***
------------------------------------------
Для посилення ефекту в творі
використані «інверсні» рими,
наприклад сТОгін - пОТім, і т.п.
------------------------------------------

***
В домовині…
(Чорний вірш)

***

А чи пам’ятаєш ти,
Що прийде час
Твого останнього
Дихання,

Котрий всмокче
Стогін тяжкий,
А потім виплюне,
Хриплячи,

Ковток гіркої
Крові
Рокової миті,

Тієї страшної
Хвилини болі,
Коли вже кепсько
Дихати й судомить,

Пекельно тягне
В’язи,
Й кістки ломить,
Язик німіє
Та зникає мова,

Коли поволі
Відтинаються кінцівки,
Та мозок ціпеніє,
З жаху,

А тіло,
Безпорадне,
Поступово охолоне…

О лихо!
- Помер схоже! -
Заскиглив голос,
Близько,
Поряд ложе;

А що робить?
Сказати вже
Не в змозі,
Що відчуваєш ще,

Лишень
Лежиш,
Вмираєш.

Свідомість ще
Жевріє, дивно,
А кляте тіло - вмерло,
Трясеться в катафалку,

Щоб гнити,
В домовині,
Напевне.


- Невже я вмер? -
Питаєш.

- Як це можливо,
Щоб бачити довкола
Та відчувати одночасно
Мертве тіло, разом?

Чому всі люди, ці,
Ридають, скиглять,
Даремно побиваються,
Коли я поряд, близько -
Я існую також?

Але ж вони не бачать…
Тільки плачуть,
Ніяк не відчувають
Дотик мій, прозорий…

Роботу копачі – зробили:
Ось вона – глибока яма,
Як підсумок та результат
Конкретний, мого життя,
Матеріального й тяжкого…

Чогось було тоді
Так турбуватись,
За тлінне тіло,
За його відчуття?

Невже тепер
Не маю я нічого,
Того, що здобував я
Працею своєю довго,
Щоб краще жити,
Добре, у достатку?

Так, маю дещо:
Добру домовину !
Дубову, дорогеньку
Й славну – це родичі
Потурбувались, вдячні,

А що ж – їм добрий
Спадок буде,
От тільки жаль,
Вони мене не бачать,

Турбуються лишень
Про те, щоб бідне тіло,
Скоріше кинути під землю,
Та найглибше, й поділити
Майно небіжчика найкраще.

Оце так доля в тіла –
В темряві, без світла,
В домовині гнити!

І дивно, й страшно – бо надвоє
Свідомість розділилася частини:
Одна над тілом - чує, та все бачить,
А інша, що матеріальна – ніби плаче,

Страдає тіло мовчки,
Відчуває нерухоме,
Але не так, як у житті
Звичайно, а інакше:

Ледве – ледве:
Оціпеніле, охололе,
Дерев’яне - немов
в’язниця темна;

Така собі труна
В труні незвична,

Це відчуває
Клітин розум,
А не мозок,

Бо кожна кліточка
Повинна зберігати
Свідомість коду –
Генетичного та
Коду форми також,

Тому, поки ця
Форма не зотліла,
Свідомість тіла
Стан свій
Відчуває й досі.

Ось піп прийшов,
Понурий, тужний,
Співає молитви,
З розп’яттям
Ходе, сумовито,

І родичі всі
Плачуть,
Й як один -
Хустинками вологими
Втирають дрібні сльози,
Колючий вітер віє жалісно
Й болюче…

Та час спливає -
Вичерпалась туга,
Що журно капала
З очей, стоячих
Біля гробу,

І піп вже
Закінчив молитись;
Мовчки
Тривають цвяхи
Копачі,
А інші тягнуть
Кришку
К домовині ближче.

То може це мені
Все сниться?
Авжеж? -
З надією питаєш
Простір хибкий…

Аж ні!
Свідомість
Затьмарилась,
Зчорніло все
Довкола,

Здригнулась
Домовина рипом
Низьким,

Тяжкая кришка
Впала на обличчя
Грюкнув,

І стукіт лине,
Й міцно втинаються
Цвяхи
У свіжі дошки,

Трясеться гроб,
Коли їх забивають,
Та мрець трясеться
Також.

Коли ж затих
Моторний гуркіт
Звуків,
Вбиваючих
Дебелих цвяхів,

Гойдаючись,
В забитій домовині,
Відчув, як в яму
Опускають тіло,
В останню путь саме,
Бо що воно ще може?
Для чого ще придатне?

І жах охоплює
Свідомість тіла,
В міцній труні,
Холодній, тісній,

Нервова оболонка
Клітин цілих -
Останні імпульси
Проводить слабко,

Тому живцем
Тебе похоронили,
Майже,

Не дали
Відлежаться тілу –
Швидко поховали!

А треба було
Зачекати лишень,
Хоч тиждень…

Та даремно!
Найшвидше краще
Родичам
Мерця здихатись,

Цураються його
Бо він вже помер,
Звісно,

Тепер, бач, з нього
Толку ніякого,
Тільки тягар
Печальний їм
Зостався.

А ти лежиш -
Все більше
Ціпенієш,

Втрачаєш,
поступово,
Життєву силу -
Її слабкі остатки,

Втрачаєш,
Розкладаючись,
Свідомості малі
Шматочки…

Не відав ти,
Що страшно
Помирати,

Та думав «здохну»,
Потім поховають,
Але не мене –
Бо мене вже не буде,
А тільки бруд тілесний,
Оцей непотріб блідий…

Аж, ні!

