Ой, зіронько, вечірняя
У небі одинокая,
Зійшла над горою,
І чому сама одна?

Колись була я дівчина,
Любив мене милий,
Кохав гарячим серденьком,
А я очі ховала…

Бо була я гордая,
З мріями заручена,
І у синє небо,
Зіронькою злетіла..

Одна тепер у небі я,
Та й шукаю милого,
Місяченьку, братику,
Де тепер його зоря?…

Ой, Зіронько-лебідонько!
Не ховайсь за хмарами,
Світлом стелиться земля,
Милий твій,- навіки_я!

Ці очі в себе закохували, лише рік тому
Думки ловив, напивався твоїми хвилинами
Мріяв про ближче, вдовольнявся нічим
Чув від тебе не певне – ще все попереду…

Прогулянки дніпровським берегом
Велопробіг автомобільними дорогами
Твоїх хлопців імена та черговість в пам’яті
Чай по вівторкам – це теж вже історія.

Твоє – ти маєш право ненавидіти
Так, маю – моя відповідь…

І ось цей сон, він заблукав в просторах мозку
Ніжно транслював гру світла, і силу дотику
Непевний, боязкий – це чомусь твій
Допитливий, неспинний – мій

Так близько, ніжно, затишно
Цілунки ласі, вологі, пристрасні
Нам від цього смішно й радісно…
Дзвінок гучний - і я прокинувся.

Твоє – ти маєш право ненавидіти
Так, маю – моя відповідь…

З недокоханками прощатись легше оптом
та і з недокоханнями теж.
Друзів втрачати з декількох спроб,
так надійніше.

Шукати винних немає сенсу,
номер один дивиться на мене в дзеркало щоранку.
І як не зненавидіти себе в цій ситуації
Як засинати та як просинатися

Тримався за вас до останнього
Надію свою хвору показував
Падав в очах - далі нікуди.
Збираю рештки гідності
Під ногами вашими
Щоб втікаючи
Написати це

А життя вирує красою поруч
Дістати рукою б його хоч раз
Спробувати, на смак та доторк
Але вже не з вами й не зараз…

(За мотивами Ванди Н.) ;)

Пав король. Бажання випало за ним.
У нього всох... пучечком затугим.
Райтузи я зминала у пітній руці,
котам, що їх нераз топила в молоці,
ушир розмазувала посміх на лиці,
в той дім ступала, де кальянив дим...

Там стеля щедро сиплеться - дарма,
там всі обкурені - їх відморозила зима,
індуси там співають про "ачА",
а на столі застелена парча,
на ній присмажене вмостилося паця
так недоречно. А втіхи все ж катма.

Тож накурилась я, смачне аліготе,
а перст середній вказує на те,
що всі амури роблять шури-мури,
та ти пробач
не запиваю коньячком я скач -
від того цей незрозумілий плач.
І знову мимо. Розмова ні про шо
і ні про те...

8 Лютого 2008

Передранок.
Дум серпанок
Огорта.
Ти не та,
Не з коханок,
Непроста.

Гаснуть мрії
В безнадії.
Повиса
Сліз роса.
Ох, ці вії…
Ця краса…

Холод миті –
Вже розбиті
Чари слів.
Примари снів
Розповиті.
Не зумів.

Невимовність
Мов коштовність
Десь на дні.
Не мені –
Я не той гість.
Ні – то й ні.

Коли незвична страшна сила
Нагрузить голову і вмить
Ти бачиш світло бачиш мило
Навіщо мило дивна мить
Ти бачиш як летять тарілки
Так швидко наче кінь біжить
Ти відвертаєшся щосили
Навіщо це всього лиш мить
А під собою бачиш світло
Це світло наче від вогню
За мить відчуєш як горить коліно
Це відчуття не болю а жалю
Цей жаль тебе примусить голосно кричати
Лиш крик тебе рятує від вогню
Відкриєш очі і за мить побачиш мило
Про дивну мить забудеш за хвилину

Життя таке-не поле перейти,
Скоріше канаву перескочити,
І щоб,не впасти,не пропасти,
Та совість не продати.

Ви скажете-"такого не буває".
Та ні, той хто в душі,високі почуття ще має,
Той не замарається, не запродасться,
А ні за гроші,не за багатство не зламається.

Ви скажете-"та то,святий якийсь".
Та ні,простий з сумлінням чоловік такий.
В душі у нього тепле,чисте серце б*ється.
А в голові думки чудові,про щастя пісня ллється.

