Не треба кидатися фразами,
Розшивати розмову мов стразами -
Це фальшиво і надто замазано.
Най би вмерли слова що вже сказані.
Не треба казати про вічність,
Про вічність а також про звичність,
Не треба казати на милість -
Це так не подібно на щирість.
Не треба казати : « Для тебе
Дістану хоч зірку і з неба,
Драбину дістати лиш треба».
Не треба мені то не треба.
А тільки пропаде терпіння,
То й наших сердець те сплетіння
Розірветься - я в павутинні
А ти такий жадано – вільний!

Певне, ти не чекаєш, а я необачно приїду,
Хоч у серці твоєму для мене куточка нема.
Ми з тобою наліпимо сніговиків - гомінідів,
І в каміні горітиме наш віртуальний роман.
Ти мені докорятимеш за недоречне свавілля,
І за те, що без тебе я дихати й жити могла,
А коли вже у душах вгамуються збурені хвилі,
Ми серця напуватимем з росного грей-джерела.
Досхочу наковтаємось віршів, озону й любові,
Я "живцем" закохаюсь у твій божевільний шансон,
А на небі мов смайлики зорі зійдуть кольорові...
Жаль, що вимкне світанок з мережі улюблений сон.

Знаєш, моя хороша – тяжко носити, а страшно не донести:
Розплескати на дрібнички і на завулки, де кроки гулко,
Тільки всередині обривається нитка, немов струна.
І хотілося би заплакати: бо не встиг -
Тільки як і коли не ковтаєш свої пігулки,
Розумієш, що це – труна.

Не та, що в землю – а та, що облізлістю позолоченого руна.

І так – із усіх Ітак, із усіх атак, із усіх тих міфів, всієї Трої -
Хто доніс і мармуром не застиг,
Обернувшися на святі герої?

Величаві на титули, щедрі на похвалу
І на злі язики, на пусті язики багаті, -
У такому багатті – на дев`ятому, остаточному вже валу -
Догорають проводирі основних фрегатів.

І якщо це їм – отака пустодзвонна муть,
То тебе вже точно не обминуть.

Тільки все це лишається прикусом на зубах,
Остаточним явищем, шумом-фоном.
Ніби десь у церкві лунає органом Бах
І судомиться зламаним мікрофоном:
Впізнаєш мелодії певний тон,
А колінам болить бетон.


І якщо побудовано все – і світ цей -
То куди вже жалітися, ваша ласка.
Із моєї дзвінниці, і навіть звідси
Видно тільки Богову водолазку:

Блакитна пряжа, хмари плетуть узір -
А глянеш вище – поріжеш до неба зір.


І якщо не пройти усього путі:
Залиши мені ношу – блаженні ті.

Зима танцювала в балетках.
Кружляла у вихорі-грудні,
Шуміла у віхолі грубій.
Невтомна, як нежить, зима.

Сніжком присипала принадно
Манливі із мармуру груди,
Кокетливі бантики-губи.
Солодким, як пудра, сніжком.

Зима по-цнотливому чисто
Ступала в балетках усюди.
І в місті шепталися люди,
Що схожа на казку зима.
29.12.08

Для П.Н.

"Гіркоти солодкавої дим наколисує спогад
світлоокої жінки у закутку темного бару.
На столі філіжанки висвічуються жовтобарвно,
на трояндах прозорить слізьми вечорова волога."
Пасічник Наталя.

Це було вже - і розчин густий диму, дива і звуків
разом з кавою б'є хвилепульсом по скронях і венах,
і розносить по залі пелюстки фантазій Шопена
блідочолий маестро, розкинувши крилами руки.

За вікном - довгогривий Адам і розкрилений ангел
сотню літ не зійдуться ціною за бронзову ліру.
Засинаючий день посилає останню офіру -
усміхається їм, поки день поміж зір не розтане.

...А рука неуважно клопочеться над пелюстками,
стигне кава. Для погляду сутінки стін - не завада.
Недалеко на схід - і вже друга зоря понад ставом,
руки сонного лісу в обіймах палких листопаду.

Місто - самозакоханий красень на полі терновім,
п'є кохання-вино, наче спраглий спекотного літа.
Тут навчилось дівча і його і любов розуміти,
і гармонію музики слів на віршованій мові.

За прощаннями - зустрічі - калейдоскопом на сцені,
що було - те було, вже не зміниш і не заперечиш.
Пригадалось колишнє, можливо, тепер недоречне:
"Залишилaсь барокова сутність лише на Музейній".