Доба за добою
Минає,
Пліснява вогка
Покриває в домовині
Очі мертві,

Дощі пройшли –
І кришка промокає,
Та капає в обличчя
Підземная волога,
Й бридкими плямами
Вкриває поступово тіло,

Що гнити починає,
З провалених очей
Й липких кінцівок,

А черви трупні –
Вже чекають,
Поживну суміш
Костомах та м’яса,

І особливо прагнуть,
Залізти жерти
Мозок напівгнилий,
Та в черево, де кишки…

***
19.03.09.

Дощ, не дощ, та й не сніг здається,
а тут все раптом у сонце обернеться...
Ось так і у житті: то дощ, то сніг,
і хоч би промінь сонця допоміг!
Крапля за краплею, дощ починається,
від нас біжить, куди - незізнається...
Сніжинка кружляє і вже на Землі розтає,
свою прохолоду їй віддає...
То знову сонце з-за хмар посміхнеться,
і та посмішка у кожному з нас відіб"ється...
Ось так і у житті: то падаємо, то знову вгору летимо,
і здається ж не спіши, а ми жити - спішимо...
Дощ, не дощ, та й не сніг здається...
а то знову із-за хмар сонце посміхнеться...
А у нашому житті: то смуга чорна, то смуга біла,
але все не так, як ти хотіла....

А небо голубе, і ця хмаринка біла у моїх руках...
нажаль, таке буває тільки в моїх снах....
а я щоночі тебе шукаю....там на небесах....
а тебе немає...і я знову як завжди одна....
А ось і вечір, і небо синє-синє, і сяють вже зорі,
немов перлини такі прекрасні у синьому морі...
і вже темніє небо....й темно тут надворі....
А я все одна, як та далека зоря...
А я все в небі і на Землю не спускаюсь,
за ці білі хмаринки, за зорі тримаюсь,
та ні...сон кінчається і я на Землю повертаюсь...
Ось так завжди! Хороше так швидко кінчається....

Він йде! А хто???....незнаю...
Щастя дзвін мене минає...
Хочеш бігти, незнаєш за ким,
вже розвіявся правди дим...
Він йде. А хто???....незнаю...
я тебе більше не кохаю...
Стала для тебе зовсім чужою,
не такою, як всі, - жорстокою і німою...
Падає дощ - крила опустила
і забула все, що колись хотіла...
Їде колісниця...ще одна...одна одну переганяє,
Він йде! Хто він??? він сам незнає...
Очі закрию. Піду у нікуди,
думаю, колись я щастя зможу знайти...
Закрилось небо хмарами густими,
тільки уві сні, вони здаються, легкими...
Холодно. Але весна.Лиш думка серце гріє,
а душа...а душа все про щастя мріє...
Він йде! а хто він???...незнаю...
Але щастя своє в нім відшукаю...

Небоюся болі, небоюся страху і страждань я небоюсь,
але такою, як раніше, я більш не залишусь...
Я все переживу, я сильна, але іноді слабка,
від рішень своїх, вже сталих, непохитна...
Я вирішила, що тебе для мене більше не існує
і навіть погляд твій мені услід, й гроша не вартує...
Я знаю, мені ти боляче зробив, але зробить й інший,
він каже, що кохає, а не розуміє, що це лиш захоплення...
Небоюсь я темряви, вона мене лиш розуміє,
від тебе захистить та від болі, і зі мною помріє...
Я сильна, я справлюсь з новими переживаннями
і буду жити за течією, і гратись різними коливаннями...
Та ні, я так не вмію, я граю тільки за правилами,
але чому всі грають проти них, а я стою за ними...
Правила прості: грай поки живеш, живи поки граєш,
тоді ти абсолютно все в своєму житті пізнаєш....

Для чого знову минуле ворушити?
Для чого старі рани, що зажили, ятрити?
І знову біль, і знову мука, і знову я не жива,
і знову не своїм голосом душа закрича...
Але кров вже звідти більше не тече,
лише вода, але воно так сильно пече...
І знову поглядом мене услід проводиш,
і знову смс, і знову вечором подзвониш...
І знову душа моя, знову бідненька страждає,
я думала воно ожило, а воно ще досі кохає...
Знову ридає моя душа, знову чавить її біль,
ще крок у нікуди...ще крок до божевіль...
Для чого ворушити минуле? чого воно Вам вартує?
Серце тільки ожило, а тепер знову печаль мурує...
У серці рани...рани від любові...
Там лиш вода...там немає більше крові...

А за вікном весна прийшла...
і ця троянда на вікні теж зацвіла...
зацвіло у серці кожнім кохання,
все нові й чаруючі переживання...
А надворі так свіжістю пахнить,
зупинитись би...вдихнути її хоч на мить...
Так сонечко все ніжніше душу гріє
і все пізніше надворі темніє...
Так хороше там за вікном,
зігріває сонце своїм теплом...
небо чисте-чисте, ні хмаринки,
ніби чиста голуба матерія - ні пилинки...
Весна прийшла і посміхнулася до нас,
пройшла зима, пройшов той холодний час...
Здається, весна прийшла,
своє місце у серці моїм знайшла...

