ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Панін
2020.08.05 13:55
Святкова пригода


Дива
трапляються часом.
Надія
на Диво
не згасне!

Дума Козак
2020.08.05 13:15
Лунає дощ акордами краплин
і дріб у ритмі танго вибиває,
вплітаючи у марева сатин
мелодії шаленого розмаю.

Звучить балада гомоном струмків,
а гуркіт грому – соло барабана…
І блискавці зоряно-стрімкі,

Сергій Губерначук
2020.08.05 09:49
Лежить картина,
чорна сажа.
Музею сірого підлога.
Зі стін по краплі фарба ваша,
іржа коричнево-червона.

Лежать колони,
гільзи, гільзи,

Віктор Кучерук
2020.08.05 06:12
Запах сушеної м’яти
Переповнює кімнату
І струмує плавно за поріг, –
Огортає жалем хату
І затоплює кошлатий
Та пахучий дуже переліг.
Де поспішно і помалу
Невгамовно вирувало

Олександр Панін
2020.08.05 01:58
Застілля не робиться
"насухо",
Не любить "насухо"
люд,
Мета виправдовує
засоби,
Та крапку вколочує
суд!

Олена Багрянцева
2020.08.05 00:24
Якби можна поставити раптом на паузу літо.
Лимонадові дні, матіолові ночі повільні.
Знявши одяг увесь, загортатися в рідні обійми,
Аж до ранку не спати, про все, ні про що говорити.

Якби можна затримати серпень натрішки, надовше.
Із піску будувати

Дума Козак
2020.08.04 23:38
На березі Гіпанісу високім,
у теплому південному степу,
ще балабан висить в повітрі, сокіл,
але давно не видно вже скопу…

Давним-давно полинуло у Лету
і місто-поліс, Ольвія стара,
і вихідців із древнього Мілету

Ігор Шоха
2020.08.04 20:50
Уже за синіми морями
усі симпатії мої,
з якими човники свої
колись пускали ручаями.

Блукаю ще у ті краї,
де по інерції ночами
пливуть у Лету оригамі,

Євген Федчук
2020.08.04 19:23
Хай покара Бог клятих росомонів
Від них нещастя готські всі пішли
Нехай потопчуть їх же власні коні
Нехай помруть від власної стріли.
Великий і могутній Германаріх
Король всіх готів і усіх земель
Був скорений на розправу чи на кару
Не жалів ні люд

Устимко Яна
2020.08.04 19:21
Місто Львів – як новенька копійка.
Садовий постарався, Андрійко.
Приїжджайте до нас,
мер почистить і вас.
Станьте теж як новенька копійка.

Приїжджайте до славного Львова,
всі будинки у нас кольорові.

Тетяна Левицька
2020.08.04 15:13
Вже прокинувся, любий? Глянь небо
розливає лавандові фарби
на тендітні гвоздикові стебла,
на нечесані верби. А нам би
доторкнутися щастям до смути,
і розсипати гречну надію,
цілувати рожевих губ кутик,
ніжність бризнути сонцем під вії.

Галина Кучеренко
2020.08.04 10:04
Не вимагайте -
Вам ніхто не винен
Давати щось. Це не потрібно їм.
Переконання
У чужих провинах -
Лише пожива демонам своїм.


Сергій Губерначук
2020.08.04 09:55
Триває правда з вуст моєї зрадниці,
але чи скоро голос мій признається,
що я порушник перший, а не ти?
що я повинен, а не ти, піти?

Минає середа, четвер і п’ятниця –
навколішках стоїть кохана зрадниця,
але чи довго я ще буду бігати

Віктор Кучерук
2020.08.04 06:54
Старію я, а ти ростеш
І сяєш, мов перлина
Недоторканна для мереж
У зяючих глибинах.
Старію я, а ти завжди
Красива, бо незмінно
Блищиш, як скалочка слюди
На сонячнім промінні.

Іван Потьомкін
2020.08.03 23:08
Мені б годилося зненавидіть вогонь,
Що предковічний ліс жер на Кармелі .
Зненавидіть і вітер навісний,
Що потурав палити рукотворні села.
Зненавидіть, нарешті, й запізнілий дощ,
Що не прийшов на поміч погорільцям...
Та не наважусь навіть осудить
Да

Ігор Деркач
2020.08.03 20:50
І віриться, й не віриться мені,
що є десь рай і пекло за морями,
чи то у небі, чи під небесами
у непроглядній сивій далині.

Моя свіча ще жевріє у храмі…
На вівтарі – Месія. У тіні –
іуди і лакеї кацапні

Євген Федчук
2020.08.03 19:01
Возношу я хвалу Папаю і Вайю,
Завдячуючи їм, що ще й живу й царюю.
Тепер я розповім історію свою,
Нехай і грецький світ також її почує.
Я хочу, аби ти, відомий майстер, взявсь
Із золота мені зробити гребінь гарний
І оповідь моя на ньому збереглась.

Сергій Губерначук
2020.08.03 11:47
Бавлячись людським мозком,
усіма його відгалуженими збоченнями,
сірою речовиною з ланцетним лоском,
розрідженими нейронами й розродженими злочинами,
маючи політосвітський диплом
й анархо-синдикалістські переконання,
трапляється асфіксія професійним

Тетяна Левицька
2020.08.03 10:14
Красива, бо ти мене пестиш,
даруєш чудесні слова,
червоні троянди і персні,
перлини любові й дива.

Щаслива, бо ти доглядаєш,
мов ягідку, квітку мене
і стелиш бузковим розмаєм

Ярослав Чорногуз
2020.08.03 07:51
З рослин усіх центральної алеї
Найперша це – козацький ялівець.
Цілющою властивістю своєю
Хвороб чимало зводить нанівець.

З свяченими ножами тут ходили
Преславні вої – Гонта й Залізняк,
Братались – гайдамака і козак,

Олександр Сушко
2020.08.03 06:44
Війна в думках, в раю, у Божім храмі...
На фронті, як і вчора,- бій гримить.
Не буде ладу. Ані з москалями,
Ні з нашими, які шепочуть "мир".

Окрадено, сплюндровано країну,
І брат - не брат, а зголоднілий вовк.
Отут, у полі, я мабуть, загину,

Володимир Бойко
2020.08.02 23:49
Ми зустрілись в полі, де лелека
У блакить небесну ген зліта.
А довкола лиш липнева спека,
А навкруг пшениця золота.

Де ми йшли, там трави похилялись,
І зелений килим шлях встеляв,
Й жайворонка пісня розливалась –

Адель Станіславська
2020.08.02 22:27
Минеться день...
Спаде на землю ніч,
торкнеться віч,
неспокою торкнеться,
завіхолить,
дотулиться до серця,
впаде безсонням... Та...
не в тому річ.

Євген Федчук
2020.08.02 20:59
«Нишкни усе у степах приазовських!
Геть із дороги – сармати їдуть!
Хто не скорився їх силі ще й досі,
Того мечі закривавлені ждуть.
Бійтеся всі їх нещадного гніву,
Як він на голови ваші впаде,
Годі тоді сподіватись на диво,
Вам не сховатись від ньо

Олена Балера
2020.08.02 17:37
Кохана войовнице, ну давай
Миритись, хай завершиться війна.
Пекучий біль так довго вирував
В душі моїй і досі ще зрина.
Відкрились рани в мене й дивина,
Що дихати я ще не перестав:
Твій погляд гнівний сотні стріл впина
У серце, що нестримно калата.

Дума Козак
2020.08.02 12:34
Криниці розповзлись південним степом,
ще й на десятки метрів вглибину!
У кожної на дні шматочок неба
свою якусь ховає таїну.

Про тих, колись що викопав те диво
чи із каміння стіни мурував
і не чекав дощу, не те що зливи,

Ігор Деркач
2020.08.02 09:21
І наймити,і лайдаки,
і слуги порають на кухні...
На те у баби й мужики
і їхні голови чавунні,
аби за помахом руки
усе вирішували дурні.

***

Олександр Сушко
2020.08.02 06:53
Задощило. Ох і задощило-о!
Тургонить по шиферу капіж.
Й так добу із гаком! Це не діло!
Мокротеча - як у серце ніж.

Мряка запрягла у висях бричку,
Що й не видно місяця і зір.
А мені давно пора на річку,

Віктор Кучерук
2020.08.02 06:17
Уночі потрібно спати,
А не скніти без пуття
Про самотністю розтятий
Потьмянілий жар життя.
Уночі потрібно спати,
Бо, тлумачу постулат, -
Навіть вибухом гранати
Не розбуджують солдат.

Олександр Панін
2020.08.02 01:02
Завиває буря,
швидко гасить зорі,
Молоденькі зорі
ранньою весною,
Віє буйний вітер,
Хитається тополька...
Обережно Рибка
зачиняє шибку,

Володимир Бойко
2020.08.01 22:45
Які ми вже старі
І як лишилось мало,
Замислюєшся враз –
І сумно, аж до сліз.
Хмарками угорі
Життя відшумувало.
Живемо тільки раз –
Такий от афоризм.

Євген Федчук
2020.08.01 21:24
На березі нічного Борисфену
Багаття троє скіфів розвели,
Натягли хмизу, ще було не темно
І стиха мову між собой вели.
Про те, про се, про війни, про походи
Та про здобуті скальпи ворогів,
Про скорені й невідомі народи,
Та про жінок, героїв і царі

Олександр Сушко
2020.08.01 21:21
Про серйозне нині піде мова,
Тільки ніс от вистромлю з бретель:
Плаче без любові чорноброва,
А кохаю - то вона цвіте.

Днину прошлангую - крик і сльози,
Два - то оголошує війну.
Вчора - ледве не почив у Бозі,

Тетяна Левицька
2020.08.01 20:05
Від сучки до сучки він бігав, мов пес,
а вдома чекала на нього родина.
Та раптом зненацька покара небес
інсульт, інвалідність, а вірна дружина

завжди біля ліжка, його оберіг
і руки, і ноги, зоря у віконці.
Як би ж він в минуле вернутися зміг,

Олександр Сушко
2020.08.01 16:13
Тяжко, сестри. В голові бом-бом,
Носа й вухо чухаю коліном.
Утомився шкрябати пером.
А потрібно. Бо інакше гигну.

Можу не жувати цілий день,
Місяць не обцьомувати жінку.
От писать - даруйте - це святе:

Тата Рівна
2020.08.01 11:29
Всюди ношу за собою свої слова я
Немає цьому ради
Вони розсунуті по кишенях відділеннях сумки
Дротах мого внутрішнього радіо

Кожної миті пнуться щось казати
Бовкати глаголити ректи скандувати
Течуть одне за одним як пінні хвилі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Лариса Маковей
2020.08.01

Тарас Баш
2020.07.28

М Менянин
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02

Таня Тарасюк
2020.06.30

Ядвіга Руда
2020.06.20

Вигнанниця Добровільна
2020.06.17






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Олена Балера - [ 2020.08.02 17:43 ]
    Amoretti. Сонет LVII (переклад з Едмунда Спенсера)
    Кохана войовнице, ну давай
    Миритись, хай завершиться війна.
    Пекучий біль так довго вирував
    В душі моїй і досі ще зрина.
    Відкрились рани в мене й дивина,
    Що дихати я ще не перестав:
    Твій погляд гнівний сотні стріл впина
    У серце, що нестримно калата.
    Вціляти в нього – забавка проста
    Для тебе. Прагнеш величі вінця?
    Чи слави зазнає людина та,
    Що крає щиро люблячі серця?
    Мене ти благодаттю оповий –
    Одразу вщухне біль нестерпний мій.




    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.83)
    Коментарі: (1)


  2. Петро Скоропис - [ 2020.07.26 19:11 ]
    З Іосіфа Бродського. Колискова тріскового мису
    І
    Зі сходу кінець Імперії поринає у ніч. Цикади
    умовкають в траві газонів. Класичні цитати
    на фронтонах нерозрізнимі. Шпиль зі хрестом наразі
    чорніє, буцім пляшина, покинута на столі.
    У патрульній автівці, що вилискує оддалік,
    дзв’якають клавіші Рея Чарльза.

    Виповзаючи з надр океану, краб на порожнім пляжі
    закопується в мокру рінь в мильних кілечках пряжі,
    охолоджується й засинає. З вежі дзигар невдовзі
    брязкає ножицями. Піт котиться по лицю.
    Ліхтарі в кінці вулиці, як ґудзики, на усю
    розхристаність від ключиць, сорочці.

    Духота. Світлофор мигає, мовби є кілька версій
    переміщення по кімнаті до тумбочки з віскі. Серце
    обмирає на хвилю, мов запевняє: кров у
    артеріях потече і стечеться на перехресті.
    Тіло вподібнене скрученій у рулон трьохверстці,
    на півночі гнуть у дугу брову.

    Дивовижа, що вижив, але – попустило. Пил
    обирає квадратні площини. Принагідний автомобіль
    затягує простірінь за ріг, мстить Евкліду.
    Темрява вибачає відсутність облич, голосів й т.ін.,
    ба, не утікачів – із кончих на те причин,
    але канулих з виду.

    Духота. Шарудіння набухлого листя, від
    якого дедалі рясніш проступає піт.
    Що в млі видається цятою, може виявитись звіздою.
    Птаха, лишаючись без гнізда, яйце
    на пустій баскетбольній площадці кладе в кільце.
    Пахне м’ятою, резедою.

    ІІ
    Як гарему дружин незліченних, Шах
    може зрадити тільки з иншим гаремом,
    я змінив імперію. Шальки ваг
    перетяжило те, що несло паленим
    з чотирьох сторін – хоч живіт хрести;
    як на погляд ворон – з п’яти.

    У дуду свою дуючи, що факір,
    яничарів ряди я минув притомним,
    вчувши яйцями холод їх злих секир,
    як ступаючи в воду. І от, з солоним
    смаком її, як на мій язик,
    я межу пересік

    і проплив крізь баранину хмар. Внизу
    вились ріки, дороги, жовтіли риги.
    Протилежним протистояли, товкли росу,
    буцім довгі рядки непрочитаної ще книги,
    армії, мовби в настільній грі,
    з оазами у ікрі

    містечок. І морок ураз набряк.
    Згасло усе. Ревіла турбіна, гуділо тім’я.
    І простір собі задкував, як рак,
    уперед пропускаючи час, що мимо
    йшов на захід, вертався немов домів,
    виквецявшись у тьмі.

    Я заснув. Коли протер очеса,
    північ була, де у бджілки жало.
    Я вгледів нові мені небеса
    зі новою землею. Вона лежала,
    як усіляка, падка на млу,
    річ пласка: у пилу.