Ви скажете -"та це фантазія,утопія".
Таке життя у нас, усіх перемололо,наклонило і зломило.
Ні каплі чистоти,в душі людській не залишило.
Тоді для чого жити,прекрасне нам творити?

Вірші писати,картина малювати,
Та так душевно,гарно,божественно співати.
Ліпити,будувати,нові висоти здобувати.
Ученим планети,світ розпізнавати.

Щасливим матерям малят народжувати,
А в школі їм знання давати.
Тоді,чого життя усіх ламає?
І душу,серце змінює,усіх переробляє.

То як знайти той вихід,із життя такого?
Пізнати щастя,радість,блаженство та любові.
Що треба нам зробити і як себе переробити?
Та дуже просто - по Божественнному закону треба жити!

Пісня перша:
День І
Рада богів. Афіна наставляє Телемаха

Пісня друга:
День другий і ранок третього дня
Збори ітакійців. Телемахів од'їзд

Пісня третя:
День третій і четвертий до вечора п'ятого дня
у Пілосі

Пісня четверта:
Вечір п'ятого дня і день шостий
У Лакедемоні

Пісня п'ята:
День сьомий і далі до кінця тридцять першого дня
Пліт Одіссеїв

Пісня шоста:
Тридцять другий день
Прибуття Одіссея до феаків

Пісня сьома:
Вечір тридцять другого дня
Одіссеїв прихід до Алкіноя

Пісня восьма:
День тридцять третій
Одіссеєве перебування у феаків

Пісня дев'ята:
Вечір тридцять третього дня
Розповідь Алкіноєві. Пригода у кіклопа

Пісня десята:
Вечір тридцять третього дня
Пригоди в Еола, у лестригонів і у Кіркеї

Пісня одинадцята:
Вечір тридцять третього дня
Жертви для виклику померлих

Пісня дванадцята:
Вечір тридцять третього дня
Сирени, Скілла і Харібда, бики Геліоса

Пісня тринадцята:
Тридцять четвертий день і ранок тридцять п 'ятого
Відплиття Одіссея із країни феаків і прибуття до Ітаки

Пісня чотирнадцята:
День тридцять п'ятий

Пісня п'ятнадцята:
Тридцять п 'ятий і тридцять шостий день; ранок тридцять сьомого
Прибуття Телемаха до Евмея

Пісня шістнадцята:
День тридцять сьомий
Упізнання Одіссея Телемахом

Пісня сімнадцята:
День тридцять восьмий
Повернення Телемаха на Ітаку

Пісня вісімнадцята:
День тридцять восьмий
Бій Одіссея із Іром навкулачки

Пісня дев'ятнадцята:
Вечір тридцять восьмого дня
Зустріч Одіссея і Пенелопи. Умивання ніг

Пісня двадцята:
Ніч із тридцять восьмого на тридцять дев'ятий день. Уранці і опівдні тридцять дев'ятого дня
Перед убивством женихів

Пісня двадцять перша:
День тридцять дев'ятий
Лук Одіссеїв

Пісня двадцять друга:
День тридцять дев'ятий
Побиття женихів

Пісня двадцять третя:
Вечір тридцять дев'ятого і ранок сорокового дня
Пенелопа упізнає Одіссея

Пісня двадцять четверта:
Сороковий день

CЛОВНИК. МІФОЛОГІЧНІ ІМЕНА ТА ГЕОГРАФІЧНІ НАЗВИ

Струмками дзюркотливими,
Пташками галасливими
Збудилася весна.
Ласкаво-пустотливою,
Чаклункою звабливою
Всміхається вона.

Із хрумкотом-чалапками,
Білясто-сіро латками
Поморщились сніги.
Ожили гуркотницею,
Підтоплені водицею
Річкові береги.

Тоненьким золотариком,
Пустунчиком-ліхтариком
Сміється промінець.
Спішить із побажаннями,
Веснянками-вітаннями
Крізь хмарку навпростець.

Даруєш мені соняхи?
Шкода, що не Ван Гога.
Запрошуєш на Мальту?
Дарма, що не в Тибет.
У нас з тобою в різний бік
Напрямлені дороги.
Ну що ж, бувай здоровий!
Спасибі за букет...

Скажений осінній вітер,
Завивав в обіймах плюща,
Зриваючи листя сердито,
Зі старого чіпкого куща.

Ти дивилась покірно і тихо,
У заплакане ,мокре вікно,
Де хитався,боровся із вітром,
На плющеві останній листок.

