ТИ НАХИЛИЛАСЬ І МЕНЕ ПОЦІЛУВАЛА.
У ЦЕЙ МОМЕНТ З НЕБЕС СКОТИЛАСЯ ЗОРЯ.
ТА БІЛЬШ НІЧОГО ВЖЕ ДЛЯ НАС НЕ ІСНУВАЛО
В ЦЮ ТЕПЛУ ЛІТНЮ НІЧ - ЛИШ ТИ І Я.

ТВОЇ ВУСТА МЕНЕ ГОЛУБИЛИ ТАК НІЖНО,
ВІД НАСОЛОДИ ПОДИХ Я ЗАТАМУВАВ.
І МИ ПЛИВЛИ НА ХВИЛІ ПРИСТРАСТІ НЕСПІШНО,
МОВ ОДИНОКИЙ ОКЕАНСЬКИЙ ПАРОПЛАВ.

КОЛИ Ж НАД ОБРІЄМ З'ЯВИЛИСЬ СВІТЛІ ПЛЯМИ
І СИНІЙ РАНОК У ВІКНО ПРОШЕЛЕСТІВ,
МИ ЗАСИНАЛИ ЗІ ЩАСЛИВИМИ ДУМКАМИ
ПРО ДИВНУ СИЛУ НАШИХ ПОЧУТТІВ.
2011

Його поезія:

Хвилі екстазу... несамовито
її вродливим личком пробігали,
щось... суміш радості та болю... тої миті...
І до розкоші постаті і статі
загадки додавали,
та мука-усміх ― вираз хіті?

Її проза:

Боліла голова* ― не знала, де себе подіти, ―
біль забирав силу і волю
і щоб якось собою володіти,
бо плакати не випадало, ―
всміхалася...
від болю.

*хай би той біль щез назавжди.
автор

О! Як спрага воду солодить!
Просту, звичайну воду.
Яку ж несе нам насолоду
ця довгождана ніжна мить.

Від шепоту твого у голові шумить...
До тіла голого тремтячими руками добираюсь,
з уст п’ю – устами напуваю,
а тіло, мов струна бринить...

Пов’януть руки ― часу не спинить.

На горизонті чорнім сонце догорає,

яке нас мало б спопелить...
2009

Невміло і грубо, квапливо либонь,
невправно орудую ― так, ніби слон
коло посуди:
репані руки на ніжнії груди...

А тіло твоє – суцільні губи...
Куди подіти свої руки грубі,
аби не обдерти ( о! Боже боронь!)
ніжність губ тих об шорсткість долонь?

Та ж можуть і шорсткі та репані руки
ніжнішими бути за лагідні звуки
чарівливих мелодій...
Лиш будь терпеливим і вправним, як злодій.
2009

О-о-о! Яка кицька!
Я роздивлявся її зблизька-зблизька
і доторкнувся...
А вона ж така слизька ―
я й послизнувся
і впав... у неї...
На дно її очей, в безодню її тіла,
бо так вона хотіла, так сталося.

Ні – ні! Ми не кохалися...
Ну-у-у! – Просто було дуже слизько,
і я упав...так низько...

Вона не може, ну, ніяк
заснути, лежачи навзнак.
Лежить сумна, прикривши очі...
Ні! Він не прийде сеї ночі.
Вона лежить і тихо плаче,
але щось скрипнуло неначе,
злетіла, мелькнула між штор --
пустий, холодний коридор.
Знову лежить, скрививши гарний ротик,
поклавши руки на плаский животик...

Вона не може, ну, ніяк
заснути, лежачи навзнак.
2009

На дні її очей
спрага всіх пустель –
піски гіркі, сипучі.
Гори її грудей,
крутіші гірських скель,
були біло-сліпучі
у темряві хмільних ночей.
Я пив з її джерел
терпко-гірку отруту,
я рвав не м’яту-руту...
Я не літав, наче орел:
тонув собі в гірких пісках,
тримаючи в руках
жагу-облуду --
диво природи...
Вона була така,
вона була слабка,
не треба було згоди,
щоби її втішати...
Це вже згодом,
коли усі упали шати,
я здогадавсь про згубу.
Я вичитав у корчах її губ,
в пожежі її щік,
в конвульсіях її слабкого тіла,
чого вона хотіла ...