    ІІІ
    Самота научає суті речей, у суттєвій мірі
    нею будучи. Шкіра спини завдячує шкірі
    спинки крісла і охолодою. Ваша рука на
    бильцеві крісла і геть дубіє. Лоск узнаки
    і кісткам, і окістю суглобів. Думки
    б’ються, як лід об краї стакана.

    Духота. На приступці в більярдну залу нічна химера
    виявляє у млі свої риси похилого негра
    сірничиною. Біле зуб’я у колонаді
    двірця Окружного Суду видається в бульвар,
    уцілене з пар випадкових фар,
    і втопає у листі. І наді

    всим палають у тьмі, як на учті у Валтасара,
    вензелі "Кока-Коли". В зарослім саду курзали
    утихає фонтан. Інколи млявий бриз,
    на відмову прутів підспівувати руладам,
    шарудить, як газета в витіюватім
    металі горожі, зазвичай із

    спинок шпитальних ліжок. Ядуха. При гвинтівці, знятій з плеча,
    Невідомий Союзний Солдат у очах глядача
    постає невідоміш. Траулер тре іржаве
    перенісся об сірий бетонний причал. Гуде й
    вентилятор, хапає гаряче повітря US
    алюмінієм зябер.

    Як число в умі, замиваючи в ріні слід,
    океан громіздиться у темряві млн. літ
    мертвим брижем, баюкає щіпи. І ледь у смерку
    тінь убік з дебаркадера промайне,
    довго падати, руки по швах; а не
    дочекатися сплеску.

    ІV
    Переміна імперії зв’язана з гулом слів,
    натяком слиновиділення на мову,
    з лобачевським, зримим з чужих кутів,
    підспудним, та шансом зійтися знов у
    паралельних ліній (зазвичай на
    полюсі). І вона,

    переміна, в’яже коління дров,
    перетворення нутрощів мокрих м’янки
    життя в сухий платяний покров
    (в холод – зі твіду, у спеку – з нанки),
    у затвердлий, немов оріх,
    мозок. На тлі кормиг

    нутрощів, очі хіба у сльозах
    і леліють драглистість свою. Зосібна,
    переміна імперії в’яжеться з видом за
    море (тому, що усі ми риба,
    далебі); з фактом, що ваш проділ,
    гледячи з вод на діл,

    в дзеркало, вліво змістився… І довго нив
    зуб, жалила згага на нові страви.
    Відти матовість білизни
    думки – сутнісної потрави
    гладі паперу. Ото й перо
    оповідає про

    схожість. Адже у вас в руках
    ті самі пера. А для пейзажних
    малев – рослинність. І у хмарках
    гуде той самий бомбардувальник,
    що і сам не знає, куди летить.
    І вельми охота пить.

    V
    По усій Новій Англії, ніби вийшовши зі прибою,
    здовж всього узбережжя, вилискуючи рябою
    черепичин лускою, чи поснулими косяками, в дранці
    проглядають домівки, мов набиті в сіть
    континенту, відкритого мимохіть
    рибами. Ні тріска, ні

    оселедець, ані минтай не долучаться тут до статуй,
    хоча годі підстав і дібрати підхожу дату.
    І стрітися їм на прапорі, на узбережжі
    не видається, і повіває бриз,
    як сказав би Л.Саллівен, на ескіз
    ген захмарної вежі.

    Духота. Чоловік на веранді з укутаним у ганчірці
    горлом. І мотиль, скільки сил в неказистім тільці,
    ударяючи в металеву сітку, відскакує, буцім куля,
    вистрілена природою з невидимого куща
    у саму себе: розплющитися б хоча
    із липневого дула.

    Позаяк дзиґарі непоступні в ході, неугавний біль
    ущухає з роками. Щойно часу стає зусиль
    і на роль панацеї, тим скорше і час, крім спеки,
    звикнеться і з безсонням: добираючись піші, вплав,
    у півкулі орла в сни трапляє тим гірша яв
    із півкулі, де решки.

    Духота. Нерухомі рослинні гіганти, що п’ють приплив.
    Голова, похилившись, утримує біля вирв
    пам’яті стовплені номери телефонів, лиця.
    У буденних трагедіях, де завіса – пола плаща,
    помирає не гордий герой, а на швах, в свищах,
    обносившись, куліса.


    Позаяк запізно гукать "прощай"
    і розчулитись щиро бодай понуці
    згуку, опізнаній як "на-чай"
    часу і просторіні, буцім
    і величній, і здатній піднести в куб
    все, що зірветься з губ,

    я пишу ці рядки від руки, в пітьму
    в змозі виводити їх наосліп,
    не покладаючись на "кому?",
    з губ наготові і мимоволі б
    поночі вигулькнути взамін,
    і лигатись із таким ін.

    Я пишу із Імперії, що й краям
    своїм дякує з водами. Знявши пробу з
    двох океанів і континентів, я
    сам почуваюся, як той глобус.
    Тобто, далі нікуди. Далі – ряд
    зір. І вони горять.

    Глянь бо на лист в телескоп: туди,
    де од равлика мушля пуста прилипла.
    По мені, "безкінечність" тим пак завжди
    обере мистецтво розливу літра
    без остачі, нáтроє, в світлі зір
    радше, чим крокомір.

    Ніч. В парвеноні хрипить"ку-ку".
    Легіони у поміч тісним когортам,
    форуми – циркам. Повня вверху,
    як вибитий м’яч над безлюдним кортом.
    Голий паркет – хоч іди в ферзі,
    Вирішувати нозі.

    VІІ
    Лише затканий павутиною кут набуває права
    іменуватись прямим. Тільки зачувши "браво",
    встане з мостини актор. За міцну опору
    тіло всесвіт на роги здійма і не знемага.
    Лише те тіло в русі, чия нога
    перпендикулярна долу.

    Духота. Товчія тарганів у амфітеатрі мушлі,
    цинком схожій на мийку, в пику безбарвній тушці
    всохлої губки. Крутонувши свою корону,
    мідний кран, буцім цезареве чоло,
    низвергає на них нещадиму, як помело,
    струменеву колону.

    Бульбашки, устаканившись, нагадують сльози сиру.
    Безумовно, прозорі речі шанують силу
    у тяжінні, як і інертні, цупкіші в масі.
    Цілих дев’ять й зі ста вісімдесят один
    заломляє себе на манір промінь
    і у людському м’ясі.

    Біла гірка вимитих тарілок дорога плиті,
    як похилої пагоди профіль. Хіба що ті
    речі шанує простір, чиї риси вторимі: рози.
    А угледиш одну, вбачиш негайно дві:
    їх комахи ялозять, в черленій дзумлять ботві, –
    бабки, пчілки і оси.

    Духота. Навіть тінь на стіні, хай оддаля,
    копіює зигзаг руки, що стирає росу з чола.
    Запах старого тіла різкіш, чим карбовані риси. Чіткість
    думки втрачається. Мозок, коли кипить,
    тане. І ні на чім закріпить
    погляду різкість.

    VІІІ
    Збережи на непевніші времена
    чуті слова, на часину тривоги!
    Люд і сам виживає, як фіш у піску: вона
    повзе у кущі, спинається на криві ноги,
    відходить, як від пера – рядки,
    в надра материків.

    Є окрилені леви, дівогруді є сфінкси. Плюс
    янголи в білім і німфи моря.
    Для того, хто не скинув з рамен обуз –
    темряви, спеки і, – попутно – горя,
    вони здаленілих миліш у млі
    і кинутих слів нулів.

    Просторінь, де і сісти немає де,
    що зоря в етері, в собі не певна.
    Але є взуття, і ступню веде
    твердь, опірна ступні, поверхня,
    суша. І чулі її піски
    тихих пісень тріски:

    "Час об’ємніший простору. Простір – річ.
    Час – суто зміст уречевлень думки.
    Він істоті й за форму. І кит, і фіш –
    згустки його. А ділить гатунки
    згустків годиться і хвиля, й твердь
    долу. І суто смерть.

    От у буднів хаосі знов і знов
    виникає звук, і лунає слово.
    Може, "люблю", чи бодай "агов".
    Але доки його розберу, вчергово
    все міняється, буцім ховає бриз
    мис за пасмами кіс".

    ІХ
    Людина залежна від сенсів свого життя, як ніч від лампи.
    Думка виходить непевної миті за рамки
    однієї з півкуль, як з-під опіки,
    і сповзає, мов укривало, пріч,
    оголює невідомо що, наче лікоть; ніч
    ширша тої накидки,

    ба, не так безкінечна, як звивинам їх пороба.
    Поступово африка мозку, його європа,
    азія мозку, а там і наступні краплі
    у омешканім морі, віссю та об луску,
    обертатимуть м’яту свою щоку
    електричній їх чаплі.

    Ба, дивись: Алладін вимовляє "сезам" – перед ним золота груда,
    Цезар бреде поснулим форумом, кличе Брута,
    соловей в самоті оспівав богдихану любов; в альтанці
    юна діва гойдає ногою колиску; нагий
    папуас відбиває у півноги
    на піску танці-шманці.

    Духота. Так спросоння, заціплим коліном буцнувши млу,
    усвідомлюєш, сам у постелі, що ось він – шлюб:
    що за тридев’ять з гаком земель уляглося на бік
    тіло, з яким у тебе давно
    спільного тільки і є, що дно
    океану і навик

    наготи. А вставати обом – самим.
    Позаяк, поки світло там, над твоїм
    узбережжям імла. І, мовляв, одного світила
    недостатньо для двох пересічних тіл.
    Буцім, клеїли глобус, як Бог хотів.
    І його не хопило.

    Х
    Опустивши вічі, я бачу край
    ткані і лікоть у місці згину.
    Місце, куди я потрапив – рай,
    адже рай – місце немічі. На місцину
    черга: у неї напоготів
    овид без перспектив.

    Випробуй пальцем кінець пера,
    стíльниці кут що є сил: урешті
    чутимеш біль. Там, де гострий край
    речі, знаходиться рай в предметі;
    рай, безумовно, осяжний більш
    тим, чим і туплять річ.

    Місце, куди я потрапив, пік
    буцім гори. Далі – вітер, Хронос.
    Збережи цю річ; адже рай – тупик.
    Мис, що вторгся у море. Конус.
    Ніс залізного корабля.
    Та не крикнеш "Земля!".

    Можна дізнатись утім, котра
    година. Потім за рухом стрілки
    вічі повадяться. І ураз
    тонуть беззвучно в лиці тарілки,
    бо дзигарі, аби раю тут
    не лякати, не б’ють.

    Те, що відсутнє, помнож на два:
    матимеш в сумі ідею місця.
    А позаяк і вони – слова,
    цифра від жесту не відрізниться,
    тож у повітрі лишає слід,
    буцім розталий лід.

    ХІ
    Від великих речей уречевились в мові слова, свобода
    віт – розлогим деревам, Лета літ повновода;
    в паперовій панамі на тлі океану – тіло.
    Як задивлене дзеркало, тіло стоїть в пітьмі:
    на лиці його, у його умі
    брижами зарябіло.

    Цілковито з кохань, бруду снів, страху смерті, праху,
    попри кості, цілком ламкі, уразливість паху,
    тіло на тлі океану видається наразі
    крайньою плоттю простору: з сім’ям, зі слізьми й т.п.:
    то людина викінчує в нім себе
    і зникає у Часі.

    Зі сходу кінець Імперії в ніч занурюється – по горло.
    Пара мушель уважна до равлика дієслова:
    тобто, чує себе уголос. Вухо
    розвиває зв’язки, та гасить зір.
    В чині чистого часу лишень, допір
    не відлуння заслуга.

    Духота. Лиш зітхнувши, бач, горілиць
    лежма, гоже речнику посухи у зіниць
    щось зректи в бік губерній глухих і безмовних.
    Та печаль за своє і без темені у вікні
    вас кида уночі від стіни стіні,
    на манір колискових.

    Спи спокійно і глибоко. Спи. В цьому сенсі – спи.
    Спи, як сплять тільки ті, хто щойно сходив пі-пі.
    Як країни на мапах, належних чужим широтам.
    Не запитуй, чуючи скрип дверми,
    "Хто там?" – і віри тому не йми,
    хто відповість на "Хто там?".

    ХІІ
    Скрип дверей. На порозі стоїть тріска.
    Просить пити, звісно, заради Бога.
    Не спровадиш дорожнього без шматка.
    І дорогу покажеш йому. Дорога
    жах, як звивиста. Риба іде собі.
    Инший раз, далебі,

    наполяже, ткне носом, як чобітком.
    (Між рибин – і дзвін, як стакан стакану)
    І всю ніч ідуть вони косяком.
    Тільки у домі край океану
    знають, як спати, коли взнаки
    мірна хода тріски.

    Спи. Не куля Земля. Вона
    радше довгаста: горби, лощини.
    На краю землі в океан пірна
    берег, біжать, як лобів морщини,
    хвилі. А хвиль і тверді у довжині
    тягліші низки днів.

    І ночей. А далі – туман густий:
    рай, де є янголи, дідько з пеклом.
    А тягліш стократ і вервечок тих
    думи житечні істотам смертним.
    Довші останніх в очах істот
    – пустки Ніщот; і от

    око не прагне туди, куди
    не проникне, а снива і застять вічі.
    Адже так – вві сні – уряди-годи
    звикнеться з річчю. І сни ті віщі,
    або зловісні: котрі як сплять.
    І двері усе скриплять.




    ---------------------------------





    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  3. Олена Балера - [ 2020.07.18 18:02 ]
    Amoretti. Сонет LVI (переклад з Едмунда Спенсера)
    Ти чарівна, однак жорстка і зла;
    Немов тигриця, люта і жаска,
    Як стрінеться тварина замала,
    Що значно слабша і сама блука.
    Ти чарівна, та зверхня і різка,
    Як буря, що все нищить, розкида;
    Берізку, що тендітна і хитка,
    Ламає вщент, несе уламки вдаль.
    Ти чарівна, та вперта і тверда,
    Як скеля поміж хвиль на зло вітрам.
    Їй кораблів зустрічних не шкода,
    Що тонуть біля неї й гублять крам.
    Я – корабель і дерево, і звір,
    Яких ти люто знищуєш, повір.


    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.83)
    Коментарі: (3)


  4. Петро Скоропис - [ 2020.07.15 11:24 ]
    З Іосіфа Бродського. Серпень
    Невеличкі міста, де годі почути правду.
    Та і куди вам вона, навіть якщо була.
    В’яз у вікні шумує, підтакуючи ландшафту,
    знайомому хіба потягу. Відкись гуде бджола.

