Історично – патріотична, філософська, трагічна, ландшафтна тематика в живописі двох митців Придніпров’я.

Переднє слово.

Світогляд, наука і техніка, культура і мистецтво, - важливі чинники в житті людини. Наука і техніка мають владу над зовнішнім світом, а мистецтво – над внутрішнім, світом порухів душі. Кілька дуже влучних думок з цього приводу філософа Миколи Шлемкевича: «Культура – це опанування духа й світу» і ще: «Світогляд це ж породження мислі, тоді як мистецтво коріниться в почуванні. Тому вони доповнюють себе взаємно, впливають одне на одне.

Світогляд і мистецтво – два крила Ероса сучасної людини. Щоб могти літати, Ерос мусить простерти свої крила в два протилежні боки: - одне крило на – право, крило ясности й виразности мислей, і друге на – ліво, крило живого почування. Тільки так простерті крила тримають духа в лету».
Твір мистецтва який не зворушує, не викликає певних переживань, не породжує настрою, бажано позитивного, мабуть неживий… Розповідь буде вестися про творчість Палладія і Юрія Євдущенків, живопис котрих попри помітну відмінність, має і спільні риси, почасти, - життєлюбність і оптимізм. Якщо на полотні і відображені - сумні, ба навіть трагічні події минулого нашої історії, твір все одно не містить занепадницького характеру. Це є свідчення того, що ми, - представники дуже сильного народу, який пережив стільки лихоліть і бід за віки, та попри все вижив і вистояв. Українці продовжують свою ходу в майбутнє, взявши з собою в дорогу світлі, шляхетні ідеї і наміри.

Серцевина тексту.

І Палладій Євдущенко і його син Юрій навчалися в Дніпропетровському державному художньому училищі, зрозуміло, в різні роки. Обидва успішно його закінчили. Палладій Васильович - 1941 року, Юрій – 1968-го. Провідними викладачами за час навчання Євдущенка старшого були – М. Погребняк і М. Панін, молодшого – В. Загубибатько. Кожен митець в тій чи іншій мірі є виразником свого часу…

ПАЛЛАДІЙ ЄВДУЩЕНКО, народжений 1 серпня 1917 року в Криничках, що на Січеславщині. Він представник того покоління, на яке випало випробування II Cвітовою, труднощі післявоєнних років, оскільки Україна (УРСР) зазнала неймовірних руйнувань і втрат, порівняно з будь – якою іншою країною. Загинуло, як вояцтва, так і мирного населення найбільше, - теж з України. Голодомор 1946 – 1947 років, а до того українці зазнали страхіть Голодоморних 1921 – 1923 років, і найжахливішого Геноциду 1933-го…

Період II Світової війни… Палладія не встигли мобілізувати до війська, і він опинився в окупованому Дніпропетровську. В документах і матеріалах «Дніпропетровська ОУН у боротьбі з німецькою окупацією» (за редакцією В. Панченка, упорядники- Ю. Щур і А. Середін, Д.,2010 р.) є важлива інформація про те, що в 1942 році при місцевій «Просвіті» яка діяла напівлегально, в оформлені п’єс приймав участь художник – націоналіст Євдущенко. Іншого митця з таким прізвищем в місті не було, значить, мова йшла про Палладія Євдущенка. Того ж року його силоміць вивезли до Німеччини на примусові роботи на заводі. В 1945 році їх звільнила Червона Армія. Міг щонайменше бути засланим десь на північ СРСР, але пощастило, один з штабів потребував художника…

Повернімося до творчого шляху художника. Знаємо, в яких умовах і під яким диктатом творили митці на теренах підневільної УРСР до середини 80 –х років ХХ століття. З початком Перебудови (1985 рік) художники, поети, письменники, журналісти змогли дихати трохи вільніше. Справжня свобода творчості почалася для них від 1991 року, опісля відновлення самостійності України. Близько тридцяти літ художник був змушений писати у річищі реалістичного малярства радянського штибу, працював оформлювачем в місцевому художньо – виробничому комбінаті. Любив історію України, вивчав її. Набирався досвіду і знань, які вдалося зреалізувати мистецьким способом, за період з кінця 80 – років і до завершення життєвого шляху 2005 року. Малярське письмо Палладія Євдущенка в основі реалістичне, з поєднанням окремих рис українського наїву. Митцем створено багатенько картин історичного змісту, в яких віддзеркалене бачення художником важливих, нерідко трагічних, але знакових подій історії України, та окремих видатних, великих осіб роду нашого.

Про що може повідати картина «Мандри Сковороди по Україні»? Бачимо як любомудр крокує простим шляхом, обабіч якого левади, поля, копиці сіна, хатки, зліва видніється палац, мабуть місцевого поміщика… Зображений молодим чоловіком. Відомо, що однією з причин невдоволення людини своїм становищем є, - оцінка власних дій і вчинків, як способом досягти певної мети, цілі. Себто, людина не живе у сьогоденні, вона готується жити колись. Щоб повернутися в час теперішній філософ пропонує своєрідну медитацію – ходьбу. Йти не кудись з якимись намірами, а просто йти, ходьба як природний стан. Тривале ходіння сильно впливає на свідомість. Перемикає життя на «тут і зараз». Рух пішки допомагає абстрагуватися від бурхливих реалій сучасності. УВІЙТИ В РЕЖИМ СПОГЛЯДАННЯ. БУТИ ПЕРЕХОЖИМ. Ось що радив нам Григорій Савич крізь товщу часу. Мандрівні монахи таку практику використовували здавна.

Кобзарство – ще одна тема, яку неможливо обійти. Це явне продовження ведійської традиції. Були омери, бояни, а вже потім кобзарі. Вони – виразники орійських (арійських) ідей укладених в мітологічно – пісенні образи. Початки діяльності йдуть від Бояна, онука Велеса, нащадка давніх волхвів. Кобзарі мали свою утаємничену організацію, дотримувалися традицій. Кобзарство, як і характерництво козацьке, - це останні прояви волхівства, а волхви – будителі людства…

У творчому доробку художника є і роботи присвячені українському козацтву. …Культ росомахи у наших предків. Ставилися до неї з повагою за мисливські здібності, силу. Козак котрий мав шапку з росомахи вважався дуже добрим вояком. Її називали пластункою, завдяки пластуванню, - особливий спосіб пересування. Це надавало можливість не залишати опісля себе слідів навіть на снігу. Ось чому козаки називали себе подеколи пластунами.

Характерники особлива частина козацтва, елітна. То були не прості вояки, володіли вмінням навіювання, перевтілювання, прийомами гіпнозу. Специфіка зовнішності характерника – коса (оселедець) мала назву левержет (ржет – різдво, ржество, народжене левом). Звірі – тотеми у характерників: росомаха, вовк, лев. Характерник – вірний своєму духовному «Я», характерний, не такий як усі.

Видатний дослідник історії українського козацтва Д. Яворницький наголошував, що: «… світлою стороною характеру запорозьких козаків є висока любов їх до особистої свободи, за якою вони вважали за краще люту смерть, ніж ганебне рабство…». Доктор психології О. Губко чітко означив: «Висока національна свідомість і політична активність, культ вільної особистості становили осердя світогляду українських козаків». Один з ідеологів козацтва Пилип Орлик створив першу у Світі демократичну Конституцію. Але, на Січі панувала тверда дисципліна, прояви анархії каралися. Обраний кошовий мав повноту влади над життям козаків на Січі, однак не був диктатором. Він як і інші зверхники жив простим життям, тільки в останній період існування козацтва верхівка стала багатіти…

Образ Тараса Шевченка присутній у творах поетів, письменників, художників, науковців. Про нього створено величезну кількість різних творів, - наукових монографій, художніх оповідань, повістей, романів; написано тисячі картин… В даному випадку зроблю спробу поставити акцент великої значимості Т. Шевченка в наступному… Колосальна роль: Данте Аліг’єрі в об’єднанні Італії, Шекспір (Гамлет) пробудив і об’єднав Англію, вплив міту Дон Кіхота на формування національної ідеї еспанців, у німців – Гете… ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ «КОБЗАР» - ЧИСТО УКРАЇНСЬКА ІСТИНА. В ньому – і художня основа, і філософська, і ідеологічна, історична, релігійна…

Міт (міф)… На них побудований опис реалій довколишніх, на них же стоїть Історія. Міт завжди містить у собі езотеричний підтекст. Зовнішня оболонка має оберігати священний зміст. «Кобзар» - найвеличніший український міт. В Московії (РФ) немає, й не було уніфікованого міту. О. Пушкін, якому марно намагаються приписати таку заслугу, цієї ролі не виконав, як і І. Котляревський, він не запустив програму… І ще, найбільше доклався до творення сучасної української мови, той же Тарас Григорович, не Котляревський, не Г. Квітка – Основ’яненко… Про це писав (почасти) поважний зарубіжний науковець – Міхаель Мозер. Ми – народ Тарасівців (похідне від Шевченка), а москвини – народ Єсенін, міг стати Ф. Достоєвський, та не склалося…

Голодомор 1933-го, геноцид українців… Одна з найчорніших сторінок історії України, а Голодоморів було три (1921 – 1923, 1946 – 1947 рр.). Точну цифри загиблих годі встановити, від 7 – 8 мільйонів, а ймовірно й більше, вбитих голодом… , це тільки за 1932 – 1933 роки… Етнічна чистка, сумніватися не доводиться. Москва в першу чергу завдала удар голодом по південним і східним областям України, там мешкали нащадки волелюбного козацтва. На наших землях такої жорстокої форми кріпацтва як в Московії, таки не було. Спраглі до волі селяни втікали від панщини переважно на південь, і на схід. Тут неначе вмикалася генетична пам’ять, яка нагадувала, - що Причорномор’я і Крим віддавна належали їх пращурам. Шкода, сучасні науковці недовраховують такі фактори, - як генетична, глибинна пам'ять. В центральній Україні, та на північно - українських теренах теж загинула немислима кількість нашого люду… В ті ж роки у вимерлі села переселили вихідців з московських земель. Від правди нікуди не подінешся, вона наздожене, хай і дуже – дуже нескоро. Є одна надто важлива думка, - який народ міг вижити пройшовши крізь такі пекельні випробування? Повторю ще раз, сильний народ. Були у столітті ХХ і Перша та Друга Світові війни, інші потрясіння для нашого народу.
Ми, українці, не сміємо забути сатанинські діяння доби СРСР (УРСР) – звірську колективізацію, терор ДПУ – НКВС, концтабори, нищення інтелігенції, священників, монахів, стирання з лиця землі старовинних храмів, монастирів, етноцид, і ще багато чого…

Торкався у своїй живописній творчості Палладій Євдущенко багатьох подій нашої історії… В 2003 році відбулася персональна виставка робіт художника в приміщенні Дніпровської «Просвіти». Малював і краєвиди, натюрморти, портрети…

ЮРІЙ ЄВДУЩЕНКО. Як вище зазначалося, не існує митців поза контекстом часу. Відтак, Юрій Палладійович є представником генерації митців інших років, отже, з своїми підходами до творчості. Знову треба брати до уваги той фактор, - в яких умовах працювали творчі особи в період диктату радянщини… Тому завдатки таланту живописця, яким був наділений, зміг крок за кроком розкритися в основному, від середини 80-х минулого століття, та в подальші роки. Працює в різних техніках письма, та найбільш вподобав акриловий живопис. Значний вплив на подальше становлення художника мали двоє відомих митців – Олександр Бородай, і особливо – Ігор Єрмолов. Жанрові вподобання і тематичні розмаїті. Він пише, - краєвиди, міські пейзажі, натюрморти, портрети, ню… Попри жанрову різноманітність, картини його авторства вирізняються колористичною гармонією, нерідко використовує техніку пастозності. Вона дозволяє передати задумку і почуття автора не лише завдяки сюжету, палітрі барв і композиції, а й через фактуру мазків.

Хто знайомий з творами живописця, може впізнати його картину не шукаючи очима підпису автора в нижній частині роботи. Впізнаваність досяглася не в останню чергу і внаслідок появи окремих рис стилю малювання притаманного саме йому.

Художник не байдужий до того, яким буде майбутнє нашої держави. Зокрема, в 2013 - 2014 роках підтримав порив пасіонарної частини українців - до поборення антинародного режиму В. Януковича, за національну гідність і самоповагу, за рух в напрямку ЄС та НАТО. Ним створена картина присвячена подвигу Майданівців - «Небесна сотня».

Наголошу вдруге, картини Палладія і Юрія Євдущенків мають і деякі ознаки спорідненості, серед яких правдивість... Роботи обох авторів мають поза всяким сумнівом художню і змістовну цінність. Невдовзі надійде великий день – 24 серпня 2021 року. Це день, коли будемо відзначати 30-ту річницю відновлення державності України. До цієї визначної дати готується виставка творів П. і Ю. Євдущенків, яка відбудеться в одному із залів Дніпровського художнього музею.

Завершальне слово.

На все приходить свій час, своя година, не раніше і не пізніше. На одній із стадій історичного розвитку, тоді, коли українці не мали своєї держави прижилася назва Україна. Відбулося це без особливого спротиву, при сприйнятті загалу, гармонійно утвердилася назва. Містика, не інакше! Не відмежовувалися від Русі Київської, пам’ятали себе русичами, але стали украми, українцями! Назва Україна не взялася нізвідки. В ній заховані змістовні рівні…

Україна має всі шанси стати провідною країною Європи. Своє прийдешнє треба проєктувати і будувати спираючись на власні сили, а не очікувати допомоги звідкись. Успіх чи неуспіх залежить від правильності і послідовності дій, від наявності волі рішуче впроваджувати необхідні зміни, і, дуже важливо – від рівня духу і духовності. Утвердження і поширення своєї мови, одне з головних завдань… Призначення України у забезпеченні піднесення власної духовності, та докластися до відродження духовності Світу…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія експансії латентних експериментів горішнього – 4) і БУМ (Брама Українського Мистецтва).

Народний Оглядач - портал стратегічних новин.

На фото: робота Палладія Євдущенка "Кобзар".

Рентгенологія колористики, і не тільки…

Дебют тексту.

І вкотре я в Полтаві. Кожного разу коли відвідую це місто, обов’язково зустрічаємося, та й не один раз, із знаковим живописцем краю – Анатолієм Лавренком. Візити до Полтави періодично відбуваються вже більше 10 років. Чи міг я цього разу не зазирнути в майстерню Лавра? Звісно, що ні. Перед дверима він зустрів мене таким питанням: «Почекай, дай я подивлюся на тебе при сонячному світлі. Все нормально, не змінився. Тепер заходь». Гостював я у Полтаві попередній раз посеред осені 2020-го року. Мабуть ми подеколи не помічаємо, що Час непомітно змінює чи не все. В тому числі й нас, і зовнішньо, трапляється, і наші погляди і вподобання також.

Мітельшпіль.

Розмова від самого початку йде якось мляво, про різні речі, але потихеньку набирає обертів, це тоді, коли починаємо балакати про живопис… Анатолій відразу пожвавлюється, швидко починає пересуватися по робітні, рвучкими рухами бере то одну, то іншу картину, коментарі оригінальні, лавренківські….. Як я люблю ці не такі вже й тривалі діалоги, хочеться щоб отакі зустрічі, хай спорадичні, тривали ще довго – довго… Невелика оповідь від митця: «Зараз багато хто полюбляє малювати квіти, та я не проти, кожен пише що хоче… Але, художники споганили красу рослин, - троянда Врубеля, оце квітка! Для мене на першому місці колір, а розмір картини, що намальовано, то не аж так важливо… Одним кольором виконаний твір – це вальор… А художник, – спосіб життя».

Оглянув зо двадцять нових робіт автора, тих, раніше не бачених. Думок і вражень чимало. Пастозне письмо, техніка полягає в нанесенні фарби нерозведеної, густої, мазки виходять об’ємні, рельєфні, вбачається наявність руху… Значна кількість картин, в більшій мірі, чи меншій, пастозні… Художнику вдається передати полотну ефект тремтіння кольору, а це дає відчуття спалаху емоцій. Роздивляюся «Оливкові лерева», виконана оливковою (арказан) з білилами, не додається більш нічого, отримуємо – сріблясто сіру. Ще картина – написана кольором пряженого молока. У верхньому куті зліва сонячне коло, два дерева правіше, і… одноколірні плями, все, а що ще потрібно?!...У його живописі немає імітації природи. Вона така, якою її бачить живописець.

«У нашого народу найдавнішим і найдужче психічно закріпленим є культ дерев. Проте і культ птахів пов’язаний із культом дерев…», - так писав В. Сніжко. І, наче на підтвердження слів В. Сніжка художник написав роботу «Кольоровий птах»… Тільки споглядання, не обов’язково візуальне, може бути й утаємничене, близького митцеві духово, є естетичним баченням Природи в її кольорах, образах, звуках, пахощах.
Чи присутній в картинах Анатолія Лавренка оптимізм? Однозначно не скажу, але в них немає російської безвиході і безпросвітного смутку… Російському живопису (пейзажам) характерний сум, фаталізм, який перегукується з творами їхніх письменників. Зауважмо, московське слово «труд» походить від «трудно», «трудности», себто щось небажане. У них немає слова праця (п – раціо), радісна, священна праця (!). Українському краєвиду притаманні м’які, яскраві, але без надмірності барви. Згадаймо кольори Трипільської цивілізації, основними є – червоний, білий, чорний, вони ж і важливі у творчості К. Малевича. Анатолій Лавренко малярськими засобами розкриває, - як можна сотворити картину використовуючи один колір, звичайно, при наявності тонів, півтонів, відтінків…

Ендшпіль тексту.

Художник, він же Спостерігач, на мистецький вибір якого впливають різні фактори, в тім числі чотири типи темпераменту, наявність інтуїції, асоціативного бачення, розвиненість уяви… Навколишня реальніть являється тільки результатом нашої уяви, одна з причин, які її формують в нашій голові – готові букети штампів, лекал. Лекала починають утворюватися після появи дитини на світ, під впливом перш за все – батьків, родини… Проте, дитинча запрограмоване на якісь різновиди сприйняття на генетичному рівні до народження. В колах окремих науковців існувала думка, що дії і поведінка людини пояснюється наслідками її навчання (зокрема, К. Лоренц). Хибне твердження. «Поведінка ж людини як у давні часи, так і сьогодні слугує у першу чергу підсвідомому збереженню певного психоархетипу, і в другу чергу збереженню (або реорганізації) конкретного суспільства», - слушно наголошував В. Сніжко.

Є багато людей наділених великою владою, та натхненних дуже мало…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 ( Лабораторія експансії латентних експериментів горішнього - 4) і БУМ (Брама Українського Мистецтва).

*НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ: інтернет – портал стратегічних новин.

На фото: картина Анатолія Лавренка "Нічні кипариси".

Про що співає душа художниці? Віддзеркалення в живописі.

Усі ми діти свого часу, своєї доби. І, хочеш, не хочеш, це стосується – і світоглядних засад, і мистецьких та літературних вподобань, і моди на одяг… Чи завше слово провінційність вживалося в негативному смислі? Нібито провінція, - це якась відстала від сучасності оаза, наявність якоїсь містечковості… Певен, що ні. Ось до прикладу, широко знаний американський письменник В. Фолкнер наголошував: «… мистецтво переважно провінційне, тобто воно має коріння безпосередньо у визначеному столітті і в певній місцевості». Він вважав, що «Король Лір» і «Гамлет» не могли бути написані ніде, окрім як в Англії за царювання королеви Єлизавети, а «Мадам Боварі» могла бути створена тільки в долині Рони в ХIХ столітті….

І навздогін думка В. Кандинського зафіксована у відомому есе «З приводу духовного в мистецтві»: «Кожна епоха отримує власну міру творчої свободи. Навіть найталановитіші генії не можуть перестрибнути кордони цієї свободи».

Хаос і матерія – щільно, взаємно переплетені системи. Навіть найбільш світлі особи є уражені до певної міри продуктом хаосу. Мислення також є результатом взаємодії – порядку, стабільності і хаосу. Особливо важливо (!) – мусимо вибирати: стати будівничим, конструктором, або руйнівником (деструктором). ВИБІР ШЛЯХУ, він постає раніше чи пізніше перед кожним… Лариса Лукаш, відома полтавська мисткиня, цей вибір зробила давно. Послухаймо: «Для людини велика радість мати роботу, від якої отримуєш задоволення. Сюжети моїх творів прості та наївні, але вони про те, що співає душа: квіти, звірі, птахи та любов».

«Малювала змалечку, батьки заохочували, купляли олівчики, альбоми. В школі оце захоплення тільки зміцніло. Мій тато, робітник цегельного заводу, дуже любив працю на землі, рослин і тварин. Пам’ятаю його розповіді про світ рослин, їх назви… Головне, мати бажання досягнути результату, це і підштовхує художника до творчості. Окрім мистецтва займалася художньою гімнастикою. Спорт загартовує характер людини, і в ньому теж важливий результат…», - розповідає пані Лариса. Здобула вищу освіту, закінчила Львівський поліграфічний інститут імені І. Федорова, студіювала книжкову графіку (заочна форма навчання).

Художницею створено чимало…, в різних жанрах і техніках письма – батик, використовувала методи розпису: холодний і гарячий; акриловий живопис, взірці кольорової графіки, олійні пастелі, текстильні аплікації, і, навіть - прикраси з бісеру. Ніби трішки з дещицею суму каже: « Я не сконцентрувалася на чомусь одному, а це мабуть бажано, - займатися чимось одним, в мистецтві також, та прагнути до досконалості…». Щоб не творила мисткиня, кожна її робота має ознаку - вишуканості, опоетизованості, ліричності, кордоцентризму, пісенності, сентиментальності, так властивої українцям. Тому, зовсім невипадково з’явився ряд картин на основі мотивів пісень на слова І. Котляревського. Серед яких картина «Де ти, милий, чорнобривий?».

«Де ти, милий, чорнобривий?
Де ти? Озовися!
Як я, бідна, тут горюю,
Прийди подивися».

На передньому плані – мальви розкошують у цвітінні, дівчина засмучена, бо не знає коли милий повернеться, а козак десь вже далеко…, хвацько скаче на коні. Ось інша картина - «А я у гай ходила…», - ніч, серп місяця на чорнючо - темному небі, цяточки зірки, дівчина йде босоніж, через плече несе цілий сніп червоних квітів… Ще одна - «Ой, ти вишенько…», - обійми молодої пари, довкола все раює, квітує, напоєне чаром кохання, вишеньки – черешеньки літають в повітрі, квіти ростуть казково – фантазійні… У Лариси Олексіївни навіть цибуля виписана шедеврально і красиво! («Золоті цибулинки»).

Коли кажу: «Уважно вдивлявся, розглядав кожну роботу…». То так все і було… Погляд подібний на промінчик, який відкриває лише частку картини, не у цілісності, тут криється один з аспектів відхилення (викривлення) від зовнішньої реальності… У різні століття мудреці шукали можливості як гармонізувати з реальністю вібрації душі, об’єднати Розум і Свідомість, а щоб розширити рівень свідомості розробляли механізм вмикання у душах ЕНЕРГІЙ ЛЮБОВІ І ГАРМОНІЇ. Ось воно, дуже важливе (!) – енергії любові і гармонії живуть в її творах.

Більш ніж суголосні мотиви багатьох картин Лариси Лукаш поетичним рядкам Бориса Чіпа (бо ж земляки…):

«Тихі верби. Сиві сни.
Промінь стеле світлу нить.
Озоряйся – і вдихни
Вічності забуту мить».

Відтворюючи природні фрагменти кожен маляр пропускає крізь себе величну красу і містичну загадку довкілля. Митцеві варто володіти національним смаком. «Тільки через духовне розуміння естетичного дається мистцеві утаємничене для інших психоетнічне відчуття природи.
Зауважу, що українець Куїнджі є етнічним греком, а росіянин Левітан за походженням єврей. Отож бачимо, як багатолітнє проживання на українському та російському терені і в певному етнічному оточенні пращурів цих майстрів, а згодом і їх особисто психічно адаптувало до сприйняття конкретного екологічного субстрату – соціоприродного довкілля – як свого особистісного національного пейзажу, котрий вони якнайкраще втілювали в живопису, видобуваючи з підсвідомого ностальгійні нюанси глибинного психоетнічного минулого», - В. Сніжко.

Осмислення терену, свого, рідного, є однією з найголовніших рис людськості у формуванні мітогенези. Все живе окриває свою територію, рослини, тварини. Осягає (осмислює) терен тільки людина, і не обов’язково сучасна… У кожної національної спільноти є своя, оригінальна ідеологія терену. Якщо губиться цей спадок, то народ буде окрадений, обмежений духово. Дуже вдало прорік той же В. Сніжко: «Бо мудре творіння Творцем – мистцем Всесвіту залишило місце і для особистісного оригінального творення мудрої краси кожним етносом окремо». ІДЕОЛОГІЯ ТЕРЕНУ, національна утаємничена формула…

Втрата сакральних зв’язків міту у свідомості і життєдіяльності сучасного суспільства зруйнувала збалансованість, налагодженість усієї системи: ЛЮДИНА – ПРИРОДА – СУСПІЛЬСТВО – КОСМОС.

Для того щоби наважитися діяти у важливій ситуації правильно для людини, треба походити в діброві, для розв’язки якоїсь мистецької загадки - у гаю або біля водойми, осокори позитивно впливають посиленню зосередженості в собі…

Хто з любов’ю, пам’ятливо, не забуває – звідки він походить, як він (вона) став тим, ким є, цим самим висловлює вдячність за факт власного буття. Історія роду, свого міста чи села, стає твоєю історією. Душа роду – народу стає твоєю душею. Наше існування не випадкове, а є історією спадкоємності… Життя – дар….

«Цінуйте кожен день і кожну мить,

Садіть дерева і квітчайте хати», - з вірша Г. Дениско «Світло зорі незгасної».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник «ЛЕЛЕГ – 4» (Лабораторія експансії латентних експериментів горішнього – 4) і «БУМ» (Брама Українського Мистецтва).

*UA Modna – українська платформа.

На фото: картина Лариси Лукаш "А я у гай ходила".

Розповідь про Олега Гладких – архітектора, художника, будівельника, бойового офіцера…

Переднє слово.

Десятиліттями зникає із буття все стійке, тривале, звичне і традиційне. Натомість, з’являєтьcя – одноманітність, нестабільність, поверховість… Щось таке, що може завершитися досить швидко. Раніше мали намір, особливо молодь, створити сім’ю, збудувати будинок, або придбати квартиру. Зараз у багатьох таких прагнень немає. Адже можна орендувати житло, замість створювати сім’ю на традиційній основі, мати її імітацію, а на який термін, хіба це важливо?!... Давненько вже є одноразовий посуд, одяг, навіть… стосунки. Про різні тенденції, нові складнощі і проблеми, з якими зіштовхнеться людство при переході від століття ХХ до ХХI попереджав у своїх працях Е. Тоффлер.

Хвороби та епідемії з’являються невипадково, мабуть якась частина населення планети Земля заслужила на це. Вважаю, що це сигнал Згори, - слід зупинитися, замислитися, озирнутися назад, та спитати себе: «Чи правильно живу?...». Спробувати зазирнути…, як в криницю, бо ж вода знаходиться на глибині, потрібно докласти зусиль щоб витягнути наповнене відро нагору. Все менше осіб читає книжки (серйозні!), аналізує прочитане, щоб мати власну думку, а не нав’язану кимось… Чи ж дивляться далі ніж заголовки матеріалів?! Хотів би помилитися…

Вступ.

