ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2019.08.22 14:23
Небажаних гостей приймать найкраще в піст. *Більше гонору, аніж гонорару. *Байдуже, в яку щоку намірилися бить, - не підставляй, боронь боже, другу. *Боїмося не смерті, а форми відходу з життя. *Політика – брехня в обкладинці справдешній. *Як суддя

Любов Бенедишин
2019.08.22 12:52
Якщо не вчора, не сьогодні -
тоді колИ ще?

...Зненацька виринув з безодні,
на смуток ближче.
Душа тремтить
шалено-рвійно:
чи в рай, чи в пекло.

Тетяна Левицька
2019.08.22 12:42
Де двоє там рада, де третя, там зрада.
Знайшлося б корито, а свині знайдуться.
Вродилася квітка - душиця, відрада,
та гичкою, рястом до сонечка пнуся.
----------------------------------------
Знов у самітню тишу кутаю гріхи,
ще небеса втрачати не го

Олена Побийголод
2019.08.22 12:26
Із Ігоря Сєверяніна

Той уряд, що нацьковує цензуру
на мислячих, - повинен впасти вмент, -
отак, як виставляю я цезуру,
щоб владу відокремити ущент.

Якщо ж суспільство нехтує огидно

Ніна Виноградська
2019.08.22 11:39
Єгорові Кабаненку, моєм удідусеві

Ця посмішка сільського дідуся
І пишновуса, і весела й щира.
З-під картуза душа відкрита вся
І сині очі, що сама довіра.

Сидить в метро, зіпершись на ціпок,

Сергій Губерначук
2019.08.22 11:20
Повертаються тіні, голосить луна,
сірі звірі збираються поночі,
десь у лісі думок є стежинка одна,
по якій ти шукатимеш помочі.

З купки попелу Фенікс зорею злетить –
несподівано Божою іскрою –
ти усе зрозумієш на деяку мить,

Ярослав Чорногуз
2019.08.22 08:07
Чи долею обом так суджено?
Як довго буде це тривать?
Вона – заміжня, він – одружений…
Під ними вже горить… трава.

Життя усе – неначе танго їм.
А він рвучкий, вона – легка.
Сплелися пристрастю останньою…

Микола Соболь
2019.08.22 06:36
Давайте з Вами будемо на – Ти.
І не важливо скільки літ між нами.
Хай небо буде потайки плести
Вінець кохання в нас над головами.
І будуть не відправлені листи
І ночі, що заповнені не снами.
Давайте з Вами будемо на – Ти.
Щоб губ могли торкнутися г

Серго Сокольник
2019.08.21 23:24
Осінній перший дощ... І наче
Нема ні смутку, ні війни...
І бідна мати не заплаче
Над тим, хто землю боронив,

Хто не повернеться ніколи,
Неначе сонячне тепло...
Немов одквітла матіола,

Ігор Федів
2019.08.21 18:28
Шукаю мотивацію буденній суєті,
Енергію на дріб’язкове витрачаю,
Але удачі фішка випадає не мені,
У землю дивлюся, зорі не помічаю.
Втішаюся синицею малою у руках,
Мету досягнуто і маю почивати,
Але у небі високо літає синій птах,
А я добуте не баж

Петро Скоропис
2019.08.21 12:23
Сторінку і вогонь, зерно і жорна зів,
сокири лезво і утятий нею волос –
Бог береже усе; осібно – згуки слів
любови і прощень, неначе власний голос.

В них б’ється рваний пульс і чути кості хруст,
і заступ гупотить; розмірні, глухуваті,
бо це житт

Олександр Сушко
2019.08.21 11:50
Вві сні кричав. Шептала жінка: - Годі!
Та скільки ж можна! Господи, прости!
...юдоль печалі снилася усоте -
Шеренга трун, могильних ям, хрестів.

Кацап - не друг, а шкуродер безжальний,
Ординець лютий, а не добрий гість.
Брати мої розтерзані стогн

Вікторія Лимарівна
2019.08.21 11:44
За мотивами телесеріалу «Величне століття»)

Кущі, каміння, квіти, друзі
застерігали: ти не йди!!!
Благання чулись не байдужі:
Не наближайся до біди!!!
Відсторонити, захистити
Всі намагалися його:

Сергій Губерначук
2019.08.21 11:14
Озеро.
Човен.
Глибока вода.
Біле латаття
пливе у серпанку.
Сонце розсохлось,
за світ загляда,
обрієм зрізане, ніби рубанком.

Іван Потьомкін
2019.08.21 10:46
Він добре зна: не здатен я на помсту.
З його шляху камінчик кожен підберу,
Аби котримсь він не пожбурив потім.
Що жодним словом я не прохоплюсь,
Коли, бува, спитають: «Хто він?»
«Довідайтесь самі»,- скажу натомість.
Та помсти все ж уникнуть не

Олександр Сушко
2019.08.21 09:54
В групі цій обожнюють любов,
Хай не справжню - та з ліричних віршів.
Почитав - розплакався, їй бо!
Бо чутливий, серце вельми ніжне.

План такий: сідай на табурет,
Умикай комп'ютера-шайтана.
Тортик в зуби - й хутко в інтернет,

Тетяна Левицька
2019.08.21 08:03
Не кличу темні ночі -
самі приходять нині.
Лякають поторочі,
але світанки сині
знов розганяють хмари,
і огортають душу.
Не тільки про стожари -
про біль писати мушу.

Віта Парфенович
2019.08.20 22:23
Він тихо постукав у двері готельного номеру. Ліна відчула, що то саме він. Він прийшов,бо імпульс було відправлено. Затаївши дихання, Ліна ще раз прислухалася. Серце шалено гупотіло. Стук-стук-стук – три рази, як і передбачала. Тричі – ніби за таємничо

Олексій Кацай
2019.08.20 19:37
ледь стримуючи шал,
по влучно зламаній прямій,
яка окреслює квартал
моєю тінню, а у ній –
пітьма,
в якій сховавсь крутій,
що всі прямі усіх надій
зламав уранці крадькома.

Микола Соболь
2019.08.20 14:56
Середньостатистичний пацифіст
Країну тягне у багно війни.
Вже краще м'ясо пожирати в піст,
Аніж рожеві уявляти сни.
На побратимі веселиться крук,
Очата не закрив (хоч охолов)
І автомат не випустив із рук –
Козак, боєць… Ніяк не із хохлов.

Олена Побийголод
2019.08.20 14:06
Із Василя Олександрівського (1897-1934)

Біле розложисте поле,
віхи край довгих доріг;
серце від смутку та болю
я захистити не міг.

Млиста негода злоститься...

Олександр Сушко
2019.08.20 11:31
Я для кошерних гоїв, мов шпичак,
Бо наскрізь бачу їх гендлярську вдачу.
Малеча перестрибує рівчак,
А хохлачок через державу скаче.

З м'ясцем-сальцем на ярмарок спішить,
Ярмолку й пейса бгаючи під шапку.
Відкрийся, друже! Скинь тягар з душі!

Сергій Губерначук
2019.08.20 10:55
Мій палац стоїть на кордоні
архітектури і декорації.

Люди-ляльки живі-картонні
зазнають трансформації.

Лише одна половина – сцена.
Інша – глибока оглядна зала.

Ярослав Чорногуз
2019.08.20 07:15
Без тебе білий світ - пустий,
Усе, що в ньому є - немиле.
І буде зла рука вести
Мене безжально до могили.

В розлуці кожна мить - як ніч.
О що під серцем жаско млоїть?
Не йде і сон тоді до віч,

Галина Кучеренко
2019.08.19 22:16
По зеленій траві веселиться розмай
Та в розквітлім саду ще не знайдеш плодів...
Не печуть коровай із зелених хлібів...
Для насіння достигле зерно обирай...

© 19.08.2019

Домінік Арфіст
2019.08.19 20:49
душі, о Господи, не суду – саду…
де виросли життя дерева...
де у мені блаженно мліє Єва...
і вибір є – не вибирати зраду...
любов сміється з вибору… надія
лиш там де всі рахунки несуттєві…
у світло виривається Марія
і віддає своє осяння Єві…

Олександр Сушко
2019.08.19 17:50
Я не брехун - казкар або політик,
До істини прямую навпрошки.
Зі мною хочуть всі жінки дружити,
А їхні благовірні - навпаки.

Мене уздріють - корчаться в судомі,
Хапає люд ножа або колун.
Чому такий суворий

Ніна Виноградська
2019.08.19 16:09
Який ти чорний,
Білий-білий світе,
Де від печалі
Зламані вуста.
А на снігу -
Замерзлі свіжі квіти.
Застиглий погляд,
В серці пустота.

Іван Потьомкін
2019.08.19 12:08
Не думай і ні в кого не питай,
Скільки тобі ще жить судилось.
День кожний ненаситно поглинай,
Байдуже при силі чи безсилий.
Якщо є що робить
(Ну, там майструвать, творити музику чи мудрувать над віршем,
Розводить квіти, садить дерева, марки збирать

Сонячна Принцеса
2019.08.19 12:04
Де я тебе чекала -
танув сніг
у снах моіх,
у сонячному герці...
У кожному такому
дивосні -
зорею сходив
у моєму серці...

Ігор Деркач
2019.08.19 11:24
Я тішуся собою однією.
Куди захочу, то туди й лечу.
Ось піді мною – наче, Піренеї...
На таці – круасани. Я плачу
і за меню, і за свою удачу,
за океан і небо голубе...
Але чому я, у долоні, плачу,
що не побачу іноді тебе?

Сергій Губерначук
2019.08.19 10:39
Розлогі простори розораних нив,
роззорених сутінок темне безмежжя.
Я йду по землі, бо бажання звільнив
і більш не літаю в світи протилежні.

Я йду по ріллі на те світло земне,
яке на стовпі, над хлівом, у хатині.
Я йду, щоб бездумно любили мене

Олександр Сушко
2019.08.19 10:04
Подам свій голосок із тилу
Я ж - патріот, не "cosa nostra".
Накрию совість підопрілу
Благеньким клаптем благородства.

Не воював, але при владі,
А був Майдан - жував у ліжку.
Тому життя у шоколаді,

Тетяна Левицька
2019.08.19 07:20
Ти все сказав і навіть більше ніж хотів,
а після замовчав зненацька у зажурі.
А я шукала, поміж змучених рядків,
зворушливу сльозу, дні сонячні, похмурі.

Жаливу губ, солоний смак сумних долонь,
давно зітлілий прах стосунків тривіальних.
Не відпуск

Микола Соболь
2019.08.19 06:49
Ранок не випитих думок.
В роси ступаю прохолоду.
Туман дрімає край городу
Та вчасно вийшов. Саме строк.
По зелені дзвенить коса.
І стеляться трави покоси
І соловей дзвінкоголосо
Виспівує… Яка краса!

Аврора Милосская
2019.08.19 00:14
У заздрості не має берегів,
і зрада теж не має дна.
Та й підлота качає тут права.
Нещасний світ без віри зубожів.
У зла не має меж...
Під маскою порядності криється брехня,
І мудрість хитрості рівня.
Та й правота фальшива теж...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Сергій Негода
2019.08.11

Дмитро Заєць
2019.08.06

Світлана Короненко
2019.08.06

Анастасія Романюк
2019.08.04

Аврора Милосская
2019.08.01

Тетяна Нечас
2019.07.15

Сонячна Принцеса
2019.07.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Володимир Ляшкевич - [ 2016.09.18 12:52 ]
    Медитації
    Кожному личить свято! Ніби не забагато
    сяйва бува і хмелю, гойдалки з каруселлю,
    і на долоні долі радості ще доволі,
    і без іскрин борею очі за паранджею,
    не у собі причина, і не усе рутина,
    далі ж-бо тільки краще, хоч і ціна ота ще,
    це ж не моє минуле дивиться в спину, хмуре,
    і не включає плата
    все, що було до свята.

