Я викладаю у школі не мову, а хімію, але не «хімічу»... принаймні на цих сторінках і з тих пір як один пеемівський ветеран і ветеринар поезії з деякими ознаками(вибачайте) вишуканого майстра виматюкався в коментарі на мій вірш, в якому з доброго дива впізнав себе – єдиного і неповторимого. Визвірився цей майстер щоправда на адресу мого колеги, тому що побачив у моєму тексті його почерк, нібито є щось погане в тому, що ти обираєш собі взірцем майстерності аматора поетичної каліграфії, до якого цій жабі-вискочці у своєму болоті – як до сонця пішки.
Зізнаюсь чесно, що то був вірш зі шкільного зошита мого тата. Рукописи, звісно, не горять, тата немає, а його зошити і щоденники зберігаються у бабиній скрині на горищі.
Цікаво перегортати післявоєнні роки. Ото й прийшло в голову, чом би дещо не поправити та не опублікувати? Та довелось видалити разом з дурнуватою критикою. На цьому моя літературна діяльність в ПМ припинилась. Втекла. Соромно знаходитись на одних щаблях з (вибачте) майстром, людська свідомість якого залишилась на рівні двієчника п’ятикласника, який насолоджується тим, що тероризує цілий клас. Це я кажу як вчителька.
Як авторка присвоєного вірша, каюсь. Обіцяю надалі плагіаторством не займатись з надією, що нешановний майстер на пару з двійником Епатюком(Матюком Махайлом, вибачайте за збіг приглосних) будуть обходити мене десятою дорогою.
Недавно надибала ще один, потріпаний часом зошит в косу лінійку, в якому вичитала ще один шедевр.
Початок і кінець поточили миші, то теж, вибачайте.

        Уривок із твору

« Прокидалися ми ночами холодними, що дивилися на нас очима чорними, називаючи нас не іменами, а боягузами та ще й жабенятами голопузими. Чи то бузько дзьобом клацає? Чи нечистий по коморі шастає? Чи мара замітає сажу у комині, поки місяць в небі ще уповні? А ми тих чапель і не боялися, і позаочі в очі їм сміялися. Бо знали, що все одно прийде ранок. І не боялися ми очей із-за фіранок, що тихенько стукали в шибку і тоді тато вибігали у сіни швидко, про щось кашляли, бо були хворими і гули тоді наші сіни жорнами, і поки мама колиску колисали, то ми ховалися під одіяла.
А якщо справді чогось ми боялися, то це гуркоту у двері сусідові, коли трусити горілку являлися три п’яниці на чолі з головою Свірідовим.
Гавкали собаки, клацали бусли..., і от, харцизяки на світанку і до нас прибули. Нишпорили, пили, мукою закушували під айн-цвай-драй і мама одному нагрубили , що він поліцай.

PS
А коли якось прийшов у школу голова, то вчителька поставила мені у зошиті жирне ‘2’. А у журналі ‘5’ стояло. От і чекай заслужені бали».

2020

Вина із апельсинів обпилась,
Доказує, що все-таки не винна.
Рвонула у політ, а впала в ковилах,
Бо замість серця в неї серцевина!

Ми самі даруємо зброю
Своїм ворогам,
Вказавши на ахіллесову п’яту…
А потім йдемо, не озираючись,
Забувши про сказане.
А коли летять стріли вслід,
Дивуємося:
Як?
І чому?..

Коли про вразливе місце
Знає ще хтось,
Це вже не секрет,
Це криниця,
У яку може плюнути
Будь-хто.

Я крайнощі краю, як ріжуть хліб,
Що лежить на дерев’яному столі буття
І кажу волохатим хвостатим людям:
Не сідайте на гілку, яка росте
З гнилого дерева вашої «реальності»,
Тоді не треба буде її пиляти
Залізними зубами вічності.
Я слухаю хмари – слухаю
Про що вони шепочуть вітрові,
Що дме в глиняну сопілку берега,
Збираю цю вічну музику
У дірявий мішок меланхолії
І дивлюсь у дзеркало:
А там зима, а там холодно,
Там вічна негода і сльота,
Але я зазираю,
А там не люди, а привиди
Міста довгастих тіней.
І навіщо ж мені оте дзеркало –
Навіщо ж туди зазирати,
Я знаю наперед, що побачу там:
Краще б піти мені у світ сонячний
У царство королівство Я китайське
І писати там ієрогліфи
На шовку моїх спогадів –
Білих, як марево, шорстких, як метелики
В раю злому і недоречному.
А ви кажете: нездоланне,
Кам’яне, тому чуже, тому втрачене,
А я не хочу про сову згадувати –
І так прилетить ночі цієї
На горище моє захаращене
Гори ще халупа непотребу,
А я біля криниці вічності
Буду пити воду холодну роздумів
І згадувати.
Згадувати.
Згадувати.

Світ, якого немає
Зобразив нам художник літер,
Що бачить слова кольоровими,
А життя вічною мандрівкою
Звивистою стежиною спогадів
З одного туману до іншого
Через один брід намулистий
До іншого мокряку волячого.
Отого світу немає –
Отого запашного, яскравого,
А ми все міркуємо,
Чи то був він насправді,
А чи його вигадали,
І тішимось своєю фантазією
Ми – сіровбрані філософи буднів,
Як тішуться очкасті метелики
Солодкою весняною квіткою.
Світ, який зник наче тінь
У ніч горобину,
Зник, наче крапля
Дощавого дня падолисту,
Як крижана пелюстка
Серед зими мовчання білого.
Світ, про який ми мріємо,
Світ, що голкою в серце,
Світ, який помічає в дзеркалі дня,
Світ, якого нема.

Ми думали, що життя – це книга,
А це лише вервечка
Уламків часопростору
Нанизаних на нитку почуттів.
Вервечка, що тягнеться в темряву,
Яку перебирають пошерхлі пальці
Гончара, що майструє тіла
З липкої жовтої глини
Та прозорої води часу
(як легко вдивлятись в майбутнє!),
Ліпить собі іграшки –
Персонажів театру лялькового.
Вони грають йому смішну виставу
Про те, що смерть неминуча,
Грають і розбиваються,
Руйнуються
На порох сухий,
На пил під ногами босими
(Черевики давно загублені,
Бо набридло їх витирати
Від пилу зірок
Килимком під дверима Всесвіту).
Пошийте хтось завісу смугасту –
Треба ж цій драмі антракт
Хоч інколи влаштовувати,
Щоб ляльки могли усвідомити,
Що сценарій мелодрами глиняної
Написано сірими чорнилами,
Пером крила чорного крука,
Що дзьобав падло
Мертвого тіла Галактики.
А коло гончарне все крутиться,
Глину руки старезні місять,
У променях злих зірок
Нові іграшки-пищики випалюються…

А над квітами ґоґодзів
Гудять джмелі волохаті:
Сторожі запашної неплинності,
Вартові нових хвилин нетлінності.
Слухайте їх гомін прозорокрилий –
Може тоді щось втямите,
Перш ніж сховають вас
У ящик тисовий
Для глиняних іграшок-пищиків
Струганий.

Ячмінь знайшов на стежці вовк.
«Ну, що за глум?»-
Знахідку він топче з горя.
І раптом бачить –
Кінь назустріч скаче.
«Спинися, друже, на хвилину!
Не здогадаєшся, яка в мене новина.
Для тебе я зібрав і приберіг ячмінь.
Хоч він згодився б і мені».
«Ох ти ж крутій!.. М’ясо
На думці в тебе: зириш ласо.
Та ось оцим копитом
Я так заюшу тобі в пику,
Як кинутись наважишся на мене...
Так що іди і вдовольняйсь ячменем».
Р.S.
Довіра може буть яка
До того, хто лиш смерть плека?