Розповідь поведу про людину, яка багато чого в житті навчилася, вміє створювати там де живе, - ТЕРИТОРІЮ КРАСИ. Олег Гладких – архітектор за освітою, опанував різні будівельні спеціальності, художник, один з ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986- му, бойовий офіцер…

Кожен з нас береже спомини про дитинство... Олег народився у тодішньому Дніпропетровську, 1964 року. Спогади про ті роки – одні наче напливають, інші призабуваються. До семи років переважно жив у селі Бузулуки Криничанського району, давніша назва Зельбаховка. Школярем усі канікули проводив теж там. Один дід Олега, Павло, був ковалем, в 30-х роках ХХ ст. визнали як кращого коваля на ВДНГ. Він любив поратися на землі і займався господаркою. В селі тече річка Базавлук, рибалив. Більшість хатин в селі були під очеретом, а в нього – під черепицею… Дід Олександр працював столярем, дуже любив онука.

Олег Гладких оповідає: «Змалечку приваблювало малювання і будівництво. Хотів стати художником - мультиплікатором. У моєї мами одна з бабусь була художницею. Мама, Світлана Михайлівна і сама непогано малювала. В тому, що в мене прокинулося зацікавлення до живопису велика її заслуга. Закінчив художню школу у Дніпрі.

Значну роль у моєму становленні як живописця відіграв Василь Мірошниченко, заслужений діяч мистецтв України, сумно, бо його вже немає посеред нас… Наші гаражі були розташовані по сусідству, ми заприятелювали. Він був різносторонньо обдарованою особою – живописець ( чудовий аквареліст), скульптор, архітектор, педагог. Разом з ним вибиралися на пленери, часто згадую його… Я ж пишу те, до чого душа лежить. Малярство для мене, - це захоплення. В доробку є пейзажі, натюрморти, портрети. Багато моїх робіт пленерні…».

Основа тексту.

Олег Гладких володіє лицарськими чеснотами, людина небайдужа. Неодноразово доводив це, не словами, а вчинками, що є достойним громадянином своєї країни. Наголошу, приймав активну участь в ліквідації наслідків Чорнобильської трагедії 1986 року. Пішов добровольцем на війну, після підступного нападу РФ на Україну, бойовий офіцер. Патріот, працелюб, чудовий сім’янин і батько трьох дітей. Десять років зводив будинок своїми руками у селищі Слобожанському, яке поруч з містом Дніпром. Це ж скількома будівельними спеціальностями треба володіти! Креслення будівлі теж робив сам, бо архітектор. Має великий потяг до всього красивого, довершеного…

Заходиш на подвір’я сім’ї Гладких, і… перед очима постає сад хвойних дерев (є й інші) – туя, ялина, сосна, модрина. Гарно прокладені доріжки, тут легко дихається, і відчуваєш приємність від перебування на ТЕРИТОРІЇ КРАСИ.

Дерева – величаві живі істоти (незалежно від висоти), біля них людина під захистом. Хвойні дерева довгожителі, вони бувають старшими за 500 років. Поширюють своє насіння кожного року, а листяні поводять себе інакше. Вони привертають до себе увагу і за допомогою ароматичних речовин.

Твір мистецтва на думку Х. Ортеги – і – Гассета повинен володіти світлоносністю… Навіть ті роботи художника, де відображено на полотні похмуру погоду, чи передгрозову, або змальоване свинцеве, зимове небо над засніженою землею, все одно, картини не викликають негативних емоцій. У Природи немає поганої погоди, вона просто різна. Не буває завжди погідно, ясно, а сонячний настрій може буяти і в душі. Природа давній храм, де мовчкома на нас дивиться ліс символів німих… При написанні картин автор дотримується основних правил композиції, вміє бачити перспективу і застосовувати її. Ліричні краєвиди написані так, як він їх бачить, в основі – реалістично. А реалізм, в широкому розумінні слова – то властивість мистецтва відтворювати істину дійсності шляхом репродукування чуттєвих форм, в яких ідея існує в реальності.

З 21 квітня 2021 року в стінах Університету митної справи та фінансів (м. Дніпро) триває персональна виставка картин О. Гладкого «Мої почуття» (71 робота). Про творчість пана Олега добрим словом відгукуються художники Придніпров’я – народний художник України А. Пікуш, Олександр Самійленко, Олександр Чегорка, Ігор Зайцев.

Зроблю припущення, що у своїх смаках щодо малярства думка живописця споріднена з віршованими рядками:

«Так, друже дорогий, ми любимо одно:
Старої творчості додержане вино…», -

з вірша М. Зерова (присвячений М. Рильському).

Аналог післямови.

Уривок із твору А. Моруа «Прометей, або Життя Бальзака»: «Природа, звісно, багатша за мистецтво, але правда в природі – це ще далеко не те саме, що правда в мистецтві. В природі її неможливо вичерпати або до кінця осягнути. Правда зрідка здається правдоподібною. Їй часто бракує гармонії і єдності. Великий письменник шукає єдності композиції. Він полюбив називати себе поетом, тобто людиною, яка відтворює сутність речей….

Що таке мистецтво? Це концентрована природа. Уявне базується на реальному, надаючи йому певної стрункості…».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник «ЛЕЛЕГ – 4» (Лабораторія експансії латентних експериментів горішнього – 4) і «БУМ» ( Брама Українського Мистецтва).

*UA Modna

На фото: картина Олега Гладких "Великдень на Самарі".

Творити як світити…

Все, що бачать очі є тільки відблиском, тінню, від того, що неспроможна сприйняти зором людина. Світло…, символ Реальності і здатності проникати… Світло – джерело зовнішнього і того, що всередині нас.

В йога – сутрах записано і таке: «… розум не світиться самостійно, тому і може бути об’єктом сприйняття. Свідомість – відмінна від розуму, форм, знань, ідей і образів і сприймати її важко. Вона не є те що розум. Світло розуму є лише слабим відображенням саме світла свідомості».

Хрестиянство, буддизм, мітраїзм, інші релігії, - наповнені фотизмом (вчення про світло). Є митці які у своїй творчості наділені здатністю світіння, Юлія Багринівська одна з них.

Художниця сакрального мистецтва, живописиця. Народжена на Івано – Франківщині, Калуський район. Здобула дві чудові освіти, спочатку закінчила Калуський коледж культури і мистецтв, потім – Львівську Національну Академію Мистецтв (ЛНАМ).

Людина починається з дитинства. Віра в Бога прийшла до маленької дівчинки завдяки бабусі Галині і дідусеві Антону. З бабусею змалечку ходила до церкви. Юлія в дитячі літа була оповита любов’ю і увагою з боку рідних. Дівчина зростала з такими надбаннями як: скромність, правдомовність, не лукавість, повага до старших, любов до Бога.

Із розповіді художниці (ч.1): «Одного погідного, ясного дня ми з братом лагодили мені мольберт. То був перший мольберт у моєму житті. В ті миттєвості на думці було одне: «Я художниця». Це мрія, яка живе в мені й досі.
Від тієї днини промчало, промайнуло близько 15 років… Зараз мене з Антоном розділяє велика відстань, він живе в США. Якось мені на очі потрапив мольберт, ледь не ідеальний, і я ненароком промовила: «Мені б такий…». Пройшов місяць, отримала посилку з Америки. Я так хотіла його мати, і, ось він мій. В очах сльози, не тому, що мольберт направду такий красивий, зворушив вчинок брата. І як мені не бути художницею?! Як не йти за мрією?!».

Пріоритетними для неї в малярстві є – сучасна ікона на міцному фундаменті канону і віри, а кредо її життя: «Бути собою». «Іконописання – це моє моління, моя розмова з Богом. Творчість – це мій інструмент самовираження та служіння людям. Допомагаю уздріти людям світ краси, добра і любові. Тихо, засобами символів розповідаю про любов. Любов, яка для нас така складна і незбагненна – Любов Бога», - Юлія Багринівська (ч.2).

В студентські літа в Академії (ЛНАМ) архіважливу роль у становленні дівчини як мисткині відіграв старший викладач - Роман Михайлович Кислий, був для неї другим батьком. Добрі спомини залишилися в пам’яті іконописиці і про професора, Народного художника України –Романа Якимовича Василика. «Цей викладач створював атмосферу добра», - каже Юлія.

Вона з гідністю виконує своє покликання. Іконопис дарує гармонію єства, смиренність, і мисткиня бачить - її праця потрібна і має перш за все - духовну цінність. Художниця тримається думки, що цього хоче сам Господь. Сприяє створенню образів зосередження в молитві, та власне, іконописання саме по собі є молитвою. Образи створює у Візантійському стилі, під кожним з них пише слова молитви.

В одному з інтерв’ю повідала: «Мене запитують, чому я використовую для санкіру підклад для лику червоний колір.Тому, що червоний колір у сакральному мистецтві має велике значення. Колір любові, колір перемоги і страждань Ісуса Христа. І лик на червоному тлі набуває особливого сіяння…»*

Перша персональна виставка ікон авторки поіменована «Моління» відбулася в Долинському краєзнавчому музеї «Бойківщина» Омеляна і Тетяни Антоновичів (2019-й рік). Художниця подарувала музею образ «Моління в Гетсиманському саду».

Ікона «Введення у храм Пресвятої Богородиці» (дипломна робота на здобуття ступеня бакалавра) знаходиться в церкві з такою ж назвою в селі Пійло (УГКЦ). Плащаниця, малювання і шитво, «Оплакування Ісуса Христа» (дипломна робота на здобуття ступеня магістра) – перебуває в церкві «Введення в храм Пресвятої Богородиці» в тому ж селі Калуського району (ПЦУ).

Пише молода художниця і пейзажі, натюрморти. Дуже любить танцювати, але танці вимагають приділення їм часу, а робити будь – що в півсили вона не звикла.
Юлія має різносторонні уподобання в живописі: залюблена у творчість Моне і Вінсента ван Гога, захоплюється роботами М. Приймаченко і графікою Я. Гніздовського, сецесією М. Сосенка і його учня Ю. Буцманюка. З когорти сучасних живописців виділяє – М. Гельман, Я. Мовчан, Д. Гордіцу, С. Владику.

Мисткиня щиро ділиться своїми задумками і планами (ч.3): «Прагну бути успішною і відомою, затребуваною художницею, яка має місію – служити Богу і людям. Бути люблячою мамою, коханою дружиною і мудрою жінкою, в домі котрої панує злагода. З матеріального, - хотілося б мати невеликий будиночок в горах, бо українські Карпати – це місце сили і дужої енергії. І… потрібно багато працювати, задля реалізації мрій і замислів…».

Зоря знову засяє в небі, і над Назаретом, і над Києвом, і над усіма містами і селами України і Світу. Вона зазирне у скромні хатинки і квартири, і в палаци багатіїв, в шпиталі для військових і лікарні, в монастирі і гуртожитки… Зоряне світло, це свідчення – що Господь з нами, посеред нас, розділяє наші радощі і долання перешкод, які трапляються у бутті. І ті віруючі, котрі святкували Різдво 25 грудня, і ті, які цей День відзначають 7 січня, УСІ МИ ВХОДИМО В РАДІСТЬ РІЗДВА ХРЕСТОВОГО.

Слова із коляди, як побажання всім:

«Хай Ісус, мале Дитя, благословить вам життя,
А Пречиста Божа Мати дасть вам благодати!».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

UA MODNA – українська платформа.

Примітки.

*Фрагмент з інтерв’ю художниці ТБ «Суспільне», Івано – Франківськ.

На фото: Юлія Багринівська.

Радісно від прочитання віршів зі збірки «О пів на сонце». Хочу цією радістю поділитися з іншими.

Яка вона мова поетична? Один з варіантів відповіді: «У багатьох країнах і в різні епохи митці слова складали особливу касту з власними звичаями й привілеями. Вони користувалися мовою, відмінною від розмовної, і цієї мови треба було вчитися. Саме в такій атмосфері виник санскрит – витончена мова молитов і поезії», - Ян Парандовський. Герман Гессе вважав, що поезія – це гра в бісер.

У видавництві «Дискурсус» з’явилася на світ збірка поезій Юлії Судус «О пів на сонце». Книжка ошатна, оформлена з естетичним смаком, її приємно взяти в руки, і, що найважливіше – дуже цікаво читати, тобто робити спробу зануритися в глибінь віршів.

«О пів на сонце» - це щиро про боротьбу світла і темряви, про глибину людської душі та веселку подарованих нам з небес емоцій…»*, - Юлія Судус. Важливий момент, - вірші подані трьома мовами, переклад на англійську і польську здійснила сама авторка. Вона володіє вмінням вишукано творити верлібри.

Пані Юлія кандидатка філологічних наук, викладачка англійської мови, письменниця, перекладачка. Народжена в Луцьку, мешкає, творить і працює в Івано – Франківську. Співавторка збірки прози «Інтонації».

Ніхто інший, а сам Г. Сковорода називав Сонце вогненним морем. Йому ж належать слова: «Ходіть у жарі вогню свого. А мій Ной райдугу бачить і потоп припиняється. Чи не сонце бачить свій образ у дзеркалі вод як райдугу? Чи не Сонце дивиться на сонце через образ наш відображений, на радість і на світ твердий? Сонячна фігура є матерія і видимість. Найкраща серед усіх і мати всіх є сонячна фігура…
-Залишися Сонце і Місяцю! Ми сотворимо краще світло. Хай буде світло!».

Творення живе, правдиве,- не має бути механічним… Для творення гармонійних форм і систем необхідна впорядкованість руху з елементами симетрії. В бажанні досягнути досконалості необхідна рівновага (симетрія). Є її різні рівні . Необхідно дотримуватись духовних законів, ще до початку будь – якої творчої дії.

Творити і руйнувати, дві протилежності…

Жити, щоб ширити світло, світити (творити), і жити, щоб бути. Практики спасіння, так у школах містиків іменують цей шлях.

Нерідко, ледь не на кожному кроці спостерігаємо ознаки первинної полярності – світле і темне (монада), батьківське і материнське (куб – сфера), матеріальне і духовне, (+) і (-) начала. Вони усі можуть створити спілку, та при цьому анігілюються.** Анігіляція відбувається при ідеальній симетрії.
На інформаційній території планети Земля існує поле різних стосунків енергій. Маємо співпрацю з цією територією. Є люди які випромінюють позитивну енергію, інші – її споживають. Важливими чинниками є віра і рівень духовності. Світлоносні послідовно боронять цю територію, бо вже прийшов Час - Добру почати домінувати над Злом. Промовляймо ж, посилаючи у Простір – світлі, добрі по смислу сполучення слів( мантри), вони при вимовлянні вголос випромінюють вібрацію не тільки в повітрі, а й у тонкому світі. Таким способом впливають на довкружжя.

Про що ж вірші поетки? У них йдеться про справжність і фальш, про честь і совість:

«дивуюся щиро як
можна ось так просто
без совісті та емоцій
я ж завжди думала
що у велетів велике серце», - з вірша «На долоні».

Про емоції, надії, мрії. А мрії бувають…:

«запалюй гори бажань
І лети високо
аж на полонину мрій
моїх таких земних
і не зовсім», - з вірша «Медитації».

Про ту когорту людей, котрі горішнє визнають за первинне, матеріальне – вторинне, та які завше у меншості.

«сенс у більшості шукати
меншість
яка уже не знає
в який бік і котрі ворота
і якою дорогою», - з вірша «Танець темного».

Про течію Часу, минуле, днешнє і прийдешнє, і що ми тільки гості на цій Землі.

«забирає
хтось забирає потрохи пісок
з твого годинника
і скупиться досипати
хоч трохи», - з вірша «Неминуче».

Про цінність кожної людини, кожного дня, про вміння дарувати, віддавати, ділитися чимось, а не лише вміти брати – щось від когось (вірш «Невдячним»).

Про запал, завзяття, що властиві молодим (вірш «Заклик»).

Про те, що життя – дорога, котрою прошкуєш у пошуках…(вірш «Канон»). І ще багато - багато про що…

Рене Генон передбачав: «Сучасний світ доклав найбільше зусиль до розвитку промисловості та «механізації» навіть коли стверджував, що просто займається наукою на свій лад; та у намаганнях домінувати над матерією та використовувати її у своїх цілях люди зрештою перетворились на її рабів: вони не тільки обмежили свої інтелектуальні амбіції – якщо у цьому випадку ще доречно використовувати це слово – винайденням та створенням механізмів, а й самі ставали справжніми механізмами…».

Гонитва у Світі йде за кількістю, втрачає якість, сучасна цивілізація є цивілізацією кількості, що рівнозначна матеріальній.

Для чого потрібна поезія? Хоча б для того, аби не уподібнитись до роботів.

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

«Народний оглядач» : інтернет - портал стратегічних новин.

Примітки.

*Уривок інтерв’ю з Ю. Судус. Інтернет – ресурс газети «Галичина».

**Анігіляція – взаємодія елементарних частинок і античастинок, внаслідок якої вони перетворюються на інші форми матерії.

На фото: Юлія Судус і її збірка поезій "О пів на сонце".

Розповідь про мистецьку родину Наталії і Костянтина Малярчуків.

Ідея того, що єдиним виправданням і доцільністю творчої діяльності може бути спроба уможливити через творчий акт пізнання світу як цільного смислового зв’язку. І, важливо, – кожне мистецтво спочатку національне…

Мистецтво, творча праця, досвід творчої особистості, і … саме буття… Ортега – і – Гассет акцентував увагу: «Уся праця в царині культури – це інтерпретація – прояснення, пояснення чи екзегесіс – життя. Життя – це вічний текст, неопалима купина на узбіччі шляху, де проповідує Господь. Культура – мистецтво, наука чи політика – це коментар, це той спосіб життя, в якому, заломлюючись само в собі, воно отримує порядок і відшліфованість.
Тому ніколи витвір культури не може залишати нас без розв’язання порушеної в ньому проблематики й бути відірваним від усього суто життєвого. Для оволодіння непокірним потоком життя мудрець розмірковує, поет тремтить…».

Наталія Малярчук – майстриня Петриківського розпису. Народжена в Краснодарі, але від дитячих років і донині мешкає у Львові. Мисткиня львівська і … Петриківський розпис! Цей широко відомий в Україні і Світі розпис, який в 2013 році організація ЮНЕСКО включила до переліку нематеріальної культурної спадщини людства, привабив художницю багатством форм і барвистістю. Нещодавно довідалася, що прізвище її матері походить з Апостолівського району Січеславщини. Цебто, є певний родовий зв’язок із землями Придніпров’я.

Мисткиня розповідає: « У щасливі роки дитинства, батько брав мене з собою в походи, на рибалку, навіть на полювання, щонеділі ходили на базар до акваріумних рибок, то був своєрідний ритуал. Відвідували музеї, перед сном тато читав уривки з «Енеїди» Івана Котляревського, дитячу літературу видавництва «Веселка», або книжку про індіанців…». Такі спомини супроводжують нас протягом усього життя.

Освіту пані Наталка здобула в Рівненському інституті культури. Здобутий фах прямого стосунку до живопису не мав. Тож коли прийшло усвідомлення, - що малювання є більш ніж важливим для неї, постало питання про малярський вишкіл. Художниця мовить : «Спочатку моєю наставницею була Юлія Рожкова, київська художниця і педагог, дуже уважна у ставленні до тих, хто навчався. Я їй дуже вдячна, як і знаній майстрині Галині Назаренко, яка опікувалася мною після студій у пані Юлії. Вона ж допомогла підготувати мою першу виставку. Пізніше, з часом, ми з пані Галиною брали участь у серії виставок: «Петриківка – душа України». Окрім традиційного розпису та іконопису, маю у планах спробувати себе в авангардному живописі з вкрапленням елементів Петриківського розпису».

Наталія Малярчук малює на папері, склі, дереві. Створила окремі ікони і розписувала інтер’єр церкви святого Пантелеймона у Львові. Однією з домінантних тем її робіт є українська мітологія. Картини рясніють знаками і символами…Творчість художниці, як і Костянтина Малярчука, її чоловіка, має сильне опертя на закони Традиції.

Ю. Евола з цього приводу писав: «Завдання Традиції – створити строгі канали, щоб хаотичні тенденції життя змогли потекти по ним в потрібному напрямку. Вільними можна назвати тих, хто, приймаючи традиційні орієнтації, сприймає їх не як щось нав’язане ззовні, але як можливість свідомо реалізувати, підкоряючись внутрішньому імпульсу, вищу, «традиційну» можливість своєї власної природи, як перспективу свого духовного спонтанного розвитку».

Декоративний розпис на Придніпров’ї, Хмельниччині (Самчиківський розпис), Полтавщині зародився як мистецтво мальованої хати. Розписували хати у місцевостях, де вони білилися, були підготовлені до письма. Українці завше тонко відчували і сприймали душею і серцем красу, що їх оточувала. Розмальовували посуд, скрині, печі, вози , сани, робили малюнки на папері… Згадаймо, який вплив мав український декоративний розпис на К. Малевича, коли у дитячі літа він перебував у селах Поділля, Слобожанщини і Сіверщини, в подальшому становленні його яко великого митця. До славної когорти відомих майстринь і майстрів Петриківського розпису належать: Тетяна Пата (1884 – 1976), Параска Павленко (1881 1983) та її дві доньки – Віра Павленко (1912 – 1991) і Галина Павленко (1919 – 2008), Надія Білокінь (1893 – 1981), Марфа Тимченко (1922 – 2009), Василь Соколенко (1922 – 2018), Федір Панко (1924 – 2007), інші…

Петриківці прищеплюють любов до малювання дітям змалечку. Не випадково традиції розпису передаються від одного покоління до наступного, тяглість традицій архіважлива.

…………..Козак Мамай – один з персонажів, якого можна побачити на роботах художниці. Мітологічний образ, універсальний психотип українця. Образ, що наділений магічно – притягальною силою. Його різними методами підсилюють - художники, скульптори, поети. Час сприяє зростанню інтересу до цієї мітично – легендарної постаті. Яким зображають його живописці? Видимі уречевлені ознаки, котрі свідчать про приналежність до стану кшатріїв: шабля, сагайдак зі стрілами… Але, думки козака витають десь високо – далеко, а перед собою споглядаємо тільки фізичну фігуру. Він любомудр, поет і співець. У виразі обличчя прочитується – незворушність, спокій. По своїй сутності – це синтез рис брахмана і кшатрія.

Українське козацтво, то була орденського типу організація. А козаки – характерники споріднені з мольфарами, бо як перші, так і другі були носіями давніх знань. Характерники за своїми діяннями є продовжувачами справи щонайменше жерців, а може й волхвів.

……………Наступна робота, яка привертає увагу – «Духобор». Вони (духобори) мали свої думки щодо розуміння положень Святого Письма. Символізує про наповненість людини внутрішнім вогнем. Полум’я зсередини, як відображення життя, здатне перемогти будь – яке зло і хвороби. Сакральний,очисний знак, оберігає дух від негативу, та підходить не кожному.

Хрест Лади – символ Любові, Гармонії, Щастя в родині, іменували Ладинцем., -так і названий твір («Ладинець»). Носили його дівчата як оберіг від «поганих» очей, друга робота – «Колядник», чоловічий оберіг.
На картині «Перший сніг» бачимо райську диво – птаху. Галина Лозко наголошує: «В українській філософії зв'язок національного з релігійним довів професор В. Шаян, який у 1934 році висловив ідею відродження рідної віри як природної національної релігії. Археологічні відкриття литовсько – американської дослідниці Марії Гімбутас засвідчили існування давньої Богині в образі жінки – птаха в усій індоєвропейській культурі». Значна частина дослідників пов’язує образ жінки – птаха з призначенням віщування. Мітично – релігійну суть архетипів відкрив швейцарський психолог К.Г. Юнг. Асоціативно картина нагадує про чудову пісню «Білий сніг на зеленому листі» (Музика О. Білаша, слова – М. Ткача).

Костянтин Малярчук – архітектор, графік, лавреат премії імені Івана Левинського (1851 – 1919,видатний український архітектор). Закінчив архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту. Творчість пана Костянтина різнорідна, він співавтор пам’ятників Т. Шевченкові у Львові, І. Підкові у Каневі (під Тарасовою горою), А. Мельнику в селі Воля Якубова (Дрогобицький район, Львівська область). Разом зі скульпторами Василем і Володимиром Одрехівськими створили шість пам’ятників великому Тарасові: серед яких - в м. Перемишляни, м. Красне, с. Старі Кути на Косівщині, Івано – Франківської області…
Митець ілюстрував - відомий роман В. Шкляра «Залишенець» («Чорний ворон») і О. Крукевича «Переселенці», книжку сонетів І. Франка «Зів’яле листя».

Як архітектор був автором проєктів церков, житлових і громадських будівель в нашій країні.

У 2019 році відбулася виставка його робіт «Графіка» в Центрі архітектури, дизайну та урбаністики «Порохова Вежа», що на вул. Підвальній у Львові.

Зупинімо увагу на пряму участь митця – архітектора у появі пам’ятників двом знаковим постатям різних віків в історії України. Пам’ятник І. Підкові у Каневі, автори: скульптор П. Кулик, архітектори – В. Блюснюк, К. Малярчук, І. Ренькас. Іван Підкова, козацький кошовий отаман, Молдавський господар у роках 1577 – 1578, володів надлюдською фізичною силою. На вимогу польського короля Стефана Баторія був страчений у Львові 16 червня 1578 року. Козацький ватажок, вольовий, стійкий, незламний провідник, таким він і увічнений на Канівській землі.

Пам’ятник А. Мельникові (1890 – 1964), полковникові армії УНР, військово – політичному діячеві, близькому соратникові Є. Коновальця, з 1938 року Голова Проводу ОУН, в’язень німецького концтабору Заксенгаузен, від 1945 року перебував в еміграції. Чільний діяч і незламний борець за постання Самостійної України, чи багато знаємо про нього, та чи хоч спорадично згадуємо, як про значиму постать української історії?

Об’єктивно – наукове відтворення історії України, вільне від фальшувань, різних чужих перекручень, «білих плям», далеко ще не завершене. Вагоме значення має українська духовність в її культурно – історичній мінливості, бо сильно причетна до обрання народом своєї долі. І у цій копіткій, довготривалій праці митці своїми засобами повинні докластися до цієї великої справи.

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

Інтернет – портал стратегічних новин «НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ».

Примітки. На фото: робота Наталії Малярчук "Колядник".

«Є у світі народ – музикант – це українці», - так писав геніальний композитор Петро Чайковський.

Наш народ – це і народ письменників, художників, скульпторів, поетів. Це народ, який явив світу Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, а пізніше Є. Маланюка, В. Стуса, М. Вінграновського, Л. Костенко…
І посеред талановитих, високообдарованих митців ХХ століття є авторка, твори якої – наче оголений нерв пульсуючої української душі. Її поезії – це акапельний спів, що долинає до нас із прадавніх часів, зберігши свою чистоту і мелодику, притаманну українському пісенному слову. До цих поетичних рядків не потрібен музичний супровід, щоб не порушити первозданну цілісність слова, що йде від серця і душі. Зрештою, таке слово саме по собі є чарівною музикою.

Наталка Поклад, берегиня рідної мови, всього українського, беззаперечно є однією з найнеординарніших, експресивних, творчих постатей сучасної української літератури. Поетеса, обдарований публіцист, фольклорист, етнограф, автор багатьох книг, лауреат премій – Є. Маланюка (1993 р.), М. Коцюбинського (1999 р.), «Благовіст» (2000 р.). Плідно публікується у «Шляху Перемоги», «Україні молодій», «Молоді України», інших виданнях. Це з її віршованих рядків, рядків живої поезії струменить народна мудрість, традиціоналізм, мораль, душевна краса і біль нашого народу.

Вірші зі збірок «Горить свіча у чорних водах», «Ритуальний танець волі», «Хліба жертовні» спонукають до хвилюючих роздумів, не дають збайдужіти, бо творені Небайдужою. Не так вже й багато поезій, які час від часу читаєш, перечитуєш, вчитуєшся, особливо коли опановує неспокій, непевність. Поетичні твори Наталки Поклад належать до таких.

Гортаю в пам’яті сторінки збірки «Горить свіча у чорних водах», вірші датовані 1992 – 1994 роками, а писані як про день нинішній:

«Вальсуйте, вальсуйте, панове,
ще трошечки часу дано
Духовні страшні Казанови посіли
державне кермо".

