Розвиднювалось. Ми пішли косити
за грунь. А нам навстріч несли трембіти
чоловіки з присілка – хтось помер.
Була ще тиша.
            Та ранкова тиша,
коли трава сама себе колише,
бо вітер спить іще у тьмі дерев.

Чи мервою притрушене, чи сиве
поганське передсвітло млисті гриви
лісів наскельних на старих верхах
вичісувало леготом, думками,
тому тінь птаха, що майнув над нами,
зняла цураві лахи хмар, як птах.

Тонке джерельце скочило у вічі:
втекло із ночі, ткалось на обличчі –
ми падали і гладили траву.
Трава світилась – плакала на віях,
немовби в наших мріях і надіях
розвиднілось, як на кішню нову.

І стало чути, як дитина плаче,
а потім крик.
        Ми йшли на крик дитячий.
За стайнею на яблуні низькій
тремтіло хлопченя мале, руками
обнявши стовбур, наче шию мами…
Тонке джерельце з наших мрій, надій.

Ягнята й вівці збилися докупи,
навпроти них завмерли ми, як слупи…
Баран аж від скарлючених кущів
немовби для смертельного двобою
щоразу розбігався й головою
о стовбур яблуневий бив і бив.

Баран барана в люті б'є до смерті.
А чим його погладив проти шерсті
невиспаний, маленький пастушок?
Невже ця худобина скаженіє
тому лишень, що яблунька не вміє,
сердешна, відступити хоч на крок?

Він звір.
      Кров залила осклілі очі.
Вже й сам гатити в дерево не хоче,
та хтось його кидає знов і знов.
Заточується вже!
          Він нас не бачить,
хоч пирскає й на нас його гаряча,
скажена, темна, клекітлива кров.

Сказав хтось: “У шаленстві здохне скоро,
бо відступать не вміє, хоч про сором
не відає…
        А я б його забив,
щоб не пропали ґаздам туша й шкіра
і щоб малий не впав на роги звіра”.
І, взявши ніж,
          до яблуні ступив.

Повіяв вітер, і проміння перше
обмило нам обличчя, вітром втерши.
І весело було б, якби не страх
від того, що ніколи наші страхи
не зможем зняти, як цураві лахи,
і закопати на старих верхах.

Пішли ми далі тихо, як за гробом…
Світ, що в стражденне Древо лупить лобом,
відкрив хлоп'як з малої висоти.
Йшли мудрі, ніби з нами все було вже,
і здохнути,
        до тями не прийшовши,
все ж веселіше,
        аніж далі йти.

І
Нарешті, досягнувши дна,
стрічаєш таїнства урочі.
В'язка, холодно-сонна глибина
нагадує самотні ночі
і дні. На дні
                    вовтузишся, аби
клейким намулом оповити тіло.
Те саме, що могло, та не зуміло,
а ще і так не личило тобі!
Тож осуди його. Суди за діло!

ІІ
Довкола риби, глянь, слизькі,
упізнаєш знайомі риси?
На диво схожі на оті, людські, -
вичікують, святі задерши ризи,
чи то пак плавники, нема різниці.
Їх ваблять не річні твої зіниці,
що стільки бачили там, угорі,
де правлять - риби знають - дзвонарі, -
їх родичі, хоч іншої водиці.

ІІІ
Розплющив очі? Примирив
повіки з ношею сумління?
Можливо ти дзвонар? І риб порив
до тебе значить тільки поклоніння.
Ти ж не рибалка душ - які усюди:
і там, на березі, і тут, у твані?
Ти навіть не бував на полюванні?
Тоді не бійся - здобич тут не люди.
Відкрий для поклоніння сущим груди.

ІV
Вдихни води. Знайди навік
тут покій, ти в надмірній требі
згубив падінням і утратам лік.
Перепочинь. Своїми при потребі
назви міста, понад якими Понт.
В очищені від зайвого квартали
проникни сутністю, - сади-портали
на дні досяжним роблять горизонт.
Повір, такого не буває в небі.

V
А до вподоби інше, те -
з "Amore, more, ore, re
amigus cognoscitur"? Буде -
посеред амфор, де вино густе,
де Месаліна зріла, без облуди
чекає імператора нового.
Її жага стосується земного.
Ти тільки відчини для неї груди.
In sensu strictiore hos pro reo.

VI
А в храмі Посейдона жде
на тебе істина Атлантів.
Хто не посіяв, той пожне.
Знання - дорожче діамантів!
Усе осягнеш ти і, з нагород
отримавши найголовнішу - Вічність, -
забудеш учорашню анемічність,
пронизуючи хіттю товщу вод.
Умножить безмір глиб твоїх талантів!

VII
Ти ще вагаєшся. Чому?
У себе там такого натворив!
Собі гидкий, а, значить, і Йому!
Він – Справедливість, хто би не просив...
І чорт візьми - ніякий Там не Сад!
Чим вище, тим і більшають страждання!
А зараз, тільки викажи бажання
і буде так!
                        Кажи!
                                        Відчуй! - я Брат!..
Ти повертаєшся?..
                                Туди, де жив...

