Облиш трави розкурену печаль –
То просто осінь дихає на ладан,
То просто хтось торкається плеча
Востаннє,
слід лишаючи помадний.

Оскомить ніч невипитим вином,
Не осягнувши істини на денці,
Де поміж правдою найменший – сьомий – гном
Нещасним носить зіллячка по жменьці.

Курли, орли! – і нас десь-інде ждуть,
Рипить душа, відірвана у скрипки,
Термометр
тріскає і виповзає ртуть
В акваріум – бувай здорова, рибко…

І ми удвох, і нас чомусь нема –
Біліє тінь, мов молока напившись,
Бо осінь захворіла – йде зима,
Бо в осені, говорять, знову інший.

тут буде тихо ближче до зими
як баклажани сплинуть за людьми
і полини закінчать вигорати…
серпневі землі цвинтаря церата
капличка на уславлення чуми

тут можна жити хоч би й на зерні
на вигорілих вівцях і стерні
на хлібі на воді і на пейзажі

вогонь із дерези птахи із сажі
і мідяки у глиняній свині

а ще хатинки глиняні боки
і глиняні пожовклі огірки
і того хто сказав: «тут можна жити»
висить портрет гвіздком в стіну забитий
і кров тече в макітру із руки

приїде трактор – гусениці злі –
горОда виоре і вижлуктить шаблі…
тут ближче до зими буває тихо
тут так буває що якби не дихав
то взагалі

«Нестерпно бути зрадженим. Болить.»
Ліна Костенко

Нестерпно бути зрадженим. Болить.
Болить і сором.
Зелена паперова ненасить
Голосить хором.
Купи, продай, продай, купи і зрадь
Задля наживи.
Невже не бачиш – тане наша рать
Уже наживо!
Невже не чуєш – ти один, мов сич!
Пильнуй корону...
А поїзди летять урізнобіч
Геть від перону…
Від власних куль вивітрюються в дим
Твої солдати.
Ти мав рятунком, батьком стати їм,
А вийшло – катом.
І образ твій таку коротку мить
Здавався ликом.
Нестерпно бути зрадженим. Болить.
Болить до крику.

Заручниками пристрасті сліпої
ми не були. Настоянка тривог
обох протверезила гіркотою.
І ти долав одвічне поле бою,
багна наївшись доста - за обох,

а я блукала сторінками Vogue
і темними подвір'ями блукала,
зламавши об коліно всі лекала,
кричала в небо – і сміявся Бог.
А лікарка з бровами Фріди Кало

виводила діагноз: аномалій
не виявлено. Глупі, як усі –
і борсатися, друже, зиску мало.
Колишуть воду - доки не піймали -
дрібні у річці Леті карасі,

сердешні рибки. Та печатей сім,
як сім покров – усоте, і так само –
спадуть – і доведеться до нестями
хвилини перемішувати ці
гарячими від пристрасті плавцями...

Закутий в панцир надміцної криці,
огорнутий на стапелях озоном,
я був уже народжений мисливцем:
ледь – Робін Гудом, трохи – Робінзоном.

Не мав я трюмів, отже – в них і краму,
для когось був нудний, мов депресант:
обшивка – обпожежена зірками,
комп‘ютер – з параноєю команд.

Було літав без світла і без карти,
щоб, матюкнувшись в кожен байт і біт,
гарматами розпалювати ватри
у хащах астероїдних орбіт.

Втім, я не мав нічого цього проти,
не викликали в мене каяття
трагедії тривалих перельотів
в руїнах таємничого життя.

Їм не спинити мене й на хвилину,
для стресу в мене інший камертон:
планета, розпорошена до диму,
до кварків скам‘янілим, хижаком.

Це видиво – моя психічна травма,
запасу міцності у неї на віки,
за котрі стане формулами карма
й вузлами стануть часу петельки.

Лиш не загоїться душевна рана:
підозрюю, коли сиджу таємно
у засідці з терплячістю каймана,
що я таки закоханий напевно.

Інакше чом сигналом знов торкаю
ласкаво Землю, боязко і слабко?..
І запитання знак вночі зникає,
лишається одна вагома крапка.

Своїй коханій, звісно, я не пара
хоча би з погляду різниці мас…
І знову тане в небі дивна хмара:
душа металу – електронний газ.

Прокрадаєшся
Впевнено
Нижче –
До сідниць,
До колін,
До п’яток.
Намагаєшся
Якнайсильніше
І без спротиву
Просто
Взяти.
Відриваєш
Шматочками
Тіло –
Небезпечно,
Свавільно,
Грубо.
Щоб звивалася,
Щоб захотіла –
У сідниці,
В коліна,
В губи.
20.10.08

Нежный мой мальчик,
Веки смежить усталые
Можно ли? Дóлжно ли?
Ластится ночь к ногам.
Что тебе в том, что запястья
Хрустят суставами?
Что мне в дыхании нервно-неровном, а?

Нежный мой мальчик,
Все должно быть иначе..
Нам бы летать повыше,
Поменьше спать.
Нам бы смотреть
Глазами окон чердачных,
Пестовать ветры, вешним ветрам под стать…

Крышка стола была б нам
Зеркальней зеркала…
Нам бы гулять по ней до зари,
Чтоб Белокурой Леди
Следы не меркнули,
Чтоб я была не скрипка, а целых три.

Милый мой мальчик,
Мой колокольчик лета,
Мне б карамелью плавиться, но увы
Мне не уйти – нельзя,
Возвращаться – некуда…
Стало быть, имя-отчество и на «Вы».