Або з циклу осінніх віршів:

«Героїв мало, а вождів багато. Інстинкт
корита – як нова чума.
Все ті ж покари і все ті ж розплати –
за те, що віри й вірності нема".

А чи один бодай сучасний поет міг би висловити такі палаючі слова:

"Вже надходить пора – коней пустимо ми
На всю силу зненависті й злості;
Це вкраїнська земля, ми за неї - грудьми,
А ти, враже, прийшов тільки в гості».

Не можна не згадати поезію «Мій Київ». Авторка живе справді у своєму, себто в дуже українському місті, де присутній прекрасний дух Алли Горської, де ще відлунюють кроки Василя Симоненка, дзвенить щирий сміх Василя Стуса, мирського святого… Є вища справедливість у тому, що в 1993 році поетеса була нагороджена премією Є. Маланюка, бо так потужно перегукуються рядки воїна – поета із запальними строфами пані Наталки. Це перегук через десятиліття і кордони, який вкотре засвідчує спорідненість духовно багатих осіб. Перегук як переспів. Колись було цікаве явище у сільській Україні, коли співочі люди з двох сусідніх сіл піднімалися на підвищення або пагорби і переспівувалися (відстань між гуртами співочими могла бути від 1 до кількох кілометрів), а все довкола них наповнювалося магічно неповторними звуками.
Вірші зі збірки «Хліба жертовні» - це природна реакція поетеси, чия поезія ніби той паперовий змій, який зробив спробу високо шугнути, злетіти в кімнаті та перечепився за двері. Сама назва збірки наштовхує на поліваріантність її декодування. Бо хліба жертовні – це і ті хліба, які не були спожиті нашими братами і сестрами в етноцидному 1933-му, але це і паска на Воскресіння Хрестове, і хліб духовний, і хліб весільний, це і той хліб, який просимо у всемогутнього Господа щодня: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні».

Збірка «Ритуальний танець волі» - це непрочитане українством попередження поетеси, що будь – яке найвелелюдніше свято має не лише початок і апогей святкування, адже згодом приходить година копіткої, нелегкої праці, зі спрямуванням у день прийдешній…

Зерна духовної українськості, так щедро засіяні руко Наталки, проростали і будуть проростати… А місія поета:

«Поети завше в опозиції до владарів усіх і влад.
Грошима й славою не вдушені, так вірно доокіл зорять;
Поети чистотою душ своїх сумління нації ростять».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

На фото - поетка Наталка Поклад.

Цей текст був опублікований у Всеукраїнському тижневику «ШЛЯХ ПЕРЕМОГИ»№50(2947), від 15 грудня 2010 року.

Концептуальний начерк.

Яким повинен бути часопис про мистецтво у ХХІ столітті? Питання настільки розлоге, щоб не сказати неосяжне. У рамках одного тексту можна вести мову про окремі напрямки тлумачення мистецтва.

Важливими і цікавими можуть бути трактування, бачення, зокрема малярства поза рамками класичного мистецтвознавства, своєрідне «прочитання» - МИСТЕЦТВО БЕЗ РАМОК, АБО ЖИВОПИС БІЛЬШЕ НІЖ ЖИВОПИС… Ця теза аж ніяк не суперечить канонам цієї спеціальності.

На початку цього року під час розмови з Анатолієм Криволапом почув і таке: «Література, музика, живопис, - говорять про одне і те ж, треба це використовувати у своїй професії…»
.
Перетікання, переходи, спорідненість – емоцій, настроїв, змістів, споминів, мелодик, асоціативізмів у взаєминах поміж малярством, поезією (літературою), музикою, філософією, психологією, - це може бути одним із векторів у дослідженнях. Якщо поставити живопис у центр розгляду, то можна вивчати, досліджувати його на предмет поетики, музичності, психологізму, філософічності і асоціативного бачення. Ці складові перетікають від однієї до наступної, чи то по колу, чи спіралеподібно. Зупинімося дещо детальніше на наступному…

Поетика… «Поетика» Арістотеля – перший твір, в якому узагальнені естетичні знання і літературні категорії античного світу, зведені у цілісну систему. Тепер точка зору на поетику застосовується не тільки щодо поезії і літератури, але і до всього мистецтва. Один митець спроможний створювати роботи різностилеві, а поетика кожного із стилів має свої особливі риси.

…………Неодноразово доводилося віднаходити спорідненість, суголосність змісту в окремих віршах певного автора, незалежно від часу їх написання, і у відповідних картинах митця…

Енігматизм. Ця художня манера властива поетиці деяких митців ( знаменитих теж). Енігматичними є певні твори Леонардо да Вінчі і Мікеланджело, адже можлива таємниця сюжету.

Арт – деко (орфізм, симультанізм, футуризм): течія мистецька першої половини ХХ століття, синтез модерну і неокласицизму. Засновниками орфізму являються Робер і Соня Делоне (уродженка України) у співпраці з Ф. Купкою, Ф. Пікабія, М. Дюшаном. Назву манері письма дав поет Г. Аполлінер. Подружжя Делоне вивчали теорію кольору авторства Мішеля – Ежена Шевреля, експерименти з кольором назвали симультанізм (Роберу не подобалася назва орфізм). Симультанізм мав прояв, - коли один малюнок, або його частина, розміщена біля іншого, впливав на обидва водночас, виникав ефект взаємного проникнення предметів одного в другий, ефект руху через гру кольору і світла, плюс музичність ритмів. Іншими словами, симультанізм – це здатність мислення синтезувати багатопредметні ситуації, які виникають одночасно.

Колір відігравав роль природної мови виразу філософських і релігійних поглядів, - від доби первісної історії до постання новітньої (неоновітньої). Кольором можуть бути позначені – планети, відтінки настрою, фонтани… У Тибеті боги зображаються – білим кольором, гобліни – червоним, дияволи – чорним. Знаки зодіаку також співвідносяться з барвами. Овен відповідає чисто червоній, Рак – помаранчево – жовтій, Стрілець – чисто синій. Музичні ноти і планети: До – Марс, Ре – Сонце, Мі – Меркурій…

Малярство, колір і музика… Музика вже кілька віків є тим мистецтвом, що користується власними засобами не для відображення явищ природи (є винятки), а для виразу духовного життя музиканта і для створення своєрідного життя музичних тонів. Василь Кандинський надихався для написання абстракцій музикою Вагнера і Шенберга. Він означив поділ на 2 методи творчості: мистецьку інтерпретацію натури (копіювання) і спосіб віртуоза (компонування), - твір виникає, постає з «самого митця», як є в музиці. Для швейцарського художника П. Клеє особливе значення у творчості мала музика В. А. Моцарта.

Музичний імпресіонізм. Він живився живописним (К. Моне, П. Сезанна, А. де Тулуз – Лотрека) і є паралельним символізму у літературі. Головні імпресіоністи в музиці – К. Дебюссі, М. Равель, Е. Саті.

Імпресіоністичні картини українських митців…, - першим годиться назвати Олександра Мурашка , знакового українського митця, роботи його заворожують, вони яскраві, експресивні. Приваблюють своєю світлоносністю, динамікою, рухом зображеного і твори молодої художниці, пост – імпресіоністки Оксани Свіжак, які наповнені музичним підтекстом.

Музика – то самостійний організм, котрий стоїть поруч з Природою на рівних правах, і котрий у своїй внутрішній сутності вільний від тісних зв’язків з нею. Музика може бути моделлю для анти – натуралістичного мистецтва.

Синтез звуку і кольору відображено у творчості Святослава Крутикова – композитора, музиканта і художника. Як композитор кіно вперше заявив про себе у фільмі знятому А. Микульським «Акварелі Києва». Свій стиль малювання порівнює з імпровізацією у музиці. Його абстрактні роботи, переважно нефігуративні, містять фантазії автора.

Підсумовуючи деякі суголосності музики і живопису, скажу і наступне… Авангард знайшов у музиці - самодостатню, чисту, абстрактну форму… І тому пластичні мистецтва, передовсім живопис, так сильно відгукнулися на поклик музики.

……………Філософія і мистецтво. Тема широченна і мабуть бездонна. Від філософії краси у китайському живописі до філософії українського малярства. Один із фундаторів української філософії Г Сковорода у трактаті «Кільце» писав: «Давні мудреці, - мали свою особливу мову, вони змальовували свої думки образами, неначе словами. Ці образи були фігурами небесних і земних істот, наприклад, сонце означало істину, кільце або змій, що скрутився у кільце, - вічність, якір – переконання або пораду… Образ, що містить у собі таємницю, називається по – грецьки emblemа, тобто вправка, ніби у перстень алмазу, наприклад, зображений гриф з таким написом: «Наглонароджене швидко зникає», або оберемок трави з цим написом: «Будь – яка плоть – трава». Якщо таких фігур дві чи три скласти разом, тоді називалося sumbolon, conjectura по римські; по – нашому сказати б: скидка, змітка*…».

Філософія мистецтва тим чи іншим способом висвітлюється в окремих матеріалах різних авторів, значно менше є розвідок про психологію мистецтва. Це дуже складна ділянка праці. Адже добре було б, щоб дослідник був професійним психологом, або щонайменше знався на психології і розумівся на мистецтві.

Дуже гарний приклад для наслідування і вивчення маємо в царині літератури. Це вдумливі праці, та що там вдумливі, геніальні, доктора філології Ніли Зборовської (1962 – 2011) – «Психоаналіз і літературознавство», «Код української літератури», ін. Рецензенти переважно обходили стороною її книжки, або, як мовив інший доктор філології, який мабуть найкраще висловив суть подивування колег, - Володимир Панченко (1954 – 2019): «Полемізувати з Н. Зборовською нелегко, оскільки головний її аргумент – «психоаналіз показує…». Це нагадує посилання на волю Всевишнього: спробуй запереч!».

Щоб вести розмову про створене нею, потрібно бути освіченим десь на тому ж рівні, якого сягнула прощена видатна дослідниця. А її рівень знань і розуміння предмета, про який писала, був більш ніж високий, для більшості недоступний.

Психоаналіз на наших землях з’явився заледве не зі 100 – річним припізненням. Жиль Дельоз і Фелікс Гваттарі ввели термін «шизоаналіз» і присвятили йому двотомну працю: «Анти – Едіп» і «Капіталізм і шизофренія». Цей метод застосовувала у своїх дослідженнях Ніла Зборовська.

Головна книжка авторки – «Код української літератури» має підзаголовок «Проект психоісторії новітньої української літератури», їй вдалося дати аналіз в розрізі історичному українській літературі від ХІХ століття до наших днів. У своїй праці почасти значила і таке: «Як свідчить класична українська література, в імперській структурі відбувалася тотальна руйнація національної сім’ї («Люборацькі» А. Свидницького, «Повія» Панаса Мирного, «Кайдашева сім’я» Нечуя – Левицького та ін.). Згодом більшовицька влада зробить руйнацію національної родини основою своєї психополітики…». І ще одне, фантастичне відкриття: «Я виявила в автобіографічному романі Шевчука «Дім на горі» характерний для дискурсу язичництва суб’єкт байстрюка. Шевченко не випадково акцентував увагу національної свідомості на появі синів – байстрюків, які й визначили маргінальний дух українського ХХ століття. Психічний розвиток байстрюка несе в собі несвідоме радикальне заперечення батька, батьківського коду…».

Критичні розвідки пані Н. Зборовської, це і археологія літератури і реконструкція. Вона – культуролог, блискучий публіцист, подібного не надибаєш з часів Донцова і Маланюка. Вона і філософ, та передусім Психолог.

Чому стільки уваги приділено творчості Ніли Зборовської ? Сподіваюся, подібні дослідження (психоаналіз, шизоаналіз ) образотворчого мистецтва, з’являться раніше чи пізніше, це був би Великий Прорив!

Архіважливими є взаємини поміж різними мистецтвами і : традиціоналізмом, етнізмом, а також мітами, легендами, казками, переказами, бувальщинами, колядками, піснями, приказками кожної із земель України; значимою є своєрідність і неповторність кожної крайової школи малярства (Закарпатська, Львівська (Галицька), Одеська (Південна), ін.). Про це і інше розмову поведемо обов’язково, згодом…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

*Conjectura – буквально 1. «поєднання, сполучення» і 2. «здогад, тлумачення». Г. Сковорода обирає перший рівень значення у своєму поясненні, очевидно, пам’ятаючи «дерево відповідностей (Сефірот)», закони відповідностей і сполучень, відомі герметичній традиції.

Інтернет – портал «Народний оглядач».

Примітки. На фото: картина Оксани Свіжак "Енергія води".

Етимологія слова.

Натхнення… Не кожному знайоме, обрані і покликані ті, кого воно відвідує. Справжнє, істинне натхнення не викличеш штучно, хоча дехто і намагається цього добитися…
Видатний, неординарний твір не народиться, якщо до автора не сходить згори, - таке особливе піднесення, вибух емоцій, тоді немає приземленості, зникає все буденне, хай і на короткі миттєвості… Взірці яскравих спалахів, високих поривань можна зустріти і в царині музики, літератури, живопису, театру, кіно, танцю…

Що об’єднує талановитих, обдарованих Вищими Силами, і, звичайно працьовитих осіб у розмаїтих сферах творчості? До них приходить НАТХНЕННЯ… Відповідно до законів шляхетності, розпочати слід з імен обдарованих українок.

…………Оперні співачки: Соломія Крушельницька, Зоряна Кушплер, Вікторія Лук’янець, диригентка Оксана Линів, керівниця «Арте – хатти» і скрипалька Мирослава Которович, скрипалька Богдана Півненко. Згадаймо неповторні народні пісні у виконанні кобзаря і лірника Василя Нечепи, представника старовинного роду Наливайків… Тарас Компаніченко, лідер гурту «Хорея Козацька», значну частину творчості якого становлять епічні твори (думи, канти, лицарські пісні…). Шлягер цілого покоління «Вона» Тараса Чубая і гурту «Плач Єремії». Проймає душу зворушливий спів молодих – Ольги Мельник (пісня «Human») і Дар’ї Петрожицької («Ederlezi»). Та перемагають, і доволі часто не найкращі. Що вдієш, у більшості такі смаки…

Із зарубіжних виконавців класики назвемо трьох тенорів світового рівня – Лучано Паваротті, Пласідо Домінго і Хосе Каррераса, не можна оминути і оперну виконавицю Монсеррат Кабальє (сопрано)… Співачки і співаки, якими захоплюються на усіх континентах – Лара Фабіан, Адель Едкінс, Мірей Матьє, Патрісія Каас, Інгрід Кап, Кріс Рі, Оскар Бентон, Аль Бано і Роміна Пауер, ряд можна продовжити…

На території літератури торкнемося імен носіїв творчості найвищого рівня, адже основне – спробувати окреслити бодай окремі ознаки осяяності. В українській поезії: від світового титана Тараса Шевченка до Василя Стуса, від Лесі Українки до Ліни Костенко, від Івана Франка до Миколи Вінграновського… В зарубіжній: Вільям Шекспір, Джордж Гордон Байрон, Йоган Вольфганг Гете, Адам Міцкевич…; в прозі - Оноре де Бальзак, Віктор Гюго, Джек Лондон, Стефан Жеромський, Гюстав Флобер, Кнут Гамсун, Мігель де Сервантес, Габріеле д’Аннунціо, Джон Голсуорсі…

Образотворче мистецтво також рясніє прізвищами художників, що подарували нам і Світові неймовірні взірці живопису. Посеред українських творців: Казимир Малевич, Михайло Бойчук, Архип Куїнджі, Сергій Васильківський, Олександр Мурашко, Адальберт Ерделі, Іван Марчук, Анатолій Криволап…
Великі митці, що належать різним народам, - Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, Вінсент ван Гог, Поль Гоген, Рафаель Санті, Пітер Рубенс, Єронім Босх, Пітер Брейгель, Огюст Роден….

Історія театру на наших землях мала яскраві сторінки. Український театр корифеїв, то була шекспірівської потужності плеяда драматургів, акторів, режисерів. Які імена! Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко – Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський.

Українське кіно. «Земля» геніального Олександра Довженка, і фільми поетичного кіно, - першим був фільм «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, а далі, - «Камінний хрест» і «Захар Беркут» Леоніда Осики, «Криниця для спраглих» і «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, «Пропала грамота» Бориса Івченка.
Кіномистецтво різних країн багате на фільми найвищих стандартів, режисерами таких картин є – Педро Альмодовар, Луїс Бунюель, Акіро Куросава, Мартін Скорсезе, Девід Лінч, Люк Бессон, Пітер Джексон….

Мистецтво танцю із вогниками в очах здатне подарувати шалене, приголомшливе захоплення від побаченого … Український внесок у світовий балет, - то виступи зіркових хореографа і балерини Броніслави Ніжинської і її брата Вацлава, були добре знані в Європі, Броніслава короткий період співпрацювала з Лесем Курбасом. Серж Лифар (киянин),великий танцівник ХХ століття, відоме ім’я Павла Вірського, балетмейстера і керівника знаменитого Академічного ансамблю народного танцю… Це і наш унікальний гопак та аркан, і не наші – чардаш, сіртакі, танго…

Вертаймо до письменства і художників. У чому криється одна з відмінностей між ними? Відповідь знайдемо у Яна Парандовського: «У них (письменників) не було навіть і того, що мали живописці середньовіччя і Ренесансу: там учень працював під наглядом майстра, чистив пензлі, готував мольберт і полотно, йому доручали, поки він іще не дозрів для більш відповідальних завдань, виконання дрібних орнаментів крізь замкову шпарину – якщо тільки майстер її не затуляв – він намагався підгледіти, як учитель чаклував, змішував фарби, огортаючи свої секрети таємницею, врешті, немов метелик, обсипаний квітковим пилком, відлітав у свій власний світ, де або поступово струшував з себе пилок – стиль і творчу манеру вчителя, або ж зберігав їй вірність до кінця. Письменники самі себе виховували…».

В певні моменти творення живописець має перевагу перед письменником. Навіть генії, Бальзак до прикладу, зізнавалися: «В кімнаті панують нічні сутінки. В якому словнику шукати слова, щоб описати їх? Тут треба пензель художника…».

В письменстві ніяк не обійтися без новотворів. Бути автором неологізму та ще й вдалого, милозвучного, тут потрібні здібності, не менші ніж у будь – якій творчості. Не варто зловживати словами іншомовного походження, особливо тоді, коли є влучні відповідники у своїй мові. Постійно фонтануюче джерело поповнення словесного фонду – це місцеві говірки. Там такі перлини віднайти можна!

КОХАННЯ. Одна з провідних тем на ниві творчій… Жінка здатна подарувати творцеві – радість, натхнення, але подеколи і розпач, розлад.. . Ймовірно, що жінки краще знають природу чоловіків, аніж ми їхню. Коли виникає незрозуміла, втаємничена ситуація, афоризм підказує - «Шукайте жінку…». Окремі представниці чарівної статі при бажанні вміють перетворити деякі чоловічі слабкості на силу…

ІНСАЙТ (від анг. Insight – проникнення в суть, осяяння, прозріння). Термін з області психології. Зміст полягає в швидкому прориві до осягнення проблеми, чи її неочікуваного вирішення. Особи які перебувають в доброму настрої краще вирішують завдання за сприяння інсайту. Має значення і спокійний сон напередодні. В лабораторних (майстерня) умовах інсайт спрацьовує швидше, ніж на лоні природи. Значну роль для інсайту відіграють інтелект і емоції. Фахівці у ділянці гештальтпсихології (від нім. Gestalt – форма, образ, конфігурація) трактують інсайт як раптове осяяння, котрому передує довготривала праця. Треба вміти використовувати і здобутий досвід. Усе стає на свої місця у відповідний момент…

Мистецтво духовного полягає у вмінні розпізнати Вічне, і нічого не порушити, а тлінне – розвивати, удосконалювати.

МАНТРИ. Мають схожість з енергетичними потоками, створюються вібраціями голосу і повторюють чи відтворюють космічні взаємодії. Недоступні для розуміння людини. Музикантам знайомий стан знаходження в потоці творчості, - з глибин нутра прибуває енергія, яку іменуємо натхненням. Мантри, священні звуко – образи. Мантри – проекція форм Космічних (Горішніх) , думко – форми.

Любомудри, містики найголовніші таємниці завжди озвучували у вузькому колі, серед своїх. Тому що механістичне поширення вищих знань веде до їх обезцінення. Точнісінько як відбувається тепер, «вища» освіта стала загальною, для багатьох… Щоб віднайти, відшукати пре – красне, треба терпляче, тривалий час студіювати знання заховані в серйозних книжках, і тоді почнемо бачити промені Світла. Містики не вбачали в мистецтві спосіб самовираження індивіда, не вважали одним із завдань мистецтва – фотографічне копіювання навколишнього світу. ВОНИ РОЗГЛЯДАЛИ МИСТЕЦТВО ЯК ФОКУСАЦІЮ ДУХУ, РУХ ЕНЕРГОПОТОКУ. Митець, що хоче проникнути у містерію таємничих обрядів, має бути водночас пошуковцем, тлумачем, та піонером торування стежин в іншу реальність.

Розуміння досягнуте завдяки знанням і інтуїтивному прозрінню перетікає у форми видимі (візуальні).
А що таке натхнення на думку сучасних українських художників? Почуємо два трактування, за принципом від Заходу до Сходу (географічно). Леся Улибіна, ужгородська мисткиня, паперова пластика котрої ще змусить здивовано вигукнути не одного глядача: « Як вона це створила?!...». Пані Леся говорить так: «Що таке натхнення нам розкажуть енциклопедичні словники. Ті, до кого воно приходить, навряд чи спроможні передати його словами. Це за межею словесного. Стан душевної свободи. Простір через тебе дає сигнали до творення, за допомоги знаків. Для митця це мить, в якій сконцентровані дні і місяці праці, і … наступає Позачасовість…».

……………Олександр Чегорка, живописець, скульптор і поет із Кам’янського: «Коли приходить натхнення душа стає легкою, пташиною – їй хочеться в небо, та і вся вона частинка неба… Коли приходить натхнення зникає простір, зникає час – душа хвилюється, бо торкається таїни, світиться зіркою на небосхилі неосяжного буття, а може не зіркою, а сльозою божою…».

У процесі творчості з різних причин окремі митці (буває і видатні…) зловживають кавою, чаєм, алкоголем, наркотиками… Та найкращим стимулом для креативності є: захопливий сюжет розповіді, лірична мелодія, захват від переглянутого фільму чи вистави, усмішка подарована красивою незнайомкою, І НЕПЕРЕМОЖНЕ БАЖАННЯ ТВОРИТИ…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

«Літературна Україна».

Примітки. На фото:художник Казимир Малевич.

Яка сутність полювантизму - нового виду малювання?

Полювантизм. Що це? Новий метод малювання – полювання на полотні. Як це відбувається? Художник використовує спеціальні насадки – стріли, які вміло зануривши у фарбу, випускає з лука на полотно, або картон чи дерев’яну поверхню. Перед початком дії продумується композиція, колористика, проєктується траєкторія польоту стріли. Авторка винаходу – ужгородська мисткиня Юлія Єгорова – Рогова мовить так: «Полювантизм - це таке мистецьке реаліті – шоу, летючий пензель з фарбами, який переносить на полотно мою образну думку. Давайте пограємо в полювантизм, тільки в полювання на щастя…».

Полювантизм відноситься до синкретичних видів мистецтва, а значить, має кілька каналів впливу на особу. Синкретичність, ознака первісного мистецтва, в якому музика, танці, спів є неподільним цілим. В полювантичному живописі неважко помітити і прямі ознаки театралізовано – мистецького дійства, та деякі інші складники. Які головні ознаки театральної вистави? Творче відображення життя в сценічній дії за участі акторів. В нашому випадку роль акторів виконують глядачі, бо хто ж не хоче вполювати щастя?…

Для того щоб привабити усе світле, бажане у своє життя, треба вміти готуватися до дня прийдешнього з позитивними думками, ця ідея закладена і в полювантизм. Тут на допомогу може прийти налаштування на колір. Червоний, до прикладу, активізує силу фізичну, дає силу переконань, підвищує цінність усього, що можна побачити довкруж. Жовтий, - медитація на нього потрібна тоді, коли треба швидко виконати великий обсяг роботи. Синій допомагає стримувати емоції, колір холодний, сприяє баченню подій без ілюзій, колір інтуїції. Білий – універсальний, обіймає, містить у собі сім барв рай – дуги. День, котрий планується із застосуванням кольорової палітри буде наповненим, цікавим і радісним.

«Дао (шлях даний, А.Б.) говорить, будь – яку дію може бути перетворено в священну дію. Це може бути і стрільба із лука…», - Ошо. Необхідно розуміти, що знання і пізнання різні поняття. Знання – то інформація, пізнання – розуміння.

В Китаї і Японії є школи стрільби з лука і фехтування, але на дверях приміщення, де вчаться стріляти, почеплена табличка – Зал Медитації. Будь – яка дія чинена з повним розумінням, стає медитацією. Дія нереальна, реальність те, яке розуміння ви привносите в неї, як ви її виконуєте. Наприклад, багато людей моляться, та роблять це дуже по земному. Їх молитви не є справжніми, бо що в них священного? Дуже все звично, приземлено… Ошо переконаний, що: «Навіть оці земні мистецтва стрільби із лука і фехтування можна перетворити в ненасильницькі мистецтва. В цьому велика революція…».

Его чоловіче начало, а дао вірить в жіноче. Его агресивне, жіноче начало чуттєве. Дао вірить в чуттєвість. Чоловіче начало має устремління до проникнення, жіноче – приймає в себе, поглинає. ЧОЛОВІК – СКЕЛЯ, ЖІНКА – ВОДА.

Даоси твердять, що СПРАВЖНЄ МИСТЕЦТВО – ПОБАЧИТИ ДЖЕРЕЛО, ЗВІДКИ СТРІЛА ЧЕРПАЄ СВОЮ ЕНЕРГІЮ. ХТО Є УСПІШНИМ? ЩО Є ЕНЕРГІЯ? ЯКИЙ СВІТ ЗНАХОДИТЬСЯ ВСЕРЕДИНІ ВАС? ОСЬ ІСТИННА ЦІЛЬ. Якщо це і Ваша ціль, але ви не попадаєте у зовнішню мішень, не засмучуйтеся… Майстер Херрігель казав: «… Ти повинен взяти лук, але не бути виконавцем, натягнути тятиву, не натягуючи її, і прицілитися, не прицілюючись. Не має бути жодної напруги, ніякого зусилля, ніякої дії з твоєї сторони. ТОДІ ТИ БУДЕШ ЗНАХОДИТИСЯ В ЦЕНТРІ …».

Чи знаєте Ви різницю між тим, коли робите щось і не робите, але дозволяєте цьому статися? Якщо знаєте, то зрозумієте цю притчу, якщо ж ні, то буде важкувато…
Коли береш в руки лук і стріли, дивишся в ціль, то глибоко всередині дивишся на себе. Ціль стає другорядною. Стріла свідомості набуває двояку спрямованість, це те, що Г. Гурджиєв називав самоспогадом.

