Я сина вчив мовчати біля моря.
Не говорив йому: “Дивись,
Он Кара-Даг напруживсь аж до тріщин,
Щоб море до плюскоту найтоншого вловить”.
Не говорив:
“Дивись, як зависа над морем Кара-Даг.
Мовби збирається забрати клаптик суші,
Колись так необачно даний морю”.
Не говорив:
“Заздрить Кара-Даг однолітку своєму:
Гасать наввипередки з вітром,
Сміятись з чайками
І кораблі, наче дітей, чукикать...
А що йому?
Пильнувати пустотливе море,
Аби в скажених своїх грищах
Воно не вистрибнуло в безвість?..
Коли й од кого одержав той наказ?
Як легко все ж
Із вартового перерости в невільника...”
Я сина вчив мовчати біля моря.
Спраглими губами
Перехилявсь до моря Кара-Даг.

А знаєш, Всесвіт нагадує яблуко,
Що висіло на гілці дерева-порожнечі,
І полетіло-зірвалось:
Летить досі з минулого в майбутнє,
А я слухаю тупіт копит
Коли пишу кострубаті верлібри
Та фіалкові елегії про кімерійців-блукальців,
Що як зорі – ні дому, ні прихистку:
Лише стигле яблуко, яке летить-падає.
Яке колись було квіткою – вогню.
Псалом. А знаєш, я співав колись
У церковному хорі
Храму дітей вдови
Біля якого мальва цвіте. І пахне м’ятою.
Пил годинників, завірюха клепсидр
У місті над річкою – над Бористеном,
Де височіє дерево – старе, як світ ящірок,
Шрам на шрамі, але далі цвіте і росте –
В Небо мовчання. А знаєш, давно вже
Мурували будинок – білий, білий
Як вишня весною, як одкровення,
Будували на радість Сонцю,
Місили глину у ночвах Ночі,
Доки блискавка-спалах
Не провістила грозу.

Воїни Слави, воїни Добра,
Боронить Україну настала пора.
Вам шлях віщають зорі світів,
Пам’ять предків і Героїв Синів.

Ваша відвага січових стрільців,
Звитяжна хоробрість славних козаків.
Звільняйте Україну, громіть ворогів -
Орків потворних з древніх віків.

Воїни Слави, воїни Добра,
Величність і могутність вам з Роду дана.
Переможно крокуйте, співайте пісні
Відлуння кроків звучать по Землі.

Ви сильні духом і з вами весь світ,
Єдність народів для ворога гніт.
Гуртом поборемо Московську чуму
Вона мирно жити не дала нікому.

Були ми віками в полоні “братів”,
Волю плекали ціною життів.
Нам Бог надсилає зіркову хвилину,
Що б ми зберегли Русь-Україну.
Червень 2022 р.

Ще як не став ненависним Саулові,
Давид під пальмою трудився
Над котримсь зі своїх псалмів.
Скліпив повіки, довіривсь струнам гусел...
Мовби зі сну прокинувсь,
Бачить: шершень доїдає павука...
«Яка ж несправедливість, Боже,-
Одвернувсь юнак од наруги тої,-
Трудівника он поїдає дармоїд...
А Тобі начебто байдуже...»
І долина до псалмоспівця з високості:
«Як, невігласе, насміливсь ти судить
Про Мої створіння? Стривай – невдовзі
Ще пошкодуєш за недовіру».
І справді: зненавидів Саул
Співця свойого й зятя:
Найбільше мав той поводження в народі.
Стало ім’я Давида шановане повсюди .
Тож цар наміривсь порішить його.
Зробив би справно задум, якби не діти –
Йонатан і Мелхола, та ще й дружина.
Змушений був поневірятись юнак на чужині,
Навіть удаючи із себе божевільного.
В пустелі Зіф знайшов урешті-решт притулок -
Печеру, заткану зусібіч павутинням.
Савул з людьми теж опинивсь в пустелі
В пошуках ненависника свого.
Дізнавсь про те Давид . Поночі сам увійшов
До царевого намету. А там , мов дерево розлоге,
Хропів Савуловий воєначальник Авенір.
Проліз поміж ногами велетня Давид,
Узяв царевий спис і дзбан з водою.
Тільки наміривсь вийти, як доти
Зігнуті в колінах колоди-ноги богатиря
Випростались тай опустились на юначі плечі.
«Боже праведний, не дай загинуть!»-
Прошепотів Давид. І тої ж миті
Велетень знову зігнув ноги в колінах.
Уже на волі опинившись, почув Давид,
Як з посвистом шершень з намету вилетів.
Прошепотів псалмоспівець у безгомінні:
«Прекрасні, Боже, всі Твої створіння!
Не мені, рабу Твоєму, про них судить.
Я ж бо сам – останнє і найменше з них!»

Всесвіт без снігу
Завбільшки з троянду
Розповідає необачному перехожому
Про сни мандрівного голуба
У ритмі ковальського стуку
Сьогодні.
Татусь Христофор –
Італієць. Він чув про зоряну флейту
Дерев’яного хлопчика.
Тому і поплив. Шукаючи шовк.
А знайшов три іржавих цвяхи,
Що прагнули дерева-плоті
Легкого як крик
Дивачки зозулі.
Над прірвою
Серед мокрої папороті
Ховаєш три шрами на спогадах
У лісі чаклунки сови
Мислиш: «Ми тут!»
А там голоси – куди не дійти,
Не доплисти і не долетіти,
Де пророцтва подерті на клапті.
Білі іспанські сорочки
Як мушлі
Ховають бронзову шкіру
Він Сонця ледачого.
Тікають (чому?)
Ці люди останнього берега,
Люди води, кипарисів і ластівок
За видноколи солоні
Шукаючи Всесвіт без снігу.