VIII
...Зелене на очах, як та трава, -
життя. Над ним, при тілі храму,
мов позабутих молитов слова,
Спаситель - на всесвітню драму
глядить останнім поглядом людини.
..."Поет ожив!" - сміх муз і дощ травиці.
Поет ожив і кида зори ниці
на схилені в збиранні квіту спини,
на звабні ніжки, на тугі сідниці...

Затим у ніжній синяві, вгорі,
поза дзвіниці мовчазним сирітством,
привиділися сиві дзвонарі -
і закружило, замело дитинством.

На мить подальше все здалось злодійством.



2000

Здалеку надходять.
Із душі
тихої –
ще жовта й старовинна…
Афин запах,
потім запах сіна.
Потім ночі, дні й роки – чужі.
Афин запах!
Стільки – не зібрать –
гребінками гори прочесати!
Запах сіна афинниковатий,
де сніги,
міста,
сіна стоять…

Де старий, невиспаний візник
звівся! –
на вітрах волосся й руки.
А над ним викруглюються звуки.
Запах обертається,
мов диск.

Я всегда твердил, что судьба - игра.
Что зачем нам рыба, раз есть икра.
Что готический стиль победит, как школа,
как способность торчать, избежав укола.
          Я сижу у окна. За окном осина.
       Я любил немногих. Однако - сильно.

Я считал, что лес - только часть полена.
Что зачем вся дева, если есть колено.
Что, устав от поднятой веком пыли,
русский глаз отдохнёт на эстонском шпиле.
       Я сижу у окна. Я помыл посуду.
       Я был счастлив здесь, и уже не буду.

Я писал, что в лампочке - ужас пола.
Что любовь, как акт, лишина глагола.
Что не знал Эвклид, что сходя на конус,
вещь обретает не ноль, но Хронос.
       Я сижу у окна. Вспоминаю юность.
       Улыбнусь порою, порой отплюнусь.

Я сказал, что лист разрушает почку.
И что семя, упавши в дурную почву,
не дает побега; что луг с поляной
есть пример рукоблудья, в Природе данный.
       Я сижу у окна, обхватив колени,
       в обществе собственной грузной тени.

Моя песня была лишина мотива,
но зато её хором не спеть. Не диво,
что в награду мне за такие речи
своих ног никто не кладёт на плечи.
       Я сижу в темноте; как скорый,
       море гремит за волнистой шторой.

Гражданин второсортной эпохи, гордо
признаю я товаром второго сорта
свои лучшие мысли, и дням грядущим
я дарю их, как опыт борьбы с удушьем.
       Я сижу в темноте. И она не хуже
       в комнате, чем темнота снаружи.

1971

Зорі великі дрижать в оксамитному, чорному небі.
Віти дерев понад ставом, як сіті. Співають женці...
Ноче єдина, дай з чаші твоєї напитись спокою!
Зблизився час, коли серце здригнулось в великій потребі,
В дивній потребі сказати, як глибоко жило й любило...

Падає тінь десь згори. Велетенський, як обрії, птах,
Невисловимости птах розгортає і згортує крила,
В чорнім польоті своїм, понад серцем моїм, понад гаєм,
І понад зоряним шляхом у синьому небі безкраїм.

Від самих початків життя, коли пружно в колисці
Ти пнешся до сонця угору, побачиш тоді:
Всміхається разом із сонцем ще сонце — то Мати.
А потім прийде, наче грім і потуга, до тебе
Згори голос Батька. І в цім ти зростеш і дозрієш,
Дозрієш, підеш і забудеш...
І раптом: Мій Боже,
Мов срібло в минулім заквітне, мов кучері хмарки...
Це ж вантаж любови найбільший, і де ж він?
Уже їх немає, лиш сріблом просторяться хмарки
І серце тремтить: — Буду вдячний! та вже їх немає.
І бачиш, що вдячність твоя розростається й світить,
І світить на тих, що минули й не чули подяки,
І бачиш, що кажуть ласкаво: не бійся, то — дар наш
І ми теж так само дістали від рідних цю ніжність,
Тобі віддали, ти ж віддай її власній дитині.
Віддай її мудро, це Бог пов’язав у ланцюг нас,
Від пращурів, прадідів тим обдаруєш правнуків,
Як знаком, що лучить і кров, і насіння, і вічність.

Як я люблю людей... А що в них найлюбіше?
Вітання усміхом людини до людини.
А з усміху любов зростає часом, правда?

З любови ж дуже рідко найчистіша Пристрасть,
Та — що найглибша. Та — безсмертна, безконечна,
Що поза нею все маліє, що є Верх.

О, друже мій, повірте,— все, що є на світі,
Найбільш тривале і велике, все створили
Мужчина й жінка тільки в пристрасті найвищій.

Все збудували тільки Двоє. То є знак,
Що один одного доповнюють взаємно,
Мов Промінь творять з Блиску і Тепла,
Один лиш Промінь радісного Сонця.