    Судячи по кар’єрі на перепутті, витязь
    сам тепер світлофор; плюс, по курсу – ріка,
    і сута різниця дзеркала, у яке ви дивились,
    з охочими вас забути, не бозна щоби яка.

    Зачинені в спеку, віконниці обвиті пліткою
    або просто плющем – заздалегідь, про всяк.
    Набігом до передпокою, засмаглий підліток
    у вас відбирає будучину, постаючи в трусах.

    Поволі, але смеркається. Сутінь буцім не проти
    форми вокзальної площі, зі статуєю й т.і.,
    де погляд, в якім читається "Та пішов ти",
    прямісінько пропорційний відсутній її товпі.


    ---------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  5. Петро Скоропис - [ 2020.07.12 19:19 ]
    І. Бродський. Із Альберта Айнштайна
    Учора настало завтра, з третьої пополудні.
    Сьогодні уже "ніколи", скільки їх не лічи.
    Те, чому не бувать, визначилось з майбутнім
    з вогким числом газети і без яйця в борщі.

    На оклику "Іванов", літ і літ епоху
    порябить тут як тут – колами по воді.
    Так солдати з траншеї свого окопу
    дивлять туди, де лишали тінь.

    Там – епідемія нежиті, ба, квіту і не до пáхів,
    і легіт листя настійний, як натяк на манію,
    і місто, буцім та дошка для чорно-білих шахів,
    де жовті перемагають, схоже на нічию.

    Так загусає сутінь від лампочки в коридорі,
    і пасмо гір насторожує згортуваний вігвам,
    об чім, аби не ломитися ночі глупої, зорі
    денні, без миготіння, і сповіщають вам.







    ------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (6)


  6. Олена Балера - [ 2020.07.04 19:39 ]
    Amoretti. Сонет LV (переклад з Едмунда Спенсера)
    Коли дивлюсь услід красуні тій,
    Жорстокість милої ятрить мене.
    Я думаю: яка з-поміж стихій
    З’єднала вроду й серце крижане?
    То не земля: вона й висот сягне,
    І не вода: вогнем любов зоріє.
    Повітря? Ні, завзяття в ній міцне.
    І не вогонь, бо не палають мрії.
    Потрібно іншу віднайти стихію,
    Що їй життя дала. Небесна синь!
    Дивитись в небо дівчина воліє,
    А розум прагне вишньої краси.
    Нехай красуня, мов свята блакить,
    У серці милосердя воскресить.


    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.83)
    Коментарі: (3)


  7. Олена Балера - [ 2020.06.28 20:20 ]
    Amoretti. Сонет LIV (переклад з Едмунда Спенсера)
    В театрі світу й вихорі подій
    Кохана – мій вибагливий глядач –
    Спостерігає: я у грі своїй
    Маскуюсь, як неспокій обсіда.
    Коли мені утіху радість дасть,
    Весела маска миттю на мені,
    Якщо душі торкається біда,
    Актор трагічний я й думки журні.
    Лише погляне – й погляд посклянів,
    Не тішать жарти й розуму дива.
    Веселий я – насмішки голосні,
    Ридаю – теж, душа її черства.
    Її ні плач, ні радість не пройме,
    Неначе камінь, серденько німе.


    Рейтинги: Народний -- (5.67) | "Майстерень" -- (5.83)
    Коментарі: (1)


  8. Тамара Швець - [ 2020.06.23 11:40 ]
    Булату Окуджаві...
    ​Виктор Улин

    Булату Окуджаве
    « Пока ей еще хватает времени и огня,
    Дай же ты всем понемногу…И не забудь про меня.»
    ( Б.Окуджава , « Пока Земля еще вертится»)
    Пока не умолкла мелодия,
    Пока не дрожит рука.
    Пока еще мною не пройдена
    Дорога издалека,
    Пока несется мне в спину
    Лай и собачий плач,
    Пока смычок не вскинул
    Новый другой срипач.
    Господи! Что ты прячешься,
    Где твоя голова?!
    Прыгают, словно. Мячики,
    В прах пустые слова.
    Нет в поэзии проку,
    В мраке жизни - мертво !
    Все пусть катится в пропасть,
    Только верни его…
    28 октября 2018
    Перевела на украинский язык 23.06.20 10.08
    Віктор Улин
    Булату Окуджаві
    «Поки їй ще вистачає часу і вогню,
    Дай же ти всім потроху ... І не забудь про мене. »
    (Б.Окуджава, «Поки Земля ще крутиться»)

    Поки не замовкла мелодія,
    Поки не тремтить рука.
    Поки ще мною не пройдена
    Дорога здалеку,
    Поки мчить мені в спину
    Лай і собачий плач,
    Поки смичок не скинув
    Новий інший сріпач.
    Господи! Що ти ховаєшся,
    Де твоя голова ?!
    Стрибають, немов м'ячики,
    У прах порожні слова.
    Немає в поезії пуття,
    В темряві життя - мертво!
    Все нехай котиться в прірву,
    Тільки поверни його ...
    28 жовтня 2018
    Переклала українською мовою 23.06.20 10.08


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  9. Тамара Швець - [ 2020.06.21 08:38 ]
    Анні Ахматовій...
    Виктор Улин
    Анне Ахматовой
    «Небывалая осень построила купол высокий,
    Был приказ облакам этот купол собой не темнить.
    И дивилися люди: проходят сетрябрьские сроки,
    А куда провалились студеные, влажные дни?»
    (А.Ахматова « Небывалая осень…»)
    В фиолетовом платье и с ликом чеканным и строгим,
    Никогда и негде никого не о чем не моля,
    Вы смотрели вперед, как дается по жизни не многим –
    Как богиня Фортуна с бушприта ее корабля.

    Не смотрев никуда, мы лишь лезли – все выше и выше.
    Мы низвергли богов – бесполезных, как дождь в декабре.
    Вы ушли навсегда и никто никогда не услышит
    Эха Ваших шагов в ленинградском пустынном дворе.

    Все уйдет и пройдет. Ничего не останется прежним,
    Неизменна лишь смерть. Только Вы-то попрали ее!
    Будет солнце пылать – как вошедший в столицу мятежник!
    Будет падать закат – словно тихого сна забытье…
    17.апреля 2018
    Перевела на украинский язык 21.06.20 8.14


    Віктор Улін

    Анні Ахматовій
    «Небувала осінь побудувала купол високий,
    Був наказ хмарам цей купол собою не темнити.
    І дивувалися люди: проходять вересневі сроки,
    А куди провалилися студені, вологі дні? »
    (А. Ахматова «Небувала осінь ...»)

    В фіолетовій сукні і з ликом карбованим і строгим,
    Ніколи і ніде нікого ні про що не благаючи,
    Ви дивилися вперед, як дається по життю не багатьом -
    Як богиня Фортуна з бушприта її корабля.

    Не дивлячись нікуди, ми лише лізли - все вище і вище.
    Ми скинули богів - непотрібних, як дощ в грудні.
    Ви пішли назавжди і ніхто ніколи не почує
    Еха Ваших кроків в ленінградському пустинному дворі.

    Все мине і пройде. Нічого не залишиться тим самим,
    Незмінна лише смерть. Тільки Ви щось потоптали її!
    Буде сонце палати - як увійшов до столиці бунтівник!
    Падатиме захід - немов тихого сну забуття ...
    17.апреля 2018
    Переклала українською мовою 21.06.20 8.14


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  10. Петро Скоропис - [ 2020.06.20 20:38 ]
    З Іосіфа Бродського. Вистава
    Голово при Раднаркомі, Наркомосі, Мінзаксправі!
    Цю місцину я пізнаю, як окраїну Китаю!
    Упізнаю цю особу! В знаком допиту поставі.
    У покрапленій шинелі. Мізки в комі опізнаю!
    Знаки ділення – де вічі, замість горла – темінь спалу.
    От і вийшов чоловічок, представник її загалу.
    Ось і він, громадянин,
    що виймає зі штанин.

    "А почім та радіола?"
    "Хто такий Савонарола?"
    "Десь бо є на те підказка?"
    "А клозет, як ваша ласка!"

    Входить Пушкін у шоломі літуна при папіросці.
    В чистім полі чеше скорий зі самітним пасажиром.
    І нарізкою навскісно, як полтавської, в дорозі
    з видлубаним підо Гдовом пальцем стрілочника жиром
    оживає снігу килим, а розвилки-полустанки
    окропить не однієї вмістом випитої склянки.
    Виють в лігвах піль, таким
    ошелешені вовки.

    "Ба, життя – як лотерея".
    "Вийшла заміж за єврея".
    "Довели нарід до ручки".
    "Дай червінця до получки".

    Входить Гоголь в безкозирці, поряд з ним – мецо-сопрано.
    В продуктовім – кіт наплакав; бакалія зі щурами.
    Рогом риючи каракуль, дехто в штанях із барана
    зі трибуни мавзолея мружить щілочки тирана.
    Як лихі казали люди, вирлам з вихорами вражим
    узнаки, як фіш на блюді, ціпеніє труп зі фаршем.
    Славно гріб од самоти
    при гвинтівці стерегти.

    "Не дивись у вічі, діво:
    підеш, серденько, наліво".
    "Піп любив свою собаку".
    "Умирали вдвох від раку".

    Входить Лев Толстой в піжамі, всюди – Ясная Поляна.
    (Бродять парубки з ножами, пахне шипром з комсомолом.)
    Він учитель у Тарзана: самописка – як ліана,
    взад-вперед літають ядра над французьким частоколом.
    Се – великий син Росії, най і правлячого класу!
    Муж, чиї онуки босі теж не часто бачать м'ясо.
    Чудо-юдо: ніжний граф
    наплодив книжкових шаф!

    "Научав мінету, й тільки?".
    "Що за кипиш-гам без бійки? "
    "Крив останніми словами".
    "Крайні є? То я за вами".

    Входить пара Александрів під конвоєм Миколаші.
    Сповіщають: "Ось так лажа" чи "Яке смачне повидло".
    По Європі бродять нари в марнім пошуку параші,
    на ніякове усюди натикаючися бидло.
    Хвиля благами причалу обнадіяла "Аврору",
    щоб пальнула на початку безкінечного терору.
    Ой ти, участь корабля:
    скажеш "плі!" – почуєш "бля!"

    "Укріпив стосунки браком".
    "Все одно поставлю раком".
    "Ех, Цусіма-Хіросіма!
    Жити далі незносимо".

    Входять Герцен с Огарьовим, горобине щебетання.
    Що обітницям-обіймам личить, як чуже наріччя.
    Ліпший овид цього міста з висоти бомбардування.
    Глянь – набухлі, ніби вата у пахвині у заріччя,
    оболоки на осонні плідніш ув архітектурі.
    Кремль маячить, буцім зона; кажуть – у мініатюрі.
    Бугаїне "у-у" в гайку.
    Дятел стукає круку.

    "Пленум брав перерву двічі".
    "Дав поліном їй меж вічі".
    "Білий світ арабській хаті
    застять знов жиди пархаті".

    Входить Сталін з Джугашвілі, розпашілі спересердя.
    Кожен иншого в прицілі, куці пальці на гашетці,
    і кілечки диму з люльки… Так, на думку режисера,
    Націй Батько був і гигнув, з нікотинами у герці.
    І встає Кавказ хребтами у почеснім караулі.
    Із коричневого ока б’є ключем Напареулі.
    Друг-кунак стромляє клик
    в недоїдений шашлик.

    "Ти дививсь Дерсу Узала?"
    "Я тобі не все сказала".
    "Раз чучмек, то вірить в Будду".
    "Сука будеш?" – "Нею й буду".

    Входить з криком Закордоння – зо півкулля під забралом
    зі замацаним в кишені знакомитим оковидом.
    Обзиває Єрмолая Фредеріком або Шарлем,
    то пеняючи законом, то погрожуючи митом,
    окликає: "Як живете!" І бентежать глянцем плоті
    Рафаель з Буанаротті – ані біса на звороті.
    Пролетарій не баран:
    чимчикує в ресторан.

    "Ти у шкарах цих, як янкі".
    "Заламав її зі п’янки".
    "Був простим собі робочим".
    "Межи тим, усі ми дрочим".

    Входять Думи за Грядуще, всі у строях цвіту хакі.
    Мирний атом криють матом; балістичності снарядам
    додають у танці-шманці: "Ми вояки-забіяки!
    Росіянці і германці нам примір під Сталінградом".
    І удові, як Матрьони, глухо виють циклотрони.
    В Міністерстві Оборони гучно каркають ворони.
    А у спальні не до снів
    подушкам від орденів.

    "Де яйце, там і пательня".
    "Чув, московська достеменно
    буде знову по рублю".
    "Мам, я тата не люблю".

    Входить дехто православний, мовить: "Я тут повноправний.
    У душі моїй Жар-птиця і туга по государю.
    Ігор хутче би вернувся у обійми Ярославни.
    Дайте я перехрещуся, а як ні – в лице ударю.
    Гірше порч своїх вошивців – підчепити їх заразу.
    Грай, гармоне, і глуши цей саксофон – поробу джазу".
    І до Образу в Рязань
    гайда жертвы обріза…

    "Нам форшмак під "муху в носі".
    "Бурлаки-сєвероморці
    крейсер витягнуть, дастьбі,
    й дозу променів собі".

    Входять Думи за Минуле, в убранні якім попало,
    з чорнобурками в помині. На розбірливій латині
    і російською тихіше запевняють: "Все пропало,
    а) фокстрот під абажуром, чорно-білені святині;
    б) ікра, севрюга, жито; в) красулині білила.
    Та бракує алфавіту. І дитя, осоловіло,
    чувши "баїньки-баю",
    відгукнеться: "мать твою!".

    "Ліз у пах, коли знайомивсь".
    "Підмахну – і в Сочі". "Помісь
    лейкоциту з антрацитом
    називається Коцитом".

    Входять строєм піонери, хто – з моделлю зі фанери,
    хто – з докладним, самотужки занотованим доносом.
    З того світу, як химери, стукачі-пенсіонери
    їм догідливо кивають – шмаркачам і кирпоносим,
    що врубають "Руський бальний", і до батьківської хати
    забігають притьма в спальні, де зачаті – тат прогнати.
    Що попишеш? Юнь, авжеж.
    Не задушиш, не уб’єш.

    "Харкнув в суп, зігнав досаду".
    "Срати поруч з ним не сяду".
    "А моя, як та мадона,
    не бажає без гондона".

