
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2022.08.13
15:20
Не сумуй, кохана, дні осінні
Ще далеко хмарами повзуть...
Я життя віддав би по краплині
За кожнісіньку твою сльозу.
Скільки ще, скажи, за небокраєм
Накує зозуля щастя літ?
Хай же серденько твоє не крають
Ще далеко хмарами повзуть...
Я життя віддав би по краплині
За кожнісіньку твою сльозу.
Скільки ще, скажи, за небокраєм
Накує зозуля щастя літ?
Хай же серденько твоє не крають
2022.08.13
15:06
Відкрилась дорога дорога
2
Шляховики асфальт поклали
так, що автівки, мов коали,
3
пересувалися – нерівна:
2
Шляховики асфальт поклали
так, що автівки, мов коали,
3
пересувалися – нерівна:
2022.08.13
07:52
Еротики потрібно більше віршу,
щоб не відмер навіки м’яз слабкий.
Нехай пробачать мені мову грішну!
Насправді я далеко не такий.
Не опишу принизливого блуду.
І те, як після сексу йде тютюн.
Тримає жінку чоловік за груди…
У нього ж не поруччя – риба
щоб не відмер навіки м’яз слабкий.
Нехай пробачать мені мову грішну!
Насправді я далеко не такий.
Не опишу принизливого блуду.
І те, як після сексу йде тютюн.
Тримає жінку чоловік за груди…
У нього ж не поруччя – риба
2022.08.13
05:30
Пахнуть столочені трави,
Дзвінко сюрчать цвіркуни.
Вітер то крила розправить,
То поринає у сни.
Топчем отаву духмяну
Вздовж гомінкого гайка, –
Не видається обманом
Спереду постать гнучка.
Дзвінко сюрчать цвіркуни.
Вітер то крила розправить,
То поринає у сни.
Топчем отаву духмяну
Вздовж гомінкого гайка, –
Не видається обманом
Спереду постать гнучка.
2022.08.13
04:55
Серпнева ніч розбудить цвіркунів.
Чи цвіркуни пробудять морок ночі?
Гадати я не буду і не хочу,
але до ранку не побачу снів.
Хай ватра пломеніє край води
і завмирає дим понад травою,
де вітер обіймає ніжно хвою…
Чи цвіркуни пробудять морок ночі?
Гадати я не буду і не хочу,
але до ранку не побачу снів.
Хай ватра пломеніє край води
і завмирає дим понад травою,
де вітер обіймає ніжно хвою…
2022.08.12
22:54
Торгує пізнє небо снігом хмар,
І ріжуть хлібчик сонця ластів’ята.
Черешня біля хати вже сама,
І щиро молить тишу рута-м’ята.
Тримає пам'ять дні, як древній тин.
Вже сам, немов роса, почав сивіти…
У мені смуток хоче прорости,
І ріжуть хлібчик сонця ластів’ята.
Черешня біля хати вже сама,
І щиро молить тишу рута-м’ята.
Тримає пам'ять дні, як древній тин.
Вже сам, немов роса, почав сивіти…
У мені смуток хоче прорости,
2022.08.12
21:10
Побігло літо навстріч мжичці
І так прискорило цей біг,
Що аж заплуталися в гичці
Ступні його засмаглих ніг.
Ніяк позбавитись не в змозі
Від товстих стебел ботвини, -
Тепліє літо поруч досі,
Подарувавши день ясний.
І так прискорило цей біг,
Що аж заплуталися в гичці
Ступні його засмаглих ніг.
Ніяк позбавитись не в змозі
Від товстих стебел ботвини, -
Тепліє літо поруч досі,
Подарувавши день ясний.
2022.08.12
20:50
І знову бажання сильне, і знову палають щоки.
Можливо, я божевільна. Давно розминулись кроки
у різні боки, на різні системи і небокраї.
Напевно, я божевільна. Я все ще тебе кохаю.
Я все ще… ти хочеш знати? Це моління, не питання.
Не мусиш відповіда
Можливо, я божевільна. Давно розминулись кроки
у різні боки, на різні системи і небокраї.
Напевно, я божевільна. Я все ще тебе кохаю.