я не стільки кохаю тебе,
як вважаю своїм
дивознайденим світлом
у сутінку
вічноворожім,

і не стільки тримаюсь тебе,
як стою на сторожі,
аби нас оминули
блудливі гріхи-подорожні,
аби тільки
безкровно скінчилися денні
бої

я не знаю напевне,
та небо шепоче:
се він...

загортаюсь в обійми
і млію в оцій несвободі -
у залізного лицаря
золото чисте на споді:

ти зумів дочекатися,
поки жалі
перебродять,
і зумів одшукати мене
ще до перших сивин.

Господи, не любити Твоїх людей – то страшенний гріх,
А любити...
І коли усередині пусто, окрім кори, Ти
Береш моє тіло – старезний голем-горіх –
І на лобі Твоє ім’я шелестить івритом.


Я посиджу, Господи, очі не затулю
Ані тінню повік, ні сну золотою млою,
Доки вітер волосся вичеше до гілляк.
Не любити Твоїх людей – як ото малою
Обривати крила білому мотилю.
А любити, Господи, Ти ж бо вже знаєш як.

лицар підпав під владу сатани лише тому,
що легковажно глянув на дівочу вроду
Айвенго

Три шістки «Літавицям» – від Народу!
Народ, він знає – скільки і кому…
Про душу – він, а ті йому про вроду,
Про панночку, а він їм – про Хому.

ЮБНВЧЖВНННГО –
По шістці кожній панні із шести.
Та вже з хрестом вертається Айвенго –
Це так він списа із мечем схрестив.

…Народ, Айвенго, шістки – Бог із ними.
Тлумачить всякий, як душа велить.
Я ж бачу тільки шістку серафимів,
Що в небесах Поезії летить.

Зорі на небі так низько,
Місяць блідий. Снігопад.
Й холодно буде й слизько
Знов повертатись назад.

Тут я кохана й кохаю.
Тут мого серденька дім.
Милий, не треба, благаю
Стіни ламати у нім.

Крихту прозору Едему
Прошу залишить мені,
Що золотавим тотемом
Буде жевріти в пітьмі.

Дай від самотності ліки!
Як не підставиш плече –
Холод зимовий на віки
Серце моє опече.

…Зорі на небі так низько,
Місяць блідий. Снігопад.
Й холодно буде й слизько
Знов повертатись назад.

З крислатих брил скрапає ніч,
А ми з тобою віч-на-віч.
Палкий рубін серце моє,
А ніч по краплі зорі л’є.

Скажи мені, чи ти кохав,
Щось крім любистків й кволих трав?
Когось крім себе на землі,
І чи байдужа я тобі?

Горить запалений рубін.
Бажає слів, чеканних слів.
Так хоче чути їх парад.
Та погляд твій – важкий смарагд.

Мовчиш. Чому? Чому? Чому?
В обіймах зір вогких тону.
Смарагд твій холодом опік.
Карбую правду цю на вік.

В ранковім світлі льон заграв.
П’янять нектари свіжих трав.
Ми разом в полі, віч-на-віч,
А ти закоханий у ніч.

Дозволь мені дихати степом,
Пізнати навпомацки схід,
Губитись між травами й небом,
Зірок розгадати політ.

Дозволь мені снитися сонцю
В зимові тяжкі холоди,
Воно на твоєму віконці
Залишить від снів цих сліди.

А чуєш: співає дорога,
За руку бере і веде.
Ми птахами станем на трохи –
Злетімо – ніхто не знайде.

Від літа на згадку лишився
Сухий волошковий вінок.
Уламками скла розлетівся
Пелюсток тендітний дзвінок.

Вінок на вікні, а дозволь-но,
Вікно я умить розіб’ю.
За ним недоторкана воля,
Яку, мов тебе я люблю.

Скляної запони не шкода –
Хоч сонце й малює там сни, -
А ми вже птахи і у згоді
Полинем шукати весни.

В травневі поля, на узлісся,
Пізнати навпомацки схід,
Ми в небо так легко знялися,
В цей чистий світанковий світ.

В степу златохвилім, нестримнім,
Між стежок неходжених – доль,
Ми вічно крилаті і вільні.
Коханою бути дозволь.

Куди відлинає казка,
Зраджена серцем людським,
Коли прагматична маска
Твердіє, мов дуб на нім?
Хочеш, ми попливемо в небо
На білім пухкім кораблі?
Дай руку, повір у себе,
Відштовхнися від пут землі.

Високо десь, в небокраї,
Де в обрій стікаються ніч й білий день,
Тремтячи, довічно марять
Затравлені мрії цинічних людей.
А хочеш летіти крізь море,
Мов душі на спокуття?
Там дніє, занурена в морок,
Колиска Всього Життя.