Темні слова
Зустрічаються в кожній книзі –
Навіть у світлій, що наче промені на воді:
Навіть в такій.
Слова написані темрявою:
Для чого, кому, навіщо?
Слова темні, як ніч.
Темні, як наші часи.
Чи то оті – часи лангобардів –
Русявих людей заліза,
Довгобородих зайд
До країв стиглого винограду
(А на краю дерев’яного столу
Ніж
Яким різати хліб
І запивати його вином).
До моїх черевиків-апостолів
Пришиті підошви
Шевцем косооким на ймення Сонце.
Але навіть він – золотонитковий
Має темні слова
Написані літерами заграви.
Не нашої.
Не доброї і лагідної – а тої –
Заграви пустелі духу.
Темними словами написана книга,
Яку дарував мені поет божевільний
Давно розстріляний
У якомусь підвалі
Будинку бетонного
Проклятого Богом міста –
Міста Вічної Ночі.
Нічого не лишається
На сторінках книгу піску.
Тільки слова
Тільки темні слова
Тільки слова непрозорої Тьми
Будуть звучати
Коли не стане нас…

Присвячується дружині Панаса


Вона жбурляла кізяк через голову,
А мотузкою із халата зупинила кабана на ходу.
Мріяла, любила, прала…
І навіть тричі помирала,
Все ніяк не могла віддатись землі.
Колгоспна леді, переможець з армреслінгу,
(звісно серед мешканців села)
Фея сокири і серпа.
Замість тренажерів коромисло,
А щоб не сумувати – веретено.
Нафарбує губи пурпурово,
І до корів збирати молоко.

м. Київ, 05.12.2019

Сльози текли рівчаками,
Змокло все пір’я вщент.
А телепень сидів на дереві,
Так і не розуміючи ще.
Ніч прикривала сором
(вже не видно ні дупи, ні трусів)
Тому у кого ні граму совісті,
Не потрібні штани.
Зорі висипало, вони танцювали -
Індик рахував: раз, два, три…

м. Київ, 04.12.2019

Мелькали п’ятки на сірій дорозі,
Тягнулась резинка від трусів по багну,
Йшов дощ, тільки душа була сухою
(Не мокне те, що не може намокнуть!)
І тихо плакав індик на узбіччі дороги,
Що веде у село, де церква – не церква,
Завод – не завод.
А йолоп так нічого й не пойняв,
Біг, щоб вилізти на вербу.
Він так і не докумекав,
Чому за ним гнався заплаканий індик.

м. Київ, 04.12.2019

По шиї стрибали блохи, труси тримались на попі,
А позаду біг індик, що за курник тримав вендетту.
Ти обіцяв, говорив, та не зміг, тепер тримайся, йолопе!
Бо ж бо, коли обіцяєш, то виконуй,
А коли нема що обіцяти, то хоч не бреши.
То як інвестиції для заводу, які розтягли у всі боки.
А завод нині – епіцентр наркотрафіку.
Та й церква вже не місце для молитв, там ахи, стогін і вздохи
І то, телепню, не тортури якісь, придивись!
(Індик зупинився, щоб почухатись)

м. Київ, 04.12.2019

Якось ти пішов в курник, на тебе напав індик,
І погнав аж до заводу, що покинутий стоїть.
Інвестиції просрали і станки усі продали,
Метадон і амфетамін - тепер у цеху продукт один.
Прогнили всі балки, позатікали дощами підлоги і шафки.
Потім ти побіг до церкви, що на горбку цнотливо стоїть,
Там нині «Пансионъ» для дів – 100 за годину, 500 за ніч.
Біг ти через все село, репетував як ненормальний,
Біля магазину згубив штани (ледь на пузі резинкою тримались).
А за тобою індик, ні краплі жалю, ні краплі страху,
В очах тільки сльози і пір’я ворушиться на вітру.

м. Київ, 04.12.2019

Його лиха побила і завелися таргани у конурі,
Голуби обісрали всю спину,
Мабуть відчувають, що повне лайно.
А він все сяє, як новий п’ятак,
То у криницю плюне, то надзюрить у смітник.
Мати гладить по голівці: «Ой, сину, голубе мій,
Ти ж у мене самий кращий, самий самий серед всіх,
І фігня, що ти падло ледаще (гуляще)
Зате в тебе всі сторінки у паспорті пусті!»

м. Київ, 26.11.2019

від коханого вона була на сьомому небі,але й на восьмому місяці

ті ж самі вади,у цієї влади

хто шукає легкої слави,має важку долю

саме гірше розчарування в житті,-це гірке життя

не всім знайомий запах страху

без пальця в проктології,не допоможуть нано технології

в декого минулого більше ніж майбутнього

ті хто мав право чинити по совісті,цим правом ніколи не скористались

коли попадаєш під дощ,не сподівайся що вийдеш сухим з води

хто хоче більше лигнути,той часом може гигнути

шукаю чорного кота,а попадається зелений

майнула думка ,й промайнула

він старший від молодого,зате молодший від старого

ми обмінялися думками,та кожний залишився при своїй

часом побачене,неварте почутого

зло продають,добро дарують

не йди до вітру,проти вітру

той час приходить так невчасно

скакав у гречку,а попав в свербивус

на наші пенсії лиш зрідка,до вітру можна йти рідким

мінялись зміни,змінами мінялись,змінились зміни,все без змін

цвіло кохання,цвітом липовим

зелені вже гребуть зелені

гірким життям не насолодишся

взимі всі пахощі німі

постила дупа,бо харчі скінчились

думки мої дурнуваті,чом ви причепились

голова як мачуха,народжує думки,та залишає їх сиротами

розум десь завербувався лишивши голову саму

на білій льолі життя,доля вишиває мереживом пристрасті неймовірних кольорів

мене мама колисала,а доля душу витрясала

багато гарних слів,промовлено очима

краще мама з прутом,ніж доля з обухом

закохався без пам*яті,з часом прийшов до пам*яті,пулярес зник десь на проміжку дистанції

образу краще виплюнути ніж проковтнути

собі налила ти мартіні,мене ж мордуєш молоком квасним

хтось вільно йде по життю,а когось доля волоче на мотузці

жаби тепер такі цицькаті,що треба дуже стерегтись

чомусь тепер мені здається,що рідко звабити вдається

у ногах немає правди,та й межи ногами

думок багато,однодумців мало

нужда його зануждала,став він ся нуждати

він у зв*язках порочних,залишався непорочним

чим красивіші в жінки ноги,тим більші в чоловіка роги

переспали ми з тобою,так і не заснувши

хотів взяти себе в руки,але протягнув ноги

мене ти взяла голими ногами

коли ми ся покохали ,солв*ї співали,коли ми ся розлучали,то пси валували

до мене муза приходила,нам було добре тої ночі

таке палке кохання,аж здимів пулярес

поки мене не післали,щезну по англійськи

прийшов,побачив,переміг себе,і втік

гола жінка,-найгрізніша зброя

по моді я вже не вдягаюсь,бо мода є ,грошей нема

пулярес мій терпів багато,жінок він люто проклинав

від курячої сліпоти,прозрів до мудрості віслячої

мене ти взяла за живе,схопила і не відпускаєш

Коли падолист довершується,
Коли хризантеми стають скляними
Й крихкими,
Наче спогади сивого зайця,
Якому в голові все осінь –
Заметіль жовтого листя,
В яке ховатись і спати (як Сонце),
Коли вогкість стає колючою і яскравою
(Не забудьте вмикнути зірку оцю –
Найближчу, тому сліпучу:
Ви – знавці нескінченності),
Отоді й згадується
Усе закопане в тіні півонії,
Не тої що залізна
І довгою своєю шиєю
Нагадує більше жирафа,
Аніж китайське запашне літо
(Чай),
А тої яка губить пелюстки –
Так тихо й спокійно,
Як бородатий поет-волоцюга
Губить свої недоречні спогади.
А може то і не спогади,
А може то легкі човни,
Що ковзають хвилями
«Мезогейос Таласса»,
Човни в яких весла
Тесані з кипарису,
А вітрила зіткані арахнами
З синього льону.

