усі крадуть
у цій країні
хто більше
а хто менше
від тих часів крадуть
і нині
теж не востаннє
як не вперше.
один вкраде добра в півгривні
а інший
на мільярд вкраде
обидва перед Богом винні
та де ж той Бог
та віра де
а може нам свою країну
продати жидо-москалю
хай з’їсть країну
цю дитину
та й із хохлами
без жалю
о Боже
дай же нам не красти
не руйнувати спільний дім
себе звільнити від напасти
та об’єднатися...
а в тім…
?

6 червня 2008 року

Ми ховали кохання…
Ми наше кохання ховали.
Майже згаслий вогонь
ледь у серці золу ворушив.
Ми ховали кохання.
На цвинтарі мовчки стояли.
І легкий вітерець
милосердно нам очі сушив.

Ми ховали кохання…
На віко його домовини
встигли кинуть уже,
як годиться, по жмені землі.
Ми ховали кохання,
яке залишилось віднині
назавжди молодим,
як портрет на письмовім столі.

Ми ховали кохання…
Напевно, були ми не варті
подарунку того,
що дається людині з небес.
Ми ховали кохання,
яке провтикали на старті.
Не воскресне воно.
Не буває на світі чудес.

Ми ховали кохання…
Ми наше кохання ховали.
Майже згаслий вогонь
ледь у серці золу ворушив.
Ми ховали кохання.
Ми просто стояли й мовчали.
І легкий вітерець
милосердно нам очі сушив.

Іду вигулювати дощ під вечір,
а він - тепло ковтає просто з рук,
пускає з вітром вікнам водотечу
та ловить у калюжах кроків звук.

Гримить, паде - коліна неба збиті,
та повні світла - очі ліхтарів.
Чолом-в-чоло мене стрічають миті
і, наче ринвами, стікають з брів.

Волосся вигнулось, мов рибні хащі,
ні ниточки сухої, ані слів...
А тіло - плащ, воно - у ночі пащі.
Та холодно душі - десь плаче Львів,

бо тінь повзе, йому сльози не втерши.
У гривах кам`яних та у хрестах
він став для мене неповторним, першим.
Та доля - птах, а Батьківщина - дах.

6 Червня 2008

Ми не встигли.
Посварилися вітер із лісом,
небо хмари до ставу притисло
і посипались краплі достиглі
прямовисно.
Ми сховали
між вербовими косами пісню,
бо у грудях їй було затісно.
Блискавицями небо палало
понад містом.

А гітара:
"Я ніколи тебе не забуду,
я ніколи тебе не побачу."
Залишилась нездійсненим чудом
наша юність в долонях гарячих.
Все намарно.

Закрутили
безпритульні вітри по дорогах,
зневажаючи перестороги,
між широтами напорошили
перелоги.
Відкарали
ці дороги чужими краями,
стрічку фінішну ми перетяли
на підмостках життєвої драми
манівцями.

Наша лава -
наче зморшки, облуплена фарба,
щось вона нам нагадує звабно,
і пір"їна на скроні сріблява,
безпорадна.
Все минає.
Очі різні у наших онуків.
Рук твоїх мені вже не торкнути,
ти ніколи мене не впізнаєш...
Час спокути.

Вечоровість мій спогад остудить,
проведу його поглядом вдячним.
"Я ніколи тебе не забуду,
я ніколи тебе не побачу."

маленькі долоньки притулиш тихцем до вікна -
між татом і мамою вічна холодна війна,
на мінному полі ти між таборами - одна,

і цілять без промаху леза та кулі – слова,
між зуби проціджені – краплі нескінчених чвар;
мов крейда із дошки, стирається віра в дива,

і дротом колючим зашила вуста німота,
та краще б гриміло-стріляло, та краще би, та…
мов кішку вошиву, тягали б тебе за хвоста;

лиш …надцять минуло - це ж точиться сотнями літ,
податися геть: самокат? пароплав? зореліт?
поволі течуть кольори з олівців на столі,

дешевий частунок чи цяцька - як підлий хабар -
в нотатник товстий переможно запишеться бал…
хай краще… на вулиці топче ногами юрба.

і гнутись тобі, як вербі, доки хтось не зламав;
утрьох веслували в човні – а сьогодні сама;
так мало хотілося,
мало хотілося,
ма…

Рясненько букви точаться з душі.
Такі живі й стобарвно кольорові.
На білі, мертві клапті паперові
лягають, обернувшись на вірші.

А в серце жалять гостряки тернові:
чи все по-правді? Бо ж тоді чужі,
над шиєю здійняті бердиші
опустяться за ґандж в єдинім слові.

Із камінця коштовний діамант,
що міниться із кожним поворотом,
лише тоді народиться, як пóтом
зросить йому гранильник кожну грань.
І ювелір, уклавши свій талант,
оправою обійме щирим злотом.

кохання - вогник в темряві нічній,
що манить й тихо кличе за собою.
Це світло мрій у гавані надій,
душевний рай при зустрічі з тобою.

Кохання - серед холоду весна,
іскринка, що у серці не згасає,
солодка мука й чарівна струна,
потік стрімкий, що розум забирає.

