Я блукав серед натовпу
Людей, що не слухають
Цвірінькання горобців,
П’ють повітря настояне на шумі,
І не знають, що землі боляче,
Коли вони топчуть її – втомлену
Цвяхованими черевиками байдужості.
Я носив тягар смутку
У шкіряній торбі ірландського скрипаля:
Тягар, тисне донизу плечі,
Робить кроки нестерпними,
Примушує заплющувати очі –
Сірі від диму, сірі від безнадії.
Я блукав серед міста,
Що муроване кам’яними брилами минулого,
Яке закіптюжило Небо димом проклять,
Що зазирає в сумні очі коней
Сліпими вікнами втоми.
Я несу той тягар – тягар журби та печалі,
Ступаючи мокрою бруківкою,
Ковзаючись на слизьких її каменях,
Мрію донести оту важку торбу
До каламутної ріки Часу –
Отої, яку оспівав Данте,
Яка тече чомусь серед міста – так плинно
І так недоречно, ніби запрошує самогубця
Поринути в її обійми,
Ховаючись під ребра мостів,
Ніби то не притулки безхатьок,
А шляхи Колісниці Сонця.
Та чи наважусь отой тягар в річку кинути?
Навряд…

Я літаю між краплями
Дощу нескінченного,
Що почався відколи
Небо зазирнуло в свічадо
Моря синього і глибокого
Як журба самотності.
Годі пірнати
У його темні глибини
Черепахам кам’яних філософій
Бородатих пророків віку машин –
Залізних.
Годі шукати Сонце –
Це жовте око невчасності
У кам’яних лабіринтах,
Які збудували монахи
Чорної віри Бон.
А я літаю між краплями,
Що падають важкими думками
З хмар-меланхленів,
Які заховали Сонце –
Від мене – сонцепоклонника,
Що звик мандрувати у пошуках
Світанку – як мрія синього.
Помах уявних крил –
Які не лишать тіні
Навіть тоді,
Коли визирне забуте Сонце.

Дикий аґрус достиг
Під небом Верлена
Серед лісу зелених рук,
Що тягнуться жаданням доторку:
Доторку Порожнечі.
Терпкі і кислі
Зелені ягоди дикого аґрусу
Біля стежки босої німфи –
Подруги Пана – вічно сумної Ехо,
Що чекає на крик – крик чорноптаха.
На стежі лісовій – стежі Персефони –
Кам’яній і колючій –
Наче справді судилось їй
Прикрашатися диким аґрусом
І ожиною марних мрій
Грають виставу Есхіла
Сумні кентаври з очима воловими
І наяди фрігійського водограю –
Холодного – бо все охололо:
І слова, і голос, і навіть сліди козлоного:
В театрі без глядачів:
Хочуть сказати нам – прозорим,
Що все минає, все, навіть темрява,
А ви думали лише літо.
Хочуть сказати
Що всі люди вміють літати
Тільки забули про це ненароком
(Згадав колись тесля Дедал –
Даремно).
А я збираю плоди дикого аґрусу –
Кислі ягоди Порожнечі.

Раббі Меїр так умів зачарувати словом,
Що дехто навіть забував про переддень Суботи.
Так сталося і з тою жінкою, що запізно прийшла додому.
«Де це ти вешталась?»- гримнув чоловік.
«Вибач, заслухалася проповіддю раббі…»
«Щоб це було востаннє, піди і плюнь в нього.
А доти – не переступай поріг мойого дому!»
Хоч-не-хоч вернулась жінка до батьків.
Минає тиждень, другий, соромиться вигнанка
Зробити те, що їй звелів ревнивий чоловік.
«Ходімо з нами,- радять сусідки.-
Раббі допоможе вийти з цеї скрути!»
З’явилися жінки, а раббі вже чека:
«Чи вміє котрась із вас « заговорить» ячмінь?»
«Іди!- підштовхують сусідки.-
Трішки пошепчи і плюнь на хворе око».
«Не годна я таке зробить!..»
«А ти спробуй,- раббі напоумля.-
А щоб було певніше, плюнь поспіль сім разів!»
«Ну, якщо сам раббі просить…»
Осміліла жінка і так зробила, як зуміла.
«А тепер,- раббі радий,- вертайсь до чоловіка!»
P.S.
Усе те бачили учні раббі. Здивовані, питають:
«Як може такий учений принижувать себе?»
«Любі ,даю я вам урок: щоб злагода була в сім’ї,
Сам Господь Бог вважає справу цю святою».

Схуд і змарнів Лот...
Очі - два провалля чорні.
Жахались доньки і зникали,
Щоб батько чогось не ненаврочив.
«Ні життя, ні смерті. Піду і дядькові сповідаюсь,-
Рішивсь нарешті Лот.- Він знає, що робить,
І, може, випросить прощення в Бога».
По дорозі добирав слова,
Щоб Аврагам не вигнав, бува, з дому.
Та лиш почав оповідать, як той сказав:
«Знаю. Всевишній дорікав мені за гріх твій.
Попервах, розгніваний, задушить тебе хотів.
Та все ж вдалося спокутою смерть замінить.
«Якою, дядьку? Я на все готовий нині!»
«Бачиш оці ось три обсмалені кийки?
Це посохи, які лишили посланці од Бога.
Візьми їх, в одну лунку посадови і поливай
Щодня водою тільки з Йордану.
І якщо приймуться і стануть деревами,
То знай, що гріх твій прощений Всевишнім».
Відтоді день при дні через усю пустелю до місця,
Що Аврагам вказав, носив Лот воду.
Ні спека, ні дощі із вітром не спиняли.
Щоправда, Сатана перестрічав, одне і те ж заводив:
«Нащо тобі робота ця марудна на примху Богу?
Облиш її. Не стануть деревами посохи.
Вміє знущатися Господь. Трима тебе за дурня.
Давай-но ліпше сядемо під пальмою отою.
Винцем таким я пригощу, яке не пив ти зроду!
І вмить забудеш, що ти грішник...»
«Згинь!»- Лот кричав і спересердя заюшив у морду.
А посохи зазеленіли . Підросли
І стали кедром, кипарисом і сосною.
А як минуло сорок літ, сплелись в стовбур один,
Такий що охопить його було не в змозі.
Звів очі Лот до неба і почув: «Ти вже не грішник!»

P.S.
Легенда оповідає, що, як будували Храм, цар Соломон наказав зрубати дивовижне дерево і витесати з нього колони при вході в Свята Святих. Як не старалися майстри, але не вдалося. Кинули тоді дерево в долину, названу Лотовою.
А через десять століть римляни наказали зробити з нього хрест, на якому розіп’ято Ісуса з Назарету.
На місці, де Лот виростив незвичайне дерево, грузинськими монахами було побудовано собор і монастир, де начебто був і знаменитий поет Шота Руставелі.

