Листя пада
на місто,
я відкрию вікно
навмисно,
хай сюди залетить
їх тáнок,
хай мене заколише
осінь,
ми обидві з нею
коханки
того танго,
що чути досі,
назбираю зірок
намисто
і по них я дійду
до краю...
обрій зверху
на диво чистий,
любий мій,
я тебе зачекаю...

А думки всі - в обіймах-цілунках Наталки,
Мирно пара пливе шелестінням конспектів,
Мужньо вистоять проти студентів навали
І піти до коханої златом проспектів.

Поміж нас павутиння тендітне й незриме,
Хто в тенетах чиїх? Нерозгадана тайна,
Лиш до імені милої чується рима,
В тріпотінні осінньому. Сонце розтане

На деревах та айстрах, в зінницях відблисне,
І в долонях її тепло-тепло осінньо,
Загублюся у них я довіку навмисно,
Стану сонцем коханій, коханої тінню.

Павутинка бабиного літа –
Ієрогліф сонячного скрику:
„Прощавай, іще одна прожита
Наша днино, скорбнице велика”.
Стільки в тобі стоптаної віри,
Із пожухлим листом вперемішку.
Заголосять сонячні клавіри
Над твоїм, о дню, вмирущим ліжком.
Павутинко, спраго невтоленна,
Нерозгадний розчерку вмирання!..
Пагінцем постукає зеленим
У моє вікно зоря світання,
Але ти на дальнім перегоні,
Як прийде пора літа збирати, –
Спомином торкнеш мені долоню,
Мов рука того, кого я втратив.

Голосить осінь буйними вітрами,
Та сльози ллє дощами із небес.
Чому мовчиш? Я тиждень вже скучаю.
Вже всьоме відсилаю sms,
А ти мовчиш. І звісточок немає.
Минають дні, сплива поволі час.
Все – як було, а я чогось чекаю.
Туман стіною стелиться між нас.
У нім бринить той незабутній вечір,
Коли ти погляд свій на мене звів,
А мої руки взяв у свої руки,
Дивився в очі й дивно затремтів.
Щось промовляв так лагідно і тихо,
До серця міцно-міцно пригортав,
Пестливо гладив мої довгі коси
Та пристрасно у губи цілував.
Туман розсіявся, а з ним пропав твій образ.
Дивлюсь – асфальтом котиться сміття.
Були думки, але розніс їх вітер.
Жбурнув далеко десь у забуття.
„Розвій ілюзії”, – гукає мені осінь.
Каштани стиглі кидає додолу,
Важкими каплями вдаряє по обличчю.
„Розвій ілюзії”, – лунає знову й знову.
Легенький звук, мов шелест. Стрепенулась...
Листок кленовий падає з плеча.
Ловлю його – це звісточка від тебе,
На нім красуються такі слова:
„Прощай навіки! Я кохаю іншу.
У мене з нею розквіта весна.
З тобою смуток був, дощі холодні
Й попереду завії та зима”.
Зітхнула важко. Кинула в болото
Цей жовтий лист – сумні, гіркі слова.
„Прощай, коханий”, – крикнула від болю.
„Проща-ай!” – стогнало ехо із даля.
Калюжі віддзеркалюють всю тугу.
У стогоні здригається земля.
Голосить осінь буйними вітрами.
Разом з дощами тихо плачу я.

Срібляста нитка пришити хоче
Блакитні мрії до сині неба,
Бабине літо лоскоче очі.
А я, мій жовтню, трава-нетреба.

В пісні вбираю ліси і трави,
Для них не зайва. І не колишня.
Свічуся тихо, горю без слави,
Як серед жовтня розквітла вишня.

Бентежить вітер притихлі віти.
Мій жовтню світлий! Пречисте небо,
Куди ти кличеш мене летіти?
Кому співає трава-нетреба?

Була наша дружба міцна, наче криця,
А сфера кохання – уся в таємницях.
Сміюся, бувало, а серце страждає:
То де ж вони, принци? Ніхто не кохає!

Ті хлопці, що в класі, – брати бездоганні.
…А правда, Мишко, що дочка в тебе – Анна?
Миколко, і в тебе? Я досі не знала…
Сергійку, а що тобі жінка сказала?!

Вітьку, слава Богу, у тебе – синочки.
В дружини і в мене – однакові очі,
Казав, довелось таку довго шукати…
Ой, хлопці, ой друзі… Якби ж було знати.

