Левандівка. Гуртожиток.
Вікно.
Я із нього димом злітаю.
Я викидаю
у нього легені.

Ще одна пачка
померла на моїх губах.

А ти так далеко.
Співає радіо.
"Ти подобаєшся мені".

Я тобі написав SMS,
а ти мені знову
не відповіла.
Чому?

"Еко-FM".
Чому замість тебе?

Левандівка. Гуртожиток.
Вікно...
Я думаю...

Мій відбиток на сусідній стіні.
Я курю у вікні.
Дим за димом.
Плювок за плювком.
Я затягнувся
і видихнув.
Потім сплюнув -
неначе легені плював.
На асфальті внизу -
мої легені.

У повітрі нагорі -
мої легені.

Я не люблю свої легені?
Та ні, я себе ніби
люблю.

Тоді чому
я видихаю свої легені
і випльовую їх на асфальт?

Знову те Левандівське вікно.
Я до нього спиною
сиджу.
Вчу японську.
2.37.
Різькі гальма і удар.
Я виглядаю -
дві автівки
за деревами цілуються.

Я закурив.

Хвилинна тиша.
Ґвалт. Крики. Матюки.
Розбір польотів.
Мамо, завтра ти до мене прилетиш.

Я докурив.

3.07.
За півгодини
на ґвалт приїхала „швидка".
Я далі вчу японську.

„Швидка" не від'їжджає.
Я другу закурив
і п'ю каву у вікні
левандівському.

Плачуть жінка
Й чоловік.
У „швидкій" сенсу нема.
Труп.

Смерть літає над нами.

Мамо, завтра ти до мене прилетиш...
Сумна аналоґія...

Приїхала „пожежна"...

Мені боляче.
Чиясь душа на небо відлетіла.

Мамо, завтра ти до мене прилетиш...
Я плачу...

Яка гарна місячна ніч!
Як красиво, як романтично!..
(Вибач, я забув, що ти не любиш романтики...)
Але все ж таки - як гарно, як поетично!
Я в екстазі!..

Коли я кілько годин тому виходив у кіоск
за горілкою, такого на вулиці ще
не було!
А зараз я виходжу у двір, напитий горілкою,
аби напитися цією ніччю, цим місяцем,
цими зірками...
Мені з ними всіма так гарно!..
Як колись з тобою; там, у Львові;
коли ми були поруч
і спали в одному ліжку,
обійнявшись і притиснувшись одне до одного
оголеними тілами...

Але зараз ти так далеко
і я змушений упиватися лише цією ніччю,
цим місяцем, цими зірками...
І, звичайно, з нервів, - горілкою...
Але не з тобою...
Але не тобою...

Вибач, я забув, що ти не любиш романтики...

Брудне волосся затуляє очі...
Цигарка плаче у зубах -
вона вмирать не хоче...
Її душа зліта уверх -
по саму стелю,
а тіло падає у баночку з-під кави
з аквареллю...
чи з арабікою?
Не пам'ятаю... Не збагну -
чому
пишу,
а сам не знаю я - кому?..
Напівпорожня (чи на половину повна?)
пляшка
вина під ліжком.
Я тишком-нишком
зітхаю; так, щоб сам я не почув...
Я був
твоїм, але тепер я сам
і я забув!
Про все на світі - сонце, радощі, моря -
навіщо це мені? - ти не моя!
І не моя вона,
й вона,
і та,
що буде ще колись моя,
а зараз - чужа...
а зараз десь далеко, ха?
Я сам...
я сам з собою в самоті...
Курю
і п'ю вино прокисше...
Можливо, ти мені прости...
Можливо, хтось про нас напише...

В цигарках і каві
Розчиняється дощ...
Стуляю повіки -
І бачу тебе.
Звертаю до тебе свій погляд:
"Ну що ж?",
Присьорбую каву,
Що повітрям пливе... -
У повітрі літає суміш п'янка:
Синя димка цигарки,
Що між пальців коптить,
І легкий, ледве чутний, аромат,
Що ми запахом кави звемо... -

А я кличу тебе,
Захмелілий і спраглий,
Я стрибаю на стелю
І по стінах ходжу;
Я літаю між землею і небом -
Я аромат цигарки, яку я палю...

Я палю...
І п'ю каву,
Забиваю свій біль,
Я злітаю і падаю вниз...
Обернись, посміхнись і до мене вернись,
Щоб і я на землю ступив...

А я останусь просто с ней.

А я останусь просто с ней,
Поклонником её идей.
Идей, о тихой, мирной жизни,
В краю родном,
В кругу семьи, друзей.
Но нет страны,
В которой вырос.
И в поисках ответа, почему?
Я понимаю, и грущу.
Видь страшно мне.
От мысли, о судьбе,
Что уготовлена земле,
Что я зову родиной.
Ты спросишь про что я?
Отвечу не таясь.
Погибнуть от руки,
Варваров, вандалов, демократов.
Что машут кулаком над головой народа.

(Песня з неожиданным концом)

Наша встреча недолгой была.
            Мимолетной, как ветра дыханье.
Ты совсем по-английски ушла,
            ничего не сказав на прощанье.
Проза жизни пошла полосой.
            Наше счастье разбили мы сами,
Но скупою мужскою слезой
            я омою твой образ и память.