Та мрії повільно гинуть,
Перевтілюють в сни дива:
Русалок усіх – на піну,
Легенди – в прості слова.
А хочеш заплющить очі
Й піти в чарівні світи,
Де кожен бере, що хоче,
А думи його – мости.

Бо тут помирають феї
Під зірок бліде мерехтіння,
В сірих шовкових алеях,
На заспаних квітосплетіннях,
І йдуть по стежках - сузір’ях
В утопічні святі країни,
Де є лише казка й мрійник,
Як хочеш, пішли за ними.

Не мар, наче вітер, крильми,
Повір – і твої вони.
Не бійся, будь інфантильним,
За щастям своїм женись,
Очі заплющуй, дай руку,
На нас зачекавсь корабель,
Життя первородне і звуки –
Веснянки малих добрих фей.

Крізь наші струни тихе відлуння
Лине і стигне навік.
Липке повітря важко вхопити –
Марно кружляв білий сніг.

Крила стирчали, але все марно,
Ми вже сьогодні не ті,
Вічність не вічна, і все скінчиться,
Наше ім’я в пустоті.

Лиш з листопадом під зорепадом
Знов по домівці журба.
В небо злетіти, міцно вхопити,
Ми вже не зможем, пробач.

Крізь наші крила, уже безсилі,
Світло проходить бліде.
Янгол мій грішний, в рай утопічний
Шляху ніяк не знайде.

Щоб нам вернутись, треба забути,
Як стукотіли серця,
Коли твій погляд мій уподобав
Й дивились ми так до кінця.

Наша спокута, якщо і бути,
Разом, то тільки життя.
Як цього мало, але між нами,
Щось більше за небуття.

Цвіт весняних квіт
Розлився полем проміж жита.
Минають миті, їх політ,
Як пори року - не змінити.

Невтомно час штурмує фланги,
Та є незмінна колія:
Як десь на світі живе ангел,
То в нього усмішка твоя.

Навшпиньки в’ється виноград
І притискається до тину.
Мов до грудей, крізь літній сад
Його обійми ніжно линуть.

Які тендітні його лози!
Які надійні і міцні!
Твої обійми в верболозі
Такими ж видались мені.

Напившись вітру з небокраю,
У вирій журавлі летять.
І дише небом вільна зграя,
Гука осіння благодать..

Ти вмієш розправляти крильця –
Для мрійників нема зими.
Дивись, у зграї вільне місце.
Можливо, для таких, як ми.

Минають миті – пори року,
Якісь спекотні, якісь – ні.
Коли ти поряд хоч на трохи,
Світ захлинається в весні.

Ввижайся, снися, будь насправді,
Під зір сплетінням сплелись руки,
Мов у молитві, бо по правді,
Хоч щось незмінне має бути.

Хто, якщо не я,
Розплітатиме сонця промінь,
Стискатиме у долонях
Мереживо хмар буття?
Хто, якщо не ти,
Триматиме світ на плечах,
Слідкуватиме за часу втечей,
Без напрямку і мети?

Хто, якщо не ми,
Ходитиме в полонини,
Зануриться в небо синє,
Коли стане мало землі?
Хто будуть вони,
Народжені з наших марень,
Як квіти із гирл вулканів,
Власних віків пани?

Хто буде та,
Що дасть вітру себе розіп’ясти,
Піде в поле, щоб в житі упасти
Й дивитися крізь літа?
Мабуть, все ж таки я,
Перероджена в поколіннях,
З тобою в чергове вільно
Проживати нове життя.

Піщинки спадають на гору піску,
Ще декілька – й рік проминає,
І днина куценька – маля в сповитку
До « Ганни» від сонця втікає до гаю.

Туман із морозом на гілку тонку
Сріблясті одежі дбайливо вдягає,
І сива хустина лягла на ріку:
Накрила дерева, стежину до гаю.

Ще день – й Миколай принесе у мішку
Дарунки для всі, хто їх щиро чекає,
Поставить таємно вночі у кутку,-
Сьогодні пташок він вітає у гаю.

…Піщинка спадає на гору піску,
Зоря вечорова іскристо сіяє,
І днина куценька – маля в сповитку
До ранку пішла ночувати до гаю…

Душі - прекрасні всі пориви,
Злітає чайкою вона,
У простір почуттів первинних,
На крилах щастя і добра.

Любов - велика ніжна сила,
Що окриляє,сенс дає,
Вона до сонця піднімає,
І ніжність в тілі розчиняє.