дорога немов кіноплівка засвічена
не видно слідів сорок третього розміру
усмішка й очі – усі твої козирі
а ти ще й досі ні з ким не обвінчана
а ти ще й досі ні з ким не помічена
у поїданні спільнім морозива

на листі осіннім виводиш помадою
ім’я чоловіка зі свого майбутнього
і випадає з кишені нагрудної
брунатне серденько з наскрізною раною
із неба дощу посипались гранули
на вилиці вулиці багатолюдної

не слухала матір а та мала рацію
доньку не пускаючи до мегаполісу
бо білій вороні по-справжньому болісно
колись перетнути межу резервації
й можливо за іншої ситуації
тебе не роз’ їхало б сонце-колесо

а може ще візьмуть до Вести у наймички
жертовним вогнем себе всю зігріватимеш
чи може напишеш верлібром на ватмані
некролог коханню й поставиш у рамочку

Господь за звичкою викрутив лампочку
виходячи втомлено із апаратної

У парку клени наче ліхтарі!
Калина зодягнулася в багряне,
Вже паморозь сріблить все на зорі,
І стеляться над річкою тумани.
Малює осінь чарівний пейзаж
І цю красу не втиснеш в жодну раму...
Сподобалось? Дарую - він вже ваш,
Мені дістався перед тим так само.
Пройдімось галереями садів -
Відчинено від жовтня по листопад,
Ходім на двір і нам забракне слів,
Залишмо вдома повсякденний клопіт...
Бо ця краса недовго так трива,
Що завше не встигаєш надивитись,
................................
Ще місяць - і закінчаться дива,
А потім клени в парку будуть снитись.

1
Ты видишь, это место не узнать.
Как странно, раньше тут сияло утро,
теперь здесь вечер, затянувшись сутрой,
смеркается, уходит. Белизна
сверкает ярче в свете фонарей,
чем в свете дня, когда все больше серо,
теперь же ясен грозный лик Гесера,
и спрятавшийся в сумраке Арей
облюбовал твой зассанный подъезд
для поля битвы в полуночный квест.

2
Я вижу: в темноте твои глаза
бледнеют мутной катарактой взгляда,
ты чувствуешь как дышит где-то рядом
Арей, что страхом в узел завязал
тебе язык. Смелее! Сделай шаг!
Иди - тебе опорой будут стены,
и путь осветит, словно глаз Селены,
твоя дрожащая несмелая душа.
Прозревший, ты для тех непобедим,
кто станет тенью на твоем пути.

3
Как тишина нам кажется страшней
иного шума, голоса и слога…
Язычник, разгадавший тайну Бога,
с ума сошедший в этой тишине,
ты брел, играя в страшную игру,
где наперед известен проигравший,
и поминутно становился старше,
и неизбежно постарел к утру,
но ночью, ты, замаливая страх,
мечтал дожить хотя бы до утра.

4
Здесь никогда не будет темноты,
здесь свет, и звук его звенит ручьями,
летает юный ангел за плечами,
с которым ты с недавних пор на ты.
И вереск, и ковыль, и лен в полях,
и горизонт прозрачный и незримый,
и в песне поднебесных пилигримов
не различимы небо и земля.
Но этот мир, как все твои миры, -
необходимое условие игры.

Моїм друзям

Віриш і знаєш, що знаю і вірю я
вірою тих, хто вертається з вирію
лагідно-лоскотно хвилями «ми-не-ми»,
міряють простір зеленими милями,

чують нечутне і бачать небачене,
вітром і зорями шлях їх означений,
сонячно-місячним посміхо-поглядом,
Риби Небесної подихо-покликом,

вільно-повільно крізь вії і повені,
понад землею – розчулення сповнені –
плинно летіли цим небом-під-стелею
і загубились у снах рафаелєвих…

моє розуміння з твоїм розумінням, ниточкою
оперізавшися, як альпіністи у зв'язці,
виснуть над прірвою (правда, мені це личить?
мовчки пити й невимушено сміятися,

і попільничку мучити поглядом... ясно,
що я намагаюся щось приховати в кутиках
рота. у забігайлівці пахне м'ясом.
бачиш - це дуже страшно: суміжно бути)

моє "я не можу" з твоїм "я не хочу" рідні.
у них у жилах та сама повільна флегма.
коли язики танцюють під піднебінням,
тоді ненадовго зникає потреба неба,

та є небезпека у комусь впізнати значно
більше, ніж просто себе, упізнати прірву.
вирви цей спільний корінь із наших значень.
вирви.

(бачиш, мені так личить курити, рухати
пальцями рук, губами, предметами... власне,
тоді, коли мені вкотре бракує духу
зізнатись у незнанні, я іще прекрасніша)

смисли мої із твоїми смислами вкупі -
зграйка сліпих. сонце в роті у неба - кляпом.
здряпай мій погляд із себе - як здряпують струпик.
здряпай.

вийми мій голос із рота мого. ти вартий
всіх цих ротів. в забігайлівці пахне смаженим.
все буде просто - просто, як ляже карта.
хлопчик і дівчинка лізуть удвох під парту.
hasta la vista! потім поділитесь враженнями.

Я дружина дощу. Я живу у його гаремі,
Серед інших таких же дівчат і жінок дощу.
І як інші жінки, я на нього чекаю ревно,
І шепочу затято сакральне « не відпущу!»
Я дружина дощу. Він приходить коли захоче.
Він буває грайливим, буває і навпаки,
Та без нього вселенська нудьга мою душу точить,
І без нього чомусь не «народжують» тут жінки.
Я чекаю його. Він приходить, і він минає.
Залишає родзинку на згадку про наш роман..
Я дружина дощу, лиш про це ще ніхто не знає,
І лиш вчора у дощ я дізналась про це сама...

Так тяжко без тебе. І кожного ранку – ця штора.
До того – будильник дзеленькне. По тому – проклига день.
Лиш ранок – миттєва - наївна така - непокора
Життю, що спливає водою, але не дає пісень.
І кожного разу рука завмира – ніби вірю,
Що день не сконає у корчах приблудним голодним псом -
Ось там, за вікном – й прилетить до нас врешті – сам! - вирій,
Кагалом cтрокатим пташиним, і ти проростеш віршем...

На дві тисячі сотому кроці п`янкого
мовчання.
У саду, не Едему, а світу асфальтно-
земного
Ти зірвеш мені яблуко сорту... хай буде
“Пізнання”
Ну і стиха промовиш лише лаконічне
“Смачного!”

Цього року дерева вродили рясніше, ніж
люди
(Купідон добре цілився, тільки здебільше у
скроню),
Ми ще поки живі, в охоронцях – бетонні
споруди,
Ну а може, прибульці сузір’я “Сріблястих
пеонів”.

Стеариновий вечір, як фатум усіх
передбачень,
Захлинеться в неоні, на жаль, але що тут
такого?
Алгоритми любові не мають доведених
значень,
І на пошті згубили послання від Духа
Святого.