    О ці круги колишні, наче доріг всевишніх
    кинуті барвні тропи,: Ліліти, Пенелопи,
    недруги-друзі, царства, радості і митарства,
    сиплі пташині крики… і вже не личка – лики,
    губи тонкі до злому, «тільки мовчи, нікому…»,
    і про незгасні мрії все ще тремтять повії,
    мов ще відтоді… годі, кола по насолоді,
    там, де круги колишні,
    там, на самому споді.

    Нижче уже нічого - знаного і земного.
    мерехкотять у тиші сонного Стіксу брижі.
    В'ються в недремних чатах ангели в чорних шатах.
    Тьмяну, як мідь оболу, душу виймають голу:
    - А ось тобі ще рано… М’яко вібрує прана.
    Тіні за краєм світла… Строїть рука привітна
    струни мої зі світом - далями, морем, літом,
    лине звучання вгору
    з виру німого хору:

    «Я не такий, як вчора - в серці палка покора,
    руки уже не крила - пряним вітрам вітрила,
    і на долонях зела, агроба, донна (бела),
    музики колихання, вітру молитва рання,
    сосни і сиві дюни, зоряної комуни
    неговіркі узори: лінії, мов дозори,
    кожної, що чекала - там, де світил дзеркала,
    і вистачало щастя
    мойрам кохання» - трясця!

    Та все найліпше – нині. Лине в ефірній глині,
    як по жіночій плоті, вечір у позолоті,
    птаха на верхній ноті висне мов Паворотті,
    ліпиться мить із миті у триєдиній свиті
    десь на межі початку, випадку, акту, спадку, -
    спалахом, як займання розсуду від кохання,
    ега втрачаю пута – от і душа розкута.
    І веселкова пустка…
    Хай і лише відпустка.


    Рейтинги: Народний -- (5.53) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (10)


  2. Галантний Маньєрист - [ 2010.08.10 12:24 ]
    Для Неї
    На околиці лісу він виклав із каменю дім.
    А за вікнами сад, і за садом виднілося море,
    і вітрила леткі, і містечко у сні золотім,
    і щоночі нова загорялася від - Моя Зоре!..
    ..........................................
    На околиці раю вона зрозуміла печаль,
    і народження муки у палахкотінні розмаю.
    Лоскотали вітри медоносного тіла вуаль,
    закохання, в якому кінця не знайти, ані краю..
    ............................................
    На околиці часу вони загубили роки,
    зачаровані дні поверталися знову і знову.
    Світ загинув давно від простої, здавалось, війни...
    Тільки спинена мить, ще тягнулася - з крапки у кому.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.49) | "Майстерень" 5.5 (5.5)
    Коментарі: (67) | "Все розпочалося з Декамерону..."


  3. Юрій Лазірко - [ 2009.06.04 00:58 ]
    Свiтом розлiтаюся
    Світом розлітаюся – сніжна новина.
    В серці розтаватиму, як мине зима.
    Як ятристу персть проб`ють сонячні списи,
    сивом розцвітатиму. Відсвітом коси

    дні мої жахтітимуть аж до божих жнив.
    Позбирай пригублено, пересій "як жив".
    Хай собі залишуся світлий, та нічий.
    Те що опадатиме – вже не закричить.

    У сулицях висійтесь, місячних мечах,
    ступлено заламаних, прикрощі та страх.
    Світом розлітаюся – сніжна новина,
    ніби приголубила вибухом війна.

    3 Червня 2009


    Рейтинги: Народний 5.58 (5.6) | "Майстерень" 5.75 (5.55)
    Коментарі: (9)


  4. Юрій Лазірко - [ 2009.06.02 18:24 ]
    Черкати днi
    I
    Папір пожовк, бліде чорнило,
    все перейшло та пересохло всоте по сльоті.
    І міміка стекла та згусла монолітно в масці,
    легені безвітрилими не в силі вітер красти.
    До неба треба дорости, щоб золотом опасти.
    Осіннього мовчання верби – верби золоті.
    Їх як піску, життя одне...
    Вагалося черкати дні,
    вичерпувати істину, сушити дно бігцем,
    коли акамулятори небесні ще не сіли.
    Втирати носа німоті, розкривши серця сіла,
    душею відболітися та розгрішити тіло –
    ану ж за ніч впіймається здорожене лице,
    дорогою війне...
    Мов молоко, Голгофа в нім збіжиться.
    Припудрене пилюкою, вразливе на пристріт,
    комусь піде на опуси і сльози сповідничі.
    Ах, як нелегко вгледіти в чужих очах обличчя,
    котре сіріє, квапиться по сей бік потойбіччя.
    Пасти і запасатися терпінням, грітись від
    терпкого Каберне,
    весни, в руках, тактильних змієвицях,
    в присутності, що грається, мов нотами – з вогнем,
    відсутності, що ділиться на дольки недогріті.
    Плести, мов павутинками, мережу долі, сіті
    на щастя закидаючи – витягуючи миті,
    в котрих не тіло дихає, а вруниться едем,
    де ліпиться в одне...

    II
    Попало баболіто в серця сіло.
    З води та сонця рай... на дні.
    На цілий божий рай
    одні
    вціліли,
    ті, що черкали дні,
    та істину сушили
    не від вина,
    не по вині,
    а від війни,
    від 33-ої зими,
    де вицвіли чорнила
    ...чекаючи весни.

    2 Червня 2009


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.6) | "Майстерень" -- (5.55)
    Коментарі: (7)


  5. Галантний Маньєрист - [ 2009.02.02 15:13 ]
    Зимовий етюд
    І я собі подобаюсь - в тобі,*
    в ясних очах угледівши небритість,
    неулаштованість, але й талановитість,
    бо як таку пригледів, далебі?
    А ти відводиш погляд – не в юрбі,
    а понад нею – у майбутнім літі,
    де тільки щоки неуважно вкриті,
    а інше, надто безтурботне, - ні.

    Таке предивне „ні” - серед зими,
    на дні проміння денного прибою,
    де на межі сердечного конвою
    лоскотно виринає об[р]ій„ми”.
    Немовби можна перейти назад,
    огнями оживити ту пустелю,
    де ідеально виголені скелі,
    де сам для себе я і шах, і мат.

    Нехай і так, я там - де ця зима,
    у вічності од Зоряного Шляху,
    де сиротіє, щоб не дали маху,
    розпачливо-тривимірна тюрма.
    І пам’яттю не увійти куди,
    аби, хоча би, пригадати термін...
    Тебе заводять ці колючі терні?
    За ними справді неземні скарби.


    * * - Мелодія Jonder Boj (wma - 5 мб)


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.49) | "Майстерень" 5.5 (5.5)
    Коментарі: (4)


  6. Володимир Ляшкевич - [ 2009.01.30 14:19 ]
    Нічний Поштар    
    Коли у сни Твої листи приходять невідомо звідки,
    я ними дихаю, та рідко запам’ятовую, прости.
    Якби не ті раптові ранки, що змушують забути все,
    вдягати не своє лице - нутром потойбіч од горлянки -
    я встиг би не відповісти, а перейти Твої чертоги,
    не оббиваючи пороги, з Тобою вічність провести!

    Та ранки змінюють усе, у дзеркалі знаходжу відчай
    повернутого з Потойбіччя, котрим погорджує земне.
    Годинника гучне буття і новодень речей туземних,
    досьє утіх і справ недремних, і набуття серцебиття -
    усе на місці, я вже тут! і спраглий далі чашу пити,
    і славити, і матом крити: і люд, і блуд, і сервітут...

    Верни мене нічний Поштар у вичитані мною снива!
    Відкрий осонні брами Дива, де ані марева, ні чар,
    ні забуття у сон-траві, - лише далечина розквітла,
    і я піду,
    і біллю світла
    не дорікатиму Тобі.


    2009


    Рейтинги: Народний 5.67 (5.53) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (9) | "«Улюблений сон» Н.Терещенко"


  7. Володимир Ляшкевич - [ 2009.01.06 18:28 ]
    Різдвяна Зоря

    І ночі іншої найперша мить - не вдома,
    і теплі дотики з того кінця безмежжя,
    і спалах "я" твого, і пам’яті зникома -
    зійшлись у болю, крику, первістку, людині,
    у днях, якими невмолимо і всевишнє
    вестиме по пустельній серцевині
    тебе Зоря оця - майбутнє і колишнє.


    2009


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.53) | "Майстерень" 5.5 (5.53)
    Коментарі: (18)


  8. Володимир Ляшкевич - [ 2008.11.11 17:48 ]
    Повчання
    Блукав я сушею і вештався морями,
    літав увись і опускався нижче тями,
    але не бачив цікавішого за Неї -
    щоразу Іншої, достоту Галатеї.

    О, Хто творив Її, той знає ціни фарсу,
    бо біля Неї навіть роги личать Марсу,
    бо задля витонченостей Буанаротті
    Її утілює і в чоловічій плоті.

    Але, здебільшого, Вона тобі Любаска,
    з якою стрінувшись очікуєш на ласку,
    береш дружиною, чи так кладеш у ложе,
    береш не думаючи, а чи хто поможе.

    І кожна перша з Них - завжди цариця ліжка,
    де Їх ніколи не злякає жодна мишка.
    Бо навіть мишка знає, що займати нірки
    у ліжку з кралею, ще ті коштовні мірки.

    Тому найважче після взяти – покидати,
    сліди інфаркту пройдуть шлунком до простати.
    Тож навіть ставши першим кучером конюшні,
    сліди за птахами і слухай мову мушлі.

    А як часи дарують змогу утікати,
    не зволікай, купи для Неї кращі шати.
    Бо не зима, то вимагає доля „Сукню!”
    А ні – пізнаєш вповні „Цапну!” чи бо „Стукну!”.

    Тож не доводь чуття Феміни до нестями,
    купи найкраще, чим затягуються "рани".
    Купи усе! Вдягни як дерево у листя!
    Припни отим усім до вигідного місця.

    Та знай і міру, роздобрілий з переляку,
    не спокуси Її на зрушену подяку,
    бо й не отямишся, як Примадонна сцени
    знайде тебе і на задвірках Ойкумени.

    Я до уваги, звісно, брав не кожен фактор,
    і поправляв мене не раз буття Редактор,
    та саме з Паннами пізнав, як пори року,
    що після осені життя зима нівроку.

    Бо сивини сніги – з вершин отого Духа,
    чиї Хори Небесні повнять очі, вуха,
    бо все наступне з неспокусливого Друга,
    і над усе земне ця білосніжна хуга.


    Рейтинги: Народний 5.38 (5.53) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (18)


  9. Галантний Маньєрист - [ 2008.11.09 12:00 ]
    Демон
                            "  І мило, як уверх зростаєш вперто
                            З тісного листопадового светра..."
                                                               Блакитна Кішка

    Це справді "він", і може навіть „я” -
    тонкі парфуми і батист - на людях,
    але зазвичай опівнічний тигр:
    осінньо барвний, із тавром у грудях
    мисливця, хижака, наглядача
    над сутностями втиснутими в homo.
    Бо декому потрібна пара ікл -
    для порятунку, вищого питомо.

