Арканзас переміг;
етажерка; Плєханов, архаїка;
божевільна зима спростувала своє амплуа;
на задвірках імперії сіла в грязюку романтика;
голова попливла – колуар, колуар, колуар*;
семирічна війна розштовхала людей і автобуси;
у голодних пайках прокрадеться залізне вино;
кожен кат починав покотилом старенького глобуса;
в стратосфері дерзань задихнувся від щастя озон;
дирижабль – антипод;
на полицях великої фізики
семимильна хода набувала свого ef-em-a**;
науковий ерот вивів поклади власного Кімберлі;
Арканзас не програв –
над Пророком процесу нема.

7 грудня 1992 р., Київ

_________________________
* від франц. couloir
** f = m∙a – другий закон Ньютона

Не в театрі щастя, а на вулиці,
й не на вулиці горе, а в театрі.
В актора не завше душа на варті,
не завше й мозок до серця тулиться,
як у простої людини з вулиці.

Актор вимагає себе, а інших – дратує.
З актором трапляються дивні метаморфози.
Він для вас – рятунок, собі ж – загроза,
себе калічить – вас демократує.
Бо щастя від горя рятує.

29 березня 2004 р., Київ

О, нерозумний Квазімодо,
я не люблю... гірку сльозу,
коли показую народу
свою розумницю козу.
А як побачу мого Феба
на білогривому коні,
то я готова і на небо...
хоча і жаль тебе мені.
Ти щирий, вірний... та упертий...
і рятував мене не раз...
але судилося померти
всьому народу напоказ...
зате у храмі після смерті
ніщо не роз’єднає нас.

З якимось урочи́стим нетерпінням
я знов долаю звивистість гори.
Це шлях до анґелів під фебовим склепінням,
які запрошують диявола до гри.

31 серпня 1995 р., Київ

Є Беатріче, та немає Данте,
хоча обох об’єднує одна
історія – звичайна та сумна
любов, яка примушує страждати,
яка існує тридев’ять віків...
а я у тридесятому столітті
очікую ще на твої привіти
на дні аїду у країні снів.
Але давно проснутися пора.
Заходять і твоя, й моя зоря
за обріями нашої оази,
де ти віки усе ще не моя,
а я на віки кану за моря
так і не видівши тебе ні разу.

03/21

Коли кажуть: «Я не ревную», – не вірте.
Ревнощі стиха підточують щастя скирту,
немов миші, нала́джують хо́ди повсюди, –
і от ревнощі вже: голос, вуха і груди,
і хода́ не та, і очі сволочі,
і тривога за завтрашні дні і ночі.
А якщо, не дай Бог, хтось підійде збоку
і спитає, прискіпливо скалячи око:
«Ну, ревнуєш?! Я вбив би давно за таке», –
погляд змінює фокус на тіло п’янке,
осоружніє шкіра м’яка й еластична,
йде охота на всіх підозрілих – дотичних!
Усихає любов на податливім ґрунті,
на врожайному сонці, дощовім перепутті, –
і ти кажеш собі: слід любов пережити,
з ким завгодно, крім неї, на світі дружити…
Нищать ревнощі факти і аксесуари,
палять пам’ять, листи, цигарки, мемуари.
Лиш у снах, засушивши шалені уривки,
чуєш голос не свій: «Я ревную?! – Ніскільки!»

21 березня 1995 р., Київ

За поворотом сну
йде звивиста дорога.
Її наздожену,
потрапивши в сюжет.
А поки що пітьма́ –
нікого і нічого –
й роз’яснення нема,
та вихід знаю вже.

Хай осідлаю ніч –
колеса всі і крила –
усім думкам настріч
мене вона промчить!
Тій, найяснішій з них,
яка мене зморила,
я – завтрашній жених
і драматична мить!

За поворотом сну
ще обертів чимало,
але мету одну
я вийму з міражів –
крізь сотні маршкидків,
мов забаганку сталу –
з ґротéскових витків
й абсурдних віражів!

З глибин тортурних ям –
до палевих ідилій,
утілених життям
в надсонний обертон,
я винесу весну
у сонячнім екзилі;
десь помолюсь, засну –
а то вже віщий сон!

4 листопада 2002 р., Київ

Цокаючись з задзеркаллям
чаркою оковитої,
несамовитая краля
хижо мене запитує:

– Хто поміж цілого світу
чи то, тим більше, Всесвіту
най-най!-миліша кобіта?
Ну ж бо, скажіть, мій велету!?

(Саме просватав я Зою,
звісно, мовчання – золото),
але такою красою
навпіл мене розко́лото!

– Не чарівне я люсте́рко
і не тарілка з яблуком.
Але так солодко й терпко
вас осягати зда́леку.

– Отже, підсядьте-но, – каже, –
ближче до мене в крі́слечко
і повідомте нам Ваше,
буцімто, справжнє ім’ячко?

(Хоч і просватав я Зою,
і заприсягся в вірності),
звідкись, як перед грозою,
стало мені покірності.

Я не на жарт захопився,
натеревенив дечого…
Як не крути – оступився!
чорного чорновечора…

– Хто ж поміж цілого світу..? –
Знову мене питалося, –
Пізно ти, брате, помітив!
Що мало бути – сталося.

Серце в цейтноті застигло.
Гнів засліпив вражаюче..!
Дивне створіння побігло,
регіт з грудей скидаючи…

Відповідь краще дові́ку
сперти глухою стінкою.
Жінка була – чоловіком!
Жінка була – не жінкою!

5, 6 липня 2003 р., Богдани́

ІГотову манну і мокву небесну
не висіває жоден зодіак...
і віриться, й не віриться ніяк,
що казка у житті не має сенсу,

що є іще і Той, що греблі рве,
і Той, що у горі сидить високій...
Славута сивий стогне і реве,
корчує вітер верби одинокі.

ІІНа пройдені Тарасові шляхи
ступають інші корифеї волі.
На три боки устелюють мохи
минулу славу та козацьку долю.
Забулося, кудою і коли
щезали тіні їхньої відваги...
і появилися нові ватаги,
які усе робили, що могли:
ішли понуро у ярмі воли,
возили сіль чумацькі колимаги...

