Багряне й синє в хаосі сплелося.
У хмарах над полями
Гасне сонце.

* * *

На твоєму тілі
Знову нові шрами,
Знаю: твоя доля
У моїх руках.
Ти мене рятуєш
І кричиш словами
Намертво німими
У Твоїх очах.

Дотик мій відкриє
Всі твої секрети,
Хоч вони й без того
Начисто мої.
Моє alter ego
На асфальт упало
Вкотре, втім за це
Мене не прокляне.

Де б я не бувала,
Завжди він є поруч.
З моїх уст метає
Шарм морфемних куль,
Мій словесний лицар,
Мій комунікатор
LG GS два дев'ять нуль.

От Бодлера и до Прокофьева
Среди пира, мира, среди чумы
С неизменной сигарой и чашечкой кофе..
Рождаемся — Мы..

Не поэты, не прозаики — конформисты
Убегающие от Морфея с морфием
Нигилисты души. Отчаянные анархисты...
Неизменны — сигара и чашечка кофе.

Нас топили в шампанском, нас водочкой дурманили
Охаживали веничком, кнутом, пантофлей
Но ведь душу окаянную не сожгли — не
Залили пламенем. — Бесов круг. — Мы рождаемся. — Мы —
С неизменной сигарой и чашечкой кофе…

Не мужчины, не женщины — только личности,
Отличает нас стоуверенность, гордость профиля..
Изменяема траектория баллистичности..
Но неизменны и сигара, и чашечка кофе...

В замке тусклом замки отчаянно заржавевшие
У принцесс одни грехи, у Бодлера с Прокофьевым
Зарождаемся
Не по детски маски надевшие...
С неизменной сигарой и чашеч...

2000

***
це був цікавий вірш - з підтекстом, з дійовими особами.
та на вулиці кінець 2020-го року.
рухаємося вперед - я дієво вивільняю умовну колію.

(2012-2016)

Цю тишу раптом вибито – і вже не гробова.
У ній так легко давляться і думи і слова.

Похитано тримається лопати твердолоб –
під п’яний ніс плете собі ще зранку гробокоп.
Загнавши номер до мобільника про щось веде
розмову, ніби панотця на прощу у бурдель.

Прибита, наче горем злим, із олова сльота.
Як цвях в зап’ястя, пробирається стоножиця-хода.
Хрести, зірки давидові і, мов оті – з Кремля.
Яка відкрито-свіжа ця немолода земля
на краплі неба, що повзуть по голубій труні,
на ті приямні почесті – останні й розривні.
Собачий, наче холод зим, о похоронний, наш,
до жилки пробираючий цей мідно-трубний марш.

Важка й ознаменована, мов дата, ця рука,
що серця біль вийматиме з-під влади молотка.
Вона оповиватиме, мов зашморгом, все те,
що трепетно просилося до світла і з очей.
Стоїть гірке загострення в повітрі і ковтках,
із уст пливе молитва в рай, опірена, мов птах.
Прощай, надіє прикрая. Хоч пом’яни й пробач.
Сльоза вже прикипіла і доосушила плач.

А так усім, здавалося б, недавно цвів бузок,
білила вишня небеса – цей страсний образок
і дихали шпитальні дні і вікна в унісон,
із післявенних крапельниць вивітрювали сон.
Злипався промінь в просвітку у Божому повік,
а вітер – ніжно набігав волоссям по чолі.
І в теплих пальцях пестились голівоньки дітей,
в їх голосі купалися сто лебедів-ідей.

І де ці мрії-лебеді полопотять тепер,
коли так низько й тісно там, де прилягає твердь,
коли немає світу вже – ні для очей, ні вух,
на час, на раптом вибиту цю тишу гробову.

4 Травня, 2012

Моя сестро, рідна єдина ,
хочу знов нагадати тобі –
є одна маленька людина,
що давно вже чекає в журбі.
Вона теж хоче сонце стрічати,
як і всі ми радіти життю ,
вона може художником стати,
може просто навчитись шиттю.
Та забули її у садочку
самоти ненароджених душ,
вона грає собі у пісочку,
у тіньочку горіхів і груш ,
і чекає, так сумно чекає…
Та невже йдуть криваві бої,
косить голод, що серце не має
місця, щоб приютити її?
Все минуще, це ясно відразу –
дисертації, навіть пісні,-
все одно ми програємо часу
у його переможній війні.
Але стеляться лінії долі
вже багато мільйонів літ,
в кожній звивин і віток доволі,
на своїй ти – останній слід.
І собі не пробачиш ніколи,
як не стрінеш людинку малу,
зробиш вигляд, що вчувся гук кволий
крізь густу небуття пелену.
Воно грає собі у садочку
і чекає на маму свою,
повне мрій, сподівань, у віночку
з білих лілій… хай ще не в раю…

2011

Заховався за пазуху вічності
Зачепився обтятими кігтями
За надію захмарного спокою
Закулісся незнаного виміру

Випадають думки зливами
Вимиваються сіллю спогади
Відкриваються брами роздумів
Вибирають на свій страх істину

Б ережи за кулісами світлий біль
О держимої ніжністю пам’яті
Н адкуси полум’яної вічності
І лети від людських крайнощів...

