Кохання в нічній хаті ( 16+ )

Дівчино моя, іди до мене!
В напівтемній хаті нишкне хіть...
Ти тремтиш, тендітна і шалена,
Солодко п"ючи єднання мить...

Я в тобі... Гладенько і чуттєво
Випиваю всю тебе до дна.
Ми одні у хаті... Наче Єва,
В цілім світі ти моя одна...

Місяць хату міря крізь фіранку...
Таємниче сипле срібний пил...
Ми кохатись будем до світанку...
Тільки на зорі не стане сил,

І тоді в ранковій прохолоді
Ми, тілами сплетені, поснем...
В місячного світла насолоді,
Випещені зоряним дощем...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522907
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 12.09.2014
автор: Сокольник

Нічна дорога в нікуди

В тумани сиві пірнають фари...
За борт хапають нічні кошмари...
Куди я їду? Куди мій шлях?
Спитай у крука в нічних полях...

Це зустріч? Мара? П"янке видіння?
На зов Мольфара нічне створіння?
Лиш звук сопілки... Чи вітру свист...
По-між світами ажурний міст...

Що я покинув? Що я отримав?
Де я щасливий- чи там, чи нині?
Совиний стогін в питаннях цих
На перехрестях нічних доріг...

Чимало знаю. Чимало бачив.
За шал кохання чим я віддячу?
Куди прямує мій корабель?
Пливу до неї... Можливо-в Хель...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478447
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 10.02.2014
автор: Сокольник

Страсти по Аэлите

В железной скорлупе... Все ближе, ближе, ближе!..
В иллюминатор красным глазом Марс блистал..
Какие тайны, мятежи, события увижу,
Рукою алчущей сквозь мрак тебя достав?

Сквозь ночи мглу, дрожащий холодом забвенья,
Тужуркой кожаной укутав свой озноб,
Влекомый силой притяженья- вдохновенья,
Тянусь рукой к тебе, земной озябший сноб,

В твоих согреться зыбко- призрачных долинах,
Познать хрустальный блеск твоих вершин,
Припасть к немым сакральным тайнам властелинов
Былых эпох, изведать мощь твоих машин...

Кружиться в вихре перманентных революций,
Пьянящий пить поток твоих кровавых вин,
Проверить прочность неземных твоих конструкций
Лечу... Во всей вселенной я один, совсем один...

И будет встреча... Кем-то выписан мне литер
Познаний таинства космической любви...
Меня ты темным ангелом увидишь, Аэлита!..
Встречай же падшего, и им одним живи...

Испить мне дай эзотерических познаний,
И в нежность женственности крови свежей влить
На пике жажды эротических желаний,
И дай Надежду революции вершить...

На торможенье!.. Дрожью мелкой бьет ракету,
Как от экстаза... Аэлита! За тобой
Я прилетел! Аз есмь! О, где ты? Где ты? Где ты?
Я приземлился!.. Где же ты, любовь?..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506774
рубрика: Лирика любви
дата поступления 23.06.2014
автор: Сокольник

Одиночество ( 16+ )

В полночный час
Танцуешь в комнате
Во мраке ночи...

Ты мне сейчас,
как кукла голая,
Отдаться хочешь.

Обнажена,
Движенья плавные,
И ты одна...

Ты влюблена...
Мотив печальный...
Бокал вина...

Я далеко.
Но расстояния
Нам не преграда.

Мне нелегко,
Но ожидание-
Моя отрада...

И до тебя
В своих мечтаниях
Я дотянусь.

Рукой тепла,
Рукой желания,
Тебя коснусь.

Я дотянусь-
И ты почувствуешь...
И вздрогнет тело...

Исчезнет грусть.
В изгибе чувственном
Ты вся несмело

Сама возьмешь
Себя изысканно...
И при луне

Оргазма стон,
Живой и искренний,
Подаришь мне.

Умолкнет стон...
Умолкнет музыка...
Ты голышом

Стихи любви
Напишешь памяти
Карандашом.

И ляжешь спать.
И в утомлении
Окончишь вечер...

Ты будешь ждать.
И будешь верною.
И будет встреча.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475872
рубрика: Лирика любви
дата поступления 30.01.2014
автор: Сокольник

Прибиральники, ніби гноми,
Щире золото тачками возять.
Всі дерева – бездомні паломники –
Мовчазні їм стають на дорозі.

І терпляче показують жестами,
Що те золото треба для храму,
Синіх курток безжурну розплесканість
Зупиняють ламкими руками.

Прибиральники слухають радіо,
А нестримані сірі ворони
Прилітають, гуляють із радістю
По насипаних з листя дзвонах.