У тій тіні півонії
Сховано сліди волохатого Часу:
Його скарб блискучий –
Шматочки хвилин,
Які він поскладав до глечика –
Не нами зліпленого.

Під шкірою часом ворушаться небо й крила
в’язами невидимця вітру
і лоскотними пір’ями фантазій,
тож я щільніше застібаю куртку,
насунувши на голову каптур дощу,
і бреду по неонових калюжах міста,
ховаючись від поглядів темних вікон,
примружених і підозрілих.
Охорона безпольотної зони
вишикувалась ліхтарями,
спрямовуючи гострі промені на прибульця,
закинутого на цю дощову планету випадковим зорельотом.
Той давно розтанув у тумані і лиш падають з дахів спогадів краплі,
галактиками розпливаються по воді
і з мого тіла вимивають вагу…
Нагоду невагомості я помножую на швидкість,
зупиненого було негодою, світла загублених зірок
і з розбігу долаю маскувальну сіть
тонких електричних дротів та срібних тролей,
що тягнуть у візуальну музику краплин
гудіння змореного тіла і биття самотини,
яке враз перетворюється на буття
розбризканих будинків розмоклого геть міста,
що квадратними дулами хмарочосів
спостерігає за втечею відлиску води
до жовтих осінніх сузір’їв, з яких дощ тече
на місто, котре плаче за листопадним втікачем.

2019

Був незугарний видом раббі Ієгошуа.
Не втрималась якось імператорова донька й сказала:
«В посуді некрасивім мудрість».
«Люба, в якому посуді ваше вино?»
«В глинянім».
«Якже так?-удав, що здивувавсь Ієгошуа.- Вино імператора – і в глинянім посуді...
Себто, як у всіх?..»
«А в чім же годилося б тримать вино?»
«Негоже вам, уславленим і знаменитим, буть, як усі.
Варто тримать його в золотих і срібних вазах».
Розпорядилась донька імператора зробити, як порадив раббі.
Минуло кілька днів... і вино скисло.
«Хто наказав,- питає імператор,- перелить отак вино?»
«Я. За порадою раббі»,- знітилась дівчина.
«Як ти,- звернувся до Ієгошуа Адріан,-
насміливсь таке порадить нерозумному дівчиську?»
«Моя порада була тільки відповіддю на її подив щодо мудрості й мого виду».
«А чи ж стрічаються насправді мудреці, гарні на вид?»- питає імператор.
«Некрасиві вони були б іще мудріші»,- не забарився з відповіддю Ієгошуа.
Не змирився імператор Адріан з поразкою і вирішив
доконати раббі найдошкульнішим питанням:
«Скажи мені, чи має світ володаря, котрий керує всім?»
«Звісно,- не загаявсь з відповіддю Єгошуа.-
Чи ж може бути світ сам по собі? Чи міг він виникнути випадково?»
«І хто ж створив цей світ?»
«Господь Бог, благословенно ім’я Його».
«Якщо правда, що ти твердиш, чому ж він не являється людям?
«Це неможливо. Творіння не в змозі споглядать Його».
«Не вірю,- закричав Адріан.- Я вимагаю бачить Бога!»
«Імператор не зможе Його бачить».
«Наказую показать мені твого Господа Бога!
І якщо не зможеш, весь світ дізнається, що брехуни юдеї!
«Гаразд. Стрінемося завтра».
Опівдні наступного літнього дня, коли сонце пече неймовірно,
запропонував раббі імператору піднятися на дах.
«Як поглянеш на сонце, всередині побачиш Господа Бога».
«Це ж неможливо!»
«Кажеш неможливо. А сонце – це ж тільки одне з численних слуг Господа Бога.
Не тільки ти, одне з Його творінь, не в змозі бачити Всевишнього,
сяянням Чиїм повниться весь Всесвіт».

Він був звичайний парєнь,
А тепер він просто тля, трутень,
Соплі на порозі, котяче лайно.
А чому так сталося?
Що він скоїв чи вчинив,
Може не в той бік дороги
Бабцю Маню перевів?
Чи забув вдягти труси?
Він зазвичай їх під обладунками
Із картону носить, все вірить, що принц,
Та й його мама так говорить,
Але ні, проблема тут в другім.
Вірилось – не вірилось,
Снилося – не снилося,
Але цей добродій прогнив душею
Аж по самі коліна.


м. Київ, 25.11.2019

Засмерділо, зашкреблось десь в кутку кімнати.
Ніч засіяла небо, зоряно, мо’ на мороз?
У носі свербить, очі ріже,
Муха одиноко дзижчить, - дурна, зима на дворі!
Ходить-ходить по хаті кіт, і все такий веселий
То тут потреться об ослін, то там за рогом хутро трусить.
А мені все дивно, що це так смердить?..


м. Київ, 25.11.2019

Краще пошити собі прозорий плащ
З ниток осіннього дощу холодного,
Аніж майструвати для себе плаху
З дерева крислатого пізнання добра і зла.
Краще бути схимником і мовчальником
Сумного вчителя Падолиста –
Монаха ґотичного кляштору осені.
З ниток дощу плете мені сумна пора одяг,
Бо я подарував свій светр солом’яний
Мавпі білій з сумними очима –
Німому свідку снігу лапатого.
А потім я вдягну дерев’яну сорочку –
Коли осінь стане нестерпною,
Коли дерева прийдуть гостями здивованими
У мою хижку кам’яну і холодну,
Коли розкажуть мені про марне чекання
Пори сонячної анемон білих,
Коли Бог зажурений мені подарує
Свої сині повітряні капці і нагадає про дощ –
Такий же шовковий, як дорога у степи загірні.
Краще я піду в темряву тиху і темно-синю,
Ані ж буду слухати марні крики чапель –
Сірих птахів чекання.

Зазираю у воду прозору –
Воду передчуття зими:
Виглядаю там одкровення
Того – незнаного і небаченого…

Присвячується самому крилатому чоловікові в світі


Коли ти чіпляєш на людину крила, то рано чи пізно вона починає вірити, що твій персональний Амур, Орфей чи просто янгол-охоронець, який може все. І для якого ти перетворюєшся навіть не на богиню, а в чудо із чудес.

З ніжністю.