Любов*ю дихає весна,
І первоцвітом застилає,
Все розквітає. сили набирає,
Для нового, щасливого життя.

В пориві ніжності,любові,
Цілую очі і чоло,
Прекрасні руки,
Що ніжно пестять,даруючи тепло.

І наші душі, єдиним цілим,
У вихрі танцю закружляють,
На хвилі почуттів,
Як зорі в небі ранішнім, розтають.

Загубилось у веснах, було - відбуло́.
Перебродить у пі́нисті вина.
А хотілося серцю до серця в полон,
Щоб пелюстя вишневе світи замело́,
І щоб ніч - мов гаряча лавина.

Висихає крапли́ста роса на щоці,
І сльоза на зеленім листочку.
Серце б*ється у серці. Рука у руці,
Очі тонуть в очах, як в полях чебреці,
Точка дотику - опіку точка.

І у амфорах наших несповнених див
Зріють вина солодкі ще й досі,
Бо ковток недопитого щастя лишив
Ти у кубку своєму на спомин в душі
Про моє золотаве волосся...

***
Як боляче мені тебе втрачати,
Якби могла я час на мить хоч зупинить,
Якби могла я наперед цю муку знати ,
З якої серце трепетно щемить.

О, долі людські, я одна із вас,
Бажань нездійснених ношу з собою «ворох»,
І мрію зупинить невпинний час,
Аби лише почуть жаданий голос.

Аби лише відчуть твоє тепло,
І як воно вливається у мене,
Аби лиш пригорнуть твоє чоло,
Торкнутись вуст, що дорогі для мене.

Змінити облік, скинути літа,
Життя почати заново, спочатку,
Або прожить за раз аж два життя,
Коханню віддаючись без остатку.

***
Я одягну на себе невидимку,
Полину в Кам`янець, торкнуся вуст твоїх,
Змахнеш ти поцілунок, як пір`їнку,
Впаде у розпачі вона до ніг чужих.

Торкнусь щоки невидимо рукою,
Волосся розтривожу світлий шовк.
Ти насміхався довго наді мною,
А мав від того який-небудь толк?

Гіпноз очей твоїх розвію понад містом,
Фортеці накажу не вірить снам,
Торкнусь чола, нехай не буде тісно
Думкам, що вже не бути разом нам.

***
Повернулися додому лелеки,
Принесли весну-красну здалеку.
Обережно дуже несли на крилах,
Щоб не сильно за дорогу стомилась.

Усміхнулась весна нам крізь сльози,
Й полилися на поля теплі грози,
В небі синьому веселка заграла,
Із озер і рік водиці набрала.

Семицвітне, ясне коромисло,
Над лугами й лісами зависло,
Потім впало на землю рядками –
Зарясніло навколо квітками.

Повернулись додому лелеки,
Принесли весну-красну здалеку.
Зиму помахом крил своїх прогнали,
І весна володіти всім стала.

МАЛЬВА МАРІЯ

***
Вже берізки стають золотими,
Аж листочки, здається, дзвенять,
І ключі журавлині над нами
Десь високо-високо летять.

Опустілі поля зажурились,
Літом бабиним оповились,
І сріблясте легке павутиння
Піднімається з вітром увись.

Заблудилися ниті сріблясті,
Заховались у косах твоїх,
І найбільшим у світі є щастям
Доторкнутися ніжно до них.

МАЛЬВА МАРІЯ

Тобі б личило жити в Празі,
А мені писати картини
Про троянди в старенькій вазі
Та про сміх малої дитини.

Тобі б личило жити в Відні,
А мені лабати на флейті.
Ми б носили прикраси мідні
Та купалися б у глінтвейні.

Тобі личила би Варшава,
А мені невеличкий замок:
Вранці кава і ввечір кава
Та мільйони знимків без рамок.

Тобі б личив пошарпаний Львів,
А мені невеличка драма,
І букет антикварних слів,
Що звучать, як мінорна гама.

Тобі б личила моя мова,
А мені відчуття комфорту:
Не шукала тоді би слова
Чи жаргону низького сорту.


Осінь 2007 р.Б.
Канада, Саскачеван, Північний Бетлфорд

***

В небесных глаз пустые ведра
Я с вожделением взгляну.
Увидев там свой лик ободран
Я тяжко, горестно вздохну.

Смотрю — в воде зеркальной лужи
Опять мой облик отражен,
И мне не ясно — чем я хуже,
за что людьми уничижен?

