З паперу вирізав пальці,
відбиті дитячим вітанням,
фарбою кольору світлої глини.
Увеселкував пташиний чотирихвіст,
зробив у голові дірку
і пришив, замість розуму, ґудзика.
Одзьобив великого,
вкоротив вказівного,
перевів вагу погляду на мізинець,
оватнюючи пучок.
На безногому, безкрилому тільці
розтеклись ріки.
Повздовж берега "Серце"
витаврував червоним чорнилом
"Люблю".
Це "Люблю" зачіпало місцями Серце,
але швидко сохнуло, як і сама ріка.
Вирішив оздобити "Життя"
кольоровими шкельцями,
нажаль шкелець забракло -
довелось збагачувати гирло піщинами.
Трішки піщинок, трішки шкелець
і соломинки поміж них туляться.
Ріки Долі та Розуму перехрестились -
на місці зустрічі розіпнув
виразну, сірого кольору літеру "я",
у ній він зауважив
більше "білого", і подумав, що "чорне"
лиш увиразнить бачення "сірого" збоку,
але не став підправляти -
нехай буде вже, як є.
Де ж увіковічити "Бога"?
На хвості - не випадає,
під "я" - мало місця,
після "люблю" - потічків стільки,
що й річку згубити можна.
Вишкріб майже до прозорості,
від дзьоба шиєю долу
до Серця.
Замість крил засріблився
декоративний дощик.
Пропхав поміж ребрами нитку,
заґудзував коло -
можна вішати,
на самому чубі зірка -
поближче би до неї...

18 Грудня 2007

мій любий, ця вода така жива...

вона - мінлива молоденька жінка:

удень бринить дзвіночком срібно-дзвінко,

вночі - руками ніжно обвива…

І хвилями - припливи - через край! –

і вже тече у тіло водограй…

…і ти водою золотою повен!

… І нас несе у ранок Білий Човен.

…і чайки, ніби ангели світання,

несуть на крилах це святе кохання...

Ледь солоний на смак і шалено приємний на дотик.
Наша пристрасть – ріка, і ми втішені тонемо в ній.
І лоскочуть чуттєво метелики ніжний животик,
Нігті в спину і хрипле, приглушено-втомлене: «Мій!»

Уява поглядом на білій стелі
Витворює картину наших днів
І, наче спраглий посеред пустелі,
Мій розум загубився і зомлів.

Минуле поспіхом тікає за бархани,
Я втримати його на мить хотів,
Та я не всилі втримати, Кохана.
Мій розум загубився і зомлів.

Дві наші долі, наче паралелі
На роздоріжжі тисячі вітрів.
Пісок і сонце. Посеред пустелі
Мій розум загубився і зомлів.

Під спекою моя свідомість тане.
І може це один із моїх снів?
Не хочу я майбутнього, Кохана.
Мій розум загубився і зомлів.

За шибкою вечірня пісня цвіркуна,
І шум машин, і запах матіоли,
І дітлахи гасають біля школи,
Звук потяга вже аж під лісом десь луна -

Там хтось у товаристві друзів і вина
Долає шлях з нікуди у ніколи...
А десь ген-ген, за лісом і за полем,
За сотні кілометів - там живе Вона -

На котрійсь вулиці в якомусь місті,
Та, котру я не бачив років двісті
Без котрої ні друзі, ні вино,

ні матіоли в купі з цвіркунами
Не радують, не тішать... Все воно
Не "ПОРЯД з нами", все це "ПОМІЖ нами".

      25.07.07

Білосніжна хуртовина
замела доріжки,
По сніжку мала Дитина
йде на Зустріч пішки,
Йде до нас Дитятко Боже
та й несе Новину,
Що Господь спасти в Нім може
Кожну вже людину.

***
У ніч святу Христового Різдва
Ти ясла у душі зроби Дитині,
І запроси Дух Божого Єства
Навічно оселитись там віднині

Різдвяна ялинка

Різдвяна ялинка!
Яка висота!
Різдвяна ялинка!
Яка то краса!

Розвішані там кульки,
ліхтарики, бурульки,
срібляста мішура..

А десь на тій ялинці,
серед прикрас тендітних,
є хатка розписна.
Та хатка непроста!
Вгорі горить ліхтарик...
І кулька золотава,
мов повний місяць, там.
Сніжинок рій кружляє,
на дах шаром лягає.
А з комина тихенько
сивенький дим злітає.
Загляньмо у віконце,
прищулившись. І хто це?!
Там поблизу каміна
знайомий нам Дідок.
Перед старим – мішок!
А в ньому є мотрійки,
ляльки, м'ячі, машинки,
ведмедики, зайці...
Їх той Дідок складає -
даруночки збирає,
співає пісню ще.

Над столиком, при лампі,
схилився Сніговик.
Він гарний листоноша,
до праці тої звик.
Листи він доставляє,
уголос їх читає...
Ну, а Дідок малятам
на них відповідає.
Кипить отож робота -
Приємні всі турботи.
На ранок бо Різдво!
В каміні жар іскриться,
мов та чарівна птиця.
За північ вже давно...