Я все ще… ти хочеш знати? Це моління, не питання.
Не мусиш відповіда
2022.08.12
19:20
– Скажіть, Безрукове Сергію,
де Ваш акторський апогей?
– Про роль одну я дуже мрію…
зіграти хочу – Сашу Грей.
* * *
– Куме, чув такі я слухи у мистецькім світі –
в Моісеєва дитина з’явиться у квітні!
– Що Ви, куме, оце диво. Аж кусаю лікті.
де Ваш акторський апогей?
– Про роль одну я дуже мрію…
зіграти хочу – Сашу Грей.
* * *
– Куме, чув такі я слухи у мистецькім світі –
в Моісеєва дитина з’явиться у квітні!
– Що Ви, куме, оце диво. Аж кусаю лікті.
2022.08.12
19:08
Під жахливе сирен голосіння
та розриви снарядів, ракет –
посадили звитяги насіння
у надії на сходів букет.
Ми саджали своєї звитяги насіння,
зупиняли кривавий бенкет!
Ще трудились удень і ночами,
та розриви снарядів, ракет –
посадили звитяги насіння
у надії на сходів букет.
Ми саджали своєї звитяги насіння,
зупиняли кривавий бенкет!
Ще трудились удень і ночами,
2022.08.12
05:57
Господи, ми грішні!
Та ніколи не зраджували хліба,
ні землі своєї не зраджували ніколи.
Борисфен тому свідок і зоряне небо,
могили пращурів і степові шляхи,
які ведуть до батьківської колисанки,
до хрестів на прадідівських могилах…
Звідти і сила на
Та ніколи не зраджували хліба,
ні землі своєї не зраджували ніколи.
Борисфен тому свідок і зоряне небо,
могили пращурів і степові шляхи,
які ведуть до батьківської колисанки,
до хрестів на прадідівських могилах…
Звідти і сила на
2022.08.11
20:53
В розірвані війною дні і ночі,
під голосіння збурене сирен,
те слово я повторюю пророче,
що душу у полон мою бере.
Що серце полонить моє і розум,
і непокоїть часу мого плин.
Воно зрідні поезії чи прозі,
під голосіння збурене сирен,
те слово я повторюю пророче,
що душу у полон мою бере.
Що серце полонить моє і розум,
і непокоїть часу мого плин.
Воно зрідні поезії чи прозі,
2022.08.11
19:12
Історію Московії, мабуть,
Не із Данила треба починати.
Бо ж князем би Данилові не буть,
Якби-то не заслуги його тата.
Татусь Данила – кінь іще отой,
Ім’я його відоме і глухому.
Мабуть, з князів у ті часи ніхто
У підлості не міг рівнятись йому.
Не із Данила треба починати.
Бо ж князем би Данилові не буть,
Якби-то не заслуги його тата.
Татусь Данила – кінь іще отой,
Ім’я його відоме і глухому.
Мабуть, з князів у ті часи ніхто
У підлості не міг рівнятись йому.
2022.08.11
14:54
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх
2022.08.11
12:20
Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
2022.08.11
11:49
Народження – красне.
Дитинство – безтурботне.
Отроцтво – наївне.
Юність – шалена.
Молодість – світла.
Зрілість – розважлива.
Старість – поважна.
Старецтво – болісне.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Дитинство – безтурботне.
Отроцтво – наївне.
Юність – шалена.
Молодість – світла.
Зрілість – розважлива.
Старість – поважна.
Старецтво – болісне.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2022.08.03
2022.07.10
2022.06.28
2022.06.17
2022.06.16
2022.05.24
2022.05.20
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Павлюк Ігор /
Рецензія віршів
Ярослав Голобородько - ХУДОЖНІ КЛЕЙНОДИ ІГОРЯ ПАВЛЮКА
Ярослав Голобородько,
доктор філологічних наук, професор
ХУДОЖНІ КЛЕЙНОДИ ІГОРЯ ПАВЛЮКА
Коли митець сповідує цінності, що вони очевидно й неприбрано вибиваються з кола поп-ідей, тенденцій, програм, це завжди викликає інтерес. Причому не лише до його творчості, а, можливо, ще більшою мірою до його постаті, позаяк, перефразуючи відомий вислів, можна стверджувати, заявляти, проголошувати: постать чи, радше, масштаб постаті вирішує все.