ІІІМолочними шляхами у свої,
сльозою й потом зрошені краї,
котили тугу, і жалі, і горе...
дивилися із неба тихі зорі,
як гіркотою повні ручаї
течуть рікою у солоне море.

03.2021

Що таке «залога»?
Фінікійці,
філістимляни із сектора Ґаза,
семітологи,
що таке «залога»?
Я надумав від’їжджати до Венесуели, –
але
задник мого годинника погнутий,
а за стрілками волочиться час,
ім’я якому «залога».

Що ще є аналогією до моєї «залоги»?
Алогізми,
з яких сконструйовано
мій пересувний апарат,
точніше,
авіамодель моєї віри.
Політ, узятий на шарніри,
в який, і без того,
завжди ззаду цілять.
А влучивши,
закапують атропіном
свою цікавість
і трагікомічно глипають очима.
Будь-які дрібні наслідки тоді – мимо,
а от велика аварія – неоцінима,
бо впадає в очі насамперед
і зветься
«катастрофою».

Слава Богу, моя «залога»
не набуває характеру бунтівного
і поволі стає «голгофою».

Пам’ятаєте? –
Був жив Великий Бунтівничий,
але до чорта у нього було
заморозків мозку.
Єдине, чим він користувався,
жадібно й охоче,
супроти всякої залоги,
так це облогою:
обкладеться, бувало, книжками –
та й навхрестоматійно
строчить!
строчить!
строчить!

21–22 листопада 1993 р., Київ

Слід свідчити відверто і зада́рма.

Якщо церковний жертовник
у місті Содом –
заплі́снявілий, –
потреба на анкети відпадає,
натомість є Содом.

Хлюпки́й, неврастенічний перекладач
з содомської на ту чи іншу –
є порок (не плутати з Пророком).
Він проникає.

Його критичний,
дієтичний,
майже юрисконсультський,
сніданок
сьогодні розпочався
з підкреслення юної цноти фінляндки
(підкресленому вірити)..,
а от кінець його був –
виверженням сказу
по засмаглих стегнах
переляканої абориґенки з Вануа́ту.

До обіду
він лягає на живіт
і починає переможно блакитнішати...

Якщо так упевнено ти кажеш:
"Содом згорів",
то чому тебе не було
минулої п’ятниці
серед тих,
хто з надер могили
після званого обіду
вирив трупа
і мав з ним
щось надто віддалене
від любові?..

Про вечерю падлом і нечистю
у Содомі завжди співають,
ніби вона таємна.

Кожен, хто живе в цьому місті давно
і снує асоціативні пороки
(знову ж таки, не плутати з Пророком),
нівроку
перекладач
Біблії.

7 грудня 1993 р., Київ

Ось іржавого серця останні гудки
мене залізного.
Ось байдужа сльоза й допотопні плітки
тебе первісного.

Ти в сухій халабуді, а тут під дощем
уже не в змозі я…
Це докупи не стулиш ніяким ключем,
бо це – корозія.

Хоч зліпив і не ти мій чудни́й механізм
комусь для користі,
але ж мчав на душі на моїй в комунізм
і жив без совісті.

Це напруження вище, ще більший тягар –
тобі коритися.
Краще бути авто́ без коліс і без фар
й іржею вкритися!

Я – людина, і серце зове, мов сурма,
коня залізного.
Я – машина, й нічого в людині нема,
окрім перві́сного.

Ти даремно мене в голубе фарбував
і барсом звав іще.
Просто так ти на цвинтар себе готував,
а я – на звалище.

2 січня 1998 р., Київ

Покликання свого не розумію.
Занедбані слова, уривки почуттів.
І тільки ти, кого кохати вмію,
для мене став ознакою світів.

Мій частоколе по огрудах серця!
Мій вірний ляче в стані німоти!
Я розповім про тебе після герця,
який зламає наші два світи.

Загину скоро у твоїй долині
з твоєю жінкою, яка тепер моя.
Ми всі віднині несусвітно винні.
Моє дитя – але твоє ім’я.

28 березня 2004 р., Київ

Сумнівний, ти мій, і хиткий
хула-хуп, ти мій, хула-хуп…
що ж, не витримали нитки,
знову лялька додолу – гуп.

Знову серце в грязюку – ляп,
скільки можна отак
надурняк!
голос хрупає, наче сніг:
не добіг…

Кожен раз, як до мрії – ступ,
а від себе у далеч – геть,
сумнівається мій хула-хуп:
чи, бува, я, того, не вщерть?..

25 лютого 1992 р., Київ

Кімнатні ґазони з високим ворсом.
Альфа Центавра крізь абажур.
Об’єкт об’їдається фісташковим морозивом
і примочує маминою блузкою підбитий жмур.

Грають у комп’ютері черв’ячні інстинкти
і зводять дитину в надщелепний рівень.
Але в астронавти ніяк не вийти,
коли ти чванько з електронним живленням.

Людина відтискує тінь під сонцем,
схожу на ченця в залізорудній рясі,
ставши знавцем з превеликим носом,
якого відрубують на спеціальній пласі.

Мудрий носач – авантюрними відгадками
прикриває свій феноменалізм –
зупиняє обвалення наукових спадків
і нарощує справність галактичних лінз.

Йому Альфа Центавра вістку приносить,
як відкохати необ’єктивних дітей,
коли звільнити анексований півострів
і звідки чекати наступних вістей...

Найцінніша заслуга у тій інформації,
яка
непоміченою
просочується
між
пальцями.

19 лютого 1994 р., Київ

У катакомби смутку завели
мене не ревнощі,
не гнів, ані досада.
З бурульок льодяних стікає хлад,
мороз вологий,
серця заморока.
Сиджу у лабіринті,
йти не гожий,
цілую пломінь рук,
що під грудьми
тримають пам’ять
бісову й тривожну,
мою любов.
Заблудишся, не йди.
Не йди!
Все лиш по колу
і по закутках без ходу…
Не рвися над печери,
в сонце.
в рай,
ходи по пеклу і шукай!
Лякай спокійне благо і постійність,
які у місті залишились
в Одесі одіссеями з людьми.
Ці люди витуркали з-поміж себе тінь,
якою я оздоблюю їх ясність.
Нехай живе їх горденосна лінь!
Нехай помре в мені їх добра даність.
Я, часточкою будучи лише,
зривав, як міг, з людей тяжкі кліше.