Приходить в душу,як п’янкий дурман,
не просить в серця дозволу чи згоди,
веселий пише чи сумний роман,-
взаємності чекає в нагороду...

Немов косою по траві,
Слізьми, мов росами, неначе
Скрегоче пащею і плаче
Вовчиця-Доля на зорі.

Стеблом упала до землі
Косою ранена тварина,
Як та знедолена людина…
О, Боже, діти ще ж малі!

Коктейлем дивним, чарівним,
Роса змішалася із кров’ю,
Додавши сил її здоров’ю
Під першим променем ясним.

Згасла остання вже зоря
І сонце з вітром, мов водою,
Злизали з рани рештки болю.
Доля пустилася в моря…

Надій-вітрила, весла-зла,
У перемішку із косою,
В бою, що тягнеться грозою, -
На все це схожа Долі гра…

Є на Кавказі притча про овець,
яких баран приводить до обори.
Сумний на них чекає там кінець,
а ватажок живий виходить скоро,
в довіру входить до нових сердець,
щоби початком став для них кінець,
зростає знов до сильного покора
і поспішає свіже м’ясо до обори...
Але чи притча тільки про овець?

Заслонила небо тучка
и закапал мелкий дождь.
Скоморошит, как Сердючка,
грозный цитрусовый вождь.

Бело-синие нардепы
развернули балаган.
В нем лапшу на уши лепит
их «шестерка», зиц-пахан.

Ставит наш премьер задачу:
"До ста гривень колбасу!"
Ей бы саван от Версаче
да еще одну косу.

«Ква-ква-ква!» — как жабы с кочки.
Ложь на лжи, куда ни глянь…
Из одной и той же бочки
Разливали эту ср@нь.


Вибачаюсь за різкість висловлювань, але "маємо те, що маємо..." (С) Л.Кравчук

Привів син до матері
молоду дружину:
-Прийми мати невістку.
Як рідну дитину.

Ранком на роботу
Цілує дружину,
Мати увесь день
Колише дитину.

Слово матері не скаже
І не поцілує.
Невістка увесь день
По місту мандрує.

Минуло не одне літо,
Не одна зима,
Мати посивіла
Стала уже стара.

Каже жінка чоловіку
Постаріла мати:
- Пора чоловіче
У притулок здати.

Поглянув чоловік
На свою дружину:
-Купи рюкзак хороший
Якусь одежину.

Жінка з радості
Усе придбала
Чоловік прийшов з роботи
Усе показала.

Одінь жінко ти рюкзак,
Щоб не тиснув небогу.
Як піде мати від нас
В далеку дорогу.

Рюкзак з радістю оділа
На спину вона
- Геть із хати-каже чоловік-
Мати лиш одна.

Впала жінка на коліна
Прости мене мужи
Нашу мамку не скривджу
Люблю її дуже.

старі хати пішли вмирати до води
закрила річка їм скляні повіки
в селі порожньому на гілочці верби
повісилось від туги кукуріку

старий Сірко усі дороги стереже
зв’язав докупи щоб не розповзлися
скажене сонце вперто лізе на рожен
і палить сірником торішнє листя

набило небо об старий паркан синці
лишень коли в устах криниці смеркло
прийшла босоніж з костуром в руці
з сусіднього села на поміч церква

Душа накрилась хмаронькою туги,
і не болить уже, і не щемить,
і тільки пам'ять марно й недолуго
про щось собі з собою гомонить.

Не розібрати, я не знаю мови,
якою пам'ять пише мемуар,
я не чаклун і не митець — ну що ви?
Я битим трампом йду в драпіжний бар.

Голодні очі вже давно голодні,
безсила злість дратує і ятрить,
тепер сентиментальності не модні,
тепер... не знаю... й це переболить...

А друга ніч... над дахом... і без сонця.
І третю пляшку кидаю в смітник.
Для чого це? Чи не простіше стронцій
покласти вже під виспраглий язик?

Душа ізнов наїлася і бреше…
Ну скільки можна?! Краще — помовчи.
Твоє мовчання тільки і бентежить.
Кричи.

Отак піти у ніч
І все забути.
Сплановану програму боротьби
Спихнути з рук
Чи вигідно продати
На площі біля пам'ятника Федорову

І бути першим
З першодрукарів
І вкравши у Зефіра теплий вітер
Стрибнути з банджо
Чи на пароплані
Катати дівчину з реклами Мері Кей

І загубитись
В лабіринті слів
І рахувати зморшки на обличчі
У жінки,
Що торгує молоком
На площі біля Галицького ринку

І від життя
Чекати нереального
І знати, що засипані нездарами
Клепарівські потоки
Все течуть
У місто мрій підземними каналами

І поламати ключ
Чи загубити
Поїхати у Славське на рок-фест
І не собі, а другові з Майорки
Будинок зняти з видом на село
Щоб вивчив у всіх барвах village travel

І все життя
Розкласти на полиці
Щоб бачити, яким воно було
І щоб його зміг описати Нестор
Ще ненароджений майбутній літописець
Що дивиться крізь неба синє скло.

