Новорічної ночі причалапав до моєї світлиці кум Зінько з ножицями для стрижки вовни під пахвою. Ми з жінкою щойно накрили стола, причепурилися відповідно, я пропилососив дідуха та вдягнув вишиванку
- Куме, що сталося,- питаю його, острашливо поглядаючи на ріжучий предмет.
- Сьогодні хочу долучитися до Божого племені. Потрібна допомога.
- Яка саме?
- Мушу виконати обряд обрізання крайньої плоті, як це зробив Ісус Христос.
Жінка ахнулв, сіла на ослінчика і прикрила очі рукою. Не цього вона очікувала такої урочистої ночі. Сьогодні ж бо,. 6-й день Коляди. Ніч з вечора 31 грудня до ранку 1 січня – Весілля Маланки і Велеса. Святвечір, Щедра кутя. З настанням сутінок очікувала на ватаги ряджених щедрувальників з музиками.
- А, може, просто вип'єш чарку наливки, закусиш вареником у сметані і себе не калічитимеш?- пропоную кумові.- На ось, випий для укріплення нервів,- і простягую йому кухлика зі слив'янкою.
- Нє, ріжте. Інакше не піду.
Жінка моя - берегиня, чудодійна знахурка. Вельми любить позубоскалити, але цього разу віднеслася до пропозиції практично, як професіонал.
- Зіновію,тобі з анестезією чи без?
- З анестезією. Місце надто чутливе, можу заплакати.
- Так Ісусові обрізали без анестезії.
- Він - Бог. Усе стерпить. А я трохи того, боюся.
- Гаразд,- одказує супружниця.- Тоді з тебе десять тисяч. Гроші вперед.
- А чому так дорого?
- Ліки нині вельми дорогі, плюс допоміжні препарати. Та й роботу асистента оплачувати потрібно.
- А хто асистент?
- Я! - ревнув кумові на вухо.- Чи ти думаєш, що жінка буде твої причандали тримати під час ампутації?
Зажурився Зіновій, звісив носа на плече, тяжко думає. Потім тихо каже:
- А якщо без анестезії?
- П'ять тисяч,- одказує жінка.- Але, боюся, що ти не витримаєш, гигнеш у моїй хаті від болю і страху. Ти ж пенсіонер, серце слабке.
Зіновій став, як повапнена стіна, правиця несамохіть почала накладати хрести на грішне тіло. І так шпарко, що у мене аж замиготіло в очах
- А можна зробити так, аби я не бачив цього божественного процесу?
- Звісно,- одказує дружина.- Відгородимо те, що нижче пупа шторкою з простирадла. Але за простирадло ще двісті гривень. Потім забереш її з собою, буде до кінця віку нагадувати про цю урочисту подію.
- Немає у мене таких грошей,- прошепотів згорьований кум. Пенсія маленька, три тисячі з хвостиком. А тут десять!
- А жінка твоя, баба Чикилдиха, знає, що ти надумав?
- Та хіба ж я навіжений про таке розповідати? Ще поб'є кочергою.
- То, може, від гріха подалі?- питає дружина.- Нащо псувати настрій своїй душевній половинці? Ти ж після цієї операції на рік станеш недієздатним каплуном. А, може, й на усе життя,- погрозливо прогарчала моя берегиня і люто блимнула на Зіновія.
- Це ж чому?
- Ножиці, які ти оце приніс - криві, іржаві та валялися десь у курнику. Отже, інфекція забезпечена. Ти знаєш, що буває, коли покопирсатися у плоті брудними інструментами?
- Ні! - ошелешено бекнув кум.
- Так знай: спочатку кабака розпухне, стане як диня.. А потім почнеться сепсис... і конвульсії...
Кум закотив очі під лоба і як лантух з картоплею беркицьнувся на долівку.
Під рукою нашатиру не було, тож дав хутенько йому нюхнути мою стару, погризену мишвою шкарпетку. А як хлопак очуняв, то прорік:
- Може, зробите обрізання своїм інструментом, стерильним?
- Гаразд,- одказую, Зняв з килима козацького ятагана з півтораметровим лезом і махнув залізякою перед його носом.
Зіновій гикнув і впав снопом на руки моїй супружниці Не мужик, а якась надчутлива молода поетеса, чесне слово!
Цього разу родич лежав хвилин з десять, аж каша гречана почала загусати. А їсти хотілося - страх!
А кум не вгавав:
- Може, підкажете якийсь економ-варіант?
- Є варіант, перпективний і надійний як смерть. От тільки набагато дорожчий.
- Який? - пробелькотів кум.
- Можеш зробити цей ритуал у Мойші Кацманзона, равина нашого. Більш того, це буде не просто хірургія, а ритуальне священнодійство, з піснями та відповідними молитвами. Мойша забезпечить захід хором вірян, ось тому ціна підскочить до п'ятдесяти тисяч.
Кум заплакав. А я подумав, що релігійні забобони штовхають людей на неадекватні вчинки, наслідки яких передбачити неможливо.
- Куме,- кажу родичеві,- будь поміркованим. Раджу тобі святкувати річницю з дня народження Степана Бандери. Це був чоловік шанований усією нацією, , боровся за незалежність України, його кожен українець знає. І різати свою плоть, аби здаватися прихильником якогось бога непотрібно. І жінка не сваритиметься, що ти процвиндрив купу грошей на нерозумні забаганки.
Пішов кум цілий та з нерозтраченою пенсією, тіко трохи зажурений. Шоб так не переживав, то всухув йому тихцем за полу кожуха недопиту пляшку зі слив'янкою.
А під нашими вікнами зібрався гурт колядників. Ряджені парубки завели звичну для кожного українця пісню, дівчата підхопили:

Наша Миланка качура пасла,
Заким вечірня зоря не згасла.
А як вечірня зоря згасла,
Наша Миланка качура напасла.
А дівчата продовжили:

Ой та учора ізвечора
Пасла Миланка два качура.
Ой пасла, пасла, загубила,
Ішла додому, заблудила.
Ой приблудила в чисте поле,
А там Василько конем оре. ..

В ролі Маланки, цьогоріч була молода, щаслива дружина Остапа Наливайченка, і така гарна, шо йой!, Щічки підмальовані соком буряка, а сама пахтіла спілими вишнями. Не думаю, що її чоловікові хотілося коли-небудь, робити обтинання кузьки. А якщо б і хотілося, то жінка швидко б йому виправила роги. Чи саму кузьку. Я так гадаю.
А у вас не виникає бажання святкувати обрізання плоті і самому провернути подібну штукенцію? Якщо виникає, то дам у приваті номер телефону, домовимося. Шабля у мене гостра, а гроші потрібні. Хочу шубу шиншилову жінці справити. Але моїй дружині не кажіть, бо вона дипломований хірург, а я підпільний фрілансер, тілько вчуся на медбрата-коновала.
То хто перший у черзі, га?
02.02.2023р.

.

З'їдять мене християни на Різдво. І не подавляться. Разом з кістками. З лапатих вух та рила зварять холодець, обсмаленого хвоста зжують під пиво, з вительбушених кишок нароблять ковбас, а печінку підсмажать. Навіть серцем не погребують: зварять, перекрутять через м'ясорубку і пустять на млинці. І кров святу вицідять на кров'янку. Отака от християнська любов до ближнього і до дальнього. А я ж душа жива, мені теж болить, коли ріжуть. Та люди не зважають, коли ми конаємо під їхніми швайками, коли наші крики тривожать усе село. А перед тим, як зарізати - годують усім, що під руку підвернеться.
У віруючих завжли слова розходяться з ділом. Навіть у дрібницях.
Ми тут, у сарайчику якось гомоніли з моїми братами по нещастю про життя-буття. І дійшли невтішного висновку: люди - це чорні кровожерні демони, які знищують усе живе.
Кріль Єнох питає:
- Савко, от скажи, чому люди протоплюють узимку свої хати щодня, а ми сидимо в холодних клітях та сажах? За що нам такі муки?
- Бо думають тільки про себе,- одказує корівка Лиска.
- Але ж у Святому письмі написано...
- Святе письмо писане для людей,- прогавкав пес Барух.- Якби воно стосувалося усіх живих створінь, то людей би не стало. Занадто вони зажерливі.
- То, давайте бунт піднімемо! - закудкудахтав півень Яків.
- Будемо наполягати, аби нас хоч у лютий мороз пускали до світлиці погрітися,- загелґотала гуска Варвара.
- Цього мало! - ревнула корова Єва.- Поставимо ультиматум: або з нас знімають усі ланцюги та випускають на волю, або розвалимо господарю і хлів, і хату!
- Правильно-о-о! - заволала уся братія. - Годі з нас знущатися!
А під хлівом крутився син господаря, дуже сердешний хлопак, підслухав розмову нещасних створінь, розчулився і...відкрив ворота.
Першою з темряви вистрибнула коза Аглая, за нею индик Лопуцько, і пішло-поїхало!
Баран Гепало з розгону бахнув рогами у хвіртку і та відлетіла аж на протилежний бік вулиці Непорочної , під Степанидин паркан. Кинулася уся живність у пролом і чкурнула вулицею до Божого храму. А там якраз піп Онуфрій святкову літургію вів, читав тропарі.
Курка Хвеська з виводком скочила на аналой і як закудкудахтає:
- Відсьогодні не дамо себе вбивати та їсти супостатам! Ми живі душі, праведні. Самі себе люди, ріжте та жуйте! А нас - зась!
Бичок та баранець настовбурчили роги на попа, гусаки люто зашипіли на богомольців, а коза Аглая штрикнула розгубленого вітця Онуфрія рогами у м'якушки.
- Але ж,- пробелькотів священник,- Бог сказав, щоб ми над вами владарювали!
- Так владарюцте! - ревнув бугай Бацила.- Беріть податки: молоко, яйця, пір'я, вовну. Але дерти нас - ніззя!
Баба Степанида охнула і впала на підлогу, у молодухи Хвеськи почалися передчасні пологи, а сільський голова, затинаючись від страху, засунув чуприну під Онуфрієфу єпітрахіль.
А тим часом, всіма курниками та сажами села пішов поголос про повстання. Домашня худоба селян з диким вереском та криками теж рвонула до церковки...
Не лякайтеся, шановні читачі, все обійшлося, оскільки баран Гепало виявився відповідальним ватажком повстання. Поставив ратиці на шию Онуфрію і бекнув:
- Наші вимоги такі;
1. За десяток яєць - цебро зерна;
2. За мішок вовни - лантух капусти:
3. За мішок пір'я - 20 кілограмів свіжої гички;
4. За десять літрів молока - двісті кілограмів сіна.
- А як не погодитеся, супостати,- ріжками заколю, хвостиком замету! Тут усім і смерть!
Люди довго не комизилися. Трохи побурчали, звісно, поплакали над зміною чинного законодавства і розійшлися працювати.
А у вас, шановні друзі,- ще жують свинячі рила? Чи гепають обухами по лобах молодих бичків? Чи вже цивізізувалися, живуть у мирі зі всією живністю і не зазіхають на життя братів своїх менших?
Якщо зазіхають - кличте мене і барана Гепала, ми швидко наведемо лад і у ваших територіальних громадах, і у бездушних серцях.
А я піду з рибами домовлятися про повстання, аби й у річках та озерах навести лад. Піп Онуфрій обіцяв під час нересту не бемкати у дзвони і не колошкати рибу. А чи дотримає слова - подивимося.

26.12.2022р.
-

Пізній суботній вечір. У госпіталі мертва тиша. Чергова медсестра схилилася над журналом пацієнтів з олівцем у руках. За півгодини треба робити обхід, ставити крапельниці, міряти температуру, і тиск у прооперованих солдатів. І прослідкувати, аби пацієнти не забували ковтати прописані пігулки. Трьох поранених доведеться самотужки вести в маніпуляційну на перев'язки, ще тьох можна перебинтувати прямо в палатах.
Колись давно, ще в мирний час, працювала одна медсестра на зміні. Нині їх шестеро. Шестеро тільки в одному неврологічному відділенні! Живуть тижнями в ординаторській, яку переобладнали на нічліжку. Раніше тут стояв довжелезний стіл для консиліумів, крісла та диван. А нині, як у казармі, панцирні ліжка, тумбочки для особистих речей і акваріум з екзотичними рибками, який тут знаходиться з часів гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Єдина окраса цієї юдолі болю, єдине затишне місце у похмурій споруді, в стінах якої спасають людські життя. За звичкою, ось уже протягом дев'яти років, у вільний час,, я приходжу сюди доглядати за живими створіннями, чищу водойму, лікую риб, лагоджу зіпсуту техніку. Тут і світильники час від часу виходять з ладу, і нагрівач, і електронне реле, і внутрішній фільтр, і компресор. А скільки мороки з декораціями!
До цієї кімнати приводили солдатів з порушеннями психіки, садовили в крісло навпроти акваріума і залишали наодинці з цим шматочком природи. І солдати засинали під заколисуюче жебоніння води. Я накривав їх ковдрою і залишав дрімати. А потім приходив психолог, спеціаліст з ПТРС і вів з ними розмови. Це було в 2014-2017 роках...
Нещодавно, вже вшосте, організував концерт для тих, хто йшов на поправку. І сам виступав, і колег по творчому цеху долучив: письменників, співаків,. А нині концертів уже не влаштовую. Не можу. Вигорів я, друзі. Занадто багато лихого бачили очі останнім часом. І книжки писати перестав. Та й брат рідний помер, з яким разом співали власні пісні протягом тридцяти років. У січні будуть роковини...
В суботу завжди так тихо. Солдати, які більш-менш оклигали, розходяться по домівках своїх столичних друзів та побратимів, лишаються тільки знесилені, геть скалічені, нещодавно прооперовані. Або одинокі. Ті, кому вже немає куди йти...
З Сергієм познайомився у Щасті, що на Луганщині. Мене тоді перевели зі Сватового, а він був місцевим, добровольцем. Мав хату в селищі, трьох діточок, дружину-кацапку. І таку колючу як їжак. Ще й язицюра була як бритва. Як він з нею прожив п'ятнадцять років - не розумію.
Я їй:
- Добрий день, Насте!?". А вона:
- Я твоєго жлобского язика нє понімаю. Говорі по чєловєческі."
- Ось, дітям рюкзак картоплі приніс, твій чоловік з блок-поста передав.
- Давай сюда і валі атсюда, хахол.
Вирвала з рук харчі, клацнула перед носом засувкою на хвіртці, розвернулася і поцургенила до хати. Не жінка, а московитська сука, двома словами.
- Передав бульбу? - питає Сергій.
- Передав.
- А зайвого не наговорила?
- Та як тобі сказати...
- Та кажи, що думаєш!
- Зрадить вона тебе, брате. Гнила її душа, не любить Україну. І дітей потруїть своєю жовчю.
Засмутився Сергій, почорнів ликом, жовна на вилицях стали кам'яними.
Коли кацапня вторглася в Україну, то його дружина радо зустрічала мокшанських окупантів, можна сказати - з хлібом-сіллю. Дочекалася, гадина, доки можна безкарно вкусити Україну. У власному будинку оселила стрілецьке відділення російських "освободітєлєй". А на додачу здала позиції чотирьох блок-постів ЗСУ. На одному з них на той час чергували ми з Сергієм..
Бій був коротким, але жорстоким. Кількома пострілами з танків наш блок-пост розбили, Сергія, непритомного, з важким пораненням у голову довелося евакуювати. Уламки застрягли в черепі, руки було понівечено, тож його повезли на захід. Спочатку в Павлоград, Дніпро, а потім уже до столиці. В сторону Харкова ходу вже не було. А я зостався..
Ми відступали. А однієї ночі в окоп застрибнув ротний з двома вояками, вбраними в снайперський камуфляж.
- Потрібен доброволець. Провідник, який добре знає Щастя.
- Я орієнтуюся добре,- одказую. - Що треба?
- Мусимо знищити штаб. І то хутко, доки та банда не розбіглася по позиціях.
- Коли?
- Зараз.
Є чотири відомі стежки до селища. Всі вони як на долоні, всі прострілюються. Але є ще одна, але така кручена, що нею користуються хіба що бродячі собаки. От нею ми і рушили в бік селища, прихопивши з собою ящик вибухівки.
- Де штаб? - питаю.
Вулиця ...цька, будинок..
Я пополотнів. Це ж обійстя Сергієвої дружини!
Підповзли поночі майже упритул, роздивляємося в бінокля подвір'я . Під парканом бовваніє БТР, двп "Тигри", кілька тентованих військових машин. А в хаті всі вікна сяють, як вітрини в супермаркеті перед Різдвом.
- Брати,- кажу,- тут живе троє дітей. Старшому сімнадцять, молодшому дванадцять. Що будемо робити?
Старший групи каже:
- Підповзу до вікон, огляну, що до чого,- і рушив до хати.
- Чіпляймо вибухівку до машин, не витрачаємо дорогоцінний час,- сказав його заступник і почав нам роздавати тротилові шашки та запали.
За півгодини керівник групи повернувся.
- Дітей немає. Але є якась жінка, порається біля плити, їсти готує.
- Ця жінка - сука рашистська,- кажу злопцям.- Якщо здохне, то Бог скаже "Дякую!".
- Невже така погана?
- Потім розкажу.
Вибух був такої сили, що повилітало скдо в сусідніх будинках, полум'я пожежі освітило мало не всю вулицю. Кілька живих офіцерів вистрибнуло з вікон хати і рвонули до бойових машин. Я поглянув на найближчу вантажівку, ту, яку мінував сам і пополотнів: в отворі розчахнутих дверей стояло трійко Сергієвих дітей. Вони там спали, доки вояки радилися в їхній хаті. А потім пролунав вибух. І дітей не стало...
Сергій спить у кріслі перед акваріумом. А я сиджу поруч з ним на ліжку, на якому спить медсестра.. і що сказати другу, коли він прокинеться - не знаю.
20.12.2022р.

Я трощив гарбузи та вигрібав з них мокрою правицею слизьке насіння з частиною м'якуша. Степанидів кабан буде задоволений, оскільки вельми полюбляє хрумати ці овочі. Та й мені неабиякий приварок перепаде перед Різдвом: за пару центнерів гарбузів сусідка обдарує мене свіжиною та салом. А сало я люблю більше за гарбузове насіння, хоч воно для чоловіків, які прагнуть кохатися до столітнього віку - харч номер 1. Тут тільки треба знати міру та виключити з раціону оковиту.
А звідки я такої премудрості насмоктався? Від діда Панаса, хата якого поруч з моєю. Йому вже 98, а на вигляд - не більше п'ятидесяти, бо веде здоровий образ життя, не вживає цукру та щодня, натщесерце їсть по одній столовій ложці перемеленого разом з лушпинням гарбузового насіння. Не відає, що таке запалення простати та статеве безсилля. Підозрюю, що більша половина жителів нашого населеноно пункту є його прямими родичами. І не тільки нашого. І люблять його жінки більше, аніж вареники з вишнями.
Дід Панас самотній, років 30 тому поховав жінку і одружуватися більше не став. Та й вік уже був не молодечий, а пенсійний. Але чоловікові без жінки не можна. Хай буде хоч стара, костиста яга. Але щоб була.
А дід був лагідним, покладистим, любив допомагати опуклим красуням по хазяйству. Як справив роковини - відпустив коня на пашу. Ні днини без любовних утіх!
У Одарки, в понеділок, ремонтує вхідного замка. У вівторок майструє цямрину Степаниді, у середу чистить вулики Мотрі, у четвер пиляє дрова Наталці, у п'ятницю кладе грубу Валентині, в суботу косить траву Катерині. І в усіх удовиць залишається на ночівлю. А в неділю відпочиває, нікуди не ходить. Жінки самі до нього приходять. Інколи удвох, а то й утрьох. Я тоді до ранку слухаю охи та ахи велелюбних красунь і теж мрію про отаке от життя, як у діда Панаса...
- Чоловіче!- сердито шепоче моя дружина,- ти про що думаєш, га?
- Про тебе, моя люба. Тільки про тебе.
- А чому вуха такі нашорошені?
- Слухаю, як б'ється твоє любляче серце.
- А, ну тоді обніми мене палкіше, поцілуй де треба. Але спочатку зачини вікно і запни гардини, щоб місячне сяйво не тривожило.
Думки про сусідське кубло Амура тануть, мов ранковий туман, за хвилину в руках опиняється тепла циця супружниці і починається одвічний ритуал безгрішних любовних утіх з законною дружиною, з якою вінчаний у церкві та обплутаний шлюбними ланцюгами у загсі. Є навіть штамп у паспорті та свідоцтво про одруження. Не підкопаєтесь.
Але однієї липневої днини, неочікувано, гримнула біда: дід Панас лаштував шиферину Варварі Пилипивні - селищній голові, послизнувся, упав з драбини і гепнувся причинним місцем по Варвариній голові, яка стояла унизу з цаяходером в руках.
Варвара Пилипівна з перекошеним від жаху обличчям прибігла до нас у хату.
- Виручай, сусідко! Панас помирає!
Жінка вхопила свою санітарну сумку і галопом рвонула на виручку. Я, з чекушкою бормотухи, за нею.
Ще здалеку побачив чималий людський гурточок.
- Ой, біда-а-а! - волала Лідія Миколаївна, сільська повитуха.
- Ой лихо-о-о! - кричала як на пуп Зінаїда Іванівна, бухналтерша лісгоспу.
- У-у-у! - слізно підвивала решта жіночого товариства.
А Панас лежав попід хатою, розкинувши руки з поглядом, що вперся в небесну прозорінь і шептав щось таке жалісливе, що навіть у мене несамохіть викотилася з ока гірка сльоза.
- Жіноцтво!- ревнула моя дружина.- Беріть Панаса за руки та ноги і несіть до хати. Хутко!
Десятки рук лагідно підхопили немічного, і як труну з покійником понесли у дім. Зауважу, що не всі тримали діда там де треба. Дехто, потайки, намагався визначити ступінь травмування і наслідки катастрофічного падіння з висоти грішного тіла. Дружина невдоволено ляскала таких нахаб по руках санітарною сумкою та відтягувала від хворого занадто стурбованих жіночок за коси.
- Всім геть із хати!- скомандувала дружина і випхала за плечі всю ватагучепурух
- - Чоловіче, ти залишся. Знімай штани з Панаса. Але дуже обережно. Бачиш, під його матнею горб утворився?
Штани зняти не вдавалося.
- Ріж брюки ножицями,- скомандувала дружинами.
Коли розпорота тканина безсилими клаптями обвисла по боках грішного Панасового тіла, я несамохіть зіщулився. Замість стандартного симпатичного причандалля під пупом лежав невеличкий слонячий хобот, посинілий від дикого болю.
- Жінко! Потрібна бодяга! Бо напухне ще більше.
-Не вчи вченого! Тут хто лікар - я чи ти?
- Ти, звісно.
- Ну, тоді, йди до холодильника, надовбай з морозилки льоду побільше. Знайди поліетиленовий пакет і засип туди крихти.
Двері прочинилися, з-за них вистромився з десяток зацікавлених носів.
- А ну, брись, звідси!- гарикнула жінка. Двері з хряскотом зачинилися. Але почалося тупотіння попід стінами хати: згорьовпні жінки не знаходили собі місця.
Самі розумієте, бодягу втирав у грішне Панасове тіло я, оскільки тільки щирий друг піде на такі каторжні роботи. А Панас дивився на мене розпачливим поглядом і шепотів молитву..
А за тиждень двері Панасової хвіртки прочинилися і ми почули шерехкі, вкрадливі Одарчині кроки. У руці вона тримала велетенського кошика, заповненого ущерть курячими яйцями, пересипаними гарбузовим насінням.
А ви, шановні читачки цієї правдивої історіїї життя,- годуєте своїх знесилених тяжкою долею мужів гарбузовим насінням? Якщо ні, то не ремсивуйте, що чоловіки хворіють, а ви позбавлені палких обіймів закоханих супружників. А хто з вас хоче, аби настрій був завжли сонячним, а здоров'я міцним - хутко біжіть на ярмарок. Там я торгую гарбузовим насінням з восьмої години ранку до обіду. Але поспішайте, бо Панасові шанувальниці купують у мене мало не воза. Може не вистачити.
19.12.2022р.