Я йду по темним вулицям і вітер розвіває моє волосся,
страх охоплює мою душу і знову моє серце затреслося...
Охоплює жах, страшной печально водночас....
забувається все...абсолютно все про нас....
Запаморочення...лежу на снігу у глухому куті...
одна...без телефоу...без друзів..як завжди в самоті...
і сниться мені моє світле майбутнє,
таке чисте, неймовірне, справжнє, незабутнє...
Там ми разом, рука в руці, щасливими ми там були...
саме там(у майбутньому) щастя в одне одному знайшли....
Зараз я одна і ти не поряд, не кохаєш ти мене....
це лише захоплення, воно з часом мине...
а там...там ми щасливі, але чому???
про це я не скажу ні тобі...взагалі нікому....
Біль....здається душа вже не болить....
але все-таки у цьому житті вона не вміє любить...
загублена...втрачена колись...всіма забута,
до тіла мого моя душа прикута...
Щастя мені зараз, на жаль, не знайти,
цей шлях тернистий потрібно осмислити, ще раз пройти...

на Землі ми маємо свій образ і той образ має декілька сторін,
а ті сторони - духовності, естетики, етики - діляться на декілька половин.
Але все про одне і те ж саме ми завжли говоримо,
і десь там... в душі вихід з депресії знаходимо...
а де Душа??? вона ж не в тілі приречена сидіти,
вона не приручена, вона бажає між хмарами летіти...
А моя Душа у небі голубім безмежнім літає...
а тіло...а тіло її на ниточці тоненькій тримає...
Могла б вона втекти - втекла б, могла б кохати - покохала б,
але без обдуманості рішень і свободи, страждань зазнала б...
Душа літає десь там у світлих небесах...
я зрозуміла, моя Душа, то є вільний птах...
Але її тримає клітка металева...
ну я перебільшую, вона звичайно не сталева....
але це є тіло наше дане нам у цьому житті...
і дане воно нам щоб щастя знайти у майбутті...
Душа - у небі, тіло - на Землі, а де краса?
запитала я сеье просто тихоша...
Відповіді немає....у кімнаті я сама...
така одинокай водночас щаслива, як пані Весна...

Сотні тисяч слів...сотні тисяч зайвих слів,
а три самих головних ти так мені і не прошепотів...
там де віра в серці є...там є і надія, і любов...
це коли знову при зустрічі з тобою закипає кров..
той поцілунок...ніжний поцілунок у вуста...
і саме тоді ти мені ти мені три слова на вушко прошепта...
їх навіть тяжко написати...запам"ятати...
бо коли любиш, ти не зможеш їх просто так сказати...
рука біля руки...очі в очі...і думка десь моя літає...
а серце не спить, воно лиш горить і кохає...
все знову і знову повторюється, як жаль...
і всу думки злетіли вниз, неначе шаль...
боюсь нового і старе забути я не можу...
лише серденько своє цим тривожу...
та ні, тривожила...а зараз я знову ожила,
і як ця квіточка прекрасна зацвіла...
ніжний поцілунок у вуста...ніжні спогади про нього,
любов сама-по-собі не говорить і поряд Ангела тримає німого...
але нарешті він сказав: "Як без тебе жити я незнаю....
бо тебе сильніше всього і всіх на світі я кохаю!!!"

Сіре серце...чорне серце...серце без любові...
в ньому не живе кохання, в ньому немає більше крові...
незалишилось нічого живого в серці тім,
і ніхто його не рятує, і ніхто не біжить за ним....
Серце без любові, серце у стражданнях,
все життя воно живе у вічних ваганнях...
Сіре серце...чорне серце...воно вже не живе....
але воно з життя теж не піде...
його зігріє лише серце повне кохання,
і згинуть, розвіються, як туман, ті вагання...
воно оживе, але не скоро це буде,
адже не багато тих сердець, що любов"ю окуті....

Життя прекрасне, його основою основ,
початком і кінцем, і щастям є любов...
Живемо нею, у снах вона з нами поряд літає,
а час іде, а час кінця незнає....
Все біжить кудись і ми біжимо услід,
і все не припиняється душі політ...
Коли йдеш по вулиці, а поряд йдуть сотні людей,
у пошуках істини біжать, нагадуючи нам дітей....
І кожен у руках несе якийсь предмет,
у пошуках мети, істини святої, кудись біжить...
Але в пошуках істини, стикаємося з новими турботами,
з новим щастям, і новими негодами...
Життя не вічне, істину просту збагни
і замість тої метушні, важливе щось зроби..
а ти біжиш, біжиш у нікуди, але колись ти спинишся,
але таким, як раніше, ти не залишишся...
Життя прекрасне!!! його основою основ,
є ця неповторна, прекрасна любов...
живе вона у наших душах і серцях,
у нашому життя, у наших снах....

так тяжко йти по лезу ножа,
коли незнаєш коли той кінець...
все тихше на душі...все тихоша...
але колись зійде все нанівець...
ти думала, я зупинюсь,
покину я тебе і назавжди залишу???
без тебе, я нічим не залишусь,
лише пощадити мене порпошу...
по лезу ножа з закритими очима
навпомацки мене ведеш,
і що я за така людина???
коли боюсь я що ти мене кинеш і підеш...
як боляче, як боляче це розуміти...
так тяжко усвідомлювати суть...
але тебе, повір, тебе ніхто невмів так любити,
і я прошу ще мить зі мною побуть...
не зоставляй мене одного,
не зоставляй мене на самоті,
я для тебе зіграю ангела німого...
але образити тебе я не хотів..

ти хочеш жити, хочеш щось в житті змінити?
а задля чого, невже карьєру хочеш ти зробити?
а потім...потім карьєру зробиш...років два...
прийдеш додому,до свого дому... а там відлуння віддало...
ти хочеш кохати, а чому тобі одразу в очі не сказати?
чому свою любов ти хочеш десь у серці приховати?
а потім років сто про це лиш жалкувати,
за те що і вона хотіла тебе кохати....
невже в грошах, невже в кар"єрі щастя для тебе?
зробити щось в житті, зробити щось для себе,
коли щасливий ти, і інші посміхаються,
коли такі як ти незможуть зробити вибір і вагаються...