Я иду, как по тонкому льду,
            и с надеждой ищу тебя всюду…
Даже если нигде не найду,
            всё равно никогда не забуду!
Эти волосы, губы, глаза,—
            только вспомню,— душа замирает.
И скупая мужская слеза
            кожу щёк до кости продирает.

Неподвластна врачам эта боль,
            что терзает когтями своими.
Я теперь, после встречи с тобой,
            не рискую встречаться с другими.
Этот крест я по жизни несу.
            С мелкой дрожью тебя вспоминаю,
Как скупую мужскую слезу
            в туалете ручьём проливаю.

(Пісня з несподіваним кінцем)

Я вже ніколи не забуду
той вересневий перший день...
Як ти прийшла, подібна чуду,
у морі квітів і пісень.

           Приспів:
       Ах, ні!
Кажу я знов і знову: “Ні!”
І завтра — ніколи мені.
І післязавтра, і в суботу.
       Ах, так!
Я буду вільна, ніби птах.
Нащо мені, в моїх літах,
здалась іще одна турбота?


Уже від зустрічі тієї
минули осінь і зима.
А ти — як марево в пустелі:
ось-ось була… І вже нема.
           (Приспів)


Вже краще пізно, ніж ніколи
прийди! Я прошу раз у раз…
Я — ваш новий директор школи,
а ти не ходиш в п’ятий клас!

           Приспів:
       Ах, ні!
Кажу я знов і знову: “Ні!”
І завтра — ніколи мені.
І післязавтра, і в суботу.
       Ах, так!
Я буду вільна, ніби птах.
Нащо мені, в моїх літах,
здалась іще одна турбота?

Місто-Са-ха-ра...
Ра збожеволів. Нарешті
кожен отримає за...
зашморгом намиленим вивіска
“Welcome to Hell!” –
безкоштовно – кому?
муляжі вогнетривкі
тиняються вулицями
як сухопутні риби
(бичок в томаті почувається краще)
ра-діо-ефіру захрипле сопрано
(рано радіти ранам...
Харі-Крішна, Харі-Рама...
помоліться за нас
біля Стіни Плачý –
я помовчу...)
[Сьогодні на узбережжі ... викинулись 100 дельфінів. Причина їх самогубства наразі невідома... У Нью-Йорку підліток застрелив 5 своїх однокласників, потім себе... Нечувана спека стала причиною загибелі десятків .... Московського патріарха і всєя Русі віддано анафемі... Радіо FM – ваше радіо...]
Добре було б
побути китом
зануритися
в лагідні океанські глибини
і співати
тим, хто здатен почути...
(Ти ........ – заборонена зона)
...тим, хто здатен почути...
кожному – своє:
Вінтертуру – музеї
Тронгейму – фіорди
Львову - посмішку левів
Полтаві – коноплю...
Харків – батьківщина слонів...
думки – незграбними зморщеними
слониками – саваною в пошуках тіні
...ні, не знаходять і падають,
тануть в асвальті...
із вмираючих хоботів
кволою цівочкою
сіра рідина
крапля за краплею
крапля
за
краплею
крапка
.

дівчинка дуже хоче, щоби її любили,
саме для цього котить в гору камінні брили,
саме для цього носить маски, що їй не личать,
мрії складає, наче іграшки, на поличках;
кожна гірка пігулка - в роті, немов цукерка,
перший уважний погляд стане її люстерком…
слово ловити й подих, смирно у слід ступати,
завжди напоготові - ніби на першій парті…
на повідець короткий! з піснею до полону!
благословенний жереб – стати чиїмось клоном…
корчі задля любові – шоу для неї саме:
втіхою захлинуться небо,
громада,
мама…

тільки коли остання фарба облізе з маски,
більше їй не згадати правду своєї масті.

Дата виготовлення даного настрою до непрочитки закреслена сажею.
Безповоротно грудьми розриваючи простір лечу до німого обмеження.
Весь понеділок, мов п'яний індастріал... Сутінку злитками себе заощаджую.
Тисне на газ сміло наздоганяючи віра. Мовчу й уникаю обстеження.

Лезо залежності вдягає в наручники: залізні напульсники - пломба реальності.
Дай мені світла свого неяскравого, дозволь мені "видіти" мною омріяне.
Писк обережності! Рука на підручнику. Пізно калічити ромбів формальності.
Байдужість розквітла лівого й правого світу мого, а всіх інших - розстріляно.

В нагрудній кишені життєва інструкція (можна/не можна; варто/не бажано),
Оптимізм натщесерце лічить-калічить. "Врятуй й збережи" на звороті розп'яття.
Не забруднюйте жмені, виконуйте функцію, що із вами тотожна і в снах відображена.
Механізм обірветься, і це лише свідчить про даного настрою вдале зачаття.

1.
Мовчати в час, коли застрягне слово.
Щось низькосенсове в чуже стромити вухо
Коли вуста преречено зімкнуться
В дурниці на зразок "Мені тебе вракує"

Можливо, загубитися у прірві
Стрімких іллюзій "Ми разом навіки"
Зронити декілька перлин "Так само, люба"
І, наче мотлох, бути осторонь від правди.