Її зомліле ніжне тіло,
її безвольні слабкі руки,
коли не у моїх руках були,
моє ж стискали горло.
Її гладенькі білі зуби,
мовби перли,
покушуючи ніжно не мене за груди,
на клапті моє серце дерли!

Така весна, така чудова знову!
Метелики у небі трепетливі...
Ми мить одну були щасливі --
мить щастя відібрала мову.
.
І мерехтіло, і пливло, мов слід фантому,
й віддало гіркотою втрати...
Усе дарма, немає ради
в усьому просторі ― прозорому й дзвінкому.

Заглушений зітханням, мов гудінням літака,
розмазаний сльозою, мов зів’ялий,
світ сповнений метеликами, але
порожній щастям ― ніби торба жебрака.
2009

Чорну дірочку між волоссям
Ледь відкрила вона мені…
Я подумав: «Чи не здалося?» -
Й запалав у бажань вогні.

- Збій системи 1-108, -
File Not Found, Not Same Device.
Я тоді був іще безвусим,
Я сказати не міг: «Давай…»

Руки дрібно мої тремтіли,
Пересохло у горлі вмить...
Я не знав тоді мови тіла,
До такого ще був не звик...

В голові моїй - повний хаос,
Як бамбук (здогадались?) став…
Але вибору не зосталось -
Не хотів я ловити гав…

Цілу ніч, не одну годину,
Може, десять, а, може, п’ять -
Я нестримно кохав, невпинно
І вивчав її кожну п’ядь…

Вона ніжна була, грайлива,
Наче мавпочка між ліан,
Мов травнева бурхлива злива,
Ну, а я був - як той вулкан…

Все проходить, і це – забулось,
А роки - наче вкрив туман…
Я ж іду між пустельних вулиць,
Як тендітний згадаю стан…


08.09.2011

Ірраціонально,
як у театрі абсурду -
раціо тихо спало
у вчорашньому сні -
ефір наповнили жести -
інтерпретація сурдо
нам іще не відомих
сакраментальних слів.

Цитувалися зойки,
рвалися горизонти
і вигинався простір
дугами наших спин,
читали абетку Брайля
пальців космічні зонди
і світовий годинник
чекав на раптовий спин.

Коли пролунало слово -
на хінді чи на санскриті -
і перестали перли
на мушлях очей рости,
тисячолітні коди
явилися нам - відкриті -
і стало все зрозумілим,
видимим і простим.

2011

ІІ
І море сумоти за недожитим -
де ти, золотоока, й літа обрій!
Мов ангели вбирають щедрий опій
із пряно-поспекотного «любити»,
аби лиш полиски очам лишити,
повити млою вижовклих мелодій
пожежі серця в долі перецвіти…

2011

І
О скільки їх відкрито вже снагою
цвітінню пристрасному! - і такою
сумною далі взято пеленою!..
О їх іще втішатиме любов,
і змучене зітхання казанов, -
та тільки Дон Жуан не стане грою
для кожної Жаги його покрою.

2011

Убита ніжно у нічнім саду,
Завмерла я знеможено у крику.
Печаті лиха на вуста лягли,
Безгучно місяць-ніж упав..
і грізна
мов жриця
тиша
провела біду -
зі слів незронених на горлі риску…
Між «до» і «після».
Як?..
Чому?!
Коли
ми розпалили
(не любов наріжну) -
солому тіл
(а не вогонь із душ)?
Вмить жар зотлів...
І в тім гарячім приску
затерпла я вуглинкою в золі,
В нічнім саду тобою вбита ніжно…

2011

ІІ
Початки!
Красиві і ждані,
як літа найперші дні!
Лишив я б одні початки -
земні й неземні загадки
у їх первині́ - пелені,
що досі у згадок півсні
ви все ще несете мені.


ІІІ
О смутку добровільна браночко -
у вас і личко, і легка осаночка,
І шпильки на 16 см і мрії.
То звідки суму снігові завії?!
Вас полонив не той?
не так?
не там?
Але тепер, коли ми сам на сам,
Я виправлю усе, клянуся вам!