    Входить Лебідь з неодмінним Одображенням озерним,
    взвод беріз за ним уприсядь, першій скрипці на помозі.
    Метр палкий, чию уяву розпалило гренадером,
    ба, сцикливого десятку, дряпа кігтем бархат ложі.
    Дощ іде. Собака лає. З печі, з цвяшком у щербатім
    роті, покидь зизоока кпить з каліки голим задом:
    "Инвалід, га, инвалід,
    ой, нутро мені болить".

    "Загриміть у гріб – не штука!"
    "Пес гавкучіш, ачи сука?"
    "Чинник висліду в причині
    відпадає по кончині".

    Входить Мусор з криком: "Годі!". Прокурору жовна зводить.
    І барліг громадянина сторожують не "сезами"
    Може правнук, може прадід в рудних надрах тачку котить.
    Щедрі надра в масть политі кришталевими сльозами.
    І ніяких тобі склепів: в бликах повні над рудою,
    сяють фікси золотою у щелепі мерзлотою.
    Знати, доста рвали жил
    ті, хто голови зложив.

    "Хата є, та лінь злягтися".
    "Я не блядь, а кранівниця".
    "Звичка жити, до словечка,
    старша курки і яєчка".

    Ми заповнили всю сцену! Иншим – битися об стіну!
    Звитись соколом під купол! Брати приклад з аскариди!
    І гумовими ляльками, язиками збивши піну,
    обікластись якомога, щоб родилися гібриди.
    За нестачі просторіні, в чім відлитись формі маси,
    цвинтаря окрім, і черги чорної окрім до каси?
    Гайда в степ, що люд орав
    до піврозпаду ядра!

    "Дайте строк, а вирок вспіє!"
    "Хто кричить: "Хапай злодíя!"?
    "Змалювала член у зошит".
    "Богом зглянутися прóшу".

    Входить Вечір-неборака, дім казна і де у дідька.
    Скатертина і фіранка не узгодять сенсів зовні.
    Без заваг на гугіт серця – лепет "якання", і тільки –
    відчуття, що Лобачевским овид зібганий сьогодні.
    Легіт листя барви грошей, комариний дзум з-під стелі.
    Вічі збільшити не гожі шість-на-дев’ять тих, що вмерли,
    хто проріс в густій траві.
    Геж, потуги не нові.

    "Від кохань бувають діти.
    Ти один тепер на світі.
    Пам’ятаєш, як бувало,
    я у потемках співала?

    Онде – кицька, онде – мишка.
    Онде – табір, онде – вишка.
    Час іде, і тихим сапом
    убиває маму з татом".

    ------------------------






    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  11. Олена Балера - [ 2020.06.20 16:47 ]
    Amoretti. Сонет LIII (переклад з Едмунда Спенсера)
    Пантера попри вигляд показний,
    Що звірів манить, – оком протина,
    В кущах чаїться з вищіром жахним,
    Коли планує напад свій вона.
    Моя кохана вторить їй сповна:
    Чарує всіх осяйна красота,
    Принаджених – чекає смерть страшна,
    В душі дівочій хижа лють зроста.
    Ганьба, коли краса, ясна, свята,
    Породжена, щоб квіткою цвіла,
    Для вражених – немов жорстока мста.
    Чарівна врода – не знаряддя зла.
    Красі пресвітлій – милість до лиця,
    Як навчені ми прикладом Творця.


    Рейтинги: Народний 6 (5.67) | "Майстерень" 6 (5.83)
    Коментарі: (5)


  12. Тамара Швець - [ 2020.06.18 08:55 ]
    Миколі Рубцову....
    ​Виктор Улин

    Николаю Рубцову

    « Меж болотных стволов красовался восток огнеликий…

    Вот наступит октябрь – и покажутся вдруг журавли!

    И разбудят меня, позовут журавлиные клики

    Над моим чердаком, над болотом, забытым вдали…»

    ( Н.Рубцов, « Журавли»)

    Если мне суждено не дожить до утра этой ночью,

    Я уйду все равно, раньше срока покинув свой дом –

    По цепям фонарей мимо улиц пустых и порочных

    Я уйду поскорей и никто не заплачет о том.

    Далеко-далеко на востоке колышется осень.

    Высоко-высоко диких уток прощальный полет.

    У туманной реки среди бронзово гаснущих сосен

    Все горят огоньки, предвещая крутойповорот.

    Меж обугленных плит те костры шепчут путнику: «Грейся…»

    Дальше город теснит подступивший к окраинам лес.

    Там кричат поезда, там гудят беспокойные рельсы,

    Там слетает звезда, с утомленных от жизни небес.

    Я родился – поет – не на счастье, теперь понимаю:

    Тех времен уже нет, а сегодня иная пора.

    Я, конечно, грешил и у врат недоступного рая

    Упаду я без сил под неласковым взором Петра.

    Я, конечно, уйду – хоть никто никогда не заметит.

    Слышу в жарком бреду октября ненадежную медь.

    Я вернусь к вам опять, хоть на том, нами думанном, свете

    Мне уже не писать, не любить и конечно, не петь…

    2-3 октября 2017

    Перевела на украинский язык 18.06.20 8.00

    Віктор Улін

    Миколі Рубцову

    « Між болотних стовбурів красувався схід огнеликий...

    Ось настане жовтень – і з"являться раптом журавлі!

    І розбудять мене, покличуть журавлині кліки

    Над моїм горищем, над болотом, забутим вдалені...»

    ( Н.Рубців, « Журавлі»)

    Якщо мені не судилося дожити до ранку цієї ночі,

    Я піду все одно, раніше строку покинувши свій дім –

    По ланцюгах ліхтарів повз порожніх вулиць і порочних

    Я піду мерщій і ніхто не заплаче про те.

    Далеко-далеко на сході колишеться осінь.

    Високо-високо диких качок прощальний політ.

    У туманній річки серед бронзово згасаючих сосен

    Все горять вогники, віщуючи крутий поворіт.

    Поміж обвуглених плит ті багаття шепочуть подорожньому: «Грійся...»

    Далі місто тіснить підступивший до околиць ліс.

    Там кричать поїзди, там гудуть неспокійні рейки,

    Там злітає зірка, з втомлених від життя небес.

    Я народився поет – не на щастя, тепер розумію:

    Тих часів вже немає, а сьогодні інша пора.

    Я, звичайно, грішив і біля брами недоступного раю

    Упаду я без сил під нелагідним поглядом Петра.

    Я, звичайно, піду – хоч ніхто ніколи не помітить.

    Чую в гарячому маренні жовтня ненадійну мідь.

    Я повернуся до вас знову, хоч на тому, нами думанному, світі

    Мені вже не писати, не любити і звичайно, не співати...

    2-3 жовтня 2017

    Переклала на українську мову 18.06.20 8.00


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  13. Алла Даниленко - [ 2020.06.04 14:44 ]
    Симонов. Чекай мене. Переклад
    Ти чекай, я повернусь, ти чекай мене.
    І нехай твою печаль вітром віднесе.
    Ти чекай, коли дощить або сніг іде.
    Забувають інших хай. Ти ж чекай мене.
    Ти чекай мене, чекай, дивись у вікно.
    Повернуся, скажуть всі, бо щастить давно.
    Вір мені, я повернусь. В цей смертельний час
    Не гадай: хто не чекав, з ними все гаразд.
    Що загинув я нехай вірять мати й син.
    Лише ти, одна, не вір. І живи ось цим.
    Не чекають друзі вже. В колі при вогні
    Наливатимуть вино в келихи свої
    Душу пом'януть мою. Хай це буде, хай.
    Але пити з ними ти все ж не поспішай.
    І тоді я повернусь. Смерті вже на зло
    Не чекав хто, скаже так: то щастить давно.
    І тобі лише скажу небагато слів:
    Просто ти чекала так, як ніхто не вмів.


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  14. Алла Даниленко - [ 2020.05.28 11:52 ]
    Цвєтаєва. Переклад. Ви мною не хворієте...
    Ви мною не хворієте. Нехай.
    І радісно, що хвора я не вами.
    І що ніколи куля ця - Земля -
    Не пропливе під нашими ногами.
    Подобається те, що я смішна
    Розкута і не граюся словами.
    І червоніти не дано мені
    Злегка стискнувшись з вами рукавами.
    Подобається й те, що при мені
    Ви іншу обіймаєте спокійно.
    Не дорікнете, знаю вже, мені
    За те, що я завжди у вчинках вільна.
    Не скажете, що в пеклі буду я
    За те горіти, що не вас цілую.
    Мій ніжний, моє ім'я не знайшли
    Щоби промовити його, як інші, всує.
    Подобається навіть, в церкві що
    Над нами не почую: алілуя!
    Хоч вдячна вам. Ви любите мене
    Не знаючи про це, а я все ж знаю.
    Я вдячна вам. За що? За спокій мій,
    За зустрічі, що майже їх немає,
    За наші не-гуляння в час нічний,
    За сонце, що світило не над нами.
    За те, що ви хворієте не мною,
    За те, що хвора я, на жаль, не вами...


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.42) | Самооцінка 5
    Прокоментувати:


  15. Нінель Новікова - [ 2020.05.18 18:24 ]
    Ніколи... Олександр Блок Переклад з рос.
    Ніколи ти моя і нічия не будеш.
    От що манило так крізь літ печальних лет,
    Крізь прірву марних днів, тягар яких не збудеш,
    І ось чому я твій – прихильник і поет!

    Тут є страшна печать знедоленості жінки.
    За чарами – її збагнуть не стане сил,
    Там дикий сплав світів, де Всесвіту частинка
    Ридає і творить гармонію світил.

    Ось захват мій і страх у тій вечірній залі.
    Ось, бідна ти, чому в душі за тебе щем!
    І очі ось чиї так дивно проводжали,
    Не знаючи мене, не люблячи іще!

    Сама собі закон – ти летиш, летиш ти мимо,
    Десь до чужих сузірь, не знаючи орбіт,
    А світ оцей тобі – лиш бура хмарка диму,
    Де щось пече, болить, співає і горить!

    І у заграві цій – твоя шалена жвавість…
    Все – музика: ні зрад, ні щастя, ні імен…
    В мелодії одній звучать і сум, і радість,
    Та я люблю тебе: я сам такий, Кармен.

    30.04.2020



    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.45)
    Коментарі: (2)


  16. Петро Скоропис - [ 2020.05.16 16:16 ]
    З Іосіфа Бродського. Присвячується Ялті
    Події, за які ітиме мова,
    правдиві. Позаяк, у наші дні,
    не тільки лжа, але і чиста правда
    залежна від ґрунтовности підтверджень
    та доказів. І чи не є це знак,
    що ми ступили за поріг нового,
    сумного гейби, світу? Себто, правда
    і є упорядкованим либонь
    тих доказів загалом. Бо тепер
    не кажуть “вірю”, кажуть “я погоджусь”.

    В атомний вік людей хвилють більше
    не речі, а складові й лад речей.
    І, мов дитя, що випатрало ляльку
    і скиглить, копирсаючи труху,
    так у зумовах байдуже яких
    подій і ми готові убачати
    саму подію скорше. В цьому є
    спокуса неабияка, тим пак, що
    мотиви, середовище і штиб
    стосунків – то і є життя. А ним
    орудувати вчили нас хіба
    як гожим умовиводів об’єктом.

    І видається інколи, що досить
    переплести взаємини, мотиви,
    проблеми, середовище – і ось
    щось відбувається; скажімо – злочин.
    Ба, ні. За вікнами – звичайний день,
    накрапує згори, снують машини,
    і телефонний апарат (клубок
    катодів, спайок, опорів, клем тощо)
    німіє переконливо. Подій
    не трапилось. І дякувати Богу.

    Описане тут відбулось у Ялті.
    Наразі я волію потакати
    наведеному нарису уявлень
    про правду – себто патратиму сам
    цю лялечку. Й нехай звиня мене
    читач прихильний, щойно де-не-де
    додам до правди елемент мистецтва,
    яке, урешті-решт, і є
    основа всіх подій (хоча мистецтво
    письменника є не життя мистецтвом,
    а якости зображень). Запис свідчень
    причетних зберігає послідовність,
    в якій вони збирались. Як взірець
    потреби радше правди у мистецтві,
    а не митецьких вправ – у голій правді.

    1
    “Той вечір він мене оповістив
    стосовно стрічі. А була домова
    ще у вівторок, що в суботу він
    навідається. Саме так, в вівторок.
    Я зідзвонився з ним і запросив
    його зайти, і він сказав: “В суботу”.
    Чому в суботу? Ми із ним давно
    збиралися засісти й розібрати
    один дебют Чигоріна. І все.
    Другої, як ви кажете, мети,
    у цьому не вбачалося. Авжеж,
    з тих міркувань, зосібна, що бажання
    побачити приємну вам людину
    метою не назвеш. Утім, це вам
    видніш… ба прикро, що в той вечір
    своїм дзвінком він зустріч скасував.
    Шкода! я так чекав його візиту.

    Як ви спитали: хвилювався? Ні.
    Він розмовляв спокійно, як і завше.
    Звичайно, телефон є телефон;
    та, знаєте, не бачачи обличчя,
    пильніше вислуховується голос.
    Не чув я хвилювання в нім. Хіба що
    він якось дивно підбирав слова.
    Давалась узнаки тривалість пауз,
    завжди нервових дещицю. Бо ми
    мовчанку співрозмовника здебільше
    сприймати схильні, як потугу думки.
    А це було чистісіньке мовчання.
    Ви тишу відчували як свою
    залежність від тривалости її,
    це часто дратувало неабияк.
    Так, сам я знав, причиною була
    контузія. Так-так, я певен в цьому.
    А чим ви ще поясните це. Як?
    Так, дійсно, він не хвилювався. Втім,
    суджу лише за голосом. Наразі
    додам, про всяк випадок, від себе:
    у той вівторок, і в суботу згодом
    чув звичні інтонації. Гадаю,
    коли за весь цей час що і стряслось,
    то не в суботу. Він же сповістив!
    Схвильовані ніколи так не чинять!
    Скажімо, я, коли хвилююсь… Що?
    Як почалась розмова? Ба, будь-ласка.
    Я, тільки-но почув дзвінок, негайно
    зняв слухавку. “Добридень вам, це я.
    Шкода, що мушу вас перепросити.
    Так сталось, і навідатись до вас
    я не зумію”. Правда? Що ж, шкода.
    А в середу? Мені вас турбувати?
    Даруйте, ну звичайно, без образ!
    До середи? І він: “Тоді добраніч”.
    Так, ця розмова трапилась о восьмій.
    А я після розмови вимив посуд
    і вийняв дошку. Він, в минулій грі,
    порадив мені хід ферзем – Е-8.
    То був чудний, ні – чудернацький хід.
    Чи божевільний. Геть не у манері
    Чигоріна. Так, зовсім божевільний,
    без очевидних змін, але при цьому
    він зводив нанівець і сенс етюду.
    У всякій грі суттєвий результат:
    поразка, перемога, хай нічийний –
    одначе – результат. Але цей хід –
    він ніби спонукав усі фігури
    до сумнівів у власнім існуванні.
    Я міркував над ними допізна.
    Цілком можливо, саме так колись
    і гратимуть, але стосовно мене….