Мегаполіс – в угарі. Відмінено букви
Законів,
Вільнонайманий дощ перекреслює списки
вакансій,
Водостоки затверджені небом на роль
саксофонів –


Всі

бажаючі

слухають

“Джаз

трансформаторних

станцій.”

Як боляче іти…
А сніг січе і сіє…
Розвиднилося – ти,
Звичайно ж, не месія.

І шлях – не до мети,
Ключ – не до брами раю.
Обіцяно – вести,
А колами блукаєм.

Пересварити всіх
Вдалось тобі не слабо.
Ми думали – мужик,
А виявилось – баба.

І збився зореліт
Із курсу, капітане.
Вже не зітхають вслід
Ошукані майдани.

І помаранчі сік
Тихцем пішов із моди,
Бо на блошиний скік
Наш поступ до свободи.

Під стягами вже не
Вирує велелюддя…
Ти зрадив не мене,
А віру у майбутнє!

Грудневі снігурі,
Помаранчеві діти…
Тобі в монастирі
Гріха не замолити!

8.10.08

( довільна форма)
Колись я був собі звичайним крокодилом,
Без жодного жалю усе живе ковтав,
Але з писак котресь чогось нагородило
І справжній крокодил у них мультяшним став.

А хтось хоча б спитав тоді моєї згоди?
А хтось мої права законні врахував?
Морально – правові моменти хтось узгодив?
І де мій гонорар, та інші де права?

Незграбний капелюх на голову надітий,
В руках пищить стара гармошка чи баян,
Тріщить мій сюртучок, благесенько пошитий,
(Хай цей прикид простить мені Табачник Ян).

І надодачу ще, нав"язаний у друзі-
Якийсь вухастий гном, чи невідомий звір,
Я мушу з Вуханем ходити по окрузі
Й співати з ним пісень на весь громадський двір.

Ще й робить западло якась нудна особа,
Підступна, як змія, худюща як скелет,
оця її тусня мені не до вподоби,
Цей тип жінок не мій, я не люблю галет.

І все ж я крокодил, хоча і звуся Гена,
Спроможний грати ще жорстоке й хиже щось,
І кутні ще сверблять, і щось шепочуть гени,
Якщо візьмеш на роль, не пожалкуєш, Бос!

Чорна птаха на біле рамено
суверена присіла — і в небо,
і за хмари, у білу пустелю,
і за скелі крізь обрійні двері
пронеслась, і, у вись зазирнувши,
повернулась надвечір, забувши
про свободу і волю неситу,
тихо всілась в могилу розриту
на плечі у свого суверена,
позабувши вогненні знамена,
і, безсила, щоб знову злетіти,
птаха всілась. І знітились квіти.

А володар сидів непорушно,
наче вежа, незручно, незрушно;
і, навіки отримавши владу,
він хапавсь за пюпітра усладно,
і у білім плащі, мов алхімік,
споглядав за природою, схимник,
бо самотності випив уволю,
і лишився один, але волю
не віддав, і, забувши про вічність,
він сховав цілий світ і калічність
не показував; очі небесні
лиш його видавали чудесність.

Він — це птаха, яка залетіла
із підніжжі вселенського Ніла,
і засів навіки в білім троні,
сам зробивши із себе ікону;
та немає прислуги і почту,
тільки рани ятрять кровосочні,
там, де руки зростаються з духом,
там, де тіло розчинено рухом;
(що ж ви так зловтішаєтесь рано,
чи Христові не бачили рани? —
він питає; та слово це марне,
бо навколо лиш він і примари).

І сидів він так вічність, і другу,
нерухомий, без світла, без друга,
тільки птаха із чорного неба
прилітала — а інших не треба,
та, як сонце зайшло вже за хмару,
він піднявся і здúмів, мов пара,
залишивши накидку білясту,
і скарби, і князівські прикраси,
і корону, і трон, і пюпітра,
і стару ренесансну палітру,
лиш себе не залúшив на диво
у німóті одвічної зливи.

Львів – це місто чудне. І підступне по-вовчи.
Перед ним я був дуже покірний, як псюк.
і тому я тихенько і підло промовчав,
коли в ньому загинув мій друг Івасюк.
Львів – це місто-туман. Ні мороз, ні відлига.
Там немає ріки. Ні сомів, ані щук.
Є там Кудлик, Ільницький, Лубківський, Салига,
Стельмах, Федорів, Іваничук,
І, звичайно, Герасимчук.
Львів, це місто таке, що не робить удома
ні Вкраїни, ні правди, ні волі, ні зір.
І, мабуть-таки, страх або галицька втома
напосілись на них, аби вмер Білозір.
Хто ті "парні"?
Вовік не загнати у схрони
нашу правду, свободу, ненависть і гнів.
Де двоглавий орел? То звичайні ворони
налетіли на Київ, а вже – і на Львів...
Галичани мої – і сусідство, і далеч,
біополе для всяких чужинських пролаз,–
ви тому й галичани, що злітається галич,
що злітається галич віками на вас.
Львів – це місто чуже.
Це холуй, перевертень.
Львів – це місто смертей. Це фарбований лис.
Івасюк-буковинець на дереві смерті –
вдома б він не повис, а у Львові – повис...
Львів – це місто війни. За мою Україну.
Не суджу, коли в ньому прокидається звір.
................
Ти, годований зайдо, – поглядав ти пихато
що ж, погони й зірки. Я ж тягнувся до зір.
Доки ти мене вб’єш – я не буду чекати.
А велить це мені з-під землі Білозір.
Ми ці рани, я знаю, вовік не загоїм.
Виїжджаю у Львів, де поминки гучні.
.....................
Львове мій дорогий, при твоєму розп’ятті
помолюсь – і за тебе возстану, як син.
І збрешу, або й ні, що в моїм Закарпатті
в українці подався останній русин.
Україно моя, молода й безголова,
ти по шию загрузла в зросійщений муст.
Безоружним, як ти, я рушаю до Львова,
як брати-галичани ходили у Хуст.
І які б не летіли в історію стріли,
і які б не сідлали її холуї –
ми одні у Європі фашизм перестріли,
закарпатці мої, галичани мої.
...Зупинімо і цих, що без матері й тата, –
доки нас повергатиме в безвість блюзнір?
Лиш кого нам про вбивство пісень запитати?
Івасюк не сказав. І замовк Білозір.
.......
Що спитаю, кого?
Вже дванадцята ночі.
І куди ти, поете, народ свій привів?
Знову смерті мара налетіла на очі,
застелила Карпати,
І Київ,
і Львів...
2000.