ІV
Колінце в руці тремке,
торкання сердець - лунке!

Чому ж не таке легке -
кохання твого саке?!

У танці ти неземна,
а потім, як та зима…

Як те, кришталеве бра,
не бачиш в мені добра...


V
Пішла, і не вернеться вже, - у «ні»
доріжка місячна зникає, тане слідом,
і наче невтамовані жалі
майнуть услід за жайворовим літом,
подібно до печальної зорі
потануть на світанні угорі,
над випаленим почуттями світом.

______
____
__

О, ця несила, слабкості краси -
на вістрі дотику, цілунку, прабажання!
Внизу земля, Господня кузня, - Я!
А Ви, - о Ви! – все там, де обіцяння,
де вина світанкової роси
і ангели сповідують братання.
І вище тільки любощів єднання -

і Ви.

Закохатися? Нині? У гли́боко кризовий час...
А чому би і ні. Та гадаючи тільки про вас.

Таїна нерозквітлих ніяк не займає мене -
ви ж і красна, і ніжна, і вабна в усе неземне!

Обійняти і з дива завмерти, ввібравши ураз,
що суттєво не те, де я праведник, де ловелас,
а лише ваші чари, і профіль тонкий, і анфас.


2011

Ця розгойдана ніч
гой – да, гой – да
Гой, пішла під горою
гой – да, гой – да
Білий попіл із пліч
Гой – да, гой – да
Розтрусила зима
Гой – да, гой – да
Гой, з тобою удвох
Гой – да, гой – да
Ми гойдалися до-бою
Гой – да, гой – да
Бою наших сердець
Гой – да, гой – да
У розгойдану ніч...

А я умію поглядом любити,
А ти умієш подихом вести,
Я - іскра, ну а ти моє кресало,
Обоє ми провісники грози.
То я у тобі ніжна блискавиця,
То ти в мені розривами громів,
Обоє ми меланхолійне ерху,
Обоє експресивний танець снів,
А я у тебе нічкою віллюся,
А ти у мене знов увійдеш днем,
Обоє ми дві річки, одне устя,
Я - земленька, а ти в мені дощем.
І Шпицями Карпат навік сплетуться,
Із двох стежинок мрій у килимок,
Два серденька у ту єдину зустріч,
Два подихи в один життя стручок.

Відійдуть, відмоляться, відтопчуть
Білих днів медові вечори,
А мені приходять сни щоночі,
З терпкістю соснової кори.

Я б тебе, розплетена і гола,
Нахилила б до свого човна,
Колисала б в місяця подолі,
Щоб твій спокій залила вода...

І кохала б, як свою дитину.
Скибку серця вирвала б з душі.
В голови, під пухову перину,
Клала б на ніч навхрестом ножі.

Щоб ти спав народженим в купелі,
В яблуні травневій у саду,
Щоб летіли снами білі лелі,
Щоб не знав ти на віку біду.

Колихають в рукавах зелених
Журавлі відбілені млини –
Ти щоночі прилітай до мене,
У мої зелені,милий, сни...

Жовтим солодом, біло-пінним,
Розважніли вуста в хмелю,
А над Рудкою, жовтими тінями,
Спокій ночі я постелю.

Ходять небом Святий і Нечистий,
Зорі точать об місяця ріг.
Притулися до мене, плечистий,
Обхопи мою косу-батіг.

Відлюби мене в трав косовиці,
Звіробій заплети у косу.
Не заснути тобі, як не спиться
Бджолам диким, що п’ють росу.

Очі, плечі твої… і губи.
Вечір втомлений від вогнів.
Розстібни мені ґудзик на грудях,
Зацілуй, щоб і світ заважнів....

Тиха вечора пізня молитва.
Прибережні дніпрові вогні.
На піску тіл потомлених битва …

Забавны свойства теплых тел,
Их зыбкая страда.
В тебя я камнем полетел
И канул без следа.

Я всё сорвал, что там цвело.
Без оглашенья прав,
Я был изрядный НЛО
И полуботискаф.