Ти, серце, змучене коханням і журбою,
Терпкими спогадами, буднями, що злі,
В твоєму погляді ясніє тінь спокою
Вогнем оновленої, княжої землі;
Твоє бліде лице, прозоре й усміхнене,
З очима темними, що — ласка, біль і гнів,
Мов віддихи полей, мов тихий клич для мене,
Мов переплески хвиль із теплих берегів.
З дзвінкої глибини розлученості й туги
До тебе думи шлю, для тебе — порив мій,
Німотний літ орлів в блискучі виднокруги,
Німотний літ орлів у лагоді нічній.

В степу, де миються ховрашки,
На небесах, де спокій ліг,
Куди зирну, там легкі пташки
Грайливих усміхів твоїх,
Бо нині в зелені гайовій
Серед дубів, що — нарівні,
Я з дивним птахом на розмові
Пізнав закони чарівні,
Що ти є скрізь, що дише злотом
Твого імення вся земля,
І смужок рожі попід плотом,
І марш оружний короля.
Що світ — жіночість незрівняна
У вірності, що світлом є,—
І в серце глянув він моє,
І очі мав, як ти, кохана.

Був день, як плач, а потім — горд і гнівен:
У колісниць відьом запряженії пси,
В огнях шаліючи, гарчали на ліси,
На степ, на зляканість...
                   І — німо.
                   Післязливен
Зіп’явся міст. Вечірняя зоря
Із сутіней глядить на гри семибарвисті,
На хмари у шаленій, душній ристі,
На учту янголів, що тепло догоря
У глибині високій, променистій.

Будуччина - у Бога. В Тебе - тільки труд
Виснажний, безустанний і відданий.
Пророцтв не жди. Не вір. Ото життя твоє:
Як моря даль, - розгорненная праця
І - Божий зір над тим.
                   І раптом - буря,
Що кине хвилі в берег той, що треба.
Не знаєм більш нічого. Чуєш?
                   Жди і молись.

Така самотність у білій пустелі постелі,
де понад нами стелою стеляться міражі.
Господи, які в тебе очі стали пастельні
і пальці ласкаві - такі неживі.

Звідки взялись ми. в якій оселі осіли -
оструб, ослони під стінами, сіті і сак.
У міжвіконні осінь, осонь і сіно,
на острів осоту сонце воском стіка.

Поезіє, спазми екстазу твого зіслабли,
дивний сей світ, остали самі слова.
У пустині світлиці живуть тільки сіті і лави,
а я неживий і ти вже також нежива.

Я – нiхто.
Я вiдкрите вiкно.
I крiзь мене вривається вiтер.
I живу я настiльки давно,
Що забув про призначення лiтер.
I на цiй невагомiй землi,
Де радiють i тiшаться люди,
Я забуду про все взагалi,
Й в першу чергу – про себе забуду.

Бо нiколи не стану нiким,
I про мене нiхто не згадає.
Й по небесному руслу рiки
До зiрок потечу, як вода, я.
I долинуть мої почуття
Вiд людей i землi – аж до Бога,
Де моє безiменне життя
Увiллється в довічну дорогу.
Й та дорога мене поведе,
Повз заможнi небеснi оселi,
До країни призначення, де
Мої родичi мертвi – веселi.

Там зустрiнуть з дороги мене
Рушниками i вклоняться долу,
I запевнять, що скрута мине,
I посадять пiд руки до столу.
Й сядуть справа, на довгі віки,
Щоб віднині зi мною радiти,
Не зустрiнутi мною жiнки
I мої ненародженi дiти.
Навiть друзi забудуть земне
Й стануть в ряд за моєю спиною,
Щоб за те, що прощали мене,
Не зустрiтись очима зi мною.
А мої вороги золотi
Сядуть злiва i будуть мовчати,
Бо iз слiв їм згадаються тi,
Iз яких неможливо почати.

Й стане тихо, неначе ввi снi,
Й зорепад перетвориться в зливу,
Коли янголи з дому менi
Принесуть фiолетовi сливи.
I вiд цього розчулений, я
Заспiваю, як пташка весною,
Й буде свiтлою пiсня моя,
I до слiз невимовно сумною.
Навіть родичі мертві мої
Підспівають мені не одразу,
Бо згадають далекі краї
Й перехрестяться, кожен по разу.
І поллється римований сум,
Наче море – від краю до краю,
Де, вславляючи Божу красу,
Кожен янгол мені підіграє.
І засмучена пісня ота,
Наче пташка, додому полине,
Де лишилось чекати Христа
Моє щастя сливово-полинне....
2004

Сьогодні я хороша!
Сьогодні я не зла!
Сьогодні ньювельможа наспівав мені слова,
що я достойна мерсу,
котеджу, і така
стояти не повинна у сімейного станка!
І я кивала головою,
рокерпомилка без вад,
затим довершила собою
свій суперагрегат!

Я знаю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я вожу тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я мрію тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я люблю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я маю тільки “Харлі”
і ”Харлі” має тільки мене!

О, хлопчику не сердься,
що вірна не тобі,
але мій шлях сьогодні завертає, далебі,
у сторону не ту,
куди поїхав ти!
Тепер життя-буття моє нікому не трясти!
Ніхто нікому не повинен -
далі я уже сама!
У тебе звична купа гривен,
та мене за них нема!