    Даруйте, не збагну вас: чи не каже
    мені про щось це прізвище? Еге ж.
    П’ять років, як ми з нею розлучились.
    Все вірно, ми не брали з нею шлюбу.
    Він знав про це? Хто-зна. Гадаю, ні.
    Який їй сенс про це розповідати?
    Що? Ця світлина? Дійсно, я її
    завжди ховав перед його візитом.
    Ні, що ви, вам не варто вибачатись.
    Запитання цілком доречне, я ….
    Як я дізнався про саме убивство?
    Вона дзвонила до мене в ту ніч.
    От у кого збентеженим був голос!

    2
    “Ми бачилися цього року рідко,
    та бачились. У мене він бував
    зо двічі в місяць. Інколи ще рідше.
    А в жовтні не з’являвся взагалі.
    Так, він попереджав мене дзвінком
    напередодні. Деколи за тиждень.
    Щоб виключити плутанину. Я,
    ви знаєте, працюю у театрі.
    Там завше несподіванки. То хтось
    захворює раптово, чи втікає
    на кінозйомки – треба підмінити.
    Це, зрештою, відомо. І до того ж –
    він добре знав, що у мене тепер….
    Так, вірно. Отже, вам і це відомо?
    Утім, пардон, це ваше амплуа.
    Але оте, що є тепер, це досить
    серйозно все. І я вас запевняю,
    що це… Так, не зважаючи на це,
    ми зустрічались. Як вам пояснити!
    Він, бачите-но, був доволі дивним
    і мало схожим з будь-ким. Але всі,
    всі люди між собою мало схожі.
    А він несхожим був на инших всіх.
    Так, саме це приваблювало в нім.
    Коли ми йшли разом, довкола все
    переставало існувати. Тобто,
    продовжувало рухатись, вертітись –
    світ жив: і він його не затуляв.
    Я не кохання маю на увазі!
    Світ жив. Та на поверхні всіх речей –
    що рухаються, зовні нерухомих –
    раптово виникала ніби плівка,
    вірніше – той серпанок, під яким
    світ повен беззмістовної подоби.
    Так, знаєте, в лікарнях в білий колір
    фарбують завжди ліжка, стелі, стіни.
    Ось уявіть собі мою кімнату,
    засипану снігами. Правда, дивно?
    І, менше з тим, чи не здається вам,
    що меблі неодмінно б вигравали
    з подібних перевтілень. Ні? Шкода.
    А я гадала, що оця подоба
    і є справдешня зовня мого світу.
    І я жила цим дивним відчуттям.

    Так, саме через це стосунків з ним
    і досі не порвала. А заради
    чого, даруйте, слід було мені
    з ним розлучатись? Задля капітана?
    А я так не вважаю. Він, авжеж,
    серйозний чоловік, хоч офіцер.
    Але те відчуття дало мені
    безмірно більше! Він один спромігся
    його створити. Боже. Я лишень
    тепер і починаю розуміти,
    яким же дорогим мені було
    те відчуття! О, так, і це є дивно…
    Що саме? А оте, що я сама
    віднині стану часткою огрому,
    і що мене обволоче прошарок
    отої патоки. А я вважати буду,
    що я не схожа з іншими! І доки
    усі свою плекатимуть осібність,
    нічого не збагнуть. Який це жах…

    Даруйте, я наллю ковток вина.
    Ви також? З задоволенням. Ну що ви,
    Я так про вас не думаю! Коли
    і де ми познайомились? Чекайте.
    Гадаю, десь на пляжі. Дійсно, там:
    в Лівадії, на санаторськім пляжі.
    А де іще стрічатись із людьми
    у нашій глухомані. Як, однак,
    ви освідомлені про все! Зате
    вам навіть не вгадати змісту слів,
    з яких розпочиналось це знайомство.
    А він сказав: “Я розумію, як
    я вам обрид, але…”, а все, що далі,
    не так важливо. Правда, в цьому – щось?
    Як жінка, щиро раджу залучити
    цю фразу в особистий арсенал.
    Чи знаю щось я про його сім’ю?
    Нічого майже, власне. Тільки те,
    що син у нього є – от тільки де?
    Утім, я помилилася: дитина
    у капітана… Так, хлопчак, школяр.
    Похмурий, майже викапаний батько.
    Ні, більше за сім’ю і не скажу.
    І про знайомих також. Він мене
    увесь цей час ні з ким і не знайомив.
    Даруйте, але я – краплину ще.
    Я згодна з вами: рідкісна задуха.

    Ні, я не знаю, хто його убив.
    Як ви сказали? Що ви! Це – ганчірка.
    Втрачає глузд від ферзевих гамбітів
    його найближчий приятель. Чого
    і досі не збагну, так тої дружби.
    Там, в цьому клубі, вони так димлять,
    що димом тхне увесь Південний Берег.
    Ні, капітан прийшов тоді в театр.
    В цивільному, авжеж. Я не виношу
    цю форму. Так, вже відти ми разом
    пішли до мене. А його знайшли
    в моїм параднім. Він лежав в дверях.
    Скидалося на те, що то п’яниця.
    У нас, в під’їзді, знаєте, пітьма.
    Але я за плащем його впізнала:
    на нім був білий плащ, увесь в багні;
    так, він не пив. Я певна щодо цього;
    так, думаю, він повз. І довго повз.
    Опісля? Ми внесли його до мене
    і сповістили в відділок. Хто? Я?
    Ні, капітан. Я почувалась зле.
    І взагалі – це все було жахіттям.
    Ви теж так уважаєте? Як дивно.
    Утім, це ваша служба. Ви праві:
    так, звикнути до цього, дійсно, важко.
    І ви також людина… О, даруйте!
    Я незугарно висловилась… Так,
    будь-ласка, а мені не наливайте.
    Так, з мене досить, я погано сплю,
    а ранком – репетиція. Хіба що
    як засіб від безсоння. Ви у цім
    упевнені? Тоді – один ковток.
    Я з вами згодна, – дуже, дуже душно.
    Нестерпно так. І важко. І немає
    чим дихати. Все заважа. Ядуха.
    Я задихаюсь, так. А ви? А ви?
    Ви також, так? А ви? А ви? Я більше –
    я більше нічогісінько не знаю.
    Чого від мене ще вам треба? Що вам…
    Чого ти хочеш? Га? Чого? Чого?

    3
    “Давати вам пояснення? Гаразд,
    не стану сперечатись. Але зважте:
    не надто сподівайтесь, бо мені
    про це відомо має бути менше,
    ніж вам. Та осягнути навіть це
    достатньо ризиковано для глузду.
    Гадаю, ви цього не боїтесь,
    оскільки ви… О, так, тут ви праві:
    суб’єктові цьому добра не зичив.
    Підстави вам, гадаю, зрозумілі.
    Коли і ні – вдаватись до пояснень
    немає сенсу. Згодьтеся, що вас,
    насамперед, цікавитимуть факти.
    Так от: я й не приховую – було.
    Ми не були знайомі з ним. Та я –
    я знав давно, що в неї хтось буває.
    Ні, я не знав, хто саме. А вона,
    природно, про таке не говорила.
    Та я ж бо – знав! І без розумувань
    якого Шерлка Холмса, ні, – цілком
    було достатньо трішечки уваги.
    Тим паче… Так, осліплення можливе.
    Але ж ви геть не знаєте її!
    Якщо вона мені і не казала
    за цього типа, то не для того,
    щоб приховати щось! Їй не хотілось
    завдати мені клопоту. Таїти,
    по суті, було нічого. Вона
    сама зізналась – я її притиснув
    до стінки – незабаром буде рік,
    як поміж нами… Я не зрозумів –
    чи я повірив їй? Авжеж, повірив.
    Чи стало мені легше – инша справа.

    Можливо, ви і праві. Вам видніш.
    Але коли людина щось вам каже,
    то, мабуть, не затим, аби ви їй
    не довіряли – навіть рухи губ
    суттєвіші, ніж правда чи неправда:
    в їх порухах життя буває більше,
    ніж в тім, що саме губи промовляють.
    От я сказав вам, що повірив; ні!
    Тут сталось дещо поза тим. Я просто
    побачив – що вона мені говорить.
    (Завважте, не почув, але побачив!)
    Збагніть урешті – це була людина,
    що розмовляла, дихала, тремтіла.
    Я не хотів вважати це брехнею,
    та і не зміг би… Вас дивує, як
    з таким підходом до людини, сам я
    отримав на погони по чотири
    зірки? Ба, це – маленькі зірочки.
    Я починав инакше дещо. Ті,
    з ким починав я, – вже давненько мають
    зірки великі. Дехто і по дві.
    (Розвиньте свою версію, що я
    невдаха ще – це, вочевидь, повинно
    посилити її правдоподібність.)
    Повторююсь, я починав инакше.
    Я, як і ви, підступности чекав.
    Так, і знаходив, дійсно. Бо солдати –
    такий народ – постійно норовлять
    охмурити начальство. Але якось,
    в сорок четвертім, в Кошіце, збагнув,
    яка це глупота. Поперед мене
    лежало двадцять вісім чоловік,
    котрим не довіряв, – в снігу, солдати.
    Що? Що? Ага, чи варто про оте,
    що не прояснить жодним чином справи?
    Утім, я вам лише відповідав.
    Так, я вдівець. Уже чотири роки.
    Так, діти є. Одна дитина, син.
    Де був тоді увечері в суботу?
    В театрі. А опісля проводжав
    її додому. Він лежав в параднім.
    Що? Як зреагував я? А ніяк.
    Звичайно, я впізнав його. Колись
    я бачив їх разом в універмазі.
    Вони там купували щось. Отам,
    тоді я все й збагнув. Річ в тім, що ми
    з ним зустрічались инколи на пляжі.
    Нас вабило одне те саме місце,
    біля самої сітки. І завжди
    я бачив вколо шиї в нього плями,
    ті самі, розумієте. Ну от.
    А якось я обмовився про щось
    на кшталт погоди – отоді він рвучко
    схилився і сказав – кудись повз мене:
    “У мене з вами жодного бажання”,
    і тільки через декілька секунд
    додавши: “розмовляти”, і при цьому
    дивився незворушно горівіч.
    Отої б миті, присягаюсь, міг би
    і вбити. І в очах моїх стемніло,
    я відчував, як заливає мозок
    гаряча хвиля, і у певну мить
    мені здалось, що сам я знепритомнів.
    Допоки я себе переборов,
    він вже лежав на попереднім місці,
    з обличчям під газетою, й на шиї
    темніли ті, відомі вам синці.
    Так, я не знав тоді, що це є він.
    На щастя, я тоді її не знав ще.
    А потім? Потім він, здається, щез;
    я вже не зустрічався з ним на пляжі.
    А згодом – вечір в Домі офіцерів,
    ми з нею познайомилися. Якось
    невдовзі стрів їх там, в універмазі…
    У ту суботню ніч отам його
    одразу і впізнав. Казати щиро,
    зізнаюсь, мимхіть, але зрадів.
    Инакше це могло тривати вічно,
    і пораз опісля його візитів
    вона бувала дещо не в собі.
    Тепер, гадаю, все складеться краще.
    Їй доведеться спершу важкувато,
    але, мені відомо, – з часом і
    убитих забувають. І, урешті,
    ми виїдемо відсіля. Вже маю
    і виклик з Академії. Так, в Київ.
    Її давно запрошують в театр.
    Гадаю, з сином ладитимуть. Згодом,
    цілком можлива і своя дитина.
    Я – хе-хе-хе – погодьтесь, ще того…
    Еге ж, і зброю маю. Особисту.
    Еге ж, і зброю маю. Особисту.
    Ні, це не “стечкін” – від часів війни
    є у мене трофейний парабелум.
    Що? В нього? Так. То – огнестрільна рана.

    4
    Той вечір батько рушив у театр,
    а я лишився з бабцею удома.
    Ага, удвох дивились телевізор.
    Уроки? Але то була субота!
    Егеж-бо, телевізор. Що там йшло?
    Уже не пам’ятаю. Не про Зорге?
    Ага, про Зорге! Тільки до кінця
    я не дивився – бачив вже раніше.
    У нас була екскурсія в кіно.
    Ну от. З якого місця я пішов?
    Ну, це отам, де Клаузен і німці.
    Вірніш – японці, знаєте, вони там
    здовж берега пливуть ще на човні.
    Так, це було приблизно о дев’ятій.
    Напевно. А тому, що гастроном
    в суботу зачиняють о десятій,
    а я хотів морозива. Та ні,
    я визирнув з вікна – а він навпроти.
    Так, отоді і вирішив пройтись.
    Бабусі не казав про це. Чому?
    Вона б тоді бурчала – ну, пальто
    там, рукавиці, шапка – й всяке інше.
    Ага, у куртці був. Та ні, не в цій,
    а в тій, що з капюшоном. Так, вона
    на блискавці. Так, він лежав в кишені.
    Та ні, я знав, де він тримає ключ…
    Звичайно, просто так! Не для того,
    аби похизуватись перед кимось!
    Так, було пізно, темно взагалі.
    Про що я думав? Ні про що не думав.
    По-моєму, я просто йшов і йшов.
    Що-що? Як опинився нагорі?
    Не знаю – ну, мабуть, тому, що зверху
    спускаєшся коли, постійно бачиш
    всю гавань унизу. Вогні в порту.
    Там справді завжди хочеш уявити,
    що знизу відбувається. Й коли
    додому йти – приємніше спускатись.
    Так, було тихо. Місяць? Місяць – був.
    І взагалі – краса була шикарна.
    Назустріч? Ні, ніхто не попадався.
    Ні, точно не згадаю. Але “Пушкін”
    відходить о дванадцятій в суботу,
    а він стояв – у нього на кормі
    салон розваг, шибки де кольорові,
    і зверху він нагадує смарагд.
    Ага, саме тоді… Чого? Та ні ж бо!
    Її будинок далі, а його
    я перестрів на виході із парку.
    Чого? а, взагалі, які у нас
    стосунки з нею? Ну які – вона
    красива. І бабуся так вважає.
    І, взагалі – нічо, не лізе в душу.
    Мені-то що, – мені усе одно.
    Вирішувати батьку….
    Так, при вході.
    Ага, палив. Ну, так, я попросив,
    а він мені не дав, і взагалі він
    мені сказав: “Ану, котися відси”,
    і трохи згодом, я вже відійшов
    на кроків десять майже, може більше –
    впівголосу додав услід – “негідник”.
    Довкола була тиша, я почув.
    Я не второпав, що зі мною сталось!
    Ага, немов мене вперіщив хтось.
    Мені немов залляло чимось вічі,
    і я вже не збагну, як обернувся
    і вистрілив в його! Але не вцілив:
    він залишився там, де і стояв,
    здається, і палив. І я… і я…
    Я закричав і кинувся тікати.
    А він – стояв. А так ніхто зі мною
    не розмовляв ніколи ще! А що?
    що я зробив такого? Попросив.
    Еге ж, цигарку. Ну, нехай цигарку!
    Я знаю, це погано. Та у нас
    всі майже палять. Та і не хотілось
    палити навіть! Я б і не палив,
    я б тільки потримав. Та ні ж бо, ні…
    Я виглядати не хотів дорослим!
    Я б дійсно не палив! А там, в порту –
    суціль вогні і світлячки на рейді…
    Я тут би також… Ні, я не зумів
    це все як слід… Але, прошу вас дуже,
    прошу вас: не кажіте цього батьку!
    Бо він приб’є… Так, я поклав на місце
    і ліг до ліжка! Батьку не кажіть!
    Бо геть заб’є! Я ж і не влучив! Га?
    Егеж-бо, промахнувся!? Правда? Правда?