Я, было, выбился из сил
В среде среди акул.
Казалось мне, что я парил, -
Что, вместе с тем, тонул.

Всё завихрилось в итэдэ
Без признаков четы.
Я не оставил на тебе
Ни кляксы, ни черты.

Теперь в толпе подобных зай
Во весь твой стройный вид,
Что был здесь чудо-Николай, -
Ничто не говорит.

2010

А Любовь к тебе нечаянно нагрянет
к сердцу путь найдет она сама
приветливо нежна и хороша собой
прикоснувшись войдет даруя радости покой
рано утром проснешся ты
в беспредельном восторге и удивлении
сладкая роса на ресницах юности
ангел Любви дарует снежные розы
чувственный поцелуй запястья
плечей божественной шейки
жемчужины
любимую ямку на щеке
и его уста дар тебе
сказочным десертом на сладкое...
2011г.

Хай буде дим.
Це вогнище доречне.
Цнотливий хмиз
і вісім сірників.
Візьми в кулак –
брутально і безпечно.
Мої слова –
на тисячі шматків.

Моє палке,
податливе і хтиве
це тепле тіло
витримає шквал.
Хай буде дощ.
І вітер полохливий.
Вологих вуст
напружений овал.

Безсонний світ.
Як гірко пахне осінь.
Безглуздий зміст
беззахисних рядків.
Хай будеш ти –
розгублений і босий,
Без сірників.
1.07.2011

Без тіні вагання –
ці рухи навзаєм
і рукоплетіння тіл -
до спраги моєї
вишневого літа
твоя година,

хриплина цілунку,
вростання зіниці,
і марева перехил:
нежданої ласки
зім'я́та перлинно
солона глина.

Запалені скроні –
полинно, провинно -
уста в уста.
Зціловані брижі
тремтінь.
                І торкання,
до скрику, хвиля.

Сітківка вбирає
мотиви спокуси -
по ноті з твого листа -
краплини п'янкого
смаку порятунку,

І божевілля.

2011

Доторкнулися вишні морозом
На порозі чуттєвого піку
На чужої квартири порозі.
Вдих і видих.
І вхід і вихід.

Від вина з бульбашками – мурашки,
А з твоєї вини – аж по спині,
Нижче, глибше…
Забуду – неважко.
І довіку, і вже віднині.

Педантично записують кадри
Провидіння нахабні очиці…
Ти радієш?
Я чую литаври.
Гарно вийшло,
без репетицій!

Я не проти такого порядку –
Поміняти видовища з хлібом…
Тане на язику шоколадка
Так вершково,
Щастяподібно…

29.06.2011

...ці рухи навзаєм, ці лозоплетіння тіл,
ця подорож чиста, сліпа, обережна, повільна,
здається, що ніч ураз спопеліла на тлін
як тільки-но закипіла…
І шепіт дерев і тумани розкажуть про
сон, який і донині триває дивний-предивний,
про те, як зорі тремтять і остигають знов
у простирадлах невинних...
це диво самотніх бажань і стискання рук,
ці рухи правічні: сліпі, обережні, тривожні…
послухай і ти, як падають роси, і в слух
говорять до подорожніх…

Розстебнув я ґудзик перший -
Руки дрібно затряслись,
Але справу ту довершив -
І рука спускалась вниз

Відшукати другий, третій
І наступний (скільки їх?) –
Добре як, що ти не вперта
На дорозі до утіх.

Я і досі пам’ятаю
Про гарячу нашу хіть -
Як без ґудзиків до раю
Прямували ми за мить…


24.06.2011

Не виправдовуй.
Темрява не бреше.
Бракує жестів.
Жаляться слова.
Так буде легше.
Тільки якнайменше
Лишилось сил,
Не множених на два.

Великі справи
Робляться неспішно.
Сповитий сон
Посопує в кутку.
Ти можеш ніжно.
Тільки трохи смішно,
Що я сиджу
В терновому вінку.