Суне потяг крізь час з небуття в небуття,
Ми з’являємось в ньому нізвідки.
Ми проводимо в потязі цьóму життя,
Ми у ньому супутники й свідки.

Не питаючи нас суне потяг крізь час,
Не спиняється він на зупинках.
А крізь нас плине час, він байдужий до нас,
Суне потяг по рейко- хвилинках.

На зупинках своїх ми лишаєм його,
Вилітаючи з вікон, як вітер.
Щось було і до нас, але більшість з того
Час із пам’яті нашої витер.

Суне потяг крізь час з небуття в небуття,
Він, можливо, зупиниться й зникне,
Лиш тоді, коли зникне у ньому життя…
Але поки що світяться вікна.

Хтось панічно боїться в житті
Смерті, болю, старості, відвертого зізнання...
А я, мабуть, найбільше
Боюсь розчарування.
І руки об стіну стовчені до крові,
Переламаний міст. А може і містки
Всередині...
А на руках поламані кістки.
Боюсь піти відверто
З чиїхось ясних снів
Боюсь розчарування,
Боюсь я сірих днів.
Це ж страшно, коли небо
Опуститься на дно
А ще страшніше стане,
Як стане всеодно...
Боюсь розчарування
У комусь, чи в собі
Бо ж небо, не піднявшись
Залишиться на дні.
Залишуся і я з ним
Між хмар, вітрів, думок
Не дасть-бо вітер в небі
Зробити ще раз крок

Ця беззоряна ніч довжиною у розпач розлуки
Накриває твій сон оксамитом нездійснених мрій.
Пелюстками троянд поростають порізані руки
І рубці, ніби докір чи гріх не замолений твій.

Упаду, пропаду і назад повернуся прокляттям
Не тобі, а собі і очей застигає бурштин.
Пазурами безсоння роздерта надія на шмаття
і на шиї прикраса із чорних думок-намистин.

Обіцяй мені рай, або спокій прадавньої тиші,
І збреши, що пішовши туди не запрагну назад,
І душа відлітала у сутінь все вище і вище,
І шукала загублений шлях у божественний сад.

Слізно осінь голосить, бо нас вже з тобою не стало.
У байдужому світі лиш тіні віднині живуть.
І у сивому небі двом душам повітря замало,
А у сивому небі вітри невблаганно гудуть...

Приспів

Я буду знаком небес,
Буду сотнею лез,
Що дощем упаде на долоні.
Ні прийти, ні піти,
Бо довкола хрести
І стікають краплини солоні.

Зима рида осінніми дощами,
У сутінках ховаючи сніги.
Тривожно вітер довгими ночами
Самотнім птахом б'ється у шибки.

Збирає ніч принишкле мокре листя,
Нашіптуючи людям добрі сни,
Їй байдуже, що вітер знову злиться:
Не буде в них подружньої весни.

Колись вона у нього закохалась,
Сподобалися їй його пісні,
Та серцю не накажеш - розпрощалась
І відпустила з Богом навесні.

І жила, в кулачок зібравши серце,
Сльозу гірку ховала від людей
(Тих сліз би назбиралося відерце)
І зовсім не чекала вже вістей...

Гортає ніч неквапно книгу долі,
Оплакує зима її любов.
У серці біль згасає вже поволі:
ЇЇ весна не повернеться знов...

Від співали соловї в кущах,
Для мене вже літо минуло,
Від гомоніла осінь золота,
Майже нічого не було.

Не жалію за минулим читачу,
Життя тече як вода,
За минулим не тужу, не плачу
Старість, не прошено, приходить
Повірте - це біда.

Біда не тому, що молодість минула
Не повернути літа молоді,
А що дальше то буде?
Не байдуже, по правді, мені.

Хотілось у світі прожити
Років хоч до ста
Все обдумати, минуле,
Істина в світі проста.

Що зроблено хорошого
Щоб онукам залишить.
А що ще не зроблено
Хочеться в світі зробить.

В хмільних смерканнях я знайшла тебе.

Сказала це й побачила:мій фотік допоміг. Торозділилисьнебеса.У фокусі-лиш ти.

Коханий мій.Душа у душу йде так важко.

Як довго я чекала.Я наче,кошеня сліпе на роздоріжжі

талан свій роздавала за вкрадені у мене мідяки.

З усіх публічних поцілунків лиш твій корону першості здобув.

Я хочу,щоб ти знав.Я є.

Сурмять ієрихонські труби з глибин гучним призивом,втонути в них не страшно.

Померти мусив би Париж. Від унісону алого сердець. які не знали слова:"Смута".

Краплі дощу ,немов лезо
Залишають на серці шрам.
У душі і сумнів і безладдя,
Почуття стрибають то тут, то там.

Сильна духом чи слабка,
Та енергія несе.
Прагне щось знайти,шукає
Та нема цього ніде

Краплі обпікають твоє тіло.
Дивне відчуття,невже кохання?
Збагнути це чогось не захотіла-
Закреслила можливість на страждання!

