Михайло Свєтлов (1903-1964; народився й провів молодість в Україні)

Каховка, Каховка, гвинтівка-болтовка,
лети, вірна куле, як слід!
Іркутськ та Варшава, Орел та Каховка –
це віхи, де був наш похід.

Гриміла атака, дзвеніли шрапнелі,
строчив кулемет вдалині...
І дівчина наша у грубій шинелі
Каховкою йде у вогні.

    Під сонцем гарячим, під ніччю сліпою
    чимало пройшли ми в житті.
    Хоч ми мирні люди, та наш бронепоїзд
    стоїть на резервній путі.

Чи згадуєш, друже, як разом рубались,
покірні рокам грозовим?
І очі дівочі тоді усміхались
обом нам крізь порох та дим.

Так випиймо, друже, за юність похідну
і наші гарячі діла,
за нашу країну, й Каховку ту рідну,
де дівчина наша жила.

    Під сонцем гарячим, під ніччю сліпою
    чимало пройшли ми в житті.
    Хоч ми мирні люди, та наш бронепоїзд
    стоїть на резервній путі.

(2026)

Павло Горінштейн (1895-1961; народився й прожив життя в Україні)

Армія Біла, Чорний Барон
знову готують нам царський трон,
та від тайги до нормандських узвиш –
Червона Армія всіх сильніш!

    Так хай червоний
    несхитний воїн
    багнет стиска в руці своїй,
    і ми повинні
    усі невпинно
    іти в останній смертний бій!

Арміє Червона, в атаку йти час!
Реввоєнрада скеровує нас.
І від тайги до нормандських узвиш –
Червона Армія всіх сильніш!

    Так хай червоний
    несхитний воїн
    багнет стиска в руці своїй,
    і ми повинні
    усі невпинно
    іти в останній смертний бій!

Час світової пожежі наспів,
церкви та тюрми зруйнує наш гнів!
Бо від тайги до нормандських узвиш –
Червона Армія всіх сильніш!

    Так хай червоний
    несхитний воїн
    багнет стиска в руці своїй,
    й товариш Троцький
    у колі флотських
    нас поведе в останній бій!

(2026)аааааааааааааааааааа

Я шпигун у домі кохання,
Я знаю твоє потаємне бажання.
Я знаю слово, що тремтить на вустах,
І твій секретний, глибший страх.

Я шпигун у домі кохання,
Я знаю твоє потаємне бажання.
Я знаю слово, що тремтить на вустах,
І твій секретний, глибший страх.

Я знаю все...
Що б ти не робив,
І куди б ти не ходив.
Все, що знаєш ти.

Я шпигун у домі кохання,
Я знаю твоє потаємне бажання.
Я знаю слово, що тремтить на вустах,
І твій секретний, глибший страх.
І твій секретний, глибший страх.

Я знаю все...
Що б ти не робив,
І куди б ти не ходив.
Все, що знаєш ти.

Петро Градов (1925-2003; народився в Україні)

Розстатись жінка вирішить –
не треба дорікань.
Розстатись жінка вирішить –
за це її не гань.

В майбуті, – жінка впевнена, –
є щастя таїна!
Тож не чекай повернення,
вже втрачена вона.

Закони нестаріючі
і принципи мої:
від ревнощів шаліючи,
ти не тримай її.

Ні купа слів не виручить,
ні ніжність, ні прокльон...
Розстатись жінка вирішить –
напевне, є резон.

(2026)

Іван Хемніцер (1745-1784)

Один сумлінний батько вчув,
що за кордон дітей учитись відправляють,
і що того, хто десь за морем був,
від не-бувалого – й на вигляд відрізняють.

І от, не пасти задніх щоб,
він на європи замахнувся,
щоб син його, здоровий лоб,
наук важливих там набувся.
Та син дурнішим повернувся:

у думці маючи глибокі міркування
про в іноземщині отримане завдання
знайти начало всіх начал,
він йшов-хитавсь, здавався навіть трішки п’яним,
а йшов, між тим, шляхом доволі вітчизняним;
тож впав у яму цей гевал.

Татусь, що тьопав за бовваном,
по мотузо́к побіг, забувши свій артрит,
щоб цю премудрість з ями витягти на світ.

Між тим кебетливий хлопчина,
у ямі сидячи, гадав:
«Яка тому була причина,
що знагла в яму я попав?

Від землетрусу це падіння,
чи буйствує земне тяжіння?
Зумовлене небесним блиском,
чи, може, атмосферним тиском?..»

Тут батько з тросом причвалав:
«Тримайся, – каже, – за мотузку,
я підтягну тебе до спуску».

«Стривай тягнути, – заявля йому студент, –
мені важливий філософський елемент:
ідѐя в мотузку́ яка?»

Татусь пояснює: «Ідея тут така:
щоб з ями вилізти – тримайся мотузка́».
Та вчений засобом погребав:
«Для цього – снасть би іншу треба!
А тут – метафізична пустка!
Бо ж мотузо́к – проста́ моту́зка!..»

«Шукати зараз більш вигадливий припас –
пробач, це часу марнування;
зате моту́зка – зразу вирішить питання...»
«А що таке, до речі, час?»

«А час, затям, – це річ остання,
яку із дурнем витрачати я готов.
Сиди й чекай тепер, коли прийду я знов».

(2026)оооооооооо

Марія Вега (1898-1980)

Не дивіться ви так крізь прозурку очей,
джентельмени, піжони та денді!
За п’ятнадцять хвилин не сп’янить мене цей
перший келих духмяного бренді.

    Бо я – інститутка, дочка камергера,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Вино й кавалери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

Мій татусь від Чека утекти не устиг,
та зробив проти них він чимало.
Був донос, був арешт, був у ка́зні нічліг,
ну, і розстріл – вердикт трибуналу...

    І ось я́ – проститутка, я – фея зі скверу,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Тепер сутенери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

Я сказала полковнику: – Нате, тримайте!
Тільки пхати не треба «валюту» донську.
За любов – мені франками суму віддайте,
а в іншому всьому – замало смаку.

    Бо я – проститутка, я – фея зі скверу,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Тепер сутенери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

Та коли-не-коли, у сеансі кохання,
я пригадую рідну Одесу мою.
І тоді я плюю в їхні фізії п’яні!
А інше усе – еквілібр на краю...

    Бо я – інститутка, дочка камергера,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Вино й кавалери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

(2026)

По вулиці моїй який вже рік
Лунають кроки, — друзі йдуть від мене.
Загублений тим втратам з часом лік,
Та темрява їх знає поіменно.

Там справи всі запущені давно.
В оселях зникли музика і співи.
Лише Дега, дівчатка, все одно
блакитно-біле розправляють диво.

Ну, що ж, хай не розбудить пал страху
вас, беззахисних, прямо серед ночі.
До зради втаємничену жагу,
О, друзі не сховають ваші очі!

Самотносте, із норовом тугим!
Виблискуючи циркулем із сталі,
Ти холодом прокреслюєш круги,
не чуючи вмовлянь, що марні стали.

Так призови мене, й не відпусти!
Плеканець твій, що звик до порожнечі.
Втішатимусь в обіймах самоти,
Вмиватимуся синню холоднечі.

Навшпиньки б стати в лісі там, де ти,
На тім кінці вповільненого жесту,
І листя до обличчя піднести,
Сирітство відчуваючи блаженством.

Твоїх бібліотек даруй мені
Ти тишу та концертів стиль високий,
І я забуду в мудрості своїй
Тих, що померли, та живих допоки.

І я пізнаю мудрість і печаль,
Довірять потаємний зміст предмети.
Природа, притулившись до плеча
Дитячі відкриватиме секрети.

Тоді з пітьми, що встигла полонить,
Із бідного невігластва, раптово,
Прекрасні риси друзів ще на мить
Проявляться, а потім зникнуть знову.
Прекрасні риси друзів лиш на мить
Проявляться, а потім зникнуть знову.


Закінчено 25 січня 2020 року.

Наум Лисиця (1932-2013, Україна)

Сонця не буде, не чекай,
вже третій тиждень – дощ, і край,
мокрий ущент маршрут у нас,
неба забута синь.
Ніби з незримих сит мілких,
сіється мжичка, як на гріх...
Щоби вогонь у нас не згас,
хмизу підкинь.

В мокрих наметах друзі сплять,
крім чергових навкруг багать.
Сосни гудуть в імлі в цей час,
й вітру орга́н не вщух.
Ні́де ні сісти, ні лягти,
скільки ж у світі є сльоти...
Слухай, давай станцюєм вальс
в ритмі дощу!

В небі під хмарами – пітьма,
в небі і про́світу нема,
а під ногами – не паркет,
а череда калюж.
Та зігріває нині нас
цей недоречний ніби вальс,
і наша зірка між планет
сяє чимдуж.

