość tak pięknie tłumaczy
zdradę i kłamstwo i grzech....

Choćbyś ją przeklął w rozpaczy
że jest okrutna i zła
miłość ci wszystko wybaczy,
bo miłość, mój miły, to ja ...


Gdy pokochasz tak mocno, jak ja
tak tkliwie, żarliwie, tak wiesz ...
do ostatka, do szału, do dna,
to zdradzaj mnie wtedy i grzesz.

Bo miłość ci wszystko wybaczy ...

Julian Tuwim

Лише збагни! Де ночі мить
На камінь срібло ллє,
Ім’я раптово заблищить,
Дивись, воно – твоє.

Ця ніч шліфує дзеркала
Епітафічних фраз.
Твоє життя – мала стріла
У серце світу – Час.

І трохи болю й боротьби,
Смішних земних принад,
І трохи слави та ганьби,
І сірий камінь над.

Оригінал

Just Think!
by Robert Service

Just think! some night the stars will gleam
Upon a cold gray stone,
And trace a name with silver beam,
And lo! 'twill be your own.

That night is speeding on to greet
Your epitaphic rhyme.
Your life is but a little beat
Within the heart of Time.

A little gain, a little pain,
A laugh lest you may moan;
A little blame, a little fame,
A star-gleam on a stone.

1.
О Вітре дикий Західний, о ти,
Син осені, з чиїх тонких обіймів
Так прагне мертве листя утекти,

Як від мольфара духи, – лине вільним
Чумним жовтавим почтом. Ти дмухнеш –
Й розкрилене насіння на могильне

Зимове темне ложе покладеш.
Нехай спочине трупом – мертво, низько.
Аж доки в сонний край Весна прийде,

Сестра твоя, сипне барвисті іскри,
І засурмить над долом досхочу,
Й бруньок отарам знайде пасовиська.

О дикий дух (де хочу – там лечу),
Хранителю, руйнівнику, почуй!

2.
Ти, що зриваєш мертве листя хмар
Зі сплутаних гілок небес і моря,
Мчиш через височин сум’яття й шал

Всіх янголів грози: ген, на просторі,
Крізь здиблений і вільний твій політ,
Зринають розпростерті в непокорі

Менади дикі косми, аж в зеніт
Від горизонту невиразних ліній
Близького шторму пасма. Рік вже зблід,

Ти тужиш гірко – він вмирає. Тіні
Зімкнуть цю ніч могильну: хай течуть
Густі пари, ущільнюють склепіння,

З якого рине чорний вир дощу
І полум’я, і граду: о, почуй!

3.
Це ти збудив з солодких літніх снів
Блакитне Середземне, що дрімало
В потоків кільцях, в кришталі і склі,

Між островів у бухтах. Так недбало
У снах зміїлись тіні древніх веж,
Палаців, вкритих моху покривалом

І квітом дивовижним, – не знайдеш
І слів, щоб змалювати їх. Де шлях твій
Проліг, сама Атлантика, авжеж,

Розверзла темні урвища, й побляклі
Морські ліси, зодягнені в парчу
Важку вологу, затремтіли, вклякли,

Здаля зачувши звук твого плачу,
Й посивіли від страху. О, почуй!

4.
Коли б мене ти теж листком помчав,
Коли б мене підніс – із хмар найлегшу,
Чи хвилею нестримною здійняв,

В свободі тебе, втім, не перевершить,
То хоч би долучитися, о ти,
Нестримний! Я, дитям ще, думав спершу,

Що разом в небесах могли б ми йти,
Як рівні. Та якби ж малому знати,
Що не наздоженеш тебе, прудкий…

Я вже тоді б, як зараз, став благати:
Здійми мене, мов хмару, хвилю, лист!
Життя шипами тіло рве завзято!

Тягар годин так владно тягне вниз
Того, хто вільним був, як ти, колись.

