На вежу вився білий виноград.
Рожеві стіни ворушились кволо.
Кіннота осені утворювала коло,
і жовті стріли засипали сад.
Споруди й люди мляво застигали
по очі в листі (очі - голубі).
Кіннота осені спинилась на горбі,
й кіннотники покинули забрала.

Червоне коло було б видно з веж
блідого замку привидам і хмарам,
якби не листя і осіння пара,
що з привидів клубочилася теж.
Відшурхотіло листя, ніби кроки
під перламутр посріблених ворон,
і не одне вороняче перо
затрималось на замкових флагштоках.

Та білий виноград ронив плоди
над колами осінньої кінноти
(ні, не як сльози, - радше повні ноти)
на струни тятиви вряди-годи.
Та ще безшумно коливались вежі,
з туманами заходячи у тан.
Від музики лишився нотний стан
і - як закінчення усіх фата морган -
на місці нот важкі сліди ведмежі.

Сумна відлига облягає серце,
дикун губами розтопити зиму
потрафив і втонув. На озерце це
покрапує вода. То вісті з Риму
(синоптики розкажуть про циклони),
то - зневажання варварів у формі
венеціанських сліз, що не солоні,
бо сувенірні.
За вікном сонорні
повії-приголосні вигравають
на флейтах і гобойчиках відлиги,
блищать сліди блискучого трамваю,
що мав гарсон із куснем мамалиги
у ресторані "Буковін" в Парижі,
вдоволений життям.
Висять тумани
над озерцем, і домлівають крижі
втонулого у нім європомана.

Нашелести мені, сніжистий волхве,
на вулиці, що вмерла навесні,
у місті, що бубнявіє і вогко
цілує п'яти й вилиці мені.

Старий стигматик прагне алкоголю:
марудна річ - роздряпування ран,
коли і люди, і дерева голі
стоять по горло у ріці Йордан.

Смерть вулиці та міста набрякання -
химерні речі у моїм житті.
Стигматика з обличчям Лукіана
нема кому обрати у святі.

Дрімає палестинський алкоголік
у натовпі від вилиць аж до п'ят,
Допоки люди і дерева голі
По горло у ріці Йордан стоять.

Постмодерна зима, як завжди, реставрує сніги,
між театрами квіти торгівлю ведуть глядачами,
і птахам, як поетам, бракує ваги і снаги
не шугнути до вовчої ями або
української, та чи не дідьчої мами.

Любо, браття, летіти, коли ще бікфордовий шнур
не доповз до крила урочистим державним салютом,
і коли є пергамент один поміж сотнею шкур,
на якому написано: "Брате живий!
Ти злетів, але будеш покараний люто…"

Ще не всі сторінки позавалював вигірклий сніг,
блискавиці нічні розтинають поблідле обличчя:
ким ти був восени, ким опинишся враз навесні?
І який журавель - дерев'яний? живий? -
у який теплий край тебе люто покличе?

А ми з тобою - нерозлийкава.
Тому й барвумен до нас ласкава.
Тобі розчинну, мені в зернятках.
І неодмінно - в одне горнятко...

Тут рай для пацючків - а ви їх боїтеся.
Підземна (неземна) кав'ярня без вікна.
Не істина, лишень смішна потворка Нессі
плюскочеться на дні у келиху вина.
А блики нетривкі, а тіні все густіші,
за мене не платіть, бо Ви і так сумна,
поети всіх віків мої писали вірші -
я нині п'ю в кредит на їхні імена...

Повісь у кімнаті її кароокий портрет.
Провітри кімнату на тисячу років вперед.
Плиту запали від статичного струму долонь
І чайник пузатий постав на зелений вогонь.
Коли закипить, то вона неодмінно прийде.
Не ангел, не відьма - бо ще не літала ніде.
Волосся розпустить і лишиться в тебе на чай.
Дай цукру до смаку, лише окомір не втрачай.
Засмаж їй яєшню і бутер на брод намасти,
намисли їй крила - почнуть похвилинно рости.
Лиш сіль не просипли, вона так нагадує ртуть.
Мітли не показуй - окрилені хат не метуть.
Чудний, хто не чує. Та в чуда окремий закон.
Натягне балетки, жбурне чобітки на балкон.
Ледь ступить на килим, і руни його - мов трава -
скуйовдяться й пирснуть тим вітром, що штори зрива.
Обачний, хто бачить. Пробачиш йому, а тому
прихилиш коліно, іскристу зав'яжеш тасьму.
Завихриться танець, здіймуться туніки краї...
Цей хвостик із бантом - вінець до бароко її...

Зарізав хліб.
Тарілка – гріб.
Відзначив нині
Дев”ять діб.
Уже й ножа
Взяла іржа –
Усім запоям
Є межа.

Забулькав чайник – Аврора згасла.
Достиг сніданок – а Ви ще мертві.
Канапка впала до неба маслом,
Бо що канапці – закони Мерфі…
На вибір кава і склянка соку.
Собаки Ваші Вам лижуть скроні.
Хто Вам художник – той вже високо.
А ті, хто поруч – усі сторонні.
Пульсують тіні. Прокиньтесь, пані!
Ваш профіль глибшає на портреті.
Ковтнули голос півні парканні,
Забувши, зайві вони, чи треті.
Не бійтесь, пані – Ваш ангел з Вами…
Пролийте каву на жертву ранку…
І, ледь торкнувши віконні рами,
Зефірний трепет пройме фіранку

