Як хороше в подільськім лісі -
Між крон містичний чути шум.
І небо цілиться із висі...
Свій шлях колись тут завершу.

Коли мій час прийде урочий
І буйна музика вітрів
Мене заколисати схоче
Акордів схлипами вгорі.

А поки що мені ще рано
У далечінь, за небокрай...
Бо десь за обрієм кохана
У свій розквітлий кличе рай.

І птаства щебіт наслухаю,
Повітря повними грудьми
Вбираю в літньому розмаї,
П'єм щастя музику мов ми.

18 червня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

На мить зупинись. І відчуй, як хвилини,
У вир небуття відлітають невпинно.
Так час невблаганно відмірює кроки,
Із подихом кожним коротшають роки.

А ти у полоні стурбованих буднів
П'єш радощів стиглих бальзам неосудно,
І все не вгамуєш ту пристрасну спрагу,
Бо є у душі ще чарівна наснага,

Що зветься любов'ю, давно і одвічно,
І це почуття є, насправді, магічним.
Допоки квітує воно світанково,
Із віком життя не веде перемовин.

Принишкнув світ. А після стався вибух.
Й пішла вода вбивати все живе.
Смерть тютюном наповнювала цибух.
Дніпро сказився, стогне, аж реве…
А, що москаль? Із пафосом дивився,
як тоне степ у вирі водянім,
ще повилазять очі тобі, вбивця,
й згадаєш Божу заповідь – не вбий!
Та буде пізно, буде надто пізно
звізда кремля тебе не вбереже.
Уже стоїть на злеті птах залізний
і срібна куля зроблена уже.
11.06.23р.

Знаю, що серце незряче,
Бачу, що доля сліпа, –
Скільки живу – стільки плачу,
Завжди жура проступа.
Холодно й темно повсюди.
Спокій ніде не приживсь.
Краще б осліп від полуди,
Щоб не блудити кудись.
І ні обіймів розкритих,
Ні частування нема, –
Скрізь лише стягнення мита
І одягання ярма.
Швидко затемнюють вікна
І зачиняють двори, –
Схоже, що я уже звикнув
До одностайної гри.
Тільки я вас не зневажу,
Поспіхом, потай, всліпу, –
Ні за відринутість вашу,
Ні за бездушність тупу.
Йду я від краю до краю
Богом дарованих літ, –
Друзки надій укривають
Мною залишений слід.
09.06.23

Кому ти стелиш гобелени,
і віддаєш частину серця,
що він в очах твоїх зелених,
мов кінь у яблуках пасеться?

Чи збожеволіла від сяйва,
що засліпило випадково,
не відчуваєш що ти зайва
в чужім лукуллівськім* алькові.

Куди твоя поділась гордість?
"Раба кохання" це про тебе!
Спроможному годити годі
без особливої потреби.

Допоки гарна, хай підносять —
букети квітів — діаманти,
бо незабаром рання осінь
станцює соло на пуантах.

Серпанком вкриється обличчя,
залишишся на попелищі;
і хто тоді тебе покличе
у небеса все вище... вище...?

Лукуллівський* — розкішний

Пригнічений, утомлений, побитий
Суворою буденністю життя, –
Продовжую лише по правді жити
Без нарікань, досади і ниття.
Сприймаю все, як напрям перехожий,
Як хід подій, або обставин збіг,
Які здолати безперечно зможу,
Хоч постарів помалу і знеміг.
Все буде добре – треба тільки жити,
А не псувати смутками життя, –
Веселі, обнадійливі, відкриті
Мої думки завжди про майбуття.
08.06.23

Це нарешті сталось –
Більш нема стремлінь.
Чи настала старість,
Чи вітає лінь?
Певно, вдвох підкрались
Без розмов пустих
І чекати жалість
Марна річ від них.
Стали невмолимо,
Хоч я не просив, –
Воювати з ними
В мене бракне сил.
Снилось – і присталось
Без моїх хотінь, –
І настала старість,
І вітає лінь.
07.06.23

Пошуки у домі марні.
Окрім сутінок, один
буде день зимовий, гарний,
І незімкненість гардин.

Тільки, в мокрих білих грудках,
промайне лапатий сам
сніг, що на дахах усюди,
І нікого більше там.

І буття прокреслить іній,
Знову запанують в нім:
вся нудьга торішніх сплінів
І зима минулих днів.

Так ятритиме донині
невідпущеність вини.
І вікно по хрестовині
здавить голод дров'яний.

Та порт'єрою до строку
пробіжить сум'яття все ж.
В тиші, міряючи кроки,
як майбутнє ти ввійдеш.

З'явишся. Відчиниш двері.
В білім одягу сама.
В чомусь із таких матерій,
шиє сніг з яких зима.

8-9 лютого 2020 року.