    5
    Такий-то і такий-то. Стать і вік.
    П’ята графа. Сім’я та діти – пропуск.
    Де народився. Штамп прописки. Де,
    коли і ким був найдений вже мертвим.
    Підозрюваних прізвища: їх троє.
    Отож, серед підозрюваних – троє.
    Можливість запідозрити кількох
    людей в убивстві тільки однієї
    доволі красномовна. Так, звичайно,
    і тріїця людей здійснити в змозі
    одне і те ж. Курча, скажімо, з’їсти.
    А тут – убивство. І самий вже факт,
    що під підозру підпадають троє,
    є запорука визнання, що кожен
    спроможний вбити. Це лишає сенсу
    всі пошуки – оскільки в результаті
    розслідування тільки й дізнаєшся,
    хто саме; але зовсім не про те, що
    всі інші не могли… Ну що ви! Ні.
    Мороз по шкірі? Дзузьки! Але в сумі
    раптовий намір одного здійснити
    убивство, з хистом іншої людини
    розплутати його – попри увесь
    зв’язок їх очевидний – безперечно
    не рівнозначні зовсім. Мабуть, це
    є наслідок їх близости. О, так,
    усе це прикро.
    Як? Як ви сказали?!
    Що навіть вже зазначене число
    осіб, на котрих падає підозра,
    об’єднує їх мовби і слугує
    якимось чином алібі? Що нам
    не вдасться трьох наситити єдиним
    курчам? Так, безперечно. Отже, вбивця
    у цей ніяк не вписується окіл,
    а десь за його межами. І він
    серед отих, кого не запідозриш?!
    Міркуючи инакше, вбивця – той,
    у кого і підстав катма для вбивства?!
    Так, цього разу так воно й було.
    Так, ви праві. Однак, усе це… все це…
    Це просто – апологія абсурду!
    Апофеоз безсенсовости! Мара!
    Виходить, що тоді воно – логічне.
    Чекайте! Поясніть мені тоді,
    в чім сенс життя? Невже ж таки у тім,
    що, вийшовши з кущів, хлопчисько в куртці
    стріляти розпочне у вас? Якщо,
    якщо це так, тоді скажіть – чому
    це дійство нами назване злочинним?
    І ми його розслідуємо! Жах.
    Це значить, ми весь час ждемо убивства,
    і наслідок – очікуваного форма,
    і що злочинець зовсім не злочинець,
    і що…
    Даруйте, так, мені недобре.
    Піднімемось на палубу; тут душно…
    Еге ж, це Ялта. Бачите – он там –
    там цей будинок. Ні, ще вище, біля
    Меморіалу. Гляньте – скільки світла!
    Краса, авжеж?.. Ні, я не знаю, скільки
    дадуть йому. Так-так, усе це вже
    не наша справа. Це вже – суд. І мабуть,
    йому дадуть… Звиняйте, я тепер
    волів би не торкатись теми кари.
    Мені щось душно. Але це мине.
    Так, в морі, безперечно, буде легше.
    Лівадія? Вона он там. Так-так,
    юрба тих ліхтарів. Егеж, шикарно?
    Так, хоч і ніч. Як-як? Я не почув?
    Так, слава Богу. Пливемо нарешті.
    _______

    “Колхіда” здійняла бурун, і Ялта –
    з її квітками, пальмами, вогнями,
    відпускниками – в чергах до дверей
    закритих закладів, як оті мухи
    довкіл сліпучих ламп, – заледь гойднулась
    і почала повільно розвертатись. Ніч
    над морем відрізняється від ночі
    над сушею приблизно в той же штиб,
    як дзеркалом відбитий власний погляд –
    від погляду зустрічної людини.
    “Колхіда” вийшла в море. Від корми
    увсебіч розбігався темний слід,
    і сам півострів поступово танув
    в нічній пітьмі. Вірніше, повертався
    до контурів отих, про котрі нам
    нагадує географічна мапа.



    ------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  17. Володимир Ляшкевич - [ 2020.05.06 14:14 ]
    За Рабіндранатом Тагором (1861-1941), "Що, скажи, це за край?"
    Що, скажи, це за край?..
    За часами услід я по течії літ
    плив – і ні берегів, ані водам просвіт.
    Я не знаю куди - уві сні й наяву
    тягне й досі мене хвиля наче траву,
    море смерті все ближче і ближче шумить,
    і омана вже не відпускає й на мить,
    не збагнути чому я запав у пітьму,
    прагне серце півмертве довічного сну,
    це самотнього розуму тільки й вина -
    помирає любов, залишившись одна.
    Що за кара мене у нікуди веде?
    Супровіднице-Зоре! Не видно тебе…


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.54)
    Прокоментувати:


  18. Володимир Ляшкевич - [ 2020.05.01 19:50 ]
    За Рабіндранатом Тагором (1861-1941), "Море амріти"

    Світиться зоряно море Амріти.
    в Любості - суджена й суджений поруч,
    ночі Краса у обійми відпита:
    Ладом всесвітнього квітнення опліч,
    Місяцем в небі любові до тебе,
    на благодаті Твоєї щедротах.
    Радості - повенями звідусюди,
    Серце відкрите зрина в насолодах.




    Рейтинги: Народний 6 (5.54) | "Майстерень" 6 (5.54)
    Коментарі: (4)


  19. Алла Даниленко - [ 2020.04.29 18:20 ]
    Ю. Домбровський Кампанелла — кату Переклад
    Тортур моїх жорстока мука!
    О, ця пекельна висота!
    Я, мов коханець, відчуваю
    Твої розжарені вуста.
    Страшить мене запал любові
    І вже не вистачає сил.
    Ці поцілунки та закляття
    Коханці дати б не зумів.
    Мов смерть страшні твої обійми,
    Оскаженілий хруст кісток.
    І не уникнути, я знаю,
    Любові лютої урок.
    Вузлом зав`язане вже тіло,
    Присохла до кісток душа.
    О, скільки вирости ще зможе,
    Для росту цього де межа?
    Але крилом взмахни в польоті —
    І ми до Господа йдемо —
    Мрець з поглядом навік зеленим
    Й душа, старіша за нього.
    Ці двоє вже ідуть додому,
    Вже недалеко від своїх.
    і славлять дружно серафими
    Умовними піснями їх.
    А тут кипить важка робота,
    Остання боротьба триває,
    І кат мій, вже оскаженілий,
    нарешті піт свій витирає.
    Він встав, вимогливий маестро,
    Його збентежила ця втрата:
    Немає вже його оркестру
    З мотузок зроблених верстатів.
    Візьми і до вогню підвісь,
    Ламай же ребра, пали спину,
    Нову мотузку не знайдеш —
    Бери ж ти палицю, скотино.
    Спокійним будь, не бійся тиші.
    Ти ж знаєш правду - ось я весь,
    Не обману і не залишу.



    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  20. Олександр Панін - [ 2020.04.28 19:58 ]
    Вечірня Зоря

    За мотивами
    «Дымок от папиросы»

    Дымок от папиросы
    Взвивается и тает,
    Дымок голубоватый,
    Призрачный, как радость,
    В тени мечтаний…

    Слова Н. Агнивцева.

    ***

    Вечірня Зоря

    Палай, Вечірня Зоре,
    Лікуй стражденну душу,
    Хоча би до світанку
    Хай давній біль розтане…

    Привиддя Щастя
    Не щезне і не згасне,
    Це запорука
    Кохання вірного мого!

    Як молодість чудова
    Спливає блискавично,
    А пам’ять невблаганно
    Печалі береже…

    Парк сповнений тобою,
    Моя, навіки Рідна!
    І Мрією-Коханням
    Я житиму завжди!







    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  21. Володимир Ляшкевич - [ 2020.04.26 21:48 ]
    За Рабіндранатом Тагором (1861-1941), "Виспівує світ"
    Виспівує Світ, увінчавши свої торжества -
    у спільному Співі усі поєднались єства,
    і Сонце-поет - у розміренім хорі планет,
    і пісня Сузір'їв нова, завше синню жива.

    Не знаю, як може Краса та рости із імли,
    не знаю, які п’ються Роси, щоб зорі цвіли;
    не знаю, куди, у яку Благодать ця хода,
    та радістю Сяйною сутність проходить Свята.

    Чому з неба сиплять проміння униз Сіячі,
    як вічна струмує краса, б’ють котрою Ключі,
    як вік свій дивлюсь я на нашу одвічну Зорю -
    і радий звістити б мій Дух, але де ж ті Слова?


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.54)
    Коментарі: (2)


  22. Алла Даниленко - [ 2020.04.21 01:00 ]
    А. Вознесенський Сага
    Ти мене на світанку розбудиш
    І таємно від мене заплачеш.
    Ти провести невзутою вийдеш.
    Ти ніколи мене не побачиш.
    Я прикрию тебе від застуди,
    Але все ж не зміню свою вдачу.
    Я ніколи тебе не почую,
    Я ніколи тебе не побачу.
    Знову вітер. Від нього сльозяться
    Очі карі, нема в них надії.
    Повертатись — погана прикмета.
    Я зробити цього не зумію.
    Після смерті на землю ми знову
    Повернемося, згідно з Гафізом,
    І тоді, люба, нам не зустрітись.
    Ні, не буде цієї репризи.
    І цю біржу та Адміралтейство
    Всю цю воду в мурахах загати,
    Не побачити, знаю, ніколи.
    Наближається час вже розплати.
    Знаєш, наші непорозуміння
    Стали, мила, занадто малими
    Перед вічним непорозумінням
    Порожнечі мертвій з живими.
    І слова мої десь там хитнуться,
    Що безглуздо казати я буду:
    «Я ніколи тебе не побачу,
    Я ніколи тебе не забуду».


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  23. Сабіна Київська - [ 2020.04.19 14:08 ]
    Липа цвіла, і співав соловей...
    Липа цвіла, і співав соловей,
    На небі сонце іскрило,
    Пригорнула мене до своїх грудей,
    Обіймала, і палко любила....
    *****
    Опадала листва, ворон лячно кричав,
    А сонце морозно блистіло,
    Ти назавжди мені сказала: "Прощай!",
    Ти в останнє мені поклонилась....


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0) | Самооцінка 5
    Прокоментувати:


  24. Нінель Новікова - [ 2020.04.16 16:52 ]
    Кохання вiльне, наче птиця... О. Блок Переклад
    Кохання вільне, наче птиця,
    Та все одно – я твій!
    Та все одно мені насниться
    Вогнистий стан тонкий!
    Так, в хижій силі рук прегарних,
    У тузі зрад очей,
    Сон пристрастей моїх примарних,
    Кармен, моїх ночей!
    Тебе я оспіваю, небу
    Твій голос передам.
    Мов ієрей, здійсню я требу
    За твій вогонь – зіркам!
    Ти встанеш хвилею бурхливо
    В ріці поем палких.
    Із рук моїх не змиє злива
    Парфуми чар твоїх…
    І в тихий час нічний, мов іскра,
    Яка сяйне на мить,
    Зубами білосніжно зблисне
    Твій образ, захмелить.
    Томлюсь надією, можливо,
    Що ти в чужім краю,
    Що ти, хоч іноді, скрадливо
    Вдихнеш печаль мою…
    Життєві бурі і тривога,
    Сум зраджених імен, –
    Хай думка ця постане строга,
    Проста і біла, як дорога,
    Як дальній шлях, Кармен!

    15.03.2020


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.45)
    Коментарі: (4)


  25. Сабіна Київська - [ 2020.04.15 16:37 ]
    Осінній день
    О, Господи, пора!
    І літу треба йти!
    На сонячний годинник тінь свою клади,
    І дай полями крутитися вітрам!
    ***
    Плодам останнім дай дозріти,
    Дай, їм ще два спекотних дні,
    Щоб встигли ягоди налитись,
    І потонути в терпкому вині!
    *****
    Хто без житла - його вже не збудує,
    Самотній - завжди самотнім буде,
    Не спить, лист довгий пише і читає,
    Алеями туди-сюди блукає,
    А листя покриває всюди....


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0) | Самооцінка 5
    Прокоментувати:


  26. Володимир Бойко - [ 2020.04.15 09:17 ]
    Гамлет (переклад з Бориса Пастернака)
    Гомін стих. Я вийшов з-за лаштунків.
    На одвірок стомлено схиливсь.
    Вловлюю в далекому відлунку,
    Що мені Всевишній провістив.

    Увіп'яв у мене морок ночі
    Тисячі біноклів на осі.
    Та, якщо можливо, Авва Отче,
    Чашу цю повз мене пронеси.

    Я люблю твій задум нелукавий
    Без вагань би роль оцю зіграв,
    Але інша нині йде вистава,
    Цього разу ти мене ізбав.

    Та уже завбачено події,
    Шлях мій не сягає до мети.
    Я один. Довкола лиходії.
    Вік прожить – не поле перейти.