Розходяться води колами –
Русалки виходять голими
У світ, де законам полум”я
Належить пріоритет.
Он поліс в диму і містиці.
Я точно знаю, що місто це
Загасне , як сонце з місяцем
Зустрінуться тет-а-тет.
А древніх печер служителі
Ступають полями житніми,
Вдають, що святі, а жити їм
Усього по три рази…
Посвячені і причащені,
Утомлені і пропащі ви –
Розлито буття на чаші дві.
Гойдають їх терези.
І коні летять без вершників.
Їх долі іще не звершені –
Усі- хто не стали першими,
Знайдуть собі ворогів.
А тіні йдуть пілігримами:
Зупиниш їх – стануть зримими…
“О звідки ви, браття?” – “З Риму ми…” –
“То з миром вам, дорогі…”

А як відлетять лелеченьки,
То вже і час уродин.
Ти випестиш собі глечика,
Котрий над усі – один.
По вінця наллєш і дочиста
Осушиш на честь рідні,
І в білім шалу від почестей
Розгатиш його в дрібні…
І здвигнеш плечми похилими,
Забувши своє ім”я,
І друзки збереш по килимі:
Вони – покута твоя.
Посій їх тепер долиною,
І мучся собі дурним:
Що глечик зробити глиною –
То важче, ніж глину ним…

Хто прокинеться першим,
           збагне, що вертатись - клопіт.
Бухне сонце піщане -
            персти обпечуть боги.
Скільки виросло скель тут,
            відколи нема циклопів -
А отари ще й досі
            пасуться край їх могил...
Піт визлочує руна –
            в них душно овечим душам.
Сходять кров’ю графіті
            на стінах святих печер.
То гора найстаріша
            спокутує гріх пастуший –
Сиза лава прокази
            у венах її тече.
А сюди ж не літатимуть
            навіть поштові собаки…
Мед змобільніє в сотах –
            ну от і кінець зв’язку…
Дев’ять грамів до неба
            Один океан до Ітаки.
Нам, тверезим від спеки,
            ліпити її з піску.
Нам вслухатись по ночах,
            як риби померлі квилять,
Як тайфунами марить
            зіпсований наш приймач…
Як у реві припливу,
            на зовсім коротких хвилях,
Крізь ефір проростає
            сирен прибережний плач…
Це життя виліковне,
            як нежить від ворсу вовни.
Пиймо вина джерельні,
            змиваймо з облич іржу…
Проминають ягнята –
            лишаються тільки овни.
Ми їх обрані стригти.
            Бо й вічних колись стрижуть.

У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі довкола,
уздрів і скляк: блукало серед поля
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
А в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
судилося себе самому чути –
у цьому полі, синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть,
і вже як ліс соснової малечі
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну поспіхом згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні.
Стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон, і власної неволі
на рідній запізнати чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе – сто тебе супроти.
І кожен ворог, сповнений скорботи,
він погинає, але шле прокльон.
Та кожен з них – то твій таки прокльон,
твоєю самотою обгорілий,
вертаються тобі всі жальні стріли
у цьому полі, синьому, як льон.

Як хочеться – вмерти!
Аби не мовчати,
ні криком кричати
останню зірницю,
обвітрену врано
останнє спинання
осклілої днини –
діждати – і вмерти!
І вже – не вертати:
у спокій глибокий,
де тиша колише,
де пісня затисне
обкладене серце –
ані продихнути –
як хочеться вмерти!
Відмрілися мрії,
віддумались думи
всі радощі – вщухли,
всі барви – погасли.
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривіли
од крику – владико,
піднось мене вгору,
бо хочу – померти!
Та й як перебути –
ці гони чекання
пониззя безодні
цей поверх терпіння
цю муку прелюту
дай, Господи, - вмерти!
Пропасти, забутись,
зійти себе в зойках,
на друзки розпасти,
розвіятись в вітрі,
згубитися в часі
і вирвавши душу
піти – в безімення!
За пагорбом долі –
снігів снігавиця,
завія дороги,
кушпелиця шалу,
а матірні руки,
осклілим світанням
піднеслі над світом,
шукають навпомац
синівське привиддя
родимку при оці
зажурені згорблені схилені плечі.
Як хочеться – вмерти!
зайти непомітно
за грань сподівання
за обрій нестерпу
за мури покори
за грати шаленства
за лють – огорожі
за лози волань
шпичаки навіженства
аби розплататись
в снігах безшелесних
десь між кучугурами
доль запропалих –
Як хочеться вмерти!

Сто дзеркал спрямовано на мене
в самоту мою і німоту.
Справді – тут? Ти – справді тут?
                      Напевне,
ти таки не тут. Таки не тут.
Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?
Досі свого зросту не досяг?
Ось він, довгожданий дощ (як з решета!) –
заливає душу всю в сльозах.
Сто твоїх конань… Твоїх народжень…
Страх як тяжко висохлим очам!
Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,
і живий, і мрець – і – сам-на-сам?

“Сюжет простий: вона любила гроші,
а він їх мав, а отже…” – “Уявив!
Мотор! Хлопушка! Похоронні ноші,
заплакана вдова, хоральний спів…”

“Та ні, не те - погляньте не банально,
додайте особливий елемент.”
-“Мотор! Хлопушка! Б’є веслом! Фатально!
З вінками Він. Луна дивертисмент!”

“А глибина? І де кохання драма?!
А гра акторів? Сльози глядача?!..”
-"Хлопушка, роздягайсь! Лягай!.. Реклама!..
І знов реклама!.. Стогони, свіча!..”

“Це потім! Отже він - пацан хороший,
вона – ще та, але…” - ”Але краса!
Її краса рятує світ, що вражий!
Пацан осліп! Вона ж бабло стряса…”

“Не ті рамси! Дівча лю-би-ло гроші,
а хто не любить гроші?! Він їх мав!
Невже не можна далі про хороше?
Ти режисер і мабуть-що читав?!”

“Читав! У школі! Та суцільна трясця!
Убив дракона там один герой,
скарбами поділився з нею... Щастя?!
А ні - за змієм плаче! Чорт зна-що-й!”