(2026)оооооооооо

Яків Хелемський (1914-2003; народився й провів юність в Україні)

Па́ри у та́нці кружляють закохано,
серце сповняють пісні́.
Рвуться у ві́кна нестримно, непрохано
свіжі вітри весняні.

    Юність минає умить зазвичай,
    далі – багато шляхів...
    Шлях обирай,
    й не забувай
    дружбу студентських часів!

Та́нець кружляє з веселою силою,
квітка жива на плечі.
Погляд ловлю однокурсниці милої,
біля стіни стоячи.

    Юність минає умить зазвичай,
    далі – багато шляхів...
    Шлях обирай,
    й не забувай
    дружбу студентських часів!

Люба, тобі присвячу свою працю я,
щось незвичайне створю:
вирощу в Арктиці білу акацію,
з неба дістану зорю!

    Юність минає умить зазвичай,
    далі – багато шляхів...
    Шлях обирай,
    й не забувай
    дружбу студентських часів!

(2026)

Дружок твій мандрує на небо,
А шубку залишив у тебе.
Він прямує в гості до мати,
Прийде час - ти ще будеш з ним грати.

А допоки друга немає,
Ми шубку надійно сховаємо.
Для цього це місце підійде,
Сюди ще не раз ти прийдеш.

Це місце, де вмирає дитинство,
Тут килимом розквітне барвінок.
Тут вперше про смерть почуєш -
На цвинтарі домашніх тваринок.

04.2026

Л.Давидович (1900-1986), В.Драгунський (1913-1972)

Мчать ялинки, мчать галяви,
місяць в озеро пірна.
Гарно так на верхній лаві
край відкритого вікна!

    Нічка за вікном чорніє,
    в небесах зірки горять,
    люди сплять, а я все мрію,
    а колеса все гримлять.

Пам’ятаю бал, прощання,
інститутські торжества,
і останнього спіткання
щирі та палкі слова.

    Чи зустрітись доведеться
    в череді нових занять?
    Десь тихенька пісня ллється,
    а колеса все гримлять.

Гарно так на верхній лаві
при відкритому вікні!
І нові чекають справи
у далекій стороні.

    Йде зоря, мені не спиться,
    у природі благодать.
    І далеко вже столиця,
    а колеса все гримлять...

(2026)оооооооо

Олександр Чуркін (1903-1971)

В дальнім полі любонька
    жде мене,
а вже сходить сонечко
    весняне́,
обрій світлом сяючим
    залило...
А трактор не заводиться,
    як на зло!

Трактор не заводиться,
    от напасть!
Наганяй за це мені
    люба дасть,
і про це дізнається
    все село...
А трактор не заводиться,
    як на зло!

Поле недооране,
    от біда!
Із любов’ю коїться
    чехарда.
І про мене скажуть всі:
    «Ну й вайло!..»
А трактор не заводиться,
    як на зло.

Трактор не заводиться,
    це страхіть...
Тут мені на виручку
    люба мчить!
Просто на очах у всіх,
    край села
трактор неслухняний мій
    завела!

Ось такі діла!

(2026)оооо

В.Диховичний (1911-1963), М.Слободськой (1913-1991)

Коли не знавали досягнень казкових,
у давні, минулі часи –
чекаючи коней по трактах поштових,
співали мандрі́вці усі:

    Присядемо, друзі, як слід, на доріжку,
    хай буде легкою нам путь!
    Рушай, ямщику, у дорогу потрішки,
    і пісню свою не забудь.

І верст, і часів пролетіло чимало,
по рейках біжать поїзди –
а все ж на тривожних перонах вокзалів
співаємо ми, як завжди:

    Присядемо, друзі, як слід, на доріжку,
    хай буде легкою нам путь!
    Рушай, машиністе, в дорогу потрішки,
    і пісню свою не забудь.

Й коли на ракетах зі швидкістю світла
літатимем серед зірок,
ми все ж перед стартом на звичку нехитру
затягнемо щось на зразок:

    Присядемо, друзі, як слід, на доріжку,
    хай буде легкою нам путь!
    Рушай, космонавте, в дорогу потрішки,
    і пісню свою не забудь.

(2026)оооо

Костянтин Ваншенкін (1925-2012)

Ти любиме, життя,
люди здавна ведуть про це мову.
Ти любиме, життя,
я люблю тебе знову і знову!

Що несе майбуття?
Йду з роботи, звичайний трудящий.
Ти любиме, життя,
і я хочу, щоб стало ти краще.

Сивина – ніби сніг,
час летить, і прикмети уперті...
Чи ти згадуєш тих,
хто тебе захищав аж до смерті?

Так вершись до пуття,
розвертайся щасливо та вільно!
Ти любиме, життя,
й сподіваюсь, що це обопільно!

(2026)

Яків Бєлінський (1909-1988; народився в Україні)

Тільки дуже вперті соні
сплять уранці зайвий час;
ми встаєм – ледь сонця промінь
залоскоче в ліжку нас!

    Підіймайся на зарядку,
    знову сонцю посміхатися давай!
    Розрахуйтесь по порядку,
    на зарядку, на зарядку всі ставай!

На заквітчаній полянці –
блиск ранкової роси;
майорять на ній уранці
наші майки та труси.

    Підіймайся на зарядку,
    знову сонцю посміхатися давай!
    Розрахуйтесь по порядку,
    на зарядку, на зарядку всі ставай!

Любо в озері скупатись
на заруку від застуд,
а потому – дружно взятись
за навчання і за труд!

    Підіймайся на зарядку,
    знову сонцю посміхатися давай!
    Розрахуйтесь по порядку,
    на зарядку, на зарядку всі ставай!

(2026)оооооооо

Сергій Островой (1911-2005)

У лісі наодинці
жила Зима в хатинці;
вона солила сніжки,
поклавши їх до діжки;

замети нагортала,
скрадаючи кути,
і крижані кувала
над ріками мости.

    Стіни й дах крижані,
    вкруг – метелиця,
    за дверми в глибині –
    мла кужелиться;

    ступиш крок за поріг –
    всюди іній,
    а під вікнами сніг –
    синій-синій...

Робила справ чимало:
сріблила все кругом,
а місяць накривала
прозорим ковпаком;

голу́била ялинки,
ведмедів-блукачів,
і потім до хатинки
верталась на спочи́в.

    Стіни й дах крижані,
    вкруг – метелиця,
    за дверми в глибині –
    мла кужелиться;

    ступиш крок за поріг –
    всюди іній,
    а під вікнами сніг –
    синій-синій!

(2026)оооооооо

Н.Лабковський (1908-1989), Б.Ласкін (1914-1983)

Через гори, рі́ки та долини,
крізь пожежі, крізь югу та сніг
ми вели машини
й обминали міни
на шляхах-дорогах фронтових.

    Ех, воєнне мандрування!
    Звичне нам будь-яке бомбування.
    Та вмирати – ранувато,
    ще є справи і вдома у нас.

Довгу путь від Волги до Берліна
перед нами жереб наш простер.
Нелегка година,
йшла війна неспинна,
та кермо не полишав шофер.

    Ех, воєнне мандрування!
    Звичне нам будь-яке бомбування.
    Та вмирати – ранувато,
    ще є справи і вдома у нас.

Може бути, невійськовим людям
добре пояснити я не зміг,
та ніяким чудом
ми не позабудем
фронтових наїжджених доріг.

    Ех, воєнне мандрування!
    Звичне нам будь-яке бомбування.
    Та вмирати – ранувато,
    ще є справи і вдома у нас.

(2026)

Цезар Солодар (1909-1992; народився й провів юність в Україні)

Принесли у землянку посилку –
    й мов дихнуло чимсь близьким.
І на серці заграла сопілка,
    і згадався рідний дім...

        Бо відправлення поштове –
        так надписане воно:
        «Чи Павло́ві, чи Петро́ві,
        чи Миколі – все одно...»

Я – не перший, не другий й не третій,
    тим не менш, посилці рад.
Тож не буду тримати в секреті:
    я – надійний адресат.

        Щирі вам мої вітання!
        Усвідомив я давно:
        хто ви – Клавдія, чи Таня,
        чи Оксана – все одно.

Щоб відзначити нашу побіду,
    треба стрінутися нам.
Я до вас неодмінно приїду...
    Та куди? Не знаю сам.

        Це поза́очне знайомство –
        де продовжиться воно?
        Може, в Томську, може, в Омську,
        може, в Тулі – все одно!

(2026)оооооо

Без майбуття, о, щемна яв!
Я чую зраду в кожнім слові!
І спадної тепер любові
Для мене сяє вже зоря.

Так відлітаючи, із тим,
Не впізнавати безкінечно.
В знемозі цілувати плечі,
Як тиха ніч огорне дім.

Тобі я мила не була.
Ти остогид. Тягнулась мука.
Любов, заручниця розпуки,
Повільно сповнювалась зла.

Як брат. Мовчиш. Ми мов німі.
Та, як зустрінемось очима.
Клянусь, що зможу невловимо
Розплавити граніт в вогні.

