Вутле суденце – кораблик з кори,
в трюмі – олива і цина...
Хвилі – над небо, і Бог догори
дівку підкине, як м’ячик: «Лови!»
А не зловив – не підводь голови…
Я – у воді. До води говори:
Перша.
Остання.
Єдина.


Єдинокровна, яка не одна:
Біле лице, океанна стіна,
Ані кровиночки, ані…
Пальці замерзлі намацують плоть…
– Ти, моє серце?
…Сміється Господь:
– Це все апокрифи, Аню…

Єдиновірна, а віри катма,
Сумнів у серці – як довга зима:
Як перебути останню?
Північ. І грюкіт у двері…
– Заходь.
Ти, моє щастя?
…Сміється Господь:
– Це все поезія, Аню.


Єдиносуща, бо сутність – то кров.
Що я шукала і що ти знайшов?
Безмір води чи намули?
Ніжна долоня – золочена лодь…
– Здрастуй, Любове…
…І мудрий Господь
Душу до Тіла притулить…

Ти замовкаєш, бо звук тут persona non grata.
Ти не шукаєш, а отже, тепер я одна.
Надто свята, серед цього розпусного свята,
Надто висока між нас виростає стіна.
Хочеться вітру, бо протяг – ручний і без тями
Я відкриваю вікно і ступаю кудись…
Небо, мов кров. Бо солоне й гаряче так само.
І так само тече по долонях. Дивись…

Гуашшю розмальовуєш всі грані мого серця,
Пелюстками отруйними розбавлюєш абсент.
Молекули розбіглися – перчинки твого перця,
Усе тепер закінчено, усе тепер the end.

Тобі хотілось солодко, а я могла лиш гірко.
Розбилась в кухні люстра, не вдався твій портрет.
Весна ще не настала і краще перевір, бо
Усе тепер закінчено, усе тепер the end.

Тобі ще мало мого шлунку?
Бери, не бійся, їж його!
У мене він найвищого ґатунку,
І буде гарна пара для твого.

Ще може дати серця під томатом?
Куштуй, воно наповнене людьми,
Тобі буде ситніше, їх багато,
Не будеш відчувати самоти...

Соромишся очей мене доїсти?
Та їх давно уже нема,
Хотіла я змісити твоє тісто,
Тепер ти тут, а я одна.

А мою кров давно вже випив,
Тоді, до піцци. Вже згадав?
Моїми ребрами порипав
І гарно так посмакував.

Моє кохання з ніжним егоїстом
Дає про себе знати привселюдно:
Я почала від стресу більше їсти,
І через це усе ніяк не схудну.

Усі пориви інтелектуальні
Пригнічені голодною журбою.
О, скільки часу нищу я в їдальні,
Надіючись на зустріч із тобою!

Розтягую сніданок до обіду,
У сандвічах шукаючи спасіння.
Мораль: незастосоване лібідо
Призводить врешті-решт до ожиріння.

Чи є поезія в віршах моїх,
Чи правда є в словах віршів журливих?-
У квітах непомітних, польових
Краса зростає для очей вродливих.

Я не змагаюсь із майстрами слів,
Іду в життi стежиною своєю
Та, як поет, натхненний Музи спів
Я розумію серцем та душею.

І в чистоті джерельних слів живих
Дбайливо мові шану я складаю,
Мов діаманти сяючі шукаю
У справах поетихних та земних.

Слова приходять з глибини віків
У оксамиті щирих почуттів.

Заходь і забери усе, що маю:
Усі ті почуття, в яких живу,
Запал вогню в мені, ключі від раю,
І радощів, візьми, моїх журбу.

Усе даю, бери собі що ближче,
Лише душі не треба, не чіпай.
Нащо вона тобі, скажи у вічі?
Вона не є твоя, і ти це знай.

Надії загаси останній промінь,
Лиши по-собі попіл сподівань.
І хай моє життя зазнає повінь,
Коли потоне корабель бажань,

Для мене це не є найгірша втрата,
Бо все, колись, повернеться ще знов.
Усе оце - душі моїй не варто,
Бо це - не на секунду, не любов...

Всі тіні показують мене,
Годиники повернуті стрілково,
Загостреними кутиками б’єш
І дивишся на мене так казково.

Ново
Вагаюся до нових відчуттів,
Залишився один лише світанок.
Поринь в глибинність сутінків моїх
І не лякайся сірості фіранок.

Останок
Останок мого запаху тобі,
Ортодоксальну бачу перспективу:
Чим більше буде сухості в мені,
Тим краще цінуватимеш ти зливу!