Не виправдовуй.
Крутиться твій глобус.
Глобальний ризик
Вибухне в мені.
Нерівний голос.
Їде наш автобус.
І мерехтять здивовані вогні.
19.06.2011

Ці рухи навзаєм, ці рукоплетіння тіл,
Ледь чутно на вушко палаючий хіттю подих:
- Це просто так вийшло, я сам того не хотів...
- І я не хотіла. Біда ж бо одна не ходить...
Бузкове безумство - парфумами Жіванші,
Трансляція наживо - ледь не на всіх частотах,
Натільні хрести розміняли на бариші,
А бач як... Нічого і не додалось, достоту.
В ті ночі, якими так повен вчорашній флер,
Душа виростала із тіла - до Дивосвіту.
О, руки! Кого обіймаєте ви тепер?
Не сміти!

22.06.2011

Я загорівся, затремтів,
В жагу жахливу полетів.
Я впав на вістря висоти
Бо і мене бажала ти.
Я пломенів, я спопеляв,
Душею тіло поглинав,
Я дихав мов скажений пес,
Я богом був, що впав з небес.
Я розбивав на друзки світ,
Стелив тобі зірок політ,
Я піднімав тебе на хрест,
Я був, мов промінь,
Був, мов прес...

Я заморився і зачах.
А в тебе чортики в очах...


2000

Шалений погляд зречених зіниць,
Спрагненна усмішка у серці...
Твоє найкраще із усіх облич -
Воно, мов сонце, світить так відверто.

Твої уста готуються в похід
Шукати щастя в місячнім блаженстві
І я в полоні зачекався на політ,
Щоб зринуть до зірок і піднебесся...

Торкнулися вустами ніжно до небес
Злилися у обіймах дикого безсмертя,
Буремність пристрасно дарує нам бенкет
І закружляла між тілами в круговерті.

Та час майнув в шаленості нічній,
Світанок пробудився у вітаннях...
Тебе забути я навіки не зумів -
Напевно почуття оце ... кохання.

18.06.2011 року Львів

Не думав, що зможу упасти так низько!...

З.І. Який же у нас був з тобою сексисько!!!...

…бо ще не раз зупиниться планета,
Вчорашній день зійде в забутий плин,
І всі бажання знов такі відверті,
Бо погляд твій торкнувсь моїх колін…

…застиг. Замерз. Приборкати не смію,
Ще б тільки раз під розпал ніжних рук!..
Весь простір твій на тло периферії
Таких земних підсолених принук…

…таких терпких. І знову необачно
Від себе тінь незрячу відірву.
Той погляд твій прихований, гарячий…
Та я мовчу. А в думці майже мру…

Куди це, Колю, ти мене привів?
О, Боже, як же їм отак не сором:
На пляжі засмагає повно дів -
А де ж купальники? Невже забули вдома?

Що за дивачки, глянь, не одяглись,
Точніше, роздягнулися наголо
І звабами усюди - «блись» та «блись».
Ходімо звідси. Ну, йдемо, Миколо.

Наважитись нелегко зразу так
Позасмагати й попірнати в річці.
Ти червонієш, бачу, ніби рак -
Невже соромишся? Чи, мо', на сонці спікся?

Ну добре, зачекаймо – не горить!
Позасмагаймо ще, допоки сонце.
Я "верх" знімаю, глянь, а вже за мить
І "низ" униз доволі легко зсовую.

Біжу чимдуж голенька до води -
Ой, видно це усім чи не за милю! -
Але вже - ні туди, ані сюди! -
З розгону падаю у теплу свіжу хвилю.

Вода мене приємно обійма
І так ласкаво пестить ніжне тіло -
Блаженства, певно, більшого нема,
Ніж хвиля й берег, де чекає милий.


07.06.2011

Смяты шорты, снято платье,
Умножая всякий стыд,
С имитацией зачатья
Кто-то с кем-то мерно спит.

Стоны чаще - счастье ближе.
Ритм эпических атак
За фанерной стенкой слышит
Пятиклассник-Телемак.

Фантазирует невинно
Он о том, как в мертвый час
Одноклассницу Мальвину
Сексу лютому предаст.

В ней кило под тридцать вроде,
Но и эту полуплоть
По аллеям парка водят
Между двух фригийских теть.