Не розповім тобі про це ніколи.
Як журно витікають крізь долоні
нехитрі теплі мудрощі дитинства.
І хвилею накочуються справи.
І борсаєшся в них, і потерпаєш.
А потім добуваєшся поверхні,
і тверді, де суха жага, і втома,
і загрубілі почуття. І мариш
дощами, паволоками, імлою.
І з тим усім вмерзаєш у дорогу,
якою брів, куди і невідомо.
І в твої очі, наче в небо зорі,
сідають з піруетами сніжинки -
спочатку холодно, а потім тепло
вишукують приховане дитинство
у найтемніших із твоїх куточків.
І ти упевнений - зазеленіє
довкола знову, бо колись було це.
А потім ти уже пливеш туди,
куди майнули спогади дитячі,
на човнику хиткому, наче з міри
твоєї віри зліпленому щойно
долонями невмілої дитини,
що так боялася пітьми нічної.
І прикро, що такий маленький човник,
що линутиме він безмежно довго,
невидимий у сині над тобою...
Що перший виявився і останнім.


2006

Я не вмію брехати... Вода, як і кров, безлика –
Зачерпнеш журавлем – повна кварта води чи крові…
Бо і кров кольорова – безлика, і ці гвоздики –
Примусове прощання. Перони і люди - змова.

У розтріпаний натовп ідеш – і живи щасливо,
Твій язик без кісток і йому не мене жаліти, -
Парубоче, гвоздики мені не квіти,
І цей дощ поросячий в очах – то ніяк не злива.

В барабанних перетинках – колії, стук, «бумца-ца»,
Отака я вже й цаца, бо вік на повій багатий,
Він грабує, як звикли, як вчили в його палацах,
А невинних, як я, без причини – під дих і за ґрати.

Помирати…

Воля – вата.
Солодка вата.
Не навчили її кусати.

Я не вмію брехати… Вода, як і кров, безлика –
Не скуштуєш на смак, то й наосліп – яка різниця?
Бо вода, як і кров – просто жінка… без чоловіка…
Кров без плоті, вода без хліба, в руках синиця…

Я выбирал из всех имен - одно, каким назвал бы сына,
И время, что потом согнет его мальчишескую спину,
Текло, как л́илась кровь моя в его наследующих жилах,
От крови кровью переняв мое тепло – мы оба живы
Навечно с ним, и в этом - суть, и в этом суть - смещая центры,
Шептал я: «Господи Ису, храни вселенскую плаценту»,
И, вздохам вторя в темноте, я грезил пойманными снами,
Обняв тебя, а на постель садился ангел рядом с нами…

Захололо-пригусло,
Та не скам*яніло в душі,
бо осіло у серці,
немов різнотрав*я медове,
те колишнє гаряче,
що нині уже не пашить,
те колишньо- п*янке,
що уже не вирує, мов повінь.
А було ж, а було,
Мов безмежжя травневих бузків,
Як липнева гроза
У гарячій розповені літа,
Золота акварель
у майоліці світлих мазків,
вар*єте почуттів,
при свічах зорепадів- леліток...
Захололо – пригусло.
Чому не питаєш «чому?»
Мовчимо... розуміючи марність
цього запитання,
У гарячих долонях
Ми гріємо згуслу лямур
І, зігрівшись, вона,
неодмінно відтане, відтане...

У мене такий дощара, що Боже милий, неначе підлогу мили, і відро води – над чуприною – на потилицю – на плече – потече, як дірявим дахом.

Одноденна нещасливиця і невдаха (в Голлівудських кіно про якесь там чуже Айдахо таку би назвали «лузер»).

На полиці складати неношені плани-блузи під тихі блюзи – вистогнуть вікно-тіні. Що постійного у житті – та вони ж постійні – стабільні, хоча й незмінні.

Так, буває хороша гра при поганій міні: розфарбовуєш оченята, вдягаєш міні – і йдеш у натовп.

От тільки надто – і сильно надто, і пильно надто – неначе розвідка, наче військово-сумлінне НАТО, тебе досліджують і не гублять пусті кімнати.

А вже від себе, як від тиші – не побіжиш.

І хтось говорить: Нато, послухай, Нато – чого минати?
Чому бувати – не об*їдеш, не обійдеш – не перестрибнеш, то хай йому трясця! Цей дощ – і це болото – росте уширш – і, знаєш, всі ми врешті живем у рясці.

Кого ти будеш, дівчинко, проклинати? Вертай у непрогріті свої пенати. Без парасолі, зливою – от і нате – не зовсім вірш.

      ...і останній привид
      несе привид хреста
      на привид горú ...
         Ігор Римарук

...із привидами хрестів
не привиди - радше люди
на привид таки гори
зіходимо крізь туман
оманливе молоко
лахміттям падé на груди
і привид таки хреста
незримий серед оман

і майже незримі ми
на рú мових простирадлах
розіп'яті й не-святі
закинуті в анти-світ

все справжнє неначе сон
у тому - у сні - все правда
і хрест і гора і ми...
мов книга минулих літ

Капризно изогнута берега искусанная губа,
У суши отходят воды, больно словам во рту
И вместо реприз избитых, когда позовёт труба,
Лучше настаивать паузу на медицинском спирту,
Лучше гитару настраивать (такого наговорит,
Если возьмёт и расстроится изо всех своих струн и сил…)
Видишь: сочится сукровица там где наш алфавит
Откровенной бессонницей-бесстыдницей откровил.
Исполнена безукоризненно сорванная резьба
Эгоцентризма: тризна, свадьба - один мотив,
Но на слуху по слухам модная ворожба:
Никто никому не должен, – вот такой позитив.
О чём бы тебе не сказала я – всё сует-суета,
Между вокзальными залами разницы никакой.
«Какой ты красивый…» - думаю… мельтешат города,
Станций константы теряются… «боже, красивый какой…»
Откроет свои америки нам золотая судьба.
Веки прикрыв ладонями, как мотылька сачком,
Ляжем ничком, где берега искусанная губа.
Пусть нас поднимет музыка, которую подберём.