І воском стікала надія,
По тендітній свічці життя,
Картин -недописана мрія,
Манила тебе в небуття.

Та не здався листок у віконці,
Художник старий на стіні,
Найкращу картину й останню,
Написав у своєму житті.

Малюнок із фарби,як мрія...
Життя -тендітний росток,
В тобі народилась надія,
Коли впав останній листок.

Я буду чекати – до завтра, до літа чи смерті,
Крізь колії, сни, телефонні дроти і дороги.
Молюся тобі все частіше ніж чорту чи Богу,
Бо всі сторінки в молитовнику пальцями стерті.

Знов осінь, і серце у вирій своє відпускаю -
В мені йому тісно, то ж мучити більше не можу.
Нехай тобі гідна зігріє оманливе ложе
І вогким шляхом поведе до безумства чи раю.

Це майже не зрада, я все пробачаю. Не знати!
Не дай мені знати, брехнею врятуй від безсоння.
Знання - це ще ближче до леза або підвіконня,
А може до волі - та це вже, напевне, занадто.

Дрогобич-Київ, Київ-США –
Десять годин біля самого Бога...
Аеропорт, скорочена пряма
Й брехнею асфальтована дорога.

Дрогобич-Київ, Київ-тихий Львів,
Тепер тобі відцокує бруківка...
У поглинанні стомлених віків
На ратуші замучилася стрілка.

А в мене все як завжди, без образ,
Топлюся в ексцентричності жаргону...
Я вільна, як американський джаз,
Але пишу чомусь, немов з полону.

А в Львові Львів, нічого більш не треба,
Вдихають вулиці тепло людських сердець.
В твоїх очах побачу клаптик неба –
І знову заблукаю в ньому десь....

Ось так живу поміж зубних усмішок,
Настояних на фальші до оскоми.
А в Львові немає, нажаль, наших спільних доріжок,
А Львів не здригався, на щастя, від нашої коми...

Коли ще не забамкали в костелі,
Коли ще сплять в садках міські оселі,
Коли ще ластівки із нірок в скелі
Не полетіли на ставок, -
Лелеки будять сонний Городок.
Ці бузьки-боцьони в поранній тиші,
Цей перестук, цей стрекіт-клекіт
Нагадують село моє далеке:
Про те, що мати вже давно не пише,
Про те, що відлетять мої лелеки
У теплий край, у вирій-рай,
І тут мене, а маму там залишать.

Затримаю, затру за три тривожних роки,
карбовані на задумі, сліди у Божий Дім.
А срібла колоски вплітаються у локон,
бо дні читаються неповторимим хокку,
бо п`ятниць в тижні набереться сім.

І так собі нівроку зародила лада -
перебрані по ниточці обставини і гріх,
розібрані до гвинтика жалі та вади,
та не дають вдихнути правді безпоради,
а вмерти на хресті - дитячий сміх.

Щось засидівся Бог у мене на півслові,
і не знаходить місця спокій. Боже, Ти ще тут?
Так важко на душі, коли гріха окови
тримають тіло за спокуту. Випадково
глухим переді мною стане кут...

Тоді прийдуть, омиють непридатне тіло,
осанну відспівають, спати укладуть і під...
Що мало відболіти - мало відболіло,
а що роки збирали - на душі осіло
і віднесли вітри у інший світ.

7 Лютого 2008

Стискає холод, огортає душу,
Глузливий погляд у зрячках проскаче.
А я долоні простягати мушу,
Бо хтось там з-за спідниці гірко плаче.

Бо хтось там з-за спідниці гірко плаче,
І щось шукає у моїй кишені.
Хоча б цукерку, хоч якийсь калачик,
А в мами там лиш клопоти щоденні.

Яку печаль несуть жебрацькі очі,
Того не зрозумієш ти прохожа.
Того не зрозумієш і не схочеш,
Бо наші долі зовсім не похожі.

Ти виростала у теплі й турботі ,
Мене ж щоночі холодом вкривали
Ті вбивчі очі . Так, ті кляті очі
Чогось у мене блудно вимагали.

Тебе до школи завжди проводжали,
А я всю школу бачила лиш в далях.
Тебе кохали , ніжно так кохали ,
Мене ж за пляшку мати запродала.

І зовсім не тому я зараз плачу,
І не тому я милостиню прошу.
“Будь другом дорогий палачу “
І тільки вітер заміта порошу.


Вона ж бреде, немов “причинна”,
З малим малятком.І не зна дороги.
Вона ж не винна , бо й сама дитина.
Скажіть, за що їй всі оці тривоги ?