переклад віршу Бориса Пастернака " Никого не будет в доме" 1931 року

Сходить сонце над світом,
День новий настає, –
Зачароване літом,
Б’ється серце моє.
І в душі неспокійній
Тільки світло й тепло, –
Все лихе безнадійно
Звідтіля відійшло.
Зарум’янений літом,
Розпашілий стою, –
Сяйне море блакиті
Плеще в сутність мою.
Золотисте проміння
Переповнює вись,
Бо хмарок білопіння
Заховалось кудись.
Тільки сонце жаріє
Й височить синьота,
Як одвічна надія,
Мов найвища мета…
06.06.23

Хоч уже боліли вуха
І набридло бути вдвох, –
Я сидів, терпів і слухав
Безкінечний монолог
Усезнаючої жінки
Про її одвічний бій
З можновладцями й оцінки
Їхніх вчинків, слів і дій.
Завжди чинять все погано
І живуть не так, як слід, –
Лиш одна вона старанно
Захищає нас від бід…

До чужого проса носа
Звично пхала цілий день,
Хоч було давно задосить
Непотрібних теревень.
Намагалася бруднити
Незаплямлених людей, –
Легко, дешево й сердито
Продавала “хто, з ким, де”.
І претензії до друзів,
І паплюження до тла
Тих, з ким тільки у союзі
Мала бути і була.
Може стати іншим смішно,
Але це не тра-ля-ля,
Бо вдає ягня безгрішне
З себе вроджена змія.
05.06.23

Червнева ніч, як сон короткий,
Швиденько сходить нанівець, -
Акацій пахощі солодкі
Несе в кімнату вітерець.
Листочків шепіт таємничий,
Мов тиха розповідь про гріх,
Хоч солов'ї уже не кличуть
Любитись радих соловї'х.
Лише собака валувати
Розпочала десь на кутку, -
Когось учула біля хати,
Чи вгледіла у вишняку?
А, може, шле якісь привіти
Вона удосвіта мені,
Отак вітаючи із літом,
Що наяву прийшло - не в сні.
Нехай жадане не обмане
Моїх найкращих сподівань, -
Нехай минеться кожен ранок
Без наших жалоб і ридань!
04.06.23

Сьогодні знов дощить, немовби плаче небо.
У нас не рандеву, а зустріч просто так.
Далекі чи близькі? — Не знаю і не треба...
Самотні дві душі. Самотні ми, однак.

З думками про своє дощ лиє все сильніше,
Змиває біль, журбу, провину, смуток, страх.
Намокли — то пусте, від цього нам не гірше,
Бо жевріє любов у теплих ще серцях.

І знаю — в цей момент зітхаєш не про мене,
Як знаєш ти, що я із іншою в думках.
Та зараз тільки ми, над нами сіра стеля.
Навколо ні душі. Навколо все ніяк...

Спонтанно якось так ми стали, наче рідні
В компанії дощу й безлюдних, мокрих площ.
Я дякую тобі! Пробач за божевілля!
Усе це — почуття... і клятий літній дощ.



03.06.2023

Поцілунків солодких мед,
Сяють ніжністю диво-очі,
І жаги невимовний злет,
Море любощів аж клекоче.

Та невже наяву ці сни?
Нас вигойдують шалу хвилі,
Шторми пристрастей, це — вони
Нам любові несуть всесилля.

ПРИСПІВ:

О п’янка насолода кохання,
Безберега, як миті оті.
Хай же буде любов ця остання -
Я від щастя померти хотів.


Я забув біль колишніх образ,
І невдачі усі — в минулім.
Коли серце моє не раз
Прошивали відмови кулі.

Інша воля тепер небес
- В почуття взаємного силі.
Нас накрила злива чудес -
Любов на межі божевілля.

ПРИСПІВ:

О п’янка насолода кохання,
Безберега, як миті оті.
Хай же буде любов ця остання -
У безсмертя у ній ми летим.

2 червня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Крадеться холод поміж віти,
Зникає сонячне тепло.
Й життю твоєму так згоріти
Судилось. Ніби й не було

Веселих молодості років
І зрілих розбуйнілих літ.
А старість робить перші кроки
І знижує все твій політ.

Ще намагаєшся петляти,
Ще намагаєшся цвісти.
Немов період немовляти
Ще не минув. Ледь ходиш ти

Та починаєш розуміти -
Як відійшли твої батьки,
Ти — сирота. І терня, й квіти
Іще чекають, і зірки

Твої, о ні, не спалахнули,
Лиш дії справжні почались...
Гори підніжжя — це минуле,
А ще тебе чекає вись,

І неподолані вершини,
І океани і моря...
І сходить в небі, як перлина,
Любові справжньої Зоря.

Я вірю, що життя, це — диво —
Й період старості відтяв!
І молодий, хоча і сивий,
Іду в зіркове майбуття!