Ой сніги мої, сніги
срібні та пухнасті,
наче все, що навкруги,
потонуло в щасті.

Діаманти, де не глянь,
скрізь переді мною
розкидає осіянь
щедрою рукою.

Може, й я за дні туги
потону у щасті…
Ой сніги, мої сніги,
срібні та пухнасті!

1950

Любов сліпа...Її по світу водить божевілля,
і в той момент коли приходить, в голові - свавілля,
Коли вона прийде, ти одразу ж відчуєш,
голос серця і душі, ти не раз тоді почуєш...
І тоді вестимуть вони нас під руки, крізь перешкоди,
і перевірити нове кохання...краще не буде нагоди.
Вони дарують щатя й радість, але водночас й біль,
вони призводять разом до явних божевіль.
Любов сліпа...не очі в натовпі коханого шукають,
це лиш душа й нитки серед мільйонів його пізнають...
З закритими очима, з душею навстіж відкритою,
прямую по стежці з любов"ю, дорогою ще не прожитою.
Я буду своїй любові за поводиря, буду її оберігати,
буду, як хранитель, лише його так сильно кохати.
Любов сліпа...І зв"язані ми невидимими нитками,
ща називаються любов"ю, що завжди з нами!!!

Чи це є та сама, оспівана любов???
Чи це є те, що я все життя шукала???
Коли при зустрічі з тобою закипає моя кров,
а при прощанні на хвилину - остивала...
Чи це є та сама незвідана любов???
Чи це є те, що люди все життя шукають,
хоча і бачаться з коханими знов і знов,
а розмови про почуття вони оминають...
Чи це є те, коли душа співає і підноситься до раю,
чи це є те, коли йдучи по росі - літаєш?
Коли хочеться щораз тобі шепотіть "кохаю",
і і запитать: "Чи ти мене так само кохаєш?"
Чи це є та сама казкова любов?
Чи це є те, що так давно шукала?
Чому ж тоді сумую за тобою знов?
Чому ж тоді сама собі крила обламала?


"Люблю тебе понад усе,
а жаль що ти цього нерозумієш...
і від мене тікаєш знов..."

Я тобі ніколи цього не казала,
я про це тільки в своїх віршах писала...
а ти думав я просто так їх пишу?
- я в них пишу те, чого ніколи в очі тобі не скажу...
Жили ми щасливо,одне одного все життя любили,
і навіть розлучитись через потребу, не зуміли,
але зараз мусимо розлучитись ми,
від тебе піду я, піду назавжди, але не спаляться мости...
Запитаєш, як? - скоро зрозумієш все,
бо поки що я не хочу писати про це.
Вибач мені, вибач цю зраду,
і за цю недописану ще сонату.
Вибач мені, за те, що я існую,
вибач мені, за те, що завжди за тобою сумую...
Вибач, за те, що цей світ я назавжди покидаю,
вибач, за те, що так сильно тебе я кохаю....
"Кохатиму завжди.....всім серцем!"

Мій любий, як я рада знову бачити очі твої,
тільки чому вони знову такі сумні???
чому сльози рікою, так гірко пливуть???
чому мені нічого не скажеш, коли я хочу щось почуть???
Коханий, я прошу, не мовчи, скажи хоч щось,
щоб серденько моє, так сильно не треслось.
Воно ж....йому ж боляче страждання відчувати,
бо тяжко в твої сумні очі заглядати....
Ти мовчиш? - Мовчи...нічого, ані слова не кажи,
але і тікати від мене не спіши...
Я знаю, здогадалась, що тобі більше не потрібна,
ця версія із ста - найбільше вірогідна...
Ну що ж...іди, іди, щоб не плакала я...
при тобі ніколи плакати не сміла я...
А я ж все прочитала на твоїх губах,
я все побачила у твоїх сумних очах...

Кожен день з тобою - щасливий,
І цей світ з тобою - мрійливий.
І все прекрасним стає з тобою,
і сяю я коли ти поряд зі мною.
З тобою дрібницею все здається,
і навіть якщо весь світ перевернеться,
посміхнешся ти, і я нічого не побачу,
і геть все й усім пробачу.
ну що ж тут мені казати,
невже зуміла так сильно покохати,
але я знаю, ця любов взаємна,
така ніжна, казкова, єдина....приємна....

Сьогодні хочу вовком на місяць вити,
хочу тебе більше так сильно не любити.
Не вірити, що знову ти прийдеш,
не вірити, що мене з собою забереш....
сьогодні хочу, я піти і не повертатись,
жаль,з такими словами я не хочу гратись...
Я хочу. просто відчувати любов,
я хочу, щоб в жилах наших закипала кров.
Сьогодні хочу сонцю вранішньому радіти,
хочу тебе, як сніжинку, на лодоні розтопити,
і зоставити слід сніжинки на своїх губах,
і її частину на своїх ніжних руках...
Сьогодні я про тебе не думати навіть і не сміла,
хоча від думки такої позбавитись я хотіла.
Я хочу, щоб ти мене дуже сильно любив,
щоб в сильні морози мене своїм теплом зігрів...