Ошо був переконаний: «Людина не повинна боятися темряви. Світло, нехай навіть тьмяне, все одно сильніше найчорнішої темряви. Взагалі, темрява не наділена ніякою силою. СИЛА Є У СВІТЛА…».
Будда прозрівших поділив на дві когорти. І перші, і другі мають однаковий статус, немає вищих і нижчих, всі є частинами відпочаткової природи. Тим не менше, він (Будда) окреслив дві категорії, одних назвав архата – той, хто прозрів, але зберігає мовчанку, друга – бодхісатва. Ці особи також осягнули вищу мудрість, але взяли на себе додатковий обов’язок, - передати іншим знання, чи щонайменше – бодай поверхневу уяву про те, що відчуває прозрівший…

Архата – індивід, який досягнувши вищої мудрості геть забуває усіх тих, які ще не вийшли із темряви. Йому достатньо досягнути прозріння, інші його не цікавлять. Він вважає, що допомогти можна лише самому собі. Архата доносить до людей суттєву ідею: допомога ближньому є втручанням у його життя і долю. Тому не назвеш його егоїстом…

Архат називають хінаянами – то маленький човник, на котрому одна людина може переплисти річку. Бодхісатв Будда називає махаянами, на такому пароплаві тисячі людей можуть дістатися до протилежного берега. Є люди сповнені великого співчуття. Вони опісля просвітлення хочуть поділитися радістю, поділитися осягнутою ними істиною. Співчуття їх шлях. Бодхісатва провідник, він прагне допомогти заблукавшим у сутінках…

Коли містики говорять про істину, їх не розуміють науковці. На думку вчених містики говорять мовою парадоксів, тут вони вбачають протиріччя, бо керуються логікою. Містики дійсно мовлять парадоксально, себто нелогічно. Парадокс спроможний зрозуміти тільки медитуючий. Якщо людина не пізнала нічого поверх розуму, вона не зрозуміє парадокс. Це захист, вбудований захист: говорити парадоксально… Парадокс – єдиний метод означити те, що дійсно істинне. Логіка – це завжди половина, вона нічого не охоплює повністю.

Сутнісне наповнення полювантизму, його філософія, близькі до того, що практикують бодхісатви. Новий напрям шириться Україною, прийде час з ним познайомиться Європа, а там – Південна та Північна Америки, і навіть – така далека Австралія. Джерела цього напрямку витікають з далеких віків, проте, він (напрям) є водночас дуже відповідним мистецьким викликам сьогодення. Ще одна синкретична риса полювантизму…

Під орудою акторки Агнесси Цвелодуб відбувся перформанс надихнутий ідеєю полювантизму. Цим мистецьким дійством зацікавився музикант Тарас Коломацький. Захопилася ідеєю полювантизму і Марія Пиріжок, вона створює авторський одяг ручної роботи з конопляного полотна, Марія переконана – конопляний одяг володіє сакральною силою...

Ю. Евола мовив і про наступне: «Він (Захід) більше не знає природи. Природа для західних людей перестала бути живим тілом із символів, богів, і ритуалів – блискучим Космосом, в якому, як «царство в царстві», вільно рухається людина…». Написано в 1928 році… Про «цивілізаційні» посуви Московії (РФ) не згадую, адже це антипод не тільки нашої держави. Певен, подих свіжого вітру відродженої духовості повіє на стару Європу і Світ зі сторони України.

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

«УКРАЇНСЬКИЙ РЕПОРТЕР».

Картина Юлії Єгорової - Рогової "Кульбабки".

Намагання зануритися в поетичну глибінь Катерини Девдери.

Катерина поетка особлива. Аргументи, будь – ласка. Наведу один, але вагомий. Чи багато хто наважиться, та ще й у віршованій формі, заговорити про любов настільки по – своєму. Перебування в любові, загадковий стан, пізнати його дається не кожному. Любов живе, пульсує у всіх трьох збірках віршів авторки (триптих): «Співприсутність», «Літери і стихії», «Листи до Майстра». Різні види любові – до родини своєї, до рідного краю, його стежин і водойм знайомих змалечку, це і очікування прийдешнього почуття до одного – єдиного, але всі – Девдерині. Читаючи – перечитуючи її вірші переконався, є така – Девдерина любов.

Вона дивна. Прекрасне дивацтво, яке поетично окреслив мовознавець і поет Святослав Караванський у вірші – присвяті батькові:

«Тож будьмо, батьку, й далі диваками!
Я і собі кохаюся в дивацтвах…».

Як дівчина, по – жіночому беззахисна, та водночас смілива і дужа. Така собі українська амазонка. Вірші наче стріли, вцілюють у самісінький центр єства людського. Така поезія не дозволяє мізерніти душі, бо в ній прикладене серце до слова.

Віршотворення Катерини глибинне, ніби криниця без дна. Колись, як то було давно, влітку тітка на Чернігівщині посилала мене по воду. Пригадалося ж таке, кидаєш відро закріплене металевим ланцюжком у криницю, і воно летить вглиб і летить…, допоки не шубовсне у воду, спочатку вдарившись об неї…

Назва першої збірки – «Співприсутність», і другої – «Літери і стихії», більш ніж промовисті. Ось невеликий взірець з першої книжки:

«Мало мені ночі, мало мені дня!
Заполоччю іній вкрив мого коня.
Вибілено даллю наші рубежі.
Озера печалі… обрій… ні душі…», - пише словами, як картину фарбами.

Поряд із віршами у збірці сусідять картини Оскара – Клода Моне. Чому саме Моне? 1872 року він створює знамениту роботу «Враження. Схід Сонця» (фр. «Impression. Soleil levant»). Ім’я цієї картини дало назву новій течії мистецтва. Поетка ділиться враженнями, відчуттями, емоціями, тривогами, це її відкриття…:

«Місяць уповні. Високі трави.
Запах сосни в безгомінні лісу.
Я не прийду. Маю дім і справи.
Не викликай мене в сяйво, місяцю.

Не викликай мене! Кропива
світлі стежки укриває тілом.
Мертвому – мертва, а я – жива,
тільки чомусь, наче місяць, біла».

У 1873 році Моне придбав невеличкий човен і облаштував його як плавучу студію. Неодноразово у віршах Майстрині слова натрапляєш на лексему Вода, в її різних формах. До прикладу і тут, де є звернення до довкілля:

«Лісам… Димам… Морелям… Сінокосам…
Мої слова, пригадані під осінь.
Усі небесні птахи і сади…
І крихта глоду. Й тиха тінь води».

Сила водного елементу. Що це? Чоловік подібний на скелю, жінка – на воду. Даоси кажуть: «Вода, падаюча на скелю, рано чи пізно сточить її в пісок. Це питання часу». Отже, вода коли – небудь знищить скелю, а сама буде продовжувати текти. Лао Цзи називає це водним шляхом – силу жіночого начала. Жіноча енергія, то енергія, що пливе на хвилях. Чоловіки борються з життям, жінки пливуть разом з ним. Жіноцтво гнучкіше, нагадує рідину…

Катерина у вірші присвяченому Б. – І. Антоничу, навіть мовлення його асоціює з течією ріки, вслухаймося:

«Говорить ніби тече ріка
звідки у нього уся ця мова
слова подібні до рідкого олова
лави інколи молока
інколи вітру різкого з півночі…»., - із збірки «Літери істихії».

Катерина сильно пов’язана невидимими нитками із своїм родоводом, ця приналежність проглядається в окремих віршах книжки «Літери і стихії», та ще більш увиразнюється у «Листах до Майстра». Якою багатою, в той же час традиційною, фантазійною, є її уява про…:

«а коли потрібно було мою колиску
вчепити до сволока
мама забідкалась засмутилась
бо сволока не було
в хаті з новою стелею
навіть гака забити ніде
ти сказав рідна моя не журись
срібну колиску приладнав
на гілці горіха…», з вірша «Бібліотека».

І, ще куплет з вірша «Дністер». Знову ріка, пам’яті ріка, забування дечого минеться:

«Я не пам’ятаю свого дитинства
інколи забуваю що робила вранці
а ти питаєш якого кольору плаття
любила носити в десять…».

Дзеркало – поверхня, яка щось відображає, може символізувати світло, а ще щирість. Чисте, незабруднене дзеркало відбиває правильну картину. Дзеркало синонім стану людської душі, просвітленої. Брудне - дає неправильне бачення, незнання… Дзеркало нічого не приховує. Якщо людина пізнала свою природу, воно може бути символом самореалізації. Роджеру Бекону приписують авторство «Дзеркало алхімії»… Прикінцеві рядки з «Дзеркала»:

«бачила як дитина
у дзеркалі у загадці
хвилями голубого шовку
спомини відпливають
в нікуди».

Збірку «Листи до Майстра» наповнюють поезії сповідальні (перша лінія), поетка оголює душу, а вона у неї красива, і слова правильні і сильні…:

«Хай будемо,
хай немудро, ошаленіло
любимось,
бо страшна брехня,
ніби важливіше
любити душею
і стримувати тіло», - із «Стриманості».

Все у її віршах видається важливим і головним, і так гармонійно поєднане… Не оминути уривок із «Без шкіри»:

«Я теж божеволію восени, як ти.
Здається, шкіра спала й не наросла нова.
І залишаються лише біг і слова,
аби втекти від правди і самоти».

Любов…, може бути і такою:

«… а виявилось – вона – дика стежка,
якою іти довелося мені самій», - із вірша «Шлях».

Друга лінія поезій – про «ліс дому», так це назвав Валерій Шевчук. Тут варто зупинитися детальніше: «Коли визначати за алегорію: ліс – це мій народ, кожне дерево в тому лісі – окрема особистість, порода дерев – рід, власне дім лісу, то не можна не відзначити іншої алегорії: ліс дому, адже так, як окреме дерево має розширення у рід, плем’я, народ (до речі, в давнину пожильців Полісся недаремне звали деревлянами), так само кожна людина має розширення в глибину себе, а також і рід її, що я й позначаю формулою ліс дому; йдеться про з’єднання у роді, як певну субстанцію – познаками того є історії людських душ…», - епілог до сімейної хроніки: роману «Тіні зникомі» Валерія Шевчука.

Ліс людських душ неосяжний, і вповні , мабуть не може бути пізнаний, як і ліс народу… Саме слово сім’я, означає і сім «Я», та ще 128 родаків за спиною…

До поетки приходило бачення – видіння (припущення моє, А.Б.), - на столі білий, високий свічник :

«І всі кого люблю до усміху і плачу,
приходять і ставлять кожен одну свічу…».

Мама, батько, брати, бабця одна і друга, діди… Далі поезія:

«Потім нечутно входять мої діди,
перший помер до мене, другий застав немовлям,
кажуть: «Не квапся долати товщу води,
тут будь,
тебе
ще не чекають там», - із вірша «Свічник».

Згодом і прадіди по черзі входять, жінки її родоводу – Анастасія, Юлія, Олександра, Ірина, Пракседа і інші, імен котрих не знає, ставлять свічі, що пахнуть травневим медом, а тоді…:

«А тоді сама Богородиця
веде за руку дівча».

Ніцше писав: «Дерево відчуває своє коріння, але не бачить його, та силу коріння дерево може відстежити по розгалужених гілках, розвинутій кроні…».

………………В «Листах до Майстра» авторка потрапляє у Венецію, і в Київ, також згадуються - український поет Олег Лишега, і американський – Езра Паунд, італійський режисер Нанні Моретті, актори Райян і Генкс… Чимало іншого. Одні із завершальних слів книжки такі:

«Мою мову промовлено. Мої вірші стали минулим.
Я порожня, мій Майстре. А, може, просто
бездонна».

Завжди слід віднаходити джерело. В йозі пошук джерела називається пратьяхара. Махавіра називає пошук джерела практікрамана. Покаяння (згідно вчення Ісуса) відпочатково означало –повернутись назад, до самого себе. У греків є слово метанойя, - поверни в себе. В окремих книжках містичних можна натрапити на символ у вигляді змії, що кусає себе за хвіст – то метанойя…

Ха - енергія дихання, РА – Сонце. ХаРа – сонячна енергія, от звідки походження слова: АР – ХЕ – ТИП.Характер, вірність своєму внутрішньому «Я», а характерник, найперш, не такий як усі. Катерина Девдера характерниця.

І, замість післямови, оскільки не маю капелюха, знімаю перед Вами картуз і цілую в руку…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

UA Modna – українська платформа.

На фото: Катерина Девдера.

Що ж сокрито в живописі Марини Біндіч? Спроба віднайти відповіді.

Ми зустрілися в один з вітряних, холодних днів січня 2020- го. Один із районів столиці, той, в якому мешкає мисткиня. Раніше ніколи не бачилися, але одразу впізнали один одного. Я помітив, художниця посміхнулася, під час спілкування в її домівці, ще кілька разів, ніжна, щира усмішка осявала обличчя дівчини. Саме вона привнесла в розмову особливу теплоту і довіру…

Марина Біндіч, киянка з народження, 2013-го року закінчила НАОМА, майстерню монументального живопису і храмової культури професора М. А. Стороженка (1928 – 2015). Серед колишніх вихованців видатного українського живописця і педагога чимало самобутніх художників…

Кожна людина розпочинається з дитинства. В той щасливий для більшості дітей період життя закладається багато основ, котрі згодом проявляються в подальші роки. Спочатку мені здалося, що художниця не надто говірка, та я помилився, бо розповідь вела посутньо, а якими красномовними є її малярські роботи! «Влітку, як була маленькою дівчинкою їздила з батьками до бабусі в Миронівку (Київська обл.), там відпочивали, а також в Кіровоград (тепер Кропивницький), звідти родом батько. Школяркою малювала своїх знайомих і дарувала їм ці малюнки…

Навчалася в Державній художній середній школі імені Т. Г. Шевченка, а до того відвідувала гурток Петриківського розпису. В шостому класі окрім уроків по живопису відвідувала заняття по скульптурі, та все – таки обрала живопис. Інших мрій окрім стати художницею в мене не було. Поступила в академію з другої спроби, змалечку любила природу…», - розповідає Марина.

Ще у «Ведах» проспіваний гімн Природі, вона обожнена і жива, обожнені і персоніфіковані всі її явища. Більше того, існує прямий зв'язок між силами і ритмами в природі і ритмами життя людини. Природа творить одну цілісну систему з людиною.

Індивідуальні смаки і вподобання мають велике значення в процесі становлення молодого митця. Марина Біндіч запевняє: «Мене зі школи захоплювала творчість: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, В. ван Гога, М. Врубеля. Найбільше приваблювали твори ті, що торкаються душі, пробуджують емоції, ніби пронизують твоє єство… Люблю писати на папері, подобається відчуття матеріалу і його білість. В студентські роки завжди приймала участь в конкурсах по малюнку. Експериментую з малюнками на папері, з самим папером, - папір, як головний персонаж… Роздумую частенько, як використати в роботах різні знаки на посуді, - окремі букви, цифри, слова…
Мені подобається відтворювати те, що мене оточує, і як воно взаємодіє з середовищем….».

Привертає увагу картина, на якій зображено: білий, чистий квадрат паперу тримає дівоча рука, навколо чорне тло. «Бачимо, - біле і чорне, білий колір головний, ознаки чорного трапляються… Це є і спроба вийти за «рамки»», - говорить Марина. Вміння вийти за «межу» в малярстві дано не кожному.

Щодо двох барв – Білої і Чорної, то Ж. Бодріяр, ще у 1968 зауважував: « Чорний і білий кольори кольори вже не мають тут своєї традиційної значимості, вони вириваються із рамок опозиції, отримуючи нову тактичну значимість в широкій різнокольоровій гаммі…». Філософ розвивав думку про буття посеред царства пастельних фарб, таких, що прагнуть бути яскравими, але тільки позначають собою яскравість. Пастельність, яка символізує удаваність, індиферентність. Щось близьке до імітації. Оця несправжність і байдужість з одного боку, і з другого – зникнення протистояння білого/чорного, то прикра спадщина руйнації сприйняття істинного християнства, як світовідчуття…

Мисткині вдається малярськими засобами повернути Чорному і Білому первісну значимість.

Марина Біндіч володарка філігранного, витонченого малярського письма, окрім того, вона в невеличкій за форматом картині вміє передати багато – що. Аналогія в літературі, - оповідання А. Чехова. Значна частка її робіт виконана в техніці гіперреалізму. Стилістика цієї техніки криється в неймовірній об’єктивності створюваного, своєрідна ілюзія реальності…

В картинах авторки закарбовані враження, які є результатом фантазійності художниці. День як простір, котрий треба подолати за світлову частину доби.

І ще раз про кольористику… Багато вкраплення білого, він цілком особливий, не тільки тому що обіймає 7 барв веселки. Білий символізує духовність, цілісність. Погляньмо на цикл робіт «Листя»… Картини поіменовані: «Вода», «Венера», «Шлях», «Мапа». На листку світло зеленому, видніються тоненькі артерії, затрималися на мить краплини води, які ось – ось покотяться… Дві ступні людини зісередини викладені листям. Мапа в Колі забарвлена в зелений, то колір оптимізму. Налаштування на нього породжує Любов: до людей, рідної землі, Всесвіту. Колір опертя, рівноваги.
Психоаналітики визначають Коло як символ Самості. Воно висловлює цілісність психіки у всіх її проявах, в тому числі, взаємини Людини і Природи.

Чи є певні ознаки сюрреалізму в окремих картинах Марини? Думаю, що так. Адже помітна цікавість до надприродних явищ, парадоксальних. Надреалізм, то і звертання до підсвідомості, сни наяву… Подивімося на ірреалізм роботи про зустріч зими і літа… Бачу перегук з однією з тем, що розробляв Рене Магріт. Він був відсторонений Спостерігач за тим, що потрапляло в його поле зору. Його живопис наповнений спокоєм. Око Магріта – це вікно, його погляд ззовні. Марина теж спостерігає за довкіллям, речами, предметами…. Музика тиші в її картинах.

Твори «Невагомість» і «Невагомість – ІІ», «Погляд», вповні сюрреалістичні, але світлоносні. В них немає і натяку на брутальність.

ЧИСТОТА, СВІТЛО, ТИША, допомагають передати полотну/паперу щось невловиме, - мить розкриття бутона квітки, хід хмаринки по небу… Ці складові присутні і в картині «Олень». «Він на тлі Неба, Небо і Скло, а скло – це прозорість…», - коментує художниця.

Варто задуматися над написаним С. Піддубним (науковець зі Степового краю) : «Священицький символ Сонця – бронзове свічадо також тримає на собі олень. Тому справедливо було б називати це божество Оленом, або Триптоленом. Однак на кінці ручки свічада маємо також голову Овена. Це ще один символ Аполлона, який легко здійснив перехід (зміна лише однієї літери), від Оленя (Тельця) до Овена у 3 тис. до н.е. Як тут не згадати, що найяскравіша зірка Тельця називається Альдебаран, тобто, Ол (Олень) де Баран (Овен) !...».
Олень був божеством і за межами України, в Греції є місто Олен… Зображення оленів знайдемо в різних місцевостях, найвідоміше у Вінницькій області, в селі Буша.

Є у доробку художниці і серія робіт «Порцелянові уламки». Художниця мовить: «Теми самі знаходять мене, буває натрапить на очі – лежить біля дороги купка частин скульптур, мабуть браковані, я вибирала собі фрагменти. Або, гортаєш журнал мод, і побачене використаєш як ідею для картини, здається колаж, але ж це намальовано.
Люблю пошук, хочу розширити своє бачення і сприйняття того, - що є Світ, в якому живемо ?…».

Творчість Марини Біндіч має і музичне, та поетичне наповнення. Так споріднені до її письма рядки поетки Ліди Палій:

«Кінцями пальців чую
Звуки фортепіяно
З чужих вікон…», - з вірша «Цвіркуни косять трави».

Класичні твори музики у виконанні відомої скрипальки Богдани Півненко у супроводі гри на піаніно, теж співзвучні підтексту картин авторки.

Кожному з нас притаманна універсальна внутрішня форма, архетип, - своєрідна характеристика підсвідомості. Мова йде про спадкові психологічні риси характеру: здібності до творчості, чи схильність до певних хвороб, кармічні навантаження. Внутрішні форми не візуалізуються, чим відрізняються від ідей. В. Кирунчик твердив: «Архетип (форма – Платон) – своєрідний вигляд людської душі за Платоном, сам по собі він немає жодного змісту, але проявляється і доповнюється впродовж життя людини. Досвід життя заповнює їх, важливо заповнити ці форми ДОБРОЧИННИМИ ДІЯННЯМИ І ПОМИСЛАМИ».

«Не засну.
Леза думок крають свідомість
на гострогранні брили,
які летять із грюкотом на мене.
Куди поділись мохнаті думки,
що котились насінням кульбаби?», - з вірша Ліди Палій «Порожній глек днів ІІ».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

*Таке питання могло постати перед художницею опісля сну…

Текст з деякими змінами і дещо скорочений опублікований на сторінках часопису «ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО» №2, 2020 рік.

Картина Марини Біндіч "Вода".

Про різні осені, про тих, кого вже немає посеред нас, про нас самих…

Осінь. Вкотре рвійна душа наповнена тривожним очікуванням чогось незбагненного, прагненням збиратися в дорогу, куди? Можна до Полтави, або не на чужу для мене Чернігівщину, та краще в Ужгород або до Києва… Щоосені спомини поїдом, мов та іржа ріжуть душу. Пригадую імена митців, тих, кого вже немає посеред нас. Усе нутро розривається на скалки, тоненькі, гострі трісочки… Іноді хочеться втекти з такої осені, не в зиму, а в таке тепле, хай і спекотне літо…

На початку червня цього року минула п’ята річниця від того дня, від тієї миті, як зупинилося збентежене серце полтавського любомудра і художника Олексія Ямбиха. Шкода, але творчість своєрідного митця долучається, чи вже долучилася, до сонму обдарованих, але загублених (і забутих) у Часі і Просторі українських художників… Можна відвідати козацький хутір Дем’янівку, який заховався серед лісостепів Котелевщини. Та ніколи вже не вийде назустріч стоїчний Сергій Гнойовий, він відмучився у вересневі дні 2019 року, з 22 на 23… А якихось років вісім тому ми з Сергієм дискутували сидячи на пеньках біля його хати, ніч, гоголівська ніч, на Полтавщині тільки такі й бувають… Міцна, чорнюча кава, мов та ніч… Пачки викурених цигарок. Волали на усю Дем’янівку, спір гарячий був, але не злостивий… Про що? Та про усе на світі.. Другий був випадок, поверталися до нього додому після відвідин Полтави, теж нічної години, йдемо полем, а повітря напоєне такими пахощами, запахи серпня дурманять, йдемо мовчки, кожен думав про своє, ніч, але така, що мислиться лиш про хороше, від чого на душі стає затишно, а над головами розпростерлося безкрає зоряне простирадло містичної Гетьманщини….Опріч таланту малярського, був українцем великої душі….

Буду і надалі відвідувати Ужгород і інші міста Закарпаття... Але, вже не буде потреби і великого бажання поспішати на вулицю Верховинську, до Василя Скакандія… Кожного разу, коли виходив з їхнього будинку, озирався, бо знав, за шибкою вікна видніється постать Василя Юлійовича, він відхиливши фіранку енергійно махав рукою. Таким його зафіксувала пам'ять, а вона, буває страшною істотою…

Гуляючи вулицями головного міста Закарпаття, чи поспішаючи на творчу здибанку, вже ніколи не помічу посеред гурту містян усміхнену Емму Левадську, залюблену в Закарпаття. Емма Романівна укорінилася в Ужгороді з молодечих років, та власне, належала до когорти дам, котрі ніколи не старіють. Була непохитною оптимісткою, добре слово вміла віднайти для кожного…

2019-го року покинув цей незбагненний світ і відомий пейзажист Йосип Бабинець. Здається, неначе усього кілька тижнів тому прямував на вулицю графа Шенборна в Мукачеві, до гостинного обійстя Миколи Дзись – Войнаровського. Є фантастично цікава сторінка із родоводу художника, - він нащадок Андрія Войнаровського, небожа великого гетьмана Івана Мазепи. Згадую наші приязні розмови, переважно про мистецтво, та не тільки про нього… Під час одного із діалогів він промовив: «Давай вийдемо на город, звідтіля добре видно дуже навіть важливий історичний об’єкт…». Стоїмо посеред акуратно розмежованих грядок, дивимося, - … а попереду, ніби прямо на долоні височіє на горі, метрів десь за чотириста від нас, замок Паланок… Микола Лазарович теж відійшов у Вічність.

Людське життя нагадує довгу дистанцію, в когось і коротку, яку треба пройти, не пробігти, це не спорт, це – хода, то з прискоренням, а потім, і неспішна. Мають бути зупинки, життєві антракти, щоб осмислити вже пройдену частину, та вирішити, чи тим шляхом йду? Змінити напрямок руху, як і багато чого іншого, ніколи не пізно…

Про творчих осіб, що пішли назавжди, ми, які залишилися, - зберігаймо тільки добрі спогади, погане якщо і було, забудьмо, бо хто без гріха?... Вік людський обмежений за протяжністю. Коли обірветься нитка буття ніхто не відає. Гуляє така думка, начебто незамінних не буває… Бувають! Окремий індивід – то цілий мікросвіт, один – єдиний, в тому його значимість.

«… виходжу в осінь.
Мені не хочеться плакать.
Мені хочеться дихать…», - Василь Рубан.

Як добре, коли один вміє втішитися успіхові другого, привітати знайомого чи приятеля навіть з маленькою удачею. Для мене прикладом із цього приводу була і буде мисткиня Емма Левадська…
Немає двох однакових осеней. З кожною наступною все ближче зима буття людського… Хай там як, та за будь – якої погоди, чи в погожий, сонячний день, або коли небо свинцеве, нахмурене, йде сніг з дощем, РАДІЙМО ЖИТТЮ! Не дивлячись на прикрощі, втрати, вони трапляються, другого не буде…

Поет – холодноярець, народжений у Києві писав:

«Все життя – це перерва між снами
розлучання – перерва між нами
перший сон розбуди – він правічний
в другий сон не спіши ледь трагічний
а в перерві між снами і нами
згадуй нас…», - з вірша «Насіння снів».

Знаємо, прийде нова генерація творців, вона вже з’явилася, треба уважно роззирнутися… Нові імена мабуть таки інші, та не менш здібні. Просто інакші, так влаштоване життя…

………….Подібно до ретроспективного фільму постають переді мною і ті персони, з якими був знайомий, або колись співпрацював, їхні здобутки мали значення для України творчої, як і перебування, так тоді думалося, на рідній землі. Вони вибрали для себе нові батьківщини. Мали на це право? Звичайно так, людина у вільному Світі живе де хоче. Та чи не діяли за принципом: «Де добре, там і батьківщина»?... Тепер сповідаються в любові до України через моря і океани. Це любов?! Все частіше замислююся над питанням, хто ж залишиться в цій країні, коли значна кількість громадян продуктивного віку шукають щастя за кордоном, діти і пенсіонери?? Зрозуміла мотивація вчинків, дій українців, що втікали з московсько –більшовицького «раю», а тепер… Прийшов на пам'ять один епізод з книжки «Протирання дзеркала», письменника і великого пошуковця Михайла Слабошпицького, де він зауважує, що: «Вона (Тетяна Симиренко) не раз мені повторювала як дуже принципову річ: за всі роки проживання на чужині ніколи не вважала себе емігранткою, а – лише українкою на вигнанні». Земля батьків і прадідів одна, для когось же наголошував найбільший вчитель українства:

«Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра».

Краса… Велика її роль в живописанні творця. «В людини виняткової, - твердив Ніцше, - критерій гарного лежить не там, де він лежить у людини юрби». Хто є життєлюбом, натхненим почуттям сили, той називає красивими стани і речі, котрі навпаки, ганить той, хто керований інстинктом безсилля. Різні критерії краси, у сильних і здорових духом – один, у слабкодухих – інакший.

Платон завдяки Сократу зрозумів переваги Добра над Красою. Краса представляє істину в мистецтві, а добро здійснює її в глибині єства. Враження від істинно справедливої людини змусило збліднути в душі Платона увесь сліпучий блиск видимої краси, і схилило до заміни її більш божественною мрією. Ця людина (Сократ).показала йому, наскільки краса і слава, як він їх розумів до цієї пори, поступається красі і славі ДІЯЛЬНОЇ ДУШІ, ПРИВАБЛЮЮЧИ ІНШІ ДУШІ ДО ІСТИНИ…

«Шукаю істину. Вона
Живе за межами тлумачень…»,-
Андрій Охрімович.