Масштаб поетичної постаті Ігоря Павлюка предметно й повнокровно виражений у його поважних збірках “Бунт свяченої води” (Львів: СПОЛОМ, 2005) та “Магма” (Львів: Світ, 2005), до яких увійшли ліричні тексти й драматизовані поеми та які своїм обсягом, текстовою наповненістю претендують на статус поетичних томів.
У них Ігор Павлюк постає мислячою і креативною особистістю, яка в добу, коли безмежним у своїй незчисленності арсеналом мас-медіа, політичними гравцями, державними інституціями утверджуються напрями глобального об’єднання, возз’єднання, єднання різних націй, культур, ментальностей, між іншим, з відчутною перспективою уніфікації, коли в українському літературному соціумі поширюється і тиражується аксіологія західної художньо-образної стилістики, до того ж не найвищого, не елітарного ґатунку, коли література втрачає автентичні корені, витоки, річища, отже, постає особистістю, яка в епоху цих складних і суперечливих явищ обстоює національні поетичні й поетикальні цінності.
Й це, безперечно, викликає повагу, оскільки є формою новітнього художньо-етичного й естетичного нонконформізму, про реальне й гіпотетичне існування якого, схоже, в українській аналітичній думці забули, захопившись розбудово-побудовою гіперпрагматичного суспільства, в якому чи не найбільшим мірилом вартості й вартісності стає спроможність підлаштуватися – нині це ефектно називають адаптацією – під його вимоги й правила гри.
Ігор Павлюк – це український поет за природою мислення, фонопису, лексичного депозитарію, образного звучання, ментальної спрямованості, це достеменно національний митець за сутністю й поставою слова, за характером проблематики й лейтмотивів, за органікою ритмостилю й мелодійних малюнків, це український художник за порухами думки, ліризмом манери, епічністю погляду, культурою версифікації, духом світовідчуття.
Поет Ігор Павлюк іде від України – від її слова, кольорів, історії, прикмет, образів, духу – і приходить до неї. Причому його цікавлять, приваблюють, бентежать не тільки національні реалії, у сенсі реалії минулого чи сучасного життя етносу, народу, нації, а передусім патос, колористика, синергетика цих реалій і цього життя. Він глибоко відчуває дух національної аури, геокультуру, геоментальність, геотрадиції українського світовідчуття. Він не те що говорить від імені нації – складається інша партитура стосунків митця з національним єством: немовби національний дух, макрокосм говорить поетовими текстами.
Виразна, рельєфна, наскрізна, непереможна й непереможена українськість поетичних витоків-начал, витоків-струменів Ігоря Павлюка зримо оприявнюється практично в усіх творах, які увійшли до двох репрезентованих збірок, що вони своїм обсягом, своєю потужністю нагадують прозові, а ще точніше, романні явища. Й справа не тільки, та й не стільки в образних висловах на кшталт “чайка на Дніпрових кручах”, “щоб запахло Поліссям”, “полинові хвилі Бугу”, “і тінь вогню, в якому профіль Гонти / зазолотів”, “стану тихим і світлим – ну зовсім Чумацький Шлях”, “він вільним був, як течія Дніпра”, “Чумацьким Шляхом, що веде на Київ”, “в моїй крові, що на Дніпрі розведена”, “і співають пісні, трохи довші за воду Дніпра”, “Козаків імена, ніби назви пташок України, скільки у відчутті-вираженні національного мелосу з усіма його жалями, болем, роздумами, глузливими інвективами, з усією його мінорно-медитаційною та глибинно вибуховою експресією.
Ігор Павлюк постає і ліриком, і лірником, і романтиком, і автором романсів, і драматичним поетом, і поетом-мандрівником, і елегіком, він постає і сатириком, що подає документально, ба навіть натурально влучні картинки життя-буття, і бунтівником, який відчуває та розуміє духовну велич, морально-естетичну силу протесту, й автором сценок, картин, виконаних неначе на пленері української дійсності, й художником, який схильний до загострено соціумних, майже публіцистичних випадів, і мислителем-онтологом, що його непокоять взаємини космосу неба із космосом серця й людської душі.