По максимуму кайф ,
Й по максимуму біль.
Спочатку потрапляєш в рай,
А потім рани роз"їдає сіль.

Вона-незвична особистість-
По житті не йде,а пролітає.
Та вибирає мінімалістичність,
Хоча бува й ніщо не вибирає.

Катастрофа це чи жах,
Чи глобальне потепління!!
Одним словом крок-це страх,
А стояти-це уміння.

Розчарування у кінці.
Пошматовані почуття.
Дощ лікує рани слізьми.
Але ти вже не любиш життя...

Свет моей души Не Не разбить роптаньем тишины

Лайковой перчаткой выстрелю «адью»

В воздух,зараженный СПИдом.

За стеной растут мельниц крыла

Ты, скажи мне милый:»Что такое стон?»

Я все чаще вижу,как могуч его размах.

Улицы так горьки,как лимон.

Кто –то,где-то,почему,знаю точно

Сотворил ловкую удачу.

Только вот кадык грехов задержал ее на пограничье

неньки –Украины и Москвы.

Все мне видяться лица царские,обедненные кислотой

Все мне хочеться в степь просторную поселить гламур

Иногда так дорого продают кушаки-бубенцы солодовои красы.

Иногда так скоро предают друзья,лиш ты скажешь:»Знаю».

Знать нужен ворам калиновий тин у хатины белой.

Знать везет нас машинист глухой по Европе так же,как хотел б он быть барабанщиком удалым.

И нуриевским прыжком мы хлестнем больно Хартию Січі.Наше "Так !"над Бугингемским возвестит о королевском дне рождении.Мы дамкловым мечем разорвем славу герастратову Чорную как біль.

Реки крови по коленом нам,

Славным детям ариев и ворожей.

Кто вложил свои перста мясника, в раны наши,

Не забудет никогда

Вкуса воли гуляйпольской.

Нежнее нежного :я знаю ты- не ждешь

Я дотянусь к твоим губам,уйдя в последний миг.

А ты не будешь вслед смотреть.

Не станешь мне звонить.

И говорить ненужные слова.

И от чахотки не умрешь.

Не згинешь на войне.

Весь покорежен и согнут вдугу,

в изгибах бедер примостился солнечный восход.

Гляди, как два каноэ превратились в коромысло.

А что же мы? Не знаю и не ведаю.

Спроси у месяца,у звезд,у Солнца,ветра и земли.

Вот только вычертил мальчишка-Боженька ножиком на Луноликом слово :"Нет".

Проклятый пустомеля! Знать,мы его игрушки.Знать плачет он,и мамочку зовет.

А голос мой не мой. Так стала я игрушкой.А раньше пела кольбельные. В часы Матриархата.

И закланный телец дрожал в моих руках. А святые гостили в каждом доме.

Не в силi час назад вернути
Як дрiбну кару за вину
У залiк вiчної спокути
Я повiсть розкажу сумну.
Нащадкам з вiльними руками,
Хто перед поглядом панiв
Не звiдав страху, не скипiв
Й затим не бряцав кайданами.
Страшною розповiдь моя
Для духу нiжного здається
Забутих звичаїв змія
Нiмим прокльоном завжди б'ється.
Хто з нещасливих, скiльки всiх
Оплатить цiну за мiй грiх?

Закрила хмара чистi схили
Прозорих весняних небес,
Дощi як скло повiтря мили
В країнi вiльнiй вiд чудес.
Та от назустрiч дню новому
Вiд сонця свiжi промiнцi,
Як звiстки доброї гiнцi
Долають довгий шлях додому.
Духмяний запах густих трав
Надходить щiльною стiною
Озвуться зойками забав
Цiєю теплою порою
Зелений килим лук, поля
Гаї, болота, вся земля.

В лiсах несходженi стежинки
Орда незлiчена тварин
Цiлодобово без зупинки
Торує в зарослях ожин.
Кидають контури шулiки
На лоно нив рухливу тiнь,
А в безтурботну далечiнь
Несуть спокiйнi води рiки.
Химерний ромб гадючих зграй
Повзе мiж голого камiння
Земля болiт, суцiльний рай
Для тiла нижчого створiння,
Та з їх рядiв збере врожай
Лелек дзьобатих поколiння.

Ye banks and braes o' bonie Doon,
How can ye bloom sae fresh and fair?
How can ye chant, ye little birds,
And I sae weary fu' o' care!
Thou'll break my heart, thou warbling bird,
That wantons thro' the flowering thorn:
Thou minds me o' departed joys,
Departed never to return.

Aft hae I rov'd by Bonie Doon,
To see the rose and woodbine twine:
And ilka bird sang o' its Luve,
And fondly sae did I o' mine;
Wi' lightsome heart I pu'd a rose,
Fu' sweet upon its thorny tree!
And may fause Luver staw my rose,
But ah! he left the thorn wi' me.