На струнах,
Яких давно не торкалися пальці
Ні старого музИки
З сивою бородою невідомого,
Що в синіх венах минулого,
Ні юної шанувальниці Діоніса,
Якій пасувала би арфа,
А не чорний рояль –
Гість з потойбічного,
Страшний свідок
Мертвих поетів звуків,
Душі яких розчинились в Синяві.
На цих струнах
Живуть музИки тиші –
Восьмилапі поціновувачі гемолімфи,
Що грають мелодії нечутні нам,
Не чутні вухастим стрибунам,
Не чутні шкірястим літунам,
Не чутні ловцям сірих мишей.
На своїх шовкових струнах вони
Слухають музику Ночі –
Ноктюрни сірих метеликів,
Шепіт липкої темряви.
На струнах,
Які замовкли – хто зна чи назавжди,
Які зроблені з бронзи –
Металу яскравого Сонця
І голосистих бджіл степу.
На цих струнах живуть
Восьмиокі Арахни –
Колишні красуні, колишні ткалі
Візерунків буття веселого.
Струни часів бронзи
Мовчать.

барви вбирають очі,
заполоняють подих,
бачу крізь скельце пляшкове
трави, і небо, й води,
пес недовірливо щулиться,
білий метелик мигне,
в світі цьому шаленому
в січні сіро-скаженому,
Боже, храни мене...

Сурма босоногого ангела
Зроблена з синього повітря:
Густого – наче сльози старої берези
Пораненої диким лісовим привидом,
Що блукає одвіку стежками,
Якими ніхто не ходить –
Ніхто, навіть олені з очима-тінями,
Навіть тупоноги голкоспинні.

Сурма, що віщує День Суду
До пори, до часу, до одкровення
Схована до місячної скрині,
Що зачинена срібним замком Спінози,
Ключем, який необачно згубили
В Небі – синьому наче море
Між островами мрій.
Згубили – і не знайдуть,
Втопили й чекають,
Що впаде він на голови
Людям сірого міста диму.
Сурма
Судного Дня.

Сурма біловбраного крилатого
Ховає в собі ненароджені звуки
Як ховає зозуля
Круглі кульки народжень і втілень
У чужі батьківщини.
А ми все чекаємо
Цієї небесної музики
І все сподіваємось,
Що сторінки з чорними літерами
Писались колись – не нами,
Не безпритульними квіткарями
Немарно.

Очерет озера моїх снів
Шепоче мені про спокій:
Спокій води, що не знає дна,
Спокій дверей, що ведуть в порожнечу,
Спокій очей, що не бачили світла,
Спокій хмари, що несе буревій.

Чапля озера моїх снів
Загубила пір’їну щасливого дня
На піщаному березі заплющених очей –
На піску – білому наче березень,
Де ніколи не було слідів
Босих ніг меланхолії.

Коли ти заплющуєш очі
Знаєш напевно,
Що риби – ці сріблясті форелі хвилин
Озера моїх снів
Пірнають в глибини,
Марно жадаючи ковтнути камінь
Озера, в якому немає дна.

Не турбуйте мене,
Коли граю я на залізній скрипці
Фатальне соло
Лише для слухача одного
Під небом світанків і синяви –
Під оцим куполом вічності,
Під білими хмарами сну,
Над жовтими кульбабами яви.
Не турбуйте мене,
Коли я стискаю залізну скрипку
Напередодні акорду короткого
Затамувавши подих,
Обережно торкаючись пальцем
Струни сталевої.
Мою фугу почує
Слухач – по той бік,
По той бік поля квітучого –
Неораного, несіяного, незнаного
Нами. Мною –
Дивака-музики на ймення Харон.
Не турбуйте мене:
Замість нот збирані зерна нірвани
Бережу паче пастор
Береже овечок чорних і білих
З якими Судний День зустріти мріє –
Там – де небо цілує озеро:
Воду меотів.
Не турбуйте мене –
Скрипаля бронзових нот
Дзвінких і легких як Сонце
Коли перед концертом –
Перед коротким соло
Перед фугою нашого часу
Я одягаю фрак –
Кольору трави і землі –
Таки нашої.

Писано з пошаною до Себастьяно Дзіані –
першого, хто кинув перстень у море.

Жовті хмари – то золоті дукати,
Що назбирав в капелюх крислатий
Мовчазний дож Сонце
Синього Неба Адріатики –
Повелитель води абстракцій,
Провідник пічкурів весняних калюж:
У кожну зазирнути зерном настанов:
Жменями променів, кораблями світанків:
Іменем республіки мішка зоряного.

Жовті хмари розмальовує золотом
Художник весняного вечора
Пензлями хвостів білочок:
Барвив усе кольоровим:
Все крім крила крука –
Посланця віків сірих,
Віщуна ночі туманів липких,
Скарбничого Довгої Ночі.

А лев сумний з важкою книгою
Думав, що жовті хмари – то галери,
Тесані з дерев Країни Холоду,
Зі стовбурів, що завжди легше поглядів
Безбородих монахів Тоскани:
Мріяв отой патлатий кіт апостола
Щоб все завжди сяяло сонячно,
А воно тільки кульбаби,
І то весною, коли дощі вином травня
На чужі виноградники
І на левади писарів.

Лицарям Місячного Сяйва та Горобиних Ночей

У глибинах глини, у нутрощах скель,
Під корінням старезних дерев,
Що снять ароматом конвалій Неба
Ми вирили схрони – глибокі, наче колодязі,
Тихі, наче птах світанку опівночі.
Ми чекаємо слушного часу,
Граємо на різблених арфах –
Арфах без струн.
Ми граємо музику тиші,
Співаємо пісні мовчання –
Тут, в глибинах землі.
Нас чують тільки корені –
Підземні руки столітніх буків
І ясенів синього вечора –
Нашу пісню мовчання.
Нам сняться сни про майбутнє –
Сонячне, як червнева шипшина
І високе, як Вега у липні,
Сни про країну загірну,
Про Землю Майбутнього –
Нам – мрійникам лісу,
Шукачам незримого і невідомого,
Нам – прочанам таємного,
Лицарям сяйва Місяця.

А десь на поверхні зеленотравній
Серед лісу тінявого і яглицевого
Бродять люди босоніж
І дослухаються –
Вухом до землі вологої тулячись,
Хочуть почути музику –
Музику нашої тиші.

Тим, хто розмальовував глеки. Щиро.

Рибалки ловили осетра,
А витягли камінь –
З нутра Бористену –
З ріки верболозів і чапель.

Рибалки ладнали човен –
Смолили йому боки
І дерев’яне черево.
Аж бачать, а то Місяць,
Який пливе по Небу
Глиняних снів землеробів.
Взяли вони отой камінь –
Округлий, як все минуле
(Чи то не камінь, а серце,
Що давно скам’яніло,
Бо втратило сподівання),
І потягли на гору,
Де якісь диваки палили
Свої солом’яні хати,
Щоб ніколи не згадувати
Про те, що сподівалось,
Про те, що мріялось,
І про що малювалось
На глиняних глечиках,
На дерев’яних снах
І солом’яних платтях
Чужих наречених.