“О, це воно! Дракон, скарби і діва!
І без усяких збочень! Почали!.."
"Мотор! Хлопушка! Золото, а зліва -
Вона, Герой і Змій - три голови…”


2006

*
А зі спекою закінчилось і літо.
Далеч обрію запінилась валами.
Грають пристрасно боги, несамовито,
хоч одна і та ж хода тієї ж драми.

У саду своєму маю краще ложе -
то й не дивно, що найкраще і у мене,
а благати в долі більшого негоже,
бо на завтра заверне життя шалене.

*
Тануть дні мої сьогодні наче хвилі,
наче хвилі перемелені пісками,
різні речі виявляючи, що скелі
днів минулих не тривожило роками.

Я руками заробляю, чи не вперше,
і в саду моєму нині обмаль блуду,
ніби тягне до жінок, але все більше
випадає пити лиш джерельну воду.

*
Перекинути вина би зо дві бочки
у струмок до ніг поступливих служанок,
двох достатньо, - чи пригадуєш деньочки,
Юліане, в Академі, і вакханок?

Ні, поглянь, яким стаю, - поважно-іншим,
у Піреї зупинив було гетеру,
миловидну, а задовольнився меншим,
аніж личило би те для адюльтеру.

*
Купу літ уже чиню богам забаву,
та нівроку - добрий дім, дружина, діти,
наче й клопоту, що виноград на славу, -
що в Афін одна й печаль - старе допити.

А старого назбиралося безліку.
Тут, як завше, незагойні люблять рани.
Тільки б'ють позамість відповіді в пику -
бо у диспуті вже перші християни.

*
Лик зберіг, та з Академії пішов я.
Міг податись, як усі, в Константинополь
і примножити собою марнослів'я,
та тримає ще, мабуть, в собі Акрополь.

Ти сміятимешся, бо в Афінах греків
залишилося як статуй, тільки й мови,
що коли сюди прибудуть юрби скіфів,
то від стін їх відганятимуть лиш сови.

*
Не наснилось? Вінценосного сестриця,
що за тебе замовляла перша слово,
вийде заміж незабаром?! - колісниця
разом з нею понесе тебе святково

із божественних садів назустріч грому,
що його жадав ти так... О, милий друже!
я бажаю тобі щастя у малому,
а Юпітер у великому поможе!

*
Видавалось - готувала осінь бурі,
видавалося - забагряніли битви.
Сталось інше, Шаленіючий на троні
захворів і ось помер, учув молитви.

І тепер ти Імператор! І я, видно,
ще за звичкою пишу тобі всіляке,
і від радості хвилююся помітно,
не подумай, що це ставлення двояке.

*
Вчора був із сином в місті - подивитись
голидьбу, яка кипіла від образи:
"раз дозволили старим богам молитись,
Судний день,” - кричать, - “одмінить ці укази." *

Виглядають кожен день свого месію,
не працюють, зубожіли до нестями,
ще й погрожують... Вже ні про що не мрію,
тільки доля б не віщала їх устами.

*
Все воюєш? І, хвала зіркам, успішно.
А без воєн як ти житимеш, гадаю
нудьгуватимеш, бо правити невтішно
цим юрмовищем, розбуреним до краю.

Може час уже, подібно Одіссею,
світ за очі перекласти, Юліане?
Доки мойри нас не потягли стезею
в далину за Єлисейськими полями.

*
Надто сіро. Відлетіло звідси небо.
Сива осінь очманіло кружить нами,
певно так із нею і майнемо
за останніми птахами і богами.

А куди за ними? Як дорога божа,
неминуче до того ж вертає храму,
що і нині, тільки вже не огорожа,
але чернь зупинить викінчити драму.

*
Як раптово
Ти помер. Невже від рани?
Я пожертви склав і відчитав молитви.
І продав усе. Віддав ключі від брами
іудею, переможцю торгу-битви.

Під вітрилами тепер помовки з вітром
ведемо про небеса сумні над нами,
що не має ладу й там, де яро світлом,
не лише у тьмі, умноженій димами.


* *

Уночі була протяжна, тепла злива.
Залітали із вікна духмяні хвилі.
І, здавалося, чиясь рука дбайлива
повертала з небуття видіння милі.

На світанку у саду, понад імлою,
я плодів незнаних угледів принади,
і почув, що хтось питається за мною -
і з цим голосом замовкнули цикади.


2004


* - Укази імператора Юліана (355 - 361), щодо віротерпимості.

Стільки розмаїтих варіантів
гартування серця, все дарма -
сяйво нездобутих діамантів
одлучає розум од керма.

І якби вони були ще справжні,
у сяйливі сховані тіла!
Ти береш їх, мужній і одважний,
а в руці - чудесного зола! (

Чортівня одна з їх маскуванням,
грою світла, виблисками дна!
Думаєш - утілення жаданням?
Тільки передчасна сивина!


2005

Ми робим смерть. Лякливі тіні,
ми робим смерть, ми робим смерть.
І те даруєм Україні,
де все існує шкереберть.
А де, скажіть, живе живло,
аби будило, жити звало,
аби на камінь камінь клало,
аби будівлею росло?
Невже ми - тільки переляк
і скаржний погляд і мовчання,
глибоке як колодязь. Дляння
благих чинінь. Де ж поставання
на нещадимо рідний шлях?
Хто в жили крові нам заллє,
щоб виточивши сукровицю,
нам наказав: лови жар-птицю,
піймаєш - будеш муж, мале.

На Колимі запахло чебрецем
і руто-м'ятою і кропивою.
Кохана сестро, дякую. З любов'ю
паду в про-тебе-спогади лицем.
А й спогади: сліпна коротка мить
і ти в сльозах - обранена об мужа.
Квадратний отвір вахти і байдужа
сторожа. І маленький син кричить
"Мій татку, до побачення!" А ми
вдивляємося в те, що на екрані
яви чи снива. О мої кохані
розлучні лада. Як вас світ гнітить
об вас обпертий. Від рамена - крик,
високий зойк - у дві гінкі долоні
неначе рури, мов многоколонні
голосники атлантових музик.