Маленький тепленький комочок
Обійме лапою й мурчить.
Розбуде в ранці – їсти просить,
Залізе в шафу посидить.
Рудий, рідненький, як дитина!
Попросить випустить на двір
Стрибне на дерево – картина,
Бо кличе зняти, а наче звір...
Підластиться – налий сметани,
Як хтось сказав: «сама любов».
Де б ми не спали – завжди з нами,
І не відкрутишся... О! Знов знайшов! ))))

  чем, дарлинг, занимаешься - с утра?
  всё, что придумал, то пришло - смотри же сам -
  (колючей проволоки сматывая трал)
  в зрачках (забытых, завтрашних) - тех самых!
  ртуть не застынет каплей сургуча -

и это - радость.

  и, значит, ясно, - время есть ничто
  смотри же глазом поднапухшим, мокрым
  (из мёртвых слов не сотворишь лицо)
  что там тебе на ухо шепчут мойры? -
  что самолётик переломан штормом?

и это - тоже.

  и это точность. вид в открывшийся абсурд.
  тебе по нраву - падаль или гниль? -
  (в зрачках твоих теперь не страх, - скорей, испуг)
  - из этих форм не возвести/шь  фундамент.
  твоим рукам нет права даже к глине.

не то, что к камню.

одна надія – президент
хоч має він мету не нашу
бери намет і кулемет –
і на майдан – варити кашу
яку ти звариш – поїси
якщо не з’їсть
тебе сильніший
він теж голодний
сучий син
та ще й у депутатській ніші
регіонали
литвини
нашісти
єврекомуняки
ніхто не визнає вини
та й депутати з них ніякі
але з’їдять
смачний презент
чекай коли спасибі скажуть
одна надія – президент
хоч має він мету не нашу

4.04.07

Ніка, вірю, переможе!
Очі, ой! Дівочі...
Вірші чує - голос божий,
І римує ночі,
Крихти-зірки, кроки-ріки,
Озеро-зеро...
Вірші пише - людям ліки,
Ангела пером!

Моститься міст під шлях,
місто - одної масті.
Дощ - наче в небо цвях
вбитий - нема як впасти.

Осінь - з осини кіл,
з хмар - відьом колотнеча.
Крейдою - безліч кіл,
гнуті під небо плечі.

Жаль, як ужалить жаль,
вакуум в серці чулім -
вибився з ритму чвал,
холод співає "люлі".

Ніч - наче втечі слід,
зоряна завірюха.
Слід у тумані зблід,
тиші набрали вуха.

Голос - жевріння тіл,
зв`язані звуки туго.
Степ - застелити стіл,
пам`ять - дорогу другу.

Світло - вертає мить,
щастя - прийти до тями.
Місто - мене приспить,
ночі присипле яму.

1 Червня 2008

Заходжу до ПМу ради гри та ржачки -
не ради рейтінгу, не ради лаврів слави.
Читаю - все воно якось біжить від срачки,
навіршомазили, мов тістечка - до кави.

Навипендровано, нализано у дупах,
напихано пихатістю і римо-дрочем.
Штамп ґеніальності на вірше-трупах
не клеїся - хоч розумом, хоч скотчем.

То "синього кота" - вже місяць, як поносить,
то Нахи зачинают трахать патрійотів,
то Їжачки все щось викопуют та косять
і всі розумні, наче кулі на підльоті.

Така то все нудота - ті пегасні клячі,
ті глупі вибрики від сивої кобили.
Піду я краще з кумом добре побанячу,
бо вже з Сірком сміятисі не маєм сили.

4 Червня 2008

Нью-Йорк

Нью-йоркери
Цей плід майстерних рук велике діло -
Усі гризуть, а ябко не змаліло!

Нью-йоркери *
Я і мій гаманець, ми - творець і митець,
ми - бомонд, що мов куля летить навпростець.

Львів

Львів’яни
Так небагато справжніх їх, але місцями
помітні світлі лиця - то львів’яни.

Львів’яни *
Пихаті хробачки,
уже гробниця міста -
біліша за кістки -
темніша чорних снів.
І ви їсте себе,
І хвиля урочиста,
коли усіх з’їсте,
у славі дня прийде.

Київ

Кияни *
Там де цвіли каштани,
колись жили кияни,
а нині – поторочі,
з нутром чорнішим ночі.

Париж

Парижани *
Куди не глянь: історія – про спраглі лона,
і про мужів, що зникли за Наполеона.

Москва

Де біле – перший сніг і після бані сраки,
за грубі бакси "білокам’яне" знайдуть писаки.


........................................................

“Прости, мій Боже, за ті жертви люду,
що вдіяв, зупинитися не міг!..
Дітей, жінок, мужів їх не забуду,
Як їх вбивав...Тяжкий нестерпно гріх...
Тепер прошу я за вину спокути:
Обличчя їхні бачу уві сні...
І не дає гріх горе те забути,
Всі жахи, пережиті на війні.”

Безжальний вбивця? Найманець той – кіллер?
Ну, як назвати правильно його?
Приносив смерть, і це не модний триллер,
Вбивав – не знав за що й кого.

Наказ приймав і віддано корився,
Душі не може спокій віднайти,
Бо в очі, що благали не дивився, -
Від привидів нелегко утекти.

