Наша правда влаштовує нас
і таких, як і ми, ще до того
як на мить зупиняється час
у останній молитві до Бога.

Наша істина, сукана з жил,
не влаштовує інде еліту
із минулого... їхній копил

Левкадська скеля поряд височить,
І про Сафо розкаже, поетесу.
Отож отут спинімося на мить…
Поезії писались їй чудесні…

Поет Алкей хмелів, як од вина,
Читаючи рядки оті чудові,
І палко їй освідчився в любові…

«Раббі, погляньте! Лежить хтось біля єшиви!»
«Негайно ж несіть до мого покою!»
На ранок протверезивсь молодик.
Раббі запросив до столу, дав чарку на похмілля.
«Хто ти?- спитав.- Побутом яким тут опинився?»
« З Польщі я. Може, щось про Радзивіллів чул

Шмат увірву твойого часу
дорогоцінного;
шмат спокою твого,
більш непорушного, ніж я,
загарбаю;
величності твоєї добрий шмат
привласню; –
усе, чим наділяєш лиш себе ти,

Жити, виживаючи, не мед
і лише уява помагає
бачити сьогодні наперед,
що тебе вчорашнього чекає.

У Полішинеля є секрет –
ув’язати наслідки й причину.
Та, аналізуючи момент,

Всього не заграбастаєш! І скільки ж людям треба
для ситого життя - страждань, смертей, війни почвари?
І по тобі світ відспіває упокійні треби,
згустяться над короною свавілля - чорні хмари.

Від золотої лихоманки очі, аж пожовкли,
а раптом смерть за

Зів‘яли квіти поступово,
не дочекалися тебе…
Та я своє тримаю слово –
чекаю, люба, дотепер.

Іще чекати доста буду
і буду марити вночі
тобою, мила моя згубо,

Жовтень пожежі влаштовує по дібровах;
згодом гасити заходиться їх дощами.
Осінь... Читай: «заспокоєння» і «добробут».
Плачеш: «Не був у відпустці»?
Ну… Заощадив.

З третьої спроби стрибнув би хоч трохи

Холоне в полум’ї рудому
Коханням зраджена душа, –
Спішу зажурено додому,
Як осамітнене пташа.
Шурхоче сонно під ногами
Опале листя тут і там,
Де ще недавно вечорами
Гуляв замріяно не сам.

Хай воля Божа і неба ласка
зійдуть сьогодні до тебе
і оживе хай вранішня казка
спомином висохлих стебел.

Бачиш, як вітер листя колише,
всотує краплі туману,
тихо ступає осінь між вишень,

Дорога лісом - просто
гра на нервах,
Пляшок осколки -
люті вороги,
Їжачились бляшанки
від консервів,
В колеса наставляли
шпичаки.

Онуки діда радісно зустріли,
Вони вже свята справжнього хотіли.
Вони на нього цілий рік чекали.
Вже через тиждень свято наступало,
А в них ялинки досі ще немає.
Щось тато й мама лише обіцяють.
А тут дідусь з’явився на порозі,
Червоний, розпашілий н

Жаль, що на волі моя печаль,
що з нею знайомі всі,
що білий кінь піде в чорну даль
по цій ще земній красі.

Жаль, що сьогодні в останній день,
а завтра в останній час
хтось, не почувши моїх пісень,

На городі восени
овочі і бур'яни
стали жваво сперечатись,
кого вибрать в депутати.
Огірок сказав хвалебний: -
Я з дитинства за зелених.
Он погляньте всі на мене -
в пухирцях і весь зелений,

Судилище медведя відбулося.
Не дивно. Але це не Божий суд.
І дибки підіймається волосся,
моя країно, топче тебе Брут…

А що раби? Рабам давай видовищ,
вони і рідну матір продадуть…
Ведуть нарід убивці до кладовищ,

Біжать роки… Згасають дні…
Ховаються надії…
Лиш тільки радощі земні
Ніколи не маліють.
Біжать роки… Згасають дні…
Ховаються надії…
А я, незборний, наче в сні,
Уперто молодію.