5.
Я буду тобі лірою, як ліс,
Що з того, що, як він, я облітаю!
Якби ж то наші голоси злились,

Цей спів, що сум осінній навіває,
Солодшав би, лишаючись гірким.
Моїм стань духом, дикий Дух, благаю!

Свавільний, мною стань! Помчи думки
Сухі мої крізь світ, новий світанок
Пришвидшимо! Хай бризнуть ці рядки,

Як від багать незгасних жар багряний.
Серед людей хай йдуть мої пісні.
Для сонних нив нехай мій голос стане

Пророчим гласом! Вітре навісний!
Зима вже тут – чи ж довго до Весни?

За мотивами поезії Самеда Вургуна

Я стежками гірськими йшов
І в горах всесвіт свій знайшов:
Джерела, трав сріблястий шовк,
Річки... та друзів назавжди.
Там слухав музику води...

Азербайджан! Мій рідний край,
Земля батьків, казковий рай,
Де сяє аж за небокрай
Душі закоханості стан...
Азербайджан, Азербайджан!

Я син землі і твоїх гір –
Поет, співець і богатир.
А ти - мій дім, гніздо і тил.
І повертаюсь я сюди,
Як птах закоханий, завжди.

А, відлітаючи у даль,
Зі мною твій гірський мигдаль,
Бо серце – не булатна сталь,
І мрія там, повір, одна -
Про тебе рідна сторона...

В снігу верхівки гір твоїх,
А хмари – це накидки їх...
О, скільки було днів лихих!
Палали саклі і мости...
Усе здолав, народе, ти!

Ти не скорився – ні брехні,
Ні спопеляючій війні,
І наяву, не уві сні,
Даєш ти сили й щастя нам -
Твоїм і донькам, і синам!

Азербайджан – наш рідний край,
Земля батьків, казковий рай,
Де сяє аж за небокрай
Душі закоханості стан...
Азербайджан! Азербайджан!

(переклад пісні гурту "Nirvana" "In Bloom")

Здамо дітей на фарш.
Від сонця настрій наш.
Весна знов! Геть мороз!
Спермотоксикоз!

Гей, він, той хто знав
Всі наші пісні гарні,
Їх завжди горлав п’яний,
А також стріляв вправно!
Та не знав чому?
Він не знав чому?

Ми міцні як дроти.
Куревської породи.
Синцями вкриті досита.
Найкращі роки в розквіті.

Оригінал: http://www.poemvmeste.ru/Nirvana/In_Bloom.html

In Bloom

Sell the kids for food
Weather changes moods
Spring is here again
Reproductive glands

Chorus:
Hey, he’s the one who likes all the pretty songs
And he likes to sing along
And he likes to shoot his gun
But he knows not what it means
Knows not what it means, And I say |2 times

We can have some more
Nature is a whore
Bruises on the fruit
Tender age in bloom

(Переспів болгарської християнської пісні)

Перед Тобою на колінах, стою, о Боже, зі слізьми
Благаю – будь же милостивий і щире каяття прийми.
Почути радість дай і втіху і Свого не ховай лиця,
Щоб я біліший став від снігу і, вдячний, прославляв Отця.

Згрішив я - ніде правди діти, вчинив лукавство, заздрість, гнів,
І не дотримав заповіти, покірним бути не зумів.
Подай же, Боже, серце чисте і духа віднови в мені.
Вщаслив Своїм благоволінням тепер, завжди і по всі дні.
2009

О, Лесбіє! Живі ми – тож кохаймось,
Плітки старих не варті навіть аса!
Заходять сонця, але сходять знову,
А нас тримає швидкоплинне світло,
І ніч за ним – довіку безпробудна.
Даруй же тисячу і сто цілунків,
А потім тисячу нову і сотню,
Ще тисячу із сотнею до перших.
Коли тих тисяч зберемо по вінця,
Змішаємо їх так, щоб жоден злодій
Не розібрався в нашому багатстві.