А Ти - відтята, стята, нежива,
відторгнута, чужа, сумна, ворожа,
пройдисвітів береш до свого ложа,
аби не гнула нас заброд божва.
І як тепер пізнати - де мій брат,
і як сестру пізнати? По риданню
тонкоголосому. Як зойкне дланню -
аж задрижить тюремних вахт квадрат.
Стоїть твій муж - опроти ста століть,
де й нам опроти ста століть стояти
і навіжену матір виглядати,
що з білих божевіль до нас біжить.

Отак живу: як мавпа серед мавп -
чолом прогрішним із тавром зажури
все б'юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука -
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі - лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.

жовтень 1968

Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну -
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгожданну,
а не діжду - вибуду із гри.
Аж і гра: літають головешки,
зуби клацають під ідіотський сміх.
Регочи на кутні - буде легше
(а як буде важче - теж не гріх).
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя - одне стернисте поле,
але перейти - не промину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом - дарма,
душу хай обшмугляю об камінь -
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й значу
і якою барвиться сльоза.

жовтень 1968

Ми, пустоцвіти Божих існувань,
упившися зазиченою кров'ю
чужих чинінь, спливаєм за собою,
чекаючи загублених світань
вовіки й віки. Ніби місяці,
посріблені відбитим мертвим сяйвом,
не живемо, лише життя збавляєм,
пригашені відбитки на ріці
минулих літ. Зупину нам - нема.
Ми з себе витікаємо, як ріки,
лиш самотою й пам'яттю великі,
встромляємось між скелями двома,
аби ріка пливла, а ми стояли
і несобою самострумували.
Поезіє, покаро із покар,
моєї волі вікова в'язнице!
Всю мертву воду випий із криниці
жаги ж життя не вистудиш. Той жар
троюдить нас, запраглу палить душу.
Ми ж вічно прагнемо з води на сушу.

9 червня 1972

Горить сосна - од низу до гори.
Горить сосна - червоно-чорна грива
над світом висить - ой, і нещаслива
ти, чорнобрива Галю, чорнобри...
О любі славні легіні, пустіть,
пустіть мене, пустіть мене, кохані...
Гуляють козаки, танцюють п'яні
і тільки небо звогнене кричить.
Прив'язана за коси до сосни,
мов немовля - за білий біль біліша
потріскувала навіжена тиша,
а надокіл, як божевільні сни...
Пустіть мене, о любчики, пустіть,
о відпустіть - додому і до мами,
луна гуляє - темними лісами
та божевільний Пан-Господь мовчить.
Луна гуляє - промовляє крик,
луна гуляє - та ніхто не чує,
ніхто не озоветься, не врятує,
бо ж білий світ давно до крику звик.
Горить сосна - од низу догори,
горить сосна - червоно-чорна грива
над світом висить - ой, і нещаслива
ти чорнобрива Галю, чорнобри...
Горить сосна - од низу догори,
і злива, злива йде вогненно-чорна
ось-ось її всю полум'ям огорне
ой чорнобрива Галю, чорнобри...
Горить сосна - од низу догори,
сосна палає - од гори до низу,
йде Пан-Господь - цілуй Господню ризу
ой, чорнобрива Галю, чорнобри...
Прости мені, що ти, така свята,
у хижому вогні - свіча - горіла,
о як та біла білота болила,
о як болила біла білота!

Довкола мене - цвинтар душ
на білім цвинтарі народу.
Пливу в сльозах. Шукаю броду.
Над вишнями літає хрущ.
Весна. І сонце. І зело.
Стоять сади, немов кульбаби.
Спізнілі зорі, наче краби,
вп'ялися в небо. Творять тло.
Свіча горить. Горить свіча,
а спробуй - віднайди людину,
обжив, самотній, домовину.
Блукають тіні з-за плеча.
Безмовні тіні. На лиці
лиш очі і уста безгубі
шепочуть: ми підданці згуби
і мерзнуть сльози на щоці.
Ми розминулися з життям.
Не тим, напевно, брались шляхом,
заприязнилися із жахом
під буряних віків виттям.

1976

Од такої тоски
Сопілками стають кістки,
Од такої жаги
На мокві горять шелюги,
Од такого знаття
Землетрусом іде життя,
І з-під стіп
Вогняний вибухає сніп…

День по дню, день по дню
Я в собі корчувала усе, що тобі не потрібно.
Я уже дудоню
Од найслабшого дотику, легка, блакитна і срібна.
Я уже впорожні,
Наче дута китайська фігурка — долонями вгору:
Простягни і візьми —
Я тепер акурат тобі впору.
Що було — не було:
Ми невинністю рівні: всередині — навіть намулу…
Ледь похрускує скло,
Коли я, мов Русалочка, йду босака крізь минуле:
Всюди вирви од бомб,
Брухт по пущених-в-діл поїздах…
Якщо це не любов,
То — в міжбрів’я-упала-звізда,
Що прошила поздовж,
Не зоставивши більше нічого.
Якщо це не любов —
Весь наш світ не од Бога.

Од такої тоски
Починають родити піски,
Од такої жаги
Переходять ріку береги,
І гора з горов
Ізійдуться, як пальці рук…
Якщо це — любов,
Все колишнє — порожній звук.