З особливою щедрістю й повнотою українолюбна, українопристрасна, українозосереджена колористика Ігора Павлюка втілюється у віршах “Піч наша більша була за хату...”, “Творець і гетьман”, “Дощ мені просто на серце йшов...”, “Тихо. Чую дихання калини...”, “Над вікном щербатий Місяць плаче...”, “Українським поетам не можна вмирати рано...”, “Така глибока кров...”, “Як перший сніг – отак мені світає...”, “У хаті селянській свячена вода й самогонка...”, “Релігійно люблю батьківщину свою окаянну...”, “Корінному триптиху”, “Снах рідної землі”, “Із циклу “Провінція”, “Із циклу “Провінція і колонія”, циклі-поемі “Степ”, американському щоденнику “Смерть золотого міту” (поїздка друга), драматизованій поемі “Бут” (усі – збірка “Бунт свяченої води”), а також у ліричних текстах “Торішні гнізда цвітом замело...”, “Станси”, “Зі Львова”, “Зорями лікуй мене і морем...”, “Я мав твій хліб і пив твоє вино...”, “Лірник”, “Відвідання батьківської хати Івана Франка”, “Відвідання Хортиці 16 жовтня 2003 року”, “Із жил калини капає весна...”, “Віршах одного сердечного ритму”, циклі “Осіння Україна”, драматизованій поемі “Регентка” (усі – збірка “Магма”).
У цих та багатьох інших текстах, бо обидві збірки рясно засіяні найрізноманітнішими структурно-жанровими формами – від стрімкого двострофового вірша до розлогої та широкотечійної, наче степ чи Дніпро, поеми, стилізованої під драму, багатою гамою звучать переливи української класики. У них вгадуються інтонації, що своєю генетикою, своїм нервом, своїми ритмомелодикою та образною статурою викрешують у свідомості поезії Тараса Шевченка, Івана Франка, Олександра Олеся, Миколи Чернявського, Павла Тичини, Миколи Хвильового, Володимира Сосюри, Бориса Олійника, Миколи Вінграновського. Ігор Павлюк як на підсвідомому, так і на свідомому рівнях орієнтується на здобутки, канони національної класики.
Метафоричний простір Ігоря Павлюка досить строкатий і розмаїтий, об’ємний і варіативний, численний й ексклюзивний. Попри те, що з першого погляду він може видатися не надто складним, цей простір відверто претендує на те, щоб до нього зверталися на Ви, і відзначається рисами, що починаються на Ви, – вишуканістю, вибагливістю, витонченістю. Одне слово, цілком обґрунтовано претендує на естетичну елітарність. У Павлюкових рядках рясно-густо зустрічаються самобутні вислови, що оприявнюють тяжіння до складних образно-поетичних побудов, у яких ключову роль відіграють самоцінні тропи й не менш самоцінна тропіка.
Так, з віршів “Магми” й “Бунту свяченої води” зринають візерунки, що ними може послуговуватися тільки митець, який розуміється на чарівливому смакові доброї естетської образності: “Вином церковним писаний мій лист / Куйовдив неціловане багаття”, “І я також, надлюблений і твій, / Циганським степом вишито хрещений”, “Дорога-промінь в соснах поламалась. / Русява шишка впала в тінь свою”, “І зорі магнітні. І вітер в затопленім храмі. / А зверху весніє – мов пінеться кров’ю блакить”, “І день – як розхристаний піаніст, / І ніч – як рояль німий”, “Тут нап’юся журби, голубої, мов даль непочата”, “Мороз малює / Себе у січні / Так фортеп’янно”, “Небо дерев’яне і безкоре. / Вітер пахне хвоєю і сном”, “Заблудле серце грається віками, / Як чорним воском білої свічі”, “Роса кипить на Місяці востаннє. / Холодно-ніжний скоро прийде сніг”, “Візьму цей світ, як гріх беруть на душу, / Як вітер із орлиного гнізда”, “Юне зморщене небо, / Як дзеркало долі стоїть”. Ці й аналогічні рядки немовби зазнали втручання ювеліра й коштовним блиском прикрашають Павлюкові ліричні форми.