Думок сірих драговиння затягло у глибину,
Вперлась лобом підсвідомо у якусь глуху стіну.
Серед різних барвів світу сіру хмару я знайшла
І сама начарувала, щоб зима скоріш прийшла.

Приспів:
А ти, зіронько, лети, це твоя орбіта,
Не завжди відомо нам, чия карта бита.
Сірі думи, хай їм грець, зможу подолати,
Маю я до біса сил, я ж дружина й мати.

Є у світі чорні діри, є пилюка від зірок,
І приховують тенета сірі сутінки думок.
Десь у всесвіті блукає моя зіронька мала,
Аби навіть захотіла, я б її там не знайшла.

Приспів:
А ти, зіронько, світи, що твоєї сили,
Бо з тобою не усі справи ми зробили.
Не лякайся чорних дір, не страшна пилюка –
Сірі хмари від зірок, коли зірка злюка.

Проснулся,
Не дописано письмо,
Но мне, конечно, это всё равно,
На то, что в нём ошибок много.

Мне грустно я люблю её,
А сам приехал я, со свадьбы друга.
Мне плохо, выпел очень, много,
И организм устал за двое суток.

Но я хочу с тобою быть всегда,
Питаюсь написать, хотя бы слова два.
О том, как было хорошо на свадьбе,
И плохо, что она не наша.

11.11.08 14:23

На суміш вітрів вона плаче, як плаче осіннє листя,
по вікнах тектиме жаль і спонтанна дешева проза,
вона вип'є кави, ловитиме квіти із снігу. Й хтóзна,
куди подалась, точніше, куди вони вдвох подалися -
вона і її мовчання - шматок корабля і розбита щогла.

Ця епідемія виру самотності начебто оніміла, наче...
...раптом тиша ключем здійнялась у тепле повітря,
у неї терпіння, як меду солодкого, жовта палітра,
вона розмовляє із морем та пристанню. Бачиш
її білосніжний фільм у сумі зриває останню квітку.

Від того, що наболіло, зриває приталі крила із льоду,
вона - порцеляна сьогодні, а завтра, як річ із вати,
м'яка та білява, обличчя - розмінна монета, карта,
розпач тримає в лялькових холодних руках. І згодом
зорі розсипле у чайну ложку -
хвилину втрати.

Але на суміш вітрів вона плаче, згубивши рядки життя
чи те що ховалось між ними, як вирок душі й метушні,
накладено вето на сльози, хоч як без них біль уві сні
стікатиме краплею смутку. Ніжною стане її щока.
Вона ще раз заплаче й топитиме серце із снігу
у теплій воді...

Не вір, коли всі кажуть: ти слаба,

Не вір, коли всі кажуть: ти богиня.

Бо першим ти потрібна як раба,

А іншим просто сумно без обіймів...


Не вір, коли всміхається туман,

Не вір, коли замріялась безодня.

Бо перше - це прихований обман,

А друге також пройде тижнів зо два...


Не вір, коли дістало все навкруг,

Не вір, коли радієш щиро світу.

Бо перше - це лиш сварка між подруг,

А друге - це лише букетик квітів...

Зів’яне скоро день, розтане вечір тихо
І нічка прокрадеться шкодливим кошеням,
З календаря вкраде листок собі для втіхи
Й, пустивши пастись зорі, намет розкине снам.

У цей безмовний час, розмірно й величаво
Крильми розтявши неба зачорнену блакить,
Утомленим птахом із поглядом лукавим
На філіжанку кави мій ангел прилетить.

Хустинкою зітре пилюку з підвіконня,
Щоби не забруднити сліпуче-білих шат,
Присяде і візьме горнятко у долоні,
Й замружиться, вдихнувши солодкий аромат.

Отак посидимо, вслухаючись у тишу
І в те, як неквапливо годинник час кує.
Вогнями ліхтарів картини місто пише.
Ми ж з ангелом в задумі – і кожен про своє.

Мої думки про все незроблене сьогодні,
Що на добу грядущу ліниво я відклав;
Його ж – як вберегти мене від зла безодні,
Від кроків небезпечних і нерозумних справ.

Та в погляді його – ні скарг, ані зневаги.
Мовляв, живи як вмієш, торуй свій власний шлях.
Мій ангел підморгне мені, доп’є повагом
Остиглу чорну каву й розтане в небесах.

Блукав я сушею і вештався морями,
літав увись і опускався нижче тями,
але не бачив цікавішого за Неї -
щоразу Іншої, достоту Галатеї.

