Знов чорним простирадлом накрила денний світ,
І задушливим туманом потягається лінива ніч.

Ти знов не спиш, я знаю, ти думаєш про день, що буде завтра
Про той день, який своїм холодним ранком стискатиме твої думки...

Ти знов не спиш - вдивляєшся у місячне обличчя жовте, немов покійника якого.
І так пече у грудях та досада, що наче оцтом полита рана.

Ти знов не спиш, бо страх бере перед незвіданим життям.
І сльози на очах ,як павутини отруйної комахи.

Ти знов не спиш, може й не заснеш ніколи, бо це суцільний сон , а не життя , що називаєш ти реальним.....

сади
вишневі усмішки
у вишнях – небо
три вишеньки
в дитячій
на стіні
квітує літо
йде уявним степом
на стрітення
з весною…

Дідо Юра посадив тую
На могилі інваліда війни
Що його енкаведисти
Скинули з автомобіля
Вниз головою.

Дідо Юра посадив тую
На могилі невідомого січовика
Що загинув за Карпатську
Чи просто
За Україну.

Дідо Юра посадив тую
І на могилі великого жовтня
Що змалів і вмер
Від самоотруєння.

Дідо Юра посадив тую
І у своєму дворі
І перед моєю хатою
І біля хреста на околиці
І коло сотень будинків
У яких жили люди.

Він вирощував туї на грядці
І садив їх усюди
Бо просто любив життя.

А ще дідо Юра
Дарував яблука із власного саду
Друзям і просто людям.

А хто посадить тую
На могилі діда Юри?


2009

Небо розсунуло хмари-фіранки,
зима зустрічає весну-колежанку
зранку.
Сонце розливає у філіжанки
ароматну каву.
Воно пестить промінцями ласкаво
землю-колиску,
ніби віщує: тепло вже близько.
Весна принесла свої подарунки:
яскраві метелики - посмішки вітру -
розлетілись по світу,
кульбаби - сонця цілунки
розсипались рясно.
Несе світлу радість
зелена весна!
Зима ж заплела у біляві коси
хугу метелицю,
слизьку ожеледицю
та сріблясті сніжинки,
залишила весні веселкові роси,
березневі струмочки,
сміх конвалій-дзвіночків
і теплі травневі грози.
Махнула на прощання рукою,
скочила верхи на завірюху
і помчала на північ щодуху.
Ще до ночі
весна заквітчала коси віночком
і почала на землі панувати:
буйно зеленіти,
розцвітати білим цвітом,
солов"ями щебетати
й літа красного чекати.

***
Серед дня
у перебігу
клопітних і малих справ
на мить
торкнулася тебе
і раптом
відчула стан ріки
яка нарешті
знаходить своє русло

Засинаючи
опівночі
моє тіло
вигнулося срібною лукою
на степовому просторі ліжка
і потекло у ніч

На світанні
зникаюча ріка мого тіла
виплеснула свою денну подобу
Повільно
проступав знайомий пейзаж
моєї кімнати
долинали осмислені звуки
За хвилину
місто прокинулось у мені
і я відчула
свою міцну тужаву плоть
*

Світ (світ),
в якому я живу,-
льодовиковий привид,
під мікроскопом клоп...

Чом? Наяву
не мати навіть привід
створити гардероб?

Туди-сюди... дешево...
Де тут та... кабінка?
Ой, мурахи вже повзуть...
чухається спинка!

Я знаю один гарячий вихиляс:
належну б ще сукню -
і буде якраз!

Я знаю один гарячий вихиляс:
сама у це вірю,
що буде все клас...


16.02.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Я сиджу у ступорі вже третій день
пишу
і мовчки страждаю од манії величності –
моє супермегаего мене дражнить
тисяча думок у секунду

Ctrl+Alt+Del

Снять задачу
Снять задачу
Снять задачу
Снять задачу
Снять задачу
тисяча процесів

блюзнірство і спустошеність
Мамо, прими мене такою,
як я є
бо ніхто більше не сприймає
і проганяє, як приблудну собаку

Я – навіжена
і мій власний диявол мене не відпускає.
Його люблять кішки,
а мене кішки ненавидять.
Мене люблять лише коти.
Всотую чужі думки
і вибльовую
бо не приживаються у моїй
до країв
до зливів
переповненій голові –
хоч би одну шпарину
крім зашитого ниткою рота
Це – вже не блюзнірство,
це – священий спадок з битого скла
у порожнині картонної коробки
мої вкрадені влітку речі
як засохлі на підвіконні квіти,
мої перші і останні,
тому і запам’ятовані


2007

Я освобожден великим светом
Твоего Духа, Бог, Отец мой,
Твое свидетельство на моем челе.
И я принимаю его.

Я высоко возношу Твой свет,
Бог, Отец мой.
И снова я принимаю его.

...2011.15.02.

В этом полном молчании вершатся
Великие Деяния Господни.
И я спокоен,
и меня окружает полная тишина.
Теперь сияние этого света распостраняется
по всей громадной Божьей вселенной,
и везде я узнаю
сознательную жизнь Бога.
И снова говорю я без страха:
Я есмь Бог,
Я безмолвен и неустрашим.

Я возношу Христа внутри себя
и пою хвалу Богу.
Моей музыке вторит вдохновенье.
Громче и громче внутри меня
поет о новой жизни Великая Мать.
С каждым вновь приходящим днем
все громче и яснее
становится песнь моя,
а вдохновение возносит мою сознательную мысль,
пока она не делается
созвучной Божественным ритмам.
И снова возношу я Христа своего,
и приближаю уши свои
и могу слышать радостную музыку.
Гармония - основа моя,
и Бог - тема моей песни,
и Бог засвидетельствовал мою песнь,
ибо она есть Истина.

...-2011.15.02.

Це ти маленькою цяткою
в атласі світу
у правій півкулі мозку
бавишся моїми думками
то хитрощами
то любощами
вивідуючи таємні маршрути
Це ти меридіанами звивин
мандруєш моєю підсвідомістю
відкриваючи острови нових почуттів
у «тихому» океані моєї душі
Це ти мій колумб мій магелан
палкий шукач найкоротшого шляху
від душі до плоті і навпаки
Це ти
але пам’ятай що
це я дозволяю тобі цю подорож
поки

Когда в одиночестве я стою
в Твоей великой тишине,
Боже, Отец мой,
в груди моей ярким пламенем
сияет чистый свет, и своим
великим сиянием
он наполняет каждый атом
всего моего существа.
Жизнь, Любовь, Сила,
Чистота, Красота, Совершенство,
обретая силу, овладевают мной.
Когда я взираю в
самое сердце этого света,
мне виден свет иной -
прозрачный, мягкий, золотисто-белый и
лучисто-сияющий, - поглощающий,
заботливый и дающий силу,
ласкающий огонь Великого Света.

Теперь я знаю, что я - Бог
и что я един
со всей Божественной вселенной.
Я неслышно обращаюсь к Богу,
Отцу моему, и я спокоен.

2011.15.02.