ця гра уяви... літачок над лісом...
це дерево розлоге… і густа
трава медвяна… дівчинка Аліса
цілує літо в золоті вуста,

і ластяться до сонця ластів’ята
і жайвір губить пісню поміж хмар…
тук-тук...і серце гепає у п’ятах…
тік-так… на ланцюжку живе дзиґар,

як пес. Охороняє – адже, мусить –
весь час – тебе від мене, а мене –
охороняє просто… Тітко Гусінь,
скажіть, премудра, це колись мине?

Цей Дивокрай…
І напнуту завісу
Відхилить доля у останню мить:
Бо щастя - білий кролик, і Аліса
біжить за ним, біжить за ним, біжить…

1
коли думки сповільнять хід, коли води рука торкнеться ,
і кола по воді, і серце, і літачка у небі слід
півнереальний, і не слід словами душу хвилювати,
бо – осінь, любий, отже – спати, і на колінах чорний кіт
мовчанням заколише: шаааа – як шаликом загорне душу…
І шию білу. І відкушу кохання перестиглу грушу.
І соком протече душа
На тіло…

2
Латаття біле все цвіте, а вже морози на порозі...
До хати сивий вуйцьо Бозя внесе відерце золоте:
- Умийся, доню, і про те, чому-коли-навіщо-доки
Триватимуть ці віщі кроки – ти не питайся. Проросте
Із дна, з намулу, із біди – білява квітка, і сяйливо
Підніметься з води – як диво. І по воді – сліди…сліди…
А там слідком – латаття ліс зросте із мороку – пречистий…
І горобинове намисто…
І паморозь між чорних кіс –
Як павутинка…


3
налиймо в чари трунку... пригуби
нечутно – не збудивши, погуби –
спочатку тіло, слідом – душу-сливу…
бо гріш ціна прогрішенням сумним,
бо сумніви і спогади – то дим,
бо десь, колись, з невінчаним, з одним
прокинусь – світлом повна і щаслива…
така ще безборонна – як жита –
ламай-цілуй-коси! – коса густа
моя. Твоя – прегостра біла криця…
Порожні чаші…ще ковточки два…
Які шалені золоті жнива!
І збудиться на ранок ледь жива
Твоя солодка неслухняна киця…

На околицях світу
Розплющує очі зима
Непочаті слова
Із нового рядка починає
Серед натовпу з мавп -
Ні одної людини нема...
На околицях центру
Про нас вже ніхто не згадає

На околицях світу
Міняють любов лихварі;
Через вікна відкриті
Виходять поети і стреси.
На околицях світла
Давно не горять ліхтарі,
А почтові скриньки
Відправляють листи без адреси.

На околицях світу
Лишились з тобою удвох:
В наших душах пропащих
Гуляє обідраний вітер.
Вже не вірим давно,
Що над нами не стеля, а Бог…
На околицях світу
Є тільки околиці світу.

замикаються кола
трамвайного парку
в нічному депресі
засмічених city -
несхрещені вдосталь
зчиняти паніку...

(мені б зараз - лавку.
сісти.)

...а може вони
ще малечею мріяли
стати кільцем
з олімпійської "квітки",
варті того,
аби бути щасливими...

в'язні
трамвайної
сітки...

ДІВА
Де праведність
і вередливість
За шаром шар
будують стиль,
Не диво – діва,
Діві – диво,
Що східці зводить
До мети.

ТЕРЕЗИ
Коли на терези
кладеш вантаж,
ти ближнього
зумисне не обваж.
Себе також,
не обмани ні разу:
є діамант, є й стрази.

СКОРПІОН

Кого б іще вкусити,
Подумав Скорпіон,
Він був не злий і ситий,
Та шанував закон.
Тож «А» уже сказавши,
Казати мусив «Б»,
І навпіл тулуб склавши,
Ужалив сам себе.

СТРІЛЕЦЬ
Націлюйся пильніше,
Будь безжальним,
Не відступайся від мети,
А втім…
Як знати, може,
влучити бажання
Є теж випробуванням
непростим…

Історія хвороби - тремор,
та п`ять хвилин - життя одвіку,
та вада несумісна..., немо -
дитина, навіть не каліка.

І домовина - за колиску,
і не хрестини - хрест. Чорнилом,
рука з халата ставить риску
і пташку поруч - ... наступила.

Не дихаю - та надихаю,
та виплачусь тобою мамо,
я вийшов на хвилинку з раю
і знову рай... в холодній ямі.

Але я був, я жив, я дихав -
хоч п`ять хвилин - життя одвіку,
в мені вмирало світло тихо,
та голосніше янгол кликав.

На рахівниці - скаче смертність,
під скальпом - паросток людини.
І ми - війни живі конверти,
написані вже неживими.

25 Вересня 2008

Борщі варити, прибирати в хаті,
Чесати дітям голови кудлаті...
І бачити один і той же сон:
Я – Галатея, він – Піґмаліон...
А потім – авве! – ніч, і другий сон,
Де я – сумна Медея, він – Ясон.
І третій сон – пахучий, як меліса:
Я - Пенелопа, що чека Улісса,
Четвертий – передвісник Сонця ери:
Північне небо, літачок з фанери,
І він – у літачкові… І літак
Мене бере у хмари – просто так,
Бо так – і п’ятий сон трива довіку,
Бо я кохаю цього чоловіка.
І шостий сон прийде - як влітку зливи,
І в ньому будуть виноград, і сливи,
І гречка, і любов, і пристрасть дика,
І ми удвох – Орфей і Евридика...
Персей і Андромеда – день останній,
Свята неділя і святе кохання!
Але – халепа… є один момент…
Я хочу – хеппі, та не хочу – енд…
І восьмий сон – як хвиля набігає:
Сюжет класичний – він її кохає,
Вона – його...І серій там – без ліку,
Бо пан – Жофрей, а пані – Анжеліка,
Версаль, Стамбул, моря і океани
Лягли до ніг палкої Чоріанни...
І сон дев”ятий...Довгим коридором –
Камінні кроки дона Командора,
А Донна Анна від любові п”яна,
В обіймах полюбовника Жуана...