………..Перебування в осені триває, дуже хочеться затриматися в ній, бо до приходу наступної, - жовтогарячої, багряної, найгарнішої пори, сезону сподівань і передчуттів, чекати цілий рік…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

*«ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНА».

Примітки. На фото: Закарпатський митець Василь Скакандій (1941 - 2020).

Коротке переднє слово.

Кожен митець хоче створити свій мікросвіт, і тих світів є рівно стільки, скільки самостійно мислячих творців. Художник перебуває у подвійному вимірі: у реальному, і світі ним сотвореному. Ці два світи можуть бути в дечому і несхожими… Назва художнього твору – то знак, символ. Імена картин можуть повторюватися, чи бути подібними, а зміст, він мав би відрізнятися…

Основа тексту.

Одного теплого, погожого дня цього літа трапилася нагода відвідати виставку робіт молодого художника Ярослава Милосердного. Картини прикрашали одне з приміщень Дніпровського університету митної справи та фінансів. Не люблю гамору різних виставок, занадто голосних коментарів окремих відвідувачів, вони заважають зосередитися на тому, заради чого прийшов… Того дня пощастило, перебував один на один з малярськими витворами, вповні зміг насолодитися побаченим. Тричі зупинявся біля кожної з картин, уважно вдивлявся в зображене на полотнах…

Ярослав Милосердний носій прізвища яке етимологічно цілком відповідає його внутрішньому змісту. Милосердя, чуйність, увага до -ближнього, то лицарські чесноти. Доброта – висока категорія етична, благо, антагонізм до руйнації і негативу. Добро правильне. Доброта – це вчинки, не прояв слабкості, а надбання. Добро добром і відгукнеться…

Що ж властиво його роботам, яке їх наповнення, та які враження залишилися опісля побаченого? На ці питання намагатимуся відповісти при написанні есе.

ЛЮБОВ. Якраз цим почуттям насичені твори Ярослава, - до краєвидів, українських ландшафтів сходу, півдня, центру і півночі нашої країни. Любов до історії минулого свого краю, теперішнього місця проживання, до України в цілому, бо Батьківщина. Він ніби почув і вирішив скористатися двома порадами Г. Сковороди: «Не шукай щастя за морем» і «… душу звеселяє споріднена праця». Улюблена справа – живописання…

ПРОСТОТА. Може бути позначена як ясність. Це і звільнення від плутанини, від надмірної наповненості буття чимось зайвим. Проте, щоб досягнути простоти, потрібно докласти чи не більше зусиль, ніж при сотворенні взірців складного.

Видатний український художник О. Мурашко наголошував: «Будьте в мистецтві як діти, щирими і безпосередніми». Він прислухався і почув цю настанову крізь товщу часу.

ЕМОЦІЯ. Вона не чужа картинам автора. Глибока емоція, то насамперед усього бажання, а малярство – наслідок тиску емоційного, від котрого творець прагне звільнитися. Мистецтво переслідує і другу ціль, - справити враження на інших.

СЕРДЕЧНІСТЬ І МЕЛОДІЙНІСТЬ. Українець переважно не мрійник уяви, він мрійник серця. Душа його може втопитися у глибинах настроєво – почувальної безмежності. Найкращий вияв, - лірична пісня, найчастіше тужлива. Картини відлунюють мелодіями. Нічого дивного, Ярослав навчався в музичній школі, по класу акордеону.

ПОЕТИЧНІСТЬ. Ще одна риса малярства митця. Велика українка значила словом:

«За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
вони уже в тумані – як туман –
усі вже йдуть за часом, як за плугом», - Л. Костенко.

Письменник, біолог, натураліст Жорж – Луї Леклерк де Бюффон, йому належить афоризм: «СТИЛЬ – ЦЕ ЛЮДИНА». Живопис героя нашого тексту є поєднанням в тих, чи інших пропорціях, - в основі постімпресіонізму, з вкрапленням експресії, присутні і деякі ознаки примітивізму. Враження, переживання, настрій, помножені на індивідуальне вираження, сильно передане, але ненав’язливо… Щодо примітивізму, з його первісністю, то він вплинув на значну кількість течій авангардових у ХХ столітті. Вбачається у фовізмі («дикі»), експресіонізмі, сюрреалізмі, та в напрямку «нових диких».

Барви на полотнах перебувають поміж собою у злагоді, помітна співзвучність тонів і півтонів. Зміст картин вводить глядача в стан умиротвореності…

Важливо дізнатися, а що ж художник розповідає про себе? Давайте послухаємо: «Перше моє знайомство з мистецтвом відбулося вдома, завдяки кольоровим листівкам, на яких були зображені картини відомих живописців, я був у захопленні. Окрім звичайної середньої школи, закінчив і музичну. В дорослому віці працював на різних роботах, та намір стати митцем переміг…Закінчив Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Ушинського, художньо – графічний факультет. З викладачів назву – Ороса Івана Васильовича і Філіпенка Валентина Володимировича, вони мали найбільший вплив на мене. Запали в пам'ять слова першого з них, він казав нам, студентам: «Відштовхуйтеся від природи…».

Мої картини позначені і впливом Одеської живописної школи. Це потужна малярська школа, стоїть поруч з такими, як Закарпатська, Львівська, Харківська… Основні ознаки школи? Колір і повітря Півдня, вишуканий колорит, радість буття, і одеська манера малювання. У каталогах роботи одеситів впізнаю відразу, навіть якщо автор незнайомий!...

Мій батько хлібороб. Бувало кликав мене, ще хлопчака: «Гайда зі мною в поле…». Поле, степ, це те, що дороге моєму серцю. Писав роботи скрізь, де вдалося побувати, а це – Поділля, Черкащина, Слобожанщина, Придніпров’я, там зараз проживаю, у Жовтих Водах. Віддаю перевагу пейзажам. Питаєте, чому на моїх картинах не виписане Сонце як світило? Мабуть я ще не побачив свого Сонця, але колись такий сюжет буде обов’язково створений…».

Розв’язка тексту.

Жовтим Водам пощастило, у їхньому місті оселився справжній митець, а це має ого яке значення! Окрім головної справи життя, Ярослав вирощує виноград, займається бджільництвом, любить рибалити.

А на Вінничині творить поетка Катерина Девдера, яка відзначається хистом віднайти слова, від яких забринять найтонші струни навіть закам’янілої душі прагматика чи скептика… Про один із своїх віршів сказала: «Саме у ньому багато надії і простоти…». Почуймо куплет, треба почути:

«Після любові – тиша і перший сніг,
Пахнуть бурульки і свіжоспечений хліб.
Мама гукає, а значить пора бігти,
Поки сиплються хмари лускою риб…».

Що це? Всього лише один приклад, із сотень інших, про дивовижну синонімічність поезії і живопису…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

На фото - картина Ярослава Милосердного "Віддзеркалення листопада".

*Журнал «ОКСАМИТ».

Плин думок, породжений однією картиною генія із серії «Виходять мрії з берегів».

Червень 2020-го, остання декада місяця. Нібито звичайний літній день у столиці, але для мене це не зовсім так. Крокую Пушкінською, на зустріч з неймовірним: митцем, мислителем і співрозмовником, від якого завжди можна почути нову інформацію, несподівану, та завжди цікаву і оригінальну. Іван Марчук був не те що у доброму , а в чудовому настрої. Щойно я переступив поріг майстерні, прорік: «Заходь, присядь у моє крісло, і будь добрий сховай записники і інше причандалля. Давай поговоримо хоч раз як нормальні люди…».

……………Півтори години пролетіли, як завше, непомітно. Слухати пана Івана, то суще задоволення. Мова велася на різні теми, не оминули і живописну. Митець започаткував новий цикл робіт, назву ще не присвоїв їм (Біле і Чорне, А.Б.), але, одна картина вже завершена, а друга – в процесі письма. Біла і чорна барви, вічний двобій, протистояння, а може, - злагоджене існування?..., навряд, усе – таки день то є день, а ніч, то ніч.

Білість снігів, білі хустки на головах українських жінок, білий синонім чистого, сорочки з Решетилівки - «білим по білому» і монохромні картини Анатолія Лавренка так само. Білий – особливий… Символізує духовність, цілісність. Білим «очиститися» можна, це як ковток чистого повітря, що дає життєву силу і снагу. Одяг медиків теж білим позначений…

На відміну від білого, чорний асоціюється з темними, зловорожими силами. Колір мороку, смерті, депресія забарвлена теж чорним. Та попри усі негативи приписувані цій барві, то і колір чорнозему, загадковий, українська ніч замальована темно - синьо – чорними пасмугами, чорний споріднений урочистості, але синонім траурних подій…

Іван Марчук на життєвих шляхах – дорогах долав безліч перешкод і бар’єрів. Попри усе, ступав твердо, рівно тримав спину, не гнувся під ударами долі, бо має сильну вдачу. Вперто торував свою «лінію» в живописі. Був спокійний, коли його свідомо не помічали. Залишився спокійним і тоді, коли на всі лади почали вихваляти, бо володіє даром внутрішньої величі духу. Не любить світської метушні, тому радіє коли випадає нагода втекти з Києва до Канева, де має будинок. Канів, то особлива місцина, там на вічному спочинку перебуває найбільший з українців і енергетика там могутня.

Світає, пан Іван прямує до великої ріки, занурюється у її води, плаває, тішиться життю, у нього є це вміння. Залюблено спостерігає, - як без поспіху, велично, випливає, сходить Сонце, дійство щоразу інакше, ото диво з див… Можливо тоді відпочиває душею, хоча я не знаю, чи відпочиває взагалі колись цей великий працелюб?!...

Арнольд Бьоклін схилявся до думки, що: «Картина повинна що – небудь розповідати, примушувати глядача думати, як вірш, і залишати йому враження як музичний фрагмент».

Ніколи живопис і поезія не були символом «Ми». Завжди тільки «Я» мало велике значення. Справдешня радість чи гіркий сум, чари і святість, дають можливість творцеві бути піонером. Тяжкий пошук одинака, така надлюдська працездатність, до сьомого поту на чолі, відкривають браму її високості Малярства…
Амброз Бірс, герой твору Артура Мейчена казав: «Чаклунство і святість – ось єдині реальності». Він же продовжив: «Магія виправдовує себе в дітях: вони їдять скоринку хліба і п’ють воду із значно більшою радістю, ніж та, яку відчуває епікуреєць…».

Як віднайти гармонію, спочатку в собі, а потім поширити довкола… Гармонія, то і злагода, узгодження. То сила, що підганяє мозаїчні частинки, одну до іншої, згуртовує їх в цілісне мозаїчне панно. Прабатьки наші називали цю силу – Ладо, Лад. Марчукові і це вдається. Шлях Майстра, його життєва програма – служити Світлу, Добру, Красі.

Зупинімо свої взори на одній роботі із циклу «Виходять мрії з берегів», картина без назви…

Герман Гессе у знаменитому романі ставив наголос: «… У своїй Грі в бісер ми розкладаємо ті твори мудреців і художників на їхні складові частини, виводимо з них правила стилю, схеми мистецьких форм, вишукано тлумачимо їх і орудуємо цими абстракціями, наче будівельники цеглинами…».

Отже, основні барви картини – біла, чорна, червона, десь менше синя. Прориваються де – не – де відтінки біло – сірого, синьо – чорного. Кольори переходять, органічно перетікають – один в другий, другий в третій, четвертий… Така собі круговерть, думаю, то загальна картина того, що відбувається на планеті Земля. Зникла ієрархія, усталеність, немає гармонії у взаєминах: Людина і Природа, Він і Вона, розбурхані стихії, як в довкіллі, так і в єстві людському. Бо ж не випадково, в різних країнах трапляються лиха: паводки, землетруси, урагани, пожежі. В окремих державах, зокрема більшовицьких, влада намагалася підкорити Природу, а вона цього не прощає. Степан Процюк в одному з творів дає тлумачення: «Механістичність світу, де уже немає інь і янь, лише гурії і самці із кастрованим теплом була реальністю, від якої не сховаєшся…».

Темною ознакою наших днів є відмова від окремих табу. До прикладу, «право» на смерть, за власним бажанням, або право на шлюби однієї статі. Евтаназія намагається відмінити заповідь: «Не убий», руйнує божественний порядок буття. Те ж саме і щодо сексуальної розбещеності, одностатеві шлюби – це руйнація сім’ї, народу, розірвання зв’язків з Вищими Силами (Богами). Переважання тілесних пристрастей і споживацьких над духовними, робить людину примітивною, породжує розгубленість і хаос. Зникає бажання зростати духово, інтелектуально, відсутність спраги до знань дарує невігластво, часом ініціативне, гасить світло, і тоді навіть світловий день видається як присмерк.

Поет Андрій Охрімович в одному з віршів писав про людей, яким в нікуди нема ніякої дороги, та про…:

«Місто мало димарів багато,
Вони диміли і кіптявили білий сніг…».

В ряді робіт живописця, переважно абстрактних, присутня завуальована філософія Сходу… В Тибеті багато монументів присвячених законам Природи, аналог ікон у християн. Вони називаються чортенами, мають однакову форму, найвищий сягає 16 м, знаходиться у Лхасі, в ньому влаштовані одні з воріт міста. Квадрат символізує твердь землі, на котрій – шар води, а на ній встановлений конус вогню, на вершині – тарілочка повітря, а ще вище – свідомість (ефір). Сходинки знання дозволяють досягнути кожного з цих елементів… Колесо життя символізує вічний цикл: народження – життя – смерть – дух – народження…

Один з найзагадковіших письменників ХХ століття Г. Ф. Лавкрафт попереджав: «Як на мене, нездатність людського розуму співвідносити між собою все, що лише містить у собі наш світ – це велика милість. Ми живемо на безтурботному острівці невідання посеред чорних морів безкінечності, і далекі плавання нам недоступні. Науки, працюючи кожна у своєму напрямку, до цих пір особливої шкоди нам не завдали. Але в один чудовий день розсварені пізнання будуть зведені воєдино, і перед нами відкриються такі жахаючі обрії реальності, так само як і наше власне страшне становище, що ми або втратимо здоровий глузд від цього одкровення, або втечемо від смертоносного світла у світ і спокій нового темного середньовіччя…».

Зустріч завершилася, вийшов на вулицю, спекотний день вже не докучав, на душі погідно, затишно, вміє Іван Марчук передати іншому заряд життєлюбства, він багато чого вміє… Прийшла думка, що задля того, аби стати тим, ким він став, був змушений не просто писати добре, а і значно краще і самобутніше від кого б то не було… Продовжувати бути самим собою, чи це не місія, котру виконує велет світового мистецтва??...

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

*«УКРАЇНСЬКИЙ РЕПОРТЕР».

Для сотень, а то й тисяч художників заповітною мрією є – віднайти свій почерк у малярстві. Для більшості, навіть професійних художників мрія залишається нездійсненною. Василь Копайгоренко володіє оцим справжнім даром, хто бодай один раз бачив його картини, то за другої нагоди не буде видивлятися ім’я художника в нижній частині роботи, впізнає одразу.

Та про все по порядку… Мама митця – Іда Миколаївна Копайгоренко – Троцюк, український скульптор, вчилася разом з Аллою Горською. Дружина – Олена Баликова - професійна художниця, син Артем, теж живописець, навчався в НАОМА . Сам пан Василь 1980 року закінчив Київський державний художній інститут, факультет живопису.

Із монологу митця (ч.1): «Я мав чудову нагоду вчитися у Віктора Зарецького. В інституті отримав добрий вишкіл в майстерні професора Віктора Пузиркова. Та художником мене зробив Михайло Дерегус, я його учень. Він найбільше вплинув на мене і підштовхнув до того, що роблю сьогодні. Доводилося бачити неодноразово, як працює з кольором, як тонко відчуває не тільки колір, а і пляму, форму, він був формалістом. Ідеї, теми у мистецтві важливі, але тоді, коли «лягають» на знання. Художник повинен мати добру академічну освіту. Я захопився вишивкою, техніка і композиція звідти, отримав внутрішній поштовх, - до поєднання олійного живопису і вишивки . Петро Гончар якось промовив: «Не думав, що може бути таке поєднання…». Люблю декоративне мистецтво, килимарство.
Малюю, що душа вимагає. Не люблю писати під конкретну дату, або виставку».

Коли був створений «Світовид», - гурт українських митців, була то подія не рядова, а справжнє явище… Ідея створення належала В. Копайгоренку, а підтримали задум – М. Приймаченко,В.Гарбуз, В. Корчинський, О. Івахненко, М. Стороженко, П. Гончар, В. Шишов,- скульптор, дуже талановитий, який «працюючи над каменем, створював рідкісної краси витвори, був взірцем для молодшого покоління», - наголошує пан Василь. Які ж фундаментальні цінності об’єднали творчих осіб?

Вартує зупинитися на думці Ю. Еволи: «Культура в істинному і вищому смислі, як у стосунках окремих осіб, так і відносно народів – виникає тільки там, де подоланий рівень тотемізму, тільки там, де расовий елемент, навіть сприйнятий містично, не являється останньою інстанцією; тільки там, де окрім крові проявляється сила вищого, метабіологічного, духового і «сонячного» типу, не та, що походить із життя,а, навпаки, та, що визначає життя, і при цьому змінюючи і перевтілюючи його, придаючи йому (життю) форму, якої воно раніше не мало, звільняючи його від усіляких домішок тваринності і прокладає різноманітні шляхи для реалізації різних типів особистості. В ЦЬОМУ ВИПАДКУ ЕТНІЧНА ТРАДИЦІЯ НЕ РУЙНУЄТЬСЯ: ВОНА ЗАЛИШАЄТЬСЯ ОСНОВОЮ, НЕВІДДІЛЬНОЮ ВІД ДУХОВНОЇ ТРАДИЦІЇ. У співвідношенні біологічного і духовного факторів, саме другий є підтримкою першого, і ніяк не навпаки».

Важливий чинник – національна свідомість, формується навіть не століттями…Суттєвий вплив на неї має довкілля, яке в певному розумінні формує народ, а в нашій країні є і лісостеп, і степ та гори… Народ, що з давніх давен живе на звичній для нього території, ніколи не зникне як такий.

В 1994 році вийшов каталог «Світовиду», переднє слово написав Ігор Бугаєнко. В другому каталозі, що з’явився у 1999-му, вступ і тексти про митців авторства Володимира Підгори. Це видання потовщало за обсягом, кожен із творців представлений п’ятьма роботами. Товариство збагатилося на нові імена: В. Мовчан, М. Горловий, М. Кочубей, Анатолій Марчук. «Братство преподобного Аліпія» виникло в той же період, - роки сильного духовного піднесення українства і було споріднене за своєю місією із «Світовидом».

Монолог художника (ч.2): «Люблю історію, особливо українську, вона дає поживу тематичну. До прикладу, Трипільська культура, яка там глибина! Сюжети для картин беру з міфології, з поїздок, надихає народна пісня.
Тепер люди інші, села інші, бачу ці зміни. Раніше, передавали досвід, знання,навики, від старших до молодших. Щось зникло, але прийшло нове, може й на краще, я не знаю…».

Про що ж промовляє малярство Копайгоренка? Прислухаймося до думки В. Кирунчика: «Мова є свідком і наслідком вікових процесів, результатом генетичного виживання етносу. Мова як результат історичної ходи, вона – живе дерево мислі, яке або квітне, укорінюється і розростається, або хворіє, нидіє і всихає. Через мову (живописну теж, А.Б.) найкраще можна розгледіти діДухів народу, обрати віру. На її базі, за її допомогою подібно до математики можна прорахувати, вивести і довести в зворотному порядку історичні дані, зв’язки, СКЛАСТИ НІКИМ НЕ ПІДТАСОВАНИЙ ПЕРВІСНИЙ МАЛЮНОК».

«Веди» - гімн живій Природі. Заохочують людей жити у злагоді з ритмом дихання Природи. «Віті да Бгу» - вітаємо Дажбога. Закликають спілкуватися з рослинами, тваринами, вітром, річками, - чисто ведійська традиція.
Сатья – юга іменувалася Золотим віком, бо на Планеті домінували – правдивість, мудрість, єдність з Богами.

Чи не про це картини героя тексту?!

І про не менш значиме… Архетип – характеристика універсальної підсвідомості, форма (за Платоном), по своїй наповненості споріднена зі світом ідей. Спадкові характеристики психе, риси характеру. Архетип – своєрідний «портрет» душі людської. Життєвий досвід заповнює ці форми, годилося б, добрими думками і відповідними діями. Архетипи К. Г. Юнга, його великий внесок в Психологію. Він довів, що особа складається з трьох категорій – его, особисте несвідоме і колективне. У третю групу входить термін «архетип».
Колективне несвідоме, найнижчий шар індивіда, «сейф» прихованих ознак пам’яті предків. Архетипи – вроджені ідеї або спогади пращурів. Вони схиляють до своєрідного сприйняття і реакції на певні події, явища, тут криється і загадка вибуху емоцій з будь – якого приводу.

Художник володіє багатою уявою. Вона дає йому можливість мати точне бачення речей, якими він збагатився завдяки мітам, легендам, образи , які виникають в його уяві, стають зримими, реальними, коли бачиш їх на картині, - віриш, що парсуна зображена на картині існувала справді колись… Можливо, митець наділений особливим баченням, за допомогою котрого осягає природу персонажів своїх робіт.

В 2014-му році з’явився проєкт двох творчих осіб – поета і перекладача Сергія Ткаченка і художника Василя Копайгоренка. Вийшла з друку книжка «Під знаком Ярила», це не що інше, як перегук, діалог між поезією і живописом. Спроба оригінальна, їм вдалося показати паралелізм , спорідненість думок, змістів, образів людей, у віршотворенні і малярстві. До прикладу, у книжці сусідять – картина «Косовиця» і вірш «Самому собі», своєрідний дует. Прислухаймося до уривку з нього:

«В той край вертатися , де подруги й дружки,
Де люди думають і діють навпрошки,
Де правда, істина і совість – ще жива,
Де смислом сповнені людські діла й слова…».

Монолог художника (ч.3): «Зараз викладаю в Київській державній академії декоративно – прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Мені якраз і хочеться працювати з декоративним мистецтвом, наголошу ще раз, де усе будується на кольорі. Раніше – це був технікум, який хотіли закрити, ліквідувати, багато зусиль доклав народний художник України В. Прядка, щоб навчальний заклад зберегти, допоміг у цій справі і М. Дерегус. За відновленої державності України, технікум став інститутом, його також намагалися закрити, бо був національного спрямування. Особливо муляв очі цей ВНЗ Д. Табачнику, коли той був міністром .
Двадцять років педагогічної роботи, а мені до душі викладацька праця. Є в мене колекція, різні артефакти, збираю їх, зокрема, козацькі люльки. Кулю з козацького мушкета ношу при собі…».

Творча робітня митця знаходиться на території Києво – Печерської Лаври. До цієї святині віками йшли очистити душу з далеких країв, різні верстви людей. Доктор психології О. Губко писав: «Тут здійснюється містерія, висока магія душевного очищення (а не тільки «відпущення гріхів»), підзарядження високою снагою, пасіонарною енергією. Прочани інстинктивно, інтуїтивно це відчували…». З вікон робітні розгортається розкішний вид на велику ріку Дніпро, а поза нею, висотні будинки світлих кольорів, тут так добре себе почуваєш… На стіні картина, а з неї на мене дивилася вершниця на коні, амазонка зі списом, а внизу лев печерний, ліворуч дуб стоїть. Знаки і символи…

Опісля густого, змістовного спілкування з художником, який носить таке красиве козацьке прізвище, віриться, що доба невігластва, як в царині духовності, так і в політиці, наближається до безславного упадку. За непростих обставин, але постає Оновлена Україна, у котрій – живописці, поети, співаки, науковці, відродять славних дух Старого Києва і України. Василь Копайгоренко оцю справу робив малярськими засобами усе своє життя…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

*Текст опублікований на шпальтах Всеукраїнського культурологічного тижневика «СЛОВО ПРОСВІТИ»№30 – 31(1082-1083),30 липня – 5 серпня 2020 року.

(Продовження циклу есеїв – «Про що може розповісти одна картина?»).

Дивлюся на картину «В селі Єрчики», пропоную і Вам те саме зробити, особливо тим, хто шанує творчість Володимира Гарбуза. Поцікавився історією села, довідався, що населених пунктів з подібною назвою в Україні три. Просто Єрчики – на Житомирщині, і Великі та Малі Єрчики на теренах Київської області. Перед нашими очима краєвид, що розкинувся неподалік од Великих Єрчиків.

Точна дата народження села невідома. Проте, відштовхуючись від етимології назви, можна припустити, що з’явилося воно десь у межах 14 – 15 століть. Народні перекази свідчать, - «Єрчики», похідне від слова яр. Тут кілька сотень років тому протікало багатенько струмків, які впадали в річку Роставицю, від них залишалися сліди, єрчики…

… Неоднорідна, пересічена місцевість, укрита – ярами, долинами, пагорбами, невисокими горами. Там щедра рослинність, поруч сусідять: квартети і дуети дерев, густі кущі, верболози і очерет біля водойми. Далечінь світло – синьо – бузкова… І, хмари різнобарвні пливуть, то насуваючись ближче до землі, то віддаляючись. Попереду двійко кіз, прийшли на водопій, постатей людських не видко, але якщо є свійські тварини, то і люд десь поблизу мешкає, про що натякають і дві стежини, що в’ються змійкою знизу догори…

Насичена пастозність письма передає енергію, дух ландшафту. Володимир сотворив близько двохсот етюдів у цьому загадковому краї. На них фіксується вид місцин, сьогодні він вже інакший, як і протічна вода річки, у яку двічі не увійдеш… В цьому цінність оцих робіт. Око художника ніколи не вибере звичайнісінький закуток природи, лише той, що наділений особливою принадністю.

Годиться почути Валерія Сніжка: «Психологічна пам’ять ландшафту занурена глибоко в підсвідомості і може виринати уві снах, повторюючись у своїй «реальній» очевидності, або відтворюватися у творах мистецтва. Паралельно існує особистісна пам'ять ландшафту – це пам'ять про довкілля, в якому ти виріс, про те, що тебе оточувало. Воно концентрується навколо конкретного пейзажу і людина, повертаючись думками в минуле, обов’язково опиняється в якомусь конкретному, реальному, далекому в часі ландшафті. Добре, якщо психоетнічна й особистісна пам’ять ландшафту збігаються або вони у своєму ботанічно – географічному визначенні є близькі – це є психічний баланс підсвідомого і свідомого».

Картини автора звернені не до всіх (моя думка). Він пише для тих, хто глибинно належить до тієї ж когорти українства, що й він сам. Звертається до обособлених індивідів, до тих, хто не належить до десакралізованого світу, навпаки, до носіїв сакрального начала, до тих, хто знайомий із засадами Традиції, поділяє їх. Його твори містять – і трансцендентність, і архетиповий підтекст.

Французький філософ Кузен вважав: «Дайте мені мапу краю, її обриси, її води, її вітри і всю її фізичну географію, дайте мені її природні скарби, її флору, її геологію, і я берусь сказати вам апріорі, якою буде людина в цій країні і яка роль її в історії».