Я знаю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я вожу тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я мрію тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я люблю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я маю тільки “Харлі”
і ”Харлі”-Марлі має мене!


А далі будь-що буде,
на те і мій талант,
нехай у злості лусне свистунок-міліціянт
я не згублю нагоду,
я досягну мети
тієї саме - зроду про яку не знаєш ти!
Ніхто нікому неповинен -
далі я уже сама!
У тебе звична купа гривен,
та мене за них нема!

Я знаю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я вожу тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я мрію тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я люблю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я маю тільки “Харлі”
і ”Харлі” має тільки мене…


2005

Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.
І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахнеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…
А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина.

1966

Раптом та ніч, уповання довгого трунок,
задихаюсь і рвусь, як натягнений смик
В павутинні панчіх ноги твої, як струни,
в білім футлярі скрипка, яка не спить.

Спраглі ми вперше музики одкровення,
лише зачувши їдкий солов'я камертон.
Шаленіє тройзілля, труйзілля по наших венах,
а в чорнозіллі цноти червцю вибухає бутон.

Озиваєшся, скрипко, тіла свого повноліттям,
у пісні пристрасті шал і чистості жаль.
Раптом ця ніч, це одкровення червоне,
коли приходить кохання великий скрипаль.

Що суджено і що лежить на серці,
як пахне стиглість і яка на смак?
Таке припізнене забарне милосердя,
бо все мені навспак, уже навспак.

Між призабулих буднів той забуток,
огарок той загарливо ловлю,
і видасться супроти смутку вутлим
наш прошумілий швидко шлюб.

Не зміниться ніщо віднині і навіки -
тобою пахне стиглість і така ж на смак.
Осанна тому світові, що в вікнах,
бо поза ним чи не ілюзія сама.

панно
з очима
більшими
за айстри

вже й наче
осінь
осінній настрій
вже я
лагідний
мов щойно
з ікони

кучері з позолітки
елегійно
дзвонять

щоденно
ходжу
з козубом
на прощу

у лісовика
що з ратицями
грибів
випрошую

та думаю
як квітку
з городця
вашого
вкрасти

панно
з очима
більшими
за айстри

Менi було уже чимало,
Коли розхристане життя
Мене ломало – не зломало,
I не вiднесло в небуття.
Та не завело у недолю,
Де сивий гнiт додолу гне,
I не розкидало по полю
Кiстками бiлими мене…

I вперте серце буде битись
В тоненьких грудях назавжди,
Бо нi повiситись, нi спитись
Я вже не зможу вiд бiди.
I вiршам вже замало цього –
На небо променем зiйти,
Менi в собi замало Бога –
Я хочу в вас Його знайти…

Я буду жити тут, де квiти
Ростуть у свiт з дитячих рук,
I де не знають Божi дiти
А нi опiк, а нi порук.
I де менi, як тiй дитинi,
Щасливим бути ради вас,
Коли в кожнiсiнькiй людинi
Себе побачу я не раз…
2001

Коли б менi священнi крила,
Я б полетiв на край землi,
Де надi мною плаче мила,
А я – обмитий – на столi.
I я б схилився над собою,
Собi на грудях руки склав,
Й закрив, як рiдному, з любов’ю,
Зеленi очi, повнi скла...

А мила б тiшила сльозами
Тендiтну свiчку в головах,
I називала нiжним самим,
I билась пташкою в словах.
А я б здiйняв над нею крила,
I стало тихо, як ввi снi,
I нас би нiжнiстю накрили
Нiким не спiванi пiснi…

Коли б менi високий голос,
Я б над собою заспiвав
Про вперте серце, що боролось
За обездоленi слова.
I з неба б янголи злетiли,
I стали з правої руки,
I на моє бурштинне тiло
Поклали жалiбнi квiтки.
А в ноги – вишиту сорочку
Iз неземного полотна.
А потiм сiли б у куточку,
Налили й випили до дна...

А я б рядком поклав їх спати,
Своїми крилами накрив,
Й на нас небеснi Батько й Мати
Не надивилися б згори.
А iз живих – нiхто б не бачив,
Нiхто пiсень моїх не чув.
Й менi б зробилось легко, наче –
Над Україною лечу.

Там Божi птахи в Божий вирiй
Несуть на крилах Божi днi…
I я б летiв з собою в мирi
I ледь шептав: – Коли б менi…

Сонце стекло у шпарку.
Темно, хоч в око стрель.
Ходить по древнім парку
Чокнутий менестрель.
Рве золоті ранети.
Топче нетлінний прах.
Киньте йому монету,
Срібну, як Божий Страх.
Знову земля і небо
Зшиті косим дощем.
— Що тобі, хлопче, треба?
Може, подати ще?
Ставить кущам підніжки,
Падає в чорну стинь.
Вистав, бідаче, ріжки,
Бороду відпусти.
Тчуть павуки тенета
На чотирьох вітрах.
Тане в руці монета.
Скапує Божий Страх…