О, Хто творив Її, той знає ціни фарсу,
бо біля Неї навіть роги личать Марсу,
бо задля витонченостей Буанаротті
Її утілює і в чоловічій плоті.

Але, здебільшого, Вона тобі Любаска,
з якою стрінувшись очікуєш на ласку,
береш дружиною, чи так кладеш у ложе,
береш не думаючи, а чи хто поможе.

І кожна перша з Них - завжди цариця ліжка,
де Їх ніколи не злякає жодна мишка.
Бо навіть мишка знає, що займати нірки
у ліжку з кралею, ще ті коштовні мірки.

Тому найважче після взяти – покидати,
сліди інфаркту пройдуть шлунком до простати.
Тож навіть ставши першим кучером конюшні,
сліди за птахами і слухай мову мушлі.

А як часи дарують змогу утікати,
не зволікай, купи для Неї кращі шати.
Бо не зима, то вимагає доля „Сукню!”
А ні – пізнаєш вповні „Цапну!” чи бо „Стукну!”.

Тож не доводь чуття Феміни до нестями,
купи найкраще, чим затягуються "рани".
Купи усе! Вдягни як дерево у листя!
Припни отим усім до вигідного місця.

Та знай і міру, роздобрілий з переляку,
не спокуси Її на зрушену подяку,
бо й не отямишся, як Примадонна сцени
знайде тебе і на задвірках Ойкумени.

Я до уваги, звісно, брав не кожен фактор,
і поправляв мене не раз буття Редактор,
та саме з Паннами пізнав, як пори року,
що після осені життя зима нівроку.

Бо сивини сніги – з вершин отого Духа,
чиї Хори Небесні повнять очі, вуха,
бо все наступне з неспокусливого Друга,
і над усе земне ця білосніжна хуга.

Він ішов навпрошкú – і молились услід:
зацяткований страхом, їм репався світ.
Ніби проща забута – загáдка Європі:
Не на нобеля ніс, не на букера профіль...
Забувати його – поступово, по крихтах
Ласих спогадів, витворів Нóвого Свіфта...
Забувати... бо страшно, забути – бо сором,
ніби кожен із нас був його кредитором,
ніби кров його – фарба на наших рукáвах
і слова поминальні шептав нам лукавий...
А він знову іде, навпрошкú, як тоді ще:
коли сніг, і дерева, і листя, і вірші...

Гарячий день — і враз достигне жито
І доп’яніють обважнілі грона.
Він ще незнаний, ще непережитий
Єдиний день — мого життя корона.

І що це буде — зустріч, чин, екстаза?
Чи дотик смерти на одну хвилину?
Душа дозріє, сповниться відразу
Подвійним смаком — меду і полину.

А дивне серце — п’яне і завзяте
Відчує певність, мов нехибну шпаду.
Мій день єдиний! Неповторне свято!
Найвищий шпиль — і початок до спаду!

Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.

І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість.
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини гострі і щасливі!

Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря, тепле та іскристе.

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове... і до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти...

Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі — зимні чи ворожі —
І всі глибокі поміж ними межі.

І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.

Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти дорогою одною.

Заметемо вогнем любові межі.
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.

Ти питаєш мене: ну навіщо тобі це кохання?!
Я – не я, суть не в тому, - ти й так усе маєш,
І роботу, і сина, і куди повернутись додому?
Ну чого тобі ще, моя невгамовно- невтомна,
Ну який тобі я? І зрештою, чи надовго?...
Обіймаєш, цілуєш, але питаєш...
І я марю ночами і брешу тобі у вічі,
Все, що хочеш почути чи банальні якісь дурниці,
Бо ніякі слова не донесуть тобі мій відчай,
Що життя – безліч днів! – без тебе минало й минає...
І руками – за стіни, і поглядом – у підлогу...
Й промайне... І у серці – криця,
Вічний лютий і протяг, і тхне полином.
Дім – всміхнутись! Повтор! Фальшиво...
І троянди – чужі, і соромно перед сином…
Прокидатись щоранку... Ну і як тобі, зрозуміло?
Яких тобі ще пояснень, зізнань, дефініцій?
Чого тобі ще? Я просто тебе кохаю...

І ми – як ми, бо ближче до зими –
І ти – не я, і жереб крутить світом:
Мені наліво – в учні до Хоми,
Тобі направо – жити, жити, жити!

І хай болить, і хай пече… Дарма –
Однаково, як їжачкам в тумані.
Ця осінь – видиво, усе, чого нема.
Ці сльози – вигадка, а ми – такі жадані.

