Не сотвори собі мене
в своїй уяві,
бо не з'явлюся я тобі
в зеніті слави,
бо "на готове" простягає
кожен руки,
та ідеали сотворять -
важка наука!

Коли не можеш мовчати,
коли є що втрачати,
коли біль через край -
відпускай!
Відпускай, відривай,
вивертай
душу криком,
коли не можеш

А планети зійдуться і стане усе на місця.
І світанки нові вереснево засяють яскраво.
Купол правди здійметься над містом твоїм величаво.
І щасливо завершиться вкотре історія ця.

І широка ріка змиє втому поснулих людей.
Переможе добро. Ось побачиш, в

Про болі мовчи, говори лиш про щастя, сонце
Складай йому оди, та тільки не про своє...
І тихо моли свого янгола-охоронця,
Про те, щоб і він не казав, як на серці є.

Бо щирість лякає, і вершить тобі запону
від слів розуміння, що жити - то все, що є.

Красива, сонячна,
лише б радіти.
Згубила в соняхах
картате літо,
зелені кульчики,
немов ліщина.
Сама ще дівчинка,
а Бог дав сина.

Діалектика для фейсбука (з Канта) довге – актуальне речення... ... від Канта*: “Там де їхня спрощена логіка-свідомість (Wesen-суть,істота) , замість того зупиняє, власне стверджує, що це каверзні задуми розумників з метою, що найменше, похитнут

Все мине безжалісно, повільно,
Злиже час і відчай твій, і біль.
Усміхнеться в очі божевіллю, -
Не жалкуй, облиш вчорашній хміль.

До зими хвилина-дві – не більше.
Жменя снігу – вимір у життя.
Холодно. Тебе турбує інше?

А потім сталася війна
Межи нерідними братами,
Несамовита до нестями,
Осатаніла і брудна.

І правда в кожного своя,
Свої канони і резони,
І захищатимуть до скону

Це місто – п’яне, це місто – сонне.
І ти, і я – застигли в бетоні.
Між нас – ліхтарі, між нас антени
і сни, що чатують по закутках темних.

Асфальтні ріки, човни-маршрутки,
клумб - островів запорошене хутро.
І де шукати того хлопчину

Тобі й не снилось
як зорі серпневі згоряли до тла.
Мені лишилась
лише зола.
Листок золотий, що в долоні бринить,
вітер осінній гойдає.
В холодній блакиті він зникне за мить.
І я його відпускаю.

наче про фейсбук Кант* сказав: ... таким чином йдеться не про різноманітність в мисленні, а уперто (зводиться до логіки Я) іде лише (blo-голо) про поняття Я, котре є простим (einfach-одно-разове-кратне) і до котрого (одного Я) все мислення, зр

Без клепки в голові неважко жити,
Поспав, поїв, помацав жінчин таз.
Весь вік думками тільки у кориті,
А генії звойовують Парнас.

А там - війна! Брикаються коняки,
Митці в боях розплющують носи.
Мені також порвали збоку плавки,

Усе в тебе є:
і синиця у жмені,
і тінь журавля,
і прихований туз...
А серце твоє
у нагрудній кишені
(моїй) так давно
поселилось чомусь.

З полону викупили кількох дівчат. Привезли в Нехардію і дали притулок на горищі в домі благочестивого рабі Амрама. Наніч прибрали драбину, що вела нагору. Котрась із дівчат пройшлась і промінь місяця вихопив її миловиду постать. Побачив це рабі і спал

Стомлені, замилені очі Доброти.
Релаксуй - муркочуть пуми і коти.
Синові - "добраніч", мамі - "почекай".
Лаштувала кладочку... віддалився рай.

Камінь із каблучки випав - на пісок.
Був у мене Голос.
Хвалять голосок.

Осіння днина випита до дна,
Лягли навколо тіні присмеркові,
Лиш у саду, в любовному алькові
Літає сміху голосна луна.

Комусь вона, можливо, не до речі –
Збива ліричну хвилю у душі…
Ще хтось когось – дивуюся – смішить,