Возлюбленные,
Мы никогда не расстаемся,
Хотя Вам и может казаться,
Что нас разделяет пространства.
Вы не уходите, Вы не приходите,
Ибо Бог и Вы
Пронизываете все пространства.
Мы вместе и рядом в Боге!
Нет ни времени, ни разлук, ни встреч;
Настоящие всегда здесь,
Потому и будущие здесь.
Так, не уходите,
Но приближайтесь,
Всегда оставаясь рядом.
А-У-М, А-У-М, А-У-М.

2011.15.02.

Когда в твоей Жизни наступает Время
Приблизится к берегу Красного моря,
И когда свернуть уже нильзя, а пути назад уже нет,
И вместо многих путей остается лиш один - ВПЕРЕД:
Познай Бога душой безмятежной.
И исчезнут тьма и гроза.
Бог усмиряет ветер. Бог усмиряет волны.
Бог говорит твоей душе: ,,ВПЕРЕД!
ВПЕРЕД! ВПЕРЕД! ВПЕРЕД!

2011г.

Ти записуєш мій сум на диктофон
Записуєш мій сум на диктофон
Ти почуєш його крізь шум і кахикання аудиторії
Почуєш його

Ось день
Ти береш підтримку у друзів своїх, і знайомих своїх, і від людей, яких ти бачиш дуже рідко
Ти тримаєш у долонях серце моє
Тримаєш

Ось всі мої думки
Ось знайомі і байдужі
Ось совість моя
Маєш
Від вірша до вірша, від рядка до рядка, безкінечні повтори
Я ходжу по колу
Ходжу по колу
Кружляю

Я вдячна ворогам своїм,
Що роблять мене сильнішою щодня
Я вдячна тобі,
Що ти існуєш.

Не бійся –
Поголосу не буде.
Тільки
Я заплачу іншому та й по всьому.
І ми виконаємо Умову.

Я тепер нічого не боюсь.
Нічого не боюсь.
Це страшно.

Таке я вчинила нині.
Радій!

хтось малює наосліп
хтось неможливим назве
спів чужої бабусі
ті хвилі
повітря
ти пливеш
тим вологим підвалом
за руку виводить
дідусь твій
казкар із дитинства
поголений
чисто
як свідок
цей полудень світу –
для тебе

...Не зустрічі -
порожнечі твого погляду
боюсь!
Що там, за скалками криги,
в чорній дірі невідворотності,
де нема глибини -
одна плескатість?
Що?
Не відступлюся.
Прийду
вишневою віхолою,
рікою сонячних променів.
Оголене серце
вихлюпну, як зорю:
нехай пульсує,
нехай засвітиться
у твоїх очах,
гойдне розквітлою гілкою,
якщо не для мене,
то хоча б для когось.

Війне щемом – я
Заздрю вітру, що пестить
Твоє волосся.

8.02.7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Ніколи серце не було так близько
щоб так далеко

Повні життя ліси
вздовж нескінченних колій
що звиваються планетою

Небо важке як долівка
тисне згори сіризною

Кожен пункт призначення
стає крапкою відліку нового
шляху
пункту
значення

Часом гадаєш що отримуєш подарунок
натомість стаєш дарунком

Не знаєш поки не маєш
збоку речі легше збагнути

Все що так близько
залишається непомітним

Кожен ранок приходить і не питає
чи він для нас...

Це годинник
що його засипало піском до опівночі
він був неспроможний іти
крізь нетрі ликавого простору часу
ховаючи порепане обличчя
у хащах власного самообмеження

Ознака ночі в коралову цятку
покрила небо над зводом
птахи долали останні відстані
імітованих пір часу
до самозабуття
до самовиснаження

вдало припасовані шматки матерії
до тендітних душ

червона трава на стадіонах
бо зеленої вже більш ніж недостатньо

небо кольору потертих джинсів
затягнуте ремінцем безпеки

проекція ідентичності особи
в необмеженому просторі
(безмежній простоті)

органічна зовнішність твого часу
високо зведені брови мостів

свіжа газета на ручці дверей зовні
урбанізація свідомості

формотворення неочікуваного
так як усі прокидаєшся вранці

улюблений ровер
став принтом на светрику

стільки кольорів у твоїй голові
і про всяк випадок

маска

у сумочці.

Твоя любов, що стала весною,
Твій погляд, що дивиться на мене
безліччю зір,
і тихе серце, преповне турботи.
Як зрозумію це все, мій Боже?
Чи не пройду повз самотньою людиною,
чи не пропливу тихо німою рибиною,
чи не повішу великого замка на серце,
не знаючи, хто стукає до мене?
Та хто тебе збагнути здатний, Боже...
Кожного разу ти обертаєш мою самотність у скарб,
мою мовчанку - в повноту спілкування,
проходиш крізь двері,
не відмикаючи жодного замка.

І стільки думок у моїй голові!
Стільки кольорів!
І тихої радості... Ти поруч.

Поламаною лялькою
Лежу на смітнику.
Розплющені очі повні снігу.
Іржаві кігті страху
Байдуже проклацали мимо
(що з мене тепер візьмеш?) –
А серце сахнулося звично.
Рефлекс…

Було це несподівано.
Не знались.
І я утомлена сиділа
І Ви війшли,
І наші погляди зустрілись,
Ні - мечі схрестились.
Усе минулося давно,
Давно забутий Ви.
Чому ж цей погляд
Раптом вичовгнув з пітьми,
Не дав доспати дивний сон
В якому врешті
Віднайшла жаданий спокій.
І раптом знову - Ви.
І раптом - погляд
З мороку ночей,
Із пекла згустків тьми,
Такий жагучий і чадний
Як дим осінній,
Як Сахари спека,
Пронизливий, як раптом
Ненаситна зимна злива.
Він - Ваш,
Його відразу я впізнала -
Безумні очі з хаосу до віку,
Такий печерний,
Ненаситний, спертий
І я повернена назад,
На міліони літ,
Застигло мертва
Велетенська глиба,
Пробуджена,
Як вулканічна лава, -
Як би ніколи ще не знала
Чоловіка.

        дні

чужі нещастя
настояні
на нічному сонці
з тіньового боку твого горя
вишневий
місячний гай
ніч нічийного щастя
уповні
хто у тобі хто
вимикає живильну музику


        рокú(

завтра буде
устигнеш вустами
вибрати виноградини
сонних спогадів
найсолодші
чи то кисліші
теплом однаковим
фаршировані
завтра –
осінь…
сонце досвіду
гріє
навіть узимку
вúно…

Мене втішає твоя безкомпромісність
Твоя невблаганність, твоя неприпустимість
Твоя вимогливість до своєї мене
Це зводить кудись до неба, у глибоку невпинність майбутнього
Що вже зараз щодень випивається маленькими дозами
З кришталевого та нетьмяного від зубрськості шкла
На сніданок, це додає апетиту та енергії
Оптимізм вже отримав від цього наркотичну залежність
У нього нині прихід, тому щось і пишеться
Невлучне і неактуальне, звісно, та хіба це колись і комусь було важливим?
Велике бажання засадити когось у табір помучатись
Не себе, природно, а об'єкта з-підлобних знущань, істинної злості нутра
Проти всіх і вся, але щоб було поетично та цікаво,
Не на все життя, тільки на обрубок
І смоктати ту лють проти себе, і вбирати той надлишок жовчі
Що ехом віддзвінчується в клятій стократ німбами аурі
Привласнити на правах законного володаря-барбара-сукуба
Пересердя, затлість, ворожість та любощі
А страждання віддати злиденним, хай смокчуть безм'ясі кістяки
Ось так твої чесноти мною винуждені.
А ти казав, театр. Це - містерія, і ти там - вседержитель!
Базовий словник епітетів на твою честь почав пліснявіти
Від вад зору, що запускають туди один за одним
Хроб'яцтво, витримане впродовж десятиліття в джерелі оніризму
Вони оживають потроху від повітря, прочахлого гноєм видихів
Що час від часу приходять і до тебе в гості з нутрощів серця Іншого.