16-20 березня 2026 року.

Соломон Фогельсон (1910-1994)

Вночі перед боєм
сиджу під вербою,
дивлюсь на дорогу – укра́їнський шлях...
Й стає пред очима
все те незгасиме,
за що ми б’ємось у жорстоких боях.

Моє рідне місто
спалили дочи́ста,
в неволі ворожій лишилась сім’я.
І, сповнений суму,
гадаю я думу:
до чого сплюндрована доля моя!

Кому це розкажеш?
Нікого не вразиш,
бо кожний вже знає, що́ значить війна.
У кожного – горе,
велике, як море,
так само без краю, так само без дна...

Я бачу руїни
і кров України –
і прагнення помсти мене спопеля.
Злощуся до дрожу,
і жити не можу,
допоки не звільнена рідна земля!

(2026)

Михайло Рудерман (1905-1984; народився й провів юність в Україні)

Ти лети з дороги, птице,
звіре, й ти з дороги йди:
Бачиш, хмара клубочиться,
коні швидко мчать сюди!

І поціливши з нальоту
у ворожий цеп густий,
розпочне свою роботу
кулеметник молодий.

    Ех, тачанка-ростовчанка,
    вороженькам на біду!
    Конармійська ти тачанка
    на ресорному ходу!

Ех, за Волгою, за Доном
в степ широкий золотий
увірвався невгомонний
кулеметник молодий.

І летіла невдержимо,
гриву кучмлячи коню,
грива вітру, грива диму,
грива бурі та вогню.

    Ех, тачанка-київлянка,
    вороженькам на біду!
    Комсомольська ти тачанка
    на ресорному ходу!

Гуркотять на суші танки,
в небі кружать літаки;
про будьонівську тачанку
ми співаєм залюбки.

Й ворогам донині сниться
той свинцевий дощ густий,
бойова та колісниця,
кулеметник молодий.

    Ех, тачанка-полтавчанка,
    вороженькам на біду!
    Кулеметна ти тачанка
    на ресорному ходу!

(2026)оо

Михайло Голодний (1903-1949)

В степу під Херсоном
попасище коням,
в степу під Херсоном курган.
Лежить під курганом,
повитим туманом,
матрос Железняк, партизан.

Відомо з донесень:
він йшов на Одесу,
потрапив у засідку він.
Наліво – застава,
махновці направо,
і десять гранат на загін.

«Ну о́т що, хлоп’ята, –
промовив завзято
матрос-партизан Железняк. –
Херсон перед нами,
проб’ємся штиками,
й гранати ще є, як-не-як!»

І хлопці сказали:
«І гірше бувало,
і зброя ще є, як-не-як!»
Багнети, гранати...
Пробились хлоп'ята,
в степу залиши́всь Железняк.

Виспівують нині
пісні в Україні,
над соняхом – неба блакить,
і сонце, і зливи,
і юність вродлива,
й літак понад степом летить.

В степу під Херсоном
попасище коням,
в степу під Херсоном курган.
Лежить під курганом,
повитим туманом,
матрос Железняк, партизан.

(2026)оооооооооооооооооооо

Михайло Голодний (1903-1949; народився й провів юність в Україні)

Йшов загін над берегом
    в цокоті підків,
на коні під прапором
    командир сидів.

Голова зав’язана,
    кров на рукаві,
слід кривавий стелиться
    на сирій траві.

«Хлопці, хто ви, звідки ви?
    Й хто там на чолі,
із червоним прапором,
    ранений в сідлі?»

«Ми – сини простолюду,
    ми – батрацький збір;
їде Щорс під прапором,
    це – наш командир».

Сонце долу хилиться,
    вдаль кіннота мчить,
на вітрах розгонистих
    Щорса стяг бринить.

(2026)оооооооооооооооооооо

Маки цвітом в полях облетіли,
Скоро в вікна загляне зима.
І природа слаба і безсила
Вже не схожа на себе сама.

По самотніх і голих алеях,
Там, де шурхіт опалих пожеж.
Голови не покривши своєї,
Без жалю, у мовчанні ідеш.

Причаїлось життя у чеканні,
У поснулих обрубках гілок.
Що з твоєю душею? Питання
Загубилося між сторінок.

Як посмів ти красуню чарівну,
Дрогоцінную душу свою,
Відпустити блукать безпричинно,
Полягла щоб в далекім краю.

Коли стіни - непевна розрада.
Із пітьмою змагання слабе.
Та чи є в світі більшою зрада,
Аніж зрада самого себе?

17-18 березня 2026 року.

                    І
Що не малюй,
              а йде війна,
допоки є московія
і корегує сатана
неписану історію.

                    ІІ
« Ви покажіть мені краї,
де оскверняють храми віри
попи, фесбешні холуї,
хамелеони й бузувіри,
де хам – під захистом погон,
а мафія казну грабує,
де попирається закон.
І глобус не кружляйте всує,
бо ви не найдете землі
на території планети,
яку не нищать москалі,
а ви на ній ще не живете.
А не живете ви тому,
що житієм це не назвати,
якщо саджають у тюрму,
коли не хочеш убивати.
Ну, покажіть мені міста
і не патякайте про села,
де нечистоти – чистота
і що не драма, то весела,
де що не поц, то самурай,
а люди люті, наче звірі,
де як у яму не лягай,
а зафіксують харакірі.
Де вимагають за вождів
та їхню славу умирати
дітей, жінок і стариків,
де всі карателі – солдати.
Ну, де вона ота «страна»,
яка святих не поважає,
де всі народи – племена
і де у рясі сатана
своїх рабів благословляє?»

                    ІІІ
Та є іще один такий
край, де займають вищі лави
татарови-стефанчуки
та юзіки і єрмаки,
не кажучи про інші лярви
типу безуглої шалави...
........................................
але і досі пацюки
та іноземні «пацаки»
є на утриманні держави.

03/26

Олександр Жаров (1904—1984)

Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
    В радісну еру
    мчим стрімголов,
    девіз піонера –
    «Завжди будь готов!»

З’єднаним строєм, спаяним колом
ми виступаєм за комсомолом.
    В радісну еру
    мчим стрімголов,
    девіз піонера –
    «Завжди будь готов!»

Ми підіймаєм прапор червоний,
діти трудящих, гайда в колони!
    В радісну еру
    мчим стрімголов,
    девіз піонера –
    «Завжди будь готов!»

(2026)уууууууууу

Борис Ласкін (1914-1983)

Броня́ міцна, і танки наші бистрі,
і наш народ готовий до борні:
стають у стрій Країни Рад танкісти –
своїй Вітчизні віддані сини!

        Із гуркотом, у лавах без прогалин,
        в похід машини вийдуть штурмовий,
        коли на бій пошле товариш Сталін,
        і Ворошилов поведе на бій!

Хай знає ворог у своїй засаді:
узятись ми готові за кермо.
Чужих земель не треба нам ні п’яді,
але й своєї ми не віддамо!

        Із гуркотом, у лавах без прогалин,
        в похід машини вийдуть штурмовий,
        коли на бій пошле товариш Сталін,
        і Ворошилов поведе на бій!

Якщо на нас якийсь полізе ворог,
він буде швидко знищений тоді!
Мехводи* спритно заведуть мотори,
і по лісах, по сопках, по воді –

        із гуркотом, у лавах без прогалин,
        в похід машини вийдуть штурмовий,
        коли на бій пошле товариш Сталін,
        і Ворошилов поведе на бій!

(2026)уууу

Анатолій Д’Актиль (1890-1942)

А ми – червоні кінники,
і це про нас
поповнюють билинники
пісень запас –
про те, як днями млистими
й ночами багрянистими
ми гордо, ми сміливо йдем у бій!¹

    Веди, Будьонний, нас у бій мерщій!
    Хай грім гримить,
    нехай вогонь кругом, вогонь кругом.
    Ми самовіддані герої всі,
    і наше все життя – це боротьба!

Будьонний – з наших братиків,
народ – за нас.
Снагу не маєм втратити,
такий наказ.
Із нами Ворошилов наш,
червоний офіцер,
і кров ми проллємо за СРР²!

    Веди, Будьонний, нас у бій мерщій!
    Хай грім гримить,
    нехай вогонь кругом, вогонь кругом.
    Ми самовіддані герої всі,
    і наше все життя – це боротьба!

Полоще в небі синьому
червоний стяг,
і летимо неспинно ми
туди, де враг.
З наснагою билинною
могутньою лавиною
ми ввійдем у Варшаву та Берлін!

    Веди, Будьонний, нас у бій мерщій!
    Хай грім гримить, хай блискавка стриба!
    Геро̀ї ми,
        й усі ми поставали в стрій,
    і наше все життя – це боротьба!

(2026)уууууууу

Леонід Радін (1860-1900)

Друзі, сміливо, у ногу!
Дух зміцнимо в боротьбі.
В царство свободи дорогу
ми проторуєм собі.