Размечтался наш-то несус-
Ветный полуидиот,
Как с годами купит "лексус"
И Мальвину умыкнет.

Все сто семьдесят в аорте!..
Спи во снах, пока один!
Вскоре кровь тебе подпортят
Где-то с дюжину Мальвин.

Спи, мышонок, тихо-тихо!
Будь ты Цезарь или Брут,
Вот тогда хлебнешь ты лиха,
Как Мальвины набегут.

Затихает санаторий.
Золотой песочный храм
Равнодушно стелит море
Человеческим страстям.

2010

Дозволь мені ніжно впиватись Твоїми вустами,
Дозволь ще хоч раз доторкнутись до надміру мрій.
Я пестити буду тремтячими хвилі-руками
Від кінчиків пальців - крізь зорі - до кінчиків вій...
Дозволь цілувати Твоє найпрекрасніше тіло.
Вгризатись зубами...якщо Ти дозволиш мені...
У спину. У руки. У плоть... так чарівно-невміло...
Й несміло почути на вушко Твоє: Іще ні...
Я хочу почути,як б*ються у грудях вулкани!
Як моє волосся здіймає в думках буревій!
Дозволь Твої пестити руки ,закривши в кайдани.
Від кінчиків пальців (безумно) до краю всіх мрій...

Так хочу я знов цілувати
Усмішку твою пустотливу,
І буду стогнати, благати,
Даруючи щиру щасливість.

Відчути я знову бажаю
Твій пристрасний подих на тілі,
І, наче сніжинка, розтану
В обіймах твоїх ніжно-сильних.

Візьми мою душу у рабство
Тримай моє тіло в полоні...
Натхнення полине, мов казка,
В тендітні віршові долоні.
19.05.11р.

Перемісти на сходинку
Мій сумнів.
Сирий під’їзд не свідок.
Тільки знак.
І ніби так
Безпечно і бездумно,
Крізь суєту,
Затиснуту в кулак,
Через вікно
Прочинене прозоре
На голу спину
Сяде чорний грак.
Містичний птах
Моєї непокори.
Брудна любов
Вибаглива на смак.
15.05.2011

Пишет девушка под душем
Без колготок и рубах,
Ублажает наши уши,
Обретается в стихах

В центре всех иллюминаций.
Целиком! - нагая! - там! -
Позволяет низвергаться
Обольстительным струям.

Всякий жаждет - с нею вместе.
И за банный импровиз
На любом изрядном фесте
Ей вручают первый приз.

То ли дело - я с мочалкой
Мирно следую под душ.
Добрых слов в мой адрес жалко,
Приумолк фанфарный туш.

Тут тебе не тела млечность,
Не заманчивый проем...
Волосатую конечность
Тру дырявым гумаем

И мочалю поясницу.
В стих не лезет ни черта.
А казалось бы - девица
Тем же самым занята...

2010

Начался заветной ранью
Вдохновенный стипль-чез.
Где ж пример для подражанья
Для снующих поэтесс?

Вот она - первооснова!
Полный, значится, вперед
Там, где Вера Полозкова
Жизнь богемную ведет.

Не в потьмах и не в конурке -
На хрустальный первый приз
Легендарная каурка
Пишет вольный экзерсис.

Дальше - больше, все по плану,
Все наваристей бульон.
Разбитная донна Анна
Открывает Уимблдон.

В ожидании кроватца
То в подкоп, то на дыбы,
Анна Русс идет сдаваться!
Эх бы, ей бы да кабы

В полуспущенной рубахе
В полбедра и в полугрудь
С Верой Павловой на взмахе
Голой славы зачерпнуть!

2010

В одном из окон районной пятиэтажки
Девушка у подоконника без рубашки
В одном бюстгальтере, в электрическом свете.
Ей-то что?!
Окрестным вечером мирно уснули пташки.

Вот так посмотришь наверх - и вся жизнь насмарку.
А ей-то что - ей не холодно и не жарко,
Но как-то даже хочется угадать -
Как им там с ее оберткою от подарка?

Завсегда на ура принимаются эти вещи.
В фас, конечно, не так - в полупрофиль резче.
Все крепчает вечера мумие,
Но хотя бы пятый этаж расцвечен...