Рибалки ладнали сіті
Для риби на ймення сонце,
А бачать, що то одяг
Для них –
Жебраків і відлюдників.

Твій дім стоїть
У Кварталі Латинському,
В синьоокій Лютеції
У кам’яному Парижі –
Серед міста, в якому немає
Жодної барокової кам’яниці,
Твій дім (наче сірий кляштор)
Бовваніє темним опудалом
На березі Сени –
Ріки непрозорого часу,
В якій Франсуа ловив пічкурів –
Отой, що Війон –
Отой, що розбійник і злодій,
Гравець у слова і майстер ножів.

Твій дім серед міста
Нечесаних галів,
Безхатьок-ваґантів,
Що діжку нечемних пісень
Жбурнули в пивницю.
А з вікна визирає Бодлер,
І щось там про осінь
Холодну і сіру.

Твій дім серед міста,
Де жоден дивак
Залізною вежею небо не ранив.
Ти в місті живеш,
Де ніхто не палив ще на площі
Магістра лицарів Храму,
Де ніхто не пірнав
У потік каламутний
З моста Мірабо,
Поставивши крапку
В сумному вірші про любов.
………………………………
Я бавлюсь словами в тюрмі –
У тюрмі почуттів –
У в’язниці людей.
Прилетів журавлем ненароком
У місто твоє
Оточене мурами слів
І полечу горобцем
Або подихом вітру
У передмістя:
Шукати сліди на воді.

ти зиму любиш якось особливо
той іній почуття мрійливі
що іноді приходять перед сном
і рух сніжинок за вікном

весни хмаринки у твоїх очах
спостерігаю день за днем і крах
моїх ілюзій щодо тебе
дощем пролило провесіннє небо

літа тепло сховалося в долонях
сонячний промінь сів на скроні
взявшись за руки ми з тобою босі
ідемо у жовтогарячу осінь

а осінь осінь манить в поле
де злитись мають різні долі
дві суперечності розхристані до болю
скривавлені лиш тут здобудуть волю

2013

Не був єрусалимцем Никанор.
Мешкав в Александрії.
Та як почув,що Храм мають зробить таким,
Який той був за Соломона,
Спродав усе своє добро
А, може, й долучив пожертви друзів
Та й заходився робить ворота з міді.
Що блиском не поступалась золоту самому.
І ось як все було готове,
Разом з майстрами відправивсь морем в Юдею.
І треба ж так, що неподалік Яфо,
Де мали пристати мали, знялася буря.
Велетенські хвилі готові були поглинуть судно.
Матроси кидали за борт вантаж.
Дійшла черга й до важчезних стулок.
Як не благав Никанор не чіпать
Дорогоцінний дар Єрусалиму,
Одну із стулок було викинуто в море.
А буря дедалі більше набирала силу
»Другу стулку кидайте за борт!»-
Капітан розпорядився ...
«Разом зо мною!»- відказав Никанор
І обома руками учепивсь за стулку.
І сталось диво: буря раптово стихла.
Судно благополучно дісталось гавані.
Зійшов на берег Никанор. Мало не плаче:
«З чим їхати в Єрусалим?»
Вдивляється у водну далечінь:
Може, хвилею приб’ється стулка?
Не видно. Востаннє кида погляд на судно
І щось мов різонуло око.
Приглянувсь – до днища приліпилась
Оплакувана ним стулка.

P.S.
На околиці Єрусалима археологи знайшли склеп, на якому було написано грецькою: «Кості Никанора, александрійця, який зробив ворота», а також арамейською мовою: «Никанор, александрієць».

Я мислю метафорично,
Ти мислиш метафорично,
Ми мислимо метафорично,
Він мислить метафорично,
Вони мислять метафорично.

А тим часом приїхав
Пан Гапличковський
На солом’яній бричці
У залізному капелюсі,
Що нагадував бляховану стріху,
І сховав обгризений сир Місяця
До своєї кишені пітьми,
І сказав – так ненароком,
Бавлячись тьмяними ґудзиками,
Кліпаючи очима-тарілками,
Годуючи з руки прозорого коника
Гарбузовим насінням планет:

Я мислю метафорично,
Ти мислиш метафорично,
Ми мислимо метафорично,
Він мислить метафорично,
Вони мислять метафорично.

А потім пішов по болоту потойбічного
Шукати Фому-потопленика,
Вигукуючи пісеньку сови океанської:
Там, в глибинах літератури глиняної,
Тут, у пивниці чорних покручених літер.
Прикручу до його брички солом’яної
Колеса кам’яні та олив’яні -
Най возить лохину на ярмарок
Та вино чорне, як дно колодязя.
Нехай.

Старий кабан ікла гострив
Об стовбур товстелезний дуба.
Лис молоденький раптом нагодивсь
Й бере на глузи діда:
«Нема мисливців, гончаків не чуть,
А ви марнуєте таку чудову днину...»
«Як станеш старшим,- кабан на те,-
Та, може, й дещо розумнішим,
То від мудріших будеш знать,
Що небезпеку подолає той лиш,
Хто повсякчас до неї був напоготові».

P.S.
Споконвіків відомо всім
(За винятком лиш дурнів) –
Запізно меч гострить тоді,
Як вже заграли сурми.

Великий брат робить газетну вирізку для сестри
Піклується, щоб маленька могла в безпеці підрости
Розказує про географію, вчить крав мага майордомів
Цілує малу у щічку, прокине її завтра до школи

У сестриці великі котячі очиці
Вона на відмінно постійно вчиться
Стидається часто руку на уроках піднять
Брат учить виступати, страх слова перед вчителькою розганять

Контролює кавалєрів, будує стрижень поваги
Слухає її вухасті репортажі, звіти щодо шкільниць помади
Купує заклепку до волосся, модні світшоти-бравади
Читає сестрі на ніч Борхеса, укриває пледом
і йде брат собі колискову співати...

2020

Стрибок панчішками
Скок — посковзнулася
Синонім прикрий

Труси конкістадора
Тополі капризні
Тріп крицевий

Робота шокує
Рій цукерок
Репозитарій химерний

Антракт хворого
Англія фахова
Акваріум чудний

Кінець глуХий

2020

Втома, ступор, безсоння
Дивишся з підвіконня,
Надворі крива зима,
А в душі змії нема

Трохи встав, і похнюпав,
Покрутився, серце порухав,
Тихо там, а в тілі знемога,
У голові чортова тривога

Киш туди, киш сюди,
Всі навколо розбіглися,
Знову сам, сам один,
І нарвався, прибісився

Вибір десь, глухо з ним,
За варіантом, за нотою,
Відрізав би вухо,
Та боюся мікробів

"Кров тече.. бити ще!?",
Знадвору гукають,
У печеру, де все
Темрявою поглинає

Ті слова, ті рядки,
Ті задумливі погляди,
То не те,
Не туди

Тоді йди до свободи вже,
Сям звернув, там упав,
Десь підбив, десь підбитий сам,
Знову встав

І пішов,
За балкони, за обрії,
Повернув, закрутив,
Усім тілом замкнувся

От бреде,
Он де він!
Блудний син повернувся..