Вийшли ми всі із народу,
зрісши в сім’ї трудовій.
Братський союз та свобода –
ось наш девіз бойовий.

Довго окови нас гнули,
довго нас голод терзав.
Темряві дні проминули,
час визволяння настав.

Згине під нашим ударом
гніт віковий та нужда,
в небо злетить незабаром
прапор червоний труда!

(2026)ееееееееее

Із І.Тургенєва (1818-1883)

Сиве світання, туманом сповите,
ниви зажурливі, снігом укутані...
Раптом згадаєш колись пережите,
й лиця, що довго здавались забутими.

Враз пригадаєш гарячі зізнання,
погляди стрічні, несмілі та жадібні,
перші спіткання, останні спіткання,
милого голосу відзвуки лагідні.

Зваду згадаєш, тепер незбагненну,
й безліч усього в минулому сяйному –
під шерехтіння коліс нескінченне,
гублячись поглядом в небі безкрайньому.

(2026)уууууу

Із Леоніда Сергєєва

Навколо багато накритого столу в очікуванні гостей походжають Теща з Тестем.

Теща:
Що́ оце?

Тесть:
               Де?

Теща:
                      У біде!
Що́ це – ось це́?

Тесть:
                             Майонез...

Теща:
З ву́сів, дивися, впаде!
Щось ухопив, як той пес?!
Ну, начувайся тепер!

Тесть:
Що за манери, Катрусь...

Теща:
Я до твої́х ще манер
скоро таки доберусь!..
Що́ оце?

Тесть:
                Де?

Теща:
                        У біде!

Тесть:
А... Це відомий акин.
Грає, співає, гуде,
стукає – все сам-один!

Теща:
А баяніст наш де?
Мав же прийти до нас ві́н!

Тесть:
А баяніст – у біде!
П’яний з минулих хрестин.

Теща:
Ах ти, безмозкий лайдак!
Сам заспіваєш, і край!

Тесть:
Ні, цей співає – ніштяк...
Друже, ану, заспівай!

Акин¹:
А юрта двадцять три на бархані,
і весь махалля́ – уже чули,
що верблюд на імення Дехканин –
вродливіший у аулі...

Заходять гості.

Гості:
О́х ти ж! Казка ніби:
заливне із риби,
курячі котлети,
гречка, вінегрети,

заводська горілочка
і цукерки «Білочка».
Кажуть, є і бастурма...
Як це так, «уже нема»?

Як «Петрович перший встиг»?
От же пройда, далебіг!
Значить, тост «за маму й тата»
шельмаку не наливати!

Тамада:
Пані та панове!

Страшна пауза.

Акин:
А баранця́ два шматочка
у мене висів на шампурі,
а я мазав аджика в судочка,
а зун кунду́з у кунду́ре²...

Тамада:
Друзі, ви дідка кудись запхайте,
треба відновити статус-кво:
нас отут зібрало, вибачайте,
торжество, а зовсім не їство!

От сидять Ірина та Микола,
спільним курсом підуть вдаль вони!
Й першу чарку ми за них спрокво́ла...
(До гостя.) Тільки чарку, а не все довкола!
...Ні, назад не треба, проковтни.

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
тож, як буває зазвичай,
нехай цілує Колька Ірку,
а нам гаряче подавай!

Теща³:
А чого ви, любі гості,
так харчі рубаєте?
От у горлі стануть кості –
зразу лиха взнаєте!

Тамада⁴:
Чули ми з народних вуст,
та й твердить здоровий глузд,
що від першої на другу –
геть перерва недолуга!

Втретє молоді зійшлися,
Ірка й Колька – молодці!..
(До гостя.) На́ тобі по гирі лисій,
щоб не цупив голубці!
(Ляпанець.)

От і добре, і красиво!..
Ні, мені – завжди в бокал.
Друзі, зараз про важливе:
щоб – усупереч рока́м,

щоб – любов була мов камінь,
щоб – удвох топтати ряст...
(До гостя.) Що ж ти гречку тлиш руками?!
(Ляпанець.)
От і добре, і гаразд!

Акин:
Ай, гара-а-азд... життя на Сході,
на сході́ Америке́!
Ай, красивий там природа,
зун кунду́з сура́ берке́⁵...

Входить весільний генерал.

Генерал⁶:
Їхав я із Берліна
напрямки на Кавказ,
та зламалася шина
і закі́нчився шнапс.

Ми уже відкосили,
нашій службі каюк⁷.
Отже, п’єм за Росію,
за родимий zurück⁸!

Хор гостей⁹:
Гей, давай,
пляшки наготовляй
і штрафну вояці
портвейну наливай!

Жених:
А я, як десантура,
ковтаю політуру,
і кулаки у нас – по три кіла́!

Наречена:
Так, ти в нас із десанту:
стрибнув з мого серванта,
коли упився п’ятого числа¹⁰.

Свекруха:
Жити щоб душа у душу –
муж труси жону як грушу!

Теща:
А щоб муж не втратив страх –
май качалку у руках!

Тамада:
Матусі! Все нормально!.. Зачекайте,
я зараз галас трішечки заткну...
Ну, хто іще бажає, вибачайте,
вітати наших мужа і жону?

Жінка середнього віку:
Я ваша тьотя Елла із Тамбова!
Як сум і радість сходяться водно!
Тому вже 20 ро́ків... Й ось я знову...
(Ридає.)
Даруйте, просто вдарило вино.

Щоб ваше щастя квітнуло старанно
й траплялись тільки втіхи на віку,
дарую вам обом – цю ікебану
і ка́меневий сад у рюкзаку.

Теща:
Тю!.. Хоч я й сама теперечки –
не ангел аж ніяк,
та... спасибі тобі, Еллочко,
за цеглу і дряпак!

Вина́, мармузо жлобська ти,
відпила півцебра...
Обідранка тамбовська ти,
хоч ти мені й сестра!

Тамада:
Танцують всі!

Акин:
У́йя-у́йя-у́йя-у́йя,
уйя-уйя-уйя-йя́!

(Переклад: 2025)

Із Леоніда Сергєєва

Починає світлий образ Тещі:
Ну, от і слава Богу, розписали.
Сідайте, гості-гостеньки, за стіл!
Ослін займе, звичайно, баба Валя,
якраз із дідом Петриком навпі́л!

Тут вмоститься наступне покоління;
Петровичу, посунь стілець у стик!
Й візьми собі Глафіру на коліна!
Ну й що́, що важить центнер? Ти ж мужик!

Наречена:
Візьміть стільців кілько́ро у сусідів;
взуття зніміть, ця зала в нас жила́!
(Убік.)
Тут стільки поназвали дармоїдів,
що тільки боком влізеш до стола!

Жених¹:
Я завтра – в нічну, за добу повернуся,
бо зайнятий – двадцять чотири на сім!

Наречена:
У тебе не вигорить, любий мій дусю,
а спробуєш знову – так я тебе з’їм!

Теща:
За стіл пробачте: в нас Перебудова².
На три талона³ зляпали борщу.
А в черзі за вином побили Вову (вказує на Вову),
всі ґудзики зірвавши на плащу!

Але нам дещо підігнав Петрович...
(Грайливо.) Петровичу, ти дріжджі де узяв?

Петрович (з-під Глафіри, напівпридушено):
Не совайсь так, у мене там не овоч...
Зніміть її, бо я брикетом став!

Теща⁴:
Ну і добре, біс із ним,
є млинці, є деруни!
Вдовольнимся і «трійним»⁵,
тільки б не було війни!
Ух! Їх! Ух! Їх!

Хор гостей:
Ми чу́ли це: всі крадуть напропале,
а мафія керує баришем...
Навіщо ж ви гостей собі зазвали?
Сиділи би, давилися борщем!

Теща (за інерцією):
Треба не сварити дім,
а приносити самим!
А кого не тішить стіл,
хай іде собі, дебіл!
Ух! Їх!

Хор гостей:
А зараз ми усіх віддухопелим!
І посуд переб’єм на весь бюджет!
Вертай нам подарунки наші – телик
і виграшної позики білет!

Жених:
Вертати? Це з якого переляку?
А телик ваш – поламаний, мабуть...
Петровичу, та скинь ти цю коняку!
Скоріш! Ти що́, не бачиш: наших б’ють!

Петрович (з-під Глафіри):
Гей, хлопці, та відсуньте вже цей трактор!
Хто-небудь, принесіть мерщій домкрат!..
От зараз скресне мій прим’ятий фактор –
й розберемо́сь, який кому тут сват!

Далі йде страшна бійка.
Раптом з-під кофти у тещі випадає пляшка зеленого скла.

Гість⁶:
Мати рідна, ну й бедлам:
теща щось родила нам!
Не дитинку, не мишівку⁷, –
просто пляшечку-літрівку!
Жаль, якщо́ це – літр води...

Хор гостей:
Ану, давай її сюди!
(П’ють.)