Вічність – там, за дверима,
За порогом, що встелений шовком
Осені.
На заплавах ріки імен
Плавають черепахи:
На панцирах знаки:
Письмена народу забутого:
Читай.
Відчиняю двері Вічності
(Бо стукала, бо ж писано:
«Стукайте і відчинять»)
І запитую: «Хто ми?
Де ми? Навіщо?»
А Вічність дивиться на мене очима сірими
Наче вона колись, а не тут.
А на кожному чумному хресті
Знак риби –
А ти думав, що ти чорнокнижник
Мандруючи тими дорогами –
Від хреста до хреста
Напитуючи рибалок –
Де вони плели свої сіті?
Віршую норвезькою –
Підбираю метафору до слова
«Приходь»,
Бо сам прийшов до човна
Якого трощили хвилі,
З якого майструють двері
У світ весняного саду,
Де під кущем квітучим трояндовим
Закопано ключ золотий
Від брами камінної
Яку сторожив гідальго
Сан Педро.

Коза й віслюк в однім хліві жили.
Та друзями натомість не були.
Коза щоразу потерпала,
Що корму їй дають чомусь замало,
А віслюкові неквапливому (бозна за віщо?)
Щодня несли корму вдвічі більше.
Коза і так, і сяк метикувала
І врешті-решт сусідові сказала:
«Оскільки змушують тебе тяжко робити,
Хоч день якийсь ти мусиш одпочити».
Та, знаючи, що голова у віслюка – макітра,
Дає йому пораду хитру:
«Удай, що знепритомнів ти,
І в яму цю негайно упади!»
Як радила коза, віслюк так і зробив,
Та мало не на смерть розбивсь.
«Загоїть рани спроможні лиш з кози легені»,-
Порадив ветеринарний геній.
Віслюк господарю зазвичай був вартніш,
Тож і пішла коза під ніж.

Р.S.
Надмірна хитрість вряди-годи
Веде до непоправної біди.

Пишна персидська троянда
Яку оспівав життєлюб Хайям
Шипом зозулястим (ні, кинджалом)
На пучках чуттєвих лишає слід
Глибокий, як прірва між зорями
На схід від годинника,
Що вказує вістрям стрілок-ножів
Межу
Між буттям і вітрилом:
Синім – кольору мандрів:
(Зникай чи пощезни – за видноколом)
Їх наповнює музика міста:
Поліса, де збудували «Арго».
Тесей недолугий з мармуру білого
Майструє колиску, а не саркофаг
Для немовляти епох – Поліфема:
Щойно з’явився на світ матінки Лідії,
Щойно на берег він зиркнув
Оком чорним єдиним
На скелі пеласгів-рибалок,
Що Істину-рибу
Ловлять між хвилями мрій,
Де мойри живуть коло дерева Ночі –
Це дворище, насправді,
Це зовсім не Коринф,
Це Аркадія вогнищ
Прощання.

Тому, хто стояв біля брами
Люди приносили подаяння:
Кидали до дірявого капелюха
(В якому могла б розміститись Галактика)
Замість блискучих драхм
Слова,
Які він збирав у торбу,
Але не поніс на торжище:
Виміняв їх на нічного метелика
У Турові – місті князів, зубрів та лебедів.
Тому, хто стояв біля брами
Сказали, що це дерев’яне збіговисько
Храмів, веж, палат та халуп,
Цей прихисток древлян та дреговичів –
То насправді Теби Золотобрамні –
Кадмея Драконяча – місто намиста Гармонії,
Де шукають орбіти планет астрологи
І ніхто не знає, що відбулося,
Але всі знають, що буде:
На вістрі меча і на полі жита.
Той, хто стояв біля брами
Відчував, як ми всі летимо,
Як пророцтва переплавляють на золото,
Як лишається сірий попіл
На дні скринь, де ховали надії
Чи то не пускали їх волю –
Ці останні нещастя – дарунки Пандори
В обійми вітру-чужинця
Люди, які блукали дорогами.
Стає так самотньо
Віснику, що стояв біля брами,
Коли рушає він шляхом лилика
Затискаючи в жмені
Синій кавалок Неба
І мріючи про журавля в руках –
Птаха кольору пилу.

Не пригадаю вже, де це було.
Здається, в Амстердамі.
В трамваї, простовіч мене,
Сидів і спав, схрестивши на грудях руки,
Дідусь. Майже мій одноліток.
Я б не згадав його сьогодні,
Якби про сон тільки йшлося.
Нічого дивного в тому нема:
У транспорті сплять і літні, й молодь.
А пригадався той дідусь…
П’ятизначним номером
Неподалік зап’ястя.
Жаром обпекло мене, як уявив
Розпечене залізо, під яким шкварчала
Дитяча ніжна шкіра, всотуючи в себе
Довічну фашистську стигму.
«А на його місці міг же буть і я!»-
Подумалось. Хвалити Бога, обійшлось
Голодом та глумлінням «фріців »...
І все ж той п’ятизначний номер
Обпіка мене й сьогодні,
В’яже в один ланцюг
Тих, хто пройшов концтабори,
І тих, кого туди не встигли запроторити.
В один ланцюг, парадоксально названий –
«Діти війни».
Начебто не мати, а війна нас породила.

Ні, не з історії я знаю
Донедавна найстрашнішу з воєн.
Самому довелося бачить,
Як вели колони наших бранців,
Як ніс Дунаєць у Дніпро кров юдеїв,
Як начебто в качину зграю,
Регочучи фашисти цілились
В парашутистів на Букринськім плацдармі...
Гиркотню, що найчастіш вночі лунала
Перекликаючись із гавкотом вівчарок,
Тоді вважав я за німецьку мову...
Відки ж було мені малому знати,
Що є також і мова Гете, Шіллера чи Гайне?
Неоплатний борг, Німеччино, ти платиш.
Чимало осколків повиймала з плином часу,
Але один так і лишився назавжди побіля серця...
...Вершники у касках і на конях,
Що зроду-віку не бачили в нашім селі,
У вакуацію нас виганяли з хат.
Наче вівці, брели ми курним шляхом,
Не знаючи, куди й навіщо.
Обабіч з гуркотом неслись мотоциклісти.
На руках у матері - ще менший од мене брат.
Я клуночок несу з харчами.
Од утоми й спеки от-от впаду.
Раптом спинивсь мотоцикліст
І жестом наказав сідать в коляску.
Недовго, щоправда, там ми спочивали.
Благодійника спинили криком.
І знову опинились ми в колоні...
...Час повиймав чимало осколків з пам’яті.
Та й досі ношу побіля серця один:
Печальні очі мотоцикліста того,
Цукерку, що він дав тоді мені ...