Не спить свідомість, стриматись несила,
Кричить щоночі вороном в імлі:
“І як земля туди мене носила?
Вік доживаю в муках день при дні.”

Люлі-люлі, донечко,
мружтесь, оченята.
Спить у морі сонечко,
в нірці — мишенята.
Нічка у віконечко
дивиться любенько.
Люлі-люлі, донечко,
спи, моя маленька.
Люлі-люлі, ластівко,
пташко-щебетушко.
Хай шепоче казкою
сон тобі на вушко.
Маминою ласкою
вкриєшся тепленько.
Люлі-люлі, ластівко,
спи, моє серденько.
Люлі-люлі, донечко,
все лихе минеться…
Хай до тебе долечка
все життя сміється!
Зійде рано сонечко,
встанеш, веселенька.
Люлі-люлі, донечко,
спи, моя маленька.

Омана світла спала із очей –
Нічого не лишилось від кохання...
Лиш, часом, в грудях, щось, однак, пече,
Коли на землю котиться смеркання...

А хід думок все сплутаний такий –
Я заблукала серед них... О, Боже!..
Здається, що кохала я віки, -
А без любові серце жить не може.

Душа на волю веться не дарма...
Вона вже вільна, наче вітер в полі.
Ніщо душі святої не трима -
Тож хай співа - лікується від болю...

І начебто було усе:
і пристрасть, й біль розчарування,
і ми вважали що – кохання...
був страх, і «погляд в душу»,
Було зізнання... і любов!
Схід сонця був, і місяць, зорі.
Й мовчання – краще сотні слів!
Ми разом були і на волі,
А день поволі сутенів.
Щоб озирнутись сил немає
Я пам’ятаю тільки шмат життя
Коли планета умирає
Лише для мене... Каяття?
Воно застрягло в горлі-пеклі
Його не крикну, й не проси
Лише для себе, у конверті,
На згадку залишу ці дні...

Знову постарішав
Ще на кілька спогадів
Для онуків

Ще вчора разом у футбол ми грали,
В кущах курили на прищепці цигарки...
Ми "мріяли", а не безглуздо "знали"...
І світ міняли з легкої руки.

А потім, ми хотіли "з бруду в дамки",
Пожежі вибухали у серцях,
Змінився світ у принципові рамки,
У присмак революції, у страх...

На жаль, сьогодні всі уже дорослі.
Забули і про мрії, і про гру.
Стежини простоти, травою вже порослі,
Нам радість замінили на журбу.

Забуло серце вiсть прихильну
Задачу розв'язати тильну -
Дорожчу цiну треба дать,
Щоб з серця власного прогнать
Красу жiночу, ситну вроду,
Яка i в спеку i в негоду
В душi одна, в очах одна
Завжди вона i все вона.
В горiлки вартiсть невелика
Любов з уяви чоловiка
Вона не витравить тихцем,
Та й я з нестертим олiвцем
Уже лишився б без роботи,
Ну нi, дружок, твої турботи
Тобi так просто не звести
До склянки, слiз i самоти.
Гнiтючiсть духу в гнiтi тiла,
Щоб думка вбогiстю не скнiла
Микола заходiв комплект
Намiтив зразу. Вiв конспект
Чи то щоденник вчинкiв власних,
В обiйми хвиль озер прекрасних
В росистi ранки й вечори
Ввiрявся з шумом, кольори
Нудьги, журби в їх пiнi бiлiй
Змивав, сприяв витiвцi вмiлiй
Сусiдських, славних хлопчакiв,
Коли тих крейдою плюсiв
Вставляли пальцi нетримтячi
Мiж iмена свої й дiвчачi.
Робота - другий доктор-час
Страждання зменшує запас
I мiж людей, в людському вирi
Гiркого шкодування гирi
Вiдчутно втрачують вагу.
Як пристрасть вiрного слугу
Закличе в розум божевiлля
Вiд бунтiвливого свавiлля
Пiднятих вiдчаєм iдей
Йому як древнiй Прометей
Рядок чужих трудiв рятунок
Приносив мов живильний трунок.
Бадьорив тiло жвавий склад:
"Любов - зелений виноград,
Його ти не зiрвав навмисне,
Хоч вiн над головою висне
Родзинки кислi, смакоти
З їх соком не вiдчуєш ти".
Йому б на мiсце iдеала
Промiнчик iншого кристала
Крiзь призму часу пропустить,
Забуть минуле, захистить
Майбутнє новим силуетом
I перед звабливим портретом
Радiти сонцю в тьмi ночей,
Що сяє з люблячих очей.
Кого манила врода жiнки,
Той розум свiй на мудрi вчинки
Навряд коли застосував.
В тi днi мiй Коля прочитав
Постiйний в пошуках розради
Десяткiв з два книжок, розсади
Думок достойних авторiв
I мiж обгорнутих томiв
Листки паперу пожовтiлi
Мiсцями порванi, в чорнилi
Дiстав, здивований проте.
Столiття лаврами пусте
Дихнуло згiрклим ароматом,
Там лист, вiдiсланий солдатом,
У рiк п'ятнадцятий, з вiйни,
Банкнота царської казни,
Вiд влади зниклої остаток,
З червоним кольором печаток
Чотири польськi паспорти
Й газетних вирiзок пласти,
Докупи збитi, неприм'ятi,
Пасочком щiльно перетятi.
Все переглянув, все вiдклав,
До рук останнiй стосик взяв
Нерiвних почерком записок,
Вiн довго iз дужок i рисок
Збирав склади, з складiв слова,
Яснiла в Колi голова
Вiд слiв старої таємницi,
Яка мiж книжок на полицi
Була невидна всiй рiднi,
Хоч пролежала довгi днi.
Кiнцем минулого столiття,
Ним датувалось розмаїття
Росiйських, польських й наших слiв,
Спочатку сам я не хотiв
В подiбну вiрить випадковiсть,
Пiзнiше напiвстерту повiсть
Реальним втомлений життям
Читав з заразним почуттям
Любовi до краси i вроди:
Частинку власної свободи
У нiй прапрадiд приховав.
Про кров насичених забав,
Про лють, зневагу, страшнi стони,
Про грiх, кайдани, перепони
З свого життя, чи з вуст чужих
На склонi лiт, пiзнавши лих,
Вiн написав. Не знаю, й нинi
Їх страшно прочитать дитинi.
Та в літо це мiй органiзм
Бажає скритий романтизм
На волю випустити з тiла
I я, тиняючись без дiла
Пiд сонцем й тінню, як в раю
На суд ваш скромно вiддаю
Переказ стислий документа,
Маловiдомого фрагмента
З iсторiй нашої землi
Яких не знали ми малi.