Позаметафоричні сцени, малюнки в Ігоря Павлюка прозорі, немов весняна вода, чисті, наче післягрозове небо, ясні, неначе ранковий степ чи вечірні гори. У них виражено ще одне його амплуа – митця, який створює відчуття образності, художності, який сягає тембру поетичності виключно автологічним підбором слів та їхніх значень. Павлюкові поетичні реалії, що вирізьблені без мікрообразів, без суголосся тропів, постають не менш виразними, а, можливо, ще зоровішими, предметнішими, насиченішими рельєфною внутрішньою сутністю, ніж щедрі тропеїчні утворення.
Ігор Павлюк підкреслено закцентовує увагу на власній духовній близькості до свого ліричного персонажа, від імені або крізь призматику зору якого ведеться поетична оповідь. Його ліричний наратор – натура з експресивною та вибуховою свідомістю, схильна до сповідування строкатих і суперечливих чеснот, найяскравішим виявом чого є перехрещення у його неспокійній, збентеженій душі язичницького та християнського начал.
Ліричний персонаж Ігоря Павлюка – не язичник, але в ньому живуть і буяють відлуння поганських обрядів, дійств, ігрищ. Він переживає навіювання поганських міфологій і міфопоетик. Він, за своїм світовідчуттям і світорозумінням, християнин із потужним і розгалуженим поганським корінням, що воно продовжує надійно, міцно, кровно тримати його в обширі слов’янського світу та геопоетики східнослов’янської міфології.
Поганська генеза персонажа-наратора виражена у віршах “Про Перуна”, “Відьми”, “Скіф”, “Знову вдома”, “Я сильний, мов шаман, що спить на шкурі лева...”, багатоликий і яскравий світ язичництва змальовано у драматизованій поемі “Регентка”. Ліричний персонаж не тільки відчуває у собі відгомін поганських ритуалів і поривань, а й декларує його, дорожить ним, зберігає у соціумі власної душі зв’язки-перехрестя з буйним багатством язичницької культури.
У свідомості його персонажа язичницькою сутністю огорнутий, пройнятий ледь не увесь ментальний простір – почуття, думки, мислення. Навіть слова – і ті зберігають свою поганську зарядженість, поставу, енергетику:
Всі слова – язичники. А жертва –
Ця Земля, закутана в політ...
(“Холодно...”)
Язичницькі корені Павлюкового ліричного персонажа не заважають йому відчувати себе християнином, який істинно вірує у Творця та Його усеохопну життєдайність. Причому в інтерпретації Бога, Божеського, Божественного переважає не релігійне, а ціннісне, акмеологічне начало.
Бог для ліричного наратора – це не стільки сама віра, скільки символ віри, сутнісноположне кредо, альфа й омега творіння, скільки вічно живою є творчість, явлена формами-образами природи й живого макросвіту. Герой-наратор Ігоря Павлюка не прагне філософічності, проте досягає її. Він не ставить собі за мету подати панорамну, узагальнюючу картину світу й всесвіту чи, радше, все-світу, але така картина з’являється з його висловів, спостережень, суджень. Він живе цілком земними образами й мисленнєвими проекціями, проте позаземний простір, космічна ноосфера, вселенський масштаб дзвінко відлунюють у його розмислах.
Поетичний зір Ігоря Павлюка сповідує свою, особливу глобальність та глобалізацію – панукраїнську. І зосереджений у площині між українністю (себто того, що стосується України) та українськістю (того, що належить до цінностей українського світу). При цьому поет долучає до національних художньотворчих величин клейноди, ознаки, орнаменталістику світових поетичних традицій. Він увесь – у національному ментально-зоровому просторі, в якому бринять та буяють найрізноманітніші часові, символічні та мовностильові стихії. І тому такими близькими, зрозумілими, такими “своїми” постають у нього атрибути образно-асоціативного мислення, якими послуговувався та послуговується культурний, мислячий світ.