Гість⁸:
А де б мені узяти тещу
таку родючу на пляшки?
І хай би хто не думав дещо –
а щоб мої́ були таки!..

Теща:
Ну добре, молодим пора в постелю.
Ці зуби треба вимести кудись.
Петровичу, відсунь з дороги телик!
І врешті від Глафіри відліпись!

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
борги подружні б’ють ключем!
Вам на добраніч, Колька й Ірка,
а ми закусимо борщем!

Дід Петрик (з-під ослону):
Артилеристи, Сталін дав наказ!
Артилеристи, Вітчизна кличе нас!
З усіх наявних батарей,
за біль дружин, за плач дітей...⁹
Орлята рвуться у політ!¹⁰

(Переклад: 2025)ееееееееееееееееееееееееееее

Із Леоніда Сергєєва

Наречена:
Зійди мерщій з фати, підкидьку божий,
не міг взуття почистити до дна!
А я, дурна, проґавила Серьожу,
там хоч свекруха звір, зате одна.

В цієї – дві сестри, не засумуєш,
та тільки я – не голуб миру теж:
в конторі в нас, якщо ти не лютуєш,
то довго на землі не проживеш!

Жених:
Оце фужер налив мені Вован!
Я випив – й раптом нате, наречена!
Й тепер на шиї маю отакенний
у вигляді метелика аркан!

Але дарма́, я теж не пелюсток,
солідніше її кіло на вісім!
Не лізу до кишень за компромісом,
як щось не так – нокаут, і мовчок!

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
а поцілуйтеся натще́!
Цілуй солодше, Колька, Ірку,
а ми за вас наллєм іще!

Працівниця ЗАГСу:
Любі друзі, ви прийшли за реєстрацією,
чепурні такі, з обличчями схвильованими!
Супроводжені загальною овацією,
звідси підете в життя зареєстрованими!

Підійдіть сюди, будь ласочка, одружувані,
піднесіть до столу свідка, вже налиганого,
розпишіться ось отут і ось отут –
й віднесіть його мерщій, на жаль, обриганого...

Теща (на мотив частівки):
Ваш на вигляд – не того́:
черевики ношені;
на потилиці його –
кудли заяложені!

Свекруха:
Про штиблети – ми мовчим,
а волосся збилося
через те, що поряд з ним
ваша притулилася!

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
тому – цілуйтеся давай!
Один, два, три, чотири... На п’ятірку!
За це – ізнову наливай!

Свідок:
Ми з Колькою... ми змалку...
А Колька... зараз де?...
А Вовка... на рибалку.
А Колька... бозна-де...

Працівниця ЗАГСу:
А тепер, в ознаку вірності подружньої,
обміняйтеся обручками коштовними,
щоб на базисі взаємності потужної
потішатися стосунками любовними.

А якщо, наперекір усім напученням,
у взаєминах стається каламучення,
завітайте у кімнату 35, –
там приймають документи на розлучення...

Наречена:
Каблучка на палець – бичок у ярмі!

Теща:
Кіло сухофруктів, філе пристипоми...

Свекруха:
Закуску всі гості приносять самі,
а що не доп’ють – забираєм додому!

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
не перебити киселем!
Цілуй солодше, Колька, Ірку,
а ми за вас іще наллєм!

Дідусь нареченої (з-під столу):
На палубу, друзі, усі по місцях!
Останній парад наступає!
Не здасться нікому наш гордий «Варяг»,
пощади ніхто не прохає!

(Переклад: 2025)

Із Леоніда Сергєєва

Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС¹.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!

Наліво гості – в жовто-синіх маєчках,
направо ми – в червоних, як завжди.
А на трибунах, настрій підіймаючи,
болільники згуртовують ряди...

В гостей на полі – сильний форвард Панченко,
та в нас є сильний захисник Панов;
у них – потужний пенальтист Іванченко,
зате у нас – голкіпер Іванов.

Арбітр²:
Зайве скаже хтось – так дам пенальті,
за дебати – видалю ураз!
Краще, капітани, не скандальте,
й передайте далі мій наказ!
(Свистить.)

Тренер наших:
Де подівся спортивний кураж?
Ви не граєте зовсім на швидкість!

Тренер їхніх:
Де кинджальних відривів форсаж
й комбінацій мережаних чіткість?!

Коментатор³:
Який момент, який момент,
а ось і перший інцидент!
Який момент, який момент,
а ось і перший інцидент!

Порушник, захисник Панов⁴:
Я взагалі відношення не маю,
він сам спіткнувсь, там горбик на землі,
я зіткнення не дуже пам’ятаю,
бо я підбіг пізніше взагалі...

Арбітр⁵:
Картка жовтесенька,
стерта злегесенька,
бо уживається
геть без обмеження!
Запис у книжечку,
що за підніжечку
мною вчиняється
вам попередження!

Потерпілий, форвард Панченко⁶:
Ой, нога, нога,
Ой, меніск, меніск...
Я ж тепер кульга!
Де наш пенальтист?

Коментатор:
А час у першім таймі вже спливає...
Суддя, мабуть, додасть хвилини дві...
Дивіться, він пенальті призначає!
І бити будуть гості, ти диви!

Голкіпер Іванов:
Лиш би тільки не в «дев’ятку»...
Та й «пане́нка» – теж ганьба...
Нафінтить іще спочатку...
Затаїтися, хіба?..

Пенальтист Іванченко:
Пробити в штангу? Ні, зламаю!
Та і голкіпер там стоїть.
А він дітей та жінку має,
він хоче жити зайву мить...

Пенальтист розбігається, б’є, м’яч влучає в арбітра, арбітр у голкіпера, голкіпер у штангу, а м’яч опиняється на п’ятнадцятому ряді східної трибуни.

(Переклад: 2025)ееееееееееееееееееееееееееееееееееееееее

Із Леоніда Сергєєва

Дійові особи:

• Коментатор Микола Миколайович Озеров²
• Тренер збірної СРСР Віктор Васильович Тихонов³
• Нападник збірної СРСР Борис Михайлов⁴
• Захисник збірної СРСР Валерій Васильєв⁵
• Суддя Йозеф Компалла (ФРН)⁶
• Вболівальники наші
• Вболівальники їхні

Коментатор:
Добрий вечір, наші любі вболівальники!
Налаштовуйте яскравість та контраст.
Тут зібралися хокейні цінувальники...
Я ввімкнутися забув. Тепер – гаразд.

Пригадав сьогодні майже мимоволі я
«Суперсерію»... Як виріс рівень гри!
Як сказав тут мій колега із Монголії:
«Не знайти у вас у про́дажу ікри́».

Вже запівніч⁷ в Омську, Томську та Челябінську,
та не можна пропустити і́гри ці!
На трибунах – просто ніде впасти яблуку,
на арені – наші браві молодці!

Вболівальники їхні:
Хейя, хейя, до-то-го!⁸

Вболівальники наші:
Шайбу, шайбу, хто кого!

Тренер:
Ну, хлопці, – у дію!
за нами – Росія,
велика Росія,
вона не простить!
Болільники мріють,
в парткомі – зариють,
не зрадьте надію!
Суддя вже свистить.

Суддя (убік):
У синіх – десять тисяч на трибунах,
за спиною в червоних – тьми і тьми...
Mein Gott, моя Ніколь⁹ ще надто юна,
щоб сиротою бути між людьми!..

Коментатор:
Шайба вкинута! Пішли в атаку трійкою!
Пас наліво, пас направо, пас назад!..
Ось наш тренер, я для вас його посмикаю:
– А скажіть нам, чи іде в нас гра на лад?

Тренер:
Я мрію лелію:
вперед, за Росію!
(Убік.) Бо знаю Росію:
вона не простить!
Якщо нас нагріють –
мене ж і зариють,
дощенту зариють...
Це хто там свистить?

Суддя (убік):
Штраф п’ять хвилин, не можна аперкотом!..
Mein Gott, яке збіговисько страшне!
Припустимо, я видалю... А потім
десь у куточку видалять мене...

Захисник:
Вдав суддя, що ніби не помітив;
видно, розуміє, що почім!
Нам не треба штрафів та булітів,
самотужки будь-кого повчим!

Коментатор:
Так захищатись можна,
так захищатись – слушно;
звичайно, переможно,
звичайно, відчайдушно!

Іграють наші класно,
атаки гострі дійсно,
все поки що прекрасно,
борня безкомпромісна!

Нападник (важко дихає):
Іще один такий дурний ривок –
і буду в гробі грюкати кістьми...
Немов коняка загнана, я змок,
а він все давить, чорт його візьми!

Захисник:
Ізнов біжать, не бережуть меніски.
Зіткнувся? Не кажіть, що без підстав...
Яка ж гидота – це шотландське віскі!
Мабу́ть, я вчора дійсно перебрав¹⁰...