30 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Розорені пожежами двори,
Розорані ракетами городи, –
Зціляють охолодженням вітри
Впереміж із дощами при нагоді.
Від хворості поблякнула земля
І стишено чорніє, а не квітне
З тих пір, як повтікали звідсіля
Господарі від вбивець несусвітніх.
Непереборний смуток, розпач, жаль –
Все заразом в душі моїй знялося,
Щоб почуття зміцніли, наче сталь,
І щоб для помсти стало сили вдосталь.
02.06.23

Ну здрастуй, літо, здрастуй, літо! -
Загнала спека в холодок.
І я теж літній чи елітний -
Впадаю в паморозь думок.

Уся планета вже тепліє,
І тануть скрізь льодовики.
Лише на теренах росії
Усе, здається, навпаки.

Ракетний холод чуть металу,
Що тіло українське рве,
Зимі віддавши на поталу,
Шматуючи усе живе.

Шлють ЗСУ снаряди-квіти
Олександрійському стовпу*.
Уже не знає, що робити,
Осатанілий дядя Пу.

Жме кнопку ядерну щосили,
На персах кнопки тисну я -
Зло знищують Амура стріли,
Любов, як літо це, буя!!!

*Олександрійський стовп — символ Кацапстану в Петербурзі, звідки виліз дядя Хуйло.

1 червня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Міняю стильний хмарочос
На вікна з виглядом на море.
Розхристаних думок хаОс,
На мирну царину простору.

Коштовне срібло на бджолу,
Що у меду купає літо,
Кредитів чорну кабалу —
На мужню стійкість горицвіту.

Солодких лестощів дурман
На істини черству скоринку,
На пряно-золотий шафран,
І незабутню щастя хвильку.

Готова проміняти я —
Фізичні блага на духовні;
І те самотнє — "нічия",
І вечори глухі, безмовні

На щирі сльози молитов,
У небесах лелечу зграю.
Лише поезію й любов
Я ні на що не проміняю!

Ласкаву усмішку рідні,
Господні дзвони небокраю,
І Україну, що в борні
Свободу кров'ю здобуває!

31.05.3023р.

У травах шовкових — на щастя підкова,
під плотом зубчастим — суниці медвяні,
коралі ожини, лохина бузкова —
ваніллю пахтять, наче пляцки* духмяні.

В ставку білий лебідь з лебідкою в парі
цілуються лагідно — шийки сердечком.
Малиновий вечір тримає стожари,
мов протуберанців за срібні вуздечки.

Альтанка старенька в саду засинає,
їй сняться метелики, обрій парчевий.
Цю дивну місцину хтось "ягідним раєм"
назвав вже давно — говорили місцеві.

Хотіла б тут жити, іти понад Бугом,
в блакитному небі топити фрегати,
плекати усе, що торкає і любо,
вишИванку прати твою біля хати.

Ти вийдеш на ґанок із пляшкою квасу,
аж вилиці скрутить хмільна насолода,
під вишнею сядеш з Шевченком Тарасом —
вусатим, премудрим від світу і Бога.

А я, наче бджілка, кружлятиму поряд,
чаклункою зиркну в смарагдові очі.
Піймаю, мов сонячний зайчик, твій погляд,
й чар-зілля плесну, щоб ніхто не зурочив.

Пляцки* — солодка випічка

28.05.2023р.

Тихий вечір. Весняний парк.
Теплий вітер голубив листя.
Ми зустрілися просто так,
Щоб втекти від нудного міста.

Наче ель, день стікав за схил,
Догорав золотим промінням.
Він не знав чи нам стане сил
Не поринути в божевілля.

Ми сплелися в обіймах і
Геть забули про все на світі.
Розтопились, як в склянці лід
Та раділи життю, мов діти.

І тоді я лише збагнув,
Що немає гріха в любові,
Що не слово - найбільша суть
У звичайній людській розмові.

У прощанні біди нема,
Тільки прикрість маленька, звісно...
Шум коліс та вогні від фар
І мелодія AC/DC.



30.05.2023

День догорів. Злотисту стрічку
З прощальних променів заплів.
А сонце скапує, як свічка,
На буйну зелень у імлі.

А на небесному престолі
Вмостився місяць-молодик.
Вгортає темрява поволі
У сни замріяні сади.

Стихає птаства спів чудовний,
На лови йде мисливець-кіт.
А вітер хмар густу бавовну
Знов суне на північний схід.