Продовжити "базар" у тому ж дусі
Але надійність мати під рукою -
Чиюсь коханку - наче злодій - зброю
(Користуватися на випадок поразки).

2.
Ми не приходимо на суд, щоб засудити.
Нас не засуджують. Нас зраджують за фактом.
Лишивши місце втіхам на подвір"ї,
І сльози геть (на випадок пожежі).

Ми з міста переліземо в місцевість
Ми грубістю накриємо свободу.
Мовчати в час, коли защемить в горллі
Нам ліпше без зубів, аніж із серцем.

За упокій душі свічки згоріли
Бо хтось подбав про світлом розрахунки
Зі святим Богом крепким та безсмертним
А мо", свої практичність внесла зміни?

Можливо, сходи відбивають світло?
Чи Абелева кров ляка злих духів?
Вердикт: зарано ти торкнувся слова.
Та горе матері твоїй, коли запізно.

В світлі холодних вітрин
постаті сірих буденностей,
жертви людських павутин,
лицарі втрачених певностей.

Лічатся дні по віках,
підводячи риску в історії;
все повертається в прах
й сльози „блакитної Глорії.”

У ланцюгах забуття
мучаться бідні запроданці;
Зимно... мій дух без взуття
застряв на розхитаній сходинці.

Прагнем палити мости,
позаду лишаючи згарища;
глянеш назад, а там ти,
по іншому боці пожарища.

Пливуть у воді ліхтарі...
В холоднім повітрі самотності
витають ідеї старі,
минають життєві холодності.

І мчить чіясь ніч по шоссе,
тікаючи в далеч відчудження,
майбутнє минуле несе—
теперешніх цінностей судження.

В світлі холодних вітрин
постаті сірих буденностей,
жертви людських павутин,
лицарі втрачених певностей...

На Острові Самопожертви

Здійснюються бажання твого

й інших сердець.

І лише вправний капітан

Не розтрощить свій сухопутний човен

Об рифи егоїзму.

безмежність світу сягає апогею,
ти вже не знайдеш свого в цьому русі,
бо ти вже не народжуєш ідеї,
а з нарисів чужих творити мусиш.
Хапаєшся руками за повітря,
астматик модернованого світу,
Лови своє прописане до крапки,
Губами, що не знали алфавіту.
Крутися у прозорості вологій,
Де те що звав колись коханням?
Народжується світ. Світопологи
Не заглушити меншості зітханням.
Кричить твій щирий Бог,
що буде далі?
А далі вже не буде...

Ні легкості пера, ні легкості доріг…
Незграбна, ніби коцур у чоботях,
збираєш кожен гріх у буйволячий ріг,
плетеш вінок зі слів – колючий оберіг,
бо так веліла матінка-скорбота,

що смикає тебе щосили за живе,
як ближче підбираєшся до істин.
Дістанешся до меж - замкне у крайній з веж -
чи Іф, чи Алькатрас, чи як собі назвеш –
з якої ані вилізти, ні злізти…

Скорбота – вірний страж – і запал, і кураж
пригасить… І, на зло, залишить жити.
Продовжується гра – зове новий міраж.
Та не ввійти у раж, не вийти у тираж,
Зависнувши над прірвою у житі.

Залишаючи настрій на завтра,
синім маривом сходить додолу
Та пропита вчорашнім неправда,
що дає мені право на втому.
Неможливість знайти рівновагу
В ідеальності металобрухту.
Небезпека лишилась позаду
Простягати безпомічну руку.
І тривалість така ефемерна
Твого щастя у вільному леті.
Твої пальці колючі, мов терна,
Загубилися у Інтернеті...

Маленькими сірими плямками
По тобі просувається місто.
Звільниш від кольоровості
Дорогу йому врочисто...
Я люблю тебе дитинного,
Налитого юним шалом.
За ним мої очі плакали,
І серце моє кричало.
І руки твої, мов зраджені,
Отруєні марним ділом.
Суспільство ще не вдоволене,
А плечі вже обважніли...

міні міни 22

Мій сон -
________ рядок з початком
__________________________“home”
куди
_____збігаються думки.
над світом злива.
_________________По даху,
як ба - ра - бан - ні
_________________палички,
у ритмі маршу
____________б’ють громи...
І блискавки,
___________немов свічки,
освітлюють
__________забуту мить
сліпих
______солодких,
_______________ніби мед,
моїх бажань
___________під ранок.

“end”…

Подаруй мені стелю, коханий, а неба не хочу,
Тільки стіни міцні – і не треба просторів земних,
У недбалім узорі цеглин упізнаю твій почерк,
Наготу прикриваючи клаптями вицвілих снив.

Подаруй мені літери, милий, бо слів - забагато,
Як вервечку, торкатиму їхні байдужі тіла,
І молитимусь ревно до сонць на вітрилах фрегату,
Що тебе понесе крізь неспокій, немов криголам.

Подаруй тихі кроки свої на порозі неждано -
Їх відлуння миліше пасажів космічних музик.
Тільки мить сонцесяйну даруй, адже вічність – омана,
Я сповию цей промінь у спомин ,
допоки не зник.