А степ розораний
Рудими зорями.
Над лепрозорієм
Гудуть вітри.
Не будьте звірами.
Не будьте хворими.
Цілуйте камені
Медвідь-гори.
Вона кошлатиться
На сивім заході.
А ви у захваті,
А ви в шалу.
Повстали з праху ви.
І стали птахами.
І крильми змахує
Ваш батько Лунь.
Ковтайте темряву
Вічми прозорими.
Вдихайте порами,
Як ворожбу.
Не будьте звірами.
Не будьте хворими.
Бо там за горами
Дружини ждуть…

Розсувається час.
Розсуваються пізні тумани.
Море. Бриз. І пісок,
Що зсипається з білих долонь.
Що світилам до вас?
Все на світі триває і тане.
І зліта волосок,
І його досягає вогонь.
Йде від моря дівча.
Усміхається: “Янчику, де ти?"
І ятриться прибій,
І втонути сонцям не дає.
Ось вам, люди, свіча.
Хай зустрінуться два силуети.
Хай з-під ваших з-під вій
Занебесніє небо моє…
Зорям важко самим,
Адже зорі до болю осінні.
Вже на диких вітрах
Доіскрилось у ріках вино.
Скоро згаснемо ми.
І завихряться зоряні тіні…
Хай повториться страх.
Хай повториться все від основ.
Білий світ — на шматки.
Чорний Всесвіт — на білі комети,
Ви ще трішки живі,
Це було вже, було вже.
Було…
Хай спливуться віки.
Хай зустрінуться два силуети.
І пропащій сові
Перед летом заниє крило…

Ти на мене чекай
Відхололими сірими схилами.
Ти на мене чекай.
І не сивій від мокрих століть.
Допалає ріка.
І на ранок народиться сильною.
І по наших щоках
Сипоне її зоряний лід.
І почнеться туман.
І почнеться велике завершення.
І затихне зима.
І плесне жовтизною за край.
Ще нічого нема.
Хай усі називаються першими.
Ще нічого нема.
Ти чекай мене. Тільки чекай.

Зачаклуйте мене.
Зачаклуйте мене, ради Бога…
Пахне тьмою свіча,
Що колись обпекла мою суть.
Ще десь є в моїх снах
Три гори, водоспад і дорога,
І отари смерек,
Що по ночах ведмеді пасуть…
Я, здається, там був.
Я підходив до сивої прірви.
Тільки очі відвів
Від сліпої її глибини —
Поковзнеться нога.
Срібний кіготь сорочку розірве.
Це так дивно, коли
Ти усміхнений і без вини…

Блискавка світ розкреше.
Трохи принишкне час.
Свічка помре, і вперше
Я не впізнаю вас.
Тріснуть дроти з напруги,
Стлумить шосе камаз.
Зірка впаде, і вдруге
Я не впізнаю вас.
Вистигне на касеті
Магнітофонний вальс.
Північ проб’є, і втретє
Я не впізнаю вас.
Вулиць іскристі ріки
Вигаснуть пульсу в такт.
Світе ж ти мій великий…
Як же це я отак?

А що не писав — вибачай, моя пташко.
Мені було важко. Мені було важко.
Вузькі коридори, приглушені кроки.
Хвилини, мов тижні, і тижні, мов роки.
Змарніли слова і злягли сподіванки.
На склі пороками осіли світанки.
Хотілося жити, хотілося вити.
І ніч мою тисли бетонові плити.
А ти ворожила на білу дорогу,
Чи в доброму Львові не сталось нічого…

Вже сьома за десять.
А рівно на сьому
До мене на чай хтось
Повинен прийти.
Когось я запрошував
Сім років тому —
Чи в тисячній справі,
Чи так, без мети.
А чи не тебе? —
Що ночами і досі
Пульсує у скронях
Імення твоє...
Вже сьома за п’ять —
Он і чайник голосить,
Плюється окропом
І парою б’є.
Секунди цокочуть —
Я певен у тому,
Що мій візитер
Не запізниться — ні:
Уже на підході...
Уже біля дому...
Чи той, кому винен,
Чи той, хто мені...
Хтось мусить прийти,
Та дістала загадка:
Надій нетривких
На поталу не дам.
Тарельцями вкрию
Обидва горнятка.
Чай — древній і мудрий —
Хай думає сам...

Жовтень 2003

Дороги були неміряні
І вітер манив коня,
Від білого твого імені
До чорного мого дня.
А я був маленьким вершником
І бачив небесний знак.
Що в білім степу не звершиться,
Те звершиться в чорних снах.
Якщо я світам намріявся,
Хай кінь мою тінь везе
Від білого твого Місяця
До чорних моїх озер.
Останнім вогнепоклонником
Ввірвуся в легенди зим,
І ти мене скинеш, конику,
В долині розрив-сльози.

