Була таємниця
На світі одна,
Лише для Богів
Відома вона,
І цю таємницю
Я людям відкрив,
Ненависть та кару
Я заслужив.

Вітер піднявся
Сховатись за хмари,
Надії немає
Мене покаракли,
Безжальні Боги
Створили примару,
Тепер я на віки
Покою немаю ( або (Збиратиму тару).

Ломаються двері,
Розбиваються вікна,
Земля тікає с-під ніг,
Я лечу зі швидкістю світла

О Боже звільни від вогню!!!!
Якщо є на те твоя ласка,
Я горю, я горю, я горю,
Я лечу зі швидкістю світла


Я лечу без повітря,
Повітря немає,
Повітря згорає в вогні,
А позаду, позаду
Море друзяк
Та гори брехні

Изнеможён и не могу свечу задуть.
Поэзии, вы – россыпи златые.
Душа, как пальцы расплескавшуюся ртуть,
старается собрать слова живые.

Взрыхлённый белый чернозём бумаги свят.
О, Вдохновение, подольше будь со мной.
Ведь окончания над рифмами парят,
как чайки над взволнованной водой…

Я бачу
Лиш Біле і темне,
З тобою
І без тебе,
Я бачу
Тих самих людей
Кожен день,
Шукаючи втіхи

А завтра,
Все буде як вчора,
Сьогодні,
Та тижні тому,
Я піду
За хмари за гори,
В нікуди
ШУКАЮЧИ ВТІХИ

Сьогодні сузір'я
На мене впливають,
Сьогодні всі планети
Як карти лягають,
Я стомився вже неможу
Чекати пори ,
Коли збираються на полі
Чорні коти.

І тут вибігає
Мущина в халаті
І сотні котів
Слідом за ним.

І це місце тепер
Стає небезпечним,
Білі стіни кімнати
Такі недоречні,
Я почув твій прихід
Мій великий господар ,
Я лежу на столі -
Мій останній спогад:

І тут медсестра ,
Шалена яка,
Мене заспокоїть,
Душу проколить.

Зелень забути зимою,
Назавжди позбутись
Віри в знамення
І одноразовість голок,
Грізні розмови про
Різнобічну трикутність
І про завершення ліній
У недовершених колах.
Цій круговерті
Не вистача заметілі,
Зримих законів про
Незнищенність матерій…
Знову зупинка.
Дзвінко луна затремтіла
У коридорах сонних
зимових артерій…

В цьому світі не так все , а навпаки
Іде дощ не із хмар , з низу й догори
Тут вода не тече, бо навкруги асфальт
Чорно-білі ліси, металевий гай
Сірий натовп людей, сивий погляд в них
Днем обпалений зір, ніччю cхований крик
До небес полетиш, після всіх життів
Та відбившись від них стрімголов у низ
І висять на землі стада диких душ,
Їх не видно лиця, та не сприймають на слух
Всі закриті у клітці, мертві і живі
Сріблом сковані грати на осі Землі
І небачив я раю, пекла? - ще незнаю
Якщо це було пекло, то б хотів до раю

Молись і проси
Щоб стати собою,
На світі тобі
Не знайти вже покою,
І навіть в думках
Хтось ходить довкола,
Я це вже бачив, це - є ПАРАНОЯ

Кричи і тікай
Вони за спиною,
Вітдай почуття
Поділися зі мною,
Сховайся подалі
Спитай себе-
"Хто Я ",
Ти є ніхто,
А це твоя доля
ПАРАНОЯ

Вічності мить, хвилина бажання,
Життя - це ніщо, одні лиш блукання,
Пора за порою , проходять над нами,
Ми тут одні, лиш зорі із нами.

Дивна турбота в повітрі витає
Час зупинивася слів більше немає,
Ніч нам дарує останній світанок
Прийди й розіпни мене на останок.

Шалено щось стукає в мене у скроні-
Це серце моє у смерті в долонях,
Зіжавши його, вона тихо скаже -
"Життя - це ніщо" і вічність покаже.

Над містом дощ.
Ні краю, ні кінця.
У шибку з сумом виглядають квіти.
До них ще вчора вітер залицявсь,
а вже сьогодні –
десь кружля над світом.
Танцює дощ.
А що йому робить?
У нього теж є місія і мрія –
послухай, тільки,
зупинись на мить…
і, може, вперше
ти дощу зрадієш.
Він ходить містом,
як поважний гість.
Він до дерев торкається руками.
І під вікном стає на повний зріст,
цілує шибки вогкими губами.
Звичайний дощ.
Ні краю, ні кінця.
Але у ньому є чогось такого…
А те, що місту він не до лиця –
то вигадка все
розуму людського.