1993

А просто — жоден інший: я — це я.
Я теж умру. І кари не уникну.
І смисл, моїм означений ім'ям,
Як жовтий порох, витрусять за вікна
З моїх речей, паперів і кімнат
(Розкиданих і так — на пів планети!) —
Лиш, може, десь мій ненахваний брат
У котрусь ніч спросоння схлипне: "Де ти?.."
І цього досить. Так: пилковий слід
На пальцях, що торкнуть старе свічадо,
І світлий лист — мов нарти крешуть лід —
Ще довго буде в просторі звучати.
І, захлинувшись тайною, дитя
Закине ввись лице, од зрячих сліз студене…
І цього досить: справдилось життя.
А далі — розбирайтеся без мене.

Диригенте свічок! Ув очах мерехтять чоловічки…
Чорна графіко тіней, обійми на мент розімкни —
Ах, за сам тільки жест, котрим він відкидав рукавички,
Я готова прийняти щось більше за муки земні!

Диригенте свічок, Ваші руки гіллясто-нервові
В цьому світлі непевнім оголені майже до пліч.
О, я чую — сповзають з лиця всі усмішки липкі й випадкові,
Як під натиском пальців нагар, що знімають зо свіч.

Розгоряється сцена світінням сухим і гарячим,
Ваш чіткий силует невитравний, хоч очі стули…
Диригенте свічок! Таж, крім мене, ніхто їх не бачить —
Цих вогнів, що дрижать в канделябрах, неначе патрони в стволі.

Поруч мене у кріслі сидить бородата мачула,
Перед мене парфумами дихають тлусті плаття…
Диригенте свічок! Таж, крім мене, ніхто Вас не чує,
В цьому залі, де люди дрімають над власним життям.

Ну для чого це все, ну кому це потрібно, маестро?..
Озирніться на хвильку — таж ми в цьому залі одні!
"Перша свічка чадить, і вообще, в єтом вашем оркестрє
Не завадила б парочка добрих бенгальських вогнів…"

Шелестять голоси, шелестять у пітьмі, як банкноти…
У свічок золотаві зіниці вдивляюсь впритул — не змигну:
Диригенте свічок! Ваших пальців обвуглені гноти,
О, я знаю, за мить спалахнуть пелюстками живого вогню!

О, тоді вони схопляться з крісел, із схлипом, із скрипом —
Коли бризками іскор запону пітьми розірве,
Коли Ви шугонете під стелю живим смолоскипом,
На їх заспані лиця осипавши злий фейєрверк!..

І коли Ваш невичахлий попіл пропалить застояні мозки
(Задля кого згоріти, ой боженьку мій, перед ким!..) —
Я зліплю собі свічку тоненьку із ярого воску
І порожнім проходом піднімусь повільно на кін…

Диригенте свічок! Я відкину убік рукавички
(Чорна графіка тіней обійми на мент розімкне) —
Й заступлю за Ваш пульт ДИРИГЕНТОМ ОСТАННЬОЇ СВІЧКИ —
Аж до тої хвилини, покіль не підмінять мене.

— так, за переказом, мовив занурений
у роздуми Архімед римському легіонерові,
коли римське військо взяло Сіракузи.
NB: коло для давніх греків — не тільки
форма запису думки, а й символ цілості
та суверенності духовного життя взагалі.
Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать.
Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил,
Потроху штормить, і безлюдніє пляж.
Починається нежить.
Збирай рушники й парасолі - не руш моїх кіл.
Вони самоправні — як в камінь вціловані морем,
Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі…
Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,
То власне тому, що над міру винищував кіл!

А я свої довго плекала (ховала, ростила…) —
Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор,
різким,
Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,
У нашому світі!
Ніколи.
Ні в чому.
Ні з ким.

При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?..
А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін,
І все, що я можу насправді для тебе зробити, —
Кохати тебе, як пред Богом і морем:
НЕ рушачи кіл!
Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),
І риби у морі, і звірі у полі — про це ж:
НЕ РУШ МОЇХ КІЛ! — бо нема в них
для тебе користі,
Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!
О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав
Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!..
І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос
тарате”, —
Мужчинам,
Імперіям,
Часу:
Не руш моїх кіл.

Родос, 29.04.2000

Что за дом притих,
Погружен во мрак,
На семи лихих
Продувных ветрах,
Всеми окнами
Обратясь в овраг,
А воротами -
На проезжий тракт?

Ох, устал я, устал,- а лошадок распряг.
Эй, живой кто-нибудь, выходи, помоги!
Никого,- только тень промелькнула в сенях,
Да стервятник спустился и сузил круги.

В дом заходишь как
Все равно в кабак,
А народишко -
Каждый третий - враг.
Своротят скулу,
Гость непрошеный!
Образа в углу -
И те перекошены.

И затеялся смутный, чудной разговор,
Кто-то песню стонал и гитару терзал,
И припадочный малый - придурок и вор -
Мне тайком из-под скатерти нож показал.

"Кто ответит мне -
Что за дом такой,
Почему во тьме,
Как барак чумной?
Свет лампад погас,
Воздух вылился...
Али жить у вас
Разучилися?

Двери настежь у вас, а душа взаперти.
Кто хозяином здесь?- напоил бы вином".
А в ответ мне: "Видать, был ты долго в пути -
И людей позабыл,- мы всегда так живем!

Траву кушаем,
Век - на щавеле,
Скисли душами,
Опрыщавели,
Да еще вином
Много тешились,-
Разоряли дом,
Дрались, вешались".

"Я коней заморил,- от волков ускакал.
Укажите мне край, где светло от лампад.
Укажите мне место, какое искал,-
Где поют, а не стонут, где пол не покат".

"О таких домах
Не слыхали мы,
Долго жить впотьмах
Привыкали мы.
Испокону мы -
В зле да шепоте,
Под иконами
В черной копоти".

И из смрада, где косо висят образа,
Я, башку очертя гнал, забросивши кнут,
Куда кони несли да глядели глаза,
И где люди живут, и - как люди живут.

...Сколько кануло, сколько схлынуло!
Жизнь кидала меня - не докинула.
Может, спел про вас неумело я,
Очи черные, скатерть белая?!