Зів"яла троянда, і сльози з очей так і пливуть,
невже, вони мої спогади зітруть?
Невже вони, всі болі забирають,
невже через них, всі так щиро кохають???
Зів"яла троянда, червона троянда на снігу лежить,
про життя наше спільне, немає, що нам ворожить...
Невже забув ти мене, невже забув???
І те, як клаптик щастя мені колись повернув???
Зів"ялі троянди, що з часом і з нами стається,
на жаль, час назад більш не повернеться.
Не виправити нам, наших помилок життя,
не вилікувати троянди, і просто забути про майбуття...

Ні, я не буду сонцем, я буду вічністю в руках,
тебе ніжно обіймати, й приходити у снах.
Я знаю, знаю, що невдовзі я тобі набридну,
але без твоєї посмішки жити, я не звикну.
Не буду сонцем я для тебе, а зіркою у небі стану,
на тебе з висоти, з неба ніжно погляну...
...і посміхнусь, і від біди лихої, я застережу,
тебе, немов зіницю ока, я бережу...
не буду котиком для тебе, а буду сновидінням,
найкращим у житті твоєму нічним видінням,
але з настанням ранку, зникну і розтану я,
і зійде яскрава вранішня зоря....
і згадуватимеш ти...отой чудовий сон,
отой нічний, повний захвату, полон...
Але розтав..розтав у повітрі...і мене не стало,
бо те сновидіння мене в собі всю ніч ховало....

Твоє ім’я, як сурми срібний звук,
В борні за день завжди ти перед нами.
Тебе до зір знесли мільйони рук,
Щоб ти сіяв, як прапор, над віками.

Ти нас ведеш, як вів колись давно
До перемог, скоривши час і далі.
Коли серця мільйонів злить в одно —
Твоє це серце буде, рідний Сталін!

Шумлять міста, і сонце знов і знов
Встає для нас за даллю голубою.
Тобі вітчизна шле свою любов,
Як кожне серце, сповнене тобою.

Цвіте мій край, як пісня у боях.
У світлі зір і у гаїв безжурі.
Це ти зробив — це партія твоя,
Це — кожний з нас, народжений для бурі.

Не марно, ні, боями край гримів —
Минули дні і злиднів і негоди.
У гуркоті заводів і ланів
Прийми цей спів щасливого народу.

Прийми його у сонячний цей час,
Щоб він гримів про тебе яснодзвонно.
Ти світиш нам, ведеш в майбутнє нас,
Віків маяк і слава міліонів.

1937 р.

Джерело: Хрестоматія з укр. літератури для X класу сер. школи. Харків, 1950.

Я підійду непомітно, щоб ти подиху мого не відчув,
щоб обличчя мого непобачив і голосу мого не почув.
Лиш дотиком руки ти відчуєш, що я до тебе підійшла,
що серед мільйонів людей, я обрала тебе і тебе знайшла.
Очі твої вогником невідтворним радісно засяють,
і можливо тоді, я зрозумію, що вони дійсно кохають.
За сотні тисяч кілометрів, я ці оченятка знайду,
в них залишилось віддзеркалення мого обличчя, тому я їх знайду.
Слова не сказані, тексти віршів до кінця не дописані,
не всі ще романи про кохання - не всі ще написані.
А наша КАЗКА, казка наша...про кохананя. про життя,
в ній немає кінця, в ній лише чисте майбуття.
Я підійду непомітно, ти не помітиш, як я підійшла,
я тебе обійму, бо не хочу відпускати щастя, що знайшла.
Кохання не хочу втрачати, воно дорожче життя,
але любов - одна дана на все життя, а ті підробки, то є сміття!!!

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

1922

Навіщо я тобі вчора те сказала,
чому ж тоді я не промовчала???
Уже сьогодні ти до мене не прийшов,
мене серед людей незнайомих не знайшов...
І погляд твій холодний, зустріч й та без поцілунку,
любов наша стала ще нижчого гатунку....
Я знаю, знаю, що лиш я в цьому винна,
і виправити цю помилку повинна....
Я втрачати тебе не хочу....і не хотіла,
але нажаль втримати я не зуміла...
і боляче тепер, і холодно в душі,
невже мене не любиш...тепер скажи...
Ти розлюбив, але мені цього не скажеш,
своєї прохолоди мені ти не покажеш,
і як же я тебе любити сміла???
я ж таке щастя теж тримати хотіла...
Хотіла, але невтримала, лишні слова сказала,
чому тоді мене ти не спинив, щоб я мовчала???
щоб все як і тоді добре було....
все своєю течією пливло...

Закінчився зошит...зламалось перо...
але все ж почалося, щойно зацвіло.
Єднаються два береги, міцніють мости,
казка триває, одне одного любимо ми.
Любити..любити все життя готові,
і відкривати риси все нові й нові,
нехай погані, але і за них любити
і все життя пліч-о-пліч разом пройти...
І в старості...юнацькими очима
ти споглядаєш, що навпроти тебе людина
ззовні постаріла, а в середині - дитина,
для якої прожите життя тяжке...з тобою - малина.
І згадується, як щосекунди разом хотіли бути,
хотіли всі переживання разом оминути...
І все-таки вічне юнацьке кохання,
що несе в собі на все життя лише світання.
І поряд тебе є завжди людина,
хоч вже постарівша, але дитина,
що боїться тебе загубити,
що все життя сміла лише тебе любити!!!

...Телефон не дзвонить, і не ти з"являєшся у снах,
смс не приходить, я вже не в твоїх руках,
нічого не повернеш, такої як я більше не знайдеш,
зруйновані мости, і в мої сни ти більше не прийдеш...
А як хочу тебе обійняти,
ніжні руки твої приласкати,
подивитись у очі ніжні твої,
Вибач, але вони вже не мої...
Ти більше не прийдеш, мене не обіймеш,
Забув мене і мене більше не повернеш...
Але ж це самообман, це сон, ми завжди разом будем,
бо ми одне одного дуже сильно ЛЮБИМ....