*
Нам важко приховати похіп
Буде,
Коли залишимося вдвох.
Бо вже
Це видно, як з'являємось на люди.

Шкребуться на душі коти:
Чому мені фігово?
Куди б від пам’яті втекти –
Не повернутись знову?

Стирати рік, стирати два,
Стирати без упину…
Коли б забула голова
Про все на півгодини?

А ніч мовчить, мовчить, мовчить,
Холодна і велика.
Непросто думати вночі,
Усе відлунить криком.

Ніскільки днів нізвідки йти,
Потрапити в нікуди…
Шкребуться на душі коти,
А розбивають – люди.

Букви із часом стерті,
Змінилося золото в бляху.
Ти не боїшся смерті?
Вона – лиш частина шляху.

Сонце не світить в очі,
Їх до світанку закрито.
Ти не боїшся ночі?
Вона – це частина світла.

Швидко скінчилася пісня,
Вичерпала весь свій статок.
Ти ж кінця не боїшся?
Кінець – це новий початок.

Старе повертається знову –
Побачиш мене у комусь.
Ти не боїшся зову?
Зову мого в твій помисл?

Ти кров мою бери. Я дозволяю.
Мені не страшно зовсім вже, повір.
Я крила свої чорні розправляю
Над ніччю, де ім’я мені – вампір.

Я сам-один у цій вишневій ночі
На місяць вию, слухаю вовків.
І я тобі не день новий пророчу –
Пророчу ніч нову, без снів.

Ми сидимо з тобою на руїнах світла:
Я – там, ти – тут, а зараз разом ми.
Ця ніч страшна, та ти усе ж розквітла –
Тепер усе моє єство візьми.

Коли є ніч, мені не треба раю;
Думки лягають кров’ю на папір.
Я крила свої чорні розправляю
Над ніччю, де ім’я моє – вампір.

Я тут, де тиша тепло спить,
Де вже ніхто не скаже слова.
Замовкла й зупинилась мить
І я не повернуся знову…

Твої листи до мене не дійдуть –
І заросли дороги воскові…
Бо, хто пішов, тих відпусти й забудь, -
Твій абонент не в зоні доступу.

Я був колись, і назавжди застиг –
Тепер немає сенсу плакати.
Мої рядки лишились серед тих,
Для кого сльози – на граніті знаками.

Давайте стрибнемо з балкона –
Тіло з тілом:
На це немає заборони,
Наше ж діло!

Краще вип’ємо текіли
І помремо…
Все-таки це наше діло
Чи проблема?..

Може, переріжем вени
Тихо в ванній
Чи помремо від гангрени
Ранком раннім?

Наковтаємось снодійних
І – заснемо...
Від живих тоді до вільних
Перейдемо.

Чи в петлі знайдемо спокій
Недопитий?
Нам же по шістнадцять років –
Нащо жити?

Вже стільки слів відкинуто в нікуди,
Думок прописано вчорашнім днем…
Куди ідуть такі подібні люди
І ми куди ідем?

Паперу скільки списано даремно
Гірляндами несказаних в тупик?
А скільки снів розбризкалось натемно?
Я так до цього звик…

Та не заявлено в потрібний час про себе,
Не зроблено таких важливих справ…
Куди поділося невинне небо?
І я куди упав?

Весна пускає вогкі щупальця
У змерзлі груди вишні.
Чи це від свіжості так чудиться,
Чи пожалів Всевишній?

Нарешті усміхнувся градусник,
І справдились прогнози,
Дороги знов простерлись радісно,
Забувши про морози.

Відігнана, та не забулася
Зима про рецидиви…
І знов накрила димні вулиці
Розхристано, ревниво.

Тепло обов’язково вигляне
З-за хмар кудлато-сірих!
Сьогодні ж, кимось хитро вирване,
Зійде мутне сузір’я.

А завтра день на трохи виросте,
І буде зовсім живо.
Прокинеться весна обривиста
Нерукотворним дивом.

Зникали рефлекси, кричали інстинкти…
Дзвони мені, де ти, скажи мені, з ким ти?

Додому нульовий, лякають дощами;
Заховуй-приховуй – завалим екзамен.

Бери все, що хочеш: я бідний – два бали!
Мої чорні очі нечесними стали.

Розслабся – все кльово, бувають моменти!
Додому ж нульовий, скажи мені, де ти?