м. Київ, 22.11.2019

Сови
Вимірюють глибину ночі
Споглядаючи полум’я
Глухої безнадійної осені.
Для чого
Я холодну книгу світанку
Пригортаю незримими пальцями
До вітряної сліпої сирості:
Коли
Скрипить колесами млин дерев’яний
Життя людського пташиного
(Бо люди – птахи, що літають у снах),
Перемелює страждання й журбу
У сіре гірке борошно.
Пече з нього хліб гливкий
Стара босорканя Доля.
Коли
Сови зловісно пугикають
Згадуючи казку «Вчора»,
Вигадуючи казку «Завтра»,
Дзьобають у потилицю мишу Сьогодні,
Я лише слухаю
Скрип отого млина водяного
Що крутиться й перемелює
Людську журбу і страждання,
Хоч річка давно і висохла,
Хоч дерево давно зітліло,
А криця зіржавіла,
Але колесо крутиться.
Крутиться,
Крутиться,
Крутиться,
Крутиться…

Кохай ненависті прозорість –
Не лячні щірі почуття.
Весь жах в брехні…
Примари світу…

2019 рік

Зірка зірвалась і летить,
Той нескінченний шлях,
Що в міліарди разів,
Коротший за моє існування.

Що я знаю про час?
Коли на моє бажання,
Поки летить впавши зоря,
Потрібне все моє життя…

2019 рік

А я готовий вчить арабську
Заради Муси одного.
Хто такий Муса?
Шкода, що ви його не знаєте.
Ну, та нічого. Розкажу бодай побіжно.
Може, пізнаєте його в Єрусалимі.
Ні, не на вулиці серед гуляк,
А тільки на роботі,
Бо там неначе й народився.
Що вміє? Легше назвати, що не вміє.
Недарма ж самотужки будує вілу.
«Хай дітки біля батька будуть»,-
Дума про сімох своїх орлят.
А ще арабську вчить я готовий,
Бо ж не як ті, про кого кажуть:
«Пройшла свиня й не рохнула»,
Щоранку «СабАх ель нур!Кіф хАлак? »,-
Від Муси незмінно чую.
І вже відповідаю: «Аль хамдуліла ».
За справами житейськими немає в нас
Звичних розмов про віру та політику,
Бо спірозмовників це не завжди єднає.
Р.S.
Я переповів Мусі, що написав про нього.
Він усміхнувся і зазвичай пішов варити каву.
У каві теж був майстром неабияким.

Розріджена примара сонця лине над обріями,
які обриваються в прозірний простір,
не залишаючи під черевиками ні опору землі,
ні спротиву тканини стебелинок, а чи мережива краплинок
ранкового дощу, котрий вже став туманом
і заховався у лігвах улоговин від всіх примар
та хмар, якими ті себе оповили, лякаючи
оголеної тиші виднокрай. Під жовтим листям

виднокола колами розходяться повільно,
неначе впало щось сипке на гладінь далекого ставка
у вільному польоті осінніх краєвидів.
Тому й не зрозуміти,
що під ногами шурхотить в опоні світла –
чи поруділі клапті простору, чи гливе пір’я часу
зі зморених літніх крил? Над жовтим листям

темнішає і остигає високих міражів маренго.
Колір згущається й вже плюскотиться вермутом повернення
в бокалі з тонкого скла найперших приморозків
і смаком пам’яті, полину та серпанку,
бентежить все те, що не одбентентежила влітку сонця
примара посивіла й така, що залишила
мені стежки, обрії, світлинки. І жовте листя.

2019

Пригадую невимушені наші кухонні бесіди, котрі сягали і найвищої політики.
Немовби були ми поінформовані не згірше дипломатів..
Кричали ми й перебивали один одного, але не сердився ніхто.
До яких уже не пригадати півнів текли наші розмови на відстані приязні й думок...

Сліди золотого лева
На піску, який залишила ріка,
Загубила, наче коштовний непотріб,
Чи то як зерна Вітчизни майбутньої:
Нам на спомин
На згадку – лише одну,
Випадкову.
Тінь від його гриви
На воді світло-синій
На воді плинній
Воді, де живуть русалки,
Що плетуть собі прядиво
Наших снів.
А в снах – наче в дійсності,
Наче сон – то не вигадка,
Ми йдемо слідами лева,
Вдягаємо одяг з криці,
Вдягаєм залізні сорочки,
Взуваєм залізні чоботи,
Йдемо шляхом нескінченним
І слухаєм стукіт копит
Комоней гордого князя,
Що мечем здобував волю
І все сліди шукаємо
Золотого небесного лева
У снах,
у снах,
у снах…
Тільки у снах…

*Моему идейному вдохновителю


Падал пьяный гей на руки боксёру,
А маршрутка не пришла, да и черт с ней!
Тут уже не до смеха мне было,
Придется бежать до работы без туфлей!

Зубы летели вправо и влево,
Кровавые сопли, брань, матюки.
Рваные джинсы на попе, колготки все в стрелках,
А рядом – невозмутимые полицейские.

Люди сбежались со смартфонами,
Кто видео пишет, кто селфится,
Даже птицы на лету какают
В знак богатства и денежной прибыли.

Был солнечный день,
Воробьи чирикали,
Лежал окровавленный боксёр
Ровненько одинёхенький.

г. Киев, 13.11.2019

Я видела всякое:
Нищих увальней, пьяниц гламурных
И маменькиных сынков,
Вымытых детским шампунем.

Пришлось повидать и ударников-передовиков
Интернетных сетей, кабелей метровых и
Многожильных шнуров.
Нынче - сменил пол, в Европе на ПМЖ.

Встречались мне и бабники разношерстные,
И холостяки кастрюлеголовые,
И даже козлы, которые кроме «Бе-е-е!»
Ничего не могли говорить.

И все господа перечисленные
Обещали золотые горы и звезды с небес,
Но на самом деле,
Одни – не хотели, другие – не могли.

г. Киев, 12.11.2019

Філософське віршування



Йду собі рівненько і думаю собі тихенько
Про вислів «кобиляча срака»,
Де б його застосувати, як використати влучно,
Щоб без образ і одразу пойнятно було.
Йду собі гадаю, думки, як карасі, вудкою тягаю.
Аж раптом бачу свинопас йде,
Із сторони в сторону гойдається,
Так напився, що безбожно матюкається.
(От безбожник!)
Чим тобі не ідеальний випадок для кобилячої сраки,
Якраз до ладу застосувати, еге ж!?

м. Київ, 06.11.2019

пішов по граба,врізав дуба.

собака квакнула на жабу,а жаба гавкнула на пса.

така собі прелюдія,коли лежу на Люді я.

хлопи до неї ходять на екскурсії,що роблять з нею,ще не вкурсі я.

в коханок свої переваги,якщо витрат не брати до уваги.

на людях голий він лежав,точніше він лежав на Люді.

вона тулилася до мене,його стискала міцно в жмени.

шерше ляфам,Знайшов! не годен збутись.

чим більші миски,тим грубіші писки.

в Палюбія пльоста льобота,з тлєбуни відклєвати льота.

чиї курчата? курча мама.

дурних багато,мудрих мало.

хоч і велике ти цабе,але пішлемо і тебе.

думки глибокі,помисли мілкі.

її любов така гаряча,я навіть в грубці не палив.