    Бо звідсіля куди таким іти?
    Вони в мені, як пташенята в жмені,
    не визрілі митці і їх рядки -
    водойми, небеса, луги зелені,
    бучні міста, і схими самоти,
    де обрані перебирають чотки,
    і поруч інші, іншої мети,
    запохмелілі надривати глотки.

    Ну годі ж бо, красуне, не тремти,
    я ж бо цінитель витончений тіла,
    в якому радісно служила ти
    у храмі пристрасті, і хай невміло,
    та я навчу, вважай – це той каприз,
    яким довічність спокушає Метра, - **
    то ж вилинь, - о, не з тіла, поки із
    роз'ятреного листопадом светра.

    2008


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (6) | "Антитіла. Голуба Кішка"


  10. Наталя Терещенко - [ 2008.10.15 10:49 ]
    ДРУЖИНА ДОЩУ
    Я дружина дощу. Я живу у його гаремі,
    Серед інших таких же дівчат і жінок дощу.
    І як інші жінки, я на нього чекаю ревно,
    І шепочу затято сакральне « не відпущу!»
    Я дружина дощу. Він приходить коли захоче.
    Він буває грайливим, буває і навпаки,
    Та без нього вселенська нудьга мою душу точить,
    І без нього чомусь не «народжують» тут жінки.
    Я чекаю його. Він приходить, і він минає.
    Залишає родзинку на згадку про наш роман..
    Я дружина дощу, лиш про це ще ніхто не знає,
    І лиш вчора у дощ я дізналась про це сама...


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.49) | "Майстерень" 5.5 (5.45)
    Коментарі: (5)


  11. Галантний Маньєрист - [ 2008.07.27 19:55 ]
    Передчуття. Небесній Афродіті. Із вдячністю
    Тумани світанкові, перекати
    річок і запахи духмяні
    трави і глею, хвої і небес,
    і ми, ще голі, не умілі спати,

    не вмілі ні до чого, крім літати
    і пристрасті розбурхувати плес -
    у сонній глибині ультрамарину,
    задовго до святкових мес,

    ми знали, що таке страждати,
    і знали, ким повинні стати.
    Моя богине, дай тебе обняти,
    знеможену передчуттям дитину

    приспати на руках, - землі набати
    можливо змовкнуть, і, можливо, крез
    отямиться, і цезар зніме лати, -
    прокинемось зі сну, а світ воскрес...

    2008


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.49) | "Майстерень" 5.5 (5.5)
    Коментарі: (4) | "О, мій володарю, пощо ятриш ти душу?.."


  12. Леся Романчук - [ 2008.02.22 18:21 ]
    Ким стану я тобі?
    Останній спалах понад силу.
    Ким стану я для тебе, милий?
    Впаду, зігрію, обпечу,
    І, не заплакавши, сплачу
    Усе, що небо присудило...
    Невисповіданим гріхом,
    Що, навпіл перетявши долю,
    Дасть мірою блаженства болю
    Нам, нерозкаяним, обом.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.58) | "Майстерень" 5.5 (5.59)
    Коментарі: (22)


  13. Оксана Забужко - [ 2008.02.17 22:20 ]
    КРИМ. ЯЛТА. ПРОЩАННЯ З ІМПЕРІЄЮ
    В цім розваленім часі, весною, в приморському місті
    (Де ніхто не вважа на часи, а лише — на сезони),
    Що за щемна розрада — ефіристий дух гостролисту,
    Й під сирітськими пальмами в віялах мокрого блиску —
    Бабця в шапочці й чунях, в цурпалках обтятого хисту,
    Що виводить на скрипці пісні некурортної зони!..

    Я годую чайок, їхні крики застуджено-строгі.
    Млява мінька долярів триває у шопці за рогом.
    Пес вганяється в хвилю — й вискакує. Мов виноград
    Темно-синій, імлавиться море — і дивно невлад,
    Захлинаючись, скрипка біжить “па желєзнай дароґє”,
    Де донині проноситься смерч “Варкута —Лєнінґрад”.

    Ех, па тундрє, па тундрє!.. Прощайте — совєцьке дитинство,
    Поворот з таборів, шістдесятницькі вірші (зразки
    Первозвуків німого!), “хрущовка”, що в голову тисне…
    Щось ніщо не спеклося із цього снітявого тіста,
    Крім жаркої, як пульс маяка: загориться і згасне, — тоски.

    Кожен досвід чогось та вартує, принижено твердять
    Всі, обрубані досвідом. Кожен — крім досвіду смерті,
    Докидаю в рядок і витрушую крихти: познач
    Скрайню точку на мапі, приїдь, зупинись на окравчику тверді —
    І тебе здожене, наче поїзд по колії, плач.

    І, крізь наглий наплив голубого зубовного дзвону,
    Розумієш просте і гірке, як вино на розлив:
    Можна жити і так — все життя утікаючи з зони,
    Можна навіть писати — на вітер, обривками слів…
    Тільки множаться сполохи в скронях і небі блідому,
    Та срамотна вітчизна, як щоки од згадки, горить:
    Півжиття — за плечима. На плечах — ні слави, ні дому.
    А попереду — море, яке не здолаєш убрід.

    Пропливу! Проживу! Скрізь де хоч’ — в сірниковій коробці
    (У лушпайці горіха, як Гамлет!) — аби був добрячий замок!
    Лине “плач по империи”, як написав би був Бродський,
    Та схолов од плачу і, від’їхавши в Амхерст, — замовк.

    Хай хто хоче, той плаче. Я — весело зціплюю зуби:
    Надто довго вертіло мене коліщатком і шрубом
    По таких жолобах! — що тепер тільки й маю за честь
    Пригадать, як щоразу, на доторк кліщів пласкогубих,
    Я спорскала, зірвавши різьбу, некрасиво і грубо, —
    І котилася в бік опівнічних своїх перехресть!

    Недовіра до місця — ось те, чого справді учила
    Нас імперія: тим я з дитинства й боялася щілин.
    Страх, як бліки крізь листя, торкає юрбу ворушку,
    Що тече по бульвару, — сюд-туд в ній мигне ветеранське карчило,
    Та з повітря московський акцент обпікає, мов “чілі”, *
    Піднебіння — гортань — стравохід — і гузничну кишку…

    Це бездомна земля — хто тут жив, той не втік, і запізно
    Говорити про це: всяке місце по людях зализне
    (З білосніжним оскалом прибій камінцями шкребе).
    Час рушати, смеркає. Де я, там і буде вітчизна —
    І вітчизна в мені ще колись упізнає себе.

    “Ат праклятай паґоні”, в тропу мандрівного зарібку —
    І мені навздогін (кожен має, за що заплатив!)
    Бабця в чунях, щокою, як кицьку, придержавши скрипку,
    Заянчить хроматизмом, мов духу пускаючись, хрипко, —
    Й без усмішки зійде на стрибучий танґóвий мотив…

    1994

    * - Гатунок перцю


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.59) | "Майстерень" 5.5 (5.45)
    Коментарі: (23)


  14. Галантний Маньєрист - [ 2008.02.15 17:44 ]
    Кохати
    Кохати акторку – голубити весни взимку,
    шукати відлиги і щастя на фотознімку,
    за чарою "чері" гортаючи мізансцени,
    сотати дилеми – льодинку - за справжню жінку.

    Запасти на панну у полум’ї мелодрами -
    у захваті нею, відірваною від мами,
    і хай задля панни, як меблювання і гамми,
    ці згадки лиш ліки і лики, і мірниці дами.

    Кохати поетку - о поки у серці дзвінко.
    Допоки сусіди ночами таранять стінку,
    і ліжка експрес на світанку, як на зупинку,
    зі снива вертає тебе на її хмаринку.

    Кохати душею і тілом, плести злиттями
    мереживо не взаємин - природу тями,
    аби ланцюгами обвислі старечі вени
    не заважали, опісля, збирати „люблю” вустами!


    2008


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.49) | "Майстерень" 5.5 (5.5)
    Коментарі: (3)


  15. Василь Цибульський - [ 2008.02.07 17:17 ]
    Спогад про майбутнє
    У Кременці, при місяці, вночі
    скриплять ворота, брязкають ключі
    в руїнах замку, у житті уявнім.
    Регіни Бони фосфорична тінь,
    і голос Ірви, шепіт поколінь,
    і шум століть над городищем давнім.

    Хоч з тих часів нікого там нема,
    та місяць в небі круглий, мов чалма,
    і на валах сліди старої злості.
    В примарнім сяйві блисне ятаган,
    і бризне кров на стіни з давніх ран,
    і глухо задзвенять козацькі кості.

    Так мало залишилось після них:
    пил каменю, іржа мечів старих,
    легенда з давнім, нечітким початком.
    Та хтозна, як мине цей клятий час,
    що після нас, мій брате, після нас,
    що після нас залишиться нащадкам?

    1986


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (2)


  16. Володимир Ляшкевич - [ 2007.12.06 11:42 ]
    Храм Сонцю І
    І
    ...Старезний храм перестояв свій вік.

    Без огорожі, сходів до Ріки,
    розчахнутий, втопає у піску,
    що кам'яне плато під ним поглинув.

    А скільки літ вивершувався блиском
    глибоких знань, діянь достойних, сяйвом
    покрівлі гостроверхої.
                                                Донині
    зберіг ще ладну форму кришталю
    понад пірамідальним злетом стін -
    з колись убраних в мармур, грубих брил.

    Такий величний, осяйний, і гордий –
    вже не одне століття вщент розбитий,
    обідраний, у дивному лахмітті,

    немов роками вибілений старець
    засидівся на сонці, і заснув,
    і марить про тінисті крила смерті.

    І крила ці вже шелестять в повітрі.

    На днях тут закипить перебудова -
    рости почне черговий дім Амону,
    аби на тому березі Ріки
    утішити заупокійний храм
    Аменхотепа Третього собою.

    Старе повинно тихо відійти,
    в убрання слави наряджають інших.

    ІІ
    Допоки жрець докінчував прощання,
    син Пераа присів неподалеку
    старого олтаря, що із піску
    стовбичив нагромадженням каміння.
    Очікуючи, споглядав уламки,
    здебільшого зчорнілі від огню.

    Породжені майстерними руками
    з німого валуна, доладні форми
    занурювалися у забуття.

    Невже немає вічності на світі
    і все, що батько зараз ген будує
    очікує така ж печальна участь?

    Жрець говорив, що місто в давнину
    лежало тут, неподалік од храму,
    а зараз бо – могили і піски.

    Улюбленець Царя глядить у далеч,
    за Річку, де так високо знялися
    над місцем розбудови насипні,
    увінчані дорогами, хребти,
    і безліч впряжених комах на окрик
    наглядача відповідають дружньо,
    і тягнуть, тягнуть глиби по відкосах.
    - На славу Пераа!
    - На славу! Славу!

    ІІІ
    Наблизившись, жрець раптом помічає
    геть сірого від жаху охоронця,
    а ще змію, яка перед стрибком
    позаду здійнялась Аменхотепа.

    Із-під накидки виринає посох,
    прикрашений різьбою голови
    якогось птаха. І його політ
    перешкоджає нападу змії,
    напрочуд вчасно скинувши її
    з плаского каменю в пісок.
                                                   Змія
    чіпляється до посоха і жалить.
    І крапельки отрути янтарем
    виблискують на дерев’янім дзьобі.