Не вміємо разом – якесь божевілля…
Ти будеш алмазом, я стану вугіллям:

Під шкіру слабинки по чорному білим;
Забудь про інстинкти, ми ж цього хотіли!

Ліси репутацій, болото стандартів –
Забудь і кидайся, все тільки на старті:

Затріпані шмотки і вічні дилеми…
Свої клацай кнопки, пиши комусь, де ми!

«Кому цей вінок?» – «Тобі
Й твоєму сусіду – Богу.» –
« Я щось не зробив?» – «Зробив…» –
« Чи не пропустив нічого?»

За ким ти ридаєш? Стій!
Мені від сльози так гірко…
Я теж танув в милях мрій,
Моя десь горіла зірка;

Я йшов, я творив, я жив!
Доверху летів щосили –
Безстрашним був мій порив,
Але – зупинились жили…

« Який завтра день?» – « Четвер.» –
« А місяць?» – « Не знаю… Квітень…»
Я вчора, мабуть, помер,
Сьогодні так хочу жити!..

Десятки чужих могил,
Комусь зрозумілі дати…
На пам'яті буде – пил:
Забути – і знов згадати…

Забудеш мене! Забудь!
Я був не святий, а грішник!
З двохсот кам’яних погрудь
Ти тут не віднайдеш – лишнє!

За те, що мовчу – прости:
В землі не почути звуків!
Мій поверх давно пустий.
Мої захололи руки…

Цікаві люди мешкають в Карпатах!
Гірську стежину називають «плай»,
В трембіти дують часто і багато,
А водоспад для них – це «водограй»!

Не менш цікаві люди на Поліссі,
В них на горищах мацики висять,
Живуть в болоті або на узліссі,
А діток в сім’ях, щонайменше, п’ять!

На сході люди теж живуть цікаві:
Ідуть під землю, коли ми спимо,
Вугілля добувають там у лаві,
А ми на лаві з вами – сидимо!

На півдні люди теж оригінальні:
Замість води в них молоде вино,
Не треба ні заводу, ні копальні –
Там море, і годує всіх воно!

Такі ми – і гуртом, і поодинці,
Серйозні та кумедні водночас,
Гуртуймося, усі ж ми – українці,
І доля буде доброю до нас!

5.01.08

Мене немає у житті!
Життя в мені — таки оце існує!
Кров імпульсивно циркулює,
горить огнями вогнено в душі!

В мені немає ідеалу,
Структури певної, закону.
Душа і плоть моя до скону
сповідує нерівну сталу.

Бо то ж моє життя - в мені,
у моїй думці послідовній,
в душі моїй достатньо повній,
на неосяжній глибині...

А Ваше? Де воно, життя?
Мабуть що також у скарбнúці
- це власність вічної ключнúці,
ім'я якої є душа!

Когда-то радость
Изливая щедро,
Была ты девушка – весна,

Прекрасною ромашкой,
В лучистом свете весело
Кружилась в танце лёгком,

Красавицей,
Глазами ангела смотрела
В мир счастья дивный,
Широкой чистоты,

Где крылья радости
В объятиях безбрежных,
Раскрывала нежно,
В мечтах девичьих
Красота природы …

Но вот, с небес далёких
Странствий бесконечных,
Прозрачными ладонями
Тебя коснулось лето,

Тёплыми устами
Целовало юность,
Шептало тайные
Слова стыдливо,

Трепетно вторгалось
Дрожью, неизведанных
И сладких ощущений в тело,

И первые ростки
Любви несмелой,
Тянулись жадно к солнцу,
Испить напиток жгучий,

Обжигаясь,
В объятиях сжимая
Радости дары,
Невесты огненной
Переживаний острых,

И сердца боль,
Почуяв душу рядом,
В глубины самости
Проникла сокровенно,

Раскрывши тайну знаний,
Прочного покоя,
Стеною нерушимых чувств
Покрыло тело
От ощущений жизни спрятав;

Взгляд осенний,
Из глаз твоих стремится,
Убить настойчивость тревог
Решительно и верно,

Сердца ровность
Растворяет чувства,
Покрываясь льдом
Далёкого экстаза
Мысли безупречной,
И тайной чистоты,
В ладонях мудрости
Хранишь надёжно ты
Прикосновение
Зимы холодной …

***

Пам’ятай аби не забути свої печатки свої кордони
До пам’яті тіла до похоті плоті
Від останньої зустрічі до останнього звуку
Пам’ятай аби не забути…