Завтра девушка в нос пролепечет -
"Хватила лишку" -
И на лекции выйдет плавно, а не вприпрыжку.
В чисто убранной комнате не найдешь
Ни халата и ни открытой книжки.

Не запечатлев и не удостоив,
Лишь одни цветочки глядят с обоев:
То ли тут и не было никого,
То ли просто все унесла с собою.

2010

Ще стільки слів. А ранок лиже шибку.
Цей циферблат без стрілок. Мимохіть.
Твоє плече торкається до литки
І босий гріх вже липне до воріт.

Ще стільки хвиль. А вітер навіжений.
Ці стіни-свідки кольору води.
Твоїм волоссям пахнуть хризантеми.
І червень чари сіє, як завжди.

Ще стільки див. А сонце пестить небо.
Ця мить, як спалах. Спалені рядки.
Моє життя на відстані до тебе.
І циферблат без стрілок – на віки.
22.04.2011

Режисуй мою втому, мій голос, мої коліна,
Мою ртутну зухвалість і слізно-тонку покору,
І графітовий профіль на крейдово-білі стіни,
І на холод постелі розгублено-голий сором.

У палкій вітроверті – сп’янілу, напіврозлиту.
Як одвічну, єдину, останню… Немов востаннє!
Недоторкано-чисту в задушливій змазі літа,
Відчайдушно-звабливу в осіннім сонцестоянні.

усміхаюся
рветься інтимно-шовковий газáр
боса, легкими кроками
руками ніжними, невловимими
обрій крається
ефекти бокé – надреальністю, поза фокусом
ти створив мене
я вже не опираюся

Опадають секунди. Лиш дихання поміж нами
Наче крила колібрі. А плівка карбує риси:
Обережно, міцніш, наполегливо, до нестями…
І на мить – спалах дійсності – жінка!... І знов актриса.

Таємниця богів – промовчать сутінкові тіні,
Тільки очі вологі ще зблискують, мов дзеркáла.
Ти митець, ти художник, ти мій Федеріко Фелліні!
Я тебе поцілую у вдячність за femme fatale.

прилетіли знов голуби
літній дощ іти перестав
я тебе уперше любив
очі цілував і вуста

трепетно і ніжно було
ще на крок ступити вперед
бачити спітніле чоло
і волосся липовий мед

рухалась кімната немов
субмарина в тихих морях
двічі подзвонив і пішов
листоноша стомлений птах

на подвір"ї грались коти
синім наче небо м"ячем
їздили машини а ти
дихала мені у плече

струмом від руки до руки
захмелілі ми не вином
діставав сусід цигарки
скоса поглядав на вікно

сонце залишало сліди
теплим зайченям на стегні
літо починалось і ти
вперше починалась в мені

Все мы - человеки, и все мы - в плену событий.
Ей нужен мотив. Впрочем, нужен ли ей мотив?
Успеет понять - нецелованной ей не выйти.
Успеет сказать - обязателен презерватив.

О, эта родная природе самой фигура.
Хэйё! - Эволюцией в муках рождённый зад.
И раз не монашенка, значит, раба лямура.
И руки по ней то вжимаются, то скользят.

Влечением ей предназначена поза-ретро.
Быть может, весь этот порыв - только ей одной.
И ей предлагается выдержать силу ветра,
Когда она развернётся к нему спиной.

2011

Я читачу
наче бачу
і готовий розказать
про смачненьку
походеньку
років тому з сорок п’ять.

На просторі
світять зорі.
Я гуляю по саду.
Мо' залишу
цюю тишу
і дівчат шукать піду?
Та надія
мене гріє,
і я підтюбцем біжу.
Йдіть подалі
всі печалі –
вже не втримати жагу.
Он дівчата!
Щось казати
починаю здалека –
про погоду
про природу.
Тут морга мені одна.
Випадково
бовкнув слово:
"Хочу!".
А вона:
"Я теж!".
Кралю знято!
Буде свято!
Збудженню немає меж.