Хай в душах незаймані лишаться ніші.
Спасибі, що стали з роками рідніші.
Відкрий, як братам, чоловіче мій, двері!
Дочка моя, Анна, подасть нам вечерю…

Там, де немає нас, є запахи трав
Пахощі крапель дощу в долонях озер
Ніжні парфуми гір в хустинах заграв
І аромати розріджених атмосфер

Твоє авто не годиться, вставай і йди
Хай відчуває грунтом тебе земля
Хай зародишся зерням в лоні води
Так починаєш знову себе з нуля

Осінь зі мною у змові,
У нас з нею спільна душа.
В її романтичному слові
Жива таємниця вірша.

Що сіяло сяйво надії
Пішло… а без нього – ніяк!
Весна позичала у мрії
Жовтенький осінній піджак.

Осінь – святиня у храмі:
Радію, сміюся, живу…
Я їй довіряю, як мамі
І мрію про пісню нову.

Що б’ється у серці – не знаю:
Не радість, не біль і не зло.
Я осінню завжди чекаю
Все те, що з весною пішло.

…З клепсидри витікає день невпинно…
Та одинокість перед жерлом ночі,
Той протяг вічності, той безмір самоти…
Візьми в долоні руку, і хай плине
той час, як хоче…Більше не зурочиш…
Повіки склеплюю…
Сльоза з-під них…
Прости.

І знову липень, знову спека,
Як і тоді, як і тоді...
І знову хтось надію плЕка,
І робить кола по воді,

І миле призабуте скерцо
Знов бешкетує мавпеням,
І знову хтось повірить серцю,
Але не я, але не я.

2006 - 2009

Осінні хмари втікають у правильному напрямку
Втікають зграями кутаючись у ватнику
Зачіпляються за електродроти – перебої зі світлом
Платити біженцям не потрібно – вони втікають на схід
Такі ж дикі дарма що вагітні дощем...

II

Ти
Всюди порозкидав свої сліди
Бо земля мокра
Бо землі прикро
Показувати на тебе
Не ходи більше землею
Твоя дорога – небо...

Є у гаю чарівна сила.
Дмухне вітер - тріпоче листя.
А не дмухне - тоді насниться, -
Божевільному втнули крила.
І крокуєш без цілі гаєм,
Ще й міркуєш про вічне - сльози -
Чи то смутку велика доза,
Чи то зовсім його немає.
Поцілую Тебе на кладці,
Через висохшу річку. Вчора
Ще шуміла вода нескорна,
Чи то сльози чиєїсь бабці?
Повернемось брехати людям,
Нащо людям про щастя луни?
І в обіймах заснемо думних,
І в палких... Божевільних буднях.

14 вересня 2007 р.

Знову ти...
Та коли вже тебе я забуду?
Виганяю думки із запатланої голови,
та вони повертаються,
наче твій пес
до порогу твоєї оселі,
і вже навіть готові принести тобі
капці нашого минулого,
та вони вже чомусь не пасують
до твого нового життя
без мене...
Знову ти...
Та коли вже тебе я забуду?
Виганяю спогади,
та вони, наче тісто до рук,
прилипають до мого серця,
нема як віддерти..
Що ж, залишається випікати
гливкі паляниці почуттів
у гарячій душевній печі,
щоб якось втамувати цей голод
за тобою...
Та не хлібом єдиним...

Пісні солов’їні уранці,
Просапує небо зєнітка,
Витопчують гречку коханці,
Горівка, занюхана квітка.

У полисках фікса та очі,
Обвітрений поглядом сором,
Зо стайні коняка регоче,
А пси заливаються хором.

Вже півні відпілись до знуду,
Насупили брови селяни,
Цигарков надихались груди,
Бракує лишень марципана.

Чекає комбайн у пшениці -
Натягуй но легеню гачі.
Заснув на неголеній пиці,
Мовчок, що у гречку не скаче.

26 Липня 2007

Тіні і тиша, і тихі ріки.
І час човном через найглибший сон.
І щось ховають твої повіки
У землю, в листя, в міський неон.
Хмариться захід. В багряні вихри
Зодягся дивно твого неба край.
Пташиний спів і трави-титри.
Колишуть нас і увесь наш рай.
А завтра дощ. А завтра теплий,
Чай, зрощений у мить весни
І ми, мов діти, так запекло
Так боремось за наші дні.

Ти прилітав до мене в снах щоночі,
Ховаючись у власнім стоголоссі.
Я й закохалась у твої бездонні очі,
Мій янголе із сонцем у волоссі.

Лиш ти умів торкати струни долі
І пір’ям зорі накривав вночі.
Ти клітки не любив, бо прагнув волі,
А я ховала у руках ключі.