Люблю...слово це прекрасне,
як сонечко на небі ясне,
як хороше коли чуєш його,
бажаєш кохати, нетримаючи нікого...
Люблю...колись скажу тобі,
для тебе ці слова зовсім не прості.
Але скажу люблю і тебе я поцілую,
своє кохання я навік тобі дарую...
Люблю...це слово повне щастя,
немає там, ні краплини нещастя,
там лиш добро і взаємоповага,
там панує творча наснага.
Люблю тебе, але все ж промовчу,
від тебе я ніколи більше не втечу.
Боя кохаю, якби дивно не було,
але кохання моє ще ніколи так не цвіло...

Тікає годинник і серденько стукає,
про нашу розмову воно все думає.
Все швидше і швидше, та нема вже куди,
Хочеться мені зімкнуть наші мости.
Коли руку твою зігріть я захотіла,
дивно, але душа моя на сьоме небо злетіла,
і так хороше і мило стало мені,
ніби все не на яву, а увісні.
Коли говориш, і я поряд стою,
відчуття ніби впала, і прокинулась в раю...
Там, де зустріла тебе - свою долю,
знайшла я і щастя, і для душі волю...
Серденько все тривожиться, все стукає,
про тебе воно весь час цей думає,
незнає воно чи назавжди, чи на один раз,
побачим ми, коли пройде час...
Серденько болить, серденько страждає,
та не вірю чомусь, що воно кохає...
Кохає тебе....тебе одного,
милого хорошого, але не мого...

Я більше не вірю в кохання,
воно приносить одні розчарування,
болі одні і крики юної душі,
здається ж, не руйнуй кохання...не спіши...
Але зруйнували, не залишилось більше почуття,
спалені мости, а в душі сміття...
Немає вже кохання, більше вже нема,
більше його незнайдемо поки у душі зима...
Ти говорив одне, зробив зовсім протилежне,
ти думаєш, розбити душу - це віддати належне?
А боляче...і серце вже не б"ється,
чекає воно поки хтось інший посміхнеться...
В кохання вічне, більше я не вірю
і більше в житті повірити не посмію,
зрадив ти мене, боляче зробив,
невже ти сам розлучення хотів?
Я більше не вірю ні тобі, ні осені нашій,
хотілось би щось зробити, біти по-старшій,
щоб в це кохання повірити знову,
почути пісню тривожну, але нову...
Зрада - це гріх, кохання - це доля,
це обидвох людей вічна неволя.
невже існує на світі вічне кохання,
якщо приносить воно лиш страждання???

Її ти любиш, її одну,
таку красиву, таку струнку,
Про неї ти весь час мені говориш,
Для неї ти співаєш, а мені і не подзвониш.
Вона для тебе та...єдина,
вона для тебе в полі одинока калина,
А я лиш та росинка, що вранці у полі випадає,
яку ніхто ніколи не любив, і навіть зараз не кохає...
Її на руках ти носиш,
її руки і серця ти просиш,
А я лиш стою десь там у стороні,
як пилинка у пьянкому вині...
Вона для тебе ідеал,
вона- останній для тебе причал.
А я лиш човник, що поряд пропливає,
який тебе завжди любив і як жити без тебе незнає...

Слова, що кинуті на вітер більше значення не мають,
вони десь в голові, десь там блукають...
Навіщо вже їх перекручувати знов і знов,
а може то є пристрасть, а не любов...

Слова ти кинув, а в голові вони місця собі не знаходять,
просто між рядками цими тихо бродять,
Вони навіюють печаль і серце більше не може розриватися,
і плакати не можу, і навіть щиро посміхатися...

Слова, що в собі не мають більше сили,
Вони не оживуть, якби ми не хотіли,
Вони зруйнували все, нічого вже немає
щоб повернути тих хто ще кохає...

Слова, слова, слова...а чого вони вартують,
то їх намагаються позбутись, то без них сумують...
А вірші, поеми, пісні без них вони не живуть,
без них вони пусті, без них вони і не існують...

Я знов одна, а час не зупиняється,
нажаль, назад він не повертається.
Все біжить кудись, куди незнає,
отак і наше життя минає...

Життя кудись далеко все спішить,
і не зупинити нам щастя мить!
А щастя нам зовсім не важко піймати,
варто нам тільки лише побажати...

Воно саме до нас ніколи не прийде,
якщо не ми, то його хтось інший знайде.
Щоб щасливими бути, потрібно щось зробити,
аголовне рідних людей просто любити...

А час іде, він просто незупинний,
він швидкий, як тигр, він просто неспинний.
Я обіцяю, що щасливою буду,
що щастя в бою я здобуду....

Розталися вони...і їх кохання снігом замело,
нічого не залишилось, що було то вже прошло...
Холодно усім, і сніг не розтає,
Кожному із нас ще холодеіш стає....

Розтаватися - це тяжко, а ще тяжче разом бути,
а ще тяжче коли любиш....тебе ж забути...
А сніг все падає й падає на землю холодну,
воно має свої якості, сніг має природну...

Розталися і годі, більше мені не пиши,
як любив...чи любиш мені не кажи...
Я не можу бути лялькою в руках!
і не вмію разом літати у "наших" снах!

Розтаємся й крапка, більше я тобі не треба,
для тебе моя душа була дуже далека...
Ти контролював, мені ні краплі ти не довіряв,
через те й мене незабаром невтримав...