І дев”ять кіл - не пекла, а любові,
І сни – пахучі, ніжні, полинові.
...Колода карт тасується...Десяте...
О ні, коханий, скільки можна спати?
Прокинулись – і ця блаженна мить –
Вдесяте, водинадцяте скрипить
Диванчик, і сміється у віконце –
До нас – реальних! – нереальне сонце...

Довгих дощів пора,
Реквієм літу хтивий.
Місячна дивна гра,
Фата-Морґана зливи.
Сольвейґ вночі співа
Лярґо - і гасить свічі.
Сіра, як день, сова
Досі кричить – вже тричі.
Речитативом сон
Мітить октави вулиць,
Фабула: ти, Ясон,
Сольним виступом – Улісс.
Ляпасом – листя клена...
Сіль на губах і скронях…
...........................
...Я – то трава зелена...
..Ти – наді мною сонях...


*Лярґо – музичний термін (широко, дуже повільно).

Покличеш тихо: Галатеє-Ганно…
Немов хорал небесний Іоганна
Себастіана Баха проростає
Крізь простір, через горло, там, де та є
Піввигадка-півжінка-півтворіння,
Витке безсоння і міцне коріння,
Холодний мармур і жадане тіло…
Торкнися ніжно, перелийся біло,
Плющем обвийся…Ганно-Галатеє…
Вдихни їй душу, розкажи про те їй,
Що час – мудріший, що життя – сторінка.
…Вона ― не камінь. Та іще ― не жінка.
Вона ― твоя. Навіки. Прісно й досі.
Поправ різцем нечесане волосся,
Прикрий ці зимні, аж грудневі, груди
Руками, і губами, і нікуди
Не відпускай…І шовком, як травою,
Зігрій її, сотворену тобою,
Повір у неї… Оживи! Закутай
В кармінні шати, у солодкі пута…
…А на світанку в ніжності потоне
Надривний стогін: «Мій Пігмаліоне….»

Нема на світі краще благодаті,
Ніж в дощ сидіти при вікні у хаті
І милуватися як через рівчаки
Стрибають, наче птиці пелехаті,
Чи кізки молоденькі волохаті,
Під парасольками дівчатка і жінки.
Як їх стрункі, точені довгі ніжки
Ледь-ледь торкаються до мокрої доріжки,
І в серці пророста солодкий щем.
І я в вікно півдня дивлюся з ліжка –
Не згонить ні нагайка, ні коврижка,
Хіба дружина вгріє товкачем…

... тут був Целян. Та не було весни.
Горіхи лунко тріскали у небо.
Злітала в память пишна і без тебе
Пташина душ незвінчаних. Лиш сни...
І все було отак онде цікаво.
Червоне яблуко на білому снігу.
Тут був Целян. І цілковитий звук
Упав на дно у філіжанку кави.
Тут був... Тепер і риба, і зима.
І Мюнхен знову привітав євреїв.
Святкують Боже протоієреї...
Ми те ж є "прото-". В майбуття - пітьма.

81
Добробут -
він і в Африці добробут.

82
Мовчати не хочеться,
а брехати важко.

83
Та нетакий то вже
світ поганий,
коли його малюють...
Бог знає як.

84
Вічне кохання -
пластикова троянда.

85
Як його не любити...
Кий є і Вій!

86
І ліг їй на серце камінь...
в чотири карати.

87
На діжку втіхи -
ні краплі совісті.

88
Крапля - не дощ,
але й дощ без краплі -
не дощ.

89
Скільки би не повертався -
а тобі бракує ще когось вдома.

90
Набирав мудрість роками -
так роки протікали.

91
Боляче -
коли струна вириває з тебе душу.

92
Замінив годинник термометром -
скоро час гострити лижі.

93
Замінив термометр годинником -
температура пробила позначку замерзання.

94
Будь мудрим -
дури себе так,
щоби інші не зауважили.

95
Від ям -
дороги довші,
від кількості випитого алкоголю -
ямкіші.

96
Дифлофос -
засіб проти малярії.

97
І тут -
тебе нема,
і там -
краще би не було.

98
Коли би рак свиснув,
качка би не копнула.

99
Народжений літати
на комусь.

100
Мат на маті з матом -
кінець гри в шахи після випивки у спортзалі.

Стрімка лотреківська пастель,
панчіх легка і тепла сітка,
рука холодна, погляд зрідка
і за шинквасом - Рафаель,
тонке і видовжене скло,
чад кави, звуків перламутри,
уста вечірні "Кама Сутри" -
це драма в дусі Буало.

Панчохи. Погляд. Усміх. Сміх.
Знайомство. Кава. Мед гречаний.
Таксі. Водій. Слуга печальний.
Цілунок довгий. Перший сніг.
І прірва ліжка. І сніги -
розгорнуті, ламкі, колючі,
повітря струмені палючі
...і ваші речі навкруги.


* Із циклу “Напої бога Бахуса”

Іржавий простір в комаринім тілі
сопрано стер на порох. У трубі
крихкого носа помпи вже слабі.
А кров тече крізь русла скам'янілі.

Ні палива, ні співу, ні в тобі
краплини співчуття... Як на вугіллі,
несуть його мотори зіржавілі
з останніх сил свердлити слух юрбі.

Він - камікадзе, що небесні тонни
на неї б кинув, як на ешалони,
і вже по смерті став би кавалер

найвищих орденів! почесні списки!
знамена! сурми! залпи! обеліски!
...якби його мій ляпас не розтер.

Опісля віршів, теплих і тривких, -
зі столу Божого нікчемних крихт, -
гряде моя остання алія
і я - історія,

Під мужнім сонцем, сонцем самоти,
кому ще знас судилося пройти
поміж світів незнаних крізь усі
спокуси єресі,

щоби не бидлом темним від хліва,
але постати маком у хлібах
перед лицем єдиного свого
сумління голого?!

І ти тепер, мій Боже, забирай
Рахель свою у наш єврейський рай,
бо хто я тут, на цій терпкій землі?
Я - кров у попелі,

я - вже пейзаж, мазок осінніх бід,
де сторожами будуть сотні літ,
туману пасма в сутінках лиця
та смерть-спокусниця.