Та це не буття – це прядиво:
Плетиво ниток Порожнечі.
Я думав, що це заметіль листя –
Золотого, як мої спогади
Про кожне дерево недоречне,
А це лише забутий апокриф
Італійської дощавої осені,
Неаполітанського падолисту,
Нетутешнього, наче Данте,
Що заблукав у степах Сарматії,
Замість подорожі зі свічкою
У Тартар негостинний.
Я думав, що це осінній вітер
Холодний як і все навколо,
А це єретик з постолами дірявими –
Втікач з країни теплої
Гаїв олеандрових та помаранчевих
До країни вічного холоду.
А я собі гортаю й гортаю
Сторінки сього апокрифу,
Читаю фрази давно заборонені,
Вдивляюсь у літери готичні осені
І думаю – та то ж не життя,
А прядиво ниток Порожнечі…

(Крик у порожнечу 1798 року)

Хотів приїхати в місто
А приїхав на торжище,
Де за два ірландських пенні
Продають і купують скорботу.
Хотів пройти крізь ворота
Між минулий й майбутнім,
А мені відчинили браму
У місто людського страждання,
У місто, де навіть бруківка
Стогне від спогадів болю:
Волання каменів сірих,
Які так довго топтали
Чобітьми волячими окупанти.
Хотів із вікон ратуші
Громадянам кинути слово
Про одвічну свободу духу:
Вість, що королів скинуто,
Що прапор зелений з лірою –
Золотою лірою Дагди
Майорить над смарагдовим островом,
А голос лунав над порожнім полем –
Пустищем вересовим:
Над яким літають круки
І співають понуру пісню
Пісню крила чорного
Провісників – птахів Коннахту:
Про вбиту примарну мрію –
Марево конюшинове –
Видиво зникле трилисника…

ріка життя така стрімка,що краще берега триматись.

лягаєш спати з багатьма,а помираєш одиноким.

злі язики шматують наші душі.

я залишаюсь сам на сам з собою.

як є гріхи,той грішники знайдуться.

до ср...ки тії бариші,коли неспокій на душі.

життя також втрачає смак з роками.

зі світу зводять також і свої.

боюсь тому,що перестав боятись.

я солі з,їв вже пудів вісім,а друзів так і не надибав.

завжди волію бути вільним.

тепер людина,-дивна ,дивина.

тягнути з рішенням не треба,бо можна ноги протягнути.

по що любов,коли пустий пулярес.

закохахані беруть один одного за руки,посварені за барки.

любов пройде,залишиться лиш спомин.

в чужих навчився бути своїм.

насамперед підозрюють своїх.

алкоголь збуджує,а похмілля зближує.

втікав останім,прибіг першим.

якщо у жінки є коханець,то значить чоловік засранець.

чогось сумує без кінця,і без кінця на ній нема лиця.

взимі мороз і темінь чорна,тому відро нам всім вуборна.

тепер мами,-срав мамі вашій.

по лицю видко,не раз дошкою пошани відмічались.

стабільна зараз тільки нестабільність.

не плач мине твоя любов,радій що нова не спіткала.

інтерпретація,галюцинація,корупція і революція,а потім асигнацій ампутація,ій пустих обіцянок полюція.

секс це знеболююче,перед ампутацією пуляреса.

є чоловіки які для жінок стають трампліном,але є такі, що на все життя стають батутом.

не всім жінкам потрібні діаманти,комусь із них достатньо теплих слів.

тримай труси в руках,а не руки в трусах.

коваль кував зозулі голос,вона ж йому кувала вік.

нам заграниця помогла,бо власна влада не змогла.

паршиві вади у цієї влади.

як довгий цей,-сорочка куца,сорочка довга,-куций цей.

така мов кобра жінка добра.

їм діяманти й кадилаки,нам дулі з маком і голі ср...ки.

коли до хріну додати меду,то він буде медовий,коли до меду додати хріну,то він буде хриновий.

на Мані Яків оженився,і зразу ж мань"яком зробився.

із персиків виходять гарні перса.

назад проктолога покличте.

хотілось чуда,вийшло цудо.

на світі світ світав світанком.

шукаєш щастя у світах,але воно живе у тобі.

якщо життя поставлене на кон,важливе стане неважливим.

він сам блажений в намірах благих.

а хто з талантом,той не безталаний.

шануй життя,бо підеш в небуття.

не нарікайте на життя,воно ж на вас не нарікає.

куди тепер? ні кладки ні містка.

ви не турбуйтесь,мастурбуйтесь.

є язики загострені під дупу.

самолюбство,-салолюбство.

зовнішній світ безмежний,але внутрішній світ глибиніший.

буревії тимчасові,а зорепади вічні.

самі вірні в своїх намірах,-це вороги.

поможе нам спільнота світова,якщо в самих нездала голова.

душа моя її бажає,та чоловік нам заважає.

не годна жаба плакати,бо вміє тільки квакати.

от затуманились тумани,й мені пустили тумана.

мене мої гріхи ,вже взяли на поруки.

ці можновладці язиками,працюють краще ніж руками.

гріхи солодкі,каяття гірке.

у гарнім тілі,дух поганий.

я дарував їй хринзантему.давно не стало ескімо,лишились тільки ескімоси.

скінчились гроші,щезли друзі.

ми по закону чиним беззаконня.

на папір наклав словами,слів я тих не добирав.

когут тільки зрання піє,а потім співає.

ти можеш спати з багатьма,але приспить тебе та що з косою.

зелені мухи,гості незвані.

Острів ліщини нагадує парасольку,
Під якою ховаються вусаті форелі
Від червоних променів зірки
На ймення Соль чи то Гріан.
На цьому острові тверді горіхи
Падають просто в пащеку
Сомам-ненажерам,
До хвостів яких
Чіпляється дивак Кромм Круах –
Необачний плавець,
Пірнальник у рідке Небо води.
Острів ліщини
Неохайний притулок
Для кудлатих хвостатих хрумів
(Хрум-хрум),
Що шукають руді горіхи
Серед торішнього снігу.
Острів ліщини…
До нього плисти-тонути
Під вітрилами-зливами
На човні без якоря:
Бо навіщо…
На острові ліщини
Витешу собі костур
Бородатого схимника,
Вирізьблю на нім знаки
Огамом – письмом забутим
Таки нашим, таки для мертвих,
Та й помандрую пагорбами,
Туди, де пісні для живих не співають
А лише тоскно голосять
Жінки нечесані –
Банші.

Кожне місто – це кам’яний острів
Волохатого схибленого Робінзона
На прізвище гучне О’Флахерті.
Кожне місто – це селище розбійників,
Стійбище волоцюг клишоногих,
Клаповухих голодранців клошарів,
Водовозів ріки на ймення Лета.
У кожному місті
Черевики з підошвами ґуми
(Щоб бруківці не було боляче,
Щоб каміння доріг не плакало),
Досить вже того,
Що підковами по ній лискучій
Століттями цокали
Лошата чорної ночі.
А вершники то всі з косами,
А ковалі то всі шульги одноокі,
А гриви то на досвітках заплетені
В коси чорні та стрічками білими.
І плели ті коси діви бліді
З очима синіми – всі на одне лице
З бровами вицвілими.
Кожне місто
То зміїне кубло вулиць лускатих,
Трамваїв скрипучих – старих ревматиків,
Що більмами електричними
Глипають на злу жінку Електру.
У кожному місті Юнона Монета
Шукає свою калитку шовкову
Під брамою –
Воротами Святої Агапе.

ти надієшся,шо вони тобі протягнуть руку,а вони надіються,що ти протягнеш ноги.

я вільний Боже,божевільний може.

які пісні,коли харчі пісні.

тобі доляри там не треба.

і через комін видко небо.

древня слава покрита мохом епох.