Коментатор:
Летять на лід ворота, клюшки, краги...
Такий хокей не трібний нам ніяк!¹¹
Я прецедент пригадую Гааги:
арештували там заводіяк!

Наш хлопець, може, надто розпалився,
в азарті гри не стримав свій порив;
але ж він усвідомив, повинився,
і навіть сам носилки прикотив!

Вболівальники їхні:
Хейя! Хейя! Хейя!

Вболівальники наші:
Зуби – на – трофеї!

Тренер:
Ну, хто́ у нас вміє?
Вперед, за Росію!
Вона ж там боліє,
боліє за нас!
Щоб краху не взнати,
лупцюй супостата,
плювати на втрати,
це зоряний час!

Нападник (рубається з хеканням):
Що, утретє в чемпіони вам кортить¹²?
Ні, шановні, ця пожива не для вас!
Лівий крайній, в око вхопиш ти за мить –
і подивимось, я́к бачитимеш пас!

Недарма́ ми тренувалися усмерть!
Всіх зрубаєм, а не пустим до воріт!
А чого отой смугастенький¹³ круть-верть?
Вово¹⁴, вмаж його голівкою об лід!..

Суддя:
Будь ласка, розійдіться, джентльмени!
Ай, боляче, я ж майже без щитків!..
(Убік.) Вони й не обертаються на мене...
Mein Gott, і от навіщо я свистів?

Тренер:
Допхаєм додому –
ухопим дипломи,
подяку парткому,
нові «Жигулі»¹⁵!
Вперед, офіцери,
міліціонери¹⁶,
порвіть вже, холера,
усіх взагалі!

Коментатор:
Інтрига матчу будить інтерес:
увесь майданчик – геть суцільний бій!
А їхня «зірка» – враз за бортом щез...
Це неспортивно, ти ж іще живий!

А все ж – сильніший склад команди наш;
а воротар – який у нас герой!..
Впритул до мене – знов розгардіяш...
Я, хлопці, свій, не бийте!... Ой-ой-ой!..

(Переклад: 2025)ееееееееееееееееееееееееееееееееееееееее

Із Леоніда Сергєєва

Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов¹ – ліричний тенор
• Претендент² – драматичний баритон
• Михайло Таль³ – баритон
• Петра Ліуве́рік⁴ – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
• ЕОМ⁵ ЄС-1035 – бас-буффо
• Василь Алексєєв⁶ – бас-профундо
• Голос по телетайпу – ще профундіше
• Хор дисидентів

Багіо (Філіппіни), матч за звання чемпіона світу із шахів, 1978 рік.

Пролог
Оцей, що справа – це кумир народу,
п’є лиш кефір⁷ у визначний момент!
А зліва – він, без племені, без роду,
з презирливим іменням «пре-тен-дент»...

Напередодні матчу.

Анатолій Карпов (хвилюючись):
Я мушу, й можу я,
    я виграти жадаю!
В Москві я обіцяв
        боротись до кінця!
Але... Але якщо
        зненацька я програ́ю...
О господи! Плесніть
        мені в кефір винця!

Михайло Таль (заспокійливо):
Візьми себе в руки, мій милий!
За тебе – весь БАМ і КамАЗ,
Саяни, Хібіни, Курили,
Донбас, Арзамас та Кузбас!

Претендент (самовпевнено):
Який щеня! Гадає він, що мастер!
Та я його заб’ю, як в сітку м’яч!
Адже в той раз він писявся від щастя,
що Фішер не погодився на матч!

Петра Ліуверік (заспокійливо):
Вікто́ре, легковажити не треба!
Хоч вороги заявлять, певне, скаргу,
нехай раніш подивляться на себе!
А я – зазвала всю «Ананду Маргу»⁸.

Суддя матчу:
Джентльмени,
ви скінчили привітання?
Бо, як на мене,
час почати вже змагання...

Анатолій Карпов (хвилюючись):
О ні, я ручкатись не буду!⁹

Претендент:
Ах ти, маленьке, зле гадя!
Я розчавлю тебе, паскуду!

Анатолій Карпов:
Суддя дочув це?! Де суддя?..

Михайло Таль (заспокійливо):
Заспокойся, милий мій,
хай собі злоститься далі!
Алексєєв Вася – в залі,
й не гадя ти вже, а змій!

Претендент (знітившись, сьорбає кефір зі склянки чемпіона в явно провокаційних цілях):
Протест! Протест!
Тут смак вина відвертий!
Потрібний тест!
Зовіть сюди експерта!

Василь Алексєєв (із залу, добродушно):
Що́ там пи́снув претендент?
Заекспертизу́ю вмент!

Той, хто Толі хоч торкнеться –
він зі мною обійметься,
ну, й помре перегодя...

Претендент:
Суддя дочув це?! Де суддя?..

Тропічна ніч над Багіо. Номер чемпіона світу. Домашній аналіз відкладеної 31 партії.

Анатолій Карпов (хвилюючись):
Вже північ! Я не бачу порятунку!
Оцей пішак триклятий на є3!
За цілий день – один кефір у шлунку!
Капець, немає потягу до гри!

Михайло Таль (заспокійливо):
Мій хлопчику, розслабся,
заїж кефір борщем,
або на шніцель звабся...
(Убік.)
Вмикайте Е-О-еМ.

ЕОМ ЄС-1035 (погудівши):
Спасіння ніт.
Фізкульт-привіт!

Саяни, Хібіни, Курили, Донбас, Арзамас та Кузбас:
Уже 5:5...
Їть вашу мать!

Ніч перед 32 партією. Котедж претендента.

Хор дисидентів (радісно):
Завтра буде чемпіоном
Віктор Львович дорогий!
А Вітя, Вітя, Вітя,
а Вітя, Вітя, Вітя,
завтра буде чемпіоном
Віктор Львович дорогий!

Претендент (самовпевнено):
У мене є на завтра хитрий хід:
пожертвую ферзя у мітельшпілі;
шукатиме, які́ у мене цілі,
і втрапить у цейтнот цей дармоїд!

В цей час Вася Алексєєв на вулиці.

Василь Алексєєв (добродушно):
Ти, дурнику, з базукою на мене?
Дивися, я в’яжу її вузлом... (Б’ється.)
Вони були одної шайки члени:
один, два, три... п’ятнадцять загалом.

Ми́ршава якась команда –
вся ця Марга, чи Ананда...
Вранці, певне, їх зберуть,
відвезуть в останню путь...

32 партія. Дебют.

Анатолій Карпов (хвилюючись):
є2 на є4...

Претендент (самовпевнено):
А мій пішак – d6!

Анатолій Карпов:
Тоді – на d4...

Претендент:
А ось і кінь f6!

Анатолій Карпов:
Ну, кінь c3...

Претендент:
                   g6 – і хоч не вір в це!

Анатолій Карпов:
Ага! Я знав, що буде «захист Пірца»¹⁰!..

Мітельшпіль.

Анатолій Карпов (хвилюючись):
Мабу́ть, зробити варто рокіровку...

Претендент (самовпевнено):
Тобі уже пора шукати сховку!¹¹
Отак і знай!
(Ставить ферзя під бій.)

Анатолій Карпов:
Ай!

Ендшпіль. Карпов думає десяту годину¹².

Анатолій Карпов:
Під бій поставив він ферзя,
а «з’їсти» – самогубство, може?..
Я б з’їв соленого язя...
І хто ж мені тут допоможе?..

Залишається 10 секунд до падіння прапорця.

Голос по телетайпу:
Політбюро – за те, щоб «хвать».

Анатолій Карпов:
Беру, беру!

Претендент:
Ой, я помру!..

Хор дисидентів:
Їть вашу мать!

(Переклад: 2025)ееееееееееееееее

Із Іллі Еренбурга (1891-1967)

Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,

і є душа – іще не скорена,
і є земля, що має знов
доконче бути відборонена,
солена й тепла, ніби кров.

(2026)

Із Леоніда Сергєєва

Дійові особи:
• Режисер
• Оператор
• Головний герой
• Головна героїня
• Дівчина з хлопавкою
• Директор фільму
• Сітчастий пітон Вова довжиною 14 м 8 см

Режисер:
Так, тепер знімаєм сцену в бані...
Дівчино, нарешті, киньте таз!
Все одно на повному екрані
буде не видати в кадрі вас!..

Тут не палять, діду із портфелем!
Ви прокоптите зелений фон!..
Дайте хтось там хлопцю духопелик:
спати в ході зйомок – моветон!

Оператор:
Я не бачу вуха у героя,
дайте ж вухо повністю анфас!..
Хай їм біс, де взялися ці троє?
Будемо знімати п’ятий раз!

Дівчина з хлопавкою (скоромовкою):
Сцена в бані, дубль... Хрясь!!!

Головний герой (томно):
Приклейте вус мені,
        доросліш бути маю!
І замшевий піджак
        добудьте поновіш!..
Ну, добре, я готов...
        – Маріє, знемагаю!
Прийди, скоріш прийди,
        зігрій мене та втіш!