    Нападниця, помилку осягнувши,
    збирається втекти. Та стражник стрімко
    здіймає хетський меч - яскраве сонце
    спалахує на нім. Пащека й тулуб
    надалі рухаються вже окремо.

    Жрець думає, що з хетами війна
    почнеться швидше, аніж таємницю
    литва мечів оцих зуміють взнати.
    А ще печалить марна смерть змії.
    Дух втілений у ній тепер звільнявся
    плазуючого тіла, наче мудрість
    цих древніх місць - знівеченого храму.

    Зітхаючи, жрець підіймає посох
    і молиться за упокій змії.

    Царевич наполохано завмер
    в обіймах ошалілого вельможі
    і з подивом вглядається в судоми
    сьогодні переможеної смерті.
    .............................


    2001 - 2004



    Рейтинги: Народний -- (5.53) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (3) | "КІНЕЦЬ ДРЕВНОСТІ, Част. І Гл.3 ЗМІЯ"


  17. Володимир Ляшкевич - [ 2007.12.05 21:42 ]
    У храмі Сонця
    ...Жрець задоволений. Та почуття
    не прийнято являти в цій країні.
    Тому його розмова з учнем більше
    нагадує строкату пісню вітру,
    відомого сухим пустельним жаром.

    Але переплітаючись з відлунням,
    породжуваним гомінким камінням
    і подихом п’янких цвітінь знадвору,
    слова звучать із потаємним змістом,
    святилищу великому дозвучні,
    торкаючись і мудрості глибин,
    покладеної у основи храму.

    Жрець раптом згадує те відчуття,
    так гостро, тонко - він і з ним учитель...
    Як радісно вбирати словоспів,
    відлуння, мову, значення і обсяг...

    Відкрите, що ховалося так довго
    у пам'яті, тілесне відчуття -
    насичене, яскраве. Та за ним
    було і інше, - те, що налякало
    тоді, і зараз виринає знову
    в багряних полисках огню, чіткіше...

    ...Могутня і прозора течія,
    кружляють знані і незнані форми
    живого, раз за разом виринають
    украй здивовані людські обличчя...
    Ні, не обличчя, наче зсередини
    видніються, немов одна їх суть.

    Раптово виникають і зникають,
    як інше, різне. Наче зміст часів,
    відпущених для кожного творіння,
    зібрався в ціле, в результат кінцевий,
    і дужим виром огортає обсяг,
    спиняючись лише побіля ніг
    здобулих вічність видатних Рех Хету.

    З одними він, бувало, зустрічався,
    про декого читав, про когось чув,
    а інші - незнайомі, та усі
    споглядачі спокійні і глибокі,
    воістину Величні, Вищі Духом.

    Немов і не померли у свій час,
    не зникли, не розвіялися прахом.

    Чомусь зійшлися знову коло нього...
    Тоді були ледь зримі, нині чітко
    осяяні зсередини і ззовні...

    Мить - і видіння тане. Тіні вщухли.

    Жрець міцно тре долонями обличчя...


    2004


    Рейтинги: Народний 5.75 (5.53) | "Майстерень" 5.5 (5.53)
    Коментарі: (1) | "КІНЕЦЬ ДРЕВНОСТІ, Част. І Гл.2. Круг Тота (Зодіакальні Сузір'я)"


  18. Володимир Ляшкевич - [ 2007.11.15 14:25 ]
    Вакаційний синдром. Москва_98
    І
    Гойдати далі простір недоречно -
    вагони доповзли до "все конечно"
    і, спинені, востаннє, на шляхý,
    послали поназбиране на ху-
    ноликих перевізників причалу.
    І видих Українського хоралу
    посунув у околиці Кремля,
    відомі як Москва...
                                       - Москва, це я...

    Означивши себе серед загалу
    відсутністю речей, дітей і дам,
    і проблиску в очах "і аз воздам", -
    вбираю "Київського" кисню сталу,
    мов кинутий колись ефірний крам.

    ІІ
    О світанкова лоція перону
    доби кристалізації жаргону -
    і русло, і вітринний краєвид,
    і нерестилище для астерид,
    розмножених у міліцейській формі
    заради койно: "Як воно?" - "У нормі!",
    де бовваніє постать Ілліча,
    пала в очах мартенівська свіча.

    Моnsher, філогенез не до вподоби
    і західний, обридлий, краєвид?
    Що ж, ти не перший хто, як вічний жид,
    жадає смерті, забуття свободи,
    амністії за круглим строком літ.

    І опускає дебаркадер крила -
    не всім умерлим вирита могила.
    - Запевне кожному своє, - згори
    у завтра задивляються орли.
    І як „отцям” не вистачило клепки
    вдягнути на пернаті морди кепки?
    Та виповзає сонце на дахи
    і бронзовіють говіркі птахи.

    Це вельми тішить зграйку горобців,
    яких повчають хитромудрі галки -
    місцевого Оракулу весталки -
    "- Розмови не для племені дзьобів,
    бо далі тільки мат і катафалки..."

    ІІІ
    Асфальт м’який, вогонь згори і знизу.
    Можливо пекло ближче тут за кризу
    фінансів битих картами Таро,
    та в Мегеддо навряд чи вхід з Метро.
    А що "Московське" "Київського" краще,
    ясніше з кожним метром вглиб і важче
    шукати привід рухатись назад,
    і рухатися взагалі. Це пат.

    Одначе правила ведуть з ума.
    Порушення їх - рецептурний вчинок,
    єдиний вихід, щоби недарма,
    як той казав, прожити свій відтинок
    заради отого, чого нема.

    ІV
    А задоволення? Кінець, хана -
    і зусібіч голота і шпана,
    відкладення уяви церетелі,
    райвідділи, комбанки, гранд борделі,
    усе чого торкається душа
    у тихий переддень дефолту... Ша!
    Направо від сідниць царя Петра
    зринає храм Спасителя - з нутра

    лунає проповідь, - між тим спасенна,
    її не згублять смертні ворота...

    Несе мій човник далі річка-вена,
    гойдають хвилю дзвони, і вода
    така ж, як і віки тому, смиренна.


    1998


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.53) | "Майстерень" 5.5 (5.53)
    Коментарі: (16)


  19. Юрій Лазірко - [ 2007.09.26 17:59 ]
    Ангело-молитовне
    В серце-авонії убогій
    яв дотліє.
    Душа зіб`ється в ладані,
    у димі потече...
    Де ждана воля,
    де сонцедайні береги
    від ласки мліють,
    І де рука небес нараз
    лягає на плече
    Твоєї долі.
    Ангеле з очима
    зажуреної мами,
    зустрінь як це належиться...
    прийми тe каяття
    гріхо-подоби.
    Я ж до самісінького гробу
    грів устами
    молитву. Вірив -
    повінню добра верне життя
    в бого-утробу.

    26 Вересня 2007


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.6) | "Майстерень" 5 (5.55)
    Коментарі: (19)


  20. Вячеслав Семенко - [ 2007.08.17 16:08 ]
    А у віконних тінях...
    Вслухаюся,як нескінченностопним ямбом
    віршує сталь коліс про долі мандрівничі
    і з ними в такт здригається позавіконне
    кіно з банальним, передбаченим сюжетом -
    поля, горби ганяються один за одним,
    байдужі погляди селянок непорушних,
    поодиноко вкраплених в зелену повінь
    із сапами - зразком технічного прогресу.
    Поклавши голову на брус червоно-білий,
    про сенс життя свого розмислює кобилка
    і поглядом наскрізь пронизуюючи потяг,
    із тугою в очах вдивляється в минуле.

    Останні кадри і метелики жовтаві
    спинили біг на тлі нічного фіолету
    і хвиля часу розкололась на хвилини
    об берег довгожданий з назвою "Тернопіль"
    з лицем багатооким, незворушно-мудрим.
    А згусток метушливих зустрічей з прощанням
    від греблі-потягу, як повінь відкотившись
    струмками продзвенів по лабіринтах вулиць.
    Знайомі назви їх я п"ю і не нап"юся,
    цей запах кам"яний п"янить і гріє.
    Десь тут по тротуарах бродить моя юність,
    та я для неї вже чужий, незрозумілий.

    Блищить долоня театрального майдану
    зірками, змитими дощем з чола у ночі,
    і заздрять їм, поміж колон сховавшись, вікна,
    сліпі й німі, нездужають у міжсезоння.
    Затіяла забаву ніч із ліхтарями -
    сліпих метеликів із жмені випускає.
    А у Катедри руки в вічному молінні
    вознесені до хмар розмитого світіння...
    ...Я поспішаю повернути рік за роком,
    свою відсутність, наче плівку на початок
    відмотую. У кольоровості вітринній
    посилуетно час задкує у минуле.

    За рогом - двір. Гілками на балкон обпершись
    у скло вікон цікаві заглядають клени.
    З-поза дверей я чую голоси знайомі,
    під пальцем - пружність електричного дзвіночка...
    ...Та раптом відкриваю очі серед ночі,
    а у віконних тінях чужина глузує.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.47) | "Майстерень" 5.5 (5.54)
    Коментарі: (4)


  21. Мойсей Фішбейн - [ 2007.07.30 13:07 ]
    * * *
    Всеспалення, шкарлат і багряниця.
    Всепрощення, всепáвітер, габа
    оповиває горнього раба
    там, де ява всепрóхолоді сниться,
    коли пустеля згадує: жнива
    і в небі паляниця золотава,
    коли пустеля згадує: отава
    і згадує: всепáзелень жива
    і снігоцвіт живий, коли не в’яне
    ніщо довкіл і в небі поготів,
    і все таке, як горній раб хотів,
    і все таке зелене і жнив’яне,
    де полудневе полум’я пече,
    всеспалення, димовище і жертва,
    там, де пустеля випалена й мертва,
    де Він поклав долоню на плече.

    28 – 29 липня 2007, Київ


    Рейтинги: Народний 6 (5.74) | "Майстерень" 6 (5.77)
    Коментарі: (2)


  22. Володимир Ляшкевич - [ 2007.07.17 10:32 ]
    ПриСутність
    А опісля без ліку незвичного, і життя
    з відчуттями - ти Інший, із Роду Провидця обставин,
    і очима глядиш зачарованого дитя
    на пустелю і дім, на буття зі світанку гущавин,
    а навколо рясною імлою таке забуття,
    що “я знову дитя” - триєдине твоє відкриття.

    І ще потім удосталь незвичного, і людей,
    що гіркою поклажею загородили дороги,
    і пройти неможливо без ”римлянин”, “грек”, “іудей”,
    і піти неспромога, не кинувши рідні пороги,
    і тобі наздогін тільки крики і тупіт коней,
    і ти йдеш по воді, наче води висвячують ноги.

    А вже потім нічого незвичного, крім: вини
    за твоє відособлення від уособлення правил,
    від розумників пильних, і осуду сторони,
    до якої прийшов, і яку направляв, та не правив;
    що тутешнього люду тебе оговорять сини,
    мов не їхній, і Бог, по обіцяному їм, злукавив.


    2007


    Рейтинги: Народний 5.88 (5.53) | "Майстерень" 5.75 (5.53)
    Коментарі: (14)


  23. Лариса Вировець - [ 2007.07.16 20:51 ]
    Літо після Львова
    Яблуко світу, домовленість світла і тіні —
    зовні червоне й солодке, всередині — кисле.
    Десь хробачок у рожевім його павутинні —
    плетиві смужок — приємне єднає з корисним.