Не пихата.
Є і хата.
Прямо в хату ми й пішли.
Ця Жар-Птиця
покориться,
бо я легінь хоч куди!
Взявсь за діло
я не сміло,
бо ще практики не мав.
Думав, може
допоможе
ситуація сама.
В цьому стані
бездоганні –
краще всяких вчителів –
були всюди
її груди.
Й я нарешті осмілів.
Помічаю,
що шукаю
її стегна і живіт,
і єдину ту долину,
яка вабить всенький світ.
Вона мліла
й шепотіла
дивні пристрасні слова ,
її тіло
аж кипіло,
наче в казанку вода,
все щедріше
нас колише –
то наблизить, то штовхне
і хотіло,
і тремтіло,
поглинаючи мене.
І годину,
й цілу днину
вона темпів не збавля.
Їй утома
не відома,
утомився першим я.
Відчуваю,
що згораю –
то кінчав, то починав.
Та невчасно
все погасло –
він упав і я упав.
"Була сила
та вся сплила?"–
зразу сумнів мене взяв.
"Може хворе
оте горе?
І кінець кінцю настав?"
Але мила
похвалила
й заспокоїла мене:
"Ще врожаїв
назбираєш!
Ще не скоро він помре!"
Була прАва
моя пава.

І чичирка, ойо-йой,
знадобилась,
пригодилась,
як і досвід перший той...
Потихеньку
вже й... старенький,
і чичирка вже звиса...
Але, друже,
не байдужа
мені й досі ще краса.
Як побачу
я дівчачу
юну вроду неземну –
і жвавію,
і радію,
і серцеві краплі п’ю.
На просторі
світять зорі.
Я на лавці у саду.
I до чаю
добавляю
грам зо тридцять коньяку.
Я читачу,
наче бачу,
й знову можу розказать
про смачненьку походеньку
років тому з сорок п’ять.

P.S. Прохання не ототожнювати героя вірша з автором. Автор ще ого-го!

Так давно не кохав...
уже тисячу літ
я тримаю у собі бажання.
в день такий розцвітає мій хліб на вікні
і мій кіт мастурбує у ванні...

Хочеш спокою, хочеш вихору –
під тобою стелюся річкою.
Немальована – буду вохрою,
неосвітлена – буду свічкою.

Бачиш, яблуні
все погойдують,
все погойдують
шиї бичачі,
Віршем білим заримовані,
білим вітром обезквітчані.

Хай в нас цвітом зірвуться освідчення,
хай під ноги падуть опалами.
Ми у лялечках, ми у відчаї
летимо пелюстками опалими.

Дві тонкі гілки обнялися,

Двоє закоханих між собою обвилися.

Як зірки в небі золоті

Любуються красиві, молоді.


Поцілунками вкриває шию лебедину,

Руками ніжить свою малу пташину.

Як дві лілеї на лататті

Звиваються на легкім платті.


Гарячий подих на вушко шепоче ,

Як з милим прощатись не хоче .

Немов цвіт вишневий у саду

Кохання народилось на біду.

В боги заползая и в блоги,
Все они то оземь, то наземь.
Ох уж эти женские ноги -
Женщина сама им не князем.

Женщина не крутится в танце,
Вовсе не преследует цель, но
С тщательно наведенным глянцем
Ноги веселятся отдельно.

Может быть, она и невинна.
Только, облегчая природу,
Пальцы на ногах у дивчины
Явно повлеклись на свободу.

То ли, вот, мои - как солдаты.
Ход их, правда, менее плавен.
Бодро говорят, волосато:
"Что прикажешь делать, хозяин?"

В кімнаті музика. Чекає спрагло постіль
Двох тіл танок – і скинуті одежі.
Я у тобі, а ти в мені. Безмежність
У почуттях і витворах уяви…
Твій стан п’янить, немов настій на травах.
Втрачаю голову. І хвилі твого тіла
Мене несуть туди, де дива раю.
Я в тебе всім єством своїм вростаю
І чую ти щаслива кажеш: «Милий…»
В кімнаті музика звучить осиротіло,
Бо ми з тобою десь ген-ген, далеко,
Де райські квіти, солов’ї і спека…
Нам хороше… Я вдячний тобі, мила,
Що постіль ти для мене розстелила.