............Шалений технічний поступ, механізація життя з одного боку, та збереження закріпленого в природі буття і збереження інтимного зв’язку зі Всесвітом з іншого, то два світи, що суперечать один одному. Поєднати розрив між культурою і цивілізацією, спробувати засипати яму, яка утворилася між внутрішнім і зовнішнім світом, можуть здійснити представники одного народу. Того народу, котрий ще не зовсім підпав під цивілізаторський вплив Міста, і в своїй творчості зберіг органічний зв'язок з Живою Природою. Залагодити кризу , на добро тієї ж Європи, можна тільки в Україні. З незапам’ятних часів в народі нашому живе дух синтези, та тонке розуміння і відчуття довкілля. Вся наша історія повниться спробами примирити цінності духовні Заходу і Сходу…

Запізнати космогонії, - створені в дохристиянську епоху і роль наших прабатьків…, тоді мусимо порушити два питання: «Хто ми такі?» і «Яка наша роль в Історії?»… Сотні років втовкмачували в голови українців думку, що Світова Історія творилася поза нашими землями. Ми ж, нібито, постійно перебували на загумінках… Насправді, все відбувалося не так. Історію нашу для нас писали ззовні, і зрозуміло як…

Час дуже потихенько, та все ж працює на відродження волхівського способу світосприйняття, українським мислителям даються ключі, якими можна відкрити сховок Істинної Історії. Відкриваються глибинні пейзажі істини, наших містерій. Вони вкажуть шлях куди рухатися, як діяти, і, ХТО МИ ТАКІ! Один з ключів мовний. УКРАЇНСЬКА МОВА, саме вона є справжнім очевидцем історії (мова живопису теж, А.Б.). Тому, зовсім не випадково так навіжено, нестримно борються україножери супроти МОВИ ЦІЄЇ ЗЕМЛІ.

Художник подорожуючи Україною писав твори присвячені не селянству, а касті аріїв – хліборобів. Заратустра одним з перших дав їм визначення: «Найсвітлішою гідністю є орати землю і сіяти зерно». Опісля Геноциду 1932 – 1933-го років арія не стало, виник селянин, а це вже інша іпостась, інше світобачення. Голодомор – це спланований, продуманий розстріл духу оріїв – орачів…

Живописання автора, як і небагатьох колег по пензлю, - Василя Копайгоренка, Олександра Чегорки, таке близьке до змісту вірша великого українця Євгена Товстухи:

«Збираю квіти степові
Легенди давні
і нові.
Збираю звуки
(Без принуки).
Мелодії, пісні.
Осінні далі
Та весняні,
Омріяні скрижалі.
Збираю шум гаїв,
Дарунки солов’їв,
Краплини
Сонечка – Дажбога,
Вогонь і давню міць
Сварога».

Немає ні одного слова, ні однієї дії, котрі не відобразилися б у Вічності…

Ігор Каганець днями озвучив: «Озиратись на думку невігласів і шахраїв – це не поважати себе. Єдина адекватна поведінка в умовах масового безумства – робити те, у що віриш і наполегливо гнути свою лінію».

Ось таке життєво – мистецьке кредо Володимира Гарбуза…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

*Анабазис - термін слід розуміти, як шлях вглиб країни.

Інтернет – портал «НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ».

(Про Оксану Свіжак, художницю тонкої душевної організації).

Видатний український мислитель Євген Сверстюк наголошував: «У наділених тонкою душевною організацією – художній смак вищий, ніж у багатьох художніх ремісників». Ця риса, як і працьовитість, природний хист до малювання, притаманна мисткині, про яку вестиму мову у тексті.

Оксана Свіжак низку років мешкає у Києві, а народилася в Луцьку, головному місті Волині, змалечку бувала на селі у дідуся і бабусі Із розповіді героїні есе (ч.1): «Дідусь мій займався фермерством, пригадую, як о 5-й ранку виїжджали в поле, де бачила схід Сонця, ця містерія сильно вплинула на мене, значущість котрої зрозуміла подорослішавши. Ми жили в місті, а там все інакше. У моєму житті, в творчості теж, значима роль Сонця, воно зі мною з дитинства, на картинах теж…День починається з нього, ним же і завершується. Залюбки при нагоді спостерігаю, як великий, жовтогарячий диск не поспішаючи ховається за видноколо. Значна частка моїх робіт пленерна, пишу наживо. Мала стати живописцем, альтернативи не було…».

Сонце дарує Світло, промені проникають у єство людей, роблять їх кращими, добрішими, дарують здатність бачити Красу будь – де. Це одне із завдань малярства. Існує вчення про світло, - фотизм. Основою фотизму пронизані різні релігії: мітраїзм, буддизм, хрестиянство…

Важлива думка Платона, він застерігав: «Якщо мистецтво копіює явища природи, які негативно впливають на мораль людей, таке мистецтво слід усувати з суспільного життя як небезпечне…». Він вбачав у цьому силу, що руйнує душу.

Світлоносність, вона ж і Краса. Як навчитися бачити її повсюдно, і чи можна цьому навчитися? Геній українства Іван Марчук мислить так: «Коли я вчився, краси ще не бачив. В училищі ми писали етюди, пейзажі, а я ходив один по лісах. Бувало, що цілий день походжу… і нічого не намалюю. Шукав краси, але не бачив. Зараз вивези мене із закритими очима куди завгодно з міста, хоч на смітники, - я всюди побачу красу. І просто роззираючись навколо себе, намалюю кілька картин, просто візьму грудку землі – і зроблю з неї шедевр. Розуміння краси приходить саме. Без неї мистецтва я не уявляю. Є зараз багато антиестетичного, але у своїх роботах я дотримуюся тільки естетики. Хтось каже, що мої картини сумні, песимістичні… Немає такої категорії оцінки – песимістичний живопис. Треба говорити іншими словами. Якщо вам не подобається і ви не сприймаєте такий живопис, то й не дивіться. Краса є краса. Я її люблю. Щоб побачити красу – треба небагато, тому що краси навколо безліч. Ходіть і насолоджуйтеся», - уривок інтерв’ю з І. Марчуком, журнал «Колесо життя».

Оксана Свіжак володіє даром бачити Красу, та не менш важливо, вміє передати її полотну. Любить кіномистецтво, передусім фільми: Олександра Довженка, Сергія Параджанова, Андрія Тарковського, Мікеланджело Антоніоні, Федеріко Фелліні, Франко Дзефереллі. Їй за певними критеріями близьке малярство: італійського живописця Джорджо Моранді (1890 – 1964); Френсіса Бекона- британського експресіоніста, ірландця (1909 – 1992); Люсьєна Фрейда (1922 – 2011) – британського митця, німецько – єврейського походження; скульптора Джакомо Манцу (Манцоні, 1908 – 1991).

Звичайно, значний внесок у формування дівчини як художниці, в роки навчання привнесли українські митці – педагоги. З навчителями їй щастило. Краще почути художницю (ч.2): «Олег Животков (р.н. 1933) – художник одного покоління з Миколою Стороженком (1928 – 2015). Він навчив нас бачити… Мав вплив і на учнів, які не навчалися в його групі. Викладав рисунок, живопис і композицію в РСХШ імені Т.Г. Шевченка. Коли була студенткою НАОМА, потрапила у майстерню професора Василя Гуріна, він умів передати свою могутню життєву енергетику нам студентам, опісля його слів хотілося одразу братися за пензлі, фарби, і творити…».

Оксана - українська панна, це помітно і у мовленні, а розмовляє красиво, повнокровно, мова її добірна. Малярство теж сповнене національними ознаками, навіть у кольорах… Дуже любить Київ, а хіба можна його не любити?! Олексій Братко – Кутинський твердив: «Саме святість Києва, тобто особлива близькість київських земель до високих космічних енергій, а не «вигідне місце на торговому шляху з варяг у греки», як дехто вважає, забезпечили йому роль центру формування українського етносу. Саме святість, а не вигода торгівлі привела сюди апостола Андрія…». В її доробку доволі є міських пейзажів столиці.

…………Розповідь художниці (ч.3): «Різні куточки старого Києва – то особлива тема для мене. Притягальну силу має місце неподалік од Золотих Воріт, -фонтани Термена, один з них знаходиться там. Створила ряд картин, вони присвячені місту в якому живу, - «В тіні Золотих Воріт», «Цвіте каштан», «Рання весна в Києві», «Перший сніг», «Під покривалом білим». Ваблять подорожі, поїздка в кожну з країн збагачує можливістю передати полотну побачене. Відвідувала Китай, з’явилися картини – «Птахи, плоди, дерева», «Пора солодкого гранату». Була творча поїздка в Грузію, 2018-й рік, моя робота «Вечірні вогні» знаходиться в Аджарському художньому музеї, що в місті Батумі. Вдалося побувати у Франції, Швейцарії, Польщі, Литві, скрізь писала картини. Створила серію робіт «Карантинний щоденник», яка буде представлена в галереї «Білий світ», де присутній образ мого чоловіка, там він і я…

З роками починаєш розуміти наскільки безмежний мистецький простір, в ньому важко себе знайти. Я не знаю, що буду створювати завтра, але знаю як… Відчуття себе художником приходить з часом, розуміння своєї присутності у цьому просторі творчості теж…».

Любов… Оксана сповнена нею у процесі творіння, прикладає серце до письма, вміє подати буденне як високе. Еммануїл Сведенборг зазначав: «Виконання роботи з любові до неї є ознакою ангельською, а робота тільки задля потреби в їжі та одягу – ознакою диявольською…», - з праці «Таємниця неба». Це розуміння чи не напряму відштовхується від Сковородинського тлумачення про «споріднену працю».

Домінантними є ознаки імпресіоністичного стилю (неоімпресіонізм). На підставі вражень народжуються картини, адже «impression» – це враження… Наголошу ще раз, в картинах багато Світла, вони життєдайні.

Андре Моруа в романі «Прометей, або життя Бальзака» наголошував: «Природа пропонує елементи, а художник розташовує їх по – своєму…».

Буває, приходять в гості непрохані думки. Для чого пишуть митці нові і ще новіші твори, коли стільки вже створено за віки, тим паче, що не так вже й багато людей цікавляться малярством… Але, перемагає інше бачення, котре дає відсіч сумнівам і ваганням. Кожна картина, вірш, пісня, що наповнена позитивним змістом, світлоносністю, наповнює поле Планети чистими вібраціями. І це явище має велику цінність, яка не вимірюється ніякими грошима.

Ростислав Держипільський, художній керівник Івано – Франківського національного драматичного театру в інтерв’ю газеті «День» (№108 -109, 2020-й рік) зокрема озвучив таке: «… Я від самого початку й до сьогодні не мислю наш театр і місто як закриту ситуацію. А лише як відкриту, яка вбирає все найкраще і наділяє людей цією потужною творчою енергією…». І ще одна думка від нього ж: «….Театр у тому й унікальний, що він тут і тепер працює з живими енергіями і з обміном енергіями акторів та глядачів. І це його найголовніша здатність, його вершинна сутність».

У збереженні народу як такого, значну роль відіграють мантри. Сполучення слів, які при озвученні вголос створюють вібрацію не тільки в повітрі, а й у тонкому світі, впливають на оточуючих… Обмін енергетичний відбувається і між глядачем і твором мистецьким…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

Примітки.

*Сайт «ЧЕТВЕРТА ХВИЛЯ».

(1). Віршований рядок з твору «Вічно молода Марія» Івана Нечитайла.

(2). На фото - Оксана Свіжак.

Період так званого суворого карантину використав добре, працювалося як ніколи раніше! Продовжував пошук самобутніх, оригінальних у творчості художників. І, … натрапив в Інтернеті на світлини робіт Анни Кострицької, котрі спричинили справжній сплеск емоцій і барвистих вражень.

Під час мого тривалого перебування в Києві, в один з червневих днів зустрівся з мисткинею в її студії, що на вулиці Івана Франка. Чотири години діалогу промайнули непомітно, ніби кільканадцять хвилин…
Молода панна наділена гострим розумом, кмітлива, дотепна, добре освічена (дві вищі освіти), до усього, ще й не просто гарна, вона вродлива. Заради таких Жінок у минулі віки чоловіки здійснювали подвиги, робили відчайдушні вчинки, стрілялися на дуелях. Усе це діялося від переповнення високими пориваннями почуттів. Чи трапляються подібні історії тепер, думаю, що поодиноко, але так.

Стосовно наявності таланту у малярстві, то він у Анни очевидний. Запізнався з картинами авторки під супровід розповіді про її пошуки в мистецтві. У словах відчувалася пристрасна любов до живопису, я заслухався не лише почутим, а і мелодикою мовлення. Тональність голосу не була підвищена, проте нагадувала по силі проникливості спів незрівнянної Лари Фабіан, її виконання «Адажіо» Т. Альбіноні. Оноре де Бальзак зауважував: «Великі пристрасті так само рідкісні, як і шедеври мистецтва».

Стиль абстрактного експресіонізму, в якому виконані картини художниці, характеризуються зосередженістю на процесі письма, це – взаємини художника, фарб і полотна, бачення Світу крізь оптику свого «Я», спонтанна імпульсивність, сильна енергетика. Абстрактний експресіонізм – то поєднання експресіонізму, абстрактного мистецтва і сюрреалізму Цей термін вперше був озвучений у першій чверті ХХ століття, та прижився не одразу. Фахівці дотримуються думки, що течія в сучасному мистецтві була започаткована у другій половині ХХ віку на теренах США. Одним із засновників був американський художник вірменського походження Аршил Горки (Горкі, 1904 – 1948).
Сама ж художниця розповідає: «Справжнє дитинство у мене було до 7 років, допоки батьки були разом… Пам’ять зберігає наші спільні прогулянки , тато, мама і я. Змалечку була допитливою, постійно хотіла про щось дізнатися. Чи не тому подорослішавши , навчалася спочатку –на факультеті іноземних мов НПУ імені М.П. Драгоманова, потім – у Мистецькому інституті художнього моделювання та дизайну імені С. Далі, здобула спеціальність мистецтвознавця.

Захоплення живописанням розпочалося завдяки експериментам з кольором, створювала абстрактні композиції. Експерименти тривали від 2015-го року до 2019-го, то був непростий відтинок часу для мене… Текстура і колір,- це моя любов, і мусить бути політ фантазії. До речі, моя мама – Світлана Валеріївна писала вірші до картин Наталії Герасименко, є вірші синонімічні і до моїх робіт. Художник Віталій Сазонов (відомий митець – нонконформіст) наш родич, помер у Мюнхені 1986 року…
Люблю музику, класичну і сучасну, романістику, поезію…».

Чим є мистецтво для Анни? Почуймо думки, які належать великому живописцеві А. Ерделі, вони суголосні прагненням молодої авторки: «В моїй художній творчості відображається вся суть мого буття. Постійний неспокій, вічний рух, і це я хочу передати в мистецтві. Спосіб і гармонія вираження змінюються. Змінюється все довкола мене, тому змінююся і я. Саме так хочу знайти себе в цьому постійному бродінні і неспокої».

Щоб означити філософію малярства нашої героїні, вартує, як на мене, згадати про дві теорії любомудрів Тибету, щодо розгляду світу як Руху. Згідно однієї з них, лінія цього руху (що створює явище) неперервна – такою нам видається течія спокійної ріки. Згідно другої – рух переривається, та просувається окремими спалахами енергії, які йдуть вслід один за одним через настільки малі інтервали, що ці інтервали практично зливаються…». Друга теорія ближча до картин Анни (моє припущення).

А які вподобання у героїні есею поза живописом? В музиці класичній віддає перевагу творам Вівальді і Баха, в сучасній – французькій естраді і дуетові електронної музики «Paradis». Улюблений письменник – Оноре де Бальзак (більш ніж серйозно!). В царині поезії –то вірші А. Ахматової (Г. Горенко) і М. Цветаєвої, обидві українського походження, як і Ф. Достоєвський, А. Чехов, І. Бунін, К. Паустовський, В. Гаршин…

«Я давно не вірю в телефони.
В радіо не вірю, в телеграф.
У мене на все свої закони.
І, мабуть таки здичавілий нрав».

Анна Ахматова (Г. Горенко), переклад мій, А.Б.

Третій рядок такий відповідний світоглядові Анни Кострицької…

Серед картин створених нещодавно примітна «Єва»… Зараз доречно послухати письменника і футуролога Ігоря Каганця: «Добра новина полягає в тому, що творення глобальних інновацій органічно притаманне Україні з часу появи першої людини - неоантропа. Найдавніше у світі поселення неоантропів відкрито в Костенках на Воронежчині, йому понад 40 тисячоліть. Дві інші найвідоміші стоянки людей це –Межиріч на Київщині і Мізин на Чернігівщині.
Тож можна сказати, що ПЕРШИМ СТАРТАПОМ УКРАЇНИ БУЛИ АДАМ І ЄВА в тому сенсі, що з Північного Надчорномор’я почала свій шлях людина сучасного типу».

Привертають увагу і інші роботи художниці, як змістовною стороною, так і не в останню чергу щедрою фактурною пастозністю, серед яких: «Портрет владної людини», «Любов, сум, сумніви», «Ми», «Він і вона», «Наповненість», «Танець усвідомленості», «Я твій Босх»… Недарма в першому числі журналу «Vogue» за цей рік опублікували фото двох її картин.

15 липня не рядова дата в житті обдарованої киянки, З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ ВАС, АННА КИЇВСЬКА!

«Радісним і ясним
Завтра буде утро!
Це життя прекрасне.
Серце, будь же мудрим»,-

Анна Ахматова (Г. Горенко), переклад мій, А.Б.

Картина Анни Кострицької "Наповненість".

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

*UA MODNA – українська платформа.

Вступ.

На межі пізньої осені і зими 2010-го прочитав роман Василя Шкляра «Залишенець» («Чорний ворон»), мусив відреагувати словом. В тексті зокрема зауважив, що який фільм можна було б зняти за мотивом роману… Кілька днів тому на одному з каналів ТБ дивився художній фільм «Чорний ворон»… Зміст роману за ці роки став ще значно актуальнішим…

Текст.

Ця книжка – потрясіння. Літературна Говерла Василя Шкляра. Написати сильніший роман буде дуже важко, майже неможливо. Давненько сучасна українська література не бачила такого чесного, правдивого, глибинного, без будь – якого пафосу художнього твору. Були свого часу створені талановиті «Ключ», «Елементал», але «Залишенець. Чорний Ворон» - вищий прояв осяяння.

Ніякої копліментарності, лише констатація тих відчуттів, думок, які переповнювали все єство після прочитання небуденної художньої подорожі в 20-ті роки ХХ століття.

Книжка про тих хлопців, які в часи найбільших потрясінь, воєн, окупацій залишаються на своїй землі, тому що рідна…

Це про тих, які фізично були знищені, але не здалися, а значить, були непереможними. Це вони стали предтечами, прелюдією потужного руху ОУН – УПА. Холодноярівці і бандерівці одного роду, одного гарту, одного розуміння та сприйняття вищих цінностей життя – «Бог і Україна», «Воля або смерть». Це вони, холодноярівці, в 1920-х, а бандерівці в 1940 – 1950-х заклали невидиму основу вже майбутніх чинів нових генерацій героїв нашого народу. Без їхньої боротьби до останнього подиху і патрона не було б і 24 серпня 1991 року. У цьому я переконаний.

Через увесь твір пронизливо прочитуються Шевченкові рядки про те, що любити Україну потрібно «во врем’я люте…». Не буває намарно відданих життів; якщо жертвують найдорожче – власне життя – за свободу, волю рідного краю.

Це наче завіт самому собі: як прийшов у цей світ народжений на землі батьків (бо Батьківщина), так у визначений Господом час маєш відійти у рідну землю, залишитися назавжди…

Заглиблюючись, сторінка за сторінкою, в сюжет роману, непомітно для себе стаєш уже не читачем, а безпосереднім учасником подій з усіма небезпеками, загрозами, які чигали на борців із Холодного Яру у ті тривожні, непрості, але водночас прекрасні роки. А який художній фільм міг би з’явитися за мотивами «Залишенця»!

Понад сім десятиліть у голови упокорених нащадків борців і статистів вкладали думку, що то були убивці, горлорізи, бандити… Так, вони і вбивали, і нищили, але кого? На прапорі чорного кольору було викарбовано: «Воля України або смерть». Це ті хлопці, які вели війну за ідею вільної України на своїй землі – і цим сказано все.

Необхідно поставити наголос і на тому, що автор чітко окреслив ту війну як московсько – українську, аж ніяк не громадянську. Ох, як же бракує в сучасних творах сильних осіб та ще й патріотів! Чорний Ворон – незламний, непродажний, таких не вистачає й у наш час. Він із тих, кого можна назвати рушієм історичних подій.

Якщо уважно поглянути на світлини В. Шкляра, чи не нагадує він нам одного з козаків – характерників, який потрапив у ХХІ вік і приніс призабуті і втрачені скарби: тверду вдачу, лицарськість, зневагу до смерті? Обличчя Василя наче обвіяне вітрами життєвих змагань. Отож не виникає сумніву, що автор роману також залишенець, бо за будь – яких обставин залишився б на рідній землі.

Україна потребує та, власне, завжди потребувала залишенців. Яке дивовижно прекрасне слово! Бо хто ж виборюватиме краще завтра «як синам, хоч не собі», окрім нас самих?

Відгукніться, залишенці…

Андрій Будкевич (Буткевич).

*Цей текст був опублікований у Всеукраїнському тижневику «ШЛЯХ ПЕРЕМОГИ» №51(2948); 22 грудня 2010 року.

(Про «взаємини» між мистецтвами, та про живопис – більше ніж живопис…).

Стисла концепція.

Пелазги (лелеги, лелеки) – об’єднання давньоукраїнських спільнот доби Трипільської культури. Мали своє письмо.

Етруски – також пелазги (лелеки), називали себе русенами – тарсенами.

Могутня і процвітаюча у свій час країна Лідія, теж країна пелазгів.

Езотерик – дослідник пише: «Пелазг завжди вважався антом – гіперборійцем! Відомий Пілат (Пілаг) понтійський
із роду пелазгів…».

Л – лабораторія

Е – експансії

Л – латентних

Е – експериментів

Г – горішнього – 4.

Лабораторія, місце праці, досліджень, пошуку. Пошуку Нового, ексклюзивного, але, не забуваючи, що Нове, як правило, добре призабуте Старе…

Експансія, розширення території впливу, вихід за початкові межі. Оригінальне, цікаве, індивідуальне бачення має мати наступальний характер. Спонукати до активного (не сонного) способу буття…

Латентний, прихований, невидимий. Допоки досліди в процесі, потребують Тиші, зосередженості пошуковця і концентрації уваги на предметі розгляду.

Експерименти, сукупність дослідів, об’єднаних однією системою постановки.

Горішній, не приземлений підхід до творчої праці. Великий любомудр твердив: «Плоть нічтоже, дух животворить…». Знаємо, дух первинний, матерія вторинна.

Чому обрана цифра 4 (чотири)?

Чотири сторони Світу. Чотири стихії Природи: Земля, Вода, Повітря, Вогонь. Платон запевняв, що Землі відповідає куб, Воді – ікосаедр, Повітрю – октаедр, Вогню – тетраедр. Чотири пори року. Чотири тижні місяця. Чотири періоди життя людини (за Піфагором). Чотири функції свідомості, описані доктором Юнгом, - мислення, дотик, інтуїція, відчуття. Дають людині сприймати враження про світ, що надходять зсередини і ззовні. Чотири темпераменти людини: сангвінік, холерик, флегматик, меланхолік.

І, нарешті – чотири кути Хати…

З посеред багатьох аргументів, зосередимося на двох… Мешкаємо в Україні, де, як писав Ф. Герберт: «Це місце, де розгадуються всі загадки…». А наш сучасник, науковець – футуролог І. Каганець певен в… : «Ім’я України (У – країна, 4 – крайна) перекладається як «країна – тетрагон», «виокремлена з 4-х сторін земля», «свята земля». Число 4 (чотири) традиційно позначає повноту мудрості…».

Живопис… Значно більше ніж живопис. Йому притаманна філософічність, психологія, музичність, поетика, асоціативізм. Картини, то своєрідні тексти, написані фарбами, в них можна, тільки обережно, «увійти»…

Картина… По колу перетікають, за принципом сполучних посудин – сенси, емоції, настроєвість, мелодика (пісня), вчуваються віршовані рядки… Трапляються взірці перетікання окремих ознак різних культур, що уявнюються в конкретних творах. В мистецтві коло буває частенько восьмидольним… А може, ці процеси спіралеподібно переплітаються…

Хоча, мабуть таки по Колу… Послідовниця К.- Г. Юнга, д – р М. – Л. фон Франц твердила: «Де б не з’являвся символ кола: в примітивному культі сонця або в сучасній релігії, в міфах або снах, в мандалах, намальованих тибетськими монахами, в містобудівничих планах міст або в сферичних побудовах давніх астрономів, - він всюди вказує на єдиний найбільш істотний аспект життя – його цілковиту завершеність…».

Для А. Мейчена, як випливає з його творів, «людина створена із таємниць для таємниць і видінь…». Дійсність – щось надприродне… В листі Артура Мейчена до Жана – Поля Туле зустрінемо і таке: «Тепер я переконаний, що на землі нема нічого неможливого…». І ще: «Але я вірю, що ми живемо в світі великої таємниці, абсолютно вражаючих речей, про котрі не підозрюємо…».

ВІРА, МАНДРИ, ПОШУК, ТВОРЧА ПРАЦЯ – РАДІСТЬ…

ХАЙ БУДЕ.

Андрій Будкевич (Буткевич), керівник «Лелег – 4».

*Інтернет – портал «Народний оглядач».

(Течія думок про сокровенне. Рідна мова).

Переднє слово перше.

Тиша – то різновид мови. Містики тримаються думки, що опісля Тиші, найбільшим висловом реальності є різні мистецтва: живопис, музика, і … геометрія. Мова – могутня зброя, а істинне слово те, котре переживається як процес, сукупність миттєвостей. Кожне слово мало б бути вагомим, а мовлення небагатослівне, в такому випадку віднайдеш поклик у житті, побачиш справжні реалії і чистий рух, а багатослів’я, чи не синонім поверхневості. Логос – Голос – Слово, а Слово – духове Сонце Світу. Мова – недоторкана програма. Мова – інструмент для визначення певної території для буття конкретного народу, його Землі обіцяної…

Переднє слово друге.

Мова… Ковток чистої води у спрагу, вона ж – криниця невичерпна, легесенький подих весни і шерех степових трав, розмова смерек і модрин під час вітровію, швидкий біг гірських річок. Побачиш заворожуючу красу польоту лелеки над левадами, і вчувається народна пісня… Якою мовою окрім рідної можна передати тужну мелодику порипування старої бабусиної хвіртки в селі на Сіверщині, або на Поділлі, а мо в Галичині… Оте рип – рип, неначе схлип… Або бадьорі звуки клепання коси, що долинають в усі кутки села, сповіщаючи - світає. Непередавана тривожна радість споглядання світанку, чи умиротвореність від Українського Сонця, яке йде на вечірній спочинок. Вдихнути повітря на повні груди, жити у рідній Мові, адже спілкування чужинською перебиває дихання…

Серцевина тексту.

Яка роль мови в різних мистецтвах , живопису, музики, кіно? Велика і навіть дуже. Мистецтво кіно і співу має прямий вплив на глядача і слухача, особливо на молоду генерацію. Мова думання, а відтак і спілкування помітно відображається і на творчості художників, народних майстрів. Бо ж творець, який не володіє мовою Землі на якій живе, не може осягнути : ані її -правдиву історію (підхід з нутра, не ззовні), здобутки прози і поезії, запізнатися зі звичаями і традиціями. І чи можна назвати українським митцем того, хто не проникся поетичним словом генія – Т. Шевченка; двох Василів – Стуса і Симоненка, взірцями красного письменства – О. Довженка, І. Багряного, У. Самчука, Григора і Григорія Тютюнників, В. Шевчука, інших, не менш достойних?...
Енергетика Мови і Землі підтримують одна одну і оберігають, чимала роль і менталітету. Збереження і захист рідної мови – це питання буття, чи небуття народу.

Науковець В. Шевцов дав добрий діагноз: «ВСЕ, ЩО СТВОРЕНЕ В ДУХОВНІЙ СФЕРІ, - СТВОРЕНЕ НА НАЦІОНАЛЬНОМУ ГРУНТІ, і лише потім набуває загальнолюдського визнання. Дехто може заперечити цю тезу, вказуючи приклади багатьох творців, що жили і працювали за межами свого етносу, на грунті інших. Але, по – перше, всі вони спочатку виховувалися в конкретному етносі і все, що вони створювали потім, несло відбиток і забарвлення саме того етносу, в якому вони сформувались; по – друге, в їх творах гармонійно поєднувались і збагачувались риси різних національних культур (звичайно, на користь того етносу, в якому доживали свій вік творці). У СФЕРІ ДУХУ НІЧИЙНОЇ ТЕРИТОРІЇ НЕ БУВАЄ. І, по – третє, діти цих творців були вже ординарними членами іншого етносу, а якщо щось і створювали, то вже на грунті в межах нового етносу».