доктор філологічних наук, професор
ХУДОЖНІ КЛЕЙНОДИ ІГОРЯ ПАВЛЮКА
Коли митець сповідує цінності, що вони очевидно й неприбрано вибиваються з кола поп-ідей, тенденцій, програм, це завжди викликає інтерес. Причому не лише до його творчості, а, можливо, ще більшою мірою до його постаті, позаяк, перефразуючи відомий вислів, можна стверджувати, заявляти, проголошувати: постать чи, радше, масштаб постаті вирішує все.
Масштаб поетичної постаті Ігоря Павлюка предметно й повнокровно виражений у його поважних збірках “Бунт свяченої води” (Львів: СПОЛОМ, 2005) та “Магма” (Львів: Світ, 2005), до яких увійшли ліричні тексти й драматизовані поеми та які своїм обсягом, текстовою наповненістю претендують на статус поетичних томів.
У них Ігор Павлюк постає мислячою і креативною особистістю, яка в добу, коли безмежним у своїй незчисленності арсеналом мас-медіа, політичними гравцями, державними інституціями утверджуються напрями глобального об’єднання, возз’єднання, єднання різних націй, культур, ментальностей, між іншим, з відчутною перспективою уніфікації, коли в українському літературному соціумі поширюється і тиражується аксіологія західної художньо-образної стилістики, до того ж не найвищого, не елітарного ґатунку, коли література втрачає автентичні корені, витоки, річища, отже, постає особистістю, яка в епоху цих складних і суперечливих явищ обстоює національні поетичні й поетикальні цінності.
Й це, безперечно, викликає повагу, оскільки є формою новітнього художньо-етичного й естетичного нонконформізму, про реальне й гіпотетичне існування якого, схоже, в українській аналітичній думці забули, захопившись розбудово-побудовою гіперпрагматичного суспільства, в якому чи не найбільшим мірилом вартості й вартісності стає спроможність підлаштуватися – нині це ефектно називають адаптацією – під його вимоги й правила гри.
Ігор Павлюк – це український поет за природою мислення, фонопису, лексичного депозитарію, образного звучання, ментальної спрямованості, це достеменно національний митець за сутністю й поставою слова, за характером проблематики й лейтмотивів, за органікою ритмостилю й мелодійних малюнків, це український художник за порухами думки, ліризмом манери, епічністю погляду, культурою версифікації, духом світовідчуття.
Поет Ігор Павлюк іде від України – від її слова, кольорів, історії, прикмет, образів, духу – і приходить до неї. Причому його цікавлять, приваблюють, бентежать не тільки національні реалії, у сенсі реалії минулого чи сучасного життя етносу, народу, нації, а передусім патос, колористика, синергетика цих реалій і цього життя. Він глибоко відчуває дух національної аури, геокультуру, геоментальність, геотрадиції українського світовідчуття. Він не те що говорить від імені нації – складається інша партитура стосунків митця з національним єством: немовби національний дух, макрокосм говорить поетовими текстами.
Виразна, рельєфна, наскрізна, непереможна й непереможена українськість поетичних витоків-начал, витоків-струменів Ігоря Павлюка зримо оприявнюється практично в усіх творах, які увійшли до двох репрезентованих збірок, що вони своїм обсягом, своєю потужністю нагадують прозові, а ще точніше, романні явища. Й справа не тільки, та й не стільки в образних висловах на кшталт “чайка на Дніпрових кручах”, “щоб запахло Поліссям”, “полинові хвилі Бугу”, “і тінь вогню, в якому профіль Гонти / зазолотів”, “стану тихим і світлим – ну зовсім Чумацький Шлях”, “він вільним був, як течія Дніпра”, “Чумацьким Шляхом, що веде на Київ”, “в моїй крові, що на Дніпрі розведена”, “і співають пісні, трохи довші за воду Дніпра”, “Козаків імена, ніби назви пташок України, скільки у відчутті-вираженні національного мелосу з усіма його жалями, болем, роздумами, глузливими інвективами, з усією його мінорно-медитаційною та глибинно вибуховою експресією.