2020

Вчительці ніжності
Любові, кохання,
Першій, близькій,
І вічним сподіванням

Пам'ятаю той раз,
Як у вічі ворожби,
Заглянув, і відтак,
Став твоїм, подорожнім

Ти ішла, мов співала,
Ноги все танцювали,
Граційна стать,
Портретна натура

Поруч стою я,
Нетривкий книжний хлопчик,
Усе прагнув, шукав,
Пристрасть ударила в копчик

Ми лежали в траві,
Рік тому, була осінь,
Закарбовую дні,
У шухляду, і досі

То був дикий танок,
Всіх емоцій, першої близькості,
Пропущений сніданок,
Ну й блиск нервів з-поміж

Були тими дітьми,
Що життя їх виховує,
Нам було куди йти,
До сливи-квітки без болю

І настав той кінець,
Він жорстокий, абсурдний,
Хтось Богу під пазуху,
А хтось Дияволу під вінець, осоружний, марудний

2020

Злочин
Ти мені совість лоскочеш,
Уночі прокидаюся,
Стражданнями маюся

Злочин,
Я дивлюся тобі прямо в очі,
Нікуди не тікаю,
Провину свою знаю

Злочин,
Ти так мене хочеш?
Я тобі не відмовляю,
Але й свободу лишаю

Злочин,
Ти мене морочиш,
Я вину свою маю,
Але нічим не заливаю

Злочин,
Ти мене перескочиш?
Біжи стрімко у гірку,
Ген поза очі

Злочин,
З тобою спрагу відчуваю,
Кару Федіра читаю,
До релігії спонукаєш?

Злочин,
Я не біжу у світ Адама,
А просто тут лежить мертва дама,
І ми удвох тебе проклинаєм..

2020

Я її все таки шукаю,
Чи існує вона, не знаю,
Десятки перелопачую, у фантазіях сновигаю,
Де ти, оленю, де твоя зграя?

Перший погляд, перший блиск очей,
Я люблю дівчат, я люблю людей,
Другий зирк, сота долі зневаги,
Ненавиджу всіх, нема вам всім ради!

Вишукую тихо,
Крокую повільно,
По сторонам дивлюся,
Як звір, та й дебільно..

Вона хмуриться, вона мружиться,
Із жахом кричить, у паніці мається,
Чи ти це, одна та вже?
Без змісту питаю я.

З любов'ю пишу,
Хоч її і немає,
Колиску колишу,
Втікаю до гаю.

Справді то давно вже сцена,
Блюзніра ми граємо,
Милістю скорбить нас,
Бо жертву шукаємо.

По очах я бачу,
Емоції читаю,
Ти нічого не здогадуєшся,
І ми один одного зневажаємо.

Це дуель статей, поєдинок неврозів,
Подарувати букет рож вам?
Чи по обличчю в тривозі?
Відповідь блукає.

Вона сама не знає,
Наївністю краситься,
Ідіотизмом поглинає,
А я дурну люблю-то..

Хоч сам забуваю.

2019

Я запитую Дух, а що у світі важливе окрім тебе? Дух мовчить, але мовчання його сповнене усіх відтінків різкої відповіді. Палить громом "безліч"! Я згадую, чомусь, людей. Тих, кого прийнято називати близькими. Дивлюся на об'єкти-суб'єкти в пам'яті, і заливаюся сміхом. Болючим, панічним, істеричним. Духа і слід простив, я знову стаю людиною. Як справжній слабак, сентиментальна кляча і просто звичайний людолюбець я сміюся, сміюся із себе, сміюся з інших, сміюся повз Дух. Сміх то така ж людська мова, як і гінді. Порятунок та поразка, претензійність та емоційність, секс та любов. Усе через сміх, у сміху та посміхом поганяємо. Але найголовніше: Страх. Жах. Тремтіння тваринне. Я знаю, Дух від Страху рятує. Але я йду назустріч Страху, я дивлюся йому в очі й натужно усміхаюся. Граю театр, ховаюся, тікаю, плачу вночі й по куткам, розливаюся на маленькі злості, повільно помираю та з'їдаю себе. Я боюся, упиваюся переступом Страху й повертаюся до пост-страху. Вихід? Книга "Вихід"? У вікно? Ха, я боюся смерті. Ненавиджу себе за те. То?..

Реквієм світу
Іду по горах, по уявних,
Я дихаю, тут вільний світ,
Я сам, самотня гнила піявка,
Усіх бездушшям погубив?

Сповідаюся за гріхи,
Перед природою, перед помилками,
Гірке шкребіння, у венах ртуть,
Ні пори року, ні щастя годинки

Я підлітаю на хребта вершини,
І падаю на їх гостренький штиб,
Болить душа, вмирає тіло,
А я-то ржу, а я сміюсь!

У болоті я родився, у болоті утопився,
І болотом душу ближніх погубив,
Я всіх морально їх убив, тоді запив,
Мене Диявол копнув, а Дух ляща вмастив

Я не перечу, сам нарвався,
У людство чортове, бач, закохався,
А в людях лиш себе любив,
Увесь той біль в цікавість помістив

Я вже не Бог, а так, душі гомосексуал,
Там мене вигнали, там знатно їм я зіпсував,
Серед людей закинутий, богам не догодив,
За розум я зайшов, у річку як дитина впав

Я б зі Смертю просто подружився,
На коліна впав, у ноги цілував,
Але чи треба, поки жінка,
Дарує відчуттів аврал, амбал!

Де насолода, то забуття живе,
Але до біса, біс нас не спасе,
Чи втома, чи хвороба, чи страждання?
За істиною полетіли людини намагання

Я став таким, сяким, онтим,
Зате лиш би не був нудним!
Смішу, принижуюся, заливаюсь,
Розводжу цирк, підтюпцем хвилями до раю

Я не вживаю "не", я не вживаю "ні",
Але от вже вони, у текст пішли!
Я сміття протиріч і прикметників,
Чекаю від знедолених букету я

Один, то пшик,
Життя життю кирдик,
І бачу надлюдей товарних,
Фетишів реклами

Який вже час, куди пора?
До спокою вологого нутра?
Сова летить, комар пищить,
А я, людина, я?!

Тут штори закриваємо,
Виходимо,
Кінець і рими, і ганьби, і драми!