«Отче наш, Ти, що єси…»
…Яке квітневе небо чисте!
На перші паростки краси
Розщедрилось гілля безлисте.
І віджурились журавлі…
Така до болю недоречна –
Весни мелодія танечна
Над свіжим горбиком землі…

2001

Предсмертие зимы. И мы, как понятые.
Всевышний протокол подписан. Копий три.
Признания твои мы слышали простые,
теперь умри.

Уйди спокойно. Мёртвых любят больше.
Спускайся в свой недолгий личный ад.
Там у весенних похотливых кошек
глаза горят.

А тут – всё то же: лучшее – не с нами.
Запущены, как флюс, постылые дела.
И давится февраль чернильными слезами,
и пьёт с горлá.

2012

Серце виє побитим псом,
Місяць в небі світить яскравий.
Обмиває радгосп «Агроном»
Здобуття трудової слави.

Гегемони вживають вино,
Що чорнилом в народі зветься.
Боже, як це було давно!
Боже, як же марудно серцю.

А від клубу лунає спів:
То співає радгоспна капела
Про халявку майбутніх днів,
Про щасливі вкраїнські села.

Повмирали давно пияки,
До епохи маку й конопель.
Залишились одні співаки,
Залишився спустілий Чорнобиль.

Серце виє побитим псом,
Місяць в небі світить яскравий.
Обмиває радгосп «Агроном»
Здобуття трудової слави.

Отак і трипільці …
cвистіли
Глиняній пташці під хвіст.
А мали ж і розум, і сили,
Талан хлібороба й хист.
А зайда,
радіючи спису,
З якого стікала кров,
Позбавив їх поля і лісу.
Напевно, й гени зборов.

Найвище право: жить відверто
Серед людей, на видноті
Й з високим іменем померти
На безіменній висоті.
Померти й знову відродитись
В піснях, у споминах, в синах…
Вітчизні вічно колоситись
На чесних наших іменах!


1980

Це подих останній… І ангелів крила несуть
у небі містечка твого тепле літа зітхання, -
куди ти, куди? – чи далека доріженька-путь? -
в яку твоє серце зібрало душі подаяння?

Куди ж ти подався?.. І сосни тобою пливуть.
Куди?.. Простягають алеї твої перехрестя -
зостанься ще трохи, собою складаючи суть
господнього мужа в епоху земного безчестя.

Прощай, о там зверху, усім нам забуті слова,
які дарував, як будови свої, безкорисно,
прощай, на цій тверді, де повнила сни пахлава,
а серце гірчило, й гірчитиме нині і прісно.
….
Це бджілка злітає твоя «золота» на меди́ -
дитяча рука не сахнеться од неї капризно, -
то пам'ять вертається із-за блакиті слюди
туди, де у подиху Божому сниться Вітчизна.

23.07.2011 17-00

†-†-†

Бездонні очі, повні божевілля.
Благальний погляд міряє жнива.
Пекельне пекло з проявом свавілля:
Ні корінця, ні хліба, ні зерна.

Тіла опухлі голодом вже ситі,
І кожен бачить в іншому харчі,
Щоб на вечерю було що зварити,
Бо вже втомили голоду смерчі.

Але куди, життя – неначе «казка»,
Неначе “рай” людського небуття.
Немов пустиня, строга і безласка,
Де цінять люд як залишки сміття.

Де все етнічне гноблять до останку,
Живцем кидають смерті в пазурі,
Немов боги, чи Катрю, чи Меланку
Ці лиходії, деспоти, звірі.

Та Україні вмерти не судилось,
Та Україна вижила таки.
За їхні душі Богу помолімось,
Хай успадкують Царство навіки.

†-†-†

Сіра безодня примарністю дише.
Квола байдужість голодних очей.
Вітер, мов квіти, людей так колише.
Жерти! О, жерти! – свідомість пече…

Смагла буденність шука порятунку:
Хоч колосочок, хоч жменьку зерна,
І не важливо якого ґатунку,
Лиш би поїсти… Ніхто не впійма? –

Знову питають себе людські тіні,
Душу яких доїдає хижак,
Щоби свідомість на Україні
Вмерла навіки.
Але – ніяк…

БІЛЬ

Біль розпуки, тривоги й печалі.
Біль червона, і чорна, і сіра.
Біль вкраїнська травмує й надалі,
Бо гнобили нас пазурі звіра.

Бо людей за зернину судили.
Ще живих віддавали землі,
Хоч благали – вони не щадили –
Чи дорослі, чи дітки малі.

І лежала, мов труп, Україна.
Пахло смертю повсюди навкруг.
Де не глянь, там смертельна руїна –
Викидали людей, наче мух.

В казанку ще варили сусіда,
Й смакували опухлі тільця.
Опустіли селянські повіти…
Тільки біль залишився в серцях.

†-†-†

Заглядає у шибки тривога.
А в очах і безумство, і страх.
Жити хочу! – благають у Бога
Зголоднілі та спраглі уста.

Але смерть коронує їх сміло.
Це не плач, а волання душі.
Це людина… чи трухляве тіло?
Це життя… чи пекельні дощі?

Почорнілий зголоджений спомин
Заглядає у душу і днесь.
З України зостався лиш комин,
А фундамент зірвали увесь…

Звичайний поет свої вірші складав
прості й зрозумілі сільському загАлу.
Столичних тусовок собі не шукав,
не пхався, щоб влізти до «товстих» журналів.