Виходиш ідеш і якось все далі кидає на спину вчорашніх доріг
Ти пам’ятаєш те що блукало з тобою холодним містом
Що зустрічало з тобою осінь…
Що проваджало з тобою подих
На папері на сторінках романів
Крізь сито власних історій
Якби там не тремтіли губи не ховались сльози
Ти пам’ятаєш ти пам’ятаєш аби не забути

Ти грай у шахи своїм коханням
Вишивай хрестиком на своїй спині
Лишай у попільниці недопалки свогого серця
Заради пам’яті свого бруду

Розмови лишаються на долонях ;
«Привіт давно не бачились
Як твоє тіло
Чи торкаються тебе холодні вуста кохання
Чи пестять тебе шовкові руки зради…»

Коли прогнози погоди сповіщають
«Південо-східний 7 – 12 за секунду…»
У такт вистукує тіло
Сіпає кожна клітину
Вітер пестить твоє обличчя
Твоє русяве волосся куйовдить його свідомість

Голос що виїдає сили
Що знищує залишки сили
По стільникових мережах
Повторює:
Пам’ятай аби не забути свої печатки свої кордони
По старих запилених фото…

Більше ніж можу випити я
Більше ніж море пустих берегів
До яких не доходять кораблі
З звістками прогнозів погод
Можливо саме туди
Так саме туди
Він відправляв телеграми і бандеролі
Коли починались свята
Саме туди намагався у касах придбати квитки
На осатаній пароплав що йшов по гладі Дніпра

І кожного разу каси йому повторювали
Мужчина ви поїхали дахом!
Місця такого немає на світових магестралях
Такі гавані відсутні у всіх морях у всіх океанах.
Вони відсутні й у нашій державі
Переглядаючись відповідали касири

Він розгублено блимав очима
Виймав з кишені свої нотатки
Читав відправлені листи відправлені телеграми
На яких були відсутні адреси
Так само як і відсутні імена і географічні назви

Гуляючи на одній з вечірок
Я дізнався що все-таки він пішов пішки саме туди
Так саме туди
Куди він відправляв телеграми і бандеролі
Саме туди куди не доходять кораблі
Саме в ті місця які відсутні у всіх морях на всіх магістралях

Хоча знаєш чувак байдуже що ці місця відсутні на картах
Байдуже що я туди не потраплю з вокзалів байдуже.
Ті місця живуть в моїм серці.
Ті місця мої світлі спогади
Мої останні кольорові фото
вирізані
Тупими лезами душогубів
Розказував він підчас нашої останньої зустрічі

Омана прохожого погляду лягає на твоє чорне пальто
Між останніх новин лягає твоя особистість
У прірву котиться дійсність
Все просто ввійшло у звичку
Присутня система світового арт бачення
Ховається у міських закутках
Ти казав що бачив в канаві анархію
Забиту ногами папером порізану
Зв’язану національним нью хаусом
Ти сидів з нею прикурював їй папіросу
З потилиці витирав її чорну кров
Ти бачив як анархія плакала
Ти бачив як її сльози капали у чорну землю
Після з грунтів пролазили кольорові гриби
Ти плакав з нею нервово прикурював сигарету
На твоїх руках залишились шрами
У твоїх словах присутні образи
У хомосапієнс наступна пасія
Анархію вбито анархію знищено

Не відомим художником намальовані піктограми
Забутим писарем написані шкіряні скрижалі
Усе забувається з часом намальоване вписане створене
Смерть бере у аренду світові досягнення
Смерть відкорковує вина
Пускає по жилах залишок сили

По колу обертається всесвіт лягає на вишиту скатертину спокій
Анархія житиме в кожнім анархія в супереч смерті
Анархія в серці
Анархія в тілі кожного ранку коли ти крокуєш на варту
Анархія там де ти засинаєш
Прокидаючись п’єш холодний чай не зволікаєш
Тікаєш біжиш наздоганяєш
Анархія в поклику жити
Анархія жива
За анархію хочеться жити

Коли анархія витирала лоба
Наспівувала щось на зразок такого
Спи солодко друже спи в супереч всьому
Феєрія жити стоїть біля дому
Спи солодко друже живи як в останнє
Я поруч я як бажання
Армії роти скляні ешалони
Присмак аскоми присмак свободи
Життя по долоні кохання у скроні
Я як вино вбиваюся в грони


По колу обертається всесвіт лягає на вишиту скатертину спокій
Анархія житиме в кожнім анархія в супереч смерті