Так что не так? Вот рот…, улыбка!!!
Ах, да, забыл, сейчас сотру…
Не к месту радость в мире зыбком —
Уместны слезы на ветру…

***

Полночь уж. Пятно заката
Не видно, хоть вылей глаз.
О, горька моя утрата –
Солнце светит не у нас!

О, прости, моя услада –
Пояс вечной мерзлоты…
И, наверное, так надо –
В мире жить без красоты.

Черный ворон полнолунья,
Рай по косточки в крови…
Крикну тихо: - Эй, колдунья
Смерть дарящая, - живи!

Ну где же ты, на Небе Сущий?
Я искромсаю облака,
Но отыщу в небесной гуще,
Тебя, Смотрящий с высока!

Что б ты смотрел на нас презрено?
Нет, не позволю никогда!
Мечтаю пылко, сокровенно –
Растай, исчезни навсегда!

Но… Без Тебя в душе прохлада
И мрак, и ветер ледяной…
Но… Образ Твой, свеча, лампада
И крест з распятием – со мной!

Несподівано
Обернеться
Осінь,
Потемнілими барвами
Клену.
Пролунає спокійне
”Досить”
Зголоднілому
Жовтому
Леву.
13.11.08

Викрики з потойбіччя
Викрити сни
Викрутити страх із обличчя
Використати як пластилін
Я люблю, тебе, Марку
Тобі варто жити
Це ж таке щастя – знімати кіно про веселку,
Вештаючись перед кінцем світу
По тихому дикому лісу
й кричати: «Я люблю тебе!»
Знімай мене в кіно
Знімай з мене одяг,
А з себе кайдани,
Я тут. Поруч. У серці мого світу.
Я – Жозефіна. Чергова і нарешті остання
Для тебе – єдина радість...
Крихка, мов земля, м*яка, мов трави...

Ідеальне стерво з незалатаними ранами,
моток обцвяхованих ниток
головоломка, лабіринт, нарешті шарада.
Вгадай мене.
Дай мені вирок.

Викрики з потойбіччя
Викрити сни
Викрутити страх із обличчя
Використати як пластилін
Я люблю, тебе, Марку
Тобі варто жити
Це ж таке щастя – знімати кіно про веселку,
Вештаючись перед кінцем світу
По тихому дикому лісу
й кричати: «Я люблю тебе!»
Знімай мене в кіно
Знімай з мене одяг,
А з себе кайдани,
Я тут. Поруч. У серці мого світу.
Я – Жозефіна. Чергова і нарешті остання
Для тебе – єдина радість...
Крихка, мов земмля, м*яка, мов трави...

Ідеальне стерво з незалатаними ранами,
моток обцвяхованих ниток
головоломка, лабіринт, нарешті шарада.
Вгадай мене.
Дай мені вирок.

Втративши усі запозичені шанси
Згубивши останні фатумні доторки
Нікому нічого не треба більше
Прощальні слова і квапливі викрики
Впасти у відчай, забути про бога
Забити на глибу кісток і на всесвіт
І канути-канути...довго-довго...
Трансформуватись у нову вічність
Вирвати очі й лишити на небі
Хай буде злива замість сліз плачу
Я – саме перша твоя, що без тебе
Приймає на себе любові віддачу
Покидьки, соціум, щільний акваріум,
Думки, дахи, розмежовані напрямки
Підлі страхи про самотність забарвлюють
Всі мої наслідки...
Ти зник до мене, до світу й народження
Ти не страждаєш, твій біль не згасає
Ти, що єдиний мій, скоханий, справжній,
Тебе немає.

терпкої ночі про тебе спомин
трикрапка у лоні
Божої Матері переписала
останнє майбутнє у виграні долі
терпкої ночі про тебе сповідь
злетів вище неба і став більше бога
і я, хто ніколи не буде з тобою,
пускаю в повітря кривавий стогін
терпкої ночі про тебе злива
з тобою могла б я бути щаслива
та наші стосунки – розрита могила
на нашу користь, звісно, на нашу...
терпкої ночі про тебе повінь
час стер за очима координати
і це – вік назад – вбило мій мозок
й на еру по тому знищило дати
терпкої ночі про тебе тиша
щоб шкіру мою не роздерли миші,
я стигну струною старої скрипки
й це більше нагадує істерику крику

терпкої ночі про тебе по тОбі
я ставлю свічку. Триває сповідь
і кровоточить, а Божа Мати
дивиться в душу і вчить звикати.

Цвинтар моєї спадковості
Вустами холодного болю
Втрата свідомості
Молиться
Безвихідь моєї любові
Марлевою пов’язкою
Венами на обід ввечері
Стрибає з даху моє щастя
розбитись приречене...