Молотовский коктейль любви ( 16+ )

Рушится прошлое на площадях.
Рушится, рушится все в головах.
Ночи пронизаны снежною мглою...
Мы в эту ночь не замерзнем с тобою.
Сладковозвышенно в мир влюблены,
Видим вдвоем Революции сны.

Здесь, в уголке потаенных желаний,
Мы отогреемся в неге слияний.
Родина время нам даст отдохнуть,
Просто согреться любовью чуть-чуть...
В жажде любовной измята постель...
"Молотовский" изготовим "коктейль"...

Этот рецепт в совершенстве познали.
Кровь площадей в свое тело впитали.
В жажде познанья вхожу я в тебя,
В ушко желанья шепчу я, любя -
Рушится прошлое на площадях,
Кружится, кружится мед в головах...

Родине нашей сейчас мы поможем.
Ингредиенты смешаем, умножим
Страсть первобытную с дрожью сольем,
Трепетом наши тела обовьем,
Девичью гордость сольем с униженьем
Поз утонченных.. Глубоких вхождений...

Этой энергии темная сила
В сладкой истоме нас соединила...
Мы отогреемся, мы отдохнем,
И леденеющий мир подожжем!!!
Рушится прошлое на площадях...
Кружится счастье у нас в головах...



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475024
рубрика: Лирика любви
дата поступления 26.01.2014
автор: Сокольник

Ворони кружляли над стовбурами у висі,
дими точилися з позаміських заплав.
Хтось містом блукав у домашньому светрі й джинсах,
підходив до перехожих
і промовляв:

"Я часто міняю локації перебування,
в кишенях своїх несучи пустоту важку.
У цій широті дорогі ресторани й книгарні.
Мене звідусіль виганяють у сутінь міську.

Вкажи мені місце невизначеної ролі,
де плескають не по крилах, а по плечу,
і де усі двері без пластику й фейс-контролю,
і де чоловіку в светрі наллють борщу."

Але не було йому ні від кого вказівки,
лише перехожі, пірнаючи у пітьму,
усі відверталися якось однаково стрімко,
одними губами
посміхнувшись йому.

Убивче каміння й думки про невірний вектор,
убивчі не ті серця й не ті ліхтарі,
але у провулку завжди знайдуться узбеки,
володарі забігаловок
та шампурів.

І він полетів - під вивісками чи понад,
минаючи моноліти пустих машин,
і в`язнем за ґратами бігала кров у скронях
од запаху м`яса та
тугих лавашів.

Один із узбеків запорався біля пательні,
а інший замовлення взяв і кудись побіг,
і наш подорожній заговорив наскельні
слова, що зовсім трохи
злякали їх:

"Я стопи оббив об меридіани й ліги,
та ось де оаза... Ось вона! Ось вона!" -
й зі светру його, неначе з ламкої криги,
скресали у темінь скрижалі
та письмена.

А потім досяг він ліній метрополітену,
скрижалями женучи із тунелів жах,
і сів на потяг, наривши жетона в кишені,
але і досі тримаючи все в руках.

Він вийшов посеред вагону і став кричати,
і кожен в його присутності був німий,
і голови повернули міські сурогати,
каліки, вагітні та пасажири з дітьми.

Настінна реклама одсвічувалась на клунки,
цікаві гніздились, мовби птахи на стерні,
шепочучи:

"Він втюхує нам піґулки
від болю в суглобах
чи ще від якоїсь херні."
08.10.14

Стежці закотилася за комірець
Шина велосипедна.
Осінь стоїть вздовж доріг, продає
Жовто-гарячі пледи.

Нитка асфальтна розгойдує
Машин дороге намисто.
Осінь знімає сорочку з плеча
Та одягає місто.

Ейфорія на обличчі…
Стоп – червоне…І стоїш.
Покурив би уже тричі,
Очі ріже ніжно ніж –

Тобто промінь світомами,
Що дітей поза мільйон
Має гріє і руками
Спить літає в унісон.

В ті секунди мав видіння –
Червоне стоп і навмання
Шукали руки там коріння…
Жахливий крик сліпого я.

А потім з’їхались сирени,
Червоний стоп горів чекав,
І тепло швидко, десь із вени,
Тиск бив і бив, а я чекав…

Поети пишуть високі вірші
у час, коли розцвітають маки.
Поети пишуть все гірше й гірше
про зле кохання, про воду й Краків.

Поети мовчать, як ревуть гармати.
За залпами строфи майже не чутно.
Поети здібні в мистецтві чекати,
прикинувшись, ніби згодні й кутні.