12 жовтня 1994 р., Київ

Я йду, бо не хочу,
Не хочу стояти.
Чому? Сам і не знаю
Як можна стояти, коли не встигаєш..

Вперед чи назад,
Прямо чи вбік,
Вгору чи вниз,
Не має ніякого значення.

Навколо безмежність можливостей.
Не варто боятись помилок,
Це піде на краще,
Засвоїться швидше.

Рух- всесвітня константа.
Цікавості тільки заради,
Пізнаю цей світ!
І так пізнаю себе.

Гори, ліси та степи, річки, моря й океани
Мікроби, гриби, рослини й тварини,
Культури, релігії та традиції. Люди..
Села, міста та країни, планети, галактики й всесвіт.

Як би сильно не хотів
Зрозуміти всього і всіх
Не вийде сповна, тільки відносно,
Від того що вже пережив.

Прекрасне в усьому можна знайти.
Нажаль- не так просто,
Явище це по природі мінливе,
Можеш шукати або іти повз.

Часто не ясно насправді:
Буде це тобі близько, до душі,
Чи просто спіткнешся, не жаль.
Точно далі знайдеш, часу в обмаль.

В реалі тобі все кортить зупинитись,
Постояти трохи і відпочити.
Або ж набратися сил, чи думаєш: потім,
Встигну, потім все зроблю

Це все лінощі, одержимість відмазками,
Страх і омана, відсутність супротиву..
Така моя думка, до цього я прагну,
Рухатись більше, допоки є жар.

Без руху не має життя.

02.2021

Сьогодні не прийде ще наше завтра...
не вистачає тями та уміння,
але із покоління в покоління
не гасне у серцях надії ватра.

Душа народу тліє, та іскриться...
у полум’ї нерівного двобою
із дикою ворожою ордою
гартується у герці наша криця.

Над нами нависає дика скеля,
де двоголовий ще довбе печінку
розп'ятого онука Прометея...
але байдужі європейські свідки.

Така нам доля випала у світі,
де вороги скажені та лукаві
украли історичну нашу славу,
яку закарбували у граніті
далекі наші пращури... а діти
сьогодні...
            у бою...
                на переправі.

02.02.2021

Розгулялась «дияволиця»,
Та залізні серця не б’ються.
Я лежу посеред столиці -
Люди дивляться і сміються.
...
Наче кров’ю чи молоком,
Я стікаю, як слід, віршами.
Вже завівся, «тік-так» - «бім-бом»,
Механізм, що руйнує храми.

Ниє рана, бурчу на смерть,
Що від неї нема спасіння,
І почалася круговерть -
хто там перший кида каміння?

Я очима веду рядки,
В небесах. Бо настала тиша.
- Закидати? Нести квітки?
- Почекайте, нехай допише.

У небі – пташо́к недоліт,
в Европі – Хати́нь і Треблі́нка,
всі муки – на старості літ,
Господен кілок – не стеблинка.

Повийшли на паперть попи
у білих святкових ризах.
Я пасочку з снігу зліпив
і свічку купив за мізер.

Попльовує віник з відра
водою святою в обличчя.
Собору справляти пора
своє чотирьохсотріччя.

На цирлах жебрачка стримить,
рублі засмальцьовує в жменях.
Невже це не трепетна мить –
скупатися в благослове́ннях?

А я розпізнав тебе сам,
моя викривальнице й строгість.
Але поділити не дам
на всіх параф’ян нашу совість.

Мій стаціонарний візок
везе мене тільки до церкви.
Купіть паперовий бузок –
наш цвіт у гроба́х не меркне!

3 листопада 1996 р., Київ

А я люблю цю таємничу тишу,
Ту чарівну, магічну вечорінь,
Коли тече крізь мене безгомінь …
Я їй себе для роздумів залишу,
Порину зором в зоряну глибінь.

Нехай пливуть іскристі Зодіаки
Річками світла у мої роки
З небесної, всесильної руки,
Розшивши сріблом ночі чорні фраки,
Зірвавши снів химерні парики.

Нехай летять зазірчані спіралі
У всі висоти, де сягає дух…
Їх незбагненний, гіпнотичний рух
Най пише далі золоті скрижалі,
Здуваючи пітьми прозорий пух…

Я так люблю цю загадкову тишу,
Де сон і ява, як одне і теж.
Замислишся… Відразу не збагнеш
Поезію…Її Зорю найвишу,
Поміж суєтностей мегалітичних веж.

Господе, мій Боже, прости цю провину,
для очей цікавих зовні не значну́,
для людей байдужих зовсім не помітну,
а для себе, Боже, вічно всенічну́!

Незвичайна скарга на се́бе самого,
невидюща сила у самім собі!
Оживив Тебе я, Вічно Неживого,
і щитом тримаю в гадській боротьбі!

Я не вірю, Боже! Тепер що робити?
Є у мене книги, повні теорем!
Маю телескопи, бачу всі орбіти!
І гарем тримаю, зоряний гарем!

Учини ж зі мною найре́вніше диво!
Залучи ж до свідків, хоч би й сатану!
Вибач, я кохаю незбагненну Діву!
Сну!

28 липня 2002 р., Богдани́

Галактична ніч.
Почесне життя на планеті.
Безсовісний свист, а зірки – голуби.
Як день – то порожня голуб’ятня.
Супутники, дезорієнтовані коханням,
спонукають безладні стосунки між людьми.
А ті, хто супутники ми,
зраджуєм інших путників*,
яким листи несуть
не менш красиві голуби.

Сонце живе за дванадцятьма знаками ночі.
Ми живемо за сонцем,
яке творить німб над куполом кожного знаку.
Ти під знаком кого?
Якщо під моїм – я твій супутник.