1974

Во хмелю слегка,
Лесом правил я.
Не устал пока,-
Пел за здравие.
А умел я петь
Песни вздорные:
"Как любил я вас,
Очи черные..."

То плелись, то неслись, то трусили рысцой.
И болотную слизь конь швырял мне в лицо.
Только я проглочу вместе с грязью слюну,
Штоф у горла скручу - и опять затяну:

"Очи черные!
Как любил я вас..."
Но - прикончил я
То, что впрок припас.
Головой тряхнул,
Чтоб слетела блажь,
И вокруг взглянул -
И присвистнул аж:

Лес стеной впереди - не пускает стена,-
Кони прядут ушами, назад подают.
Где просвет, где прогал - не видать ни рожна!
Колют иглы меня, до костей достают.

Коренной ты мой,
Выручай же, брат!
Ты куда, родной,-
Почему назад?!
Дождь - как яд с ветвей -
Недобром пропах.
Пристяжной моей
Волк нырнул под пах.

Вот же пьяный дурак, вот же налил глаза!
Ведь погибель пришла, а бежать - не суметь,-
Из колоды моей утащили туза,
Да такого туза, без которого - смерть!

Я ору волкам:
"Побери вас прах!..." -
А коней пока
Подгоняет страх.
Шевелю кнутом -
Бью крученые
И ору притом:
"Очи черные!.."

Храп, да топот, да лязг, да лихой перепляс -
Бубенцы плясовую играют с дуги.
Ах вы кони мои, погублю же я вас,-
Выносите, друзья, выносите, враги!

...От погони той
Даже хмель иссяк.
Мы на кряж крутой -
На одних осях,
В хлопьях пены мы -
Струи в кряж лились,-
Отдышались, отхрипели
Да откашлялись.

Я лошадкам забитым, что не подвели,
Поклонился в копыта, до самой земли,
Сбросил с воза манатки, повел в поводу...
Спаси бог вас, лошадки, что целым иду!

1974

Я вчера закончил ковку,
Я два плана залудил,-
И в загранкомандировку
От завода угодил.

Копоть, сажу смыл под душем,
Съел холодного язя,-
И инструктора прослушал -
Что там можно, что нельзя.

Там у них пока что лучше бытово,-
Так чтоб я не отчубучил не того,-
Он мне дал прочесть брошюру - как наказ,
Чтоб не вздумал жить там сдуру как у нас.

Говорил со мной как с братом
Про коварный зарубеж,
Про поездку к демократам
В польский город Будапешт:

"Там у них уклад особый, -
Нам - так сразу не понять.
Ты уж их, браток, попробуй
Хоть немного уважать.

Будут с водкою дебаты - отвечай:
"Нет, ребяты-демократы,- только чай!"
От подарков их сурово отвернись,-
"У самих добра такого - завались."

Он сказал: "Живя в комфорте -
Экономь, но не дури.
И, гляди, не выкинь фортель -
С сухомятки не помри!

В этом чешском Будапеште
Уж такие времена -
Может, скажут "пейте-ешьте",
Ну, а может, - "ни хрена".

Ох, я в Венгрии на рынок похожу.
На немецких на румынок погляжу!
"Демократки,- уверяли кореша,
Не берут с советских граждан ни гроша".

"Буржуазная зараза
Всюду ходит по пятам.
Опасайся пуще глаза
Ты внебрачных связей там.

Там шпионки с крепким телом,-
Ты их в дверь - они в окно!
Говори, что с этим делом
Мы покончили давно.

Но могут действовать они не прямиком:
Шасть в купе - и притвориться мужиком,-
А сама наложит тола под корсет.
Проверяй, какого пола твой сосед!"

Тут давай его пытать я:
"Опасаюсь - маху дам!
Как проверить - лезть под платье?
Так схлопочешь по мордам..."

Но инструктор - парень дока,
Деловой - попробуй срежь!
И опять пошла морока
Про коварный зарубеж.

Популярно объясняю для невежд:
Я к болгарам уезжаю - в Будапешт.
Если темы там возникнут - сразу снять,-
Бить не нужно, а не вникнут - разъяснять!

Я ж по-ихнему - ни слова,-
Ни в дугу и ни в тую!
Молот мне - так я любого
В своего перекую.

Но ведь я - не агитатор,
Я - потомственный кузнец.
Я к полякам в Улан-Батор
Не поеду наконец!

Сплю с женой, а мне не спится: "Дусь, а Дусь!
Может, я без заграницы обойдусь?
Я ж не ихнего замесу - я сбегу,
Я ж на ихнем - ни бельмеса, ни гугу!"

Дуся дремлет, как ребенок,
Накрутивши бигуди.
Отвечает мне спросонок:
"Знаешь, Коля,- не зуди!

Что ты, Коля, больно робок -
Я с тобою разведусь!
Двадцать лет живем бок о бок -
И все время: "Дуся, Дусь..."

Обещал,- забыл ты, нешто? Ох, хорош!..-
Что клеенку с Бангладешта привезешь.
Сбереги там пару рупий - не бузи.
Мне хоть че! - хоть черта в ступе - привези!"

Я уснул, обняв супругу,
Дусю нежную мою.
Снилось мне, что я кольчугу,
Щит и меч себе кую.

Там у них другие мерки,-
Не поймешь - съедят живьем,-
И все снились мне венгерки
С бородами и с ружьем,

Снились Дусины клеенки цвета беж
И нахальные шпионки в Бангладеш...
Поживу я, воля божья, у румын,-
Говорят, они с Поволжья,- как и мы!

Вот же женские замашки!-
Провожала - стала петь.
Отутюжила рубашки -
Любо-дорого смотреть.

До свиданья, цех кузнечный,
Аж до гвоздика родной!
До свиданья, план мой встречный,
Перевыполненный мной!