Оригінал

ad Lesbiam

VIVAMUS mea Lesbia, atque amemus,
rumoresque senum seueriorum
omnes unius aestimemus assis!
soles occidere et redire possunt:
nobis cum semel occidit breuis lux,
nox est perpetua una dormienda.
da mi basia mille, deinde centum,
dein mille altera, dein secunda centum,
deinde usque altera mille, deinde centum.
dein, cum milia multa fecerimus,
conturbabimus illa, ne sciamus,
aut ne quis malus inuidere possit,
cum tantum sciat esse basiorum.

Переклад відомого християнського гімну

Яку Ти втішну новину
Мені, мій Боже, дав,
Щоб я, пропащий і сліпий
Віднині зрячим став.

Ти серце зболене зігрів
І всі жахіття змів.
Мені до віку не забуть
Ту мить, як я прозрів!

Крізь бурі, пастки і шторми
Нам довелось пройти -
До дому рідного в кінці
Нас допровадиш Ти.

Лише добро і благодать
Від Господа мені,
Моя надія тільки в Нім
Довіку, по всі дні.

Забракне десять тисяч літ
Щоб славить раз у раз
Отця, і Духа, і Христа
Що нас від смерті спас.

Яку Ти втішну новину
Мені, мій Боже, дав,
Щоб я, пропащий і сліпий
Віднині зрячим став.
2009

Снігів доторкання і подих морозу,
Берези, берези… причастя і сльози.
Берези і сосни, берези, ялиці.
Кущі забіліли, запіли синиці.
Дерева зусібіч прийшли закружляли –
Відсутність у часі, загубленість в далі…
Пропасти, згубитись... Утрата дороги,
Утрата всіх прагнень, утрата тривоги.
Турботи утрата, а завтрашній ранок –
Пробудження в спокій, без древньої рани.
Утрата досади, образи, рутини,
Утрата всіх «треба», «ти мусиш», «ти винна»…

Незнана земля, чи планета спочатку?
Душа, як праматір, безвинне дівчатко.
Сусіда – сам Бог, а дияволу – пусто,
Нема заборони, нема і спокуси.
Не стало зміїного жала пізнання –
Утрата сивин і утрата страждання.
І тиша безкрая і хор повнозвучний.
Утрата запитань, учителя й учня.
Сплітаються віти – зливаються лиця,
Утрата стіни і утрата границі.
Неначе вигнанку додому вертають,
У рідну оселю забутого раю.
Розкрилося серце, як двері – у свято.
Вигнання вигнання! Утрата утрати!

переклад з російської

…Монетка валидола под язык –
И можно жить вот так, как жить привык,
Покорной мудрости живым укором,
То в тишину молчать, то слушать Тору,
Сжигая листья в жертвенном огне,
И спрашивать:
– За что всё это мне?

Октябрь старел… Так пожилой еврей
Как у Стены, у зимних батарей
Лицом прижался – и тихонько плакал
Молитвою дождей, кустов и злаков,
Где все слова сплетаются в одно:
- Позволь, чтоб эту чашу мимо… Но…

Но чаша уж полна, и никуда не деть.
Сначала ветер, а за ветром смерть –
Зайдут на кухню, сядут за столом:
- Шалом, уставший сыне наш, шалом…
Горит свеча. Шабат в календаре.
И он умрет.
В день первый. В ноябре.


__________________________________
Шабат – суббота, день отдыха.

Клене мій опалий, клене зледенілий,
Чом стоїш, вклонився заметілі білій?

Може, що почув ти, може що побачив?
За селом у полі загулявся, наче.

І, як п’яний сторож, загубив дорогу,
Тонучи в заметі, приморозив ногу.

Ах і сам я нині не стійкий од хмелю,
Із гостини в рідну не дійду оселю.

Там вербу зустрів я, там сосну примітив.
Піснею про літо їх узявся гріти.

І собі самому видався я кленом,
Тільки не опалим, а таким зеленим.

І, згубивши тяму, перебравши лишку,
Як чужу дружину, обіймав берізку.

З КИТАЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ XII СТ.
Лі Цінчжао

* * *

Весняний сум надії і тривог,
І поминальне небо, як нове.
Курильниця із яшми. І димок
Над нею червоніючи пливе.
Не взмозі встати, взяв як бранку час,
Не треба вже для зачіски прикрас.

Пройшла пора цвітіння ніжних слив,
І вкрилась річка ковдрою латать.
Летить із верб пухнасте диво див.
А ластівка додому не верта.
Смеркається. Щось крапає з гори.
І мокра гойдалка сумує у дворі.

* * *

Я сам відповім за долю свою.
Не хочу я неба питать. Не питаю!
Самотньо на вежі високій стою,
Печаль розлилася від краю до краю.
Ми стрілись із Вами не в кращі часи –
Заморене серце притулку прохає.
Вам краще додому піти від роси.
Вам краще піти до родинної хати.
Хай західний вітер хмарини пасе
І осінь похмуру до мене несе.


* * *

Кволий промінь і вітер віє,
Та весна вже на землю лягла.
Легку сукеньку, наче надію,
Я сьогодні на плечі вдягла.

Тільки з ліжка, невмивана, боса,
Прохолода мене обійма.
І черлено заплутались в косах
Облетілі квітки мейхуа.

Де ж мій край?
Ще душа не зотліла.
Чи судилось в розлуці нам жить?
І забутись навіки несила,
І вином вже нудьги не залить!

Із курильниці світло на стінах.
Як в безодню – у постіль знов...
Догоряє свіча. Зникли тіні.
А в крові колобродить вино.

Мацюпуля – файна ляля
Бідолайчик скисла геть,
Бо прийшла фацарна фаля
Й затовкла сливе на смерть.

Фалатала лялі льолю,
А крисаню геть зняла.
Отака сумотна доля
В лялі лепської була...

О, ти, фалю запрелюта,
О, маркітні дітваки!
Безкебеття і осмута...
Кепство, глупство і смішки!

A SCOTCH POEM.

Wee, crimson-tippet Willie Wink,
Wae's me, drear, dree, and dra,
A waeful thocht, a fearsome flea,
A wuther wind, and a'.

Sair, sair thy mither sabs her lane,
Her een, her mou, are wat;
Her cauld kail hae the corbies ta'en,
And grievously she grat.

Ah, me, the suthering of the wind!
Ah, me, the waesom mither!
Ah, me the bairnies left ahind,
The shither, hither, blither!

Pawlo Tytschyna

Das Himmelsblau füllt meinen Geist mit Wonne,
Wie süß sind Träume voller Sonne.
Das Grüne teilt mit ihm sein Gut -
Grüß Dich, die Welt! Ich lüfte nun den Hut.

Ein Bächlein windet sich im Hain.
Ein Schmetterling flattert am Blümchen fein.
Die Felder wellen und blühen üppiger im Mai -
Ich grüße dich, meine Ukraine, hierbei!


Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав -
Добридень я світу сказав!

Струмок серед гаю як стрічечка.
На квітці метелик мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля -
Добридень тобі, Україно моя!
1907

Переклад з англійської християнського гімну

Як пильнували пастухи овець в нічній пітьмі,
Господній ангел їм з'явивсь у сяйві неземнім.
Не бійтесь! - зляканих втішав, і так промовив їм:
Звіщу велику радість вам, що станеться усім.

В Давида місті щойно ось,- який преславний день! -
Прийшов у світ Господь Христос, – Володар всіх племен.
Підіть, погляньте, ось вам знак – не в шатах золотих,
Дитя, сповите в пеленах, у ясельцях лежить.

Силенна сила в небесах з'явилась ангелів,
І над землею забринів хвали і слави спів:
Всі славте Бога! – раз у раз лунає звідтіля,
Хай миром й спокоєм уся наповниться земля!
2008

Переклад з англійської відомого християнськго гімну

Мале містечко Віфлеєм
Вже сон заколисав,
Коли новий з'явився день
у темряві з темряв.
Зайнявся раптом сяйвом незвичним небозвід.
родився Той, Кого весь люд чекав багато літ.