Тимчасові клейноди між рядків у клітинку
Нестримно лягають під тишу довершеності
Нестримний треш під залишок морфію
Від політичних стрибків аж до залежності

Ми бачили з тобою усе з висоти
Кожного дня коли підіймались на дах
Коли ковтали в підвалах залишки морфію
Ми були я як вітер у порожніх провулках

Ми з тобою лишали сліди на стінах висоток
Проводжали у вирій останні ключі гусей
Тремтіли від втрати ковтаючи залишки морфію
Мішали в палітрах єлоу на грей

Ніхто не постукав у двері коли ти лишився сам
На дахах самотніх будівель
І дозою морфію у руках

Ніхто не відчує втрати ніхто не налиє в борг
Залишається тільки тиша
І залишок морфію у скалічених ног

За розкладом о третій ночі підуть електрички на Польщу
Набиті не розтаможеним товаром з китаю
Десь на поділлі розпочнеться жовтневий дощ
І я наливши чашку грузинського чаю
Буду вирощувати гашиш

Лунатиме музика сходу стоятиме темна цнота
Коли ти підеш по наших містах
Наче червоно армійська визвольна рота
Витираючи молоко на наших вустах
Ти розпочнеш зі сходу бомбити промислові міста
Заливаючи в наші глотки етиловий спирт…

По вулицях йтимуть місцеві бродяги
Нібито воїни ближнього бою
Час від часу витимуть місцеві собаки
Порсаючись в купі нашого гною
Нашого з тобою друже демократичного гною
Що в’ївся в наші з тобою життя
Що схожий на купу сміття
Що прилипає намов тротуарна гумка
До новеньких кросівок найк

Свіжі прогнози погоди
Можливо йтиме дощ
Вариться в нашій країні влада
Наче російський борщ

Швидко збігаючи по сходах тікаючи від свідомості
ховаючись за брутальними газетними заголовками
ковтаючи аскому на зубах від свіжого повітря мраморного мовчання
ти не спіймаєш свій час за зябри коли вперто лупитемеш холодні стіни
чекаючи на перезапуск системи
тебе не відшукають в снігах крижаної самотності
твій штрих код зітреться з записів усвідомлення
тритина твоїх знайомих сидить на системі психоделіків
інша тритина ковтає етніку
а ті що залишились по волі з’їжджають з глузду від своєї депресивної закоханості
лишається тільки тиша
ти і твоя порожня фляга пафосного алкогольного камотозу
який тобі впарив місцевий барига на здачу
на згадку
фото і плівка домашнього відео
розбитий посуд після воскресіння христового
і свідомість закоркована у портвейні шкільному
з штрихкодом успіху 777 гарантом першості
вічної молодості….
Молодість – розсипаний по підлозі гашиш, піктограми у ЖЖ «ми житимемо вічно»
Порожні очі закоханості примхливий польот безглуздості
Марні надії на покращення блядського виміру руху бадьорості
А знаєш що най прикольніше
Молодість це те що не ляже з тобою у домовину
Те що буде жити вічно як у твоїх піктограмахз ЖЖ
Бо знаєш смерть і старість це синоніми споріднені часом пророки
Які не засекречують свого приходу не сіють з майдану просом
Не викликають тебе на дуель з тероризмом реальності
Годуючи своїх обезголовлених риб у присутності морока І світового страху…
І може хтось ще колись пригадає вірус СНІДу у своїх промовах
Не розкриваючи нам абревіатури «свідоме нищення індивідуальності»
Поволі вийти з темряви на прощання з дійсністю
Закурити останню папіросу «Біламору»
Й чекати
Свідомого самознищення

(блакитним очам з свідомої пам’яті присвячую……….. )
Нас заб’ють до низу промовами влучними
Кисень поділять на грами брутальності
Вдячності?
Їжачок
Лелеки не знають дороги до пафосу

На парапеті мрії з ненавистю
Млявістю
Їжачок
Постріл в останню глобальну ідею
В тиші тремтливого дотику
Подиху
Їжачок
Я – на папері з крапками й комами
Рахую копійки до повені
Промені
Їжачок
Ти – біжиш за свідомістю голосу
Проваджаєш люстерком зайчика
М’ячика
Їжачок
Ми – останні покидьки тіні минулого лайно майбутнього
Пророки гламурного армагедону
Само прокльону
Їжачок
Вони – наркомани зеленого кольору
Паперові примари інфляції
Грації
їжачок
Їжачок – то попільниця з недопалками твоїх безсонних ночей
пророкування хаосу з твоїм і моїм позавчора.
Їжачок – то те що ти не зробив чи не зробиш в свідомості
Самореконструкція головна прозора дорога