В мовчанні поети за дниною днину
снують по готелях і грають у кості,
в той час як гармати вплітають в тканину
будови всесвіту точний постріл.

А потім, раптово спинивши втрати,
гармати чомусь обертаються в бонги.

Поети, в принципі, здатні мовчати,
але не витримують надто довго.
27.09.14

А ти – королева маленького міста –
Високі підбори і жмені коралів.
Всі площі, скуйовджені і прямовисні,
Ішли та ім’я твоє вікнам кричали,

Що камінь погодився рівно покластись,
Що золотом зважать тебе твому пану
І викуплять, вимолять, не занапастять,
Відвагу і вảги принісши на ґанок.

Твій пан роздобрів і сказав тобі: «Вільна!»,
А золото нести чимдуж до світлиці.
А місто вжахнулось: то де ж королівна?
Без пана – зозуля на вітряній спиці.
2009

стривожено
стриноженим конем,
криваволіто одійшло степами,
у часточці
лишилося із нами,
останками
обвуглених систем.


литаврами
гарматні позивні,
гримітимуть віками і роками,
в боях полеглих
гідно вояками,
обвітрені
обличчя у війні.


примарами
стоятимуть сини,
навічно оперезані плющами,
оплакані
осінніми дощами,
почесні
вартові весни...

24.09.2014

Немає муки каяття,
та настає, буває, втома
і від ума, і від биття,
коли усі неначе дома,
але не радує знайома
усім пародія життя.

Хіба ми знаємо, чого
і ради кого, і кого
самі ось ліпимо із глини?
Але уточнюю картину, –
щоб на гарячому його
застукати у ту хвилину,
коли заслужить батогом.

Ой є ще патріоти шлунку.
Немає дітися куди,
коли до нашого рахунку
вони намітили ходи,
научені і поїдати
не ними рощені плоди,
і кожуру порозкидати,
лишаючи свої «сліди».

Їх операції ума
не вище – два по два чотири.
Не буде Україні миру,
допоки пахне Колима,
де Ліліпутії нема,
ані, – ла-ла, ані сатири.

Навколо мене, біля нас
гарцюють дарвінські примати,
яких потрібно обирати,
яким несила повсякчас
духовну їжу подавати.

Життя підсовує свиню
або готує западню,
яку совок не доганяє.

А біс роздмухує меню,
як вітер полум’я вогню,
який не гріє,
                     та –
                           палає.

                              09.2014

А я чужая,
чужая я.
Вокруг дороги
не те поля,
не те объятья.
Улыбка тоже
мои сомненья
не растревожит,
не разбросает
пшеницу-кудри.
Здесь много солнца
когда-то будет,
а нынче холод
и я ... чужая,
моей планеты
не видно рая.

Поля соломы,
а где же травы?
И ветер бьется
в стекло лукавый -
чужая сказка...
Слеза тревожит -
и я в дороге -
ищу,
быть может...

20.09.2014

Увічливий крамар на мить не стихає,
Примушує дерево пахнути лісом,
Каміння з намиста – нерівно котитись
В розстібнуті пазухи вигідних крісел.

Купи мені зайця з неоновим вухом.
У крамара очі – запалені люстри.
Ми будемо їхати разом, а заєць
Котитиме лапою місяць-капусту.

увінчаною дівою
являюся зникаючи
збиваю спокій твій.

войованою зброєю
стріляю убиваючи
умерти не посмій.

улюбленою піснею
літаю огортаючи
смарагди твоіх вій.

убраною царівною
закохуюсь караючи
єдиного, ти - мій

А я дощ...
І в дощі... Не сумую...
Лише тисячі сліз
На обличчя кладу!

І самотністю тихо мандрую,
З неба в землю
Словами іду.

А я дощ...
І в дощі... Не сумую...

Поки діти сплять,
Пиріг піднімається у мультиварці,
Світанку роздмухана, тепла зола
Сиплеться небу крізь пальці.

Випростовуються без імен ліхтарі,
Невільно дротами прикуті.
У сірих долонях голодних доріг
Збираються жовті монети маршруток.

У вікнах спинаються клаптики штор,
Пищить мультиварка нечемно.
Дороги в монетах поміж ліхтарів
Купляють собі наречених.

Мої герої - сектанти, що колять собі у вену уламки метеоритів, розбовтані у воді;

і некомбатанти у свитах, що фактор примирення й сонця без остраху щодо грабунку тримають у бороді;

й веселі льотчики в масках, чиї полігонні шедеври на практиці переходять постійно у мертву петлю;

а ще альпіністи-вигнанці, що взяли занадто високо і забрані вітром вершинним до себе за це без жалю.
***
Мої герої - не з неба, хмарини для них - не транспорт; натомість укрзалізницю обрали усі вони,

й хоча у тьмянім вагоні кондуктор вишукує зайців, ніхто не жалкує про те, що далекий від вишини.