Ми давно не спускались в тишу
Лоскотати лякливу мишу,
Ми давно не шукали в небі
Місячати лункий ріжок.
І услід за стареньким лисом
Ми давно не ходили лісом,
Прислухаючись час від часу
До мовчазних його стежок.
Того лиса я вчора бачив,
Він, здається, нам все пробачив,
Він, здається, нам все пробачив.
Тільки час йому лапу спік…
Він такий, як колись, затятий,
Не хотів ні про що питати.
Лиш просив завертати в гості,
Хоч би раз на наш довгий вік

Ходить сніг по далеких містах,
Ходить сніг по застиглім столітті.
Я — не страх, я не страх, я не страх,
Я неструшений шурхіт у вітті.
Нарожево зникають таксі,
Начорняво ридають каштани.
Ще не всі, ще не всі, ще не всі
Відпекли недоспівані рани.
Не потрібно ні слів, ні хвилин,
Не потрібно ні блиску, ні ранку,
Я один. Я один. Я — один,
Хто спинився при вашому ґанку.
Ходить сніг по дрімучій пітьмі.
Ці маршрути уже заповітні.
Ви самі, ви самі, ви самі
Загубили мене в цьому світі.

В старого дзеркала в очах,
В тумані вічності,
Я хочу видивитись шлях,
Що Вам провіщений.
І бачу: щоглу корабля,
У небо впечену,
І сивий поїзд, і поля
В жалобі вечора.
Поля в росі, в росі, в росі,
Над ними ворони.
Благословляю вас на всі
Чотири сторони.

Чийсь білий плащ розвіявся, як вічність.
І два сторіччя вигнули вербу.
І заглянула горличка у вічі:
— Ворли, ворли. Забув мене. Забув.
А тут колись продзенькала карета…
Чи я тут жив, чи, може, просто був?
Волога пам’ять древньої планети
Ворушиться в голубчинім зобу.
І вигасає. Тільки щось далеке
Тривожить душу тричі на добу.
І шум дощу, немов голубчин клекіт.
А я забув. Пробач мені. Забув.

А в очах твоїх падав сніг…
Падав сніг на догоду січневі.
Я вкотре увійти не міг
У свої вечори коричневі.
Увіскритись би в блиск вітрин.
Затінитись би в тьму смерекову…
Може я і не той один,
Що колись був знайомий декому.
Сивий вітер любив мене,
Добрі звірі по снах стрічалися.
Ми не знали, що це мине.
Ми забули, як це почалося.
Налипає до босих ніг
Свіжа паморозь, мов із терну вся.
Не дивись мені вслід — то гріх.
Це не правда, що я не вернуся.

Вікнам у щоки холодно.
Страхом зоветься тьма.
Чом ми з тобою ходимо
Там, де стежок нема?
— Знаєте, нині вітряно.
Вкрийтесь моїм плащем.
Ясен не вдарить вітами,
Небо не вб’є дощем.
…Вишикувавшись клинами,
Вікна рвонуться з рам.
— Я вас веду, чи ви мене?
— Хлопче, ти тільки сам.

Востаннє ця облізла електричка.
Старенький ранок кашляє в перон.
Є в осені така невчасна звичка:
Гасити небо розпачем ворон.
А місто, що готується до свята,
Покутує торішній перегній, —
Є в осені властивість забувати
Усіх, навік загублених у ній.
І плаче хтось про листя під гітару,
Щоб двоє в парку слухати зійшлись…
Є в осені потреба мати пару,
Щоб стати знов самотньою колись.
Чиїхось правд осмислена суміжність
Ні-ні та й розлипається в дощах…
І зостається в осені лиш ніжність.
А, може, просто вогкість на очах.

Хай чекають снігу
Сни мої кошлаті.
Хай чекає снігу
Ваш старенький світ.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті…
Котику сіренький,
Буде все як слід.
Ще не шле вам вітер
Згублені конверти.
Тільки ходить слідом
Тінню за плечем.
Може, справді є хтось,
Стверджуючий вперто,
Може, справді є хтось
Впевнений іще…
Що тоді, в хурдельний
Вечір Миколаїв,
У ліхтарнім блиску,
В пінному льоду,
Я не весь забувся
І не все зоставив;
Я близенько-близько,
Я колись прийду.
Теплі щоки вікон
У пожовклій ваті,
Незнайомий присмерк
Так знайоме зблід.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті:
Котику сіренький,
Буде все як слід.

І прийдеш по першому морозі
З вітряного виру нестрічань,
Дівчинко з веснянками на осінь,
Дівчинко з очима у печаль.
Запітніють небом жовті квіти.
І впадуть. Впадуть тобі до ніг…
Дівчинко з веснянками на вітер,
Дівчинко з очима в мокрий сніг..
Захрустять сліди у мерзлій піні.
І чиєсь задивиться вікно, —
Як ступають поруч наші тіні,
Що колись не стрінулись давно…

Посоловів од співу сад
од солов’їв і од надсад
і од самотньої свічі
і од тяжких зірок вночі
а ген за плотом висне дим
проклятий місяцем рудим
І світло випурхнуло птахом
і розплатало два крила
над віковим страпатим страхом
жалкого як голки зела
Повстань і ти на два світання
на два сполохані вогні
аби отут на однині
пізнати тьми розкошування
і світло як вода з криниці
на віти порснуло пругкі
де як видіння полохкі
стрибали золоті жар-птиці
Диміли ружі. З того раю
радів я згублений в світах
що тут по звомплених зірках –
сам і смеркаю і світаю.