2019

Флануючи в гетто,
Де гицлі звично справляють роботу
В присутності мешканців,
А мешканці, вже безробітні,
Рятуються від пандемії
Настійкою глоду й пивом,
Яка вже різниця їм, справді.
Зустрів перехожого,
У фетровім капелюсі,
І не повірив очам своїм.
У фетровім капелюсі, Лукасе!
Котрий хотів набраться з поетом
Аби-чого, й мегера в генделику,
Побурчавши собі з-під маски,
Продала нам бозна-чого.
А той, з капелюхом,
Чи може він думав,
Що я декламуватиму
Свої, або ще чиїсь вірші,
Чи, може, які імпрóвізи.
Або, можливо, задумував
Ще якийсь експеримент,
Та дідька йому лисого.
До того ж, пійло було
Синтетичним надміру.
Я навіть не намагався його добивати,
Те пійло.
Тоді візаві в капелюсі,
Котрий хотів набраться з поетом,
Пирхнув і виснував:
Таж який ти поет, до сраки!
І я був примушений врізати йому в пику.
Інакше він міг би відчути себе
Відповідно примушеним
До офензиви. Хоча
У тих місцях, де точився наш диспут,
На подібні сцени ніхто не звертає уваги.
Не без утрат, але зрештою,
Його капелюха я збив.
Ще й доправив носком черевика
В калабаню найближчу.
Оце вам, шановне паньство,
Наратив у метафорах
Із алітераціями.
А Лукасу вашому –
Час поспати.

Вийшла моя нова книжка "Олика і Радзивілли". (Київ, видавництво «Український пріоритет», 168 стор.; тверда обкладинка, маловідомі та невідомі світлини, якісне поліграфічне виконання).
Науково-популярне видання. Друкуються мої вже опубліковані матеріали, а також нові дослідження, навіть сенсаційного характеру. Без цензури. В авторській редакції.
До книжки увійшли історичні нариси про минуле відомого містечка Олика, його власників — князів Радзивіллів. Підґрунтям для висновків та узагальнень автору слугували насамперед архівні документи. Заслужено вписані в олицький контекст також літератори Ксаверій Прушинський і Степан Радіон, мимоволі дотичний — Андрій Кокотюха.
Для широкого кола читачів, шанувальників історії волинського краю.

«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене простив...»
«І не радий, виходить, що Я помилував тоді?»
«Тоді – так, а зараз – ні».
«Але чому? Ти ж усе зробив, як Я казав...
«Отож бо й є, що всі мої пророцтва
Про кару неминучу для Ніневії
Стали насправді пустослів’ям...
За розпусту вона ж мала загинуть...
Як колись Содом й Гомора...
Аби не стати посміховиськом, я втік із міста.
А повернусь в Єрусалим, і там візьмуть на глузи...
Тож і лишилося одне лиш – вмерти.»
«Здається, ти зразу ж не повірив,
Що Я скарати маю Ніневію».
«Яка ж од Тебе кара, коли Ти милосердий?!»
«І ти в інший бік подавсь...
І мало не потопив те судно,
Що замість Ніневії повезло тебе в Фарсіс.
Що тобі шторм, яким Я збурив море,
Аби як слід провчити за непослух?..»
«Але ж зізнавсь я морякам,
Що через мене здійнявся шторм...
І навіть попросив, щоб кинули у море».
«Як сонного тебе знайшли у трюмі.
Так що не корч з себе героя»
«Але навіщо в Ніневію Ти знов послав?
Щоб тільки осоромити по всіх усюдах?»
«Ні, щоб показать, що і пророки – просто собі люди.
Що й вони не всі, як Аврагам,
Готові торгуватися зі Мною...»
«Ти ж од тих міст лишив одну лиш пам’ять!»
«А ти досадуєш, що ніневійці, налякані тобою,
Взялись за розум і постились на знак того,
Що з блудом покінчили?
І те, що Я їх не скарав, ти називаєш милосердям?
Подумай, чи ж варто карать за зло, що вже скінчилось?
А ти затямився – карать та й годі!
Аби лише збулось твоє пророцтво...
Ні, Йоно, не годен ти буть пророком.
І в пам’яті людей залишишся на віки вічні
Таким, що думав лиш про себе.
Немовби сам один на світі».

Сонце важким яблуком
Падає в зелену траву виднокраю,
Де німий синьочубий друїд Море
Ділить наш світ навпіл.
І викочується всевидячим оком
Між пагорбами пізнання спокійного.
А я думав, що Сонце –
Це мідний ґудзик чи то блискуча фібула
Загублені сумним дідом,
Біловбраним і білобородим –
Старішим за оці пагорби:
Золота кругла фібула –
Застібка на картатому кілті
Старого сумного ірландця
На ім’я Часопростір –
Він забув з якого він клану,
Хоча візерунок в клітинку
Мав би йому підказати,
Мав би йому нагадати,
Що всі дороги ведуть до Тари –
До пагорбу королів.
Але він забудько,
Бо народжений раніше Диявола,
Все йому пам’ятати несила –
Особливо у нас, в Ірландії.
Я прошу загублене Сонце зіграти мені на арфі
З бронзовими струнами-променями,
Я прошу Смерть розказати мені казку
Про тих, хто ховав століття у торбу латану,
Я прошу Хвилю сховати мої думки
Від людей чужих, від мечів іржавих,
Я прошу Сову зазирнути в мої сни
Своїми очима-тарелями,
А Крука прокричати мені услід
Закляття своє чорнокриле.
Я прошу….

Допоможіть мені відшукати
Загублене Сонце!

Амос

«Ось і скінчився ще один день.
Вівці в кошарі. Можна б і спочить самому,
Та щось не хочеться йти в хижу.
Якось тривожно зорі миготять...
Місяць мало не черкає гори...
Незвична тиша над Текоа ...
Щось має статись...»- пастух подумав,
А з піднебесся донеслося:
«Що бачиш, Амосе, у високості?»
«Тебе я бачу, Боже!»
«А ще?»
«А ще - висок…»
«Так ось, опущу його я на Ізраїль.
На Яровама з мечем повстану.
Отож, полиш свою отару і йди в Бейт-Ель .
За рукотворними божками забули Мене там…»
Хотів Всевишній саранчу наслати,
Вогнем пройтись по грішній цій землі.
«Змилуйся над дітьми Яакова,-
Благав Амос.- Як після отакої кари
Вони піднятися зуміють?»
І Господь розкаявся у намірі Своїм.
З пустелі прийшов пастух в Бейт-Ель.
Високий, засмаглий стоїть пророк
Посеред таких, як і сам він, бідаків
І правдою, почутою від Бога, розпіка серця їх:
«Горе тим, що лежать на пишних ложах
І, ситі баранами з ваших отар,
Намащені найкращими маслами,
П’ють ваші вина і бренькають на гуслах,
Удаючи, що грають, немов цар Давид.
«Своєю силою ми добули багатство,
Навіщо нам застарілі Мойсеєві закони!
Всевишній обрав нас слугами Своїми!»-
Хизуються вони, вклоняються Баалам і Астартам.
Обраний народ...Не нагорода це, а труд -
Буть світочем для всього світу світу...
Та, збиті спантелику лжепророками,
Як і верховоди ваші, вклоняєтесь божкам поганів...
Отож, і підете із ними у вигнання.
«Іди, провидце, відси!- просичало поруч.-
В свою Юдею йди. Там їж свій хліб і пророкуй.
Бейт-Ель –святилище і царський дім...»
«Хто ти, недолугий блазню, що вказуєш мені?»
«Амац’я. Священник царський».
«Не пророк я і не син пророка, Амац’я.
Пасу овець і обробляю сікомори.
Всевишній послав сюди мене.
А ти, хто став перечити Йому,
По саму зав’язку дістанеш Божу кару:
Діти твої поляжуть од меча,
Дружина блудницею стане,
А ти згниєш в землі нечистій».
...І повернувсь Амос в Текоа.
Як і доти пас овець,.
А вночі, попри втому
Діставав пергамент і довіряв йому
Все те, що чув колись од Бога.
Першим серед усіх пророків.