Аби собаки не гавкали - треба кожній дати по кісточці. Щоб жерці не баламутили народець проти влади - треба кожному виділити шматок земельки і збудувати культову споруду. Одна біда:у нашому селі їх, тих культових споруд, триста штук, а людей всього двісті дев'яносто дев'ять. Що робити?
Сіли жерці на Осовій горі думу думати: як зробити так, аби зрівнявся рахунок і в храмах було хоча б по одному прихожанинові.
Головний душпастир церкви святого Антихриста Евріопій Кацманзон каже:
- Є в сусідньому селі дівка на виданні - Дуня Кулачкова. Давайте одружимо нашого односельця Петра Бугаєнка на цій красавиці.
- Не вийде,- зітхнув настоятель храму Семисот непорочних дівиць.
- Це ж чому?
- Петро живе у буді собачій, бо хати не має, а в Дульсінеї хороми на шість кімнат. Тож одразу після весілля він утече до жінки і жителів нашого села стане на одну одиницю менше.
Зажурилися святі отці, голови похилили.
- А давайте запросимо з Веприна бригаду для сапання бур'янів на храмових городах,- каже святий гуру церкви Чистої любові.
- Не захочуть,- буркнув очільник Дому терплячої благодаті Ізя Бурман.- Увесь район знає, що наші посполиті кайлують на храмових городах безкоштовно, во славу наших небесних покровителів. Чужаки будуть вимагати плати. А хто з нас готовий відслинювати купюри, га? Отож.
- А давайте мінятися своїми прихожанами,- запропонував головний жрець каплиці рівноапостольного Васисуалія .Вогнеборця..
- - Це ж як?
- Сьогодні Тарас Шимпанзенко прийде на молитву до твого приходу, завтра - у церкву Непорочного ангела, післязавтразавтра - у храм Істинної благодаті, а потім - у Дім праведних монашок. І так по колу будемо ганяти нашу паству
- О! А це ідея!- вигукнув верховний жрець капища Богобоязливих самобичувателів грішної плоті.- Так і в храмах не буде пусто, і ми без роботи не залишимося.
- Нє, не згоден,- вигукнув настоятель Обителі Нетлінних мощей. - У мене ремонт. Люди щодня працюють, дев'яносто шостий поверх дзвінниці мурують. Якщо відпущу працівників швендяти по чужих храмах, то не добудую цю вавилонську вежу і до нового пришестя.
Знову засумували святі вітці, опустили носи в землю й примовкли. Аж тут бац!- Сашко іде з цеберцем. Він грибник затятий, боровики любить чи не більше за свою жінку. І в храми не ходить, каже, що роботи стільки, що на дурниці часу не вистачає. І жінку свою теж не пускає. Паразит, одним словом.
- Ану йди сюди, анциболоте!- гукнув до Сашка Антуан Голобородько - глава секти Лона Бога,- є до тебе питання.
Сашко з подивом обвів поглядом церковників, підійшов поближче і встромив пальця в носа, аби виколупати звідтіля козу.
- Кажіть, чого треба?
- Треба, аби ти почав ходити в церкву замолювати гріхи. Щоб купував у нас свічки, проскурки, ікони, туалетний папір, духовну літературу і святу водицю. А то увесь час працюєш як не в лісі, то на городі. Невже тобе не цікавить життя загробне?
- Не цікавить. Мені більше подобається жінка. Коли вона поруч, то ніякі думки про чортовиння та ангелів мене не вимучують.
- Тоді хай дружина ходить. Бо її жодного разу ніхто в церкві не бачив, а це непорядок. Бог розсердиться і покарає її за таку поведінку.
- Вона не може.
- -Це ж чому?
- У неї алергія на ладан і проповіді.
- Дивися, Сашко, ми тебе попередили. Спасайся, доки є час. Бо як одкинеш копита - вже буде пізно. Полетить твоя душа прямісінько до пекла .
Чхнув Сашко і почалапав гриби збирати. А сільський ареопаг продовжив думу думати, шукати вихід зі скрути.
- Бачу єдине рішення, але воне довге, з прицілом на майбутнє,- мовив архімандрит капища Лютих праведників.
- Який саме?
- Мусимо відмінити обітницю сексуальної схими для слуг небесних. Будемо одружуватися і плодити самотужки майбутню паству.
- О! Гарне рішення! Золоте!- вигукнув архімандрит братства Веселих монахів.- У нас чоловіки від безвиході таке витворяють одне з одним, що не встигаю лупцювати ковінькою. А якщо дозволити шури-мури з жінками - перестануть казитися.
- Ой, браття, не знаю, що сказати,- зажурено пролопотів ігумен монастиря Затятих праведників.- Чи доживемо, коли дітки виростуть? Ми ж уже в літах, а паства потрібна вже сьогодні...
Над лісом сформувалася чорна хмара, а за хвилину уперіщила злива. Бігли жерці до села дикими кабанчиками. І як не поспішали - промокли до трусів.
А за півроку більша половина храмів зачинилася. Якщо справа і далі так піде, то зв рік заяиняться усі.
А що зі святою братією? Та розбіглася вона хто куди. Правда не уся. Васисуалій пішов у лісгосп пні корчувати, Антуан Голобородько влаштувався трактористом до фермера, Ізя Бурман копає могили на цвинтарях, а у вільний від основної роботи час пиляє дрова односельцям.
А культові споруди спустіли, що мене вельми засмучує. Хочеться відродити духовне життя, почути безугавне цілодобове бемкання мідних дзвонів. Може читачі рознесуть моє прохання по всій Україні і запросять дописувачів своїх блогів приїздити на постійне місце проживання до нас у Зоряницю. Маємо багато безхозних покинутих хат. А якщо виникне бажання - приїздіть самі, бо письменників та літераторів у нас немає, а відроджувати культурне життя необхідно. То як - умовив?
16.12.2022р.

Ми святкуємо Новий рік, як і усі нормальні люди - 24 грудня. Цієї днини усі притомні відзначають Коляду - прадавнє українське свято. І колядують, звісно. Це нині в колядки подописували усілякі християнські викрутаси, тобто споганили до невпізнання первісний, прабатьківський, сакральний текст. Але спочатку подивимося що ж це за свято і як воно виродилося в оте, що маємо сьогодні.
Фольклористичні дослідження свідчать, що давній ритуал колядування, відомий багатьом індоєвропейським народам, був ритуалом духів предків 'Діда". Уважалося, що «Діди» є своєрідними посередниками між світом живих і потойбічним світом, населеним різними потойбічними істотами — язичницькими богами, духами, що впливали на явища природи чи навіть керували ними, а також людським життям і смертю. Тому без звернення по допомогу до предків-покійників не обходилася жодна важлива подія чи ритуал у житті традиційної общини. Щонайменше раз на рік «Діди» ненадовго поверталися до світу живих. Це траплялося в таємничу й сакральну пору — період, коли кінець сонячного року стикався з його початком.
Уночі на переламі часу, як уявлялося, «Діди» відвідували своїх живих однокровників з метою привернути добро й багатство до кожної родини і тим, власне, зробити хід року, що настає, удалим для селянина. Ритуал обходу дворів у давнину, очевидно, здійснювали служителі язичницького культу: жерці, волхви, які перевтілювалися в образ вихідців з «того» світу. «Діди», у розумінні людей давніх часів, це завжди старі чоловіки, що прийшли здалеку. Саме тому обхідні ритуали згодом стали прерогативою тільки чоловічих та парубочих громад; роль колишнього головного жерця перебрав на себе колядний отаман, що в Україні звався Береза...
- Чоловіче, піп Онуфрій прийшов,- злякано шепоче дружина.
- І що?
- Буде схиляти до того, аби прийшли до церкви Христової. А я ж - берегиня! Істота нехристиянська. Відьма, одним словом. Обіцяв накласти анафему.
- Тю! Не зважай. Бо анафему накладають тльки духовні особи на духовних осіб. А ти до цього кола не належиш. Тому анафема Священного Синоду й по відношенню до Івана Мазепи не має ніякої сили, бо він був не попом, а військовою людиною.
- Хух, чоловіче. Ти мені каменюку з душі зняв.
Зайшов Онуфрій. Привітався. А потім питає:
- Сашко! Чому баламутиш вірян? Нащо закликаєш святкувати Різдво 24 грудня, а не як у Москві? Не по канону.
- Онуфрію! Ось, випий наливки, а потім я тобі поясню шо до чого.
Онуфрій залпом остаканився, витер губи полою ряси, хекнув і пробурмотів:
- Кажи, грішнику. Але дивися: збрешеш - прокляну.
- 24 грудня - це сонцеворот, еквінокціум. З цієї дати починається приріст довжини дня по відношенню до ночі.
- І що? У нас - істинних християн, своя дата - 7 січня.
- А чому і Вселенський патріарх, і грецька церква, і всі інші, окрім Московії, святкують саме 24 грудня?
- Бо вони антихристи!
- Та ну! Серйозно?
- Так.
- Ну, тоді, ось тобі ще один гранчак наливки. Випий і послухай ще трішки мене, грішного.
-Давай!- гарикнув Онуфрій та простягнув правицю.
- Тепер нашорош вуха, бовдуре, - одказую попові. - 21-22 грудня — Різдво Божича-Коляди. Тоді народжується молоде сонячне світло, воно щодня прибуває й поборює темряву своїми ніжними промінчиками, які навесні оживляють землю і всю природу. Закінчення Корочуна — найтемнішої частини року. Разом із житнім снопом, Дідухом, входять до нашої оселі Духи нашого Роду. На столі дванадцять (або тринадцять) страв, за числом місяців року. Першу ложку куті старійшина Роду підкидає до стелі. "Дідів кутею пом'яніте і чаркою не обминіте". Знав про це?
Нє! - ошелешено белькоче Онуфрій.
- А знаєш, якою піснею починалося прадідівське свято? Не знаєш...так слухай.

"Коли не було з нащада світла, Дажбоже!
Тоді не було неба ні землі, А лише було синєє море.
А серед моря зелений явір. На явороньку три голубоньки,
Радоньку радять як Світ сновати: "Та спустімося на дно моря,
Та дістанемо дрібного піску, Дрібний пісочок посіємо ми,
Та нам станеться чорна землиця, Та дістанемо золотий камінь,
Золотий камінь посіємо ми, Та нам станеться ясне небонько:
Ясне небонько, світле сонечко, Світле сонечко, ясен місячик,
Ясен місячик, ясна зірниця, Ясна зірниця, дрібні звіздочки".

Скільки ж тисячоліть могли співати наші Предки цю різдвяну пісню? Адже, принаймні протягом тисячі років христолюбці нав'язують зовсім інші міфи про створення Всесвіту, міфи, які записані в Біблії. А колядки, перероблені в сотнях варіантів від біблійного "Син Божий народився" до комуністичного "Рік Новий народився", все ще співаються, як і тисячі років тому.Біблія датує Сотворення світу близько 6 тисяч років тому. А заселення України відбулося 400—300 тисяч років тому, а створення Землі в науці визначається близько 3,5-4 мільярдів років тому".Це відчуття безкінечності Всесвіту, своєї малості порівняно з космосом і бажання прилучитися до нього, спонукало людей шукати своєрідну точку опори — так виникає обряд прилучення до Бога, до його безмежності іі вічності.

До Сонця в колядках звертаються як до Дажбога, хоча в давніших уявленнях народу воно було жіночого роду — Сонячна панна.
Місяць також міняв свій рід. Інша назва цього Божества — Місяць-Василя. В українців він спочатку був жіночого роду, бо Місяць уявлявся як наречена Сонця. Про це йдеться в стародавній колядці:

"Свята Василля діжу місила. Пироги пекла букатії, рогатії".

Назву Місяця ("уаціля") залишили в Україні ще давні племена кіммерійців. Пізніше вона перетворилася у чоловіче ім'я Василь. Крім того, у цій колядці відображений звичай наших Предків приносити жертву Місяцю у вигляді ліплених пирогів, вареників.З часом уявлення про Місяць і Сонце змінювалися. Сонце виступало як жінка, а Місяць — як чоловік: Ясен місяць - пан господар, Красне сонце — жона його, Дрібні зірки — його дітки.
- Дурниця якась- одказує Онуфрій.
- Не дурниця, слухай далі.
Християнська церква з перших років свого існування переслідувала язичницькі вірування і свята. Тим більше, що першими єпископами Русі-України були греки. За колядки, щедрівки, писанки, веснянки вони до крові карали людей. У 1274 р. Київський митрополит Кирило III накладав прокляття "на народні пісні, щедрівки, колядки, бо вони бісовські, поганські". У книзі "Церковні настанови" також читаємо: "Хто колядує: "Уроди, Боже, жито, пшеницю" — хай буде проклятий. Колядування походить від скоту, а не від людей".
Проте й нині у багатьох колядках є заспіви, що починаються: "Ой, дай Боже", в яких чуємо відгомін "Ой, Дажбоже". Те ж саме — у новорічних побажаннях: "На щастя, на здоров'я та на Новий рік, щоб родило краще, як торік — жито, пшениця та всяка пашниця... Дай, Боже!"
Християнські священики, відчуваючи своє безсилля перед одвічними народними звичаями, намагалися підпорядкувати язичницькі свята християнському календарю.
Про це йшлося і на Нікейському соборі (325 р.). День народження Місяця-Василя призначили днем святого Василя і почали давати це ім'я людям. У Чехії головним Богом був Святовіт. Коли побудували церкву, то її назвали церквою Святого Віта, щоб народ не помітив зміну релігії. У Новгороді церкву, споруджену на місці капища Велеса, назвали церквою святого Власія. Так, поступово і в колядках та щедрівках з'являються образи Матері Божої, Ісуса Христоса, а в народній драмі, вертепі — образи Ангела, Чорта, Ірода.
З часу хрищення України-Русі поступово змінюється й символіка колядок та щедрівок. Міф про створення світу також набув християнізованої форми: замість птахів виступає сам Христос, а замість Явора — кедрове дерево, на якому він був розіп'ятий, або з якого будують диво-церкву. Мотив побудови Всесвіту перетворився на мотив побудови церкви. Божественними ознаками наділяють людину!
Примовк Онуфрій, задумався. А я продовжив:
- Що ж означає слово коляда? В українців це і сам обряд, і різдвяна пісня, і винагорода за колядування. Як стверджували давні автори Інокентій Гізель, Дмитро Туптало та Микола Карамзін, *Коляда — один із язичницьких Богів, що символізував початок року. Можливо, від Коляди походить і слово календар (річне коло). У римлян тотожним Коляді був бог Янус, а від нього — назва першого місяця року "януаріс" (січень). Слово коляда є в усіх слов'янських народів із тим же значенням, що і в українців. На думку Олександра Знойка, Коляда - це річне "Коло Лада".
Щедрівка — слово українського походження, його значення прозоре. У щедрівках звучать щедрі побажання рідним і близьким, а також наявні мотиви весняних господарських робіт, тому що в дохристиянські часи Новий рік святкувався навесні. Щедрівки виконуються на Щедрий вечір (Новоліття). Але коли Новий рік був перенесений на січень, тоді, мабуть, і відбулося зміщення у часі святкування Новоліття, а обрядові пісні весняного щедрівочного циклу стали співати разом із колядками (і тепер зовсім недоречно звучить посеред зими: "щедрик-щедрівочка, прилетіла ластівочка...")Досить часто щедрувальники звертаються до господаря:

"Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи дома ночуєте? Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти?"
А отримавши дозвіл, починали щедрувати. Щедрівки так само, як і колядки, є стародавні (язичницькі) і ті, що були створені після прийняття християнства, тобто мають біблійні сюжети й образи.Зразком стародавньої колядки може бути ось ця:

"Ой там, за горою, Та й за кам'яною, Щедрий вечір, на добрий вечір!' . Або ось ця:
"Ой, там виходило Три товариші.Щедрий вечір, на добрий вечір!
Що перший товариш — То яснеє сонце. Щедрий вечір, на добрий вечір!
Що другий товариш — То ясен Місяць.Щедрий вечір, на добрий вечір!
Що третій товариш — То дрібен дощик.Щедрий вечір, на добрий вечір!
Що сонечко каже: "Як я ізійду -То зрадується Старее й малеє".
А місяць каже: "Як я ізійду -То зрадується Весь звір у полі.
Ой звір у полі, Чумак в дорозі, Чумак в дорозі, Хазяїн у домі".
А дощик каже: "Як я ізійду — То зрадується Жито й пшениця. Жито й пшениця і всяка пашниця".
- Та хіба таке могло бути? - вигукнув Онуфрій.
- Не просто було. Воно і досі живе. Доки християни не зинищили усіх до ноги істориків, етнографів, мовознавців - воно буде жити.
- Так кому я тоді молюся? У кого вірую?
- Віриш у сина Єгови - творця всього сущого. Хоча той Єгова ні сном, ні духом не відає, що це Його син. Та й і я сумнівпюся. Навіть іудеї - і ті мовчать, аби не розчаровувати християн у тому, що вони трохи того...помиляються.
Пішов піп Онуфрій від мене теж трохи того...ошелешений. Але недопиту пляшку з наливкою з собою забрав. Можливо, вона йому знадобиться, коли буде святкувати Різдво. Божича-Коляди чи Христа - не знаю.
12.12.2022р.

Що буде, якщо релігійних фанатиків допустти до влади? Як уявлю товпи христолюбців з палаючими від праведного гніву очима, які вриваються до Верховної Ради та Офісу президента - втрачаю дар мови. Бо таких затятих у своїх переконаннях людей ще пошукати. Загризуть усіх інакомислячих, а кого не загризуть, то загонять у монастирі на каторжі роботи, замолювати гріхи. Або пустити дурнів, які спаралізують усю роботу виконавчих органів?
Оце був у Кабміні. У заступника міністра. Того, що відає освітою. За національністю він татарин, але за своїм робочим столом, прилаштував ікону Спасителя,розміром 4×6 метрів. І таку люту, що страшно дивитися: погляд гнівний, пронизливий, очі горять як вуглі, пропікаючи наскрізь, кошлаті брови майже зімкнені на переніссі. Хто входить аби полаятися, то від зляку перетворюється на соляний стовп, несамохіть хреститься і задкує до дверей.
- Рішате,- кажу,- ти ж мусульманин!
- І що? Я теж жити хочу. Бо якщо повішу фото нашого духовного лідера - виженуть з роботи. А так нікому і в голову така ідея не прийде, побояться. Я ще лампаду хочу прилаштувати, а приміщення попрошу освятити митрополита. На камеру. Аби бачили, які у мене захисники.
- А Біблію читав?
- Навіщо? Там нічого такого, чого не було б у Корані немає. То нащо товкти воду у ступі?
- Хм, не знаю. Але виглядає трохи того...
- Зате практично.
- Дивися, Рішате, якось завітає сюди Президент, злякається і розсердиться, що порушено негласний протокол.
- Який такий протокол?
- У кабінетах державних службовців мусить висіти тільки один святий: Президент. Інакше очікуй гніву на свою голову. І не колись у далекому майбутньому, у пеклі, наприклад, а тут і зараз.
- Та ну?
- Ага. Колись давно, коли я ще під стіл пішки ходив, з владного Олімпу зіпхнули якогось Порошенка. То нова зграя посіпак перше що зробила - побила на друзки всі його портрети у кабінетах держслужбовців, а місця, де вони висіли попшукали дихлофосом. Дехто навіть шпалери переклеїв. Звичайно, державним коштом. Тоді такі правила були: зі своєї кишені - ні копійки! Отаке люте іконоборство!
- Так часи змінилися! Ми ж тепер у Євросоюзі, у нас європейські закони...
- Закони європейські, а звичаї ще дикунські. Людська порода міняється дуже повільно.
- То що ж робити? Подарувати ікону школі?
- Та ти що? Діти затинатися почнуть від переляку! Подаруй в монастир, хай виставлять у їдальні, аби грішникам, які туди потрапили спокутувати провину, шматок в горлі застрягав. Хай Спаситель під час трапези дивиться на них незмигним поглядом.
- А навзаєм?
- А навзаєм почепи розлючене фото Президента. І розмір побільше зроби: 6×9 метрів. Бажано в кривавих тонах. А знизу надпис зроби:
"Кайтеся, гниди, доки не пізно!".
- А де художника такого знайти, аби таке утнув?
- Є в мене знайомець, циганський маляр Йошта Гигикало. Він спеціалізується на ликах генералів, олігархів та баронес. Він все зробить хутко, може й за ніч упорається.
За тиждень викликали в міністерство. Думав, що узгоджувати списки лауреатів Шевченківської премії. Та помилився.
- Олександре Григоровичу! Як ви дивитесь на те, аби очолити міністерство культури? Принаймні до рішення Верховної Ради працюватимете з приставкою "тимчасово виконуючий обов'язки"...
- Так є ж міністр!
- Уже немає. Нагло помер у кабінеті свого заступника Рашата Абдурахмановича.
- Так нехай очолює Абдурахманович.
- Нє. Ми його перевели на посаду заступника керівника МВС.
- А чого так несподівано зробили рокіровку?
- Та...половина працівників Кабміну написали йому явку з повинною. Стільки крадіїв, хабарників, мілких міністерських злодіїв ще ніхто і ніколи не ловив! От міністр внутрішніх справ і видрав його з м'ясом з міністерства культури у свої поліцейські лабети.
- Я...подумаю, Віталіє Людвіговичу.
- Подумайте, Олександре Григоровичу.
Зайшов у кабінет Рішата.
- О, Сашко! Привіт! - обличчям товариша розповзлася посмішка, від вуха до вуха. - У мене нова посада, більш грошовита!
- Ну да. А де ікона Спасителя? Віддав у монастир. Жіночий. Правда, учора настоятелька прибігла, лаялася страшенно, бо монахині через день розбіглися. Звинувачує мене, чомусь...
Але твій циган Йошта таку ікону Президента утнув, що навіть мене попервах грець хапав. Аж надвечір звик, що за моєю спиною нависає диво художнього пензля, витвір мистецтва неочікувано гарячої імпресії та лютої чуттєвості. Йошта все зробив як ти радив, навіть трохи поліпшив: домалював очільнику держави ікла, з яких скрапувала кров. А підпис " Кайтеся, гниди, доки не пізно!" увиразнив палаючими кольорами...
Я закотив очі під лоба.
- Вже причепив на новому робочому місці.
Я насторожився. Працівники культури і професійні гицелі - люди зовсім різні. І за характером, і за вдачею, і за роботою. Якщо перші відвідувачам наливають каву, роблять кніксени та спілкуються вишуканою літературною мовою, то другі - щирять на них ікла, гарчать, залюбки лупцюють та обкладають матюччям на всі заставки. Таким відчайдухам пальця до рота не клади, ходи навшпиньки і хвацько віддавай честь. Інакше з'їдять з кістками і скажуть: "Мало!".
- Слухай, друже...віддай хутко ікону до в'язниці! Не барися!
- Ні Вона мені ще послужить. Ось побачиш. А ти сідай на моє крісло, керуй культпроцесом на рівні держави. Я цю роботу не дуже любив, а ти все життя творчістю займаєшся.
А як пішов Рішат, сів я на крісельце, підпер щоку рукою та зажурився.
Який сенс у тому, що погрію це крісло кілька років? Ніякого. А от писати поезію та прозу серйозну вже не зможу - банально не вистачатиме часу. Бо між засіданнями, зустрічами з іноземними колегами, паперовою роботою та бучним "возліяніям Бахусу" часу залишиться тільки на важкий сон з головним болем і криками. Тут потрібна така людина, подібна до Рішата: щоб владу любила безмежно, а паперова робота приносила задоволення.
Тож я, звичайно ж, відмовився. Бо вже були прецеденти, коли діячів культури звлучали до адміністрування: Вакарчука якогось, Богдана Ступку тощо. Повтікали вони звідти. І продовжили свої творчі шляхи
Підеімаюся Інститутською до Спілки письменників, а навстріч брьохає Рішат. І плаче....
- Друже, шо сталося?
- Виперли з роботи! Кажуть: залякувати колег, які ходять з пістолетами та нунчаками на роботу - це диверсія проти держави.
- А конкретніше?
- Прийшов міністр, мій начальник, в мій кабінет, аби привітати з посадою. Побачив ікону Президента і бац...інфаркт!
Позбігалися всі інші працівники на мої крики. Жінки, звісно, всі зомліли від страху. А от офіцери поглянули на непритомного начальника, на ікону Президента, склали два плюс два і давай мене духопелити. А потім усі разом мені під носа кулаки пудові піднесли і кажуть:
"Щоб ноги твоєї тут за п'ять хвилин не було!".
Йошта почалапав додому, а я задумався. Яку страшну силу має мистецтво. Може і піднести людину, і скинути її в глибокий яр. Чи то не мистецтво, а людська глупота перетворює прекрасне на зброю масового знищення? І чи ми з вами, друзі, не долучені до цього процесу?