25 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Дивовижна і жадана,
Повна юного тепла, –
Ти до мене без вагання
Не із вигадки прийшла.
Запах шкіри і волосся,
І солодкий присмак уст, –
В нішах пам’яті ще й досі
Зберігаються чомусь.
Кличуть мріями в минуле,
Ваблять лагідністю днів,
Що нестримно промайнули
Течією почуттів.
Тільки в споминах лишилась,
Без досади і образ, –
Отієї юнки милість,
Що згадалася ще раз…
28.05.23

У твоєму дзеркалі застигло море...
Чи можливо це твій схвильований океан?!
Це картина у ньому навпроти тоне...
Чи виринає Левіафан?!
Це дихає пекло вогненною тишею...
Чи сонце зітхає загравою вслід
Осіннім сутінкам?! Над твоєю вишнею
Ще не раз поверне гудіння хрущів.
Осипаються чорним насінням долу
Твого циферблату години страшні
І з них проростає твоя свобода
На крові, на опорі, на війні.
Прислухайся, чуєш, як шепотом множаться
Чи криком із закликом голоси
Мільйонів убитих та замордованих
Що кличуть, взивають помститись за них.
І хвилі твого океану вирвуться
Кинуться з рами, з розбитих дзеркал,
І там на пустій, на старезній картині
Мертвим лежатиме Левіафан.

03.12.2022

Канув день вчорашній в Леті —
душогубкою* на дні.
Аличеві силуети —
міражами у вікні.
В небі місяця підкова
над фіалковим шатром —
там ворожить ніч сливова
на єгипетських таро:
виливає віск на зорі,
пророкує дощ грибний —
трощить вітер дуб під корінь,
сон-траву п'ють чаклуни,
лементують сови в лісі,
жаби у чагарниках —
і холоне чай з меліси
на тремких моїх губах.

Душогубка* — невелике судно

16.05.2023р.

Вітер коси кульбабі розпушить
У годину оцю нелегку.
Відпочинь, відпочинь, моя душе,
Там, де грона розкішні бузку.

Там, де саду гостинного пуща
Ароматом п’янить звідусіль,
Де повітря жагучо-цілюще,
Розливає нам пахощів хміль.

Де буяє травнева навала
Ніби втоплює в марево снів.
І в екстазі розквітлого шалу
Уклоняється зрілій весні!

15 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Облітає мрійна позолота
Із душі в старого юнака.
Суть людська являється достоту --
Ну яка ж вона бува гидка.

І який мерзенний керівник той,
Що не вірить більше у людей,
У котрих снага ще є творити...
Їх до смерті творчої веде.

Це б його, козла, на гільйотину,
Це б його, мерзотника, під ніж.
Що не дав піднятись на вершину,
І талант не ставив чийсь ні в гріш.

Всох талант, а може навіть геній,
Не розцвів під сонцем осяйним.
Знову посередності на сцені,
Знов панують сірості сини.

Голосами сповнюється урна,
Їх оті, здається віддали
За нового керівного дурня,
Що в політиці також осли!


О Боги, з колиски до могили,
Хто веде із сірістю війну,
Подаруйте ви таланту силу,
Долю і харизму пробивну!

8 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Так вже вийшло, моя мила,
сумно трапилося так:
Пуля-дура уловила
ув одній з лихих атак.
Я на небі... Чуюсь вільно.
За́пал жити ще не згас.
І тому скучаю сильно
за тобою повсякчас.

Скоро я відсіль до тебе
шлях короткий віднайду,
і зориною із неба
в ніжні руки упаду.
Може навіть, як спасіння,
янгол спустить із небес,
і воскресну в Воскресіння,
як Господь колись воскрес...

06.05.23

Скільки років од смерку й до рання
Нещасливим хворів я коханням.
Ти розраджувала, як уміла,
Ласки тихої словом несмілим.

Мене відчай стоптав і зачовгав,
Ти ж була моїм другом так довго.
Я не знав у біди під п’ятою,
Що знайду своє щастя з тобою.

ПРИСПІВ:

Та хіба ти, хіба ти коханка?
Та ні з ким не було ще так п’янко.
Чи до скроні приставить пістоля?
Ти — життя найсправжнісінька доля.

Щонайкращі слова світлолиці
Я чужій надсилав чарівниці.
І здалось, забуття річка Лета
Погубила творіння поета.

Ти - немов для Ясона -Медея.
Із тобою воскрес я душею.
Ти — душа, ти краса незрадлива
І любові найбільше ти диво.

ПРИСПІВ:

Та хіба ти, хіба ти коханка?
Та ні з ким не було ще так п’янко.
Я душею вознісся, одужав.
Ми у небі кохання — подружжя.

29-30 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Веселок в небі плетиво святе...
О видива п’янкі, в житті нечасті!
Сади цвітуть. Душа моя цвіте
І ніжністю щемливою і щастям.

Навколо почалось буяння трав...
Ген китиці черемхи розпашілі!
Це — медоносна настає пора,
І хмелем розливається у тілі.

“Фюіть, фюіть!” - неначе гімн життя --
Від піаніссімо до чотирьох аж форте!
Не вб’ють любов -- зажерливе гниття,
Й людці гидкі стонадцятого сорту.

Пташине соло стане знов рости,
Гряде очищення могутня ера.
Й не будуть викидатися кити
У розпачі задушливім на берег.