    Що тобі ще?.. Скуштувавши хмільного повітря,
    музики східців дощатих і кави гіркої,
    тішся шкоринкою тепло-смугастого світу,
    кислою м’якоттю в анабіозі покою.

    Всю без’язикість свою осягнувши до краю,
    всю «напівмовність» проклявши, і з тим онімівши,
    тішся приватним огризком незрілого раю,
    слухай, як коник липневий наспівує вірші

    і шаленіє, бо спогади, як матіоли:
    літньої ночі п’янять щогодини сильніше...
    Ми ще побачимось, Львове! Ти більше ніколи,
    конику, в пісню мотивів сумних не домішуй!


    Рейтинги: Народний 5.67 (5.49) | "Майстерень" 5.5 (5.44)
    Коментарі: (7)


  24. Іван Котович - [ 2007.07.13 10:42 ]
    * * *
    Це ти - Пірей. Вертаючись із мандрів
    По океанах весен і ночей,
    Вертаючи з хурделиці і Андів,
    Кермую на маяк твоїх очей.

    В важкі часи життєвих падолистів
    Остання пристань вистражданих дум -
    твоїх долонь турбота промениста,
    Твоєї мови вересневий сум.

    Як Богу заманеться одібрати
    Твою печаль від вечорів моїх,
    Моєму серцю більше не заграти, -
    Останні ноти переллються в сніг...


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.34) | "Майстерень" 5.5 (5.38)
    Коментарі: (2)


  25. Юрій Лазірко - [ 2007.03.30 22:30 ]
    Журавлі
    Сонце спалене,
    видихся вітер -
    поштивніли небесні
    вітрила хмарин.
    Не витримує тиша.
    Летіти
    над планетою
    вибився з сил
    гострий клин.
    Скоро сяде...
    наразі:
    курличе;
    серце кличе,
    спиня мимоволею
    хід;
    ріже небо,
    мов старість обличчя;
    розшиває невпинно
    крильми переліт.
    І так хочеться
    витерти крики,
    наче сльози чекання
    з лиця матерів...
    Вище небо,
    рукою каліки
    простяглись журавлі
    до своїх берегів.

    30 Березня 2007


    Рейтинги: Народний 5.56 (5.6) | "Майстерень" 5.5 (5.55)
    Коментарі: (19)


  26. Володимир Ляшкевич - [ 2007.01.23 23:32 ]
    Афродіті
    І, передусім, ти море, що різноманітне краєм -
    своїх володінь, підлеглих і правлячих берегів.
    І кожен з них у фаворі, і тішить уяву раєм,
    доки тобі не наскучить, що часто буває у дів.

    І ти вже така холодна, медузно-сердита, люта,
    і маєшся від жадання, що ним володіє інший,
    з яким ти прекраснодушна, улеслива і розкута,
    слухняна раба кохання, задихана криком чайок...

    Та сущі твої глибини, ніким іще не розкриті,
    лякають мене, старого дослідника водоверті -
    закінчаться чим "забави" зі скелями і пісками,
    як дійде до основного питання твоєї суті?

    Але чи того огрому торкатися необхідно?
    Лише уяви, на хвилю, як зважують зори товщу
    і збурюють дно, в якому усяке зерно безплідне,
    провидцями злого часу знаходять тебе, як іншу.

    І інша відкриє очі. І зміниться світ… Говорять -
    таке вже колись бувало до тебе - не пам'ятаєш?
    О краще вже хай охочі до поверхневого марять,
    і тішаться твоїм тілом - з такими не прогадаєш.

    Хай з ними відчута пристрасть насправді відлуння сили,
    відлуння того терпіння, безмірних долонь турботи, -
    що тільки і вища вірність, і значення суті "милий" -
    не марні твої зітхання над хвилями насолоди.

    Та бійся видіння: Доля на дужих руках титанів
    виносить тебе назустріч неговіркому герою,
    якому твоя "неволя" дарує той перший сумнів,
    що змінить Олімп на далеч з палаючими хрестами.


    Рейтинги: Народний -- (5.53) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  27. Володимир Ляшкевич - [ 2006.07.26 16:12 ]
    Весняні станси
    І, врешті, згори сяйнуло, немов із гармат пробило
    нашарування печалі, що латами вкрила небо.
    Радію тобі, Світило! немовби аж так важливо
    приймати не чорно-біле, а в колір блакиті Кредо.

    Я вірую, очевидно, у дуже складне, уявне, -
    наприклад у те, що радість простого буття можлива,
    три крапки, тире, і витік із драми “Моє недавнє”
    не впадає в трагедію, і далі є перспектива.

    Прикмети старі, знайомі – ті ж води, птахи, феміни,
    до кави із цигарками, і поглядів на розпусту,
    хоча все і йде, як завше – розбиті дороги й міни
    красунь, лід яких не тане від танення мого глузду.

    Зминаючи розсуд, мрії виважують вміст кишені,
    як забобонна античність зібрання трудів Мінюсту,
    і я тверджу собі знову, вбираючи світ в легені,
    що видихи, там, в блакиті, відтворюють сутність бюсту.


    2006


    Рейтинги: Народний 5.75 (5.53) | "Майстерень" 5.5 (5.53)
    Коментарі: (3)


  28. Володимир Ляшкевич - [ 2006.04.02 21:18 ]
    Кесарія Маритима із роману «Йе-шýа»
    1
    Прекрасний час для проповіді. В місті
    гнітюча тиша. Вулична сторожа
    із ранку п’є вино, кидає кості.
    Намісника немає, все спокійно,
    якого дідька нидіти надворі?

    Прекрасний час для проповіді. Небо
    забите хмарами, вирує море,
    на вулицях похмурі громадяни,
    яким набридло нудьгувати вдома.
    Стікаються до головного храму,
    що увінчав єдиний пагорб в місті.

    Найкращий вигляд на округу звідси,
    і мури захищають від вітрів,
    і гавань унизу, як на долоні,
    а, головне, чутки спочатку тут
    з’являються, а потім вже деінде.

    І як інакше, раз і храм, і місто
    належні одному і тому ж богу,
    що змінює подекуди ім’я,
    але ніколи вінценосний титул.

    2
    На площі перед храмом постать в хутрі.
    Стоїть недвижно, час від часу стрімко
    здіймає вгору руку з криком: “Досить!”

    Юрба густішає. Настирні зайди
    шепочуть в кожне вухо: “Се пророк!”
    “Невдовзі!.. Станеться!.. Моліться!..”
                                                -“Досить!”

    У городян, які останнім часом
    частенько бачать вельми схожі дійства,
    на хмурих лицях злі усмішки.
                                                -“Досить!”
    Невже на світі може бути гірше!
    Куди вже далі, гірше не буває!
    Зима сувора видалась, весна
    немислимо запізнюється.
                                                -“Досить!”
    Штормить. Штормить. Штормить. Нічого більше.
    Ні кораблів нових, ні караванів,
    ні заробітку - тільки хтиві зайди!
    А Цезарю плати належне.
                                                -“Досить!”
    Єдина втіха бачити, що іншим
    подекуди буває гірше. З храму
    виходить жрець, грозить пророку.
                                                -“Досить!”
    Із себе витиснувши всіх бродяг,
    юрба, мов по команді, відступає.

    Прислужники, що вибігають з храму,
    лупцюють палицями волоцюг,
    збивають з ніг нестямного пророка.

    Юрба регоче і свистить услід
    побитим зайдам, що дрібочуть схилом,
    накульгуючи, стогнучи, здійнявши
    кумедно-урочисто на руках
    свого пророка тіло. Esse dignum
    spectaculum, ad guot respiciat
    intentus operi (sic) suo deus.*

    Вирують хмари. Гуркотить прибій.
    Прекрасний час для проповіді
    бурі.

    (* лат. - Ось достойне видовище,
    аби на нього оглянувся бог, споглядаючи своє творіння)

    3
    Кімната для приїжджих. Вид на місто,
    що Ірод збудував на стражі моря.

    Біля вікна важкий дубовий стіл,
    просяклий хмелем, дві широкі лави.

    Одягнутий у кольорові шати
    чорнобородий велет-фінікієць
    кладе на стіл, паруючі духмяно,
    великі чаші: - Сам перецідив,
    розбавив доброю водою в міру.
    З корицею і медом, не вино -
    нектар божественний, умножить сили…

    Мандрівники – статечний афінянин,
    геть сивий, та на вигляд ще міцний,
    і гарно складений, середніх літ,
    в недорогій накидці арамеєць, -
    кивають вдячно. Арамеєць мовить
    над чашею слова подяки небу.

    Поважний афінянин благодушні
    кидає погляди з-під сивих брів.
    Господар ж усміхається - в задумі,
    яку ціну узяти за ночівлю.

    Багатий може дати і денарій,
    а з бідного - хіба візьмеш сестерцій?
    Та ще й оповідає афінянин,
    що арамейця вже пограбували,
    що голого зустрів його в пустелі,
    мовляв, тому на нім така хламида.
    Грек в доброті своїй пропонував
    найкращий плащ, але дивак був проти –
    узяв накидку від слуги!.. Напевне
    за дивака заплатить афінянин.

    Єдине, варто вести перемови
    з ним наодинці, щоб не чув дивак,
    тоді вторгую не один денарій.

    Але який! Оце ввійшов б і голим
    у Кесарію. Голим! Бо повинен!
    Недавно, схоже, виповнилось літ
    аби віщати людям “вищу волю”.
    А розпочати вирішив із-звідси,
    де дві безодні охопили сушу!
    З одного боку вічна спрага Риму,
    а з іншого - намісників жадання.
    Йе-шуа зве себе. Воно і справді -
    таке вчиняти необхідна поміч,
    але усіх богів, одного мало!
    Та як би не було – вони прийшли
    аби отримав хтось монети срібні!

    Господар задоволений собою.
    Не кожен вміє точно рахувати.

    4
    Хвала Юпітеру, відкрилось небо!
    Вітри притихли, втамувались хвилі.

    На обрії помічені вітрила!
    До порту мчать ватаги хлопчаків,
    летить провулками відлуння руху.

    Служителі, що продають за храмом
    богами не спожиті кусні м’яса,
    тривожать люд розмовами про ціни
    і про важку хворобу у жерця,
    що палицею лупцював пророка.

    Люд гомонить, що зайди все ще в місті
    і що усе це дивний збіг обставин –
    присутність схимника, факт побиття,
    хвороба, наслана жерцю, погода,
    що врешті прояснилась, - диво, диво.

    Утім, розмови швидко ущухають -
    над містом лине переможна мідь,
    у порт заходить корабель торговий.

    Хвала Юпітеру, відкрилось море!

    5
    Невпинний галас чайок. Плюскіт хвиль.

    Слідів не залишаючи на гальці,
    ступає тінь. Спиняється поблизу
    захопленого морем арамейця.

    Той зачаровано глядить у далеч,
    наповнену ефіром осяйним.
    Пориви вітру тануть у хвилястім
    волоссі арамейця.
                                -“Йе-шу-á...”

    Волання чайок, шепотіння хвиль.
    І сонце - тепле, ще ласкаве, сонце.