А вранці, тільки видко,
прибігши до ялин,
знайдуть дарунки діти,
сплеснувши від дивин.


Рiздвянi та новорiчнi чотиривiршi для малят

Тільки-но упав сніжок,
зшив наш заєць кожушок.
Білосніжний, як годиться,
щоб ховатись від лисиці.

***
Без ялинки, що за свято?
Тож без зайвих балачок
Допоможе вам, малята,
наш колючий їжачок!

***
Білка-пострибуха,
що з рудого пуху,
По ялиночці стрибає,
зелененьку прикрашає.

***
Синьо-жовта то є птиця,
і тому вона синиця.
Пташка ця хоча й маленька,
а втім дуже вже прудкенька.

***
Клишоноге ведмежатко
миє носик, вушка й лапки,
Рік Новий іде стрічати
це маля сьогодні з татом.

***
Хитрюща лисиця
впевнює синицю:
- Рік Новий стрічати буду -
про пташок, зайчат... забуду.

***
Легенька пушинка,
крихітка-сніжинка,
Метеликом кружляє,
білизною сяє.

Я б із задоволенням -
Та й у паранджу
Серцем обезболеним
Струми проводжу

Поглядом зневодненим
Всотую дощі
День збігає сходами –
Дзеленчать ключі...

Бринить струна, натягнута між нами.
На ній метелик – сонячний обман.
Вона і так доводить до нестями,
А тут підсів капустяний білан.

Він водночас легкий і наче брила:
В нім тонна звуку, сам же – міліграм.
Його собі струна приворожила –
Найвищу ноту, яку знає гра.

Наш капустяненький, свіженький з грядки!
В тобі зійшлись луна і білизна.
До тебе придивляються здогадки:
Хлоп’як чи дівчинка у нас?

Позатуляти вуха – тиша...
Вуста давно залиті воском
Твоєї неправди…
Я наче сіра бездомна миша,
Сама ніяк неможу дати раду
цілому світу у своїй шухляді…
Живу в норі …
На зиму запасаю крихти
І миші невміють курити,
Ім навіть неможна здуріти…
Поснідати відчаєм зранку
І ненавидіти людей у маршрутці
Начухати на серці ранку
І правду пошукати в самокрутці…
І зле самій і з ним недобре,
І самогубство вже не в моді,
І вихід де,
де клятий вихід???
Можливо він у насолоді…
І скільки було тих оргазмів
І з тим та іншим
Лиця…Пики…
І зранку знов з ітузіазмом
об стіни головою бити…
Можливо вихід у прощенні
Кого простити, хот б мене пробачив…
Я знаю краще не любити
Щоб ляпас не отримати на сдачу…
Я знаю…Я така розумна…
Я сіра миша , хто б вгадав породу…
І ще, напевно я занадто вільна
У тій норі без виходу і входу…

ЛІРИЧНА
В.Висоцький
(переклад з російської)

У вітті ялин тут гуляє луна,
щебечуть птахи полохливо.
Живеш в зачарованім лісі одна,
і звідси втекти неможливо.
Опаде́ цвіт бузку хай на землю сиру́
й листя все́ зникне з кожної гі́лки –
все-одно звідсіля я тебе заберу
до палацу, де грає сопілка.

Твій сві́т чаклуни на мільйони рокі́́́в
сховали від мене й від світу.
Й гада́єш ти, кращих немає світів,
ніж лі́с цей, що чарами вкритий.
Хай не спить лісовик у смеріччі, в бору,
в хмарах хай щезне Місяць від горя –
все-одно звідсіля я тебе заберу
в терем світлий з балконом на море.

Діжду́, скільки б не́ знадоби́лось часу́,
що вийдеш до мене – тремтлива.
Й тоді́ я тебе на руках віднесу
туди, де знайти неможливо.
Тебе ви́краду, хочеш? Довірся мені.
Захищатиму, я́к буде скрутно.
Дай лиш згоду зі мною на рай в курені,
якщо те́рем з палацом відсутні.
6/12-2006
ОРИГІНАЛ:

ЛИРИЧЕСКАЯ

Марине

Здесь лапы у елей дрожат на весу,
Здесь птицы щебечут тревожно.
Живешь в заколдованном диком лесу,
Откуда уйти невозможно.

Пусть черемухи сохнут бельем на ветру,
Пусть дождем опадают сирени -
Все равно я отсюда тебя заберу
Во дворец, где играют свирели.

Твой мир колдунами на тысячи лет
Укрыт от меня и от света.
И думаешь ты, что прекраснее нет,
Чем лес заколдованный этот.

Пусть на листьях не будет росы поутру,
Пусть луна с небом пасмурным в ссоре,-
Все равно я отсюда тебя заберу
В светлый терем с балконом на море.