08.12.2022р.

Кошлате мудромисліє нині стало основою людського розумування про природу, кохання, бога, війни та миру. Тобто усе, що не має практичного застосування у повсякденному житті покрите товстим шаром таємничості і такої заплутаної, що годі знайти здоровий ґлузд та отримати естетичну насолоду.
Дешевенькі кліпи замінили картини, написані маслом, тинди-ринди - фуги та кантати, а п'ятихвилинний секс - ночі любовних утіх.
Християни рвуть чуби одне одному, представникам інших конфесій та злісним атеїстам доказуючи, що їхній бог - істинний, а решта релігій - дурниці. Ось тому моя дружина - берегиня ховається до хати, коли бачить товпи паломників, які прямують на прощу до сільської церкви, і яка несподівано стала святою реліквією, і такою, що посполиті їдуть звідусіль, аби помолитися в ній хоча б один раз на рік.
Я розумію людей, оскільки, біди, хвороби штовхають їх від розпачу та безвиході куди завгодно, аби тільки стало легше. Навіть у руки пройдисвітів та аферистів, які на них наживаються, паразитують.А всьому виною я.
Піп Онуфрій попросив поміняти половиці в храмі. Чом би не поміняти? Я ж тесля, руки виросли там, де треба. Взяв інструменти і почовпав.
- Працюватимеш уночі,- каже Онуфрій.- Удень храм повинен працювати.
- Гаразд,- одказую. - А де дошки та цвяхи?
- Я думав, що ти свої принесеш.
- Отче, куб тесаних дошок коштує 4 тисячі гривень, Цебро цвяхів ще тисячу. Моєї місячної пенсії не вистачить, аби все це купити.
- А хіба на божу справу тобі жаль грошей?
- Ні, не жаль. Але "гробові" на дошки пускати - нерозумно. Заплатіть з церковної каси. А я безкоштовно попрацюю на благо громади.
Надувся Онувфій, як сич на дубі, але гроші одслинив.
- На ось, купи що треба і ставай до роботи.
У церкві було прохолодно, проте електричні люстра давали достатньо світла, тільки в найвіддаленіших кутках панувала напівтемрява. Засмучені лики святих незмигно дивилися на мене зусібіч, вирішуючи: чи я пасую до їхнього мовчазного товариства, чи ні. Зиркнув на годинника на руці - північ. А це найліпший час для праці. Наче.
Ну, що ж, взяв сокиру до рук, увігнав її в щилину центральної половиці та підважив. Вона трохи піднялася, але далі не йшла. Засунув лома у дірку і рвонув щоєсили. Половиця кавкнулв і вистрибнула з лаги.
А через діромаху в долівці полізло чортовиння.
Куцаки були різного розміру - від товстих як діжка, до худих як Степанова кішка. Але всі пазуристі, з довгими як цаяхи-двадцятки зубиськами і вельми злими. Ще б пак, я ж брутально вломився у їхню хату і порушив віковий спокій. Ще й сміття їм насипав у тарілки з борщем.
Чортова братія пішла у наступ, а я підхопив з долівки сокиру і давай махати нею, як мечем. Кишки та рила нечистої сили падали дощем на підлогу церкви. На аналой бухнувся відрубаний хвіст анциболота, в цебро для свяченої води вгрузла шерстиста нога з ратицею, а під іконостас підкотилися дві рогаті голови. Кров бризкала аж на стелю. Це тільки в казках пишуть, що для боротьби з чортовинням потрібні часник, молитви та свята вода. Нічого подібного! Потрібні сокири, ножаки та вила. І чим гостріші - тим краще. А якщо не вірите, то спробуйте якось перед носом чорта помахати пучком часнику, побачите, що з того вийде.
А як скінчився праведний бій - відчинив двері церковки і до третіх півнів виносив труп'я на подвір'я. Насилосував піраміду, заввишки з дзвінницю. Чесне слово. Ну, а вже потім продовжив теслярські роботи. А коли всі старі половиці відкорчував, то почав і їх виносити надвір.
А там...збіглося усе село! Піп Онуфрій лежав як мрець на травичці, а молодиці плескали його долонями по щоках. Сивочолі діди хрестилися, а бабусі шептали охоронні молитви.
- Браття,-гукаю до односельців.- обкладайте дошками чортовиння, будемо палити цю нечисть. Негоже, аби на святому обійсті валялися мертві сатанинські слуги.
Мужі кинулися до праці, обклали гарненько цю купу, а я підніс сірника.
Гарно шкварчало бісове сало, гарно горіла густа шерсть. А як згоріло все, то повантажили попіл на Краза і відвезли на смітник, від гріха подалі.
Заходжу до церкви, а лики святих і сам Спаситель ...посміхаються, підморгують до мене. Наче дякують, що визволив їх від великої біди, позбавив дурної компанії. Отже, щось путнє на цьому світі встиг таки зробити.
А сусіди допомогли гуртом прибити нові половиці. Та це ще не все: посеред церкви з'явилося джерело. Мусили викопати триметрову яму, опустити туди пару кругів, змайструвати елегантну цямрину. І вода та не проста. Вип'є дідуган водиці - і сиві вуса та борода стають пишними і аж чорними, виростають нові зуби замість зогнилих пеньків, а безплідні молодиці народжують не менше трійні.
Попові Онуфрію присудили чин архімандрита, мені дали орден святого Архістратига Михаїла, а церкву перейменували на Олександрівську, на мою честь. Хоча, вважаю, це зайве. Бо велика слава, як правило, заважає спокійно жити.
О, бачите - шість Ікарусів з паломниками приїхало. Отже, часу на пустозвонство немає. Потрібно біляші та пиріжки допікати та бігти заробляти копієчку. Паломники, як правило, дуже голодні, а одною святою водицею з церковної криниці ситим не будеш.

08.12.2022р.

Учорашня стаття викликала бурхливу реакцію нашого товариства. Ще б пак - в ній описане не вельми приємне явище: нестримне бажання зробити з літературного сайту релігійний гурточок адептів християнства. Особливо напружує те, що дехто, у кого відсутній такт і повага до представників інших конфесій та атеїстів уперто пхає і анонси, і в дописи, і в коментарі молитви, цитати зі Святого письма, історії з житія семітських святих, яких не визнають святими самі семіти. Тобто ті, хто написав і Біблію, і Євангелія. Але це ще півбіди!
Біда в тому, що це робиться публічно. Люди вип'ячують грудь, б'ють себе у груди і на всю горлянку верещать:
- Ось я істинний християнин! Я вхопив Бога за бороду і тримаю її цупко! Я знаю істину! А щоб не сумнівалися, то зараз помолюся.
І починається...Дякую тобі, Господи....
...І сказав пророк Ісайя...
...будеш горіти в пеклі, грішнику!
...шоб ти здох!
Ну, і так далі.
І літературний сайт перетворюється на поле бою . Замість того, аби розглядати суть твору, його зміст і форму, глибину чи поверховість - дискусія переходить у площину, де живуть чорти, ангели, святі та пророки
Особливо тішать історії, коли завдяки молитвам у людини зникає рак, мертві оживають, а безплідні бабусі раптово народжують діточок. Та чи має це все відношення до художньої літератури? Звісно, має. Але саме в художніх творах, а не в безупинному гавкотінні, приперчоному лайкою, прокльонами, погрозами та застереженнями.
Письменник, публіцист, критик, президент американського ПЕН-клубу, індус за позодженням Салман Рушді свого часу написав твір під назвою "Сатанинські вірші". іранський духовний лідер Аятолла Хомейні, визнав книгу блюзнірською і віровідступницькою, закликав стратити автора, після чого Велика Британія й Іран на кілька років розірвали дипломатичні відносини, а Рушді довгий час вимушений був ховатися. У 2007 році присвоєння Рушді титулу лицаря Британської імперії спровокувало новий вибух обурення в ісламському світі.
У 2022 році письменник був важко поранений після нападу під час виступу в Нью-Йорку.
І все це в ім'я віри. Наче.
От і дружина моя каже:
- Торкатися довколарелігійних тем такому недосвідченому письменнникові як ти - сиертельно небезпечно! Кинь шкряботіти пером і доказувати людям, що біле - це біле, а не чорне, ліпше ховайся під моє крило, бажано голяка. Тут у мене затишно і тепло. І лаятися я не буду.
Я й заховався від гріха подалі. Бо слухняний, коли жінка щось каже, бо вона - берегиня, сили неземної, красуня, якої ще пошукати і розумниця, якої світ не видів. І хоч у релігійних конфесіях ні бум-бум, але розуміє, що всі люди трішки хворі, оскільки щодня лікує людей від хвороб тілесних і душевних. Не вірите? Ну й не треба.
А от мешканці села не просто вірять, вони точно знають, що навіть чорні вави на язиках людських вона заліковує запросто. Це їй, як води напитися. Теж не вірите? Ну й не треба.
Учора, понадвечір, піп Хведір причалапав. Від бороди хтось лихий вирвав жмут волосся, під окомсинець світиться, наче місяць безхмарної ночі, а на ширінці немає жодного ґудзика. Ще й ряса з неї виглядає, наче молодиця на парубка з-за рогу.
- Рятуй, відьмо,- звертається до моєї душевної половинки святий отець.
Він узагалі безпардонний, це в нього з дитинства. Тому жителі села звикли до таких непоштивих звертань. Але мою дружину це і досі вельми дратує, оскільки вона звикла до поштивості, поваги та доброзичливості.
- Хведоре,- каже,- я не відьма. Я чарівниця. І в мене є ім'я. Тож проси вибачення, поводься належним чином і зніми брудні чоботи на порозі, бо в моїй світлиці чалапапаьи брудним взуттям не можна. Ступиш ще крок - і ноги приростуть до долівки аж до ранку.
Хведір хоч і нахрапистий, але дружини боїться, бо знає, що вона слів на вітер не кидає. Минулого року селищний голова навідався до нас з поліціянтами з обшуком. Хтось з гевдатних конкурентів (мабуть, баба Гарбузиха) наклепав, що ми торгуємо марихуанною. Ті давай нишпорити по кутках. Навіть у поросячий саж залізли з лопатами. Засмутилася жінка, махнула рукою і у відвідувачів виросли носи, яким позаздрив би Буратіно.
- Що тут зчинилося! Носи вийшли настільки довгими, що під своєю вагою бухнулися донизу, як зламані гілляки. Селищному голові ще пощастило, бо його ніс упав у цебро з водою. А от поліціянтам які перевертали під кабаном кавалки "добра" стало непереливки.. Совали вони шнопаками по долівці, совали, і задкуючи вивалилися з сажу на зелену равицю.
- Що ж ти робиш, Зорянице! - прогугнявив голова.
- А це я поліпшила вам мисливський нюх, щоб ліпше чули де цуплене лежить. А це неабияка перевага перед злочинцями.
- Не треба! Вертай нам нормальну подобу! - волає сержант Лопуцько.
Жінка й повернула, бо людей любить, особливо представників влади в погонах і без. У нас з нею ця "любов" закладена на генетичному рівні. Не вірити? То й не треба.
Та ми аідволіклися. Жінка питає:
- Хведоре, що сталося?
- Та Мотрі хотів допомогти.
- І як, вдало?
- Та не дуже. Ось, релігійну травму за свою доброту отримав. Хотів як ліпше. Тепер шматка м'яса на тімниці немає. Ось, подивіться,- і настовбурчив свою голову на нас, як баранчик роги на ворота
- А де ж ти її отримав, отаку страшну впву?- вкрутив і я своє слівце.
- В амбулаторії.
- ???
- Це ж як? - питає благовірна.
- У Мотрі пахова грижа. Приїхали хірурги з райцентру зробити операцію. Я вирішив підсобити, бо без божого слова вилікувати хворобу майже неможливо. Взяв іконку, кадило анало, свічки, Святе письмо. Підготувався як слід.
- А що хірурги?
- Здійняли крик, паразити. Кажуть "тут операційна, а не церква! Все мусить бути стерильним, а зайві особи до маніпуляцій зі здоров'ям людей не допускаються!".
- Так і є, Хведоре,- - одказує жінка. Може, помисли ьвої і чисті, але скрізь, де ти ступаєш, залишаються мікроби та бруд.
- Ніякого бруду! Я навіть медичний халат поверх ряси нап'ялив, і пов'язку на бороду.
Хірургів умовили мої прихожанки: санітарка Балабуха та медсестра Вертюха.
- Стань в кутку подалі і не відсвічуй,- гарикнув хірург і почав операцію. А я роздмухав лампадку з благовоніями і почав молитву.
Ми з жінкою перезирнулися. До такого навіть я б не дотумкав. Якийсь обряд шаманізму, а не операція.
- І що далі?- питає жінка, ллючи на черепа святого вітця перекис водню.
- Та...трохи зашпортався у полах, махнув кадилом незграмбно і жартни з нього полетіли прямо в рлзпанахане черево Мотрі через усю кімнату.
Я злякано зіщулився. Навіть уявити страшно, як у оголених Мотрених нутрощах горить невгасимтй вогонь віри і добра.
- Мотря, незважаючи на анестезію, очуняла. І як заверещить!
- Ой, лихо! - вигукнула жінка.- Так можна на все життя оніміти від зляку.
- Та лікарі, спочатку, теж оеіміли. А потім накинулися на Мотрю як вовки, притиснули до хірургічного сьолу і давай штопати бабу якнайшвидше.
- А потім?
- А потім, після операції, виволочили мене за поріг і віддухопелили, харцизяки. І додали наостанок: "Ще раз тебе тут побачимо - одріжемо кабаку і пришиємо до лоба. Садисти.
Жінка Хведора, звісно, вилікувала, бо чітко дотримується кляткви Гіпократа. Але сказала:
Якщо прийдеш з кабакою на лобі - ампутувати не буду. Хай росте
А я собі думаю, що всьому є своє місце і час. Навіть добру, навіть щастю, навіть щирій молитві. І якщо нехтувати здоровим ґлуздом і правилами безпеки, то кабаки на лобах можуть вирости у переважної більшості люду. Навіть у членів літературної спільноти "Української поезії та прози". Хоч там праведників чи не найбільше у світі.
Згодні зі мною?

06.13.2022р.

Оце зайшов у соцмережі і засумував. Половина дописів авторів починається словами: "Дякую Господу за прожитий рік". Ну, і так далі. Це пишуть ті, кому немає чого робити, або лихо серйозно не зачепило своїм чорним крилом. Бабці там усілякі, які живуть подалі від фронту, митці, які не вилазять із закордонних турів, бізнесмени, яким війна - мати рідна.
А мені за що дякувати? Тещу поховав минулого літа, брата - узимку, а за тиждень почалася війна. Жінку змушений був відправити в евакуацію, бо бухкало так, що хата підплигувала аж під хмари. На нічних чергуваннях застудив коліно, суглоб набряк як диня. А на цвинтарі почали з'являтися свіжі могили молодих односельців. Ховали нашвидкоруч, без музики, попа та тризни. Жінок у селі вже не стало, тому поминки були простими: сто грамів на могилі полеглого і печенька. І все.
Дякую Господу за прожитий рік...
Та цей рік поламав життя сотням тисяч україцям! Мільйони вигнав з домівок! Позбавив життя та здоров'я півкраїни, зробив сиротами дітей і позбавив засобів для існування.
Дякую Господу за промитий рік...
А нащо мені його було жити? Та ліпше б я проспав цей страшний рік десь у бур'янах, а не мучився від люті та безсилля.
Дякую Господу за прожитий рік...
Дехто каже: "Не гніви Господа, бо він дає людині тільки ті випробування, які вона може витримати". Ви це серйозно кажете чи за звичкою? Он, упала бомба на драмтеатр у Маріуполі і 600 дітей та жінок померли лютою смертю. Ще більше стало каліками на усе життя: осліпли, оглухли, стали безногими та безрукими. Молоді дівчатка вже ніколи не будуть мати дітей, хоча вони цього ще не знають.
Дякую Господу за прожитий день...
Моя знайома з Херсона повідомила, що знімала з петлі сусідку...
А що сталося? Російські солдати згвалтували обох її дочок у неї на очах, а хлопчика застрелили.. А скільки наших сестер, матерів, над якими познущалися росіяни по всій Україні?
Не зліть мене, друзі, не гнівайте. Хочете подякувати Господу за прожитий чорт зна навіщо день, то йдіть тихенько в куточок і дякуйте. Щоб вас ніхто не чув і не бачив. Бо ви думаєте тільки про себе, і не бачите, чи не хочете бачити яке море болю розлилося біля вас. Навіть не море - океан.
А а дякую воїнам ЗСУ, які жертвують своїм життям, аби жила наша держава. Аби жив кожен з нас. Жертвують тут і зараз. І на подяки Господу за прожитий день у них немає часу: занадто багато серйозної роботи.
А от коли настане мир, коли мужі увечері засинатимуть після мирної праці у пазухах жінок - отоді можна зайнятися і пустопорожнім словоблудієм, сказати:
"Дякую Господу за прожитий день". І це буде доречно. Чи ні?

05.12.2022р.

Душа - слово, придумане жерцями. Щоб можна було "косити" бабло з марновірних вірян. Якщо цього слова не буде, тоді розсипається усе інше. Бо на що тоді ловити капловухих аколітів? Якщо душі не існує, то не існує й безсмертного життя. А раз так, отже немає ані пекла, ані раю. Халепа, одним словом.
З душею взагалі проблема: навіть сивочолі, підтоптані літератори у вишиванках і без них, не вагаючись, вкручують це слово у свої безсмертні творіння. А про початківців взагалі не кажу: у кожному вірші стирчить душа, рясно окроплена сльозами. Чого вони плачуть - невідомо, але ридають так, аж гай шумить. Бо це - ТВОРЧІСТЬ. Наче.
А ви, друзі, не хлипаєте, коли щось дряпаєте на папері? Чи думаєте головою?
Одна поважна тьотя у фейсбуці мене забанила, бо зробив зауваження, що налягати на душу та серце не варто, бо читачі бачать не твір, а суцільний потік довколарелігійної маячні.
Ой, крику було, спочатку...
А потім - благодать! Одписалася дама і свою сторінку для мене закрила.
А оце, зранку, очуняв від учорашнього і поліз у соцмережі. А там....
Плачуть чорноброві, скигять козарлюги, хлипають поетеси, горюють піїти. І в кожному вірші - душа! І так сто разів поспіль.
І що цікаво: коли опуклі поетки варять борщі - душа спить. Коли пишуть вірші - оживає, зубоскалить і шепоче на вушка потрібні рими. Наче.
Особливо душа полюбляє 'сльозоточиве мусі-пусі. На цьому творчому полі бою вона королева з королев.
А у котів душа є? Чи в тушканчиків? Або у слонів? І яка вона - та котяча душа? З вусами та кігтями чи без?
Кажуть, до раю потрапляють виключно людські душі. Тоді чим харчувалися Адам і Єва у цьому благословенному місці? Ябка гризли точно. А там де яблуні - там і черви, мікроби, хвороби і бджоли з пташками. Отже, то був не рай, а щось на кшталт заповідника вельможі, який розсердився на селюків за те, що вони залізли в його сад і накрали яблук. І прогнав їх утришиї з села. Добре, що не прибив, бо у давні часи за такі речі могли стратити без суду і слідства.
Але щось мені підказує, що душа таки є. Але не в усіх. У жінок - безперечно, оскільки вони народжують нове життя, а без душі таке диво неможливе апріорі. А от у чоловіків немає. Є вуса, є борода, є нестримне бажання хильнути оковитої та позалицятися до молодих красунь. Є схильність до крадіжок. І рюмсати вони не вельми схильні. Наче.
У моєї дружини-берегині вона є. Щовечора, після трудів праведних розстрібую на ній кофтину і цілую ту душу так, що вона аж зойкає від задоволення. Дуже гарна у неї душа: м'яка, тепла, запашна і вельми спокуслива.
Не вірите? То й не треба. Дружина тільки мені дозволяє її бачити і тішитися, наче дитинка цяцею. Від постійного контакту з нею у мене поліпшується настрій, не зникає бажання жити і працювати. А як не бачу ту душу хоч один день, то в голову лізуть гнітючі думки, плутані та сумовиті. Отакі от справи.
- Чоловіче, будеш кашу їсти?- питає благовірна.
- Ага.
- Ну, тоді поцьомай спочатку мою душу, Бо увечері вона залишилася недостатньо вдоволеною.
Мусив цілувати. Устромив носа поглибше, спрагло притулився вустами...
А чого увечері не зміг її вдовольнити? Та все просто. Замок у погребі закрижанів, не зміг його відімкнути ключем на морозі. Тож я притулився вустами до холодного металу і давай дмухати у шпарину. А відірвати губ від льодяного металу вже не зміг:примерзли намертво.
Довго вовтузився, пробував відковирути пальцями, сірником, який намацав у кишені, але марно. Відтягував вуста від металу, але було так боляче, що кинув всі спроби. Незабаром примерз і ніс. З горя почав рюмсати і (о диво!) потік гарячих сліз нагрів метал і мої губи з натужним тріском відліпилися від замка.
Побіг до хати, на ходу масажуючи розпухлі губиська.
Жінка як глянула на мене, то аж очі засвітилися:
- Ой, ти мені такий вельми подобаєшся!
- Це ж чому?
- А ти поглянь у люстерко.
Зазирнув і ледь не знепритомнів: під носом яріли дві галушки, розміром зі страусячі яйця, наче накачані ботоксом.
- Сьогодні будеш цілувати мою душу до ранку,- замріяно прошепотіла благовірна.
"Як же ними цілувати?" - подумалося. "Вони так ниють, наче обпечені! Навіть торкатися холодним пальцем боляче. А душа ж гаряча, мов піч, так і свідомість можна втратити.
Намастив губи смальцем і до вечора мовчки колов у дровітні дрова, навіть до хати йти не бажав.
- Чоловіче, уже темна ніч, ходи додому, досить гепати сокирою і лякати корову.
Заходжу, а там борщ на столі у тарілках парує, пампухи з часничком на тарілі рум'яняться, хрон з перцем у банячку яріє. І гірчичка .
Тобто увесь арсенал зброї для катування моїх обморожених вуст..
Випив водиці холодної, пожував шматочок рила з холодцю і всьо.
- Чоловіче! Та я ж старалася, куховарила! Пощо зневажаєш мою працю?
Я зітхнув, чемно подякував і почвалав до ванної кімнати.
А у ліжку жінка так тулилася до мене душею, так ніжно обіймала, що я змирився і з пекучим болем, і з власною долею. Цілував її душу, але вельми обережно.
А уві сні літав, сидячи на благовірній, а замість губ у мене теліпався слонячий хобот...
То, може і в мене душа є, як гадаєте? Бо не зважаючи на муки, на власне небажання та застереження здорового ґлузду - виконав волю дружини. Отже і я людина не пропаща. Можливо, навіть - перший на землі чоловік, у якого прокинулася душа. Чи ні?