У моєму серці
Театр акторів-безхатьок
Балаган вистав моторошних,
Де Гамлету прострілили серце
Зі снайперської гвинтівки.
У балагані отому Гвідо
Пише слова сажею
На сторінках світанку осені:
І то все сценарії
Вистави про безнадію,
Де Арлекін-самогубець
Вкорочує сумну п’єсу пташину
Безглуздим своїм вчинком
Плямистого шпака-пересмішника.
У серці моєму паяци
Жарти свої невеселі
Вигукують в порожнечу,
А світляки ліхтарики
Запалюють за кулісами
Бо в темряві нашого часу
Оту виставу страшну,
Оцю комедію моторошну
Ніхто би не міг побачити,
Якби ніч отак совою глипала
В душу кожного перехожого.
Отого і запалюють:
Засвічують – ніби плачуть:
Не сльозами, а жмутком променів.
У виставах мого балагану
На порозі Бетельгейзе глядачкою,
А скрипаль виграє мелодію
Без струн у тиші такій – небувалій…

Я купляю в крамницях Леванту
У чорновбраного Яго –
Меланхлена венеціанського –
Старого слуги Республіки
Фарби для білого Місяця –
Посліплого свідка містерій,
Німого аптекаря і алхіміка,
Що дарував трунок
Кожному коханцю Музи –
Хворої діви Евтерпи.
Куплю трохи фарби
(Нехай навіть він не бачить)
Розмалюю його кольорами:
Кольорами циклону Атлантики:
Ненароком всі зрозуміють
Під Небом таким невдячним,
Байдужим п’янкої офіри,
Що ночі у нас сині – у нас –
Пілігримів Півдня –
Коли в зеніті Вега –
Зірка надії останньої
Божевільної жінки Пандори –
Першої серед рівних.
Позичу в водяника Дожа –
Отого, володаря моря,
Меланхоліка Бартоломео*
Три дукати для чорної фарби –
Фарби нестримної бурі,
Фарби весняного відчаю,
Фарби таємної мудрості –
Намалюю на Місяці плями –
На чолі сліпого Пророка.

Примітки:
* - Бартоломео Граденіго (1259 – 1342) – хто ж іще… Якщо вже кидати обручку в лагуну – то тільки йому.

Ще примітки: читайте на дозвіллі «Історію Венеції» - це повчально і так по весняному модерново. Це краще, аніж ловити в Адріатиці пічкурів. А ви ще питаєте, чому над храмом Темпіо Малатестіано так безнадійно світить місяць… Та оте солоне містечко то не маленький Рим – то загублена полотняна торба святого Маріно.

Здуріло сонце здуріла земля
Здуріло серце здуріла я
Я ненормальна уже давно
П'ю алкоголь і п'ю вино

Я випиваю всі соки з неба
Твого мій любий мені не треба
Мені мене ти лиши наостанку
Лиши мій погляд мої останки

Лиши мою душу мені мене
Твоє віддаю тобі тебе
Хотіла щоб разом щоб ми і нас
Мене ти лишив собі і враз

Завмер увесь Всесвіт в тобі й мені
По вулицях йду сама собі
Тебе я шукаю для себе знов
Пізнати я хочу твою любов

Спізнати я хочу тебе ще раз
Вернути той світ де нема образ
Вернути себе тобі - мене
Без тебе серце моє - німе..

Без тебе я гину знайди мене

Епоха синіми пролісками
Проростає крізь зотліле листя віків,
Століття намистом бурштиновим
На шию веселих богів:
Віщує епоху Свободи
Сміючись сопілкар Сонце.
Боги свої кучері
Миють у водоспадах часу,
Люди-птахи
У країні своїй загірній
Дзьобають замість зерен
Кванти жовтого світла.
Епоха Свободи
Проростає білим підсніжником
З-під важкої землі вічності,
Вухастим зайцем стрибає
Запашною долиною рясту –
Рясту пориву нестримності,
Гордим оленем крокує
Лісом прозорим пробудження.

Століття Свободи
Співають бадьорі боги:
Молодими тілами кольору бронзи
Славлять нову весну
Танцями вітру квітів.

Метелики, які сідають на мій капелюх
Розказують мені пошепки,
Звуками помахів крил своїх,
Що я ще живу.
А я необачно думав,
Що все намарно,
А я необачно думав,
Що коти зі сріблястою шерстю
Нюхають аромат золотих орхідей,
Чиїсь руки
Шукають у темряві загублений ключ,
Від хати недоброго вітру,
Де ночують базікали чаплі.
Танцюють хамелеони:
Там, серед лісу троянд,
Танцюють під музику Сонця*
Хамелеони Істини.
Сонце-дикун
Гримить у свої там-тами,
Щоб серед квітів черлених
Кидав у землю ґудзики
Бородатий карлик Пізнання.
Язикаті хамелеони Істини
Вчились носити шати
Смішного безхатька Бога**,
Але воліють ходити голими:
Читають сутри
Написані на листках лотоса
Нетверезим монахом***
Жовтої секти Чань****.

Примітки:
* - під музику Сонця танцюють не тільки ящірки. Хамелеони Істини теж ящірки, хоч і дивні.
** - він живе всюди і ніде, а значить безхатько. Дивлюсь на світ – він такого понапридумував… Значить смішний.
** - натяк на Бодхідхарму, якого в жовтому Китаї називають Да Мо.
*** - звісно, 禪. Не подумайте чогось містичного. Тим паче готичного…

Ті, хто розпалив вогонь
Серед моря каміння,
Серед океану піску –
Просто сумні пілігрими:
Такі ж шотландці –
Сторожі голих пагорбів
Як лицар початку,
Який не знав,
Чим усе завершиться,
Точніше, знав, але
Не хотів нікому сказати,
Бо стати пророком
Було нестерпно.
Дим у зимовому небі
Гіркіший за віскі з острова Торі.
Немає дороги зворотньої
З цієї пустелі самотності,
Де замість снігу
Падає взимку пісок,
А небо - кольору ртуті,
І люди ховають обличчя
У сховок тканини грубої,
Тканої з шерсті верблюдів.
Повелитель поганих доріг
Шепотів мені про порожні колодязі,
Про Срібну Ріку
Вздовж якої блукати й блукати,
Куди – невідомо.
Шепочу сутри
З іменем Будди Майбутнього
І мислю:
Я ще живий!