В какой день недели, в котором часу
Ты выйдешь ко мне осторожно?
Когда я тебя на руках унесу
Туда, где найти невозможно?

Украду, если кража тебе по душе,-
Зря ли я столько сил разбазарил?
Соглашайся хотя бы на рай в шалаше,
Если терем с дворцом кто-то занял!


1969


________________________________________
Примечание:
Из спектакля театра Современник "Свой остров".

Музика вітру - осені фуги,
низькі октави, видуті ноти.
Струни дощу тремтять недолуго,
тремом вдихають сни та дрімоти.

Взяті акорди стуком розбито -
серцю питоме стомлене соло,
груди зігріті трунком налитим,
точиться слух мелодії колом.

З п`яно у форте, з форте у п`яно -
хвилями хвилі, з лисками ляскіт
котиться, мліє небо осанно,
очі чекають Божої Ласки.

Руки маестро - гілля натуги,
в кожному русі подих та подив.
Музика вітру - осені фуги,
гра нескінченна згуби та згоди.

17 Грудня 2007

На високих вітрах розчинилося слово „прощай”,

Задзеркалля небес потьмяніло на вічну розлуку,

Зневиразнивши віру – забуту дорогу у рай,

А натомість на відпуст лишивши знетямлену муку.

Цілу ніч гамував я ридання, читавши псалтир.

Перемітка в вікні – наче драми остання заслона,

А за нею – пустир, нескінченний холодний пустир,

І свіча скрижаніла, і тьмава подоба ікони.

За незнані поля, де схрестились останні путі, –

Завірюхи, дощі й буревії скликатиме тризна...

Ти ніколи вже більше не стрінешся в цьому житті.

Та й хіба то життя? Затамована сміхом трутизна.

На високих вітрах розчинилося слово „прощай”,

Задзеркалля небес потьмяніло на вічну розлуку,

Зневиразнивши віру – забуту дорогу у рай,

А натомість на відпуст лишивши знетямлену муку.

Дубове листя, терези купців, цигани,
щоденний гамір і щоночі вічні зорі.
Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана
за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий.

Уста солодкомовні зрадять. Може, спомин
не лишиться з турбот, що нам орали чола.
Крило плаща із пліч. Крило вітрів над домом,
вузли димів, що в’яжуть небо з міста колом.

Герої, мужоложники, поети, дійсно,
чесноти квіття і на простиралі плями,
дні й ночі, хлопців соромливих солодійство
і жарти шулерів і смутку темні ями.

Десь крекче катеринка, довгі світла смуги
вирують на обличчях, мов павині пера,
а людська доля в дзьобику кривім папуги
колишеться шматком дешевого паперу:
кохання,
подорож,
розлука,
слава,
успіх –
за двадцять сотиків купити можна щастя.
Сплітається і розплітається дня усміх,
папуга, пісня й сонця золоте причастя.

Неждані зустрічі. Оркестри грають в парках.
Проходять сім’ї чесні й на дітей багаті.
Злий вітер, що натхненням людську розпач шарпав,
вже тихне. Карт букети і хмаринок лети.
Тінь долі крил. Крихка тростина й квіття жертви.
І в цифри ловим струм натхнення,
дивну чудність
найменших справ вдягаєм в правди стислі й вперті,
хоч непомильна лиш одна екстази мудрість.

20 травня 1936

Вдих…Видих…
Тиша…
Стук підборів…
А я, наївна, думала то серця стук…
Мої вчорашні сни несмілі й кольрові…
Сьогодні в моїй пам`яті скрутили звук…
…
А пам`ятаєш як нечутно падав сніг на вії
І ти питав: « навіщо сльзи» ?
Про що цікаво сняться сни повіям…?
Повіяло від дотику морозом…

Для тебе я найлегша здобич…
Я продаю кохання, ти казав за безцінь…
А ти по снах моїх щей досі бродиш…
І сніг на віях… де ж ті весни…?
…
Видих…Видих…
Немає звуку…

Твоє чорне пальто
розцяцьковане
відбитками
тонких пальців,
що їх колись опускали
в півлітрові дзбанки
прозорого меду
й еротично
по тому
клали до рота,
мізинцем торкаючи
кутні зуби.
Чиєсь біле волосся,
чиясь протеїнова згуба
вчепилась приречено
в комір
твого
унісекс пальто-
банально
промовистий контраст:
"Do you trust me?"-
"I don`t trust..."
Білі ребра
смутних батарей
(з них Ніхто не творив
Єву)
гріють спину,
пожадливо слинячи
іржею,
сублімують сухе
тепло.
А я захлинаюсь
плачем,
стурбована істиною
до глибин зіниць:
я знаю
чому пахне медом
грьобане
твоє пальто.