    Тінь, набуваючи тілесність, м'яко
    обходить арамейця: “Йе-шу-á"

    І налітає вереск дітлахів.
    Біжать навипередки по дорозі -
    уздовж розкішних віл, повз акведуки,
    збігають вниз, до лінії прибою.
    Торкаються води - хто обережно,
    а хто і надто сміло. Гомонять.
    - “Ще не зігрілася!”, - “Кажу, за місяць
    пірнати будемо…”, - “О! глянь, поглянь -
    ожúло море, тут і там вітрила!”

    - “А чули? в Маритимі чудодій
    зцілив сліпого!”, - “Вигадки! ти бачив
    сліпого того?!”, - “Кажуть, звична справа,
    але не кожному є по кишені…”
    - “Давай спитаємо у чоловіка!”
    - “Зважай! Бо дасть тобі по голові!..”

    Ватага обступає арамейця.
    Тінь відступає за каміння.
                                            -“Йе-шу-á..."

    Кружляння чайок, плюскотіння хвиль.
    Яскраве сонце - тепле, ще не жарке.

    6
    Чудесний день!

    Проміння білить стіни
    будівель кам’яних, блищить на бронзі
    скульптур, привезених сюди з Еллади,
    кохається зі свіжістю садів,
    цвіте веселкою понад фонтаном
    на площі головній, і сліпить очі,
    до моря звернуті.

    Прекрасний день!
    Величні колонади. Небо. Спокій
    весняної пори, коли усе
    іще попереду – усе найкраще.

    Біля палацу Ірода, де нині
    намісника притулок, велелюдно.
    В палац прибули слуги і готують
    палати для господаря нового.

    Сирійського легата глашатай
    вигукує нові укази Риму,
    зачитує порядок привітання
    правителя під час проїзду містом.

    Народ хвилюється – новий намісник
    очікується вже за кілька днів.
    Подейкують, що грек, та родом з Понту.
    О, зрозуміло, в будь-якому разі
    якісь відмінності повинні бути
    між греками, що збудували місто
    і греком, присланим збирати гроші,
    але суттєвими - ніяк, ніяк! -
    бо грек усюди, як відомо, грек.

    Прекрасний день!
    Новини теж прекрасні!

    7
    В юрбі глузують над жартівником,
    який доводить, що не стало греків -
    той підіймає руку й додає,
    що фінікійців теж немає, словом,
    є тільки ті, що носять тогу, й інші.

    Довкола гам, здебільшого на грецькій,
    поважні громадяни гомонять
    поміж собою про діла насущні,
    про подорожі, про торгові справи,
    дають обітниці, зійшовшись в цінах,
    і тягнуться поволі, хто куди.

    Та мало хто відразу йде додому.

    Бідніші сунуть на центральну площу
    послухати ораторів і далі
    у пошуках розваг за мури міста:
    до іподрому, чи амфітеатру,
    ті, що багатші, завертають в лазні, -
    мудруючи, утім, про те саме:
    що новому наміснику до серця –
    гучні імпрези, чи зростання статку.
    Чийого саме статку - не говорять.

    Але ні там, ні тут не забувають
    казати слово щирої хвали
    Тиберію - за мудрість царювання.
    Казання вельми схожі на змагання,
    нехай без переможців, тільки участь,
    та навіть кислий вираз на обличчі
    хороша тема для палких доносів.

    Пташиний щебет, ніжно-плинне світло,
    і запахи, хвилюючі, весняні.
    Спасибі Цезарю тобі за день!
    Чудовий день! –
    очікувань
    прекрасних.

    8
    ............................
    ............................
    (Читати далі)


    Рейтинги: Народний 5.75 (5.53) | "Майстерень" 5.5 (5.53)
    Коментарі: (2) | " «Кесарія Маритима» повністю"


  29. Володимир Ляшкевич - [ 2006.03.21 16:59 ]
    Здобуття
    І поруч нікого - нікого із тих, кого знаєш.
    Коли ще бувало так порожньо перед очима,
    твоїми очима, і перед моїми - гадаєш,
    оця порожнеча достатня для втечі причина?

    Утечі в майбутнє, в омріяну сонячну днину,
    у взяті із безміру - викинутого за карту,
    на зло Лобачевському і на досаду Декарту, -
    новини про виміри, котрі живуть у "покину".

    Немов парадокси, єднаючись, збурюють масу
    достатню для рішення та недостатню для руху,
    немовби "деінде" не прагне скорочення м'язу,
    а тільки єднання твого alter ego і духу

    у здатності до розгортання нового ландшафту,
    щоденної практики у оприлюдненні звуків,
    і перекладанні маршрутів обачливих кроків
    із вимови "нашої" в "їх" діалект брудершафту, -

    де знову не буде нікого із тих, кого знаєш.
    І буде так пусто і порожньо перед очима.
    що кращий пейзаж у вікні в мить, в яку зажадаєш
    позбутися гострого холоду межи плечима?

    Отак протиріччя згуртовують зболену масу
    для руху, тобою відкинутого, як і мною, -
    що, над Магометом вивищуючись і горою,
    у вимірах зрушує Всесвіт -
    навіки
    одразу.


    2003


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.53) | "Майстерень" 5.5 (5.53)
    Коментарі: (18)


  30. Володимир Ляшкевич - [ 2006.03.21 16:48 ]
    Сутінкове
    І
    Протяжний грім зі зміненою суттю.
    Величний феєрверк з нагоди в'їзду
    до міста імператора наклейок.
    У небо сходять зорі і цвітуть -
    помпезні і барвисті. З пересвисту
    біжить відлуння київських байок,
    як вчора казочок донецьких.
                                         Постріл,
    і ще раз постріл в небо, опадають
    на подірявлені дахи відбитки
    тріумфу, переможені зітхають.

    В театрі, поруч, зображає смерть
    актор-коханець, - повзає по сцені.
    У "вбивці" жах в очах, бо миті тануть,
    а він ніяк не витягне пістоля.

    Лунають нові постріли нізвідки,
    у залі сміх, коханець прагне кулі,
    скінчить усе яка, повзе до вбивці.
    - Стріляй! - скандує публіка.
                                         Фонтани
    у небі заворожено згасають.

    Зі сцени в залу повертає тиша.
    "Ревнивець" вишпортав уже пістоля
    і з осміхом конячим: - Вмри нещасний!-
    б’є раз і вдруге ним по голові,
    нещасний замовкає...
                                         Імператор
    кидає фішки на червоне. Доля
    іще всміхається йому - доладний
    і день, і вечір вічності...
                                         Мисливці
    його вполюють тільки завтра. Завтра
    у місто зійде новий імператор...

    ІІ
    Чудовий вечір. Відцвітають липи.
    Після дощу на цій алеї пусто
    і затишно, бомонд, що народився
    у ще ес-ер-ес-ерівській капусті -
    інтелігентній смузі поміж ріпи -
    з нагоди опадів кудись подівся.
    І тільки я, дитя сумного шлюбу
    простої і блакитної крові,
    тут розважаю долю гонорово
    без тебе, що непевним "селяві"
    не пояснити без "гіркої" глуму
    понад собою, збоченим у слово.

    Твоїм останнім стало гнівне "досить!".
    Звичайно "досить" мало на увазі
    не цю алею, сутінки, повітря,
    а швидше все оте, що наповняє
    ідіотизмом обсяг, і, наразі,
    від опадів десь зникло. Певно, мрія,
    до зникнення цього причетна, має
    і владу видозмінювати досвід -
    відтак облагороджувати простір
    присутністю своєю, що не привід
    поверненню твоєму, та хто знає
    насправді мрії силу, вимір, розмір?

    Глибоке завечір'я. Стрій будинків,
    вчепившись жовтими очима мряки,
    грузьким ковчегом лине в обрій ночі,
    запевне в тропіки. Жарке повітря
    вертається назад, немов ніякий
    вже не остудить дощ палкої плоті,
    що, літнього сягнувши повноліття,
    жадає не зимових дій і вчинків.

    Я думаю, знайти за тебе ближчу
    не вдасться тут, в западині між храмів,
    в еклектиці укритих тинком зламів, -
    хоч називатиму тобою іншу
    до осені, коли опале листя
    ховати перестане вертикалі.

    ІІІ
    Нічних рапсодій панночок тендітних
    вервечка молитовна пасмо вулиць
    повила-оповила, захопила,
    обіймів течія з химер цеглових
    виточує зображення подробиць
    всілякого використання тіла.

    - Єднання, сестри і брати, для діла! -
    повчає скаменілий богомолець
    самотнього отця, що стис руками
    розчахнуту принадами уяву
    і з відчаєм глядить на кпини чинних,
    чомусь невидимих земним, святих.

    Муж скаменілий ловить пальцем мряку
    і вчить отця до проявів рослинних,
    та мох і патина не гріють се́рця -
    живий святенник мертвому не рівня.


    2003


    Рейтинги: Народний 5.75 (5.53) | "Майстерень" 5.5 (5.53)
    Коментарі: (2)


  31. Володимир Ляшкевич - [ 2006.03.16 22:00 ]
    Винороб
    Віддати, не отримавши від тебе,
    чи не найкращий результат?
    Бо клятий листопад -
    "ich liebe"
    не мовити без туги і тривоги -
    і саме це тебе хвилює, так?

    Вивчає падолист мої дороги,
    ти ж, бранка шурхоту і сліз,
    втамовуєш каприз
    знемоги
    і прагнеш анемії вільних,
    мандруючих тебе кудись
    коліс.

    О листопад у царстві божевільних,
    жнива потопів і пожеж,
    пости не оминеш
    осінніх
    останніх збирачів плодів од серця -
    данина винна,
    весняна́,
    авжеж.

    Данина винна,
    винна феєрія
    пори бродіння і плачу, -
    в нестямі закричу
    "ти - мрія?"
    і в звичному згасанні кроків
    утішуся відлунням досхочу.

    Відлунням листопаду, чарівнице,
    жовто-багряному суду
    пояснення знайду,
    утім це -
    до вибору здобутку, ніби
    поставленого за мету -

    до заметілі першої. Від діви.
    Не маючи... Печальний шлях.
    Але у сніговію днях
    бурхливі
    метаморфози тіла,
                                       дум,
                                                   манер
    я дочитаю на твоїх устах,

    крізь острахи набутого безумства,
    і кпини у крові химер -
    ти інша відтепер,
    без ремства
    і стиду, баядерка - перелюбства
    безстрашно відкоркованих озер

    відбитку неба, царства божевільних -
    в танку-спокуси, угорі
    обіймів-хвиль, у грі свавільних
    жадань,
    в які, збуваючись, струмують
    солодкі грона здобуття мої.

    Солодкі грона, полонені долі,
    приречені на смак вина...
    Що амфора земна
    без волі,
    якої тут нема -
    чаклунка осінь?
    Чаклунка осінь,
    випита
    до дна.


    2003


    Рейтинги: Народний 5.25 (5.53) | "Майстерень" 5.5 (5.53)
    Коментарі: (6)


  32. Йосиф Бродський - [ 2006.03.02 14:03 ]
    Перед памятником А. С. Пушкину в Одессе (Якову Гордину)
    Не по торговым странствуя делам,
    разбрасывая по чужим углам
    свой жалкий хлам,
    однажды поутру
    с тяжелым привкусом во рту
    я на берег сошел в чужом порту.

    Была зима.
    Зернистый снег сек щеку, но земля
    была черна для белого зерна.
    Хрипел ревун во всю дурную мочь.
    Еще в парадных столбенела ночь.
    Я двинул прочь.

    О, города земли в рассветный час!
    Гостиницы мертвы. Недвижность чаш,
    незрячесть глаз
    слепых богинь.
    Сквозь вас пройти немудрено нагим,
    пока не грянул государства гимн.