2011, лютий

Вселенная конечна в Бесконечноти.
Пространство бездонно, затеряны миры.
Сердцем слышаю мудрого Учителя
- Лео-ли ГОБОРА.
Радость росой - небес чистота.

Ай да разбудил,
Разбудил меня на роздыхе...
Солнечный, Магнитнитный лучик тепла,
Теплом Души согрел=Люб Я.


У К РА И Н А - Край Господний - Краса Хрусталя.
Знаком истинным - поэты - Его Словом,
Они символ Гипербореи - люди Оси,
Глубина - ГорОД ПОЛА, Звездных детей Вертикали.

Бесконечны Вселенной Его Пути.
Мы дети Шанти- РАССЕТА,
В МИРЕ ИСТИНЫ ЛИР
ТВОРИМ-МИР,МИР-МИР!!!

якщо тобі
на світі
стане сумно -
запали сніг

якщо стане боляче -
розірви тишу

якщо занедужаєш -
мої пальчики
довго-довго
будуть солодшими
за мед

якщо місто
підстереже тебе
своїми вогнями -
поведу його
наче тать

якщо темна ніч
із однією зорею
прийде без мене -
щоби не боліла -
зрадь...

2011

Інколи люди не можуть бути разом
іноді ми не можемо бути з людьми
яких любимо, - тому і сумуємо

Ви б хотіли жити у світі де не має смутку?

Якщо б не було смутку ми б не знали радості кохання ..
А кохання це те заради чого вартує жити

Але не дивлячись на всі складності двоє людей,
які дійсно хочуть бути разом знайдуть для цього

Інколи люди не можуть бути разом
іноді ми не можемо бути з людьми
яких любимо, - тому і сумуємо

Ви б хотіли жити у світі де не має смутку?

Якщо б не було смутку ми б не знали радості кохання ..
А кохання це те заради чого вартує жити

Але не дивлячись на всі складності двоє людей,
які дійсно хочуть бути разом знайдуть для цього

* * *
Довгі ноги, довгий ніс,
По болоті ходить скрізь.


* * *
Стоїть корито,
Повне води налите.
(Ставок)


* * *
Через воду він проводить,
А сам з місця вік не сходить.
(Міст)


* * *
По полю ходить, жне, косить,
Зерно молотить, хліба не просить.
(Комбайн)


* * *
Хоч не літак, а крилатий,
Без крил не може працювати.
(Вітряк)


* * *
Знизу клин
Зверху млин.
Тече вода
А їй не біда.
(Парасолька)


* * *
І червона, й соковита,
Та гірка вона все літо.
Припече мороз – вона
Стала добра й смачна.
(Калина)


* * *
Кавунчики дрібненькі,
Смугасті та кисленькі,
У колючки вбралися
І кущиком назвалися.
(Аґрус)


* * *
Мов маленький м’ячик,
Висить, а не скаче,
Рум’яне, гладеньке,
На смак солоденьке.
(Яблуко)


* * *
Торох, торох,
Розсипався горох.
Почало світати –
Нема що збирати.
(Зірки)


* * *
Дерев’яний та довгенький,
Маю носик я гостренький.
На білому слід лишаю,
Усіх діток потішаю.
(Олівець)


* * *
Ухопився за дріт,
Покотився у світ,
Потяг близняток
Цілий десяток.
(Електровоз)


* * *
Коли хочеш ти читати,
То повинен мене знати,
А коли мене не знаєш,
То нічого не вчитаєш.
(Абетка)


* * *
З небесної діжки
Крижані горішки
На землю упали,
Шкоди нам завдали.
(Град)


* * *
Спритний майстер у стрибках:
На деревах, по гілках.
Вся руда, пухнастий хвіст,
Рідний дім для неї – ліс.
(Білка)


* * *
На городі нога стоїть,
На нозі голова висить.
Куди сонце повертається,
Туди голова нахиляється.
(Соняшник)


* * *
З небокраю, з-за діброви,
Вийшли воли чорноброві:
Принесли водиці дзбан,
Полили і ліс, і лан.
(Хмари)


* * *
Не ставок і не ріка,
Мох росте і осока.
Там земля - неначе тісто,
Що воно за дивне місце?
(Болото)


* * *
Квітка пишна, квітка гожа,
На троянду трішки схожа.
На кущах вона зростає.
Хто із вас цю квітку знає?
(Шипшина)


* * *
Живим зерном народжений,
Живу я на землі.
Щодня рум’яним сонечком
Я сходжу на столі.
(Хліб)


* * *
У нашої бабусі
Сидить дід в кожусі,
Проти печі гріється,
Без води умиється.
(Кіт)


* * *
Прийшла кума із довгим віником
На бесіду із нашим півником,
Схопила півня на обід
Та й замела мітлою слід.
(Лисиця)


* * *
Найрідніша, наймиліша,
Всіх вона нас пестить, тішить,
Завжди скрізь буває з нами.
Відгадайте, хто це?..
(Мама)


* * *
Олена зелена,
Не сіяна, не саджена,
Хто доторкнеться,
Той обпечеться.
(Кропива)


* * *
Уночі гуляє,
А вдень спочиває,
Має круглі очі,
Бачить серед ночі.
(Сова)


* * *
Хоч я і страшнуватий,
Ось палиця в руці,
Та як мені прогнати
Від проса горобців?
(Опудало)


* * *
Він скрізь: у полі і в саду,
А в дім не попаде,
І я тоді лиш з дому йду,
Коли вже він не йде.
(Дощ)


* * *
Цвіте синьо, лист зелений
Квітник прикрашає
Хоч мороз усе побив –
Його не займає.
(Барвінок)


* * *
Сонечко в траві зійшло,
Усміхнулось, розцвіло,
Згодом стало біле-біле
І за вітром полетіло.
(Кульбаба)


* * *
Ніде не купиш,
На вагах не зважиш,
Сам здобуваєш,
У комору складаєш.
(Знання)


* * *
Неначе паровоз, гуде,
Шумить, кипить, і пара йде,
Смачний заварює нам чай.
Хто ж він такий? От відгадай.
(Чайник)


* * *
Стоїть собі літечком
На городі тіточка,
Світлокоса, білочуба,
а на ній зелена шуба.
(Кукурудза)