Істину годі вилущити з горіха:
Нігті ламаєш - тихо рушає стріха.
Мама казала: досить будити лихо,
Годі будити - люляй, дитинко, спи…

Простоволоса, шляхом ступала просто:
Папороть хижа, трави людського зросту,
Все, що у серці – потім покаже розтин,
Тільки й скарбів надбала, що сірий пил.

Ах, золотий бамбіно – солодкий мачо…
Прудко тікає м’ячик – а я не плачу,
Час – видатний голкіпер у цьому матчі
Зловить – і вправно виб'є на поле м’яч,

Болем зацідить в лоба, а потім - в груди.
Гепнешся ниць - і вимастиш льолю брудом.
Плач, сивокоса, з болем приходить мудрість,
Сльози – перлинки,
ну ж бо, дитинко, плач…

Завітали хлопці браві
        До шинкарки Рівки.
Взяли, суто для забави,
        Піввідра горілки.

            Приспів:
Наливаймо первачок
        У келішок–гранчачок!
Під солоний огірок
        І сальця шматок.
Будьмо дружно вихилять,
        Щастя-долю вихвалять.
Як гуляти, то гулять
        На увесь шинок!


Стали думать і гадати,
        Як її не стало:
Ще горілки треба брати —
        Піввідра — замало.
            (Приспів)

Як допили, знову стали
        Думати-гадати,
Що відра — таки замало,
        Три відра — багато.
            (Приспів)

Так гуляли до світання,
        А як сонце встало,
Порішили одностайно:
        Три відра — то мало.
            (Приспів)

Немає більше сенсу йти на гору,
бо хрест зламали (чи звалився сам),
і вимерло село недільним мором,
і на пустир перетворився храм.

Мій медальйон розпався на пружини,
лишився хрестик (ще хрестив отець),
і купка хвої, горсточка ожини,
і я, зминулоприбульний мертвець.

Упала церква, хряснула дзвіниця,
і синє небо затягло в габу
молитву й сльози. Не потрібна криця,
коли останню віднесли рабу.

Задвірок мертвий. Дерево холодне.
Холоне ніч у мене на очах.
І тільки мертві погребають дзвони,
щоби не чув їх пращуровий прах.

І чорний сокіл пролетів крізь місяць,
і прокричав востаннє з висоти:
"Цей світ горить". І тільки з неба спиці
з вогню на землю зводили мости.

...А сухозлітці вже не розцвісти.

Боже Великий, Творче всесвіту,
На нашу землю поглянь!
Ми були вірні Твому завіту,
Вислухай нині наших благань.

Ми були чоловіко-жінки,
так би мовити, жінко-мужчини,
припасовані спина до спини,
ніг – дві пари,
чотири руки.
Неділимі на дві половини.

Нерозлучними вдень і вночі,
у єстві залишатись подвійнім -
що за благо!
Стихія чи війни -
не вбачати халепи ні в чім
на безжальній землі-скотобійні…
Бо кінцівки - сплетіння ліан,
тіло - гілка, удвоє міцніша;
бо любов’ю заповнено нішу
поміж ребер – двохвимірний жбан.

І ніхто не чекав, що вперіщить
блискавицею заздрісний бог -
мов аптекар, розтявши несхибно
посередині.
От, халамидник!
Поділив повноцінне на двох
безпорадних істот.
І не видно
ні промінчика в цей буревій –
другий дар ошалілого бога.

Тільки темним тунелем дорога.
А вірніше - дороги є дві…
І на плечі насіла незмога,
і утрата – на горлі кільцем,
і стікає від розрізу рана
ярим соком.
Ти – пан, я же – панна
і віднині, і прісно. А сенс?
Чи ми справді пани собі?

Марно
продираючи нетрі густі,
виглядати єства половину.
Вдвічі менше зосталося звивин,
вдвічі важче самому іти.

(Та коли віднайду - не покину,
міцно пальці затисну тонкі,
як пізнаєш. Ні небу, ні бісу
відібрати не дам...
Серцю тісно.
Я - це ти,
ти – це я.
Нині й прісно,
поза часом - вовіки віків.)

На брамі храму мармуровий хрест.
Страсна відправа із трибун рейхстагу
Хреста гострить, щоб , мов багор, в хребет
Ввігнати ворогу, заходячи іззаду.
Захриплий страх – гірка горобина,
Страх страйку, страти, струсу чи стриптизу.
Старі сатрапи настягають хмизу,
До ранку ватра грітиме тіла.

На варті ватри вірник і весталка,
Вогнетривкі і вогненебезпечні.
Бери таріль, іди й припрошуй палко
Ставати в коло й танцювати вєчність.
Бо ти – ніхто, мій хитрий, хтивий брате,
Ти взятий на поруки й на приціл,
Непевний крок – і я лишуся прати
Ганчір'я з ваших вже ледь теплих тіл.

Радій, мій любий, доки час радіти,
Тупцюй у колі, мов зірки й планети.
Шукай, мій любий, слухай і дивись,
Що є, що буде й що було колись.

На брамі храму мармуровий хрест,
Тут жнуть хрестами, орють і карають,
Ллють піт і кров, не відправляють мес -
Нема коли, бо й коло не чекає.
Тут палять ватри і єретиків
(бо що ж вони не йдуть, як всі, до танцю?),
Ковтають страх, захриплий і гіркий,
І ночі глупої глибокі риють шанці.