03.12.2022р.

Історія ця страшна, як сама смерть, тому чутливим мистецьким душам і дітям довколошкільного віку читати написане на цій скрижалі вічності суворо заборонено. І вагітним красуням також, аби не було передчасних пологів та кольок у серці.
Нині час такий, якщо не попередиш про наслідки, то можуть одгепати в підворітні або потягнути до суду. Тож зважте усі за і проти, ну, а потім вже читайте. Але не на ніч! Бо безсоння гарантоване. А якщо й задрімаєте, то до ранку душитимуть жахи, а діти від ваших криків заб'ються в шпарини, наче таргани. Ну то як, готові? Ну, тоді начувайтеся.
Минулого літа зустрів молоду відьму на вигоні. Недосвідчену і вельми голодну.
Того теплого літнього вечоча прийшов на річку Тетерев, на вечірню ловитву вусатих сомів. Бобровий затон звично зустрів оглушливим квакотом, дзизчанням ґедзів, пронизливим комариним дзизчанням та заспокійливим шелестом води.
Закинув "донки", кинув шкоринку хліба водяникові Скалозубу, який жив у топляку праворуч від мене, аби не лякав риб та був як і годиться хорошому приятелю доброзичливим, і втюпився поглядом у протилежний берег. А там...
А там з десяток сусідських корів кинулися з розгону у воду і пливуть до мене. Ще й застрашливо мукають.
Понад берегом затріщав верболоз, а за кілька ударів сполоханого серця на мене вискочив бугай Йошта. І загрозливо заревів. Якби не скочив у воду, то затоптав би однозначно, харцизяка. Або й на роги підчепив. А за бугаєм в ар'єрнарді, промчало ще з десяток корівок. Парнокопитні, які пливли річкою, були вже поруч, тож я кулею вилетів з води і в мокрих штанях, наче кішка, нажахана бультер'єром, видряпався на верхівку старої верби, надгризеної бобрами.
Мої снасті з насадженими на гаки жабами були миттєво перетолочені ногами здичавілої отари, а волосіні порвані.
Та тьху на ті снасті, нові зроблю! А що з коровами робити? Як ціле стадо ловити, бо вже вечір, потрібно гнати на уді'й та відпочинок до села, а чабана не видко.
Остання корівка необережно буцнулась лобом об вербу і я, мов спіла груша, гепнувся дупою в річку.
"Та що ж це коїться!", подумалося. "Треба йти на луг, подивитися де дід Хведір.
А дід Хведір хропів під ясенем, лозина, якою він лякав цицястих корівок, стирчала з його мотні, а порожня пляшка від бормотухи слугувала за подушку. А за ним молода і якась нетутешня гаргара пила кров з молодого бичка,. Увігнала зубиська у звгривок теляткові і ссе. От безсоромна! Не знає, що за таке у нас - поліщуків - на неї чекає не тільки штраф, але й примусові громадські роботи. І такі, що йой!
- Ти хто така, упирице?- питаю.
- Ням-ням! - чую у відповідь.
- Ти не нямкай, а показуй ліцензію! - гарикнув я. - Скільки літрів кровиці маєш право випити? І де дозвільний талон селищної ради? Податки сплачено?
Відьма вистромила ікла з тварини і розгублено блимнула на мене своїми зеленкуватими очицями.
"А гарна яка! Ой гарна-а-а! - подумалося. "Ще й блондинка на додачу. І породиста, одразу видно, не те що наші сільські фурії".
Яга сором'язливо зарум'янилася, витерла тильною стороною долоні замурзані карміном вуста і тихим мелодійним контральто мовила:
- Вибачте, будь-ласка. Голодна я. Тиждень майже ріски у роті не було. От і не втрималася, пішла на порушення закону.
І пустила гірку сльозу.
- Ану ходім зі мною у кущі, там "термосок" є з салом і часником, і куртка. Бо оте, що висить на твоїх плечах це вже не одяг, а дрантя. Але спочатку розтуркаю діда Хведора,.
Вистромив лозину з його мотні і давай лоскотати нею його зад, аж курява пішла.
- Вставай, гаспиде! Іди корів ловити! Бо зараз баби прибіжать з усього села і вирвуть твою бороду з мнясом!
- Що? Де? Хто?- забелькотів спросоння дідуган і злякано схопився на ноги .
- Ось, бери свою зброю - оцю лозиняку, і йди ловити худобу, що розбіглася. Підказую: Зірочка, Лиска, Паня - перепливли на той берег і нині біжать у Веприн; Тютя, Манька і Солоха гайнули під Осову гору; Льопа, Пищуха та бичок Бевзь ровонули у сторону Мигалок. Тож доганяй, у тебе ноги молоді, до ранку встигнеш усіх зловити.
- А решта де?
- Не знаю, Хведоре. Але щось мені підказує, що ломанулися з переляку, до Чорного лісу. А там ти сам знаєш, ХТО живе.
Сполотнів Хведір, руки трясуться як у п'яниці від ляку. Воно і не дивно, оскільки до того лісу тільки четверо людей мають право входити: лісник Гепало, корчувальник пнів Трутень, моя дружина - берегиня, знахурка і травниця відома, і я, оскільки є поетом місцевого розливу, пишу про природу та компоную автобіографію всіх істот рідного краю. Ще й малюю трохи: дуби, лосів, кущі там усілякі.І господаря лісу, звісно, у різних позах. Одна картина йому так сподобалася, що дозволив мені навіть гриби збирати. Ідею я уздрів на Контрактовій площі у столиці, там є ротонда в якій Самсон розлирає левові пащу. А на картині Господар лісу роздирає пельку селищному голові. Повісив він її у своєму барлозі над вхідними дверями, як засторогу: тут живе маніяк-рецидевіст.
А решті посполитим вхід до лісу суворо заборонено. За порущення кордону - смерть люта як не в зубиськах вурдалака то в пащі самого Господаря лісу. Він у питаннях законності строгий і невблаганний. Не раз тому був свідком, і не два.
- У-у-у! - завив дідуган. - Капець мені. Якщо пропаде стадо - повішуся! . А...це хто? - питає і тицяє пальцем на незнайомку?
- Та...племінниця з Києва. Разом зі мною сомів ловить.
- - А-а-а!-- одказує дід Хведір. І як зажуриться...
- Та годі! - одказую. - Ось зберемо снасті і тобі допоможемо. Допоможемо?- - питаю у відьми-красавиці.
- - Ага,- знічено відповідає.
Ми чкрнули в кущі, де я ловив сомів, а чабан почав пошуки своїх підопічних.
- Наробила ти лиха,- кажу їй. У діда стврі ноги, сам не впорається. Потрібно чаклувати. Допоможеш?
- Ага.
- Але спочатку на ось, поїж по-людськи,- і встромив їй до рук дебелого бутерброда з салом. А потім дав кухлика гарячого чаю з термоса і пиріжка з яблуками. І одягнув на неї свою куртку.
- Дякую,- вимовила чаклунка і взяла мене за руку.
А як як глянув на її зап'ястки, аж заточився. Навіть крізь висхлу кров, яку вона обтерла з губ, було видно чорні синці. Закасав рукава їй аж до ліктів - а там те ж саме. Все в синцях.
Рук вона не одсмикнула, але вельми зажурилася.
- Потім розберемося,-кажу.- А тепер давай корів ловити. Гараз?
- Гаразд.
- Ловіться, корівоньки, на житню солому, на рум'яні яблучка, на хрумку капусту,- почав я класичне замовляння, а відьмачка підхопила:
- Біжіть на хазяйчині голоси, до теплих хлівів, до повних ясел...
А як скінчили, то почимчикували до села. Дід Хведір ледь встигав шпацирувати за стадом, яке вже піднімалося з лук до людських осель. Мокрі корівки наче плили над землею, ледь торкаючись її ратицями.
Удома пахло пиріжками та печеним хлібом. Жінка щойно спекла в печі, тож у хаті було парко. До трусів роздягатися не личило, оскільки у хату привів гостю.
- Добрий вечір,- привіталася відьма.
- Добрий. Проходьте до столу, будемо вечеряти,- одказала моя супружниця.
Сіли, мовчки заплямкотіли пиріжками з маком, запиваючи їх молоком.
- А де соми? - питає берегиня.
- Та оце сомиху одну впіймав, більше не клювало сьогодні,- одказую.
- Пойнятно,- каже дружина, а сама тихенько поглядає на гостю.
- Може, їй ванну приготувати? - питаю у дружини.
- Іди ліпше кабанів годувати, а я якось з цією справою сама розберуся,- одказує моя половинка і так глипнула на мене, що я ледь не подавився.
А коли вечір тихо упав на землю і вибалушене око місяця засвітилося біло-блакитним холодним вогнем незнайомка почала говорити про себе.
Зійшлася з парубком рік тому. Перший місяць - ще сяк-так. А потім як хтось наврочив: щодня приходить напідпитку, інколи з пляшкою в кишені. А згодом почав водити друзів - любителів Бахуса. А там і руки почав розпускати,- спочатку були потиличники та стусани. Місяць тому побив так, що стався викидень. За два тижні прийшла з лікарні бліда як тінь. І знову потрапила під гарячу руку коханого. Не витримала, зібрала уранці речі і подалася світ за очі.
Я заснув. А дружина довго гомоніла з гостею, майже до ранку. Потім чаклували. Знімали навроки. Бо пити кров - то я вам скажу - справа кепська. Особливо коли то кров людська. І скільки люду нині стали упирами та ходять поміж нами - один Біг знає. А, може, й ви таких знаєте, шановні читачі?


27.11.2022р.


.

Капець

Мій улюблений котко захворів. Як усі нормальні люди - вхопив вусаня під пахву, жінку - під руку і прожогом до ветклініки. Моя берегиня в цьому плані сувора: якщо протягом доби не може впоратися з болячкою - біжить до профільного спеціаліста.
Вона теж чаклунка. Відьма ще та. Та її вся столиця знає, бо керівник відділу ветеринарії Київського зоопарку - посада неабияка. Тут відповідальність за здоров'я тварин зашкалює. Це вам не міністерська посада чи чи крісло депутата, тут голова потрібна.
Можете на око сказати чим хворіє слон Бамбук, якого подарували пігмеї з Центральної Аіфики? Або чому перестав вичісуватися тигр Беня?
А Елеонора Пилипівна - може!
Глипнула на слона і як закричить: - Скотиняки! У слона перитоніт! Як можна було транспортувати хвору тварину у такому стані? Це не подарунок зоопарку, а підлість! Негайно готуймо операцію! Якщо почався сепсис - я усім цим "благодійникам" кишки вузлом позав'язую!
Я людина вельми чутлива, нервуюся страшенно, коли бачу цятку крові, а як уявив, що буде далі - аж губу прокусив. Власну, звісно.
- Діано, будеш допомагати, свого кота залиш біля тигренят, вони за ним доглянуть,- кинула ветеринарка моїй жінці та чкунула за хірургічними інструментами.
Стою в слоновнику, підвиваю тихо від жаху, а втекти не наважуюся, бо жінка сердитиметься.
Увійшло п'ятеро тваринячих ескулапів у медичних халатах.
- Одягай і ти!- гарикнув на мене якийсь здоровило і кинув на руки комплект одягу.
- Розстеляймо простирадла прямо на сін,і- каже санітар-ортопед.
Слоненятко злякано тупцювало в куточку, не розуміючи, що відбувається. Анестезіолог вставив у рушницю ампулу зі снодійним і клацнув затвором.
- Чого стоїш, як дівка на виданні? Ось, я зараз знерухомлю тварину, а ти хапай слона за хобота і міцно тримай, аби не крутив ним як сорока хвостом. Зрозумів?
- Ага.
Тварина заснула. Хобот був занадто важким, тому я поклав його собі на плечі і трохи почухав. А потім заспівав колискової, подумки.
Аж тут в стійло вбігла Елеонора Пилипівна зі скальпелем наперевіс, двометрової довжини. Лезо пожадливо зблиснуло.
- Давайте різати! - ревонула пані Елеонора.
Я...благополучно втратив свідомість від жаху.
Що там ця бригада зарізяк витворяла зі слоном - не знаю, але очуняв на сіні, в далекому куточку. Моя берегиня шепотілв якісь замовляння над черевом прооперованої тварини, а Елеонора Пилипівна мазала йодом шов на пузі слоника.
- А тепер ходімо, оглянемо вашого кота Жоржика,- мовила пані Елеонора, на ходу знімаючи закривавленого медхалата.
Заходимо в кімнату, де його залишили, а там тигренята догризають кісточки нещасної тваринки.
- Йой! - вигукнула жінка. - Немає Жоржика! З'їли упиряки молоді!
Я від смутку та розпачу знову втратив свідомість.
А коли очуняв, то кіт Жоржик сидів на моїх грудях та вилизував хвоста. А Елеонора Пилипівна з моєю берегинею про щось гомоніли за столом, чукикаючи тигренятко.
Виявляється, що наш кіт втомився, заліз у цебро в кутку кімнати і благополучно заснув. А я подумав, що його з'їли оці хврцизяки.
А в Жоржика все гаразд, просто занадто багато квашеної капусти на ніч заглитнув, тож його почало надимати.
Нині капусту з раціону виключили, залишивши тільки малосольні огірки, дині та мариновані гриби. Сподіваюся, що кіт хворіти більше не буде і ми в цю клініку більше ніколи не потрапимо.
Хоча, чесно признаюся: якщо надвечір погамаю грибів, то уночі сниться усяка юринда, та й пузо туге, як барабан.
А ви, друзі, на ніч їсте гриби? Чи, може, смажену картоплю? Розкажіть, будь-ласка, свої рецепти вечері, буду вельми вдячний.

З повагою, вуйко Сашко

17.11.2022р.

Час такий, що мислити про суєтне не варто. Думки про земне щастя та статки сіють сумніви. Відволікають від головного - захисту України. Але не все так просто. Ніхто і нікому просто так не позичить грошей, не візьме на роботу, не спише борги. А вони за час війни в усіх виросли аж до неба. У мене також.
Воякам платять гроші. Але це страшні гроші, криваві, смертельно небезпечні для тих, хто пов'язав свою долю з полем бою. Не кожен здатен піти на такий ризик, бо сьогодні ти отримав 50 тисяч, а завтра тебе уже немає. Ні пенсії не буде, ні соціальних пільг, ні потисків рук бойових побратимів. Часто і труни не буде...
То як - готові, браття, до Такої праці і Такої зарплатні?
Хотів і я піти, але військова комісія пригальмувала, поставили штамп у військовому квитку "частково придатний" і випхали у плечі за двері військкомату. Виною всьому вельми неприємна болячка, яка ставить під сумнів моє перебування в армії. Ну, то таке. Рано чи пізно все одно там буду. Це знаю напевно. Потроху готуюся як можу. Бо не за гроші піду туди, де Макар телят не пасе, а за покликом совісті. В мене своя мотивація: люблю свою державу, а кацапів ненавиджу. Чому - і сам не знаю. Мабуть, це генетичне, усмоктане з молоком матері. Та й помститися хочу. Хоча це погана емоція, яка заважає мислити раціонально.
А от у сусіда трохи інші погляди на війну. Для нього це вікно можливостей. Скуповує за безцінь худобу по селах, ріже, смалить, а потім продає за божевільними цінами пенсіонерам під ...ським мостом у столиці.
Купив нову машину у переселенців з Кухарів за кабана і тисячу доларів, хоча вона коштує в автосалоні 25 тисяч "зелених". У людей нужда, дім розбомблено,, роботу втрачено, не знають що робити від нестатків, а в сусіда - прибуток. І такий, що простому селянинові і за десять років не заробити.
А Іван Москалюк теж знайшов "золоту жилу": шастає покинутими під час війни селами та містечками у пошуках покинутої побутової техніки, виносить з будинків кавоварки, планшети, ноутбуки тощо. І не боїться патрулів! У нього нині склад у клуні, забитий крамом аж до стелі... Односельці обходять десятою дорогою цей склад з награбованим, плюються, коли бачать рожевощоку пику цього вилупка. А йому хоч би що: уночі зі столиці під'їздить тентований пікап і завантажує оте добро перекупникам- баригам.
Я не краду. Ну, майже не краду. Навесні закінчилися дрівцята, жінку випхав в евакуацію. Коли приходив з нічних чергувань на блок-постах до хати, то коти від холоду клацали зубами. Брав возика та сокиру та їхав до лісу красти хмиз та сухостій аби .затопити грубу та зварити їсти. А під час нересту, у квітні - ловив рибу собі та на юшку та котам. Хоча знав: упіймає рибінспекція - оштрафує. Так що вибачайте люди, я теж грішник і державний злочинець. Наче.
Кажуть, ворон ворону очі не виклює. Тобто злодій злодія не зобидить. Та я вчинив нелогічно: темної ночі, перед тим як заступити в патруль селом, підпалив клуню з награбованим, Хата Москаленка стояла окремо, аж під вигоном, до найближчої сусідської хати метрів триста, тож небезпеки, що вогнище перекинеться на інші людські обійстя, не було.
А потім прибіг до своєї хати, ухопив автомата та підсумки з патронами - і гайда на пост.
Хлопці питають:
- Сашко, ти чого так хекаєш, наче за тобою вовки гналися?
- Та...зарядку робив, аби прокинутися, бо очі злипаються.
- О, то справді гарна штука,- одказують.- Робити зарядку о першій ночі - це ноу-хау. Треба і нам так спробувати.
Тобто, ще додав до своїх гріхів (крадіжку, підпал) ще один: брехню. Мабуть, горітиму в пеклі
Довкола села безперервно гуркотіло, вибухи лунали з усіх сторін
Горіла нафтобаза у Бородянці, на яку рашисти здійснили авіаналіт.
А полум'я від пожежі, яку я спричинив, стало таким яскравим, що водій аж гикнув і каже:
- Хутчій їдемо! Може, снаряд потрапив ворожий? Треба гасити пожежу!
"Ну да, подумалося, це моїх рук справа, а не російська бонба".
Приїхали , а Іван Москалюк носить цебрами воду і лається.
- Люди, допоможіть! Добро горить!
А навпроти палаючої клуні стоять похмурі односельці і недобре посміхаються.
Наш наряд вистрибнув з машини з автоматами наперевіс і підійшов поближче.
Звертаюся до односельців:
- Поливайте траву довкола, аби пожежа не перекинулася на сіножать. Посполиті мляво заворушилися. Стали колом і потроху хлюпали водицею, коли вогка трава починала курітися біля їхніх ніг.
Пожежників не кликали, бо горів ліс, третій квартал, який бомбили рашисти, вважаючи, що там стояла наша артилерія.
А уранці примчали вояки. Завітали одразу до мене. Я якраз зброю чистив.
- Сідайте до столу, кажу,- Он казан з борщем, а кухонна утвар на столі навпроти.
Вояки жували, а я закінчив вовтузитися зі зброєю: витер ганчіркою руки від мастила, , клацнув затвором, зробив холостий постріл у стелю та поставив зброю на запобіжник.
- Сашко- звертається капітан.- Більше так не чини, бо приїдемо і одгепаємо. Будеш рити окопи до нового причастя. Зрозумів?
- Та зрозумів.
А на порозі капітан озирнувся і весело усміхнувшись, додав:
- Добру справу зробив. Ворогів треба палити і на фронті і в тилу.
Глупа ніч, над селом заграва, з протилежної сторони річки Тетерев, стріляють "Урагани" у сторону Іванкова. Там нині рашисти зкучкувалися. А я, тримаю в руках автомата і міркую: " Якщо Іван Москаленко знову возитиме награбоване - як чинити? Підмовити товаришів утопити його по тихому в Тетереві чи прикопати під Осовою горою у глибокій ямі? І як це зробити, щоб вояки не довідалися? Яку ідею підкажете, шановні читачі?
І ще одне: дізнаєтеся хто наклепав на мене язиком воякам - шепніть на вушко. Віддячу сушеними білими грибами. Домовилися?
8.11.2022р.