Стих I. Тоска

В глуши под обветшалой крышей,
в приюте жалком и сыром
живет тоска церковной мышью
и размышляет о былом.
Скребется в стены коготками
и завывает на луну,
и волки с желтыми глазами
сбегались стаями к окну…

Укутавшись дырявой шалью,
дрожит. И думает порой,
за что ее тоской прозвали?
Хотя все чаше замечает,
как пахнет утренней росой,
когда на ветках ночь растает

Стих II. Герой

Оберегая твой покой,
под серым сводом Нотр-Дама
стоит непризнанный герой
с душой воистину упрямой.
Его воинственная грудь
в жару – горит, зимою – стынет,
дыханье святости вокруг,
но для него – одна святыня.

Пусть он не блещет красотой,
ему на свете нету равных,
пусть он – непризнанный герой,
пусть он – чудовище из камня, -
ты распахни скорее ставни,
ему лицо свое открой!..

Стих III. Лягушка

Лягушка скачет по тропинке,
мила ей теплая пора,
навстречу – листья, паутинки
и пьяным роем мошкара,
глаза вращаются в глазницах,
и брюшко влажное чуть-чуть:
лягушке время подкрепится,
мгновение – и снова в путь.

Болотная взывает тина,
призывно машут камыши,
и хороводы водят чинно
русалки, напевая что-то
и для спокойствия души
лягушке хочется в болото…

Хатинка, як вовняна рукавичка.
Там тепло. Там спокійно. Там вогонь
горить в каміні – і твоїх долонь
стікає тілом золотиста річка,
така гаряча… Любить – не пече,
спливає ніжно з шиї на плече…
І сніг у шибці. Хай летить – він білий,
він поєднає душу, серце, тіло,
і, ніби знахар, відшепоче втому,
бо це – насправді. Це – нарешті вдома,
це біла хатка на горі, де дим
із комина злітає голубим
тоненьким пасмом. І медвяний дух,
і бородатий, ніби Ной, дідух,
узвари тиші, і дзвінка колядка,
солодка, як молочна чоколядка,
і сотні весен, і струмки, і квіти,
і дім росте, і виростають діти,
і ми – спасенні, чисті, празникові
ростем, як трави, на горі Любові.

Порізати каву шматками в сніданок,

Спалити святкове вбрання

Зібрати всіх мух - на снодійне до банок

І вийти. І йти навмання.



Ні, блін, це не істерика!!!

Ціляти ключами в Дніпро.

Давай, пливи, аж до того берега

Або стрибай у вікно.



Ні, блін, я просто налякана!!!

щирістю твоїх думок

І як ти міг за час поки плакала,

Зірвати із серця замок?

під зламаною гілкою верби
розчулена аж черезміру осінь
асфальт цілує. думає: якби
зеленою, без плям ясних і досі,
якби не кліпали калюжки ці дощем,
якби не стала напівгола злива
то хто зна, як вередувала б ще
й не розуміла, що уже щаслива.
і як приємно глузувать з зануд,
кидаючи на голови каштани,
й голівки в капюшони одягнуть,
і руки втерцем загнать в кармани...

Як пляма на столі, розлиті нерви,
Як місяць уночі, як сонце угорі,
Як вигадки старої суки й стерви,
Як очі на підлозі і руки у крові…

Квадрат як чорне, як до вічності дорога,
Як лінія без краю та кінця,
Як сила, що зламала собі роги,
Як квіти, що прикрашують тіла…

Як мрію я ношу, так носиш ти нещастя,
Кому потрібні ввічливі слова?..
Яким було сьогодні й буде завтра?
… І що я за життя своє віддав?

Щоденник не пустий, він писаний душею,
Без дат, годин, народжень та смертей,
Як мав я цілий світ, й ти житимеш з своєю
Бідою із проламаних дверей!..

Не думайте, що все це так, що просто звуки,
Що рими то лиш рими і не більш,
Не втомляться писати мої руки,
Хто знає як все буде? – навіть вірш…
Я передам все те, що відчуваю,
Відкрию те, що світ закрив в собі,
І ти від мене, друже, не сховаєш,
Все те, що від очей чужих беріг!..

Я брав добро і клав його в кишені,
Костюму чорного, кишені без дірок,
Я бачив інших, бачив ці мішені,
Я нюхав каву, її втомлений димок...
Я брав героя й клав його до серця,
До серця рідного, червоного в крові,
Межа межею більше не назветься,
І ніч сховає всі гріхи святі...
Я брав вірші і клав їх на долоні,
Вони злітали птахами в життя,
Я бачив ранок – свіжий... прохолодний...
Я чув цю пісню, біль і каяття.
Я острів брав, ховав його у душу,
У душу – храм безкрайності світів,
І радість моїх сліз... – я знати мушу!..
Я так чекав, надіявся і зрів...
Я брав вікно й ховав його в зіниці,
Де демон янгола знайшов і їх любов
Сягнула чистотою в рай криниці,
Я там ім’я своє і істину знайшов.
Я брав себе й не знав куди подіти,
До волі чистий шлях і вільний той,
Хто не спинився рухатися світом,
І хто не знає, як живе герой!..
Я брав вогонь й ховав його від себе,
Гарячий... сильний... неозорий наче ніч...
І десь у морі спаленого степу,
Лишився сам на сам і віч-на-віч...