***
Промови паплюжного дня
Проривають останню надію до вашого вчора
(блискуча промова)
Цвірінькав з ранку пташиний курник
Не позбиравши курчат по осені до комори зради
Не дочекавшись земної наради
Боляче стріляє проміння сонця в діафрагму моєї впертості
Не жалкую я за своїми гріхами бувальщини
Гола дорога – пропита і спадщина
Вітер лукавий гра на цимбалах годинникової стрілки
Казали циклон субглобалізації з Амстердаму
Пророк шукав гашиш а втратив даму
Читай нову програму
На весні…
Зустрічаюсь з оратором слова
Чи проводжаю у вирій натовп гусей
У вісні…
Прометея розп’ятого на узгір’ї – галстена рятує
PR Акція реклама житиме вічно
Смерть є. трагічно…
То що волошок назбирати і на дно до русалок
Годувати з долонь долю
Та приручати голодну волю…

Коли ви дивились на сонце,
І палко кохали любов.
Я був поруч…
Дивився з огидою знов.

Я бачив, як ви лукаво всміхались,
Даруючи один одному гнів.
Я був поруч…
Сміявся з вас декілька днів.

Учора, ви знову літали,
В своїх примарних життях.
Я був поруч…
Я був у чужих лахміттях.

Коли ви, ковтали червоні вина,
Цілуючи морок і біль.
Я був поруч…
Я бачив усю вашу цвіль.

Я бачу і з огидою плююся,
Коли дивлюся на вас.
Так, я зараз сміюся,
Коли дивлюся на вас.
Я з вас жити вчуся
І не можу ступити крок,
Бо з огидою плююся,
Від ваших химерних думок.
Чи алкоголь, чи просто гріх,
Живе на обличчях у вас,
Не бачили ви інших діоріг,
І не знаєте правди час.
Не змінне нічого і ви оповиті,
Співаєте, граєте, ледь живете…
Очі сльозами мої налиті,
Ви ж мене жити вчите…

У небо, у воду, у марево цвіту.
Я лину.
Як заплющую очі,
А коли я їх розкриваю.
Ридаю.
Чи справді живу?
Що буде, що є, що минає.
Чи є?
Чи може мій сон, то реалія часу?
Спокуса вчорашнього дня!
Навмання.
Крокувати у світле майбутнє життя!
Маячня...

У небо, у воду, у марево цвіту.
Я лину.
Як заплющую очі,
А коли я їх розкриваю.
Ридаю.
Чи справді живу?
Що буде, що є, що минає.
Чи є?
Чи може мій сон, то реалія часу?
Спокуса вчорашнього дня!
Навмання.
Крокувати у світле майбутнє життя!
Маячня...

Димар курив у небо, кашляв в ніч.
Пригрів ворону, щоб жилось тепліше.
Того замало, що добром гориш,
Важливо ним запалювати інших.

До мене сміється беззубий собака,
Мов час через шибку.
У руки беру тендітну чорняву скрипку
І граю для нього. Від брови нахмурив, слуха.
І водить повільно, то лівим, то правим вухом.
Лягає на землю. Чекає у гості сусіда
Старого, беззубого, дуже доброго діда.
Він любить його. Старий його хлібом годує,
Щось згадує довго, то гладить, то трохи пліткує.
І так вчотирьох проводимо дні попід небом:
Сусіда і я, і скрипка, і пес сухоребрий
Він плакати вміє, він все відчуває, як люди,
Хоча не живе у палаці, а просто у буді.
І службу несе собачу та дуже сміливу,
І мовчки сумує в осінню холодну зливу,
І лапу навчився давати при привітанні,
І пережив у житті нещасливе кохання,
І бився жорстоко, зализував рани на тілі,
А зараз сидить перед домом, мов дід-посивілий,
Чекає у мисці гарячого свіжого супу…

До мене сміється старий собака беззубий.

Прикро…

Прикро…

Здебільшого сумно і гидко…
Справедливості немає,
І значення цього слова не видко…
А все-таки прикро…
Сформульоване речення формулами.
Здвиг свідомості
я стою на помості…
з циркулярами…
З вікна вулиці не видко.
Мені без тебе, з тобою,
Одним словом, зашвидко…
В пам’яті березневі берези на березі
Величаво каркають,
Розмовляючи з вереснем.
Крик прикрого, гидкого і зашвидкого,
Прикриває видиме руками спритними.