Твій німб я малювала аквареллю
І крила ткала з срібного серпанку.
Залишся в мене, любий менестрелю,
Посидьмо разом на даху до ранку.

Лічитимемо в зорепаді зорі,
Мовчатимемо вголос, як належить…
- Чому ж сльозяться очі, ніби хворі?
- В житті не все лише від нас залежить.

Ти знов летиш кудись увись, до щастя,
Я залишаюся з собою сам на сам.
І хочу все забути, та не вдасться,
Бо душу всю до крапельки віддам.

Зроблю ще крок – торкнусь устами неба
І цілуватиму, допоки стане сил.
Я знайду іншого, подібного на тебе,
Із сонцем у волоссі, та без крил…

Cонце ховає опухле рило.
Сонце немов напилось абсенту.
Я корабель, та мої вітрила
вітер усі розірвав дощенту.

Сонце у небі – сп’янілий шершень.
В тілі терпіння мені не стане.
Я відчуваю уже не вперше,
що наближається день останній.

Схожий на мокре брудне ганчір’я,
на невідому людям хворобу,
я поринаю в туман знечів’я,
наче тікаю від свого гробу.

Рибою вислизну поміж стіни:
там, де прозорого неба казка,
там, де вночі увіходиш в сіни
де звіробою засохла в’язка.

Запах сушеної тої квітки,
начебто літа слова останні,
мене вколише. Скліплю повіки
й неба сягну обома руками.

В пам’яті грубі хліби-молитви,
я їх зап’ю молоком надії,
вийду тихенько, і двері рипнуть.
Будуть зі мною квітки і мрії.

Стану під небом, в якім повислі
понад землею, схилвшись друзі,
погляд відчую, почую пісню
і заспіваю за ними в тузі.

Злодій-час натягає капронові дні на голову
І краде похвилинно таку швидкоплинну ніч
Під твоїми руками і я розм'якаю, як олово
Під твоїми губами не тіло - доменна піч

Першовересень кавові згустки в крові примножує
Стільки часу для роздумів, стільки під ноги мрій
Вже не перша без тебе осінь печаль народжує
Я погоджую з нею стратегію своїх дій

Не самій щоб провести обряд осквернення вічності
Недосягнення мрій у твоїй та моїй пересічності...

Я своїми руками покрию щілини наших відносин
Своїми повіками очі твої закрию на інших
Щоб ти дивився як для тебе танцюю боса
Я бачила кращих, багатших, добріших
Загадала, щоб ти замість них
А воно не збулося...

*
Накладу трафарет, зліпок, знимку, портрет
Прирівняю на тебе доволі невдалого клона
На одного Ромео занадто багато Джульєт
Ними просто кишить захолусла вкраїнська Верона

Толерантні закони як білий в Ромео манжет

\
як? просто
буде пicля лiта осiнь
буде пiсля зливи сонце
так наче
усе усе
й нiчо не значить
дратує те що насправдi
немає правди
а добре те що й не треба
бо є небо


\\
передати нiжнiсть просто
через волосся
передати бiль
через погляд холодний
передати тепло
через ноги
складно передати любов недоречну
тобi передам iiii
своєю смертю
навiчно

\\
не вмирай через цi очi
грiшнi (як море)
ти можеш падати
щоб стати вищим
вгору.
принаймнi маєш на кого дивитись
коли заплющуєш очi
буває й гiше
тут наприклад де я
пiд твоiiiми заплющеними повiками
вдень
вночi

\
Я.Я
наче це все на що здатна
думати про тебе
боятись не варто
не треба
вночi
коли дощ (небо плаче)
тобi
якщо хочеш
вiддам своє значення
боюсь
бути складною
i весь час коли не з тобою
боюсь
ти так менi потрiбен
чомусь

С.Б.

Він змінився, або розлюбила.
Зупиняюсь, а тягне інерція...
Він про гроші, а я про вітрила!
Навіть в голосі нотки комерції.
Вже не пишуться пісні для нього:
Він співав їх лише за зелені,
І до того будинку дорога -
Важко віриться - вже не для мене.

А.П.

Вже із іншою скиглиш від спеки,
Не зі мною - в осінньому листі;
Взимку - в гори на лижах. Далеко!
Навесні - вільний байкер за містом.
Я слабка - ти був сильний і вірний.
Йдуть роки - а емоції змішані.
Як колись - на шматочки розірвана.
Як колись... вийшла заміж за іншого.