хребет безсоння соняшником впав,
а я лежу під небом з м'яти-рути;
є змії, що стискають, мов удав,
а є такі, що бризкають отруту

і не минають ні птахи, ні звір,
і все іде, як за наказом Будди;
а я лежу, немов удав-упир,
і хочу крови випити з Іуди

яка краса, який безмежний світ!
миршавий ліс задумався над вічним;
для чого долі крила, як політ
скінчився летом сторазпересічним?

лежить земля, холодна, мов удав,
зміїні трупи — наче квітки рути;
я вже пожив, а світу не пізнав,
як та змія, що бризкає отруту

А вуста забуття і тремкі, і солоні, мов зрада.
Чи отрута, чи зілля спасенне – різниці нема -
я його поцілункам готова віддатися радо:
кіноплівка всихає, неначе лоза винограду,
і викурює кадри із пам’яті пряний дурман.

Сивий доктор у збанок журби домішає лакриці –
руки звикли до контурів душ і до контурів тіл –
і підносить ланцет і шепоче мені: «підкорися».
А думки норовливі між скронями носяться риссю:
маргаритки засушені, Фаусте, пахнуть, як пил….

І слова шурхотять, і летять-тріпотять махаони,
прилипають рухливим декором до білих шпалер ,
і всередині колби - дін-дон! - озиваються дзвоном…
І у зачіску змій укладає Медуза-горгона,
бо чекає її за вікном кам’яний кавалер.

В минуле йду...
            А вітер квилить.
В обличчя дме,
            збиває з ніг.
І пелюстки
            зів'ялих квітів
несе, мов сніг.
            Барвистий сніг...

            Приспів:
Діти-квіти!
        Де ви, діти,
                де?
Діти квітів
        десь у світі
                є...
Поклик волі -
        тиск у горлі
                враз.
Різні ролі,
        власні долі
                в нас.

Нам пелюстки
            стелили квіти
на шлях у світ -
            великий дім.
Аби могли
            порозуміти
його в собі,
            та нас у нім.
            (Приспів)

До джерела
            важкі дороги...
Його води -
            хоча б ковток.
А вітер б'є,
            кида під ноги
барвистий сніг
            із пелюсток...
            (Приспів)

На відстані дотику небо сурмить,
Гармонія ночі й холодного світла.
Ти чуєш мене, ти зігрітий в золі
Останнього в цьому столітті боліда.

Сліди – наче птах, б’ють на сполох, коли
Розхристане серце, а дім - під вербою.
Та оливо мчить, залишаючи слід
У тілі, що попелом стане й водою.

Прокляття землі. Безпорадність імли
Штовхає у море квіток променади.
Кого залишати збираємось ми
Де небо – на сполох, а ми – на заваді?

2000 р.

твій поцілунок – не серпневий ранок
теплом зігрітий скошеного сіна
повітрям заколисані дерева
на тлі ліанових сплетінь
твій поцілунок – щось казкове
як гра джаз-банду із чикаґо
на місяць зболене волання
збирати сік солоних вуст
чи справді звичний поцілунок
як зорепад поспілих яблук
твій сад духмяний як екстракти
давно вже зібраних медів
але невтримний шлях до сонця
не будь-коли
лише у серпні
й вуста налиті як сто яблук
і твій прощальний поцілунок

1998 р.

Йому наснилося, що він чомусь не той:
Антихрист, Бог, поет а чи герой?
Горінь завчасних схоплені видіння.
А він не звик коритися й брести:
Крізь мляву сутність – сенс у боротьбі
За волю спраглих у війні із тінню.

На помаранчах східної ріки,
Де промиваються і злато, і мізки
Тим алкоголем, що, мов вітер, свище.
Але є сад, в якому ми були,
І поле те, яке і нам би перейти
Тим бездоріжжям знов до роздоріжжя?

В зеніті день, але підступить ніч,
Йдемо вперед крізь зради літ й сторіч
О камо грядеши Ви, сутність неозора?
Минеться сон, немовби плин води,
А ми були завзяті й молоді,
Коли торкалося лиману море.

Мені колись наснилися вовки,
Які бредуть холодними стежками.
Я ж – у човні, й весни життя роки,
Пречиста сутність танців під зірками.

Зимових днів ововченість доби
Несе до хати несвободу слова.
О Господи, врятуй і відведи
Від ранку долі зголоднілі лови.

Розкутість рук усміхнених доріг,
Плечистість вій, захованих у пасма.
Прикутість тіл, утома рук і ніг,
Лиманна мла, зимовість непогасна,
Затертий слід крізь млу і далечінь,
Піти туди, де морем пахне тіло...

...Спинився час у долі на плечі,
І все немовби відпалахкотіло.

Шпаги, кріси*, пістолети: з дошки – крок один до злету.
Відцвіте і кане в Лету
квіт рожевих сподівань.