В віршах не торкався глобальних проблем,
не звав у загул або нА барикади,
і не переймався пошуком тем
абстрактностей, моди, політики, влади.

ПриваблювалА його рідна земля.
Із того, що поряд черпав він натхнення.
Оспівував рідні ліси і поля,
дитинство, сім’ю, вчителів, сьогодення.

Є в тих його вІршах душевне тепло.
Воно залишилось. Поета нестало.
Та серце художника доки жило,
для нас ритми віршів його відбивало.

--------------

19.05.2011 до дня памяті рядового поета-односельчанина Миколи Іллюченка.

на п"єдесталі постаменті
стоїть Поет в однім фрагменті
я вчитуюсь в слова без сентиментів
то тестамент Його земних моментів...

Как хотелось дожить до рассвета!
Солнце краешком ока узреть...
И почувствовать жар,тёрпкость лета!...
И как птица - над полем лететь!
Досмотреть бы закат...(...эти краски -
Словно кровь за тенями лесов...)
Волноваться в преддверии сказки.
И любить переплёты цветов.
А побыть бы похожим на ветер!...
Просто так по траве убегать.
Так хотелось дожить до рассвета...
И с рассветом... в росу исчезать...





Всем безвременно умершим посвящается.

Ти ще не спиш , м*які провини
Крадуть зрадливо в тебе сон,
І десь думки примарно линуть
За горизонт, за горизонт

За день втамовані тривоги,
Залишили важкий осад.
Душа шукає допомоги,
У крутить стрілочки назад.

І віддаються в серці біллю,
Образи до безсилих сліз
Немов хтось натирає сіллю,
Ще не затягнутий поріз.

І важко ранить часто слово,
А вороги завжди свої,
І просто, ні про що розмова,
Так вибиває з колії.

Яка твоя в житті провина,
Чому дуки такі сумні?
В молитві приклони коліна,
І всім прости гріхи земні.

Світлій пам’яті ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА

А ця свіча нехай зігріє душу,
Ще молоду, всього лиш тридцять літ.
І біля свічки хлібчик наш насушний,
І перших квітів, пролісочків цвіт.

Ще квітка-рута мерзне в Чорногорі,
А спів її по світу, наче дзвін.
«Вічная пам’ять…» українським хором.
Лунає нині із усіх сторін.

І досі в струни б’є старий ЧерЕмош,
І чути від Карпат аж до Сан-Ремо.
Бо неповторні є на земській суші

І «Водограй» і «Рута…», «Два перстені»…
Знов дні вже молоді, вже дні весняні,
А ця свіча нехай зігріє душу.

Березень 2011

Весною ранньою приходить твоє свято,
Хай буде радості в цей день тобі багато.

Уже тікають помалесеньку морози,
Хай ж не турбують тебе життєві грози.

Крізь довгі роки що минають й покоління
Яскравих спогадів не гаснуть хай проміння.

Й розтануть із снігами всі незгоди,
Але життя хай не залежить від погоди!

Бо в ньому завжди поряд бути мають:
Найкращі друзі, що тебе поважають,

Й кохана дівчина – сонце яскраве й миле
Щоб завжди щастя дарувала і серце твоє гріла!

Їй би заміж… в травні чи у квітні.
Ще й для доньки зберегти фату…
Як трудились пальчики тендітні!
Мить краси ловили на льоту.

Їй ще б жити. Народити сина.
Щастя жінки випити до дна…
Боже мій! Вона ж іще дитина.
Нащо їй та місія трудна?

А проте, Тобі таки видніше –
Раз дівча за той десяток літ
Доброти створило, може, й більше,
Ніж створив для світу – цілий світ.

Добра справа – ось найвища слава.
Добре серце – ось найбільший хист.
У малюнках впізнаЄ Полтава
Неземну печаль знайомих рис.

…А між зір, що світять незборимо,
Всю планету сяйвом обійма
Дівчинка з великими очима,
Дівчинка, якої вже... нема…

2004

Майже за Павличком…


Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане.
Твій корінь у безпам’яті зав’яне,
І діти не заплачуть по Тобі.

Ти зрікся мови рідної. Тремтиш,
Коли Тебе питають, чи вкраїнець.
Ти краще будеш турок, чукча, німець,
На рідній мові Ти лише мовчиш.

Ти зрікся мови рідної. Тебе
Не розхвилює українське слово,
Його не знаєш і смієшся з нього,
Хоч по-російськи теж "ні ме ні бе".

Ти зрікся мови рідної. Ну що ж,
Без Тебе не загине рідна мова.
Вона живе і оживає знову –
Залиш її в спокої, не тривож.

Без батька і без матері Тебе
Пригріють люди, наче сиротину,
А як плюгавиш мову солов’їну,
То проклянуть ще й вороги Тебе.

Ти зрікся мови рідної…


Емілія Венгер, головний спеціаліст УОЗ

13.08.08 01.25

1.
Ця жінка, що над гробом, - твоя мати.
Прости її, ріднесенька, прости.
Життя тобі змогла подарувати -
від смерті не зуміла захистить.