Невідомі твої бажання,
Закони збереження настрою,
Ловлю себе, що не зумію,
Себе вберегти від пафосу.

Шпигунські ігри остогидли,
Зигзагами порочності,
Від пізнання до розуміння,
Від сліпоти до точності.

Таких веселих еволюцій,
На небо! – По драбині!..
Я ще не бачив в цьому світі,
Який живе життям лавини...

І не шукай першопричини,
Виходь і прямо в істину,
Без векторів і напрямків,
Лише чуттями чистими....

Цей розвиток затягнеться,
Й критерії відбору,
Покажуть хто з нас справився,
Хто падав, хто йшов вгору...

Опісля всього глянеш вверх,
На світ... очима світу,
Побачиш голу пустоту...
Без декорацій й світла.

Сила народжує ще більшу силу,
Партнерство твоє не потрібне мені,
Вчора в руках шмат мотузки і мила...
Ніс подарунок відвертий тобі.

Лідерство наше нікому не треба,
Союзи підписують лиш вороги,
Засипало нас компліментів снігами,
Вручивши нам в голову рабські думки.

Торгую віршами на ринку сваволі,
Свій статус вимірюю рівнем пихи,
А блудні сини хай вертають додому,
Щоб не заблукали в пустелях зими.

Я всі кольори переплутав, хоч знаю,
Що білий залишиться кольором снів,
Блакитний колись крізь роки нагадає
Стабільний неспокій юнацьких років.

Червона не кров, червоніють зіниці,
Від пилу реальності, слова ваги,
Знання здобувають, хоча і наснитись
Вони тобі можуть. Та де твої сни?

Сто кроків потому як впавши піднявся,
Як правду знайшов, заховав і згубив,
Як кривда ламала та ти не зламався,
Як сила вбивала, ти ж власну ростив!..

Завуальовані стосунками життя,
Прикриті наготою перевтілень,
Ми так не вірим в власне забуття,
Ми так не вірим в щирість цих завірень...

Коли навпроти очі, знаєш ти,
Куди сховати власну непідступність,
Її немає, просто не знести
В собі самій відвертості відсутність...

В тремтінні пальців, стомлених повік,
Заснула, до вікна схилившись тихо,
Ти краще інших знаєш, що за біль
Всередині. Та ти до нього звикла...

В чаїнках знов шукаєш знаки долі,
Вдивляєшся в обличчя цього дня,
Чогось не вистачає як ніколи,
Немає різкості живого сприйняття...

Хай ніч сховає все, а ранок лишить,
Надію на безболісне життя,
Хай біль дає відчути завжди лишнє,
Тобі не треба інших співчуття...

Усе минеться, ти це добре знаєш,
Окреслиться життя у стінах днів,
Колись ти ще згадаєш та запізно,
Як добре жити в світі чужих
снів...

Безконечні історії людських життів,
Я полюю за людьми прекрасними,
Стільки світла вилітає з їх маленьких слів,
І у їх тіні ще я... такий нещасний.
Стільки стилю у рухах і щирості в піснях,
І бандитських сюжетів за спиною зібралось,
Загубивши себе у осінніх днях,
Мені трошки надії від світла зосталось...

Я не можу бути привидом твоїм,
Наші береги втомились гріти воду,
Я не той, кого цей світ знайти хотів,
Я людина... і не з каменю, не з льоду!..
Завмираю у ліфтах твого життя,
І хвилини відчаю рахую,
Надто тісна стала наша площина,
Світ і я... і хтось з нас точно не сумує!..

І на елементи дробляться роки,
Дні за днями загатили цілу прірву,
Я дивлюсь на тих, хто поруч, а вони... -
Просто маса нездоланна, тьмяно-сіра.

Той, хто зіркою світив і дарував
Тільки посмішкою велич цього світу,
Кожен з тих, хто своє щастя цінував,
Зміг без крил у лоно вічності злетіти!..

Тече вода з твоїх очей,
Зеленим гаєм розквітає,
По зачарованих руках,
Кохання тінь мого блукає.

Злетіла з гір сльоза криштальна,
Розбила в порох білий світ,
Заграла скрипка і прощальним
Вінком мелодій космос ліг.

О, як знайти тебе кохана? –
Спитати в серця, у душі?..
Для тебе у небеснім лоні,
Дощем пистатиму вірші!

Хай білі квіти нагадають,
Невинність справжнього тепла,
Бо тільки ті життя тримають,
Кого журба не рознесла.

І наша папороть всесильна,
Цвіте, палає, струменить,
Скажи мені – не посоромся –
Чого душа твоя болить?..

Чого болить? – Бо день минає,
Бо час у прірву відліта,
Бо все живе колись вмирає,
А що слова – то лиш слова...

І квіти гріють на могилах,
Не душі, пам’ять про тіла,
Про світ чудовий, ясний, милий,
І про любов, що нежива.