Темне дно – на нім русалки: диким хором кличуть палко;
ризикує на кавалки
розвалитись голова:

шуму, лементу і гаму - забагато - Бог із вами!
Небо біле з хоругвами,
кінчик леза поміж пліч -

«Уперед. Пряміше спину.» - без угаву, без зупину….
Втявши страху пуповину,
ранку припекти в золі,

ще живій і ще гарячій. Дзьоб у скроню – хижо кряче,
вістить біди і невдачі,
наче ворон, какаду,

ніби кішка, кігті точить. Відведи цю чашу, Отче,
Бо, гляди, і виїсть очі
паща моря, на біду…

Як піратські посіпаки - жваві хвилі у сиртакі.
Капітан з рукою-гаком.
Відчай – ніби крокодил -

плине, дихає на п’яти.. Серце, тільки не боятись.
Прапор-усмішку розп’ято,
а в утробі – дзвін годин.



*КРІС, креса, ч., зах. Рушниця.

"Everything on it's right place."
Radiohead

Вулиці носять людей,
в яких замість голів -
знаки питання,
знаки мовчання
та інші знаки пунктуації.
Води виношують риб,
які мовчать -
про листи,
про мости
та інші шляхи комунікації.
Небо тримає птахів,
які слідкують -
за людьми,
за рибами
та іншими,
які ніколи не розділять з ними небо,
не перестануть боятися.
Зрештою, небо може і надірватися.

Стіною пилу постає важке питання,
Мов каменем, тяжіє на душі, -
За що такі природі-матінці страждання?
Ножами в землю падають дощі.

Сміття кругом є складником всього довкілля:
Воно нестримно множиться, мов клон.
Мікробів армії, засівших у підпілля,
Беруть нас непомітно у полон.

Давно порушена вже вся екосистема:
Рукою людства стиснута в кулак
Подачі кисню трубка. Дихати проблема.
В природі радіація, мов рак.

Не повернути тої фауни, ні флори:
Червона книга в декількох томах;
У водах викиди, лисіють стрімко гори –
Така картина носить в собі жах.

Треба спинитися: змінити пензель, фарби,
Почати все з нового полотна…
Навчитися оберігати вічні скАрби,
Повчаючи не пити їх до дна.

      (СОЛДАТ УДАЧИ)

Дикие гуси
    на родину строем летят…
Вольная воля,
    да только нельзя им иначе!
Где тебя носит
    по свету, наёмный солдат,
в долгой погоне
    за ласками шлюхи-удачи?
        Припев:
Бросит камень рука,
   что сама без греха -
      Всё равно не приемлю
ни укор, ни позор:
   сладко-розовый вздор,—
      наплевал и растер!
Не моя то вина,
   что поил допьяна
      эту грешную землю,
среди джунглей и гор
   успевая в упор
      передёрнуть затвор…

Дикие гуси!
    подставьте мне крылья свои.
Крепче верёвки
    связала контрактная строчка.
Мы — удобренье
    для этой далёкой земли.
Кровью ли, телом,—
    обязан удобрить. И точка!

        (Припев)

Здесь мы чужие,
    и дома давненько не ждут.
Взять и вернуться —
    хватило б удачи да силы.
Дикие гуси
    с высоких небес отпоют
все до единой
    безвестные наши могилы.

        (Припев)

Старі діди прокурюють весну,
Старі берези вже не кровоточать.
Ідуть в церкви і згадують війну,
Коханням легко запивають ночі
Ті, хто живе недовго на землі.
А небо хворе на чужі вмерлини,
Прокашлявсь ранок… вмерти на селі –
То народитись совістю дитини.
Нехай тебе з учора заїдять,
Нехай зап’ють, та й трохи проспівають,
Діди старі згадають їхню мать,
І повезуть туманами до Раю.

Маятник слова качай-ка поэт,
Альфу возьми и омегу...
Я - ветерок, придыхание, свет,
Крошево наста и снега.
Олово мягкое вылили в лес,
Вызрели в поле туманы.
Сколько в душе моей было небес
Кровушкой вышло из раны.
Облаком в зеркале озера я,
Музыкой маршей военных.
Узник метро "Маяковская" - Я.

вогонь натщесерце розкушує дрова
і нічка за п’яти лоскоче хвацько
з мого рамена сумна колискова
у вузлик зв’язала шлях Чумацький

в сорочках нічних діти літають
у небі густому в пошуках казки
а може мами а може тата
аби відчути як це разом

разом на дно дитинства пірнати
де шоколадом замурзані будні
але немає ні мами ні тата
а мали би бути

бути смішними як пісня у вусі
як жовта сніжинка на носі забута
як мамині перса як татові вуса
мали би бути

Арфи, арфи мерзнуть…
Вороння дихає на бешкетне тіло співачки…
Зустрінь її, намотай павутинку на гілку вишні,
Стара казкарка побіля самого неба,
Далебі, ти дуже жвава і встигнеш,
Я люблю пити твою кавенцію із цукром,
Як сніг, і слухати ніч,
Ти ж полюбляєш блазня…
Арфи, арфи мерзнуть…
І чутно спадаюче плаття,
Віконниці, що тремтять,
Мов груди розпусниці
Під пальцями чоловіка.
На душі лежать романси і вірять в тепло.
Арфи, арфи мерзнуть…
* * *