Весь світ би простягнула на долоні -
не поспішай, не йди іще, рости!
Ангеликів без тебе є доволі.
За те, що досі ще живу, прости...

2.
В любові ризах заховаю відчай.
Це ж скільки справ хороших не вдалось.
Померти треба, щоби жити вічно.
А я так хочу жити! - хоч якось.

Моя любов - натхнення й протиріччя,
за неї заплачУ, як і за все.
Лише б мене за ворітьми у вічність
зустріла донька свічки промінцем.

2002

ТРИЄДИНЕ…
Петру Скунцеві – на ювілей

Тобі тоді тринадцятий минало,
Міжгір’ям літо бабине пливло,
Коли, мій сину,
мій Великий Сину,
У верховинську школу під калиною
Мене життя до Тебе привело…

Я пам’ятаю –
заясніла хата,
Коли Ти вперше завітав до нас.
Тоді моя пророкувала мати,
Яка з Шевченка вчилася писати:
– В Карпатах, дочко, буде свій Тарас!

І я Твою малу дитячу руку
В свою,
ласкаву,
вчительську взяла
І повела в життя –
на біль, на муку.
Прости за путь тяжку, за перелуку,
Прости,
бо й я отим шляхом ішла.

Щоб Ти не впав, свої слабенькі плечі
Я підставляла під Твої хрести.
Я знала – я не маю права втечі,
Коли ключі журливії лелечі
У безтурботні кликали світи.

І кожен раз, коли Тобі боліло,
Коли Твоє хилилось знамено,
Моє терзалось,
мучилося
тіло,
До Тебе я хоч подумки летіла,
Як Ти в сльозах
криваве пив вино.

А Бог подумав –
забагато бачиш…
І вирішив Тобі застлати зір.

– Я протестую,
Боже!
Ти пробачиш,
Ти зрозумієш помилку –
й заплачеш.
Мій Син душею бачить –
Ти повір!

Я щиро так навколішках молилась,
Як рятували Сина лікарі,
Що, мабуть, Мати Божа подивилась,
Як сива голова моя схилилась –
До Бога дві звертались Матері.

Благословенні, Сину, ми з Тобою,
Бо прожили ці роки недарма.
Ми вистояли
у тяжкім двобою,
Ми просто йшли обоє,
за собою
Ані зерна неправди в нас нема.


Емілія Венгер – донька Марії Федорівни Опаленик

20 травня 2002 року

Судьба вигнанця.
Смерть на чужині.
Живого слова
містика й акустика.
Вдихає світ
Олесеві пісні.
Душі зітхання
видихає музика.

Журба і радість -
хто розніме їх? -
то вище хмар,
то ближче слів і значень.
І солов'ї
у строфах запашних,
немов у кронах
і сміються, й плачуть.

І любо-любо веснам
у рядках,
які сама любов
благословила.
Сумний надгробок.
Одинокий птах.
Спасибі чужині -
що прихистила.

2008(2011)

Ты осени ждал,
как ждут корабли реки,
когда она, их желанию вопреки,
платком ледяным укрывает покорность вод,
обещая отдаться, но не сейчас, не вот.

Ты ночи считал,
как считают зарубки на
косяке двери, за которой идёт война,
а тут, внутри, утешальщиков полон дом,
от них пахнет глиной и гаденьким холодком.

Ты знал наизусть
её прежние адреса,
нет, ты не против, конечно, ты только за!
................
ты осени ждал,
но зима, прохрипев «пора»,
письмо прислала:
«Вчера, в 4 утра…»

2010

Друзі сходять з орбіт,
Залишаючись білими плямами;
Освітивши твій шлях,
Загоряються ясними зорями;
Вгамувавши твій біль,
Залишаються рваними ранами;
Розпаливши світанок,
Тануть подихом в першому промені...

Ти ще раз на прощання нам висиній,
притулися до серця іконкою,
що списами і кров`ю розписана
на німім полотні похоронкою.

Не вмирай на очах і від холоду,
розчинися у літньому затінку.
Проживи, пережий нашу молодість
в голубинім неспокої матінки.

Ми у тишу твою незаслужену
зодягаємось, та не пасує нам
ні лахміття – безмовне відчуження,
ані лати тривкого знечулення.

Скільки болю й доріг ще не пройдено,
бо курганами поле задихало.
Запеклися в посмертному ордені
кров пролита і доленьки віхола.

О(б)даруй душі сонцем і крилами,
час минає вітрами і згарами.
І сирими, мов пам`ять, могилами
промовчать за цей спокій покарані.

Промовчать, мов багнети між ребрами,
мов багаття, ніким ще небачені,
свіжоскошеним небом і стеблами,
свіжозбитим хрестом над утраченим.

У приспущенім прапорі – хвилями,
у промові – розрадою слізною
ми прорвемось небесними силами
і до ноти зігріємось піснею.

10 Листопада 2010

Любив садки над Бугом і небо голубе.
Світивсь добром, на сонечко подібний.
І музикою жив. У ній знайшов себе.
Чи знав тоді, що їй - також потрібний?

Чи про стрімкий свій злет здогадувався сам,
Коли в пісні вслухався солов'їні?
...Це потім був Париж. (Його вітали там).
Овації у Токіо й Берліні.