У місті
В якому ніколи не було трамваїв
Я йду вздовж неіснуючої колії,
На вулиці, де зима заморозила душі,
Марно виглядаю зимових гусей
Білих, як сніг Країни Ведмедиці.
Вони прилітають тільки опівночі
Тихо, наче здивовані сови
І гелгочуть нечутно
Про великі холодні озера
Повні сріблястої риби.
Прилітають
Лише до самотніх поетів –
Лише до самотніх.
Було темно
На вулицях Зимового Міста
Спали в своїх домівках
Перехожі й пожежники,
Щурі і коти, водовози і злодії,
Кати і повії, аптекарі й пекарі.
Не спав лише Сторож Снів
Моторошних і смішних,
Сірих і кольорових:
Снів, які загубили мертві
І назбирали живі
У своїх хворобливих мареннях.
Сторож Снів – такий безпритульний –
Блукав з ліхтарем
Під чужими вікнами:
Вікнами снів.
А я виглядав зимових гусей,
Знав, що вони прилетять:
Якщо не до мене, то конче до когось.
Знав.

Щойно якісь заброди
На болоті звели будинки,
І сказали, що то не кладовище,
Що то не гранітний надгробок
Над усіма мріями і сподіваннями,
А що то місто прозорості:
Не води каламутної
І риб банькуватих,
А просто місто муроване
Божевільним королем придумане:
Лисим і нетверезим,
Таким, як все невчасне,
Недоречне, зле і потворне.

Щойно якісь нечестивці
Сказали, що хочуть пишності,
Розваг і якоїсь величі
Серед отих важких каменів
На болотах страшних
нагромаджених.

Щойно оце відбулося –
Оце безглуздя нечуване,
Як ріка сама збунтувалася
І втопила оте місто
Разом з його Молохом,
Разом з катами й солдатами,
Разом з лакеями й графами,
Але з того темного часу
З болота почвара приходить
І каже, що він не привид,
І навіть не вурдалака,
А правитель величний і сильний –
Залізний тиран моху
І в’язкої смердючої твані:
Він приходить коли епоха
Знову стає темною.

А коли вона була світлою
У тій країні боліт злих?

Босоногі мешканці лісу
Збирають білі камінчики –
Округлі, як яйця птахів –
Отих, що розтанули в небі –
Синьому, наче сни форелі:
На руїнах гнилих імперій
Мурують нові світи:
Заново. Від самого початку.
Синьоокі діти півночі
Рудочубі – малюють на шкірі
Відшліфованій сімома вітрами
Знаки казкової вічності.
Хтось там новим апостолом
Віщує їм про прийдешнє,
Хтось дарує їм віру
Принесену в козячій торбі –
Дірявішій за епоху.
А хтось декламує Євангеліє
Демосфеном з палаючим поглядом –
Їм – дітям простору,
Онукам Борея нестримного,
Їм – людям вогню.
І там – на руїнах імперій
Огидних, як все рабське
Діти північних варварів
Співають пеан про високе,
Про чисте, прозоре і вільне.
Діти моря і лісу,
Вітру і хвиль високих,
Володарі довгих мечів
На руїнах потворних імперій
Зорали нову ниву
І сіють тверді зерна
Жита – хліба майбутнього.

Я викладаю у школі не мову, а хімію, але не «хімічу»... принаймні на цих сторінках і з тих пір як один пеемівський ветеран і ветеринар поезії з деякими ознаками(вибачайте) вишуканого майстра виматюкався в коментарі на мій вірш, в якому з доброго дива впізнав себе – єдиного і неповторимого. Визвірився цей майстер щоправда на адресу мого колеги, тому що побачив у моєму тексті його почерк, нібито є щось погане в тому, що ти обираєш собі взірцем майстерності аматора поетичної каліграфії, до якого цій жабі-вискочці у своєму болоті – як до сонця пішки.
Зізнаюсь чесно, що то був вірш зі шкільного зошита мого тата. Рукописи, звісно, не горять, тата немає, а його зошити і щоденники зберігаються у бабиній скрині на горищі.
Цікаво перегортати післявоєнні роки. Ото й прийшло в голову, чом би дещо не поправити та не опублікувати? Та довелось видалити разом з дурнуватою критикою. На цьому моя літературна діяльність в ПМ припинилась. Втекла. Соромно знаходитись на одних щаблях з (вибачте) майстром, людська свідомість якого залишилась на рівні двієчника п’ятикласника, який насолоджується тим, що тероризує цілий клас. Це я кажу як вчителька.
Як авторка присвоєного вірша, каюсь. Обіцяю надалі плагіаторством не займатись з надією, що нешановний майстер на пару з двійником Епатюком(Матюком Махайлом, вибачайте за збіг приглосних) будуть обходити мене десятою дорогою.
Недавно надибала ще один, потріпаний часом зошит в косу лінійку, в якому вичитала ще один шедевр.
Початок і кінець поточили миші, то теж, вибачайте.

        Уривок із твору

« Прокидалися ми ночами холодними, що дивилися на нас очима чорними, називаючи нас не іменами, а боягузами та ще й жабенятами голопузими. Чи то бузько дзьобом клацає? Чи нечистий по коморі шастає? Чи мара замітає сажу у комині, поки місяць в небі ще уповні? А ми тих чапель і не боялися, і позаочі в очі їм сміялися. Бо знали, що все одно прийде ранок. І не боялися ми очей із-за фіранок, що тихенько стукали в шибку і тоді тато вибігали у сіни швидко, про щось кашляли, бо були хворими і гули тоді наші сіни жорнами, і поки мама колиску колисали, то ми ховалися під одіяла.
А якщо справді чогось ми боялися, то це гуркоту у двері сусідові, коли трусити горілку являлися три п’яниці на чолі з головою Свірідовим.
Гавкали собаки, клацали бусли..., і от, харцизяки на світанку і до нас прибули. Нишпорили, пили, мукою закушували під айн-цвай-драй і мама одному нагрубили , що він поліцай.

PS
А коли якось прийшов у школу голова, то вчителька поставила мені у зошиті жирне ‘2’. А у журналі ‘5’ стояло. От і чекай заслужені бали».

2020

Ми самі даруємо зброю
Своїм ворогам,
Вказавши на ахіллесову п’яту…
А потім йдемо, не озираючись,
Забувши про сказане.
А коли летять стріли вслід,
Дивуємося:
Як?
І чому?..

Коли про вразливе місце
Знає ще хтось,
Це вже не секрет,
Це криниця,
У яку може плюнути
Будь-хто.