Режисер:
Момент, один момент:
        оце ви упороли!
Вона ж бо на даху
        сидить вже п’ять годин!
Давайте поніжніш,
        й тримайтесь в рамках ролі,
мовляв, Марійко, злазь,
        та й сядемо під тин...

Героиня (томно):
Навіщо тин? Привабніш – отоманка,
фіранка та прочинене вікно...

Режисер:
Все ясно... У масовці! Громадянко!
А ну, мерщій збирайте доміно!

Оператор:
Ви можете до ночі тут кричати,
але я плівку витратив уже!

Режисер:
Ні, я його зали́шу без зарплати!
І піде геть в само́му негліже!..

Вбігає Директор фільму.

Директор фільму:
Здобув, здобув! Ваги живої – тонна!

Режисер:
Здобув – чого?

Директор фільму:
                          Сітча́стого пітона!

Режисер:
З яких причин?!

Директор фільму:
А ось і він!

Чути тупанину втікаючої масовки.

Дівчина з хлопавкою (скоромовкою):
Сцена в джунглях, дубль... Дзинь!!!

Сітчастий пітон Вова:
Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш...

Головний герой:
Куди ж ви всі, куди? Хіба якась поломка?..

Режисер:
Стояти! Всі назад! Не рухатися! Зйомка!
Герою, більше пристрасті у очі!

Сітчастий пітон Вова:
Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш...

Головний герой:
На шию давить... Тіло як чуже...

Оператор:
Ви можете кричати тут до ночі,
та плівка вся скінчилася уже!

(2025)оооо-о-о-о-о!

Із Леоніда Сергєєва

Я́кось раз, лежу в лікарні
(впав на мене стос каністр).
Й раптом чую вісті гарні:
приїздить прем’єр-міністр!

Тут набігла тьма народу,
розпочавсь ажіотаж.
Санітар Степан як воду
пив C₂H₅OH.

Непитущий рентгенолог,
з’ївши фенобарбітал,
малював русалок голих
й чоловічий причандал.

Туалети стали чисті,
і на видих, і на вдих.
П’ять досвідчених чекістів
закосили під слабих.

Стражі вищого ґатунку,
персонажі древніх саг!
Он, лягли по стійці струнко
з кулеметами в трусах...

Варта... Зброя... Параноя...
Ми шикуємось мерщій.
Тарганів палатних двоє
разом з нами стали в стрій...

Ось і він! В нас віру сіє:
«Так, в бюджеті є діра,
та живе іще Росія!»
Ми у відповідь: «Ура!»

Він: «Без нанотехнологій...»
Ми: «Та й дійсно, аж ніяк!»
Він: «Турботи та тривоги...»
Ми: «Не треба натощак!»

Він: «Корупція ізнову...»
Ми: «Ти тільки укажи!»
Він: «Задовга добудова...»
Ми: «Але ж і не бомжі...»

Самознищились бацили.
Санітар Степан затих.
Таргани десь полетіли, –
кри́ла виросли у них.

Головлікар, повний вражень, –
спіч у відповідь: «Мерсі!
Та за цю зарплату, – каже, –
ляжемо кістьми усі!

Нам би тільки – трошки грантів,
й лишимо́ся на плаву!..»
Потім двоє ампутантів
проспівали про Москву.

Дав прем’єр поради цінні,
на обід дали лангет.
Як анонс про дальші зміни,
знов забився туалет.

Рано всі пішли в палати,
і до ранку – ні шелесь...
Й повернулись тарганята,
загубивши кри́ла десь.

(2025)

Із Леоніда Сергєєва

В якій ненависті горілку п’є на сонці
шахтар, комп’ютерник, розклеювач афіш!
І те, що, нібито, вона виводить стронцій,
її не робить прохолодніш чи смачніш.

В зеніті буйствує загрозливе світило.
Ті, що наважились, прохають: «Не дивись!»
Ковток, іще... І перерізуюча сила
б’є прямо в куприк зверху вниз, і ще кудись.

Дрижать коліна, підіймається нудота,
і мізки м’якшають від цього відчуття,
але вражає, що унутрішня бридота
урівноважена бридотою буття.

І вже байдужки, я́к ся має селезінка,
і все одно, хто́ в Білім домі, хто́ в Кремлі.
І рейки б’ють об лису голову так дзвінко,
й щури закі́нчились уже на кораблі.

І понеділок починається в суботу,
і праці вільної міцнішає могуть...
...На сонці випивка – не втіха, а робота;
на жаль, за неї зарплатню не видають.

(2025)

Із Леоніда Сергєєва

Мадам з товстим... пакунком! Та не ви,
а бабка, що вмостилася он скраю.
Глуха, матусю? Й ніс, як у сови...
Чвалай сюди, я місце уступаю.

А всім, дивлюсь, байду́же зазвичай,
що жінка з багажем стоїть на східці.
Гей, лисий, ти читати припиняй,
ти у трамваї, а не у пивниці!

Стоїш, пенсіонере? Ти не стій,
візьми багаж, – взірець хай бачать діти.
Гей, лисий, прибирай журнал мерщій,
не прикидайсь, що бабки не помітив!

Сидять. Мовчать. Думками бозна-де.
А де ж та совість, контролер ваш кращий?..
Чого сиджу? Так бабка щось не йде.
Я ж місце не лишу напризволяще...

Бабусю, стій! Дивися, хтось встає!
Сідай, стара, ось місце уступилось...
Злякалися? Отож воно і є,
бо ми такі, завжди́ – за справедливість.

(2025)

Із Леоніда Сергєєва

Навколо калюжечки спирту сирого
сидять таргани В’ячеслав та Серьога,
і перший, відомий між друзів як Слава,
кумпана по вусиках гладить ласкаво:

– Ну що ти, Серього! Не бачу причини!
Чого ти трясешся? Вгамуйсь, козачино!
Так буде завжди – й не ховайсь у невірі! –
допоки на світі живуть різні звірі...

А другий тарган, на імення Серьога,
давно вже не вірить ні в дідька, ні в бога,
він п’є дихлофос із осколка балона,
і це бадьорить таргана-чемпіона:

– Славухо, не треба! Я все розумію.
Тому, може, й здався зеленому змію.
Мені, може, прикро за нашу квартиру!
Й за весь білий світ оцей, кажучи щиро!

Бо скільки живе по кутках паразитів!
І тих, що постійно, і тих, що в транзиті.
І всі вони крадуть, від них – вся розруха!
«Ну, все, розійшовся!» – подумав Славуха.

Серьога іще відсьорбнув дихлофосу:
– Блощиць – не виношу! Вони кровососи!
Казав їм: «Ви залишки мали б здавати,
тоді б ви вважались по крові співбрати!»

Та ці упирі – як води в рот набрали.
Їй-богу, втопив би у дезінсекталі!
Бо кров можна пити в людей безкінечно,
та треба ж – із приязню, тепло й сердечно!

А клята зараза, розносник зарази?
Ух, кри́ла б мені – так і збив би відразу!
Дзижчить без кінця синантропна ця муха,
причім – поціляє навмисно у вуха!

Виточує шашіль всі меблі до стружки,
хоч експорт, хоч імпорт – йому це байдужки;
а міль над текстилем із вовни глумиться,
над нашим, над західним, – їй без різниці...

Серьога сварився і лапками дри́ґав,
кричав, що покаже усім цим ханигам,
що зніме з усіх довгоносиків скальпи
і враз відірве павукам педипальпи...

І, взявши горілий сірник як дрючину,
на кишла блошині в атаку він ринув;
та том невідомо якого видання
вчавив у шпалери співця покаяння.

Він був незлий таки тарган!
Він був незлий таки тарган!!
Він був незлий таки тарган!!!
Він був незлий... Але – тарган.

(2025)

Із Леоніда Сергєєва

Обійму Наталію
за об’ємну талію:
«Давай, – скажу, – Наталіє,
махнемо́ в Анталію!»

Мою долоню з талії
скидує Наталія,
каже: «Фі – Анталія,
хочу до Італії!

Бо у тій Анталії –
наче на вокзалі я,
навкруг – чужі реалії,
і чманію далі я...»

Але твердіше сталі я,
тож кажу: «Наталіє!
Чого ти, як фекалія,
ганиш ту Анталію?

В тебе, вибач, талія –
вже не для Італії,
тож міркуй, Наталіє,
швидше про Анталію!..»

...А ну́ її, каналію,
покличу краще Галю я:
хоч і ширша талія,
та згодна й на Анталію!

(2025)

Із Леоніда Сергєєва

– Четвертий, Четвертий, як чути? Я – П’ятий!
Не спати на чатах! Пароль – «тридцять три».
Прийнято?.. До вітру – о пів на дев’яту!
Ніяк не раніше! Прийом! Повтори!

– Так точно, о пів на дев’яту – до вітру.
Прийняв без спотворень: пароль – «тридцять сім»...
– В журналі сполучень – всі записи витри,
вони ж бо секретні...
– А я його з’їм.