P.S.
У найстрашнішім сні не міг уявить, що фашистська гидь причаїлась там, звідки неслось удаване братерство. Нескоро загоїться ця рана.

Слова-кентаври
Танцюють навколо вогнища,
Сови дивляться вниз
З верховіть наших снів
Вниз – на книгу розкриту ріки,
Що тече в незбагненне
З пагорбів досвіду.
У Римі коштовних ілюзій
Новітній Сенека
Збирає у глеки години –
Грона достиглі Часу.
Винороб. Уп’ємось отим трунком
Колись. Ночі зоряних флейт
На березі моря акацій,
Що відцвіли ще тоді,
Коли ми були юні –
Ми – учні Орфея, рибалки містерій.
У дзеркалі бронзових тіней
Приблуда печаль
У приймах у Кроноса
Для хустки вишукує прядиво звісток.
Щовечора віолончелі – фіалок
Музику грають правдиву –
Про що?
У домі людей і котів
Давно оселивсь божевільний,
Кентавра пальто (чи попона)
Вся в дірах від пострілів.
Думки наче руки
Шукають навпомацки
Віру.

Задовго до того, як стати інвалідом,
Я по містах шукав не музеї чи руїни башт,
А звичайнісіньких людей.
У тиші парку любив послухать
Колискову для невсипущого онука.
На пляжі стежив, як замки виростають із піску...
Любив оцю незапрограмовану ідилію.
Казав собі: «І тут все, як у нас».
І от ця одинакість була для мене
Втіха набагато більша, ніж галереї чи руїни башт.
І ось тепер, коли я став невиїздним з Єрусалима,
Коли всі дні, окрім шабата, однакові мені,
Бо не ганяюсь назирці за скороминущим,
А вдовольняюсь тим, що доокола,
Якщо й шкодую, то не за Римом чи Парижем,
А за Грищенцями, що на Канівщині…
...І скорботним болем відгукується серце.

Пейзаж намальований димом:
Ще жива поезія проростає зелом:
Можна гру починати – гру серед квітів:
Бо літо.
Пейзаж придуманий жайвором:
Тільки степ – голий як бубон шамана:
Музика, з якої виліплюють образи
Птахи, що розучились літати,
Риби, які розучились плавати,
Хмари, що розучились бути подушками
Сну.
Коли ти лежиш на траві
І слухаєш, як вистукує дні
На дереві карбів (з якого збудують хижу)
Замість дятла зеленого чорний лелека
(А я кликав зозулю
Щоб летів її крик
Слідом
За мною…)
Штовхаю човна, що тесаний завтра
З дубу, що виріс з жолудя
В якому був схований світ,
Я – недоречний
Штовхаю човна
У хвилі ріки
Яку нарекли Еріданом
Сивобороді нащадки Сократа –
Елліни мрій.
Штовхаю човна,
Що попливе у майбутнє
Серед пейзажу,
Що намальований димом.

-Петруха что ты там нашел?
-Спроси у лейтенанта, говорит: бухгалтер.
-Деревещина…Наверное бюстгалтер.
-А ты чего несешь? Похоже на трико.
-Содрал с пацанки. Сопротивлялась целка.
Да мне, ты знаешь, конечно, не впервой.
-А я тринадцатый в ряду, где взвод «жарит» вдову…
***
…Гребуть усе, що трапиться під руку.
Не гребують нічим, бо все підвладне кулям,
Що розлітаються, мов мухи, по оселях:
І падають діди з руками, за спину скрученими,
І немовлята на той світ із цицькою матусі йдуть…
***
…Хортами драпають «визволителі» в ліси,
І вже не в голові їм Свято Перемоги,
Коли не тільки наші вдатні вояки, а й баби з вилами
Женуть недолугу зграю у пітьму ненаситної Расєї.

Не кожен спроможен так пройнятись задумом Господнім,
Щоб хіті всупереч відсторонить її.
Навіть Мойсей, котрий єдиний розмовляв зі Всевившнім,
Безсилий був зрозуміть Його задум і вдарив «у скелю своїм жезлом двічі».
І був Господній присуд: «За те, що ви не ввірували в Мене,
щоб явилась святість Моя на очах Ізраїлевих синів,
ви не введе цієї громади до Краю, що дав Я їм» (Книга Числа, 20:12).
То що ж казати про потвору кагебістську, котра гатить із бункеру свойого ,
Щоб стерти з лиця землі мою любу Україну,
Невдовзі розпростерти пазурі на цілий Божий світ?
А що як задум Всевишнього зводиться до того,
Аби до нитки розорить Росію і дать поневоленим
Століттями народам звільнитися нарешті з-під її гніту,
А шосту частину суші звузить до природніх розмірів
І називать не Росія, а така собі задрипана Московія?
Може, за це страждає безневинна Україна?!.
Та поки задум Господній вершиться, катюга гатить із гармат чоловічими тілами,
Нищить зведене руками поколінь, приріка світ на голодну смерть...
Почуй , Всемогутній Боже, голос тих, хто довіря Тобі!

Тягар літнього вечора,
Сутінок тога для патриція-лилика –
Це мовчання оксамитових
Лускокрильців: тільки відтінки сірого
І потойбічні ноти,
Які ніколи не опанує скрипка
Зеленого музики світанку.
Сонце вдягнене у волосяницю
Ховається у прихисток Будди:
Лишає нам на згадку дерево,
Що загортається ковдрою ароматів –
Для них – жителів темряви.
(Де ти, Ендіміоне?)
У колисці заграви
Спить Геката – володарка
Чорних собак. Повелителька змій.
У лісах молитов і трагедій
Подарує мені ненаснилі
Квіти жасмину – окрайці свідоцтва,
Що літо прийшло лебедине
На озеро тиші, на річку мовчання,
І тої маленької істини
Білі шматки палімпсесту про те,
Що життя – це мідяк, гріш потертий
Який колись кинув – нам – жебракам
До капелюха солом’яного
Прямісінько з Неба
Бог.