Це згодом був Нью-Йорк. І слава, і тріумф.
Й натхненний змах руки на сцені Риму,
Де непокірні ноти корилися йому,
Душею володіючи незримо.

Усе було пізніше: і недосяжна даль,
І та невідворотна близькість Лети...
А на початку - мрія, і юність, і Сокаль,
І вуличок вузьких дзвінкі куплети.

І метронома стук, палкому серцю в такт.
І перші кроки в найскладніші гами.
...О, як же все змінилось! Тут все тепер не так.
Ще стіни є. Училища* - нема вже.

Лиш небо над містечком - бездонне, як колись.
Шумлять сади оновленим оркестром.
І гілочка на вітрі все рветься, рветься ввись,
Мов диригентська паличка Маестро.

2006

Півдикий погляд, півпустий.
Кого на постріл підпустив –
той міг би стати другом. Враже,
сей бій всі вузлики роз`яже.
Не сій же куль – а відступи.

Пече залізо, біль тупий –
ні дихати мені, ні вмерти.
А небо, ніби душу здерто,

стовпіє. Вітер пригостив
голками тіло, і нести
йому глибоке стугоніння
мого тремкого піднебіння

і крити тремолом густим
се тріпотливе відпусти.
Вже сонце висохло до тіні,
я грію серце Батьківщині

своєму вкоротивши бій –
аж крапка проситься над `і`,
аж скрапує сльоза за сина
на однострій, де ще незимна,
мов пелюсткова, квітне кров.

Стиснув я п`ятипало знов
свій біль і серцю попустило.
Неправда, що душа безкрила –

я ледве втримував її,
стинав зубами, землю їв
і кликав маму – притулитись
як Боже перестане битись,
а решта – тиша обійме.

Ви не кажіть, що я помер,
а просто – що пішов до себе
кидати погляди із неба
в криниці вашої душі.

А ви за мене помовчіть,
думки визбируйте на віче –
ятрітиму у стигмах січі.

Ллю стуки серця...
у дощі...


10 Серпня 2010

Моя любов комусь на згадку,
Тобі дароване життя
Ще не оспіванного ранку
В прозорім небі майбуття.

Моя любов ніщо без тебе.
Без тебе навіть я ніщо.
Ти не шукай мене у небі,
Отам, де небо ллється степом,
Отам шукай,
Туди... пішов.

За поворотом – два столба
и рельсы старого трамвая,
оборванные провода
и грифов недобитых стая…

Зевнув, убрав ладонь со лба,
предохранителем играя,
она следила, как толпа
рванула, будто бы из рая,

туда, где, похоти раба,
в дразнящих шортиках из мая,
бежала девочка-судьба,
саму себя не понимая.

І був Поет співцем свого народу,
І жив Поет за правду за добро.
Помер Поет без хліба у незгоді,
Стакан і хрест - усе його майно..

2010

О, горе всім нам, хто має розум і мав надію!
Моя країна - іще ж дитина! - пішла в повії...

Полита брудом, закута блудом - аби мовчала!-
Моя дитина попід московським стоїть вокзалом...

Зоря над світом - могла б відкрити новітню еру!
Загасла тихо і носить долари сутенерам...

…Боги наші – суть великі родичі…
Велесова Книга (дощечка 33)

…Березневі дерева стоять, як Дажбожі кумири…
Зі сповитих югою Небес висівається сніг…
На поранених скронях дерев запікається миро…
Те, що бігтиме в квітні річками у мене з-під ніг…

…Я проходжу щодня по озимих полях, як Предтеча,
Неспокутаний волхв, несповіданий синій туман…
В мене чари живі, бо щодня я дивлюсь, як під вечір,
Примирившись з кінцем, відступає на Захід Зима…

…А на Сході гримить – суть: відмерле скидає Природа…
І все вище щодня котить колесо Зірка ясна…
Просинається Дух, Рожаниці народжують Рода…
Все коротшає ніч – суть: зі Сходу знисходить Весна…

…Березневі дерева стоять, як оплавлені свічі…
Починають гніздитись птахи, значить, скоро тепло…
Так минає цей день, ніби мить, запечата… у Вічність…
Від Весни до Весни, суть: так буде, так є, так було…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький-с.Книжківці
03-04.03.2010 року

(Валерію Войтовичу)

…Блукає білим світом осінь золота…
Мокоша-Мати хліб-вино збирає в кошик…
Перун дощами кропить села і міста,
І я багатої весни в Дажбога прошу…

«…А ти накрий мене своїм святим крилом…
А ти накрий мене святим Покровом білим…
Ти огорни і відігрій мене теплом:
Нетлінну душу, сущий дух і тлінне тіло…»

…А десь на Січі козаки, зібравшись в Круг,
Болотом вибілять чуприну отаману…
О, як давно я не підтягував підпруг,
У коней наших, білогривих і буланих…

…І я засну, і в мене буде дивний сон:
Йде перший сніг, а серед поля Діва боса
Із немовлятком на руках, немов з ікон:
Мокоша з Хорсом на руках, простоволоса…

Кумпала Вір,
14.10.09 р. м. Хмельницький

Я увійду згори у сизий степ,
притлумлю трави, крилами обдавши.
І рушу перед себе, як вертеп,
своє життя, здогадуване завше.
Там, у степу, вкладу початок-слід
вертепникам нового спотикання.
І там, де впаде відчаю болід,
посаджу перше деревце-вітання
до втрачених небес. Просторе сну!
Незвідана матеріє сумніву!
До істини ходою розітну
тебе вже вкотре, як оралом — ниву.
І поки звикну до земних трудів,
боюсь забуду, з чим на степ прадавній
зійшла в початку світу... Лише спів
опалих зір той задум нагадає.