Ігор Павлюк постає і ліриком, і лірником, і романтиком, і автором романсів, і драматичним поетом, і поетом-мандрівником, і елегіком, він постає і сатириком, що подає документально, ба навіть натурально влучні картинки життя-буття, і бунтівником, який відчуває та розуміє духовну велич, морально-естетичну силу протесту, й автором сценок, картин, виконаних неначе на пленері української дійсності, й художником, який схильний до загострено соціумних, майже публіцистичних випадів, і мислителем-онтологом, що його непокоять взаємини космосу неба із космосом серця й людської душі.
З особливою щедрістю й повнотою українолюбна, українопристрасна, українозосереджена колористика Ігора Павлюка втілюється у віршах “Піч наша більша була за хату...”, “Творець і гетьман”, “Дощ мені просто на серце йшов...”, “Тихо. Чую дихання калини...”, “Над вікном щербатий Місяць плаче...”, “Українським поетам не можна вмирати рано...”, “Така глибока кров...”, “Як перший сніг – отак мені світає...”, “У хаті селянській свячена вода й самогонка...”, “Релігійно люблю батьківщину свою окаянну...”, “Корінному триптиху”, “Снах рідної землі”, “Із циклу “Провінція”, “Із циклу “Провінція і колонія”, циклі-поемі “Степ”, американському щоденнику “Смерть золотого міту” (поїздка друга), драматизованій поемі “Бут” (усі – збірка “Бунт свяченої води”), а також у ліричних текстах “Торішні гнізда цвітом замело...”, “Станси”, “Зі Львова”, “Зорями лікуй мене і морем...”, “Я мав твій хліб і пив твоє вино...”, “Лірник”, “Відвідання батьківської хати Івана Франка”, “Відвідання Хортиці 16 жовтня 2003 року”, “Із жил калини капає весна...”, “Віршах одного сердечного ритму”, циклі “Осіння Україна”, драматизованій поемі “Регентка” (усі – збірка “Магма”).
У цих та багатьох інших текстах, бо обидві збірки рясно засіяні найрізноманітнішими структурно-жанровими формами – від стрімкого двострофового вірша до розлогої та широкотечійної, наче степ чи Дніпро, поеми, стилізованої під драму, багатою гамою звучать переливи української класики. У них вгадуються інтонації, що своєю генетикою, своїм нервом, своїми ритмомелодикою та образною статурою викрешують у свідомості поезії Тараса Шевченка, Івана Франка, Олександра Олеся, Миколи Чернявського, Павла Тичини, Миколи Хвильового, Володимира Сосюри, Бориса Олійника, Миколи Вінграновського. Ігор Павлюк як на підсвідомому, так і на свідомому рівнях орієнтується на здобутки, канони національної класики.
Метафоричний простір Ігоря Павлюка досить строкатий і розмаїтий, об’ємний і варіативний, численний й ексклюзивний. Попри те, що з першого погляду він може видатися не надто складним, цей простір відверто претендує на те, щоб до нього зверталися на Ви, і відзначається рисами, що починаються на Ви, – вишуканістю, вибагливістю, витонченістю. Одне слово, цілком обґрунтовано претендує на естетичну елітарність. У Павлюкових рядках рясно-густо зустрічаються самобутні вислови, що оприявнюють тяжіння до складних образно-поетичних побудов, у яких ключову роль відіграють самоцінні тропи й не менш самоцінна тропіка.
Так, з віршів “Магми” й “Бунту свяченої води” зринають візерунки, що ними може послуговуватися тільки митець, який розуміється на чарівливому смакові доброї естетської образності: “Вином церковним писаний мій лист / Куйовдив неціловане багаття”, “І я також, надлюблений і твій, / Циганським степом вишито хрещений”, “Дорога-промінь в соснах поламалась. / Русява шишка впала в тінь свою”, “І зорі магнітні. І вітер в затопленім храмі. / А зверху весніє – мов пінеться кров’ю блакить”, “І день – як розхристаний піаніст, / І ніч – як рояль німий”, “Тут нап’юся журби, голубої, мов даль непочата”, “Мороз малює / Себе у січні / Так фортеп’янно”, “Небо дерев’яне і безкоре. / Вітер пахне хвоєю і сном”, “Заблудле серце грається віками, / Як чорним воском білої свічі”, “Роса кипить на Місяці востаннє. / Холодно-ніжний скоро прийде сніг”, “Візьму цей світ, як гріх беруть на душу, / Як вітер із орлиного гнізда”, “Юне зморщене небо, / Як дзеркало долі стоїть”. Ці й аналогічні рядки немовби зазнали втручання ювеліра й коштовним блиском прикрашають Павлюкові ліричні форми.