Заратустра замуровує двері –
Замуровує браму «завтра»,
Закладає цеглинами важких слів
Отвір дверний «вчора».
Лишається тільки «сьогодні» -
І то не двері – віконечко:
Де клаптик синього неба
Наче хустина пілігрима німого,
Яку взяв він собі на пам’ять
Про оксамит життя весняного,
І клаптик поля траворунного
Густого, наче вечір квітів вероніки.
Заратустра годує журавлів зорями –
Так ніби він не вісник вогню,
А пастух птахів-пророків,
Що вистукують тобі хвилини й години,
Дні та століття, епохи та ери
Замість зозулі зрадливої –
Візитерки чужих гнізд і годинників.
Позбавлене світанків «сьогодні» -
В яких соборах і якому святому
Замолити гріхи твої Каїна –
Коваля перших ножів блискучих?
Писемність нову сиджу і вигадую
У часи Калігули-цісаря,
У часи Чингісхана огидного,
Письмо, яке прочитає Агні –
Бог вогню, бог-посланець оновлення,
Письмо, яке підказала мені черепаха,
Що теж живе тільки сьогодні
У своєму озері давно відомих істин.
Слова-колібрі віщують омріяне,
Сокровенне і недоторкане –
Слова, писані в темну книгу
«Сьогодні».

В храм Аполлона ввійшов Ксенофонт ,
Чоло увінчав вінком і молитву почав.
«Грілл твій поліг позавчора»,-
Молитву гонець обірвав неждано.
Зняв Ксенофонт вінок і похиливсь.
«Син твій справжнім героєм поліг!»
«Знав я: Грілл – смертний, як і всі ми»,-
Враз полегкість відчув Ксенофонт.
Випроставсь. Знов чоло увінчав вінком
І продовжив молитву свою Аполлону.

Станіслав – то місто з химерами,
Де написана книга бруківки –
Сімнадцять сторінок готичного тексту
Про горобців-сіроманців
(Шанці рядків і трохи бароко)
І чисті незаймані аркуші (нібито)
На яких Одвічний писав про модерн молоком
Замість чорнила (бузина не достигла),
І жодного запитання про сніг –
Одні кострубаті відповіді-дзвони.
Голод скляної прозорості –
(Візантійські келихи-мушлі)
Його відчуває травневе Небо
Торкнувшись до голки ратуші
(Боляче навіть пухнастим хмарам).
Атрибути пейзажу: Місячний млин –
Він потребує води
Чистоплинної:
З білого борошна ночі (зорі)
Пекли ми овечий хліб –
Для Сократа – артиста вулиці
(Не сховається під хламиду
У своїх Атенах совиних – ареопаг),
На димоквітах, на синіх фіалках Кроносу,
На флоринах жовтих кульбаб
Очкасті метелики – птахи Сатира-Пана
П’ють нектар – трунок богів.

Розмови сонцеоких блукальців
Засипано пелюстками вишні:
Каравани літописів відчаю
Човгають епохами людської свідомості
(Місити пісок вічності – тобі – містику):
Кожен рядок про страждання –
Наче писати було більше ні про що:
Літопис дзвінкої радості
Ніхто не напише ніколи:
Нема таких писарів,
Не відшукати такого монаха –
Де там.
Чи то люди не вміють радіти,
Чи то бубон шамана-мисливця
Провіщує тільки зловісне,
Крук вистукує дзьобом години –
Замість дзвону на ратуші
По дереву всохлого ясена. Стук.
Наш дім на семи вітрах –
Ми змайструємо з нього вітрильник
Або солом’яного птаха –
Полетимо.
Туди, звідки ніхто не вертався:
Хтось назвав оцю землю важкою –
Ми легкі, ми з повітря, ми птахи
Ми свавільні. Ми вільні.
Річкою неба лети
Володар цієї хвилини.

Темне
Наче пивниця пам’яті
Важке
Наче коронний край Вальдемара
Серце травневої ночі.
Досить імен. Досить слів. Досить жнив.
Назвіть мовчання апостолом
Полуденної віри катарів.
Моя доля – зелене яблуко –
Важке, наче Місяць оповні
Достигне напередодні
Судного Дня – дочекаємось.
Мерехтять ліхтарі
На вулиці молодих сажотрусів
Міста тирана Пандольфо –
Мармурового вовка Роман’ї
Рибного хлібного Ріміні.
Вітер з моря: вітер-подеста
Розбудив в моїх снах Невідоме.
На човні – на вітрильнику тіней
Крейда креслила знак – імено
Останнього писаря Вчора –
Казначея годин.
Німфо Вегоє!
Розкажи нам про блискавку. Розкажи.
На березі мертвого дерева,
На мосту життєлюбів ертусків
(Расенів, тирренів, Тіная дітей)
Я запитую: «Де?»

Споглядання поцяткованих шпаків-пересмішників
Нагадує сині квіти гонорової гортензії
Коли сірі тіні почвар-троглодитів
Сунуть зі сходу – здичавілого. Темного. Непробудимого.
А дух громадить ірландські башти,
Що нагадують мінарети Ататюрка.
Чому? Чому весна плинного Бористена
Обернулась домом потрійного божевілля?
Пальто чорнокнижника Аліг’єрі
Висить між цегляними шафами галактик
Простріляне сталевими кулями
Скорострілів придуманих Гамлетом –
Принцем хвиль каламуті й русалок,
Що плавають в морі Данському
Наче вони не хвостаті комети глибин,
А постійні клієнтки скромної кірхи – оті
В капелюшках солом’яних і довгих сукнях
(У смужечку).
Якщо
Дні нині збатожені трунком драконів,
А ночі такі, що хоч око Всесвіту
Вийми і кинь на долівку
Хати, що забула про свічку бджолину –
Муруємо стіни
Чистого дому прийдешнього –
Нехай і навпомацки.

Звуки – це квіти.
Вони зацвітають щоранку
І закривають свої пелюстки
Щоночі – коли все втрачає сенс.
Все – навіть Істина.
Біля стіни смутку
По обидва її боки
Там, де сіяли зерна
Квітів журби
І чекали доки вони
розквітнуть звуками:
Звуками музики моря,
Звуками пісень тіла,
Звуками царства Я.
Дожити б до перемоги –
Перемоги Правди та Людяності
(Де ти, дивак Леонардо?)
…………………………….
Я вирощую квіти
На полі, що не знало плуга,
Яке поливали сльозами
Люди, що забули про посмішку.
На полі, де приносили треби
Аресу
Бородаті номади – пастухи круторогих волів
І білих коней.
Я вирощую сині квіти
Журби.