Була б вона найкращою дочкою,
Сестра з якою біди всі прості.
Можливо, і дружила б із тобою,
Можливо тільки - в іншому житті.

З яким гріхом прийхла вона у вічність ?
За що отримала те покарання ?
Чому БОМЖем зовуть її, а гідність
Давно замінена жебракуванням.

А може нам не варто обминати
Чи бігти геть не наче від чуми ?
Та замість того, щоб допомагати,
Ми навіть не вважаєм їх людьми.

Це не проблема - це болюча рана,
Яку пов’язкою не заліпити.
І ти, як біля жебраків ітимеш ,
Подумай : “Як їм важко жити”.

Мені зовсім не вас називати судилось коханим,
Мені зовсім не вам обігріти судилось життя,
Та чому попри все мов на сповіді я перед вами,
І ридає душа, недолюблене кволе дитя.

Нас водило обох манівцями химерно без ліку,
Перетнулись дороги, немов у двобої шаблі.
Перший погляд, і ми зрозуміли одразу й довіку —
Поодинці немає нам місця на нашій землі.

Ви для мене тепер, наче острів у синьому морі,
Ви надія і захист наївних червоних вітрил.
Нам літати обом в синім небі моїм неозорім,
Чи упасти обом у безодню поламаних крил.

Я трояндою вам упаду у гарячі долоні,
Я наповню вам душу незвіданим досі вогнем,
Я кохатиму вас, зігріватиму ваше безсоння,
Я дарунок небес, тільки ви упізнайте мене.

Тихо плачуть скрипки у фіналі то форте, то піано,
Виливаючи срібно мої фіалкові жалі.
Я з майбутнього гостя, я ваша єдина, кохана,
Поодинці немає нам місця на нашій землі.

Анатолію Горчинському

Поза межею нинішніх реалій,
століття переплутавши повік,
співав у переповненому залі
немолодий вже хворий чоловік.

Співав про вічне — мамину черешню,
вертайтесь, діти, батьківських домів...
Ставало слово щирим і справдешнім,
оце він, Богу дякувати, вмів.

Без фонограми, під живу гітару,
відсунувши подалі мікрофон.
Літали залом лебеді у парі,
і червонів трояндами перон.

Здіймались звуки радісні і горді,
та вчувся стук ранкових поїздів,
і пальці помилилися в акорді,
і голос так зрадливо затремтів.

І в залі сміх... О публіко жорстока!
Ти, наче звір приборканий, авжеж,
тебе приборкать — то нелегко й довго,
а помились хоч в ноті — загризеш!

А потім возридаєш! Та запізно...
О публіко! Коли б тобі знаття,
що хворе серце прошива наскрізно
така тендітна ниточка життя!

Нема пророка, так було і буде,
вгамуймо ж гнів, роздратування, злість,
бо він нам не навіки даний, люди,
він в нашім місті тимчасовий гість.

Любім його, бо ж ми брати і сестри
супроти вічності однині і щодня.
Ні, ви не янгол, сивий наш маестро,
ви свої крила віддали пісням.
15 березня 1998

Біда у мене — постаріла мама,
Взялась у зморшки мамина краса,
І сивину ховає під фарбами
Колись розкішна русая коса.

Вона ще юна станом і ходою,
А як вбере святочний стрій кудись,
Услід ще свищуть парубки юрбою
Бешкетники: "Дівчино, озирнись!"

А дівчині пішов десяток восьмий,
А в дівчини позаду Колима,
Війна, криївки і нічнії постріли,
І зрада, і арешти, і тюрма.

Та дав їй Бог оту красу нев'янучу,
Що довго опиралася літам,
І думав кожен, лиш на неї глянувши —
Легке життя, ото і молода.

Й не знав ніхто, а хто ж бо мав питати
У мами й доні, мов у двох сестер,
Як нам жилося, поховавши тата,
Як нам живеться-мріється тепер.

Біда у мене — постаріла мама,
І річ не в зморшках, не у сивині,
З дочкою за сестер нас ще приймають,
А з мамою вже віднедавна — ні.

Як замело, як замело вас, тату,
немов на тій далекій Колимі!
Ви тут самі. І ми без вас самі.
Вам сниться новорічний сон тридцятий
Під цим гранітним дубом, в темній хаті,
в обіймах ніжних вічної зими.
Які сніги! Які сніги глибокі!
Мов спокій, мов одвічність, мов печаль.
Дзвенить високим і святим кришталь
снігів всечистих.
Лагіднеє око,
призри на мя!
Долаю ті сніги...