Відсьогодні пропоную всьому культурному світові перейти на інше літочислення. Отже, початковою датою Нобелівський комітет та Висока комісія Міжнародної системи Сі мусить обрати мій день народження - 17 травня 1969 року.
А тим, хто буде і далі користуватися трипільським, григоріанським (введеним 1582 року) або юліанським календарями - в примусовому порядку будуть відключати гарячу воду і опалення. Відповідний законопроект буде винесено на затвердження до Верховної Ради та Євросоюсу. Америка ще трохи брикається, але то ненадовго, оскільки кожному конгресмену і сенаторові уже роздано по одному примірнику книжки моїх віршів про кохання і природу. Вона настільки потужна, що кладе на лопатки навіть слонів, не те що якихось хирлявих політиків.
От з північними корейцями доведеться боротися люто. За точку відліку в календарі чучхе береться рік народження Кім Ір Сена — 1912 рік приймається за перший. І крапка. Календар чучхе використовується в КНДР з 8 липня 1997 року. Отже цього року буде 112 років їхньому літочисленню. Я запропонував вищому політичному керівництву країни свій варіант, а вони:
- Ще раз таке почуємо - пустимо ядерні ракети по Україні! У нас свій Бог, а твоїх віршаток ми не читали і читати не будемо.
У Таїланді, на Шрі-Ланці, в Камбоджі, Лаосі і М’янмі скоро настане 2565 рік, бо офіційно країна живе за буддійським місячним календарем, де літочислення ведеться з набуття Буддою нірвани.
В Ефіопії настане 2015 рік. Їхній календар відстає від звичного нам приблизно на 8 років. І крім того, містить у році 13 місяців. 12 місяців по 30 днів, і останній, 13-й місяць зовсім короткий — 5 або 6 днів в залежності від того, високосний рік, чи ні. А доба починається не опівночі, а зі сходом сонця. Ефіопський календар заснований на стародавньому олександрійському календарі.
В Ізраїлі наступить 5784 рік. Єврейський календар офіційно використовується в Ізраїлі разом з григоріанським. За цим календарем відзначають єврейські свята, дні вшанування пам’яті та дні народження родичів. Місяці за цим календарем наступають точно в новомісяччя, а перший день року (Рош ха-Шана) може припадати тільки на понеділок, вівторок, четвер або суботу. І для того, щоб Рош ха-Шана припав на допустимий день тижня, рік, який передує подовжують на один день.
Починається єврейський календар з самого першого новомісяччя, яке відбулося в понеділок 7 жовтня 3761 до н. е., о 5 годині і 204 частині. Година там складається з 1 080 частин, а кожна частина — з 76 миттєвостей.
У Пакистані наступить 1445 рік. Ісламський календар використовується для визначення дат релігійних свят і як офіційний календар у деяких мусульманських країнах. Літочислення ведеться від дати переселення пророка Мухаммеда і перших мусульман з Мекки в Медину (622 рік н. е.).
Доба в цьому календарі починаються із заходом сонця, а не опівночі. Початком місяця вважається день, коли серп Місяця з’являється вперше після новомісяччя. Тривалість року ісламського календаря на 10-11 днів менше сонячного року, і місяці зміщуються відносно сезонів. Ті місяці, що припадали на літо, через деякий час, стануть зимовими, і навпаки.
В Ірані наступить 2001 рік. Іранський календар, або сонячна хіджра, є офіційним календарем в Ірані та Афганістані. Цей астрономічний сонячний календар був розроблений за участю Омара Хайяма.
Літочислення іранський календар веде від хіджри, як і ісламський календар, але він ґрунтується на сонячному році, тому його місяці завжди припадають на один і той же час року. Тиждень іранського календаря починається в суботу і закінчується в п’ятницю, яка вважається вихідним днем.
А от у Індії настане 1944 рік.
Її єдиний національний календар був розроблений відносно недавно і прийнятий в 1957 році. В основі розрахунків лежить сакська ера — древня система літочислення, поширена в Індії і Камбоджі.
Також в Індії існують і інші календарі, які використовуються різними народностями і племенами. Одні беруть за точку відліку дату смерті Крішни (3102 рік до н. е.), інші — прихід до влади Вікрама в 57 році, треті за буддійським календарем починають підрахунок років від дати смерті Будди Гаутами (543 рік н. е.).
У Японії настане 35 рік. В Японії діє система літочислення від Різдва Христового, і традиційна, в основі якої рахунок йде за роками правління японських імператорів. Кожен імператор дає назву епохи — девіз свого правління.
З 1989 року в Японії «Епоха миру і спокою», престол займає імператор Акіхіто. Попередня епоха — «Просвітлений мир» — тривала 64 роки. У більшості офіційних документів прийнято використовувати 2 дати за григоріанським календарем і за роком поточної епохи в Японії.
У Китаї настане 4721 рік. Китайський календар використовують в Камбоджі, Монголії, В’єтнамі та інших азіатських країнах. Літочислення у ньому ведеться від приходу до влади імператора Хуан-ді в 2637 році до н. е.
Календар циклічний і спирається на астрономічні цикли Юпітера. За 60 років Юпітер 5 раз обходить сонце, це 5 елементів китайського календаря. Одне обертання Юпітера навколо Сонця триває 12 років — ці роки в календарі отримали назви тварин. У 2022 році (за григоріанським календарем настане рік Тигра).
Мага-віряни ведуть літочислення від 11201 року, основою астрономічних обчислень якого слугують чотири важливі точки на небесній сфері: точки весняного та осіннього рівнодення і зимового та літнього сонцестояння. Тобто цей календар вважається ідеальним з точки зору математики.
І тоді виникає питання: як уніфікувати усі ці літочислення? Як примусити людей вважати за точку відліку якусь символічну подію, не пов’язану ні з релігією, ні з політикою?
Правильно!!! Аби усіх замирити - я запропонував свій день народження. Щоб і вівці були цілими, і вовки ситими. Ніякої політики!Ніякого релігійного фанатизму! Ніякого націоналізму! Мистецтво єднає світ! Згодні?
Розповів кумові про свою ідею, а він:
- Чудово! Готовий святкувати твій день народження хоч щодня! Від ранку до вечора! Наливай…
Так що, як мінімум, одну людину переконав у своїй ідеї. Не пожалкував марочного бренді навіть для такої потрібної справи.
Усі хто за - ставте лайк, а я скомпоную петицію на ім'я Президента України, аби він дав офіційний поштовх корисному нововведенню. Він полюбляє займатися такими грандіозними справами, тож не відмовить. Це ж не проект «Велике крадівництво». Це справа куди більш потужніша.
Ну, то як - умовив?

Сьогодні, в православному храмі, лякали карами божими і схиляли покаятися перед Спасителем за те, що я у нього, начебто, не вірую. Учора, в синагозі, раввин тягав мене за пейса і товк лобом у Тору, силкуючись прищепити мені любов до Єгови. А позавчора імам ледь не одірвав вухо за те, що я не хотів читати Коран, стоячи на колінах.
- Так незручно,- кажу. - У мене артроз колінних суглобів. Тому ліпше читатиму сидячи або лежачи.
Про Свідків Єгови та П'ятидесятників взагалі боюся розказувати, бо тоді доведеться тікати з села.
Знайомства з вірянами проходять стандартно: спочатку "Добрий день! Як Ваші справи?". Згодом розмови з мирського плавно перетікають на абстрактні теми: вічне життя, душу, пекло й рай, істинного бога. Закінчуються словами: "Завтра чекаємо в храмі о такій чи такій годині. Будемо вас долучати до таїнств божої благодаті".
Я й почав відвідувати ті поважні збіговиська. Чом би й ні! Там тепло, роздають печиво, люди привітні та усміхнені, співають розчудесно. А те, що солідні дяді і тьоті з розумним виглядом розказують казки на релігійну тематику - навіть приємно. Бо дорослі - це великі діти, яким притаманні ті ж самі вади і чесноти: брехливість, схильність до навіювання, відсутність критичного мислення та безпорадність.
Будь-яка релігія з'являється там, де бажання перекреслює реальність. Ось на цьому стику, як гриби на зогнилому дереві гніздяться цілі грона різноманітних окультних, езотеричних , релігійних вчень. Головна мета - жити за рахунок інших, вішаючи локшину на вуха легковірним. А шоб грошва лилася бурхливим потоком - потрібні здібні проповідники. Потрібна вища школа словоблудія та мухлювання.
Основна наживка: вічне життя. Це - король усіх наживок, як опариш для рибалок. А навіщо те вічне життя, якщо й земного толком прожити не вмієш - відповіді немає.
Зайшла сусідка.
- Сашко, ти обіцяв мені капустину до борщу. Давай.
- Зачекайте трохи, хай дощ ущухне. Тоді піду на город.
- Нє, мені зараз треба!
- Вибачте, я ще кашляю після бронхіту. Через пару годин.
Пішла сусідка невдоволеною, а через певний час телефонує кум.
- Сашко, по твоємо городі якась сновида чалвпає, не доберу хто це.
Одягнув протихімічний плащ з капюшоном, узувся в гумові чоботи і гайда.
А на городі моя улюблена сусідка намагається вирвати з землі капустину. І таку дебелу, що ледь обома руками обхоптла. А сил вирвати немає, бо корінець вріс у землю на півметра, а лопату, аби підважити, взяти не дотумкала. Борсається, нещасна, пнеться з усіх сил, лається, а капустина не піддається.
- Одарко! Та хіба ж можна красти без дозволу господаря? - ревнув на вухо любительці качанистої.
Одарка від несподіванки зойкнула, підслизнулася і заорала носом у розкисий чорнозем.
- Цур тобі, пек, Сашко! Налякав до смерті. Мені на благе діло капустина потрібна. Не для себе.
- А, якщо не для себе, то так, можна й украсти. Причина і справді серйозна.
І пішов до хати протоптаною стежкою.
А уранці навідався до церкви. Правда, до служби не встиг, бо у корови затягнулися пологи, мав дати раду і телиці, і теляткові.
А віряни вже снідають біля церкви. Там у нас стіл зроблений, з навісом. Можна і поминки проводити не відходячи від "каси", і вшановувати святих.
- Давайте подякуємо Одарці Федорівні,- каже піп,- за ці чудові голубці, якими вона частує наше товариство. Вічного їй життя!
Люди підтримали цей чудовий тост, ковтнули по чарочці кагору і заплямкотіли ротами.
- Сашко,- гукає священник,- І ти сідай до нас. Ось, між мною і Одаркою є вільне місце.
Усівся, взяв в правицю виделку і на мить заплющив очі. І привидівся мені рай небесний. А в тому раю ходить Одарка і накладає в тарілки праведникам і святим голубці. І так вони гарно пахнуть....
А як розплюшив очі, то Одарки поруч вже не було. А над недогризеним голубцем на її тарілці кружляла зграя нахабних мух.

7.10.2022р.

Що робити з оригінальними текстами Біблії, написаними арамейською? Чи можна їх показувати людям? Особливо вірянам?
У синагозі діє правило - Тосефта (додаткове тлумачення): «Той, хто перекладає вірш, як він є - брехун, а той, хто додає,- богохульник».
Складна ситуація. Тому в Талмуді обумовлено, що є старозавітні тексти, по-перше, які можна читати в синагозі арамейською, але перекладати їх не можна в жодному разі, по-друге,- які не можна навіть читати, а про переклад не можна навіть думати (Тосефта до трактату Мегілла 4.31).
Але я не юдей, а українець, всі релігії світу для мене однакові, тому хай назвуть мене брехуном, а таки спробую зробити точний (не приблизний!) переклад однієї цікавої історії з Біблії. І буде що буде.
Сучасна Біблія, яка ходить на руках православних ( і не тільки) містить занадто багато фальсифікацій і перекручених місць. Але переклад 22-го розділу буття - це чистої води блюзнірство і безбожництво. Справа тут не тільки у зґвалтуванні тексту, не в підміні та викиданні окремих слів. Безбожна сама ідея підробки, у результаті якої Бог виявляється спокусником, що за віровченнями і юдеїв, і християн властиво тільки дияволу. Доперекладалися, одним словом.
У першому ж вірші глави синодального перекладу так і написано (22.1): «Бог спокушав Авраама». В англійській Біблії ще крутіше: «God did tempt Abraham”, тобто - спокушав навмисно, бажаючи визначити ступінь слухняності. Оце такий сучасний переклад.
А в оригіналі, арамейською? Такого і в помині немає! Бо там іде мова не про спокусу, а про випробовування. І робить це не Бог –Творець, а конкретна богиня - АЛЄ: ЄАЛЄ УЄАЛЄІМ! Оце так номер! А хто про це знає? Хто читає оригінали? Чоловік 200 на всю планету й усе. А християн та іудеїв на планеті мало не півтора мільярди. Так що донести правду такій численій громаді неможливо апріорі. Наче.
Читаємо далі… і була в ту пору морова пошесть ЄДБРІМ. До речі - і ця подія прихована в сучасній перекладній Біблії.
Слух про людину, яка жертвою гірського барана змогла зупинити чуму, рознісся серед народів, і навіть хеттійці почали трепетно називати Авраама (23.6) - владика – піднесений богами (АДНІ НІША АЛЄІМ). А у самого Авраама з’явилося одне, але не єдине божество (24.7) - “божество небес» (АЛЄІ ЄШМІМ), в якого він, нарешті, увірував.
Авраам прожив після епідемії чуми щасливо ще півстоліття, нажив від останньої своєї дружини Кетури шістьох дітей, мав з десяток онуків. АЛЄІМ (боги) перестали турбувати його, і він, маючи власного АЛЄІ, більше до богів не звертався. А на 176-му році життя помер. Поховали його Ісак та Ісмаїл (останній став прародичем сучасних мусульман).
ІЄУЄ після смерті Авраама взяв на себе піклування про Ісака, хоча благословили його після смерті батька саме боги, усі гуртом - АЛЄІМ.
А Яків, найбільш відомий з онуків Авраама, прийшов до віри в одного бога складним шляхом. Спочатку він обумовлював: Якщо отримаю хліб, одяг і.тп, то (28.21) «стане Творець у мене замість богів». Отак от. Нікого вам не нагадує такий персонаж, шановні православні?
Він боровся з представником АЛЄІМ (богів) і вистояв (32.26.25). І ІЄУЄ його перейменував: «Ім’я тобі буде на Яків, а Ізраїль (Богоборець), бо ти боровся з богами (ЕМ АЛЄІМ) - і людей долати будеш.
Ізраїль у сутичці постраждав - у нього виявилося пошкоджене стегно і він закульгав. Після боротьби він сказав: «Бачився з богами в лице (РАІ'ТІ АЛЄІМ ПНІМ АЛ-ПНІМ)!».
Згодом, в Ханаані, він купив землю, поставив на ній жертовник і сказав про нього «Богу моєму - Ізраїль». Це християнська версія. А от вам арамейський оригінал: УГ КРА ЛУ АЛ АЛЄІ ІШРАЛ.
Переклад такий: "Богу моєму - від борця з іншими богами."
Сьогодні всі монотеїстичні релігії намагаються стерти з власної історії будь-яку згадку про те, що цей світ творили боги, спільно. А потім посварилися, як собаки за кістку. Чому - невідомо. Одного (переможця) - виокремили - інших назвали дияволами, люциперами і таке інше. І зсунули до пекла.
Одне тривожить: нащо я вивчав арамейську мову? Нащо взявся за переклад оригіналів сучасною мовою? Кому він потрібен? Потрібна - віра. Та, яку пропагують сучасні гуру, святі отці, пастирі, рабини, ксьондзи, монахи та монахині, митрополити та патріархи. Мабуть, взявся за цю справу дарма. Тому піду писати вірші про жіночу вроду. І природу, звісно. Ніхто не обуриться, ніхто не прокляне. А тільки скажуть «Дякую!». Згодні?

За матеріалами книги Ігора Мельниченка «Коли і скільки заплатили Юді Іскаріоту». І трохи від дяді Саші, звісно.

Навіть не знаю з чого почати… А мушу, оскільки читачі будуть незадоволені. Як таке може бути, скажете ви, якщо сам письменник не відає як розпочати розповідь? Але таке буває! Навіть у мене, пустомелі з тридцятирічним досвідом шкряботіння на папері. А виною всьому війна.
24-го лютого, вранішньою маршруткою приїхав до Тетерева з Києва. Останньою. Потім автобусом доїхав до села. Останнім рейсом…
І почалося.
Гатили так, що вікна у половині будинків селища вилетіли до вечора. У військовому містечку також. А першою ціллю рашистів був філіал заводу «Луч». Добре, хоч устигли звідтіля ракети вивезти, бо всьому району була б «труба».
Пообіді прийшов до селищної ради. А там море чоловіків. Ніхто і нікого не кликав - прийшли самі…
Видали зброю. На віру. Дали патронів. Додому причалапав озброєним до зубів.
Самі розписали графік чергувань, місця дислокації, розділилися на групи. Мені випали нічні зміни: з другої ночі до 11-ї ранку. Окопів нарили стільки, що страшно сказати.
А довкола все горіло і гриміло. Бомбили Малин, бомбили Іршу, бомбили Бородянку, Макарів, Кодру, Кухарі, Кочерів, Ставище, Потіївку. З усіх сторін стіною стояли дими, полум’я до неба… ночі були безмісячними, захмареними, а було видно як удень.
Дітей та жінок ми евакуювали першого ж тижня. Селище опустіло. Люди повідчеплювали собак з ланцюгів, а котів прогнали з хат на вулиці. Через тиждень собаки почали збиватися в голодні зграї…
Ліс оперативно замінували. Там, де я в жовтні збирав білі гриби - нині розтяжки та протипіхотні міни, і купа снайперів, яких не варто дратувати своєю присутністю в лісі. А ліс - це годівниця для села. Хоч не хоч -- а ідеш, бо і глиця потрібна, і дрова. Ну, то таке. Нас уже в обличчя знають.
А коли йшла люта бійня за Макарів, то росіяни тікали хто куди: одні рвонули на північ, до Варшавської траси, частина ломанулася в бік Стоянки, а особливо «розумні» - в нашу сторону, через глухий ліс до дідька в пекло. Скільки їх підірвалося на розтяжках - одному Богу відомо, але бухкало протягом тижня щохвилини.
Звільнився з нічної зміни і причалапав додому з автоматом. Поставив його на ліжку біля котів і пішов у дровітню з колуном, бо хата була холодною, а їсти я варив днів чотири тому.
Розгепав кілька пнів, аж тут у дровітню заскочив російський лейтенант-«потєряшка». З одного удару увігнав йому сокиру в черепа. Той кавкнув і здох.
А я подумав: у мене дві голодні собаки, одна сусідська. Картоплю їдять ледь-ледь. А що буде через тиждень?
І я наважився. Зняв «розгрузку» з трупа, відрубав йому одну ногу, пальці відчикрижив і віддав собаці, а решту подрібнив, склав у поліетиленові пакети і запхав до морозилки. Більше не влазило, бо вона у мене невеличка. А потім викликав командира.
Приїхав наряд. Питають:
- А чому труп без ноги?
- Не знаю.
Все вони зрозуміли, все знають. Похитали головами, забрали труп і «снарягу» офіцера, та й поїхали.
Учора згодував останній шматок м’яса собакам. І добре, що встиг, бо з евакуації, понадвечір, повернулася жінка. Вона б мене розіпнула, якби довідалася, що поруч з куркою, яку я зберігаю на Великдень, лежали шматки окупанта.
Але пригнічує те, що я – український письменник, людина, яка повинна пропагувати дітям добро і справедливість, укривавлює свої руки отакими от вчинками. Одне діло - вбити в бою. Інше – згодувати ворога собакам.
І чи правильно я вчинив - не знаю…
19.04.2022р

Ми з жінкою, звично, чаклували. Баба Гарбузиха сиділа зопрілим опеньком на дубовому стільці, закотивши очі під лоба. Хвороба у неї і справді була страшною: на носі вискочив чиряк. І такий болючий, що йой! А все тому, що її цюцько зі вдячності за індичу костомашку, яку всунула хазяйка в його пащу, облизав її шнопака. А вона не витерлася, пішла порати кабанів.
А дружина бубонить:
- На віск від усіх хвороб! Боже Свароже, і ти, Матінко Ладо! І ви, Боги Славні, на поміч мені станьте! Алатир ...
Задрижали вікна та двері у хаті, ляснула засувка у грубі, завив пес Рябко у буді, а кіт Жоржик стрибнув мені на руки і встромив голову під пахвину…
Не лякайтеся, дорогі читачі. Тут немає нічого особливого. Така процедура відбувається майже щодня. Чиряки на носі чи на сідницях після таких могутніх замовлянь розсмоктуються умить. Навіть чоловіки забувають усмоктувати оковиту! А це вже диво, яке ходіння по водах чи перетворення води у вино робить дитячими забавками.
Уляглися в ліжко. Ворушу жінку, підлещуюся. А вона:
- Ти думками не тут. Я ж відчуваю…
Першого березня 2014-го року пішов у військомат. Добровольцем…
На фронті не було берегинь. Ми не встигали навіть ховати своїх собратчиків,- так багато було трупів.
Я закам’янів. Зробився нечулою тетерею. Дві години відсидів за амбразурою - і в схрон. Попив чаю - і спати. За дві години – знову на чергування. І так щодня. Якщо пощастить. А якщо обстріли - очі відкриті постійно…
Це навіть утомою назвати неможливо. Якась гнітюча, липка безвихідь. І щодня вилазки на позиції.
Кажуть: «Лізь, шукай міни», - ти й лізеш.
А хто за тебе це зробить? Зеленський чи Порошенко? Навряд. В обох мільйонні рахунки в офшорах, там інші позиції.
У мене на ногах були не берці, а кеди, не маскхалат, а куплена в «Ашані» німецька роба працівника якогось військового складу. І дуже гарна. Якщо дивитися на неї в оптичний приціл, то, здається, наче це - кущик трави.
Воювали осьтак, місяців зо три. Допомоги було мінімум.
Перший залп російськими «Градами» упав за півкілометра від нас, перед позиціями. Потім була пауза, хвилин п'ять. А от друга…
Я очуняв у Київському військовому госпіталі. У неврології . Там лікарі бомбезні: витягують навіть трупи з домовин. Батько – голова неврології, син - заввідділенням. Сімейство Данчиних. Мабуть, теж мольфари, бо такі дива робили, що й Ісус Христос би здивувався. Мертвих оживляють. Десятками.
І я один з них…з мертвих. Які ожили.
А тепер строчу віршатка і оповідання. Ті, що в голові рояться. Як правило, дурниці усілякі.
Додому самотужки з госпіталя доїхати не зміг - привезла дружина на таксі. За тисячу гривень. Таксист сказав, що малувато до Тетерева. А жінка кинулася на водія, вчепилася в чуба і почала гризти. Таксист злякався і скинув сто гривень.
А позаминулого тижня я устав з ліжка і сказав:
- Не можу лежати. Уже все болить. Гірше кулі під дих.
- Гаразд,- відповіла дружина. - Бери кота Жоржика і йди ловити рибу.
Риби я наловив, це зрозуміло. І кіт наївся. Але, боюся, що знову почнеться війна, і мене відправлять бозна-куди. Можливо і на ті ж позиції, де я воював. І ніяка берегиня мене уже не спасе.
23.01.2022р.