Кожної ночі шепоче бруківка
Під копитами твого коня металевого
Зі знанням і спокоєм вершника
Ти сідлаючи гладиш темні його округлості
Контури пружності знаєш
Наосліп звикаєш тримати в руках цю силу
Як тонни тротилу взірватися може терпіння
І тоді ти помчиш втікати назустріч долі...
Чи шукати власне насіння в обіймах тої,
Чиї молитви берегли тебе в твому падінні...

*
Капрале, ви слово забрали й поклали в кишеню
І так вигравали війну не одну ви напевно
Що ж, вам неприємно персоною бути нон-грата
Щоб вміти судити ще бажано вміти прощати...

Не приходь до мене, Грею, не приходь.
Я чула, що був корабель і червоні вітрила,
Та я не пішла, я вже, знаєш, своє відходила.
І ти не запізно – це я, хай пробачить Господь,
Це я не зуміла, це я розучилася віри –
Не всім до снаги чудеса, молодий капітане.
Я раптом втомилася ждати на теплі зефіри.
Я просто, якою була, вже ніколи не стану.
І пусто, і гірко мені від такої поразки,
Так вірити двадцять років – це щось та й значить.
Я просто жила поза межами тої казки:
Замало ілюзій, щоб врешті не стала зряча.
*
І як колись – збираю дикі квіти
І бігаю в дощі без парасолі.
Які там журавлі? Мені би просто жити.
Ассоль померла. Хай живе Ассоль.

Терпкий поцілунок, до губ прилипає волосся
Можливо здалося, але твій настояний трунок
П'янить, проникає і плавить неспокоєм досі
Таврує усіх етикетками "нижчий гатунок"

І я пам'ятаю, як дзвони гуділи тривожно
І як захлиналися криком пророки і круки
Бо наперекір всім законам і кодексам Божим
Червоним браслетом були опоясані руки...

Корида на двох, не скандує пуста вже трибуна
І порвано стяг, і осліплений болем звір
Кому усміхнеться сьогодні продажна фортуна?
Кому відрахує зароблених єн чи лір?

Твоя перемога до часу, нещасний тореро
Лови захоплені погляди поки "біс!"
Тобі пощастило зустріти свою Венеру?
Можливо і їй пощастить не пролити сліз...

Вслухаюся,як нескінченностопним ямбом
віршує сталь коліс про долі мандрівничі
і з ними в такт здригається позавіконне
кіно з банальним, передбаченим сюжетом -
поля, горби ганяються один за одним,
байдужі погляди селянок непорушних,
поодиноко вкраплених в зелену повінь
із сапами - зразком технічного прогресу.
Поклавши голову на брус червоно-білий,
про сенс життя свого розмислює кобилка
і поглядом наскрізь пронизуюючи потяг,
із тугою в очах вдивляється в минуле.

Останні кадри і метелики жовтаві
спинили біг на тлі нічного фіолету
і хвиля часу розкололась на хвилини
об берег довгожданий з назвою "Тернопіль"
з лицем багатооким, незворушно-мудрим.
А згусток метушливих зустрічей з прощанням
від греблі-потягу, як повінь відкотившись
струмками продзвенів по лабіринтах вулиць.
Знайомі назви їх я п"ю і не нап"юся,
цей запах кам"яний п"янить і гріє.
Десь тут по тротуарах бродить моя юність,
та я для неї вже чужий, незрозумілий.

Блищить долоня театрального майдану
зірками, змитими дощем з чола у ночі,
і заздрять їм, поміж колон сховавшись, вікна,
сліпі й німі, нездужають у міжсезоння.
Затіяла забаву ніч із ліхтарями -
сліпих метеликів із жмені випускає.
А у Катедри руки в вічному молінні
вознесені до хмар розмитого світіння...
...Я поспішаю повернути рік за роком,
свою відсутність, наче плівку на початок
відмотую. У кольоровості вітринній
посилуетно час задкує у минуле.

За рогом - двір. Гілками на балкон обпершись
у скло вікон цікаві заглядають клени.
З-поза дверей я чую голоси знайомі,
під пальцем - пружність електричного дзвіночка...
...Та раптом відкриваю очі серед ночі,
а у віконних тінях чужина глузує.

Ангелы…
Двусмысленное слово.
Слово любви и волшебства.
Добра. Загадки.
Света. Чувства.
Мне грустно…
Знать, что их крыльев не увижу никогда.
Не на земле.
Может во сне?
На берегу мечты?
Где через вечность брошены мосты.
Прикосновенье…
Когда тихонько плачешь ты.
Лишь на мгновенье.
Не думай.
Почувствуй свет любви.
Замри.
Открой глаза и посмотри.
Кто тот, что очень вовремя пришел.
Как и всегда.
Нашел.
Он пролетал случайно мимо.
И вдруг почувствовал незримо
Тебя…

Я знаю, було б дивно це кричати в твою кригу.
Питати в неба, слати на домашній та гадати по очах.
Я просто хочу знати і знайти тебе у комусь.
Побачити в юрбі за сотні миль, залізши на найвищий дах.