Я невмію бути маріонеткою в руках,
не вмію я бути замкненою, бо я вільний птах!!!!
А отже, розтавання - це правильний крок,
для нас обох цінний урок!!!

Образити можна з пів-слова...гудка,
така наша доля, така ж нетривка.
Але як тяжко морально втрачати людину,
так було навіть в сиву давнину....

Образився і слова не сказав,
на смс, на повідомлення просто промовчав,
а я незнала що тобі сказать,
і як велике почуття приховать.

Ти вже не пишеш і дзвінка не чую,
і вже уваги твоєї я не потребую.
Ти образився, а я незрозуміла,
цим "подвигом" обламав ти мені крила...

Якщо ти так мене не поважаєш,
хоча ти мене краще за маму знаєш,
виходить, що ти обманув мене,
але це відчуття мине...

Ми з тобою дуже різними виявилися,
навіки одне від одного закрилися.
І вже навіть звук смс нічого незмінить,
мене тобі хтось інший, новий замінить...

Тобі я не треба, іграшкою для тебе була,
твій номер видалила й слізьми залила,
Але нічого зробити я незможу,
лише серденько своє я тривожу....

Образити можна, але не розібравшись - не йди,
намагайся вислухати...просте слово "Прости"...
Але ні спроби, ні шансу не дав,
гордий ти, а не образу ти сильну тримав....

Дійсно, краще нам з тобою не спілкуватись,
і за найменший шанс більш нетриматись,
Бо була колись у відносинах потреба,
ДЛЯ ЧОГО Ж ТИ МЕНІ, ЯКЩО Я ТОБІ НЕТРЕБА???

Як тихо просто ніжно остиває чай,
які безмежні ці слова "Привіт" і "Прощай"....
Скільки в них жорстокості й турботи,
як на нотному листі зів"ялі ноти....

"Привіт" - це ласка, це тривога,
це знову в житті нова насторога.
Це тільки здається нам, що привітання,
а можливо вияв підлості, страшне бажання...

Але з іншої сторони, це вияв доброти,
це перший крок до поставленої мети.
це щось постійне і звжди нове,
це те що почнеться і знов мине...

"Прощай" - це для нас не тільки прощання,
це в останній раз тяжкі зітхання.
Це щось нечуване й незнане,
це щось останнє, але рідне і кохане....

Але з іншої сторони, це сварка, бій,
це більш немає криків "Постій"...
Це щось лихе, це не для нас,
але не ми вирішуємо, а час...

Як швидко вже остинув чорний чай,
які незнані слова "Привіт" й "Прощай"
і як не хочеться казати тобі їх,
але я мушу, мушу вимовити їх.....

Іще летить крізь осінь напролом
І небо блискавицями покреше
Моїх бажань шалений, хтивий вершник, —
Аж світяться долоні літеплом.
Невільниця у самозабутті,
У листопаді — хуртовині свята.
А твій цілунок пахне, наче м’ята.
Ну, як без цього бути у житті?
І хоч пожовкли в сутінках зела,
Іще осіння духмяніє квітка.
Ну, хто сказав: троянда одцвіла?
Це просто їм іздалеку не видко.

Збагнути тяжко - ми ж такі однакі!
Та напускні аматори- актори.
Вдаєм із себе, хоч напівпрозорі,
Самі собі влаштовуєм атаки.
Якісь, мовляв, ідейні, чи сімейні,
Розбіжності постійно виникають.
Ведеться в нас: коли когось з`їдають,
Спочатку світять посмішки єлейні.
У плетиві безглуздої вендети,
Нарощуються м`язи й фібріоми.
Вовкам підкину свіжої соломи...
Та не їдять її, навіть
вовки - аскети...
2001р.

Я забуду про все. І ридання, що глибоко сховане
Під покровом мовчань, і тривога, і труби грози
Проростуть із іржавого серця глухого Бетховена.
Але очі сухі. Ні сльози. Тільки так. Ні сльози.

Ніч над серцем музики. І блискавки мідноязикі
Розтинають чорнотою сповнений повені плин.
Березневий приплин. І польоту орлиного крики.
Ніч над серцем музики. Гіркий і ядучий полин.

Якщо слухать мовчання, то звідки народження звуку?
Сонце входить в зіниці. Колишуться зорі в саду.
День і ніч. І крізь вік пронести свою пристрасть і муку.
Я з тобою, Бетховен, дай руку — я поруч піду.

Я з тобою піду... Ось вітри, що задуху зривали,
Коли ти кулаками у люті безсилій гатив,
Наче молотом бив об мовчання холодне ковадло,
У розтруб світової прачорної глухоти.

Світ розпорото чорним крилом. В закривавлений розтин
Вухо став склеротичне і слухай, як голосно б’є.
Крізь перетин часу, крізь мовчань стоголосу коросту
Серце світу — лише? — серце світу твого і твоє.

Що ж ти плачеш, Бетховен? За відстань, за холод, за морок
Непроглядної ночі — летить геніальності крик,
І співає, й згоряє, і вогненні зграї над морем...
Що ж ти плачеш, Бетховен, чи ж гірший ти інших музик?

До безсмертя змагайся з лакованим лагідним звіром.
Ти не чуєш ричання його. Тільки вискал холодних зубів
Нагадає тобі про даремність надій і довіри,
Про печаль завойовань і силу того, що згубив.

Але те, що родилося в серці, що мукою тричі відчуто,—
Проростання небес у вершинах дубів вікових,
І крижин березневе кружляння в потоках розкутих —
Це весна, це чекання і щастя, і болів нових.