Тільки ми на човні
Там, де лілії цмулять чернечу бентежність,
Сонна мавка удвох з жебраком мастурбують на місяць,
Філіжанка води із кавалком якоїсь вежі,
Але ж всі заодно безперемінно бісять,
Пропливемо до моря, котрого ніхто не бачив,
Дядько Ной там на березі трохи Нью-Йорку має,
Риби ходять у гості і на троянди плачуть,
З того світу вітають, кличуть Мамая,
Голуби прилітають, церква, мов біля Бога,
Раз на рік помирають, п’ють – земля йому пухом,
Там живуть без америк, але їдять хот-доги,
Отче Наш шепчуть на вухо.
Вуйко стріне вдосвіта, човна до моря прив’яже,
Дасть любов із торби, а в ній ще вино і пшениця,
Потім всі порахуєм на небі мажі,
І з’їмо як найперші гостинця.
* * *

Я беру тебе, як святу вечерю,
Ніби волхви, снуються волинські дими.
Танцівниці вуличних п’яних феєрій
Під глухим ясеновим розп’яттям зими.
Ці морози торішні чекали до крові,
Із соломою тліли ще з того Різдва,
Доки в душу чиюсь проб’ється корінь
Той, якого світ відлітав.
Дойорданські сніги опадають із «звідти»,
Високосніють дні перед тим, як піти,
Тільки випивши жінки можна зігрітись,
Де чадять самосад посивілі вітри.
* * *
Після сьомого неба щось а таки побачим,
Політаємо разом туди, де плачуть живі,
І твоєю рукою майже піввійська страчено,
У кав’ярні поетів, аскетів, повій.
Білі коні стоять і чекають своєї втрати,
Білі вірші лягають, як листя старих дубів,
Тільки вирії йдуть на листі віск виливати,
І закохані плачуть на груди своїх богів
* * *

В кнайпі на три душі
Ти, я та яблуневий сад…
Сонце вимкнене чиєюсь рукою
Лежить на столі,
Чуєш, як бродить вино,
І як долітають листи
Написані під трояндами.
Бачиш, як мертві поети вичавлюють світ
З підвечірків глибинних.
І тільки розхристана ти
Прочитуєш вірші
На крилах чужих голубів.
* * *
Білі псалтирі читають над тишею,
Віщуни з кожною смертю прозоріють,
Загратовані сонця стають трохи вищими,
І кохаються більше, і ходять по зорі.
Тільки груди жіночі, як два Вавилони,
Тільки баба сидить в проспиртованій хаті.
Баба вірила в жінку. Плачуть, іконяться
Ті, хто вірив у бабу. Баба – матір.
Стільки плакальниць з торбою сліз і тіла,
Пуповини-дими бід блідим хмаровинням,
А пропивши життя вмирать не вміли,
Псалтирі відчитають за те, що винні.

Ти, що чернецтво своє віддала
І тепер високоснієш десь,
Ніби пташка на сьому церковному дзвоні,
А внизу ще замолюють нас,
І вінчають тутешність з весною,
Де лежать простирадла
Збілілих вишневих повійниць.
Вмокла в тіло своє
Достеменно зливаєшся тихо
Із вечором вовчим.
Чутно як витікає ріка,
І волосся спадає,
І грають майбутнє
У шпарках дверних вітрюгани.
Я би снігу приніс,
Щоб із ним розговлятись тобою,
Ще чекати об’явлень,
Чи носити у жменях планету
І їсти потроху,
Аж доки не стане.
П’яні ельфи зачують,
Як грає гітара,
І прийдуть,
І попестять,
Будуть довго кусатись,
А священник старий
Вийме хрест, та горілку,
Матюкатися стане,
А потім вийде до Бога.
Я для тебе човна зготував,
Журавлів закликав,
Одного із казок,
З того часу, як листя летіло в колодязь,
Ворушилося там і щеміло,
Вовтузячи кров підземельну.
Він на крилах носив білий дим.
А якесь бомженя нам зіграє
На скрипці гнучкій,
Ніби свічка страсна…
Твоє дихання дасть,
Як читання Апостола,
І падуть, мов хліби,
Аби мовити слово,
Аби долетіти.
Ластівки се чернецтво нестимуть у сад,
Де на яблунях спіє гріховність,
А ранки болять та чекають,
Коли вже надкусять,
Тільки потім у тишу ковчежну…

ні острів крит ні критика ні скрута
не забирають влади наді мною –
лише Господень дух стає стіною
і крилами що розривають пута

лише любов душею володіє
і літери освячує в етері
єдиним духом – прочиняє двері
і розчиняє в просторі надії

не припиняю дивуватись диву
і дякувати Богу за науку –
не все що в світі визнали красивим
відповідає голосу і звуку

Нікє Новіковій з вдячністю і любов’ю

П’єро повісився на довгих рукавах
своїх бажань невтілених
Мальвіна перукою блакитною стирає
сухі сліди від сліз вже неживих
що на обличчі білім залишають
напівпунктир [збій_у_системі]

І боги розбились і вмерли, як люди,
а люди богами себе почували. Іуди
жбурляли монетки під ноги зухвалій богемі
і нині, і прісно [збій_у_системі]

Принц данський довго ходить біля ставу
шукаючи серед піску і мулу
корону королівську, що жбурнула
її туди Офелія грайливо ще навесні
а зараз вже і серпень закінчується
й весілля скоро [збій_у_системі]