Янголе, ти опускаєш крила...
Крилами тануть густі озера
Радіус Сонця – струною подертої скрипки..
Кинуті в воду криваві гвоздики...
Крила лиш
лишаються повзти по стелі
ліжко спостерігає за струмом
музика скрипки зриває паркани
нирки відмиті на чорному ринку.

Богові треба прості забаганки:
Китицю глузду тримай у секреті
Тінню...

Диптих

1.

особлива помилка, вплутана у волосся
зависає ціною за чергове спасіння.
браво. тобі це нарешті вдалося.
ти вперше прозоро-байдужо вільна.
ти стерлась. ти зникла. ти стала амебою.
пройшла еволюцію - з клітини на бога.
вхопилась в тенденцію труїтися небом,
щоб під ногами відчути дорогу.
ти стала собою. годуй своїх пташок.
раxуй прорах болю. здіймай пил та попіл.
забуто усе: і зриви , і крахи -
закрила собою. стала на ноги.


камінь твоїх снів - злипся із землею.
єресь твоїх свят - сторож їх кордонів.
браво, впала в ціль - виправдай загоєння.
філософська біль. фінішне оновлення.

2.

запахло небом та свіжими травами.
очищую простір усупереч холоду
пустотність мені - випадкова отрута.
солодке спустошення - пост-роздратованність.
тиша знімає мене. інтровертність
моменту у долі мовчання - початок
нової історії кохання-та-смерті,
минулого відголосок, щоб покричати
на себе. на себе. на себе. на жаль.
украплення болю - дотичні до раю.
я з богом стираю свою печаль.
вони про мене нічого не знають.

неначе дощ хворіють сни
я висихаю.
сушу твій біль. з ним танеш ти -
і я звикаю.
холодний голос у небес
і час - як змова
витрушую з себе тебе,
із серця - бога.

ЗасипанийГолимМовчаннямТрамвай
ЗапиленаШафаБезНасСтарийПопіл
ПростиПам*ятайВідпустиПрощавай
КоханняНаЖальТоЄТількиНаркотик
ЗатяганийВНічПоІстерикамПлач
НаСтогінНаВічністьВОблозіМинулого
ЗабудьЗалишисьРозтягниНасНаЧас
ЗбудиПочуттяВоноПростоЗаснуло....

ця злива - голкою в тіло - і рани...
я вчусь загортатись у захисну жорсткість
мій старт, моє вбивство - занадто рано
занадто байдужа твоя жорстокість

ПриймиВідчиняйПроковтниСпогадПрірви
ЗгадайЗагубиСтисниЗубиПовірМені
ЯРозчинЯСвітлоЛюбовТаБезпека
НавіщоСвідомоТиРозпаливПекло?
ЗнімиЦюРеальністьЗалишКінофільмам
ОтрутіБлювотіКотамПавутинню
РоздовбанеСерцеОбохВибухПостріл
ТимокнешНеСам
ЯнеЗмінююПостіль

Я танцювала навшпиньках між безоднею доторків
та дотичними до пауз часу.
Я залітала у казки мрійливого бога, який тримав мене на руках
і танцював зі мною під захід сонця.
Я розтікалася річищем оновленого простору.
Я заплітала волосся.
Чорне.

Я трактувала осіннє небо стелею виборів.
Я напівсенсорно зрослася з твоєю свідомостю.
Образом богині затулила твій морок давній.
Щоб ти відчув, що є справжнє світило.
Твоє божевілля трохи не влучило в ціль.
Твій досвід не зпрацював, твої передбачення потонули.
Мені не прикро, не відчуваю біль.
Не діє отрута.

Але щось відбувається. Так - щось відбувається.
І спокійної ночі початкам моїх цивілізацій......
Утравмбованим нервам. Контрастному душу.
Безмежній душі серед цих декорацій....
Я начаклувала.Прекрасна подія....
Із яблук очей твоїх зникли поранення.
Моя колискова - пігулка-снодійне...
моє заспокійливе марення....

відкрий себе
багатообразність нестримної любові
вилазить на твоє лице
я хочу, шоб до крові

ці демони з глибин
як їм насититись без болю
зітри кордони. перейди
у прірву насолоди мною

ця суміш з диму й почуттів....
тіла сплелись з початком неба
в мій стогін, в твій гортанний спів
у зламані від тиску ребра

пульсує знов і кровоточить
ворожить постіль долю ночі
я вип*ю скоро твоє серце
тобі без нього більше личить

бути богом

- Бачиш душу його чорно-білу:
Половина зчорніла дотла,
Інша чиста, як божі крила.
Як же він прагне твого тепла…

Можеш стати йому водою
І вогнем, щоб його зігріти?
Зупини чорноту собою –
Ти, як жінка, повинна вміти.