Фіделі скуйовджених вулиць, апостоли переходів, похмурі ісуси хрущовок, архангели мокрих доріг, -

для них мої мармур і море, для них мій папір і ліки, для них мій маяк і бункер,

і вірші мої для них.

Серпень 2014

Вони боролися за спокій до кінця,
Під шум гранат і гуркіт автоматів.
І не один віддав своє життя,
Не повернувсь.. Його ж чекала мати.

Вони боролися за спокій до кінця,
За мир у сім*ях і за щастя в домі.
І йшли у бій, на смерть вони щодня,
Стискали зуби, не корились долі

Вони боролися за спокій до кінця.
Усі сини квітучої країни.
Хоч тяжко їм було, чекали сходу дня.
Усе для рідної, для неньки України

Вони боролися за спокій до кінця.
Вони - солдати і усі герої.
Несли надію у людські серця,
Звільняли вд ворожої неволі..

2014 р.

Про що мовчить маленьке місто?
Чи є у ньому дикий холод?
Чи пролітають сумні вісті?
Чи може сміх тут скрізь навколо?

Про що мовчать кам’яні стіни?
Що криє попіл у собі?
Вони несуть людські провини,
Солоні сльози і думки.

Про що мовчать мости й дороги?
По них пройшло сотні людей.
Хтось виливав тут свою душу,
А хтось проводив з сонцем день.

Море людей! Так,їх – мільйони!
Море думок і море слів!
Багато смутку – океани!
Ще більше пошуків в собі!

Летять години, линуть ночі,
Біжить рікою стрімко час.
Але міста і океани
І досі згадують про нас..

2013 р.

Час монотонно тягнеться,
мов стрічка з продуктами у магазині.
Будинки у сон одягнені,
Богові душу винні.

Трамвай на браслеті колії
пізнім розцвів аметистом.
Дерева руками прозорими
душі колишуть над листям.

На тому боці, там де ти
Стоять хрести, що при дорозі
Моєї пам’яті.
Нести,
Хоч я нести його не в змозі,
Мені доводиться тягар
Угару, гіркоти, знемоги
Від перебільшення пустот
Уявою твоєю.
Доти,
Допоки доти самоти
Стрілятимуть над полем Леля,
Я падатиму в засвіти.
Світитимуть сумні лілеї
Чи орхідеї дикі там,
Де ми кохалися.
Сьогодні
На дні чуттів, у глибині
Воскрес вогонь.
Як великодні
Зіниці пломеніли.
День,
Мов дамська сумочка, вмістив
І лак, і ацетон коктейлю…
Але,
Під серцем я промінчик теплю,
Тебе лелію і люблю.
Боготворю жіночі чари,
Що відкривають вікна-чакри
І сонце змішують з дощем.
А ще
Біля хреста, чи за хрестом,
Чи у авто, чи під мостом,
Я відчуваю – ти з хвостом!
Русалка може?
Може відьма?
Зникають сумніви безслідно
Лиш розтікається під серцем
Спокуси мед з кохання перцем.

28.08.14

це літо закінчується слізьми
Боже! хіба ж так треба дощу?
не стало одного трьох восьми
були ще дітьми були мужами
були такими за кого б заміж
хоч завтра пішли дівчата строєм
а їх – в одностої на поле ратне
шукати болю долати атеро
гасити ватру, варту чи вату
чи те і те ну і…помирати


пішло туди їх кілька тисяч
вернулись – п’ятеро

ще сотня підвально чекає бартеру
лишився спомин як крик матері
німий
бо й задушений одностроями
зеленими плямами порожнечею


інші лишилися бути героями
і бити пам’яттю нас, - приречених
шукати у снах імена курсивами
обличчя між натовпу вирізняти
вони були гордими і красивими
вернулись - п'ятеро...


в них вилиці жовті в нас вулиці сиві
реальність немов атака хімічна
скажи мені, за що тебе сину
не мовчи за що тебе, батьку
прирекли на життя вічне?


все просто – ми стали зашкарубілі
немов підошва важкої бутси
ми деградуємо у дибілів –
Бог дав нам курси:
уроки людяності і права
уроки сумніву та сум'яття
уроки віри у добрі справи
і просто віри…вернулись - п'ятеро...