І музики величної орган --
Мостом він веселковим поєднає
Повітряний і водний океан,
Як піснеспів оновленого раю.

Рожевоцвіт — магнолія ясна --
Мов ясновидиця та досконала.
Майбутня людства цілого весна
В мою уяву буйну завітала!

28 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Нісенітниця голову точить,
зафарбовує думи ясні,
сивиною замулені очі,
тугу топлять у глейкім багні.

Як на фронті воюю з собою,
кожен постріл — гірка печія.
Поки доля готує набої
вкотре сліпає ця ніч і я.

Посадила б і сливу й горіха,
щоб смачні дарувати плоди,
доки скрапує травень зі стріхи —
квітне день із роси та води.

Підкорила б небесну вершину,
щоб від зла небокрай не змалів,
якби деспот в сутужну годину
у ярмо не запріг журавлів.

28.04.2023р.

Науявляєш ти химер,
Веселая подруго,
Іще скажи: Ну мов помер,
Старпере недолугий.

Колись я лагідно хотів...
Тепер жорсткіш. В “Європу”*.
У божевіллі почуттів
Я бризкаю окропом.

Не поспішаю стрімголов
Пізнати в бурі щастя.
Моя обачна є любов:
Боюсь, щоб не впеклася!

27 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

У засвітах мама і тато
плекають ясний верболіз.
Ой хато, моя рідна хато,
чому ж сиротою стоїш?

Пороги пилюгою вкриті,
стежки заросли споришем,
хоч сонце ряхтить у блакиті —
у грудях — негода дощем.

Паркан покосився і вицвів,
пригрів ос ядучі рої,
та в пишнім саду білі вишні
засліплюють очі мої.

Убралися яблуні в сукні,
весільні віночки, фату,
спливають роки незабутні
в небесну ясу золоту.

Клубком підступає до горла
зрадлива сльоза каяття,
а хата, мов матінка горне
до серця свого — співчуттям.

Розправили крильця нарциси,
тюльпани — фужери хмільні.
Той батьківський дім буде сниться
ще довго і довго мені.

25.04.2023р.

Часу стрімка течія,
пам’ять – в напрузі:
Батько. І гуси. І я
з батьком у лузі.
Ми пасемо з ним гусей
їх не злічити...

Хочеться знову усей
шлях той прожити.
Поки вогонь не загас,
струтивши втому,
підтюпцем бігти крізь час
з лугу додому.
Гусоньки, гуси, гиля!
Нумо в загату!..

Батько гукає здаля.
Де ти є, тату?
Спогад у далеч летить
гучно і швидко.
В небі прозора блакить,
батька не видко.
Лускає пам’ять часи,
спльовує миті...
Як ти там, тату, єси
в тихій блакиті?...

12.04.23

Для мене тільки ти — існуєш в цьому світі,
Для мене — тільки ти — печаль моя й любов.
Як літом зелен-гай красою оповитий,
Од висі голубої й до самих основ.

І стеляться до ніг нам хвилечки шовкові,
Всі входи відкриваючи в сяйний Едем:
І співи солов’їв, і подихи медові
Од леготу війнуть на стежечку, де йдем.

І озера довгастого ясна лагуна,
І блискітки води дарує сонцеграй.
А з ним і Велес-Бог на золотавих струнах
Вітає наш прихід у цей блаженства рай.

Із моху оксамитового ніжне ложе -
Його нам сам Ярило у затишку стелив.
О дякуєм тобі, наш сонцеликий Боже!
Як гарно нам отут, що аж бракує слів.

...Лише тобою я чаруюся, хмелію,
Лише тобою мить кожнісіньку живу.
Дарую цю красу — мою Поета Мрію,
Здійсниться хай вона, нарешті, наяву!

23 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Простигла, захаращена кімната.
Зім’ята постіль. Тріснутий нічник.
Старання, відчайдушні й марні, спати
в цю ніч знов не судилося. Сон зник.
Як сутеніло, гупнуло щось близько.
Потому тиша: клейка і густа.
Чомусь мовчить сусідківський хлопчисько,
надвечір рюмсав. Тиша огорта
і чавить, не приносячи покою,
незатишна й бентежна. Порвана
фіранка над квадратною дірою,
яка лишилась вчора від вікна,
метляється і стогне безголосо,
чіпляючись за скривлений карниз,
який погрожує звалитися на стоси
під тим проламом уцілілих дивом книг.
Шпалери в шматті й в обгорілих плямах.
Підлога, як город після кротів.
Та воля затялася – не віддамо!
Здолаємо цих клятих ворогів!
Сон не іде, і мучить тіло втома.
Трясеться кволе світло нічника.
В осерді розкуйовдженого дому
в кулак рішуче стиснута рука.