В долину сліз зійшов Христос,
щоб смерть перемогти,
І Добру Звістку в царство зла
Із неба принести.
Хвалу несіте, зорі! Співа Тому, Хто є
В небесному просторі, – усе єство моє.

В найтихшу ніч, що тільки є
Свій мир небесний Сам
Спаситель в яслах подає
Всім струдженим серцям.
Невидимо й нечутно, крізь гомін бур і гроз,
До всіх хто тільки жде Його, – прийде Ісус Христос!

Будь з нами, Христе, повсякчас,
Твоя безцінна кров
Змиває гріх і кожен раз
Дарує нам любов!
Хор ангелів небесних співа про Бога сил:
«Прийди, пануй завжди між нас, – Ісус Еммануїл!»

2008

Переклад з англійської відомого християнського гімну...

Не бійся, душе, - твій Господь завжди
З тобою поруч в радості й журбі,
До Нього линь, до Нього лиш іди –
Він допоможе нести хрест тобі.
Не бійся, душе, Друг найкращий твій
Тебе провадить там, де мир й спокій.

Не бійся, ні, - минуле й майбуття
В Його руці, бо Він керує всім,
У Ньому певність, втіха і життя,
Твоя надія – тільки в Нім однім.
Не бійся, душе, – я скажу чому:
Вітри і хвилі коряться Йому.

Не бійся, душе, у найважчі дні
Коли найближчі зрадять в день біди, -
Лиш пам’ятай – Господь не зрадить, ні,
Ти свій тягар на Нього поклади.
За всі гріхи твої Він заплатив,
За тебе на Голгофі кров пролив.

Не бійся, душе – недалекий час
Коли з Христом навіки ми будем
На небесах, де Він чекає нас,
Де сліз не буде і земних проблем.
Не бійся, душе, злу прийде кінець,
Хто вірним був – отримає вінець!
2008

(З Олександра Твардовського)

Був бій важкий, нещадний, до загину,
І це вже потім я із прикрістю збагнув:
Зі ста облич впізнав би я хлопчину,
А звати як, спитати і забув.

Літ із дванадцять. Видно, що бідовий,
Із тих, що верховодять у дітей,
Із тих, що у містечках прифронтОвих
Стрічають нас, як дорогих гостей.

Машину обступають на стоянках,
Тягають воду - від душі порив.
Приносять мило з рушником до танка
І пригорщі нестиглих, кислих слив.

Йшов бій за вулицю. Стріляє ворог люто,
Заслали все кругом густі дими.
А він періщить - з башти не зирнути
І звідки той вогонь - збагни візьми.

Адже навкруг така стоїть руїна,
Стріляти може будь-яка із дір.
І раптом де не взявся той хлопчина:
'Я знаю, де гармата, командир!

Я підповзав, вони там, серед саду'.
'То де ж таки сховались, на біду?'
'А дайте й я ось там на танку сяду
І дуже швидко й точно проведу'.

Що ж, бій не жде. 'Залазь сюди, дружище!'
І ось уже ми четверо - у бій.
Стоїть хлопчина - міни, кулі свищуть,
Немовби лиховісний буревій.

'Ось тут'. Заходимо по кругу,
Із тилу набираємо розгін -
І цю гармату, заодно й обслугу
Втоптали ми у землю, наче тлін.

Він витер піт. 'А танк ваш добре топче!' -
Усмішка промайнула по лицю.
І, знаю, я сказав: 'Спасибі, хлопче!' -
Й потиснув руку так, немов бійцю.

Був бій важкий, нещадний, до загину,
І це вже потім я із прикрістю збагнув:
Зі ста облич впізнав би я хлопчину,
А звати як, спитати і забув.