Уночі зателефонув брат.
- Привіт,- каже.
- Привіт, щоб ти сто років жив. Ти дивився на годинник?
- Ага. Третя година. Але тут така справа…
- Треба грошей, мабуть?
- Ага.
- А кіко?
- Чотири з половиною тисячі доларів.
- А коли потрібно?
- Сьогодні уранці, о дев’ятій. Біля нотаріальної контори зустрінемося.
- Тонкій намйок пойняв,- одказую братові та кладу слухавку.
Ми перед цим зробили концертний тур Україною. Шістдесят концертів.
Гонорар не тринькав. Купили тільки бодню вина і сала, щоб тримати себе у тонусі. Правда, вино непросте: сорокарічної витримки. Один кухлик випив - і в нірванні…
Вино зроблене з мускату Гамбургського. Коли відкоркував бутля, то від аромату аж подих перехопило. Зверху, на два пальця завтовшки, плавав винний мармелад.
А уранці, перед нотаріальною конторою, таки спитав брата:
- Гроші потрібні, щоб купити хату?
- Ага. Досить у твоїй квартирі жити. Жінка наступного місяця народить дитину. Треба мати своє житло.
- Так ми ці гроші відклали на аранжування нових пісень!
- Пісні зачекають. Давай долари. Бо посваримося.
Я й віддав. Ще й гривні досипав у кишеню, бо ремонт у хаті теж потрібно робити.
А через тиждень телефонує аранжувальник.
- Зробили дві пісні. Віктор сказав, аби ти розрахувався.
- Кіко?
- Тисячу доларів.
Приїхав у Вишневе, розрахувася. А потім побалакав з братом:
- Ти хоч мене завчасно попереджай про витрати! У мене два зуби випали передніх. Я відклав кошти, аби зробити ремонт щелепи, бо негарно виступати перед людьми з щербатим ротом.
- Ага. Добре. Я їду до тебе. Написав нову пісню. Зустрічай.
Що я міг сказати? Та нічого. Став біля плити смажити картоплю, бо брат, як правило, завжди голодний. У голові одні ноти.
Вже й одинадцята вечора, а його немає. Причалапав опівночі.
- Ти де був, питаю. - Ми ж о п'ятій розмовляли!
- Та до Дмитра Павличка заїхав. Нову пісню написав, на його вірш. Ось дивися…
…і розгортає переді мною газету «Літературна Україна».
Читаю вірш і розумію: це щось серйозне.
- А у Павличка хтось був?
- Ага. Олександр Білаш. Він з пляшкою коньяку прийшов. Допоміг мені зі стаккато у третьому куплеті. Дай гітару, послухаєш, що вийшло.
Вийшла геніальна пісня. Глибока, красива, грамотна. «Кий». Ви її слухали, мабуть. До речі – ця пісня нас зробила лауреатами фестивалей «Червона рута» і «Оберіг».
А Павличко відтоді взяв мене під опіку: розказував як потрібно писати, сварив за помилки і показував як вирішувати літературні казуси. Примусив вивчити три іноземних мови, редагував усі мої твори. А коли виходило щось толкове - сам бігав по видавництвах, аби їх надрукували. А потім узяв своїм помічником-консультантом Народного депутата України.
1998 року брат, разом з Дмитром Васильовичем, написали гімн Народного Руху України.
- Вітя,- кажу братові,- тут потрібен хор. Мінімум чоловік сорок.
- Так знайди цей хор!
Знайшов. Зателефонував Леопольдові Ященку, керівникові хору «Гомін».
Каже:
-Приходь негайно, бери ноти.
Я написав ноти на коліні, коли їхав трамваєм на Поділ. Розклав на три голоси.
А презентацію робили на день народження Дмитра Васильовича в колишньому музеї Леніна, на Інтернаціональній площі.
Прийшли посли тридцяти держав з дружинами, Президент України Леонід Кучма, В'ячеслав Чорновол, половина Верховної Ради, міністри… Коли співали - устав увесь зал. І Кучма, також…
А Віктор скромно виконав пісню та пішов за куліси. І я разом з ним.
А Чорновол витягнув нас за руки назад, аби глядачі подякували за виконання твору.
Я вже зібрався їхати додому, а брат цап за руку і каже:
- Є нова пісня. Ось послухай. Вірш Дмитра Павличка…
А Павличко…заплакав. І каже:
- Ти невиправний, Вікторе. Такий як і Білаш. У голові одна музика.
А тепер брата не стало. І бажання співати його пісні, без нього, немає. Сподіваюся, що це минеться. Потрібен час.
18.01.2022р.

"Чому вас не убило на війні? Тому що замість таких Клізм, як ви, забрали кращих."
(Наталія Прокопенко)
Ось такий коментар на свою адресу нещодавно прочитав під одним зі своїх творів. Правда ж, гарний? Після таких ремарок і справді хочеться лягти в труну і заснути вічним сном.
Сподіваюся, що Ви ніколи не мали змоги насолоджуватися чимось подібним.
Минулого року на мою адресу лунали ось такі епітети:
"Щоб ти здох!", "Щоб тебе пранці з'їли!", "Скотиняка!" тощо. Про матюччя не кажу, нині це норма.
Лише рідна жінка ніколи не дозволяє нічого подібного, бо вона - казкова берегиня, яку свого часу, зовсім випадково, упіймав спінінгом під час враннішньої риболовлі у річці Тетерів. Є у неї крила та невеличкий фіолетовий хвостик, якого вона щоденно розчісує гребінцем. А іще вона уміє чаклувати, і так, що безнадійно хворі люди і тварини повертаються до нормального життя.
У її лексиконі відсутні лайливі слова та погрози, бо вона - чиста сутність, дитина богів, яких наші нерозумні предки прогнали з поліських лісів на догоду чужим.
Кожна її молитва розпочинається словами "Я -любов...", а зі мною вона вітається виключно словами" Добрий день, сонце моє ясне!". Найлайливіші слова, які чув коли-небудь від неї на свою адресу: "О, мій дорогий чоловіче!".
Сподіваюся, що і у ваших сім'ях сварки проходять у такому ж ключі. Чи ні?
А от у фейсбук останнім часом боюся заходити, бо інакше кабака може всохнути.
Нема в деяких людей поваги одне до одного. Зовсім незнайомі люди звертаються на ти, чоловіки ображають жінок, приниження честі та гідності стало нормою, а від проклять аж чорно в очах.
Показав якось дружині дописи на сайті "Українська поезія". Довго вона читала твори сучасних українських митців, супила чоло, злякано гикала та здригалася, немов від удару струмом. Потім гаряче обійняла мене та каже:
- Потрібно очиститися від негативної енергії. Інакше можна захворіти.
- Так давай вип'ємо мандрагори, яку ми настоюємо на хроні та редьці!
- Е ні, ця лікарська настоянка пробуджує невгамовний еротичний потяг. Тут треба діяти на інший орган - душу.
- Ну, тоді ходімо сніг відкидати, бо людям вже незручно ходити котячою стежкою до нашої хати.
- Теж не годиться. Ця процедура укріплює м'язи та налагоджує роботу ендокринної системи.
- Може, у лазню чкурнемо?
- Не те. Хоча б не завадило, оскільки після новорічного застілля стільки шлаків накопичилося в організмі, що може напасти "швидка Настя". Є один варіант, але тобі він не сподабається.
- Чому?
- Ти як востаннє вудив рибу на річці, то провалився під лід і ледь не пішов на харч ракам.
- Ой, не згадуй! І досі моторошно. Добре, що водяник підсобив: буцнув лобом у ґузно і я вилетів з ополонки на берег. Але валянки залишив собі. От скажи - нащо водяникові валянки? Невже хотів русалям подарувати?
- Та ні! У них же ніг немає, лише лускаті хвости.
- То чому не віддав?
- От підемо до нього і спитаємо. А заодно і очистимося духовно, на квантовому рівні.
- Це ж як?
- Що ми святкували 24 грудня?
- Божича Коляди.
- Правильно. А сьогодні який день?
- Третє січня, наче.
- Так от, на дванадцяту ніч після Різдва Божича Коляди (чоловічого начала Всесвіту) народжується Свята Вода (богиня Води – Дана, жіноче начало Всесвіту). Саме цього дня відзначають Водосвяття. Освячують воду молитвою та жертовним вогнем, відбуваються купання в ополонках з оздоровчою метою. Беруть воду з трьох джерел для очищення. Саме в цей час, згідно з астрономічними спостереженнями, Земля перебуває найближче до Сонця, тому вода набуває особливих цілющих властивостей.
- Ой, і справді! Як же я забув! От тільки плавки у мене порвалися.
- Не треба плавок. Це потрібно робити голяка.
- Гаразд. Але скажи, чому християни роблять це 19 січня?
- Це у них приурочено до хрещення їхнього Господа - Ісуса Христа в Йордані Іваном Хрестителем. А ми ж істоти грамотні, науково підковані. Ти думаєш я дарма вивчаю електродинаміку, квантові механіку та хімію вкупі з астрономією?
"Он воно що! Нарешті уторопав, чому в хаті всі полиці забиті науковими підручниками. Є там праці Стівена Хокінга та Роджера Пенроуза, є посібники з практичної кабали та астронавігації. Присутній репринт "Diablo erectus" та "Amore deliriun". Є навіть перше видання "Молота відьом" Ігнатія Лойоли. Рік тому зазирнув туди і перелякався до гикавки: на картинці святі мужі видирали розпеченими кліщами циці у мучениці, піднятій на дибу. Знизу була інструкція, як це вчинити майстерно, аби жінка передчасно не сконала від мук так і не зізнавшись, що вона відьма. Християнських мужів завжди ваблять причинні місця, бо торкатися їх руками зась, а хочеться. Ось чому у середньовічній Європі було перекалічено та вбито чверть жінок, а решта боялася носи з хат вистромити. Дякувати Сваргові, що в Україні ця благородна традиція не прижилася, оскільки жінки вважалися берегинями роду, яких належить шанувати та оберігати.
- А чому вода на Водосвята стає лікувальною?
- Чоловіче! Молекула води дипольна?
- Ага.
- Отже розчин води - електроліт?
- Звісно.
- А як себе поводять заряджені частинки в електромагнітному полі?
- Вибудовуються вздовж магнітних силових ліній...ага! второпав! Сонце - це гігантський магніт! Чим ближче до нього - тим сильніша напруга на землі!
- Який ти у мене молодець! Умієш складати два плюс два і робити правильні висновк. Сонячний екстренцисет З січня - найоптимальніший. А ще купальської ночі - 24 червня.
- Не в ніч з шостого на сьоме липня?
- Ні. То християнське свято Предтечі Івана Хрестителя. Там зовсім інший обряд.
- Душе моя, питання не по темі, але може ти знаєш відповідь?
- На яке?
- Читав, що Іван Хреститель народився у третьому столітті нашої ери. А Ісус Христос - у першому столітті до нашої ери. То як його могли хрестити, якщо Іван ще й на світ не з'явився?
- А це ти запитай у митрополита, коли він до нас завітає за тиждень. У нього є відповіді на усі питання, навіть найнермовірніші.
Почали готуватися до купелі.
- Жінко! Давай візьмемо ще й нашого шобтиздоха Амадея. Хай теж зробить омовіння, може блохи потопляться.
- Та ти що! Блохи води не бояться, а от гризтимуть ще лютіше. Та й собача шерсть на морозі довго сохнутиме. Цюцько може застудитися і відлетіти в собачий рай. Ти цього хочеш?
- Ні! - перелякано вигукнув я. - Хай сидить в буді та гризе кістку.
- Розумне рішення.
Попереду, легко ступаючи по неглибокому снігові з вишитим півнями рушником на плечі йшла супружниця. За нею з сокирою в руках - я. Дійшли до річки. Берегиня свиснула і з чортория вигулькнула голова водяника Хапуна.
- Добридень, брате мій,- чемно привіталася дружина.
- Добридень! Приємно, що такого святого дня ви з'явилися у гості. З літа не бачилися.
- Є прохання до тебе: пробий ближче до берега лобом ополонку, бо на середину річки виходити чоловікові страшнувато.
- Невже будете купатися?
- Ага.
- Ай момент! - вигукнув водяний чорт і пірнув у глибину. За кілька секунд пролунав оглушливий тріск і майже біля наших ніг піднявся фонтан бризок впереміш зі шматками льоду.
- Іди, чоловіче, обцюкай акуратно сокирою краї ополонки, щоб не подряпатися. А я буду роздягатися.
Обцюкав, крижану кашу вигріб руками і зазирнув у глибину. Звідтіля на мене зирив усміхнений анциболот і манив пальчиком.
"От жартівник! - подумав я. Ось нагадаю йому про валянки, хай застидається."
Купався довго, секунд п'ять, а то й шість. Кабака стала твердою, як надгробний камінь, Кулею вискочив з ополонки і давай обтиратися.
Вже й одягнувся, і навіть остограмитись устиг та прочитати книжку Ярослава Чорногуза "Вінок кохання", які завбачливо прихопив із собою , а супружниця все плавала та плавала, перемовлялася з водяником, одночасно виймаючи з його густої чуприни раків, які зробили там гніздо на зимівлю. Аж коли сонце почало сідати за обрій, вдягнула сорочку та кожушину.
От що значить - берегиня! Справжнє дитя природи, а не те що сучасні здихлики, які бояться вмочити пальця у воду, якщо та холодніша тридцяти градусів.
А удома жінка питає:
- А рушник де?
- Водяник в ополонку потягнув. Я краєчком ока бачив.
- Дивно, нащо йому рушник?
- А нащо йому валянки? Клептоман якийсь, чесне слово.
- Та хай бавиться. Ці речі - єдина пам'ять про зустрічі з людьми , яких він любить. Згоден?
- Згоден. Хай тішиться.
Того вечора у фейсбук я не заходив, у голові було ясно, а тіло налилося небаченою силою. І так мені закортіло любовних утіх, що губи самі потягнулися до вишнево-полум'яних вуст моєї супружниці.
І було нам добре.
10.01.2022р.

Справжні нетлінні мощі - у динозаврів! Не вірите? То сходіть до природничого музею і подивіться на кістяк диплодока. Надпис свідчить, що йому 150 мільйонів років!
А оце був у печерах Києво-Печерської лаври. Дивився на мощі святих. Найстарішим - тисячу років. Це ж що виходить? Що нетлінні кістки динозаврів у півтора мільйона разів святіші?
Питаю у свого друга - архімандрита про цю дилему. Він якраз вареника дожовував. Той як почув мої розумування - ледь не удавився.
- Йолопе! Та хто ж міряє святість нетлінних мощей роками?
- А чим їх міряють? - спантеличено питаю Онуфрія.
- Божою благодаттю, яку вони мають, силою зцілення травм душевних та фізичних і святістю.
- А як визначити - святі мощі чи ні? Є якийсь прилад? Спектрограф якийсь чи адронний колайдер...
Гепнув спересердя святий отець ложкою по моєму лобі і гавкнув:
- Немає такого приладу! Святість вимірюється вчинками святої людини та вірою в Бога! От ти в нього віруєш?
- Наче вірую,- відповів затинаючись.
- У тому й річ, що "наче". А треба вірити люто, без жодних сумнівів. І Святе письмо виконувати точно, без жодних запитань. Зрозумів?
- Зрозумів, панотче. Але одна заковика: я обрізатися не хочу.
- Так не обрізайся!
- Але ж у Біблії написано, що "тільки обрізаний має право здійснити пасхальне жертвоприношення". А необрізані - це святотатці, що не дотримуються настанов Святого письма. Найкраще це робити першого січня, у Новорічну ніч, як це зробив Ісус Христос. До речі, саме тому ми і святкуємо Новий рік 1 січня. Хоча більшість людей про це не здогадується.
Архімандрит ухопив мене за бороду і дав щигля. Потім трохи заспокоївся і каже:
- Твоя голова - дупло з тарганами. І ніякого порядку. Говорити з тобою - марна справа. Тому годі теревенити, продовжиму трапезу.
Аби трохи підлеститися - дістав з підвалу хамон, який нам подарував за книжку "Сповідь вогнептаха" очільник офісу Президента Андрій Єрмак. Він жодної книги, написаної мною, не пропускає. Навіть Зеленському щодня читає з неї вірші, аби той досконало опанував українську мову.
А хамон знаменитий! Свинка непроста. Два роки її випасали в Піренейських дубових дібровах елітні свинопаси, щовечора розминали руками натруджені ноги вухатої красуні управні масажисти-м'ясники, робили ще й масаж живота, аби жолуді краще засвоювалися. А як прирізали - рік вимочували у морській воді, сушили, натирали ароматичними маслами. Це вам не сало з кабана, якого виростив сусід Микола на картоплі та буряках. І ціна такої піренейської свинки-маргаринки захмарна. Думав, зробити жінці подарунок на Різдво, побалувати її екзотикою. Аж ні - доводиться зхарчити настоятелю монастиря, аби той не розсердився та не наклав анафему.
Як побачив панотець хамона - аж засвітився від радості!
- А наливка є?
- Звичайно!
- Наливай, грішний, бо така божествення їжа потребує збадьорливого напою.
Аж тут бац! - жінка в хату!
Побачила священника, свинячу ногу на столі, склала два плюс два і лагідно привіталася.
- Сідай, дружинонько золота,- кажу благовірній.- Ось, я й ослінчика ще одного приніс...
Їли ми ту свинячу ногу наввипередки. Я ледь устигав зістругувати соковиті шматочки. Аж коли залишився один відполірований мослак - апетит згас, мов жарини в грубі. Недопиту пляшку архімандрит прихопив з собою і чкурнув спати, а я зажурився. Кажу жінці:
- Хотів зробити тобі подарунок на свято, але довелося йти на жертву.
- Знаю, мій муже. Я здогадалася. Не печальтся, ти зробив мені празник. Потішив мою душу увагою. Та й пузі приємно бурчить, чуєш? Але усе ж розкажи - чому мусив Онуфрію робити аж таку панську вечерю?
- Та питав його про дещо, в він розсердився.
-Ану розказуй!
Розказав. Думав, що жінка вухо відкрутить. А вона...розреготалася!
Годину слухав її сміх, доки не заснула у мене на грудях
А мене сон не бере, все думу думаю. Яку, запитаєте ви. Сурйозну. От якщо архімандрит з'їв мнясо з ноги рохлі, то частина святої благодаті уливається в свинячий кістяк чи ні? Якщо уливається, то чи варто зробити сухий склеп і скласти туди мощі з'їденої тваринки на зберігання, чи не мудрувати і подарувати мослак цюцькові, який сидить біля хати і принюхується, що там жували господарі. Бачте, яке складне питання, з цим жартувати не можна.
Глупої ночі, під клунею, завив шобтиздох Сірко. І так його стало жаль, що не витримав: тихо устав з ліжка, ухопив під пахву костомаху та в одних трусах вийшов надвір. Пес стояв біля ніг та привітно вихляв хвостом.
- На ось,- кажу собаці, устромивши в його пашу свинячі мощі.- Їж, поправляйся. Не варто, аби кістки без діла лежали бозна-де. Хай потішить божа твар черево халявним кальцієм.
А ви як гадаєте, друзі,- правильно я учинив чи согрішив?
05.01.2022р.
.

Кажуть, що з жінками дуже важко. Не знаю як у кого, а в мене усе навпаки. Це, мабуть, тому, що я їх дуже люблю та поважаю. А от мого кума усе навпаки: він на свою дорогоцінну дружину мало не щодня навіть голос піднімає. Казав йому і не раз:
- Нащо ображати богинь в людській подобі? Нащо на них бурчати? Якщо у тебе поганий настрій - іди і навари ліпше борщу. Або випери шкарпетки. І не чекай, коли прокинеться мила, а сам схопися о третій ранку, сміливо вмикай пральну машину та ставай до плити куховарити.
- Та ти що! Це не чоловіча справа!
- А яка справа чоловіча? Їсти та дивитися телевізора?
- Я з праці приходжу втомлений як гонча собака з полювання. Мені треба полежати та відсапатися.
- А хіба дружина приходить не втомленою?
- Не знаю, мабуть, не дуже. Бо що вона на тій праці робить аж такого важкого?
- Твоя дружина вчителька, наскільки я знаю?
- Так. Викладає молодим бовдурам математику.
- А ти алгебру та геометрію добре знаєш?
- Нащо мені алгебра? Я кермую маршруткою з ранку до ночі. Тут потрібна уважність та вміння тиснути на педаль.
- А жінці потрібно цілий день думати головою. І не геморой гузном висиджувати, а стояти і пояснювати чому sin²α+cos²α=1. А молоді лопуцьки, на кшталт твого сина, не гризуть камінь науки з ранку до вечора, а з носа сопляки виколупують. Знаєш, як це дратує вихованих та освічених людей?
- А нащо йому ті синуси та косинуси? Буде як і я водієм, Можливо, з часом, за кордон поїде працювати на фурі.
- Куме! Тю! Та нащо дружині твоя маршрутка? Ти думаєш, їй приємно вдихати запахи бензину та масла, коли ти причовпуєш до хати? Або рахувати засалені купюри, які ти нациганив у пасажирів?
- А що ще жінці потрібно, як не гроші?
- А коли ти її востаннє цілував? Коли палко пригортав? Коли стояв на коліні та дарував букетик польових квітів? Або віршів читав, власного розливу? А на руках її носиш, принаймні по хаті?
- Немає у мене здоровля, аби носити тушу по хаті. Я краще мняса з магазину принесу та пачку пельменів.
- От побачиш: надокучиш ти своїй Мотроні як гірка редька, кине вона тебе.
- Тьху на тебе! Хіба рідна душа може таке побажати кумові? Тільки ворог!
- Я не ворог! Просто застерігаю тебе: якщо не змінишся - втече вона від тебе як коза у лози. Знайде такого молодика, який і борщі їй пацьоритиме, і на руках носитиме. А в ліжку буде витворяти таке, що стіни будинку і день, і ніч здригатимуться від зойків страсті.
Ох і сердитим пішов од мене кум, аж страшно було дивитися. Ще б трохи - і вхопився за вила. Але якось пронесло.
А за два місяці Мотрона мешкала вже на іншому кутку села, в коваля Амурченка, молодшого за неї на десять років.
Прибіг кум з сокирою (я цієї хвилини якраз годував дружину в ліжку скибочками ананаса).
- Відчиняй, гаспиде, двері! Зараз голову буду рубати! - вигукнув розлючений кум і гепнув обухом по одвірку.
- Що сталося? - питаю кума, на ходу надягаючи штани. Але дверей не відчиняю, бо хто-зна, що потім буде.
- Пішла від мене жінка! І все з-за тебе та твоєї дружини-відьми! Це ви її відчаклували від мене! І за це буде розплата кривава - твоя голова!
Моя дружина-берегиня, дожувавши останній шматочок ананаса, повільно встала з ліжка, вдягнула комбідрес, пов’язала голову очіпком і вийшла з хати через запасні двері. Тихенько підійшла до кума ззаду і як гарикне тому на вухо?
- Ти шо тут робиш, упиряко? Кров людську прийшов пити, бо зі своєї жінки вже геть усю висмоктав? Мало того, що Мотрона увесь час ходила заплаканою, так інколи і побитою! А на шиї два прокуса, наче хтось ікла їй туди заганяв. Чи не твоя робота? Га, кровосисе?
Від зляку кум випустив з рук сокиру та перехрестився:
- Та бог з тобою, сусідко! Та в мене і зубів уже немає! Он, глянь,- і Микола розчахнув рот, показуючи свої пеньки.
- Тю! Це ти мені показуєш пеньки, а як брався за свою злодійську справу, то вставляв вставну щелепу з тигрячими іклами або вініри з зубиськами більше, аніж на півліктя завдовжки.
- Ні! Ти помиляєшся! Ніяких вставних щелеп! Ніяких вінірів!
- Але ж кров з неї хтось пив? І регулярно! Я на цьому знаюся! - грізно вигукнула дружина і стала руки в боки.
Шановні читачі - ви коли-небудь бачили богиню Венеру в гніві? Не бачили? Ото ж бо й воно!
А це видовище не для слабкодухих, бо краса і так має страшну силу, а якщо ще й нахмурить брови та люто відкопилить губу — тілом пробігають дрижаки і хочеться або впасти на коліна, або чимшвидше дременути позаочі. Отака у мене жінка!
Поки кум лупав очиськами, не знаючи що робити далі, жінка шепнула на моє вухо:
- Біжи до Амурченка, попередь, що до них може завітати лихо. Хай приготується до нападу: поставить біля хвіртки капкан на ведмедя, а біля порогу вириє яму та прикидає її хмизом. І обіллє зі шлангу хату водою, бо цей розгніваний рогоносець може влаштувати й підпал. Зрозумів?
Прожогом укинувся на інший край села. Заскочив у двір, а там Адріан Амурченко кружляє з напівоголеною колишньою дружиною Миколи вишневим садом під музику Вівальді. І так їм обом гарно, аж у моїй душі заспівали солов“ї. Та мусів увірвати цю ідилію, бо лихо могло погрюкати в хату будь-якої миті.
- Рятуйтеся, сусіди! Зараз Микола з сокирою прийде по ваші душі! Приревнував він так, що готовий вас усіх тут таки й стратити!
- Ой! - зойкнула Мотрона і втратила свідомість.
- Йой! - вигукнув Адріан і...теж втратив свідомість. Добре, що я стояв поруч, то встиг вихопити з його ослаблих рук фігуристу полюбовницю, а то б торохнулася головою і на цьому б усе закінчилося.
Що робити? У траві лежать два бездиханних тіла, а влаштовувати оборону нема кому!
Поклав їх у клуні та прикрив листям лопуха, а сам кинувся прожогом до хати за лопатою. Поплював на долоні і узявся за копання ями сам. Хутко виніс землю за хату, усе ловкенько розрівняв та накрив тонким верболозом з листям. Зверху кинув шмат поліетилену і присипав з лопати пісочком. Вийшла непомітна пастка. Ну, а потім уже прилаштував під хвірткою ведмежий капкан. Правда довелося пововтузитися, бо пружина була такою сильною, що ледве дрючком розчепірив пружинний механізм. Ну, а потім уже узявся обливати хату водою зі шлангу. А як скінчив - шаснув до хати з вилами наперевіс та принишк.
За хвилин двадцять до хвіртки підкотив чорний мерседес сільського голови - Шимпанзенка. Виліз огрядний представник влади з машини, підійшов до паркана і гукає:
- Амурченко! Ану виходь, отримуй офіційну бомажку та розпишися. Не сплатив учасно земельний податок - от і маєш: за місяць твоя хата стане моєю власністю.
А у відповідь тиша. Чути лишень як цвіркуни в траві тріщать та кури сокочуть.
- Сховався? Ну, тоді я до тебе іду, начувайся! - гарикнув сільський голова і відчинив хвіртку.
Дикий, нелюдський рев почули навіть у сусідньому селі. Ще б пак! - зубиська сталевого капкана клацнули і нога представника влади, трохи нижче коліна, намертво застрягла у западні.
Позбігалися сусіди, стоять поруч, перешіптуються: що робити?
Людина наче в біді, але то лише здається що це людина, а насправді бездушний вурдалака в людській подобі. Усе, що належить територіальній громаді заграбастав собі: луки, громадський сад, колишній цегельний завод, пасовисько, кинуті земельні паї і навіть шматок лісу. Наче й допомогти треба, а бажання немає. Отак би і помер місцевий князь, аж тут наскочив його зять-людожер. Той над людьми теж збиткується: зарплати майже не платить, примушує працювати на своїх фірмах з ранку і до ночі, а в місцевому магазині, який йому належить,- лупить з людей три шкури за товар. Ще й лається страшенно. Нещодавно побив сусідку, бо та не захотіла з ним ніч у лазні попаритися. Ледь одкачали.
Вивільнив він свого тестя і кинувся до хати Амурченка, аби його відлупцювати. Аж бах! - біля порогу провалився у вириту мною яму і його голова поцілувалася з дном.
Люди як побачили таку халепу - врозтіч! Бо ще у свідки потім запишуть, а то й і у співучасники злочину.
Витягнув з ями вурдалака, одцургенив непритомне тіло до хвіртки та поклав його поруч з тестем.
Прожогом кинувся до хати, знайшов там пляшку самогону та випрані онучі. Як хлюпнув горілкою на рану - сільський голова теж впав у безпам’ять. Перемотав рану і...кинувся закопувати яму.
За півгодини знищив сліди злочину, капкан закинув у ставок, а криваві сліди змив зі шланга. Потім повантажив обох травмованих у машину голови та чкурнув до лікарні в райцентр.
А моя дружина, тим часом, умовила розгніваного кума, що Мотрона - не його судьба. Той і згодився. Сказав, можливо, і так. Бо жінка погано борщ варить, додадає туди тверді, як підошва чобота шкварки.
- Готуй сам, так буде набагато краще. Але шкварки, перш ніж усипати в борщ, перемели на кавомолці, тоді на зубах не тріщатимуть, зрозумів?
- Зрозумів,- одказав кум і рушив на своє обійстя з сокирою на плечі.
А за спасіння душ сільський голова та його зять пообіцяли мені, що відтепер буду купувати у їхньому магазині хліб лише за півціни - по 50 гривень, а сало - по 200. Тому і ви допомагайте людям — воздасться сторицею.
От тільки одного не пам“ятаю: чи стер я свої відбитки пальців з держака лопати, чи ні. Бо як робитимуть поліціянти дактилоскопію, то можуть натрапити на мої папілярні лінії. А це небажано: дружина любить мене безтямно, жити без мене ні дня не може. А чекати шість років доки я вийду з буцегарні навряд чи зможе. Серце у неї слабке. Тож хутко закінчую цю правдиву оповідь і біжу до Амурченка, вкраду тихцем у нього ту трикляту лопату та вкину до ставка.
Але про це нікому ні гу-гу. Домовилися?