Позаметафоричні сцени, малюнки в Ігоря Павлюка прозорі, немов весняна вода, чисті, наче післягрозове небо, ясні, неначе ранковий степ чи вечірні гори. У них виражено ще одне його амплуа – митця, який створює відчуття образності, художності, який сягає тембру поетичності виключно автологічним підбором слів та їхніх значень. Павлюкові поетичні реалії, що вирізьблені без мікрообразів, без суголосся тропів, постають не менш виразними, а, можливо, ще зоровішими, предметнішими, насиченішими рельєфною внутрішньою сутністю, ніж щедрі тропеїчні утворення.
Ігор Павлюк підкреслено закцентовує увагу на власній духовній близькості до свого ліричного персонажа, від імені або крізь призматику зору якого ведеться поетична оповідь. Його ліричний наратор – натура з експресивною та вибуховою свідомістю, схильна до сповідування строкатих і суперечливих чеснот, найяскравішим виявом чого є перехрещення у його неспокійній, збентеженій душі язичницького та християнського начал.
Ліричний персонаж Ігоря Павлюка – не язичник, але в ньому живуть і буяють відлуння поганських обрядів, дійств, ігрищ. Він переживає навіювання поганських міфологій і міфопоетик. Він, за своїм світовідчуттям і світорозумінням, християнин із потужним і розгалуженим поганським корінням, що воно продовжує надійно, міцно, кровно тримати його в обширі слов’янського світу та геопоетики східнослов’янської міфології.
Поганська генеза персонажа-наратора виражена у віршах “Про Перуна”, “Відьми”, “Скіф”, “Знову вдома”, “Я сильний, мов шаман, що спить на шкурі лева...”, багатоликий і яскравий світ язичництва змальовано у драматизованій поемі “Регентка”. Ліричний персонаж не тільки відчуває у собі відгомін поганських ритуалів і поривань, а й декларує його, дорожить ним, зберігає у соціумі власної душі зв’язки-перехрестя з буйним багатством язичницької культури.
У свідомості його персонажа язичницькою сутністю огорнутий, пройнятий ледь не увесь ментальний простір – почуття, думки, мислення. Навіть слова – і ті зберігають свою поганську зарядженість, поставу, енергетику:
Всі слова – язичники. А жертва –
Ця Земля, закутана в політ...
(“Холодно...”)
Язичницькі корені Павлюкового ліричного персонажа не заважають йому відчувати себе християнином, який істинно вірує у Творця та Його усеохопну життєдайність. Причому в інтерпретації Бога, Божеського, Божественного переважає не релігійне, а ціннісне, акмеологічне начало.
Бог для ліричного наратора – це не стільки сама віра, скільки символ віри, сутнісноположне кредо, альфа й омега творіння, скільки вічно живою є творчість, явлена формами-образами природи й живого макросвіту. Герой-наратор Ігоря Павлюка не прагне філософічності, проте досягає її. Він не ставить собі за мету подати панорамну, узагальнюючу картину світу й всесвіту чи, радше, все-світу, але така картина з’являється з його висловів, спостережень, суджень. Він живе цілком земними образами й мисленнєвими проекціями, проте позаземний простір, космічна ноосфера, вселенський масштаб дзвінко відлунюють у його розмислах.
Поетичний зір Ігоря Павлюка сповідує свою, особливу глобальність та глобалізацію – панукраїнську. І зосереджений у площині між українністю (себто того, що стосується України) та українськістю (того, що належить до цінностей українського світу). При цьому поет долучає до національних художньотворчих величин клейноди, ознаки, орнаменталістику світових поетичних традицій. Він увесь – у національному ментально-зоровому просторі, в якому бринять та буяють найрізноманітніші часові, символічні та мовностильові стихії. І тому такими близькими, зрозумілими, такими “своїми” постають у нього атрибути образно-асоціативного мислення, якими послуговувався та послуговується культурний, мислячий світ.