    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.58)
    Коментарі: (21)


  27. Нінель Новікова - [ 2020.04.04 19:16 ]
    Ти - вiдлуння забутого гiмну... О.Блок Переклад з рос.
    Ти – відлуння забутого гімну
    В моїй долі у дикі ці дні,
    О, Кармен, як же сумно і дивно,
    Що ти знову приснилась мені.
    Зовні трепет, якесь шарудіння,
    Страхітливі, виснажливі сни,
    І твоя здичавіла чарівність –
    Як гітара, як бубон весни!
    Ти проходиш у мареві світла,
    Мов цариця блаженних часів,
    Ця голівка, в трояндах увита,
    У казковім зануренні снів.
    Спиш, змією скрутившись примхливо,
    Спиш в дурмані і бачиш у сні,
    Далеч моря і берег щасливий,
    Мрію, що недосяжна мені.
    Бачиш день променистий, пекучий
    І улюблений, рідний твій край.
    Синій, синій, співучий, співучий,
    Нерухомо-розкішний, мов рай.
    Тиша в тому раю безбережна,
    Лиш у нетрях густих чагарів
    Дивний голос, низький і химерний.
    Славить пристрасть циганських шатрів.

    12.03.2020



    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.45)
    Коментарі: (4)


  28. Андрій Пелепець - [ 2020.03.30 20:37 ]
    Вона
    Я знаю дівчину, мовчання
    Утома тяжкая від слів
    Панує маревом сіяння
    Зіниць розширених вогнів

    Її душа відкрита спрагло
    Лише віршам дзвінким, як мідь
    Життя пересічне, огрядне
    Минає гордо, мимохідь

    Легка, нечутна, некваплива
    Не йде, а начебто пливе
    Не скажеш, що вона вродлива
    Та щастя все у ній моє

    Вона сумна в години млості
    Та має блискавку швидку
    І сни її чіткі та гострі,
    Як райські тіні в пеклі на піску

    Коли жадаю я свавілля
    Я йду сміливо пити всі
    З солодким, мудрим болем зілля
    Знемоги й марення її

    літо, 2018 рік


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  29. Олена Музичук - [ 2020.03.28 06:20 ]
    Карантин
    ***
    Дозвольте, пані і пани,
    Вітати з келії моєї
    Усіх заручників цієї
    Епідемічної весни.

    Все утрясеться і пройде:
    Жалі, печалі і тривоги,
    Повідкриваються дороги
    І сад зелений зацвіте.

    Критичний розум оживе,
    Перевантажений знаннями,
    І зійде зрілими плодами
    Переосмислення нове.

    Мине цей час лихий і злий
    І ми чистіші і мудріші,
    Та до парафії добріші
    Усядемося за столи.

    І подарує нам усім
    Умиротворений Всевишній
    Забуті радощі колишні
    І крихту щастя в кожен дім.

    ІІІ.XX


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  30. Петро Скоропис - [ 2020.03.27 17:00 ]
    З Іосіфа Бродського.
    І
    У дорозі по Азії, ночуючи(був би дах)
    в сінях, лазнях, лабазах – у теремах і хатах,
    чиї кіпчені шиби овиду – вид узди,
    укривайся кожухом і норови завжди
    кут найти головою, аби кут у нічній
    млі сокирі обтяжив і вдар по ній,
    обважнілій від усячини випитого, і акурат
    окровити завадив. Коло вписуй в квадрат.

    ІІ
    Бійся широких вилиць та місяцеву, рябих
    шкірою щік; утішся чеснотою голубих
    віч – особливо у разі, коли передує ніч,
    хащі. Взагалі – має значення розріз віч,
    принаймні, вже наостанці, щоб чоловік
    у віщось – хай скрижаніле – але проник,
    а там і лід трісне, та і купелі крижані
    не настільки в’язкі, як меди брехні.

    ІІІ
    Просись на нічліг у дім, де у дворі висять
    повúвачі. Знайся з людом, якому за п’ятдесят.
    Чоловік у літах доволі долі пізнав, дастьбі,
    щоб із абищиць твоєї приписувати собі,
    із жінками – те саме. Гріш-другий убереже
    комір; а як міль пожирує хутрами, то лише
    холошина під коліном, а не чоботи: не забудь.
    В Азії чоботи першими пропадуть.

    IV
    У горах іди поволечки; треба повзти – повзи.
    Величні навіч оддалеки, не ліпші, аніж низи
    дольні впритул, їх поверхні випростані сторчма,
    і, мовби горизонтальна, виляста тропа сама
    звивається прямовисно. Лежма в горах – стоїш,
    стоячи – возлягаєш, виснувавши, що лиш
    в падінні ти незалежний. Так подолують дріж,
    запаморочення над прірвою, захват біля підніж.

    V
    Не зважай на “Агов, друзяко!” Ціпни і торопій.
    Чулий до мов, наріч, будь як глухонімий.
    У гурті не виділяйся – в профіль, в анфас; лиця
    зайве не умивай. І коли у пся
    горло ріжуть пилою, не морщся. Палиш – гаси
    недопалок слиною. Зодягай, носи
    сіре, під цвіт землі; підштанки вряди-годи
    барвою і відраюють в ній тебе погребти.

    VI
    Зупиняючись у пустелі, з каменю викладай
    стрілу, аби засвіт кинувшись, мав уяву бодай
    куди його далі рухатись. Демони відусіль
    в пустелі тебе терзатимуть. Чулим на голоси
    не диво і заблукати: зо крок убік – і кранти.
    Привиди, духи, демони – вдома в пустелі. Ти
    принагідно погодишся з цим, на жаль,
    коли по тобі витатиме безпритульна душа.

    VII
    Ніхто ніколи нічого не знає, і це ляка.
    Вдивлений у широку спину провідника,
    думай, що бачиш будучину, але будь
    якомога уважним, відстежуй відстані. Адже суть
    ліній життя – у відстані, обмеженій "нині" і
    "завтра", инакше – будучим. І не чувати ніг
    конче хіба за оказії гонитви, де наздогін
    вбивця біжить, грабіжник, минуле і т.ін.

    VIII
    В кислій ядусі лахів, в запахах кізяків
    цінуй незворушність речі зору оддалеки
    і сам обзаводься абрисом, недосяжним для
    бінокля, чиїхось згадок, жандарма або рубля.
    Курявою начхавшись і чавкаючи в багні,
    неважнецька різниця, чим ти виявишся у нім.
    Де у чім навіть ліпше, що людина з ножем
    про тебе не встигне подумати, як про чуже.

    IX
    Ріки Азії довші инших деінде у
    світі, багаті аллювієм, каламутні, і мул
    у осад не випадає, не потає,
    і, спивши з них, непереливки тим, хто п’є.
    Не вір відображенню. Перепливай на ту
    сторону на саморучно вив’язанім плоту.
    Знай, що й огні на березі, крім плотів,
    течія зносить вниз – таті напоготів.

    X
    Пишучи з цих місцин, не сповіщай в листі,
    що зустрів на шляху. Менше ним шелести,
    мову веди про себе, настрій тощо – письму
    байдужі читачі. Паче, як на саму
    затію пера з папером надто вже узнаки
    поширення прірви з тими, з ким, в кої віки
    ані лягти, ні всістись, з ким, – у письмі мастак,
    ти уже не побачишся якось і позаяк.

    XI
    Коли пусте плоскогір’я, а горі – версти висот
    бездонного неба Азії, синьки, в якій пілот
    або янгол розбовтує киселі;
    коли сам ціпенієш подумки – як ми під ним малі,
    втям: просторіні, що мовби не відають ні у чім
    потреби, дедалі дужче нужденні у помічнім
    погляді збоку, в критерії пустоти.
    І службу цю услужити можеш хіба-що ти.




    ----------------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  31. Нінель Новікова - [ 2020.03.26 22:07 ]
    Недобрий погляд... О. Блок Перекл. із рос.
    Недобрий погляд із-під брів.
    І гордий виклик, і зневага,
    Всіх ліній – співи і наснага.
    Такою вперше Вас зустрів.
    В партері ніч. І духота.
    Нагрудник темний близько, близько…
    Бліде обличчя… Чорнота
    Волосся, що спадає низько…
    Уже не вперше дивних стріч
    Я відчував німу жахливість!
    Та цих нервових рук і пліч
    Така бентежлива чутливість…
    У гордім русі королев
    На прикрощі ознаки схожі…
    (Так на людей із огорожі
    Похмуро поглядає лев).
    А там, під лампою, в цей час
    Уже замовкла сегідилья;
    І ревнощі, що не до Вас
    Йде полум’яний Ескамільйо.
    Не Ви потягнете тасьму,
    Щоб світло збавити навмисно,
    І не сяйне вже ряд перлистий
    Зубів – нещасному тому…
    О, не дивитися – не хочу,
    Сказати треба, та мовчи…
    І Ви (зорею серед ночі)
    Ковзнули, плавно ідучи,
    У русі поступу – знемога,
    І пісня Ваших ніжних пліч
    Мені до жаху вже знайома,
    А серце збереже цю ніч,
    Як пам’ять про вітчизну іншу, –
    Ваш образ дорогий навік…
    А там: життя оце залишим,
    Сумне життя разом залишим!
    Кричить пропащий чоловік…
    А березень наносить сніг.

    18.02.2020


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.49) | "Майстерень" 5.5 (5.45)
    Коментарі: (8)


  32. Нінель Новікова - [ 2020.03.20 11:14 ]
    Між залицяльників Кармен... О.Блок Перекл.
    Між залицяльників Кармен,
    Що скрізь строкатою юрбою,
    Заклично ваблять за собою,
    Один, як тінь, біля таверн,
    Нічних і сірих, в Лілас-Паст’я,
    Похмуро дивиться, мовчить,
    Для себе не благає щастя,
    А тільки бубон забренчить
    І глухо задзвенять зап’ястя,
    Пригадує ті дні весни,
    Серед бурхливого співзвуччя,
    Він бачить стан її співучий
    І споглядає творчі сни.

    19.02.2020


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.45)
    Коментарі: (6)


  33. Нінель Новікова - [ 2020.03.15 16:04 ]
    Сніжить розбурхана весна... О.Блок Переклад із рос.
    Сніжить розбурхана весна.
    Відводжу очі я від книги…
    О, мить страшна, коли вона
    Читала по руці Цуниги,
    В Хосе метнула погляд свій!
    Глузливо засвітились очі,
    Сяйнула перлами зубів,
    Забув я дні свої і ночі,
    І серце обливала кров,
    Усе змиваючи собою…
    А спів лунав: життя ціною
    Мені заплатиш за любов!

    17.02.2020


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.45)
    Коментарі: (4)


  34. Нінель Новікова - [ 2020.03.15 16:05 ]
    Як океану кольори... Олександр Блок Переклад з рос.

    Як океану кольори
    Під хмарами завжди мінливі,
    Раптове сяйво світлогри, –
    Як серце в грози гомінливі
    Міняє ритм, щоб не зітхнуть,
    Кров прибуває у ланіти,
    Щасливі сльози обпечуть
    Перед видінням Карменсіти…

    17.02.2020


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.45)
    Прокоментувати:


  35. Тетяна Роса - [ 2020.03.01 10:20 ]
    Варіації перекладу
    Вчепилось дерево в скалу,
    Мов пальцями, корінням:
    Стояти у негоду злу
    Непросто між каміння.
    Утричі вищі всі його
    Міцні брати долинні,
    І дивно: як зрости могло
    На тій стрімкій вершині?
    Зате, коли у тінь жахіть
    Нічних ще діл укритий,
    В промінні дерево зорить -
    Зелене у блакиті.

    ***
    Вп’ялося дерево в скалу
    Коріння п’ятірнею.
    Вітри шмагають по зелу
    Безжальністю своєю.
    І зростом дерево братам
    Долинним – на третину.
    І дивно: як зросло отам,
    На кам’яній вершині?
    Зате, коли весь діл ще спить
    Під ночі гобеленом,
    В промінні вже воно горить
    На синьому – зелене.

    ***
    Вп’яла коріння у стрімчак
    Затята деревина,
    Рвучкі вітри її усяк
    Терзають без спочину.
    Вона третиною лишень
    Братів долинних зростом.
    Вроста безстрашно, день у день,
    В небес холодний простір.
    Зате, коли ще тінь нічна
    Блукає по долині,
    Вона уже сіяє на
    Освітленій вершині.

    ***
    Щосили дерево в скалу
    Вчепилося корінням
    Негоди стерпіти хулу
    Нелегко між каміння.
    На зріст – третиною всього
    Дерев долинних висі.
    І дивно: як воно могло
    До неба дотягтися?
    Зате на вранішній зорі,
    коли в долині сутінь,
    Воно єднає угорі
    Земну й небесну сутність.

    ***
    Вчепилось дерево у твердь
    Скалистої верхівки,
    Вітри безжальні до осердь
    Проймають кожну гілку.
    Всього третиною на зріст
    Долинних побратимів,
    Воно самотньо кожен лист
    Купає в небі синім.
    Зате, коли долини сплять,
    ще мороком укриті,
    Уже із сонцем гомонять
    Його зелені віти.

    ***
    В скалу коріння уп’яло
    Затяте деревце.
    І всі вітри зривають зло
    На впертому за це.
    Всього третиною на зріст
    Деревам із долин.
    І страшно, що негоди свист
    Життю зупинить плин.
    Зате, коли нічна пітьма
    Ще огортає діл,
    Воно вже сонце підійма
    На синій небосхил.



    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (6)


  36. Олександр Панін - [ 2020.02.26 14:01 ]
    Я нарешті її переміг…

    Переспів вірша О. Блока


    Я ее победил, наконец!
    Я завлек ее в мой дворец!
    Три свечи в бесконечной дали.
    Мы в тяжелых коврах, в пыли.
    И под смуглым огнем трех свеч
    Смуглый бархат открытых плеч…
    А. Блок

    ***

    Я нарешті її переміг,
    Заманив у палац,
    в мій барліг…

    Канделябри у владі пітьми,
    Пил важкий, а під ним - килими ..
    Вже остання свіча ледь горить,
    І темніє плечей оксамит…

    Переплетені коси не в лад,
    І на персні помер діамант.
    Плаче рот від любовних страждань,
    І жадає нових катувань…

    У бездонних проваллях вікон -
    Стогін пристрасті, наче прокльон.
    Гімном траурним плаче сурма
    І гойдається чорна труна…

    - О, коханий, чи ми не самі?
    Загаси, необачний, вогні!