Тринадцятий знак Змієносця – найменший.
Найвипадковіший знак.
Знак винятку.
Людина зміюку несе,
чи змія вже її отруїла?
Чи людина така, як змія,
демонструє силу
(від слова монстр),
якщо вже когось не вбила?
Тому над Змієносцем найменший німб.

Сходяться знаки,
поговорять,
попораються.
І розходяться.

Добре ходити по небу,
правда?

___________________
* путник – подорожанин

15 травня 1995 р., Богдани́

Плакатиму – лише прочитаю тебе,
лише розгадаю той тай ієроґліфів…
У синонімах діб від "повік" – до "тепер"
ця розверста душа – тупо "по́-фіґу"!

Кроком прямую – у масу проблем,
з "табули раси" крізь стреси в ідилію.
З верхнього пекла зроняю в едем
з яблук огризки й сльозу-крокодилію!

Чи, навпаки, десь на дні свого раю
яблуко власне шукаю…

Ніби поліно, обжерте вогнем,
дуже просто, Душе! аж надто просто
я собою підпалюю нижній едем,
павши вгору на блискавку, в прах і кості…

Божі грози сповідують віру мені,
дириґують моєю аурою!
Я окремішньо сплю в перевтомі на дні –
бо новим ієроґліфом марю я…

Попри мрії старі передохлі,
"Я" – останній затаєний ієрогліф…

Я збрешу, прочитавши себе, й розпишу
власноруч на полотнах, здійснюся на практиці.
Я себе, ніби синьку, всього розкришу –
і забарвлю озера по всій Галактиці!

Хай мій колір – геть інший, між інших мрій.
Хай ім’я – абсолютно покірне.
Чи улюбленець чийсь, чи звичайний Сергій,
невідомий, як Рим, бо невірний…

Хо́роше як, коли перевтома
не десь застає – а вдома…

Десь, поміж віршів, зовсім за зошитом,
я вже відпасся серед отави…
Знов ієроґліф, число і Washington.
Є для цього у мене підстави!

Мене вчено серйозному шарму, я – впертий,
я – Окре́мішність – так мене зватимеш!
Ти – лише ортодокс, перманентно мертвий…
Перевтоми такої не матимеш.

Плакатимеш, прочитавши мене.
Пла́катимеш – і плека́тимеш…

11 грудня 2006 р., Київ

Моїми мріями не хтив,
вони – мої високі гори –
їх ще ніхто не прикорив,
їх був створив мій Бог суворий.

Коли ти зводиш нанівець
своє життя – не псуй чужого.
Я сам плету собі вінець
з троянд і хмелю запашного.

Ці мрії вищі за любов,
якою ти мене тавруєш…
Дай, Боже-Господи, обнов
цим прагненням, що їх даруєш!

Але тобі лишу́ я хліб,
бо сам ріллі ти не обробиш.
Твоя душа – пекучий німб,
гориш під ним – і не говориш…

Не зводь дві істини в одно!
Моє ім’я повік зі мною.
Сьогодні – виткане рядно,
а далі – рушники по морю!

15 червня 2000 р., Київ (у соборі)

Я від Слова Його довго живий
довше й слова промовлятиму.

Сам я у тілі живу,
а останнє – душа.

Знаю вас.
Говоріть зі мною.

… На високому пагорбі мислі єдиної –
Господь з вами.

А ще там святі апостоли
без риз,
та аж після п’ятниці й до понеділка…
і свято.

Дерево росте помаранчеве,
і звичайно діти невинні ще
бавляться з мудрецями,
сміються й запитують
про першого свого грішка,
дізнаються
й сміються,
ще не розуміючи
Слова Його.

… Я з тих дітей,
хто грішить
трохи раніше за інших
і трохи раніше за інших
кається.

… І от я спитався, чи правда,
що раніше від Бога був Бог?

І відповідь знову була:
"Ти сам сказав."

І так я сміявся з себе.
(Гріх мій перший.)

… Ненависть коли в мені народжувалася,
то лише не до себе.
І гріх мій далеко наступний
я знаю й тепер.

Злість і ненависть – це дві сестри,
два брата
і стонадцять іуд.
Їхня кров безцвітна,
але тоді з’являється,
коли сам ти – злість і ненависть з ножем.

… Щоки підставляючи,
по колу ходити
попід пагорбом мислі єдиної
скільки треба й не треба…
це вже не гріх.

Бо, очікуючи на справедливість,
злого багато трапляється,
що схоже лише на одне тільки зло
і від чуда настільки далеке й однакове,
що забудеться скоро.

То ж терпіння стає непомітним,
а чудо вже ось.

… І тоді я на пагорбі знову
поміж інших таких ось, як я, мудреців,
тішу вас, непорочних новонароджених,
налаштовую вас по Слову Його,
щоб щонайперший грішок
був легший за мій колись.

А помаранчеве дерево
росте і росте – до неба.
І вісті Господні ближчі.

Скоро засяє Земля

з Божої милості.

15 лютого 1997 р., Київ

1
В добровольця Миколая
в серці те, що не вмирає,
в подих зібрані один:
батько, мати, доня, син,
жінка, рідна і кохана,
і земля, що Богом дана,
все - Миколин оберіг
до земних його доріг.

В сині очі світ пливе,
на устах буття живе -
і ні зрада, ні спокуса,
не торкнуть пшеничні вуса,
що ввібрали до стерні
справу праці і борні.

В добровольця Миколая
радість у душі безкрая,
що живий, і хай за ним
пам'ять зі смаком гірким.
та нічим не замело
отого, як все було.

2
Виплекало цвіль кошлату
зло - нову кремлівську владу.
І вертів її кужіль
верховода - Зблідла Міль.
Цвіль і Міль – ота ще пара,
для навколишнього кара,
що доросле, що мале,
пожирає все живе.

Потяглась і в Україну,
суне, лярва, без упину!
Тут, кричить, завжди жила,
і в сирих умах цвіла!
Владна ж муть - ні бе, ні ме,
може промине саме?