2003
_____
1.Йдеться про поетесу Рахель Блувштейн (1890-1931)
2.АліЯ - ("сходження") - репатріація євреїв до Ізраїлю

Ось чайка падає в Дунай -
зринає сербом...
Чия війна, того й війна,
і це нестерпно.

І я тому й кажу йому,
кажу: Василю,
Василю, - я кажу, - чому,
як вітер хвилю,

ми не вигойдуємо мсту,
а пестим кралю -
оту любов, ту німоту,
оту останню?

Чому нам досить жмені слів,
війна ж війною?
Мовчиш, Василю з Василів?!
І Бог з тобою!

2003

***

Три персні для ельфів – для їх королів,
Сім – гордим гномам з камінних палат,
Ще Дев’ять – людям смертних родів,
Один – Повелителю тьми, де імла
В Мордорі та морок і тінь на землі.
Один з них керує, Один – всіх знайде,
Один їх збере й у пітьмі всіх зведе
В Мордорі, де морок і тінь на землі.

***

Не золото – все, що сяє,
Не всі, хто блукає, – блуднí;
Старе та тривке – не зникає,
Глибокі коріння – міцні.
Із жарин вогонь розгориться,
І світло із тіні сяйне;
Відновиться тріснута криця,
Ізгой знов корону вдягне.


***

Книга 1. Розділ 9. Під вивіскою «Брикливий поні»

Весела і стара корчма
під пагорбом стоїть,
Там темні варяться пива,
І навіть Місяць раз – дива! –
забрів там посидіть.

У конюха є п’яний кіт,
на скрипці грає він;
Угору-вниз смичок пливе,
То запищить, то зареве,
то задзвенить, як дзвін.

Господар має цуценя,
що ловить кожен жарт;
Як тільки зажартує гість,
Не п’є той песик і не їсть –
регоче так, що ґвалт.

Корова ще рогата є,
велична, мов княжна;
Та тільки музику і спів
Зачує десь – трясецься хлів,
вигоцкує вона.

А ось тарелів срібних ряд
і срібних ложок стрій!
Окрема ж пара – для неділь,
Її шкребе ціла артіль
в суботу так, як стій.

І Місяць пиво пив до дна,
і кіт нявчав-нявчав;
Тарілка з ложкою – в танок,
Корова скоком у садок,
а пес свій хвіст впіймав.

Замовив Місяць гальбу ще
і покотивсь під стіл;
І там дрімав, і пиво снив,
Аж поки день не наступив
із сонцем на хвості.

Конюх тоді сказав коту:
«Там Місяця скакун
Гризе вудила та ірже,
Але гоподар спить – і вже,
а сонце – як кавун!»

Тоді хапає скрипку кіт,
і шкварить джиґу він;
Смичок реве, пищить, кричить,
Господар Місяць термосить:
«Вже ранок біля стін!»

І покотили пиячка
горою до небес,
Позаду кінь його чвалав,
Корова гордо-пишно йшла,
тарілка, ложка й пес.

Все швидше, швидше скрипа гра,
і песик скавулить,
Корова й кінь – на головах,
Гасають гості по ліжках,
танцюють, аж курить.

Аж раптом тріснула струна!
корова – стриб і скік,
Зареготало цуценя,
Тарілка вибігла, й півдня
Всі чули ложки крик.

Нарешті Місяць в небесах,
але і сонце там.
Під звуки танцю й скрипки гри
На всіх них дивиться згори,
не вірячи очам.

Книга 1. Розділ 11. Меч у пітьмі

Ґіл-ґалад ельфів був король.
Сумний у нього ореол:
останній він, чия земля
від Моря аж до Гір цвіла.

Мав довгий меч, мав гострий спис,
його шолом крізь ніч світивсь;
всі зорі в небі, золоті,
відбились у його щиті.

Та він відплив кудись давно
і де тепер – кому дано
те знать? Зайшла його зоря,
де над Мордором тінь ширя.

Книга 2. Розділ 4. Подорож у пітьмі

Був юний світ і зелень гір,
І Місяць чистий, як папір,
Струмок без назви біг між скал –
Тоді лиш Дарін тут блукав,
Прокинувшись; він називав
Долини й гори; куштував
Незайманих джерел кришталь,
Над Озером Дзеркальним став
І бачив в ньому, як зірки
Сплелись в корону навіки.
Високі гори, дивний світ
Перед падінням Давніх Літ –
Час незабутніх королів.
О Нарґотронд і Гондолін!
Що відпливли вже за Моря –
Чудова Даріна Пора.

Він посідав різьблений трон
У залі з безліччю колон:
Зі срібла – діл, зі злота – дах,
І руни влади на дверях.
Як сонце, місяць і зірки,
Світили ясно в ті віки –
В той час без горя і жалю –
Сяйливі лампи з кришталю.

Там молот по залізу бив,
Тесак тесав, різець різьбив,
кували лезо й рукоять,
Копали шахти, клали гать.
І на кольчуги йшли метал,
Берил, і перли, і опал;
Щити і лати, меч і спис
Горою там росли увись.

Народ невтомний Дарін мав,
Він під горою грав, співав,
Під арфу менестрель тужив,
А з-за воріт сурмач сурмив.

Миршаві гори, сірий світ,
Ковальський горн – як зимний лід.
Не чути арфи, молот стих:
Загинув, Даріне, і ти...
Його могила – тінь і сум
У Морії, де Казад-дум.
Та світить зірка не одна
В Дзеркальнім Озері із дна:
Його корона там лежить,
Допоки Дарін все ще спить.

Книга 2. Розділ 6. Лотлорієн

Жила давним-давно колись,
Як зірка серед дня,
Ельфійська діва. Сонця блиск
Було її вбрання.

Зоря цвіла на голові,
Й волосся те було,
Мов сонце поміж верховіть,
Що в Лорієн прийшло.

Тих довгих кіс і білих рук
Була краса ясна;
Не йшла – пливла – як вітру звук,
Як липи лист вона.

На водоспаді Німродель,
Де чистих вод свіжінь,
Чий голосок дзюрчав щодень,
Як срібла передзвін?

І де ж тепер вона? Хто зна:
Під сонцем чи в тіні,
В минуле канула весна
Й осінні її дні.

