ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2020.05.25 03:09
Цвіт осипається бузку,
Минає час весни розмаю.
Та маю віру я таку:
Кохання не перецвітає.

Воно, мов дерево оте,
Пустило корені у гаю.
І буйно зеленню цвіте,

Тетяна Левицька
2020.05.24 22:34
Кажуть люди, що зараз небо не хоче творити чудеса і я в це завше вірила, аж поки сама не зіткнулася зі справжнім дивом. Вже п'ятий рік Олексій з дружиною і маленьким сином винаймали житло. Переїжджали з місця на місце і ніде не могли себе почувати ко

Євген Федчук
2020.05.24 19:05
Микола Явір повернувся у село.
Весну і літо проходив він з чумаками.
Ішов по вулиці по темній з клумаками,
Де все своє та ще й зароблене було.
Стояла ніч, у небі місяць визирав,
Десь по дворах іноді гавкали собаки.
А про людей ніде ні голосу, ні зна

Віктор Кучерук
2020.05.24 18:47
Поки в тілі не схолола
несподівано душа, -
заховатися від долі
стрімголов не поспішай.
А якщо уже не в змозі
виправлять чуттів лади, -
не спиняйсь на півдорозі
і в провалля не впади.

Микола Соболь
2020.05.24 16:49
Ну що, панове, борщику зварити?
Картопелька не муляє в ціні?
Давай, Петро, скорій неси корито…
Бо кажуть на війні, як на війні.

Хохляк за сало зрадить Батьківщину,
За ковбасу він матінку продасть,
Що не доїв ховає у шпарину…

Олександр Панін
2020.05.24 14:40
На грані галюцинації

Про Таку
Мріє
Кожний

***

Олександр Сушко
2020.05.24 14:08
На столику Ніцше, над ліжком Далі та Роден..
Мистецька богема! Піїт за столом голозадий.
Кошлата поезія мороку...псевдомодерн...
А толку - някого. То нащо ж дурниці писати?

Послухай но, друже, сатирика, не каверзуй,
І годі з Пегаса сумного витягува

Лесь Українець
2020.05.24 13:13
Випни груди, слов'янине!
Наша слава не загине.
Та лиха тепер година:
Батько відцурався сина.

Батька відцурався син -
Яка хата, такий тин.
Серце мерзне, очі гріють

Іван Потьомкін
2020.05.24 12:59
Тротуар в позолоті –
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись

Дума Козак
2020.05.24 08:36
Їсте немало, часто й залюбки,
а по запасах жиру носа всім утерли?
Пінгвіни, знайте, справді – ластівки,
які постійно і багато жерли!

Олександр Сушко
2020.05.24 08:27
Пляшка оковитої порожня
Сумно зирить у пустий гаман...
Без дружини жити, звісно, можна,
Як у лобі розуму нема.

Охає від насолоди пташка,
Тішить вуха голосок дзвінкий.
А в печерах моляться монашки

Микола Соболь
2020.05.24 07:00
Я не лізу в державні мужі.
Відхворів. Людям правди не треба.
Та, як легко стає на душі,
Коли бачу над озером верби.
Замахали до мене здаля.
Ох, а любо як. Певно впізнали.
Обіймаю зелене гілля
Ці тоненькі, життєві скрижалі.

Олександр Панін
2020.05.24 00:42
Рибу цілий день ловив
Кум-рибак убогий,
Шилом патоки вхопив -
Не спіймав нічого!

Позітхає кожну мить,
Не улов - дурниця,
Під тополею стоїть

Євген Федчук
2020.05.23 19:49
Іванко взяв лозину замашну
І взявся з бур’янами воювати,
Що густо поросли навколо хати.
Зламав лозину. Взяв іще одну.
Рядком лягали і цупкий осот,
І лобода, й кульбаби, і щириця.
А він собі - неначе справжній лицар
Що ворогів усіх поб’є от-от.

Ігор Деркач
2020.05.23 12:57
Звеличення особи – це біда
її і за оказії цієї
велику бульку цю несе вода
за течією.
Лопає ідея,
якщо вона надута і пуста.

***

Тетяна Левицька
2020.05.23 08:52
Одягаите, люди, вишиванку
у буденні дні і на свята!
В ніи співала мати колисанку,
в ніи сердечна ніжність і краса.

Наша гордість і звитяжна сила,
незалежність в кожному стібку.
Радість і жура, натхнення крила
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Олександр Ку
2020.05.20

Андрій Пелепець
2020.03.29

Степан Вишиватін
2020.03.27

Богдан Бойко
2020.03.22

Людмила Бурлаченко
2020.03.19

Анна Дудник
2020.03.15

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Слапчук Василь / Рецензія критики
Євген Баран - Я ТОЙ, ЩО НАРОДИВСЯ — Я ТОЙ, ЩО ПОМРЕ
Василь Слапчук. Укол годинниковою стрілкою: Вірші (Кн. Перша:Черевики Ван-Гоґа; кн. Друга: Малювання в темряві; кн. Третя: Крилатий чоловік). — Луцьк: ІНІЦІАЛ, 1988. — 176 с.