Де ти? Кричу, намагаючись стати водою.
Пливсти і шукати тебе по слідах на землі.
Де ти? Стану пташкою, але німою.
Вслухатись і чути усі голоси.
І твій…

Твій голос поступово я забула.
Він злився із моїм в моїх думках.
Найбільше боюсь, що скоро скажу я:
«Це просто минуле, далеке минуле…»

Де ти? Поверни мені рештки моєї свободи!
Я хочу віддати її, а вона не моя…
Де ти? Ми мали з тобою даремну нагоду.
І кинули геть як звичайне сміття!

Дождь смоет все:
Хорошее, плохое.
Он смоет образы и сны
Не смоет лишь твои следы.
Ты мое сердце унесла с собою.

Там ты прошла давно когда-то,
Оставив след от каблуков.
Прошла тихонечко, без слов.
А дождь все плакал виновато.

Но ты ушла, ушла навеки.
Дождь плакать вскоре перестал.
А я без сердца жить устал.
Там на земле воды остались реки.

«Вернись!» - кричу я из последних сил.
Так год за годом, умирая.
Как птиц замерзнувшая стая.
След каблука на сердце…
Роковым он был.

Ты не вернешься никогда.
И ложь про то, что время лечит!
Жаль не спасет во сне нас встреча.
Все лишь вода, кругом вода…

Емоційність розбійною хмарою
З вихром, шквалом, вогнем і дощем,
Лютим ворогом, чорною карою…
Душу крає безжалісний щем.
Що ти робиш, просвічена логіко,
Як осикове листя тремтиш?
Чого варта твоя педагогіка?
В тяжку мить – наче риба мовчиш.
Хвилювання надмірне, безсовісне,
Я у нього, як кінь у вузді!
Научи побороти чудовисько,
Щоб не рвались літа молоді.
Світлі мрії, духовність, емоції…
Як розумно це все об’єднать
В гармонічні життєві пропорції?
Я не знаю, а хочеться знать!

Я повільно стікаю бажанням
Безжально жити в твоєму вимірі
І не бачити переходу
Як з однієї станції метро на іншу
Тісно навіть у власній шкірі
Тому живу твоїми перфоменсами
Інтересами, телефонами і твоїми знайомими
Цікавлюся - ніби займаю чужу нішу
Тільки місця там вже немає... Того я схожа на тінь
...

Солоними хвилями з новими силами б’юся
Об твої холодні слова і гарячі цілунки
З морськими пейзажами на моніторі зіллюся
Хай сонце південне зігріє це тіло дикунки...
...

Байдуже... греблю прорвало і ллються сльози
То голод, то дике бажання вживання глюкози
І втратили сенс усі форми і зовнішні риси
То сльози прощання, а не загравання актриси...

Зберу докупи й вимету дочиста
Фантомні болі, конвульсійні пута.
З зірок багряних наберу намиста
Аби зігріти тіло. І відчути
Незмінний запах втомленого серця,
І відтиск на брудних, бездушних лицях.
Коли лиш дюйм, і, певна, доведеться
Втопити вічність у твоїх зіницях.
Спинити маятник життя, котрий щоденно
Вбиває сотні душ в любовній млі.
І ми на черзі, знаю, що, напевно,
Не перші й не останні на землі.
Та я чекаю, вперто, рівномірно
Щодня віршую і псую папір,
Бо ми не можемо кохати так наївно,
Про це давно вже написав Шекспір.
Тож дуримо самі себе спроквола,
Щоб Синю птаху втримати за хвіст
Вигадуєм якісь чарівні кола,
Де біль і ненависть танцюють твіст.
А меланхолія, що у душі захована
У каві топиться й тамує плач.
Я страхом та коханням екзальтована,
А ти – моє життя і мій палач
Водночас. Барабанить стиха злива,
Шматує мозок, ніби від похмілля
І я приречена, але така щаслива,
Бо донестями прагну божевілля
Аби забутись. Щоб єдиним махом
Гордіїв вузол розрубати в грудях,
Тоді звільнитись і до неба птахом.
Ну а птахи… їх і боги не судять…

Добре уявляю тебе у одному зі стрип-барів
під музику Джо Кокера у напівосвітленій темряві
риси твої набувають деякої благородності
в оточенні красивих оголених дівчаток,
що посилають тобі свої повітряно-пусті поцілунки

Ще уявляєшся мені за кермом
космічної швидкості автомобіля
в оточенні пива, кількох псевдо-друзів
(тимчасово потрібних чи поки корисних)
та красивих дівчаток у коротеньких шортиках,
що посилають тобі свої повітряно-пусті поцілунки

В політиці, комерції... навіть у мистецтві
ти міг би бути кращим
але взаправду не уявляю тебе,
коли загортаючи в ковдру милуєшся
як вона солодко спить...