краще бути зніченим,ніж пригніченим.

краще за кимось закрити двері,ніж їх зачинять за тобою.

не віддавайся на чиюсь волю,бо то неволя.

їж бараболю,пхай до пельки,бо дорогі тепер сардельки.

життя пісне,як молоко квасне.

ти плач,ти плач моя свіча,гори і грій в душі надію.

його мета,це самота.

з ним розминувся інтелект.

спитай у цапа, може родич часом?

найбільше жаліються ті,які нікого не жаліють.

які надої від худої.

незнанна істина дорожча.

ше тягну,доки ноги не протягну.

роки твого життя,належать вічності.

вночі думки завжди густіші.

великі полководці,-великі душогуби.

в дівчат труси лиш для краси.

у Леоніда Кравчука,завжди рука була липка.

не ми живем,вони живуть,вони живуть,ми доживаєм.

життя дається тільки раз,тому живи на всю котушку.

за роком рік,скінчиться вік.

в своїх гріхах я каюсь Боже,тому що знаю,що негоже,з собою брати їх туди.

така вже філософія життя,нас всіх чекає забуття.

то не біда що не ридають за тобою,біда що проклинають неживого вже.

мокріють яйця,певно на погоду,я сей барометер давно спрахтикував.

без горівок не хочеться дівок.

всі ср...ки на лице їднакі.

просила квочка кугута,її змінити на св*ята.

вони всі політичні сутенери,міністри,губернатори і мери.

якби хлопи були бабами,тоді баби були б хлопами.

маніпуляції доводять до полюції.

всі олігархи мають пархи.

всі всесильні цього світу,стануть нікчемними на тім світі.

сподіваючись на обставини,ти робишся їхнім заручником.

не хвали дня зранку,а жінку замолоду.

не сумнівайся в собі,сумнівайся в комусь.

смерть завжди послідовна.

взявши меча в руки,забудь про справедливість.

хто неспроможний повернути борг,той сподівається на смерть позичальника.

боржник собі неналежить.

ми нині так живемо,як востаннє.

в твоїх очах мій погляд розчинився.

а твоя лють тебе і спопелить.

його торти нехай їдять чорти.

годиники служать часу.

мені всі ваші почуття,чомусь вкорочують життя.

не сипте сіль йому на рану,вже краще у ропі втопіть.

я віч на віч,з думками цілу ніч.

від радості зубами не скрегочуть.

пулярес мій не вірить у кохання.

кохання без грошей,то є химера.

Бог ніколи не сумнівається.

насоливши,пізно цукрувати.

серед своїх я бачу і чужих доволі.

хоч сам не свій,зате нічий.

головне бути не першим і не крайнім.

жити чужим розумом,все одно що їсти чужим писком.

віддавшись на волю почуттів,ти стаєш вразливим.

підкоряючись своїй волі,ти непереможний,підкоряючись чужій,ти -поневолений.

сліпі бачать серцем.

сліпим в очі не дивляться.

ми там не здибемось ніколи.

моя мрія належить тільки мені.

ти надієшся,шо вони тобі протягнуть руку,а вони надіються,що ти протягнеш ноги.

я вільний Боже,божевільний може.

які пісні,коли харчі пісні.

тобі доляри там не треба.

і через комін видко небо.

древня слава покрита мохом епох.

краще бути зніченим,ніж пригніченим.

краще за кимось закрити двері,ніж їх зачинять за тобою.

не віддавайся на чиюсь волю,бо то неволя.

їж бараболю,пхай до пельки,бо дорогі тепер сардельки.

життя пісне,як молоко квасне.

ти плач,ти плач моя свіча,гори і грій в душі надію.

його мета,це самота.

з ним розминувся інтелект.

спитай у цапа, може родич часом?

найбільше жаліються ті,які нікого не жаліють.

які надої від худої.

незнанна істина дорожча.

ше тягну,доки ноги не протягну.

роки твого життя,належать вічності.

вночі думки завжди густіші.

великі полководці,-великі душогуби.

в дівчат труси лиш для краси.

у Леоніда Кравчука,завжди рука була липка.

не ми живем,вони живуть,вони живуть,ми доживаєм.

життя дається тільки раз,тому живи на всю котушку.

за роком рік,скінчиться вік.

в своїх гріхах я каюсь Боже,тому що знаю,що негоже,з собою брати їх туди.

така вже філософія життя,нас всіх чекає забуття.

то не біда що не ридають за тобою,біда що проклинають неживого вже.

мокріють яйця,певно на погоду,я сей барометер давно спрахтикував.

без горівок не хочеться дівок.

всі ср...ки на лице їднакі.

просила квочка кугута,її змінити на св*ята.

вони всі політичні сутенери,міністри,губернатори і мери.

якби хлопи були бабами,тоді баби були б хлопами.

маніпуляції доводять до полюції.

всі олігархи мають пархи.

всі всесильні цього світу,стануть нікчемними на тім світі.

сподіваючись на обставини,ти робишся їхнім заручником.

не хвали дня зранку,а жінку замолоду.

не сумнівайся в собі,сумнівайся в комусь.

смерть завжди послідовна.

взявши меча в руки,забудь про справедливість.

хто неспроможний повернути борг,той сподівається на смерть позичальника.

боржник собі неналежить.

ми нині так живемо,як востаннє.

в твоїх очах мій погляд розчинився.

а твоя лють тебе і спопелить.

його торти нехай їдять чорти.

годиники служать часу.

мені всі ваші почуття,чомусь вкорочують життя.

не сипте сіль йому на рану,вже краще у ропі втопіть.

я віч на віч,з думками цілу ніч.

від радості зубами не скрегочуть.

пулярес мій не вірить у кохання.

кохання без грошей,то є химера.

Бог ніколи не сумнівається.

насоливши,пізно цукрувати.

серед своїх я бачу і чужих доволі.

хоч сам не свій,зате нічий.

головне бути не першим і не крайнім.

жити чужим розумом,все одно що їсти чужим писком.

віддавшись на волю почуттів,ти стаєш вразливим.

підкоряючись своїй волі,ти непереможний,підкоряючись чужій,ти -поневолений.

сліпі бачать серцем.

сліпим в очі не дивляться.

ми там не здибемось ніколи.

моя мрія належить тільки мені.

Моє серце горнулось
До білих зимових метеликів
Які прилітали
На червону відмітину
Серед білої порожнечі,
Яких приносив до теплого поштовху
Холодний грудневий вітер.
Моє серце шукало
Хоч трохи тепла серед холоду
Серед квітів морозу
І подихів сивих хмар.
Моє серце безхатьком-собакою
Блукало манівцями міста чужого
Кам’яного – з вікнами-більмами
І бачило сни: такі ж кольорові,
Такі ж теплі і вітряні
(Легкий бриз океану)
Як острів загублений в порожнечі
Порожнечі нашого світу:
Моє серце бачило сни.
Серед безодні самотності,
Серед Ніщо майбутнього,
Серед ночі вічної й нетутешньої
Моє серце бачило сни:
Наповнених світлом сумного Сонця,
Наповнених квітами дивними,
Наповнених синявою –
Бачило сни…

У сірому світі хворих ілюзій
Губаті люди торгують дірявими душами
Від обіду до загуслого вечора:
Три крейцери за оцю – заштопану,
Яку везли на панцирі сталевої черепахи
Від міста ляпасів до селища митників
(Одна хата Матвія, але порожня,
Назавжди кинута, як сліпа ящірка).
А ви збираєте у телячу калитку
Кавалки потріпаних слів-ілюзій:
Порізаних ножицями сліпого часу
На дрібненькі кавалки буття прозорого –
Того – данського, про яке принц марив.
А вздовж дороги постаті – якщо не тіні,
То вигадки – продажні кволі ілюзії,
Які так навіювали, про які так щебетали
Маги в кудлатих хітонах і кольорових шатах.
У когось лишається
Лише вона – продажна повія ілюзія
Замість кухарки та музи,
Замість гімнастики і надії на вічність
Замість
Просто нікчемна ілюзія…
І лише вітер – холодний осінній вітер
Шепоче всім і кожному:
«Нічого не втрачено!»