Як можна означити національність тих людей з типово українськими прізвищами, які не володіють рідною (чи рідною?) мовою, або не бажають нею спілкуватися, ба навіть ганьбляться, соромляться публічно її озвучувати? Таке сумне видовище національної меншовартості спостерігав неодноразово, відвідуючи різні мистецькі події у місті Дніпрі. Якби тільки там… Дослідник і футуролог І. Каганець зауважував, - про явище динамічної зміни національної приналежності в наш час. Він запевняє: «Якщо у тебе батьки українці, то це ще не гарантує, що ти українець і що українцями будуть твої діти. Твоя етнічність – це не те, ким ти був у минулому, а те, ким ти є сьогодні…».

О. Шпенглер писав про велике місто Заходу Европи і таке: «Замість багатого формами народу, який зрісся з землею, - новий кочівник, паразит, житель великого міста, людина геть позбавлена традицій, розчинена в безпредметній масі, людина фактів, інтелігентна, безбожна, безплідна, пересичена глибокою відразою до селянства…». Задумаймося, має чи не має певний стосунок заувага мислителя до чималої частини мешканців великих міст України? Кожен хай дасть відповідь сам…

Не пригадаю, де саме надибав на ніби прості, але такі правильні слова видатного українського художника М. Мазура: « Я б хотів, щоб люди, зображені на моїх картинах, говорили і співали українською мовою».

Назву поіменно бодай окремих, неординарних українських живописців (всіх неможливо, їх багато!), які у своєму письмі десятиліттями (від 80-х років ХХ ст. - до днів теперішніх)були наснажені ідеєю україноцентризму. В Галичині багато хто, зокрема – В. Патик, П. Сипняк, М. Демцю, Р. Опалинський, тернополянин – Д. Стецько; на Поділлі (м. Хмельницький) – М. і Л. Мазури; в Закарпатті – І. Ілько, В. Скакандій, Н. Сіма – Павлишин; на Сіверщині – родина Саєнків, О. Потапенко, Н. Мартиненко; Житомирщина (Древлянська земля) – М. Перемишлєв, В. Єлісеєв, Ю. Камишний; в Полтаві – С. Гнойовий, О. Ямбих, Г. Рідна, А. Лавренко; на Півдні країни – А. Антонюк (Миколаїв), В. Кабаченко (Одеса); Придніпров’я – В. Падун, Г. Самарська, О. Чегорка; Волинь – М. Кумановський; нарешті в столиці – І. Марчук, В. Гарбуз,В. Копайгоренко, О. Мельник, В. Пасивенко, В. Франчук…

Доктор психології і культуролог О. Губко переконував: «… Лиш рідною мовою можна досягти найбільш потужного елітного розвою особистості й народу. Лише в літеплі материнської мови юна особистість викохується щасно, природно, могутньо. У чужомовному силовому полі вона хиріє, як тропічна квітка, пересаджена на північний грунт. Тим – то нації (передусім українці), які століттями зазнавали мовного гніту, багато втрачали у своєму духовному, інтелектуальному розвитку. І лише могутнє праісторичне коріння дозволяє нам залишатися однією з духовно багатих націй світу».

Якраз у Мові потужно проявляється уся сутність мовця – емоції, фантазії, мислення, історична пам'ять, спільні риси етнічного характеру і темперамент.

Завершальне слово.

А замість висновків, хай будуть – цитата від літератора А. Щербатюка і віршовані рядки Б. – І. Антонича.
«… Джерело думки вашої невипадкове, - її посилають до тебе Предки. Через тебе вони прагнуть ожити, - шануй предків і свій закон в них. Кожен з вас повинен стати осередком гармонії боротьби, - все інше смерть, гниття і служіння поживою іншим. ЗРОБІТЬ СВОЄ ЖИТТЯ МИСТЕЦЬКИМ ВИТВОРОМ…».

«Стіл ясеновий, на столі
Слов’янський дзбан, у дзбані сонце,
Ти поклоняйся лиш землі,
Землі стобарвній, наче сон цей».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

Примітки.

Картина Володимира Гарбуза "Українська ніч".

*Українська платформа «UA Modna".

Вступ перший.

Артист, митець не повинен перейматися публікою, тільки творити, відповідно до поривів свого єства. Мистецтво не мусить йти в народ, лише він, народ, має прийти до мистецтва, завдяки підвищенню своєї духової культури. Не можемо погодитися з Л. Толстим, коли він твердив, що добрий твір мистецтва є зрозумілим широким масам. Дмитро Донцов переконливо писав: «До мистецтва не приходиться чередою, демократично, до нього підходиться поодинці, аристократично…».

Вступ другий.

Великі містики не дивилися на мистецтво як спосіб для власного самовираження чи фотографічного копіювання. Вони шукали в ньому дух, рух енергопотоку…

Як мислив Георгій Гурджиєв, - «Особистість повинна набути енергію». Ось цю енергію, волю до перемог, треба віднайти в собі. Християнин коли причащається, - здобуває ритуально цю енергію. А якщо не християнин? Тоді майте вогонь, справжній, ось такий чинник є в алхімії. Послухаймо самого Г. Гурджиєва: «Надія: в алхімії основана на впевненості в тому, що є ціль. Я ніколи не почав би, - казав він, - якби мені не доказала ясно, що ця ціль існує, і що її можна досягнути в цьому житті…».

Можемо собі хіба – що уявити, як благоговів перед пшеничним або житнім ланом що колоситься Вінсент, уяві Мане завдячуємо появу оголеної жінки, серед запрошених до «Сніданку на траві». Макс Ернст, Пікассо, Далі створювали образи народжені підсвідомістю. Не відмовляймося бачити і сприймати «незручні» аспекти дійсності, хоча б тому, що вони виходять за якісь межі, означені загальноприйнятими теоріями. Видатний митець, про якого йтиметься у тексті, і не відмовлявся…

Дитячі сподівання, мрії не завжди втілюються в житті. Але, багато чого з тієї світлої пори залишається в людині, скільки й віку того. Анатолій Криволап хлопчаком бачив себе військовим моряком, так не сталося… А от книголюбство, - це на все життя.

Із розповіді Художника (частина перша).

«Казки любив, вчився на книжках і кінофільмах, ще школярем знав,- буду художником! Інтереси в читанні змінювалися, від 16 років почав студіювати філософські праці, грубі твори про мистецтво. Мене цікавили висловлювання Майстрів малярства, поетів про Живопис. З художньої літератури, не одразу звичайно, перечитав чи не всю французьку класику, а особливе захоплення викликали оповідання О. Генрі (Вільям Сідні Портер). Щодо української класики, то заглиблювався в І. Котляревського, Т. Шевченка. Треба багато чого знати, щоб бути освіченим. Коли живеш у закритому просторі, то входиш у інший світ: описи країн, міст, людських переживань…

ЛІТЕРАТУРА, МУЗИКА, ЖИВОПИС, - ГОВОРЯТЬ ПРО ОДНЕ І ТЕ Ж, треба це використовувати у своїй професії…».
Всім добре відомо, що мова базується на абетці… А вона, то не просто послідовне розташування букв… «Проте букви алфавіту (грецького, санскриту, кирилиці) і надалі були одночасно цифрами – числами, нотами, НАВІТЬ ПОЗНАЧАЛИ КОЛЬОРИ. І навпаки – букви використовували для позначення цифр. Та й це не було кінцевим навантаженням, кожна буква (число) позначала сферу тону (ноти – акорди Всесвіту), мала свій колір…», - так думав В. Кирунчик.

Вставка перша.

Живопис наповнений не лише розмаїттям барв, а й звуків, навіть запахів, при спогляданні виникають різні асоціації, буває й несподівані… Є у О. Генрі оповідання «Останній листок». Сумне і смішне, радість і біль, усе поєднане в творі з філософським підтекстом. Малярство і самовідданість сильніші за ліки. Митець створив шедевр, - подарував життя іншому. В холодну, дощову ніч намалював листок плюща, СИМВОЛ НАДІЇ НА ОДУЖАННЯ. Така ось філософія буття… Влучно мовив той же О. Генрі: «Життя не трагедія і не комедія. У ньому змішалося і те, і інше».

Із розповіді Митця (частина друга).

«Люблю музику, вона найближча до барв, з окремих звуків створюється настрій, стан, як і в малярстві. Музика різна цікава. Кожна зміна мелодії викликає нові відчуття, важливо – як це зазвучить в кольорі… Деякі взірці класичної музики (Бетговен), рок – н- рол є вибуховими, осібно Бах – поза межами реальності. Так, Бетговен, рок – н- рол то вибух, вхід в ритмові структури…. Голос (загалом, «логос» - переформатований «голос», А.Б.) може нести веселі відтінки, сумні, а я це ПЕРЕКЛАДАЮ НА МОВУ КОЛЬОРУ Колір, як і звуки швидко проникає і впливає на почуття. Він має перевагу, бо звук прозвучав і зник, а колір залишається перед очима, це ознака прямої дії. Рок вийшов з класики, але інші інструменти, інші засоби передачі почуттів, за допомогою звуків музики. Живописний твір – це код, закодований букет почуттів. Їх треба розкодовувати, щоб зрозуміли інші. Виникає тема, далі – спалах, і … вибудовується з іскри полум’я… Та слід володіти емоціями, увійти в стан, і писати».

Вставка друга.

Андре Моруа про Бальзака писав і наступне: «… в книжках натрапляв на якусь жаринку, що раптом спалахувала полум’ям і осявала його задум нового прекрасного роману…». Бальзак споріднена натура Бетговену в творчості, а частина робіт Анатолія Криволапа, відповідно і першому, і другому… Ще одна лінія в живописі художника йде наступна: Бах – Гюго – Криволап. Бо є вихід за межі, чогось звичного, легко доступного... Езотерика присутня у взірцях класики Баха, в романах Гюго, картинах Криволапа. Є ще багато чого іншого, поки - що не розкритого в живописі Митця, та на все свій Час…

Абстракція і Музика… Абстракція живе у музиці Скрябіна, то така собі живописна інтерпретація звуків, які в своєму поєднанні утворюють музичний твір, в ньому криється неспокій душі. Ритми музики відповідають певним кольорам і поєднанням кольорів, та викликають у глядача асоціативні бачення. До прикладу, - мерехтливі тіні дерев на воді, танці язиків вогню в багатті…

Із розповіді Художника (частина третя).

«Актори в художніх фільмах, вони як «фарби»… Тому і кажуть – художній фільм, картина. Якщо присутній драматизм, то в роботі переплітаються елементи театральної вистави.
ІДЕЯ ВИРІШУЄ ВСЕ. Якщо ідея твору не сформульована чітко – буде етюдний варіант, навіть якщо картина велика за розміром. За інтелектуальним рівнем – це етюдна робота. Новела маленька, а скільки і як сказано… Багато залежить від освіченості, бо якщо не можеш «прочитати» написане в живописі…Адже не зрозумієш китайця, бо не володієш його мовою. АБСТРАКЦІЯ – ЦЕ МУЗИКА ФАРБАМИ.
Мій пейзаж, то налаштовування на настрій; для вводу в картину ставлю човник або фігурку, і слід входити далі… в плані розуміння».

Вставка третя.

Потрібно стати перед картиною, та пильно і концентровано вдивлятися в зображене. Спочатку може бути навіть трохи жахно, треба перемогти це відчуття. КАРТИНА - ТЕКСТ, виконаний рукою Майстра, і увійти в неї можна тільки вторгнувшись в художньо завершену систему, в процесі цього , ледь – ледь змінюючи її. Проникнення не свідчить про зупинення життя… Бо – розуміння, сприйняття, насолодження «текстом», - одна з найбільших втіх справжнього буття. Треба тільки увійти в картину…
Своєрідне порушення «кордону» приховує в собі і певні небезпеки. Тому важливо відчути мить, коли потрібно повернутись…

І насамкінець…

Будь – яке оригінальне творіння – девіація. Та шлях до норми пролягає через неї, девіацію… Феноменальний стан, рідкісне явище, особа набуває внутрішнього прозріння, властивого творчому акту. Анатолій Криволап -Феномен в живописі, і не тільки…
Вірне означення Томаса Карлайля: «Око бачить у предметі рівно стільки, скільки розуміє в ньому той, хто дивиться…».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

*Сайт журналу «ОКСАМИТ».

Переднє слово перше.

Дев’ять років тому на персональній виставці картин Михайла Демцю в Києві, район Поділ, художниця Катерина Ткаченко познайомила мене з відомим живописцем Олександром Мельником. Пан Олександр шляхетно подарував мені каталог одного з бієнале, а він є автором проєкту, та куратором ось вже 9-ї за рахунком непересічної мистецької події.

Відтоді моє зацікавлення історично – мистецьким бієнале ставало усе більшим і більшим. Підвищена зацікавленість до історичної тематики у мистецтві пояснюється і тим, що у молодечому віці навчався на історичному факультеті Ужгородського університету. Шість каталогів з восьми, якими володію, та які багаторазово переглянуті, надають можливість: відкривати для себе нові імена творців, ще і ще раз насолодитися спогляданням якісних світлин робіт українських живописців і витворами скульпторів. Історична тематика для українців є архіважливою, в малярстві теж.

Мету започаткування бієнале як мистецької традиції чітко обгрунтував Олександр Мельник: «… Задумана для навернення мистців, особливо молодих, до творення історичної картини, аби вся історія України постала в яскравих, незабутніх творах, що спонукали б глядача відчути й пережити всю велич і трагізм безперервного буття нашого народу на цій землі».

Переднє слово друге.

Відновлення історичної пам’яті українців, пізнання правдивої історії свого народу, зрештою, віднайдення самих себе на своїй Землі, щоб дивилися на минуле і теперішнє крізь українські окуляри (погляд з нутра), а не ззовні. Аби нашу історію нам же, розказували і тлумачили не москвини і інші, а наші професійні історики. Українцям віками просто вбивали в голови те, що Світова історія творилася поза межами наших земель, іншими народами, а ми, ми завше перебували десь на околиці подій («окраїні») . Історична пам'ять українців творилася не нами, а ззовні, і це тривало століттями. Треба очиститися від цієї облуди і неправди, нав’язаної нам Московщиною, та іншими імперіями, котрі тривало панували на різних територіях України.

Щодо героїв, то ми самі добре знаємо, хто є Героями нашого минулого і днешнього, а хто – зрадниками і колаборантами!

Малярство і скульптура можуть і повинні своєю іномовою у цій великій справі відіграти значиму роль.Забуття і втрата національних орієнтирів призводить до трагічних наслідків, долати які дуже важко. У етносів країн Європи, заможних, пересичених земними благами з питаннями ідентичності також не усе гаразд… Добре мовив доктор філології Петро Іванишин: «Знищення європейцями власних національних архетипів, священних символів призвело, на думку К – Г Юнга, до психічного спустошення, до пошуків фальшивих шляхів порятунку…».

Серцевина тексту.

Нарешті перейдімо до розгляду творів митців, представлених на виставці. Окрасою 9-го бієнале були картини класиків українського живопису ХХ – ХХІ століття. Це картини І. – В. Задорожного («Кирило і Мефодій», «Сину, збагати світ»), О. Івахненка («Освячення», «Жниця»), М. Стороженка («Рая»), В. Химочки («Серце світу»), В. Кушніра («Мати і син»)….

Вражали і приваблювали погляд глядача творіння живописців нині сущих, тих, які віднайшли власний, впізнаваний малярський почерк письма: це - В. Копайгоренко («Святі гори», «Різдво»), В. Кабаченко («Вершник», «Серпень 44 го. Юрій Липа»), О. Мельник («По образу і подобію»), В. Пасивенко («Змієборець»), В. Франчук («Уманський сотник Іван Гонта»), скульптурні витвори: М. Горлового («Анна донька Ярослава, королева Франції»), В. Гарбуза («Переможець», «Головнокомандувач»)….

Дещо детальніше зупинюся на творенні 4-х, цифра аж надто знакова….

Василь Копайгоренко давніш писав: «Джерело натхнення для мене особисто – це мітотворчість українського народу, його історія, декоративне мистецтво. Ці складові – завжди в моїх роботах, незалежно від того, який жанр я обираю: історичний, побутовий, чи мітологічний. Я довго шукав свій власний шлях і розумію, що одного вміння замало…». І ще цитата: «…бо для того, аби щось передати на полотні, треба, щоб дещо було в душі».
Кольоробачення і авторська манера письма митця ні на кого не подібні. Змістовною і цікавою є співпраця живописця з поетом С. Ткаченком, котра увиразнилася в книжці «Під знаком Ярила», то діалог художника і поета.

Володимир Кабаченко провадить лінію традиціоналізму в сучасному мистецтві Одеси. Образ Людини в його картинах є невід’ємний від ареалу Природи. Він засобами живопису створює образи легендарні, постаті характерників, сильних духом. Це те малярство, що має певну дотичність до неопримітивізму. В картинах автора присутні контрасти: Світла і Темряви. В частині робіт кольористикою панівною є тріада – білої, червоної, чорної барв. Горішнє домінує над Долішнім, та помітні язичницькі мотиви. Сам художник каже: «Космос тотожний хаті. Тому в моїх картинах на небі вікна…».

Олександр Мельник, художник – монументаліст, живопис якого живиться від давньоруських ікон, фресок, наснажений ідеями бойчукізму. Вдивляєшся в роботи живописця, не тільки на цій виставці, і складається враження, що йому вдається переноситися в Часі, вживатися в ту пору історії, що зображена на полотні. Сам Олександр Іванович говорить: «Своєю шкірою мушу відчути всі негоди, що випали на долю мого народу, босими ногами відчути рідну землю. Не можу чекати теплої пори, навіть відлиги, бо мистцю завжди слід висаджувати оті квіти добра, краси, надії, щоб не захлинули геть людські душі всепроникні зло, гидота й породжена ними зневіра…».

Валерій Франчук, один з небагатьох українських художників, хто «тягне» важкоту наслідків 3-х Голодоморів у малярстві. Значна частина створеного ним, - то і краєвиди рідного для нього Поділля, інших земель України, портрети видатних українців, жанрові роботи. Та хто краще від митця висловить сутність своїх творінь… У розмові з мистецтвознавчинею Г. Матвіїшин пан Валерій мовив: «Мої картини – це не фіксація дозрілого, «математично» вивіреного сюжету, а сплеск емоцій, візій, що можуть з’явитися й тут же трансформуватися у щось непередбачуване…». І ще: «..знаєте, жити й працювати можу тільки в Україні – тут я народився, тут пракорені мого роду, тут могили моїх предків».

Своєрідне бачення історичних тем висловили у картинах художники Одеси. Окрім вже згаданого В.Кабаченка, це і М. Прокопенко («Місяць Трипілля»), С.Савченко («З краю кордону… Виляск степу»), В. Целоусов («Пам'ять»).

В полі зору шанувальників прекрасного потрапили і картини знаних митців, котрі творять у столиці, як от: В. Баринової – Кулеби («Наймичка», «Катерина»), В. Корчинського («Коляда», «Мої Мамаї»), В. Шкарупи («Літні дощі ХХ - ІХ»), О. Ворони – Адаменко («Пісня про Байду»), Г. Ягодкіна (« І тоді підійшов Сковорода»), О. Майданець («Трипілля»).

Залишаться у пам’яті відвідувачів виставки яскраві, змістовні твори художників з різних міст України, а саме: І.Фізера з Черкас («Коли обще добро в упадку»), чернігівки Н. Онанко («Пра – обереги»), львів’янки О. Буджак («Звуки забутих предків»), мисткині з Чернівців М. Рибачук ( «Чуєш, брате мій…»), ряд авторів можна продовжити, даруйте, чиї достойні твори не назвав...

Завершальне слово.

Український народ входить в число потужних пасіонарних етносів. Говерла дивовижно високої активності припадає на епоху ТРИПІЛЬСЬКОГО СВІТАНКУ, тоді трипільці (праукраїнці) створили Хліборобську цивілізацію і поширили її на увесь обшир Планети. Завоювати місіонарськими засобами Світ, якому ще народу вдавалося подібне?! Тому не зважаючи на усілякі випробування українські пасіонарії і надалі вражатимуть землян високими взірцями живопису, скульптури, поезії, прози, і… звичайно пісні. Хотілося б, і дуже, щоб більшало у нас українських митців, а не попихачів московської культури, безнаціональних художників , і малоросів від мистецтва.

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

На фото - Олександр Мельник, художник - монументаліст, автор ідеї, незмінний куратор бієнале "Україна від Трипілля до сьогодення в образах українських художників".

*Інтернет – портал «НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ».

Етнокультура – потужна стратегія, у якій розвиток духу первинний, економічні питання вторинні, але вони гармонійно поєднані, така структура устрою людської спільноти творилася віками під опікою брахманів, її руйнування (найбільше більшовиками) призвело до порушення взаємин між – духом, душею і тілом, як в Європі, так і в сучасній Україні. У державній структурі різні інституції, релігія, мораль, - це тактичні ходи, що спрямовані на поступ етнокультури. А в нашій країні пробують збудувати Україну для всіх, без духу укрів, постійно спекулюють економічними гаслами, займаються окозамилюванням…
Складовою етнокультури є і етнічний живопис, той, що веде нитки тяглості не одного тисячоліття історії Праукраїни.

Володимир Гарбуз однозначно належить до дуже нечисельної когорти митців, глибинно національного мислення. Українці – то раса, не тільки на думку мислителя Ю Липи, який наголошував, що розуміння слова Раса не пов’язане з вимірюванням черепів. Раса – то етнопсихологія, дух, генетика. Відомо, що архетипи котрі криються в генетиці, дають певний антропологічний тип, що проявляється в генетиці, та це є вторинним. Аденауер мав окремі ознаки азійського типу обличчя, проте духово був німцем. Раса – це думання, психологія.

Одним з головних наповнень живопису митця є..: «Лежать ще, під руїнами й курганами, золотом горять, у надії бути знайденими, сліди тисячолітньої Слави України. А що під болотами угро – фінськими і оксько – волзькими, рязано – суздальськими? Золотої Орди спадщина, Золотої Орди…», - так правдиво писав В’ячеслав Кулаков, науковець – географ.

Як віднайти образ, близький за духом тій Землі, на якій живеш? Кожен має своє бачення реалій, різні люди, різне і бачення…Образ місцевості має бути зрозумілий, радше відчутний, свій для своїх, не для чужинців, бо у них своє бачення, - теж національне. Адже У – країна, вкраяна частина планети Земля для нас, українців.

Малярство Володимира Гарбуза сутнісно традиціоналістичне. Хто ж дав насправді суворе, чітке визначення терміну Традиція? Рене Генон, він відносив до традицйних, тільки гамму надлюдських знань, себто божественного змісту. Вчений писав: «Природно, що будь – який традиціоналізм оголошує себе «антисучасним» рухом, однак, безперечно, від цього він не припиняє бути у тій чи іншій формі наповненим чисто сучасними за своїм походженням ідеями, лиш взятими на більш ранній стадії свого розвитку».

Наш народ має своїм найціннішим набутком витончений морально – естетичний спадок тисячоліть. Тому є надія, що саме з наших земель піде у Світ Новий високий етичний імператив. Доктор психології О. Губко доводив: «Утім, він йшов і йде безперервно, ще з Трипільських часів, у всі краї планети, куди тільки не заносить наших пращурів їхня могутня енергія. Рід людський був би значно гірший, якби не це, месіанське, моральне, духовне, наснажування людства українською душею…».А що роблять історики, письменники, люди гуманітарного простору? Замість того, щоб віднаходити, возвеличувати, розвивати своє, продовжують користуватися наліпками, створеними чужинцями. ТОМУ І НЕ МАЄМО ДОЛІ, тому і блудимо впотемках, шукаючи своєї, української ідеї…

Ще раз почуймо голос науковця О. Губка: «Земні й космічні пульсації (сонячні й місячні цикли хоча б) найістотнішим чином впливають на психіку людей і тварин, на психічні й інші захворювання, на різні соціальні катаклізми (революції, війни, тощо), на з’яву епохальних ідей, теорій, відкриттів, винаходів, ВИДАТНИХ ЗРАЗКІВ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ….». В 1970 році вчений – самоук з Миколаєва В. Кучинський доводив, що існує зв’язок творчості Тараса Шевченка з сонячними циклами.

ТОМУ І МАЄМО СПОДІВАННЯ на Новий потужний творчий спалах пасіонарних представників українства. Поодинокі спалахи, чи то правдивого українського слова, чи твору живопису, з’являлися і в добу нестерпної задухи… До плеяди тих творчих осіб, які не втомлюються запалювати свічку, належить В. Гарбуз, бо не хоче жити у постійних сутінках.
Уродженець села Карапиші Миронівського району, це неподалік од Канева, Трипільська територія, - так її окреслив художник. Дитинство значилося бабусиними казками, а це усна народна творчість, пов’язана з прадавниною. Коли був підлітком, батько Володимира пояснював йому СЕНС ІСТОРІЇ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ. Митець розповідає: «Радянська освітня система вбивала в учнів цікавість до пізнання. Я це не сприймав, тому прогулював шкільні заняття, йшов у ліс, гуляв там… Малюванням запалився десь з семи років, 8 класів закінчив з трійками чи не з усіх предметів. Та була одна вчителька, вона казала: «Він буде або письменником, або художником…».

Після 8-го класу пішов на курси трактористів, був випадок, - задрімав від перевтоми і заїхав трактором у ставок…». Майбутній художник сприйняв цей випадок як знак… Згодом навчався у Києві в ремісничому професійно – технічному училищі, відтак у вечірній школі, отримав атестат без жодної трійки. Потрапив у коло шістдесятників. Поступив до Київського відділення Львівського поліграфічного інституту ім. І. Федорова. Цьому стовідсотково українському митцеві ніколи нічого легко не давалося, в житті так буває. Коли був абітурієнтом, то професори казали: «Ви не туди прийшли, маєте неабиякий хист. Хист малювати. За природою Ви кольорист. І з Вас ніколи не буде ілюстратора…». Попри запевнення педагогів, вже на другому курсі його графічні роботи представлялися на республіканському конкурсі, брали також і на Всесоюзний рівень виставок. Сильну підтримку надавав Георгій Якутович, а взагалі він завше сам собі прокладав шлях. З плином років ілюстрував «Кобзар» Т. Шевченка, можна сміливо казати, - у цього митця є власне сприйняття Шевченкового Слова. Він порушив традиції поверхового ілюстрування. Почуймо художника: «Мені відкрилася інша сторона образного, символічного мислення. Вже під небесним «всевидящим» оком створив цілий цикл давньоукраїнських, космогонічних символів – їхню семантику, направду, і сам до решти не візьму: ПРИЙШЛО І ВСЕ!!! Певно, ще не приспів час, бо я був лишень виконавець…».

Космогонічні ілюстрації художника подибаєш і в книжці Г. Булашева «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях». (В-во «Довіра»», 1991 р.).

Володимир Гарбуз – Шевченківська людина, тому і ілюстрації поезій Пророка виглядають, як могутній прояв урочистої і трагічної краси, як сплеск енергій закладений в українську Природу, у відвагу лицарів… Тарас Шевченко ствердив і оформив сакральний вимір українського світу. Влучно підмічено В. Кирунчиком: «Це дійство «не земного» програмного рівня».