Бо виросли, як з розміру нога –
Я, певно, ліва, ти, напевно, права.
Ми так багато наловили ґав,
Що не збагнули, осінь – переправа.

І десь на тому березі ріки,
Де два шляхи зійдуться знов докупи,
Ми доторкнемось Божої щоки,
Нас Бог знайде і, мов нектар, пригубить.



І ми – то ми, вже близько до зими.

В думках ловила я повітря,
З’єднала я свій подих з вітром.
Ходила боса по голках
І колисалась в його снах.

Моя парабола обвисла.
Мій код – це найпростіші числа.
І більш не маю я ікса,
А серце покрива роса.

Кулькові фарби на обличчі,
Тобі це дуже навіть личить.
Це пластиліновий омлет,
Тож заспівай мені сонет.

Пройдися пальцями по струнах,
Додай новітній символ в рунах,
Полоскочи мої суниці,
Зустрінь давно забуті лиця.

Тобі лише здалось, що сльози на сітківці,
Тобі лише здалось, що знов чекаю я.
Твоя
В моїй долоні лід, погласкай по голівці,
А в серці розлилась глибока течія.

Зішкрябуєш емаль моєї невагомості.
Крейдисто вимальовуєш на небі дві зорі.
Твої
Даєш письмову згоду, для ордеру свідомості,
І пишеш безіменні, два твори прозорі.

Що мені лишається в умовах консервації?
Крім перцю з баклажанами
І нової вакації
Окрім рахунку в банку
І знижок на надбавки
І сексу, як дотації
Від нової відставки
То що ж мені лишається?
Ще трошки сподівання?
Обама Галамага?
Бюджети проїдання?
Газети безкоштовні?
З новинами-калюжами
Коли вже, курва, криза
І їх уже придушить!?
Невже не буде виборів?
А як там моя фракція?
Без тєліка не вижити
В умовах деградації
Ніхто не дасть гарантії
Що в новім муві Стоуна
Галадрієль і хоббіти
Знешкодять Саурона
А що ж тоді лишається?
Яке з усіх Євангелів?
Невже не розуміє він
Що час почути ангелів
Хоча б одного Гілмора
Не менше ніж Мадонну
Що люди всіх конфесій
Чекають дива знову
Благають вбити кризу
Впустити в серце голос
Вези, давай скоріше
Хоча би Ролінг Стоунз

Ти мене палиш, я з небес зникаю,
Я кричу тобі звідтіля.
Я з тобою лиш, непомітно граю
Нотний стан, найкраща – це Ля.

Зорепадом днів ти спускаєш ночі,
Не говориш більше "моя".
Розсипаю пил, закриваю очі
І лечу туди, де є я.

Замало повітря
Забракнуло часу.
Забруднений колір
Заповнює масу.
Згоріле листя,
Замкнутий круг,
Залишиш сліди
Зависоких напруг.
Затиснеш зуби,
Заб’є джерело,
Знайдеться все те, що
Забутим було..
Загостреним лезом
Зализуєш рани.
Зажерливі лиця
Закрутять всі крани.

Літати, в піжмурки пограти.
Літа ті сплавити за грати.
Ламати, в тиші закричати.
Томати, в серці промовчав ти.

Кришити сірі клапті літа,
Зашити нігті з – під перліта.
Задумки в папку поскладати.
У сумки мрії, не літати...

Синій потяг, колихаючись на рейках,
Лине птахом крізь глуху жовтневу ніч.
Ти сумуєш край вікна - близька й далека,
І не йде проклятий сон тобі до віч.

Поза склом пливуть осінні оксамити,
Срібний місяць на тополях виграє.
Ти мовчиш і все не можеш зрозуміти,
Де кохання загубилося твоє.

Неприховано вдивляєшся у темінь,
За хвилинами години, як вода.
Чорний дуб, немов міцний карпатський легінь,
На ходу у твої очі загляда.

Сумно тягнеться пожовкле верховіття,
Потім поле. Знову ліс. І комиші.
Заблищать вогні - то вже різноманіття,
Вже така-сяка розрада для душі.

Де ти, милий? Стільки літ тебе чекаю.
Забарився, а чи може запізнивсь?
Все віддам, щоби у сутінках розмаю
Наші руки і серця переплелись.

Не зімкнути вже очей мені до ранку...
Де ти є, моє кохання золоте?
На умитому дощами полустанку
Жду тебе. Люблю тебе. Твоя Є. Т.