17.04.23

Чи знаєш ти, трамваю, шлях в дитинство?
На коліях ще спогади живуть.
І в пам’яті моїй цвіте намистом
із мамою в столицю довга путь…

Туманять роки та не можуть стерти…
Вагони і нові хоч та чужі.
Дорогу цю відшукую уперто,
де жевріють зупинок міражі.

Мене тут осінь люляє, як неня
й несе кудись, мов листя на руках…
Насип мені ще спогадів у жменю,
якщо не можеш указати шлях.
20.04.23р.

В саду печаль мене огорне,
Похмуро скрізь — не до пісень,
Прийшла весна в хустині чорній,
Дощами плаче кожен день.

Ми з нею тужимо обоє,
Скорбота рве усі думки,
Оплакуєм загиблих воїв,
І обидвох моїх батьків.

Ні-ні, і біль тебе прониже,
Із мокрих виллється гілляк.
Бо рани ці ще зовсім свіжі,
Не зарубцюються ніяк.

Лише птахи ту темну тогу
Не поспішають одягнуть,
Щебечуть мов: “За Перемогу
Загинули!” - у цьому суть!

В їх голосах — несхитна віра
У світлу радість майбуття,
І сонце пробиває діри
У чорнім савані життя!


16 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

- Агов, прокидайся, тривога. Бо ти так проспиш роками,
а потім отямишся сивим і зовсім пустим.
- Мені сняться Анди, парують активні вулкани.
- Це в ТЕЦ прилетіло і валить чорнющий дим.

- Чуєш, аби пізніше радіти цвіту, купила квіти.
Та ще до лютого лютий капець у тому,
що більше не маю того підвіконня й дому,
Де мала їх поливати й ростити, щоб цибулини квітли у квітні.

- Мала, дай номер тієї пані, що возить броніки й каски.
Треба підрозділу знову просити її допомоги та ласки.
- Вона зробить збір і замовить усе, що найдорожче втрачене.
- Тоді воскресіння своїх. Решта не має такого значення.

- Знаєш, сусід наш ватник і гопник тепер в ЗСУ.
Прикинь, так і каже: "Я українець і службу несу".
- Так Вася із антимайдану також із ним.
Хто би подумав, що спільне пекло зробить нас врешті світлом одним.

- Малі в окупації вчили "Червону калину".
- А інші з колаборантами в купі здавали наших.
- Що з ними буде?
- То вже, як Боженька скаже.
- Хай змінить спічрайтера: не розберу, що з вуст Його лине.

- Як сниться мертва р.усн@, тоді я на ранок спокійна.
- Наснилось, що вже перемога, а я з хвилювання помер, бо серце стало.
- То оптимізм в час війни. Як казали? Розвиток сталий?
- Сусідка б загнула на це, та, на жаль, вже покійна.

- Покійні давно - це на жаль чи на їхнє щастя?
Що б з ними було цьогоріч чи року минулого?
- Залежить, з якого то тіста люди були, якої масті:
на жаль, коли встояли би, чи на щастя, якщо зігнулись би.

- День обіймів. Кажуть телерадіомовники.
- То дай обійму, навіщо оці умовності?
- Отам в мене шрами, то складно і обійматися.
Про шрами душевні складніше комусь зізнатися.
- Почнімо з найбільших, що сильно вже наболіли.
- Нерозуміння людей. Бо дуже життя різниться.
- Маєте й спільне: все ж ви усі уціліли,
знаєте, чий Крим і в чому дійсно завжди є важлива різниця.

- Повіриш, чомусь зараз знову багато мрію.
Можливо це нерви і спосіб втекти в нереальне?
А може - майбутнє нове, в яке дуже вже міцно вірю.
Про дві стіни не лише у хрущівській ванній.

- Забула думки та дзвінки. Я забуваю маршрути.
Штормить в голові, від інформації мутить.
Пам'ять вже зрадила, плута на ймення трьох псів, двох синів, чоловіка.
Та про війну пам'ятає новини в подробицях, їх збереже довіку.
Щоб не іти вже укотре в ту саму ріку.

📝 27.01.2023

Коней розсідлали козаки.
На багатті куліша відерник.
День сьогодні випав нелегкий,
ніч не легше, друже характерник.

Уночі не спить підступний враг,
як і ми, чатує насторожі.
Кожен знає долі бумеранг,
повернути наче дишель може.

Набивай у люльку тютюну,
чуєш, як запахло різнотрав’я…
Де там спати? Нині не до сну.
Промайнула нічка до світання.

На світанку рушимо в похід,
не ржавіють козаченька лати.
Степ і степ такий держави схід.
Нам його сьогодні захищати.
09.04.23р.

Втечемо ми на край світу
Від набридливих проблем,
Буде море, тепле літо,
І вітрила журавлем.

На камінчиках босоніж
Засмагатиме яса,
У безодні не потонуть,
Бірюзові небеса.

Виграватимуть в ярочку
Цвіркуни, мов у жнива,
Хвиля хлюпне на сорочку —
Стану, як плакун-трава.