Може допоможуть гроші?
Ми ж партнери гожі, схожі,
і у себе, як і ви, -
повновладні пахани,
то й домовимося, ж бо
завжди правило бабло!

Але що ті гроші цвілі? -
Чує душі слабосилі!
Не потрібно молі гнид -
їй би чим темніший світ!
У пітьмі увесь резон!
Мертва тиша, вічний сон.

3
Не в одного Миколая
у тривозі серце крає.
Вже куди не глянеш – гниль!
Накипіло від безсиль:
ані війська, ні кордону,
ні грошей на оборону,
і, мов граючи в лото,
влада бубонить: «АТО».

Та країна взяла весла!
Добровольцями воскресла,
і Микола, мов горіх
на горішнику, між них!
І відразу в бій, у поле -
по весняному ще голе.

А позаду Україна,
що надіється на сина.
А навкруг могили тих,
хто в голодомори зліг…

Хлопці на зубах змогли
стримати стрибок орди.

4
Підійшли і збройні сили.
Волонтери підсобили,
І уже конає цвіль!
Зойки й лемент звідусіль!
США-Європа шепчуть: «Стачить!
Зблідла Міль вам не пробачить!
Раз уже віддали Крим,
віддавайте й інше їм!»

Гниди з влади морщать лоба:
бо стурбована Європа!
І черговий президент
прогинається в момент:
строгий шле військам наказ -
припинити наступ! враз!

Гірко стало Миколаю
за нові митарства краю,
що черговий емітент -
сучий Молі резидент,
здав міста і там тепер
ЛНР і ДНР.

5
Проявились генерали
і відразу всіх дістали.
Командири в матюки,
хлопці ж наче злі вовки:
де виднілась перемога,
і до рідних стін дорога -
нині інші береги,
що займають вороги.

Тож плювали батальйони
добровольчі на погони -
просуваються вперед,
доки впору, доки злет!
На війні ж, як на війні -
ще й на власній стороні!

Але важко без підтримки,
хай горять сердець жаринки,
та потрібні літаки,
артилерії стрілки,
і аби оті - в штабах,
не жиріли на гробах.

6
Зупинились добробати
раз не час іще вмирати.
І Микола в пору ту
опинився у тилу.
Перебув тряску дорогу,
недалеку, дяка Богу,
задля невідкладних справ,
котрі командир згадав.

А у штабі чорна дірка:
генеральська перевірка,
очманіла, на бігу,
чи надовго - ні гу-гу,
лиш один в плащі глухім
говорити взявся, втім -

той іще був співрозмовник -
цілий ж генерал-полковник,
що ото, як на біду,
взрів Миколину ходу,
як проходив тишком-нишком
з кухні і до гаражу.

7
Забурчав, що за вояка,
партизан і розбишака!
Проглаголив за устав,
і напевно би й відстав,
коли б вуса у Миколи
так нахабно не вкололи
посеред кричущих справ
строгий генеральський нрав.

Ще й в останні дні мутили
щось таке ворожі сили,
де хотіли, там і йшли,
просякали у тили.
А відтак, того й гляди,
доберуться і сюди!

Тож нехай вусаті рожі
теж постоять на сторожі -
доки неспокійний час,
доки перевірки в нас!
Вирішив, віддав наказ,
а Миколі - в самий раз.

8
Добровольцю славно всюди,
гріло б щире серце груди!
Та в цю ніч не по собі,
неспокійно, далебі.
Попереду ще редути,
можна і у вус не дути -
примостись і служба йде,
тільки в серці щось не те!

Літепло, поснули хлопці.
Миколай в нічник на оці
розглядає стихлий світ -
ось кущі, дорога, кіт,
що раптово дременув,
й наче вітер вслід подув.

В тепловізорі ж нічого,
але тінь була - чужого! -
трохи більша за кота
полохлива чорнота.
І так міцно хлопці сплять.
Непорушна тиші гладь.

9
Чортівня! Та козакові
знані речі сутінкові:
швидко виклав сала шмат -
кращий в світі аромат! -
причаївся. Ось і тінь
біля сала: «Стій! Амінь!»

Дід навчив колись Миколу
і словам, і протоколу:
«Що від цього чортівня
вийде з мли. Ти загодя
висип на долоні солі
і хапай за роги голі,
і без жодних балачок
у покроплений мішок!»

Чорт піймався! Скиглить, скаче,
далі стих, і вже, одначе,
пропонує різне в дар,
каже: - «Житимеш, як цар,
лиш на волю відпусти
і довіку славен ти!»

10
Та Миколі не до цього, -
розбуди, говорить строго,
всіх, кого завіяв сном,
бо об стовп махну чолом!
За тобою ж цвіль повзе?!
Виправляй мерщій усе!

Хлопці вмить попрокидались,
придивилися, зібрались,
певно й навкруги також
взялися до справ, бо тож
загуділо-зашуміло,
небо спалахнуло біло,
і полинуло благе:
оточили де-ер-ге!

Можна і перепочити,
але раптом – «Ми вже квити?» -
виплив з тіні силует:
«Ти ж не проти тет-а-тет?
Відпусти мого дружка -
пекло ж гірше від мішка.»

11
І всміхнулася мармиза
явно не простого біса.
Світ гойднувся, й диво з див -
час ходу свою спинив.
Зник перелісок, поля,
затуманіла Земля.

Каже: «Глянь, як ваші воші
ставлять підписи за гроші,
а ось інша сторона,
прагне правити одна.
Глянь, Миколо, в очі факту,
ми службовці по-контракту
вами ж найняті сюди,
тож бери дари і йди.»

А Микола: «Вже два гуся!
Думаєш, я поведуся?
З владо-слугами нарід
кожен має товстий звід
досі діючих законів,
ще до бісових резонів!

Тож чортяче ваше право
вкрай вузьке - розмисли здраво -
звести разом владо-слуг
доки свій не спустять дух.
Хай у чані одному
ділять владу, на дому.»