Не рятують ні кіно, ні книжка.
І чого тобі тепер не спиться?
Сон-трава у вазі коло ліжка.
Скачуть мрії, мов баскі лошиці,
Гривою лоскочучи лице.

Одягаєш платтячко із ситцю
У дрібний горошок, ех, кобітко!
У палкі сімнадцять всім не спиться!
Кинувши у щастя суму дрібку,
мрієте в дуеті з олівцем...

На задвірках цивілізації,
Там де жив Миклухо-Маклай,
Зовсім інша тепер ситуація,
Кого хочеш про це спитай.

На задвірках цивілізації
Значно менше тепер людоїдства,
Зате більше гризуться-кусаються,
Тобто, в цілому, всі гуманісти.

Усіх ідолів спалено й капища,
На їх місці збудовано храми.
І дарма, що, ймовірно, на згарищах,
Та зате там усі християни.

Із задвірків цивілізації
Про культурні звитяги йдуть звістки:
Досконалими є дикі танці,
Президент вивчає англійську.

Із задвірків цивілізації,
По усьому світу мандрують,
Забезпечуючи інтеграцію
Прибиральниці і штукатури.

На задвірках цивілізації,
Там де жив Миклухо-Маклай,
Зовсім інша тепер ситуація,
Кого хочеш про це спитай.

Тоді я тільки бавився в поета,
а ви були у класиках, коли
до мене раптом просто із портрета
ви підійшли і руку подали.
І як же так? - ще вчора педагоги
мені за вас могли вліпити "два",
а тут - людина: очі, руки, ноги
і найпростіші всміхнені слова.
І як же так? - у мене пальцем тиче
за вірш бунтарський кандидат наук,
а тут лице таке невойовниче,
що вчить добра без вимог і принук.
тоді був час надіями багатий,
та вже Хрущов на п’єдестал поліз.
І вже йому набридло одягати
у людяне лице соціалізм.
Ще не свистіли кулі, лиш нагайки,
і знов із храмів пропадав Христос,
і знов почав закручувати гайки
невидимий і всюдисущий Хтось.
Коли ж померли Рильський і Тичина -
обранці Бога, загнані в раби,
зостались ми за Вашими плечима
перед вітрами дикої доби.
І далі б ВІам прапороносцем бути,
у славі йти, не бачити потвор,
а ви бездомним душам повернути
надумали вкраїнський наш Собор.
Ви добре знали, що неправда мстива,
та Ваш Собор - він був уже і наш.
Тому даремне силп нечестива
збиралася на звичний свій шабаш.
Даремне тюрми роззявляли двері.
Людська подоба злізла із потвор.
Хитнулась найоблудніша з імперій.
Але - заклавши міну під Собор.
Ще вчора ми за вашими плечима
були несхитні на вітрах доби.
спочили Ви. та чи душа спочила,
коли народ дуріє від злоби?
Вже й ми в літах. І нас вітри прошили.
Не схитнемося... А вітри гудуть.
Ви Україні душу залишили.
Хай так і буде. Небеса пождуть.
Упасти б нам сьогодні на коліна
і влити голос у небесний хор,
але кипить, клекоче Україна.
І ми ще злі. Та прийдемо в Собор.
1995

Згорнути ненависть в надмінний егоїзм,
Весь біль кудись у глиб зарити,
А потім сумом отруїти організм,
Кілок собі у серце засадити.