В знайомих якось німець гостював,
І, надивившись, як живуть в нас люди,
В кількох словах усе підсумував:
«У вас ще довго тут ладу не буде…»

Яким важким не було би життя,
Чого б не бракувало нам щоднини,
Перетворить довкілля на сміття? -
Це, вибачте, залежить від людини.

Це наші – «рідні», не з чужих країв,
Свої – знайомі, приятелі, друзі
Жбурляють всюди хто що не доїв –
У парках, скверах або в лісосмузі.

Тут винен не лише менталітет, -
Але батьки, держава, виховання,
Той дядько, що займає кабінет,
Й не виправдав людського сподівання.

Тут винні всі – великі і малі,
Це наша совість й повсякденний клопіт,
Щоб в Україні – в місті і селі
Було не гірше, ніж «у них, в Європі».

Бо нашим обіцянкам і словам
Ніхто у світі більше не повірить,
Якщо в держави хоч і гідний крам,
Але брудні і хата і подвір’я.
2009

…був им у садочку,
Бачив фіалочку,
Хотіла зів’яти, –
Дозвольте полляти…
…..Із примівок на поливальний понеділок
-----------

Фіалочки – мої тремкі сестрички –
Скупали пелюстинки у росі,
Рясній, холодній, аж сріблясто-сизій…
Фіалковою свіжістю пахкою
Благословляє сонце юний ранок…
-----------
Над нами дощик золотий цвіте,
І дощ при сонці краплями іскриться,
Освячуючи всі людські надії,
Даруючи бадьорість і натхнення…

А день звичайний. Просто понеділок.

Надто довго у Бога
просив Любові…
і йому таки згодом вділили кришку.
Жаль лаштунки її були вже не нові,
потерті часом, без лишнього шику,
але як тут поскиглиш,
й на тому дяка,
ще ж не сивий, не вицвілий
під дощем,
ще уп’єшся бажаним…
- незвично якось,
і не те щоб холодно чи в серці щем,
а так ніби прокрався
в чужу господу,
думав втнути витівку лиш на сміх,
а украв по-справжньому…
- не знаєш броду –
залишайся на березі, будь як всі,
не чекай і не думай, зітри бажання,
заливай свої нутрощі ґлеєм рим,
роздратованість мозку і пізня і рання
не дається у затінок серця Ним…

… а тепер пожинай і ґаруй на причастя,
потамовуй спрагу своїх очей
і не думай більше, що спіймане щастя
менше ніж втрачене серце пече.

Рушали пізно. А смеркає рано.
Я вийду і дороги не знайду.
Давно ми позривали всі стоп-крани,
І вітер викидався на ходу.

Прийшла і б'ється стомлена дорога
Об чорні двері відчаю твого.
І я востаннє не скажу нічого -
Прийми від мене лід, а не вогонь.

Не спогади й цілунки, не обійми,
Не пишні квіти, зрощені на зріз...
Хвилину тихо край вікна постіймо -
Ні слів, ні сліз, ні вигуків "на біс".

Не треба смутку, рути чи отрути,
Прощань не треба, довгих і нудних.
Згадаєм ту дорогу, щоб забути.
Квитка нехай розірве провідник...
Зітри мій номер, напиши: я зник.

Я рву на части тишину
И бью сомненья на осколки.
Моя судьба – одна иголка
Еще цела. Неважно сколько
Проблем скопилось вновь ко сну…

Мою бессонницу – весну
Я радо встречу на пороге.
Она придет, найдя дороги,
Стирая страх, дробя тревоги.
Влетит в мой дом, так быть тому…

Я рву на части тишину…
Осколки, склоки… все сначала.
Бежать устал и сил хоть мало,
Пройду этап к любви – финалу,
Чтоб вновь зачать в душе весну…

була ти пташкою співучою,
та не знала, про що співати.
коли стала весною жагучою,
перестала дар мови мати.
стала осінню обідраною -
сперечалася з вітром ти.
лиш зимою, святово вбраною,
ти зуміла себе знайти.

*
Недосипання –
молодих талан.
Та з віком пізнається інша правда:
Безсоння від кохання –
Стан душі.