було у матері як волосся
синів прекрасних та світлоносних
а в травні раптом упало листя –
а з травня – осінь!
лишилась батьку одна правиця
лишилась дівці одна розрада

і наші сльози на їхніх лицях
попроростають ще виноградом


22.08.2014

коли би ви поглянули на мій сад на мій внутрішній лондон – побачили би славну компанію - маркіза де Сада, Жорж Санд і Хемінгвея з сушеною воблою
юного Маяковського ще не простріленого Лілічкіними кулями очима скляними її безлюбові любові а обіруч кованої фіртки кутики вуст Жуковського живуть окремо як кіт чи як притаманно коту на готовім
І там же жоржинами бальзамінами жінки у шампанському віці у капелюшках і з бульбашками на стеблах тремких
ще цілий загін маленьких та менших Принців приручених - вуха почищені, нігті підстрижені – все як треба
у тому саду жасмином бузком самшитом шиті стіни садові фігури живі й уміють дихати і коли гуляєте ви пастельно картинно буває у спину опівночі можуть пчихнути…буває
червоні омнібуси скриньками поштовими біжать перед домом – першими по новини й кутики вуст Жуковського мов коти на готовому муркочуть пухнасто повигинавши спини

Спини мене, діду
старезні твої хронографи чи цокають ще у рідких субстанціях часу?
спини мене, це життя почалось надто стрімко, воно недоречне штучне і передчасне
воно випереджує старших – не по сезону – достиглим плодам не місце в задусі цвітіння.
коли би ви поглянули на мій сад на мій внутрішній лондон – побачили би там лише горбаті тіні

Приємна сутінь огортатиме тіло її невагоме,
Вокзальні птахи замовкатимуть над її домом,
І тільки зорі пастельно криваві і місяць у повні
Проводжатимуть її до межі анексованої власним мороком.

Вона ще не знає, що втіха довкола неначе зима ефемерна,
Що люди, як ріки сплітаються крізь каміння,
Що це насправді жнива, що вона ще жива – не вмерла,
Що дощі в останнім вагоні повертають сумирно з півдня.

Ти ще не знаєш нічого, ти ховаєш обличчя у землю,
А все навкруги – демонтує у тобі тугу,
Тривала розлука корінням гіркого ревеню
Лікує чаями твою передчасну застуду.

Так народжуються думки, а поміж ними – слова,
Терпіння – найвища освіта з невизнаним атестатом,
І сходить на землю сріблястим дощем їхня ангельська стройова,
І глушить сезонні убивства мобільний їх оператор.

Бачиш, дівчинко, двері, що завжди по тобі закриті,
Нарочито існуючі, тривко в тобі живучи,
Такі ж невідомі, як осінь загублена в житі,
До якої щодня будуть тягнутись руки.


2014 р.

А.Б.

Як пахне зорями!
Зорями!
В снах.
І поміж болями,
Горями -
Ра.

Не вимовиш!
Не вимовиш!
Ні ти, ні я.
Плащі часу
Скинуто -
Ми - ява.
2013

На вітрі помислу уярмлений, як біль,
Що тілом протікає безупинно.
Пропущений у серце, у клітини,
Відпущений, як бджіл кусючих рій.
Звучиш? – Звучи. Віддалено, як літо.
Німе пташа – моя душа – відкрита.
Нема нічого, й все зібралось в ній.

Тебе уже вписали пастухи
Іще до нас на наші перехрестя,
На гачкуваті костури опершись.
Слова ловили втомлені птахи.
На захід йшли отари. Передзвін.
Туге повітря втягувало простір.
Ішли самі. Нас не вели на розстріл.
Ми планували голоси сторін...

29.08.2012р.

нові герої із не-ново-світу...
новодоганить не-героїв світ...
недовго й переплутати – кульбітить
не—нео—ново... випадковий міт

стару сувору нитку нео-Парка
тримає у відновленій руці –
летить крізь час ховається у шпарку
уявна доля і бредуть старці

і картотеку образів гортають
кийками... а з-під ніг мов з-під коліс
викочуються голови – й гортанні
тривають монологи не на біс

коли вони припинять хто їм стане –
залізний? – на заваді... доки нас
чекатиме Господь затисши рани
німий – від наших зойків і гримас

Я вийшов з кімнати. Вийшов через легенькі дверцята.
Мені непотрібне сонце світить, як чорна цятка.
Десь тут має чутися вигук щастя. Може, ще рано.
Я вийшов з кімнати, повірте, зовсім не для вбиральні.

Я вийшов з кімнати. В кімнаті лишилися зведені штори.
Я затишно відчуваю себе у вузьких коридорах.
Лічильник поважно цокає. Мабуть, вицокує кроки.
Або ж наближення року. Мене не хвилюють цоки.