2008

Осінній день березами почавсь.
Ліна Костенко

Осінній день похміллям розпочавсь,
Кругами під очима й сірим небом,
І я лежу і думаю про Вас –
Хоч ні, після вчорашнього – про тебе.

І тяжко голові між подушок
Від цих думок – чи то від алкоголю?
Як недоречний цей культурний шок!
Яка невчасність головного болю!

Але світліша небо у вікні,
Приходить мудрість з досвідом похмілля:
Після шукання істин у вині
Рятує активоване вугілля.

1.

Колекціонер першого досвіду
старанно збирає враження
від своїх нових почуттів
Занотовує словами
закодовує у стримані символи
кожне окреме "вперше"

Накопичує кипу товстих нотатників
та складає їх на полицю в надії
що можливо у старості зможе забути
все що відбулось із ним за життя
Тоді відкриє ці архіви
та сп'яніє від них знову - вперше


2.

Д'Обсервер причаївся в моїй голові
ніби камера відеоспостереження
Споглядає на моє життя
старанно запам'ятовує обличчя та події
Маршрути, погоду та архітектуру
настрій, думки - кожну дрібницю

Чи варто намагатись розібратись в собі? -
Хто із нас двох - справжній я?
За день нам майже вдається дійти єдиної тями
але коли ввечері опускаю вії
д'Обсервер повторює свою нудну процедуру -
нагадує мені кожну допущену сьогодні дурницю


3.

Я і ще двоє що можуть вміститися,
якщо захотіти, на кінчиках пальців
або у вушній раковині
чи навіть у свербінні спини
Ми непогано влаштувались всі троє
в одному тілі і розумі

Нам вдається по черзі ділитися
ефірним часом думок удень
та - що найцікавіше - нічними сновидіннями
Коли ми разом нас не спиниш
ми три прилади єдиної системи
аналізування та глибокого роздуму

прокидаюсь від твого цілунку в шию
що відбувся лише в моєму сні
і так протягом дня по клаптиках збираю і шию
собі торбу з провúдіннь рясних
складаю в неї фото незмінних міст

от наприклад спускаюсь в метро
і пахне мені там чомусь церквою
Ленін та Сталін на стінах ніби Павло та Петро
безлюдні вечірні платформи з духами мертвими
вони нишпорять в моїй сумці вивідуючи її вміст

не знають грішні що нічого не коштують ті світлини
навіть якщо міста на них нарешті зміняться
піддадуться часу швидкому плину
головним для мене залишиться зовсім не це
а той цілунок і ціла торба картин з майбутнього

я не знаю тебе ніколи ще не зустрічав у житті
але коли твій образ впивається в мій розум
усвідомлюю що наразі мені потрібно віднайти
по-перше себе потім тебе а далі вже нас разом
і якщо пощастить то потім мабуть Його

мені здається що колись в процесі сивіння
я розгортатиму ці провидíння
замотані в поліетилен старечої пам'яті
і дивуватимусь їм - часом пом'ятим -
тепер вже минулим а не майбутнім

І Кіровоград
Ми про щастя дружно відкричали
і діждались тихшої події:
свята української печалі,
свята української надії.
Довго правда нас вела огульна,
де вівця і вовк – товариші.
Ходить наша мова безпритульна
в пошуках синівської душі.
О земля Шевченкова й Франкова! –
це сини вже б’ють її під дих.
І ридає наша рідна мова
до глухих, а значить – до німих.
Як же дожились ми, сестро й брате,
до такого підлого добра? –
ходить безпритульна наша мати,
від Карпат блукає до Дніпра.
Відсміяв своє ти чи відплакав,
мій народе, сонної пори?
Може, й не мовчав ти, а балакав.
Не балакай більше. Говори!

ІІ Село під Ужгородом
Не жди в приймальні, мово, у чинуші
і не хились перед лакейським збродом,
що поміняв на сите пійло душу
і величає сам себе народом.
Хай матері соромляться своєї
пристосуванці, наймити, пролази, –
ще нашу пісню держать над землею
такі от села, як Великі Лази.
Це ними сильна рідна мова наша,
і їй у завтра путь не перетято
ще доки є в нас мама, не мамаша,
ще доки є в нас не папаша – тато.
У цій фальшивій, холеній Європці
не вб’є нас глум, не зманять модні звихи
ще поки є не чуваки, а хлопці.
ще поки є дівчата, не чувихи.
В машинний час, який навчив балдіти
і не сумління слухався – наказів,
там Україна, де співають діти.
І йду по неї до Великих Лазів.
1988

«…нема тепер нічого…
ні Бога навіть, ні півбога.
Псарі з псарятами царять…»

Тарас Шевченко,
«Якось-то йдучи у ночі…»

Зелені ягоди калини,
життя криваві береги.
Шануй історію країни,
якщо збагнути до снаги.
Коли ж ті ягоди поспіють?
Чи, може, то з чужих калин?
Коли ворожу зграю спинить
народ,
змужніє він коли?