Немовби хтось підслухав потаємну сповідь Лота.
На кожнім кроці вчувалося йому: «Ти грішник!»
А вночі ще гірше: тільки-но скліплював повіки,
Як кози й вівці юрмилися в печері,
Стрибали на овдовіле ложе, вкладалися обіруч
І починали цілувати сороміцьке місце.
Цап здоровенний на гульку ту спізнився
І кричить до Лота знизу: «Давай-но по-содомськи!»
Як починав відштовхувать непроханих гостей,
Зчинявсь такий гармидер, що хоч і затулював Лот вуха,
В печері чулося одне і те ж: «Ти грішник!»
Надвір вискакував, та зорі неначебто підморгували місяцю.
І долинало з неба глузливе: «Він грішник!»
Схуд і змарнів Лот... Очі - два провалля чорні.
Жахались доньки і зникали, щоб батько чогось не ненаврочив.
«Ні життя, ні смерті. Піду і дядькові сповідаюсь,-
Рішивсь нарешті Лот.- Він знає, що робить,
І, може, випросить прощення в Бога».
По дорозі добирав слова, щоб Аврагам не вигнав, бува, з дому.
Та лиш почав оповідать, як той сказав:
«Знаю. Всевишній дорікав мені за гріх твій.
Попервах, розгніваний, задушить тебе хотів.
Та все ж вдалося спокутою смерть замінить.
«Якою, дядьку? Я на все готовий нині!»
«Бачиш оці ось три обсмалені кийки?
Це посохи, які лишили посланці од Бога.
Візьми їх, в одну лунку посадови і поливай
Щодня водою тільки із Йордану.
І якщо приймуться і стануть деревами,
То знай, що гріх твій прощений Всевишнім».
Відтоді день при дні через усю пустелю до місця,
Що Аврагам вказав, носив Лот воду.
Ні спека, ні дощі із вітром не спиняли.
Щоправда, Сатана перестрічав, одне і те ж заводив:
«Нащо тобі робота ця марудна на примху Богу?
Облиш її. Не стануть деревами посохи.
Вміє знущатися Господь. Трима тебе за дурня.
Давай-но ліпше сядемо під пальмою отою.
Винцем таким я пригощу, яке не пив ти зроду!
І вмить забудеш, що ти грішник...»
«Згинь!»- Лот кричав і спересердя заюшив у морду.
А посохи зазеленіли.
Підросли і стали кедром, кипарисом і сосною.
А як минуло сорок літ, сплелися в стовбур один,
Такий що охопить його було не в змозі.
Звів очі Лот до неба і почув: «Ти вже не грішник!»

Годинник, що вимірює епохи
Замість циферблату має лише порожнечу
А замість стрілок галактики:
До нього причеплено тягарець –
Чи то не тягарець, а тягар
Чи то Долі нашої попелястої
Чи то Всесвіту сього незбагненного
Гомеостатичного.
Не нами придуманого.
Той тягарець стримує порожнечу –
Вона не летить вгору,
Вона не летить донизу,
Вона не летить вперед,
Вона не летить назад,
Вона не падає і не підноситься,
Вона просто є,
Заповнює все суще,
Не лишає крім себе нічого,
Бо може вона і є оте «нічого» -
Ніщо.
А ми до того годинника прислухаємось,
А ми думаємо про майбутнє,
І вважаємо, що душа вічна,
Що то якась субстанція,
А не лише форма існування
Порожнечі.
Де той годинниковий майстер
З розбитими окулярами
У фартуху засмальцьованому
Зморшкуватий, наче чужа самотність,
Сивий, наче вчорашнє «приходь»,
Добрий, наче квітуча крона – айви,
Де він, що налаштує стрілку-галактику
І скаже ненароком ніби,
Ніби бароко ще тільки минає,
Наче Сократ не на нашому ринку
Оливки купує – скаже – тобі і нам:
«Хай буде!»

Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся навпроти
Галузки тої, що була найнижче.
Розгін, стрибок...Здається, трохи вище,
А грона начебто заповзялися
Грать у «квача» із бідолашним лисом.
«Стривайте, кляті, я вас-таки дістану!»-
Вже не кричить – шипить із сил останніх.
Розгін, стрибок...Знову й знову...
Од спраги відібрало мову.
Одхекавсь лис та й каже винограду:
«Ти, мабуть, невимовно радий,
Що подолав мене в нерівній боротьбі.
Та все ж годиться знать тобі,
Що насправді було в мене на мислі:
Не їсти ягоди ці кислі,
А позривати ( бо ж усі червиві).
Щоб якнайдалі однесла їх злива!»

P.S.
Як огріхи свої ми визнавать не хочем,
На інших їх ми звалюєм охоче.

Ловили в глибинах рибу,
А зловили камінь:
Плескатий як сом
І важкий наче спогади:
Принесли його до садиби:
Під вишні квітучі – тоді, на світанку,
Коли все фарбує рожевим
Заграва –
Все, навіть квіти печалі – вишні,
Поклали його – нехай плаває
Серед моря пелюсток весною,
Серед озера золота листя в жовтні,
Серед білого смутку холоду – взимку,
Поклали. Легенько –
Щоб землі не стало боляче,
Щоб ніхто не пускав його в річку –
Плавати
І ковтати наші веселощі –
Уривки вічної радості,
Виринати назустріч Місяцю –
Підступному злодію,
Що краде у нас срібло зірок –
Вічних блукальців в тумані –
В тумані Шляху Чумацького,
Краде у нас срібло Стожар –
У нас, пастухів легенд.
І ніхто в тому селищі
Гончарів та писарів,
Друзів бджіл та зозуль
Не знав, що під каменем-рибою
Поховали ми нещастя останнє –
Надію.