Разстібне грайливо вечір
Срібний ґудзик на мені,
І оголить чуйні плечі
У забутім курені.

І нічого, що від тОго
Обертається земля,
Захмелієм од п'янкого
Поцілунку ти і я.

Знайдем родимки і теми,
У природи сім чудес,
Потім ніжно доторкнемось
Рукавами до небес.

В мушлі море затріпоче
Пройме щем, аж до основ.
Будем слухати щоночі
Світлу повість про любов.

Заспіває колискову
Сонна нічка для обох,
І завмре в обіймах слово,
Що створив Всевишній Бог.

В твоїх обіймах я сьогодні
І завмирав, і умлівав.
Ми в щастя падали безодню,
І всі губилися слова.

Це — божевілля, божевілля...
Ним упивались, як вином.
Це - почуття страшне всесилля,
У ньому — вись, у ньому дно,

У ньому всесвіту відлуння,
Його цвітіння голубе,
І чорних дір жахне чаклуння,
Що світло пожира й довбе.

І ми між темрявою й сяйвом,
Летим і падаєм... - ЖИВЕМ!
Бо в нас живе - любові грайво,
Як вічне полум’я й нове.

І людство, що в жахітті гине,
І проклинає цю війну,
Візьме любов, як соломину,
Як соломину рятівну!

2.04 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Звільни мене! Це можеш тільки ти.
Врятуй від всіх та перш за все від се́бе!
Надію дай і мрію воскреси,
щоб втік з полону сірості й нудьги
і птахом знову линув я у небо!

Врятуй мене від пристрастей, страхів!
Вони живцем з’їдають плоть і душу.
... від  болю, сліз, прокльонів  та  гріхів,
яких ніколи знати не хотів,
але постійно жити з ними мушу.

Дозволь мені торкнутися вогню
душі твоєї! Тут же оживу я,
відчую серцем знову, що люблю
без краплі страху, сумніву й жалю́.
Біда лиш в тім, що ти мене не чуєш...*



30.06.2022р.

Віктор Кучерук

Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
Як хочеться жити й кохати
Розквітлих принадно дівчат --
Робити для кожної свято,
Не відати жалю утрат.
Як хочеться жити й кохати
Обраницю кожну свою,
Адже порятунку в кімнаті
Нема від бажання вогню.
Як хочеться жити й кохати
Сьогодні старому мені,
Але на вустах синюватих
Утомлено корчиться:" Ні!"

Сатира пана Олександра-ібн-Сушка, хай йому трясця)

Як хочеться жити й кохати
Тверезим і п'яним " у дим"
Аби ненаситні дівчата
Кричали: - На пуп поклади!

Як хочеться жити й кохати
Не жінку - сусідку руду.
Але благовірна завзято
Катує ночами без дум.

Як хочеться жити й кохати
І чути : "Ти хочеш?
-Угу...
Та жіночка, гірше за ката,
Висотує сили й снагу.

Від дів утікаю до хати
Кричу їм з віконця: - Ку-ку!
Як хочеться жити й кохати
Такому, як я штурпаку!

25.03.2023р.

Під сонцем мліють кетяги бузку
І солов’ї від спеки знемагають,
А я сховався в хатнім холодку
І край віконця тішуся розмаєм.
Повітря пахне, терпне і бринить,
Немов тремтлива та гнучка мембрана, –
Павук пряде таку сріблясту нить,
Що та блищить, мов криця ятагана.
Як бризки сонця, бджоли золоті
Іскряться галасливо біля квітів, –
Прекрасного багато є в житті,
Коли умієш ти його уздріти.
26.03.23

Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.

Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
А також на муки, ой страшні.

Лють в очах. І стрілами погрози
За невинний комплімент летять...
О Боги, чи я втрачаю розум?!
Як своє зустріну майбуття?!

Наче відкрива могильні плити
Геть оскаженілий буревій.
Кожного готовий я убити,
Хто на тебе кине погляд свій.

Уявляю: у тюрмі-безодні
Я сиджу і лихо роки мне.
Залицяльників зарізав сотні,
Кожен зек жахається мене.

О Боги, даруйте силу волі -
Не зважати на отруйну мить.
Від кохання щоб не збожеволів...
Й до ста літ з красунею прожить!

24.03.7531 (Від Трипілля) (2023)

Місяць підкрався неждано,
Зорі усі засвітив…
Спи, моє сонце кохане,
Спи, моє диво із див.

Спи, моя радосте ніжна,
Спи, моє щастя ясне.
Пролісок подихом свіжим
Думи сумні прожене.

Спи, моя люба, хай Леля
Кучері пестить твої,
Хай засміються веселим
Співом своїм солов»ї.

Диво явлю тобі в хату,
Казкою стане у сні –
Взимку почнеш засинати,
Ранок прийде – навесні.