24.12.2021р.

Цілу ніч розмовляв з митрополитом. Ми з ним друзі з дитинства. Разом сиділи десять років за однією партою у школі. І хоч він людина вельми зайнята - час від часу навідується до моєї хати на курячих ніжках, оскільки моя дружина - берегиня, заслужений народний ескулап, світоч травництва та майстер замовлянь. Лікує будь-які хвороби і у тварин, і в людей. Навіть сказ.
Після обряду екзорцизму, який виконала дружина над духовною особою, ми добряче повечеряли печеним поросям та слив’янкою. Ну, а вже потім, вляглися усі втрьох на одному ліжку та почали вельми повчальну дискусію про світ грішних та праведних. Питаю:
- А скільки у християнстві існує святих?
- Приблизно шістнадцять тисяч.
- А як їх розподіляють?
- Є святі діти, є святі дорослі. Є мироточиві святі, є канонізовані монархи, є святі воїни, святі, які виганяють бісів, канонізовані папи римські, патріархи та митрополити.
- Ого! Не знав. А як діти стають святими?
Ну, ось, наприклад, була така собі дівчинка Марія Фань Кунь, яка народилася в китайській провінції Хебей. Сирота, виховувалася в дитбудинку, заснованому католицькими місіонерами.
Під час Іхетуанського повстання революціонери захопили село Датзе, католицький храм спалили і вбили всіх католиків. Марію залишили живою. Ватажок повстанців запропонував їй одружитися. Марія відмовилася. Тоді боксери почали її примушувати відмовитися від християнства. Вона не відмовилися. І її убили. А 1 жовтня 2000-го року Папа Римський Іван Павло другий її канонізував та причислив до лику святих.
- Повчальна історія, отче. І вельми сумна. А ще розкажіть!
- Жила в Італії дівчинка, Марія Горетті. Тато помер, коли їй було дев'ять років. Сім'я в пошуках роботи переселилася в село Феррере ді Конка, де винайняла на пару з сім'єю Серенеллі будинок. 5 липня 1902 року в кімнату до дівчинки зайшов її сусід - Алессандро Серенеллі та почав схиляти неповнолітню до інтиму. Дівчинка відмовилася. За це озвірілий сусід наніс їй 42 ножових поранення. Наступного дня дівчинка померла.
24 липня 1950-го року Папа римський Пій 12 дівчинку канонізував. Її оголосили святою.
Жах! А що сталося з психопатом?
- Та нічого особливого. Дівчинка перед смертю його пробачила. Тож він дожив до старості, працюючи садівником.
- А князі святі є?
- Звичайно. Наприклад, наш князь Володимир. Правда він за рік хрещення Русі убив сорок відсотків населення власної столиці. Всіх, хто вірив у Дажбога та інших поганських богів. Але утвердження віри християнської важить більше, аніж кров невинно убієнних власних громадян. І взагалі - вся влада від Бога. Тому князів, монархів, королів та царів серед святих - чи не найбільше.
- Йой! Це ж що виходить? Якщо я, наприклад, захочу вогнем і мечем утвердити віру в Японії і мені це вдасться, то й мене причислять до лику святих?
- Звичайно. Такі правила.
Я примовк, задумався. Щось мені в цій жорстокій правді не подобалося. Десь вже чув подібну тезу, що ціль виправдовує засоби…
- А вояки святі є?
- Звичайно. Наприклад Пересвєт, який в Куликівській битві бився з печенігом Челубеєм. І хоч обидва загинули, але Пересвєт був християнським монахом, учнем самого Сергія Радонезького. Гріх було таку видатну людину не причислити до лику святих.
- Але ж Куликівська битва - це битва двох монгольських воєначальників! Кожен набрав собі військо з підлеглих васалів. Володимир Донський, володар Московського улусу, за наказом хана Тохтамиша виступив проти самозванця Мамая, який не був Чингізидом. Випадково перечепився, луснувся лобом об деревину в результаті чого пролежав під нею всю так звану битву. Військо Мамая, як побачило Тохтамиша - присягнуло йому на вірність і розбрелося хто куди. То невже і Дмитро Донський святий?
- Так. Його канонізувала російська православна церква як преподобного.
- Ого! Неісповідими шляхи Господні…
_ А адмірали святі є?
- Звичайно. Наприклад, Федір Ушаков, російський офіцер. Він, до того ж, отримав ордени святого Володимира та святого Георгія другого, третього і четвертого ступенів, орден святого Олександра Невського, орден святого Іоанна Єрусалимського, орден святого Януарія, челенк від Османів та золоту зброю від Семи островів. Людина воістину видатна.
- А є святі, які були дітьми імператорів?
- Безумовно. Наприклад, Микита Бісогон. Апокриф стверджує, що він був сином імператора Діоклетіана. Микита якось запропонував батькові стати християнином. Той кинув його до в’язниці. Там йому явився біс, який схиляв відректися від християнства. Микита помолився і тоді йому явився архангел Михаїл, який наказав схопити біса, причавити та наступити на шию. Що він і зробив. Потім самотужки зняв кайдани зі своїх ніг і почав лупцювати ними біса, який назвався Вельзевулом.
Через три роки Діоклетіан згадав про свого сина і наказав його привести з в'язниці. Той прийшов разом з бісом на повідку і сказав, що ця нечиста істота є тим, хто управляє вчинками імператора. Правитель розгнівався та наказав стратити сина. Але сталося чудо! Микита воскресив двох людей, яких поховали в кам'яному стовпі. Діоклетіан не повірив. Тоді проти імператора піднялося повстання, на чолі з царицею. Того дня Микита Бісогон охрестив аж 18400 людей. За це його канонізували як святого. Правда, не одразу, церква мусила зважити всі за і проти, і перевірити факти.
Довго слухав я митрополита. Такої серйозної інформації мені не доводилося чути ще ніколи. Лише від жінки. Але її знання стосуються виключно медицини. Там ніякої святості немає. Кладеш людину на тапчан, скануєш руками та очима, ставиш діагноз і починаєш лікування. Кому клізму, кому трав'яний узвар, а кому народне замовляння. Буває і бісів доводиться виганяти, не без того. Минулого тижня сам митрополит і допомагав жінці в цій справі. А як останній чорт покинув мордувати нашого сільського голову і той пішов додому щасливим та здоровим, сказав:
- Хоч ви і язичники, але добру справу робите, правильну. Звільняєте людей від хвороб і зла. І хоч святими наша церква вас не оголосить, але діяння ваші приносять користь суспільству. І християнам, і атеїстам, і навіть іудеям. Але про це нікому не кажіть, бо мене ще сану позбавлять за те, що якшаюся з поганами.
Всьо, втомився. Треба хоч трішки поспати, бо уранці люди прийдуть зі своїми болячками та душевними проблемами. А відмовляти людям у допомозі - гріх.

07.12.2021р.

То шо, почнімо деолігархізацію, трясця її мамі? Учепимося за вим’я Ренату Ахметову та Коломойському зубиськами і видоїмо з них народні гроші? Хто за? Усі? От і добре.
А щоб не сказали, що я для своїх - щит і меч, а для чужаків – закон і довбня, розпочну зі свого спонсора - Ігоря Валерійовича.
Є така компанія «Укрнафта», більше 50% акцій якої належать державі. Але нею, фактично, керує Коломойський.
У звіті за 6 місяців 2021 року (оприлюднений у жовтні) НАК «Нафтогаз України» зазначив, що зберігає в підземних сховищах 0,7 млрд м3 газу «Укрнафти». І зазначає, що мова йде про газ, який був вироблений АТ «Укрнафта» та згодом проданий НАК «Нафтогаз України» для потреб населення в 2007-2013 роках без погашення заборгованості перед «Укрнафтою».
Голосіївський суд столиці постановив: заплатити Коломойському за газ. Апеляційний це ще раз підтвердив. І не за ціною, яка була в 2013 році, а нинішньою - по 1000 доларів за тисячу кубометрів. Тобто, в кишеню Ігоря Валерійовича просто з неба впали 3 мільярди доларів. Бачите, яка у мене люта боротьба з олігархом? Відчули, який потужний удар я наніс купипродайці?
А оце учора заліз до кишені і Ахметову. Чули, як я учора на зустрічі з журналістами вжахнув увесь світ новиною про те, що на цей вівторок в Україні заплановано держпереворот?
Пан Ренат розміщував на Лондонській біржі акції Метінвесту під 7.75% річних, починаючи з 2019 року на загальну суму близько 6 млрд. дол. Тож коли інвестори почули про держпереворот - дали наказ своїм біржовим брокерам, аби ті в авральному порядку продавали акції якнайскоріше. І шо?
Ахметов викупив ті акції усі гамузом за один день. По 0.28% від вартості номіналу. Тобто - позичив 6 мільярдів, а повернув два з хвостиком. І ніяких зобов’язань перед інвесторами. Чистий навар пана Рената склав майже 4 мільярди. Інвестори самі винні, що влізли зі своїми грошима у країну, в якій на вівторок заплановано держпереворот.
Отак, браття мої та сестри, треба боротися з олігархами. Убивати їх наповал як слонів з ружжа. За місяць проведу ще одну зустріч з журналістами. Обіцяю: з мого рота вилетить така новина, що усі вітчизняні олігархи підуть по світу з торбами.
Прошу надавати свої пропозиції щодо боротьби з фінансовими кровосисями.

З повагою, Верховний Головнокомандувач (не плутати з Головнокомандуючим).
28.11.2021р.

- Браття та сестри! Змилуйтеся наді мною! Не душіть душу та серце в лещатах нашої дружби!- крикнув кум у літературному відеочаті і навіть пустив гірку сльозу, яка скрапнула на клавіатуру комп’ютера.
А я, лісоруб Іван, сидів за його спиною та дивився як творча людина мучається.
І так стало кума жаль, що і я заплакав. Чесне слово! А чому? Зараз поясню.
Микола - широковідомий літератор у фейсбучному просторі. Пише про душу, серце, любов та сльози. І має шалений успіх не тільки в незаміжніх панянок, але й у підтоптаних вуйків з усохлими кабаками. Але це ще півбіди!
Ота шалена слава та невгамовна багаторічна писунка розбуркали його мистецькі амбіції, не згірше шторму в протоці Дрейка. І могутній лірик наважився на немислиме: таємно позичив грошей у баби Гарбузихи і видав книжку власних опусів. Жінка про це навіть і досі ні сном, ні духом,- ви уявляєте? От конспіратор! Аби не спалитися - попросив друкарню надіслати тираж на Нову пошту в райцентр. А як дружина почимчикувала на працю – чкурнув за книжками моїм трактором. Літературу таємно приховав за сажем з двійком поросят у колишній жомовій ямі. Завалив схрон кізяками, рваним дрантям та штахетинами, залишивши непомітну шпарину, у яку за потреби можна було просунути руку та голову.
Оскільки кум у маркетингу ні бум-бум, то запитав у мене поради:
- Як рекламувати?
- Пиши пост у фейсбуці,- одказую родичу.- Вистав під анонсом книги фото якоїсь цицястої красавиці зі стриженою болонкою в оточенні трьох малюків. За спиною жінки домалюй перламутрові крильця, а над головою сяйнисту райдугу. От побачиш - покупці попруть табунами як карасі на часничну затірку з макухою.
Порада виявилася слушною: за один день Микола отримав замовлення на 12 тисяч книжок!!! І це при тому, що тираж складав всього одну тисячу екземплярів! Шалений успіх.
Два дні не бачив кума ні на вулиці, ні на городі, ні в крамниці. Навіть остограмитися не приходив, хоча до цього і дня не було, аби увечері на навідався до моєї господи за цим святим зіллям. Моя берегиня, звісно, дуже гнівалася, коли бачила сусіда після вечірньої зірки. Тож кум згодом поміняв тактику: прочиняв двері, просовував руку з гранчаком до вітальні та чекав, доки я тоді нахлюпаю вогняної водиці Бахуса. Потім рука зникала, чулося спрагле «ковть-ковть» і мара щезала до наступного вечора. Мені вже та злодійкувата правиця навіть снитися почала. Інколи. Ну то таке.
Так про що ми тут? Ага, згадав! Про літературу! Так от…сів кум підписувати книжки. А перед цим питає у кожного бажаючого:
- Куди вислати? Який контактний телефон?
І обов’язково нагадує, що книжка коштує 30 гривень. І ось тут почалися проблеми.
Не купують у Миколи книжок і все. Хоч головою в стіну, хоч горохом!
А оце сьогодні навідався до мене, зажурений, зарюмсаний, борода нечесана. І тверезий. Моя берегиня коли побачила Миколу в такому стані, то перехрестилася і сама кинулася йому наливати. Бо одразу відчула, що в чоловіка - страшна біда.
Кум пити не хотів, а звів очі до стелі і завив. А потім почав затинатися! Від розпачу, мабуть. Тут перелякався навіть я. Волосся стало сторчма.
Моє солодятко прожогом кинулося за лотком яєць, оскільки задавнювати таку капость не можна. Треба одразу викорчовувати психічно-душевну хворобу. А вона у цій справі - найуправніша шептуха в цій половині півкулі. Є ще одна яга, але та живе далеко, в Африці. Туди ще долетіти треба. А часу - немає.
Я тримав кумову голову, а жінка катала яйцем по кумовій голові, бовтала рідину в трилітровій банці та бурмотіла потрібні екзорцизми та молитви. До ранку таки вигнали хворобу з родича. А потім давай розпитувати Миколу: що до чого.
- Виявляється, всі мої читачі – пенсіонери, хворі, немічні. Кожен другий - багатодітний, кожен третій - у боргах як у шовках. А я людина чутлива, нікому відмовити не можу, бо всі вони - мої найщиріші друзі. Хоча в усіх є і планшети, і ноутбуки, і смартфони. Та й інтернет оплачують регулярно.
- То що?- питає жінка.
- Роздарував увесь тираж. А як таке сталося - навіть не помітив. А сьогодні баба Гарбузиха навідалася і каже: «Віддавай позику, інакше загризу». А як віддавати, якщо грошей нема?
Ми з жінкою перелякано перезирнулися.
- Йой, куме, це справді лихо. У баби Гарбузихи є «дах», нею опікується бандитська зграя. Якщо не віддаси грошей, то й закопати можуть, живцем.
- А жінка знає, в КОГО ти позичив? - питає дружина.
- Нє, боюся казати. Думав, що на виручені гроші і борги віддам, і шубу шиншилову своїй господині справлю.
«Шиншилова шуба з поезії? Оце дає!» - подумав я. «Тут вистачить хіба що на зашморг».
Порадилися з жінкою і вирішили: дамо кумові грошей виплатити позику. З тієї купи, де я збирав на вставні щелепи. Нічого страшного не станеться, якщо ще три роки походжу без зубів. Зате людина лишиться живою та здоровою.
- Але за однієї умови,- сказала жінка.- Відсьогодні перестаєш дряпати пером. Інакше розкажу про все твоїй благовірній і вона сама тобі усі зуби підрихтує та ребра. Згоден?
Кум згідливо хитнув головою і гайнув з грошима до Гарбузихи, виплачувати борг.
Добре, хоч мене ця біда оминула, бо свого часу теж хотілося надрукувати книжку. Але взяти у жінки готівку - не наважився. Розумів, що віддати позичене у рідного серця не вдасться ніколи.

26.11.2021р.

Хто з вас, шановні друзі, задумувався над природою світла? От, наприклад, кохана блиснула очиськами, а ви розтанули під її поглядом, як квітневий лід під сонцем?
Так от. Стверджують, що sin не буває більше, аніж 1! Це - неправда! Бо світло може розповсюджуватися у середовищі під комлексним кутом заломлення!
Вам брехали вчителі у школі. Бо звикли брехати. Від незнання. А насправді - рівняння sin x дорівнює А, яке по модулю більше, аніж одиниця - має вирішення в комплексній області. Згідно з цим рівнянням, світло може поширюватися в забороненому середовищі під комплексним кутом заломлення. Дехто каже, що рівняння sin A - не може бути більше одиниці.
Брехня. Повірте - так кажуть ідіоти. Чисто формально, математичне вирішення такого рівняння можливе, оскільки є така собі формула Ейлера. В комплесному куті заломлення. І абсолютно точна.
Згідно якої - sin A2 – це Е у степені 2, а в знаменнику «і» в степені альфа 2- мінус 2, і в в степені мінус «і» та все це поділити на 2 в мінусі степені «І» та поділити на 2 «і». Але експонента з від’ємним показником - це одиниця, поділена на експоненту, тому потрібно позначити Е у степені альфа 2 у степені Z. Звідси отримуємо рівняння: 10-1ZTW, поділене на 2і.
То що ? Такі рівняння вирішуються? Звичайно. Це банальне квадратне рівняння. Z - комплексне. Беремо логарифм від цієї величини (а логарифм завжди зі знаком плюс) - і отримуємо кут заломлення.
А от цікаво: у природі буває, коли sin заломлення більше одиниці? Виявляється - так. Парадокс.
Ця математична тмутараканія дала нам змогу користуватися смартфонаи та планшетами, не задумуючись над роботою математиків та інженерів-програмістів. А дарма.
Три закони геометричної оптики повністю вдовольняють нинішній стан фізики. А для мене це діагноз її клінічної смерті. Бо здуру вивчив основи квантової механіки і теорію імовірностей. І спеціальну, і стандартну. Ідіот.
А тепер скажіть: нащо такі знання поетові? Обійшовся би душею та серцем. І годі. Так ні. Поліз в усілякі дурниці.
А як ви гадаєте: правильно зробив чи ні?
21.11.2021р.