В часи давніх номадів
Коли замість дзвонів
Степ ковиловий будив
Стукіт копит – ще не посріблених
Будив серед тьми бузинової
Мрії і сподівання – птахів синього Неба.
Замість бронзи сонячної і медової
Бородаті майстри вогню
Пізнали залізо – метал звитяги:
Добули для плугів і мечів, для ножів
І цвяхів.
Коні кольору листя
Птахи кольору неба
Віщували, що Волю рахманну
Побачите в сяйві меча –
У блиску залізного дзеркала.
Забувайте про глиняні сни,
Забувайте про карби на дереві,
Про крем’яні осердя:
Епоха заліза вдягає людей у луску,
Важкість дарує рукам
І легкість думкам –
Душею віднині в Небо. Тільки в Небо.
Про епоху заліза напишуть
В літописах, на палімпсестах
Вороновим пером.
Вохрою.

Весняні тіні людей білого міста
Плазують між квітучими сакурами
Вони тікають від огненного змієлова –
Жовтолобого крутія-паяца Сонце
(А ми йому поклонялися, треби приносили
А ми називали його конем золотим,
А він паяц – бо чого ж так байдуже
На це все дивиться – нібито весна,
Нібито і він дарував, а мені невесело,
Не солоно і не солодко - схоже зрозумів я
Нарешті, чому так сумно коли вишні цвітуть,
Чому журба така, але все-таки),
Весняні тіні – чому вони плазунами,
Сірими ящірками по землі нечутно,
Чому і навіщо, для чого, а може я
Тільки тінь того – мене не тут сущого
У цьому світі ілюзій, у цьому мареві
Квітів вишні, де все тек нетривко, так плинно.
Я лишаюсь. І тінь моя змія-подруга – тут,
У завулках міста, де кожен тепер нетутешній –
Наче пелюстка сакури, наче й нема,
Наче й не було. Наче й не в місті я
А в театрі тіней-плазунів, де ти, ліхтарнику,
Де ти? Не світи мені в очі, не лякай мою тінь.
Хоч ти – не лякай. І не блимай.
Ще ночі вишневого цвіту
Будуть.

Невже це й справді
Я тонкосльозим став на старості?
Тільки-но сирена розлуниться протяжним воєм,
Як щось важке й холодне навалиться на серце,
До болю зчавить горло…
Але ж з-поміж 6 мільйонів
Спалених, закопаних живцем в ровах,
Розстріляних, повішених,
Голодом доведених до смерті, –
Нема нікого з мого роду.
І з-поміж тих, хто майже голіруч
Постав на захист права на свій Дім.
Хто боронив той Дім,
Назавше відклавши шкільний підручник,-
Теж нема нікого з мого роду.
І лише серед тих,
Кого безвусі палестинські гицлі
Пошматували в автобусах, в кафе,
Могла буть і моя дружина.
Хвалити Бога, обійшлось – поламано лиш ребра
Та невибутній шум карьожить вуха.
От і сьогодні спиняюсь
На невмолимий клич сирени.
А поруч – памолодь.
І навіть ті, кого годиться називать онуками.
Зажурені. А в декого, як-от і в мене,
На щоки наплива сльоза.
І я подумав тої миті,
Що з кожним роком усе глибше
Вростаю у цей згорьований віддавна край,
Де так переплелись епохи й долі,
Що пізнаю історію не з книжки,
І де не можна буть уже чужинцем.


З 1860 року, коли перші єврейські переселенці залишили периметр стін Старого міста в Єрусалимі, щоб побудувати перші єврейські квартали, і до цього дня, на захист Землі Ізраїлю і її народу, на бойовому посту і під час виконання службових обов'язків загинули 24068 чоловіків і жінок, місце поховання 551 з них поки що невідоме. Від рук терористів загинули 3199 мирних жителів Ізраїлю та іноземних громадян.

А що як потвора кагебістська гатить зі свого бункеру,
Щоб стерти з лиця землі мою любу Україну,
А невдовзі розпростерти пазурі на цілий Божий світ?
А що як задум Всевишнього зводиться до того,
Щоб розорить Росію до нитки і дать поневоленим
Століттями народам звільнитися нарешті з-під її гніту,
А шосту частину суші звузить до природніх розмірів
І називать не Росія, а така собі задрипана Московія?
Воно ж і справді смішно до безглуздя,
Що нафтоносно-газова Татарія просить милостиню,
Що бурштиново-золотоносна Якутія дійшла до злиднів...
І так куди не кинь по облудній федерації народів...
...Світ зачекався присуду Всевишнього.

Моє серце вирушало у подорож,
Покликало собі кучера чорновбраного,
Що впряг двох коней вороних,
Коней, що не знали господаря,
Що споконвіку були дикими й вільними.
Моє серце обрало собі дорогу
У країну захмарну-загірну,
Яку довго вигадували,
Яку придумали книжники ренесансу.
Моє серце вирушає у подорож
Шляхами гірських круків
І жовтокрилих метеликів –
Туди, де летить зозулі крик.
На дворищі,
Яке топтали монахи
Важкими черевиками зречення,
Де зроду не цвіли кульбаби радості,
Де бруківку тесали з брил смутку
Серце взяло з собою валізу
Важку, як весь тягар світу
І мріяло тою колісницею
Залізом самородним кованою –
Тим запрягом недоречним
Заїхати в Країну Білих Хмар омріяну
Або в країну Вічної Молодості
Чи в місто Віри Таємної
А приїхало на війну.

Люди збудовані з повітря
Прозорі, наче моє минуле,
Хороші, наче перекази про чуму,
Розказують мені казку
Про Езопа горбатого,
Про теорему Евкліда
Записану між сторінками зошита,
На торішніх жовтих листочках
Осені моїх днів спокою.
Між сторінками зошита
Знайденого серед руїн.
А може справді я лише хвиля річки –
Трохи води в якій плещуться
Ондатри пам’яті і риби слів:
Такі блискучі, лускаті
І такі волохаті й зубаті:
Вони.
Стихії до мене приходять як пори року,
Розказують про суть і прийдешнє:
Наче не стихії вони, а просто пелюстки
Абрикоса, якого посадив Шеймас
На торфовищі, де не росло нічого і зроду,
Хіба що крім моху білого – сфагнуму.
Люди, які стали тінями!
Мислителі, які стали світлом!
Куди полетіли ви, куди зникли
У світі, що перестав бути?
Сміється з мене жбанок з вином –
Може і справді він колись був людиною?
Може не збрехав нам наметів швець,
Може сказав нам правду?

