Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Пісня порожньої веранди
"Not with a bang but a whimper"*
T.S.Eliot
Березень збіг, і пустий мій сад.Птах старий, на купину сядь:
ба, і день кущу опостінь
тільки і дав, що тінь.
Буцім і тих не було шести
літ, коли він любив цвісти;
ніби майбутнє тим, хто нагий,
знак подає благий.
Чи, на минущому ворожій,
у наготі небесам чужий,
він, що квіту не вартий свіч –
витвір уваги віч.
Відаю сам я не гірш усіх:
гірко корити нетяг. Та гріх
так оголяти жахний суціль
струп, щоб відчути біль.
Я б його ганив і сам, але
птасі божій кудись не зле
сісти і не смішить крука;
доля обох така.
Птах у літах і безлиста віть
дотиків чулі: обом хрустить.
Щодо взаємин, якщо всерйоз,
хруст – їх апофеоз.
Те, що співало, буяло в квіт,
стало тим, об чім і жаліть
годі помоги, і, далебі,
бідкатися собі.
Гірко казати, куди на пси
те, чиїм таланом краси
красився досі осмути час,
збігло раніше нас.
Схоже, предмети і риси їх
часом натхненніші нас самих,
як і вречевлена навмання
маній їх маячня.
Жах при кінці видає жага –
хапати більше від пирога
всяка річ на землі спішить,
чим дозволяє мить.
Світло сліпить. У слові – лжа.
Спрага висотує. Жах лиша
опік, як пекло, своїм огнем
над календарним днем.
Ліпше не йняти своїм очам,
як і устам. Позаяк і Сам
Бог, обіцяючи Страшний Суд,
нас покарав і тут.
Так упроваджують той устав
чину речей, супроти підстав
волити долям, що він глумив,
власне, і підмінив.
Кидай куща свого, птах в літах.
Не на твоїх, а моїх устах
пісня тепер, і суцвіть ясу
в пригоршні я несу.
Неоковирний під райську сінь
пір’ям ти, буцім на воду сів.
От і лапок твоїх танок
млявіш чіпких гілок.
Можеш летіти собі у тьму.
Я твоє місце умить займу.
Легко корити живих істот
тим, хто не знав пустот.
Стін чотирьох позаяк чуже,
збігле, лишає життя лише
ніші порожні, і нас гнітить
їх нестерпимий вид.
Знаю, що маю такий-сякий
голос, до співанок занизький.
Ба, і поталою вуха, звук
ліпше безмовних мук.
Світ, як і гине, то гине без
грому і гуготу; паче не з
відома тихої у сліпій
вірі своїй, мольбі.
В танці вогню і трощі льодів,
світу тоді кінець поготів,
щойно і пісня, – як не гірка,
вища в ноті й дзвінка.
* Не вибух, але схлипування (англ.) ("The Hollow Men".)
----------------
Иосиф Бродский
Песня пустой веранды
Not with a bang but a whimper.*
T.S.Eliot
Март на исходе, и сад мой пуст.
Старая птица, сядь на куст,
у которого в этот день
только и есть, что тень.
Будто и не было тех шести
лет, когда он любил цвести;
то есть грядущее тем, что наг,
делает ясный знак.
Или, былому в противовес,
гол до земли, но и чужд небес,
он, чьи ветви на этот раз -
лишь достиженье глаз.
Знаю и сам я не хуже всех:
грех осуждать нищету. Но грех
так обнажать - поперек и вдоль -
язвы, чтоб вызвать боль.
Я бы и сам его проклял, но
где-то птице пора давно
сесть, чтоб не смешить ворон;
пусть это будет он.
Старая птица и голый куст,
соприкасаясь, рождают хруст.
И, если это принять всерьез,
это - апофеоз.
То, что цвело и любило петь,
стало тем, что нельзя терпеть
без состраданья - не к их судьбе,
но к самому себе.
Грустно смотреть, как, сыграв отбой,
то, что было самой судьбой
призвано скрасить последний час,
меняется раньше нас.
То есть предметы и свойства их
одушевленнее нас самих.
Всюду сквозит одержимость тел
манией личных дел.
В силу того, что конец страшит,
каждая вещь на земле спешит
больше вкусить от своих ковриг,
чем позволяет миг.
Свет - ослепляет. И слово - лжет.
Страсть утомляет. А горе - жжет,
ибо страданье - примат огня
над единицей дня.
Лучше не верить своим глазам
да и устам. Оттого что Сам
Бог, предваряя Свой Страшный Суд,
жаждет казнить нас тут.
Так и рождается тот устав,
что позволяет, предметам дав
распоряжаться своей судьбой,
их заменять собой.
Старая птица, покинь свой куст.
Стану отныне посредством уст
петь за тебя, и за куст цвести
буду за счет горсти.
Так изменились твои черты,
что будто на воду села ты,
лапки твои на вид мертвей
цепких нагих ветвей.
Можешь спокойно лететь во тьму.
Встану и место твое займу.
Этот поступок осудит тот,
кто не встречал пустот.
Ибо, чужда четырем стенам,
жизнь, отступая, бросает нам
полые формы, и нас язвит
их нестерпимый вид.
Знаю, что голос мой во сто раз
хуже, чем твой - пусть и низкий глас.
Но даже режущий ухо звук
лучше безмолвных мук.
Мир если гибнет, то гибнет без
грома и лязга; но также не с
робкой, прощающей грех слепой
веры в него, мольбой.
В пляске огня, под напором льда
подлинный мира конец - когда
песня, которая всем горчит,
выше нотой звучит.
1966
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)