Зелені ягоди калини –
гарячі символи землі –
землі країни України,
яка крокує у імлі
до того Бога, що є світло,
до того неба, що є Бог.
Старенька вже,
старенька й свита,
і довгий шлях до перемог.

Не стали гетьмани царями
і вільними не стали ми.
Народ ще правиться псарями
з псарятами – отими псами.
Не Богом.
Та і не людьми…

І чорна доля чорним полем
волає, не вщухає біль.
І чорна думка серце коле
і кличе на останній бій.

2007-12-02 – 2008-11-17

Моя религия тебя не признает,
И сердце мечет искры и гнетет,
И ты не можешь преданно остыть,
Хотя просила я всего, простить.
Но небо не горит теперь огнем,
И месяц не пускает свои грезы,
И мне не жалко даже тех времен,
Когда считала каждый вечер слезы.
А ноты дальше потеряли смысл,
И ветер вдруг упал на землю первый,
Никто из нас не выиграл главный приз,
А стал душою и седым и серым.
Но как-то все же в жизни повелось,
Мечты рассыпались на отблески презрения,
И с крыльями от чуда унеслось,
Сквозь щелочки печального прозрения.

Я давно здогадалась: насправді тебе звать Жуаном.
Ти так само, як я, любиш власну робити погоду.
Ми говорим крізь сон і постійно цілуємось сп’яну,
І вдаємо крутих, і все граємось в біль і свободу.

Ми давно були б разом, та вперто відстоюєм принцип,
Бо криві наших доль малювались під різні лекала.
Ти прийшов без коня. Ти до біса не схожий на принца,
Може, саме тому я так довго тебе не чекала.

дощі бувають довгі
і не дуже
намотані на пальчики гілля
розмотують потрохи інь і янь

а чорні іні
вкриті сивим інеєм
чекають на розпеченого янка
аби перетворив дощі
чи довгі чи не дуже
на круглозліплені калюжі
і влігся білим місяцем
на чорну рибу
і тихо так мовчав
щокою в дощ

Ніжна моя і кохана,
Сонце, що сходить так рано,
Щастя бажаю тобі!
Вечір вже повний вогнів –
Кожен палає для тебе.
Й рясно засіяне небо
Тихо вустами мовля:
«Миле моє янголя,
Кращої в світі не знаю,
Бо не було і немає»…

З Днем Народження, кохана.

Чом заздрість перейшла в постійний стан;
її ніхто й ніколи ще не кликав.
мені здається: все життя хтось спав.
Та хочу я кричать, а не мугикать!

Існує світ без "безлічі" ідей,
де всі ми демонструємо незграбність;
моє життя ще не дозволив сейм,
а я все борюся за пунктуальність.

Культура - то для мене звична річ,
я знаю, як вести себе в дебатах;
та варто призабути про ту ніч,
ту ніч проведену в обіймах ката.

Недопалки часу залишмо сьогодні в шухляді,
Недоліки інших - на випраному простирадлі,

Про візи забудьмо - вони постирали кордони,
А в рідному місті чомусь твоє серце холоне

Кружляють ворони - нема серед них альбіносів,
Свого родоводу не знаєш чомусь ти і досі...

Скажи на якому ж проклятім дешевім базарі
Купив непотрібнорожевобридкі окуляри?!

Сьогодні нас поять коктейлями правильних кодів,
На снідання маємо порцію нових законів.

Тобі діафільм змонтували в прямому ефірі,
Щоб наживо бачив свою отупілість "у стилі..."!

Дах поїхав безповоротно,
Зачепитися за пута бажань
Все, шо вчора уже неістотно,
Все, шо завтра - схиблена грань.

Так набридло індастріал сіті
І втомили змагання психів
Дизбаланси, відсутність кредитів
скарги безпідставні й прокльони тихі.

Так набридла кризова несталість
Так втомили обличчя втомлених
Безповідальність і аморальність
І байдужість до обездолених.

Вчорашнє завтра страхає негарантованістю
І не усвідомлюється завтрашнє вчора...
Нескінченна держзаборгованість
Держеліта, на голову хвора.