Якби предмети вміли говорить,
Коли ми їх шукаємо напомацки
Там, де жоден з них лежать не міг,
А ми по всіх усюдах нишпоримо,
Тоді б на одчайдушний од знемоги крик:
«Куди ж поділись кляті окуляри?
Почули б урівноважене, як і саме буття:
«На носі в тебе, голубе кирпатий».
Отож, як треба спішно йти кудись
Чи віднайти так конче необхідну папірчину,
Замість як слід поміркувать і вмить знайти,
Лютуємо і проклинаємо усе на світі.
А чом би кожну річ на одне й теж місце класти,
А не просити речі говорить, де вони цеї миті?

Шкутильгаю на милицях снів
З руїн замку горобиної ночі
До посміховиська палацу дня,
Чи його подвір’я неохайного,
Де шпаки провіщають цвітіння
Вишні нашої журби та радості
(Саторі сакури)
Над якої гудуть хрущі неоліту
(Глеки теж вміють літати,
Вони теж трохи хрущі, а може й не трохи),
І джмелі бронзові – металу світла
У саду, який посадив Антон
З краю магнолій на березі моря,
У саду, який росте тільки в нашій свідомості,
Росте. Хоча цвіт… Той білий цвіт…
Дивно усвідомлювати себе пелюсткою
Коли весна і хочеться споглядання –
Хоч трохи, хоч дрібочку, хоч на півслова
Дивака й містика Гоголя – останнього римлянина.
У тому ж фонтані води прозорої,
Води, крізь яку видно прийдешнє,
Води, яка вгамовує вічну спрагу Істини,
Води, яку ковтав мандрівник Микола
Бачу на дні золоті кружальця
І знову шліфую черевиками сіру бруківку
Вічного міста Петра апостола.
І вовчиці. Серед гульбища луперкалій.

Ну хто ж не знає про Шовковий Шлях,
Проторений століттями із древнього Китаю?
А от Бузковий Шлях в сьогоднішнім Єрусалимі,
Відомий лиш мені, бо прокладав його я,
Як серце змусило гулять неспішно наодинці,
Спираючись на подруги плече – ковіньки.
Дивними стежками проляга Бузковий Шлях.
Першість належить Ір Ганіму - Місту саду,
Де назви вулиць як одна – запахуща квітка.
Щоправда, не обійшлось тут без досадного курйозу:
На вулиці, названій Бузковою,.. жодного кущика бузку.
Хоч і не густо, а все ж буя бузок і в моїм Кір”ят Менахемі.
Хоча район цей годилося б назвать Латинською Америкою.
Судіть самі: Мексіко, Колумбія, Нікарагуа, Дагомея...
Отак і мандрую з незмінною ковінькою щодня,
Та попри красу роздумую про долю України,
Про Київ, Ботанічний сад, де стільки мого любого бузку,
Дурманні пахощі якого, на превеликий жаль,
Не в змозі радувать належне мешканців столиці.

...А поміж свят Шабат в юдея
(байдуже, сьогодні де він) –
І найсвятіший, і найперший:
Діяння надлюдські Господь завершив.
Шабат в Єрусалимі –
Найкоротший шлях до Бога:
Відлунням од Стіни Плачу
Слова без перешкод рушають у дорогу,
А помисли і думи заповітні
Лягають в щілини тисячолітні.
А як Шабат із Песахом в супрязі,
Подвійне свято для юдея зразу.

-Петруха что ты там нашел?
-Спросил у лейтенанта, говорит бухгалтер.
-Наверное бюсгалтер,деревенщина.
-А ты чего несешь? Похоже на трико.
-Содрал я в миг один с пацанки.
Сопротивлялась целка,поцарапав мне лицо.
Да мне ты знаешь, конечно, не впервой.
-А я тринадцатый в ряду. Жарит целый взвод вдову…

…Гребуть усе, що трапиться під руку.
Не гребують нічим, бо все підвладне кулі,
Що розлітаються, мов мухи, на безоружних.
Вовками тікають визволителі в ліси,
Щоб встигнути на Свято Перемоги.

Зорі глипають вниз – на твердь,
Миготять, наче вицвілі літери
Апокрифу Томи Невіруючого,
Дивляться очима переляканими
На землю сливового цвіту,
А бачать дантове пекло огненне –
Кола Тартару зловісного
Химер на готичних храмах,
Що німують не одне століття потворне.
А може зорі нишком шепочуться –
Тільки ніхто з поглухлих не чує:
Жодна чорна мавпа кривляка,
Жоден троглодит-чудовисько.
Шепочуть зорі Сонцю нажаханому
Про те, що по тирсі спаленій
Довіку чорніти смутку –
Ніколи там сон-трава не цвістиме
Ніколи – до Суду Страшного Божого,
Шепочуть нажахано словами-променями,
Що знову суне орда зі сходу
Як вісімсот кам’яний літ тому,
Знову дика навала Батия
На Русь терновим цвітом заквітчану,
Де нині замість джмелів-квітколюбів
Бджоли залізні гудуть,
Де тризну справляти під Небом синім,
Де требу вершити вогнем
На порозі Вічності
Вершникам, орачам,
Вільним людям краю євшанного.

Ну що ж, як тюрем і Сибіру, й голодоморів
хохлам-бандерівцям ще чомусь замало,
не коряться трикляті, ростуть, немов бур’ян,
наблизить слід свавільних до чукчів і якутів.
За три дні з квітами та з хлібом-сіллю
увійдемо в Київ, розженемо нікчемну Раду,
покажемо Європі, де зимують раки.
Не голіруч за «святу місію» взялися,
а з літаками, танками й гарматами прийшли
і остовпіли від несподіванки: стрічають їх,
але не так, як мріялось. Дивина – є військо у хохлів,
що косить зайд. Люд безоружний танки зупиня.
І почалось те, що москалям завжди зазвичай:
трупами жінок, старих, дітей прокладати шлях.
Отак ти сплачуєш свій борг, Росіє ненависна.
Загнана в глухий кут, од світу відсторонена,
ядерною зброєю та хімією погрожуєш насамкінець…
…Згорьована, але нескорена Вкраїна
зловісний задум твій зуміє зупинить.

Чому мовчать твої вуста,
Коли тонка душа руйнується назавжди.
Чому не бачать очі ті, що я уже пуста,
Хоч й досі ледве чутно крик: «зажди»!