* * *
У лісі зростав,
У столяра побував,
В кімнаті оселився,
Полотном укрився.
(Стіл)


* * *
Хто завжди правду каже?
Який є, таким покаже,
І без слів про все рас скаже.
На нього дивишся, а себе бачиш.
(Дзеркало)


* * *
Я порою дощовою –
Наче дах над головою.
При собі мене тримають,
А як дощ пройде – складають.
(Парасолька)


* * *
У носатого Івана
Одежина дерев’яна.
Він у чистім полі ходить
І по ньому носом водить.
Не стрижений, не чесаний –
Гострим ножем зетесаний.
(Олівець)


* * *
В полі жовті промінчата
Шелестять, немов зайчата,
А вусаті ж їхні віти!
Що це, друзі? Мабуть…
(Жито)


* * *
Хто крилатий, гарний, гожий,
На красиву квітку схожий,
Має довгий хоботок,
П’є нектар ним із квіток?
(Метелик)


* * *
У бабине літо
Легке срібне сито,
Не руками ткане,
Летить ось над нами.
Що ж це, дитинко?
Це - …
(Павутинка)


* * *
Його пожива – це листочки,
Домівка – деревце чи кущ.
З’являється що травня точно
Поважний, симпатичний …
(Хрущ)


* * *
Якщо руки ваші в ваксі,
Якщо на ніс сіли клякси,
Хто тоді ваш перший друг,
Змиє бруд з лиця і рук?
(Вода)


* * *
Щось у небі синім - блим!
Розкотився в небі грім
Та гуркоче вдалині.
Що за дивні ці вогні?
(Блискавка)


* * *
Дуже я потрібна всім:
І великим, і малим.
Всіх я розуму учу,
А сама завжди мовчу.
(Книга)


* *
Спробуй, друже, відгадати,
Що за стрій у небесах:
Чи клубки пухкої вати,
Чи то пір’я з крупних птах,
Чи біжить овець отара?
Ні, пливуть це білі …
(Хмари)


* * *
Триколісний друг у мене,
Має він кермо зелене.
Ще сидіння та педалі…
Певно, ви його впізнали?
(Велосипед)


* * *
Всюди проживають,
По шість ножок моють,
Можуть мати й крила.
Але це – не пташки.
Дітки, відгадали?
Звісно, це - …
(Комашки)


* * *
Ледь помітний він, маленький…
То квадратний, то кругленький…
Як його ти відірвеш,
То штани не застібнеш…
(Ґудзик)


* * *
Що за жучок це – яскравий, моторний,
Спинка червона у крапочку чорну,
Сам симпатичний, хоча і маленький,
Гарний на вроду він та веселенький.
(Сонечко)


* * *
Над глибокою рікою
Вигнув спину він дугою.
Всі по ньому їдуть,
Всі по ньому йдуть,
А з собою не беруть.
(Міст)


* * *
До дітей на кожне свято
Просять в гості завітати,
Бо солодкий і смачний.
Здогадались, хто такий?
(Торт)



* * *
Щоб мені кудись дійти,
Треба всю її пройти.
Бере початок від порога
Далека чи близька…
(Дорога)


* * *
Кружляють в повітрі маленькі пушинки,
Легенькі та білі, неначе сніжинки;
Дивуються дуже дорослі і діти:
Де ж міг раптом взятися сніг серед літа?
(Тополиний пух)


* * *
Що за струмінь-водоспад?
В спеку кожен йому радий;
В нашім парку – гарний, гожий –
Веселить він перехожих.
В’ються вгору води потоки,
Краплі бризкають нівроку…
Знають Юля та Роман,
Ця загадка про…
(Фонтан)


* * *
Грушка – не грушка,
Вушка та дужка,
Порожнє бриньчить,
Повне – мовчить.
(Відро)


* * *
На одній нозі танцюю,
Зовсім я не байдикую.
Ти мене лиш накрути –
Та в таночок знов пусти.
(Дзиґа)


* * *
Що за хатка – дивина?
З скла прозорого вона.
Табунцями, як у річці,
Рибки плещуться в водичці.
(Акваріум)


* * *
Де у полі квітне гречка,
Стоїть хатка невеличка.
Ти зустрінеш там родину,
Що працює без упину.
(Вулик)


* * *
Лишає він страшні сліди,
Усе він пожирає.
А як даси йому води –
Відразу помирає!
(Вогонь)


* * *
По траві повзла змія.
Налякався добре я.
Від гадюки біг чимдуж,
А то виявився …
(Вуж)


* * *
Є і чорна і червона,
А поживна ж бо яка!
Зветься цей продукт чудовий
Не інакше, як …
(Ікра)


* * *
Спішить, сурмить:
- Дорогу дай!
Моргає синім оком.
Примчиться швидко і біда
Людей обійде боком.
(Пожежна машина)


* * *
Дуже люблять всі діти його,
Бо смачне і солодке воно.
І у ротику тане само.
Здогадалися? Це …
(Ескімо)


* * *
Настрибаюсь вволю
По чистому полю.
Правда, трішки ніс стешу,
Як малюю чи пишу.
(Олівець)


* * *
Любі всім: тобі й мені.
Вдень гуляють на вікні
І купаються у річці
Діти сонця - …
(Промінці)


* * *
В розмальованій хустині,
Солоденька всередині.
Коли нею почастують,
Діти тішаться, ласують.
(Цукерка)


* * *
В небі високо між хмар
На мотузці він літав.
За мотузку потягну
Та на землю поверну.
(Повітряний змій)


* * *
Є у мого татка
На колесах хатка.
Возить хатка невеличка
Нас на дачу і до річки.
(Машина)


* * *
Він шепоче: «Шу-шу-шу…
Листя обірвать спішу.
З ним я у осіннім гаї
У таночку покружляю».
(Вітер)


* * *
Уночі понад водою
Білий дим пливе рікою.
Тільки сонечко засяє –
Білий дим кудись тікає.
(Туман)


* * *
Книжечки маленькі,
Аркуші біленькі.
В них ми вчимося писати,
І складати, й віднімати.
(Зошит)


* * *
Плине він, біжить, минає,
Нам його не вистачає.
Щойно осінь – вже зима,
Ось він був, а вже – нема.
(Час)


* * *
Навіть в спеку, відчайдуха,
Не скидає він кожуха.
Взимку ж холоду боїться.
Лізе до барлогу грітись.
(Ведмідь)


* * *
Загорнулася в клубок
Ціла купка голочок.
Лис підбіг, голки понюхав.
Потім довго носа чухав.
(Їжак)


* * *
Навесні цвітуть, мов свічі,
Заглядають сонцю в вічі,
А під осінь ті свічки
Вдягнуть з голок кожушки.
(Каштан)


* * *
Запах, колір – все відмінне,
Посміхнешся неодмінно.
Як серединку кусати,
Скривить так, що й не впізнати.
(Лимон)


* * *
Ні дощами, ні снігами
За сто років не розмить.
Але хлопці – хулігани
Можуть м’ячиком розбить.
(Вікно)


* * *
Як навколо об’їси –
Серединки не проси.
Ми такі гостинці:
Дірка в серединці.
(Бублики)