    Густой туман
    листал кварталы, как толстой роман.
    Тяжелым льдом обложенный Лиман,
    как смолкнувший язык материка,
    серел, и, точно пятна потолка,
    шли облака.

    И по восставшей в свой кошмарный рост
    той лестнице, как тот матрос,
    как тот мальпост,
    наверх, скребя
    ногтем перила, скулы серебря
    слезой, как рыба, я втащил себя.

    Один как перст,
    как в ступе зимнего пространства пест,
    там стыл апостол перемены мест
    спиной к отчизне и лицом к тому,
    в чью так и не случилось бахрому
    шагнуть ему.

    Из чугуна
    он был изваян, точно пахана
    движений голос произнес: "Хана
    перемещеньям!" -- и с того конца
    земли поддакнули звон бубенца
    с куском свинца.

    Податливая внешне даль,
    творя пред ним свою горизонталь,
    во мгле синела, обнажая сталь.
    И ощутил я, как сапог -- дресва,
    как марширующий раз-два,
    тоску родства.

    Поди, и он
    здесь подставлял скулу под аквилон,
    прикидывая, как убраться вон,
    в такую же -- кто знает -- рань,
    и тоже чувствовал, что дело дрянь,
    куда ни глянь.

    И он, видать,
    здесь ждал того, чего нельзя не ждать
    от жизни: воли. Эту благодать,
    волнам доступную, бог русских нив
    сокрыл от нас, всем прочим осенив,
    зане -- ревнив.

    Грек на фелюке уходил в Пирей
    порожняком. И стайка упырей
    вываливалась из срамных дверей,
    как черный пар,
    на выученный наизусть бульвар.
    И я там был, и я там в снег блевал.

    Наш нежный Юг,
    где сердце сбрасывало прежде вьюк,
    есть инструмент державы, главный звук
    чей в мироздании -- не сорок сороков,
    рассчитанный на череду веков,
    но лязг оков.

    И отлит был
    из их отходов тот, кто не уплыл,
    тот, чей, давясь, проговорил
    "Прощай, свободная стихия" рот,
    чтоб раствориться навсегда в тюрьме широт,
    где нет ворот.

    Нет в нашем грустном языке строки
    отчаянней и больше вопреки
    себе написанной, и после от руки
    сто лет копируемой. Так набегает на
    пляж в Ланжероне за волной волна,
    земле верна.

    1969(?), 70(?)


    Рейтинги: Народний 5.83 (5.76) | "Майстерень" 6 (5.93)
    Коментарі: (8) | "Повне зібрання творів"


  33. Йосиф Бродський - [ 2006.03.02 13:32 ]
    Post aetatem nostram
    X
    Император

    Атлет-легионер в блестящих латах,
    несущий стражу возле белой двери,
    из-за которой слышится журчанье,
    глядит в окно на проходящих женщин.
    Ему, торчащему здесь битый час,
    уже казаться начинает, будто
    не разные красавицы внизу
    проходят мимо, но одна и та же.

    Большая золотая буква М,
    украсившая дверь, по сути дела,
    лишь прописная по сравненью с той,
    огромной и пунцовой от натуги,
    согнувшейся за дверью над проточной
    водою, дабы рассмотреть во всех
    подробностях свое отображенье.

    В конце концов, проточная вода
    ничуть не хуже скульпторов, все царство
    изображеньем этим наводнивших.

    Прозрачная, журчащая струя.
    Огромный, перевернутый Верзувий, [57]
    над ней нависнув, медлит с изверженьем.

    Все вообще теперь идет со скрипом.
    Империя похожа на трирему
    в канале, для триремы слишком узком.
    Гребцы колотят веслами по суше,
    и камни сильно обдирают борт.
    Нет, не сказать, чтоб мы совсем застряли!
    Движенье есть, движенье происходит.
    Мы все-таки плывем. И нас никто
    не обгоняет. Но, увы, как мало
    похоже это на былую скорость!
    И как тут не вздохнешь о временах,
    когда все шло довольно гладко.
    Гладко.

    XI
    Светильник гаснет, и фитиль чадит
    уже в потемках. Тоненькая струйка
    всплывает к потолку, чья белизна
    в кромешном мраке в первую минуту
    согласна на любую форму света.
    Пусть даже копоть.
    За окном всю ночь
    в неполотом саду шумит тяжелый
    азийский ливень. Но рассудок — сух.
    Настолько сух, что, будучи охвачен
    холодным бледным пламенем объятья,
    воспламеняешься быстрей, чем лист
    бумаги или старый хворост.

    Но потолок не видит этой вспышки.

    Ни копоти, ни пепла по себе
    не оставляя, человек выходит
    в сырую темень и бредет к калитке.
    Но серебристый голос козодоя
    велит ему вернуться. Под дождем
    он, повинуясь, снова входит в кухню
    и, снявши пояс, высыпает на
    железный стол оставшиеся драхмы.
    Затем выходит.
    Птица не кричит.

    XII
    Задумав перейти границу, грек
    достал вместительный мешок и после
    в кварталах возле рынка изловил
    двенадцать кошек (почерней) и с этим
    скребущимся, мяукающим грузом
    он прибыл ночью в пограничный лес.

    Луна светила, как она всегда
    в июле светит. Псы сторожевые,
    конечно, заливали все ущелье
    тоскливым лаем: кошки перестали
    в мешке скандалить и почти притихли.
    И грек промолвил тихо: "В добрый час.

    Афина, не оставь меня. Ступай
    передо мной", — а про себя добавил:
    "На эту часть границы я кладу
    всего шесть кошек. Ни одною больше".
    Собака не взберется на сосну.
    Что до солдат — солдаты суеверны.

    Все вышло лучшим образом. Луна,
    собаки, кошки, суеверье, сосны -
    весь механизм сработал. Он взобрался
    на перевал. Но в миг, когда уже
    одной ногой стоял в другой державе,
    он обнаружил то, что упустил:

    оборотившись, он увидел море.

    Оно лежало далеко внизу.
    В отличье от животных, человек
    уйти способен от того, что любит
    (чтоб только отличиться от животных!)
    Но, как слюна собачья, выдают
    его животную природу слезы:«О, Талласса!..»

    Но в этом скверном мире
    нельзя торчать так долго на виду,
    на перевале, в лунном свете, если
    не хочешь стать мишенью. Вскинув ношу,
    он осторожно стал спускаться вниз,
    в глубь континента; и вставал навстречу

    еловый гребень вместо горизонта.

    1970

    Примітки автора (Бродс.):
    Переклад назви: ПІСЛЯ НАШОЇ ЕРИ.
    Діоскури - Кастор і Поллукс (Кастор і Полідевк),
    в грецькій міфології символи нерозривної дружби.
    Лемнос - острів серед Егейського моря, служив і
    служить місцем заслання.
    Верзувій - із слав'янського "верзати".
    Таласса - море (грец.)


    Рейтинги: Народний 5.88 (5.76) | "Майстерень" 6 (5.93)
    Коментарі: (3) | "Повне зібрання творів"


  34. Йосиф Бродський - [ 2006.03.02 13:18 ]
    Письмо в оазис
    Не надо обо мне. Не надо ни о ком.
    Заботься о себе, о всаднице матраца.
    Я был не лишним ртом, но лишним языком,
    подспудным грызуном словарного запаса.

    Теперь в твоих глазах амбарного кота,
    хранившего зерно от порчи и урона,
    читается печаль, дремавшая тогда,
    когда за мной гналась секира фараона.

    С чего бы это вдруг? Серебряный висок?
    Оскомина во рту от сладостей восточных?
    Потусторонний звук? Но то шуршит песок,
    пустыни талисман, в моих часах песочных.

    Помол его жесток, крупицы — тяжелы,
    и кости в нем белей, чем просто перемыты.
    Но лучше грызть его, чем губы от жары
    облизывать в тени осевшей пирамиды.

    1994


    Рейтинги: Народний 6 (5.76) | "Майстерень" -- (5.93)
    Коментарі: (2)


  35. Йосиф Бродський - [ 2006.02.21 20:40 ]
    * * * (Л.В. Лифшицу)
    Я всегда твердил, что судьба - игра.
    Что зачем нам рыба, раз есть икра.
    Что готический стиль победит, как школа,
    как способность торчать, избежав укола.
              Я сижу у окна. За окном осина.
           Я любил немногих. Однако - сильно.

    Я считал, что лес - только часть полена.
    Что зачем вся дева, если есть колено.
    Что, устав от поднятой веком пыли,
    русский глаз отдохнёт на эстонском шпиле.
           Я сижу у окна. Я помыл посуду.
           Я был счастлив здесь, и уже не буду.

    Я писал, что в лампочке - ужас пола.
    Что любовь, как акт, лишина глагола.
    Что не знал Эвклид, что сходя на конус,
    вещь обретает не ноль, но Хронос.
           Я сижу у окна. Вспоминаю юность.
           Улыбнусь порою, порой отплюнусь.

    Я сказал, что лист разрушает почку.
    И что семя, упавши в дурную почву,
    не дает побега; что луг с поляной
    есть пример рукоблудья, в Природе данный.
           Я сижу у окна, обхватив колени,
           в обществе собственной грузной тени.

    Моя песня была лишина мотива,
    но зато её хором не спеть. Не диво,
    что в награду мне за такие речи
    своих ног никто не кладёт на плечи.
           Я сижу в темноте; как скорый,
           море гремит за волнистой шторой.

    Гражданин второсортной эпохи, гордо
    признаю я товаром второго сорта
    свои лучшие мысли, и дням грядущим
    я дарю их, как опыт борьбы с удушьем.
           Я сижу в темноте. И она не хуже
           в комнате, чем темнота снаружи.

    1971


    Рейтинги: Народний 5.7 (5.76) | "Майстерень" 5.5 (5.93)
    Коментарі: (2)


  36. Йосиф Бродський - [ 2006.01.04 11:32 ]
    * * *
    Я не то что схожу с ума, но устал за лето.
    За рубашкой в комод полезешь, и день потерян.
    Поскорей бы, что ли, пришла зима и занесла всё это —
    города, человеков, но для начала зелень.
    Стану спать не раздевшись или читать с любого
    места чужую книгу, покамест остатки года,
    как собака, сбежавшая от слепого,
    переходят в положенном месте асфальт.
    Свобода —
    это когда забываешь отчество у тирана,
    а слюна во рту слаще халвы Шираза,
    и, хотя твой мозг перекручен, как рог барана,
    ничего не каплет из голубого глаза.


    Рейтинги: Народний 6 (5.76) | "Майстерень" 6 (5.93)
    Прокоментувати: | "Бродський "ВСІ ВІРШІ""


  37. Віталій Круглов - [ 2005.12.21 21:52 ]
    ***
    Танцюєш день і ніч – і не змовкає ритм,
    порепалась земля, і ноги – міра болю.
    Танцюєш на шляху, що йде у клятий Рим,
    перестарілий мім, післяпотопний Голем.
    І пісня – в далину, де після буде піст,
    на темних брилах брів звисатимуть тумани.
    Помацаєш – болить, а значить, маєш хист
    до танців на мечах, і маєш перст для рани.
    На ранок – ні душі.
    А мертвим воям – плач.
    Отим, із латинян, не навчених любити.
    Впаде мідяк у пил – комусь цікаво, бач.
    І стане битим шлях, актор – навспак – не битим.
    Давай жвавіш, давай.
    Спинятися не смій,
    не смійся, не глумись і не вдавай глухого.
    Скажений цей екстаз, де, мов клубок із змій,
    не простір і не час, а тільки ноги... ноги...