Я крайнощі краю, як ріжуть хліб,
Що лежить на дерев’яному столі буття
І кажу волохатим хвостатим людям:
Не сідайте на гілку, яка росте
З гнилого дерева вашої «реальності»,
Тоді не треба буде її пиляти
Залізними зубами вічності.
Я слухаю хмари – слухаю
Про що вони шепочуть вітрові,
Що дме в глиняну сопілку берега,
Збираю цю вічну музику
У дірявий мішок меланхолії
І дивлюсь у дзеркало:
А там зима, а там холодно,
Там вічна негода і сльота,
Але я зазираю,
А там не люди, а привиди
Міста довгастих тіней.
І навіщо ж мені оте дзеркало –
Навіщо ж туди зазирати,
Я знаю наперед, що побачу там:
Краще б піти мені у світ сонячний
У царство королівство Я китайське
І писати там ієрогліфи
На шовку моїх спогадів –
Білих, як марево, шорстких, як метелики
В раю злому і недоречному.
А ви кажете: нездоланне,
Кам’яне, тому чуже, тому втрачене,
А я не хочу про сову згадувати –
І так прилетить ночі цієї
На горище моє захаращене
Гори ще халупа непотребу,
А я біля криниці вічності
Буду пити воду холодну роздумів
І згадувати.
Згадувати.
Згадувати.

Світ, якого немає
Зобразив нам художник літер,
Що бачить слова кольоровими,
А життя вічною мандрівкою
Звивистою стежиною спогадів
З одного туману до іншого
Через один брід намулистий
До іншого мокряку волячого.
Отого світу немає –
Отого запашного, яскравого,
А ми все міркуємо,
Чи то був він насправді,
А чи його вигадали,
І тішимось своєю фантазією
Ми – сіровбрані філософи буднів,
Як тішуться очкасті метелики
Солодкою весняною квіткою.
Світ, який зник наче тінь
У ніч горобину,
Зник, наче крапля
Дощавого дня падолисту,
Як крижана пелюстка
Серед зими мовчання білого.
Світ, про який ми мріємо,
Світ, що голкою в серце,
Світ, який помічає в дзеркалі дня,
Світ, якого нема.

Ми думали, що життя – це книга,
А це лише вервечка
Уламків часопростору
Нанизаних на нитку почуттів.
Вервечка, що тягнеться в темряву,
Яку перебирають пошерхлі пальці
Гончара, що майструє тіла
З липкої жовтої глини
Та прозорої води часу
(як легко вдивлятись в майбутнє!),
Ліпить собі іграшки –
Персонажів театру лялькового.
Вони грають йому смішну виставу
Про те, що смерть неминуча,
Грають і розбиваються,
Руйнуються
На порох сухий,
На пил під ногами босими
(Черевики давно загублені,
Бо набридло їх витирати
Від пилу зірок
Килимком під дверима Всесвіту).
Пошийте хтось завісу смугасту –
Треба ж цій драмі антракт
Хоч інколи влаштовувати,
Щоб ляльки могли усвідомити,
Що сценарій мелодрами глиняної
Написано сірими чорнилами,
Пером крила чорного крука,
Що дзьобав падло
Мертвого тіла Галактики.
А коло гончарне все крутиться,
Глину руки старезні місять,
У променях злих зірок
Нові іграшки-пищики випалюються…

А над квітами ґоґодзів
Гудять джмелі волохаті:
Сторожі запашної неплинності,
Вартові нових хвилин нетлінності.
Слухайте їх гомін прозорокрилий –
Може тоді щось втямите,
Перш ніж сховають вас
У ящик тисовий
Для глиняних іграшок-пищиків
Струганий.

Ячмінь знайшов на стежці вовк.
«Ну, що за глум?»-
Знахідку він топче з горя.
І раптом бачить –
Кінь назустріч скаче.
«Спинися, друже, на хвилину!
Не здогадаєшся, яка в мене новина.
Для тебе я зібрав і приберіг ячмінь.
Хоч він згодився б і мені».
«Ох ти ж крутій!.. М’ясо
На думці в тебе: зириш ласо.
Та ось оцим копитом
Я так заюшу тобі в пику,
Як кинутись наважишся на мене...
Так що іди і вдовольняйсь ячменем».
Р.S.
Довіра може буть яка
До того, хто лиш смерть плека?

Темні слова
Зустрічаються в кожній книзі –
Навіть у світлій, що наче промені на воді:
Навіть в такій.
Слова написані темрявою:
Для чого, кому, навіщо?
Слова темні, як ніч.
Темні, як наші часи.
Чи то оті – часи лангобардів –
Русявих людей заліза,
Довгобородих зайд
До країв стиглого винограду
(А на краю дерев’яного столу
Ніж
Яким різати хліб
І запивати його вином).
До моїх черевиків-апостолів
Пришиті підошви
Шевцем косооким на ймення Сонце.
Але навіть він – золотонитковий
Має темні слова
Написані літерами заграви.
Не нашої.
Не доброї і лагідної – а тої –
Заграви пустелі духу.
Темними словами написана книга,
Яку дарував мені поет божевільний
Давно розстріляний
У якомусь підвалі
Будинку бетонного
Проклятого Богом міста –
Міста Вічної Ночі.
Нічого не лишається
На сторінках книгу піску.
Тільки слова
Тільки темні слова
Тільки слова непрозорої Тьми
Будуть звучати
Коли не стане нас…

Присвячується дружині Панаса


Вона жбурляла кізяк через голову,
А мотузкою із халата зупинила кабана на ходу.
Мріяла, любила, прала…
І навіть тричі помирала,
Все ніяк не могла віддатись землі.
Колгоспна леді, переможець з армреслінгу,
(звісно серед мешканців села)
Фея сокири і серпа.
Замість тренажерів коромисло,
А щоб не сумувати – веретено.
Нафарбує губи пурпурово,
І до корів збирати молоко.

м. Київ, 05.12.2019

Сльози текли рівчаками,
Змокло все пір’я вщент.
А телепень сидів на дереві,
Так і не розуміючи ще.
Ніч прикривала сором
(вже не видно ні дупи, ні трусів)
Тому у кого ні граму совісті,
Не потрібні штани.
Зорі висипало, вони танцювали -
Індик рахував: раз, два, три…

м. Київ, 04.12.2019

Мелькали п’ятки на сірій дорозі,
Тягнулась резинка від трусів по багну,
Йшов дощ, тільки душа була сухою
(Не мокне те, що не може намокнуть!)
І тихо плакав індик на узбіччі дороги,
Що веде у село, де церква – не церква,
Завод – не завод.
А йолоп так нічого й не пойняв,
Біг, щоб вилізти на вербу.
Він так і не докумекав,
Чому за ним гнався заплаканий індик.

м. Київ, 04.12.2019

По шиї стрибали блохи, труси тримались на попі,
А позаду біг індик, що за курник тримав вендетту.
Ти обіцяв, говорив, та не зміг, тепер тримайся, йолопе!
Бо ж бо, коли обіцяєш, то виконуй,
А коли нема що обіцяти, то хоч не бреши.
То як інвестиції для заводу, які розтягли у всі боки.
А завод нині – епіцентр наркотрафіку.
Та й церква вже не місце для молитв, там ахи, стогін і вздохи
І то, телепню, не тортури якісь, придивись!
(Індик зупинився, щоб почухатись)

м. Київ, 04.12.2019