дах поїхав, й не стане на місце
Може ця деградація безповоротна?
Я так хочу втекти з цього міста...
Все, шо вчора уже неістотно...

Все, що в мене тут є – це безсоння і це вікно,
О такій порі ранку безсоння цілком надійне.
Циферблатові стрілки знов крутять своє кіно.
Я спокійно п’ю каву, і втретє ковтаю снодійне.

Вітер шарпає шибки й обтріпує залишки снів,
І шепоче мені, що шаленості ще виліковні.
...І цілісіньку ніч місяць цокає десь на стіні,
І повільно по небі повзе годинник уповні.

Ліліт – це хіт!
але коли пііт до тями
вертає літ,
волає бути з мудрецями
Галантний Маньєрист

Що мудрість вся порівняно з коханням?
Що ти згадаєш, як скінчиться літ
і прийде час останнього бажання?
сухі слова чи любощі Ліліт?

Що візьмеш із собою у дорогу
в країну гір і неземних садів?
Дідів старезних слушну засторогу
чи ніжність, від якої ти радів?

І доки ти під брамою в чеканні
стоятимеш покірний, як вівця,
що тишу цю порушить в мить останню:
кохання крик чи шепіт мудреця?*

*жіночий варіант


Що мудрість вся порівняно з коханням?
Що я згадаю, як скінчиться літ
і прийде час останнього бажання?
сухі слова чи любощі Ліліт?

Що я візьму з собою у дорогу
в країну гір і неземних садів?
Дідів старезних слушну засторогу
чи ніжність, від якої я радів?

І доки я під брамою в чеканні
стоятиму без лат і без вінця,
хай тишу цю порушать в мить останню
кохання крик і шепіт мудреця**

**чоловічий варіант

Римувати тебе із відчаєм,
А як ні - то себе із пусткою.
Ніч впаде, як годиться — хусткою,
Або коцом. Такі вже звичаї:
Якщо любиш, то будеш плакати,
Або вити, як вовк при місяці.
Тільки зорі у небі бісяться...
Що їм бідним: світити й падати
У долоні трави пахучої,
У бажання земні закоханих.
Нас з тобою таки непроханих
Не чекали над містом-дучею.
Не світи мені сонце вірою.
Серце-камінь. Душа безликою
Стала поночі. Буде ліками
Сум-цикута. До денця вип’ю я.

Мій ніжний Боже. Вип*ємо, достобіса усі жалі –
Ці будинки покинуті, їхні душі зате жилі –
Я буду там привидом.
Без приводу –
Походити по риштованню –
Порозглядатися. Ну, так, намело – учора була гроза.
Милий мій Боже, якою гіркою тванню
Розверзаються небеса.

Осіннє небо – виболіле, старе –
Уся ця осінь просто одне тире:
Пере-жити, -ждати.
І дні попереплавлюються на дати,
Слова перекидаються на цитати,
Повітря наїжачується-дере.
На фоні почорнілих чужих дерев
Я можу навіть приязно виглядати.

*
Ти ідеш по могилах –
І сад зацвіта голосами
Тільки мов золотих
Не відчути не вчути німим
Буде камінь могильний і хрест біля року причастя
І усе тільки шлях до холодного схрону листків

Ти пройдеш по могилах
І скрізь порожнеча блазенств і страхів
Тільки знову і знову в очах
Ця ніби фреска із інших часів
Ця ніби повінь
Сонячні люди
Ідуть по воді
По бурштиновій…

*
Ти відпускаєш сонце навзахід
І внезабарі – пугачі – сонцями
І внезабарі – голоси – снігами
Але межа тебе іще триває
Прийми цей чистий раю відгомін
І засвіти од нього проминання
То й промінь упаде коли глибінь.

*
Урветься стежка
В нетрях винограду
І ти ступнеш у пагін злотогранний
У сонці надосіннім благовісту
Тобі дивитись у дніпрові очі
Обвивши вколо серця синь вітрів
Аж доки кров кінцем не зацукрить…

                        "  І мило, як уверх зростаєш вперто
                        З тісного листопадового светра..."
                                                           Блакитна Кішка

Це справді "він", і може навіть „я” -
тонкі парфуми і батист - на людях,
але зазвичай опівнічний тигр:
осінньо барвний, із тавром у грудях
мисливця, хижака, наглядача
над сутностями втиснутими в homo.
Бо декому потрібна пара ікл -
для порятунку, вищого питомо.