    - Це скипає любов біля скронь,
    Це – коханням насичена кров…

    Злих цвяхів
    мелодійний стук,
    З губ холодних -
    останній звук:
    - Мій найкращий, коханий,
    бич,
    Із собою візьми,
    поклич!
    Хай чекає на мене
    ганьба –
    Долю я обрала
    сама…

    Гаснуть очі, мовчать слова,
    Ти померла і ти - як жива!
    Кров невинну я пив у чаду…
    Я кохану в труну кладу…

    Взимку, в стужу
    весінні пісні...

    Кров твоя заспіває
    в мені…





    Рейтинги: Народний 5.38 (5.4) | "Майстерень" -- (5.46)
    Коментарі: (2)


  37. Олена Музичук - [ 2020.02.14 12:35 ]
    Осінь
    Яка сумна пора!Люблю зів’яле листя
    І проводи його прощальної краси,
    Коли чарує очі осені намисто,
    В багрець і в золото одягнені ліси.
    У храмі їхньому гуляє вітер чистий
    І небо з далини доносить голоси,
    І сонця світлу мить, і вранішні морози,
    І сивої зими нечувані погрози.

    2020


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  38. Олена Музичук - [ 2020.02.12 10:00 ]
    Літо
    Ох, літо красне! Я́ любив би і тебе,
    Якби не спека ця, та комарі, та мухи.
    Ти, гублячи усіх, являєш нам себе,
    І мучиш; як поля, ми боїмось засухи;
    Благаємо води, та небо голубе
    Не посилає ні́ дощу, ні завірюхи,
    Бо провели її вином та хороводом
    І помина́ємо́ морозивом і льодом.

    2020


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (2)


  39. Петро Скоропис - [ 2020.02.10 10:41 ]
    З Іосіфа Бродського. Вірші про зимову кампанію 1980-го року.
    I
    Швидкість кулі з падінням температури
    сильно залежить від рис мішені,
    від бажання зігрітись в мускулатурі
    торсу, в пітканні судин яремнім.
    Брили лежать, як обози війська.
    Тінь втискається в суглинок мимоволі.
    Звисока осипається немарка побілка.
    І літак розчиняється, ніби цята молі.
    І пружиною споротого матрацу
    трепенувся розрив. Сповняючи ущерть вирву
    начебто збігла пінка, кров сочиться не зразу
    в ґрунт, а береться у тверду кірку.

    II
    Північ, пастух і ратай, жахає стадом
    Аравію, ширячи псячий холод.
    Ясна морозна днина стоїть над Чучмекистаном.
    Панцирований слон закидає хобот –
    пріч подалі чорної миші
    міни в снігу – відригнути горлу
    глевтяка із утроби кивком, рішивши,
    як Магомет, посувати гору.
    Сніг заліг на вершинах; небесні комірники їм
    покривають нестачі, собі не в збиток.
    Непоступна, гора відступає спіхом
    свою нерухомість тілам убитих.

    III
    О, начувані піснею слов'янина
    вечори Азії. Видубіла, сира і
    не потравна людська свинина
    на долівці у караван-сараї.
    Тліє кізяк, клякнуть холодні ноги;
    пахне шматтям, вільгим духом лазні.
    Сни одинакові, теж вологі.
    Більше патронів, чим ради у споминанні,
    і заціпив гортані "ура" осадок.
    Слава тим, хто, долівіч зі учину,
    йшли в абортарії в шістдесятих,
    від сраму рятуючи батьківщину!

    IV
    В чім напучання дзижчання трутня?
    В чім – гвинтокрилого апарата?
    Вижити – річ, не в примір марудна,
    чим огороди, горож заради
    чи які карткові ансамблі.
    Все нестійке, на поталу дулу:
    сім'ї, звивин сусіки, саклі.
    Над розвалинами аулу
    ніч. Йдучи під себе мазутом,
    стигне залізо. Місяць-нетяга,
    чим у чоботі вже роззутім,
    тоне у хмарі, мов у чалмі Аллаха.

    V
    Святні, висотні настоянки на озоні.
    Привізна буцім, звалена як попало
    бéзгомінь. Збухла, мовби опара,
    пустота. Розродися зорі
    життям, лунали б аплодисменти
    маестро-артилеристу, акордам фуги.
    Убивство – безхитрісна форма смерти,
    тавтологія, арія від попуги,
    справа рук, либонь, та брови дугою
    проти мухи житечної у прицілах
    молоді, що знайома з кров’ю
    тільки з чуток та ламання цілок.

    VI
    Натягни укривало, вирий углиб матраца
    ямку, заляж і слухай "уу" сирени.
    Наступне обледеніння – обледеніння рабства
    наповзає на глобус. Його морени
    підминають держави, розумування, блузки.
    Бубнячи, викочуючи орбіти,
    ми плющимося майбутнім, як оті молюски,
    бо ніхто нас не чує, наче ми трилобіти.
    Протяги з коридору, зі свердловин, із вікон.
    Крутни вмикача, скрутись у калачик.
    У хребта в шані вічність. В примір повікам.
    Ранком звестися зась з карачок.

    VII
    В стратосфері, кинута всіма, сучка
    лає, слинить ілюмінатор.
    "Шарик! Шарик! Прийом. Я – Жучка".
    Шарик внизу, і на нім екватор.
    Як ошийник. Згірки, поля з ярами
    повторяють падкі до білила скули.
    Стид їх усотався прапорами.
    І сполотнілі несучки-кури
    в кліті підвалу, після побудки
    відкладають білі, як цнота, яйця.
    Що коли і чорніє, то тільки букви.
    Як сліди уцілілого дивом зайця.

    ---------------




    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  40. Олена Музичук - [ 2020.02.08 20:53 ]
    Зима й весна
    ІІ
    Тепер моя пора: весни я не люблю;
    Відлига та моква; я хворію весною;
    Кров бродить; почуття лиш додають жалю;
    Я задоволений суворою зимою.
    Під місяцем ясним сніги її ловлю,
    Мчу з милою саньми дорогою крутою,
    Коли під соболями свіжа як зело
    Вона вам руку жме, цілуючи в чоло.

    ІІІ
    Як весело мені, в залізо взувши ноги,
    Черкати дзеркала заледенілих рік!
    А чари зимніх свят?.. А ці нічні тривоги?..
    Та треба мати честь; пів року сніг та сніг,
    Це у кінці кінців і мешканцю барлоги,
    Ведмедю, надокучить. Ну не можна вік
    На санях до Армід кататись у хуртечу
    Чи киснути за склом подвійним біля печі.

    2020


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  41. Олена Музичук - [ 2020.01.29 18:09 ]
    Рукави широкі
    Рукави циганки
    як ворота вшир,
    доломан у неї –
    дорогий убір.
    А в тім доломані
    пісня до людей,
    наче із неволі
    рветься із грудей.
    А пісні у неї –
    як весною квіт.
    Розійдеться злато
    у широкий світ!

    2020



    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (4)


  42. Олена Музичук - [ 2020.01.25 15:24 ]
    Дайте клітку яструбу
    Яструб у зеніті,
    поки ще літає,
    на золоту клітку
    волю не міняє.
    Дикі коні в полі,
    поки є ще сили,
    розірвуть стремена,
    погризуть вудила
    Так і ті цигани
    буйного народу –
    підуть у неволю
    за його свободу.

    2020


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (11)


  43. Олена Музичук - [ 2020.01.22 10:56 ]
    Вчила мене стара мати
    Вчила мене стара мати
    грати і співати
    і навчила часто, часто
    сльози проливати.
    Та й тепер, буває, плачу,
    плачу, як згадаю,
    хто отих дітей циганських
    музиці навчає.

    2020


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  44. Олена Музичук - [ 2020.01.19 16:17 ]
    Ай! Моє брязка́льце
    Ай! Моє брязка́льце
    троїсто лунає,
    як циганська пісня
    мре і серце крає!
    Мре і серце крає
    на циганській мові.
    Кінець пісні, танку́, горю
    і моїй любові.
    Кінець пісні, танку́, горю
    і моїй любові.

    2020




    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (2)


  45. Олена Музичук - [ 2020.01.15 11:05 ]
    Пісня, що в мені
    Цей голос чую знову я,
    коли згасає день,
    і повниться душа моя
    перлинами пісень.

    У пісні обіймаю я
    оточуючий світ,
    і співу вільна течія
    несе мене в політ.

    І тихо заспіваю я,
    коли душа щемить
    і у юдолі житія
    вмирає щастя мить.

    2020


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (3)


  46. Петро Скоропис - [ 2020.01.15 10:31 ]
    З Іосіфа Бродського. Начерк
    Холуй дрижить. Раби регочуть.
    Кат у сокири лезо дрочить.
    Тиран шматує каплуна.
    Зимова повня осяйна.

    Питоме малево, гравюра.
    На лежаку – Солдат і Дура.
    Карга шкребе заціплий бік.
    Лубок родимий, далебіг.

    Собака лає, вітер носить.
    Борис у Гліба в пику просить.
    Кружляють пари на балу.
    В прихожій – купа на долу.

    Лупата повня, оковирна.
    Окрема, мізки мов, – хмарина.
    Нехай же Маляр, паразит,
    пейзаж инакший зобразить.


    -------------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (2)


  47. Володимир Ляшкевич - [ 2020.01.05 20:37 ]
    З О. Мандельштама. «Живемо, наче ми... »
    Живемо, наче ми не на власній землі,
    Нас і поруч не чути. А так, взагалі,
    Ні розмови не буде й промовця,
    А згадають кремлівського горця.
    Повні пальці його , як масні хробаки,
    І мов гирі пудові - слова-вірняки,
    Тарганові глузують вусища
    І халявно блищать чоботища.

    А круг нього з вождів тонкошиїх бурдей,
    Він прислугою тішиться напівлюдей -
    Хто вищить, хто м’явчить, хто кигиче,
    Він один лиш бабаїть і тиче.
    Як підкови у дар - за указом указ:
    Кому в пах, кому в око, у лоб, і, всякчас,
    Що не страта у нього – малина
    Для широких грудей осетина.


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.54)
    Коментарі: (6)


  48. Петро Скоропис - [ 2020.01.03 22:19 ]
    З Іосіфа Бродського. Венеційські строфи (2)
    I
    Зваляний за ніч оболок підіймає мучнистий парус.
    Від поляпасів пекаря блідувата щока
    узялася рум’янцями, і висвітився стеклярус
    в лавці ломбардника.
    Сміттярі випливають. Буцім горож дубцями
    бігма ті школярі, ранішні промінці
    ні колон не минають, ані аркад з двірцями
    у водорості торці.

    II
    Довго світає. Голий, холодний мармур
    стегон нової Сусанни супроводиться при
    омовінні-зануренні стрекотом кінокамер
    нових старців. Зо три
    ситі голуби, знявшись із капітелі,
    уподібняться легко мевам: за фуете
    подать стягують води, або – поклеп постелі,
    сонний, на вільгу стель.

    III
    Вільга сповняє спальню, баю накидки
    сплячої грації, що до всього глуха.
    Так на хруснулу гілку з’їжуються куріпки,
    і янголи – від гріха.
    Чула бязь у вікні пізнає вдих і видих.
    Піна блідого шовку спада і обволіка
    стульця і дзеркало – в склі його ніби вихід
    речі з її кутка.

    IV
    Світло тисне вам віки, мушлі мовби; і мушлі
    вух тетеріють од бомкань дзвонів вряди-годи.
    То дзвіниць в череді з водопою гули
    ряботять над води.
    Зі прочинених вікон в ніздрі вам б’є цикорій,
    гірка кава, зібгане убрання.
    І мочає списа змію у зів Георгій
    в золоті лат з коня.

    V
    День. Невагома маса її ж квадратур лазури,
    полишачи світ – синій увесь! – в тилу,
    припадає до скла, як груддю до амбразури,
    і присягає склу.
    Кучерява орава дасть у заграві фору
    шапці на крадіяці, норд-осту в плюс.
    Місто світиться, як товчія фарфору
    і битого кришталю.

    VI
    Шлюпки, моторні фелюки, баркаси, барки,
    буцім капці непарні зі стіп Творця,
    денами топчуть шпилі, пілястри, арки,
    риси ніби лиця.
    Все на два множать вічі, долі окрім і сині
    спитої H₂O. Ліпше инших на світі "за",
    в меншині полиша і її, і ріні,
    ирію бірюза.

    VII
    Так виходять із вод, ошелешують гладдю
    плоті бугристий берег, з рамен до ніг
    махом збавлені плаття, зволяючи платтю
    бгатись у далині.
    Так обдають вас бризками. Обезсмерчені пахнуть
    водоростями, од люду різнимі узагалі,
    голубів одволікши від божевільних шахмат
    плаців неподалік.

    VIII
    Я пишу свої строфи, сидьма на білім стулі,
    просто неба, взимку, собі один
    в піджаку, хмільний, розсуваю скули
    фразами не латин.
    Стигне кава. Плеще лагуна, в сотні
    бликів оку стухлі зіниці тне
    за карбовані в пам'ять пейзажі, годні
    обійтись без мене.

    ------------


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  49. Нінель Новікова - [ 2020.01.02 18:53 ]
    Діва Яків Баст (переклад із рос.)
    По місячній стежці крізь хвилі морського приливу
    У сяйві гірлянд мерехтливих з небесних сузірь
    На березі темному бачу оголену діву
    Утіленням навіч жагучих фантазій і мрій…

    Іде по пісочку неспішно, легкою ходою.
    Дияволу душу за неї, таку, продаси.
    Приморський безхатько у трансі трусне бородою,
    Украй очманіє від влади п’янкої краси.

    У захваті вслід засвистять їй із байків іскристих,
    Відійде з дороги розгублений пес у туман.
    Без сорому й страху пливе. Господинею міста…
    Встеляють їй шлях пелюстки нерозквітлих троянд…

    Навіщо з’явилась із мороку моря пучини?
    Що вабить її вдалину і заклично веде?
    Не буду шукати таємної тому причини.
    Так вірити хочу, що діва шукала мене…
    2019


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.45)
    Прокоментувати:


  50. Олена Побийголод - [ 2019.12.27 06:51 ]
    27. Королівський крохей
    Володимир Висоцький. «Аліса»

    Король, що вчив нас не на жарт,
    почім фунт лиха,
    державі прищепив азарт
    одної втіхи,

    козирних герцогів й валетів всіх мастей -
    привчив до гри у приголомшливий крохей...

    Залиште суперникам скруху та страх,
    крохмалять хай «Крах!» на своїх прапорах!
    Ні крихти вагань, всіх трощіть за трофей, -
    оце королівський крохей!

    (2018)


    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.42) | Самооцінка 6
    Прокоментувати:



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   ...   32