... і де тебе немає

Корвалол, валідол, барбовал
і не в рифму персен
не пробуючи жодного іншого заспокійливого
окрім подушки і (як це мило!) м’якої іграшки
я засну, щоб дивитися слайди
у негативі або позитиві проявлені...

Жаль, що ти практично ніколи мені не позуєш...

Ніч нагнулася над нами смерековими гілками,
Ми крокуємо надривно: крок під верх,
Ти заголено руками держиш зірочку у склі,
Лунко темрява шурхоче камінцями вниз.
Місяць загніздився на верхівках деревищ,
Світить круглим оком, ти, коханий, не дивись!
Бо загубиш стежечку непевну - серед гір,
Притулись до мене серцем і йдемо:
Може де під каменем спочинем, загорни в тепло
Всі мої слова й печалі, як би не було –
Кроки в ніч лякливо, все ж удвох.
Захлюпоче дощем злива
І закрутить танець буревій, холод дряпа спину,
Морок під пеньок заліз –
Як би не було, все ж удвох, все ж удвох.

Прокидаюсь в теплім ліжку…
А тебе нема, десь полощеш свою долю
У незміряних морях.

Прости меня, прости, родная!
Прости за все и ни за что!
Прости меня, ведь ты же знаешь,
Что для меня ты - просто всё!

Прости за то, что не целую,
И не согрев любви теплом
Все время молча ухожу я,
Мечтая только об одном...

Прости за то, что жажда счастья
Тебе и сыну твоему
В душе рождает лишь ненастье.
И кто же знает почему...

Прости за ревность и молчание
И за немой упрек в глазах,
За страх и боль непонимания,
Что превращает душу в прах...

Прости меня за все обиды,
Прости за грубость и обман,
За то, что был невыносимым,
За то, что был как-будто пьян...

Прости за то, что ты терпела,
А я тревожил вновь и вновь.
Прости за то, что был несмелым,
Прости, родная за любовь...

Термальний спогад - твоє тепло
Тримає шкіра як щось сакральне
Співало тіло - добро і зло
Затемні вікна у автоспальні

І світло дальнє через туман
Проб'є дорогу до мого дому
Розсіє ранок сей дивний стан
Складу присягу тобі одному...

Дощ на вікнах стікає… самотністю,
Я не хочу печальних гостей.
Вітер стогне і плаче скорботою,
Крізь безжальний рукопис ночей.

Вітер мчить,наче блюз ностальгії,
І стривожено світить зоря.
А я хочу повірити в мрії,
Щоб здійснилася моя,хоч одна.

Загубився розгублений подих
У повітрі розсіяних слів.
Від емоцій реальних і нових
У дощі заховатись хотів.

* * *

Невже ти більше не кохаєш?
У очі дивишся й мовчиш.
Я погляд твій запам’ятаю,-
Він не такий, як був колись.

Невже ти більше не кохаєш?
Немає ніжності в тобі.
Я дотик твій запам’ятаю,-
Він не такий, як був тоді.

Чому ж мені на серці важко?
А ти мій погляд пам’ятаєш?
Чому мені тепер так страшно?
Невже ти більше не кохаєш?

* * *

Хай душа моя помре,
Але твоя мусить жити.
Я за твої почуття
Можу серце своє вбити.

Не віддати і не вкрасти,
Але взяти на добу.
І на ліжко мертво впасти
Знов без тебе…та ЧОМУ?

Ну хіба ж так важко долі
Взяти, вмерти і піти?
Бути втраченим доволі,
Але вірити у сни.

Пів доби тебе немає,
Наче рік…така біда.
Знов на мить тебе згадаю,
А та мить-ціле життя.

Вкрасти, вірити, піднятись,
Дай мені своє життя.
Я не можу не віддатись
В твої руки без кінця.

Вір мені, бо я кохаю,
Вибач милий за образи.
Я їх всіх запам’ятаю,
Щоб не скоїти відразу.

Світ вузький чи, може, - ширший,
Не важливо…тільки ти
Знов стоїш на злітній смузі
До прекрасної мети.