Продує? Мене не продує. Я не відчуваю вітер.
Стін та стільця немає, натомість присутні діти.
Травмують і сильно нівечать їхні щасливі обличчя.
Не злився лицем зі шпалерами – злився душею з ніччю.

В кімнаті я танцював, а ззовні – немає хисту.
Дивлюся зіщуленим оком на дуже широке місто.
Місто розлоге і світле, я – мовби закутий у лати.
Хисту немає також звільнитися від кімнати.

Я вийшов з кімнати, забувши на шафі батьківську карту.
Наступним тут має стояти покручений вислів Декарта,
Та я вже cognito. Вийшов. За висловом, я не існую.
Або ж існую формально. Як тіло у просторі. Всує.

Ховаю лице у футлярі своєї пласкої тіні.
З виходом із кімнати не відбулося зміни.
Я вийшов з кімнати – а міг би зараз приймати ванну.
Мій вихід – не вихід навіть, а просто рокірування:

кімната була барикада, а тут я сам барикада;
в кімнаті жахало світло, а тут сади й автостради;
назустріч мені давні вежі, я бачу – телеантени…

Я вийшов з кімнати? Не вийшов. Кімната ввійшла у мене.

28.06.14

Мій сад -
середмістя -
тихо!
Не дихай, не дмухай:
лихо
росою на листя
стиха,
неначе воно
й не вихор, -
простенька й уїдлива
пиха
прокинеться
й диха, диха,
а потім із жмуток
вістря -
і падає тихо
листя,
не хоче, та мусить!
Після
лишає лиш плід
причалом,
зернина у нім
начало…
І дихає садом місто -
не тісно, не пісно,
не злісно.

04.07.2014.01.07

Позолотою
повняться води
під розпеченим
сонячним диском

у розморених
подихом гротах
вітер пестить
струнку одаліску

виколихує
шумом у лоні
перламутрову
піняву мушлі

купідонові
стріли в долоні
мов стигмати
кривавлять душу

розгортанилось
навпіл тут небо
струменіє
єство гаряче

хмари вихлепчуть
очі у Феби –
розсміється
і не заплаче

а підсолене
щастя ген горами
помандрує отам
прийменником

розговілася
винами повені –
не чіпайте її
не треба…

Бароковий вечір декількома мазками
Окреслив ескізи провулків на давньому тлі...
І гамір полегко стишує лет
Через брами,
Віконця крамничок, роз'їзди, горища, шпилі.

Я бачу гаптовані крила готичних крівель,
що дивляться в місто мохом камінних скронь,
і упізнаю у фасадах шляхетних будівель
карбовану мітку
талановитих долонь.

А попід будівлями чемно сидять музиканти,
креслярськими рухами творячи з простору міт,
і дивляться так на людей,
як раніше ваганти
на битих дорогах дивилися
людям услід.

Он грає один із них - у порепаній куртці,
у джинсах, вже майже не синіх, з обличчам старим
від втоми та музики у копенгагенськім дусі –
на флейті –
для перехожих та в душі їм.

Він грає не-академічно і небездоганно,
натомість – оголено й щемно в своїй бідноті,
і, може, того й виходить –
висотно-органно,
як дещо, що має Людину
в кінцевій меті.

Він грає омріяне, зболене і пережите…

Що далі – не згадую, наче осліп і оглух;
лише пам`ятаю,
як пляшка летить
недопита
йому у подертий коричневий
капелюх.

Оте пролунало, як вулична зірваність менту,
що змушує бігать мурах у тонкім рукаві,
і пляшка розбилася,
наче обірвана флейта,
і люди спинилися, наче вони ще живі.

Він витрусив скельця і гроші на сиву бруківку,
тихенько лайнувся до чорних,
захеканих рук,
посидів ще трохи, обвівши очима долівку,
а потім, коли вже не стало нікого навкруг,
піднявсь і поплентався. Ноги ступали в калюжі,
і хлюпання рвало у клочча глевку німоту,
і чув я:
то хлюпає пиво із пляшки у душу
флейтиста, незграбно і невиліковно
просту.


19 червня 2014

Сними с меня свой крест
Он слишком долго и безжизненно висел
Хочу вдохнуть полной грудью
Я давно вынашивала этот протест

Жизнь это война
Каждого человека с самим собой
Надень скорее шарф


Сколько не спетых мелодий
Сколько не сыгранных сцен
Антрактов
Аншлагов
Пауз

Столько трагикомедий
Столько ужасных полотен
Сотканных из наших умов

нокаутоване Місто... в нім містика – яв
кольором неба твого невдоволена вічність
позачинялися вікна не вітром північним
втома печерна від новоготичних вистав

хто ти – товариш чи ворог самому собі
хто тобі цезар хто брут хто хома недовірливий
пристрасть убивча до міфів – обкластись кумирами
пам’ятні дошки без пам’яті і голубів

може повстанеш – відновишся – з попелу й снів
кільця віків розшифруєш нарешті як треба
Місто без вмісту в намітці небесній без неба
над головою... позбудешся тих голосів...