Поклади на вівтар спокути
Свою волю, рожеві мрії,
І прийми все, що має бути,
Всі його чорно-білі дії.

Завдаватиме чорне болю,
Ну а біле заманить щастям.
Не пускай чорноту на волю,
Не давай злидням душу вкрасти.

Пам’ятай, відтепер ти воїн
У подобі слабкої жінки.
Маєш зовні здаватись м’якою,
Добре знаючи міць павутинки.

Ти сама обираєш долю.
Берегтимеш цю грішну душу?
Коли так – то забудь про волю…
- Так, хранителько долі, мушу.

Пусть перламутр губ пьянит,
Зовя, к недолгим отношеньям.
И то мгновенье не забыть,
Блеск сахарных алмазов на губах,
Стремление слезать и насладится.
Но фотография безвкусна…

5/12/08 г. 15:06 Николай Блоха.

Подавлена... зібралась в довгу путь
Печальна дама у манто із листя
Легка вуаль, коралове намисто..
Вона то з нами то уже не тут..
Широким кроком обійшла все місто
Зайшла у парк і мовчки впала ниць
І заворожено дивилась рівно мить
А потім зникла жовто – бурим листям
… чекайте ще на неї рік…
А за поріг ступила леді в білому
Як наречена, але погляд – крига
Вона ворожить ним таємно – тихо
І ледь всміхається у вічі стримано.
Махне рукою – все заледеніє
Людей фігури, обриси дерев
Вона то робить для забав лишень
Вона інакше гратися не вміє…
… чекайте ще її забав…
Вбігає весело нізвідки
Прекрасна дівчина – загадка
Зелені очі, кучеряві прядки
Така собі чарівна квітка.
Мугикає мелодію веселу
Плете вінок із радощів життя
Така – то дівчина оця
Така – то вже вона життєва.
… чекайте ще від неї свято…
А ось мале дівча танцює
Руде, веснянки як мальовані
Вона з веселкою веде розмови
У кольори її лаштує
Сміється гучно розливає барви
По всіх усюдах по краях
І не лишає темних плям
А ми милуємось : « Як гарно..»

Дозволь мені тебе не розлюбити.
На перехресті чотирьох доріг
Обрати стежку в найсолодше літо,
Де щастя не вважається за гріх.

Дозволь мені прийняти оберемок
Твоїх освідчень - як імпрезу снів,
Де ми єдину хвилю оберемо
Між ряботиння, виру й бурунів.

Дозволь мені забути всі ознаки
Минулих переплавлених життів,
Сліди звабливих афродизіаків
Та не твої, не мріяні, не ті.

Не слухати ворожок і пророків,
Не заблудити серед інших доль,
І до чужих не дослухатись кроків
Дозволь мені мій суджений, дозволь...

Осінь проводить
Розтин півмертвого листя -
Скальпель на свіжій
Плоті карбує вічність.
Осінь шукає
Збігу часу і місця,
Щоб показати
Світу свою поетичність.

Капають сльози
У келихи каналізацій.
Їдуть за вітром
Дахи і порожні трамваї,
Осінь у душі
Заносить сліди пунктуацій,
Сніг і самотність
На скронях дерев лишає.

Осінь дарує
Вино і любовні сцени,
Вічне блаженство
В кабінках брудних туалетів,
В кожнім рядку
Замість рими - одні рефрени…
Осінь виводить
В останню дорогу поетів.

Мовчки постоїть,
Віддавши данину прощанню,
Неба похмурість
Спіймає очима сумними.
Трохи нервово
Закурить цигарку останню,
Богу помолиться…
І попрямує за ними.

Мне написать тебе письмо?
О том, что я люблю ещё,
О том, что я хочу…
С тобою рядом быть.

Мне написать тебе письмо?
О том, что нет, сегодня не кого,
О том, что нет, уж сил…
Быть без тебя, в разлуке.

Мне написать тебе письмо?
О том, что также жду.
О том, что также жизнь…
Но без тебя, бессмысленна она.

Мне написать тебе письмо?
О том, что больше нет, не чего.
О том, что больше, не надеюсь.
И смысла нет писать письмо.

28.11.08 г. 14:26

Він прийшов серед ночі дощем, наче шепотом,
легкий подих зітхання майнув попід віями.
І від нього, такого незнаного, теплого
незборимим жаданням кохання повіяло.