1.01.2002.

Я, друзі, слів банальних не боюсь,
Бо, врешті, все банальне в цьому світі.
Банально сто віків сміються діти,
А у старих в очах банальний сум.
Банальна думка, що життя – лиш мить,
Навіки ж нам даються тільки втрати.
і я не знаю, що тут ще сказати.
Банально? Правда!
А душа болить...

До мене охолола? В серці лід?
Любов'ю розтоплю його, єдина.
Хто... що без тебе я? Чи інвалід,
Чи взагалі лиш тіла половина.

Ага - одна рука, одна нога,
Півголови, півсерця, півпечінки...
В мого життя журналі, дорога,
Без тебе більше - жодної сторінки.

І знаєш - припини цю дивну гру:
"Збирай негайно речі, їдь до мами!"
Без тебе, люба, серцем я помру,
А небо нас обох поб'є громами.

В життя журналі тьма репортажів
Без жодних перебільшень з поля бою.
Мабуть, уже і тілом я б не жив,
Якби Усеблагий не звів з тобою.

Відкрив я дещо із таємних знань -
І це для мене нині аксіома:
Не мав би звершень, перемог, долань,
Якби з походів ти не ждала вдома.

А хто зліпив з невдахи всіх мастей
Своєї долі суперчемпіона?
Кохана, мила! Я - твій Галатей,
Ти - золота моя Пігмаліона.

30.01.2008

Пустослів'я заради розваги
Не привернуть моєї уваги
Сотні тисяч заїжджених фраз
Тривіальними робляться враз
Довгі зливи рядків обважнілих
Рвуться грона думок недоспілих
Недоспіваних, недопочатих
Площиною одною обтятих
Розрахованих чітко по схемі
По працюючій справно системі.
Із чужого, незнаного досвіду
Так чудово римується вдосвіта

У Кременці, при місяці, вночі
скриплять ворота, брязкають ключі
в руїнах замку, у житті уявнім.
Регіни Бони фосфорична тінь,
і голос Ірви, шепіт поколінь,
і шум століть над городищем давнім.

Хоч з тих часів нікого там нема,
та місяць в небі круглий, мов чалма,
і на валах сліди старої злості.
В примарнім сяйві блисне ятаган,
і бризне кров на стіни з давніх ран,
і глухо задзвенять козацькі кості.

Так мало залишилось після них:
пил каменю, іржа мечів старих,
легенда з давнім, нечітким початком.
Та хтозна, як мине цей клятий час,
що після нас, мій брате, після нас,
що після нас залишиться нащадкам?

1986

Мамо моя, вітром битая сивая птахо,
Досить порад, краще дай мені долю нову,
Мамо, невже я, невже я останній невдаха?
Мамо, невже я марно на світі живу?!

Глянь мені в очі, ти бачиш, там пусто, аж свище,
День догорів, листопад заступила зима.
День поза день, і сніги заметуть попелище,
Рік поза рік - і сліду по людині нема.

Кляті думки зводять холодом тіло і душу.
Ніч промайне, знову сонце зимове встає.
Я ще не спав, ще не спав, а вставати вже мушу..
Холодно, мамо, лиш слово зігріє твоє.

І друзі прийдуть, і нам чарку по вінця наллють,
Залишать на плитах, свої ж ледве-ледве пригублять.
І стануть в зажурі, і слово печальне складуть.
Чому за життя нас так міцно, так вірно не люблять?

Бо шана посмертно і слава посмертна ніщо
Для тих. хто в життя вже не вернеться ні на хвилину.
Нащо їм граніту і мармуру холод, нащо?
То людство спокутує перед живими провину.

Та все ж упадемо на сотні, мільйони колін,
щоб погляд відсутніх очей зверху падав і нас зігрівав.
І все ж покладемо жоржин і ромашок уклін
До тих, хто так ніжно любив нас, хоч зовсім не знав.

1989

(А)
Не в позі щастя,
але між 69 і 96
виберу першу...

(Б)
За мною в постіль.
Ей, you! Постіль за мною...
Шо за мимоход?

(В)
Закляк чекати.
- Зеню, наставляй ногу,
захоккав Сірко.

7 Лютого 2008

Зазирають в вікно
пальці кленів в намисті…
дощ сьогодні у місті.

На бруківці сліди
молоко, як відлуння туману…
у німому провулку ранок.