Кожен художник хоче створити свій світ живописними методами, та не всім вдається. Посеред розмаїтих тем у творчості митця, звичайно присутні образи її величності Жінки… Володимир один із небагатьох, хто прокладає стежини до Нових взірців української культури, в літературі також. Прочитав новелу його авторства «Яблука із саду юності», вдруге прочитав… Текст просякнутий щемним, тонким психологізмом, подібне віднайдеш хіба – що у Григора Тютюнника. Ось невеличкий уривок: «Як хочеться обійняти сонце! Він ніколи не бачив і не відчував його таким лагідним, як сьогодні – цієї осінньої спекотної пори. Це правда! Так було погідно на душі. Тоді, ще в дитинстві, коли воно, це диво, великим оранжевим диском зависало нерухомо над обрієм…». Або ось ще: «Усі його жінки – музи пахли яблуками… Справжній божественний сад».
Слід згадати, коли художник почав писати живопис, заговорили: «Так Ви ж графік…». Раніше було навпаки. Краєвиди митця теж незвичайні, сповнені містицизму і тривоги, містять ознаки Природи первісної.

Творчість художника, літератора, а від нещодавна і творця кіно, перша картина «Сонце над Борисфеном» ( артгаусний фільм), побудований на знаках і символах, на баченні себе в просторі і часі; підтверджує вкотре, - у сфері духу немає нічийної території. Усе, що створене – створене на національному грунті…

На завершення огляду лише окремих рис, властивих творчості Володимира Гарбуза, ще одна цитата від нього: «На початку 90-х років нас спрямували не в той бік, тобто, повернули від комунізму до історії Київської Русі, заблокувавши нашу давнішу історію, якій невідомо скільки тисячоліть!! Від цієї заблокованості страждає не тільки наш народ. А картини – це мої обереги, вони мене захищають…».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

*Цей текст (дещо скорочений) опублікований на шпальтах Всеукраїнського культурологічного тижневика «СЛОВО ПРОСВІТИ» №11(1063), 12 – 18 березня 2020 року.

Кожен художник в тій чи іншій мірі є пошуковцем, духовно – етичні, колористичні і інші шукання, важлива складова його життя і творчості. Бажано ставити перед собою над - завдання, в такому випадку найгірший результат, - це здобуття «золотої середини». Творити свій світ, нехай це буде невеличкий ареал від неосяжного Всесвіту, то є мрія живописця, який прагне стати Справжнім.
Книжки Кастанеди – специфічна концентрація взірців мудрості різних віків. Ось одна із розмов з доном Хуаном. Почуймо:

« - Чи знаєш ти що – небудь про оточуючий тебе світ?,- запитав він.
- Я знаю всілякого роду речі, - сказав я.
- Я маю на увазі – відчуваєш ти світ довкола себе?
- Я відчуваю в світі стільки, скільки можу.
- Цього недостатньо. Ти повинен відчувати все, інакше світ втрачає свій смисл».

Яна Магей, а оповідь у тексті йтиме про її живопис, бо він вартий уваги… Згадуючи роки дитинства молода мисткиня розповідає: «Найприємніші спогади пов’язані з моїм дідусем Михайлом, сумую, бо він пішов у засвіти вісім років тому…

З ним удвох ми проводили багато часу разом. Змалечку я любила з дідусем ходити по гриби в гори. А кожен такий похід, незалежно від віку, як перший. Ми брали з собою хліб, сало і сіль. Коли було подолано півдороги, робили зупинку біля криниці, яку називали нашою. Виймали з торбини просту їжу і смажили гриби. То були найсмачніші – і хліб з салом, і гриби, найкраща кринична вода! Дідусь працював начальником цеху на вертолітному заводі, дитячій радості не було меж, коли він брав мене на роботу. Траплялася можливість посидіти в кабіні гелікоптера, уявляла себе в Польоті…».

Повинно бути у людини відчуття приналежності до родоводу, до свого народу. Та місцевість, де народилась , зростала, формувалася, найкраща тому що рідна, а не завдяки красі довкілля, чи ще чомусь. В Яни такі відчуття є, вони не могли не віддзеркалитися в творчості… На одній з картин змальована луйтра (драбина), то непрямий перегук з назвою відомої збірки віршів П. Мідянки «Луйтра в небо», і це свідчення потягу художниці до горішнього, незнаного…
,
Яна здобула фахову мистецьку освіту, 4 роки навчалася в Мукачівській філії Закарпатської академії мистецтв, останній рік студіювала науки вже в Ужгороді. Серед митців – педагогів найбільше виділяє А. Коприву. «Я багато чого від нього навчилася, вчуся дотепер, і вмінню працювати з кольором, експериментувати, бути сміливим у письмі, тоді виникають цікаві варіації на полотні…», - мовить художниця.

Яні до вподоби те, що сотворили відомі і знамениті імпресіоністи, фовісти, віднедавна дівчина поринула в царину абстракції, вже з’явилися деякі роботи. Заглиблюється у творчість: К. Моне, В. ван Гога, А. Матісса, А. Дерена…

Вставка перша.

ВІнсент ван Гог, в палітрі якого є 2 основні кольори, які він позиціонував як протилежні: жовтий і синій. Один, від ніжно – цитринового до яскраво – помаранчевого, видавався йому спорідненим з сонячним світлом, пшеничним полем, усім тим, що насичує поняття Життя. Другий – від блакитного до майже синьо – чорного, бачився загадковим і мінорним, був носієм фатуму, невідворотності… Боротьба двох кольорів була в уяві великого живописця протистоянням Добра і Зла, світла дня і темряви ночі. Решта барв доповнювали їх, підсилювали або послаблювали , надаючи їм рис або м’якості, витонченості, або доводячи їх до шалу, до начебто дисонансів, що кричать… Малярство Вінсента емоційне, та це не спонтанні емоції, там сокриті роздуми, там узагальнений досвід великих колористів минулого.

В роботах Яни Магей присутня динаміка зображеного, навіть ознаки драматизму, як натяк на те, - що щось повинно відбутися на тій території, що змальована на картині…

Вставка друга.

«Les fauves» (дикі), представили свої роботи в 1905 році у Паризькому Салоні незалежних: А. Марке, Ж. Брак, А. Дерен, інші. Фовістам властива інтенсивна контрастність колориту, гострі композиційні ритми, декоративізм і лаконічність манери письма, також віднайдення свіжих імпульсів у творчості примітивістів. Риси примітивізму притаманні не лише фовістам (А. Матісс, А. Дерен), а і раннім представникам кубізму (П. Пікассо), дадаїзму (М. Дюшан). Вони прагнули долучитися до – незамуленого, чистого, емоційно – народного…

Споглядаючи певні абстрактні роботи авторки побачив застосування в них елементів фрактальної геометрії. Термін фрактал походить від латинського «fractus», і означає як «те що складається з фрагментів». Бенуа Мандельброт (математик) цим словом в 1975 році позначив самоподібні структури, якими він тоді займався, хоча термін фрактал не відноситься до математичних понять. Фрактали (фрагменти) мають у собі ще багато не розкритого, це мова Живої Природи…

Є у мистецтві як елітарні витвори, так і вульгарні. Дуже точно і гостро висловився М. Кундера: «Презирство до вульгарного було властиво і давнім салонам і салонам сьогоднішнім. Згадаємо етимологію: «вульгарний» походить від vulgus – «народ»; вульгарне те, що подобається народу; демократ, представник лівих, борець за права людини зобов’язаний любити народ, але він здатен зверхньо висловлювати йому презирство у всьому, що знаходить вульгарним…». (!!).

Яна Магей, - це одна з представниць молодої генерації мистецького Закарпаття. Дівчина має хист, картини засвідчують це. Подальша її мистецька доля залежить від працездатності, що їй притаманна, від незникомої пожади до пізнання, врешті, від прихильності Вищих Сил. Хочеться вірити у щасливе завтра художниці, не тільки у малярстві. Ознаки елітарності присутні у витворах Яни, а кожне нове досягнення породжує інше, ще новіше…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

*Інтернет – видання «ЧЕТВЕРТА ХВИЛЯ».

(Течія думок породжена живописом ІГОРЯ ЗАЙЦЕВА, плюс монолог художника).

«Пам’ятаю себе з 5 років, вже тоді малював олівцем, хотілося малювати де тільки можна було. Шкільна вчителька сприяла зміцненню пробудженої любові до живопису…», - із розповіді митця (частина перша).

По завершенні усіляких природних і соціальних струсів, поволі, з рипінням, але завершується епоха «Калі – юги», відступати не хоче, але, вона приречена, бо така закономірність 4-х фаз розвитку спільноти землян.
Дуже непомітно для людського ока, тихо, хоча не завжди, проте вступає у свої права ера «Золотого віку», доба високої духовості. В дану тематику заглиблювався професор Микола Чмихов, про це ж писав науковець – футуролог Миро Продум у розвідці «Нація золотих комірців», а золоті комірці – це володарі вищого знання, брахмани…

Чималі завдання будуть покладені на творчих осіб – ідеологів Нової Доби, науковців, поетів, письменників, композиторів, живописців, на тих, кому долею призначено нести різними засобами: Світло, Добро, Традиції, які роблять народ сильним і стійким у відстоюванні своїх надбань.

Тут слід знову повернутися до монологу І. Зайцева (частина друга): «З 2005 року я був учнем Народного художника України Петра Магра, він допоміг мені стати розкутішим у творчій праці, пробудилися емоції з нутра, які не могли не відобразитися на картинах. Почав поволеньки виходити на свою дорогу… В процесі мого становлення як митця, суттєвий вплив на мене мав Федір Павленко, під орудою котрого я опановував загадки малярські у 2007 – 2008 роках. Чому мене так вабить пейзаж?... Бо завдяки йому можна передати свої відчуття, своє бачення довколишнього світу. Можна висловити – радість, смуток, змалювати куточки місцини де народився і зростав, їх зберігає людська пам’ять. Живопис може виконувати і виховну роль…».

Праукраїнська спільнота знаходилася значно ближче до Ноосфери (сфери розуму, взаємодії суспільства і Природи) , аніж теперішнє людство. Трипільці, наші пращури зводили агроміста, що були розташовані на території України. Адже в Молдові і Румунії, стосовно площі, протоміста були в рази менші… Згадаймо, - Тальянки (450 га), Чичеркозівка (300 га), Майданецьке (270 га). Мешканці цих поселень були носіями Добра і Краси (Сократ і Платон ставили Добро вище Краси…), схилялися перед Великою Матір’ю Природою, їх Ідеї були неагресивними, не існувало навіть оборонних укріплень. До чого це призвело з ходою Часу? Питання важке і складне…

Україна – Сонячна Земля. Один з аргументів, - видаються для людського ока безмежними лани соняшників, вони ж і Сонця… Світлоносне малярство, яке наповнене теплом сонячного проміння протистоїть спробам: інфікувати українців ідеалами руйнації, неначе жити слід так, що після нас, хоч потоп… Літературі і мистецтву потрібно повернути втрачений божественний зміст. Недарма ж Е. Шюре наголошував: «Відівчившись дивитися у вічність, більша частина молоді віддалася тому, що її нові вчителі називають натуралізмом, принижуючи цією назвою прекрасне ім’я природи. Бо те, що розуміють під цією назвою, є не більше ніж захист низьких інстинктів…».

Ще раз повернімось до роздумів художника (частина третя): «Зараз такий час, який дає змогу синтезувати стилі живопису, ймовірно, таким чином викристалізовується індивідуальний почерк митця. У моїх роботах можна помітити ознаки і складники – реалізму, імпресіонізму, постімпресіонізму, експресії. Є і твори близькі до абстрактного вирішення. Але, в основному пишу в імпресіоністичній манері. Рафаель вважав, що мистецтво повинно бути одухотвореним, тоді не втрачає своєї сутності. Ось і потрібно творити згідно з цією настановою. Цікавить мене і хвилює тема історії людства, вона відображена в роботах багатьох митців. Вивчаю творчість великого Рембрандта, непокоюся думкою, що ж він хотів повідати нам у картині «Повернення блудного сина»?... Художник, він же і пошуковець... Важливою для мене є і творча спадщина видатних українських живописців – О. Мурашка, В. Хмелюка, М. Глущенка, О. Новаківського, Р. Сельського. Відчуваю себе українським художником…».

Територіально Україна не настільки велика, щоб людина на її обширах могла загубитися, однак достатня для того, щоб українська душа раювала і розпросторювалася в різних напрямках. «Однак справа не лише в масштабах українського осоння, а й у невимовній красі нашого ландшафту, і в оксамитовій ласкавості нашого клімату», - слушно зауважував доктор психології Олексій Губко.

Малярство авторства Ігоря Зайцева яріє гармонійним поєднанням кольорів і відтінків, тонким відчуттям різних настроїв Природи, йому вдається передати полотнам: мелодику весняного вітру, передгрозову напругу довкілля, як пливе туман над луками і полями, красу зимових дерев одягнених у білі шати, розлогу далечінь українського степу, з його різнобарв’ям трав, осінній спокій і задуму парків і лісів у їх жовтогарячих вдяганках. Його краєвиди і натюрморти налаштовують глядача на лірико – поетичний настрій.

Асоціативно зміст картин буває споріднений, наприклад, ось з такими рядками: «По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів’ялі півники, сережками чіпляється в бур’янах.
Крізь бур’яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті…», - уривок з оповідання «Чайка» С. Васильченка.

Живописець, я переконаний, сам себе запитує:

«Ну як мені той вечір змалювать,
Що звуками у пам’яті лишився?
Поскрипували у полях жнива,
Брехали в очі місяцю лисиці», - з вірша Б. Чіпа.

І в роботах малярською мовою відповідає на питання.

Чільне місце у його живописі посідає жанр портретистики. Художник вміло відображає на полотні психологічний стан людини, - зажуру, радість, неспокій, усміх…

Ігор Зайцев залюбки приймає участь у пленерах, різноманітних виставках, спілкується з колегами – митцями Придніпров’я, серед яких – О. Самійленко, І. Коваленко, мандрує при нагоді українськими землями. В 2013 році картина «Кизилова стежка» була відзначена лавреатством в Києві на виставці «Подих весни», в рамках міжнародного проєкту « Ukrainian Art Week».

«Дати життя чомусь – це стільки ж, як любити. Те, як дають чомусь життя, і те, як ми любимо, - це мистецтво. Мистецтво і любов – це самовираження Людини і коли людина виражає себе у цих двох вимірах, тоді вона живе….», - уривок з роману «ІМЕН» А. Ерделі.

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

*Інтернет – видання «НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ».

Скульптура… Етимологія слова походить від латинського sculpo – вирізати, висікати. Твори цього виду образотворчого мистецтва мають тривимірну, об’ємну форму, та виконуються із різних матеріалів, пластичних або твердих.

Ліпку мало просто любити, бо це один з найскладніших і найважчих шляхів у мистецтві. Мусить буяти пристрасть, яка надихне творити ледь не щоденно, треба ще й бути терплячим у процесі копіткої праці. Тоді забуваються усі приземлені проблеми і клопоти, скульптор повністю віддається чудодійству творення. У блискучому романі Д. Вейса про геніального скульптора Родена є такий красномовний уривок:

- Значить, я божевільний, якщо хочу стати скульптором. Невже це така божевільна ідея?
- Навіть якщо ти вкладеш в камінь все життя і всього себе, невідомо, чи досягнеш ти чогось, - відповів Лекок. Мендрон підхопив:
- Ліпка – це самий дорогий спосіб заробляти собі на хліб. Небо чи там копиця не можуть служити вам моделлю, як, до прикладу, Мілле. Потрібні люди, а їм треба платити. В жодному виді мистецтва не вкладаєш так багато, а отримуєш так мало…».

Праця скульптора рукотворна, чутливі пальці вміло використовують можливості матеріалу, образи людей минулих років і віків оживають у робітні творця. Правдивість, простота, ліризм і поетика присутні у витворах скульптора, але, окрім них – стоїцизм і велич духу тих, хто горішнє мав у бутті за первинне. Енергетичні струмені породжені єством митця, тепло рук і помисли залишаються у завершеній скульптурі.

Степан Жиляк той митець, якому чужа філософія споживацького способу життя, він не сприймає і не приймає лицемірство, фальш, облуду, чи не тому звертається у творчості до великих, видатних постатей нашого народу, державних і духових провідників, - короля Данила, першого генія українства -Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Дмитра Яворницького, Миколи Гоголя…
Дивишся на роботи автора і гадка зринає, вони дуже українські. Один з найвагоміших факторів впливу є мова (хай і непрямий). Науковець з берегів Дніпра Василь Шевцов переконує: «Якою мовою ми спілкуємося, такою мовою думаємо, такі й результати творчості думки. Мова не просто інструмент спілкування, це «програмний пакет» вирішення задач, призначення даному етносу».

Про архіважливість мови у творчості писав і мислитель Р. Кісь: «Де немає повноводного українського мовленнєвого русла, де творець культури (художник, літератор, режисер, архітектор) не «купається» у живих комунікативних потоках рідного мовлення, не занурюється у «своє» спілкування – там його психокультурне життя неминуче розконцентровується чи того гірше – розщеплюється, роздвоюється. Формотворення починається вже у мовленні. Етос мовлення – це і є етос самої культури, і він – подібно до пахощів – хоч і не видимий, але пронизує собою геть чисто усе, усі культурні структури – у тому числі і творчість художника, і письменника, і скульптора…».

Дійсно, за допомогою асоціативного ореолу мови, митець створює свій індивідуальний український світ.

Блукає у творчих спільнотах думка, - що в мистецтві нічого нового не може бути створено, але, хто дуже прагне, той знайде як зуміти бодай промовити по – своєму, віднайти свою вузьку стежину. В думках нерідко триває гарячковий пошук, як саме втілити певну ідею. Якщо ж ця особлива напруга зникне, то і сам творець стане спокійним, навіть збайдужілим, застиглим, як бронза…

Михайло Гаврилко** – український скульптор, художник і літератор початку ХХ століття зауважував: «Техніку вважаю не ціллю, а тільки способом, техніка є зброєю артиста, як меч у вояка, а ціллю творчости – композиція…».

Зупинімо ж свою увагу на деяких роботах автора. Скульптор неодноразово створював образ Т. Шевченка, волхва і національного Пророка. Великий Тарас у витворах митця, що в молодому віці, чи вже у зрілі роки наділений зором, поглядом езотерика, він має дар будителя, є вчителем народу, до заповітів якого не надто дослухаємося…

Вираз обличчя і вся постать Миколи Гоголя ніби промовляє про високість поривань і думок письменника, може і про роздвоєність його єства. Ймовірним бачиться і…. потужне прагнення рвонути геть з холодного і чужого Петербургу до рідних земель Полтавщини?...

Ганна Горенко (Анна Ахматова) поетка українського родоводу, хоча й не дуже це визнавала. Витончена жіноча натура, вираз обличчя оповитий сумом, але і повний рішучості, хіба не в такі миттєвості народжуються подібні рядки?...

«Та клянусь тобі янгольським садом,
Чудотворною іконою клянусь
І ночей наших полум’яним чадом –
Я до тебе ніколи не повернусь».

Липень 1921 року. (переклад мій, А.Б.)

Степаном Жиляком у співпраці з архітектором В. Шульгою, користаючись консультаціями професора С. Стороженка був створений пам’ятник до 350- ліття Жовтоводської битви, який встановили 28 червня 1998 року у селі Жовтоолександрівці Січеславської області.

Перебуваючи у робітні скульптора, до речі, уродженця Івано – Франківщини, котрий від 1982-го року мешкає і творить у Дніпрі, ще і ще раз вдивляюся у скульптурні роботи: «В’їзд у Єрусалим», «Літа минають», «Мамині руки», «Двоє», багато ще… Не оминеш увагою «Чорногору», що створена у вигляді оголеної жінки, «Скіфська мадонна» чарує, «Зоряна», створена автором на свій лад, але помітний тонкий вплив великого Архипенка…

Зізнаймося самі собі, нині, завдяки руйнівному впливу ЗМІ, перш за все ТБ, у більшості втрачене бачення і відчуття справжньої краси. Мистецтво у масі сприймається на противагах – «подобається» чи «не подобається». Буває глядачі дивляться на твори очима місцевих мистецтвознавців, які дотепер грішать «радянським» (московським) світоглядним баченням і мисленням. Немає тієї поваги до людей, котрі в самотності несамовито уречевлюють у пластиці свою душу. Та не потрібно засуджувати цю публіку, провина ж бо лягає на її виховників…

Роки не йдуть, а мчать, завдання митці ставлять перед собою вагомі – вдосконалюватися, продовжувати експерименти і творити. Залишається дослухатися до значимих рядків із заповіту О. Родена:

«Пристрасно любіть своє покликання. Немає нічого прекраснішого за нього. Воно значно піднесеніше, ніж думає міщанин.
Художник подає великий приклад. Він пристрасно любить свою професію: найвища нагорода для нього – РАДІСТЬ ТВОРЧОСТІ. Шкода, в наш час дехто відноситься з презирством, ненавидить свою роботу. Та світ буде щасливим тільки тоді, коли у кожної людини буде душа художника, інакше кажучи, коли кожен буде знаходити радість у своїй праці.

Мистецтво – прекрасний урок щирості. Справжній художник завжди висловлює те, що думає, не боючись розтоптати існуючі норми. Тим самим він вчить щирості собі подібних…».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

*Цей текст, дещо скорочений, опублікований у Всеукраїнському культурологічному тижневику «СЛОВО ПРОСВІТИ» №43(1043), від 24- 30 жовтня 2019 року.

**Призабуте ім’я талановитого українця воскресив для нас письменник Р. Коваль

(Спроба розглянути підтекст творчості митця).

В ужгородському середовищі любителів живопису Віталій Либа відомий як художник, одна картина якого – «Свята Трійця», знаходиться у Ватиканському музеї, а інша – «Христос і хмарочоси», була подарована словацькими політиками тодішньому президенту США Д. Бушу. Творчість живописця відома не тільки в Карпатському краї, а і в сусідніх державах, найбільш – в Словаччині. Там проводилося чимало персональних виставок його картин, з’явилися добрі приятелі, зокрема, Рудольф Шустер, президент Словаччини минулих років. Статті про живопис Віталія Либи час від часу виринали не тільки на шпальтах місцевої преси, а й за кордоном, для прикладу, в газеті «Вечірній Кошіце», авторства Даші Кіралваргової у 2002 році.

Віталій Либа, як і інші художники писав і пише – пейзажі, натюрморти, портрети, але домінантною темою є – релігійний живопис. Він щедрої натури особа, адже передав в дар Ужгородській Українській Богословській Академії 52 роботи сакрального змісту. Не так часто довідуємося про подібні вчинки.

Головне ж завдання для автора тексту, – це спроба висвітлити сутнісне наповнення окремих робіт живописця.

«В житті випадковостей не буває, бувають тільки випадки, які ми, залежно від розуміння або нерозуміння причинних зв’язків, які до цих випадків приводять, називаємо то неминучістю, то випадковістю…», - так міркував Ф. Дюрренматт. Були мабуть і на те причини, що у певний період буття Віталій Іванович став віруючим, що не могло не відобразитися на його творчості. «Пишу багато образів Ісуса, Пречистої Діви Марії, апостолів, мучеників, маю таку потребу, бо раніше, за часів рядянщини малював портрети нечестивих», - відверто зізнається художник.

Доктор мистецтвознавства Іван Хланта вступну статтю до альбому «Віталій Либа. Живопис» назвав – «Його образи викликають глибокі асоціативні переживання». Ці слова можна віднести чи не всього сотвореного митцем у царині живопису.

Він сотні разів звертався до написання образу Ісуса Христа, ми бачимо на численних картинах – вираз болю на обличчі Сина Божого, страждання, роздуми, а понад усе – істинну Любов і Справедливість… Є у художника і три картини, на яких, - «Христос і Петро», де зліва за спиною Ісуса півень, який ось – ось запіє; «Христос і Юда», де теж зліва (!), на задньому плані загін вояків, що очікують наказу; «Христос і Фома», тут Ісус повернув до нас долоню правої руки із ознаками стигматів, Фома у глибокій задумі…

Багато робіт цієї тематики привертають увагу, почасти, «Симфонія дерев’яної архітектури Карпат», там у центрі – зображене Розп’яття Христа на тлі дерев’яних церков в горах Закарпаття; «Карпатський дзвін», - понад маленькими будиночками, позаду яких гори і осінні дерева, - образ Ісуса скорботний, справа – бемкає дзвін, він ніби провісник попередження людям, щось не так у їх бутті, не відповідно заповітам Господнім…

«Отче наш» - одна із найголовніших молитов християн, має велику потужність. В ній прославляється Небесний Учитель, бо ж ми учні і послідовники, мали б такими бути… Прохаємо справжніх, істинних знань, тих, які можемо осмислити сьогодні. Хочемо щоб Господь був милосердним щодо нас, отже, мусимо бути зичливими і добрими до ближніх. Важливі і молитви до Пресвятої Богородиці, котра уособлює – Чистоту, Простоту, Небесну Красу, вона завше молода, квітуча Діва. Саме такою і споглядає на нас із картин Віталія Івановича: «Ясінська мадонна», «Мадонна з немовлям». «Українська мадонна»….
Релігійне малярство у наші дні актуальне, бо вочевидь можна бачити кризу міщанського суспільства. Прозірливий Ю. Евола попереджав нас про наближення Третьої катастрофи – «внаслідок якої вся влада загрожує перейти до останньої традиційної касти, до касти рабів і людей натовпу: разом з відповідними обмеженнями всіх обріїв і цінностей рівнем кількості і матерії…
… Та «культура», якою так гордяться сучасники, ще більше сприяє функціонуванню механізму жахливому, що приводиться в рух грубими, безособовими силами: силою грошей, капіталу, машин…».

Микола Гоголь, який сотворив геніальні «Мертві душі», чи й думав про таке, -що з ходою Часу їх побільшає неймовірно! Фізично живі, а єство змертвіле. Євген Сверстюк у книжці «Гоголь і українська ніч» дав виняткове визначення: «Отже, «мертві душі» - то не просто здичавілі у своїх помістях власники кріпацьких душ – це великий світ існувателів, чиє життя заповнене дрібним і зовнішнім інтересом. Люди, несвідомі власного призначення, позбавлені відчуття глибин і таємниць своєї душі, позбавлені вищої радості і не пробуджені для відчуття Небесної Краси діяльною любов’ю до ближнього.
Споконвічна проблема пробудження й засвічення душі стала місією його життя….».

Віталій потрапив до головного міста Закарпаття разом з батьками у віці трьох років, а народжений у просторих краях Степоградщини (Кіровоградська область). Хлопчаком здобував малярські навики під керівництвом прекрасного педагога З. Баконія (1960 – 1964 рр). Період з 1964 по 1969 рік, це щасливі роки навчання в Ужгородському училищі прикладного мистецтва. Професійний художник, людина доброї душі, чи не тому виникли з –під його пензля такі особливі роботи як: «Спогади доброго міста» І «Спогади доброго села», - бачимо бані храмів, дахи будиночків і Розп’яття Христа… Віталій Либа зріднився з цією найзахіднішою частиною земель України, Ужгород став і його містом. А як запевняв нас А. Моруа, Бальзак любив дивитися з вікна своєї мансарди на дахи Парижа, - «бурі, сірі й червоні, аспідні й черепичні». В мінливості тонів він вбачав «своєрідну принаду: пасмуги світла, що пробивалися крізь нещільно відчинені віконниці… Знизу крізь сизі серпанки туману кидали тьмяне, жовтувате проміння вуличні ліхтарі….», - з «Шагреневої шкіри».

Є у кожного в житті своє місто, у одних – столичне, величне, у других – невеличке, проте дуже давнє, у цьому граді мешкали і творили легендарні творчі постаті – А. Ерделі. Ф. Манайло, Ф. Семан, Є. Кремницька, П. Бедзір, П. Скунць… Про Уж – город створені міти й легенди, будуть творитися і нові…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

*Цей текст дещо змінений, опублікований на шпальтах Всеукраїнського культурологічного тижневика «СЛОВО ПРОСВІТИ» №41(1041), 10 – 16 жовтня 2019 року.