нокаутована вічність... в тобі... у мені...
передчуттями неситими перехворіти б
долі болять незапам’ятні дереворити
в темних долонях пророщують зерна сумні

Буває душу розбивають дзвони,
Буває ноша в спину проросла,
В лице сміється ім’ям забобонним
До тебе той, хто в темряві блукав

І плаче той, хто каявся в досвітах,
І проклинає той, хто в щасті зачинав,
У чорне небо мчать погаслі діти
Із небуття не роджених заграв

А Ти смієшся знову до світанку
Новими зморшками на звітрених устах,
Чи переможиця чи знову долі бранка
З святим хрестом у згрішених руках

Там б’ють гармати і кривавлять глини
Невинні й ті, хто заблудив в гріхах,
Слов'янське чрево – тіло України
Там червоточить й мироточить прах

Черлена кров на побілілих згустках
Солончаків – слізьми просяклих нив,
В десниці Божій тая глина – пустка
У тих горшках, що не святий ліпив

Захланих зайд змертвілі темні тіні,
На сланцях газу бухенвальда тлінь,
Героїв сотні на небесній ріні
Волають до прийдешніх поколінь

В античних вежах – сіно жовтим коням.
Невільні б’ють нерівно в тулумбаси.
Твоя царівна – виліплений дзвоник –
Тобі у горлі калатає часто.

Купці просили влесливо продати.
Хоча б на зуб, на ніч, на піч, на віру.
Ти від’їжджаєш в полотняних латах,
Злизавши свого дзвоника з подвір’я.

Переставляєш ліжко, як написано –
На кожну пору року (стін – чотири).
Лункі зозулі тягнуться намистами
В дупло твоєї теплої квартири.

Лишають хто що має в кожен закуток
І знов на двері дивляться поквапно.
Годинник, переповнений пташатами,
Протягує тобі з довір’ям лапу.

Небо розплющило сонячні очі,
Будинки знімають піжами бетонні,
Вітер по нитці м'яко торочить
Килими і прапори на балконах.

Машини – комахи чотирилапі –
Від світла вповзають в кору дороги.
Люди – привітні, амбітні, неквапні –
Ходять і їздять, живуть під Богом.

слухай життя поруділо як трави листопадові я вже не хочу ні тіла твого ні любові
холодно опинитися десь при дні без опори і без чудес
і світ став непривітним неначе колодязь без
доний бетонний сірий колами колами колами
наповнений піною з ванни і кока-колою і
телеефірами, мемами аватарами чорними пацюками просто тарою
пустою скляною з металу чи полімерною
та врешті дешевою мертвою
травень отравою димною кіптить флудить
колами колами колами… нудить
крутиться голова від перетрубацій моєї нації
усі вороги любі друзі люди чужі і рідні
смаляться на цій сковорідні
чорні тюльпани море море море
слухай це місто оскоплене місто хворе
місто осліплене місто пусте і значить
просто притулок собачий – реінкарнація міста
окраїна вже руїна і хто не скаче – накриє піна
із ванни і кока-кола і тих, що в обладунках і голих…

бухати або померти колами колами колами
життя і смерті у чортовій круговерті у цім конверті
конвертер валюти назва якої – люди
наші хороші люди просто чиясь валюта
слухай життя поруділо як трави листопадові
грози травневі грунт напоїли кров'ю
світ став непривітним неначе колодязь без
доний бетонний сірий колами колами колами
наповнений піною з ванни і кока-колою

16.05.2014

Це прощання прощанням не називалося,
Як і літера „р” на вустах трирічних.
Дзеркалам недовірливим ти сповідалася,
У тональний крем заховавши обличчя.

Ти для нього вдягнула веселі кулончики.
Твої очі розгойдані, мов колиски.
Перейшла з ним обіймів мости позолочені,
На губах залишила червону риску.

Дні під вікнами шастали, наче карлики,
Він пішов і вдихнув не повітря, а вічність.
Бог тасує, кладе на столі календарики -
Замість свят проступає його обличчя.