Ніч підборами тіні мережить,
прокинувсь годинник на брамі,
небо очі заплакано-сині
під туман заховало ранній.

Ніч розщілиною
в ногах

волого

відкриваю себе до болю
та бракує
і сил і волі

на одинці між трав
по ранковій росі
в намисті та босі
а й досі

вітер під зорями носить…

Вкриті попелом снів
світанково-розхристані вії

божевільні

аромат степу й трав
пелериною ліг
біля зрошених ніг
тіней двох
що у сповіді шукали ночі

очі в очі

Ховаєш посмішку

у шкарпетку
з протягами
на все небо

на чорний день

а та
вгризається
в душу

і душить
риторичністтю

попелом обпалених думок
сліди твої у вирій
проростають

крилами

та німбом у калюжах.

Ти лиши мені ранок, надію на спокій і тишу,
У погоні за вітром зносилися крила душі,
Назбирала добра, але втратила все-таки більше,
Та і те, що надбала - вартує мізерні гроші.

Півжиття чи півкроку? - Назад оглянутися страшно, -
Із образ і провин заплітався терновий вінець,
А коли на шляху зустрічалась невинна ромашка,
Я її обривала, питавши, чи люблять мене.

Всі дари за любов і любов, як найбільший дарунок -
Круговерть, кругоплоть... Та і зрештою - замкнений круг.
Ти лиши мені, Боже, цей ранок чи дай мені трунок,
Як надію на спокій і тишу із підписом "Друг".

Холодне ліжко і душа.
Замерзла постать близ вікна.
Холодні руки, ти і я.
Мовчання,тиша і журба.
Самотня стомлена
Зоря загине тихо,як і я.
Закриють вікна небеса.
Кругом блаженне забуття,
Даремні спогади життя.
Іди, мене вже тут нема.

Жовте листя увірвалось
Осінню в моє вікно,
Скрипка сльозами умилась -
Пригадала, що було.
Ноти я давно згубила -
Грає скрипка навмання.
Тільки в серці тихо-тихо
Плаче музика твоя...

Ви, за потреби, зупиняли снігопади?
Привчали ожеледицю до ніг?
Тайфунів Ви приймаєте паради?
Змиваєте дощами пил з доріг?

Ви вгамували хоч один торнадо?
Ви перенесли на Волинь Ельбрус?
Можливо, запросили щиро й радо
До себе в гості дружній землетрус?

Якщо на ці незвичні запитання
Відповісте одноманітним “Ні!”,
То Ви – не Бог, і марні сподівання
На право диктувати щось мені!

22 грудня 2003 р.

Розминка

Не в позі щастя?
Підозрілі лінощі
Твої... Вже зрадив?!

Закляк чекати?
І постіль вже зігріта
Тобою, милий?
І... ким ще, любий, ще ким?!
Ревнива, так, де й правди діти...:(

За мною в постіль,
Немов у ту маршрутку -
Й діловито так!...:)

Основні вправи

За мною в постіль –
Відчинені всі вікна! -
Місяць перетік.
Яке ж на смак це срібло?
Осяяна – чекаю...

Закляк чекати,
А водоспад вже поруч -
Руку простягни!
Тож простягни, коханий,
Без тебе я не дійду...

За мною в постіль
Пірнув, немов у море:
Я - рибка, любий,
Руками не впіймаєш!
Рибалко, де ж твій гачок?!

«Не в позі щастя...»
Кобітами з резини
Вже мариш, любий?

Відновлюємо дихання

Закляк чекати -
Світанок за хвилину:
Ось зорі, люба,
Без остраху лови їх!...
Самотньо падають вниз...

- Не в позі щастя ...
- Повіджимався й досить?!
- Ми ж не на арені...

За мною в постіль?
Я щось не зрозуміла:
А ванна, кухня,
А вітальня, врешті решт?!
Лише розминка?!:Р

(А)
Не в позі щастя
Відпустять хмари небо
Дощу не буде
Ще крига та не скресла
В природі кругообіг

(Б)
Закляк чекати
В лоні твоїх обітниць
Вітру спокуси
Повторення не треба
Камасутра згоріла

(С)
За мною в постіль
По дорозі до неї
Гречане поле

Шелест каштанів
В рідному місті.
Бистрина синього Дністра,
Смак баштанів
Серед степу синього -
Все це ввібрала:
Ніжна, ласкава-
Мова рідна моя.

Безсмертний Шевченко
Із неї віночок сплітав,
Франко у граніті скріпив,
Тичина корунку змережив.
Івасюк в руті прославив.

