– Не звертаймо на нього уваги.
– А що він? Навмисне дражниться?..
– Нажлугтився хлібної браги…
– А більш ні на що не наважиться?
– Йому відібрало мову –
так когось злякався…
– Зажди, він не скаже ні слова?..
– Кривляється, бо наклався.

Пора року – зима. На кордонах супокій. Вві сні,
як у купелі, в чімось заміжнім, в’язкім, як варенні,
і щупачим велінням пороблено дрожем блешні,
і не зводяться з неї праотчі зіниці недремні.
Вдар об землю хвостом, і в морозній грудневій імлі,
ти поб

Розчакловувати навроки земляків - важка справа. Особливо, коли ті земляки змалку привчилися красти і брехати. Здорова людина ніколи не дозволить собі поміняти чесну працю на барижництво, або піти, наприклад, у депутати. Раніше як було: обирали козаки к

Раз погрожують боєм
Україні моїй, -
Чвс вдягти однострої
І ставати у стрій.
І стояти не скраю
На переднім краю,
Де герої вмирають
За Вітчизну свою.

Настане час, коли гламурні діви
в тобі не збудять пристрасті Венери,
Сирени не зворожать своїм співом,
і вогнищем не спопелять Химери.
Пройшов шляхи Гоморри і Содому,
жаркі минули ночі Афродіти…
Вогонь свічі веде тебе додому,
в сімейне коло, де чек

Там, поза Критськими ходами
Є композиція із брил,
Де камені лежать рядами -
Їх Бог зробив на свій копил.

Амфітеатром, напівколом -
На лави схожі чи стола.
Учитель походжав довкола -

Відлітають журавлики-мрії
у далеке минуле моє...
на майбутнє немає надії,
та зозуля усе ще кує.

Догораюче полум’я ватри
й досі жевріє з десятирічь.
Те, що буде, нічого не варте

Однак, три дні тривало це весілля?
склотару теж здаватимо три дні?
Отож, вломайте кожен хліба з сіллю –
і на коня! і довго на коні!!

17 липня 1995 р., Київ

Знову проснулись весняні вітри
зранку і аж до нічної пори
то навівають, то шепчуть мені
запахи ніжні і звуки нічні.
Серденько, годі боятись!
Має все-все помінятись.

Кожного дня усе краще стає.

Така весна, що без чобіт ніяк!
Дерева похилились на болоті…
Даремно ськати* збуджених пияк
й не збуджених також шукати годі.

У лісі покій. Тиша гробова.
Дзвінкі пощезли голоси пташині…
Геть замерзають зронені слова

Тече, тече, тече життя ріка,
попереду десь вічності пороги.
У Стікс її вода перетіка,
а там Харон завершує дорогу…

До ірію летить по небу клин,
«курли» сумливе зверху долинає.
Неумолимо лине часоплин

Рік починався сумно з «андрусівської зради»,
Як охрестили влучно те дійство козаки.
Ніякі обіцянки не стали на заваді
Роздерти Україну. Зібрались хижаки –
Москва, що допомогу козацтву обіцяла
Й Варшава, що втрачати ці землі не бажа.
Про думку україн

Затуляє мене затуманене скло,
Охопила непевність остиглу дорогу.
Притихає незвично прарідне село
І ні птаха, ні страху – не видно нікого.

І за двері набряклі не робиться крок,
Я на стіл опускаю спочити долоню.
Час, як завжди, неквапно тече у пісо

Ще кілька літ тому хвалився він привселюдно:
«Не помічаю старості. Знаю, що їсти й пити.
А головне – не класти на серце зайвий клопіт.
Сказати б, глухою стіною відгородитися од світу.
Знавців, як жить, обходить смерть стороною».
І хоч мудреці й

Вітри проснулись весняні.
Усе буяє ночі й дні
У далині розмаю.
О аромат, о гук новий!
О, бідне серце, не болій!
Весна все, все міняє.

І кращає щоденно світ,

Я плачу не за тим
безруким чоловіком,
якого жінка – заживо в труну,
дебела жінка.

І не за родичем,
якого добрий слід,
якого жовта тюль у гробовім бузку