Хоч кожен має три дороги,
Вогонь вгорі і темінь дна,
Поверне в світ, де ясні зорі
Нагріють душі всі сповна...

Ти дуже незвичайна особистість,
Ти носиш у очах чарівний світ,
Свідомо обираєш естетичність,
Систему перетворюючи в міф.
Суспільно-неважливі заборони,
Значущість свою втратили давно,
Не ідеал, а лиш про нього спомин,
В майбутнє привідкрите нам вікно.

Людина здатна різне поєднати,
Багатство духу - то найбільший скарб,
І високо у небесах літати,
І на землі шукати русло чистих правд.
Мораль – то лише правило життєве,
На помилки приречена вона,
Хто світ сприймає і приймає в себе,
У того найморальніша душа.

Фізична досконалість твого тіла,
Це вірний шлях щасливого життя,
Лиш той себе вважає дійсно вільним,
Для кого сенс буття – то не слова.
Ти виявиш, що світ таки прекрасний,
Що неповторні лінії його,
А той, хто низько плаває – нещасний,
Не вирветься з концтабору свого.

Ти дуже незвичайна особистість,
І хвиля твоя вічний позитив,
Убивши у собі плазунську ницість,
Розвій у полі сум і негатив!..

Жінка зі снігу, з холоду жінка, жінка з щодення
Посуд помиє, діток розбудить, зварить варення,
Чорні чорниці цукром притрусить, висипле в миску,
Хліба намастить, зробить сніданок. Крейдою риску
Мовчки накреслить – праве півколо, ліве півколо...
Кола зійдуться, ніби на річці, - мовчки, спроквола,
Кола зійдуться, і розійдуться, і перестане
Серце тремтіти. Першого снігу біла сметана
Збита на густо. Пляцки медові перемастити.
Плеєр на вуха. Очі закрити. Голосом жити.
Кухні бантини – як павутина, як невагомість,
Серце холоне – ой, безборонне! – пічка натомість
Палить і палить – тіло розтане, мрії водою
Теплою стануть, і перестане світ над тобою
Падати болем, падати біло, як штукатурка.
Жінка зі снігу. Жінка із казки. Дивна Снігурка.

Рядки, рядки, криві посіви,
Ви надто, надто не красиві,
Для того, щоби не любити
Шпилястий контур ваш розмитий.

Кому, кому німі кричите ?
Кого ви хочете здурити ?
Вам шлях один - повільна теча
У вічну вічність - порожнечу.

Рядки, рядки, криві каліки,
Хіба ж ви винні, що довіку
Не внесете бодай словечка
У кровотечнеє сердечко.

Батьки, батьки, не покидайте
Дітей своїх. Не потикайте
Надію їхню ефемерну
В одужання давно померлих.

Рядки, рядки, криві посіви,
Ви надто, надто не красиві,
Для того, щоби не любити
Шпилястий контур ваш розмитий...

14.12.2007

Тіні блукають по стелі
Місяць чарує зірки
Я у холодній постелі
Сумнівів в’яжу нитки
Чорний павук підступає
Сіті злощасні пряде
Душу ураз огортає
Спокій мій тихо краде
06.10.06

Якщо я піду
Ти не клич мене.

Якщо я помру
Не вертай мене.

Якщо я засну
Не буди мене.
Дай мені поспати у солодкім сні.

Якщо не прокинусь,
То так воно буде.

Якщо навернусь
Ти мене забудь.

Якщо я помру
Буду із тобою.

Ти, можливо, скажеш: Як?
Але я відповідати тобі не захочу,
Але я забувати нічого не буду.
Але я переконати нікого не зможу.

Міщанська квартирка у цій провінційній дірі
Собою мені затуляє півсвіту. У вікна
Тече сірий день з білим снігом на срібнім крилі
І стогнуть дерева під вітром і повагом стигнуть.
І ранком трапляється потяг, авто чи літак,
У око втрапляє невчасно мураха чи вія.
Кохати не соромно – каже Марія Ремарк
І плакать від цього також – твердить Еріх Марія.
А я і не плачу, не плачу, не плачу, не пла...
Це так...кругообіг води і джерельна вода,
Це так відчуваєш, як протяг, бажання тепла,
Наосліп собі обираючи вектора руху.
І серце, і руку, і кров віддають задарма,
Прохати не варто - у хвіртку шепоче, у вухо,
Ця відстань – не в просторі і не у світі - зима,
То все - в голові. Як не вмієш почути – не слухай.
У слухавці: морзе, хурделиця, -
...голосу
твого
нема.

*****
Розлука, Земле,
завжди умирання.
Учора ми прощалися.
Учора, ще відчували біль, страждання.

Сьогодні, Земле, ми напівзмертвілі.
Тому причали і вокзали білі,
розлуками наповнені ущерть,
так добре знають смерть.

Тому рушаючи в далеку путь
з прощальним помахом хустинок,
йдемо не ми, мерці живі ідуть,
за горизонт, шукати відпочинок.