12
Дідько каже – «Зрозуміло.
Та говориш надто сміло!
Не боїшся? Ти ж грішив!
Рай такому – диво з див!
Я ж найкращу ксиву видам
в піку заздрісним сусідам!
Відпускай мого дружка,
далі справа неважка!»

Та Миколу цим не збити.
І не дідьку вчити жити,
хоч і бісів сарацин
не останній в пеклі чин.
Каже: - «Бранця я віддам,
а коли, встановлю сам.

Та спочатку, ночі Ребе,
запитання є до тебе,
проясни - ти чорт чи біс?
І надовго час завис?
Я ж оце не у відгулі,
а стою у караулі.»

13
«- Все, Миколо, в божій нормі:
чорт - це біс в тілесній формі,
я - від пекла наглядач,
щоб спинити більший срач,
ангели ж для цього діла
як болоту риза біла!
Час у звичному регістрі -
просто ми з тобою бистрі.»

- «Надто бистрі?», – «Швидші думки!
Вийшли за земні лаштунки.»
- «А чого такий туман?»
- «Просто інший мозку стан.»
- «Аби легше провести?»
- «Ми чесніші, знав би ти…»

- «Присипали караули,
щоби краще себе чули?»
- «Але ти ж бо не заснув!
Певно що й про карму чув?!»
- «Добре, я прийму твій міт,
як покажеш дійсний світ.»

14
.........................
.........................

Інакший голос,
ти якого ось.
Прононс біди
в концертній залі ранку.
Сюди іди –
тут щастя відбулось
і шлях роздоливсь
повз хмарки́ серпанку.

Інакший голос,
ти якого блеф,
якого вдих –
застуджена реальність.
З долонь моїх
твій білий барельєф,
напнувши воло,
корчить ґеніальність.

Інакший голос
тільки не кричить,
він мій завмуз,
що подає команди.
Лукавий блюз
тепер щодня звучить,
мов пса запрошує
з зимової веранди.

3 січня 1996 р., Київ

Зізнатися у тому, що неправда!
Звести́ на себе на́клеп до знаття!
Так хочуть інші! Так бажає влада!
Але не я – і не моє Життя!

Дрібненький жарт, доведений до жанру!
Питомий фарс, затертий до нудьги!
Ця влада – скрізь, її вчорашнє завтра,
щодня встає, та не з тої́ ноги.

~ 2010 р.

Якщо змінити час трагічний
на – фантастичний,
якщо спокійно осягти світи,
де ти – міфічний,
незвичний
для науки тих істот,
які тебе знайду́ть серед пустот;
чи архаїчний,
чи навіть той, якого не знайти –
ти, –
тоді цей апока́ліпсис потрібний,
і необхідний.

Бо плідно знати щось
про нас, безплідних.
Бо слід не йти туди,
куди сліди
(а поки так велось,
що до біди).
Бо по одній
розплавленій піщинці
вони складуть ціну́ мені –
людинці.

Яка зі смертю наодинці стала...
Яка від смерті наодинці впала...
Якої пів ребра чи пів монети
упали в космос з нашої планети...

Лиш антропологи по вивченню сердець
не зможуть пояснити наш кінець.

28 листопада 1994 р., Київ

Щодня він ходив на край світу
і щоразу запізнювався.
?

Щодня на 12:00
він поспішав на край світу
і щоразу не встигав.

Учора він вийшов з дому
о пів на дванадцяту –
і запізнився!

Сьогодні він вийшов
без однієї хвилини дванадцять годин –
і встиг!

Просто край світу
з кожним днем –
наближався.

1 лютого 1995 р., Київ

Десь у небі іноді літає
моє друге невловиме я,
уночі на Бога сподіває-
ться, а днями сповідається,
дістає до місяця рукою,
падає в обійми моря пір-
їною у піняву прибою
і зринає парою до зір,
а коли вертається додому,
зависає на земній орбі-
ті і не нав'язує нікому
те, що довіряє лиш собі,
що луною музики полине
із небес у поле зору дій-
сної історії подій і
маю ту надію, що єдина
ця моя незрима половина
ще існує у душі моїй.

12.2020

Доба.

День – суто кілер,
чиє потіння
в роботі очей
і спусканню курка.

Гине малеча,
як гинуть надвечір
комахи-поденки:
викрикнувши,
вона захлинулася
сльозами Грабовського –
на ніч.

Ніч – вправна швачка,
яка латає
снами
од куль уденяшніх дірки.

Сон аспіранта –
це злісний захист
стосовно змін у системі суддівства;
сон Грабовського –
новітній швейцарський піджак
у старих добрих бебехах Шекспіра.

Доба.

Доки день іще на видноколі,
а ніч уже на віддалині
(і навпаки),
доти потопає у чебрецях
моя задоволеність.

Я посаджу кукурудзяний ліс
і прививатиму до високої тростини
цілодобовий і консервативний
оптимізм.

20 листопада 1993 р., Київ

І
Які розумні іноді поети,
а особливо класики нові –
анахорети та апологети
язичника без ґлею в голові.

ІІ
У читача доволі є омани,
яка біда у нашому краю.
Ночами уявляє – у строю:
то козаки, то їхні отамани...
а я, буває – пекло у раю
та вражу ахінею окаянну,
що затіває агітацію,
коли смолу із казана не п’ю,
де язики показують погани.

Не проминає летаргійний сон...
Любителі Корану і Талмуду
у кабалі апокрифу Іуди
не визнають канони і закон
і пропагують свій Ієрихон
із капища язичницького блуду.

На православну голову мою
не налізає шапка атеїста.
Він і моя душа – антагоністи.
Не розумію націю свою, –
навіщо їй у правому бою
ці ліві та лукаві пофігісти?

ІІІ
Людині, зі свідомістю – зеро,
ніхто ніде не доведе ніколи,
що суще та існуюче навколо
описує Його живе перо –
енергію, інформаційне поле
як Божий Дух любові і добро.

12.2020

Гроза каламутна у небі сирому
з гримасою смерті над світом нависла.
Жду сонця з-за хмар, мов царівни з хорому,
лічу дні у тижні, а в місяці – числа.