* * *
І солодкі, і кисленькі,
І довгасті, і кругленькі
До вподоби ви мені,
Соковиті та смачні.
Знають добре малюки:
Мова йде про…
(Ягідки)


* * *
Без насіння виростає
І міцне коріння має.
Ним їмо і хліб, і суп.
Що це буде, дітки?
(Зуб)


* * *
У ворота він летить,
Як зумієш гол забить.
Скаче весело по полю,
Незамінний у футболі.
(М’яч)


* * *
Народився із землі,
Зарум’янивсь на вогні
І з’явився на столі
До борщу тобі й мені.
(Хліб)


* * *
Хто приходить,
Той до неї підходить,
Кидає на зуб свій кожух.
А коли спекота,
То нема роботи.
(Вішалка)


* * *
Цього діда мусиш знати,
Він стоїть десь під стіною.
Кожен день твою кімнату
Підмітає бородою.
(Віник)


* * *
Сопе, хропе, часом чхає,
Сюди-туди зазирає;
На морозі замерзає,
Бо одежини не має.
(Ніс)


* * *
Маю плаття золотеньке,
Гнучкі, ніжні віти.
Кору білу, стан тоненький.
Як я звуся, діти?
(Береза)


* * *
Вміє вишивати, шити,
Може ґудзики пришити,
Та без одягу донині
Рукодільниця – кравчиня.
(Голка)


* * *
Швидко мчить, бо поспішає,
Пасажирів підбирає.
І хвилинка у хвилинку
Їх доставить на зупинку.
(Автобус)


* * *
Знизу вгору, потім вниз
Чудо-віз мене привіз.
Без руля і без коліс
Тягне вгору – потім вниз.
(Ескалатор)


* * *
Що це за будинок
Ходить без доріжки,
Схожий він на колобок,
А під дахом ріжки?
(Равлик)


* * *
Маю крила, та не птах,
На семи стою вітрах.
То ж мене і кличе всяк
Не інакше, як …
(Вітряк)


* * *
Чистить курточку, штанці,
Чобітки і сап’янці…
Дуже працьовита тітка.
Здогадались, хто це?
(Щітка)


* * *
Дерев’яні хлопці
Лежать у коробці.
Коли з нами граються,
То вогнем займаються.
(Сірники)


* * *
Шепчу я веселі сни,
Тільки ти скоріш засни.
Всі кладуть мене під вушко,
Бо на те я і …
(Подушка)


* * *
Як запалять, то горить,
Як горить, то плаче.
Обережненько гасіть,
Бо впече у пальчик!
(Свічка)


* * *
Я на сонце дуже схожа –
Золотиста, ніжна, гожа.
Рано-вранці розквітаю.
Відгадати вам неважко,
Що за квітка я ?
(Ромашка)


* * *
Навесні старий садок
Вкрив барвистий килимок,
І над вишнями в гіллі
Загули, мов дзвін…
(Джмелі)


* * *
На дубочку я вродився,
На дубочку й оселився.
Восени я упаду
Та дубочком проросту.
(Жолудь)


* * *
Хутко стрибне на папір,
І, хоч вір, а хоч не вір,
Враз напише нове слово.
Ось і рішення готове.
Вправно пише у руці,
Бачать всі старання ці.
(Ручка)


* * *
Він жовтенький і сипучий,
У дворі лежить у кучі.
Якщо хочеш – можеш брати
І фортецю будувати.
Тільки воду мусиш мати.
(Пісок)


* * *
От так чудо із чудес:
Простягнувся до небес
І працює поміж хмар.
Що це? Будівельний …
(Кран)

* * *
Всі його люблять, всі його чекають, а хто на нього подивиться — кожен скривиться
(Сонце)

* * *
Один баранець пасе тисячі овець.
(Місяць і зірки)

* * *
Золоте сховалося, а срібне показалося.
(Сонце і місяць)

* * *
Чорна корова весь світ поборола.
(Ніч)

* * *
По соломі ходить, а не шелестить.
(Тінь)

* * *
Що росте догори коренем?
(Бурулька)

* * *
Живе — лежить, помре — побіжить.
(Сніг)

* * *
І в огні не горить і в воді не тоне.
(Лід)

* * *
Старий дід мости помостив, молода прийшла — мости рознесла.
(Мороз і весна)

* * *
Вдень вікно розбивається, а вночі само вставляється.
(Ополонка)

* * *
Мене просять і чекають,а як покажусь — утікають.
(Дощ)

* * *
Червоне коромисло через річку повисло.
(Веселка)

* * *
Є на світі кінь — всьому світу не вдержати.
(Вітер)

* * *
Один біжить, другий лежить, третій кланяється.
(Вода, берег, очерети)

* * *
Довга Настя простяглася, якби встала, то б неба дістала.
(Дорога)

* * *
Сидить баба серед літа, в сто сорочок одіта.
(Цибуля)

* * *
Сімсот соколят на одній подушці сплять.
(Соняшник)

* * *
Є шапка, але немає голови; є нога, але без черевика.
(Гриб)

* * *
Зубів не має, а кусається.
(Кропива)

* * *
Коло вуха завірюха, а у вусі ярмарок.
(Вулик)

* * *
Сам чорен, та не ворон, є роги, та не бик, шість ніг без копит.
(Рогатий жук)

* * *
Круглі озерця ніколи не замерзають.
(Очі)

* * *
Хоч має вухо, а не чує.
(Голка)

* * *
Що з землі легко піднімеш, та далеко не закинеш?
(Пір'їна)

* * *
Що в хаті взимку замерзає, а надворі ні?
(Вікно)

* * *
Хто завжди правду каже?
(Дзеркало)

* * *
Книжки читає, а грамоти не знає.
(Окуляри)

* * *
Як не бий, він не заплаче, тільки сам завзято скаче.
(М'яч)

* * *
П'ять комірчин, а одні двері.
(Рукавиця)

* * *
Скільки кроків зробить горобець за сім років?
(Ніскільки, бо горобець не ходить, а стрибає)


Загадки про овочі

* * *
Маленька, червоненька,
Із хвостиком тоненьким.
На городі мене рвуть
І до столу подають.
(Редиска)

* * *
Що то за голова,
Що лиш зуби й борода?
(Часник)

* * *
Печуть мене, смажать і варять,
Їдять мене і дуже хвалять.
(Картопля)

* * *
Сидить Марушка в семи кожушках.
Хто її роздягає, той сльози проливає.
(Цибуля)

* * *
Довгий, зелений,
Добрий і солоний,
Добрий і сирий.
Хто він такий?
(Огірок)

* * *
В полі хороше мені
Зеленіти навесні.
Чим же я — не молодець? .
Маю диво-корінець,
Все про нього дбаю,
Цукор відкладаю.
(Буряк)

* * *
Некрасива, шишкувата,
Як прийде на стіл вона,
Скажуть весело хлоп'ята:
— Ну й розсипчаста, смачна!
(Картопля)

* * *
Без рук, без ніг,
А в'ється, як батіг.
(Квасоля)