Я можу без тебе -
так вмить зупиняється кров.
Я можу без тебе -
це наново вчитись ходити.
Сліпий, що ніколи
не зможе побачити знов,
Та якось змирився
й не прагне нічого змінити.

Я можу без тебе...
Чому ж тоді досі болить
від змісту цих слів -
просто вслухайся -
можу без тебе .
В них пустка - немає нічого,
ні снів, ні молитв,
бо більше не маю про що
я просити у неба.

Я можу без тебе -
це більше ніколи й ні з ким
на відстань,
що змусить ходити по лезу.
“Ме му тос кікльос тарате” -
не зрушити кіл
тому, кому кола мої
відтепер не належать.

Насолода душі, а не тіла
Ніч темніла від твого волосся
Ноги босі, а крила
До грішних небес підносять...

*
Плід моєї уяви
Твоїми устами колисаний
Щойно приспаний мозок
Дрімає в обімах слів
Все ще снишся ночами
Та вирок давно підписаний:
Що зруйноване нами
Не зцілить милість богів...

*
Я знаю, болить не тому, що приходить розкаяння
Просто танець з тобою усе-таки протипоказаний
Із побічною дією – спокоєм аж до відчуження
Набуваю себе, тільки скоро гряде пробудження...

Не розтуляй долонь - без Тебе я безкрилий.
Мій дім - в`язниця, горло пропікає хрип.
З краплин свого тепла Тобі змайструю зливу
Перекладу в устах печаль на мову риб.

Пр.
Будує спогад пам`яті мости -
Тут Ти ще є, а там уже не стало...
Бо полюбити - поле перейти,
А розлюбити - сто життів замало.

Молюсь і вірую, тамую безголосся...
Не замикай дверей - для мене ти мій храм.
Де ласки рук живуть в розпущенім волоссі -
Там світло зустрічі, розмова сам-на-сам.

Пр.
Будує спогад пам`яті мости -
Тут Ти ще є, а там уже не стало...
Бо полюбити - поле перейти,
А розлюбити - сто життів замало.

Не переходь на "Ви" - по тому боці осінь,
А тут весни рушник, розстелений на двох,
Тут ми по небі "Лю..." перебігаєм босі...
Насіявся жалем думок чортополох.

Пр.
Будує спогад пам`яті мости -
Тут Ти ще є, а там уже не стало...
Бо полюбити - поле перейти,
А розлюбити - сто життів замало.

2 Серпня 2007

Как много девушек хороших,
Но почему–то мне нужна
Одна-единственная в мире -
Неповторимая Она!

Она мне голову вскружила,
Она свела меня с ума,
Стрелою сердце мне пронзила
Того не ведая сама.

Ее чарующие очи
Давно покоя не дают,
Душа и тело днем и ночью
Не спят, как будто чуда ждут.

Чудес на свете не бывает,
Но можно встретить наяву
Одно чудесное создание –
Свою нежданную судьбу.

Держи ее, как только можешь,
Держи ее, не отпускай
И счастье, данное судьбою
Смотри, навек не отпускай

Люби ее душой и телом,
Люби и сердце ей отдай.
Вот счастье в чем на самом деле
И только в этом, так и знай!

Что в душе моей творится?
Не знает этого никто.
Мне посчастливилось влюбиться
В богиню вечных грез и снов.

Она меня очаровала
И покорила сердце так,
И душу так околдовала,
Что без нее уже никак.

Мне без нее не жить на свете,
Не видеть мне далеких звезд,
И не остаться на планете
Безумных, тайных, страстных грез.

Вся жизнь моя лишь для нее,
О ней лишь думаю все время.
Но как же это тяжело
Нести любви несчастной бремя.

Не просто видеть глаз сиянье,
Улыбки ласковой черты,
И губ прелестных вдохновенье -
Все то о чем мои мечты.

Мечты о той, что счастье дарит
Своей небесной красотой,
Любовью сердце наполняет
И душу делает живой.

Она божественно прекрасна,
Она роскошна и нежна.
И видит Бог, что не напрасно
Сама любовь в нее безумно влюблена.

И пусть готовит жизнь преграды,
Пускай тревожит душу вновь и вновь.
Но знаю я, что в сердце у меня одна награда.
Навеки ты – моя любовь!

На музику рухів поклали слова несказані
Танцюєш неназвані танці ребром долонь
Крізь об’єктив проникає проміння лазерне
Твоїх очей прохолодою гасить вогонь

Крізь об’єктив проникає тілесна музика
По-між часом і простором фото-звук
Сьогодні для тебе чиєсь декольте позбудеться гудзика
Щоб привернути увагу жаданих рук...