А чи прийде воно, чи навіки залишаться болі?
Бийся в мур глухоти, в непрониклі холодні пласти,
Вилітай за шлагбауми тьми — і на волю! на волю! на волю!
Разом з березнем, з водами, з сонцем, з дубами рости!

Ти про все вже забув. І ридання вже глибоко сховане
Під покровом мовчань. Але мідні розтруби грози
Проростають із теплого серця живого Бетховена.
До безсмертя. До смерті. І очі сухі. Ні сльози.

1934

І чом це поруч я така тремтлива?
На скло всім тілом налягає злива,
Мов штурмом хоче взяти мої вікна...
Я б відхрестилась,
Та не скоро зникне.
А ти
так м’яко зазирнув в зіниці,
Що я
не встигла заховати ниці
Свої гріхи
прийдешні і майбутні,
Лиш увібрала у спідницю ступні,
Як равлик ріжки в затишок закручень.
Мої думки
не прагнули озвучень.
Та прагнув ти,
узявши їх на дотик...

Світлій пам`яті К.К.
Він часто спить. І йому байдужі
Вино, політика, кама-сутра.
Він, прокидаючись, довго тужить
За жовтим місячним перламутром.
Він мало їсть, як дитина, – мізер,
Курей у двір випускає рано,
Обходить боком наш телевізор
Новий, з широким пласким екраном.
Йому не треба штанів шовкових,
Йому начхати на моди, стилі.
До ночі він самотинно ловить
Мов голос Бога, радіохвилі.
Плете широку рибальську сітку.
Та знає – на карася не піде.
Онукам носить солодкі плитки,
Котам на вечір – хвоста ставриди...
Час календар відривний доточить,
І шлунок не посягне на кільку.
Ще ходять ноги і бачать очі,
Тримають руки, а втім – на скільки..?
...А вчора – сніг розстелив накидку.
Без попередження, без вагання
Прийшла зима невідомо звідки.
Для когось – перша.
Йому – остання.

Я знову слова
У кишені лишила.
А там – уже місця
Нема ані слову!
Як довго мовчу я!!!
Що слово за словом
Без дозволу
Очі мої віддають Вам.
А Ви – Ви тугі
На обидві зіниці!!!

То – потяг далекий, як вітер, як море,
Як пам`ять нахлинув і зник вдалині.
Пройшов – і немає, а серце говорить,
Що Ти – не далекий, близький Ти мені.

А часу, а часу між потягом кожним!
Півдолі, півсерця, півночі – дарма.
Пройшов – і немає, лиш грудень тривожно
Дерева в холодних обіймах трима.

Ой, чи випадково – мій дім, залізниця, -
Як колії – поряд, немов дві струни?
І я під подушкою, доки не спиться
Тримаю про потяги вірші і сни.

Задимлений тамбур.
Дихнути нічим.
Цей вечір чужий мені,
Ніби вітчим.
У ньому занадто
Багато грудня.
Я випадково
У нім присутня.
Пройти б скоріш
П’ять знайомих станцій,
Аби назавжди
Забути вранці,
Як день почався було –
На славу –
Цілунок,
Дотик,
У постіль – кава!..
Пробач...

Кричать з усіх усюд, неначе з шпарок таракани,
Вилазять на світ Божий "екстрасенси" всіх мастей.
Психологи повторюють: невдачним буть погано!
успішним треба бути - обігнати всіх людей.
А що - успішний довше проживе, чи здоровіший?
Чи ж завжди переможець неосудний і святий?
В житті інакше все: чим шлях твій кривавіший,
Тим більше він ганебний, безрозсудний і пустий.
Навіщо ж, небораче, поле ти переміряєш,
Своєю кроквою кривою, істини не осягнеш.
Вона відміряна для всіх давно, а ти гадаєш,
Ніби от-от собі ще одного шматка урвеш.
Мовби успішний, бо спішиш, але ж куди потрапиш?
До чого виведе та фінішна пряма?
Спинися, озирнись, нащо свій час даремно квапиш?
Такого неповторного не буде вже, нема...
2.02.03р.

У темній гущині її я наздогнав.
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась.
Нарешті стишилась — і дивне диво сталось:
Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
Мов квітка багряна, до мене простягали
Свій келих, сповнений солодкої знемоги.
Натомлені з біги стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим, —
І тихим голосом, охриплим та чудним,
Вона промовила: "Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче".

1925

Тепер, коли Ви так неблизько
(Щоб не забулися бува),
Перекладіть на італійську
Мої промовчані слова.
Зробіть улюбленого чаю,
Пишіть на клаптику жалю.
Я досі Вам не пробачаю,
Що Вашу мову так люблю.
Холодний напій в порцеляні
Долонька блюдця ще трима...
Зізнайтесь, пане italiano,
Чи легко володіть двома?
Де замість місяця є luna,
А на amore – життя і мить...
Прошу, на італійські струни
Мою любов перекладіть.

(З зимових спогадів про літо)

Хвилюється широкий лан зелений,
Волошки, ніби зіроньки, блищать,
На тонких стеблах крапельки студені
Минулого дощу веселчасто горять.

І дівчина, обсипана квітками,
Іде, немов пливе лебедонька в воді,
І грають променистими вогнями,
Неначе квіти, світлі очі молоді.

Вони до мене так привітно сяють,
Що в серці стиха струни золоті дрижать,
І знов пісні мої пливуть, лунають.

В там, в гаю, — пташки дзвенять, дзвенять,
І щастя на душі, і тихий спокій…
Хвилюється і грає лан широкий.

1912