Пили мы - мне спирт в аорту проникал,-
Я весь путь к аэропорту проикал.
К трапу я, а сзади в спину - будто лай:
"На кого ты нас покинул, Николай?!"

За меня невеста отрыдает честно,
За меня ребята отдадут долги,
За меня другие отпоют все песни,
И, быть может, выпьют за меня враги.

Не дают мне больше интересных книжек,
И моя гитара - без струны,
И нельзя мне выше, и нельзя мне ниже,
И нельзя мне солнца, и нельзя луны.

Мне нельзя на волю - не имею права,
Можно лишь от двери - до стены,
Мне нельзя налево, мне нельзя направо,
Можно только неба кусок, можно только сны.

Сны про то, как выйду, как замок мой снимут,
Как мою гитару отдадут.
Кто меня там встретит, как меня обнимут
И какие песни мне споют?

Я несла свою Беду
По весеннему по льду.
Надломился лед - душа оборвалася,
Камнем под воду пошла,
А Беда, хоть тяжела,-
А за острые края задержалася.

И Беда с того вот дня
Ищет по свету меня.
Слухи ходят вместе с ней с Кривотолками.
А что я не умерла,
Знала голая ветла
Да еще перепела с перепелками.

Кто ж из них сказал ему,
Господину моему,-
Только выдали меня, проболталися.
И от страсти сам не свой,
Он отправился за мной,
А за ним - Беда с Молвой увязалися.

Он настиг меня, догнал,
Обнял, на руки поднял,
Рядом с ним в седле Беда ухмылялася...
Но остаться он не мог -
Был всего один денек,
А Беда на вечный срок задержалася.

1972

Гололед на земле, гололед,
Целый год напролет, целый год,
Будто нет ни весны, ни лета.
Чем-то скользким одета планета,
Люди, падая, бьются об лед,
Гололед на земле, гололед,
Целый год напролет, целый год...

Даже если планету в облет,
Не касаясь планеты ногами,
То один, то другой упадет,-
Гололед на земле, гололед,-
И затопчут его сапогами.

Гололед на земле, гололед,
Целый год напролет, целый год,
Будто нет ни весны, ни лета.
Чем-то скользким одета планета,
Люди, падая, бьются об лед,
Гололед на земле, гололед,
Целый год напролет, целый год...

1966

Когда вода всемирного потопа
Вернулась вновь в границы берегов,
Из пены уходящего потока
На берег тихо выбралась любовь
И растворилась в воздухе до срока,
А срока было сорок сороков.

И чудаки - еще такие есть -
Вдыхают полной грудью эту смесь.
И ни наград не ждут, ни наказанья,
И, думая, что дышат просто так,
Они внезапно попадают в такт
Такого же неровного дыханья...

Только чувству, словно кораблю,
Долго оставаться на плаву,
Прежде чем узнать, что "я люблю",-
То же, что дышу, или живу!

И вдоволь будет странствий и скитаний,
Страна Любви - великая страна!
И с рыцарей своих для испытаний
Все строже станет спрашивать она.
Потребует разлук и расстояний,
Лишит покоя, отдыха и сна...

Но вспять безумцев не поворотить,
Они уже согласны заплатить.
Любой ценой - и жизнью бы рискнули,
Чтобы не дать порвать, чтоб сохранить
Волшебную невидимую нить,
Которую меж ними протянули...

Свежий ветер избранных пьянил,
С ног сбивал, из мертвых воскрешал,
Потому что, если не любил,
Значит, и не жил, и не дышал!

Но многих захлебнувшихся любовью,
Не докричишься, сколько не зови...
Им счет ведут молва и пустословье,
Но этот счет замешан на крови.
А мы поставим свечи в изголовье
Погибшим от невиданной любви...

Их голосам дано сливаться в такт,
И душам их дано бродить в цветах.
И вечностью дышать в одно дыханье,
И встретиться со вздохом на устах
На хрупких переправах и мостах,
На узких перекрестках мирозданья...

Я поля влюбленным постелю,
Пусть поют во сне и наяву!
Я дышу - и значит, я люблю!
Я люблю - и, значит, я живу!

1975

Не марную свого часу
день новий! -
чарку, другу, літер квасу -
я такий!

В день впливаю, мов у байку,
наче рак
у фiрмову влажу майку -
щось не так?
Знайду у кишені грошi -
скiльки там?
Бродять люде, наче вошi
по "сто грам".

Й зразу Вечiр. Фініш драми -
зiрка - гах!
Фiра суне за волами
на рогах.

Хтось підсовує корито.
Хто свиня?
В пику в'їхало копито -
у, драння!

У багнi i серед гною –
красота!
Слава краю! і герою –
лєпота.

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.
І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дививй пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони - як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.

1998p.

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

1998p.

Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях —
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки... стежечка сльози…
і жаль безмірний однієї втрати:
“В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати...”
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік —
лише ази! — ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.


1998p.

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Грайся,
Грай
Гострим лезом
Гарячим.
Галасуй
Голосніш,
Гомони.
Запечи мене
Заревом
Зрячим.
Звуком
Золота
Знов
Забрини.
Стане
Сонце
Солодким
Сиропом.
Спалить
Стомлений
Світ на очах.
Сонну землю
Спасенним потопом
Спеленає
Сполоханий
Страх.
Тільки
Ти темну ніч
Таємничу
Так
Терпляче чекаєш.
Тік-так -
Топче час
Теплі
Тіні незвичні.
Тягне
Туга
Туман…
Тихо
Так.
12.11.03