Відкласти десь подалі почуття.
Закрити у коморі світлий спогад.
Огородитися стіною від життя...
Сховати у руках від сонця погляд.

Забути вальси кольорових фарб,
Закинути альбоми мрій пилитись,
Втекти, лишивши весь здобутий скарб.
Щоб хоч би раз при цьому русі зупинитись...

Хоч не на довго, на найменшу мить
Цей хаос божевілля залишити.
Почути те, як тиша задзвенить.
І в цій симфонії нарешті відпочити.

Ганні Осадко

Залиш на небі блиск агата,
Не всі подолано пороги,
Хіба я так прошу багато? –
Дороги, Господи, дороги!

Опустить Місяць білі роги
У став, де ніжиться латаття,
Коли не вистачить дороги –
Багаття, Господи, багаття!

Вогонь ще вугликом жевріє,
Малює смужки кольорові,
Коли й багаття не зігріє –
Любові, Господи, любові!…

змішались як фарби світи
і небо плаче громовите
і я одягнута у вітер
тікаю з причалу
в кімнаті розсиплю піски
мій пензель розмиту
оближе палітру
і човен печалі
у рамки я наче в тіски
поміщу над ліжком
а потім розітру
і чайки кричали
невдалі і хибні мазки
і я винувато
ковтала повітря
старіли й минали
полотна й життя сторінки
а хмари як вата
пронизані світлом
до мене припали
щоб трохи відпити туги
а потім у квітах
вродитися літом
я все відчувала
з полону чекання й жаги
дощами омита
закоханим тілом
за це проростала

Якось пішов з друзями в ліс
По ягоди і гриби,
Друзі пішли в одну сторону
А я, як завжди не туди.

Ішов ярами, та долинами
Вийшов на горбок.
Відкрився перед мною
Зовсім другий лісок.

Невеликі там дуби,
І багато там кущів
А над ними зграй комахів
Дуже схожі на хрущів.

Повернувся звідки прийшов,
Але стежини не знайшов
І на вмання я пішов.

Блукав не знаю скільки
Аж стемніло, заховався під ялицю
Надомною хмари чорні,
А тут чорт послав лисицю.

Поглянули на мене
Її сірі очиці,
Підняв палку,
Вдарив їй по пиці.

Замахала хвостом
Затряслися кущі,
Я побіг за нею
Чуть не зламав хрящі!

Бігав по кущам
Не знаючи тями
І залетів у низ
До якоїсь ями.

Карабкаюсь у вверх,
Щось тягне за ноги.
І думаю як вибратись
Дійти до дороги.

Я на верх, а то униз
Порвало штанину
Все таке вийшов з ями
У добру годину

Навколо світло, сонце гріє.
Де поділись чорні хмари?
На поляні чи то люди,
А чи звірі
Може це мої примари?

Протер очі, стрепехнувся
Сів на пеньок оглянувся.

На поляні стоїть хата
тином огорожена
Не велика і не багата.

Посидів на пеньку
І рушив до хатини,
Щоб запитати де я
В якоїсь людини.

В хаті світло,
І співають там пісні
Чи це дійсно, чи це мара
Може все це є усні.

Зайшов у хатину
Там співають люди,
А між ними рогаті
То здається юди.

П'ють горілку за столом-
Там чоловік із сміхом,
Топірцем оперезаний,
підперається міхом.

Зайшов у хатину
Пройшов поміж них
Гамір і спів
Зразу чогось зтих.

Усі зразу піднялись
Піднесли горілки
одягнуті в лопухи
Танцювали дівки.

пити з ними не хотілось
Затряслись ноги із з страху
Щось- то гукнуло, загриміло,
Якийсь чорт впав з даху.

Розвалилася хатина
Кудись поділись люди.
Я стояв і дивився,
А що то далі буде.

Почулися голоси
То мене гукають
Значить, ще живий
І мене шукають.

Розказав як я упав до ями,
Посміялись надомною:
- ти ж лежав без тями

Обличчя у крові
На голові ґуля
Не велика,не мала
Майже, як цебуля

Як все було
І досі не знаю,
Чи то правда, а чині
Я не пам'ятаю.

Мы ждём, когда придёт весна
и всё проснётся ото сна.
А как весна к нам в дом войдёт -
народ тепла и лета ждёт.

Когда лето жар приносит,
то душа водицы просит -
в ожидании прохлады
люди осени уж рады.

Осень зачастит дождями -
снова ожиданье с нами:
хотим мы снега белизны,
чтоб после снова ждать весны.

Немов шуліка,
вп'ялась нігтями в спину.
І я вже кінчив...

у часової прірви два лиця
бо недаремно сказано – об-личчя
вони оби-два нам з тобою личать
хоч на мені іще личина ця
тутешня – тіло body оболонка
кістки під шкірою і м’язи й жир
і де ти душе? поміж типажів
піди його шукай – отам де тонко…

…и, увлажняя солью раны
через прозрачные одежды,
так бестолково толерантно
и бесконечно безнадежно,
так правильно в какой-то мере
бросал ты, словно в землю, эти
слова, невинные, как звери,
и беспощадные, как дети…