Даремно роблю, хоч не маю підстави,
щоб Бога гнівити й на час нарікати.
Але ще втомлюсь од земної забави,
та й встигну до дошки останньої хати.

Мінлива погода межує контрасти
по цілому світі, у кожній істоті –
нервовий поет з недоро́бком смугастим
з друкарні прийшов і заснув на роботі;

байдужий професор розбив окуляри,
здрімнувши від власної лекції вко́тре;
молодший сержант чи то спить чи то марить,
пробігши крізь міни додому, з-за фронту.

Колекції душ на сто сьомому небі
у рамках коштовних чекають погрому.
А людство смакує свій довгий пере́біг,
сновидячи в першому небі сирому.

15 липня 2000 р., Богдани́

Хоч ми й одні з найдосконаліших створінь,
але від Бога ми лише маленька тінь.
Його думки з осяяних небес –
мов пахощі єванґельських чудес.

Вбираймо вчасно їх, несімо їх у світ,
де сонце тонко точить віковічний лід,
де під високим снігом спить весна:
і всюди – час, і всюди – таїна.

_________________________________
Приспів:

О Мінно,
я вже маю крила,
неосяжні крила, безмежний дух.
О Мінно,
є єдина сила,
хаотична сила – небесний рух.
_________________________________

Послухай, дівчинко земна, який концерт
дає природа нам у цей святий момент.
Як можна плакати так близько до небес?
Де сяє дух, там почуття – ґротеск.

Приспів.

16 жовтня 1995 р., Київ

Розплутати клубок мого життя
не зможе аніхто,
хіба що тільки я…
У спогадах своїх глибоких,
в далеких мріях,
у піснях високих
лишитись витерплю –
все ж, розв’яжу вузли
хитросплетінь своєї долі –
і відповідь знайду на все своє буття…

Вона ж підкаже радісно чи з болем
подальшу путь зі знаком запитання:
Яким же буде мій той шлях останній?..
Коротким спалахом, як жовтень при зимі,
чи непомітно сірим існуванням?
Нехай коротким, а таки ясним…

А ти говориш: жити нащо…
Мені відомо, а тобі?..
Відкриє смерть беззубу пащу
та й проковтне колись, а ти
туди не зможеш не піти
і в пам’яті людській лишитись гідно
теж не зумієш, бо душею бідний,
бо ходиш якось непомітно,
не полишаючи сліди…
Ти ще як тільки народивсь –
враз зупинивсь і причаївсь.
Не придивився до пуття,
якого кольору життя…

7 листопада 1988 р.

Не жахайся мене.
Я не стільки страшний,
скільки впертий у тебе, мій світе!
Ти живеш день за днем,
непоспішно смішний,
простеляєш мій шлях до молитви.

А на чреслах небес,
там, де хмари лежать,
заскиртовані вітром, мій світе,
стільки правиться мес,
що моя жахожать
одсікає язик говорити.

Я лежу при траві
у країні життя,
у пекельній своїй Україні.
Сам себе я навіяв,
сам і світом затяв.
Тож, ні коні, ні свині – не винні.

21 травня 2004 р., Київ

Оба́біч дороги вморожений місяць
мій погляд усо́тує хитрим промінням,
а ти не знаходиш ні серця, ні місця –
одне голосіння.

Здавалося б, світ на чудне́ призволяще
до нас, до сумних товстосумих найнявся.
А чим ти заплатиш, коли ти – ледащо?
Оце так нещастя!..

10 серпня 2002 р., Богдани́

Душу тривожать жалі.
Майже на відстані серця
чується десь у імлі:
« Діточки, як вам живеться?»

Поза ліси і поля
є куди думці летіти.
Може, почує земля:
« Як Вам – у іншому світі?»

             Лети, душе моя, лети
             понад лісами і полями,
             і віднеси мої листи,
             що адресовані до мами.

Згадую – мама і я,
пісня її колискова...
             – Люлі, матусю моя.
             Як там зоря вечорова?

– Бачу у небі зірки,
місячні ночі... а днями,
наче сапаю грядки,
ніби я знову із вами.
І не лякає пітьма
осінню, влітку, весною...
Тільки б не люта зима,
тільки б не тліло війною...
Чую пісні Кобзаря…
байку неситого вовка…
тільки б не красна зоря,
тільки би не голодовка…

            Лети, душе моя, лети
            і не тривож мене ночами,
            коли отримую листи
            із того світу і від мами.

                                    11/20

На неоднаковому полі,
що сяє від зорі до сну,
я зустрічав мінливу долю,
нечисту і ясну.

Вона то в санях серед снігу,
застрягне, лізе чи повзе,
то в яґуаровому бігу
на Сонце завезе.

Я не збагну її природу
між маятників, цифр і стріл.
То в чорну воду на колоду –
то за найцарший стіл.

Якби вона була людсько́ю,
я б не вловив стосо́т пісень.
Але якби-таки й такою –
давно б співало все!

О, доле, ти – то даль, то дуля.
О, доле, ти – вершина й діл.
Свята, мов німб, земна, як куля!
Для душ – мембрана з тіл!

15 квітня 1999 р., Київ

З дальньої далечі
З берега тисячоліть
Часом повіє
Посмертя сухими вітрами
Темна сестра
Відчиняє мальовані брами
Темна сестра
На високім порозі стоїть
Каже поквапся
На тебе чекаю давно
Сохне мій сад
Не бажає без тебе родити
Перецвітають
Тобою посаджені квіти
Перебродило
Дограло солодке вино
Каже навіщо
Породжуєш мертві слова
Мертві неначе
Вода
Що криниці підземні
Сповнює
Тіло загоїть
Душі не поверне
От і блукаєш
Помежи людьми
Нежива
Каже вертайся
Сестрице
Твій час уже збіг
Скільки ще будеш
Плекати примарну надію
Ні
Не повернеться
Досить
Нехай уже вкриє
Змучену землю
Жаданий
Омріяний
Сніг

2020

На лихолітті вдавлена нудьга
уже створила деякі умови,
і безпока́раність, мов кістяна Яга,
туди дійшла, де вже на неї лови.
А ти, хто та́к мені не довіряв,
стоїш і просиш спогадів про неї.
Хіба тобі хоч раз я докоряв?
Ми ж не Боги́, і навіть не Енеї!
Зіпсуй себе ще більше попри все,
що тоскно кличе всіх до вознесіння,
налий тому, хто цю труну несе,
бо надто дороге твоє спасіння.
Від себе я нічого не додам,
бо всі слова розве́дені думками…
А ти рахуй: цей вірш – хорей чи ямб
і не читай нічого між рядками.