Бо звідсіля куди таким іти?
Вони в мені, як пташенята в жмені,
не визрілі митці і їх рядки -
водойми, небеса, луги зелені,
бучні міста, і схими самоти,
де обрані перебирають чотки,
і поруч інші, іншої мети,
запохмелілі надривати глотки.

Ну годі ж бо, красуне, не тремти,
я ж бо цінитель витончений тіла,
в якому радісно служила ти
у храмі пристрасті, і хай невміло,
та я навчу, вважай – це той каприз,
яким довічність спокушає Метра, - **
то ж вилинь, - о, не з тіла, поки із
роз'ятреного листопадом светра.

2008

Вчуся дихати -
Хоча легше затримувать подих.
Вчуся дихати -
Щоб сп’яніти коли груди повні.
Вчуся дихати -
Поглинати пилюку і запахи.
Вчуся дихати -
Щоб кричати від муки чи захвату.
Вчуся дихати -
Щоб коли пройдеш поряд покликати.
Вчуся дихати,
Я вчуся дихати!

Так, чомусь, завжди легко з вікна виглядати зірки
Наче вперше щоразу їх бачу, чи, може, востаннє
Кожен раз сподіваюсь побачити щось надзвичайне
Чиюсь зустріч на небі, чи, може, самотнє прощання
І зірки, що летять, наче вказують нові шляхи

Тим, хто ще не спромігся розкрить свої крила
Хто чекає на сонце, на щастя, на ранок
Хто гуляє всю ніч під дощем і тримає руками
Чиїсь руки. Й мовчить, захлинувшись словами.
І не знає, що в ньому прихована сила

Що зірки вже давно все за нього владнали.
Що планети зійшлися в парад й сформували сузір’я
Для яких ще не складено назв, і прикмет і прислів’їв
Колись знайдуться люди, які в них, можливо, повірять
Ну а поки до них дотягнутися можна лиш снами…

Нарешті, в ціль… Поціль! Невипадково
Несеться час у вимір міріад
Зірких вогнів у вигинах підкови,
Які упали з хмар у водоспад.

Ну, ради Бога, не вичавлюй миті
Звідтіль, де ниє кожен білий нерв.
Стріляй сміліше — вибухають ниті,
Немовби їх згризає лютий черв.

Іще, давай, не треба зупиняти
Холодну руку, що влила коньяк!
Коли у світі скрізь чатують чати,
Іди вперед, вже випивши миш’як.

Буває й не таке, й таке буває,
Коли залізний б’є по тілу струм.
І випиває плинність, випиває
Усі думки про світлість ніжних рук.

Тому не гай хвилини, як рішила.
Зібрати сил — і мить зчавить у звук!
І буде дим, і розмахнуть вітрила
Німотних сил душі чадний мундштук.

Засумований вітер шепоче у вухо
Про пахощі осени і самоту...
Я його пожаліла, уважно послухавши.
Він всміхнувся – зустрів саме ту...

Я хотіла йому розповісти про тебе,
Але він підхопив мене і закружляв...
Я танцюю із вітром, думками – з тобою,
З тим, хто ще нещодавно мене обіймав...

Ти заглянеш у вічі. Така вже вдача:
Не спитаєш ні слова, зчитаєш все що
Я хотіла сказати/змовчати. Легше
Вже не буде ніколи. Та ні. Не плачу.
Просто небо упало дощем під вії.
Аж синці поробилися сині-сині.
Ти і я – паралелі пунктирних ліній.
Я без тебе – вогонь, що поволі тліє.
Я й з тобою вогонь... Обпечу і страчу.
Засміюся. Дивись – спалахнула тиша.
Наковтаюся диму і будуть вірші,
А як віршів не буде, то й прози стачить,
Щоб тобі розказати про дивні снива,
І про те, як гірчить мені в роті слово,
І про то, що в очах твоїх кольорово,
І про те, як збирала не зорі – сливи.
Ти заглянеш у думку. Така вже вдача.
Я замовкну. Ти знаєш, усе що мала
Розказати/змовчати. Я так чекала…
Будуть вірші, а ні то і прози стачить.

Обдуриш втому. Доза кофеїну.
І обкрадеш себе на сон чи два.
Де на підлогу скрапують хвилини
За мить до смерті проросте трава.
За мить до смерті… Чи за смерть до миті?
В куточку тіні, а куток в пітьмі.
І дні – вино, до ночі жадно спиті.
Нам порожньо. Нам вузько. Ми німі.
Як риба, що пливе за течією,
Та хай би проти. То таки пусте.
Була твоєю. Ні! Була своєю.
Я сплутала де грішне, де святе.