И чёрных клавиш грусть,
................и белых клавиш нежность
Впиши в свой нотный стан,
................маэстро-неизбежность,
Бессонницу любви,
................прощенья мёд гречишный,
Излучины реки
................упрёк почти неслышный,
Ромашек сарафан
................на голом теле лета,
И страхи по ночам,
................и жажду света, Света...
По нотам пробегу,
................совсем не зная броду,
Играй Судьбу, играй,
................замедли только коду

Моїй кухні...
Я знаю, ты скучала без меня,
Но я примчался – трезвый и свободный.
Давай устроим на подмостках дня
Междусобойчик звано-бутербродный,
Ведь знаю – ты скучала без меня…

И ты не злись, и глупо не ревнуй.
Весь мир – бардак, все бабы… любят Вовку.
Ты лучше вспомни робкий поцелуй
В твою слегка остывшую духовку.
Так что не злись и глупо не ревнуй…

Пусть лучше так – за окнами туман,
Висит Мак-Дак с осоловелым взглядом,
Сидят друзья, еще никто не пьян,
Но «Арктику» уже завозят на дом…
Пусть лучше так – за окнами туман…

Я утром выйду, растворюсь в толпе
Насиловать свой охмелевший разум
И, может быть, забуду о тебе –
А ты смахни слезу с дверного глаза,
Ведь не совсем я растворюсь в толпе…

Пусть лучше дверь на счастье щелкнет мне
И я вернусь сквозь беды, снег и воду,
И мы с тобой повоем при луне
Под тихую бесшумную погоду -
И снова дверь на счастье щелкнет мне…
2000 р.

Вся давно вже впорана робота,
За вікном зимова довга ніч.
По кутках ховається дрімота,
Але сон ніяк не йде до віч.
Серце в грудях стука лунко-лунко,
Тишина і спокій на землі.
Хрещики лягають візерунком
В рушника на білому крилі.
Тихій пісні простору замало,
Не спинити лет її стрімкий, –
Це моя тридцятирічна мама
Вишиває птахи-рушники.
А птахам у вирій відлітати,
Хай-но тільки дочки підростуть.
Споконвіку рушники крилаті
Осявали доням шлюбну путь.
Вже й мені давно минуло тридцять,
Хвилями відхлинули роки.
...Найтепліший спогад із дитинства–
Мама вишиває рушники...

Свої янгольські крила
згортаєш човником долі.
Надовго?

Своїх рук милосердя
складеш парасолькою тиші.
Навіщо?

Хтось повірить.
Хтось звикне.
А вітер холодний не спить.

***
виклик

не в позі щастя!
не мудруй, коли мила
у млосній позі

закляк чекати -
доки встанеш, мов сонце…
прокинься, друже!

за мною в постіль
заскочить самурай-сан
прудким гепардом
вважай, не антилопа -
дика кішка чекає

за мною в постіль,
як на темне дно морське,
пірнеш у млості
мене смертельно палко
залоскочи, русалко!..

за мною в постіль
ти привів іншу гейшу??
свистить катана…

***
високе

не в позі щастя
не фізкультура в ліжку
а пісня двох тіл

за мною в постіль
ти вляглася спокійно
жінка-Фудзіяма

***
чекання (сучасне)

закляк чекати
маршрутки в час вечірній
не спи кохана!..

закляк чекати
зарплату лічить жінка
чи заслужив я?..

закляк чекати
в такій незручній позі
бо твій самурай
так невчасно вернувся -
вигнанець на балконі

Як нелегко жити в світі—
Світ недосконалий!
"Все найліпше—тільки дітям!"—
Так нам обіцяли?
Це для нас псують довкілля,
Як смітник планета?
Це для нас готують зілля
З маку чи з таблеток?
Це для нас завжди доволі
Жуйок синтетичних
І навалом алкоголю
В пляшках симпатичних?
Це для немовлят завозять
В пачках діатез?
"Секонд хенд" нехай всі носять?
SOS!


Кажуть, що озон зникає -
Це хіба життя?!
То дитинство теж чекає
Шлях у небуття?!
Екологію вивчаєм
В школі і в житті,
Хімію ми також знаєм -
По питній воді!
Мєндєлєєва табличка -
Вся у ній!
А ми п'ємо цю водичку -
Боже мій!
На нукліди не зважаєм,
Звикли до АЕС!
В душах цезій відчуваєм -
SOS!