не дозволяй сумнівам ганьбитись над своїми мріями.

призупинись аби відчути час.

не знаєш броду,не пали мости.

свої змішалися з чужими,чужих вже більше ніж своїх.

усі невірні ясно що невірні,а от чи вірні,-вірні всі.

чим гіркіші ліки,тим солодше одужання.

в світлих головах,чорні думки.

мрії народжують бажання.

спинися мить хоча б на мить,хоча б на мить спинися мить.

ліпше коли на тебе не зважають,ніж коли тебе зневажають.

хвилина часом коштує життя,бува життя не коштує хвилини.

всі наші мрії навіки,усі надії на епохи.

віки вкладаються в епохи,епохи ерами стають.

не покидай мене,приходь у снах до мене,не залишай мене,бо ти в моїй душі.

ти поцілуй мене востаннє,ще подаруй мені кохання мить.

п*янка любов до забуття,розлука як гірке похмілля.

ти бережи свою любов,бо проклинатимеш розлуку.

людей міль*ярди,нас лиш двоє.

не вір нездалим дохторам,бо Бог зціляє навіть безнадійних.

ніхто крім моєї долі,мою долю не вирішує.

всі в шоколаді,хто при владі.

на дикім пляжу я не ляжу,сміятись будуть як покажу.

десь взнали кляті папараці,шо в Трампа був чиряк на ср..ці.

то дуже делікатний фах,жінкам дивитися у пах.

людей на світі є багато,така як ти це тільки ти.

на неї лиш зненацька глипнув,і зразу ж розумію,-влипнув.

є свояки сред чужих,є чужаки межи своїми.

в комині всі коти чорні.

для дупи купував собі свічки,але вони були до ср...ки.

ці недоторкані особи,злодії ,волоцюги і нероби.

москаль катюшу заспівав,коли півлітру допивав.

співали гімна москалі,тому гімну що у кремлі.

те слово депутаче,як лайно собаче.

в сарказмі доля оптимізму,а в песимізмі весь сарказм.

велике має значення,якщо помите начення.

серед царів спокон віків,завжди хватало мудаків.

крадуть свої,а на чужих спирають.

в світах далеких хочеться додому,а вдома хочеться в далекії світи.

запхали рило у корито,жеруть ,крадуть все шито крито.

вони вже з*їли все що у кориті,вже і корито доїдають.

дають субсидії,бо ледве снидієм.

забули маму,забули тата,брат до сестри не йде,сестра не йде до брата.

і лани широкополі,і Дніпро і кручі,все нагарбали собі обранці пи...дючі.

якщо в пуляресі валюта,то буде в ліжку і Анюта.

жінки привабливі і гарні,про вас завжди думки вульгарні.

ще є натхнення слава Богу,її погладити за ногу.

там хлоп задовільняє хлопа,нам нахрина така Європа.

хіба не похир те що нахир?

дівчата з довгими ногами,хлопів залишать із рогами.

дівки повідпускали манік*юри,щоб було чим гребти куп*юри.

проводять тендери,Остапи Бендери.

ця наша влада,-кінь троянський.

три букви ті такі об*ємні,дівочим спогадам приємні.

мені кохана на сніданок,завжди дає блідих поганок,а на вечерю із комори,цебрить солені мухомори.

таку як ти я вперше покохав,таку як ти я покохав востаннє.

їх було зрання тридцять два,а після бійки половина.

якщо їм прописати клізму,їм буде не до комунізму.

мамзель піде на авантюру,якщо покажеш їй куп*юру.

давай дівчатам Бенджаміна,і будеш гладити коліна.

якщо нема мети,нема куди іти.

тобі трембіту я не дам,бо маєш ти свою бандуру.

всіх благ,собі не наблагаєш.

то гарне хобі,бути в тобі.

бабам тепер хлопам не шкода,такі тенденції і мода.

тулилась тулька у пуделку,ніяк не лізла на виделку.

ми як заграли на трембіті,то по цимбалах ваш рояль.

дівкам не жалую трембіти,якщо захочуть подудіти.

нема кохання без гроша,тому й болит мені душа.

а більшість з тих що в БПП,потрібно здати в ЛТП.

по суті суть,завжди відсутня.

не завжди всякі звіздарі,нам можуть правду назвиздіти.

така дилема споконвічна,любов скороминуча,а розлука вічна.

грішу,пишу,смішу,спішу,а з ким,кому,куди ,не знаю.

я маю дані,що ви віддані,але віддались не мені.

дівки нездалий золять вермут,вони його напевно вернуть.

не ми здивовані дивами,дива дивуються із нас.

прийшов до вас,а ви пішли,а я подумав та пішли ви...

самому нудно,а з жінками трудно.

і на Петра кондитера знайдемо аудитора.

серед апостолів були і остолопи.

та протилежна стать слабка,мені вкорочує віка.

живемо разом стільки літ,живемо так як пес і кіт.

господь зі мною ,дідько з нею.

вона невірна то ймовірно,а те що вірна неймовірно.

мене лякали,а самі боялись.

думки глибокі,помисли мілкі.

хоч і велике ти цабе,але пішлемо і тебе.

чим добріше добро,тим підступніше зло.

за сто умовних одиниць,лежать дівчата горілиць.

чим грубша асигнацій пачка,тим ліпша з дівкою балачка.

морально стійкий,це коли горілка нахир,а баби похир.

Ти знаєш, так важко
Примусити всіх говорити про себе
Або добре, або нічого...
Піти за обрій,
Без сумніву і печалі...
Осінь така цього року красива
І така важка...
Наповнити б кров'ю своєю
Усі життєдайні граалі.
І пити, пити її, а потім
Блювати кров'ю.
Пів'яблука...
Ті пів'яблука я віддала тобі
А ти мовчки кинув на землю
Той заборонений плід
І тільки я отримала це знання.
Я знаю все,
Що було, що буде...
Тільки не розумію, що відбувається зараз...
Я загубилася в часі,
Пролітає з шаленою швидкістю повз
Шикарна автівка.
Там їдє пані з золотою косою
І порожніми очима,
Убік Сурсько-Литовського
Кладовища.
Вона вийдє з автівки,
Вимкне свій телефон,
По якому вирішувала термінові
Важливі справи.
Її зустріне при вході на кладовище священник
Протягне келих вина.
Вона осушить його до дна.
І ляже сама, в приготований гроб.
І помре, а потім її закопають.
І ніхто не заплаче.
Бо вона прожила наповну.
Я б хотіла так само,
Але жевріє ледь життя
І несила піти в небуття.
Я піду в похоронне бюро
Замовлю найдорожчу труну
І буду щоночі в ній засинати,
Не сама...
Звісно, я маю снрдійне,
Та несила випити стільки,
Щоб уже не прокидатися
І щоб про мене не казали нічого.
Бо хорошого мало.
Всі захоплюються мужністю тих,
Хто має волю до життя.
Але, вони ніколи не думали,
Наскільки мужність потрібна,
Щоб мати волю до смерті.