1999

Сохла душа. У приречених пензлів
сила згоріла. Дні в прірву зливались.
Погляд гостріший, ніж промінь на лезі.
Лебеді-музи на сповідь злітались.
Матінко! Отче! Чи дихати треба?
Бо ж попіл на скроні, на очі лягає.
Чи, може, сюди нахилилось небо?
Чи, може, мене вже віддавна немає?
Мав волю неволю собі обирати.
Мав право із серця точити живицю.
Чи то вже на груди попадали грати?
А пітьми украли перо із правиці?
Що мить — то любов —
безпорадна, жертовна.
У митях розірвано серце згасає.
Маленька сльоза лиш теплом моїм повна...
Помру, а вона мить останню осяє.
ТАМ знову в'язниця чи воля жадана?
Рятуй мою душу, Вкраїно кохана!
Рятуй, бережи, Піднебесся Окрасо!
Молись за стражденного сина Тараса!

1999

…Іди до лісу перед святами, мій друже,
І вбий ялинку.
Не зі злоби – для краси.
Колючим сестрам залиши безвинну душу,
А мертве тіло до господи принеси…

С.Татчин «Самураї не вмирають»

…В період з другої половини місяця нівоза,
І аж до другої половини місяця плювіоза, тобто, майже до Водохрещ,
В дворах, на задвірках, тротуарах, смітниках і вулицях
Населених пунктів України-Руси
Починають з’являтися ялинки…

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

…Лежать, знівечені, сплюндровані, висмоктані, голі,
Позбавлені цноти і гідності,
І все ж, багаті у своїй вирваній з коренем бідності!…
Очікуючи на своїх суддів-двірників, що мають поставити крапку…
Останню крапку, схожу на різдвяний віфлеємський хрест,
Той, якого ніс на собі Той, що воскрес…

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

…Чим це не приклад
Людської гордині, невігластва і варварства!?
(А навіщо виносити?!.. Можна ж просто викинуту з вікна,
Як ганчірку, об`їдок, кістку чи жменю лайна…)

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

(…В підсвідомості титрами змагаються літери:
«ДякавамПетреОлексійовичудякайвамМартінеЛютере…
ДякавамЙосеВіссаріоновичудякайвамМартінеЛютере…»)

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

…А сьогодні вранці одна з них, схожа чи то на Попелюшку
Чи то на Білосніжку, видко, сплутавши мене зі своїм принцом,
Якого мала б зустріти на віденському балу,
А натомість потрафила на проскурівський новорічний базар –
У мить, коли я, весь у сльозах, перетягував її з пішохідного тротуару
Через дорогу
На інший, непішохідний тротуар,
Притулилась до мене своїм, вже згасаючим,
Третім оком, і промовила тихо й приречено:

«…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…»

- Happy New Year!… Merry Christmas!...

- З Різдвом!… З Новим Роком!…

Примітка: 1) Нівоз, плювіоз – так називалися місяці «грудень» і «січень» в епоху Великої Французької революції;
2) згадувані історичні особистості з числа «великих реформаторів» приклали свої руку (чи то сокиру?!) до нинішніх різдвяно-ново-старорічних традицій.

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
18.01.2010 року

(Пам'яті друга Д.М.)

По струні сонцепаду, по тілу
розповзаються тіні дерев
і пронизливо горло дере
перестуджений вітер об гілля.
Скоро в ночі та снігу весілля.
Жили ниткою, тни – доки біль,
слів ув'язнених в'язами спільж –
хай лице, мов фата, стане білим.

Янгол вухо до серця прихилить
і заслухано видовжить пульс –
аби сипались градами куль
сльози матері на розуміння,
аж свинцем очерствіє сумління –
астенічне уміння зайти
у похилого віку кути.
Хто її на дорогу окрилить?

Сутеніє. Та сутінь у суті
підбирати потрібні слова,
мов ключі в де не знав що ховав,
а дізнався – затявся забути.
Від спокуси життя – до спокути –
так прозоро, що губиться німб,
синь із неба. Уста – її дім.
І так тихо, що хочеться чути...
Амінь.

11 Грудня 2009

У когось символ Світу – «Інь» і «Янь…»
У когось – мантра «Ом» чи «Ха» і «Тха…»
А що ж у мене? Згадуй, Серце, згадуй,
Як закрутили Сваргу-Всесвіт Ладо й Лада…


…Ой, там на Горі, тай на високій
З Ладою Ладо гуляв…
Тішилося Сонце – Богове Око,
Тішились Небо й Земля…

…Ой, там на Горі, ген, понад плаєм,
Туром трембіта гуде…
Знак у Трипіллі, в Сурожі знають –
Ладо до Лади іде…

…Ой, там на Горі, сварьба-весілля:
В променях Світла – Любов…
Бавлена медом, травлена сіллю,
Скріплена Вірою кров…

…Дана до Дани, Жива до Живи –
Викує Зірку Сварог…
Перший раз – вітер… Перший раз – злива…
Першої Мови урок…

…Ой, там на Горі, тай на високій,
Двоє живих – я і ти…
А серед Неба зраджений Сокіл,
Канить до Бога: «Прости…»

…Ой, там на Горі, тай на високій
З Ладою Ладо гуляв…
Плакало Сонце – Родове Око,
Плакали Небо й Земля…

Примітка автора: слово «Гора» читати з наголосом на першому складі: тобто, гОра; слово «Жива» читати також з наголосом на першому складі, тобто жИва.