* * *
Хто хустиночку свою
Влітку покриває?
І по двадцять хустин
На голівці має?
(Капуста)

* * *
На городі в нас грядки,
На грядках – рясні листки:
Там зростають малюки,
Зелененькі …
(Огірки)

* * *
Кажуть, щоб хвороб не знати,
Треба всім мене вживати.
Може, ви мене й з’їсте,
Тільки сльози проллєте.
(Цибуля)

* * *
На городі виріс дужий,
Круглий, жовтий і байдужий
До червоних помідорів,
До капусти і квасолі.
Хто цей гордий карапуз?
Здогадалися?...
(Гарбуз)


Загадки про фрукти

* * *
Народжується з квітки,
Його всі люблять дітки,
Заліза в нім багато,
Рум'яне і хрустке.
А ну, скажіть, малята,
То що ж воно таке?
(Яблуко)

* * *
Лампочка вгорі висіла,
Стала смачна, пожовтіла.
Діти лампочку зірвали,
З апетитом скуштували.
(Груша)

* * *
Зелені сережки
На гіллі висіли,
На сонечці підсмажились
І почервоніли!
(Вишня, черешня)

* * *
Чи то жовта,
Чи то синя
Соковита господиня.
Чи то сонце,
Чи то злива —
Пригостить нас влітку...
(Слива)

* * *
Мовби на одній нозі.
Він зростає на лозі.
Подивись скоріш в віконце —
Грона сповнені всі сонця!
Кожен скуштувати рад
Соковитий...
(Виноград)

* * *
Я жовтенька, я маленька,
Мов медочок солоденька.
На баштані достигаю,
Тепле сонечко вітаю.
(Диня)

* * *
Соковите, червоненьке,
Круглобоке, солоденьке.
(Яблуко)

Так сталося, що жінка, яку він любив, вирішила
виїхати з його країни, просто сказала йому одного разу,
знаєш, я маю їхати, маємо ще пару місяців,
можеш мені телефонувати. добре, сказав він, добре,
а потім? що потім? – спитала вона. що потім буде
з твоїм номером? в тебе його відберуть чи ти його
комусь подаруєш? ти розумієш про що я? хто підійме
слухавку, якщо я зателефоную тобі через два місяці?

Ну, я не знаю, сказала вона, номер, очевидно,
знищать. як – знищать? ось так – візьмуть
і знищать. і що потім? потім? потім нічого:
я поїду з цієї країни, буду собі чимось займатись,
там – читати, виїжджати за місто, можливо, молитись. а я?
а ти? ну, ти теж молись, якщо маєш час.

Добре, сказав він, я так і зроблю – я вивчу
яку-небудь молитву і буду молитись. цікаво,
сказала вона, цікаво, і про що ти будеш молитись?
про що? не знаю про що, про що-небудь, яка різниця – про що?

Ти ж невіруючий, сказала вона. ну то й що,
я ж нічого не буду просити, просто молитимусь собі
як-небудь, аби робити те саме, що й ти, розумієш?
ще якби твій номер залишили, я б телефонував,
а так – що лишається?

Я знаю, чому у нас все так сталось –
надто сильна залежність від словників,
від лексем і усіх цих дифтонгів, що розвалюються на язиці,
нічим не виправдана довіра до них,
моя мова, я знаю, мій словник,
друкований на світлому гіркому папері,
читаний мною в барах і вагонах,
куплений мною на розпродажу в Східному Берліні,
ще в 90-х, коли я тебе не знав,
я помру патріотом, навіть якщо
ти назавжди покинеш цю країну,
я спробую телефонувати на твій номер,
навіть якщо там будуть лунати голоси з пекла,
я гортатиму свій йо...ний словник, навіть
якщо в ньому не залишиться жодного
невикористаного слова.

ніщо її не зупинить
ніхто її не переконає
близько 100 тисяч слів і словосполучень
і навіть не можна з нею поговорити

Заблукаю у зоряні ночі,
Розплету золотаву косу,
Я Закрию свої ніжні очі,
І впаду у прозору росу.

Дядько місяць мені посміхнеться,
Приголубить зелена трава,
Соловейко в садку озоветься.
Колискову мені заспіва

Я засну, і від дотику неба,
Знов прокинусь, і знов посміхнусь.
Я люблю тебе світ! І горнуся до тебе!
Тільки ти відвернувся чомусь...

Тихим мороком падає ніч,
Укриває все снігом лапатим.
Я не можу забуть твоїх віч,
Я не можу тебе не кохати.

Я дивлюсь у вікно і чекаю,
Що постукає радісний сніг,
Я тебе іще дужче кохаю –
Як ніхто іще в світі не міг.

Я твоя вся, від серця й до скону,
До останньої краплі душі.
Поцілуй мене ніжно у скроні,
І свій погляд мені залиши.

Я не знаю як жити до ранку,
Я сумую, бо ти уже спиш,
Я зізнаюсь тобі на світанку -
Ніч тобою мріяла я лиш.

І вже не можу дочекатись,
Коли ж прокинешся? Молю!
Я хочу так тобі зізнатись,
Що ще сильніш тебе люблю!

колись
я стану білим тюльпаном -
і ти занесеш його коханій
(вона ж - русява)

колись
я стану білим небом -
і ти прихилиш його до ніг
маленького містечка
(такого, приміром, як
Стара Синява)

колись
я стану білим снігом -
у нього будуть падати діти
а ти ліпитимеш
снігову бабу
(вона ж - лукава)

колись
я стану
голодною білою левицею -
пам'ятай і стережися
уже відтепер
(у мисливських ножах
халява)

2011

бабочки в моем животе требуют больше алко.
им бы повеселиться,
да не о ком.
очень
жалко.

Це було не зі мною.
Це не сон і не спогад.
Я не зможу ніколи
Пояснити ці речі.

Це не спроба до втечі –
Був здивований вечір,
Туга впала на плечі,
Мене викинув з хати
Без вибагливих речень
День страждань.

І втоптав мене в глину,
Втиснув тінню в бруківку,
Утопив у багнюці…
Я сама вже не знаю,
Чи мене ґвалтували,
Чи сама віддавалась
Я у розпачі силі,
Що повисла над суттю,
Над душею, над сонцем,
Що іскрилось на споді…

Честь і гідність, і віра
Розповзлися, мов шкіра
Від кислотного щему –
Я зосталась порожня,
Ніби кулька. Не знаю
Як живу? Звідки сили?
Просто ангел за руку
Веде мене полем
З концентрованим болем
Під серцем,
У розпуці й зневірі…

А назустріч – не звірі,
А у людській подобі
Чорні власники пекла,
Сірі заздрісні тіні,
Що у ложці готові
Утопити за те лиш,
Що правду говориш,
Що прагнеш до щастя,
Що знаєш, що хочеш
Від дня і від миті,
Що хочеш змінити
Себе в цьому світі,
Щоб світ цей змінити,
Що ти просто хочеш…

Це життя за межею.
Це душа під іржею.
Це не сон і не спогад.

Це було не зі мною.


2011

Ти вже поет, якщо навчився рими?
Якщо й над римой навіть не подумав ти?
Ти пишеш в стовпчик, строчками крутими.
Свою ти душу хочеш донести?