Жовтень кульгавим грішником
Шкандибає до храму старих єрЕтиків
Білих друїдів забутої секти
Катарів з міста Альбі –
Виноградарів сизих ягід
Знавців давнього трунку –
Напою шаленства тракійців.
Жовтень королем позолоти
Катом в плащі розкішному
Стріляє мені в скроню.
Жовтень – німий свідок
Осені патріарха.
У кишені напхано листя –
Того – кленового, того – повного барв,
А жмені повні каштанів –
Гірких горіхів майбутнього,
Твердих як іспанські кулі
Грабіжника злого Пісарро.
А мені долати стежини
Кам’яних і чужих Піренеїв
У пам’яті тільки етюди
Невдахи й вигнанця Пікассо.
Не чекайте від мене мовчання,
Не чекайте від мене образи,
Чекайте від мене помсти
Коли жовтень злим танцюристом
Стріляє мені в скроню –
Так наче я не прочанин,
А божевільний гідальго,
Вершник німої осені…

Пливла по річці тиша
            порцелянових снігів,
                        не змішуючи струмені
білих думок
            і чорних сновидінь
                        у скрижанілому капкані берегів,
і мовчазні рибини спогадів
            пускали
                        бульбашки край дна
льодовикового річища,
            мов низки планет зимових.
                        В ікринках тих бульбашок луна
срібно спливала до склянистої поверхні,
            де урочисто линула тиша…
                        Погойдувала ледь її
плавниками булькотіння,
            ними шукаючи
                        на сплески нуртовища згоду, потім – свободу
для річки, що впадала у саму себе
            із побиванням
                        навроченого кригоходу.

2019

не давай своїм мріям зістаритись.

де ти ідея,і де я?

в останю путь ,-попутчиків не треба.

бальзам душі моєї,-осінь золота.

речетативом,речення речуть.

не хоче люд,нездалих блюд.

у кожного мачо,своя мочалка.

небо як океан,але не має дна.

моя симфонія,-іронія.

чомусь пропали лікарі,лишились тільки дохторі.

якщо ти мачо,то мачай і далі.

зовнішній світ безмежний,але внутрішній світ глибиніший.

слова як перли,з писка перли.

мені доволі,тільки волі.

якщо тебе покине віра,то твої мрії залишаться сиротами.

класична трійця,він вона і гроші.

дружбу водять між собою,ніч ,сон і смерть.

ніч це пора закоханих,геніїв і лиходіїв.

темна ніч породжує світлі думки.

зірки на небі непідвладні мороку.

чи зустрічаєш ти світанок.

туман і ніч,-це брат з сестрою.

чорні коти,це діти ночі.

таємниці ночі,належать тільки ночі.

вночі панує сон.

хоронять вдень,ховають вночі.

сутінки,темрява,морок,імла,це слуги ночі.

ніч притуплює зір,але загострює слух.

вночі панує підсвідомість.

життя поділене на день і ніч.

твій сон присниться тільки тобі.

у кожного сну,-свій господар.

сни це діти мрій,сподівань,і розчарувань.

вночі страх сильніший,але невидимий.

жахи живуть за рахунок ночі.

не псуй олій на свою клепку.

слова помацати не можна.

зозуль не слухають роки.

з таким лицем,портрети не вдаються.

післав дружину,не вертається,видей там добре почувається.

вони такі хирозматичні,оті особи політичні.

не важно хто був першим,важно хто зліз останнім.

у шлюбі був він позашлюбним.

любов на стороні така різностороння.

якщо люстрацію змінити на кастрацію,то можна відродити націю.

не зліть добро,і не задобрюйте зло.

я злу назло добрішим буду.

вона стоїть перед очима,а жінка з буком за плечима.

із громадянської дружини,чомусь зробилась громадська.

Відповісти



цитати
Каммора
4 жовтня 2019, 14:08:08

Хто все життя хоче стати іншим,той ніким не стає!

Сміялась дико Несміяна,коли побачила в Івана!
Ми по пияцтву вдаримо горілкою!

На виробництві відриваються,без відриву від виробництва!

Так очищали організми,що спухли отвори від клізми!

Часом іскра Божа стає феєрверком!

Ви доктор не прописуйте свічок,бо вже від них болить підсвічник!

Не сподівайся на вождів,що вийшли родом із жидів!

Не годин спати,то рахуй до трьох,заснути хочеш,то до пів четвертої!

Він молодої добивався,а від старої відбивався!

Її покликати хотів я ,та передумав і післав!

Ми можем і післа післати!

Посла послали не туди!

Розрай мене ти моя Рає,я коло тебе як в раю!

Раніше кликали ,тепер лиш посилають!

Прийшов до неї,опинився в ній!

На мене насилають порчу,натуру вбити хочуть творчу!

В собак я бачу наміри людські,в людей я бачу наміри собачі!

Слова побігли наперед,думки лишились десь позаду!

Перегорну життя свого сторінку,сторінка є,життя нема!

Вона за мною ходить тінню,прийшов кінець моєму животінню!

2019 рік

Ніч
Закутала нас у свій плащ
На вершині гори Кнок на Рів
Гори Королів Коннахту.
Ніч
Закутала нас у свій чорний плащ
З ґудзиками зірок, з дірками Ніщо.
І в цьому плащі кольору Тьми
Ми мріяли про майбутнє,
Про зелені пагорби Ерінн,
Про пісні Тір на н-Ог –
Країни,
Де ми будемо збирати квіти шамроку –
Конюшини, що цвіте білим –
Кольором чистоти.
І в цьому плащі кольору очей заплющених
Нам снилися трави –
Зелені як світ навесні,
Запашні, як травень просторів Маг Ео.
У цьому плащі нам було не тісно –
Шовковому плащі оксамиту
Кольору крила крука –
Отого – з ім’ям Морріган,
Отого – Каханна Прехан,
Нам було там не тісно,
Нам було там затишно,
Нам було там тепло.
І ми чули музику арфи
Старого товстуна Дагди.
Арфи, яку вкрали холодні вітри,
Арфи, яку йому повернуло Сонце…

Місто,
Де Сонце лише прокидається:
Не знає тендітне й ліниве
Чи то лише сон – його нетривке продовження,
Чи справді місто, що живе лише о цій порі
Реальність:
Плетиво дхарм матерії й часопростору.
Сонце лише зазирає –
Продирається крізь сутану темряви,
Крізь саван сивий розпухлих хмар,
Але воно бачить очима вогненними
Місто, яке живе лише на світанку
А потім знову вмирає,
Конає в нових вогняних стрілах
Світила, що надто гаряче
Для його стін прозорих.
У тому місті живуть тіні –
Свідки старих повстань
І нових революцій та бунтів –
Тіні Платона – на стінах печер
Яке називають Містом:
Містом Світанку.
Воно закутається в ковдру хмар
І буде спати сном старих паротягів
(Де всі колії залізні іржаві,
А світлофорами банькуваті сови)
До світанку наступного,
Що неминуче настане
Після довгої ночі з більмом Бетельгейзе
Серед неба чорного – сліпої баби-історії.
Місто Світанку
Оживає лише на мить
Щоб знову стати
Руїнами духу.