Текст оргіналу

Tierra. La despedida
siempre es una agonia.
Ayer nos despedimos.
Ayer agonizamos.
Tierra, en medio morimos.

Por eso las estaciones
saben a muerte, y los puertos.
Por eso cuando partimos
se deshojan los panuelos.
Cadaveres vivos somos
en el horizonte, lejos.

Тематика математики закінчується цифрами...
Семантика слів вичерпується кількістю...
Вода висихає парою...
Вона висихає порою...
Коники ті, які стрибунці, живуть в польоті...
Мандри-мантри і ті завершуються зранку...
ТАМ…
Собаки квакають на місяць,
А жаби виють на інших жаб...
Герої існують тільки в історіях...
Легенди бувають лише в історії...
...А Риби спокійно мовчать про все на світі...
... А Риби тихо живуть про інших риб...

треба поспати поки ще можу,
поки ще небо тримає світила.
в цієї вершини - два серця, і кожне
слізьми стікає по згорблених схилах.

треба байдужість зіпхнути додолу,
треба самотність змінити на сталість.
сон перестав бути грішним. я молюсь.
але ж потреба поспати зосталась...

світ, поза тим, не впадає у відчай.
сльози, між иншим, на нього не діють...
він доживає останнє сторіччя:
ява "три шістки". остання дія.

небесна вершина (благо!)- над світом.
з неї (благо!) людей не видно.
має залишитись (виключно!) світло, -
вершина небесна ридає (ридма!)...

світло на подих південніш від мене. -
на внесення точности трачу півночі.
на світлофорах світло зелене, -
для надвершини цей колір неточний.

карого кольору ясність очей твоїх.
позбувшись своїх мозкових амальгам,
добачуюсь думки на диво третьої,
світло - есенція філігранна.

Спомин днів,
Які ми не помічали
Минули крадькома.
Повз нас пройшли мечами,
Надрізали нам рани у серцях.
Спомин очей,
Які не повернути.
Не дасть забути
Пам"яті душа.
Ангел на плечі беріг життя.
Свій цвіт весни ми дарували,
Збирали у вирій почуття.
Ті дні давали право на надію,
Раділи ми прийдешності.
Тремтінням огортались наші мрії,
Ми прагнули довершеності.
2007

Занадто швидко крутиться Земля.
І рік минає начебто півроку.
Все далі від початку.
До кінця ми з кожнем днем
все ближче на півкроку

Ви не тут, ви не зі мною,
мов готуєтесь до бою
Ваші очі вдалині
посміхаються мені
Але серце чує зраду,
крізь улесливу ламбаду
Мрії тут же кам'яніють,
а уста сумні - німіють
Захлинуся в глибині -
спочиватиму на дні
21.12.06

Вже сотні літ навколо йде війна,
іде війна не за життя, за душі,
і душами смакує сатана,
мов суші.

І роздирає Пекло рибу-світ.
Нема човнів для втечі-порятунку.
А людство все тримає динаміт-
пустунку.

Блакитний птах гніздо собі зробив
на Евересті, щоб ніхто не стрівся.
І впав спокійно. Спокій йому снив,
і звівся

вселенський демон, чорний і німий,
якого ми тоді не розуміли,
але несли йому дари самі,
і скніли.

А він приймав, і музика була,
і проливали кров Земля і Небо,
Хто різав вени сантиметром скла,
хто ребра

ламав і викидав, мов щось гидке.
А птаха спав, забутий у нещастя,
і світ був Пеклом, Пекло те бридке...
з причастя

постало світло з темряви-трави,
і в мент все стихло, наче зблідла мара,
та лиш позалишалися рови
..........

Відчуй на дотик вітру пелену
та дихання земне
проміння,
стрілою лісосмуги
впусти за овид гостродзьобий шлях.
Очима птаха миттю облети
і падай вільнолисто,
плинно.
Розпростирає думка
небесну легкість на тремких устах.

Очікує, виношує жада
під серцем немовля
тривоги -
не скоро ще пологи
і води гріють непорочний плід.
Збирає ранок барви під крило
бджоли, а затишок
вологу,
тамується невпинний,
кудлатий, первісно-незримий хід.

14 Грудня 2007

ДослУхайтесь серця:
витає РІЗДВО над Землею!
Чекають Месії
високії гори, моря!
Мільйони стежинок
Вас нині ведуть в Галілею,
де над Вифлиємом
вже сяє яскрава зоря...
Хай дасть вона шанс Вам
ще раз народитись для Світла,
нехай подарує
дещицю святого тепла,
щоб в Вашому серці
троянда Любові розквітла,
аби все життя Вам
та квітка незгасно цвіла!

За дерево ухОпившись,
Пливем.
Вода холодна.
Повінь.
Очі в очі.
Ми поруч,
Але думаємо кожен
Про бурею
потрощені
човни...