Ти вже поет? Ти йдеш у ногу з часом…
Нова поезія дає нові рядки…
А думку сформулюєш іншим разом…
Ти пишеш, та не знаєш чим пекти.

Вірші - не просто римовані твори.
В них ритми, звучання, пісня, гармонія.
У них розквітають і квітнуть собори,
Там всесвіт і звук, і небесна симфонія.

Вірш може вбити, долю спаклюжити,
Кохання створити і вбити кохання,
Зруйнувати державу і все надолужити,
І відобразити вічність, чекання.

Сюди ти поліз без характеру й волі?
Тонка душа, чи, просто, слабак?
Ти добре подумай, чи хочеш ти долі,
Бути гонимішим бездомних собак?

Те що говорить хороший поет
Мало кому подобатись має.
Він - стрижень, народу тонкий силует.
Він - совість. І тим він усім допікає.

Це не поезія - плач у жилетку,
Душу на показ, якої нема,
Тиха розмова, про мене й таблетку
І те як залишилась дома сама.

Поети шліфують слово роками.
Довіку пізнають себе і світу суть.
Вони не пишуть аби-як рядками,
І не несуть всіляку каламуть.

Поезія - це праця, важка і невпинна,
Лупання об метал посередніх людців.
А визнання - річ уже вторинна,
Шлях до неї різний у митців.

Чи ж ти поет? Спитайся в себе ще раз.
Не можна, ні любить, ні жить наполовину.
Якщо поет, покаже теє час…
Вчись у великих і зустрінеш свою днину.
6.02. 2010

...між кучері вплітала незабудки –
блакитні очка квітів, що не сплять,
аби у сні Його не загубити.

...неначе на ліонському вокзалі,
загубленим дитям , що – ані слова! –
Його шукала поміж кас квиткових,
просилася на руці,
та – нема:
ні голосу немає, ні долоні.

...кораблики пускала по воді:
папір намок –
і вірші у клітинку
фонемами стікали і спливали
притоками, щоками – до Дніпра.

...пора міжчасся –
як зміючка в серці,
гніздо звиває спогадів минулих
непроминущих,
ссе тужаву кров
і гупає у ліве передсердя:
ти їй відчиниш – то Змія-царівна,
перстеник срібний на хвості трима –
і все вже знає,
та мовчить до часу...

...лютнева втома
скрики залізниці
ворони
вітер
вервиця
любов

(дійові особи: Небо, Я, Ти)

Небо
сльозиться, схлипує, скалічене скалкою самотності,
скапує створюючи стіни семантики
скрізно – своїми синіми слізьми.
Струменіючи – сивіє.

Я (Синя Стрічка)
стомилась струнко стояти солдатом,
спливаю слідом синього струмка,
стримує страх сліпоти (сотня страхів)
смуток стягує струни співу

Ти (Старий Светр)
судомно стискаєшся серед солоного
стоку синяви,
справді слухняно синієш,
світишся,
сумуєш стиха

Я – Ти
сторонні?
самотньо снили спалене святилище –
ступаємо слідами серця, стежками сну, стопами страчених,
сполохавши старечий світ спустошених століть;
самі спіткали Світло... стрілою сяйва стираємо синь сумління,
страх самоспалення, спопеління.

Я – Ти
спалені самотності... сповнили спустошені світи серед сплюндрованих скульптур спогадів...

Я – Ти
- суміш сподівань,
скресливши спалені свастики, сотали собою Справжнє Сонце,
створили світ спочатку – стали МИ
(Синя Стрічка сміливо сповиває Старий Слухняний Светр) –
МИ
стратили
Смерть...

10/03/2007

P.S. Saying "I love you" means to say "You'll never die"... /Heloise/

На живім гобелені Землі
світиться фосфорно серце
моєї Вкраїни.

В радіаційній траві, в пилюзі,
граються діти
в дозиметристів.

Над невеселим поліським селом
побивається бусел
за односельцями.

Ми жили в якомусь місті
І пливли паралельними вулицями,
Які не впадали в жодне море,
Проте десь там, у зморшках обрію,
Вони, ймовірно, перетиналися.
Але ми берегли свої коліна
Від шрамів і синців,
Тому ніколи не наближалися
До краю планети.


Кожен з нас мав власне сонце,
Ручного місяця, півжмені ночей
І порослий травою Чумацький шлях,
Яким блукали персонажі наших сновидінь,
Обпікаючи весни заметільними поглядами.
Над нами палахкотіли два уламки досвітнього неба.
Наша спільна зірка згасла
За міліарди років до нашого народження.
І хтось випадково забув засвітити нову.


Ми дихали, кожен окремим, повітрям,
Захлиналися нарізно в гамірі буднів,
Інколи співчуваючи андрогінам,
Невиліковно хворим на гармонію...
Так було завжди і станеться завтра,
Але я ще трішки сподіваюсь:
Можливо, на станції Безкінечність
Ти вперто чекаєш той поїзд,
На який я вчора придбала квиток.

Энергия УМА-Бога мозаика.
Сказка моей Жизни-музика.
Поэты, Миру Небес Цветы.
В смерти нету нужды,
Я ангел-человек, бессмертен Я.
Ваше Слово, Дами-Господа!

2011г.

1.

Духмяний пилок
жовтогарячих соняхів
мільйонновусто
обціловує світ,
закохує
у красу
цвітіння.

2.

Сів нечутно
птах золотий
на липу,
на гілки.
Пилок струсив
золотий -
і дерево золоте
запахущим цвітом
у небо злетіло.

Мой Шанти в дыхании,
МИРУ, НЕБЕС ЦВЕТЫ, ОНИ
Из глубин Млечного Пути.
Роса небес-Хрусталь души.

Будущее Землянина-Шанти дыхание.
Едины - Душа во Плоти,
ШАНТИ-ПОКОЙ, ПОКОЙ - ЭТО ШАНТИ.

2011г.

Не можу придумати краєвид,
Не можу наповнити його життям.
Бачу ліс, неначе з картону,
Бачу гори, як дешеву декорацію.
Смішно.
Світ стає маленький і вбогий,
Наче думка похмільна в ту мить,
Коли голова збільшується від болю
І здригається від комариного писку.
Сумно.
Хочеться справжнього,
Пекучого, як півонії,
Терпкого, як іспанське вино,
Солоного, як власна кров.
Безнадійно.

КОРОЛЕВА АННА
Десь там, далеко, котить води,
СтарийДніпроміжберегів.
Десь там, стоять, не знають згоди
Кочовики й війська князів.

Там Золоті стоять Ворота,
Там папороть раз з рік цвіте,
Кохання , там, дорожче злота,
І все там рідне і святе.

А тут? Що «тут»?
Бали … і знать…і світські драми.
Та не звільнитися від пут,
Що їх з пліток зплітають дами.

В Парижі щастя не знайти,
Тінь короля за мною всюди.
І, за для власної мети,
Зі мною шанобливі люди.

Настане ніч. І сонце згасне.
Прикрасять зорі небеса.
І вершник знов під вікна стане.
Кінь в танці іскри викреса.