Я ж тебе вистругав, боже,
З такого смаглявого дерева!
Я ж вороною пір‘їнкою вуса тобі малював!
Я ж тобі, боже, повісив буси до самого черева!
Жінку свою найсолодшу на ніч тобі дарував!
Я ж тобі, боже, щоранку бив у священний бубон!
Я ж не стругав собі бога більше ні з яких дров!
Я ж тобі в ніздрі сережку!
Щоб ти не світив мені пупом,
Я ж золоті пацьорки звідси ось відпоров!
Я ж тобі – зуб акули! Я ж тобі – роги марала!
Я ж просив тебе, боже, щоб ти захистив мій чум!
Землі мої віднято… Діти мої повмирали…
Я ж просив тебе, боже. Ти мене, боже, не чув?
Зорі мої кедрові кров‘ю моєю нагусли.
Вітер моєї свободи плюнув мені в лице.
Ти думав, як ми нещасні, ти думав, як ми тунгуси,
То ми вже до всього звикли, то видержим вже і це?!
Я ж був ладен валятись в тебе тут під ногами,
А ти віддав мою землю на глум моїх ворогів!
Може, клячать даремно люди перед богами?
Може, іноді треба бити своїх богів?
Може, іноді варто кидати їх у полум‘я?
Де ж мої землі… і діти… і найсолодша жона?
Я ж тобі губи мазав кров‘ю найкращого оленя!
А ти мені так віддячив?!
Так на ж тобі, на тобі, на!!!

Орел впивався кігтями в рамено,
клював печінку… Але не про те я.
А як тобі жилось тоді, Климено,
нещасна, вірна жінка Прометея?

Ой, можна жити в пущі і в пустелі
і можна харчуватися корою.
Але коли підходила до скелі
і бачила… як він… спливає кров‘ю!

І як та кров по каменю рудому
стікає вниз і капає, червона…
Ковтала сльози і брела додому
чучикати свого Девкаліона.
Тужити, ждати, жити як в пустелі.
Чекать, що хтось у спину засміється:
- Це та, що в неї чоловік на скелі!
Він, кажуть, злодій. Щось украв здається.

Я пішла як на дно. Наді мною свинцеві води.
Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.
Захлинулась і впала, як розгойданий сполох свободи,
як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.

Я вгрузаю в пісок. Може, десь там, в часах потомних,
Хтось, колись, пригадає і тихо мене позве.
Дивні риби, і хмари, і тіні биків бетонних –
все пливе наді мною… усе наді мною пливе…

Мені сниться мій храм. Мені сняться золочені бані.
У високому небі обгорілої віри хрести.
Мені холодно тут. Та, принаймні, - ніякої твані.
Глибина, вона що ж? – потойбічна сестра висоти.

Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати.
Крижаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар…
Так зате хоч одне: перетлілі мої канати
в не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар.

                                   Іванові Миколайчуку

Його обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони, -
чекало все!
Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він неграти!
Як мимоволі творить він красу!
Бур‘ян глушив жоржини біля хати,
і в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, -
він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерн‘ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп‘ї траву.

ВЕСНЯНА НАЙДОВША МИТЬ
(елегія)

Простір, як завжди, сопілкою диха,
Поклик звитяжний на серці бринить,
Листя кружляє і падає тихо -
Все завмирає на мить.

Все завмирає холодом скуте,
Тільки злинає ввись голосна
Думка і подих наповнює груди -
Хай розквітає Весна!

Вереском стелеться чи оксамитом,
Рине додолу в краплях рясних.
Землю заквітчує райдужне літо -
Колос врожаю достиг.

Все увібравши проміння небесне -
Символ надії, життя.
Прісно! То сонце у зернях воскресло
Й кинуло слід в майбуття.

Трави в покосах не зеленіють,
Вітер їм коси не розплете,
Губи від болю тільки німіють,
Що недозріло - пусте.

Доля і воля, як сестроньки схожі,
Сходи і кроки, крила й політ,
Низка бурштину і прожиті роки -
Та не згубився слід.

Простір, як завжди сопілкою диха,
Поклик звитяжний на серці бринить,
І вже немає ні болю ні лиха -
Вічна: найдовша мить!

Найдовша весняна мить!

Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одинокістю
Небо дивиться на Париж.
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
Осідає на жар кольорів.
Мертві барви.
О руки-митарі!
На мольбертах розп‘ятий світ.
Я – надгроб‘я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід.
Небо глухо набрязкло грозою.
Вигинаються пензлів хорти.
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня,
Залатаних терпінням,
Я кулаки до смерті донесу.
Самовитий – несамовитий –
Не Сезан – не Гоген – не Мане –
Але що ж я можу зробити,
Як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть. Божевільний!
Що ж, може бути. Він – це значить я.
Боже – вільний…
Боже, я – вільний!
На добраніч, Свободо моя!

Великі поети не вміють писати віршів.
Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав.
Графоманові краще. Графоман вирішив
написати –
і написав.

Про що завгодно.
Коли завгодно.
Скільки завгодно.
І завжди всує.
Головне, що не антинародно.
Народ засилосує.

А геніальні поети – такі бездарні!
Виходять з ночей аж чорні, як шахтарі з забою.
А ті клаптенята паперу – то смертельні плацдарми
самотньої битви з державами,
з часом,
з самим собою.

Красива жінка – Істина відносна.
Найперша міс на конкурсі оман.
Порадниця духовним альбіносам,
коли вчиняють вірші чи роман.

У неї сукня з правди перешита,
і мозок є, завбільшки, як горіх.
І вельми зручно з нею согрішити –
вона ж сама і відпускає гріх.

Вселенська шльондра, вміє дівувати.
Під ліхтарем тупцюючи старим,
ще й святістю потрафить здивувати.
Воістину, велике діло грим!

З часів прапрадіда Гомера
аж до сьогоднішнього дня
немає кращого гримера,
ніж добросовісна брехня.

Підновлює затаскану весталку,
що продавалась біля різних ватр.
Давно пора подати у відставку.
Не ті часи. Не той театр.