11 січня 2002 р., Київ

Стає на ноги велика культура,
колосальна і довгострокова!
Бичаче обличчя, свиняча фіґура,
талісман – золота підкова.

Фіґове листя їй срам прикриває.
Плащик полотняний вкрали.
Вона ходить по асфальту і ремигає.
Рекламує старе сало.

Минулої середи опоросилась
просто у оркестровій ямі,
сліпунці на гастролі просились
у діаспору, до Майямі.

А вона шелеснула боком
і циці не дала.
Інформативна сорока
на яйці гадала.

Давню репутацію маючи
на радіо і телебаченні,
культура понавиздихувала всіх духом,
і земля їй пухом.

Але так просто вмирати –
то за старими традиціями;
так що, прийдеться раніше вставати
і відбиватись копитцями.

12 серпня 1993 р., Київ

За мотивами роману
С. Кінга "Воно".

Посмішка - зброя
клоуна злого,
Вона не буває правдива
ніколи...
Клоуну злому
ніскільки не вір,
Добрий на вигляд,
насправді він - звір!

Клоуна слово -
лукавий пристрит,
Губи брехливі
закуті у лід...
Очі зловісні добра
не несуть,
Тліє в очицях
калинова лють.

Блазень вигадливий,
ниций паяц,
Дружба - омана,
фальшивий ерзац...
Наглухо двері і вікна
закрий:
Клоуну віри немає -
він злий!

Ніхто ніколи не зникає,
Ніщо нікуди не дівається,
І Всесвіт лагідно та щиро
Завжди до тебе усміхається,
І Вічне дивиться щомиті
На Землю з ніжної блакиті,
Осіннє листя променисте
І подих ранку ясночистий,
І сонце в небових долонях
Малює золотом на скронях...

А уночі, як світять зорі,
Далекосяйні, неозорі,
Ті, хто пішов, у сни з'являються:
Ніхто ж нікуди не дівається...

Де взяти сил, щоб у безмежній кризі
Не втратити надію, розум, віру,
Утриматись на тонкому карнизі
І не зірватися в останню прірву?

Завмерти на тендітній павутині
Між до і після... Розтягнути мить
На спогади найкращого, безцінні
І в душу вічний холод не впустить...

Лишити все і в урвищі пропасти

Або знайти продовження для «Я»?

У плинну мить непевного балансу
Душа торує стежку навмання…

...У сумнівах між витівками часу

Народжується інше сприйняття

Себе і Світу, сенсів і життя….

Від неповернення до майбуття
Свідомість корелює не одразу…

Ти пам’ятаєш, кішко, Сонне Царство?
Ані тобі турбот, ані мені тривог?
Одна розкутість скрізь, саме багатство,
блаженствуємо ми, відпочиває Бог.

Медовий виноград, єлейна полуниця,
гаряча дичина і полум’яний ґроґ.
Ось трапеза нічна, яку, моя левице,
ми поглинали вдвох, розлігшись між зірок.

Десь на якійсь із хвиль мій парус підіймався,
усміхнено пливли твої вуста туди.
Ми впоперек і вздовж вивчали Сонне Царство,
від іскри – до вогню й від краплі – до води.

Минали сотні діб для когось поза нами,
щезали кораблі й губились літаки,
а ми вели любов вдоволеними снами
й пояснювали їй, які ми "не такі"…

Скажи, моє життя, моя невтомна кривдо,
невже й тепер не пригадаєш нас
у тім добрі й не подаси хоч крихту
від тих щедрот у цей недобрий час?

Я знаю, це для тебе марнотратство
на зайвий спогад, мертвий ефемер.
Але якщо проснеться Сонне Царство,
ти зрозумієш, що твій цар помер!

17 серпня 2002 р., Богдани́

Говорила змія зі змією
на краю кам’яної пустелі,
злившись кольором,
потім – думками,
над бентежною прірвою – вкотре,
про обмеженість світу,
що ж далі,
навіть ні́куди більше повзти.

"Рідко мудрість шукає книгу,
книга швидше до мудрості схильна.
То ж навіщо нам ці суперечки?
Їх – багато, а нас – лиш двоє:
мудрість – ти, ця змія навпроти,
дурість – я, твій пові́тряний змій…"

19 травня 2002 р., Київ

Не горюй, що загубив багато,
та й не бідкай, що те раптом сталося.
Трудитимешся – то й більше заробиш,
а як виграєш так само раптом –
цінуй надалі
і подаруй більшість добра свого
тим, хто губив разом з тобою.

Вони жадібні, як і ти були.
Падали у постіль нечисту,
плакатися аби та голосити,
голови розбиваючи за багатством зниклим.

Ось візьмуть від тебе срібла удосталь –
і що робитимуть з ним,
окрім того, що губитимуть?
А ти приклад той май –
і помножиться частка твого золота,
і не губитимеш більше.

Що даремне воно – потім дізнаєшся.
А зараз – хоча б збережи його,
аби не йшло на злодійство
та на розмноження,
бо смерть банкує.

А що найкраще – то труд.
Бо він і є добро.
Хай мізерним заробком і не нагодуєшся,
так і слізьми ж не запиватимеш.
Бо завтра легша праця,
якщо сьогодні багато встиг.

Я вже бачу, як радієш ти,
хоч і загубив чимало.
Зрозумів ти, що сам – знахідка
і багатство велике.
То ж зберігай себе і остерігайся
себе ж нерозумного,
себе ж нерозважливого,
гордовитого чи зневіреного
та занепалого себе.

6 серпня 1996 р., Київ