***

Вектори погляду губляться
В темних твоїх окулярах
Чужі силуети на вулицях
Фокусуються і завмирають
Вбирають нові кольори чорнобривці у травах
Позуючи грають
Цигани на вбитих гітарах
Навіть дощ
Повільніше сплітає мереживо світле
У твоїх окулярах пів-світу
Але інша його половина у твоїх очах...

Так пристрасно молилася Вона,
Розп`яли руки небо стигле...
Услід за вітром очі бігли,
Сльоза платила відчаєм сповна.
Так пристрасно - Вона одна.

Так глибоко надія проросла,
Прорвала дійсність, ген згоріла...
Та серце билося здичіло,
Молитву жаль устами переслав.
Так глибоко - ніхто й не знав.

А на світлині пам`ятно оцій -
У попіл танули обійми...
Тепер Вона, до болю вільна,
Ховала серце в щогодинний бій.
Так пам`ятно - ти мій.

30 Липня 2007

Зеленим небом стомлених надій
Ти розчавив мене, немов молюска,
Я захлинулась… узбережний плюскіт
Твоїх зіниць… ти сатана-палій…
Я зачинюсь у безіменнім дні,
Уже не час кохати просто й сліпо,
На твоїм серці виросли поліпи,
І твої очі — жадібно-брудні.
Ай, відійди, померти хочу я.
На це не здатен ти, моя примаро,
Ти безкісткова платонічна пара,
Я — Клеопатри храмова змія.

Порушив мій закон, закон любови,
Ти відійшов у світ мертвецьких ламп,
Від тебе чорне світло чорних рамп,
Замазане фурункулами крови.
Ай, відійди, не стій у олтаря,
Час не-кохання вже такий реальний,
І тільки ти, холодний і кристальний,
Голодна рись, розлючений варяг.

Зеленим небом спінених морів
Ти розчавив мене, немов молюска,
Я захлинулась… узбережний плюскіт
Твоїх зіниць… ти Бог, який спалив…

Годинник на стіні
Вже вибив час до краю
Щось тихо пробубнів
Спросоння... і завмер
Тепер я маю час
Забути все, що знаю
Історія мовчить
І спить в кутку Гомер

:: Оголошення::
Познайомлюся з чесним і порядним музичним гуртом
Для спільних поїздок містами України,
Відвідування усіх вечірньо-нічних закладів,
Спання у готелях і транспортних засобах...
Можна зі шкідливими звичками,
Інтим не пропонувати.

Я бачу уві сні
Як тіло йде під воду
Покірне і важке
Не втримати в руках
І ти мабуть сп’янів
Затримавши свободу
У широко заплющених очах...

Тобі пасувала б в руках гітара –
Ти вміло граєш на струнах
На трунах різьблені сни про живих
І заснулих
Нова аватара
Нове перевтілення в щастя
Без баласту життів попередніх
Без того пласту
За-перечень, -стережень
І зречень...

Тільки вечір гітару голубить,
Уже безголосу
І на порвані струни стікають вечірні роси...

Повія Ло вчорашнім вітром
Умилась; вічна глибина
Її очей та оксамиту
Тобі сміялась із вікна,
Зелена гілка і веселка…
Мовчав самотній кипарис;
Ти не впізнав на темній стелі
Обличчя мармурових рис

(Уривки чайних церемоній;
які м’які її долоні
на порцеляновому фоні!)
під звуки вранішніх симфоніій
вона виконує танок,
і з нею шелестить синхронно
прозоро-пурпуровий шовк –
мініатюра рук і ніг –
і ти замовк,
і зір, і слух
вбирають міміку і рух…

Дивись: у гіллі кипарису
застигне вогняний дракон,
і їй на паличках для рису
зіграє супровід. Як сон,
немов видіння. А вона
розкриє віяло на барви,
зелено-жовтий,
білосніжний
примарний блиск її повік,
і дотик завчений, і ніжний
ляльковий усміх. Ти не звик.
Ти звикнеш. Дивиться безмовно
зі стелі вузькоока ніч…
І сотні, тисячі обличь
Колись жили її любов’ю,
і вісім тисяч самураїв…
Пробач її.
Знадвору дме
вчорашній вітер і зриває
нічних метеликів зі скла.
Свої химерні два крила
вона згорне
і заховає,
і посміхнеться кипарису,
так само, як тобі. Тоді –
сакè і неба сльози-бризки…
Вона – дитя, її колиска –
квартал червоних ліхтарів