Мертвий сон галактик як не здушить нас,
Спати, спати, спати, бо минувся час.
Ніч блукає глупа у глухім степу.
Хто там світ протупав — тупу-тупу-ту.
Чи якась почвара, чи якійсь відьмак,
Чи господню кару насилають так?
Ніби дерта рана репається діл,
Та, од жаху п’яний, стелеться ковил.
Вирви та байраки, скитських баб ряди.
Хто ж то до галактик, був проклав сліди?
Що, як це останній із живих людей,
Кинув край страждання і до неба йде.
В цій-бо коловерті, в царстві сатани,
Ні життя , ні смерті, лиш блаженні сни.
Мертвий сон галактик як не здушить нас,
Спати, спати, спати, бо минувся час.

"А це щось мотивне, збережене
пам'яттю од першого етапу"*

Уже Софія відстуменіла,
відмерехтіла бузковим гроном.
Ти йшла до мене, але не встигла
за першим зойком, за першим громом.
Немов почвара в пекельнім колі,
довкола ж тіні, довкола кволі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа. Вітри й морози.
Гудки і крики. Чорні прокльони.
Собачий гавкіт. Крик паровоза.
І закмашини і заквагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
рейки, і пруття, і загорода.
Впали і хода. Встали і хода.
В плечі штовхають нас автомати.
Квадратне серце — в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падемо долі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику!

* Варіант вірша взято з листа до дружини.

Весь обшир мій — чотири на чотири.
Куди не глянь — то мур, кутор і ріг.
Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий,
це плетиво заламаних доріг.
І дальше смерті — рідна батьківщина 1.
Колодязь, тин і два вікна сумні,
що тліють у вечірньому вогні.
І в кожній шибі — ніби дві жарини —
журливі очі вставлено. Це ти,
о пресвята моя зигзице-мати!
До тебе вже шляхів не напитати
і в ніч твою безсонну не зайти.
Та жди мене. Чекай мене. Чекай,
нехай і марне, але жди, блаженна.
І Господові помолись за мене.
А вмру — то й з того світу виглядай.

Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну —
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгождану,
а не діжду — вибуду із гри.
Аж і гра: літають головешки,
зуби клацають під ідіотський сміх.
Регочу на кутні — буде легше
(а як буде важче — теж не гріх).
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя — одне стернисте поле,
але перейти — не помину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом — дарма,
душу хай обшмугляю об камінь —
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й значу
і якою барвиться сльоза.

X.1968

На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце і простір, і сніг.
І котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
І зголілі модрини кричали,
тонко олень писався в імлі,
і зійшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі.

I
І побачивши, не впізнаю, що вбирає остання осінь
місто, вичовгане до кості, дивовижу сумного краю.
Що востаннє у середмісті скам'янілих увись укладів
припадає зів’яле листя до неголених щік фасадів -

II
не впізнаю, - минувши радість з коловерті літ остовпіти,
збронзовіло Адамом* снити руху всупереч, сенсу замість.
Не впізнаю – в оманнім світі, у трамваї, що не спинити,
на квитки несповиті миті обертаючи - "в_наче_жити."

III
І відчувши раптовий поштовх, десь у грудях зупинку – “Ваша!”,
вийду в подиві - що за лажа? мов, зарано, і справа в коштах…
І глядітиму вслід трамваю з тою осінню, і тим містом,
доки сутність моя до краю не наповниться іншим змістом.


2005

І
У мені жили́ смаки далеких мандрів,
про жагу красуні згадки феєричні,-
хай ті речі тут не виявились вічні,
але там - цінніші стали діамантів!

ІІ
Син - пагінець. Донька - принцеса. Мила -
незбагнене єднання почуттів.
І ще вино у чаші - кров богів, -
що більше п'ю, то менша в мене віра.

ІІІ
Чимраз гостріше відчувати небуття
і з пла́чем прокидатися від страху.
І знову, зголодніло, як дитя,
шукати груди для цілющого злиття...

ІV
Де налаштовують сніги на сум і холод,
де завірюхи вчать лице ховати звично, -
такий в очах прекрасних пломеніє голод,
що й не вдягти своє тепло в "категорично".

V
Весела і сумна ота печалі треба -
вся океанська гіркота сльози
не здатна затуманити краси,
доки в моїх очах відбита цнота неба!

VІ
О, скільки часу змарнував щасливо
в цій Течії в Долонях Берегів!
А взнав лише відбитку менше диво,
як вищу насолоду почуттів.

VІІ
Грай му́зико! І чистий водограй
наповни дивом наші утлі чаші!
Не ждім Месії, бо горлянки наші
назавше з Ним покинуть винний край!


VІІІ
Ти залишився сам і дні твої не ліпші,
і путь твоя, без милих серцю - вглиб пустелі.
Пізнай жадання всі, та залиши найглибші, -
у мареві тім - суть
                                майбутньої
                                                    оселі.
ІX
Вся музика осіння стихла разом -
очищення катарсис примусовий
новий зі снігу ліпить погляд, чулий
відбиток в келиху й лиця під ніжним газом.

X
У млі турбот, у безнадії суєти,
ти все одно під захистом веселки,
котра для зору Вищого, як жилки
на тілі милої, що нею цільний ти.