– Дев’ятий, я – Сокіл! Відстежую небо.
У небі все чисто, є тільки літак.
– Не чую вас, Сокіл! Дивіться як треба:
все чисто, це точно?
– Гадаю, що так.

– Десятий, я – Восьмий! Де наші банани?
Чекаємо зранку, бананів нема...
– Бананів не буде, бананники п’яні!
Середніх калібрів – є тільки хурма.

– Сто-другий! Навіщо прислали снаряди?
Я в рапорті вчора прохав огірки!
Які? Будь-які! Вітамінів заради!
Інакше ми всі тут сконаєм таки!

– Дві-тищі-півста, я – Сім-тищ-із-нулями!
Тут кнопок до біса, натиснути щось?
– Зажди! І, до речі: твій пульт – це той са́мий?..
Пильнуй, щоб нікому чогось не здалось!

– На днях Тридцять-шостий став першим по шашках!
(А от тридцять сьомий – це «трійок» тріумф...)
– А я – Тридцять-восьмий, йдемо по фісташки.
– Нівроку вам, хлопці! Вітає Гурзуф!

– Я – Корінь-квадратний–із–дві–по–нуль–вісім!
У Сьомого в схемі – по-моєму, брак:
пускає мастило та стравлює кисень.
Я – Корінь-квадратний!..
– Ти – круглий штурпак.

А Сьомого – в ро́збір, тихцем, без параду;
діоди – для різних поважних людей,
здорові ще о́ргани – о́рганам влади,
медалі та зуби – на стенд у музей.

– Zweihundert, Zweihundert! Покришкін am Himmel!
– Сім-тищ-із-нулями, ти що там натис?!
– Диви, і для тебе знайти можна стимул...
Ти там обережніш, не падай униз!

– Я – Перший, я – Перший. А що тут такеє?
Розмови, дебати... Парламент, либонь?
– В каналі – Нуль-нульний. І я ж – на дисплеї...
Все це́ – не насправді... не справді... Вогонь!

(2025)

День через день,
Уже котрий вік
Десь на горі в Бескидах жив собі чоловік,
І всі знали, що він - бамбула,
Найдурніший з усіх бамбул,
Одні кажуть - він був лемко,
Інші -...

Гуцул на горі
Бачить Сонце вві сні
І, заплющивши очі,
Співає пісні.

Жив - не тужив,
Росу їв і пив,
Коли хтось до нього приходив - він йому ворожив,
По горах за вітром бігав,
Капелюхом хмари ловив,
І знали всі : в нього з'їхала стріха,
Бо -...

Гуцул на горі
Бачить Землю в огні
І свої дурнуваті
Співає пісні.

День через день,
Уже котрий вік
Десь на горі в Бескидах жив собі чоловік,
Він ходив по своїх полонинах
І чув, як росте трава,
Над ним сміялася кожна дитина,
Бо ....

Гуцул на горі
Бачить те, що нема,
І пісні для людей
Він співа задарма.


...Над ним сміялись - йому ж байдуже,
І вітав усмішкою всіх,
Навіть тих, хто його паплюжив,
(Навіть тих.)

Та гуцул на горі
Якось вмер навесні,
І тепер вже ніхто
Не співає пісні...

13-06-2008

Із Леоніда Сергєєва

На уроці географії
        мапа є із Батьківщиною.
Хоч масштаб у неї зменшений,
        а займає всю стіну!
І розказує учителька
        із натхненністю незмінною
про країну намальовану
        та про велич видатну.
       
Ось ліси її – зеленкою,
        рі́ки – сіточкою синьою,
го́ри кольору брунатного
        так і рвуться в небеса...
Весь цей простір різноколірний
        називається Росією.
Це Вітчизна наша, ді́тоньки,
        наша гордість та краса!

І на всій цій території –
        за колючими парканами,
неприпнутий, розконвоєний,
        у відсутності виго́д
зі своїми цуценятами
        ходить-бродить неприкаяний
з перебитою хребтиною
        звір, якого звуть «народ».

А у нього – очі жадібні,
        зуби ламані й загострені,
лапи – сильні, та скарлючені,
        загрібати можуть лиш.
І, блукаючи розгублено
        між трьома сухими соснами,
він постійно матір згадує,
        все нестямніш та гучніш!

Він впихається в загінчики,
        де, в грязюці майже тонучи,
всі і родяться, і старяться,
        і знаходять свій угав.
А на найтовстішім дереві
        є в наявності загоничі,
щоб народ не єрепенився
        і не більш ніж слід ричав.
       
І якщо у когось вирветься:
        як, мовляв, нам гидко, божечки! –
тут вони і злазять з дерева,
        й цей лікують закидон...
Й потім знову, ще настирніше,
        балалаєчки та ложечки
через всі віщальні засоби
        на народ наводять сон.

І витоптує населення
        простір мапи вітчизня́ної,
навіть хто на куксах – вештають,
        вигнані утришия.
А учителька-розумниця
        кожне слово відчеканює,
і навіщось географія,
        і такий маленький я...

(2025)

Із Леоніда Сергєєва

А першими зникнуть опасисті, –
не тому́, що багато їдять,
а тому, що вони – опасисті,
і їх відразу з’їдять.

Руді́ повиводяться другими.
Що вдієш? Така напасть.
Не те, що б вважались злодюгами,
а просто – не наша масть.

За ними повищезнуть гомики,
та й педики заразом:
для нашої економіки
розводити їх – не резон.

Парадом гайнуть воїни,
вітатимуть їх м’ясники,
бо кусні, уже розкроєні,
на юшку згодяться таки.

Тихцем заберуться ідейні,
точніш, їх усіх заберуть;
й оскільки вони – ідейні,
без галасу десь перемруть.

А з галасом підуть – дурники,
по-п’яному, надурняк;
їм виділять полк із дудками
і цілий автобусний парк.

Й ще безліч аборигенів
розчиняться вдалечині;
і мудро примружиться геній
зі знімка на білій стіні...

Та поки – живем не при капостях,
йдемо і співаємо в такт!
...А все ж таки – шко́да опасистих,
яким не вціліти ніяк.

(2025)

Із Леоніда Сергєєва

При прольоті на фанері над Парижем
ми не плюнемо униз, хоч і кортить,
а сплануємо з поривом вітру свіжим
та послухаємо, що́ народ триндить.

А народ внизу – не плужить і не сіє,
а базікає, невдатний у війні:
«На фанері – це, немовби, із Росії...
А не плюнули – так, нібито, і ні...»

Парижани, погуляйте на пленері,
в нас ще іншої турботи повний рот.
Загинаємо куточок на фанері –
і виконуємо хвацько розворот.

Повертаємось, й на серці веселіше,
бо в держави є міцний фанерний щит!
Парижани, ви чекайте нас пізніше, –
півціни дамо за все вам, і привіт!

(2025)

Із Йосипа Бродського (1940-1996)

1

Закі́нчивши всі іспити, вона
в суботу в гості запросила друга.
Смеркалось, і заку́пореним туго
здавався глек червоного вина.

Неділя почалася не всуху,
і гість, так-сяк просунувшись помежи
стільців скрипучих, не забув одежі
на ледь у стінку вбитому цвяху.

Вона, дотягшись вільно до стола,
у рот плеснула рештки із бокала.
В квартирі сонна тиша ще була.
Вона у ванні з піною лежала,

довірившись облупленому дну,
і порожнеча з милом діловито
повзла у неї крізь іще одну
відтулину для спізнавання світу.

2

У дверях він помітив, що рука
закаляна; запхавши по-хлопчачи
її в кишеню, він почув, як здача
з вина плеснула в надрах піджака.

Вода, ллючись із деренчливих труб,
несла бички та сірникові цурки.
Він цвях згадав, і цівку штукатурки,
і спотання з його набряклих губ

злетіло слово (хоч його усі
чували, неможливе фіксування).
Й якби тут не під’їхало таксі,
він остовпів би сам від здивування.

Він роздягавсь, вернувшися з гостей,
і поглядом обходив обережно
свій власний ключ до багатьох дверей,
чий перший оберт був такий бентежний.

уоеауоеауоеауоеа(2025)

Із Олександра Пушкіна. Досі не перекладалося.

1.
Ось, перешедши міст Кокушкін²,
уперши дупу в парапет,
з мосьє Онєгіним сам Пушкін
стоїть, дивіться, тет-а-тет.

Не удостоюючи зглядом
твердиню влади, цей гордій
вмостився до фортеці³ задом...
Не плюй в криницю, милий мій.

2.
Пупок просвічує зухвало,
назовні цицька – втішна мить!
Тетяна папірець зібгала,
бо в неї черево болить.

Вона прокинулась на зірку, –
відради не було вві снах, –
й мерщій подерла на підтирку,
звичайно, «Невський Альманах».


(2025)