2022 рік

Пухнастий хвіст свій лис
Змушений був залишити в капкані
(Не до краси, як йдеться про життя і смерть).
Щоб не натрапити на глузи товариства,
Смутний ходив він кілька тижнів одинцем
(Щоправда, одинокість часом гірше смерті).
«Стривай, а як зробити лихо перевагою?»
Подумав і скликає братію невдаха та й почина
Хвалитись,що позбувсь хвоста зумисне,
Аби життям новим зажити:
«Повірте, і бігать легше, і безпечніш стало.
Отож, і вам настійно раджу, не гаючись,
Утнуть додаток цей, бозна навіщо даний».
На запальний той заклик озвався лис старий:
«Даруй, але ж ніхто не бачив, як ти це робив.
Можливо, що й не по своїй охоті...
То ж замість розказувать усякі небилиці,
Краще б розповів, де саме позбувсь хвоста,
Ти ж хочеш зробити всіх схожими на себе.
Себто позбутись того, що в дар дала природа.

P.S.
Як сам потрапив у халепу,
громаду всю тягнуть туди не треба.

Ісусе Христе, Боже, Царю слави!
Звільни ти душі наших всіх загиблих
Од вогняної вічної безодні.
Не допусти, аби поглинув Тартар,
Не дай, аби поринули у морок,
у забуття, у чорні сіті брехень.
Простеж, щоби архістратиг Михайло
До них спустився із воріт тих Ляцьких,
Провів усіх їх у Долину світла,
Яку обіцяно невинно убієнним....
Даруй їм спокій назавжди, о Боже,
І світлу пам"ять у віках даруй!
А нам, живим, допоки ми живі -
щодня День Гніву,
сил нам дай для помсти...
Quia pius es.
Ти, Боже, мусиш
це для нас,
ти мусиш!
#словаВасилинаІванина

Не бузувір я, хоч і не в жодній вірі.
Хрещений ( як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невтішний старечі голоси зняли...
Церкви і синагоги оминаю.
В собори заглядаю лиш туристом.
Молюсь щоранку на івриті.

Попливу на кораблі Артюра Рембо –
Того, що Жан Ніколя з Шарлевіля –
Син піхотного капітана
Разом з диваком Дамоклом –
Він шанує білий хліб і чорне вино,
А не глиняні глеки мальовані.
Чобітьми кароокого маляра Веласкеса
Буду гупати по дерев’яній палубі:
Між двома Іспаніями вода,
Між двома кінськими волосинами
Клепсидри і трохи квітів – тропічних.
Трохи блідих (бо що нині повнокровне?)
Трохи чужих – бо свого на жменю,
Навіть віршів – на клаптик паперу,
Навіть спогадів – на хвилину сну-марення.
Сильніше вітру надимає вітрила мрія –
Моя – недоколисана, ваша – зріла як гроно
Осіннього винограду кольору Сонця,
Швидше вітру полетить корабель
Зі щоглами-соснами, окрилений вітрилами
Зеленими як весна. Як смарагдовий острів
У зіницях сивого фантазера Бога.
Надлишок Часу музикою після сонетів,
Нотами ренесансу – незабутнього,
Незрівняного, але нашого. Тутешнього.
Швидше вітру з Леванту – Зефіра,
Що зазирає в срібне дзеркало
Але бачить там Поліфема – пастуха овець.

Україно, не домовляйся з москалями. Це не люди, а звірі хворі. У них немає душі. Кров нашу пили довгими роками. Вони, мов шакали на нашій землі. Москалі, мов блохи воші, або гниди. А з таким боротися треба тобі. Як тільки є змога стирати їх сліди з кров’ю й потом зрошеної нашої землі…

Мовчання –
Легке, наче подих пролісків
Несу в долонях
Якими вчора
Виряджав у політ залізного птаха.
Мовчання –
Кидаю його насіння
У землю, що пахне тліном.
Бо мовчання – це дерево,
Яке виросло з попелу,
Яке зеленіє листками майбутнього,
Яке бубнявіє плодами прийдешнього.
Мовчання.
Його важкі зерна
Тримаю в долонях обвуглених –
В руках алхіміка,
Що плавив золото слів
З олова сірих днів Днів Судного Дня.
Останню офіру
Вершу вперше не медом – глиною,
Виліплюю глиняних коників –
Тіней крилатих вершників,
Що скачуть між білими хмарами –
Сонцю назустріч калиновому.
Мовчання.
Слухаю його одкровення –
Голос білого неба
Весни давно очікуваної
Весни сумної. Весни трагічної.
Весни вічності. Весни майбутнього.

Ніщо в цім світі неабсолютне
В цім світі абсолютний тільки Бог
А ми як недосконалі
Спраглі твори
Лиш ходимо навколо
Джерелá
І попиваємо ми з нього
Щоб хоча б трохи
Доторкнутись до
Абсолютності цієї
Устами
Щоб хоча б трохи оживити
Свій світ, життя
Справжністю
Любов'ю
Наповнити збентежені
Розгублені серця

Майбутнє – це сутінки
Весняного вечора
Напередодні зацвітання слив.
Не треба його катувати,
Майбутнє – то хатка бобрів
Про яку написано в папірусах
Олександрійської бібліотеки
Спаленої на попіл, але закарбованої
На білих хмарах сув’язі спогадів.
Майбутнє – це ріка Бористен
За мить до порогів, за краплю до доторку
Брил кам’яних – ненаситних,
Майбутнє – то острів скелястий,
Де Робінзон-філософ вдає Діогена –
Ловлячи рибу-час. У діжку глиняну.
Майбутнє – це біла конвалія,
Яку на порозі забули
Хати-пустки, хати-румовища,
Хати, яку мурували там – на межі
Між неогеном глиняним
І сурмами Судного Дня.
Майбутнє – це човен бога-рибалки
Який розтрощили хвилі:
З уламків збудуємо хижку –
На березі мрій.
Майбутнє – то паморозь
Зими-Іфігенії – біла, іскриста
І чиста. Як сторінка
На якій напишуть вірші.
……………………………………….
Не катуйте майбутнє!
Дайте прийдешньому келих води!
Чистої.