Потягнулась до нього крізь сон кожна гілочка,
(юна яблунька цвіту ще зроду не відала).
Звідки він, цей лякаючий шал, ці вогні в очах,
ця бентежлива пристрасть, ця млість несповідана...

Ледь торкався кори бігунками-струмочками,
не минав ні горбочка цнотливої стрункості,
не спиняючи втіх, не затихнувши хоч на мить,
у одному акорді злились, наче струноспів.

То пручалась, то прагнула знову лавину ласк
поки сон переміг у змаганні з повіками.
Перший промінь відчувши, юначка прокинулась
і засяяла вперше рожевими квітами.

Я ковтаю образу - образа ковтає мене,
Ми єднаємось в болісно - несповідимих сполуках.
Ця дошкульна алхімія має свій власний тунель,
Де у нетрях безглуздя із глуздом намацує злуку.
І вив"ялює душу що рветься з важкої ропи,
І пульсує у скронях, очима виходить назовні,
Росомахою кра́деться, сумніву в"яже снопи,
Виростає зі скиби у кулю як місяць у повні.
Я ковтаю образу - образа ковтає мене.
Ми тепер живемо тет а тет, я забула вже де Я,
Я її проклинаю, не хочу, нена́виджу, не…
Ми лишились удвох. Я й образа - Ясон і Медея.

Она прейдёт и скажет здрасте,
И в интонации её, заметит он,
Как будто не она, а он пришёл,
Незваный, нежеланный к ней домой.

Он всё же, пригласит её войти,
И разговор конечно состоится.
Не справившись эмоцией, она сорвётся,
И будет говорить, что виноват он сам.

Он будет слушать, глядя на неё, влюблёно,
Не говоря не слова вопреки,
Она же больше заведётся,
Приняв его молчание как слабость.

А он спокойно так предложит ей уйти.
Пытаясь удержать слезу и не сорваться.
Влюблёно, глядя на неё, дрожа от злости.
Притом настойчиво ей, предлагая убираться

Так наши страсти причинённой боли,
Нам не дают переступить, через порог,
Гордыни в отношеньях, ложной страсти.
Вот почему сегодня я один.

18.11.08 г. 11:54

Достав бумаг копну,
И разложив их на диване,
Перебираю я листы, бумаги старой,
Ища в них строчки о любви,
Средь множества влюбленных строчек,
Хочу найти, те пару строчек к той,
Которой, нет сейчас со мной.
Храни бумага многих таен строчки,
Её же иногда я вижу с дочкой.
Прошли года, бумаги много накопилось.
И как найти забытые слова,
Средь множества забытых строк,
В которых грусть, печаль разлуки.
И одиночества тоска,
Подарок от неё на долгие года.

18.11.08 г. 11:01

Наші ночі пахнуть пелюстками диких троянд
Ніжний запах нічний все п’янкіший стає десь під ранок
Квіти без колючок не лишають ні сліду, ні рани
На руках, на устах, у серцях і гарячим туманом
У закоханих вікон на приступках сльози бринять.

Постіль з диких троянд огортає розжарену шкіру
Там де кожна пелюстка – невидимий оку цілунок
Залишає на шкірі містичний, незнаний малюнок
І стікає по краплі кохання не випитий трунок
Все ясніший стає той вогонь, у якому горіло

Й не згасало бажання, палало щоразу сильніше
Переплетені руки відбилися в світлі на стінах
Доторкались й тремтіли в жару наші губи й коліна
Розчинилися в сутінках ночі тіла, наче тіні.
І світанок, що був нам за свідка, чомусь зашарівся…

Не гріє мене сонце - воно на мене злиться,
Бо я сказала вчора, що ти для мене все,
Не треба мені сонця - воно хай світить іншим,
А ти лише для мене, бо я тебе люблю.
Не знаю чи надовго...а може все минеться,
Та зараз, в цю хвилину - віддала б тобі все,
Усмішка твоя щира замінить мені сонце,
Блакить очей коханих - всю неба голубінь,
Мені не треба квітів - нехай цвітуть для інших,
Тебе візьму за руку і весь світ стане наш.

Візьми мене під своє крило
Та так, щоб розлучити ніщо не змогло.
Обійми мене міцно, поцілуй мене палко
Щоб в обіймах твоїх було мені жарко!
               Нехай жар палає, жар цей – кохання,
                Я знаю буде зустріч і вона не остання.
                І буде кохання і ночі і дні…
                Та поки що приходиш ти лише у сні…
Та здається не сон, а ніби насправді,
Говориш мені ти про своє кохання.
Обіймаєш, цілуєш, голубиш мене,
І ось воно, щастя моє!