XІ
О голова моя! - наповнена слідами
п'янких твоїх очей, точених смаком ніжок...
Змивав червоним, білим... Марно. Що між нами? -
якщо з вином і світом - я в тобі думками...

XІІ
Ми тільки грона, полонені долі,
приречені на смак вина.
Що амфора земна без волі,
якої тут нема -
чаклунка осінь?
Чаклунка осінь - випита до дна...

А за мною горять мости,
а за мною дзвенять підкови!
Раз у Львові мені цвісти -
тут і мучитись вам, панове!

Божеволіти од жадань,
набухати сердечним шалом,
загинатися від кохань
за новим, "ходовим товаром”.

І кінці більше не звести,
не утішитись з полювання -
у прицілах у вас хрести,
ваша здобич - розчарування.

А я вільна, як вільний світ,
я небесний відбиток міста.
Я з отими, що линуть від,
а не до, упізнавши пристань.

Я є глина для їхніх рук,
подих рими, мотив звучання -
хай небесний амура лук
вчиться обсягу попадання.

І не буде інакше, бо
Долю вершить коханців мова -
мого танку, мого тангó
у обіймах Крилатих Львова.


2004

Я вернусь у це місто - знайоме до сліз,
у подробиці рідних до розпачу рис,
і злинатиму вгору, і мчатиму вниз,
зупиняючи миті прожиті "на біс”.

Я вернуся у подих твоїх підворіть,
у розчулений протяг тривожних століть,
і ми будемо разом - хай нами щемить
од засніжених часом твоїх верховіть.

Моє місто, тобою єдиним жила,
як міняла надії на крихти тепла.
І тепер, видно чашу допивши до дна,
я вертаю до тебе – одного, одна.

Прихились до своєї билинки, листка,
до частинки малої, живого ростка,
подаруй руки вулиць, і лики святих,
силуети
                    воскреслих
                                            людей дорогих.

Я кохаю тебе - без вини, без вина,
наче дівчинка, і як в обіймах – сповна.
Я люблю тебе й іншого в світі нема
задля юнки, яку не бере сивина.


2004

* * *
Ці диво-грона нам уже довіку
не перепробувати - їх без ліку! -
та й вина з них смакує тільки Бог,
який плекати дав їх чоловіку.


* * *
Лише одну вкусити ягідку із грона -
і вже властителя на голові корона!
А від ковтка божественності жінки
зринає Всесвіт із мужчино-електрона!


* * *
Цветы и Женщина - мгновения и вечность,
Где колдовство, и страсть, и вся моя беспечность...
За це і неба Вам блакить і щира вдячність,
і над усе, за Вами вдавану обачність!


* * *
На вершині здобутків захолодно, друже,
серце мучиться там, до життя небайдуже...
А мудріший із келихом сяде внизу,
в гарних ніжках, і очі щасливо примруже.

2010


Культурологічна хиба

І знову восьме березня! Було ж, неначе,
І вчора й нині?! Чортзна-що... Таки, Рибаче,
Дарма у Рибки Золотої ти просив
Собі щасливих дам... о українська вдаче!

2011

...
Тривожно як... І за вікном,
Війни обудженої тлом,
Палання заходу - на схід,
Од краю і до краю - літ
Грози, якою навспаки,
Здавалося, неслись роки…

Збережену серед речей,
Батькі́вську тулю до грудей
Світлину - закінчи́вся біг
Півсотні літ
По смерті їх.

О ще би місяць...
                     На дахи,
Посипалися гомінкі,
Величні краплі.
               Хвиля і,
Відлунюючи у всьому,
Упала злива у пітьму,
Підносячи до сонму губ
Цілющі леза вод -
Од згуб...
А серце, серце - не у такт.

І знову ось
Не так, не в такт, -
Поривами,
Як у вікно,
У зливу, у розмите тло,
У шквал, і оперний театр,
Ріки проспект,
Безлюддя тракт,
Протягнутий сюди
Антракт;

Вкриваючи крилом дощу
Метал скульптурного плащу,
Каміння надмогильних слів,
Зітхання парків і дахів,
І біль,
І муку самоти
І розпач даної сюди
Свободи - впитої в сльозу,
І пам'ять - ріками по склу,
Грозу і ляк...
Не так,
Затакт.

Як Долі знак -
За такт, затакт...

Сліпучим рокотом спадав
За зіткненнями горніх лав
Грім, як кінцевий глашатай,
Все нижче до волання: - Дай,
Ще хвилю! -
                  Ламаність лекал,
                  Рик,
                  Спалах.
                  Змах -
І літ хорал.
І Сяєво,
І тінь Долонь
На спокою узрілих скронь.

Єдиний подих ярих мас
І струмені стіною враз,
Узявши круговертю вись,
Помчали хвилями, злились
У найхимернішу з подоб
Руки небесної - Потоп.

Та вибіливши інший лад,
Ударив черешнево град.
І брів, змітаючи сліди
Землею впитої води,
І враз утих.
І вмить потав...

І в тон із ринвами скавчав
Від арки до мого вікна
Самотній пес,
І ще - весна,
Услід усміхненій душі,
Духмянила бузку кущі...
.........