слова кусають мов піраньї
їх часто чуєш при прощанні
і ті людські приготування
не переллються у бажання

ти мов не бачиш ні польотів
ні пережитих ешафотів
закриєш очі – наче темно
та не забудеш – це даремно

давай прокрутимо платівку
як застрибали у автівку
як мчали в дощ чи може зливу
і поділили спілу сливу

і знаю я що у нас двох
все ж рвуться струни на обох
я не скажу тобі ні слова
кому потрібна зараз мова…

світанок в домі не твоєму
і злам системи почуттів
я бачу волю по-своєму
ти ще не бачиш всіх шляхів

на небі зранку вже усмішка
така налита і з теплом
я покидаю замок ліжка
ти ще мандруєш ніжним сном

обідній танець листя з вітром
кошлатить локони гілля
мене привабить мов магнітом
тебе приваблю потім я

смеркання в домі не моєму
небесні очі за вікном
я бачу радість по-своєму
ти вже мандруєш першим сном

01.05.14

На столі спить ранкова преса
Остигла кава і сніданок
Набита спамом веб-адреса
А сонце сяє вже на ганок

Мов небритий бідолаха
Сумує тихо топіарій
Коли ж прийде цей росомаха
За ним сумує вже й терарій

Його життя тепер в Сахарі
Пісок лежить завмерлим сном
Він спить в якомусь кодло-барі
Пропитий пивом і вином

Немає діла він до дому
Байдужий смуток і життя
Та ранок в голову свідому
Пошле промінчик майбуття

ще не сказав останні звуки
сегменти символи й думки
вже встиг почути гімн розлуки
згадати спалені роки

затим мозкові ритуали
спитають в логіки єства
несправжні фейкові корали
потонуть в морі до Різдва

і будем постити думками
вплітати спогади в життя
чекати мучитись роками
взнавати істину й буття

потому я запишу плівку
ввійду в синод простих спокус
зупиню час й пісочну лійку
і навіть вічний землетрус

26.04.14

глибокої ночі невидимі очі
шукають основу осі висоти
якої руками тілами літами
душею незрілою не осягти
тієї єдиної миті прозріння
стрімкого підйому польоту душі
з чужого веління і свого хотіння
до самого ранку на самій межі
на грані важливого і неможливого
на чорному тлі неприкаяних дум
буяє мелодія дня особливого
іще не озвучена лірою лун
серцями якої і не осягнути
і не наздогнати у леті її
де мить нашорошила вуха свої
почути незнане але не забути
твої візаві у далекі краї
і там невагомою линути тінню
за птицею і таємницею мли
стезями небесними як янголи
в надії на істину Божим велінням
аби і у вірі Його воскресінню
душею лишатися там де були

                              22.04.14

на скроні майже 220 –
армагедон всіх відчуттів
коли тобі усі 15
бери життя і полетів
і не відома небезпека
ти ж сам король всіх вечорів
коли ідеш то ще здалека
почуєш сленг і нових слів
у вухах чорна бас гітара
язик пробитий і брова
сьогодні в тебе сіра хмара
навіщо всі складні слова
бо завтра ти почнеш спочатку
ти підростеш у 18
і хоч не міст а просто кладку
ти перейдеш у років 20


11.04.14

ранковий душ на дворі пахне
типовий звук чужих сирен
вогонь від вчора досі гасне
а ти добав собі проблем

вітаєш спів небесних птахів
у телефоні сплять думки
не бачиш вже дорожніх знаків
та входиш в береги ріки

а по приїзді вип’єш каву
набуде кольору життя
забудеш спрагу нецікаву
і не загубиш власне я –

вечірній душ на дворі пахне
типовий звук чужих сирен
вогонь тепер уже не гасне
а ти позбувся всіх проблем

твоє доспіле слово так
знайде відлуння серед квітів
я щиро питиму очима
блаженство взяте з заповітів

ти поклялась читати ролі –
зі мною чиста як вода
запахне вітер з моря й солі
а на десерт прийде зоря

зоря пророча м’яко-тепла
немов загублене маля
і дня і місяця і неба
нас своїм світлом обійма

а потім ліс розкаже казку –
заснемо солодко над вечір
природа викаже нам ласку –
впаде сонливість нам на плечі

10.04.14

у кожнім дні є роздоріжжя
собі не віриш – мчиш назад
здаєшся ще біля підніжжя
від запитань минаєш сад

сад мудрих слів порад і втіхи
натхнення віри почуття
надмірно хочеш добре жити
а чи цінуєш ти життя

де знову зміїні дороги
що рвуть тебе на дві частини
одна стежина має роги
а інша – німб як у дитини

та квест життя – це сліпі очі
не видно ріг і німб потертий
хоч світло – ти посеред ночі
та зір душі наш невичерпний