    Рейтинги: Народний 5.3 (5.38) | "Майстерень" 5 (5.41) | Самооцінка 4
    Прокоментувати:


  38. Володимир Ляшкевич - [ 2005.12.21 18:49 ]
    * * *
    Кажи про задоволення, що роки
    прибавили і мудрості, і такту,
    кажи собі - на благо все, дороги
    до твого дому обирають друзі,
    і з твого серця живиться оазис,
    плоди смачні, цілющі води, стіни
    надійні і високі, слуги вірні.
    Кажи про радості, далекі плани,
    про урожай вина і святкування,
    про подорожі, клятвені офіри.
    Кажи собі, що норовливі очі
    коханої, помандрувавши світом,
    до тебе знову прикипіли, що
    твоє життя, громаджене щоденно
    доволі суєтно, уже невдовзі,
    повільніше ітиме, веселіше,
    що діти часто згадують тебе,
    а кредитори – ні, і цезар – ні,
    що повен почуттів, бажань і спраги...

    Кажи без роздумів і сумніву, кажи
    упевнено, та не мовчи у мить,
    коли утихне шурхоту невпинність,
    пісок осяде і рука небесна
    торкнеться дна твоєї змовклої клепсидри.


    2005


    Рейтинги: Народний 6 (5.53) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (3)


  39. Йосиф Бродський - [ 2005.12.07 19:13 ]
    ПРЕДСТАВЛЕНИЕ (Михаилу Николаеву)
    Председатель Совнаркома, Наркомпроса, Мининдела!
    Эта местность мне знакома, как окраина Китая!
    Эта личность мне знакома! Знак допроса вместо тела.
    Многоточие шинели. Вместо мозга -- запятая.
    Вместо горла -- темный вечер. Вместо буркал -- знак деленья.
    Вот и вышел человечек, представитель населенья.

    Вот и вышел гражданин,
    достающий из штанин.

    "А почем та радиола?"
    "Кто такой Савонарола?"
    "Вероятно, сокращенье".
    "Где сортир, прошу прощенья?"

    Входит Пушкин в летном шлеме, в тонких пальцах -- папироса.
    В чистом поле мчится скорый с одиноким пассажиром.
    И нарезанные косо, как полтавская, колеса
    с выковыренным под Гдовом пальцем стрелочника жиром
    оживляют скатерть снега, полустанки и развилки
    обдавая содержимым опрокинутой бутылки.

    Прячась в логово свое
    волки воют "ё-моё".

    "Жизнь -- она как лотерея".
    "Вышла замуж за еврея".
    "Довели страну до ручки".
    "Дай червонец до получки".

    Входит Гоголь в бескозырке, рядом с ним -- меццо-сопрано.
    В продуктовом -- кот наплакал; бродят крысы, бакалея.
    Пряча твердый рог в каракуль, некто в брюках из барана
    превращается в тирана на трибуне мавзолея.
    Говорят лихие люди, что внутри, разочарован
    под конец, как фиш на блюде, труп лежит нафарширован.

    Хорошо, утратив речь,
    встать с винтовкой гроб стеречь.

    "Не смотри в глаза мне, дева:
    все равно пойдешь налево".
    "У попа была собака".
    "Оба умерли от рака".

    Входит Лев Толстой в пижаме, всюду -- Ясная Поляна.
    (Бродят парубки с ножами, пахнет шипром с комсомолом.)
    Он -- предшественник Тарзана: самописка -- как лиана,
    взад-вперед летают ядра над французским частоколом.
    Се -- великий сын России, хоть и правящего класса!
    Муж, чьи правнуки босые тоже редко видят мясо.

    Чудо-юдо: нежный граф
    превратился в книжный шкаф!

    "Приучил ее к минету".
    "Что за шум, а драки нету?"
    "Крыл последними словами".
    "Кто последний? Я за вами".

    Входит пара Александров под конвоем Николаши.
    Говорят "Какая лажа" или "Сладкое повидло".
    По Европе бродят нары в тщетных поисках параши,
    натыкаясь повсеместно на застенчивое быдло.
    Размышляя о причале, по волнам плывет "Аврора",
    чтобы выпалить в начале непрерывного террора.

    Ой ты, участь корабля:
    скажешь "пли!" -- ответят "бля!"

    "Сочетался с нею браком".
    "Все равно поставлю раком".
    "Эх, Цусима-Хиросима!
    Жить совсем невыносимо".

    Входят Герцен с Огаревым, воробьи щебечут в рощах.
    Что звучит в момент обхвата как наречие чужбины.
    Лучший вид на этот город -- если сесть в бомбардировщик.
    Глянь -- набрякшие, как вата из нескромныя ложбины,
    размножаясь без резона, тучи льнут к архитектуре.
    Кремль маячит, точно зона; говорят, в миниатюре.

    Ветер свищет. Выпь кричит.
    Дятел ворону стучит.

    "Говорят, открылся Пленум".
    "Врезал ей меж глаз поленом".
    "Над арабской мирной хатой
    гордо реет жид пархатый".

    Входит Сталин с Джугашвили, между ними вышла ссора.
    Быстро целятся друг в друга, нажимают на собачку,
    и дымящаяся трубка... Так, по мысли режиссера,
    и погиб Отец Народов, в день выкуривавший пачку.
    И стоят хребты Кавказа как в почетном карауле.
    Из коричневого глаза бьет ключом Напареули.

    Друг-кунак вонзает клык
    в недоеденный шашлык.

    "Ты смотрел Дерсу Узала?"
    "Я тебе не всё сказала".
    "Раз чучмек, то верит в Будду".
    "Сукой будешь?" "Сукой буду".

    Входит с криком Заграница, с запрещенным полушарьем
    и с торчащим из кармана горизонтом, что опошлен.
    Обзывает Ермолая Фредериком или Шарлем,
    придирается к закону, кипятится из-за пошлин,
    восклицая: "Как живете!" И смущают глянцем плоти
    Рафаэль с Буонаротти -- ни черта на обороте.

    Пролетарии всех стран
    Маршируют в ресторан.

    "В этих шкарах ты как янки".
    "Я сломал ее по пьянке".
    "Был всю жизнь простым рабочим".
    "Между прочим, все мы дрочим".

    Входят Мысли о Грядущем, в гимнастерках цвета хаки.
    Вносят атомную бомбу с баллистическим снарядом.
    Они пляшут и танцуют: "Мы вояки-забияки!
    Русский с немцем лягут рядом; например, под Сталинградом".
    И, как вдовые Матрёны, глухо воют циклотроны.
    В Министерстве Обороны громко каркают вороны.

    Входишь в спальню -- вот те на:
    на подушке -- ордена.

    "Где яйцо, там -- сковородка".
    "Говорят, что скоро водка
    снова будет по рублю".
    "Мам, я папу не люблю".

    Входит некто православный, говорит: "Теперь я -- главный.
    У меня в душе Жар-птица и тоска по государю.
    Скоро Игорь воротится насладиться Ярославной.
    Дайте мне перекреститься, а не то -- в лицо ударю.
    Хуже порчи и лишая -- мыслей западных зараза.
    Пой, гармошка, заглушая саксофон -- исчадье джаза".

    И лобзают образа
    с плачем жертвы обреза...

    "Мне -- бифштекс по-режиссерски".
    "Бурлаки в Североморске
    тянут крейсер бечевой,
    исхудав от лучевой".

    Входят Мысли о Минувшем, все одеты как попало,
    с предпочтеньем к чернобурым. На классической латыни
    и вполголоса по-русски произносят: "Всё пропало,
    а) фокстрот под абажуром, черно-белые святыни;
    б) икра, севрюга, жито; в) красавицыны бели.
    Но -- не хватит алфавита. И младенец в колыбели,

    слыша "баюшки-баю",
    отвечает: "мать твою!" ".

    "Влез рукой в шахну, знакомясь".
    "Подмахну -- и в Сочи". "Помесь
    лейкоцита с антрацитом
    называется Коцитом".

    Входят строем пионеры, кто -- с моделью из фанеры,
    кто -- с написанным вручную содержательным доносом.
    С того света, как химеры, палачи-пенсионеры
    одобрительно кивают им, задорным и курносым,
    что врубают "Русский бальный" и вбегают в избу к тяте
    выгнать тятю из двуспальной, где их сделали, кровати.

    Что попишешь? Молодежь.
    Не задушишь, не убьешь.

    "Харкнул в суп, чтоб скрыть досаду".
    "Я с ним рядом срать не сяду".
    "А моя, как та мадонна,
    не желает без гондона".

    Входит Лебедь с Отраженьем в круглом зеркале, в котором
    взвод берёз идет вприсядку, первой скрипке корча рожи.
    Пылкий мэтр с воображеньем, распаленным гренадером,
    только робкого десятку, рвет когтями бархат ложи.
    Дождь идет. Собака лает. Свесясь с печки, дрянь косая
    с голым задом донимает инвалида, гвоздь кусая:

    "Инвалид, а инвалид.
    У меня внутри болит".

    "Ляжем в гроб, хоть час не пробил!"
    "Это -- сука или кобель?"
    "Склока следствия с причиной
    прекращается с кончиной".

    Входит Мусор с криком: "Хватит!" Прокурор скулу квадратит.
    Дверь в пещеру гражданина не нуждается в "сезаме".
    То ли правнук, то ли прадед в рудных недрах тачку катит,
    обливаясь щедрым недрам в масть кристальными слезами.
    И за смертною чертою, лунным блеском залитою,
    челюсть с фиксой золотою блещет вечной мерзлотою.

    Знать, надолго хватит жил
    тех, кто головы сложил.

    "Хата есть, да лень тащиться".
    "Я не блядь, а крановщица".
    "Жизнь возникла как привычка
    раньше куры и яичка".

    Мы заполнили всю сцену! Остается влезть на стену!
    Взвиться соколом под купол! Сократиться в аскарида!
    Либо всем, включая кукол, языком взбивая пену,
    хором вдруг совокупиться, чтобы вывести гибрида.
    Бо, пространство экономя, как отлиться в форму массе,
    кроме кладбища и кроме черной очереди к кассе?

    Эх, даешь простор степной
    без реакции цепной!

    "Дайте срок без приговора!"
    "Кто кричит: "Держите вора!"?"
    "Рисовала член в тетради".
    "Отпустите, Христа ради".

    Входит Вечер в Настоящем, дом у чорта на куличках.
    Скатерть спорит с занавеской в смысле внешнего убранства.
    Исключив сердцебиенье -- этот лепет я в кавычках -
    ощущенье, будто вычтен Лобачевский из пространства.
    Ропот листьев цвета денег, комариный ровный зуммер.
    Глаз не в силах увеличить шесть-на-девять тех, кто умер,

    кто пророс густой травой.
    Впрочем, это не впервой.

    "От любви бывают дети.
    Ты теперь один на свете.
    Помнишь песню, что, бывало,
    я в потемках напевала?

    Это -- кошка, это -- мышка.
    Это -- лагерь, это -- вышка.
    Это -- время тихой сапой
    убивает маму с папой".

    1986


    Рейтинги: Народний 5.6 (5.76) | "Майстерень" 6 (5.93)
    Коментарі: (6) | "Творчість в оригіналі"