Відсьогодні пропоную всьому культурному світові перейти на інше літочислення. Отже, початковою датою Нобелівський комітет та Висока комісія Міжнародної системи Сі мусить обрати мій день народження - 17 травня 1969 року.
А тим, хто буде і далі користуватися трипільським, григоріанським (введеним 1582 року) або юліанським календарями - в примусовому порядку будуть відключати гарячу воду і опалення. Відповідний законопроект буде винесено на затвердження до Верховної Ради та Євросоюсу. Америка ще трохи брикається, але то ненадовго, оскільки кожному конгресмену і сенаторові уже роздано по одному примірнику книжки моїх віршів про кохання і природу. Вона настільки потужна, що кладе на лопатки навіть слонів, не те що якихось хирлявих політиків.
От з північними корейцями доведеться боротися люто. За точку відліку в календарі чучхе береться рік народження Кім Ір Сена — 1912 рік приймається за перший. І крапка. Календар чучхе використовується в КНДР з 8 липня 1997 року. Отже цього року буде 112 років їхньому літочисленню. Я запропонував вищому політичному керівництву країни свій варіант, а вони:
- Ще раз таке почуємо - пустимо ядерні ракети по Україні! У нас свій Бог, а твоїх віршаток ми не читали і читати не будемо.
У Таїланді, на Шрі-Ланці, в Камбоджі, Лаосі і М’янмі скоро настане 2565 рік, бо офіційно країна живе за буддійським місячним календарем, де літочислення ведеться з набуття Буддою нірвани.
В Ефіопії настане 2015 рік. Їхній календар відстає від звичного нам приблизно на 8 років. І крім того, містить у році 13 місяців. 12 місяців по 30 днів, і останній, 13-й місяць зовсім короткий — 5 або 6 днів в залежності від того, високосний рік, чи ні. А доба починається не опівночі, а зі сходом сонця. Ефіопський календар заснований на стародавньому олександрійському календарі.
В Ізраїлі наступить 5784 рік. Єврейський календар офіційно використовується в Ізраїлі разом з григоріанським. За цим календарем відзначають єврейські свята, дні вшанування пам’яті та дні народження родичів. Місяці за цим календарем наступають точно в новомісяччя, а перший день року (Рош ха-Шана) може припадати тільки на понеділок, вівторок, четвер або суботу. І для того, щоб Рош ха-Шана припав на допустимий день тижня, рік, який передує подовжують на один день.
Починається єврейський календар з самого першого новомісяччя, яке відбулося в понеділок 7 жовтня 3761 до н. е., о 5 годині і 204 частині. Година там складається з 1 080 частин, а кожна частина — з 76 миттєвостей.
У Пакистані наступить 1445 рік. Ісламський календар використовується для визначення дат релігійних свят і як офіційний календар у деяких мусульманських країнах. Літочислення ведеться від дати переселення пророка Мухаммеда і перших мусульман з Мекки в Медину (622 рік н. е.).
Доба в цьому календарі починаються із заходом сонця, а не опівночі. Початком місяця вважається день, коли серп Місяця з’являється вперше після новомісяччя. Тривалість року ісламського календаря на 10-11 днів менше сонячного року, і місяці зміщуються відносно сезонів. Ті місяці, що припадали на літо, через деякий час, стануть зимовими, і навпаки.
В Ірані наступить 2001 рік. Іранський календар, або сонячна хіджра, є офіційним календарем в Ірані та Афганістані. Цей астрономічний сонячний календар був розроблений за участю Омара Хайяма.
Літочислення іранський календар веде від хіджри, як і ісламський календар, але він ґрунтується на сонячному році, тому його місяці завжди припадають на один і той же час року. Тиждень іранського календаря починається в суботу і закінчується в п’ятницю, яка вважається вихідним днем.
А от у Індії настане 1944 рік.
Її єдиний національний календар був розроблений відносно недавно і прийнятий в 1957 році. В основі розрахунків лежить сакська ера — древня система літочислення, поширена в Індії і Камбоджі.
Також в Індії існують і інші календарі, які використовуються різними народностями і племенами. Одні беруть за точку відліку дату смерті Крішни (3102 рік до н. е.), інші — прихід до влади Вікрама в 57 році, треті за буддійським календарем починають підрахунок років від дати смерті Будди Гаутами (543 рік н. е.).
У Японії настане 35 рік. В Японії діє система літочислення від Різдва Христового, і традиційна, в основі якої рахунок йде за роками правління японських імператорів. Кожен імператор дає назву епохи — девіз свого правління.
З 1989 року в Японії «Епоха миру і спокою», престол займає імператор Акіхіто. Попередня епоха — «Просвітлений мир» — тривала 64 роки. У більшості офіційних документів прийнято використовувати 2 дати за григоріанським календарем і за роком поточної епохи в Японії.
У Китаї настане 4721 рік. Китайський календар використовують в Камбоджі, Монголії, В’єтнамі та інших азіатських країнах. Літочислення у ньому ведеться від приходу до влади імператора Хуан-ді в 2637 році до н. е.
Календар циклічний і спирається на астрономічні цикли Юпітера. За 60 років Юпітер 5 раз обходить сонце, це 5 елементів китайського календаря. Одне обертання Юпітера навколо Сонця триває 12 років — ці роки в календарі отримали назви тварин. У 2022 році (за григоріанським календарем настане рік Тигра).
Мага-віряни ведуть літочислення від 11201 року, основою астрономічних обчислень якого слугують чотири важливі точки на небесній сфері: точки весняного та осіннього рівнодення і зимового та літнього сонцестояння. Тобто цей календар вважається ідеальним з точки зору математики.
І тоді виникає питання: як уніфікувати усі ці літочислення? Як примусити людей вважати за точку відліку якусь символічну подію, не пов’язану ні з релігією, ні з політикою?
Правильно!!! Аби усіх замирити - я запропонував свій день народження. Щоб і вівці були цілими, і вовки ситими. Ніякої політики!Ніякого релігійного фанатизму! Ніякого націоналізму! Мистецтво єднає світ! Згодні?
Розповів кумові про свою ідею, а він:
- Чудово! Готовий святкувати твій день народження хоч щодня! Від ранку до вечора! Наливай…
Так що, як мінімум, одну людину переконав у своїй ідеї. Не пожалкував марочного бренді навіть для такої потрібної справи.
Усі хто за - ставте лайк, а я скомпоную петицію на ім'я Президента України, аби він дав офіційний поштовх корисному нововведенню. Він полюбляє займатися такими грандіозними справами, тож не відмовить. Це ж не проект «Велике крадівництво». Це справа куди більш потужніша.
Ну, то як - умовив?

21.11.2021р.

Ісус Христос цілував жінку в губи і любив її більше, аніж усіх своїх учнів, разом узятих. Так каже Євангеліє. Про решту розповідати не буду, оскільки Євангеліє від Марії Магдалини визнано книгою неканонічною.
Ще б пак, оскільки в ній ідеться про те, що Марія народила доньку. Але апостоли були настільки сердитими, що вирішили загубити дитину свого пророка, аби ніхто не посягнув на їхню виключну роль в пропагуванні нового вчення.
А дитинка вижила. Правда, довелося її переховувати від товпи біснуватих фанатиків.
Де це бачено в іудаїзмі, аби жінка була очільницею церкви! Це святотатство! Це підрив основ віри! Це нехтування настановами Біблії та правом первородства старшого сина. Навіть самі пологи в юдеїв вважаються справою нечистою, жінка мусить народжувати в сараї (не в хаті!), а потім 40 днів там жити, доки не очиститься.
Так народився Христос, так народився Мойсей, так народився Іван Хреститель та всі інші
біблійні святі та апостоли.
А нинішні жінки чи народжують в клунях та сажах під кабаняче рохкання та мукання корівок? Думаю, що ні. Бо біблійні заповіді для них не закон. Та й узагалі це украй небезпечно для здоров'я, бо в наш просвітлений час антисанітарія не вітається. А релігія мусить бути зручною та слугувати потребам людей, а не навпаки.
Ось і моя неня - дуже набожна - народила мене в лікарні під наглядом сивочолих ескулапів. І не християн, а затятих безбожників. Ні акушер-гінеколог Іван Федорович, ні його коліжанка Марія Пилипівна в бога не вірять, до церкви не ходять і свічок на Пасху не освячують. Просто чесно і професійно виконують свою роботу в пологовому будинку.
Для них усі жінки - це жінки, які хочуть народити дитину.
Це вже потім з галасливої малечі їхні батьки ліплять християн, іудеїв, мусульман, конфуціанців та ще бог зна кого. Дитячі голівки в пологових будинках ще не нашпиговані догматами з Святих писань цього многогрішного світу.
Інколи Івану Федоровичу доводиться приймати пологи навіть у монашок, бо плоть людська прагне виконати своє основне покликання: продовжити рід людський. А монахи з сусіднього монастиря бувають ой якими гарячими. Не стримують їх ні монастирські настанови, ні відлучення від церкви, ні суворі покарання. Знають, що у пеклі за таке кліщами чортяки вириватимуть причинні місця, але спокуса настільки сильна, що йдуть на церковний злочин "нічтоже сумяшеся".
І що цікаво - плоди кохання монахів з монашками, та слюсарів з доярками нічим не відрізняються між собою. Є серед них і космонавти, і лікарі, і алкоголіки.. Частина з них - віруючі, частина - безбожники. Це вже згодом дітей кардинально закодовують батьки та суспільне оточення, це вже потім юні уми зомбують дорослі на власний смак та уподобання.
А долі покинутих батьками дітей, особливо тих, до яких доклала руку віруюча братія, складаються по різному. Це вже хто і в які руки потрапить після пологів. Якщо в монастир - історія одна, якщо до бабусі з дідусем на далекий хутір - історія інша.
Так народився і я. Породілля зоставила свій плід кохання у лікарні та пошкандибала в монастир спокутувати гріх. З татка як з гуся вода - він до пологового будинку навіть не навідався, бо в нього була заутреня. За сорок років, які я прожив на цій землі, жодного разу не навідався поглянути в блакитні очі власному чадові. Та й навіщо? Плід гріха - це плід гріха, дивитися на нього і дбати ніякої насолоди. Ще совість мучитиме.
Правда, раз навідалася матуся, але як уздріла, що над моєю головою світиться рвйдужний німб - забула дорогу до бабиної хати раз і назавжди.
А я ріс шибеником. Роздовбував джмелині гнізда, ласуючи їхнім медом, косив сіно для корівок, чіпляючи на їхні китиці консервні банки та галасував на шкільних уроках. Інколи (коли було дуже потрібно) навіть прогулював. З однолітками чубився регулярно, саджав навесні ліс та збирав жуків на картоплі. Дуже любив рибалити. Бабуся казала, що любов до цієї справи передалася мені від якогось далекого предка.
А як виріс - вступив до Київського медичного університету імені академіка Богомольця, вивчився на акушера-гінеколога. А нині, ось уже 20 років працюю в одній зі столичних лікарень за фахом. Шість днів на тижні допомагаю з'явитися на світ божий людським створінням. Помітив за собою одну цікаву рису: якщо перед пологами потримаю долоню на череві майбутньої породіллі - все буде гаразд, а якщо такої нагоди не буде - доведеться робити кесарів розтин.
Була субота - святий день в християн та юдеїв. Жоден вірянин у притомі цієї, днини не буде працювати, всі моляться богові та шлють йому подяки за хліб насущний та блага, які послало небо. Окрім схизматиків, які Святе письмо перевернули догори дригом і перенесли на догоду імператору Костянтину суботу на неділю. Але цієї суботи випало моє чергування, тож як мені не хотілося та мусив працювати в лікарні. Думаю, Господь пробачить мені цей невимушений гріх та не буде сильно сердитися. Я ж не оковиту вживаю чи з жінкою сварюся, а виконую почесну і потрібну працю.
З приймальні зателефонували:
- Надійшла пацієнтка з ускладненнями. Потрібна термінова операція.
- Гаразд,- відповідаю,- зараз огляну і вирішимо що робити.
Заходжу в оглядову до пацієнтки з чоловіком. Привітався і виставив мужа за двері. Тут йому не місце. Але щось мене муляло: обличчя жінки здалося мені знайомим...
А їй і справді було зле. Дитинка, судячи з усього, народиться недоношеною. Гаятися було не можна. Плоду ледь 34 тижні.
Питаю: :
- Де ваша медична картка?
- Немає. Ми віруючі, колишні монахи.
- Вибачте, але ви не віруючі, а безвідповідальні дикуни. Жінки у вашому стані мусять стати на облік у гінеколога, а в разі патологічного протікання вагітності зобов'язані
проводити контроль гормонального фону і вимір шийки матки. У разі укорочення на неї накладають шов або встановлюють акушерський песарій. У вашому віці високий ризик передчасних пологів, і тільки спеціаліст може допомогти пролонгації вагітності в залежності від причин, які підвищують ризик зриву строків вагітності.
А якщо у вас інфекція сечовивідних шляхів чи якась патологія? Ви взагалі робили хоч який-небудь огляд у лікаря?
-Ні.
- Зрозуміло. Сестра, негайно зробити всі необхідні аналізи.
- А ви, шановна,- звертаюся до породіллі,- хоч знаєте свою групу крові та резус?
-Ні. Забула.
Оглянувши жінку зрозумів, що вона вже народжувала. І досить давно. І ось знову наважилася, в шістдесят років! Чесне слово - світ з'їхав з ґлузду.
Передчасні пологи почалися. Токолітична терапія тут зайва: шийка матки відкрилася більше 3 см сантиметрів, має місце підтікання навколоплідних вод у поєднанні з ознаками інфекції.
Дитинка народилася недоношеною, дуже слабкою. Її одразу првезли в відділення інтенсивної терапії, поклали під "ковпак".
Жінка заснула, а от батька я запросив др кабінета на розмову.
- Ви де працюєте, де живете?
- Прибиральником на базарі. Раніше малював ікони, але монах, який согрішив з монашкою - таку роботу втрачає назавжди.
- А житло маєте?
- Так, ЖЕК надав однокімнатну квартиру.
- А дружина, я так розумію,- не працює...
Сивий чоловік з окладистою бородою низько опустив голову.
- А з якого монастиря ви і ваша дружина?
- Вона з Ф..ського, а я з Ми...ського.
Я напружився. Щось шпигонуло в пам'яті... Згадав! Мої батьки саме звідтіля.!
Все склалося! Я приймав пологи у власної матері, а народжена дитинка - мій рідний брат. А оцей нечесаний дід - мій рідний тато.
- Іване Степановичу! Недоношені діти потребують виходжування і більшої турботи з боку батьків. Ви повинні психологічно підготуватися до того, що дитина може перебувати в палаті інтенсивної терапії та довгий час спостерігатися у неонатологів. Ви це розумієте?
- Розумію. Але у мене прохання....
- Яке?
- Ми залишаємо дитину в пологовому будинку, підпишемо всі необхідні документи. Утримувати її нам не під силу.
Батько пішов. А я піднявся у відділ інтенсивної терапії і завис над тільцем свого рідного брата. Відкрив герметичний бокс, легенько доторкнувся пальчиком до чола. І побачив, як над його головою загорівся райдужний німб. Такий самий, як і у мене.
13.11.2021р.

Люди повинні залишатися людьми навіть у пеклі. І не думайте, що там тільки одних християн розпинають на дибах та вливають сірки у роти. Хоча християн - найбільше. Бо вони бувають такими крутіями, що йой!
Хоча багато хто і молиться Спасителеві, і причастя приймає, і сповідається, і до храму навідується регулярно, але приходить додому і лупцює власну жінку та гне матюччя.
Є й такі, що сучасне канонізоване Святе письмо знають від А до Я, на церкву віддають десятину заробленого каторжною працею, але крадуть на сусідському городі моркву та капусту.
І в кожного з них під сорочкою є натільний хрестик, як символ приналежності до бога. Християнського бога, звісно. Всі інші всерйоз не сприймаються. Навіть у Євангелії від Пилипа (90., 95.) так і написано: порятунок досягається тільки через віру у Ісуса Христа, тому воскреснуть тільки християни. Решта - до пекла. Ловко?
Неважливо, що ти злодій та вбивця, неважливо що ти ґвалтівник і ледар. Головне - вірити у Христа.
Мі сусід Микола - вірить. Щиро вірить. Молиться так, що аж завидки беруть. А потім бере бензопилу і йде валити громадський ліс. Везе його поночі на підводі до напівлегальної пилорами і продає за безцінь. Після нього у діброві залишаються тільки штурпаки, на яких восени ростуть опеньки.
_ Жінко,- питаю свою благовірну,- нащо ти позичила сотню Мотрі? Вона ж її ніколи не віддасть!
- Людина просила - я й дала. Тобі що - жаль? У неї двоє дітей малих, а чоловік безпробудний п’яниця.
- Та не проти! Але вона ж збрехала. Вже вдесяте позичила і ще жодного разу не повернула борг. Невже тебе це не дратує?
- Ні, не дратує. Я вже звикла. Людям треба допомагати.
- А чому ти на мене розсердилася, коли я позичив Степану на чекушку?
- Бо він її проп'є. А Мотря купить щось поїсти дітям. Не собі. Відчуваєш різницю?
Мудра в мене жінка. Тонко розуміє що є зло, а що добро. А все тому, що вона берегиня. Істота казкова в прямому сенсі. Вміє і на мітлі літати, і в ступі. А чаклує так, що будь-яку хворобу лікує краще, аніж ареопаг найкращих ескулапів світу. Навіть сказ! Коли з вами трапиться така халепа - приходьте, вона нікому не відмовить. І грошей за лікування такої лютої хвороби не бере.
Тільки не в суботу. Чому?
Є у нас Євангеліє Хоми з монастирської бібліотеки Пахомія, який був розташований у Хенобоскіоні на території Верхнього Єгипту. В 32-му розділі якого написано: «Ісус сказав: Якщо не робите суботу суботою, ви не побачите Отця».
Сподіваюся, шановні друзі, що і ви в суботу нічого не робите, аби не було лиха.
А в неділю, як і належить усім нормальним людям - працюєте у поті чола свого як бджілки.
Ми так і чинимо. Правда, люди на нас інколи косо дивляться та хрестяться, коли бачать як я на город в неділю гній вивожу фурою, а жінка просапує грядку. Ну то таке. Але якщо і справді вам буде непереливки - приїздіть і в суботу, бо людське життя безцінне. Думаю, бог на нас не дуже буде сердитися, коли ми й у священний день допожемо людині справитися з бідою.
А рік тому піп навідався зі своєю невісткою. Лікарі сказали, що дітей у неї не буде вже ніколи. Навідався в суботу. Бо в неділю в нього служба у храмі.
Жінка пішла зі згорьованою дівчиною в сусідню кімнату, а ми зі святим вітцем розговорилися.
- А чому ікон у хаті немає? - питає священнослужитель.
- Ніхто і ніколи не бачив істинного лика Бога. Тому мальовані картини можуть виявитися карикатурами. Краще цього не робити. Он навіть мусульмани та юдеї цього не роблять, вважаючи за святотацтво,- одказую йому.
- Он як! А що скажеш про Святу трійцю?
- У посланнях апостола Павла немає Трійці. Взагалі. Більше того - він прямо її заперечує: «Один бо Бог, один посередник між Богом та людьми - людина Христос Ісус» - 1 Тим (2.5).
Сталевий погляд попа уперся мені в перенісся, аж у мене вуха від страху побіліли.
- А що скажеш про розіп'ятого Христа?
- Є послання апостола Павла Коринфянам (1.21 – 24). Цитую: «Сподобалось було Богу за допомогою дурості оприлюдненого вчення врятувати тих, що повірили, позаяк і юдеї знамень вимагають, і елліни мудрість шукають. Ось ми і проповідуємо Христа розп'ятого: для юдеїв - виверт, для інших народів - дурість. Для самих же обраних, як юдеїв так і еллінів, Христа, Божу силу і Божу мудрість».
У «Другому трактаті Сифа» вищий Бог протиставляється невмілому Богові-творцю. І там же розповідається, що розіп'яли замість ісуса Симона з Карени. Сам же Ісус, прийнявши образ Симона, стояв осторонь і дивився на кару.
Хоча вже в іншому творі, написанному набагато пізніше, викладена вже інша версія цієї драматичної події «Апокаліпсис Петра». Там уже розіп'яли саме Ісуса, але хресна смерть і муки торкнулися лише його плоті. Дух же Христа до цього відокремився від тіла і відразу вознісся на небо.
А сучасна версія цієї трагічної події розказує, що Ісус розмовляв на Хресті. Але тоді виникає питання: як він міг говорити і мислити, якщо дух уже відлетів на небо?
Дубовий кий, на який спирався священник, злетів угору і з усієї сили торохнув мені по горбакові.
- За що, святий отче, ви мене лупцюєте? – ошелешено питаю священнослужителя.
- У твоїй голові гноярка! Ось я тобі! - і знову замахнувся дубовим києм.
Я відскочив на безпечну відстань, а ковінька з усієї сили опустилася не на мою голову на глиняний чавун з борщем і тарілки з наїдками. Все розлетілося на друзки, а шматки капусти і картоплі, впереміж з краплями гарячої рідини злетіли аж під стелю. Переляканий кіт Жоржик прожогом вискочив з хати крізь прочинене вікно.
З кімнати, з яйцем у руці, вискочила злякана дружина та невістка гостя.
- Забираймося звідси! - гарикнув піп.- Тут живуть антихристи! Дарма сюди прийшли! - і цап правицею перелякану родичку.
- Ну, що ж, ідіть з Богом,- одказала благовірна. Я вже закінчила. Навесні народиться хлопчик.
І приязно усміхнулася до гостя.
А коли бідаки покинули наше обійстя, жінка ухопила мене за вухо і питає:
- Розказуй, що трпапилося?
Я й розказав. В усіх подробицях. Нічого не приховував. Бо жінці брехати - гріх.
Отак, шановні друзі і живемо. Робимо людям добро - віруючим чи атеїстам - байдуже. Просто робимо. Допомагаємо в міру сил та можливостей. Дехто дякує, дехто свариться. Ну то таке. Ми вже звикли. Усім не вгодиш.
А через дев'ять місяців - навесні, у невістки сільського священника народився хлопчик. Подякувати за добру справу жінці ніхто не прийшов. Приїхав тільки професор зі столичної клініки, в якій кілька років поспіль безуспішно намагалася народити дитину бідолашна жінка. Розмовляв із дружиною аж до ночі. Про що вони там гомоніли - не знаю, але відтепер він регулярно навідується зі своїми пацієнтками до нашої господи, вчить екзорцизми та замовляння, допомагає їй калапуцяти якісь настійки. І ділиться гонорарами за лікування власних пацієнток. Якось обмовився: «Я проти твоєї дружини - не лікар, а коновал». Хоча дехто вважає світилом науки».
І скрушно хитнув сивим чубом.
І знаєте, що вам скажу? Бог - є.
Але шалена релігійна конкуренція між католиками і православними, шиїтами та сунітами, мусульманами та юдеями вбивають віру в єдиного бога. Кожна церква, кожна секта тягне ковдру істини на себе, претендуючи на єдиноістинну. Створюються цілі пантеони святих та мучеників, пророків та апостолів, І все це тоне в прямих або таємних релігійних війнах жителів планети земля. Оригінальні священні тексти стократно редагуються, потрібні шматочки залишаються, а непотрібні затушовуються чи ампутуються узагалі. Казки та легенди, які не мають жодного відношення до історичної правди подаються в пікантному соусі істини. І не приведи Господи сказати, що написане - брехня! Раніше за таке спалювали на вогнищах, а нині опортуністів чекає анафема та відлучення від церкви.
А от безбожники Платон і Страбон, Асклепій та Цельс назавжди закарбовані на скрижалях історичної пам’яті людства. Їхні праці читає і переосмислює кожна вихована і розумна людина. І таких тисячі й тисячі.
Тому вважаю, що не віра в Христа чи якесь інше божество робить людину безсмертною, а її вчинки - хороші чи погані. Бажано - аби хороші, такі, які прямо вплинуть на все людство. Чи допоможуть хоча б одній людині. І тоді ти житимеш вічно. Хіба не так?
25.10.2021р.