димом закручене
вітряне колесо
котиться, стогне...
на шляху його пролісок
.....
затамований погляд
містом не стриманий
міфом овіяний
ніч з пілігримами
.....
стриманий подих
вітром віднесений
в глибину лісової домівки
принцеси
.....
тендітність не віха
в історії втіхи
на силу від німба
насильно насилена
.....

сравжність сфальшована -
пластмасові вОрони
мовчки прокинуться
добрі-злі сторони


....
гордість обманута
житиме спогадом
колесо спалене
квітка врятована

Театр невдалих масок
немов мазок по мозку,
Рифми крок ……..
шукаєш зранку ….. мавку листопаду,
собі відраду
в житті пораду…

Народ гуляє!
Аморфне свято!
Вугілля сяє, гламур завзятий!................

……...рихтуєш свічку …
вогонь, як подарунок,
Ти шо придурок,?
Ти сам придурок!

Ідеш, літаєш, дихаєш,
Кричиш, мовчиш, не знаєш……
Знаходиш темні окуляри
А на дворі … цвіте зима……


Кортеж тубільців
Вірність прибульців……..
Блюзнірські жаргони
Ідолам до землі поклони……….
Долають різні перепони ,
як хробаки…
в підземних переходах ….летять

Коран на свято – коронне блюдо…….

Корзина матів….. ми всі там будем ?
Собача постіль ,
Дебільна упряж –…….. життя… ………….Весна, весна,
весна, весна…….

Примари придурків
шукають
де закопана лопата
на цвинтарі ідей живих людей…
…
неони бронзи з пластмаси
все в маси!!!!!
До ялинки бруднозелені прикраси
«Оди» вусатим підерасам!
….
Вірші і полюції – не революції.
Свідомості резолюції
Змінюючи законів трапеції!
…
Пози цензури
…..
Глянцеві портали
П”єдестали із латексу-сталі
…
Копали шукали
Не знали
Дістали?
Нівроку…
Морозносонячна повінь, можливо,
буде ненароком
пророком!!!!
на порозі пісочного Нового року!

В саду під дзвін лихої меси
вирує лютий. Намело
снігів остудливі компреси
землі недужій на чоло.

Мої сліди поодинокі
до ранку вітер занесе,
зітре десяток марних кроків,
війне їх вихором в лице.

Немов скляне, зелене листя
на крижаних гілках троянд.
У цім закляклім передмісті
змарніє доля будь-чия.

Цей подих зимний ще у квітні
таївся в кожному рядку:
в тіні дерев, у сумі літнім,
в наївних замках із піску...

В холодний морок оповиті
ті давні вірші та листи —
не дивно, що цієї миті
нараз відчув його і ти.

2005 р.

Асфальт умыт,
витринное стекло
от обморока сонного
очнулось,
гром
всхлипывает вдалеке,
вернулась
священная пора
Воды...
и молний белых
нити
сплетаются с дождём
ещё!
.......ещё!!
................ещё!!!
по лицам улиц,
сморщенным от зноя,
по паркам!
...... скверам!
............клумбам!
................. площадям!..

......................
я распахну окно
(как в марте, воздух чист),
впущу
дразнящий запах
свежего арбуза
и ветер
трепетный...
мы будем
вместе пить
холодный
жёлтый
чай
с жасмином...

На вулиці міста сонного
Спускалась зима напудрена
Сніжинки вплітала в кучері
Дивилася в гладь калюж.

Далеко тікало сонечко
Згортаючи білі промені
Оголений світ засмучено
Ховався у теплий плюш.

А ти годував метелика
Нектаром своєї ніжності
В просторій вітальні з мріями
Де вікна виходять в сад.

Зима пропливала човником
І кожну зустрічну вулицю
Торкалась густими віями
Наводила сніжний лад.
7.12.07

[Вихідний текст:
ЕПІГРАМА на Нестора М

Ура! дехто "Мудрий" промимрив: Дарма,
для шиї немає страшніше ярма
за голосування! Усе незаконно!..
Бо бидло повинно терпіть „внутрілонно”,
і ригіоналів природу, і бодню
премудро-гівна з Несторо-сірководню.]


Ура! дехто хіміка має диплом,
Тому твори Мудрого зве він гівном,
А Нестора вписує у сірководні -
На справді смішне "Епіграми" не годні.
Не бидло зате "внутрілонні" піїти,
Щоб мимрення проти месії терпіти.

Нераз буває так - хоч грій в судині голку,
хоч місяць притягай своїм протяжним "Ууу!"
На колке сісти - страх, з виття не легше вовку,
лиш віра серце п`є за світло і за тьму.

Вкорочує шляхи буденність сіроока,
як правда - мову, як провину - каяття.
І знаю "відколи" , і думаю про "доки",
вовтузиться неспокій, тріпоче білий стяг.

На йоту - щирість, на мізинець - сподівання,
летіти б і не падати на дно лицем...
І чи не вперше.. та, напевно, не востаннє
я прикладаю голову на істини плече.

13 Грудня 2007