В його очах вогонь кохання,
В них манить, манить глибочинь.
Я з ним забуду про страждання
Й душа полине в височинь.

Та що робитиму я в ранці,
Як сонце стане над людьми?
Ми доленьки покірні бранці,
Сміливі та не вільні ми.


Нема Знання, якого знають всюди.
Немає абсолютного вчення.
Але, лише його здобути прагнуть люди
Шукаючи в Науці навмання.

Нема ключа, що відімкне всі двері.
Нема дверей, що замкнені для всіх.
Але, лиш той, хто їх знайшов на стелі
Так часто підіймається на сміх.

Немає Істини, якої б не довели.
Не все доведене є істинним Знанням.
Бо Істини, самотні каравели,
Блукають по незвіданим морям.

Вони лиш сни, далекі і тривожні,
Зігріті мрією про будучність земну.
Але , без Віри Істини прожні,
Заплутані і схожі на ману.

Нема Знання, яке б жило без Віри.
Нема Знання, яке лиш Вірой дише.
Але, лиш той, хто дав Знання без міри
До нас говорить все тихіше.
15.10. 2006

***
відходимо ми
з нами світи
із своїми богами
котрих шукали всюди
навколо себе
і лише не у собі
тому не ставали богами
і вмирали
щоби знову народитися
для пошуку Бога
а Він
неосягнутий
чекає втілення
у кожній людині
на створеній ним землі
і тоді буде Він рівний
поміж рівними
а поки
вигнанець у власному домі
*

Bсе люди, разные, но, о Счастье
в Любви, мечтают Все,
а для Бога, все равны,
как ты ему-так и Он тебе.
Если, нету Счастья в твоей жизни,
или беды у тебя, а
считаеш ты себя хорошим и прыличным,
и есть образование, то,
чтоже происходит? Спрашиваеш сам себя:
У других людей машины и дома,
квартиры, дачи, яхты,
они себе позволить могут многое, но,
почему все это не доступно
мне?
В наше Время, ситуация сложна,
и множество текущих проблем,
осложняли и осложняют нашу жизнь всегда.
Но недоступное, доступным может быть вполне,
ведь зачастую проблемы, в нашей жизни,
они от мыслей наших в голове.
Не надо торопится, завидовать,
с Небес ожидать чудес,
по углам, на митингах Роптать,
это себя потерять.
Причины плохой жизни, на добно,
во всем обязаны сами искать,
и прежде всего с себя спрашивать...
Есть образование, здравомыслие- обязан сам понимать
происходящие и
друзьям, соседям обьяснять,
что только колективно, кооперативно,
со знанием Законов,
обязаны свои права отстаивать.
У власти олигархи, они используют ее
с буквы Закона и взятками крутят дела.
Этому невежеству можно и обязаны противостоять
- обьединятся, делиться Знаниями зная Законы,
ибо, никто в доме порядок не наведет,
кроме нас, никогда.
Храните Порядок сами
и Порядок Сохранит Вас, сохранит всегда.
Единство Семьи-Большая Семья, Дружная!
Она, из малого в большое-семья,
дома, улицы, районы, страна.
В Единстве мыслей Сила
и в Доме ЧИСТОТА.
У каждой души,
есть свобода выбора.

2011г.

ліно деві костенко
бабцю мантрова табуйована
музо поезії вітчизняної
священна вкраїнська корово
принцесо воїнів
берегине нашого духу
виколупувальнице з-під льодів свого народу
поетко і сталкере в одній особі
шляхетна лицарко України
слава Тобі вовіки!
слава Тобі вовіки!
слава Тобі вовіки!
слава Тобі!


мамо поетів світу ліно деві костенко хай станеться світло!
мамо поетів світу ліно деві костенко пошли нам світло!
мамо поетів світу ліно деві костенко світлом своїм оборони!
мамо поетів світу ліно деві костенко врази своїм світлом невірних!


мамо поетів світу ліно деві костенко я сповнююсь духом божим твоїм
мамо поетів світу ліно деві костенко я сповнююсь світлом вищим твоїм
мамо поетів світу ліно деві костенко тобою сповнений я
мамо поетів світу ліно деві костенко я випромінюю світло


іменем ліни деві костенко поезія твориться наша
іменем ліни деві костенко слово існує пророче
іменем ліни деві костенко поезія ліни деві костенко
понад
усе

ліну деві костенко любимо гей любимо гей! любимо
гей! гей! гей!

Амінь!

Жаль, що Господь – не Микола Жулинський.

Скажи…
Почему дрожали руки, стены,
Стекла и зеркала?
Зачем осколком была изрезана рука?
Скажи, почему была одна?
Скажи, почему боялась смерти?
Почему боялась стихов,
Которые были в мозгу
И бились и бились об стены
Но был глух их удар и вой…
Почему так часто
Был бесполезен их бой?!
Почему бесполезною жизнь казалась?
Почему слеза щеки касалась?
Почему солнца не виден был свет?
Неуж я сама его гасила?!
Почему звезда мне путь не указала
И почему сама я
Чернее ночи стала?
Почему дрожали руки, стены,
Стекла и зеркала?
Почему дрожали в страхе?
Почему их не разбила сама?
Почему дышать было больно
И больно было быть собой?
Неуж-то тварью была,
А не яркою звездой?!
Почему не упала в ладошки Бога?
Почему не был задут огонек
Когда я столь бесполезною была?
Не для того ли,
Чтоб сейчас людей согревать?
Не от того ли у Бога
На меня не поднялась рука?
Не от того ли,
Что была темнее ночи
И Бог сам боялся меня?!
Скажи, как подняться могла я?
Кто руку дал во тьме мне,
Самой Тьме?!
Кто поднял и зачем, скажи!
И кто позволил
Мне разбивать и разбивать
Все стены, стекла, зеркала
Дрожащими руками?
Скажи, кто? Зачем, скажи.

Душа поглянула в вікно
Й фіранки затулила.
Знову дощ сумний
Впивався в скло холодне.
І знову руки хтось розбив,
Б’ючись в черговій безнадії.
І знову птаха з раненим крилом
Хтось камнем добивати буде.
І знову хтось погляне в небо
Й скаже: “Вмерли небеса”.
“Яса” уже ніхто й ніколи
Промовити не схоче і не зможе.
Рука тремтітиме і не напише
Тихе слово “тиша”.
Живий ніколи не пізнає
Що значить слово “жить”.
Сліпий вісі барви не відчує
Допоки не відчує власне “Я”.
Німий ніколи не промовить: “Я кохаю”,
Вважаючи, що кожне слово – гріх,
Який як яблуко в саду звисає.
Й ніхто ніколи не зважає,
Що все життя – це яблуневий сад.
Глухий ніколи не почує власну думку
Й про що сліпий з німим кричать.
І все котилось і котитись буде
У безнадії в забуття.
І лиш листочки яблуні старої
Шарудітимуть про щось своє.
І знову дощ сумний
Впиватись в скло холодне буде…
Душа поглянула в вікно,
Заплакала і затужила
Й фіранки тихо затулила.