свято Шерханів, а не Акел
[збій_у_системі]
CNTRL_ALT_DEL

У голові словосполучень ціла безліч:
Вони блукають коридорами пітьми,
Йдуть, спотикаючись, торкаються пліч-опліч
До болю ранять одне одного крильми

У намаганнях ухопитися за руки,
Разом здійнятися, злетіти, мов орли
До Сонця ближче, щоб аж чутно райські звуки,
Щоб стражі-ангели злетіли із гори…

Хай розсміються навіть з їхнього польоту
Небес майстерні крилоносці-летуни,
Нехай дощем проллється з них чимало поту,
Гіперболічно з мух їх робляться слони,

Та все ж це в сотні разів краще за темноти:
За їх невидимість і їхню сліпоту.
І хай якими б не були їхні польоти, -
Словосполучення складаються в мету.

Та я тебе привабити не зможу,
тож, як осліплий старець і віщун,
сидітиму один на роздорожжу
в хітонах із ранкового дощу.

Щоденно повертатимусь до тебе,
так, як Тіресій до камінних стін
щодень приходив у стобрамних Тебах,
щоби запастись у прадавню тінь.

Допоки не упало веретено
із рук холодних трьох старих сестер,
із Теб - в Атени, із Атен - в Мікени
мій шлях свої сувої розпростер.

І там, де брама здійметься левина,
із сестрами я розірву заклад:
ввійде моя до брами половина,
а інша знов піде шляхом утрат.

Теби - правильно відтворена вимова назви "Фіви"

Коли чужих є більше, ніж своїх,
і ти не знаєш, чи ти свій, ти путній,
іди і смійся, хай рятує сміх
і голос, що нечутно-всемогутній.

Ти думав так: завжди в трояндах шлях.
А вийшло навпаки. Хтось помилився...
Чи ти, чи я, чи Jesus, чи Аллах,
чи всі разом, бо Град давно розбився.

Ти йдеш, старий, несеш на плечах дім,
без вікон, без дверей, без огорожі.
Ти, сивий старче, наче Аладін,
який тримає джина, доки може.

Тримав роки і посивів із ним,
але нічого взяти не вдалося,
і йдеш додому в передвічний Рим,
і тільки з-за спини гука колосся.

Не треба степу, рік, смерек Карпат;
ти йдеш у день новий, але останній.
Самотній лицар, схимник і Пілат,
хто жив як Цар, і був той Цар останній.

Швидко зізнавайся! З чого то усмішка
Щойно у блондинки грала на губі?
Як ота патлата, хтива, драна кішка
Сміла при мені всміхатися тобі!
Валер’янки з бромом накупую,
Перукарня зачіску встругне.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки злість аж тіпає мене.

Приспів:
Ні! Ні! Ні! Я тебе не ревную!
Ні! Ні! Ні! Краще — дай, поцілую!
Ні! Ні! Ні! Як подумати міг ти?!
Я тебе не ревную ні крихти!!!


А тепер відверто: що то за брюнетка
Вранці за тобою бігла до метро?
Теж мені, знайшлася фіфа–красапетка!
Ноги — ніби тички, й цицьки — як відро.
Сірників побільше наберу я,
Макіяж по-модному зроблю.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки хату їй таки спалю.
(Приспів)

Ну, а хто така, що зиркнула з приглядом?
Ой, таки зустріну десь оту руду!
Ще й і вихиля своїм кощавим задом,
Ніби та ряба корова на льоду.
Я смачну вечерю приготую,
Манікюр наквецяю крутий.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки очі видряпаю їй.
(Приспів)

А про що, кажи, до тебе цокотіла
Вся така страшна, мов атомна війна,
Бежево–зелено–синьо–чорно–біла?
Ну, таки колись дограється вона!
Всі пилинки з тебе я обдую,
Всю себе парфумом надушу.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки власноручно задушу.
(Приспів)


Властиво, це не вірш, а повноцінний текст пісні. На жаль, на сайті немає такого розділу. "Співана поезія" - то зовсім інше. Текст пісні - це вірш, але вірш - ой, як не завжди може бути піснею!

Композитор Леонід Попернацький,
Виконує Ольга Грінчук (альбом "Я непередбачена").

В пісні третій заспів не застосований, тут подаю повний текст.

Присягаюся, що ВСІ застосовані в пісні вислови чув на власні вуха від різних жінок!!!

Тебе люблю я білосніжною любов’ю,
Такою ж чистою і ніжною, мов сніг,
Що в зимню пору оксамитом, як мольбою,
Вкриває землю чорну, наче тяжкий гріх.

Немов весну тебе кохаю до нестями:
Цілунок твій – дотик пелюстки, первоцвіт.
Мов сік берези, я п’ю спраглими вустами
Весняний погляд твій, в якому цілий світ.

Своїм коханням я, мов літніми дощами
Проллюся, наче в суху землю, - в твоїм сні.
Північним вітром із шовковими плащами
Для тебе стану я в спекотні ночі й дні.

Листяним килимом встелю твої дороги:
В осіннім вальсі закружляє листопад
І, як любов моя, впаде тобі під ноги.
Кохання щире, наче щедро зродив сад.