Я ТОЙ, ЩО НАРОДИВСЯ — Я ТОЙ, ЩО ПОМРЕ
Євген Баран

Один з найближчих моїх приятелів обізвав мене “всеядним”, що я читаю все, не віддаючи переваги жодному з напрямів, не маючи жодного улюбленого сучасного українського поета, і реагую лише (тут, не сприймаю) на графоманію. Це змусило мене дещо замислитися над сказаним. Погоджуючись у цілому, я все-таки не абсолютизував би цієї тези. Домінантою мого сприйняття поезії залишається настрій, конкретний момент прочитання, завтра він міняється — змінюється й моє сприймання. Але тільки в акцентах, основа, стрижень залишається незмінним (смак і слух мене поки що не зраджували). Нагромаджуючи читацький досвід поезії, все більше схильний поділяти твердження Слабчука про те, що “вірші — це те, що споживається через соломинку”. Ось я й признався в одному з авторів , чий поетичний досвід сьогодні мені найбільш імпонує. Не вдаюся до жодних застережень, хоча, звичайно, хтось і захоче скористатися моїм признанням для звинувачення в “теріторіяльному лобіюванні” окремих літературних постатей.

Нова поетична книга В. Слабчука сприймається цілісно: якісна поліграфія і художнє оформлення, прихильна передмова Миколи Жулинського і сама поезія, що є самодостатньою у своїй естетичній вартості. Ловлю себе на думці, що мені не дуже хочеться говорити про поезію Слабчука, я б радше читав її вголос. Зрештою, сам автор відмовляється од ролі мітинґового поета чи такого собі європеїзованого денді, закоханого у власне вміння красиво говорити. В. Слабчук розмірковує вголос, а звідси форма і тон викладу — ненав’язливих, самоіронічних, здебільшого парадоксальних висловлювань, що несподівано зринають, мов звуки пострілу в лісовій тиші:

У понеділок
відділяємо світло
від темряви,
у вівторок
відділяємо води
від вод
у середу…

Тиждень закінчився,
але нема в кого спитати:
коли ж ми людьми станемо?
(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).

Парадоксальність висловлювання теж не є самометою поетичних рефлексій автора. Слапчук вже давно не хоче нікого дивувати. Він є екзистенціалістом у найяскравішому його вияві: лише світ природи, світ гармонії, світ людини, яка дивним чином опирається, а то й руйнує цю світову гармонію, — це його світ, який він відкриває людям:

Цей світ самотній і німий,
він потребує помочі,
чому ти такий сумний
Богдане-Ігоре Антоничу?

Антонич ріс, росла трава,
трава та нині скошена.
Усі немовлені слова —
офіра осені.

(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).

Цей світ не уявляється Слабчукові без Жінки, яка надає йому сенсу, таємничості; яка творить і руйнує чоловічі уявлення про цей світ:

Злічив краплини дощу,
зорі порахував…
А скільки жінок
під небом — не відаю.
На тобі збиваюся.

(зб. “Малювання в темряві”).

Переважно В. Слапчук говорить про речі, які всім відомі; про “банальні речі” говорить поет, але він не боїться видатися “банальним”, знову і знову повертається до давно б здавалося відомого. Чимось його ліричний нагадує мені сліпого Шевченкового кобзаря — Перебендю. А то й швидше мандрівного філософа нашого — Грицька Сковороду: “Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних станів і благословенних видів промислів, які не суперечать Божому й людському законові, а складають плодоносний церкви, ясніше кажучи, суспільства сад, як окремі частини складають годинниковий механізм” (Г. Сковорода. Твори: У 2-х т. — Т. 1. — с. 418). Звідси у поезіях В. Слабчука певна простота (не спрощеність!), прозорість думки, діалогічність побудови:

Зустрічний: дай Бог здоров’я!
Вітик: навіки.
Зустрічний: як поживаєте?
Вітик: щоб і ви так поживали.
І пересварився Вітик таким чином
із усіма односельцями.

(“П’ять історій про те…”)

Звичайно, ця ненав’язливість Слабчукових поезій сьогодні є його позицією. І як кожна позиція, вона може відштовхувати, якщо людина внутрішньо не готова її прийняти. Але на її користь говорить те, що сам поет не абсолютизує її, не робить з неї “фетиша” своєї поезії і світогляду загалом. Він вистраждав її, він має на неї право. А ми не маємо морального права заганяти поета в “прокрустове ложе” власних естетичних амбіцій ї бачень.

Слапчукове “трикнижжя” вирізняється ясністю і якістю поетичного письма. Але така вже здатність людини до порівнянь, тим більше, коли автор пропонує читачеві певний вибір. Як на мене, друга книга “Малювання в темряві” дещо блідіше виглядає від першої і третьої. Не гіршою, а саме блідішою. Можливо автор несвідомо спровокував таку оцінку, відавши перевагу в цій книзі описово-елеґійному, а не контрастно-метаформичному елементові. Хоча в цілому вона залишає враження тонкої, майстерної інкрустації без недоречних в даному конкретному задумові барокових форм.

Світле і чисте письмо поезій В. Слапчука. Попри певне трагічне обрамлення окремих тем, його поезії сповнені надії у Людину. Слапчук дуже тактовний у слові, він дуже ніжний у слові що однак не заважає йому залишатися мужнім і твердим у переконаннях:

Він з’явився,
але ніхто не спитав:
хто ти?
Коли він залишив їх,
ніхто не спитав:
де він?
Тому то й пісня ця
не про нього,
а про тих,
що зосталися.

(“Пісня чоловіків” із зб. “Крилатий чоловік”).

Можна говорити ще довго про поезію В. Слапчука, я ж волію слухати її, читати вголос і міркувати про поета, “мовчання якого у слові не поміщається”…