Кумпала Вір,
10-11.12.09 р. м. Хмельницький

Знову траурну музику чути
І голосить до хрипу душа
Та тебе вже назад не вернути
Ти в останню дорогу руша...

І ніщо більше вже не тривожить
В твому серці застиглу весну
Лиш роса твої губи воложить
Й стогін вітру не збудить від сну

Не тобі соловейко співає
Кожен раз від зорі до зорі
Тільки музика траурно грає
На твоєму чужому дворі

Більше вже не зазнатимеш болю
Смуток стане для тебе чужим
Розмовлятимеш тільки з собою
Не зірвеш ти красивих жоржин

Промайнеш у прадавнє й правічне
Втратив владу для тебе і час
Не змерзатимеш в руки у січні,
Не старітимеш більше для нас.

20.6.1994

І знову вибори. А так набридло.
Ну скільки можна вибирати вас?
Вже ваші морди нам такі огидні,
Що прямо всіх уже колотить нас.

В парламенті весь рік одні концерти,
І розвалилась коаліція сама.
Це ж сміх крізь сльози! – можна вмерти,
Хіба в нас, люди, розуму нема?

Невже ми знову підем вибирати?
А вибирать кого уже катма!
У партіях одні пики квадратні,
Живіт і просто «шиєголова».

Ні розуму великого, ні серця,
Замість душі лиш товстий гаманець,
Виблискують у окулярів скельця.
Ой, скоро Україні вже кінець!

Чи Ви сказились, пане президенте?
Та ж схаменіться, ще не пізно Вам!
Здається нам, Ви стали резидентом
У тих, хто хоче зло робити нам.

Ви ж добре знаєте: як є, так буде.
В парламент всі ті самі знов пройдуть,
А півмільярда гривень вже не буде –
То ж наші гроші знову «загудуть».

«Я переконаний, так, друзі любі,
Що шляху іншого для нас нема.
Усі на вибори приходьте в грудні».
Дарма, що без бюджету йде зима.

Дарма, що газ у нас усе дорожчий,
Дарма, що кризовий приходить час,
Йди й голосуй, не дивлячись ні на що.
Хіба нема роботи більше в нас?

У школах мерзнуть і хворіють діти,
В квартирах холод – ось вона, біда!
А в нас грошей з бюджету ніде діти,
Вони ж до рук течуть нам, як вода?!

Туберкульоз і Снід в містах і селах,
Вмирає, президенте, наш народ!
Невже це, любий друже, так весело?
Чи може просто Ви в нас ідіот?

Чи ж довго ми терпіти все це будем?
Коли над нами сонце вже зійде?
Коли, коли ж ми справді вільні будем?
І України слава чи прийде?

…Вона його завжди з війни чекала:
Чекала ніч, чекала день, чекала вік…
Не спала, плакала, кричала, проклинала –
Чи зморшкам, чи літам губила лік…
От-от надію й розум не втрачала!...
І все чекала, все чекала, все чекала:
В удачу вірила, як в світлі віщі сни…
Вона чекала чоловіка із війни…

…Вона його, як Сонце, виглядала:
Здригалася від шелесту досвіт…
Ой, як же ніченьки було тієї мало!
Як серденько у неї калатало:
«Чи все сказала? Ой, чи все вона сказала?!...» -
Як рвалося воно за ним услід…

Летіло, як відлуння, по землі…
Летіло, як відлуння, по землі…

…Вона за ним підлогу не змітала:
Вдивлялась кожен день за горизонт…
Вона до нього на плече вві сні сідала…
Вона ходила разом з ним в борню на фронт…
Вона його від чаду смерті вберігала…
Вона молилась замість нього до ікон…

…Завжди було так: і тоді – колись, і зараз –
Вона його чекає із війни…
Вона, як та лелека, що без пари,
Кидається на грунт з височини,
І гине від жорстокого удару!...
Вона й із Того Світу йменням його марить:
Вона воює Божим Духом разом з ним –
Вона чекає чоловіка із війни…

Кумпала Вір,
17.05.06р. – 12.10.09р.,
м. Хмельницький

…Не намагайтеся зрозуміти того, хто говорить,
Але спробуйте зрозуміти, чому?..
Народна мудрість

«…Скільки потрібно
Прожити
Моїй
Хворій нації
Часу на те
Щоб згадати
Про реінкарнацію?...»

«…Скільки потрібно
церков,
Щоб замести сліди:
До святого
Живого Вогню
До святої
Живої Води?..»

«…Треба стиснути
У просторі Простору
Час,
Для того, аби
Зібрати докупи
Всіх нас!?..»