Спи… О Яриле, дай чудо -
Хмелю кохання вином –
Хай все життя твоє буде
Щастя омріяним сном.

3. 03. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Коли ви знаєте про мене
того, чого не знаю я,
то поділіться сокровенно,
щоб подивилася здаля
прискіпливо на себе збоку,
а чи розгледіла в пенсне,
як сивиною вкрились роки
і зводять з розуму мене.
Чи ж я не думаю про осінь,
де місяць небо обтрусив,
і догорає у покосах
моя зоря посеред жнив?
Не полощу в ясній блакиті
барвисті ситці вишиття,
збираю краплі недопиті
з хмільного келиха життя?
Хоч хмаровиння одягає
чернечу рясу на лани,
та на землі між пеклом й раєм
є океани таїни:
багатогранні, магнетичні,
фатальні, згублені, проте
не відпливе в душі ліричній
за обрій сонце золоте,
якщо розвіює надія
спустошених сердець пітьму.
Хто любить — Світом володіє
і поклоняється Йому!

23.03.2023р.

Як довго вдивляється жінка в осіннє озеро,
Забувши про світ навколишній… погляд не в силі,
Про біль кричати. Такий непорушний спокій -
Тривожний, вразливий,
Що позаду, спинившись, прохожий,
Тривожність ще більше підсилює.
Чи то прикували до себе граційні лебеді?
Чорні цятки качок, що викльовують зверху водорості?!
Що погляд її незворушує й тендітна дівчинка,
Що котиться з поскрипом шприх на велосипеді.
Можливо вона розчиналась у водах молодості?
Пригадала гуляння алеями, кохання своє, кокетство,
Чи може на дно залягають свинцеві помисли,
Що повз пролетіли любов, життя, мистецтво.
Що забуті поети в розгойданих ночах поспіхом,
Під склепінням осіннього неба у водах втоплені,
І тільки сьогодні, їх душі почулись з озера,
Що їх голоса під намулом лежать, переповнені
Вчорашнім відчаєм.
Ах, плюнути б їй на холод, у воду звільнити кинутись,
Як є, у пальто, розполохавши білих лебедів,
Та осінь холодна, та й сором, до слова, стримує.
До того ж уява завжди перебільшує з трепетом.
Немає нікого, нічого на тому дні.
Вона стрепенулась. Нікого, нічого - напевно.
«Направду, прекрасні осінні, холодні дні», - сказала вона,
і додала, - та білі лебеді».

23.09.2020

Я не ота і не моя вина,
що пошта переплутала адреси.
Ти слав свої листи до поетеси,
але вона була вже не одна.

Хіба тобі хотілося обману?
Не випадає нам – рука в руці...
А пам’ятаєш місто на ріці,
закутане у голубі тумани?

Якби тоді покликав... може, я
була уже готова у дорогу
на інше перехрестя житія.
Усе минуло, що було до того.
Не присягаюся, але їй-Богу
вина у тому не лише моя.

В цих синкретичних таблицях останніх часів,
В предметах кімнат, що куйовдять й задурюють голову,
Ти перечитуєш заново сотню разів,
Пихате майбутнє тихим і здавленим голосом.
В портретах минулих тасуєш холодні зразки,
Обрядами вщерть примітивними, дивними танцями,
У передпокої співаючи, пальцем руки
Гортаючи пил інкрустований срібними тацями.
Подібно коли в смітнику ти шукав капіляр,
А промивши сплітав, брелок прозорої рибки,
Заради забави. Признайся відверто, ну що тобі той Абеляр?
І що Елоїза? І їх листування потерте, і тобі непідсильне, дике.
І навіть коли оголосиш, як хресний похід,
Шукаючи в зав’язях літер любовну відвертість,
Проголосивши серця, що страждають від бід,
Усе, що проявить голос – твою непричетність.
І твій корабель, що постійно збирає пил,
На підвіконні, ніколи не пуститься милями,
Усе, що подує – це подих, щоб з жовтих вітрил,
Зігнати пилюку, моделі, - не бігти за хвилями.
І весь твій надуманий погляд з прочитаних книг,
Застряглі осколки між яснами слів – афоризмами,
Ти ж не зможеш, насправді, первісне вирвати з них,
Тобі доведеться в кімнаті безсилля визнати.
І страшно коли лихоманкою виступить ліс,
Обступить стіною високою, здовженим конусом,
І здушить перина уяви панічний навіс,
Коли від жахіття уражений випитим голосом.
І ось над тобою портрети і люстри висять,
Тонке ж простирадло здається на дотик двотомником,
І давні, первісні перекази ночі страшать,
О бійся почути і стати їх вірним паломником!

30.07.2019

На світі так незатишно без тебе,
Здається все безбарвним і чужим.
А ти десь там, на півшляху до неба
І зазираєш в душі нам, живим.

Попутники із власною журбою
У засвітах зустрінемось з тобою.