Так, дитинства дні чудові! -
Вищий клас!
Тільки - почуття любові
Не для нас?
Ми бажаєм небагато
Для дітей:
Лиш тепла від мами й тата,
Від людей!
Але ж небезпечно жити -
Вибухи у місті!
В бізнесової "еліти"
Плани особисті?!
І у фільмах що ми бачим -
Вбивства, секс?!
Сміємося, а не плачем -
SOS!

1997

Молочне сонце у зморшках полів.
Я йду. Я творю вЕсну раніше,
уже з середини тягну струну до землі,
та дух ховаю на потай десь глибше.

Кидаюсь природі назустріч, свідомо даюсь
поранити серце холодним коричневим лісом,
як враннішньо радо потяг начистить свою колію,
так я пробуджену виграню пісню.

Пігмаліон, я твоя Галатея,
Покірна глина у руках митця,
Вогнем палаю в серці Прометея,
Молитвою зросту в вустах ченця.

Пігмаліон, я твоя Галатея,
Ліпи ж мене, знімай лекала
Із зірки – я твоя Кассіопея,
Себе в собі давно плекала.

Пігмаліон, я твоя Галатея,
Чого ж чекаєш в сутінках весни?
Ти мій Ясон, а я твоя Медея,
Ліпи ж мене, ліпи і не засни!

Пігмаліон, я твоя Галатея –
Засохла глина на твоїх руках,
Незвідана тобою Одіссея,
Я подих вітру на твоїх губах!

Діоптрії твоєї сліпоти
Не вилікує жодна терапія -
Розгледів би хоч літо серед злив!
Доводити тобі уже несила
Пахучу синь осінньо-спілих слив.
Громи і співи, тінь старого дуба
Ховала нас від дійсності дощу...
Для чого? Щоб цідити через зуби
Слова відпущення?
Коли ж не залишу?

Що буде?
Може, ти одягнеш шкельця?
Закриєш очі? Голову в пісок?
І хтось таки зів’є тобі кубельце,
Народить двійко файних діточок.
Люби себе сліпим, навіщо сливи,
Коли у серці вічний полонез?
Мені мабуть таки забракне сили –
На плечі давить вся вага небес -

Це нетто правди,
Брутто почуттів.
Беру тебе на вістря гострих слів,
Сама в собі не викликаючи довіри,
Та не до правди вже мені і не до міри –
Мій час обмежений падінням стиглих слив...

На майбутнє: хто б знав,
що Харон не бере хабарів ні від кого?!
...У минучість буття
вірять лиш фаталісти і кулі, -
Ми ж завчили – на дотик! -
Чим кома різниться від коми,
І що час прибуття -
Це умовність у нашій півкулі...

А минуле мовчить
Нам у спину відлуннями кроків з порогу...
Ще одне відкриття:
Від близьких і не дуже знайомих,
В нагороду за ночі
І дні без похмільних синдромів,
Дістаєм за життя
Атрофію душі й переломи...

Флейта мовчить. Цигаркові поля.
Не спинить ніхто і не захистить.
Мені просто самотньо...
На рожевих листках березневі ессе.
Як горлянку заточує п'яний напій.
І бринить кров туга всередині
не зовсім природньо...
Подивися мій друг у плетиво ліній
долоні.
В жовті стіни, що їх перезають
розсіяні вікна
і тіні - то люди.
Ти бачиш щось схоже, якийсь символізм,
що не тільки сьогодні,
а завжди тобі якось краще, ніж іншим помітний.
Як любити життя й відсікати любов як залежність?
А гармонія...треба творити і вічний спокій.
Ліс нетривожний примхливий тебе не встежить.
Поки не зробиш боляче йому. Поки...

І обійнялася я із самотністю,
Ганебно знаючи все про утому,
В тобі блукала я серцем навпомацки,
А ти – відмовив.

І хлипко падав кришталь ображаючи,
І стріли разили пальці до крові,
І завмирали слова затихаючи,
Неначе в змові.

Збирала рештки себе для загоєння,
Скидала сльози у річку зимову,
Хотіла вдячно знайти заспокоєння,
Та я не зможу.

Лежу на відстані спису покірності,
Невже ця річ називається вірністю?
Та я не стану рукою свавільності,
І не покину…

Добрий день Буковина
Серет, верби милі.
Я проніс вас у серці
По життєві ниві.


У барвінку мені снилась
Буковино мила:
Квітами оповита,
Калиною цвіла.

Запах м’яти, чорнобривців
Я проніс ваш цвіт
І без теби в другім краю
Іншій був світ.
1987р