«…Народ, у якого
У крові
Живе
Слово «браття» -
Живе,
Як юродивий,
Між каяттям
І прокляттям!..»

«Душно…
Задуха…
Більшає точка
Роси…
Корозія розуму…
Мухи…
НЕ ГАВКАЙТЕ,
ПСИ!..» -

…Так блазень кричав,
На базарі,
З корчів,
У юрбу…

Юрбу,
Що смерділа
Й по колу
Брела,
Як табун…

…Так блазень мовчав,
На базарі,
З корчів,
До народу…

Народу,
Який,
Вже й забув,
Як молитися
РОДУ…

Кумпала Вір,
09.10.09 р, м. Хмельницький

(Нелечці. Вірш-замовляння)
…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Сварга Сонця, викупана в зливі…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Казку, де у парі ми щасливі…

…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Магія червневого стояння…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Зшиток про святі віки Троянні…

…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Вогнище, вмальоване у Небо…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Зорепад дорогою до тебе…

…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Не вода, а купіль в руслах річки…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Два містки: для Йванка і Марічки…

Кумпала Вір,
22. 06.09 р. - 07.07.09р.
м. Хмельницький

..Я встретил его у закройщика камня -
стоял перед зеркалом гений;
хотел он, чтоб мерку сняли с него...
для будущих поколений
Жак Превер «Великий человек»

...Нанизуючи на перо слова,
Які чомусь виринають з моєї пам’яті,
Я іноді думаю раптом: “Овва!
Кому тепер поставлять у державі цій пам’ятник?”

…Бо каже на майдані до Тараса Богдан:
- Дивись, знову мітять капустою,
В те місце де стояв бюст «вождю могікан»,
В те місце, де тепер пусто...
Послухай, Тарасе, ти мені поясни,
Навіщо жбурляти капусту,
У гріб, який вже й так давно перегнив,
У місце, в якому пусто?...

- Послухай, Зіновій, ти вже тут літ триста,
Та маєш якусь дивну вдачу...
Бо ж якщо капустою чоловікові в писок,
То можна ж отримати здачі!..
Ти ж бачиш, нема ні поляків, ні турків,
Ні татарви, якщо я ще при пам’яті...
От і жбурляють капусту, придурки,
В те місце, де був бюст чи пам’ятник...
Добре, що в них ще хоч трохи є глузду!
Не дай Бог, прийде «новий воїн»,
І стане метати зігнилу капусту,
У місце, в якому також буде пусто,
Туди, де були ми з тобою!...

...Нанизуючи на перо слова,
Які чомусь виринають з моєї пам’яті,
Я іноді думаю раптом: “Овва!
Кому ще розвалять у державі цій пам’ятник?”

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 10.09.2007 року

На Купала Зірка впала,
В найкоротшу ніч…
На Купала папороть збирала…
Русу косу розплітала,
В мерехтінні свіч,
І до тебе уві сні літала…

Люди кажуть, що я – відьма,
Кажуть, що – мара…
Подивлюся, зваблю і погублю…
Та чому ж вони не кажуть,
Що таке жура?...
Хто з них знає, як тебе я люблю…

Заплету в живий віночок
Я журу-любов…
І на воду долю світом пущу…
Поворожу, пошепочу,
Розтривожу кров…
І у сон твій марева напущу…

Закружляють в хороводі,
Крізь вогонь стрибнуть,
Мавка із Лукашем, Ладо й Леля…
А на папоротнім листі
Солодко заснуть,
Янгол Йванко, Янгол Віктор, Янголиця Неля…

На Купала Сонце – диво,
На Купала – сон…
А між берегів молочна купіль…
А у храмі мати сива
Плаче до ікон…
Бог і Звір і Світ… Всі тут, всі вкупі…

Кумпала Вір,
22. 06.09 р. - 07.07.09р.
м. Хмельницький

Посмертное посвящение написанное до смерти.Бессознательное пред

.. СКАЗАНИЕ.

На запанках весны исполированы улыбки
Мне далеко не надоело полдня торчать у трубки,
Из всех концов моей судьбы,на растопленном ночнике,толкаются об свет родные голоса людей,
В их горле долгий кашель кашемировых пушков,
Их крылышки убого похвальбы перечисляют Матери земли.
Мне далеко не надоело,
Из всех концов земли подтягивать их просто легкие "прости",
которые стирают с крыл пыльцу,
- я научу их вновь летать
И покажу в озоновые дырки,как нарождается восход.
Как оживают статуи и как моется господь,пред брачной ночью с новыми людьми.
На запанках весны целуются неброшенные дети.
На рукавах развалины домов вновь обретают уваженье
А на рубахе и до самого запахнутого горла,ты,милый мой преступление обращаешь в кем-то брошенный зонтик.
Пусть крутит осень его в ливневых наручниках.
Мы из весны,мы скоро так развеселим полмира,
что мир запнется от восторга.

                       Пам'яті Юлії Пігель
Що традиційно - квіти і вино
тобі приніс я, не шукай іроній.
Нехай у чашу, на червоне тло,
сніжать червнево пелюстки півоній,

і ллє господні сльози львівський дощ,
вигойдуючи позолоту літер,
як жовті ліхтарі погруддя площ,
де ти і нині з нами, Руто Вітер.


2009