Чекав ельфійский корабель
Під прихистком гори
На юну діву Німродель,
Та звіялись вітри.

В Північних землях уночі,
І море заревло,
І судно узяли смерчі
На навісне крило...

Коли світанок засірів,
То не було землі
Посеред хвиль і між вітрів, --
Лиш сум на кораблі.

Даремно в даль вдивлявсь Амрот –
Прокляв він корабель,
Що був його й відносив от
Його від Німродель.

Він ельфів був король тоді –
Дерев, ущель здавен, --
Коли ще цвів і молодів
Прекрасний Лорієн.

У море раптом він стрибнув,
Рішуче, мов стріла,
І в сірі води він пірнув
І хвиля розійшлась

Волосся вітер розвівав,
Пінився водний шлях;
Прекрасний лебідь відпливав –
Так бачилось здаля.

Та вісті з Заходу не йдуть
На смутний Берег Цей:
Ніде про Амрота не чуть
Між ельфів і людей.

Книга 3. Розділ 6. Король Золотого Палацу

Де зараз кінь, і де вершник? Де зараз ріг, що сурмив тут?
Де зараз шолом, кольчуга, волос, вітром умитий?
Руки на арфових струнах, і багаття червоні?
Де та весна, урожаї, де пшеничні гони?
Проминуло все, наче злива, ніби вітер у лузі;
На Захід за пагорби дні, мов тіні, відчалили в тузі.
Хто затримає дим цих лісів згорідих
Чи поверне ті роик, що за Море сплили?


***

У Двіморден, у Лорієн
Не запливав людський човен,
Не для людських очей горить
Тамтешнє світло кожну мить.
Ґаладріель! Ґаладріель!
П’янка вода твоїх джерел;
Зоря в руці твоїй ясна;
О найчистіша сторона,
Прекрасна дотепер здавен!

Книга 4. Розділ 3. Чорну браму зачинено

Сірий, як миша,
Велій, як хижа,
Ніс, як змія,
Трясу землю я;
Коли йду по траві,
Усі ледь живі.
Мій рот – як сурма,
Жах Південь пройма.
Літа, весни й зими
Фаю ушима,
Все лажу та лажу,
На землю не ляжу,
Хай навіть вмирать.
Бо я оліфант –
Більший за всіх,
Старший за сміх.
Як хто мя спіткає –
То запамятає,
Кому ж не судьба,
Тим я – ворожба;
А все ж оліфантом я є,
Брехать – не моє.

2006

Переклад віршів Назара Федорака

Подано за виданням Дж. Р. Руел Толкін Володар Перстенів. - Львів Астролябія, 2006.

Конверти зі снігом приходять, конверти зі снігом.
Розкриєш - і слова не втямиш: розлита вода.
Лиш часом зірки, ніби крапки і коми ясніють,
адреси ж не видно, і дата занадто бліда...
Стоять, мов дерева, суворі січневі дерева,
години і дні мої в озері талих снігів.

"Чого тобі треба, юначе, чого тобі треба?
Пиши, якщо вмієш, бо втямити вже не зумів!
Пиши за порядком, згинаючи кригу, мов зошит,
пиши, щоб гірський адресат здивувався: "Невже?"
Води вже задосить, невидимих літер - задосить!
Хай руки твої хоч крихке янголя береже..."

2008

Більше думаєш - менше пишеш,
пори вражень забиті буднями,
вже поезія - наче тиша,
що торкнеш її - і не збудеться.

Очі світу - паперу очі,
незаповнені, недописані,
а берешся - пісок пісочить, -
і пиши собі чи терпи собі...

Задрімали в душі вулкани,
лиш безсило димлять Карпатами.
Час настане!.. Коли настане?
У могилі хіба писатимеш?

Темновіччя... І зорі темні.
В окулярах не скельця - камені.
І перо лежить, затяжке мені,
і рука тремтить, затонка мені...

2008

Химери осені. Мотузка і вузли.
Мов інка стародавній на осонні,
Рахую, в'яжу , лік веду. І лик
Нового Бога. І віки бездонні
Над Андами, над антами, над світом.
У хмарах - птаство. У дощах - краса.
Солодка кава, крем зі свіжим мітом.
З вершками (хто як любить). І згаса.
Є в Морі-Окіяні днів Світило.
На лови вийшов, позіхнув хижак.
І загнаний олень упав безсило,
І Зодіак над требищем закляк.

Люблю тебе. Зорею впала в серце
Мені твоя чарівна і проста,
Мов квіт ромену, посмішка. Тепер це
Найперша ніч із вимріяних ста

Молитв за тебе Богові. І днина
Не зникне вже, як інші, в безвість снів.
Рука вінчань святого Валентина
Торкнеться наших схилених голів !

Життя. Поезія. Язичник. Холоднеча.
Гріховна сила розуму. Музей
Фігур самотніх і скляних дверей
Із фотоелементами. І глечик.
Старий, з Мезоамерики. Його
Ще Одіссей привіз у дар циклопу,
Де навіть в снах не бачили Європу
Верхи на Бико-Зевсі, а “Арго”
У протилежний бік помандрувало…
Ловися, рибко, у танета світу.
Тут на арені маршами капітул
На Картагену клятви Ганнібала
Рушають дні провінції. А Місто ?
В пожежі віртуальній. І Нерон
Узяв собі ім”я “ілюзіон”
І молоде вино запік у тісто.

... усе святе,усе неовториме…
Ліна Костенко

Відродження до слова - таїна.
“Я вас кохаю”, - сокровенний Логос.
Свята Софія, Хрест Андрія - знак
Русі, де перекинуте все. В когось
“зломили меч”, “розтрощена волторна”…
Лиш дядько Лев - мудрець поганський - спить.
І Лукаш з Мавкою, як завше, неповторні.
І неповторна та ж сама блакить.

Що світ? - Журба. Лиш посвист злого вітру.
Долає всіх - траву, дуби, моря…
І тільки в Книзі - поміж плетив літер
Ще Дух Святий володар… Я - не я,
Або - або, піти чи відіспатись ?
Старезна світом шкандиба проблема…
Але щоранку в танці тіл мулаток
Встає для щастя сонце в діадемах.