…а зимой ты обычно бываешь чудесно бледна -
от осеннего кашля до вечной весенней простуды,
и в холодно-небесных глазах королевы Гертруды
отражается бездна, как небо, лишенное дна…
…а зимой ты тиха и почти не бываешь со мной,
это просто понять, но гораздо сложнее смириться,
так отчетливы в зеркале наши фигуры и лица,
что фотограф ослепнет от вспышки… Зимой… А зимой
мне так сложно угадывать полутона и цвета:
в поездах, одурев от жары и противного чая,
я особенно сильно по небу и солнцу скучаю,
черно-белым пятном растекаюсь в чужих городах.
Мы обычно встречаемся в среду на той стороне,
где ветрами сильнее облизано тело столицы.
Эй, фотограф, попробуй, поймай в объектив наши лица,
чтоб хотя бы они отражались на сумрачном дне…

Іду одна я серед ночі,
В безодні неба ніч зорює.
Душа нічого вже не хоче.
Заснула тиша.
Шлях торую.
А місяць наді мною повний,
Чи він пливе, чи плинуть хмари...
Пливе і мій небесний човник…
Та поміж зоряні отари…

Є наказ у заготфірмі
«Роги та копита»,
Що для тих, кому за тридцять
вхід сюди закрито...
Бо, мовляв, погані роги
мають звірі старші,
Та й копита майже збито
у бігах та маршах.
Так велася заготівля,
відтак дуже скоро
Посередицька торгівля
пішла вниз, не вгору.
Бо на складі назбиралось
безліч нестандарту,
З нього виробів не зробш,
бо бракує гарту...
.......................................................................
Та чомусь висить об’ява
на дверях ще й досі:
Тих, кому вже є за тридцять,
«Ласкаво НЕ просять!»

Горлає пісню зозулястий півень,
Виспівує про вранішню зорю.
Шулікою тіка від його співу,
Нічна імла; я сон переборю.
На ганок вийду, потягнусь, в дитинство,
Город весняний проситься руки.
Стрічає День Саджань, без судочинства,
Вже вслід іду за коником баским.
Земля холодна й тепла одночасно,
І пестить борона її ріллю.
Нехай росте, та поливає вчасно,
Дощик, в обід борщик я підсолю...
І мати, молока нам доливати,
Ще теплого; в родині всі зійшлись.
Люблю весну і наш город саджати,
З малого. Всі ми там були колись...
весна 2002р.

Розкидали гній по городу –
озолотили землю…

Зорали, неначе Русь перехрестили…

А в кошиках картопля хрестилася ключками.
І, навіть, було чутно, як бульба, що закопана в ямках,
читала паросляні молитви про Дощ,
мов православні в храмі…
А Сапи, мов чорниці, стояли набожно в кутку
і дихали залізно в тишу,
аж поки не поприходили Граблі:
дзвінкі, веселі, жартівливі, гомінкі, бо наробилися…
Але, коли зайшли Лопати…

Все знаряддя припало Лопатам до ніг:
цілувало-мантачило,
мішкуватими відро-обіймами пригортало,
банякувато велосипедилось – нарешті, свято….
– Город – воскрес!
– Воістину Життя!

Щось так тяжко прокидатися
Коли є ти біля мене
І не хочеться втрачати
Смак тепла твого ні на хвилину
Ти скажи мені коханий
Що сьогодні сталося між нами
Нічого сказати
Де життя
Воно вселилось
І впускає корені у вись
Сон мій ти
Весна щоразу тільки посміхнись
І не варто забувати
Все що було все що буде
Бо не так тут просто все
Пірнати вгору разом
І літати до безтями
Від солодких поцілунків
Бо життя таке прекрасне
Що давай літати
Світло першого проміння
Бавиться у тебе на щоці
Скільки часу вже минуло
А мені все більш здається
Що безкраї твої милі рідні оченята
Взяли у полон
Можна в них топитись вічно
Не треба тут шукати запитань
Не треба навмання складати відповідь
Бо мозаїка кохання
То є справа двох
І не треба поспішати
все нехай іде само собою
тільки час від часу
загадай свої бажання
і як добре що у мене є ти
дні бувають чорно білі
інколи такі рожеві
а ось ти то є щось інше
ти то суміші історій
ти то вітер ти то спокій
осінь випала своїм
різнокольоровим листям
а букети жовтого як сонце
розкажи мені свої листи
що щоразу перед сном
посилаєш в нікуди
скільки треба ще зробити
але то усе пусте
бо буває страшно
коли щось йде не так
дощ містично змив сумні рядки
і змішавши фарби кольори любові
склав нові рядки
ту мелодію кохання
стукіт крапель по вікні
він складав для нас з тобою
бо для кожних пар
підбирає нові поєднання нот
обніми мене ти швидше
хочу так